Тема: Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Козацька Україна наприкінці 50 – 80-х рр. XVII ст. Мета: встановлювати та групувати вказані дати відповідно до подій, явищ, процесів; співвідносити дати та історичні факти (події, явища, процеси) з періодами, з явищами, процесами; визначати послідовність історичних подій, явищ, процесів; визначати причини та наслідки Національновизвольної війни, місце Гетьманщини в міжнародних відносинах тогочасної Європи; пояснювати наслідки й значення найважливіших битв війни та договорів у розгортанні національно-визвольної боротьби; визначати причини та наслідки Руїни; характеризувати зміст політичних угод, що стосувалися українських земель, найважливіших угод між іноземними державами, що стосувалися українських земель; особливості адміністративно-політичного устрою Слобідської України та Лівобережної Гетьманщини; розпізнавати на картосхемі території, підвладні гетьманам Лівобережної та Правобережної України; території, що перебували під контролем Московського царства, Османської імперії, Речі Посполитої; особливості господарського та церковного життя; діяльність вказаних історичних діячів; сприймати та інтерпретувати різновидові історичні джерела, що стосуються теми. Курсант/студент знає: 1648 р. – Жовтоводська, Корсунська та Пилявецька битви 1649 р. – Зборівська битва, Зборівський договір 1651 р. – Берестецька битва, Білоцерківський договір 1652 р. – Батозька битва 1653 р. – Жванецька облога, Кам'янецький договір 1654 р. – Переяславська рада, українсько-московський договір («Березневі статті») 1656 р. – московсько-польське Віденське перемир'я 1658 р. – Гадяцький договір 1659 р. – Конотопська битва 1667 р. – Андрусівське перемир'я 1669 р. – Корсунська угода, визнання Правобережною Гетьманщиною протекторату Османської імперії 1681р. – Бахчисарайський мирний договір 1686 р. – «Вічний мир» між Московським царством і Річчю Посполитою, підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові Персоналії: Богдана Хмельницький, Іван Богун, Адам Кисіль, Іван Виговський, Юрій Немирич, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко, Іван Сірко, Дем'ян Многогрішний, Іван Самойлович Значення понять і термінів: «національно-визвольна війна», «Військо «Гетьманщина», «покозачення», «Руїна», «Великий згін», «Чигиринські походи» Запорозьке», План: 1. Причини, характер, періодизація національно-визвольна війна українського народу. 2. Розгортання національно-визвольної війни (1648 – 1649 рр.). 3. Утворення української козацької держави – Війська Запорозького. 4. Воєнно-політичні події національно-визвольної війни 1650 – 1653 рр. 5. Українсько-московський договір 1654 р. продовження національно-визвольної війни. 6. Перебіг воєнних дій проти Польщі в 1654 – 1657 рр. 7. Внутрішньо- та зовнішньополітична діяльність гетьманів козацької України 50 – 80-х рр. XVII ст. 8. Занепад Правобережжя. Запорозька Січ у складі Гетьманщини. 9. Господарське життя й політичний устрій лівобережної гетьманщини та слобідської україни у другій половині XVII ст. Зверніть увагу на те, що представленій темі відповідають чотири самостійні роботи, які ви повинні виконати, а саме: 1. Самостійна робота_6 «Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.» 2. Самостійна робота_7 «Козацька Україна наприкінці 50 – 80-х рр. XVII ст.» 3. Самостійна робота_8 «Запорозька січ у другій половині XVII ст.» 4. Самостійна робота_9 «Господарське життя й політичний устрій лівобережної гетьманщини та слобідської україни у другій половині XVII ст.» Хід лекції 1. Причини, характер, українського народу. періодизація Національно-визвольна війна Національно-визвольна війна розпочалася 1648 р. То був пам’ятний для європейської історії рік. Адже саме тоді закінчилася Тридцятилітня війна та було укладено Вестфальський мир. За ним Швеція заволоділа гирлами майже всіх судноплавних річок Північної Німеччини, Франція – частиною Ельзасу, за німецькими князями було визнано право бути незалежними володарями. Вестфальський мир закріпив і посилив політичну роздрібненість Німеччини, зумовив міжнародне визнання незалежності Швейцарії та Нідерландів. В Англії тоді розпочалися революція і друга громадянська війна, яка 1649 р. завершилася стратою короля Карла Стюарта. У Франції виступила Фронда – рух проти абсолютизму. Московія налагоджувала внутрішнє становище, збурене подіями Смутних часів та поразкою 1634 р. під Смоленськом, якої вона зазнала від Речі Посполитої. Туреччина ще залишалася могутньою, проте дедалі відчутнішою ставала внутрішня криза, виявом якої, зокрема, були династичні перевороти. Придунайські князівства і Крим за умовами васальної залежності від Туреччини, на першу вимогу останньої, мали виставляти свої війська. Потужні повстання й війни прокотилися Іспанією, Італією, Португалією. Як ви думаєте, соціальний вибух, який стався у 1648 р. на українських землях був закономірним явищем чи ні? Ця подія була глибоко закономірним явищем. Спрацював комплекс чинників, які зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим. Перша група чинників (причини визвольної війни) спонукала, підштовхувала до вияву активності, друга (умови) робила цю активність можливою – створювала ґрунт для її розгортання. Причини Національно-визвольна війни: Погіршення становища селянства в умовах засилля магнатів та панщинно-фільваркової системи господарювання: після закінчення 30-літньої війни Польща стає одним з головних експортерів хліба. Орієнтація на внутрішній та зовнішній ринки, а не на задоволення власних потреб суттєво вплинула на структуру поміщицьких господарств. Вони активно перетворюються на фільварки. В основі цієї трансформації лежали два взаємопов'язані процеси – зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва швидке закріпачення селян збільшення панщини (у Східній Галичині та на Волині вона становила 5 – 6 днів на тиждень) та різних форм відробітків і податків на користь феодалів і держави посилення визиску селян орендарями панської землі, які за кроткий термін прагнули повернути не лише свої гроші, а й отримати високі прибутки психологічний тиск: влада пана була безмежною – він за своїм бажанням міг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити Зростання невдоволення українського міщанства, яке потерпало як від приватних власників міст, так і від сваволі королівських урядовців: міщанство виконувало повинності та сплачувало податки – чинш, церковну десятину та ін. православні городяни мали селитися лише в спеціально відведених кварталах їх обмежували в заняттях ремеслом і торгівлею усували від участі в місцевому самоврядуванні, у політичному та економічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці, а українські міщани витіснялися, що зумовлювало загрозу «випадання» українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на відсталу «селянську націю» Обмеження прав козацтва, запровадження заходів, спрямованих на ліквідацію його як стану: з особливою жорстокістю придушувалися будь-які вияви покозачення за «Ординацією Війська Запорозького реєстрового» всі козаки, за винятком 6-тисячного реєстру – відтоді складові частини польського війська – перетворювалися на кріпаків реєстровців позбавляли права обирати гетьмана і старшину – їх мав призначати польський уряд із шляхти ліквідовувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комісара, а посади полковників обіймала шляхта на Запорожжі розміщувалися польські залоги, було відбудовано фортецю Кодак козакам заборонялося без згоди уряду ходити в морські й суходільні походи проти Османської імперії та Кримського ханства. Їх зобов’язували виконувати всілякі роботи, сплачувати обтяжливі податки Полонізація української культури, примусове насадження католицизму, що викликало масові протести: активна підтримка та просування уніатської церкви польськими магнатами та Папою Римським православні зобов’язувалися сплачувати податки на утримання католицького духівництва; їм нерідко заборонялося провадити відправу, обіймати певні посади, створювати вищі навчальні заклади тощо закривалися існуючі, заборонялися будувати нові православні церкви й монастирі, а їхні володіння і майно конфісковувалися католицьким та уніатським духівництвом; натомість споруджувалися костьоли і кляштори збільшувалася кількість єзуїтських колегіумів, поширювався їхній вплив звужувалася сфера вживання української мови Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове ополячення української еліти створювали реальну загрозу втрати національної самобутності, асиміляції та зникнення українського народу. Умови, за яких стала можливою Національно-визвольна війна: слабкість королівської влади прогресуюче посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитій зміцнення крупного феодального землеволодіння (поява «королев'ят» – магнати, чиї роди тримали найбільші латифундії в Речі Посполитій, зосереджували в своїх руках величезні матеріальні цінності та мали вплив на короля й сейм) певна втрата контролю над реєстровим козацтвом, неспроможність королівської влади своєчасно сплачувати останнім гроші за службу, розширення козацький прав і вольностей. Внаслідок цього реєстрове козацтво перетворилося на впливову самостійну силу селянсько-козацькі повстання першої половини XVII ст. сприяли накопиченню воєнного досвіду, зростанню національної самосвідомості українського народу, посиленню єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формуванню психологічної готовності боротися до переможного кінця посилення та розширення сфери впливу Запорозької Січі, яка того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для створення повноцінної держави Вивчаючи події 1648 р. у школі ви зустрічалися з такими термінами як «повстання», «війна», «революція». Який з означених термінів, на вашу думку, розкриває у повному обсязі зміст національно-визвольних змагань українського народу у 1648 р.? «Національна революція» є саме тим узагальнюючим терміном, який адекватно відображає суть, масштаби, зміст та форми боротьби цієї доби. Аргументами на користь терміна «національна революція» є ті революційні зрушення, які відбулися в житті суспільства в другій половині XVII ст.: утворення та розбудова Української національної держави встановлення нових кордонів та поступове формування державної території радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини скасування кріпосного права завоювання селянами особистої свободи ліквідація великої земельної власності польських та ополячених українських феодалів та утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство та духовенство. Нині залишається відкритим питання про хронологічні межі революції. Як відомо, вона почалася в лютому 1648 р. із захоплення повстанцями Запорозької Січі та обрання гетьманом Війська Запорозького Б. Хмельницького. Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (1595 – 1657 рр.) – гетьман України, творець Української держави. Місцем народження вважається Суботів. Походженням з дрібної української шляхти (по матері – з козацької родини). Освіту здобув в одній із київських шкіл та у Львівській єзуїтській колегії, добре знав декілька мов, історію, юриспруденцію, військову справу тощо. З юнацьких років на військовій службі. Брав участь у походах проти Кримського ханства, а в часи повстань 30-х років XVII ст. виступав на боці козаків. У січні 1648 р. на Запорозькій Січі він піднімає повстання, поклавши тим самим початок Українській національній революції. Під час національно-визвольних змагань виявив себе як видатний державний діяч, досвідчений полководець, тонкий дипломат. До кінця свого життя Хмельницький проводив незалежну внутрішню політику, прагнув зміцнити міжнародні позиції України. Помер у Чигирині. Похований у Суботові в Іллінській церкві. Закінчення Визвольної війни радянська історіографія пов'язувала з 1654р., тобто роком Переяславської угоди з Росією, роком «возз'єднання», у якому вбачалася основна мета повстання. У сучасній науковій і навчальній літературі переважає думка, що її закінчення слід пов'язувати зі смертю Б. Хмельницького 1657 р. Проте, на нашу думку, це дещо механічне трактування, оскільки визвольні змагання українського народу після цієї події не припинилися, а лише змінили свій характер; стали менш масштабними і локальнішими. Обґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова про те, що революція закінчилася після падіння гетьмана П. Дорошенка 1676 р. Українська національна революція у своєму розвитку пройшла кілька етапів: I етап (лютий 1648 – серпень 1657 р.) – найбільше піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби. II етап (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства. III етап (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз'єднання Української держави. Отже, який характер мала боротьба українського народу, що точилася протягом 1648 – 1676 рр.? Боротьба , що точилася протягом 1648 – 167 6 рр., мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер. 2. Розгортання національно-визвольної війни (1648 – 1649 рр.). На першому етапі Української національної революції народну боротьбу очолив чигиринський козацький сотник Б. Хмельницький. Безпосереднім приводом до повстання стала особиста кривда, завдана Богдану дрібним польським шляхтичем Д. Чаплинським, який зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до смерті забив малолітнього сина та захопив дружину. Усі звертання Хмельницького до польського суду та навіть до самого короля закінчилися безрезультатно: Чаплинського так і не було покарано, а Богдан зазнав нових утисків. Не знайшовши справедливості в офіційних властей, чигиринський сотник дедалі більше схиляється до думки про повстання. Незабаром він тікає на Січ, де під його керівництвом козаки в січні 1648 р. вигнали урядовий гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом. З цього моменту Запорозька Січ стала центром збирання повстанських сил, базою для розгортання визвольного руху. Намагаючись «якнайшвидше придушити козацьке свавілля» у самому зародку, Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом короткого часу 1648 р. тричі отримали блискучі перемоги: у битвах під Жовтими Водами (5 – 6 травеня 1648 р.) у битві під Корсунем (16 травеня 1648 р. Перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем стали сигналом для повстань по всій Україні і визвольного походу української армії на захід. Богдан Хмельницький збирав війська у Білій Церкві, формував нові, українські органи влади, а керувати визволенням Правобережної України від сил Речі Посполитої довірив полковнику Максимові Кривоносу. До кінця липня було визволено всю територію Лівобережжя, а до кінця серпня – Брацлавське, Київське, Подільське (крім м. Кам'янця) воєводства на Правобережжі, а також східні й південні райони Волинського воєводства. у битві під Пилявцями (11 – 13 вересеня 1648 р.) Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва і укладенням союзу з кримськими татарами. Переговори з Кримським ханством були надзвичайно важливими для Хмельницького, адже вони давали змогу забезпечити власний тил і посилити повстанське військо мобільною татарською кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській. Гетьман сам вів переговори і навіть не зупинився перед тим, щоб залишити в Криму заручником свого сина. У середині березня 1648 р. союз було укладено, і на допомогу повстанцям вирушило понад 3 тис. татарських вояків на чолі з Тугай-беєм. Блискучі перемоги повстанців під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями над регулярними військовими формуваннями Речі Посполитої зумовили вихід визвольної боротьби за межі звичайного повстання. У короткий час вона охопила майже всю територію України, під знамена повсталих одностайно стали козаки, селяни, міщани, духовенство та частина шляхти. 26 вересня 1648 р. розпочалася облога Львова. 5 жовтня загони Максима Кривоноса захопили Високий Замок – фортецю на високому пагорбі. Львівська міська верхівка, зрозумівши безвихідь свого становища, розпочала переговори. Гетьман вимагав від польського командування та міської влади капітулювати і видати козакам їхніх запеклих ворогів – Ярему Вишневецького, Олександра Конецпольського та інших. Проте, дізнавшись, що ті таємно втекли до Замостя, наказав припинити облогу і, дочекавшись викупу для сплати ординцям, рушив на Замостя та оточив фортецю. Незабаром Хмельницький отримав викуп і 14 листопада зняв облогу з Замостя. Чому, на вашу думку, восени 1648 р. Б. Хмельницький, маючи можливість розгромити польську армію і захопити столицю (Варшаву), обмежився лише викупом зі Львова й укладенням перемир'я під Замостям? Що це було: виважений крок чи фатальна помилка козацького ватажка? Фактори, які вплинули на рішення гетьмана: проблема боєздатності війська, адже з численними перемогами накопичувалася і втома збройних формувань повстанців відірваність від баз постачання, голод, епідемія чуми нестача коней та облогової артилерії насувалась зима, до якої військо не було готове хиткий союз з кримськими татарами (свою підтримку лише на місяць) Польща мала ще досить могутній воєнний потенціал існувала реальна загроза удару з боку Литви після укладення в жовтні 1648 р. у Мюнстері миру, який фіксував закінчення Тридцятилітньої війни, Польща могла розраховувати і на підтримку своєї союзниці Австрії козацькі війська дійшли до етнографічних меж України і перехід польського кордону міг внести нові акценти в характер війни – із визвольної вона перетворилась би на загарбницьку на українських землях гетьман міг розраховувати на підтримку місцевого населення, а на польській території місцеві жителі чинили б опір, вели б партизанську боротьбу козацька старшина, відчуваючи, що завоювала вже достатньо міцні позиції, водночас боялася народного гніву, який, вийшовши з-під контролю, міг би суттєво зачепити й інтереси заможного козацтва. Тому в своїй більшості старшина вимагала негайного укладення перемир'я за плечима у гетьмана розбурхане, розбалансоване суспільство. Терміново необхідно було взяти під контроль суспільні процеси, визначити подальші перспективи українських земель Б. Хмельницький та його соратники у цей час твердо стояли на позиціях традиційного «козацького автономізму» 23 грудня 1648 р. Б. Хмельницький на чолі війська тріумфально вступає до Києва. Його зустрічали як «українського Мойсея», що «визволив свій народ від польського рабства». Назустріч українським полкам вийшли Єрусалимський патріарх Паїсій, який перебував тоді у Києві, і Київський митрополит Сильвестр Косів. Між тим польська сторона, використавши умови перемир'я не для конструктивного діалогу з українцями, а для збирання сил, вже в травні 1649 р. розпочала масований наступ на українські землі. Річ Посполита готувала комбінований удар, який мали здійснити три потужні збройні формування на чолі з королем Яном Казимиром, Яремою Вишневецьким та литовським гетьманом Янушем Радзивілом. Навесні 1649 р. польські війська, порушивши умови перемир'я, розпочали воєнні дії. Гетьманський прапор Б. Хмельницького. Литовська армія не змогла подолати протидію білоруських Нещодавно віднайдений у шведський державній колекції трофеїв Військового музею в повстанців, яким Хмельницький відправив на допомогу козацькі загони. Стокгольмі Польські війська для виступу проти козаків збиралися під Старокостянтиновом. Звістка про те, що туди ось-ось має підійти військо Хмельницького, виявилася несподіванкою для польського командування. Поляки вирішили відступати. Місцем розташування польських військ було обрано Збараж. Частина загонів зайняла Збаразький замок, а решта неподалік почала зводити табір. Та закінчити його не встигли, бо 30 червня підійшла українська і татарська кіннота. Спалахнув бій. Збараж і польський табір під його стінами було взято в щільну облогу. 27 липня козаки розпочали генеральний наступ. Бій тривав три години; поляки запекло боронилися. Наступного дня Хмельницький отримав повідомлення, що з Варшави під Збараж вирушило головне польське військо на чолі з Яном Казимиром. Зваживши на цю обставину, гетьман вирішив змінити перебіг воєнних операцій. Основна частина козацького війська, очолена Хмельницьким, непомітно для ворога відійшла з-під Збаража і рушила назустріч королю. У ніч проти 6 серпня Хмельницький оточив польський табір та містечко Зборів. Зранку 6 серпня козацькі полки одночасно штурмували Зборів, греблю та мости на Стрипі, щоб розірвати зв'язок між Зборовом та королівським табором. Коли, нарешті, місто було здобуте, козаки всі сили спрямували проти королівського табору. Польські вояки почали масово тікати. Ті, що залишилися, були в безнадійному становищі. Хмельницький міг остаточно добити польську армію. Але кримський хан Іслам-Ґірей порушив попередню домовленість і перейшов на бік короля Речі Посполитої. Під тиском обставин Хмельницький був змушений піти на укладення 8 серпня 1649 р. Зборівського мирного договору. Умови Зборівського мирного договору козацьки й реєстр зростав до 40 тис. осіб козацька територія охоплювала Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства. На цих землях влада належала гетьманові та його адміністрації Київський митрополит одержав місце в сенаті всім учасникам повстання проголошувалася амністія магнати і шляхта мали право повернутися до своїх маєтків для більшості селян відновлювалося кріпацтво воєводства Волинське та Подільське залишалися під владою короля Зборівська угода з часом показала свою нежиттєздатність, адже не задовольняла ні поляків, ні українців: поляки вважали, що вони дали козакам забагато, а козаки були переконані, що дістали мало. Війна припинилася лише тимчасово. Вона не зняла суперечностей між Україною та Польщею, і боротьба спалахнула з новою силою. 3. Утворення української козацької держави – Війська Запорозького. Після взяття під контроль значної частини українських земель та ліквідації в них польської адміністрації гостро стало питання про власну національну державність. Потрібно було забезпечити регулювання економічного життя, правопорядок, захист населення та території України. Специфічні засади внутрішньої організації козацької держави сформувалися під впливом двох основних чинників: традицій та звичаїв суспільного життя українців, насамперед Запорозької Січі, яка стала своєрідним зародком новоствореної держави, та складного геополітичного становища, що зумовлювало постійну ситуацію надзвичайного стану в державі. Обидва чинники визначили напіввійськовий характер української державності. Саме у цьому контексті слід сприймати й назву козацької держави – Військо Запорозьке. Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади; введенні своєї податкової системи. За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. – в же 20. Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозької Січі. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі. Старшинська рада – генеральна старшина та полковники – розглядала всі питання міжнародної політики, зокрема миру і війни, затверджувала міські привілеї та смертні вироки тощо. Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов'язкові для всіх нормативні акти – універсали. Система органів публічної влади мала три рівні – генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний – з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейованих – отаманами. Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р. було введено посаду гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здійснювали із чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промислів, торгівлі та з податків. Своєрідним ґарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі. ЇЇ ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала 100 – 150 тис. осіб. Територія козацької держави згідно з умовами Зборівського договору складалась із земель колишнього Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств та обіймала 200 тис. кв. км. - від р. Случі на заході до московського кордону на сході та від басейну Прип’яті на півночі до степової смуги на півдні. Столицею і гетьманською резиденцію стало м. Чигирин. На визволених землях скасовувався польський адміністративний устрій. Було ліквідовано воєводства, повіти, а замість них створювалися полки із своїм територіальним поділом. У 1649 р. всю територію Української держави було поділено на 16 полків (на Правобережжі – 9, на Лівобережжі – 7 полків). Центром полку було одне із значних міст полкової території. Кожен полк очолював полковник, який обирався на полковій раді або призначався гетьманом. Полковник зосереджував у своїх руках військову, судову та адміністративну владу на території полку, тобто був не лише військовим керівником, а й мав владу над усіма жителями полку. Територія полку поділялася на 10 – 20 і навіть більше сотень. Сотні, як і полки, різнилися площею та чисельністю. Адміністративними центрами сотень були міста, містечка й великі села. Військово-адміністративну владу на території сотень здійснювали сотники. Містами, що мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та ін.), керували магістрати на чолі з війтами. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків – обрані ними отамани. Запорозька Січ була в державі окремою адміністративно-територіальною одиницею. Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових засадах, які часто вступали між собою в протиріччя – демократії та авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольних змагань переважають демократичні засади, про що свідчить існування таких суспільних явищ та норм: – функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала уся «чернь», тобто все військо – виборність усіх посадових осіб від сотника до гетьмана – відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що давало змогу міщанам і селянам «покозачитися» і стати частиною привілейованої верстви – козацтва З часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис класичної охлократії (домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавілля мас), під впливом Б. Хмельницького та його однодумців набирають силу авторитарні начала. Безпосередніми виявами цього процесу були: – поступове обмеження впливу «чорних» рад та витіснення їх старшинською радою – зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана – домінування командних методів управління в державному житті – встановлення спадкового гетьманату, тенденція до переростання гетьманської влади в монархічну. Відбуваються зміни в соціально-економічному житті козацької України: було ліквідовано велике й середнє світське землеволодіння, фільварково-панщинну систему господарювання, кріпацтво формувалася козацька, селянська, а також державна власність на землю змінилася соціальна структура суспільства. Змушені були залишити Україну польські магнати й католицька шляхта, католицьке духівництво – ті верстви, що тримали у своїх руках владу до початку Національно-визвольної війни провідну роль у житті суспільства став відігравати козацький стан влада та основні багатства зосереджувалися в руках козацької старшини козацька старшина формувалася з представників різних суспільних верств безперечним завоюванням козацької держави стала особиста свобода абсолютної більшості селян і міщан, які, крім того, могли вільно вступати до козацького стану переважна більшість селян покозачилася, почала вести вільне козацьке господарство становище міщан поліпшувалося ще й завдяки тому, що в містах було ліквідовано засилля іноземців та усунуто національно-релігійні перешкоди для занять ремеслами, промислом, торгівлею, для участі в самоврядуванні Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами. Отже, в процесі національновизвольних змагань у світогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію. 4. Воєнно-політичні події Національно-визвольної війни 1650 – 1653 рр. В же у вересні 1650 р. король Ян Казимр під час таємної бесіди з папським нунцієм обговорював плани нового походу в Україну. Підтримуючи цю агресію, Римський Папа прислав королю освячений меч і благословення на війну. У лютому 1650 р. коронна армія на чолі з польним гетьманом Мартином Калиновським захопила містечко Красне на Поділлі. У жорстокому бою загинули майже всі козаки Брацлавського полку. З-під Красного частини Калиновського рушили на Вінницю, маючи намір зробити її опорним пунктом подальшого наступу, і наприкінці лютого вже розпочали облогу. Проте бої під Вінницею були невдалими для поляків і відчутно послабили армію Калиновського. Вирішальні бої між основними силами польської та української армій сталися 18 – 30 червня 1651 р. поблизу м. Берестечка на Волині. Берестецька битва була найбільшою битвою Національновизвольної війни за чисельністю вояків, які брали в ній участь. У битві 150 – 200-тисячному польському війську протистояло 100 тис. війська повстанців, до яких приєдналися 50 тис. татар. Під час головної битви, 20 червня, коли перевага була вже на боці Богдана Хмельницького, ординці несподівано залишили поле бою: як з'ясувалося, кримський хан Іслам-Ґірей не хотів поразки польського війська, тому напередодні розпочав переговори з королем. Щоб уберегти козацькі сили від нищівної поразки, Хмельницький вирішив відвести армію до р. Пляшівки, болотяні береги якої могли надійно захистити тил козацького війська. Наказавши збудувати земляні укріплення для зміцнення табору, гетьман вирушив за ханом, аби домогтися повернення орди на поле бою. Але хан фактично ув’язнив Богдана Хмельницького. Протягом 10 днів козаки героїчно обороняли табір, відбиваючи всі атаки поляків. Наказним гетьманом було обрано Івана Богуна. Рада ухвалила рішення прориватися з оточення. Відхід основної боєздатної частини козацького війська стався вночі проти 30 червня. Козаки спорудили переправи через Пляшівку й непомітно для ворогів вийшли з оточення. Довідавшись, що козаки залишають табір, Ян Казимир негайно надіслав туди підрозділи коронного війська. Ті козаки, які прикривали відхід основних сил, загинули героїчною смертю. Поразка під Берестечком зводила нанівець автономію козацької держави. Відповідно до умов укладеного 18 вересня 1651 р. Білоцерківського договору: козацький реєстр обмежувався до 20 тис. осіб влада гетьмана поширювалася лише на Київське воєводство до Брацлавського й Чернігівського воєводств поверталася польська адміністрація гетьману заборонялися зовнішні відносини шляхті було дозволено повертатися до своїх маєтків З метою досягнення воєнно-політичної ізоляції Польщі Богдан Хмельницький на початку 1650 – х рр. прагнув зав’язати відносини з придунайськими країнами – Валахією, Трансильванією, а надто Молдавією. Валахія – історична область в Румунії між Карпатськими горами та Дунаєм. Річка Олт поділяє її на дві частини: Мунтенію, або Велику Валахію, з головним містом Бухарест, і Олтенію, або Малу Валахію, з головним містом Крайова. В XIV ст. Валахія була феодальним князівством. У Валахії склалася монархічна форма політичного правління на чолі з воєводою, що носив титул «господаря». Територія Валахії була об’єктом постійних зазіхань із боку Туреччини. З XVI ст. – під її протекторатом. Лише внаслідок російсько-турецьких війн XVIII – XIX ст. Валахію визволено з-під турецького ярма і за Адріанопольським мирним договором 1829 р. їй надано автономію під протекторатом Росії. У 1859 р. Валахія об'єдналася з Молдавією в єдину державу, названу в 1861 р. Румунією. Трансильванія (Семигороддя) – історична область на півночі сучасної Румунії. З XI ст. Трансильванія належала угорським королям. На чолі семи трансильванських комітатів (областей) стояв воєвода з широкими повноваженнями. Після розгрому турками Угорського королівства, в 1541 р., Трансильванія стала князівством – васалом Османської імперії, сплачувала данину султанові і не мала права вести самостійну зовнішню політику. У ті ж часи до складу Трансильванії увійшли землі Закарпатської України. З 1687 р. Трансильванія опинилася під владою Габсбургів. У 1867 р. з утворенням Австро-Угорщини Трансильванія входить до складу Угорського королівства. З 1918 р. – у складі Румунії. Влітку 1648 р. гетьман удався до спроби схилити молдавського господаря Василя Лупула до встановлення добросусідських відносин з Гетьманщиною. Проте Лупул і надалі підтримував польський уряд, який планував використати Молдавію у своїй боротьбі проти повстанців. У другій половині серпня 1650 р. 60-тисячна українська армія під проводом Богдана Хмельницького й 30 тисяч кримських татар перейшли Дністер і вступили на територію молдавського князівства. На початку вересня 1650 р. козацькі полки заволоділи столицею князівства – м. Яссами. Василь Лупул погодився на мир, головною умовою якого була відмова Молдавії від союзу з Польщею. Так між Україною і Молдавією було встановлено союзницькі відносини. Щоб зміцнити політичні зв’язки з Гетьманщиною, молдавський господар зобов’язався видати свою дочку Розанду за сина Богдана Хмельницького – Тимоша. Однак після Берестецької битви Василь Лупул відмовився виконувати свої зобов’язання щодо України. Нагадати про умови україно-молдавського договору Хмельницький вирішив силою зброї. Гетьман підготував новий похід проти Молдавії Не бажаючи допустити воєнного союзу України з Молдавією, польський уряд наказав великому коронному гетьманові М. Калиновському виступити проти українських полків, що йшли з Подніпров'я до Молдавії. Польські загони розташувалися табором біля гори Батіг на Брацлавщині (сучасна Вінниччина), на правому березі Південного Бугу. 22 травня 1652 р. передові козацькі частини під командуванням Тимоша Хмельницького й загони татарської кінноти почали битися з польською кіннотою, а основні частини підійшли непомітно 23 травня. Оточивши польський табір, українська армія атакувала одночасно з усіх боків. Богдан Хмельницький скористався прорахунками поляків, які, очікуючи на допомогу, побудували надто великий табір, якого не могли захистити наявними силами. До вечора польське військо було вщент розбите, загинув і його головнокомандувач. Довідавшись про поразку під Батогом, польське військо, яке йшло на допомогу Калиновському, повернулося назад. Тактику Богдана Хмельницького в Батозькій битві сучасники порівнювали з класичним зразком воєнної тактики на оточення і знищення ворожих військ, застосованої карфагенським полководцем Ганнібалом щодо римського війська у битві під Каннами 216 р. до н. е. Перемога козацького війська під Батогом була відплатою за поразку під Берестечком. Вона сприяла розгортанню повстання на Брацлавщині та Чернігівщині проти відновленої польської влади. Загарбники мусили рятуватися й залишити землі Гетьманщини, західні кордони якої знову встановилися по берегах р. Случі, як передбачав Зборівський договір 1649 р. Внаслідок нового спалаху визвольної боротьби у травні-червні 1652 р. відновилася влада гетьманського уряду, й козацька Україна знову здобула незалежність. Білоцерківський договір утратив чинність. Після Батозької битви, у травні – червні 1652 р., українська армія, вступивши до Молдавії, змусила Лупула виконати попередні зобов’язання. У серпні Тиміш узяв шлюб із Розандою. Занепокоєні українсько-молдавським союзом, Польща, Валахія і Трансильванія об'єдналися в антиукраїнську коаліцію. У квітні 1653 р. валаський господар Матвій Басараб і трансильванський князь Юрій (Дєрдь) ІІ Ракоці за підтримки польського уряду захопили Ясси й посадили на престол свого ставленика. Василь Лупул звернувся по допомогу до Богдана Хмельницького. 21 – 22 квітня 1653 р. українське військо, очолене Тимошем Хмельницьким, розбило загони нового молдавського господаря. Влада знову перейшла до Лупула. Проте зухвалець Лупул тим не вдовольнився. Він підбурив Тимоша Хмельницького до походу на Валахію. Тиміш не відмовив тестеві. Але похід виявився невдалим. Тиміш Хмельницький з військом повернувся на Україну. Військова допомога Лупулу не припинила колотнечу за владу в Молдавії. Невдовзі Лупула знову скинули з престолу. Потрапивши у скруту, він вкотре звернувся по допомогу до козаків. Вірне союзницьким зобов’язанням, українське військо, очолюване Тимошем, вирушило в похід. Обставини склалися не на користь Тимоша. У фортеці Сучава козаки потрапили в облогу. Під час героїчної оборони Тимоша було смертельно поранено. Восени 1653 р. польський король із 40-тисячною армією вирушив з-під Львова до Галича, а звідти – до Кам`янця-Подільського і став табором під містечком Жванець, між річками Жванчик і Дністер. Туди підійшли й основні сили українсько-татарського війська. Польський табір було взято у тривалу облогу, яка виснажила ворожу армію. У польському таборі почався голод, спалахнули епідемії. Та від остаточної поразки поляків уже вкотре врятували ординці. 5 грудня хан і польський король уклали усну угоду, за якою воєнні дії припинялися, татари отримували дозвіл брати ясир на західноукраїнських землях. Інтереси України за Кам`янецькою угодою не бралися до уваги, бо передбачене нею відновлення умов Зборівського договору вже не влаштовувало українців. Отже, попри вдалі воєнні дії, наслідки Жванецької кампанії для Української гетьманської держави виявилися вкрай несприятливими. 5. Українсько-московський договір 1654 р. продовження національно-визвольної війни. За цих обставин Б. Хмельницький дедалі більше розуміє, що вибитися власними зусиллями зпід польського панування, маючи лише ненадійного союзника – татар, не вдасться. Тому Б. Хмельницький змушений був шукати надійну та міцну державу-покровителя. Найбільш реальними кандидатурами були Росія та Туреччина, але оскільки Москва зайняла вичікувальну позицію, гетьман зробив ставку на Оттоманську Порту. Але, ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі, формальна підтримка Оттоманської Порти підштовхнули гетьмана до відмови від протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і визначили проросійський вектор зовнішньої політики Війська Запорозького. Ще починаючи з 1648 р., Б. Хмельницький неодноразово звертався до Москви з проханням допомогти в антипольській боротьбі. Навіть загрожував війною, якщо не буде надано цієї допомоги. Проте Москва не хотіла розривати миру з Польщею і зайняла вичікувальну позицію. Та все ж бажання розширити сферу свого впливу, використати Україну як буфер проти Туреччини, залучити українські козацькі збройні формування для відвоювання в Речі Посполитої втрачених Росією територій сприяли тому, що російський цар після деяких вагань «в ім' я спасіння віри православної» погодився взяти Військо Запорозьке під свою опіку. Відповідну ухвалу про це прийняв 1 жовтня 1653 р. Земський собор. У зв’язку з рішенням Земського собору до України було відряджено велике посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. Зустріч і переговори, вручення царської грамоти і клейнодів відбулися на раді в Переяславі 8 січня 1654 р. Переяславська рада лише започаткувала оформлення московко-українських відносин, бо ніяких письмових угод у Переяславі укладено не було. Все мали вирішити переговори. Як виявив дослідник доби козацтва Юрій Мицик, особливістю українсько-московського договору було те, що він являв собою групу документів від кожного із станів – ніби окремі угоди від духівництва, міщанства, козаків. Переяславська рада 1654 р. не репрезентувала погляду більшості українського населення (на ній взагалі були присутні близько 200 осіб), присяга ж царю Олексію І (саме царю, а не Росії чи російському народові) давалася невеликою кількістю населення Гетьманщини, нерідко під страхом репресій або ж з умисним порушенням формули присяги. Варто нагадати, що референдуму тоді не було, що від участі навіть в обговоренні цих проблем було відсторонено селянство, яке становило більшість населення. Православне духівництво відмовилося присягати так само, як і Запорозька Січ. Отже, тільки частина населення Гетьманщини (козацтво зі шляхтою та міщанство), і то не вся, дала присягу. Відомо, що від участі у присязі ухилилися кілька полків, видатні діячі Національно-визвольної війни (І.Богун, Й.Глух, Г.Гуляницький, І. Сірко та ін.). Варто зазначити, що присяга й географічно охоплювала тільки Наддніпрянщину. Козацька угода складалася з 23 статей від імені гетьмана і Війська Запорозького. Основна ідея цих статей – встановлення таких міждержавних відносин, за яких Україна залишатиметься як внутрішньо, так і зовнішньо самостійною. Саме з цими статями українське посольство прибуло до Москви. Проект документа українські посланці подали московському урядові 14 березня 1654 р. Унаслідок тижневих переговорів проект договору з козаками дещо змінили, узгодили 17 статей, а з шести дуже важливих узгодження відклали на пізніше. Згідно з Березневими статями (зауважимо, що за життя Б. Хмельницького конкретний зміст «Березневих статей» козакам був невідомий): Україна зберігала республіканську форму правління Московький цар Олексій Україна зберігала територіально-адміністративний поділ Михайлович Україна зберігала нову систему соціально-економічних відносин Україна зберігала цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політики Гетьмана і старшину козаки мали обирати на раді українська адміністрація та суд лишалися самостійними й не підпорядковувалися Москві збирання податків покладалося на український Військовий Скарб, але під контролем російської сторонни кількість козацького війська встановлювалася у 60 тис. осіб українське міщанство мало зберегти всі свої права і вольності, які були їм дані ще литовськими князями і польськими королями, насамперед міське самоврядування заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом Тривалі переговори православного духівництва не мали результатів. Українська православна церква не погоджувалася на залежність від патріарха московського, якої прагнули московський уряд і Російська православна церква. Серед істориків досі не вщухають дискусії з приводу визначення історико-юридичної суті Переяславсько-Московського договору. Ситуація ускладнюється тим, що автентичний, підписаний сторонами документ не зберігся, до нас дійшли лише його копії. Спектр тлумачень цієї угоди надзвичайно широкий, але найпоширенішими є п'ять підходів: «персональна унія» (незалежні держави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха) «васальна залежність» України від Росії «автономія» України у складі Росії «возз'єднання» українського та російського народів «військовий союз» між Україною та Росією Якби не оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вольності; Чигирин же прагнув, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну незалежну державу. 6. Перебіг воєнних дій проти Польщі в 1654 – 1657 рр. Незабаром на території Білорусі та Смоленщини розгорнулися воєнні дії. У західний похід виступили військо московського царя та надіслана Богданом Хмельницьким 20-тисячна армія козаків на чолі з ніжинським полковником Іваном Золотаренком. Для союзних московсько-українських військ той похід виявився успішним. Улітку 1655 р. вони вибили литовське військо з Білорусі та захопили частину Литви разом із столицею Вільном. Восени 1654 р. воєнні дії розпочалися й на території України. У середині листопада 30-тисячна польська армія вдерлася на Брацлавщину. Похід тривав до весни 1655 р. Його наслідком стало спустошення Поділля: до середини лютого було зруйновано майже 50 міст. У грудні 1654 р. польське військо об'єдналося з 30-тисячною татарською ордою, 15 січня підійшло до Умані та оточило її. На допомогу Іванові Богуну, який керував обороною Умані, вирушили козацькі загони Хмельницького й 10-12-тисячне московське військо. Це змусило польськотатарське командування зняти облогу й повернути армію назустріч українсько-московським силам. 19 січня 1655 р. польсько-татарське військо оточило українсько-московський табір під селом Охматовим (нині Черкаської обл.). Облога тривала кілька днів і виснажила суперників. Особливо дошкуляли морози. Сучасники називали місце бою «полем дрожі», або Дрижиполем, а битву під Охматовим – Дрижипільською битвою. Охматівська битва завершилася з незначною перевагою українського війська, але Богдан Хмельницький не спромігся завдати вирішального удару польсько-татарській армії та звільнити від неї територію Брацлавщини. Навесні 1655 р. Богдан Хмельницький вирушив із військом через Поділля на Галичину. Метою походу було визволити від польського панування західноукраїнські землі та об'єднати Україну в її етнічних кордонах. На початку серпня військо зупинилося під Кам`янцем-Подільським. Під час облоги міста гетьман прийняв шведського посла. Той повідомив про вступ 9 липня Швеції у війну проти Польщі. Хмельницький, зі свого боку, обіцяв шведському королю військову допомогу. 19 вересня 1655 р. українська армія вщент розбила польське військо коронного гетьмана Станіслава Потоцького під Городком, що за 25 км від Львова. Внаслідок тієї перемоги було визволено значну частину Західної України. Того самого дня українська армія підійшла до Львова та оточила його. Розуміючи, що штурм завдасть тяжких втрат не тільки мешканцям міста, а й війську, Богдан Хмельницький погодився на переговори із львівською владою. Невдовзі гетьман отримав викуп і відступив від міста. Після битви під містечком Озерною 12 листопада 1655 р. було укладено угоду між гетьманом і кримським ханом. Вона передбачала невтручання Криму у війну України й Московії проти Польщі. Договір дав можливість уникнути татарського нападу на українські та московські землі. Отже, незважаючи на складність ситуації, літньо-осіння кампанія 1655 р. для українськомосковського війська в Україні завершилася успішно. Наприкінці 1655 – у першій половині 1656 р. Богдан Хмельницький провадив надзвичайно активну дипломатичну діяльність: обмінювався посольствами із шведським та польським королями, кримським ханом, молдавським господарем і трансильванським князем. Однак уряд царя Олексія, наляканий воєнними успіхами шведських військ у Польщі (Швеція захопила майже всю Польщу), розпочав активну підготовку до війни проти Швеції. Польські дипломати, шукаючи порятунку для батьківщини, запропонували польську корону на випадок смерті Яна ІІ Казимира Олексію. Ця пропозиція теж спонукала Москву до переговорів з Варшавою, які закінчилися 24 жовтня 1656 р. Віленським перемир’ям. воєнні дії між Річчю Посполитою й Москвою припинялися обидві країни зобов’язувалися не розпочинати переговорів про мир зі Швецією натомість передбачалися спільні воєнні дії проти Швеції та Бранденбургу обрання царя на польський трон Українську делегацію до участі у віленських переговорах московські дипломати не допускали, а пропозиції Б.Хмельницького щодо позиції на перемовинах проігноровано, що дуже обурило козаків і гетьмана. Віленське московсько-польське перемир'я в гетьманській столиці було сприйняте як брутальне порушення договору 1654 р., власне, як зрада з боку царя. Гетьман вирішив шукати нових союзників проти Польщі. Реальними претендентами були Трансильванія і Швеція. Відносини з Трансильванією Хмельницький встановив ще 1648 р. Щоправда, вони були нерівними: то союзницькими, то напруженими, як це сталося після невдалого походу Тимоша Хмельницького у Молдавію восени 1653 р. 8 жовтня 1656 р. між Військом Запорозьким і Трансильванією було укладено угоду про військовий союз проти Речі Посполитої. Трансильванський князь Юрій (Дєрдь) ІІ Ракоці обіцяв допомогти Хмельницькому відвоювати Галичину і частину Білорусі, визнав за гетьманом титул князя та підтримав його намір передати цей титул синові Юрію. Дипломатичні зносини зі Швецією Богдан Хмельницький розпочав 1652 року і підтримував надалі. Вже у вересні 1655 р., коли спалахнула польсько-шведська війна, Хмельницький пропонував шведському королю Карлу-Густаву союз проти Польщі з умовою, що всі руські (українські) землі Речі Посполитої буде віддано Україні. У 1656 р. зносини України зі Швецією стали регулярними, але шведи не хотіли віддавати українські землі, що були під Польщею, бо самі на них претендували. У січні 1657 р. шведські посли привезли проект союзницького договору, але з визнанням держави тільки на козацькій території (Наддніпрянщині). Хмельницький від договору відмовився. У червні до Чигирина знову прибуло шведське посольство. Воно повідомило, що король КарлГустав погоджується віддати гетьману українські землі, що перебувають під Польщею, частину Білорусі та Смоленськ, собі ж залишає землі Польщі. У грудні 1656 р. Юрій (Дєрдь) ІІ Ракоці підписав зі шведським королем трактат «вічного союзу». Тепер, за умови спільних воєнних дій України і Трансильванії, можна було сподіватися на допомогу Швеції, яка, не маючи договірних відносин із гетьманським урядом, підтримувала б трансильванців. Коли в грудні 1656 р. почався наступ трансильванського князя Юрія (Дєрдя) ІІ Ракоці на Польщу, Хмельницький надіслав йому на допомогу козацькі полки, очолені київським полковником Антіном Ждановичем. Попервах українсько-шведсько-трансильванське військо діяло успішно: було здобуто Перемишль, Варшаву, Краків, Люблін, Брест. Однак із середини травня його становище погіршилося. Невдачі раз по раз переслідували союзників. Через напад Данії на Швецію шведський король залишив Юрія Ракоці. Напруженими стали стосунки князя з козаками. Довідавшись про вторгнення польського війська до Трансильванії, Юрій Ракоці, незважаючи на те, що було взято Варшаву, розпочав переговори з поляками. 11 – 12 липня 1657 р., отримавши звістку про наближення татарської орди, яка могла б відрізати йому зворотний шлях, та остаточно втративши надії на успішне завершення боротьби проти Польщі, трансильванський князь капітулював. Козаки дізналися про наміри Юрія Ракоці напередодні капітуляції та, остерігаючись, що той видасть їх полякам, відійшли від нього. Похід проти Польщі не приніс остаточної перемоги над Річчю Посполитою. Коли ж звістка про самовільне повернення Ждановича на Україну дійшла до гетьмана, це завдало йому смертельного удару. 27 липня Іллінська церква в Суботові, споруджена коштом Б. Хмельницького. Його 1657 р. український гетьман помер. усипальниця. З гравюри 1826 р. 7. Внутрішньо- та зовнішньополітична діяльність гетьманів козацької України 50 – 80-х рр. XVII ст. 60 – 80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як «доба Руїни». Початком доби Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. Хоча, ще за життя Богдана Хмельницького, 5 – 11 квітня 1657 р., Старшинська рада внесла ухвалу про передачу влади після смерті гетьмана його 16-річному синові Юрію. Втілення тієї ухвали в життя означало б запровадження спадкоємності гетьманської влади, тобто встановлення в Україні монархічної форми правління. Одначе після смерті гетьмана Хмельницького ситуація змінилася. 23 – 26 серпня в Чигирині відбулася Старшинська рада, на якій гетьманом, до повноліття Юрася Хмельницького, було обрано генерального писаря Івана Виговського. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державни й переворот. Формальним приводом для цих дій були молодість, хворобливість, слабохарактерність Ю. Хмельницького. Реальними ж причинами – погіршення геополітичного становища держави, посилення соціального протистояння в суспільстві, боротьба окремих елітних груп за владу, слабка підтримка ідеї спадкової монархії тощо. Подальша гра амбіцій та численні помилки лідерів, втрата українською державою підтримки народу, посилення агресивних втручань з боку сусідніх держав призвели до катастрофи – поразки Української національної революції. Після того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада визнала гетьманом І. Виговського, він розгорнув активну державну діяльність. Кредо своєї зовнішньої політики гетьман висловив під час переговорів зі Швецією: «Визнати і оголосити Запорозьке Військо з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий нарід» (на жаль, він не завжди дотримувався цього постулату). Зовнішня політика гетьмана І.Виговського: укладає союз зі Швецією поновлює союзницькі відносини з Кримом йде на порозуміння з Оттоманською Портою у відносинах з Польщею та Росією гетьман намагається шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Української держави, а головне втриматися при владі Внутрішня політика гетьмана І.Вигосвького: відкинув ідею спадкоємного гетьманату, тобто монархічну модель управління, а в основу свого державотворчого курсу поклав принципи олігархічної республіки (спирався на підтримку козацької старшини) під впливом шляхетства та козацької старшини відновив стару модель соціально-економіних відносин, насамперед кріпацтво активно роздавав землі козацькій старшині, відмежовуючи її від звичайного козацтва Така внутрішня політика гетьмана вела до послаблення центральної влади, посилення позиції козацької старшини та шляхти, порушення соціальної рівноваги в суспільстві, зростання масового невдоволення і до вибуху соціальної боротьби. Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили народні маси. Боротьба велася під гаслом повернення козацьких вольностей – права вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запорожжя, а також вибирати гетьмана «чорною радою». Повстання швидко охопило насамперед Полтавський полк і Запорожжя. Під час виступу з'явилися й нові претенденти на булаву – полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з Москвою, звинувачуючи Виговського в пропольській орієнтації. Тому боротьба поступово переросла в громадянську війну. Зібравши 20-тисячне військо та найнявши волохів, німців й татар, І. Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирішальній битві під Полтавою (травень 1658 р.). Проте це була надзвичайно дорога перемога, адже у братовбивчому протистоянні загинуло майже 50 тис. українців. Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є лише питанням часу, І. Виговський йде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня 1658 р. він уклав з польським урядом Гадяцький договір: Україна як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське на рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації – Речі Посполитої територія князівства охоплювала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства верховна влада належала гетьманові, який обирався довічно та затверджувався королем українська армія мала нараховувати 30 тис. козаків та 10 тис. найманого війська православні віруючі зрівнювалися в правах з католиками договір передбачав відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 р. повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях відновлення повинностей українського селянства Українська держава позбавлялася права на міжнародні відносини Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Невдовзі російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій Виговського було названо зрадником, та містився заклик до народу чинити непокору гетьманові. У листопаді 1658 р. російське військо на чолі з Г. Ромодановським перейшло кордон України. Після того, як навесні наступного року під Путивлем до нього приєдналися князі О. Трубецькой та С. Пожарський, чисельність армії вторгнення сягала 100 тис. осіб. Розпочалися активні дії. Початок агресії був вдалим для росіян. Козацькі загони зазнали поразки під Ромнами та Лохвицею. Вирішальна битва відбулася в червні 1659 р. під Конотопом. Вона тривала три дні й закінчилася цілковитою перемогою І. Виговського. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до Ярославля. Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав невдоволення, зростання опозиції, посилення промосковських настроїв. Обставини ускладнювалися збереженням у Києві московської залоги на чолі з В. Шереметьєвим та нападом запорозького кошового Сірка на Крим, що змусило татар – союзників гетьмана – повернутися додому. За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікається булави та виїжджає до Польщі. Намагаючись уникнути громадянської війни, пом'якшити соціальну напругу, запобігти територіальному розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю. Хмельницького. Розрахунок був на те, що «чарівне ім' я Хмельницького» (вислів І. Крип'якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та стабільність держави. Зрозуміло, що юний Юрій був не стільки прапором, скільки ширмою для елітної групи старшини, що стояла за його спиною. Найближчими радниками гетьмана стали досвідчені політики та воєначальники – генеральний осавул І. Ковалевський, прилуцький полковник П. Дорошенко та запорозький кошовий І. Сірко. Уряд Ю. Хмельницького для збереження української державності обрав тактику не прямого протистояння, а обережної гри на суперечностях між Москвою та Варшавою. Однак уже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився фатальної помилки: він прибув для переговорів з російською стороною до Переяслава, де стояв з великим військом О. Трубецькой. Пізніше юний гетьман згадував: «Я два тижні був в'язнем; що хотіли, те й робили зі мною». Отже, до шантажу вдалася не українська сторона, а російська. Новий Переяславський договір, ухвалений 27 жовтня 1659 р., фактично перетворював Україну на автономну частину Росії: переобрання гетьмана мало здійснюватися лише з дозволу царя гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників, карати без суду смертю старшин, виступати в похід без царського дозволу заборонялися відносини з іншими країнами у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовуватися російські залоги Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові. У 1660 р. розпочався новий раунд російсько-польського протистояння в боротьбі за українські землі. На Волинь рушило 20-тисячне російське військо на чолі з В. Шереметьєвим. У другому ешелоні рухалося 30 тис. козаків на чолі з Ю. Хмельницьким, про якого російський воєвода з пихою говорив: «Зтому гетьманишке идет лучше гусей пасти, чем гетьмановать». Незабаром під Чудновом російські вояки потрапили в оточення і зазнали поразки. За цих обставин Юрій під тиском пропольськи настроєної старшини на чолі з Г. Лісницьким та Г. Гуляницьким схиляється до угоди з Польщею. 18 жовтня 1660 р. було укладено Слободищенський трактат, відповідно до якого Україна знову поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії. Хоча ця угода і нагадувала Гадяцьку, однак у ній обмеження політичної незалежності українських земель були більш значними: усунено статтю про Велике князівство Руське гетьман не тільки позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, а й зобов'язувався подавати військову допомогу Польщі у війнах з іншими державами польській шляхті і магнатам поверталися всі маєтності в Україні Найтрагічнішим наслідком Слободищенського трактату став початок територіального розколу України. У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив єдність держави, а й став одним з ініціаторів її територіального розмежування, зрікається гетьманської булави та йде в монастир. Після того, як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобережжя – І. Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним. На правобережні полки через гетьмана Тетерю намагалася впливати Польща, прагнучи відновити й утвердити там свою владу. Лівобережні козаки дедалі більше підпадали під владу Москви, яка прагнула поставити на гетьманство вигідного для себе претендента. Претендентів на булаву вистачало в українських землях. На Лівобережжі основна боротьба розгорнулася між Я. Сомком, І. Брюховецьким та В. Золотаренком. На «Чорній раді» у Ніжині (червень 1663 р.) гетьманом було обрано І. Брюховецького. Це був спритний авантюрист і демагог, один з тих, як писав козацький літописець С. Величко, що «для срібла й золота не тільки дав би виколоти собі око, але брата й батька свого не пощадив би, не те що вболівати за Україною». Новообраний гетьман займав відверто промосковські позиції і неодноразово висловлювався за ліквідацію гетьманату та утворення з його земель князівства на чолі з царевичем Федором. У 1665 р. Брюховецький – перший з українських гетьманів – поїхав до Москви «побачити пресвітлі очі государя». Там він погодився підписати новий договір – Московські статті: московські воєводи й залоги отримували право перебувати майже в усіх великих містах збирання податків покладалося на московських воєвод, а збори повністю мали надходити до царської казни вибори гетьмана могли відбуватися лише з дозволу царя та у присутності царського представника гетьманський уряд позбавлявся права на проведення самостійної зовнішньої політики Московські статті істотно обмежували автономію Лівобережної Гетьманщини, посилювали її залежність від московського царя. На початку 60-х рокі в XVII ст. загострилася боротьба за владу і на Правобережжі. Ситуація особливо ускладнилася влітк у 1662 р. після невдалого походу Ю. Хмельницького в Лівобережну Україну. На булаву претендували П. Тетеря, Г. Гуляницький, М. Ханенко, П. Дорошенко. Після того як у січні 1663 р. Ю. Хмельницький склав гетьманські повноваження, козацька рада у Чигирині проголошує гетьманом Правобережжя П. Тетерю. Новий гетьман хотів відновити єдність козацької України шляхом компромісу з лівобережною старшиною. Він не одразу виявив себе як прихильник пропольської орієнтації, зокрема після обрання він повідомляв кримському хану, що «від царя й короля не чекає нічого доброго». Проте Правобережжя територіально було міцно прив'язане до Польщі, і тому кожен з правобережних гетьманів мусив демонструвати свою лояльність польському уряду та йти у фарватері польської політики. За цих обставин цілком природно, що П. Тетеря взяв участь у поході Яна II Казимира в Лівобережну Україну. У разі успіху перед гетьманом відкривалася перспектива за допомогою Польщі вирішити проблему возз'єднання козацької України. Проте похід закінчився невдачею, до того ж на Правобережжі 1664 – 1665 рр. вибухнуло повстання місцевого населення проти польської шляхти. Не зумівши опанувати ситуацією, П. Тетеря зрікається гетьманства та втікає до Польщі. За таких обставин у липні 1665 р. Тетеря втік до Польщі. Гетьманську булаву отримав Петро Дорошенко, остаточне затвердження якого відбулося на Генеральній раді в січні 1666 р. в Чигирині. Гетьманство Петра Дорошенка розпочалося за надзвичайно складних умов. Козацьку Україну було поділено на дві Гетьманщини. Особливо страхітливого спустошення зазнало Правобережжя, де внаслідок воєнних дій і громадянської війни було знищено 65-70 % населення; на гетьманську булаву претендували ще двоє – В. Дрозденко і С. Опара; поглиблювався розкол суспільства; ускладнювалася геополітична ситуація. Дорошенко насамперед удався до заходів, спрямованих на поліпшення внутрішнього становища. Усіляко заохочував заселення спустошених південних районів Правобережжя. Послідовно захищав інтереси козацького стану. Починає систематично скликати військову раду, щоб заручитися народною підтримкою, створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки, забезпечуючи цим незалежність від козацької старшини. На кордоні проводить нову митну лінію, розпочинає випускати власну монету, енергійно заселяє спустошені окраїни Правобережжя. Великою духовною підтримкою став для гетьмана приїзд до Чигирина православного Київського митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського. Головний сенс власної діяльності Петро Дорошенко вбачав у зміцненні своєї влади на Правобережжі та поступовому об'єднанні всіх українських земель в межах однієї держави. Це призвело до війни між Річчю Посполитою та Україною. У лютому 1666 р. Старшинська рада підтримала політичну програму, висунуту Дорошенком. Було ухвалено: вигнати поляків з України укласти союз із кримським ханом виступити на Лівобережжя, щоб об'єднати його з Правобережжям під владою одного гетьмана – Дорошенка У грудні 1666 р. Дорошенко разом із загонами татар знищив 6-тисячний польський загін під Браїловим на Брацлавщині. Одначе той вдалий виступ не поклав край розбрату в Україні, а лише придушив її поділ. Звістка про підписання Московією та Польщею Андрусівського договору боляче вразила правобережного гетьмана і спонукала його до відновлення воєнних дій проти Польщі. Тим часом Московія та Річ Посполита розпочали переговори. Закінчилися вони підписанням 30 січня 1667 р. в с. Андрусові (поблизу Смоленська) перемир'я: воєнні дії між цими державами припинялися. Встановлювалося перемир'я на 13,5 років під владою Московії залишалася Лівобережна Україна, їй поверталися Сіверщина, Смоленщина і на два роки – Київ за Польщею закріплювалися землі Білорусі й Правобережної України Запорозька Січ переходила під контроль обох держав Здебільшого Андрусівський договір, який стосувався України, був укладений таємно, без погодження з українською стороною. Він перекреслював більшість здобутків українського народу, завойованих майже 20-літньою боротьбою за національне визволення, узаконив і закріплював насильницький поділ українських земель між Польщею та Московією. На початку 1668 р. на Старшинській раді в Чигирині правобережний гетьман знову порушив питання про об’єднання Гетьманщини, цього разу під протекторатом Туреччини. Таке саме рішення ухвалила й рада на Лівобережжі. Лівобережну Україну, а також Слобожанщину охопило антимосковське повстання. Цікаво, що очолив його Брюховецький, який намагався у такий спосіб утримати владу. На початку березня 1668 р. московські залоги було вигнано з більшості міст Лівобережжя. Іван Сірко очистив від московитів усю Слобідську Україну, крім Харкова. Це спонукало Дорошенка виступити в похід із надією на возз’єднання українських земель. У червні 1668 р. він переправився через Дніпро й вирушив назустріч Брюховецькому. 8 червня в таборі під Опішнею, що на Полтавщині, козаки вчинили бунт, вбили Брюховецького, а Дорошенка обрали гетьманом обох боків Дніпра. Щоб контролювати ситуацію на Лівобережжі, Дорошенко розташував у найбільших містах свої залоги. Вся Україна опинилася в його руках. Проте закріпити владу новообраному гетьманові на Лівобережжі не поталанило. З півночі загрожувала Московія. На заході пішли в наступ війська Речі Посполитої. Запорожці висунули свого претендента на булаву – племінника Брюховецького Петра Суховія. Все це змусило Дорошенка повернутися на Правобережжя. На лівому боці Дніпра наказним гетьманом залишався чернігівський полковник Дем'ян Многогрішний (1669 – 1672 рр.) Переговори про обрання Многогрішного гетьманом Лівобережжя тривали всю осінь 1668 р. Врешті-решт Многогрішний погодився на повернення під зверхність царя за умови виведення московських залог з українських міст. Козацька Україна знову розпалася на дві Гетьманщини. Переговори між московським урядом і Многогрішним завершилися укладенням Глухівських статей. 9 березня 1669 р. на Генеральній раді в Глухові Многогрішного проголошено гетьманом Лівобережної України. За Глухівськими статями, що складалися з 27 пунктів: московські воєводи лишалися тільки в п’яти містах, причому вони не мали права втручатися у справи місцевого врядування встановлювався козацький реєстр чисельністю 30 тис. гетьман мав також право утримувати наймане військо – 1 тис. компанійців гетьманові заборонялося вступати в зносини з іншими державами податки мала збирати тільки старшина ускладнювався перехід селян до козацького стану Деякі поступки з боку Москви були зумовлені її прагненням запобігти новим проявам козацького невдоволення. Обраний гетьманом, Многогрішний намагався захищати інтереси України, прагнув об'єднати українські землі під однією гетьманською булавою. Виступаючи проти рішень Андрусівського договору, він домігся, щоб Київ із передмістями залишився у складі Лівобережної України. Одним із напрямів діяльності Многогрішного було зміцнення гетьманської влади й поступове ослаблення ролі козацької старшини. Саме з цією метою й було створено наймане військо. Дем'ян Многогрішний обстоював автономію України, намагався подолати промосковські настрої серед козацької старшини. З цією метою вдався до зміни ненадійних полковників вірними собі людьми. Це викликало невдоволення козацької старшини. Обурювало передусім надмірне прагнення гетьмана до особистого збагачення, а також те, що він не рахувався зі Старшинською радою – сам вів переговори з московськими послами, без військового суду карав навіть полковників, роздавав урядові посади своїм родичам. У ніч з 12 на 13 березня 1672 у Батурині козацька старшина – Петро Забіла, Іван Самойлович, Карпо Мокрієвич, Родіон Дмитрашко-Райча, за підтримки начальника московської залоги заарештувала Дем'яна Многогрішного й видала його представникам Московщини. Пізніше його засудили до страти, яку згодом замінили на довічне заслання. Гетьманом Лівобережної України обрано генерального суддю Івана Самойловича (16-17 червня 1672 р.), який підписав Конотопські статті: гетьманові заборонялося без царського указу та Старшинської ради висилати посольства до інших держав, а також підтримувати відносини з Дорошенком гетьманові не дозволялось позбавляти старшину посад, карати без згоди Старшинської ради або вироку військового суду козацькі посли не мали права брати участь в переговорах із представниками польського уряду в Москві у справах стосовно України Характерною рисою 15-літнього гетьманування Івана Самойловича було його прагнення створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою. Шлях до здійснення своєї мети він убачав в обмеженні права козацьких низів втручатися в державні справи. Саме тому Самойлович припинив скликання Генеральної військової ради, а всі державні справи вирішував зі Старшинською радою. Формуванню аристократії сприяло започатковане Самойловичем бунчукове товариство. Самойлович обстоював старшинські інтереси, сприяв розширенню старшинського землеволодіння. Усупереч намаганням старшини й Конотопським статтям, для забезпечення порядку в Гетьманщині він утримував наймане (компанійське та сердюцьке) військо, а з часом сформував ще кілька охочих полків. Як і деякі його попередники, прагнув закріпити спадковість гетьманської влади. Гетьман дбав про своїх синів, яким надавав найвпливовіші посади в гетьманському уряді та великі маєтності. Самойлович рішуче протидіяв спробам запорожців діяти цілком самостійно, намагався прилучити під свою булаву Правобережну Україну, не випускав з-під уваги й західноукраїнські землі. Яскравою рисою гетьманування Івана Самойловича, в умовах відносної стабілізації життя на Лівобережній Україні, стало пожвавлення занепалого під час Руїни культурного життя. Найбільші зрушення цього періоду сталися в архітектурі та будівництві. Фундаторами соборів і церков були гетьман, старшини, заможні міщани. Зокрема, Самойлович був фундатором Троїцького собору, Густинського монастиря під Прилуками, збудованого у 1674-1676 рр. Визначними пам’ятками тих часів стала мурована церква Іоанна Предтечі в Стародубі, трапезна Троїцького монастиря в Чернігові (1677-1679 рр.). У 1679 р. розпочалося будівництво Троїцького обору в Чернігові, а 1682 р. – спорудження під керівництвом Й.Баптиста Преображенського собору Мгарського монастиря біля Лубен (обидва собори остаточно добудовані за гетьманування Мазепи). У зовнішній політиці Самойлович орієнтувався на Москву й вороже ставився до Польщі й Туреччини, був противником московсько-польської згоди на основі поділу України. Водночас прагнув порозуміння Московської держави й Гетьманщини з Туреччиною і Кримом. Тим часом на Правобережжі життя не ставало спокійнішим. Втративши гетьманство на Лівобережжі, Дорошенко вдався до рішучих дій. До цього його спонукали також послаблення впливу на Правобережній Україні та боротьба за гетьманську булаву із Суховієм. Загроза з боку Польщі й Криму підштовхнула його до тіснішого зв’язку з Туреччиною. Саме за допомогою Туреччини він сподівався відкинути умови Андрусівського договору й подолати зазіхання Речі Посполитої, а потім об'єднати Правобережжя з Лівобережжям в одну козацьку державу. У березні 1669 р. гетьман скликав під Корсунем Старшинську раду. Окрім представників правобережних полків, у ній взяли участь козаки Лівобережжя й Запорожжя. Рада ухвалила прийняти турецький протекторат, але присягнути відмовилася. Однак не все козацтво й не всі селяни Правобережжя підтримали таку угоду. Рішення старшини засудили й запорозькі козаки. Противники Дорошенка поширювали чутки, що він «запродав Україну в турецьке ярмо». За таких умов Дорошенко спромігся утримати гетьманство на Правобережжі. Гетьманську булаву він мусив виборювати, долаючи, з одного боку, зазіхання Суховія, а з іншого – «новообраного гетьмана», уманського полковника Михайла Ханенка, владу якого визнали кілька правобережних полків і Січ. Обрання Ханенка загострило ситуацію на Правобережжі. Розпочалася кривава війна між прихильниками Ханенка й полками Дорошенка. На початку серпня 1671 р. польська армія під орудою коронного гетьмана Яна Собеського розгорнула воєнні дії проти України. На середину жовтня Річ Посполита встановила своє панування майже над усією територією Брацлавщини, а наприкінці жовтня король Михайло Вишневецький офіційно затвердив правобережним гетьманом Михайла Ханенка. Наприкінці травня 1672 р. 100-120-тисячна армія, очолювана султаном Мехмедом IV, рушила в похід на Брацлавщину. Так на Правобережжі розпочалася ще одна війна. Найстрашнішим було те, що українці брали у ній участь у складі обох армій: Дорошенко зі своїми військами воював на боці Туреччини, Ханенко – на боці Польщі. Петро Дорошенко, дочекавшись татар, перейшов у наступ і 8 липня під Четвертинівкою розбив підрозділи польського війська та загони Ханенка. 18 серпня 1672 р. об’єднані українсько-турецькотатарські сили здобули потужну Кам'янець-Подільську фортецю і рушили на Галичину. На початку вересня було оточено Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 18 жовтня 1672 р. уклав у Бучачі мирний договір: Туреччина отримувала від Польщі Подільське воєводство з Кам'янцем Польща залишала за собою Галичину, Волинь та Північну Київщину Україна – Дорошенко – мав опікуватися Брацлавщиною й Південною Київщиною Бучацький договір не приніс Правобережжю бажаного миру, оскільки Польща не збиралася відмовлятися від втрачених українських земель й шукала приводу, аби повернути їх собі. Водночас Московія сприйняла Бучацький договір як зречення Польщею прав на Правобережну Україну. Царський уряд вирішив скористатися можливістю, не порушуючи Андрусівського перемир'я, захопити Правобережжя. Переговори з цього питання успіху не мали, і цар наприкінці 1673 р. наказав Ромодановському й Самойловичу розпочати воєнний наступ проти Дорошенка. До початку березня 1674 р. війська московського воєводи й нового лівобережного гетьмана оволоділи основними містами Правобережжя України. 16 – 17 березня в Переяславі відбулася рада, на яку прибула старшина 10 правобережних полків. На раді Ханенко поклав гетьманську булаву, Дорошенка формально було усунуто від влади, а гетьманом обох боків Дніпра проголошено Самойловича. Це означало державне об'єднання обох частин України під однією булавою. Проте вдалою цю подію назвати не можна, оскільки вона спричинила турецьку агресію, внаслідок якої населення Правобережжя зазнало нових страждань і лиха. Петро Дорошенко з кількома тисячами сердюків знаходився в Чигирині. У липні місто оточили московсько-українські війська. Облога тривала два тижні. Але звістка про те, що на допомогу Дорошенкові вирушила турецька армія, яка на своєму шляху вигубила Ладижин та Умань, змусила московсько-українські сили відступити від Чигирина й повернутися на Лівобережжя. Ціною надзвичайної жорстокості Правобережжя було повернено під владу Дорошенка. Такі обставини не додавали популярності Дорошенкові. Його покинули навіть сердюки та найближчі родичі. Аби повернути втрачену довіру, Петро Дорошенко вирішив відмовитися від турецького протекторату. Після тривалих вагань гетьман з усіх бід обрав тоді московську. 10 жовтня 1675 р. на козацькій раді в Чигирині в присутності представника Запорожжя Івана Сірка він присягнув цареві. Але московський уряд не визнав тієї присяги. У вересні 1676 р. московська армія й козаки Самойловича взяли в облогу Чигирин. Дорошенко виїхав до табору Ромодановського й Самойловича, 19 вересня здав клейноди і присягнув на вірність цареві. Зречення Дорошенком гетьманства Туреччина сприйняла як подію, що суперечила її політичним планам, бо розраховувала на значну частину України. Вихід із такої невигідної ситуації султан пов'язував з особою Юрася Хмельницького. У зв’язку з подіями на Україні Юрася було звільнено зі стамбульської в’язниці Єдикуле та проголошено князем Сарматії (України). Навесні 1677 р. Юрій Хмельницький із загонами турецького війська вирушив на Україну. Зупинившись у Немирові, він почав розсилати універсали з вимогою визнати його владу. Такі дії Хмельниченка перешкоджали намірам Самойловича об'єднати обидва береги Дніпра під своєю булавою. Центром військового протистояння двох гетьманів стала колишня гетьманська столиця Чигирин. У 1677 р. відбувся Перший чигиринський похід 60-90-тисячного турецько-татарськоногайського війська. Свій загарбницький похід проти України Туреччина виправдовувала прагненням повернути землю та булаву Юрію Хмельницькому. Турецький уряд намагався використати популярність імені Хмельницького, аби прихилити на свій бік українську людність і нейтралізувати козацтво. Перший удар турки вирішили завдати саме Чигирину, бо місто мало важливе стратегічне значення (було гетьманською резиденцією, найміцнішою фортецею на перехресті важливих шляхів углиб України, Польщі та Московії). У Чигирині стояла численна козацько-московська залога, яка захищала фортецю протягом кількатижневої облоги. Коли ж до міста підійшли головні об’єднані українсько-московські сили на чолі з Ромодановським і Самойловичем, турки були змушені відступити. Невдале завершення походу 1677 р. не змінило намірів турецького султана оволодіти Чигирином та всією Правобережною Україною. Це добре розуміли Самойлович і московські воєначальники. Проте якщо для українців оборона Чигирина була справою честі, то в Москві до неї поставилися байдуже. Саме тому головнокомандувач московського війська боярин Ромодановський, вирушаючи в Україну, отримав таємну інструкцію: в разі неможливості втримати Чигирин – зруйнувати його укріплення й вивести військові сили з фортеці. 8 липня 1678 р. 200-тисячна турецько-татарська армія під командуванням візира КараМустафи оточила Чигирин. Загарбники вели неперервний гарматний обстріл, вдавалися до численних штурмів. Більше місяця, відчайдушно захищаючись, чигиринська залога чекала на прихід сил Ромодановського, одначе той до козацької столиці не квапився. Врешті московські війська підійшли до Чигирина. Проте, так і не надавши його захисникам потрібної допомоги, почали готуватися до відступу. Начальникові чигиринської залоги наказали підпалити порохові склади і прориватися з оточення. Тож коли турецькі війська вдерлися до міста, пролунав вибух. Чигирин перетворився на руйновище. Відбиваючи шалений натиск турків і татар, об’єднане московсько-українське військо відійшло до Дніпра. Влада Хмельниченка поширювалася лише на сплюндроване Поділля. Там він панував, але невдало. Турки стратили його в Кам'янці наприкінці 1685 р. Війни 70-х рр. між Московією, з одного боку, і Туреччиною та кримським ханством – з іншого, за володіння землями Правобережної України завершилися підписанням у Бахчисараї 13 січня 1681 р. мирного договору між цими державами: Туреччина приєднувала Південну Київщину, Брацлавщину й Поділля Московія приєднувала Лівобережну Україну і Київ кордон між Туреччиною та Московською державою встановлювався по Дніпру протягом 20 років територія між Бугом та Дніпром мала залишатися незаселеною Бахчисарайський мирний договір між Московією й Туреччиною не був тривким, бо не відповідав інтересам Речі Посполитої. Скориставшись поразкою численного турецького війська від сил країн Священної ліги під Віднем 1683 р., Польща відновила своє панування над більшою частиною Правобережної України. 6 травня 1686 р. в Москві між Польщею та Московією було укладено новий договір – «Вічний мир». За ним: Польща визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом та Стародубом Московія визнавала за Польщею Північну Київщину, Волинь і Галичину Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між двома державами Поділля лишалося під владою Туреччини, щоправда, недовго, бо 1699 р. також було приєднане до Польщі крім того, польська сторона відмовлялася від зазіхань на Київ, за що отримувала відшкодування «Вічний мир» ускладнював ситуацію в Україні, послаблюючи національно-визвольний рух, оскільки утверджував насильницький поділ українських земель між кількома державами. Уклавши «Вічний мир» із Польщею, Московія приєдналася до держав, які вели боротьбу проти Туреччини та її васала – Кримського ханства. Зобов’язання перед антитурецькою коаліцією – Священною лігою у складі Австрії, Венеції та Речі Посполитої, – а також власні плани, що передбачали ліквідацію турецько-татарських володінь на Чорному й Азовському морях та отримання в майбутньому виходу до Чорного моря, спонукали Москву до війни. У травні 1687 р. 100-тисячна московська армія вирушила на Крим. Похід очолив фаворит цариці Софії, найвпливовіша людина в Московії – Василь Голіцин. Дорогою до армії Голіцина приєдналося 50-тисячне військо українських козаків на чолі з Самойловичем. І хоч великі надії покладали на цю воєнну кампанію, але об'єднане українсько-московське військо не спромоглося навіть досягти Криму (через пожежу в степу, підпаленому татарами; нестачу продовольства, води й корму для коней). Голіцин наказав війську повернути назад. Не визнаючи власних прорахунків, Голіцин шукав винуватців невдалого походу, а тому легко переклав відповідальність на Самойловича. Адже гетьман критикував царициного фаворита за неправильне здійснення походу, та й взагалі виступав проти укладення московським урядом «Вічного миру» з Польщею й союзу з нею проти Туреччини і Криму. Становище Самойловича стало непевним. Воно ускладнювалося ще й позицією козацької верхівки, яку відштовхували від гетьмана його зарозумілість, необмежене самозбагачення і прагнення зробити гетьманську булаву спадковою. Ось чому особиста зацікавленість Голіцина і невдоволення старшини привели до усунення Самойловича від влади. У липні 1687 р. у таборі на р. Коломак Івана Самойловича було заарештовано і разом з сім'єю відправлено до Сибіру, де він і помер 1690 р. Натомість козацька рада, що відбулася 25 липня 1687 р., обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу. Ознайомившись із текстом лекції, виконуємо самостійні роботи та тестові завдання в системі Moodle на курсі «Історія та культура України».
