Тема 5. Комунікативні навички в певних галузях медицини. Професійний стрес в медицині. Профілактика професійного вигорання. Варіант - II Завдання 1. Професійне вигорання. Вплив емоційного вигорання на професійне та соціальне життя. Згідно визначення ВООЗ (2001), “синдром вигорання (burnout syndrome) – це фізичне, емоційне або мотиваційне виснаження, що характеризується порушенням продуктивності праці та втомою, безсонням, підвищеною схильністю до соматичних захворювань, а також споживанням алкоголю або інших психоактивних засобів з метою отримання тимчасового полегшення, що має тенденцію до розвитку фізіологічної залежності та (у багатьох випадках) суіцидальної поведінки. Цей синдром звичайно оцінюється як стрес-реакція у відповідь на безжальні виробничі та емоційні вимоги, що виникають від надмірної відданості людини своїй роботі з супутньою цьому зневагою сімейного життя або відпочинку”. Вплив емоційного вигорання на професійне та соціальне життя розвивається згідно з фазами розвитку синдрому професійного вигорання: 1. ПОПЕРЕДЖУВАЛЬНА ФАЗА. а) Надмірна участь. • Надмірна активність, відчуття незамінності. • Відмова від потреб, не пов’язаних з роботою, витіснення невдач і розчарувань. • Обмеження соціальних контактів. б) Виснаження. • Відчуття втоми, безсоння, небезпека нещасних випадків. 2. ЗНИЖЕННЯ РІВНЯ ВЛАСНОЇ УЧАСТІ. а) За ставленням до співробітників, учнів, пацієнтів тощо. • Втрата позитивного сприйняття колег. • Перехід від допомоги до нагляду та контролю. • Приписування вини за власні невдачі іншим людям. • Домінування стереотипів в поведінці за ставленням до співробітників, учнів, пацієнтів – прояв негуманного підходу до людей. б) За ставленням до інших оточуючих. • Відсутність емпатії, байдужість, цинічні оцінки. в) За ставленням до професійної діяльності. • Небажання виконувати свої обов’язки. • Штучне продовження перерв у роботі, запізнення, залишення роботи раніше часу. • Акцент на матеріальному аспекті при одночасній невдоволеності роботою. г) Зростання вимог. • Втрата життєвого ідеалу, концентрація на власних потребах. • Відчуття переживання від того, що інші люди використовують тебе, заздрість. 3. ЕМОЦІЙНІ РЕАКЦІЇ. а) Депресія. • Постійне відчуття провини, зниження самооцінки. • Безпідставні страхи, лабільність настрою, апатія. б) Агресія. • Захисні установки, обвинувачення інших. • Відсутність толерантності та здатності до компромісу. • Підозрілість, конфлікти з оточенням. 4. ФАЗА ДЕСТРУКТИВНОЇ ПОВЕДІНКИ. а) Сфера інтелекту. • Зниження концентрації уваги, відсутність здатності до виконання складних завдань. • Ригідність мислення, відсутність уяви. б) Мотиваційна сфера. • Відсутність власної ініціативи, зниження ефективності діяльності, виконання завдань строго за інструкціями. в) Емоційно-соціальна сфера. • Байдужість, уникнення неформальних контактів. • Відсутність участі в житті інших людей або надмірне прив’язування до конкретної особи. • Уникання тем, пов’язаних з роботою. • Самодостатність, самітність, відмова від хобі, нудьга. 5. ПСИХОСОМАТИЧНІ РЕАКЦІЇ. а) Зниження імунітету. • Нездатність до релаксації у вільній час. • Безсоння, сексуальні розлади. • Підвищений тиск, тахікардія, головні болі. • Болі в хребті, розлади травлення. • Залежність від нікотину, кофеїну, алкоголю. б. Розчарування. • Негативна життєва установка. • Відчуття безсистемності та безглуздості життя. • Екзистенційний відчай. Завдання 2. Гостра реакція на стрес. Методи лікування та профілактики. Гостра реакція на стрес − транзиторний розлад значної тяжкості, який розвивається в осіб без видимого психічного розладу у відповідь на винятковий фізичний і психологічний стрес і який зазвичай проходить протягом годин або днів. Стресом може бути сильне травматичне переживання, включаючи загрозу безпеці або фізичній цілісності індивіда чи близької особи (наприклад, природна катастрофа, нещасний випадок, битва, злочинна поведінка, зґвалтування) або незвично різка і загрозлива зміна у соціальному положенні і /або оточенні хворого, наприклад, втрата багатьох близьких або пожежа в будинку. У момент стресу виникає фіксація на таких механізмах захисту, як екстремальна ідентифікація, витіснення. В результаті можливі зміни свідомості, порушення сприйняття і поведінки. Для постановки діагнозу повинна бути обов'язковий і чіткий зв'язок між впливом незвичайного стресора і початком симптоматики; початок зазвичай негайний або через кілька хвилин. До того ж, симптоми є змішаними тобто до ініціального стану додаються депресія, тривога, гнів, відчай, гіперактивність, але жоден з симптомів не триває довго; симптоми припиняються швидко (щонайбільше протягом кількох годин) в тих випадках, де можливе усунення стресової обстановки. У випадках, де стрес продовжується або за своєю природою не може припинитися, симптоми зазвичай починають зникати через 24-48 годин і зводяться до мінімуму протягом 3 днів. Якщо симптоми гострої реакції на стрес не починають зменшуватися протягом приблизно тижня після їх початку, слід розглянути необхідність діагностувати розлад адаптації або ПТСР, в залежності від клінічних проявів. Гостра реакція на стрес може супроводжуватися суттєвим порушенням особистісного функціонування на додаток до суб'єктивного дистресу, порушення функціонування не є обов'язковою ознакою гострої стресової реакції. Первинна профілактика: 1. Проводити професійно-психологічную просвіту окремих категорій осіб, які за своєю професійною діяльністю можуть перебувати в екстримальних ситуаціях, у тому числі рятувальників, медичних працівників швидкої допомоги та ін. за спеціально розробленими програмами. 2. Проводити психоосвітню роботу щодо реагування психіки на важкі психотравмуючі події. 3. Особисті вправи на подолання стресу (контроль дихання, фізичні вправи та ін.) Перша психологічна допомога при гострій реакції на стрес: 1. Орієнтування в ситуації. 2. Ініціація контакту с людиною в ненав’язливій, співчутливій та підтримувальній манері. 3. Забезпечити безпеку та фізичний комфорт, емоційну стабілізацію пацієнтів. 4. Визначити загальні потреби і проблеми пацієнта. 5. Пропонувати практичну допомогу пацієнту з метою задоволення їх загальних потреб, допомогу у встановленні зв’язку та отриманні соціальної підтримки. 6. Надати інформацію щодо стратегій подолання стресу. 7. З’єднати пацієнта з суміжними службами. Завдання 3. Клінічна ситуація: У 10-річної дитини підвищена збудливість вегетативної нервової системи, знижений апетит, часті порушення сну, схильність до необгрунтованих страхів, боязкість. В анамнезі: коли дівчинці було 7 років, чоловік із дитячого майданчика намагався її зґвалтувати. 1. На яке захворювання вказують вищезазначені симптоми? Усі симптоми вказують на існування у хворої ПТСР. ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) – це запізніла і / або затяжна реакція на стресову подію або ситуацію (короткочасну або тривалу) виключно загрозливого або катастрофічного характеру, які можуть викликати загальний дистрес майже у будь-якої людини (наприклад, природні або штучні катастрофи, битви, серйозні нещасні випадки, спостереження за насильницькою смертю інших, у жертви катувань, тероризму, зґвалтування або іншого злочину). 2. Які методи лікування цієї хвороби? Допомога здійснюється мультидисциплінарною командою за участю лікаряпсихіатра, лікаря-психотерапевта, лікаря-психолога, психолога, практичного психолога та інших відповідних фахівців. Згідно з сучасними міжнародними протоколами основним рекомендованим лікуванням посттравматичного стресового розладу є два травмофокусовані методи психотерапії – когнітивно-поведінкова та EMDR (метод десенсибілізації та репроцесуалізації травми рухом очей). EMDR – це метод психотерапії, спочатку розроблений для полегшення дистресу, пов'язаного з травматичними спогадами. Він успішно застосовується для подолання таких наслідків травмуючих подій, як депресія, тривога, фобії, гостре горе, соматичні розлади і залежності. Після успішної EMDR терапії відбувається зниження емоційної напруги і дистресу, переформулюються негативні переконання. У 2013 р. ВОЗ визнала цей метод найбільш ефективним у терапії ПТСР. Додатково може бути показана медикаментозна терапія, але не як метод лікування власне ПТСР, а як втручання орієнтоване на супутні розлади та проблеми (напр, депресія, розлади сну). 3. Які методи профілактики цього захворювання? Розвиток дитини після її травматизації обумовлює порушення інтеграції сенсорної, емоційної і когнітивної інформації, може призводити до формування реактивної лабільності, що, у свою чергу, стає причиною дисфункціональних відповідей на стресову ситуацію. Заходи вторинної профілактики здійснюються на долікарняному рівні безпосередньо в громаді як заходи первинної психологічної допомоги. Діти після травматизації можуть мати широкий спектр аномалій розвитку: від затримок розумового розвитку та специфічних розладів розвитку, що створюють проблеми при навчанні (learning disability), до антисоціальної поведінки з агресією, спрямованою на себе та інших, і потребують психолого-педагогічної підтримки. Заходи вторинної профілактики мають включати заходи, спрямовані на: • підвищення стійкості до стресу; • забезпечення безперервності звичного способу життя для дитини; • активацію підтримки з боку групи первинної підтримки; • забезпечення корекційно-педагогічного супроводу (в разі потреби); • психоосвітню роботу з батьками, спрямовану на підвищення ефективності управління поведінкою дитини; • моніторинг наявності належної підтримки дитини з боку групи її первинної підтримки, виявлення та запобігання випадкам насильства, сексуального насильства в родині. Залучення батьків, інших законних представників дитини, а також вихователів/вчителів, дуже важливе при роботі з дітьми і підлітками, так як саме вони зазвичай приводять/направляють їх для обстеження та лікування. Крім того, діти – це частина системи (зазвичай сім’ї), тому при обстеженні і лікуванні необхідно брати до уваги всю систему. В разі, якщо люди з групи первинної підтримки дитини не забезпечують належний рівень її життєво необхідних потреб, є джерелом фізичного насильства чи сексуального насильства, дитині має бути створене безпечне середовище з використанням процедур ювенальної юстиції.
