Міністерство освіти і науки України Рівненський державний гуманітарний університет Художньо-педагогічний факультет Кафедра театральної режисури Реферат На тему: «Історія виникнення першої театральної ляльки. Релігійний театр «Вертеп» Бродячі театральні трупи. Види ляльок в сучасному театрі» Виконала: студентка ІІІ курсу (заочна ф.н.) Савосіна О.А. Викладач: Куделя А. Рівне 2021 рік План: 1. Історія виникнення першої театральної ляльки 1.1. Ритуальні маски, ідоли, кумири 2. Релігійний театр «Вертеп» 2.1. історія виникнення, мета, спрямованість сюжетів 3. Бродячі театральні трупи. 4. Види ляльок в сучасному театрі, їх відмінність і техніка ведення 5. Висновки 6. Список використаних джерел Слово "теат" має багатовікову історію і походить від грецького слова "театрон", що означає спочатку "місце для видовищ", згодом значення слова розширилось і почало означати "видовище". Мистецтво лялькового театру є однією з форм відображення життя в сценічних образах. Ляльковий театр дозволяє стимулювати дітей до образного й вільного сприйняття навколишнього світу (людей, культурних цінностей, традицій літературного твору). За його допомогою дитина вчиться поважати чужу думку, фантазувати, уявляти, спілкуватися з оточуючими, бути толерантною до різних точок зору. Сценки з вистави, що надаються у вигляді проблемних ситуацій, вимагають від дитини і дорослого спільних активних пошуків вірної відповіді. Театр ляльок - це театральне видовище, в якому діють ляльки (можуть варіюватися за розмірами і формами, наприклад, бути об'ємними або плоскими), що рухаються за допомогою акторів. Здебільшого актори, які керують ляльками, сховані або замасковані від глядача, однак останнім часом набув поширення театр ляльок «вживу» — коли глядачі здатні побачити, як відбувається процес керування ляльками. Основною ідеєю театру ляльок, в незалежності від його виду і форми, є здатність за допомогою ляльок створити виставу, що може бути розвагою (майже завжди), культурною подією з дидактичним, інформаційним або іншим акцентом (функціональна сторона театру ляльок, театру і взагалі мистецтва). За допомогою ляльок актори театру ляльок (називаються лялькарі) здатні створити яскраві образи, передати характерні риси людського характеру, або форми поведінки, актори вкладають в «уста» ляльок (а подеколи і без слів, а лише грою) повчальний зміст, важливу інформацію. Крім гри ляльок у ляльковій виставі, зазвичай, існує голосовий супровід — це найчастіше «озвучування» ляльок (їхні ролі, які, знову ж таки, найчастіше читають лялькарі, подеколи інші особи або одна особа), також у ляльковій виставі може бути оповідання (роль оповідача), що може бути як на виду глядачів, так і поза їх очима. Дуже часто, особливо в національних театрах ляльок, вистави відбуваються під акомпанемент музичних інструментів, з використанням інших видів традиційного мистецтва тощо. Театри ляльок розрізняють за конструкціями ляльок та засобами їхнього керування на такі види: театри горішніх ляльок — рукавичні, тростьові, демонстрування вистав з ляльками найчастіше відбувається над ширмою, що закриває акторів. У всіх означених випадках актор, що рухає лялькою внизу неї, а лялька — відповідно нагорі; театри нижніх ляльок або маріонеткові театри — використання маріонеток, тобто ляльки рухаються за допомогою ниток або дроту, а актори, що ними керують, у більшості випадків над ними; театри, де ляльки не вгорі, і не внизу акторів, що ними управляють — до цієї групи належать величезне число різновидів лялькового театру, зокрема, (український «вертеп», білоруська «батлейка» тощо), а також різноманітні види синтетичного театру ляльок (можна виділити в окремий вид) — від маріонеток, що управляються не вгорі, а на рівні акторів (з національними підвидами, як японський «бунраку») до перевдягнених у ляльки акторів (доволі популярний нині вид костюмованих вистав можна розглядати і як вид лялькового театру). Становлення та розвиток театру, як театрального видовища, розвагою, культурною подією Різноманіття форм і характеру вистав театрів ляльок обумовлено найчастіше національними традиціями (так, у деяких країнах театр ляльок був першим і тривалий час навіть єдиним) видом театрального мистецтва), а також специфікою постановочнодраматургічних завдань, що стоять перед акторами, умовами, в яких відбуваються вистави та взаємозв'язком з іншими видами мистецтва (графіка, народна іграшка, скульптура, театр масок тощо. Яскраво проявляються методи творення театру ляльок в залежності від його функціональності — подеколи за допомогою театру ляльок виголошувалась їдка сатира проти існуючих порядків і владоможців (повсюдно в Європі за Середньовіччя, коли лялька дозволяла собі сказати те, чого не могла виголосити людина), а у цілій низці країн Сходу завдяки виключній майстерності засобом лише традиційного театру тіней досягалась постановка масштабних героїко-епічних сказань, любовних історій зі значною кількістю акторів і подій, або ремінісценцій на тему національної історії. А наприклад, український вертеп, це своєрідна різдвяна оповідь про Христа і біблійні події. Головною ж неодмінною рисою будь-якої лялькової вистави є вміння розважити глядачів, а часом не лише спонукати посміятись, а й поміркувати. Відомості про театр ляльок зустрічаються ще в античній літературі, відомо також, що в і Давньому Єгипті були театралізовані вистави релігійного змісту з використанням ляльок богів. З давніх-давен лялькові вистави відомі також у країнах Сходу — в Китаї (куй-лей-сі), Японії, Індії, Індонезії тощо. Улюбленим героєм театрів ляльок у Європі (від Середньовіччя) завжди був розумний, дотепний представник народу: Пульчінела в Італії; Полішинель у Франції (у Ліоні — Ґіньйоль); Вольтьє Бельгії; Пікельґерінґ у Голландії; Панч у англійців; Кашпарек у Чехії (у Пльзені, потому в Празі — Спейбл і Гурвінек); Каспер та Гансвурст у німців; Ян Классен (Jan Klaassen) у Нідерландах; Копельняк у поляків; Пєтрушка в росіян. Виготовлення ляльок, зокрема великого розміру, приміром з пап'є-маше, практикувалося й зустрічається в наш час для участі у святковій ході, скажімо під час карнавалів у Іспанії, Франції та Німеччині. У Туреччині (від доби Османської імперії) та в прилеглих народів (наприклад, у вірмен) поширення набув театр тіней караґьоз. В Туреччині теж самі найбільш популярні лялькові вистави та театри, саме ця країна популярна великою кількістю лялькових театрів. Відомо, що навіть класики світової літератури Жорж Санд, Анатоль Франс, Моріс Метерлінк і Бернард Шоу писали для лялькового театру . А саме сюжети про кохання, які є популярними в Туреччині. До початку XIX століття народний театр ляльок поступився напівпрофесійному. У період розквіту романтизму місцева інтелігенція починає ладнати аматорські лялькові вистави, що часто поєднуються з вивченням і збереженням народних традицій. Дуже швидко на це приходить мода — і ось уже відвідання таких, часто ліричних або сатиричних вистав, нерідко з додаванням етнографічних чи соціальних деталей і дуже часто на невибагливий сюжет про кохання людей з різних станів суспільства, стає дуже популярним в середовищі освіченого міщанства. Відомо, що навіть класики світової літератури Жорж Санд, Анатоль Франс, Моріс Метерлінк і Бернард Шоу писали для лялькового театру. У ХХ столітті розвиток театру ляльок в країнах світу пішов різними шляхами — у англомовному світі (Велика Британія, США) лялькарі лишились аматорами, однак завдяки комерціалізації головного персонажа національного театру ляльок Панча, вистави Punch & Judy Show, що показуються на свята або на ярмарках користуються незмінною популярністю. Мандрівними лишаються здебільшого і трупи лялькарів у романському світі, включаючи Латинську Америку, де європейські традиції поєдналися з індіанськими та африканськими. А в США інші види лялькових театрів. Зокрема в лялькових театрах беруть участь двоє осіб – це людина та лялька. Зокрема так, у США були собі такі міні театри, де брали участь людина та людина. Головним сюрпризом було те, що звичайні ляльки виконували рух, а в американських театрах ляльки розмовляли. Цими способами розважали жартами, якими промовляла лялька для того, щоб народ відчув сенс цієї дії, а для дітей це була собі розвага, яку міг придумати дорослий. Ми знаємо , що Індонезія дуже бідна нація , але їхня культура та традиції популярні по всьому світі , тому в цю країну приїздить пів світу туристів. Саме в східних частинах Індонезії , а саме в містах ( Вевак, Кікорі, Танахмерах, Акулі, Кумбакале, о. Нова Гвінея, о. Ява). Саме в цих бідних містах існує водяний театр. Водяний театр – це театральне середовище, а саме річки, де талановиті жителі проводять лялькові вистави. Притому вистави та костюми люди придумують самі, описуючи своїх богів. Як це відбувається? На схилах річок та маленьких водоспадів, які безпечні для життя людей, народ виставляє біля води велику сітку, яка допомага акторам бачити персонажів, а глядачу не бачити самих акторів. А саме цю сітку заливає великий струмінь води, притом актори залишаються сухими. Персонажів народ створює сам з природних матеріалів. Під час виступу глядачі сідають на свої місця та з готовністю чекають ляльковий виступ. Актори в цей час, виринаючи ляльок з води, починають виступати, а саме показують ритуальні танці богів, співи. В самій занавісі акторів там понад 8 осіб, а ляльок для виступу - 4. Притому, коли актор стомлюється, інший актор замінює його непомітно для глядачів. А в кінці виступу персонажі вклоняються, а актори залишаються на місці до кінця виступу. Притому актори не беруть гроші за виступ навіть у туристів. У низці країн Європи, зокрема Франції, Німеччині, Чехії, Польщі, Україні, Росії тощо ляльковий театр став одним із видів класичного театрального мистецтва, а його провідниками стають дуже часто стаціонарні заклади культури — лялькові театри. Так, у СРСР, де мистецтво було одним із чинників державної пропаганди, наряду з мережею державних драматичних театрів по всій країні було створено мало не в кожній великій адмінодиниці дитячі, і зокрема, театри ляльок (наприклад, станом на 1970-ті в СРСР нараховувалось близько сотні театрів ляльок). Подібна ж ситуація склалась після ІІ Світової війни і в країнах Соцтабору, хоча без сталих традицій, які існували до того, театр ляльок в Україні чи Чехії ніколи б не зміг досягнути сучасного рівня професійності. Найстарішим професіональним театром ляльок у Європі та світі традиційно вважається чеський Театр Спейбла і Гурвінка, відкритий у 1930 році. Однак, заради справедливості, варто зазначити, що перші стаціонарні театри виникли у німецькомовних країнах, і зокрема першим був Мюнхенський театр маріонеток, що відчинив свої двері ще 1900 року, а задуманий як дитячий стаціонарний театр ляльок його творцем Йозефом Леонардом Шмідом (Josef Leonhard Schmid, 1822–1912) був ще в середині XIX століття. В цілому на кінець ХХ — початок XXI ст. склалось декілька потужних шкіл лялькарів зі своїми, в першу чергу, типами ляльок, манерою ведення вистав тощо, пострадянська, зокрема українська та російська, центральноєвропейська, зокрема чеська і польська, західноєвропейська, зокрема, німецька і французька, а також дуже оригінальна китайська. Всі держави Центральної Європи, де театри ляльок були державними установами (закладами культури) після економічних негараздів 1990-х не тільки зберегли, а й розвинули діяльність лялькарів. Стаціонарні театри ляльок нині з успіхом працюють в Польщі (десятки, понад 30, майже в кожному більш-менш великому місті, також і приватні від 1990-х років),Росії та Україні (в кожному обл -, республіканському або крайовому центрі, подекуди в інших великих містах), Чехії, Болгарії (обл. Румунії, Білорусі(в Мінську, Гомелі, Могильові, Бересті, Гродно, Молодечно), країнах Прибалтики, Угорщині. Наприклад, у Чехії нині функціонує близько 300 аматорських колективів лялькарів та 12 стаціонарних театрів ляльок зі своїми сценами. Розвиток театру ляльок на сучасному етапі, як і решти видів мистецтва, виявляє декілька протилежних тенденцій — з одного боку етнізація, тобто консервування, подеколи розшукування національного коріння в театрі ляльок, з іншого боку— осучаснення театру ляльок — останнє стосується як модернізації сюжетики вистав, так і активного використання під час вистав досягнень технічного прогресу, скажімо відеоряду, кінозображень, якихось спецефектів тощо. Дуже корисною формою взаємообміну досвідом і традиціями є проведення різноманітних, в тому числі вуличних, як національних, так і міжнародних фестивалів театрів ляльок. Театралізована діяльність-це художня діяльність, що пов'язана зі сприйманням творів театрального мистецтва і відтворенням в ігровій формі набутих уявлень, вражень, почуттів. Театралізована діяльність є одним із найефективніших способів педагогічного впливу на розвиток особистості дитини. У театралізованій діяльності реалізуються потреби у:самовираженні,спілкуванні,пізнанні себе через відтворення різних образів. Театралізована діяльність впливає на розвиток різних сторін життєдіяльності дитини. Вона сприяє розвитку інтелектуальної сфери, адже засобами театру збагачуються знання дитини про театр та людей, які там працюють, вона вчиться порівнювати героїв різних казок, планує власні дії щодо реалізації задуму майбутньої вистави. Основною ідеєю театру ляльок, в незалежності від його виду і форми, є здатність за допомогою ляльок створити виставу, що може бути розвагою, культурною подією з дидактичним, інформаційним або іншим акцентом(функціональна сторона театру ляльок, театру і взагалі мистецтва). Театр України та західної Європи – вертеп Першим театром ляльок в Україні, традиції якого сягають у Пізнє Середньовіччя, можна вважати вертеп. Вертеп — старовинний пересувний український ляльковий театр, де ставили релігійні й світські (переважно жартівливі та іронічні п'єси; відтворена стайня з народженням Христа. Український вертепний театр — самобутнє явище у розвитку нашої театральної культури.Український вертеп відомий з 17 століття. Світська частина вистави поклала початок української комедії 19 століття. Вертеп поширений в основному в Україні, в барокову добу (17-18 століття) і мав численні регіональні варіанти. У Європі ляльками користувалися під час світських і духовних вистав. Пізніше ці дві галузі лялькового театру поєдналися й поширилися під загальною назвою „вертеп”. Походження та історію українського вертепу досліджували Л. Архимович, О. Білецький, Б. Голдовский, М. Грицай, М. Йосипенко, Є. Марковський, Й. Федас, І. Франко та ін. Традиційний вертепний спектакль у той період складався з двох дій: в основі першої була різдвяна містерія на тему народження Христа й переслідування його Іродом, друга дія містила в собі народно-побутовий зміст. У народному вертепі проводилася ідея боротьби добра і зла, життя і смерті. Вертепна п’єса складалася з інтермедій, здебільшого комедійного характеру, які були мало пов’язані єдиною сюжетною лінією й основані на усній народній творчості: побутові, сатиричні сценки, гумористичні оповідання з імпровізованими дотепами і жартівливими витівками», ілюстровані народнопісенним та танцювальним матеріалом. Головні персонажі інтермедій: Запорожець і Солдат, Дід і Баба, Дяк та Шинкарка та ін. Хоча з появою професійного українського театру вертеп починає втрачати своє значення, сутність його не зникає - гостросатиричний елемент пізніше перейшов у перші спроб української народної драми. З вертепами виступали на ярмарках, міських та сільських майданах у святкові дні. Авторами та виконавцями (ляльководами, співаками, інструменталістами) вертепного спектаклю були учні братських шкіл, а згодом і студенти Києво-Могилянського колегіуму. Під час різдвяних канікул вони ходили по містах і селах України невеликими групами: з нимизавжди була переносна сцена-скринька, потрібний театральний аксесуар, ляльки. Крім ляльководів, у цих трупах завжди був невеличкий хоровий, а іноді інструментальний ансамбль, що супроводжував спектакль співом і музикою. Отже, можна підкреслити самобутність і оригінальність вертепного лялькового театру завдяки використанню різних видів народної творчості - лялькової гри, музики, пісень, танців тощо. Вертеп виник у народі й на кожному етапі свого розвитку відображав певні суспільно-політичні обставини в Україні. Ґрунтуючись на джерелах народної музичнопоетичної творчості, він дав початок багатьом формам українського професійного театрального мистецтва. Вертепний ляльковий театр мав форму двоповерхового дерев'яного будинка. На другому поверсі показували різдвяну драму; на першому — механічно прив'язану до неї сатирично-побутову інтермедію. Перша, різдвяна, частина вертепу, яку називали «свята», мала більш-менш стабільну композицію, натомість, друга змінювалася в залежності від місцевих умов, здібності й дотепності вертепника. З часом вертеп із лялькового театру перетворився на справжній вуличний театр, де лялькову вертепну виставу сполучають із грою живих людей, а подекуди і цілковито вся вертепна вистава зводиться до гри живих осіб. Діяльність вертепного мистецтва стала популярною за межами України і вертеп побутував у Росії, Білорусі, Сербії та інших слов'янських країнах. Вертепи також були відомі як хорватська і сербська народна ультура, зокрема, районах Срем і Колубара. На відміну від Західної Європи, де вертеп довгий час функціонував у лоні церкви, у східнослов'янських народів від самого початку він мав тісний зв'язок із демократичною театрально-видовищною культурою. З вертепом не слід плутати польських ясельок, де ляльки нерухомі і утворюють якийсь малюнок. Був загальний звичай у Західній Європі ставити по церквах на Різдво Христове ясла з ослом і волом. Українському вертепові відповідає польська шопка. Походження та історію українського вертепу досліджували Л. Архимович, О. Білецький, Б. Голдовский, М. Грицай, М. Йосипенко, Є. Марковський, Й. Федас, І. Франко та ін. Традиційний вертепний спектакль у той період складався з двох дій: в основі першої була різдвяна містерія на тему народження Христа й переслідування його Іродом, друга дія містила в собі народно-побутовий зміст. У народному вертепі проводилася ідея боротьби добра і зла, життя і смерті. З вертепами виступали на ярмарках, міських та сільських майданах у святкові дні. Авторами та виконавцями (ляльководами, співаками, інструменталістами) вертепного спектаклю були учні братських шкіл, а згодом і студенти Києво-Могилянського колегіуму. Під час різдвяних канікул вони ходили по містах і селах України невеликими групами: з ними завжди була переносна сцена-скринька, потрібний театральний аксесуар, ляльки. Крім ляльководів, у цих трупах завжди був невеличкий хоровий, а іноді інструментальний ансамбль, що супроводжував спектакль співом і музикою. Отже, можна підкреслити самобутність і оригінальність вертепного лялькового театру завдяки використанню різних видів народної творчості - лялькової гри, музики, пісень, танців тощо. Вертеп виник у народі й на кожному етапі свого розвитку відображав певні суспільно-політичні обставини в Україні. Ґрунтуючись на джерелах народної музичнопоетичної творчості, він дав початок багатьом формам українського професійного театрального мистецтва. Висновки Метою роботи є визначення виховної сутності лялькового театру в історичному розвитку та визначення характерних особливостей педагогічного впливу театральних ляльок на особистість. З дитячих років молоде покоління засвоює не тільки логіку словесної інформації, а й також символічну мову звуків, кольорів, жестів, які відображають певні знання, що дозволяють сприймати певні ідеї за допомогою засобів театрального мистецтва. Лялькова гра, про яку відомості сягають корінням ще за шістнадцять століть до Різдва Христового, як стверджує А. Авдєєв, виникла в епоху анімістичної культури людства і до нашого часу має міцний зв’язок з усім таємним і магічним, поєднуючи в собі цілий комплекс програмних дій. Як зазначає О. Кисіль, театральна гра за участю ляльок найширше розвинулася в Греції та Римі і була тісно пов’язана з релігійними обрядами на честь бога Діонісія, комедіями Аристофана. В історичних джерелах називається ім’я першого давньогрецького ляльковода – Потейна. Свого часу М. Бахтін показав, що „існує певца єдина сміхова культура, де сміх несе світоспоглядальний характер, розкриває іншу правду про світ, робить наше уявлення про нього більш багатогранним. Завдяки сміху як засобу вічного відродження театр ляльок живе у віках. Комізм, представлений у спресованій, стислій формі, збільшує ефект його впливу в багато разів. Театр ляльок, як підтверджує багатовікова історія, призначений для того, щоб утілювати світ крізь сміх”. Аналіз ідейно-естетичної природи мистецтва ляльок, які грають, доводить, що вже з давніх часів театр ляльок несе повчальний, виховний характер, з одного боку, і риси народного театру з його сміховою культурою - з іншого. Сучасні ляльководи опираються на три стихії образної виразності - актора, ляльку, маску, не лише заради зіставлення, порівняння, уточнення того, що може кожна з них окремо, але й для виявлення особливих якостей, які народжуються тільки в контакті та взаємодії. Великого значення театральній грі дітей надавала С. Русова. Видатний педагог вважала шкільний театр важливим засобом національного виховання. Радила використовувати для інсценування народні казки, деякі твори Панаса Мирного, П. Куліша, І. Нечуя Левицького. На думку С. Русової, шкільні вистави повинні „надавати якнайбільше краси і в самому творові, і в обставинах декоративних, щоб впливати на естетичне почуття дітей і робити, створювати враження різними засобами, - надавати цільної художньої краси” Ідеї та погляди передових громадських діячів, педагогів, письменників певною мірою знайшли своє втілення у родинному вихованні в сім’ях прогресивної української інтелігенції, зокрема, у самодіяльному домашньому театрі. У такій атмосфері здійснювала сімейне виховання Олена Пчілка, яка турбувалася про духовний розвиток своїх дітей, створивши ляльковий театр, де були поставлені спектаклі „Коза-Дереза” М. Лисенка, „Кармелюк” О. Пчілки. Видатні українські театральні діячі А. Соломарський, Г. Козинцев підкреслювали виховну та облагороджуючу роль шкільного театру ляльок. Сценічне мистецтво, вважали вони, психологічно близьке до дитячої гри. Здатність до перевтілення дає змогу не кривлятися, а подумки ставити себе в становище іншої людини, і саме діти здатні дуже швидко переходити від дійсності до ролі, яку вони розігрують. Останніми роками вчені-мистецтвознавці й педагоги шукають відповіді на складне запитання: що таке театр ляльок, у чому полягає сила його життєздатності? На думку видатного режисера й діяча театру ляльок Образцова С., лялька на сцені не вимірює вік глядачів, а являє собою один з видів видовищного мистецтва. Процес оживлення - перетворення неживого в живе - відрізняє мистецтво лялькового театру від видовищ за участю людей-акторів, де здійснюється процес перевтілення. На думку митця, сама лялька іншомовна тоді, коли вона не людина, а метафора людини. Театр ляльок використовує свою іншомовну силу, типізацію характерів і вчинків своїх героїв. А якщо цього немає - театр ляльок безпорадний і нікому не потрібний. Таким чином, ляльковий театр як одна з форм дитячої творчості, де вистави розігруються силами юних вихованців, ґрунтується на розумінні дитячої психології, внутрішнього світу, вікових і індивідуальних особливостях дітей. Сучасний театр ляльок виконує різні функції - виховні, навчальні, розвивальні, розважальні, лікувально - терапевтичні, але головною його метою в першу чергу є розвиток духовних сил, творчих здібностей і задатків, естетичне виховання кожного учасника дитячого театру. Практичне призначення дослідження: використовувати дані дослідження на уроках історії для широкого ознайомлення учнів з історії лялькового театру як естетичної течії ; викликати у школярі інтерес до лялькового театру та брати участь у його роботі в школі. Один із засобів раціонального використання вільного часу учнів є любительське заняття в дитячому ляльковому театральному колективі . Основне завдання роботи з дітьми в такому специфічному напрямку , як ляльковий театр - пошук, розвиток та підтримка обдарованих дітей з метою самореалізації та самоствердження дитини та організації змістовного дозвілля підростаючого покоління . Оволодіння майстерним навикам у введенні ляльок цікавить дітей , але не всіх і тому ми намагаємось зацікавити учнів до цього мистецтв для участі у ляльковому театрі. Аналізував, порівнював роботу лялькових театрів з давнини до сучасної, історії їх створення та роботу на території України та Європи . На території України залучитися до цього виду мистецтва і отримати професію лялькаря можна на кафедрі ляльки на естраді в Київський муніципальні академії естрадного та циркового мистецтва імені Утьосова. Формування всебічно розвиненої особистості починається із самого раннього віку. Чільне місце у цьому процесі належить різними видам театрального мистецтва. Діти дуже люблять як дивитися лялькові вистави, так і приймати безпосередньо участь у роботі над виставою, вони бачать у ширмі знайомих і улюблених ляльок: ведмедиками, зайчика, собачку, які ожили, почали рухатись і говорити, стали ще цікавішими. Однак не можна розглядати театр як розвага. Він має важливе виховне значення. Дуже важливо, щоб діти бачили приклади дружби, доброти, товариської, працьовитість . Крім цього вважаю , що наданий момент наш світ просто не може існувати без такого театру , бо він сам на 50 % складається з казки. Тож давайте не будемо жити одними повсякденними проблемами , а будемо усміхатися і робити наше життя казковим. У роботі і розкривається історичний досвід використання лялькового театру у вихованні особистості. Ляльковий спектакль як одна з форм дитячої творчості заснований на розумінні психології дитини, її внутрішнього світу, вікових та індивідуальних особливостях дітей. Я вважаю , що кожен театр має свою певну мету, яку він хоче довести, або деякі театри, показуючи свої виступи, показують свої емоції, тобто кожен персонаж, кожен автор хоче донести свою думку глядачеві, щоб глядач зрозумів мету цієї вистави. Аналізував, порівнював роботу лялькових театрів з давнини до сучасної, історії їх створення та роботу на території України та Європи. На території України залучитися до цього виду мистецтва і отримати професію лялькаря можна на кафедрі ляльки на естраді в Київський муніципальні академії естрадного та циркового мистецтва імені Утьосова . Список використаних джерел 1. Деммени Е. С. Призвание - кукольник / Е. С. Деммени. - Л. : Искусство, 1986. - 199 с. 2. Никитина А. Б. Ребенок на сцене / 2. А. Б. Никитина. - М. : ВЦХТ, 2003. - С. 15 - 20. - (Репертуарно-метод. библиотечка „Я вхожу в мир искусств”). 3. Кулиш А. П. Истоки театральной куклы / А. П. Кулиш // В профессиональной школе кукольника. - Л. : 1979. - С. 148 - 154. 4. Михайлова А. Я. Зачем детям нужен кукольный театр? / А. Я. Михайлова // Педагогика. 1995. - № 1.- C. 57 - 60. 5. Смирнова Н. И. Искусство играющих кукол /Н. И. Смирнова. - М. : Искусство, 1983. - 270 с. 6. Русова С. Ф. Вибр. пед. тв. / С. Ф. Русова. - К. : Освіта, 1996. - 304 с. 7. Дитячий театр. Начерк Митруся. - Полтава: Вид-во Полтав. спілки споживчих тов-в, 1919. - 12 с. 8. Голдовский Б. П. Театр кукол Украины / Б. П. Голдовский, С. А. Смелянская. - Сан-Франциско : International Press, 1998. - 274 с. 9. Образцов С. В. Что такое кукольный театр? : сб. ст. / С. В. Образцов. - М. : СТД РСФСР, - 1990. 127 с. Джерела, посилання і літератури Г. Театр ляльок // Українська радянська енциклопедія : [в 12-ти т.] / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — Т. 11, кн. 2 : Українська Радянська Соціалістична Республіка. — К. : Голов. ред. УРЕ, 1984., стор. 168 10. Ляльковий театр // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. — Буенос-Айрес, 1960. 11. Голдовський Борис Ляльковий театр // Детская энциклопедия. Познавательный журнал для девочек и мальчиков. Учредитель: ЗАО «Аргументы и факты» № 4'1999 (рос.) 12. Фёдоров А. Я. Из истории кукольного театра, М., 1940 (рос.) 13. Соломоник И. Н. Традиционный театр кукол Востока. Основные виды театра плоских изображений. М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, 1983. — 184 С. 14. Нейкова М., Начева М. [и др.], Куклен театър, С., 1956 (болг.)
