Uploaded by slyusar_alina1999

философия

advertisement
План:
1.
2.
3.
4.
5.
6.
Вступ……………………………………………………………………………………...2
Антропоцентричний характер філософії епохи Відродження……………………..…3
Гуманізм як світоглядний феномен Ренесансу………………………………………...5
Протестантизм як ренесансний феномен………………………………………..……..8
Висновки…………………………………………………………………………..….…10
Література……………………………………………………………………………….11
1
Вступ
Термін «філософія» має давньогрецьке коріння. Він походить від двох грецьких
слів: «філео» - любов (у деяких філософіях від: «філос» - приязний, друг) і «софія» мудрість і означає любов до глибоких теоретичних міркувань, а в дослівному перекладі «любов до мудрості». Українські філософи XVIII-XIX ст., і передусім Г. Сковорода,
позначали філософію словом «любомудріє». Вперше термін «філософія» з'явився у
вжитку відомого давньогрецького мислителя Піфагора (прибл. 570 - 497 р. до н. е.), який
вважав, що «мудрість» - це якість, притаманна лише богам, а люди здатні тільки до неї
прагнути, поважати, любити її. А як назву специфічної галузі знань його вперше вжив
славетний давньогрецький філософ Платон (429 - 347 р. до н. е.). Спочатку філософія
охоплювала увесь комплекс людських знань про світ, оскільки ці знання на той час не
мали дисциплінарної диференціації. Знання були синкретичними, тобто єдиними, такими,
що об’єднували в собі всю інформацію про світ, його будову і сутність, про людину та її
місце в світі, про щастя, сенс людського буття тощо.
Філософія (грец. philosophia - любов до мудрості) - теоретичний світогляд, вчення,
яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві. Як універсальний спосіб
самоусвідомлення людиною самої себе, сутності світу і свого призначення в ньому
філософія започатковується у VII - VI ст. до н. е. в таких осередках людської цивілізації,
як Давні Індія та Китай, Досягнувши своєї класичної форми у Давній Греції.
В даній контрольній роботі, ми розглянемо дуже важливі теми, такі як:
антропоцентричний характер філософії епохи Відродження, гуманізм як світоглядний
феномен Ренесансу і Протестантизм як ренесансний феномен.
2
Антропоцентричний характер філософії епохи Відродження.
XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження,
Ренесансу (від фр. renaissance - відродження). Цей термін вживається на означення
періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціальноекономічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати,
що поняття Відродження відбиває лише сенс тієї епохи і що в духовному житті
спостерігається механічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання
античності.
Відродження, або Ренесанс, - одна з найбільш знаменних епох в історії людської
цивілізації. Термін "Кепіззапсе" (Відродження) був уведений Джорджо Базарі - видатним
італійським живописцем, архітектором та істориком мистецтва XVI ст.
Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух розгорнулося в
межах XIV - початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію,
Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію. Але в цих країнах воно проходило
асинхронно.
Передусім Відродження розпочалося в Італії і в першій половині XV ст. розвивалося
тільки в цій країні, а вже з середини XVI ст. в інших країнах. У Німеччині швидке
піднесення ренесансного культурного руху припадає на кінець XV - в першій третині XVI
ст., Ренесанс швидко згасає. У Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та Іспанії кінець XV - початок XVII ст.
Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії.
Відродження - це могутній культурний рух у межах XIV - початку XVII ст., в ході якого
відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура,
звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система
національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору
мистецтво.
Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:
1) Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком
секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.
2) Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже
повністю забута у середні віки.
3) Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу
релігійній домінанті у культурі середніх віків.
4) Повернення у філософських дослідженнях до античної філософії.
3
5) Широке використання теорії "подвійної істини" для обґрунтування права науки і
розуму на незалежне від релігії і церкви існування.
6) Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії,
літератури, мистецтва та науки [2, c. 56-58].
Відродження виникло, по-перше, на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації,
зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого
розвитку і зазнало великих змін. У XIV-XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки
і культури міст, з'явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія
та ін.), розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні
відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У культурі
посилюється боротьба за звільнення філософської думки від церкви, з'являються нові
знання і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.
Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного перевороту, яким і стало
Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціальноекономічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював.
Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні і розвитку культури
Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли
відродити античну спадщину і надати їй великого практичного значення.
Слід згадати, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо з XII ст.,
але успадкувало від неї лише окремі елементи. В нову добу, добу Ренесансу, засвоєння
античності мало зовсім інший характер, її відродження стало метою і суттю нової
культури. Античність сприймалася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, в
світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше античність вплинула на освіту,
філософію, образотворче мистецтво і літературу.
Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські
проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати
антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала
увагу на природно космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з
ним ідея спасіння. Звідси - характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на
мистецтво [4, c. 96-98].
4
Гуманізм як світоглядний феномен Ренесансу.
На перший план у ренесансному неоплатонізмі виступає його гуманістичний зміст.
Античність позначилася на формуванні провідної ідейної течії доби Відродження ренесансного гуманізму. Його журливість (сум) можна визначити як прояв пристрасного
інтересу до земного життя.
Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а й
тотожність. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і
демократ Колюччо Салютаті (1331-1404).
В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття
соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У філософії спостерігається
складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому
надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи
філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів інколи двоякі,
відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є якимсь
повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого
боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній філософії, несе на собі
відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.
Пояснюється це, по-перше, несталістю соціально-економічного устрою в провідних
країнах Західної Європи. То був перехідний період від однієї (феодальної) відносин до
іншої, до нових, буржуазних виробничих відносин. Характеризується він невизначеністю
соціально класової структури, а звідси - неоднорідністю ідеологічних настанов. По-друге,
теоретичні джерела філософії Відродження надто розмаїті і не обмежуються лише
античною культурою.
Поняття "гуманізм" (лат. humanism - людяний, людський) у філософській літературі
вживається у двох значеннях. В широкому - це система ідей і поглядів на людину як
найвищу цінність, у більш вузькому - це прогресивна течія західноєвропейської культури
епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її
права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей [7, c. 8587].
Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед
городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення
стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів - гуманісти.
Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження - епохою
художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ
людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з її тілесністю почуття
вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є
насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і реальність.
5
Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної
людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи
корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе.
Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється
відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна
діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується
не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру.
Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті
достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість,
пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи
Відродження є також її гуманізм.
Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської
особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність,
яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над
самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил - ні природи (античність), ні Бога (середні
віки).
В епоху античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність,
поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того,
наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї. В середні віки стверджувалось не
лише творення Богом людини, а й подальша її доля. Характерною була впевненість у
гріховності людини та зіпсованості людської природи і як наслідок цього - потреба в
божій благодаті для свого спасіння [1, c. 53-54].
Визначний мислитель епохи Відродження Пікоделла Мірандола (1463-1494) саме
так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром світу, звернувся до неї
з такими словами: "Не даємо ми тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні
особливого обов'язку, щоб і місце, і лице, і обов'язок ти мав за власним бажанням, згідно з
твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений у межах законів, які
ми встановили. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу
якого я тебе віддаю".
Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити
своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим
відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок
усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім
сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина. Значну роль в утвердженні нового
погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами.
Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою,
стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя,
своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно
з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства,
власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада.
Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси проповідь гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури.
6
Філософія українських гуманістів мала яскраво виражені риси антропоцентризму.
Так, С.Оріховський, на відміну від томістської точки зору, вважав, що кожна людина має
самодостатню цінність, і від неї самої залежить, чи стане вона гідною високого
призначення, чи перетвориться на тварину. Оріховський, замислюючись над вічним
питанням про сенс людського життя, зазначав, що до безсмертного життя шлях треба
торувати, живучи розважно, чесно й побожно на землі. А однією з основних чеснот
людини він вважав самопізнання, що допомагає людині досягнути внутрішнього,
духовного оновлення, морального вдосконалення.
Оригінальною є позиція С.Оріховського в поглядах на державу. Він одним з перших
у європейській філософській думці став заперечувати божественне походження влади й
держави, виступав проти підкорення світської влади релігійній, стверджував, що
королівська влада дана не Богом, виникла внаслідок договору між людьми.
Оріховський пропагував і розвивав ідеї природного права. Він вважав, що природне
право стоїть вище від людських законів, тому останні в разі необхідності можна
змінювати. Мир, злагода й спокій у державі будуть тоді, коли люди житимуть у згоді з
законами природи. Мислителі-гуманісти проявляли живий інтерес до світової історії та
історичного минулого українського народу. Вони вважали історію вчителькою життя і
радили вчитися на історичних прикладах, особливо на діяннях великих особистостей,
діячів, полководців. Українські мислителі-гуманісти вважають історію засобом
пробудження гордості народу за своє минуле, розвитку патріотичних почуттів, любові до
Вітчизни. На основі патріотичного пафосу, громадянськості розвивалися патріотичні
почуття, національна свідомість, історична традиція. Наприкінці XVI ст. починається
новий етап у розвитку духовної думки в Україні. Цей етап позначається становленням
нової характерології, що виникає на ґрунті формування української версії реформаційної
ідеології та ренесансного гуманізму.
Гуманісти пішли далеко вперед від філософських і моральних переконань
феодально-церковної культури. Новий світогляд об'єктивно містив заперечення релігії: в
центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра. Однак не можна
спрощувати взаємовідносини гуманістів і церкви. Вони не були атеїстами, їх критика не
торкалася основ релігії, відкидалися лише крайнощі. Серед гуманістів було багато
духовних осіб (Микола Кузанський був єпископом, священиком став Франческо
Петрарка), часто церковні настановники, в тому числі Папи римські, ставали меценатами.
Багато творів мистецтва надихалося біблійними сюжетами. Нерідко художники,
архітектори працювали на замовлення римського двору, збільшуючи вплив католицької
церкви (Сікстинська капела, собор Св. Петра). Внутрішнє розкріпачення, вільнодумство
цілком поєднувалося у гуманістів з вірою в Бога [5, c. 63-65].
7
Протестантизм як ренесансний феномен.
Протестантизм - найбільш гнучка й витончена форма християнства. Особливості
ідеології та орієнтації сучасного протестантизму зумовлені історією його виникнення і
подальшого розвитку.
Християнство ніколи не було однорідним, у ньому постійно виникали ворожі одна
одній церкви, групи. Відбувалося це тому, що християнські ідеї неоднаково проникали в
різні соціальні верстви, виступаючи як ідеологічне оформлення їх класових та політичних
позицій. Починаючи з XVI ст,, дрібні прояви опозиції католицькій церкві злилися в
могутній потік, який охопив Європу, що зумовило появу нового напряму християнства протестантизму.
Це було у XVI ст. - епоху Реформації, епоху, коли на арену боротьби виходив новий
клас буржуазії, для якого рамки феодального ладу стали надто тісними. В той час
римсько-католицька церква була великим центром феодальної системи. Католицька
церква була найбільшим землевласником, їй належало не менше трьох частин усіх
земельних володінь в католицьких країнах. Буржуазія, піднімаючись на боротьбу проти
феодалізму, неминуче повинна була виступити й проти католицької церкви. Перший акт
буржуазної революції було розіграно у формі релігійної війни, оскільки почуття і
свідомість мас були в цілому вигодовані духовною їжею, яку їм пропонувала церква. І
тому історичний рух, змістом якого був перехід від феодалізму до капіталізму, повинен
був набути релігійного забарвлення. Саме в цей період розвинулася «протестантська
єресь» на противагу феодальному католицизму.
Виступаючи проти церкви як невід'ємного феодалізму, ідеологи протестантизму
заперечували богослужбову практику католицької церкви, ті положення, на яких вона
ґрунтувалася. Свої ж реформи протестанти обґрунтували «дійсним прочитанням
священного писання» (Біблії), яке вони оголосили єдиним авторитетом у питаннях віри.
Людина для протестантизму - уже не є ланкою в ланцюзі надособистісної
спільності. Індивідуалізація, характерна для буржуазної епохи, є перебудовою релігійних
уявлень, в якій людина зі своєю індивідуальною своєрідністю змогла б включитись у
ситуацію релігійного переживання.
Зазнала змін у протестантизмі і сама ідея Бога. З погляду протестантської ідеології,
Бог існує тому, що він потрібен людині, котра в нього вірить. «У що віриш, те й маєш» ось формула протестантів. Найбільш значними напрямами у протестантизмі, що виникли
в XVI ст., були лютеранство і кальвінізм.
Лютеранство. Одним з перших кроків реформаторського руху був виступ у 1517 р.
німецького ченця Мартіна Лютера (1483-1546) проти влади римських пап і торгівлі
індульгенціями. Одним з центральних догматів протестантизму стало вчення Лютера про
спасіння душі за допомогою віри у спокутну жертву Христа. Лютер твердив, що людина
може врятувати душу тільки завдяки особистій вірі, яка безпосередньо дарується їй
Богом. Таким чином, він виступав проти претензій католицького духовенства щодо
контролю віри і совісті на правах посередника між людьми і Богом. Було висунуто вимогу
скасування відособленого стану священиків, усунення чернецтва, римської курії, тобто
8
всієї ієрархії, яка дорого коштує. Було відкинуто й авторитет папських декретів та
послань, рішень соборів. Єдиним авторитетом у питаннях віри було визнано «священне
писання», право тлумачити яке надавалося кожному віруючому [7, c. 79-81].
9
Висновки
Роль філософії у науці полягає в тому, що вона у діалектичному розумінні узагальнює всі
наукові досягнення, систематизує їх у глобальному сенсі. Практичне пізнання людиною
світу полягає в процесі перетворення дійсності. Це зумовлює вироблення досвіду, і цей
досвід є підґрунтям для вироблення наукових (теоретичних) висновків, які породжують
філософські пізнання (загальні закони всесвіту, суспільства). Значення цих наукових
висновків і практичного досвіду в розвитку філософії полягає в тому, що завдяки цьому
філософія узагальнює окремі наукові теорії в єдине їх розуміння. І відкриття в конкретних
науках сприяло інтенсивному розвитку філософії. Так як в науці розглядаються тільки
конкретні, окремі питання, а філософія розглядає все в загальному, не однобічно, а
діалектично, в їх єдності.
10
Список використаної літератури
1. Філософія: Підруч. / Андрущенко В.- 2.вид., перероб. та доп. - Х. : Консум, 2000. 672с.
2. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни /
Арутюнов В.- 2-е вид.,перероб.і доп. 2001. - 221с.
3. Філософія: Підруч. для вищої школи / Афанасенко В. - 3.вид., перероб. та доп. - Х. :
Прапор, 2004. - 735с.
4. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Білодід Ю.К.: Кондор, 2006. -355 с.
5. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. / Бичко І. - 2. вид., стер. - К.
: Либідь, 2002. - 408с.
6. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. / Бойченко І. - К. :
Знання, 2000. - 724с.
7. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Буслинський
В. - К., 2002. - 315с.
11
Download