Uploaded by Лулу Эльбади

Професійне вигорання

advertisement
ПРОФІЛАКТИКА ТА ПОДОЛАННЯ
ПРОФЕСІЙНОГО ВИГОРАННЯ
Підготував студент ІІ курсу
групи 5С Гуменюк Владислав
1. ПРОФЕСІЙНЕ ВИГОРАННЯ : СУТНІСТЬ ТА
ПРИЧИНИ



Історія терміну «синдром емоційного вигорання» (staff burnout syndrome)
починається з 1974 року, коли американський психіатр H.J. Freundenberger
вперше звернув увагу на цей феномен у працівників психіатричної сфери і
описав його як «поразку, виснаження або зношення, що відбувається з
людиною внаслідок різко завищених вимог до власних ресурсів і сил».
Згідно з визначенням ВООЗ (2001), «синдром вигорання (burnout syndrome)
— це фізичне, емоційне або мотиваційне виснаження, що характеризується
порушенням продуктивності в роботі та втомою, безсонням, підвищеною
схильністю до соматичних захворювань, а також вживанням алкоголю або
інших психоактивних речовин з метою одержати тимчасове полегшення, що
має тенденцію до розвитку фізіологічної залежності (у багатьох випадках)
та суїцидальної поведінки.
Цей синдром звичайно розцінюється як стрес-реакція у відповідь на
безжалісні виробничі та емоційні вимоги, що відбуваються через надмірну
відданість людини своїй роботі з супутньою цьому зневагою до сімейного
життя або відпочинку.
2. МОДЕЛЬ ПРОФЕСІЙНОГО ВИГОРАННЯ
РОЗГЛЯДАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЇ ТРЬОХ СКЛАДОВИХ:




Емоційне виснаження проявляється психічною втомою, емоційним
спустошенням, симптомами депресії. Спочатку спостерігається емоційне
перенасичення, що супроводжується емоційними зривами, агресивними
реакціями, спалахами гніву. Потім розвивається емоційне виснаження,
втрачається інтерес до навколишньої реальності.
Деперсоналізація – знецінення (дегуманізація) міжособистісних стосунків,
негативізм, цинічне ставлення до почуттів та переживань інших людей.
Починають проявлятися негативні установки, зростає знеособленість та
формальність контактів, виникають спалахи роздратування та конфліктні
ситуації. Для всіх характеристик деперсоналізації важлива втрата емоційного
компонента психічних процесів (втрата почуттів до близьких людей, зниження
емпатії – чуйності, співпереживання).
Редукція особистісних досягнень характеризується зниженням професійної
ефективності працівника, що може проявлятися в негативізмі щодо службових
можливостей, в обмеженні обов’язків до соціального оточення, у зниженні
відчуття значущості діяльності, що виконується. Яскраво виражене почуття
власної неспроможності і некомпетентності.
Наявність цих складових спричинює професійну деформацію особистості,
зниження якості життя і втрату сенсу існування.
3. ФАКТОРИ, ЩО ПРОВОКУЮТЬ ПРОФЕСІЙНЕ
ВИГОРАННЯ
1) Зовнішні фактори – хронічно напружена емоційна
діяльність, дестабілізуюча організація діяльності, підвищена
відповідальність за виконання професійних функцій,
неблагополучна психологічна атмосфера професійної
діяльності, психологічно складний контингент, з яким працює
професіонал;
 2) Внутрішні фактори – схильність до емоційної ригідності,
інтенсивна інтериорізація (сприйняття та переживання)
обставин професійної діяльності, слабка мотивація емоційної
віддачі в професійній діяльності, моральні дефекти та
дезорганізація особистості.
 У розвитку професійного вигорання важлива роль належить
особистісним, ситуативним та професійним факторам.

4.ФАКТОРИ РИЗИКУ ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНОГО
ВИГОРАННЯ:



Особистісні фактори: переживання несправедливості; хронічне
переживання самотності; переживання соціальної незахищеності;
переживання соціальної та міжособистісної ізоляції; неконструктивні
моделі подолання стресу; висока мотивація влади та висока
афіліація; трудоголізм, низька самооцінка; низька емпатія та
соціальний інтелект; низька професійна мотивація; емоційна
нестійкість, нереалістичні очікування.
Ситуативні вимоги: соціальне порівняння та оцінка оточуючих;
несправедливість, нерівність стосунків; «важкі» пацієнти, учні,
партнери; відсутність згуртованості у колективі, низький рівень
організаційної культури; конфлікти в організації та міжособистісні
конфлікти; рольові конфлікти, рольова невизначеність; дефіцит
адміністративної, дружньої, соціальної, професійної та інших видів
підтримки; перенавантаження, недовантаження.
Професійні вимоги: когнітивно важкі комунікації; емоційно
насичене ділове спілкування; необхідність постійного саморозвитку
та підвищення професійної компетентності; адаптація до нових
людей, професійних ситуацій; пошук нових рішень, високий рівень
відповідальності; самоконтроль та вольові рішення; нецікава робота;
відсутність готових рішень, необхідність творчого пошуку.
4. ПРОЯВИ ПРОФЕСІЙНОГО ВИГОРАННЯ (ЗА П. І.
СИДОРОВИМ, А. Г. СОЛОВЙОВИМ ТА І. А. НОВІКОВИМ,
2007 Р.):






1) Психофізіологічні:
відчуття постійної втоми, що не зникає навіть уранці після сну; відчуття емоційного та
фізичного виснаження; частий головний біль, що виникає без причини; постійні розлади
діяльності шлунково-кишкового тракту; зниження сприйнятливості та реактивності
щодо зміни зовнішнього середовища; загальна астенізація; різка втрата або різке
збільшення ваги; повне або часткове безсоння; постійний загальмований, сонливий стан
та бажання спати протягом дня; задишка або порушення дихання при фізичному чи
емоційному навантаженні; помітне зниження зовнішньої або внутрішньої сенсорної
чутливості;
2) соціально-психологічні:
байдужість, нудьга, пасивність та депресія; підвищена дратівливість у відповідь на
незначні дрібні події; часті нервові зриви; постійне переживання негативних емоцій,
для яких у зовнішній ситуації причини відсутні (почуття провини, сорому, підозрілості,
образи, скутості); відчуття неспокою та підвищеної тривожності («щось не так, як треба»);
гіпервідповідальність і постійний страх («не вийде» та «не справлюсь»); загальна
негативна установка щодо життєвих та професійних перспектив (за типом «як не
старайся, все одно не вийде»).
3) поведінкові:
відчуття, що робота стає дедал складнішою, а її виконання – важчим; керівник
відмовляється від прийняття рішень, формулюючи різні причини для себе і оточуючих;
відчуття даремності, зневіра, зниження ентузіазму у ставленні до роботи, байдужість до
її результатів; невиконання важливих, пріоритетних завдань та зосередження на
дрібних деталях; витрачання більшої частини робочого часу на виконання
автоматичних та елементарних дій, що не усвідомлюється або мало усвідомлюється;
дистанціювання від співробітників, пацієнтів, підвищення неадекватної критичності;
зловживання алкоголем.
психо
фізич
ні
соціа
льнопсихо
логіч
ні
поведін
кові
5.СИНДРОМ ЕМОЦІЙНОГО ВИГОРАННЯ
СЕРЕД МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ


Якщо медичний працівник протягом довгого часу
займається професійною діяльністю, не відчуваючи свого
особистого зв’язку з нею, тобто не бачить внутрішньої
цінності, не може їй дійсно віддатися, то неминуче
виникає внутрішнє спустошення, тому що не відбувається
діалогічного обміну, в якому людина не тільки віддає,
але й одержує. Як наслідок, розлад набуває характер
депресії. Емоційне вигорання — це вид депресії, що
виникає без травматизації й органічних порушень, а
тільки лише через поступову втрату життєвих цінностей.
У процесі емоційного вигорання медичних працівників є
дві дуже важливі індивідуально-психологічні особливості
особистості — це емоційна спрямованість особистості та
наявність сенсу в своїй професійній діяльності й
особистому житті. Відповідно до моделі М. Буріш,
розвиток синдрому емоційного вигорання мед.
працівників проходить кілька стадій або фаз.
6.ФАЗИ РОЗВИТКУ СИНДРОМУ ЕМОЦІЙНОГО
ВИГОРАННЯ




Попереджувальна фаза, що характеризується надмірною активністю, відмовою від потреб, не
пов’язаних з роботою, витісненням зі свідомості переживань невдач і розчарувань, обмеженням
соціальних контактів. Все це відбувається на тлі виснаження. Даються взнаки постійне почуття
втоми, безсоння.
Наступна фаза – зниження рівня власної участі у стосунках із співробітниками та
пацієнтами, згасання інтересу до професійної діяльності. Цей період характеризується втратою
позитивного сприйняття колег, переходом від допомоги до нагляду і контролю, приписуванням вини
за власні невдачі іншим людям. Спостерігається й домінування стереотипів у ставленні до
співробітників та пацієнтів – втрата гуманності. У поведінці переважає байдужість, цинічні оцінки
оточуючих. На роботі лікар не бажає виконувати свої обов’язки, намагається штучно продовжити
перерви у роботі, запізнюється, завчасно йде з роботи. Крім того, акцентує увагу на матеріальному
аспекті при одночасній незадоволеності роботою.
Третя стадія підключає емоційні реакції, з’являються постійні депресія і агресія. Медика
переслідують безпідставні страхи, постійне почуття провини, що веде до зниження самооцінки,
апатії. Ситуація загострюється звинуваченнями інших, ігноруванням своєї участі в невдачах,
підозрілістю і конфліктами з оточенням. Відтак починається фаза деструктивної поведінки в усіх
сферах. У фахівця знижується концентрація уваги, він позбавляється здатності виконати складні
завдання, проявити власну ініціативу. Для людини нормою стає постійна байдужість, уникнення
неформальних контактів, відстороненість від життя інших людей або надмірна прихильність до
конкретної особи. Лікар уникає тем розмови, пов’язаних із роботою, починає тяжіти до самотності,
відмовляється від хобі, нудьгує.
У слід за цим спостерігаються психосоматичні реакції і зниження імунітету. Це викликане тим, що
людина не здатна до релаксації у вільний час. У результаті отримуємо безсоння, сексуальні розлади,
підвищення тиску, тахікардію, болі в хребті, головні болі, розлади травлення, залежність від
нікотину, кофеїну, алкоголю.
7. ПРОФІЛАКТИКА ТА ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ
СИНДРОМУ ВИГОРАННЯ
ДЯКУЮ ЗА УВАГУ
Бережіть себе і свій організм
Download