Культура як суспільне явище § 1. Філософське осмислення явища культури Історія культури – галузь гуманітарного знання, яка досліджує культурноісторичний поступ людства. Історія української культури досліджує особливості змісту культури українського народу в цілому та окремих її етапів, характер зв’язків із світовим культурним процесом, особливості відбиття духовних орієнтирів українського народу в пам’ятках культури. На побутовому рівні слово культура вживається в різних змістовних контекстах – культура праці, культура відпочинку, культура мови, культура особистості тощо. Як одне із фундаментальних наукових понять гуманітарної сфери знань, поняття культура характеризує складний і багатогранний вимір людського буття. Доцільно звернутися до історії осмислення поняття «культура». Слово «культура» своїм походженням зобов’язане латинським словам colo, colere – зрощувати, обробляти землю, займатися землеробством, з латини «cultura» означає оброблення. У добу Давньої Греції з розумінням культури нерозривно пов’язувалося поняття «пайдея» (pais – дитина), яке позначало виховання, навчання, освіту, освіченість, просвітництво, те, що безумовно пов’язане з культурою. Греки створили систему освіти, яка була спрямована на формування особистості, її ціннісних орієнтацій. Саме ця спрямованість на людину стала основою античного розуміння культури та зумовила її гуманістичний зміст – реалізація ідеалу людини визначалася як мета культурного розвитку. Антична людина пишалася своєю силою, розумом і здатністю жити «за природою», тобто природний порядок був гарантом стабільності, а життя «за природою» перетворювалося на мету культури, зокрема освіти. Водночас філософи Стародавньої Греції, навіть найвидатніші з них – Платон і Арістотель, ще не ототожнювали поняття «культура» з культуротворчою діяльністю людей. За часів Стародавнього Риму слово «культура» позначало обробку землі для забезпечення її родючості, передбачаючи особливе душевне ставлення до такої праці та до самої землі. Водночас поняття «культура» було використано і в переносному значенні. Марк Тулій Цицерон, поширюючи його на інші сфери людської діяльності, позначив ним вихованість людини, розвиненість її душі, освіченість. Отже, поняття «культура» наповнилося антропологічним змістом, пов’язувалося з «обробкою людської душі». Таким чином, в Античності оформлюється думка про те, що культура, з одного боку, це діяльність щодо перетворення природи на благо людини, а з іншого – засіб удосконалення духовних сил людини, її розуму. В епоху Середньовіччя не було теоретичних розробок, спеціально присвячених визначенню поняття «культура». Світоглядною основою цієї епохи були релігійні моральні настанови, Божі заповіді. Розкриваючи їх сутність, релігійний мислитель Августин Блаженний стверджував, що жити необхідно за Богом, який є ідеалом, підкреслював, що земна людина є гріховною і може лише прагнути наближення до ідеалу через богоугодні вчинки. Абсолютна перевага нематеріальної душі над тлінним тілом вимагала від людини аскетичного нехтування благами та спокусами земного світу. Так сформувалося протиставлення природи і культури як благодаті – досконалості, якої повинна прагнути кожна людина і яка виявляється у вірі в Бога, житті за християнськими ідеалами. Саме благодать поставала як сенс життя людини та людства середньовічної доби. І в природі, і в самій собі людина повинна любити більше те, що наближає її до Бога. Це й породило ідею нескінченного самовдосконалення індивіда, розуміння його буття як діалогу з універсальною системою моральних координат, утілених в абсолюті, яким є Бог. У добу Відродження починається новий етап осмислення культури. На відміну від людини доби Середньовіччя, яка повністю вважала себе зобов’язаною Богові, самостійна, самодостатня людина Відродження виявляє схильність приписувати свої заслуги власним талантам. Мислителі Відродження, закликаючи до повернення античної традиції навчатися в природи, на перший план виводили саме людину. Вона повинна була не стільки наслідувати природу, скільки перевершити її завдяки власному талантові. Так утверджувалася одна із найважливіших ідей Ренесансу – ідея людини-творця, що творить світ, красу, саму себе. Таким чином, розуміння культури наповнюється гуманістичним змістом, поступово асоціюється з досконалістю людини. Культура – не тільки перетворення людиною природи, а й перетворення людиною самої себе. Слово «культура» оформлюється як наукове поняття в добу Нового часу, позначену суттєвими зрушеннями в соціальному бутті людей (на зміну феодальним суспільним відносинам прийшли буржуазні, капіталістичні), глибокими змінами в процесі виробництва (промисловий переворот, пов’язаний з переходом від мануфактурного до машинного виробництва), змінами у ставленні людини до природи тощо. Завдяки науковій революції людство почало усвідомлювати себе силою, яка здатна протистояти природі – «натурі». Європейська людина Нового часу наділялася якостями, які значно відрізняли її від «природної» людини минулого і визначали її як людину культурну. Німецький юрист і політичний мислитель С. Пуфендорф першим використав поняття «культура» для характеристики свідомо цілеспрямованої сукупної діяльності людей, «поліпшення природи», що спричиняє зміну життя. Під «культурою» С. Пуфендорф розумів також певний рівень упорядкованості і розвитку: культура – те, що відрізняє цивілізовану людину від дикуна. Це розрізнення понять культура та природа в тому чи іншому вигляді зберігається практично в усіх наступних концепціях культури. У XVIII ст. (доба Просвітництва) мислителі вважали культуру одночасно й інструментом удосконалення людини, і метою, яка надає внутрішнього смислу історії. Майже одночасно формується поняття «цивілізація», яке переважно пов’язувалося з певним етапом розвитку людства, з розвитком матеріальної сфери життя (засоби виробництва, транспорт, технології тощо). Представник французького Просвітництва Ж.-Ж. Руссо намагався дати відповідь на питання – що таке культура; якими є причини її виникнення; як вона співвідноситься з природою і суспільством? Він доводив, що культура зробила людину нещасною, бо віддалила людей від природних сил і предметів, призвела до соціальної нерівності та негараздів, занепаду моралі тощо. Руссо ідеалізував близькі до «природного стану» патріархальні форми життя і прагнув встановити природну гармонію людини, її погодженість із самою собою. Винятково значну роль у процесі осмислення поняття «культура» відіграли німецькі просвітителі, а також представники німецького романтизму і німецької класичної філософії, які розробили цілісні концепції культури. Велике значення в осмисленні культури мало вчення І. Канта про те, що свідомість не тільки пасивно відображає зовнішню дійсність, але й творить її. Загальна творча здібність духу є здобутком людства, але кожному конкретному індивіду вона дається лише як здатність реалізувати себе. Це передбачає особливий механізм перетворення загального в індивідуальне, тобто можливість внести «людське» в кожну людину. Таким механізмом і є культура, яку І. Кант визначав як позитивну частину виховання. Філософ частково поділяв думку Ж.-Ж. Руссо про суперечності суспільного розвитку та, на відміну від французького мислителя, вважав, що вони будуть долатися розвитком самої цивілізації. І. Кант також розглядав культуру як засіб реалізації здібностей людини, засіб її морального вдосконалення, ототожнюючи її з мораллю. І. Ф. Шиллер ототожнював культуру та мистецтво, лише воно, на його думку, допоможе подолати протиріччя цивілізації, тобто вирішити головне завдання культури – відновити цілісність людини, цілісність духовного і фізичного буття людини. У німецькій філософії XVIII – поч. XIX ст. розвиток культури починає усвідомлюватися як єдиний процес, що має всесвітньо-історичний масштаб і характеризується певним зв’язком причин і наслідків, внутрішніми закономірностями. Перший значний крок у цьому напрямку зробив І. Г. Гердер, який заклав основи дослідження культури як цілісного явища, складовими якого є мова, мистецтво, релігія, наука, традиції та звичаї. Мислитель дослідив низку культурно-історичних світів (Східна і Південно-Східна Азія, Близький Схід, Греція, Рим, Європа германців і слов’ян і та ін.), визначив, що кожен з них має специфічні риси, є певною цілісністю та складовою людської культури в цілому. Заслуговує на увагу й те, як І.Г. Гердер вирішує проблему зв’язку всезагального й особливого в культурі. Культура людства, на його думку, єдина і має єдину мету – досягнення істинної гуманності, людяності. Проте ця мета досягається різними народами різним чином, що створює величезне різноманіття «кольорів та відтінків» культури. Філософ одним із перших виступив проти вузького європоцентризму, проти зневажливого ставлення до народів, що не входять у романо-германський культурний світ. Оцінювати рівень культури різних народів, стверджував він, потрібно не тільки з європейської точки зору, а й з точки зору їх власних історичних потреб і завдань. Своєрідним підсумком і узагальненням теоретичних пошуків у сфері культури протягом 2 пол. XVIII – поч. XIX ст. стала філософська система Г. Ф. Гегеля. Саме Г. Ф. Гегель уперше перейшов від простого зіставлення культури і цивілізації до аналізу логіки їх історичного зв’язку. На його думку, культура і цивілізація – закономірні етапи єдиного культурноісторичного процесу, кожен з яких виконує специфічні завдання і становить підґрунтя подальшого, більш високого етапу розвитку. Процес розвитку культури філософ поєднував з діалектичним рухом абсолютного духу, який проходить три ступені розвитку: мистецтво, релігія, філософія. На первісних етапах людської історії переважали художні форми вираження духовного змісту, потім першість переходить до релігії і, нарешті, до теоретичного мислення. Гегелівське розуміння діалектики духовно-історичного процесу мало значний вплив на погляди багатьох європейських мислителів, які досліджували проблему культури. Процес розвитку культури марксизм пов’язував з розвитком суспільноекономічних відносин, а причини зміни типів суспільства та їх культури вбачав не в духовних, а в матеріальних (економічних) факторах, віддаючи пріоритет економічній та соціальній історії. Це надало дослідникам нових можливостей для аналізу культури, які були реалізовані уже в ХХ ст. Релігійний напрям у розумінні культури було розроблено в межах російської релігійно-ідеалістичної філософії 2 пол. XIX – поч. ХХ ст. В.С. Соловйов, М.О. Бердяєв, П.О. Флоренський та ін. підкреслювали, що культура, зобов’язана своїм існуванням релігійній вірі, виражає прагнення людини «добудувати», піднести своє природне і соціальне життя до духовності. Концепцію історії як саме історії культур розвивав німецький вчений М. Вебер. Специфіку західної цивілізації він вбачав у перевазі принципу раціональності – у чіткому співвідношенні цілей і засобів діяльності, що постійно утверджується і в інтелектуальній сфері (наука), і в господарстві (капіталізм), і в державному управлінні (бюрократія), і в мистецтві. М. Вебер розглядав соціальні явища як явища перш за все культурні, а культуру визначав як сукупність цінностей, що мають виняткове значення для людини та суспільства. Розвиток філософських й історичних наук кін. XIX – поч. ХХ ст. уможливив не тільки типологічне порівняння культури різних епох і народів, але і розуміння кожної з них як особливого культурного феномену. Це відбилося в концепції локальних цивілізацій, яку обґрунтував російський мислитель М.Я. Данилевським. Він відкидав поняття загальнолюдської культури, пов’язував її з егоцентризмом романогерманських народів, що розглядали свою культуру як універсальну і розуміли прогрес як відмову інших народів від своєї самобутності. За вченням науковця, сенс історії – не в прагненні до універсальної культури, а, навпаки, у досягненні її різноманіття. Концепцію локальних цивілізацій репрезентує праця О. Шпенглера «Присмерки Європи» (видана в 1923 р.). Вчений вважав цивілізації своєрідними організмами, а всесвітню історію – «зведенням біографій» цих організмів. Кожний культурний організм, за О. Шпенглером, проходить природне коло розвитку (на відміну від ідеї лінійної еволюції) від народження до розквіту, а виснажившись, у формі цивілізації – до природного кінця. Цивілізація, що досягла висот у Європі, свідчить про виснаженість, занепад Європи. Терміном «цивілізація» О. Шпенглер позначав останню фазу будь-якої культури. Створюючи вчення про наявність рівноцінних за досягнутою зрілістю культур, О. Шпенглер спирався на численний етнографічний матеріал. Зрілих культур, на його думку, було вісім: єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, антична (греко-римська, «аполлонівська» за термінологією вченого), візантійсько-арабська, західноєвропейська («фаустівська», згідно з його ж термінологією), південноамериканська культура майя. Порівнюючи античну та європейську культури, зіставляючи образи грецького бога Аполлона (утілення міри, гармонії, порядку) і доктора Фауста (утілення незадоволеності і недовершеності, двоїстості й сумніву), О. Шпенглер виявив принципову несхожість між людиною античного (аполлонівського) і західного (фаустівського) типу. На підставі цього він дійшов висновку про відсутність спадкоємного зв’язку культур античності і сучасної йому Європи. Західна фаустівська людина, на його погляд, замкнена у своїй самотності і перебуває в оболонці власного цивілізаційного простору, вона загубила єдність із життям. Криза європейської людини, згідно з висновком О. Шпенглера, полягає в її прагненні до безкінечності і могутності, що призводить до духовного зубожіння. Аналізуючи духовний клімат сучасної йому Європи, О. Шпенглер стверджував: як колись загинула греко-римська культура, так тепер занепадає західноєвропейська, і ніщо не в змозі зупинити цей процес. Він проголошував духовну самотність Європи, повну відірваність від коріння й витоків, якими завжди вважалась античність. Концепції, подібні шпенглерівській, набули поширення в науковій думці ХХ ст. Так, у працях англійського історика А.Дж. Тойнбі визнається лише множинність культур і заперечується єдність цієї множинності, їхня спадкоємність і загальнолюдський зміст. У період між світовими війнами сформувалася функціональна школа, засновником якої був англійський етнограф Б. Малиновський. Представники цієї школи розглядали культуру як цілісність, кожний елемент якої є необхідним, оскільки задовольняє певну потребу. Вони критикували поняття пережитку, вважали всі явища культури необхідними і незамінними. Тема культурного декадансу («падіння» – від лат. cado – падаю) стає однією з провідних у творчості німецького філософа Е. Гуссерля. Осмислюючи причини кризи європейської культури і можливості її подолання, філософ не використовував поняття «культура». Згідно з його поглядами, культура як поняття містить не тільки духовний, а й матеріальний елемент, який він обходив увагою. Тому він використовував поняття «духовний образ Європи», яке не співвідноситься ні з чим матеріальним і є ланкою, що поєднує європейське людство духовними узами. Безліч типів культури пов’язані цими духовними узами, які поєднують життя людей і народів у межах світової культури, долають національні особливості культур і забезпечують їх духовну спорідненість. Її витоки Е. Гуссерль вбачав у філософії – універсальній науці про єдність всього існуючого, джерела якої сягають Давньої Греції. Однак, на думку філософа, принцип раціоналізму, що був їй притаманний і становив ядро європейської культури, зазнав суттєвих змін. Це виявилося у витісненні зі сфери науки всього людського. Наука втратила зв’язок з людиною, який полягає в людській потребі осмислення світу і свого місця в ньому. Е. Гуссерль проголосив віру в людський розум, закликав повернутися до відродження традиційних цінностей старої Європи. У цьому, згідно з його концепцією, і полягає подолання кризи європейської культури. Аналізу історії культури присвячені філософські праці А. Швейцера. Фундаментом культури він визнавав мораль, тому значне місце в його дослідженнях відводиться історії етичних ідей і систем від часів Давньої Греції. За його теорією, культура ХХ ст. втратила етичні засади, наповнилась ідеями насильництва, що й спричинило її кризу. На думку А. Швейцера, відродження культури може відбутися за умов творчої діяльності окремих особистостей, відродження моральних цінностей на рівні особистості, що поверне людству гуманістичний зміст культури і забезпечить справжнє духовне оновлення. Не оминула аналізу понять «культура», «світова культура», «національна культура» вітчизняна гуманітарна думка. Одним із перших вітчизняних мислителів, що звернувся до осмислення поняття «культура», був Г. С. Сковорода. Фундаментом його філософії була концепція трьох світів – природного Всесвіту (макрокосму), людини (мікрокосму) і символічного світу Біблії. Саме символічний світ для нього був узагальненням всієї духовної культури людства, через вивчення та засвоєння духовного змісту символічного світу «народжується людське в людині», власне культура. До питань, пов’язаних із сутністю культури, зверталися І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка та ін. Вагомим внеском у розуміння сутності української культури стали дослідження М. Костомарова «Книга буття українського народу», нарис І. НечуяЛевицького «Світогляд українського народу», праці таких вченихукраїнознавців, як Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк, С. Томашівський та ін., які гуртувалися навколо Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, очолюваного М. Грушевським. Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали розвідки Я. Яреми «Українська духовність в її культурно-історичних виявах», І. Мірчука «Головні риси українського світогляду в українській культурі», Д. Донцова «Дух нашої давнини», О. Кульчицького «Світовідчування українця», М. Шлемкевича «Душа і пісня», Є. Маланюка «Нариси з історії нашої культури», І. Огієнка «Українська культура» та ін. Сучасні українські філософи М. Попович, С. Кримський, В. Скуратівський, О. Забужко та ін. розглядають українську культурну традицію у контексті світового культурного простору, визнаючи в діалозі українського та загальнолюдського значущість вітчизняної духовності. Серед численних праць, присвячених проблемам розвитку української національної культури, визначенню її місця серед культур інших народів, спільною є філософська теза щодо самоцінності кожної національної культури та її спорідненості з культурами інших народів. Осмислення сенсу культури у філософсько-культурологічних працях, розуміння і визнання її складності та багатоплановості є підставою існування численних визначень цього явища: від простого протиставлення культури природі до дефініції культури як історично визначеного рівня розвитку суспільства і людини або як сукупності матеріальних і духовних надбань людства. Культура трактується і як спосіб духовного освоєння дійсності на основі системи цінностей, і як розгортання творчої діяльності людини, спрямованої на пошук сенсу буття. В усіх визначеннях акцентується діяльне начало як людське зусилля, спрямоване на творення себе та навколишнього світу. Поняття «культура» органічно пов’язане з іншим поняттям – «натура» (natura – лат. природа). Поняттям «природа» охоплюється все те, що виникло та існує само по собі, незалежно від волі та бажання людини, все те натуральне, що існує за незалежними від людини законами. Культура виступає перетворенням того, що дано людині від природи, це те, що створено людиною, і в цьому значенні – штучне. Водночас природа, культура і людське суспільство є нерозривною єдністю, цілісністю. Культура передбачає наявність природи як попередню, постійну і необхідну умову свого існування. По-перше, природа є об’єктом людської діяльності як основи життя, по-друге, природа є об’єктивним матеріальним началом у самій людині. Отже, можливості буття культури задаються природою, а сама культура передбачає наявність природи і людини. Культура сприяє тому, що людина (суспільство) виокремлюється з природи, оволодіває нею та відносно вивільнюється від неї. Водночас культура є засобом входження людини в природу. Чим гармонійнішим є поєднання людини і природи, тим багатшим є людське життя. Потрібно розрізняти поняття «культура» і «цивілізація», які часто вживаються як синоніми. Посилений інтерес до проблеми співвідношення цивілізації і культури був пов’язаний із науково-технічним прогресом, із збільшенням значимості матеріальної вигоди, комфорту, грошей, що забезпечували «легке життя», та другорядністю духовних, зокрема моральних цінностей. Конфлікт між матеріально-виробничою та духовногуманістичною «складовими» культури розвивався і поглиблювався протягом XX ст. Реалії часу, використання наукових досягнень для масового знищення людей у Першій та Другій світових війнах, екологічна криза, небезпечні експерименти генної інженерії та ін. загострили необхідність осмислення понять «культура» і «цивілізація». Сьогодні важливо підкреслити очевидну відмінність понять «культура» і «цивілізація». Культура є атрибутом як людства в цілому, протягом всього часу його існування, так і окремих спільнот (наприклад, культура будьякого племені, європейська, євразійська культура). Поняття «цивілізація» вживається для позначення певного етапу розвитку людства, суспільства, розвиток продуктивних сил якого дає можливість отримувати додатковий продукт, і саме виробництво останнього, а не просто задоволення наявних потреб людей, стає метою цього суспільства. Згідно з цим виділяють три основні ступені розвитку людства: дикість, варварство та цивілізація. Поняття цивілізація також уживається для характеристики певного рівня розвитку суспільства. У такому розумінні цивілізацію протиставляють культурі, бо вона може як служити культурі, так може і знищувати її. У сучасному світі ця тенденція виражена досить чітко. Людина може бути цивілізованою (освіченою, умілою), але малокультурною, якщо вона бездуховна. Культура інтегрує людей у суспільну цілісність, створює специфічний, невідомий природі механізм – духовну мотивацію поведінки людей. Поведінка тваринного світу регулюється біологічним механізмом, що фіксується на генетичному рівні. Генетична спадковість не робить індивіда особистістю, людиною. Він стає людиною, коли біологічний регулятивний механізм поведінки перетворюється в культурний – реалізується духовна потреба передавати свої знання, навички і цінності від покоління до покоління. Таким чином, людина народжується людиною, але не особистістю. Нею вона стає завдяки залученню, «входженню» в культуру в процесі діяльності, спрямованої не тільки на задоволення матеріальних, суто утилітарних потреб. Вищою метою цієї діяльності є духовне вдосконалення. Вищі духовні цінності – добро, краса, істина, справедливість, свобода тощо не мають конкретного практичного значення. Проте саме орієнтація на ці цінності називається духовністю, а людина, яка здатна поставити цінності добра, свободи, справедливості тощо над матеріально-практичними потребами, стає духовною особистістю. Аналіз розвитку уявлень про культуру, сучасні інтерпретації культури дають можливість для деяких узагальнень. По-перше, культура – створена людиною «друга природа», світ, «надбудований» над природою. По-друге, культура — це атрибут людства. По-третє, культура є системою спільних цінностей, матеріальних і духовних. Цінність – це те, що має значимість для людини і яка стає особистістю завдяки залученню, «входженню» у світ цінностей, світ культури. Тому, по-четверте, культура – це міра людського в людині та суспільстві, чільна характеристика розвитку людини як суспільної істоти. Таким чином, культура – це історичний процес і результат людської діяльності, спрямованої на творення, збереження, розподіл, обмін і вживання цінностей, здатних забезпечити подальший процес вдосконалення людини та людства. § 2. Структура і функції культури Базуючись на розумінні культури як цілісності, можна виділити такі її основні компоненти: – сама людина як творець культури та її об’єкт; – людська діяльність в усьому різноманітті її проявів; – усе, що створено людино – результати її матеріальної та духовної діяльності. Складність і багатоманітність людської життєдіяльності зумовлюють складність внутрішньої структури культури як цілісного феномену. Вона існує у двох формах: – предметній – наочно виражені результати матеріальної та духовної діяльності людей; – особистісній – внутрішній світ (настанови, принципи, ціннісні орієнтири та ін.) людини, а також соціальних груп, соціуму та людства в цілому. Ці форми органічно пов’язані, а процес розвитку культури характеризується переходом предметної її форми в особистісну (розпредметнення) і, навпаки, особистісної – у предметну (опредметнення). Процес розвитку культури є також невід’ємним і від розвитку здібностей людей користуватися тим, що протягом історії створило й накопичило людство, перетворюючи все це в особистісну форму культури. У культурі зазвичай виокремлюють такі сфери, як матеріальна та духовна. Вони діалектично пов’язані, але відносно самостійні. До матеріальної культури відносять засоби виробництва, предмети побуту, виробничі відносини, результати виробничого процесу тощо. Це широке коло речей, засобів, технологій їх творення, які спрямовані на задоволення матеріальних потреб людей, продовження людського роду. Духовну культуру пов’язують із духовним виробництвом. Духовна культура, як і матеріальна, – все те, що створено людиною, але її результати спрямовані на формування в людини ціннісних орієнтирів та задоволення духовних потреб: релігійних, моральних, правових, політичних, наукових, філософських, художніх. Духовна культура є тією сферою діяльності, яка пов’язана із свідомістю, духом, його формуванням, розвитком і вдосконаленням. Природно вважати її складовими духовний стан людей, їхні духовні потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, мотиви, ідеали, уявлення про сенс життя, щастя, справедливість, у цілому світогляд, менталітет. Усе перелічене формується в процесі духовної діяльності, втілюючись у формах свідомості (міф, релігія, мораль, право, політика, філософія, наука, мистецтво) і соціальних інститутах (зокрема система освіти і виховання, засоби масової комунікації та інформації, культурно-освітня робота), звичаях, традиціях, обрядах, суспільній думці тощо. Окрім того, до складу духовної культури входять і ті відносини, що складаються при здійсненні духовної діяльності. Згідно з цим у сфері духовної культури виокремлюють: релігійну, моральну, правову, політичну, філософську, наукову, художню культури. Визначаючи суть духовної культури, неможливо не назвати її особливості. Слід зазначити, що цінності духовної культури, які існують у предметній формі, є одвічними і не піддаються моральному старінню. Ці цінності позбавлені меж споживання, засвоювати їх можна безкінечно, оскільки перенасичення в процесі духовного споживання не відбувається. Ще одна особливість духовної культури полягає у тому, що її цінності мають визнаватися як такі з часом, тобто можуть випереджати свій час. Крім цього, у предметній формі духовної культури у більшості випадків яскраво зафіксована неповторність особистості її творця. Деякі духовні цінності взагалі не можуть існувати поза актом діяльності людини (театральна вистава, лекція, урок тощо). Для цінностей духовної культури взагалі проблематично визначити вартісну форму вираження (грошову), у зв’язку з чим оцінка й ціна їх завжди відносні. Суб’єктом культури може бути суспільство в цілому, соціальна група, окремий індивід. Перетворення людини в суб’єкт культури передусім передбачає формування свідомості (здатності і потреби виявляти надприродні якості), вихованість (життя за нормами культури), креативність (вміння створювати нове на основі цінностей минулого). Названі характеристики суб’єкта культури стосуються як індивіда, так і окремих спільнот. Індивід або колектив як суб’єкт культури характеризується рівнем особистісної форми культури, яка «виростає» на ґрунті фундаментальних цінностей певної «моделі» культури і творчої ініціативи зокрема. Для людини як суб’єкта культури важливим є питання ототожнення себе з певним типом культури. Культурна ідентифікація (або самоідентифікація) – це самоусвідомлення людиною себе як органічної складової певної культури, осмислення свого «Я» в єдності з цією культурою. Культурна самоідентифікація передбачає єднання людини з історичнокультурним минулим спільноти, до якої вона себе відносить (до етносу, нації). Сучасна наукова думка розглядає культурну самоідентифікацію як безумовну потребу. Нереалізованість цієї потреби призводить до неможливості повноцінного становлення людини як особистості, формування власного світогляду і системи цінностей, до відчуження людини і світу, деперсоналізації, маргіналізації, до формування так званих «втрачених поколінь», що позбавлені зв’язку зі своїм історичним минулим. Новаторство й традиції – важливі умови розвитку культури. Культура містить в собі як стійкі елементи, так і такі, що змінюються. Усталеність у культурі – це традиції. Завдяки їм елементи культурної спадкоємності – ідеї, цінності, звичаї, обряди, засоби світосприйняття – зберігаються і передаються від покоління до покоління, внаслідок чого засвоюється досягнутий людством досвід, випробувані часом норми культури. Система традицій відображає цілісність і сталість суспільного організму. Кожне нове покоління засвоює ті культурні надбання, які були здобуті його предками, використовує їх як основу для створення нових цінностей. Зв’язок між культурами минулого і сучасного, використання здобутків цих культур визначається поняттям «спадкоємність». Спадкоємність у системі культури реалізується за допомогою спеціальних носіїв, до яких належать фольклор, писемність, історичні пам’ятки, та закладів – музеїв, бібліотек тощо. Спадкоємність – не просто запозичення і використання досвіду, досягнень певних культур. Вона передбачає критичне ставлення, оцінку, творче оновлення, тобто усвідомлену дію щодо культури минулих і сучасних часів. Це означає, що культура не може існувати без оновлення – новації. Усвідомлюючи й переусвідомлюючи накопичене, мислитель, художник, вчений і винахідник творять нові цінності, збагачують світ людської культури. Нове заради нового не містить у собі дійсно творчого змісту. Кожна новація в культурі перевіряється часом, заново оцінюється кожним наступним поколінням людей. Культура має велике значення для життя суспільства і людини і виконує різноманітні функції, основними з яких є соціально інтегруюча, виховна, консолідуюча, а також акумулятивна (накопичення досвіду). Культура – продукт спільного існування людей – передбачає досягнення загальних цілей та вирішення спільних завдань. У процесі своєї колективної життєдіяльності люди накопичують певний соціальний досвід існування і спільного вирішення безлічі проблем, які постають перед ними. Але суспільство живе в постійно мінливих природних й, особливо, історичних умовах. Воно повинно адаптуватися до цих змін, оновлювати набір засобів і продуктів життєдіяльності, форм соціальної організації і взаємодії, постійно вдосконалювати їх. Таким чином, соціальний досвід стосується відтворення як традицій колективного життя, так і засобів самовдосконалення форм життєдіяльності. Накопичення соціального досвіду – це відбір найбільш придатних зразків (як утилітарно, так і за своїми соціальними наслідками), кращі з яких залишаються в пам’яті людей як культурні цінності. Цю функцію можна назвати змістовно-ціннісною – за її допомогою викристалізовуються базові основи спільного життя людей, народжуються еталони ціннісних орієнтирів. Виокремлюють також організаційно-регулятивну функцію культури. Для спільної життєдіяльності людям необхідно самоорганізовуватись, об’єднуватися в територіальні і функціональні групи, домовлятися про заходи діяльності в цих групах, узгоджувати їх між собою, виробляти загальні правила взаємодії усередині цих груп і між ними. Усе це значною мірою стосується як економіки, політики, релігії, науки, мистецтва тощо, так і побутових форм існування людей (сім’я, сусідство і та ін.). Тому історично склалося багато форм соціальної організації та регуляції, що доповнюють одна одну: родинні, етнічні, територіально-господарчі, конфесійні, політичні, станові, професійно-корпоративні. Важливою соціальною функцією культури є комунікативна, яка спрямована на забезпечення багатогранності спілкування людей, дає можливість обмінюватися не тільки результатами діяльності людей, а також інформацією про них, знанням, досвідом. Завдяки цій функції людина пізнає світ, отримує інформацію як основу будь-якої діяльності. Тісно пов’язана з попередньою трансляційна функція культури. Вона забезпечує спадкоємність людського досвіду в силу того, що культура не успадковується людиною генетично. Прилучення індивіда до культурного досвіду передбачає засвоєння цінностей, норм, традицій, звичаїв, обрядів тощо. Всі вони навчають людину найбільш загальним проявам життя в цьому суспільстві, передають їй найбільш загальні цінності. Синтезуючою функцією культури є людинотворча, в якій об’єднані всі перелічені функції. Соціальні функції культури багато в чому визначають не тільки темпи соціального розвитку, а і його зміст і спрямованість. Світова культура як єдиний культурний потік від прадавнини до наших днів, від Сходу до Заходу, від Півдня до Півночі віддзеркалює складність і різноманіття людського світу. Визнання феномена «світова культура» не заперечує осмислення явища культури як злиття в єдине ціле різних самобутніх типів культури, які мають особливі ознаки та знаходяться в діалозі і взаємодії. Сучасна культурологія визначає таку періодизацію історії культури: – первісна культура (до 4 тис. до н.е.) ; – культура Давнього світу, яка охоплює культуру Давнього Сходу і культуру Античності (4 тис. до н.е. – V ст. н. е.); – культура Середніх віків ( V – XV ст.ст.); – культура Відродження або Ренесансу (XIV – XVI ст.ст.); – культура Нового часу ( кін. XVI ст. – поч. XX ст.); – культура Новітньої доби (XX ст. – поч. XXI ст.). Головною особливістю періодизації історії культури є виокремлення доби Відродження як самостійного періоду розвитку культури, у той час як в історичній науці ця доба належить до пізнього середньовіччя. Відповідно існують такі історичні типи культури: первісна; культура давніх цивілізацій; середньовічна; культура доби Відродження (Ренесансу); культура Нового часу і сучасна. Необхідно зазначити, що цей принцип історичної типологізації зародився в руслі європейської культури і відбиває її уявлення про своє походження та розвиток і значення у всесвітньому культурному процесі. Означений підхід до типологізації світової культури базується на ідеї європоцентризму, а його трансляція на всі неєвропейські народи, безумовно, має певну некоректність щодо осмислення їхнього історико-культурного розвитку. В основу типологізації світової культури може бути покладений, крім історичного принципу, ще парадигмальний принцип, згідно з яким розрізняють: первісну культуру, культуру прадавніх цивілізацій (східного та античного типу), середньовічну, культуру Відродження, Бароко, Просвітництва, ХIХ ст., сучасну культуру. Сучасна наукова думка все частіше використовує регіональний принцип типологізації культури, де визначальною детермінантою є культурний регіон. Типологізація культур за означеним принципом дає системне бачення взаємозв’язку і взаємовпливу культур різних народів, розкриває їх самобутність і водночас їх єдність. Схожі природно-географічні умови і територіальні зв’язки забезпечують певну спорідненість культур народів, що населяють конкретний регіон. На основі регіональної типологізації можна виділити арабо-мусульманський, африканський, латиноамериканський, далекосхідний, європейський та інші культурні регіони. Регіональні культури меншого масштабу можуть входити до регіональних культур більшого масштабу. Так, культура українського народу є складовою слов’янської культури, яка у свою чергу є складовою культури європейської. В основу типологізаціїї культури може бути покладений і національний принцип, на основі якого у світовій культурі існує розмаїття національних культур: українська, вірменська, грузинська, німецька, французька, іспанська, японська, корейська, індійська тощо. Згідно з релігійно-конфесійним принципом світова культура поділяється на християнську, ісламську, іудейську тощо. Типологізація культури не обмежується сьогодні окресленими принципами, в її основу можуть бути покладені й інші, що підтверджує складність і розмаїтість світової культури. Будь-який тип культури містить різні підкультури, які мають власні суттєві відмінності, що не суперечать головним ознакам цього типу. Внутрішня неоднорідність і диференційованість певного типу культури пізнається через поняття «субкультура». Наявність субкультур віддзеркалює складну структуру суспільства. Субкультура – утворення в середині панівної культури, що відбиває і необхідність, і потребу в культурному самовизначенні людей як членів конкретно окреслених соціальних груп з власними цінностями, ідеями, символами, нормами, звичаями, ідеалами, зразками поведінки. Серед видів субкультур певного типу культури можна назвати: етнічні, соціально-демографічні, професійні, релігійні тощо. Субкультура характеризується відносною герметичністю, стійкістю і тривалістю, проте вона не намагається протистояти панівній культурі, сприяючи її еволюції. Вона певною мірою автономна, проте ніколи не претендує на те, щоб замінити собою домінуючу (панівну) культуру. Вона відбиває процес пристосування різних соціальних груп до панівних культурних норм, процес їх оновлення і збагачення. Існують такі субкультури, що претендують на універсальність, виходять за межі власного культурного середовища, сповіщають світу нові цінності і норми, прагнуть перетворити їх на загальнозначущі. У результаті субкультура перетворюється на контркультуру і намагається стати панівною (наприклад, раннє християнство можна вважати контркультурою щодо панівної на той час язичницької елліністичної культури). § 3. Національна культура – складова світової культури Світ культури, в якому існує людство, є складним і багатоманітним, тому світову культуру слід усвідомлювати як рівноправне співіснування культур всіх народів. Це співіснування побудоване на фундаменті взаємозбагачення різних національних культур, неприпустимості претензії на лідерство з боку окремої національної культури, на визнанні загальнолюдської культури вищою за її різновиди в силу того, що вона їх об’єднує в єдине ціле та сприяє взаєморозумінню в наповненому суперечностями світі. Проте в ситуації культурного розмаїття, історичного співіснування різних народів закономірно актуальним є питання особливостей національних культур. Ознакою сучасності є визнання за кожною національною культурою права на відстоювання власної самобутності, самостійне існування та розвиток, а також визнання тенденції її зближення з іншими культурами. Розмову про національну культуру слід починати з осмислення поняття «народ». Поняття «народ» поєднує уявлення про такі соціальні групи, як плем’я, народність, нація. Зрозуміти, що об’єднує народ в єдине ціле, можна на основі історичного підходу, згідно з яким народ, тобто етнос, – це історично усталена на певній території стійка біосоціальна сукупність людей, які мають загальні стабільні риси, особливості культури, мови, усвідомлюють свою єдність, свій генетичний зв’язок з іншими представниками цієї ж групи та відмінність від інших. Людина сприймає себе нащадком попередніх поколінь, пам’ять про яких передається в часі. Так формується історична спадкоємність, що й визначає цілісність народуетносу. Важливо зазначити, що поняття «народ-етнос» є не тільки біологічним, а й соціальним, оскільки базується не на реальному генетичному зв’язку («нащадок по крові»), а на самосвідомості людей (інакше, це призводить до расистських спроб ділити людей на «щирих» і «нещирих» представників етносу). Історичні умови, в яких існують народи-етноси, утворюють різні соціальні зв’язки. Це зумовлює появу етносоціальних спільнот – субетносів – неголовних етносів, які підпорядковані основному етносу (так, наприклад, у складі українського народу є такі субетноси, як гуцули, лемки, бойки тощо). Тому народ як етносоціальна спільнота поєднує людей різного етнічного походження, оскільки об’єднуючі фактори не вичерпуються, як вже було підкреслено, уявленнями про генетичну спорідненість. Поняття «нація» в науковій літературі використовується в таких найбільш поширених значеннях. По-перше, нація – це сукупність громадян держави, тобто це народ, який досяг певного рівня культурного розвитку і певного ступеня політичної організації. Він об’єднаний спільною мовою та культурними традиціями і організований в єдину державу. У такому розумінні нація – територіальнополітична спільнота, синонім держави. По-друге, нація – історично сформована стійка спільнота людей, для якої є характерним єдність економічного життя, мови, території, психологічних рис (національний характер, національна свідомість і т. ін.). У такому розумінні нація – соціально-історичне явище, яке виникає в період подолання феодальної роздрібненості і зародження капіталізму, а держава, як важливий чинник консолідації нації, не є обов’язковою ознакою нації. Становлення більшості сучасних європейських націй пов’язано з переходом від феодальних відносин, що базуються на натуральному господарстві, до буржуазних, основою яких є ринкове господарство (доба пізнього Середньовіччя), у процесі чого відбувається формування національної самосвідомості, утворення національної мови – у цілому національної культури. Національна самосвідомість формується під час утворення національної держави (як це відбувалося в Західній Європі), або під час національновизвольних рухів, коли керманичі суспільства звертаються до широких верств народу з ідеями національного визволення, національного єднання і т. ін. (як це було, наприклад, в Україні). Отже, національна самосвідомість зумовлюється почуттям причетності як до певної етнічної культури, так і до певної національної культури, які можуть не збігатися (наприклад, у багатонаціональних державах живуть люди різного етнічного походження – «канадські українці», «американські китайці», «французькі араби», «німецькі турки» тощо). Національна самосвідомість – це усвідомлення представниками нації себе єдиною цілісною спільнотою в системі національних відносин на основі сукупності національних цінностей, уявлень, традицій тощо. Національна самосвідомість також може бути визначена як самовизначення людини в системі національних відносин, утвердження себе як носія національних цінностей, мови, традицій і т. ін. У процесі утвердження і усвідомлення національно-культурної окремішності найголовнішу роль відіграє мова. Вона є основою мовлення, фундаментом людської комунікації, засобом передачі думок, сукупності знань і уявлень людей про світ. Національна мова є явищем історичним. Її виникнення і становлення пов’язано з епохою утворення націй. Мова як фундамент і ознака національної культури постає у двох формах – усній і писемній. Мова одночасно є як умовою розвитку національної культури, так і його результатом. Усе визначальне і самобутнє в духовності будь-якого народу, зокрема менталітет, закріплюється в національній мові. Етнічна культура виникає разом з етносами та охоплює більшою мірою сферу праці і побуту: особливості норм поведінки, звичок, обрядів, народних промислів, фольклору, одягу, їжі тощо. Специфіка етнічної культури зумовлюється природним середовищем і характеризується консерватизмом, традиційністю, орієнтацією на збереження свого коріння і самобутності. Базисом національної культури є етнічна культура. Вони, проте, не є тотожними, оскільки в сучасному світі існують як «моноетнічні нації», так і «поліетнічні нації» (територіально-політичні утворення). Національна культура не обмежується вузькими межами однорідної етнічної спільноти, вона живе розбудовою нового, сприйняттям змін, розвитком активних контактів і діалогу з іншими культурами, докладанням значних зусиль щодо засвоєння досягнень інших національних культур, що й зумовлює її внесок у загальносвітовий культурний процес. Співвідношення національного і загальнолюдського – це проблема єдності та розмаїття світової історії. Національна культура – це поєднання загальнолюдського та етнічно неповторного, національно особливого. На етапі становлення націй в їх культурі домінувало національно особливе. З подальшим розвитком людства поширюється і посилюється матеріальна і духовна взаємодія і взаємозбагачення культур, відбувається інтеграція життя окремих націй у єдине світове ціле. Без цього людство не має майбутнього. Традиції і новації в національній культурі – два невід’ємні процеси її існування та розвитку. Традиція – це форма і спосіб соціального успадкування матеріальних і духовних цінностей, які реалізуються у звичаях, обрядах тощо. За допомогою традицій зберігається найцінніше в культурній спадщині, що має загальне значення для представників певної спільноти, цілісність і стійкість національної культури. Сліпе схиляння перед традиціями породжує консерватизм і застій у розвитку суспільного життя, відповідно, національної культури. Проте нехтування ними або руйнація їх може призвести до нігілістичного ставлення як до власної культури, так і до власної історії. Життєвість традиції залежить від можливості її оновлення за мінливих історичних умов. Розвиток національної культури забезпечується новаціями, які збагачують матеріальну і духовну культури, відкидають архаїчне, віджиле. Новаторство є не просто оновленням, подоланням інерції застарілого, це й народження сучасних традицій. Новація тільки заради впровадження «нового» не має творчого змісту. Створення «нового» стає новацією національної культури, коли набуває соціального значення, стає цінністю для сучасного і наступного поколінь. Отже, національну культуру можна розглядати як безперервний процес взаємодії традиційного та інноваційного. Проблеми утвердження нації і національної культури пов’язані з явищем національної ідеї. Зміст його передбачає наявність у національної спільноти почуття національної гордості, почуття національної гідності, усвідомлення мети, яка об’єднує , організує, мобілізує націю на подальший розвиток. Національна ідея органічно поєднує: знання про минуле, що забезпечує усвідомлення історичного досвіду та уроків історії; знання про сьогодення, що надає об’єктивну картину сучасних проблем і можливостей їх вирішення; прогнозування майбутнього як стратегія подальшого поступу суспільства. Національна ідея не може бути обмежена відродженням забутого, встановленням істинності викривлених сторінок історії. Вона мобілізує націю на продуктивний розвиток економічного, політичного, морального, художнього тощо потенціалу. Отже, національна ідея має віддзеркалювати оптимальну міру традиції і модернізації. Національна ідея не виникає стихійно на побутовому рівні, вона формується у процесі цілеспрямованої діяльності національної еліти, до якої належать представники різних сфер діяльності (політичної, технічної, наукової, мистецької тощо). Національна еліта – це представники народу, нації, які через потужний особистісний потенціал відіграють у суспільстві значущу роль і здатні власними зусиллями впливати на розвиток держави, нації, національної культури, надати емоційно-чуттєвий поштовх національній ідеї, а далі реалізувати її в практичній площині. Таким чином, національна культура – своєрідний сплав власної етнокультурної спадщини та загальнолюдських ідей і цінностей, тобто національна культура, зберігаючи свою етнічну несхожість, спрямована на пошук спільного з іншими народами, на діалог з ними, на обмін культурним надбанням, на гідне входження у світовий культурний простір.
