Державні архіви є основною ланкою системи архівних установ України. Ці спеціалізовані державні установи організовують формування Національного архівного фонду, забезпечують державний облік його документів, зберігають абсолютну більшість загального його обсягу, забезпечують надання архівної інформації користувачам. Вони разом з Державним комітетом архівів України здійснюють управління архівною справою і діловодством. Реалізуючи ці завдання, державні архіви забезпечують збереження, примноження й використання важливої складової частини вітчизняної і світової культурної спадщини та інформаційних ресурсів, сприяють формуванню національної самосвідомості Українського народу, вносять свій вклад у розбудову демократичної, соціальної, правової держави. У процесі виконання своїх функцій і повноважень державні архіви вступають у численні і різноманітні відносини з фізичними і юридичними особами, державою. Ці відносини регулюються законодавством України. Архіви виникли з появою писемності і утворенням держав. Архівні матеріали відбивають взаємовідносини суспільства тієї чи іншої історичної епохи і широко використовуються в наукових, політичних і практичних цілях. Архіви знаходилися при князівських дворах, у боярських садибах, монастирях та церквах. З виникненням Російської централізованої держави вони були організовані при державних установах. У 16 столітті у Москві створено «Царський архів» для зберігання документів ліквідованих феодальних князівств. За Петра І архіви були відокремлені від поточного діловодства і перетворені в окремі відділи при установах. 1724 в Росії засновано перший в історії архів «Генеральний архів старих справ» як самостійну установу для зберігання документів колишнього Посольського приказу. У 1763 створено Московський розрядно-сенатський архів; у 1819 — Московський архів Головного штабу та ін. Проте єдиного управління і керівництва державними архівами в дореволюційній Росії не було. Архіви в Україні в 14—15 ст. містилися в замках удільних князів і литовських воєвод. З часу визвольної війни 1648—54 років на Лівобережній Україні виникають архіви гетьманських і російських держаних установ. Наприкінці 18 століття, після скасування автономії Лівобережної України і возз'єднання Правобережної України з Росією, архіви ліквідованих державних установ залишилися бездоглядними. Лише в 1852 році при Київському університеті був організований Київський архів стародавніх актів, в якому було зосереджено 5883 актові книги і багато різних документів земських, гродських судів і магістратів Правобережної України 16—18 століть. В 1880 при Харківському університеті створюється Харківський історичний архів для зберігання документів гетьманських і російських державних установ Лівобережної та Слобідської України 17— 18 століть. Наприкінці 19 століття певну роботу по збиранню і охороні документів починають вести Полтавська, Катеринославська, Чернігівська і Таврійська губернські вчені архівні комісії. Становище архівної справи в Росії й в Україні до Жовтня 1917 і на тих українських землях, які до возз'єднання з Українською РСР перебували під владою Австро-Угорщини, потім Польщі, Румунії, Угорщини і Чехословаччини, було вкрай незадовільним. Через відсутність централізації архівної справи і державного піклування про архіви документальні матеріали гинули і знищувалися. Ленінський декрет про реорганізацію і централізацію архівної справи на Україні почав здійснюватися після вигнання німецьких і австроугорських окупантів у 1918. В січні 1919 для керівництва архівною справою створюється архівна секція при Всеукраїнському комітеті охорони пам'ятників старовини і мистецтва (ВУКОПСМ). 20 квітня 1920 РНК УРСР видала постанову про націоналізацію і централізацію архівної справи в УРСР, згідно з якою всі документи А. оголошено всенародною власністю і визначено структуру держ. архівів. 1958 Рада Міністрів УРСР затвердила Положення про структуру архівних установ, за яким організаційне, наук.методичне керівництво і контроль над архівними органами і архівами здійснює Архівне управління (АУ) МВС УРСР. Йому підпорядковано 5 центр. республіканських А.: Центральний державний архів Жовтневої революції і соціалістичного будівництва УРСР (Харків); Центральний державний історичний архів УРСР (Київ) та його філіал у Харкові; Центральний державний історичний архів УРСР (Львів); Центральний державний архів фото-, фоно-, кінодокументів УРСР (Київ); 25 архівних відділів управління внутр. справ (УВС) виконкомів обласних Рад депутатів трудящих. Метричні книги, метрики — паперові формуляри, в яких духовенство реєструвало акти громадянського стану членів православної церкви: хрещення (народження), вінчання (шлюб), поховання (смерть). На західноукраїнських землях метричні книги з'явились в 16 столітті, в Наддніпрянщині в 17 столітті. В 1724 році Синодом Російської Православної Церкви було затверджено зразок формуляра метричної книги, і їх ведення стало обов'язковим для священників не тільки православної церкви а й для католиків, лютеран, іудеїв. Для членів протестанських конфесій реєстрація актів громадянського стану здійснювалась повітовими та волосними управліннями. Указом Синоду було передбачено ведення метричних книг у двох екземплярах. Один зберігався в церкві а інший в єпрхіальному управлінні. Метрична книга православної церкви села Сихів Львівської області за 1600 рік є найдавнішою в Україні. Метричні книги виконували культову, статистично-демографічну та правову функції. За Радянської влади, після відокремлення Церкви від Держави,і після массового закриття храмів ведення метричних книг стає не обов'язковим. Ревізії — переписи населення в Російській імперії, яке повинно було платити подушний податок і відбувати військову службу. Ревізії почали впроваджувати на початку 18 ст., коли подвірне оподаткування змінилося подушним. Крім того, ревізії обліковувалась більшість населення, що не платила податків (духівництво, відставні солдати з їхніми родинами й ін.) і жіноцтво (у 6 P.), отже ревізії охоплювали бл. 95 % населення. Ревізії були проведені 1719, 1744, 1763, 1782, 1795, 1811, 1815, 1833, 1850 1857; в Україні (крім Слобожанщини, де Р. провадилися й раніше) — з 1782. Кожна Р. тривала кілька pp. Всі особи, в процесі Р. внесені до т. зв. «ревізьких казок» (вони відмічали стан, вік за попередною і поточною P., народження, смерть, продаж, а у 18 ст. також національність), називалися «ревізькими душами». Р. — цінне джерело пізнання чисельности, розміщення та складу населення України.
