ЗМІСТ
ПЕРЕДМОВА ....................................................................................................................6
РОЗДІЛ 1. УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ....................................................................7
«Ой Морозе, Морозенку» .........................................................................................7
«Чи не той то Хміль».................................................................................................7
«Віють вітри» .............................................................................................................9
«За світ встали козаченьки» ...................................................................................10
«Дума про Марусю Богуславку»............................................................................11
«Бондарівна» ............................................................................................................12
РОЗДІЛ 2. ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА .......................................................13
«Слово про похід Ігорів» ........................................................................................13
«Повість минулих літ» ............................................................................................18
Григорій Сковорода.....................................................................................................22
«De libertate» ............................................................................................................22
«Всякому місту – звичай і права» ..........................................................................22
«Бджола та Шершень» ............................................................................................23
Афоризми .................................................................................................................23
РОЗДІЛ 3. ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ XVIII — ПОЧАТКУ XX СТ..................................27
Іван Котляревський. ....................................................................................................27
«Енеїда» ....................................................................................................................27
«Наталка Полтавка» ................................................................................................38
Г. Квітка-Основ’яненко...............................................................................................41
«Маруся» ..................................................................................................................41
Тарас Шевченко. ..........................................................................................................47
«До Основ’яненка» ..................................................................................................47
«Катерина» ...............................................................................................................50
«Гайдамаки» .............................................................................................................52
«Кавказ»....................................................................................................................54
«Сон» («У всякого своя доля) ................................................................................58
«І мертвим, і живим, і ненарожденним…» ...........................................................70
«Заповіт» ..................................................................................................................77
«Мені однаково» ......................................................................................................78
Пантелеймон Куліш. ...................................................................................................78
«Чорна рада» ............................................................................................................78
Марко Вовчок ..............................................................................................................99
«Максим Гримач» ....................................................................................................99
Іван Нечуй-Левицький ..............................................................................................102
«Кайдашева сім’я».................................................................................................102
Панас Мирний ............................................................................................................106
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» ......................................................................106
І. Польова царівна.................................................................................................107
ІІ. Двужон ...............................................................................................................107
ІІІ. Дитячі літа ........................................................................................................107
VІ. Дознався ...........................................................................................................108
VІІ. Хазяїн ..............................................................................................................108
VІІІ. Січовик...........................................................................................................108
ІХ. Піски в неволі ..................................................................................................109
Х. Пани Польські ...................................................................................................109
ХІ. Махамед ...........................................................................................................109
ХІІ. У москалях ......................................................................................................110
ХV. З легкої руки ...................................................................................................111
ХVІ. Товариство ....................................................................................................111
ХVІІ. Сповідь і покута ..........................................................................................111
ХVІІІ. Перший ступінь ..........................................................................................112
ХІХ. Слизька дорога ..............................................................................................112
ХХ. На волі .............................................................................................................112
ХХІ. Сон у руку .....................................................................................................112
ХХІІ. Наука не йде до бука ...................................................................................113
ХХІІІ. Невзначай свої ............................................................................................113
ХХV. Козак – не без щастя, дівка – не без долі ..................................................113
ХХVІ. На своїм добрі ............................................................................................114
ХХVІІ. Новий вік ...................................................................................................114
ХХVІІІ. Старе – та поновлене ..............................................................................114
ХХІХ. Лихо не мовчить ........................................................................................115
ХХХ. Так оце та правда! .......................................................................................115
Іван Карпенко-Карий.................................................................................................116
«Мартин Боруля» ...................................................................................................116
Іван Франко ................................................................................................................117
«Гімн» .....................................................................................................................117
«Чого являєшся мені у сні» ..................................................................................118
«Мойсей» ................................................................................................................119
Михайло Коцюбинський ...........................................................................................153
«Тіні забутих предків» ..........................................................................................153
«Intermezzo» ...........................................................................................................154
Ольга Кобилянська ....................................................................................................161
«Земля» ...................................................................................................................161
Василь Стефаник. ......................................................................................................165
«Камінний хрест» ..................................................................................................165
Леся Українка.............................................................................................................170
«Contra spem spero!» ..............................................................................................170
«Лісова пісня» ........................................................................................................171
Микола Вороний ........................................................................................................176
«Блакитна Панна»..................................................................................................176
Олександр Олесь........................................................................................................176
«Чари ночі» ............................................................................................................176
«О слово рідне! Орле скутий!..» ..........................................................................177
Володимир Винниченко............................................................................................178
«Момент» ...............................................................................................................178
Павло Тичина .............................................................................................................187
«О панно Інно» ......................................................................................................187
«Арфами, арфами…» ............................................................................................187
«Ви знаєте, як липа шелестить…» .......................................................................188
Максим Рильський ....................................................................................................188
«Молюсь і вірю…» ................................................................................................188
Микола Хвильовий ....................................................................................................189
«Я (Романтика)».....................................................................................................189
Юрій Яновський ........................................................................................................199
«Подвійне коло» ....................................................................................................199
«Шаланда в морі» ..................................................................................................204
Володимир Сосюра ...................................................................................................206
«Любіть Україну» ..................................................................................................206
Валер’ян Підмогильний ............................................................................................207
3
«Місто» ...................................................................................................................207
Остап Вишня ..............................................................................................................210
«Моя автобіографія» .............................................................................................210
«Сом» ......................................................................................................................213
Микола Куліш ............................................................................................................217
«Мина Мазайло» ....................................................................................................217
Богдан-Ігор Антонич .................................................................................................239
«Різдво» ..................................................................................................................239
Олександр Довженко.................................................................................................239
«Україна в огні» .....................................................................................................239
«Зачарована Десна» ...............................................................................................305
Андрій Малишко .......................................................................................................312
«Пісня про рушник» ..............................................................................................312
Василь Симоненко.....................................................................................................313
«Лебеді материнства» ...........................................................................................313
Олесь Гончар ..............................................................................................................314
«За мить щастя» .....................................................................................................314
Григір Тютюнник ......................................................................................................321
«Три зозулі з поклоном» .......................................................................................321
Василь Стус ................................................................................................................322
«Як добре те, що смерті не боюсь я» ...................................................................322
«О земле втрачена, явися!..» .................................................................................323
Іван Драч.....................................................................................................................324
«Балада про соняшник» ........................................................................................324
Ліна Костенко ............................................................................................................324
«Страшні слова, коли вони мовчать» ..................................................................324
«Українське альфреско» .......................................................................................324
«Маруся Чурай» .....................................................................................................325
РОЗДІЛ 5. ТВОРИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ-ЕМІГРАНТІВ .................336
Іван Багряний .............................................................................................................336
«Тигролови» ...........................................................................................................336
Євген Маланюк ..........................................................................................................366
«Стилет чи стилос?» ..............................................................................................366
РОЗДІЛ 6. СУЧАСНИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС ................................................367
І. Андрусяк .................................................................................................................367
Збірка «Депресивний синдром» ...............................................................................367
«МИ НЕ МАСКИ МИ СТИГМИ ТИХ МАСОК ЩО ВЖЕ ВІДІЙШЛИ» .......367
ГЕОМЕТРИЧНЕ ....................................................................................................367
ГУЦУЛИ .................................................................................................................368
ЖИВЕМО ПІД ЧОРТОМ НЕНАЧЕ ПІД БОГОМ..............................................368
КИРПАТА БЕЗОДНЯ РОЗПЛЮЩУЄ ГУБИ .....................................................368
НЕ ПОВЕРТАЙСЯ В ЖОВТИЙ ЛІС ..................................................................369
ВКРАЇНСЬКІ ПОЕТИ ...........................................................................................369
Ю. Андрухович ..........................................................................................................371
«РЕКРЕАЦІЇ», «МОСКОВІАДА», «ПЕРЕВЕРЗІЇ»............................................371
С. Жадан .....................................................................................................................371
«ДЕПЕШ МОД» ....................................................................................................371
О. Забужко ..................................................................................................................371
«ПОЛЬОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ З УКРАЇНСЬКОГО СЕКСУ» ............................371
О. Ірванець .................................................................................................................371
Recording ................................................................................................................371
ЛЮБІТЬ ОКЛАХОМУ! ВНОЧІ І В ОБІД ...........................................................379
4
ТРАВНЕВА БАЛАДА ...........................................................................................380
В. Кожелянко .............................................................................................................381
«Дефіліяда у Москві» ............................................................................................381
«Конотоп» ..............................................................................................................476
О. Лишега ...................................................................................................................550
«Друже Лі Бо, брате Ду Фу…».............................................................................550
І. Малкович.................................................................................................................550
«Із янголом на плечі» ............................................................................................550
В. Неборак ..................................................................................................................552
ВЕСТЕРН ...............................................................................................................552
ВИЗНАЧЕННЯ КИЦІ............................................................................................552
ДЕСЯТЬ НАБЛИЖЕНЬ ДО ЛІНІЇ ОБРІЮ .........................................................553
ЖАХ ........................................................................................................................558
КЛІТКА З ЛЕВОМ ................................................................................................559
Монолог з псячого приводу..................................................................................560
Причинна ................................................................................................................560
ПРОХІД ВУЛИЦЕЮ АКАДЕМІЧНОЮ .............................................................561
РИБИ .......................................................................................................................562
ЦЕ ТІЛЬКИ МОВЧАННЯ ....................................................................................563
Г. Пагутяк ...................................................................................................................564
Є. Пашковського ........................................................................................................564
І. Ципердюка ..............................................................................................................606
О. Ульяненка ..............................................................................................................607
Додаток. Програма ЗНО 2012 з української літератури ......................................657
5
ПЕРЕДМОВА
Хрестоматія призначена для підготовки до ЗНО 2012 з української літератури.
Тексти укладено відповідно із програмою ЗНО 2012 (див. додаток). Твори невеликі за
розміром подаються в повному обсязі, великі – або у скороченому вигляді відповідно до
вимог програми. Також подається стислий переказ деяких текстів, що передбачає лише
відновлення у пам’яті змісту художнього твору. Проте для усвідомлення своєрідності
твору, визначення його художніх особливостей необхідно читати повний текст (додається
у окремій течці).
6
РОЗДІЛ 1. УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ
«Ой Морозе, Морозенку»
Ой Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче,
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче.
Не так тая Україна,
Як та стара мати,
Заплакала Морозиха,
Та стоячи біля хати.
Ой з-за гори та з-за кручі
Буйне військо виступає.
Попереду Морозенко
Сивим конем виграває.
То не грім в степу грохоче.
То не хмара світ закрила, —
То татар велика сила
Козаченьків обступила.
Бились наші козаченьки
До ночі глухої, —
Полягло наших чимало,
А татар утроє.
Не вернувся Морозенко,
Голова завзята.
Замучили молодого
Татари прокляті.
Вони його не стріляли
І на часті не рубали,
Тільки з нього, молодого,
Живцем серце виривали.
Поставили Морозенка
На Савур-могилу.
«Дивись тепер, Морозенку,
Та на свою Україну!»
Вся ти єси, Україно,
Славою покрита,
Тяжким горем, та сльозами.
Та кров'ю полита!
І поки над білим світом
Світить сонце буде, —
Твої думи, твої пісні
Не забудуть люди.
«Чи не той то Хміль»
Чи не той то хміль,
Що коло тичин в’ється?
Ой той то Хмельницький,
Що з ляхами б’ється.
Чи не той то хміль,
Що по пиві грає?..
Ой той то Хмельницький,
7
Що ляхів рубає.
Чи не той то хміль,
Що у пиві кисне?
Ой той то Хмельницький,
Що ляшеньків тисне.
Гей, поїхав Хмельницький
К Золотому Броду, —
Гей, не один лях лежить
Головою в воду.
«Не пий, Хмельницький, дуже
Золотої Води, —
Їде ляхів сорок тисяч
Хорошої вроди».
«А я ляхів не боюся
І гадки не маю —
За собою великую
Потугу я знаю,
Іще й орду татарськую
За собой веду, —
А все тото, вражі ляхи,
На вашу біду».
Ой втікали вражі ляхи —
Погубили шуби...
Гей, не один лях лежить
Вищеривши зуби!
Становили собі ляхи
Дубовії хати, —
Ой прийдеться вже ляшенькам
В Польщу утікати.
Утікали вражі ляхи,
Де якії повки, —
Їли ляхів собаки
І сірії вовки.
Гей, там поле,
А на полі цвіти —
Не по однім ляшку
Заплакали діти.
Гей, там річка,
Через річку глиця —
Не по однім ляшку
Зосталась вдовиця...
ЧИ НЕ ТОЙ ТО ХМІЛЬ (Пісня про Богдана Хмельницького).
Записана в 50-х роках XIX ст. в Галичині. Хмельницький — Богдан (Федір,
Зиновій) Михайлович Хмельницький (народився близько 1595 р., помер 27 липня 1657 р.)
— видатний державний діяч і полководець, в 1648—1657 рр. гетьман Запорозької Січі і
всієї України. Богдан Хмельницький очолив український народ у визвольній війні проти
шляхетської Польщі, за возз’єднання з Росією. Під керівництвом Хмельницького народні
маси України здійснили свої віковічні прагнення і сподівання про возз’єднання з великим
російським народом; Хмельницький наполегливо добивався возз’єднання України з
Росією. В ході визвольної війни 1648—1654 рр. під керівництвом Хмельницького на
Україні були створені великі збройні сили, які здобули ряд блискучих перемог над
8
польсько-шляхетськими військами і визволили від ворога більшу частину України.
Завершенням визвольної війни було всенародне проголошення возз’єднання України з
Росією на раді в м. Переяслав (тепер Переяслав-Хмельницький, Київської обл.) 8 (18)
січня 1654 р.
Золотий Брод, Золотая Вода — поетична назва урочища Жовті Води
(П’ятихатський район, Дніпропетровської обл.); у бою біля Жовтих Вод 6 (16) травня 1648
р. польсько-шляхетські війська зазнали цілковитого розгрому; українські війська, керовані
Хмельницьким, здобули тут першу велику перемогу у визвольній війні 1648—1654 рр.
«Віють вітри»
Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться,
Ой як болить моє серце,
А сльзи не ллються.
Трачу літа в лютім горі
І кінця не бачу.
Тільки тоді і полегша,
Як нишком поплачу.
Не поправлять сльози щастя,
Серцю легше буде,
Хто щасливим був часочок,
По смерті не забуде...
Єсть же люди, що і моїй
Завидують долі,
Чи щаслива та билинка,
Що росте на полі?
Що на полі, що на пісках,
Без роси, на сонці?
Тяжко жити без милого
І в своїй сторонці!
Де ти, милий, чорнобривий?
Де ти? Озовися!
Як я, бідна, тут горюю,
Прийди подивися.
Полетіла б я до тебе,
Та крилець не маю,
Щоб побачив, як без тебе
З горя висихаю.
До кого я пригорнуся,
І хто пригoлубить,
Коли тепер того нема,
Який мене любить?
9
«За світ встали козаченьки»
Засвистали козаченьки
В похід з полуночі,
Виплакала Марусенька
Свої ясні очі.
Не плач, не плач, Марусенько,
Не плач, не журися
Ти за свого миленького
Богу помолися!
Стоїть місяць над горою,
А сонця немає...
Мати сина в доріженьку
Слізно проводжає.
"Іди, іди, мій синочку,
Та не забаряйся,
За чотири неділеньки
Додому вертайся!"
"Ой рад би я, матусенько,
Скоріше вернуться,
Та щось кінь мій вороненький
В воротях спіткнувся.
Ой бог знає, коли вернусь,
В якую годину.
Прийми ж мою Марусеньку,
Як рідну дитину".
"Ой рада б я Марусеньку
За рідну прийняти,
Та чи ж буде вона, сину,
Мене шанувати?"
"Ой не плачте, не журітесь,
В тугу не вдавайтесь:
Заграв кінь мій вороненький Назад сподівайтесь!"
Автором
улюбленої козацької похідної пісні "За світ встали козаченьки"
вважається Марусю Чурай.
Життя народної поетеси випало на період Визвольної війни українського народу
1648-1654 pp. До війська гетьмана України Б. Хмельницького належав і Полтавський
полк, у якому служив Григорій Бобренко — наречений Марусі Чурай. Очевидно, під
враженням розлуки з коханим, який вирушив на смертельний бій з ворогом, і народилася
пісня.
Вона одразу здобула широку популярність у народі. У різних регіонах
народжувалися нові її варіанти (один з них — найвідоміший — починається словами
"Засвистали козаченьки..." Саме цей варіант і подається у даній редакції — Авт.) В
якомусь краї її співають повільно з виразним ліричним забарвленням, в іншому — у
швидкому, маршово-похідному темпі.
Композитор Микола Лисенко ввів пісню "За світ встали козаченьки" до своєї опери
"Чорноморці". 1937 р. композитори Левко Ревуцький та Борис Лятошинський,
здійснюючи нову музичну редакцію опери М. Лисенка "Тарас Бульба", ввели пісню до
цього знаного в світі твору оперної класики.
10
«Дума про Марусю Богуславку»
Що на Чорному морі,
На камені біленькому,
Там стояла темниця кам'яная.
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
То вони тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.
То до їх дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Приходжає,
Словами промовляє:
«Гей, козаки,
Ви, біднії невольники!
Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?»
Що тоді бідні невольники зачували,
Дівку-бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
По річах познавали,
Словами промовляли:
«Гей, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко!
Почім ми можем знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера?
Що тридцять літ у неволі пробуваєм,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм,
То ми не можемо знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера».
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачуває,
До козаків словами промовляє:
«Ой, козаки,
Ви, біднії невольники!
Що сьогодні у нашій землі християнській великодная субота,
А завтра святий празник, роковий день великдень».
То тоді ті козаки теє зачували,
Білим лицем до сирої землі припадали,
Дівку бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
Кляли-проклинали:
«Та бодай ти, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко,
Щастя й долі собі не мала, Я
Як ти нам святий празник, роковий день великдень сказала!»
То тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачувала.
Словами промовляла:
«0й, козаки,
Ви, біднії невольникиі
Та не лайте мене, не проклинайте,
11
Бо як буде наш пан турецький до мечеті від'їжджати,
То буде мені, дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати;
То буду я до темниці приходжати,
Темницю відмикати,
Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати».
То на святий празник, роковий день великдень,
Став пан турецький до мечеті від'їжджати,
Став дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати.
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Добре дбає,—
До темниці приходжає,
Темницю відмикає,
Всіх козаків,
Бідних невольників,
На волю випускає
І словами промовляє:
«Ой, козаки,
Ви, біднії невольники!
Кажу я вам, добре дбайте,
В городи християнські утікайте,
Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава не минайте,
Моєму батьку й матері знати давайте:
Та нехай мій батько добре дбає,
Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,
Великих скарбів не збирає,
Та нехай мене, дівки-бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
З неволі не викупає,
Бо вже я потурчилась, побусурменилась
Для роскоші турецької,
Для лакомства нещасного!»
Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників
З тяжкої неволі,
З віри бусурменської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!
Вислухай, боже, у просьбах щирих,
У нещасних молитвах
Нас, бідних невольників!
«Бондарівна»
Ой в містечку Богуславку
В Каньовського-пана
Виростала Бондарівна,
Як пишная пава.
12
Ой, приходить пан Каньовський
Шапочку ізнявши,
Обійнявши Бондарівну,
Та й поцілувавши.
"Ой не годен, пан Каньовський,
Мене цілувати,
Тільки годен, пан Каньовський,
Мене роззувати."
Ой тріпнули люди добрі
"Тікай, тікай, Бондарівно,
Лихо тобі буде."
Ой тікала Бондарівна
Помежи крамниці,
А за нею пан Каньовський
Стріляє з рушниці.
"Ой, чи хочеш, Бондарівно,
Ти за мною жити?
Ой, чи підеш ,ой, чи підеш
В сирій землі жити?"
Ой тікала Бондарівна
Помежи крамницю,
Встрілив – забив Бондарівну,
Як перепилицю.
Як покотить пан Каньовський
По столі дукати:
"Оце тобі, старий Бондар,
За твої бояри.
Ой на тобі,старий Бондар,
Тай дукатів бочку.
Оце тобі,старий Бондар,
За хорошу дочку."
Ой лежала Бондарівна
Сутки і годину,
Поки їй пан Каньовський
Зробив домовину.
Ой вдарили в усі дзвони, музики заграли,
А вже ж дівку Бондарівну навіки сховали.
РОЗДІЛ 2. ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
«Слово про похід Ігорів»
(Переклад Л. Махновця)
1. Заспів
Чи не гоже було б нам, браття, почати старими словами ратних повістей [мову]
про похід Ігорів, Ігоря Святославича? Початися ж оцій пісні по билицях часу нашого, а не
за вимислом Бояна. Боян бо віщий, якщо кому хотів пісню творити, то розтікався мислію
по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами. Споминав він, кажуть, давніх
часів усобиці - тоді напускав десять соколів на стадо лебедів: котру [з лебедиць] сокіл
доганяє, та перша пісні співає старому Ярославу, хороброму Мстиславу, який зарізав
Редедю перед полками косозькцми, красному Роману Святославичу. Боян же, браття, не
десять соколів на стадо лебедів пускає, а свої віщії персти на живії струни накладає, вони
же самі князям славу рокотали. Почнем же, браття, повість оцю від старого Володимира
до нинішнього Ігоря, який укріпив ум силою своєю і вигострив серця свойого мужністю;
13
сповнившись ратного духу, навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю
Руськую.
2. Ігор вирушає в похід. Загрозливі віщування
О Бояне, соловію часу давнього! Аби ти оці полки ощебетав, скачучи, соловію,
помислом по древу, літаючи умом під хмарами, звиваючи славу обаполи часу нашого,
біжучи тропою Трояна через поля і гори! Співати було б пісню Ігореві, того [Олега]
внуку: «Не буря соколів занесла через поля широкії - галки стадами біжать до Дону
великого». А чи так заспівати було б, віщий Бояне, Велесів внуче: «Коні іржуть за Сулою
- дзвенить слава в Києві; труби трублять в Новгороді - стоять стяги в Путивлі».
Ігор жде милого брата Всеволода. І сказав йому буй-тур Всеволод: «Один брат
[у мене], один світ світлий - ти, Ігорю! Обидва ми Святославичі! Сідлай, брате, свої
бистрії коні, а мої вже готові, осідлані під Курськом, попереду. А мої ті куряни - воїни
вправні: під трубами сповиті, під шоломами злеліяні, кінцем списа згодовані, путі їм
відомі, яруги їм знайомі, луки у них напружені, сагайдаки отворені, шаблі вигострені; самі
скачуть, як ті сірі вовки в полі, шукаючи собі честі, а князю слави ».
Тоді Ігор глянув на світлеє сонце й побачив від нього тьмою всі свої вої
покриті. І сказав Ігор до дружини: «Браття і дружино! Лучче ж би потятим бути, аніж
полоненим буга Так всядьмо, браття, на свої бистрії коні та на Дін синій поглянем ».
Спала князю на ум охота - і жадоба спробувати Дону великого знамення йому заступила:
«Хочу-бо, сказав [він], - списа переломити кінець поля половецького; з вами, русичі, хочу
голову свою положити або напитися шоломом з Дону!»
Тоді вступив Ігор князь в золоте стремено і поїхав по чистому полю. Сонце
йому тьмою путь заступало; ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила; свист дикий встав
поблизу: див кличе зверху дерева - велить прислухатись землі незнаємій: Волзі, і
Помор'ю, і Посуплю, Сурожу, і Корсуню, і тобі, тмутараканський ідол !
І половці небитими дорогами побігли до Дону великого; кричать вози їхні
опівночі, мов лебеді сполохані. Ігор на Дін воїв веде! Уже бо біди його птаство по дубах
пильнує, вовки жах наводять по яругах, орли клекотом на кості звірів зовуть, лисиці
брешуть на черленії щити. О Руська земле, уже за горою єси!
3. Перша битва з половцями
Довго ніч меркне. Зоря-світ запалала. Мла поля покрила. Щебет солов'їв заснув,
говір галок пробудивсь. Русичі великії поля черленими щитами перегородили, шукаючи
собі честі, а князю слави.
З зарання у п'ятницю потоптали [вони] погані полки половецькії і, сипнувшись
стрілами по полю, помчали красних дівчат половецьких, а з ними злото, і паволоки, і
дорогі оксамити. Покривалами, і опанчами, і кожухами почали мости мостити по болотах
і багнистих місцях, - і всякими узороччями половецькими. Черлен стяг, біла хоругов,
черлена чілка, срібне ратище - хороброму Святославичу. Дрімає в полі Олегове хоробреє
гніздо. Далеко залетіло! Не було воно на кривду породжене ні соколу, ні кречету, ні тобі,
чорний ворон, поганий половчине! Гзак біжить сірим вовком, Кончак йому вслід [коня]
править до Дону великого.
4. Друга битва з половцями. Поразка Ігоревого війська
Другого дня вельми рано кривавії зорі світ провіщають; чорнії хмари з моря
ідуть, хочуть прикрити чотири сонця, а в них трепечуть блискавки синії. Бути грому
великому! Іти дощу стрілами з Дону великого! Отут списам поломитись, отут шаблям
пощербитись об шоломи половецькії, на ріці Каялі, біля Дону великого! О Руськая земле,
уже за горою єси!
Ось вітри, Стрибожі внуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві.
Земля гуде. Ріки мутно течуть. Порохи поля покривають. Стяги говорять: половці ідуть
від Дону, і від моря, і з усіх сторін руські полки обступили. Діти бісові кликом поля
перегородили, а хоробрі русичі перегородили черленими щитами.
14
Яр-туре Всеволоде! Стоїш ти в обороні, прищеш на воїв стрілами, гримиш об
шоломи мечами харалужними. Куди тур поскочйв, своїм золотим шоломом посвічуючи,
там і лежать поганії голови половецькії. Поскіпані шаблями гартованими шоломи
оварськії тобою, яр-туре Всеволоде! Він завдав ці рани, дороге браття, забувши почесть і
життя, і города Чернігова отчий золотий стіл, і своєї милої жони, красної Глібівни, звичаї і
обичаї!
Були віки Трояна, минули літа Ярослава; були походи Олегові, Олега
Святославича. А той Олег мечем крамолу кував і стріли по землі [Руській] сіяв. Вступає
він в золоте стремено в городі Тмуторокані, - той же дзвін чув давній великий Ярославів
син Всеволод, а Володимир щоранку уші закладав у Чернігові. Бориса ж В'ячеславича
хвальба на [смертний] суд привела і на зелений покров Каяли-ріки поклала за обиду
Олегову, хороброго і молодого князя. З тієї ж Каяли Святополк повелів отця узяти свого [і
привезти] поміж угорськими іноходцями до святої Софії, до Києва, тоді, за Олега
Гориславича, сіялось й виростало усобицями, гинуло добро Даждьбожого внука, в княжих
крамолах віки вкоротилися людям. Тоді по Руській землі рідко ратаї гукали, трупи собі
ділячи, а галки свою річ говорили, на поживу летіти збираючись. То було в ті битви і в ті
походи, а такої битви - нечувано! .. .
З зарання до вечора, з вечора до світа летять стріли гартовані, гримлять шаблі
об шоломи, тріщать списи харалужнії у полі незнаємім, серед землі Половецької. Чорна
земля під копитами кістьми була засіяна, а кров'ю полита: тугою зійшли вони по Руській
землі! Що там шумить, що там дзвенить вдалині рано перед зорями? Ігор полки завертає:
жаль бо йому милого брата Всеволода. Билися день, билися другий: третього дня під
полудень упали стяги Ігореві. Тут два брати розлучились на березі бистрої Каяли; тут
кривавого вина недостало; тут пир докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли і самі полягай
за землю Руськую. Никне трава жалощами, а дерево з тугою к землі приклонилось.
5. Тужіння за Ігоревим військом
Уже бо, браття, невеселая година настала, уже пустиня силу [руську]
прикрила. Встала Обида в силах Даждьбожого внука, ступила дівою на землю Трояна,
заплескала лебединими крильми на синім морі край Дону; плетучи, прогнала багаті часи.
Припинились походи князів на поганих, сказав бо брат брату: «Се моє, і те - теж моє». І
почали князі про малеє - «се великеє» мовити і самі на себе крамолу кувати. А погані з
усіх сторін приходили з побідами на землю Руськую. О, далеко зайшов сокіл, птиць б'ючи,
- к морю! А Ігоря хороброго полку - не воскресити!
За ним [морем] кликнули Карна і Жля, поскакали по Руській землі, вогонь
людям мечучи в полум'янім розі. Жони руські заплакали, примовляючи: «Уже нам своїх
милих лад ні мислію помислити, ні думаю здумати, ні очима оглядіти, а злота і срібла того
не мало загубити». І застогнав же, браття, Київ тугою, а Чернігів напастьми. Горе
розлилося по Руській землі, печаль буйна пішла серед землі Руської. А князі самі на себе
крамолу кували, а поганії самі, з побідами набігаючи на Руську землю, брали данину по
білці з [кожного] двора.
Тії бо два хоробрі Святославичі, Ігор і Всеволод, вже біду [половців]
розбудили, що її приспав був отець їх, Святослав грізний великий київський. Грозою [для
половців] був він: розгромив своїми сильними полками і харалужними мечами, наступив
на землю половецькую, притоптав горби і яруги, змутив ріки і озера, висушив потоки і
болота. А поганого Кобяка із Лукомор'я од залізних великих полків половецьких, як
вихор, вихопив. І упав той Кобяк в граді Києві, в гридниці Святослава. Тут [в цей час]
німці і венеційці, тут греки і морава [чехи] співають славу Святославу, корять князя Ігоря,
що потопив добро на дні Каяли, ріки половецької, - руського злота насипали. Тут [в цей
час] Ігор князь пересів із сідла золотого у сідло невольниче. Засмутились в містах стіни, а
веселість поникла.
6. Сон і золоте слово Святослава
15
А Святослав мутен сон бачив в Києві на горах. «В цю ніч з вечора одягай
мене,-рече, - чорним покривалом на кроваті тисовій, черпали мені синє вино з горем
змішане, сипали мені з порожніх сагайдаків поганих великий жемчуг на лоно і ніжили
мене. Уже дошки без князька в моїм теремі золотоверхім. Всю ніч з вечора сірі ворони
крякали під Плісенським на оболоні, були в дебрі Кияні і неслися до синього моря ».
І сказали бояри: «Уже, княже, туга [твій] ум полонила; себо два соколи злетіли
з отчого стола золотого пошукати града Тмутороканя або напитися шоломом з Дону. Уже
соколам крильця пови-тинали поганих шаблями, а їх самих опутали в пута залізні. Темно
було бо в третій день: два сонця затемнились, оба багрянії стовпи погасились І з ним
молоді два місяці, Олег і Святослав, тьмою огорнулись, і в морі потонули, і велику
зухвалість подали ханові. На ріці Каялі тьма світ покрила: по Руській землі простерлися
половці, наче пардуже гніздо. Уже упала хула на хвалу, уже вдарило насильство на волю,
уже кинувся див на [Руську] землю. І от готськії красні дівчата заспівали на березі синього
моря: дзвонячи руським злотом, оспівують часи Бусові, леліють помсту Шарукана. А нам
уже, дружині, жодних веселощів! »
Тоді великий Святослав ізронив золоте слово, з ельозами змішане, і прорік:« О
мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали половецькую землю мечами разити, а
собі слави шукати. Та без честі одоліли [половців у першій сутичці], без честі бо кров
погану ви пролили. Ваші хоробрі серця в жорсткім харалузі сковані, а в одвазі загартовані.
Що ж натворили ви моїй срібній сивині? І уже не бачу влади сильного, і багатого, і
многоратного брата його Ярослава з чернігівськими вельможами, з воєводами, і з
татранами, і з топчаками, і з регувами, і з ольберами. Це ж вони без щитів з ножами
[лише] захалявним кликом полки добивають, дзвонячи в прадідівську славу. Ви ж сказали:
«Мужаймось самі - минулу славу самі заберем і прийдешню самі поділим!» А чи дивно се,
браття, старому помолодіти? Коли сокіл линяє - високо [він] птиць ганяє: не дасть гнізда
свойого в обиду. Та се зле: князі мені - не пособники, нінащо година обернулась. Се в
Римові кричать під шаблями половецькими, а Володимир під ранами. Туга і печаль сину
Глібовому! »
Великий княже Всеволоде! Не мислю б тобі прилетіти іздалека - отчий золотий
стіл постерегти! Ти бо можеш Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилляти! Коли
б ти тут був - то була б рабиня по ногаті, а бранець - по різані. Ти бо можеш посуху
живими самострілами стріляти - удалими синами Глібовими!
Ти, буй Рюриче, і Давиде! Чи не ваші золочені шоломи по крові плавали? Чи не
ваша хоробра дружина рикає, яко тури, ранені шаблями гартованими на полі незнаємім?
Вступайте, господарі, в злоті стремена за обиду часу нашого, за землю Руськую, за рани
Ігореві, смілого Святославича!
Галицький Осьмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм злотокованім
столі, підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступивши королеві путь,
зачинивши Дунаю ворота, метаючи тягарі через хмари, суди радячи до Дунаю. Грози твої
по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого золотого стола салтанів
за землями. Стріляй, господарю, Кончака, раба поганого, за землю Руськую, за рани
Ігореві, смілого Святославича!
А ти, буй Романе, і Мстиславе! Хоробра мисль носить ваш ум на подвиг.
Високо пливеш ти на подвиг в сміливості, наче сокіл на вітрах ширяючи, хотячи птицю в
смілості здолати. Єсть бо у вас залізні молодці під шоломами латинськими. Од них
[молодців] загула [Руська] земля, і багато країн - Хинова, Литва, Ятваги, Деремела, і
половці сулиці свої покидали, а голови свої підклонили під тії мечі харалужнії. Але вже,
княже [Романе], Ігорю померк сонця світ, а дерево поронило листя не з добра: по Росі і по
Сулі городи тебе, княже, кличе і зове князів на побіду. Ольговичі, хоробрі князі, успіли на
бій!
Інгвар і Всеволод, і всі три Мстиславичі, не лихого гнізда шестикрильці! Ви не
правом переможців володіння собі захопили! Нащо ж ваші золоті шоломи, і сулиці
16
ляськії, і щити? Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами за землю Руськую, за
рани Ігореві, смілого Святославича!
Уже бо Сула не тече струменями срібними для города Переяслава, і Двина
болотом тече для тих грізних полочанів під кликом поганих. Один лиш Ізяслав, син
Васильків, подзвонив своїми гострими мечами об шоломи литовськії, погубив славу діда
свого Всеслава, а сам під черленими щитами на кривавій траві [теж був] порубаний
литовськими мечами. Ісходить юна кров, і сказав він: «Дружину твою, княже, птиці
крильми одягли, а звірі кров полизали!» Не було тут [ні] брата Брячислава, ні другого,
Всеволода. Самотній, зронив він жемчужну душу з хороброго тіла через золоте ожерелля.
Посмутніли голоси, поникли веселощі, труби трублять городенськії. Ярославе і всі внуки
ВсеславовІ! Уже понизіть стяги свої, вкладіть [у піхви] свої мечі пощерблені: уже бо
вискочили ви з дідівської слави! Ви бо своїми крамолами почали наводити поганих на
землю Руську, на добро Всеслава. Через незгоду бо настало насильство од землі
половецької!
На сьомім віці Трояна кинув Всеслав (князь полоцький) жереб на дівицю собі
любу. Він обманом обперся на коней і скочив до града Києва і діткнувся ратищем
золотого стола київського. Скочив од них лютим звіром опівночі з Білгорода, окутався в
синю млу; він урвав щастя тричі: одчинив ворота Новгороду, розбив славу Ярославу,
скочив вовком до Немиги з Дудуток. На Немизі снопи стелять головами, молотять ціпами
харалужними, на току життя кладуть, віють душу од тіла. Немиги криваві береги не
добром були засіяні - засіяні кістьми руських синів. Всеслав князь людям суд чинив,
князям городи рядив, а сам вночі вовком бігав: із Києва добігав до півнів у Тму-торокань,
великому Хорсові вовком путь перебігав. Йому в Полоцьку подзвонили до заутрені рано у
святій Софії у дзвони, а він в Києві дзвін той чув. Хоч була й віща душа в смілім тілі, та
часто біду терпів він. Йому віщий Боян в давнину і приспівку, розумний, сказав: «Ні
хитрому, ні смілому, ні чаклуну вмілому - суда Божого не минути». О, стогнати Руській
землі, спом'янувши колишню годину й колишніх князів! Того старого Володимира ніяк
було прикувати до гір київських; ото ж бо й нині встали стяги Рюрикові, і другії-Давидові
(князь смоленський), та нарізно в них бунчуки мають, співають списи!
7. Плач Ярославни
На Дунаї Ярославнин голос чути, зозулею, незнаєма, рано кує: «Полечу, - рече,
- зозулею по Дунаєві, омочу бобровий рукав у Каялі ріці, утру князю кривавії його рани на
дужому його тілі!»
Ярославна рано плаче в Путивлі на заборолі, примовляючи: «О вітре, вітрило!
Чому, господине, так сильно вієш ти? Чому мечеш ти хиновськії стрілкй.на своїх
легесеньких крильцях на моєї лади воїв? Мало тобі було вгорі під хмарами віяти, леліючи
кораблі на синім морі? Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв? »
Ярославна рано плаче в Путивлі городі на заборолі, примовляючи:« О Дніпре
Словутичу! Ти пробив єси кам'янії гори через землю Половецькую. Ти леліяв єси на собі
Святослава насади до полісу Кобякового. Прилелій, господине, мою ладу мені, щоб я не
слала йому сліз на море рано ».
Ярославна рано плаче в Путивлі на заборолі, примовляючи: «Світле і трисвітлеє
сонце! Всім тепле і красне єси! Чому, господине, простерло [ти] гарячі промені свої на
лади воїв, в полі безводнім спрагою їм луки звело, тугою їм сагайдаки стягло? »
8. Втеча Ігоря з полону
Заграло море опівночі, ідуть смерчі млою: Ігореві князю Бог путь явить із землі
Половецької на землю Руськую, к отчому золотому столу. Позгасли вечірні зорі. Ігор
мислію поля мірить од великого Дону до малого Дінця. Свиснув опівночі Овлур на коня
за рікою, велить князю розуміти: князю Ігорю не бути кликаним! Загула земля [під
копитами], зашуміла трава, вежі половецькі сколихнулися. А Ігор князь поскочив
горностаєм в комиші і білим гоголем на воду. Упав на бистрого коня і скочив з нього
сірим вовком, І помчав до лугу Дінця, і полетів соколом під млою, забиваючи гусей і
17
лебедів на сніданок, на обід і на вечерю. Коли Ігор соколом полетів, тоді Влур вовком
помчав, струшуючи собою студену росу: підірвали бо [вони] своїх бистрих коней. Донець
рече: «Княже Ігорю! Не мало тобі величі, а Кончакові прикрості, а Руській землі
веселості! »Ігор рече:« О Донче! Не мало тобі величі, що леліяв ти князя на хвилях, слав
ти йому зелену траву на своїх берегах срібних, одягав ти його теплою млою під тінню
зеленого дерева, стеріг ти його гоголем на воді, чайками на струмках, чернядьми на вітрах
». Не така ж, говорять, ріка Стугна; мало води маючи, пожерши [під час паводі] чужі ручаї
і струмки, розширена в усті, вона юнака князя Ростислава скрила [у своїх водах] на дні
при темнім березі; Плаче мати Ростиславова по юнаку князю Ростиславу. Поникли квіти
жалобою, і дерево з тугою к землі приклонилось.
9. Повернення Ігоря. Величання
То не сороки заскрекотали - по сліду Ігоревім летить Гзак з Кончаком. Тоді
ворони не каркали, галки позмовкали, сороки не скрекотали, полози повзали тільки. Дятли
стукотом путь до ріки вказують, солов'ї веселими піснями світ провіщають.
Мовить Гзак Кончакові: «Коли сокіл до гнізда летить - то ми сокільця опутаємо
красною дівицею». І каже Гзак Кончакові: «Коли його опутаємо красною дівицею, не буде
нам ні сокільця, ні нам красної дівиці, і почнуть нас птиці бити в полі половецькім».
Сказав Боян про походи Святослава, піснетворець часу давнього, - Ярослава,
Олега княжого: «Хоч і тяжко голові без плечей - зле й тілу без голови», - [так і] Руській
землі без Ігоря. «Сонце світиться на небесах - Ігор князь в руській землі», - дівчата
співають на Дунаї, в'ються голоси [їх] через море до Києва. Ігор їде по Боричевім [узвозі]
до святої Богородиці Пирогощі. Землі раді, го-роди веселі. Заспівавши пісню старим
князям, потім і молодим [треба] співати: «Слава Ігорю Святославичу, буй-туру Всеволоду,
Володимиру Ігоревичу!» Здоров'я князям і дружині, що борються за християн проти
поганих полків! Князям слава і дружиш! Амінь.
«Повість минулих літ»
І. Про заснування Києва
Коли ж поляни жили особно | по горах сих [київських], то була тут путь із Варягів
у Греки, а із Греків [у Варяги]: по Дніпру, а у верхів’ї Дніпра — волок до [ріки] Ловоті, а
по Ловоті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витікає Волхов і впадає
в озеро велике Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю [можна]
дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від
Цесарограда прийти в Понт-море, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з
Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і
входить у море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма
гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на
схід дійти в уділ Симів, а по Двіні — у Варяги, а з Варягів — і де Риму, од Риму ж — і до
племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть
Руським. Побіля нього ж учив святий апостол Андрій, брат Петрів.
Як ото говорили, коли Андрій учив у Синопі і прийшов у [город] Корсунь, він
довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув в устя
Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням божим прийшов і став під
горами на березі.
А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: «Бачите ви
гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать божа, і буде город великий, і церков багато
воздвигне бог». І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І,
поклонившись богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, і рушив по Дніпру
вгору.|
І прибув він до словен, де ото нині Новгород, і, побачивши людей, тут сущих,—
який їхній обичай, і як вони миються і хвощуться,— здивувався їм.
18
І пішов він у Варяги, і прибув у Рим, [і] повідав, скільки навчив і скільки бачив, і
розказав їм: «Дивне бачив я в землі Словенській. Коли йшов я сюди, бачив бані дерев’яні.
І розпалять вони їх вельми, і роздягнуться, і стануть нагими, і обіллються мителем, і
візьмуть віники, і почнуть хвостатись, і [до] того себе доб’ють, що вилізуть ледве живі. А
обіллються водою студеною — і тоді оживуть. І так /4/ творять вони повсякдень. Ніхто ж
їх не мучить, а самі вони себе мучать, і творять не миття собі, а мучення». І, це чувши,
[римляни] дивувалися. Андрій же, побувши в Римі, прийшов у Синоп.
Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми,— бо й до сих братів
існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом
своїм,— то було [між них] три брати: одному ім’я Кий, а другому — Щек, а третьому —
Хорив, і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі,
яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона
Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом.
І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж /5/ вони
мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до
сьогодні.
Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва
перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був
перевізником, то не ходив би /6/ він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і
ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до якого], а тільки про те відаємо, що велику
честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря,— котрого я не знаю, [як не знаю] і
при котрім він цесарі приходив [туди].
А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю І вподобав місце, і поставив
городок невеликий, і хотів [тут] сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу.
Так що й донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий же повернувся у свій
город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх
Либідь тут скончалися.
ІІ. Про помсту княгині Ольги
У РІК 6453 [945] (Дата ця була вже попереду; там її, можливо, подали за
візантійським літочисленням (період з 1 вересня 944 р. по 31 серпня 945 р.), тут же, вдруге
— за давньоруським календарем, і стосується це подій з березня 945 р. по березень 946 р.;
тільки в такому разі можна було тут говорити про те, що сталося восени 945 р.). Сказала
дружина Ігореві: «Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею 3, а ми — голі.
Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми».
І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до
попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у
свій город [Київ].
Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: «Ідіте ви з
даниною додому, а я вернусь і походжу іще». І відпустив він дружину свою додому, а з
невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна.
Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм
Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не
уб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить».
І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси
всю данину». І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня,
вбили Ігоря 4 і дружину його, бо їх було мало. І похований був Ігор, і єсть могила його
коло Іскоростеня-города в Деревлянах і до сьогодні.
Ольга ж перебувала в Києві з сином своїм, малим Святославом, і кормилець 5 його
[тут] був Асмуд, і воєвода [тут] був Свенельд, той самий отець Мстишин 6. /31/
І сказали деревляни: «Осе князя руського ми вбили. Візьмемо жону 7 його Ольгу за
князя свого Мала і Святослава [візьмемо] і зробимо йому, як ото схочем». І послали
19
деревляни ліпших мужів своїх, числом двадцять, у човні до Ольги, і пристали вони під
Боричевим [узвозом] у човні, бо тоді вода | текла біля Гори київської, і на Подоллі не
сиділи люди, а на Горі.
Город же Київ був [тут], де є нині двір Гордятин і Никифорів, і двір княжий був у
городі, де є нині двір Воротиславів і Чюдинів, а перевісище було поза городом; поза
городом був і двір теремний другий, де є двір доместиків 8,— за святою Богородицею над
горою,— саме тут був терем кам’яний 9. /32/
І розповіли Ользі, що деревляни прийшли, і позвала [їх] Ольга до себе, і мовила їм:
«Добрі гості прийшли». І сказали древляни: «Прийшли, княгине». І мовила їм Ольга:
«Говоріть-но, заради чого ви прийшли сюди?» І сказали деревляни: «Послала нас
Деревлянська земля, кажучи так: «Мужа твойого ми вбили, бо був муж твій, як той вовк,
що обкрадав і грабував. А наші князі добрі є, бо пильно вони подбали про Деревлянську
землю. Іди-но за нашого князя за Мала»,— бо ім’я йому було Мал, князю деревлянському.
Мовила тоді їм Ольга: «Люба мені є річ ваша. Мужа свойого мені вже не воскресити, а вас
хочу я завтра вшанувати перед людьми своїми. Тож нині ідіте в човен свій і ляжте в човні,
величаючись. Завтра я пошлю по вас, а ви скажіте: «Не поїдемо ми ні на конях, ні пішки
[не] підемо, а понесіте нас у човні». І вознесуть вас у човні». І відпустила вона їх у човен.
Ольга тим часом звеліла викопати яму велику й глибоку на дворі теремному, поза
городом. І назавтра Ольга, сидячи в теремі, послала /33/ по гостей. І прийшли до них
[кияни], кажучи: «Зове вас Ольга на честь велику». Вони ж сказали: «Не поїдемо ми ні на
конях, ні на возах, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». І сказали кияни:
«Прийдеться нам [нести]. Князь наш убитий, а княгиня наша хоче | [йти] за вашого князя».
І понесли їх у човні. Вони ж сиділи, взявшись у боки, величаючись і вигорджуючись, у
великих застібках. І принесли їх на двір до Ольги, і, нісши їх, [так] і вкинули з човном у
яму. І, приникнувши [до ями], Ольга мовила їм: «Чи добра вам честь?» Вони ж сказали:
«Гірша нам смерть, ніж Ігореві». І повеліла вона засипати їх живими, і засипали їх.
І пославши Ольга [послів] до деревлян, сказала: «Якщо ж ви мене щиро просите, то
пришліте до мене знатних мужів, хай у великій честі піду я за вашого князя. А то не
пустять мене люди київські». Це почувши, древляни вибрали ліпших мужів, які держать
Деревлянську землю, і послали по неї.
Коли ж деревляни прийшли, звеліла Ольга приготувати мийню, кажучи [їм] так:
«Помившись, прийдіте до мене». Вони, [слуги], тоді розпалили мийню, і ввійшли
древляни [туди], і стали митися. І заперли мийню за ними, і повеліла [Ольга] запалити її
од дверей, і тут згоріли вони всі.
І послала вона [послів] до деревлян, кажучи так: «Се вже йду я до вас. Тож зготуйте медів
много коло города, де ото вбили ви мужа мойого. Хай поплачу я над гробом його і вчиню
тризну мужеві моєму». Вони ж, почувши [це], звезли медів вельми багато. А Ольга,
взявши трохи дружини і йдучи без нічого, прийшла до гробу його і плакала по мужеві
своєму. І повеліла вона людям своїм 10 насипати могилу велику, а як вони насипали,
звеліла тризну чинити. Після цього сіли деревляни пити, і звеліла Ольга отрокам своїм
прислужувати перед ними. І сказали деревляни Ользі: «Де є друзі наші, що їх ми послали
по тебе?» А вона відповіла: «Ідуть вслід за мною з дружиною мужа мойого». І як упились
деревляни, звеліла вона отрокам своїм пити за них, а | сама відійшла звідти і потім
наказала отрокам сікти їх. І посікли їх п’ять тисяч. А Ольга вернулася до Києва і
спорядила воїв на рештки їх.
ІІІ. Хлопець з обродькою
У РІК 6501 [993]. Пішов Володимир на Хорватів. А коли вернувся він із війни
хорватської, то тут печеніги прийшли по тій стороні [Дніпра] од Сули. Володимир тоді
пішов супроти них і встрів їх на Трубежі коло броду, де нині Переяславль. І став
Володимир на сій стороні [ріки], а печеніги на тій. І не наважувалися ці [перейти] на ту
сторону, а ті — на сю сторону.
20
І приїхав князь печенізький [Куря?] до ріки, і викликав Володимира, і сказав йому:
«Ти випусти свого мужа, а я — свого. Нехай обидва борються. І якщо твій муж ударить
моїм [об землю], то не будем воювати три роки, якщо ж наш муж ударить вашим, то
будем воювати три роки». І розійшлися вони урізнобіч.
Володимир же, вернувшись у табір, послав по табору бирича, говорячи: «Чи нема
такого мужа, який би взявся з печеніжином боротися?» І не знайшовся такий аніде.
А назавтра приїхали печеніги і свого мужа привели, а [мужа] наших не було. І став
тужити Володимир, посилаючи [биричів] по всьому війську своєму. І прийшов один
старий муж до нього, і сказав йому: «Княже, єсть у мене один син удома, менший. Бо /69/
з чотирма я вийшов, а він удома. Від самого дитинства його ніхто не вдарив ним. Одного
ж разу, коли я сварив [його], а він м’яв шкуру, він розгнівався на мене [і] роздер шкуру
руками».
Князь же, це почувши і зрадівши, послав по нього [гінця] зараз же. І привели його
до князя, і князь розповів йому все. Цей тоді сказав: «Княже! Я не знаю, чи переможу
його. Спробуйте-но мене. Чи немає бика 2, великого й сильного?» І знайшли бика
сильного, і сказав він роздражнити бика, і поклали на нього залізо гаряче, і пустили бика. І
побіг бик мимо нього, і схватив він бика рукою за бік, і вирвав шкуру з м’ясом, скільки
йому рука захопила. І сказав йому Володимир: «Можеш із ним боротись».
А назавтра прибули печеніги | і стали гукати: «Чи нема [вашого] мужа? Наш ось
готов!» Володимир же повелів тої ночі надіти оружжя. І приступили тут вони одні до
одних 3, і випустили печеніги мужа свого, і був він превеликий вельми і страшний.
Виступив також муж Володимирів, і, побачивши його, печеніжин посміявся, бо був він
середній тілом. І, розмірявши [відстань] між обома військами, пустили їх одного до
одного. І взялися вони оба, і стали /70/ кріпко держати [один одного], і удавив він
печеніжина в руках своїх до смерті, і вдарив ним об землю. І вигукнули руси, а печеніги
побігли, а руси погнали вслід за ними, рубаючи їх, і прогнали їх. Володимир же, рад
бувши, заклав город на броду тому і назвав його Переяславлем, бо [тут] перейняв славу
отрок той. Володимир при цім великим мужем зробив його і отця його. А Володимир
вернувся у Київ з побідою і славою великою.
IV. Про Білгородський кисіль
У рік 997—й Володимир пішов до Новгорода, а печеніги довідалися про це і стали
навколо Білгорода. Стався у місті великий голод. А князь не мігїм допомогти. Тоді
зібралося віче. Вирішили здатися. Аодин старець, що не був на раді, послав гінця до
старійшин і попросив не здаватися ще три дні, а зробити те, що він звелить.
І сказав зібрати по жмені вівса, або пшениці, або висівок, зробити з них
бовтанку, з якої варять кисіль. Потім наказав викопати колодязь, опустити туди кадіб
(бочку) з бовтанкою, а в інший колодязь — медз водою. А наступного дня звелів послати
по печенігів.
Городяни сказали, щоб печеніги взяли кількох заручників, а кілька з них самих
хай прийдуть до міста й подивляться, що тут робиться. Печеніги зраділи, думаючи, що
білгородці здаються, пішли. А люди їм і сказали: «Навіщо губите себе, коли не можете
перестояти нас? Стійте хоч десять літ, нічого не зробите, адже нас годує сама земля!» І
показали їм колодязі з бовтанкою та ситою (вода з медом). Дістали з першого колодязя,
зварили кисіль на очах у печенігів і їли, потім запили ситою з другого колодязя.
Здивувалися посли печенізькі, пішли, розказали своїм князям, і ті відступили від міста.
V. Євшан-зілля
У рік 1201 -й. По смерті ж великого князя Романа, великого самодержця Русі,
який подолавусі поганські народи, мудро дотримуючись заповідей Божих. Він кинувся на
поганих, як той лев, сердитий був, як рись, і губив їх, як крокодил, і переходив землю їх,
як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо ревно наслідував предка свого Мономаха, що
погубив поганих половців, вигнав хана їхнього Отрока за Залізні ворота (ущелина на
21
півночі Грузії), а хан Сирчан зостався коло Дону, рибою живлячись.
Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом з Дону, забравши землю їхусю і
загнавши окаянних агарян (тут: араби, половці і татари). Після смерті Володимирової
залишився у Сирчана лише один музика Ор, і послав він його в Обези, щоб той сказав
братові: «Володимир уже вмер. То ж вернися, брате, піди в землю свою». І хай Ор
мовитиме слова йому, співатиме половецьких пісень, а якщо не схоче той вертатися, дати
понюхати зілля, що зветься євшан.
Той не схотів ні вернутися, ні послухати, поки не понюхав євшан-зілля. Заплакав і
сказав: «Краще на своїй землі кістьми лягти, ніж на чужій славному бути». І пішов у
землю свою, і народився від нього Кончак.
Князь Роман ревно наслідував Володимира і старався погубити іно-племінників.
Велика смута постала в землі Руській. Зосталися ж два сини його — Данило, чотирьох
років, а другий, Василько, двох літ.
Григорій Сковорода.
«De libertate»
Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
О, якби в дурні мені не пошитись,
Щоб без свободи не міг я лишитись.
Слава навіки буде з тобою,
Вольності отче, Богдане-герою!
DE LIBERTATE - з лат. про свободу.
«Всякому місту – звичай і права»
(переклад Валерія Шевчука)
Всякому місту - звичай і права,
Всяка тримає свій ум голова;
Всякому серцю - любов ї тепло,
Всякеє горло свій смак віднайшло.
Я ж у полоні нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.
Панські Петро для чинів тре кутки,
Федір-купець обдурити прудкий,
Той зводить дім свій на модний манір,
Інший гендлює, візьми перевір!
Я ж у полоні нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.
Той безперервно стягає поля,
Сей іноземних заводить телят.
Ті на ловецтво готують собак,
В сих дім, як вулик, гуде від гуляк.
Я ж у полоні нав'язливих дум:
Лише одне, непокоїть мій ум.
Ладить юриста на смак свій права,
З диспутів учню тріщить голова,
22
Тих непокоїть Венерин амур,
Всякому голову крутить свій дур.
В мене ж турботи тільки одні,
Як з ясним розумом вмерти мені.
Знаю, що смерть — як коса замашна,
Навіть царя не обійде вона.
Байдуже смерті, мужик то чи цар,Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совість, як чистий кришталь...
«Бджола та Шершень»
Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не
стільки тобі самій, як людям корисні, а тобі часто і шкодять, приносячи замість
нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурість свою збирати мед. Багато у
вас голів, але всі безмозкі. Видно, що ви без пуття закохані в мед.
— Ти поважний дурень, пане раднику,— відповіла Бджола.— Мед любить їсти й
ведмідь, а Шершень теж не проти того. І ми могли б по-злодійському добувати, як
часом наша братія й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрівнянно
більша радість збирати мед, аніж його споживати. До сього ми народжені і будемо
такі, доки не помремо. А без сього жити, навіть купаючись у меду, для нас
найлютіша мука.
Сила:
Шершень — се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого і народжені на те
тільки, щоб їсти, пити і таке інше. А бджола — се символ мудрої людини, яка у
природженому ділі трудиться. Багато шершнів без пуття кажуть: нащо сей, до
прикладу, студент учився, а нічого не має? Нащо, мовляв, учитися, коли не
матимете достатку?.. Кажуть се незважаючи на слова Сіраха: «Веселість серця —
життя для людини» — і не тямлять, що природжене діло є для неї найсолодша втіха.
Погляньте на життя блаженної натури і навчітеся. Спитайте вашого хорта, коли він
веселіший? — Тоді,— відповість вам,— коли полюю зайця.— Коли заєць смачніший? —
Тоді,—
відповість
мисливець,—коли
добре
за
ним
полюю.
Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли він куражніший? Тоді, коли всю ніч
бродить або сидить біля нори, хоча, зловивши, й не їсть миші. Замкни в достатку
бджолу, чи не помре з туги, в той час, коли можна їй літати по квітоносних
лугах? Що гірше, ніж купатися в достатку і смертельно каратися без природженого
діла? Немає гіршої муки, як хворіти думками, а хворіють думки, позбавляючись
природженого діла. І немає більшої радості, аніж жити за покликанням. Солодка
тут праця тілесна, терпіння тіла і сама смерть його тоді, бо душа, володарка
людини, втішається природженим ділом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий
Катон чим мудрий і щасливий? Не достатком, не чином тим, що йде за натурою, як
видно
з
Ціцеронової
книжечки
«Про
старість»...
Але ж розкусити треба, що то значить—жити за натурою. Про се сказав древній
Епікур таке: «Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а
важке непотрібним».
Афоризми
***
Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає
вчитися, хоча б зовні він і здавався бездіяльним.
***
23
Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись — значить, не жити, а бути
мертвим, адже турбота — рух душі, а життя — се рух.
***
Що може бути солодше за те, коли любить і прагне до тебе добра душа?
***
Надмір породжує пересит, пересит — нудьгу, нудьга ж — душевну тугу, а хто
хворіє на се, того не назвеш здоровим.
***
Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.
***
Хіба розумно чинить той, хто, починаючи довгий шлях, в ході не дотримує міри?
***
Як купці вживають застережних заходів, аби у вигляді добрих товарів не придбати
поганих і зіпсутих, так і нам слід якнайретельніше пильнувати, щоб, обираючи друзів, цю
найліпшу окрасу життя, більше того — неоціненний скарб, через недбальство не
натрапити на щось підроблене.
***
Не все те отрута, що неприємне на смак.
***
Добрий розум, робить легким будь-який спосіб життя.
***
Бери вершину і матимеш середину.
***
З усіх утрат втрата часу найтяжча.
***
Коли ти не озброїшся проти нудьги, то стережись, аби ця тварюка не спихнула тебе
не з мосту, як то кажуть, а з чесноти в моральне зло. То навіть добре, що Діоген був
приречений на заслання: там він узявся до філософії.
***
Так само як боязкі люди, захворівши під час плавання на морську хворобу,
гадають, що вони почуватимуть себе краще, коли з великого судна пересядуть до
невеличкого човна, а відти знову переберуться у тривесельник, але нічого сим не
досягають, бо разом з собою переносять жовч і страх, — так і життєві зміни не усувають з
душі того, що завдає прикрості і непокоїть.
***
Безумцеві властиво жалкувати за втраченим і не радіти з того, що лишилось.
***
Ти не можеш віднайти жодного друга, не нашукавши разом з ним і двох-трьох
ворогів.
***
Більше думай і тоді вирішуй.
***
Скільки зла таїться всередині за гарною подобою: гадюка ховається в траві.
***
Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати — це наполовину завершити.
***
О, коли б змога писати так само багато, як і мислити!
***
Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і
нехтуємо тим, що є, так ніби минуле зможе вернутись назад, або напевно мусить
здійснитися сподіване.
***
24
У тих, хто душею низький, найкраще з написаного і сказаного стає найгіршим.
***
Уподібнюйся пальмі: чим міцніше її стискає скеля, тим швидше і прекрасніше
здіймається вона догори.
***
О, коли б ми в ганебних справах були такі ж соромливі і боязкі, як це часто ми
буваємо боязкі і хибно соромливі у порядних вчинках!
***
Визначай смак не по шкаралупі, а по ядру.
***
Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме доброго, тоді
звертатиметься до поганого.
***
Одне мені тільки близьке, вигукну я: о школо, о книги!
***
З видимого пізнавай невидиме.
***
Щасливий, хто мав змогу знайти щасливе життя. Але щасливіший той, хто вміє
ним користуватись..
***
Не досить, щоб сяяло світло денного сонця, коли світло голови твоєї затьмарене.
***
Звірившись на море, ти перестаєш належати сам собі.
***
Похибки друзів ми повинні вміти виправляти або зносити, коли вони несерйозні.
***
Немає нічого небезпечнішого за підступного ворога, але немає нічого отруйнішого
від удаваного друга.
***
Мудрець мусить і з гною вибирати золото.
***
Коли велика справа — панувати над тілами, то ще більша — керувати душами.
***
Збери всередині себе свої думки і в собі самому шукай справжніх благ. Копай
всередині себе криницю для тої води, яка зросить і твою оселю, і сусідську.
***
Для шляхетної людини ніщо не є таке важке, як пишний бенкет, особливо коли
перші місця на ньому займають пустомудрі.
***
Хіба не любов усе єднає, будує, творить, подібно до того, як ворожість руйнує?
***
Природа прекрасного така, що чим більше на шляху до нього трапляється
перешкод, тим більше воно вабить, на зразок того найшляхетнішого і найтвердішого
металу, який чим більше треться, тим прекрасніше виблискує.
***
Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею.
***
Чи знаєш ти, яких ліків вживають ужалені скорпіоном? Тим же скорпіоном
натирають рану.
***
Сліпі очі, коли затулені зіниці.
***
25
Як ліки не завжди приємні, так і істина буває сувора.
***
Все минає, але любов після всього зостається.
***
Кому душа болить, тому весь світ плаче.
***
Тоді лише пізнається цінність часу, коли він втрачений.
***
Ти робиш найкращу і для тебе рятівну справу, коли твердо ступаєш по шляху
доброго глузду.
***
Як нерозумно випрошувати те, чого можеш сам досягти!
***
Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий.
***
Коли не зможу нічим любій вітчизні прислужитись, в усякому разі з усієї сили
намагатимуся ніколи ні в чому не шкодити.
***
Всяка їжа і пиття смачні й корисні, але треба знати час, місце і міру.
***
Лід на те й родиться, аби танути.
***
Демон проти демона не свідчить, вовк вовчого м'яса не їсть.
***
Без ядра горіх ніщо, так само як і людина без серця.
***
Краще голий та правдивий, ніж багатий та беззаконний.
***
Облиш забобони, обмий совість, а потім одежу, залиш усі свої хиби і підіймайся!
***
Коли риба спіймана, вона вже не потребує принади.
***
Наступний, весело освітлений день — плід учорашнього, так само як добра
старість — нагорода гарної юності.
***
Солодке пізнає пізніше той, хто може проковтнути неприємне.
***
Не любить серце, не бачачи краси.
***
Що вподобав, на те й перетворився.
***
Не за обличчя судіть, а за серце.
***
Кожен є той, чиє серце в нім: вовче серце — справдешній вовк, хоч обличчя
людське; серце боброве — бобер, хоча вигляд вовчий; серце вепрове — вепр, хоч подоба
бобра.
***
Чи може людина, сліпа у себе вдома, стати зрячою на базарі?
***
Пізнаєш істину — ввійде тоді у кров твою сонце.
***
Хіба може говорити про біле той, котрому невідоме, що таке чорне?
26
***
Світло відкриває нам те, про що ми у темряві лише здогадувалися.
***
Не може не блудити нога твоя, коли блудить серце.
***
Ніхто не може вбити в собі зло, коли не втямить спершу, що таке те зло, а що
добро. А не взнавши сього у себе, як можна взнати і вигнати його в інших.
***
На новий путівець шукай нові ноги.
***
Що з того, коли листок зовні зелений, та корінь позбавлений життєвого соку?
***
Чи не дивина, що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий?
***
Не називай солодким те, що породжує гіркоту.
***
Вірю, що більше єлею має в своїх гладеньких словах улесник, аніж батько, коли
карає, і що фальшива позолота блищить краще від самого золота... Але згадай приказку:
«Вихвалявся гриб гарною шапкою, та що з того, коли під нею голови нема».
***
Вода без риби, повітря без пташок, час без людей бути не можуть.
***
Не все те недійсне, що недосяжне дитячому розумові.
***
Тінь яблуні не заважає.
***
Істина спалює і нищить усі стихії, показуючи, що вони лише тінь її.
***
Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами; як риба в воді,
так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Нема його ніде від того, що воно скрізь.
Воно схоже до сонячного сяйва — відхили лише вхід у душу свою.
***
Математика, медицина, фізика, механіка, музика зі своїми сестрами — чим глибше
їх пізнаємо, тим сильніше палять серце наше голод і спрага.
***
Невже ти не чув, що сини віку мудріші від синів дня?
***
Не дивина дорогу віднайти, але ніхто не хоче шукати, кожен своїм шляхом бреде
та іншого веде — в цьому і важкість.
***
Не розум від книг, а книги від розуму створились.
РОЗДІЛ 3. ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ XVIII — ПОЧАТКУ XX СТ.
Іван Котляревський.
«Енеїда»
Стислий виклад тексту
Частина І
Після того як греки спалили Трою, Еней [один із героїв Троянської війни в
античній літературі] з деякими троянцями, зробивши човни, поплив морем. Але Юнона,
дружина Зевса [царя богів і людей, бога неба, грому і блискавки], була на стороні греків і
27
дуже не любила Енея: Давно уже вона хотіла, Його щоб душка полетіла К чортам, і щоб і
дух не пах.
Не любила Юнона Енея за те, що був троянцем, і за те, що «мамою Венеру звав».
Венера [давньоримська богиня краси і кохання] підчас Троянської війни була на боці
троянців.
З неба Юнона побачила, що Еней на морі, взяла хліб із сіллю і помчала до Еола
[бога вітрів], щоб той здійняв на морі бурю і потопив Енея і його людей, а за це
пообіцяла: За сеє ж дівку чорнобриву, Смачную, гарну, уродливу Тобі я, далебі, що дам.
Еол порозпускав усі вітри — Борея, Нота, Зефіра, Евра,— однак плата була дуже
спокуслива, і він виконав прохання Юнони. Він зняв на морі страшну бурю, чим викликав
«морську хворобу» у людей Енея, та і за борти багато попадало. Тоді Еней звертається до
Нептуна [бога морської стихії], щоб той йому допоміг:
Я Нептуну
Півкопи грошей в руку суну,
Аби на морі шторм утих.
Нептун, почувши Енеїв голос, нагримав на вітрів, бо вони вторглися у його царство.
Коли випогодилось, троянці почали готувати обід:
Тут з салом галушки лигали, Лемішку і куліш глитали І брагу кухликом тягли...
Троянці любили поїсти і випити, а після цього і поспати. За штормом спостерігала
Венера і вирішила піти до Зевса на поклон із проханням:
Зевес тоді кружав сивуху І оселедцем заїдав; Він, сьому випивши восьмуху, Послідки з
кварти виливав.
Венера запитала Зевса, чим так перед ним завинив Еней, що Юнона ледве не згубила її
сина. Зевс не розумів тривоги Венери, оскільки доля Енея уже була вирішена і ніхто не
мігїї змінити, бо Зевс велів йому їхати до Риму і:
Еней збудує сильне царство І заведе своє там панство; Не малий буде він панок. На
панщину весь світ погонить, Багацько хлопців там наплодить І всім їм буде ватажок.
За планом Зевса Еней заїде до Дідони [карфагенської цариці], там відпочине, погуляє,
але все буде так, як Зевс сказав. Венері ж не має чого журитися, так заспокоював її Зевс.
В цей час Еней пливе морем, аж йому набридло, і він навіть пожалів, що не помер у
Трої. Потім троянці побачили берег, до якого і пристали. Недалеко від берега Еней
побачив місто:
В тім городі жила Дідона, А город звався Карфаген...
Побачивши троянців, Дідона запитала, хто вони, звідки і чого приїхали в її царство.
Троянці розповіли, як і чому вони плавали з Енеєм, поки не пристали до Карфагена, і
просили бути її милостивою до них, бо вони охляли, обірвались і зголодніли. Розчулена
Дідона влаштувала на честь Енея і троянців бенкет, де їли з полив'яних мисок «свинячу
голову до хріну», куліш, кашу і пили кубками слив'янку, мед, пиво, брагу, сирівець та інші
напоїі страви. Гостей розважали музики (сопілка,дудка), які грали до танців. Весь день
минув у танцях, розвагах, гуляннях:
Ввесь день весело прогуляли І п'яні спати полягали...
На ранок Дідона, гарно вбравшись, знайшла одяг і для Енея:
Штани і пару чобіток, Сорочку і каптан з китайки, І шапку, пояс з каламайки, І чорний
шовковий платок.
І знову, як і минулого дня, загуляли:
...Дідона ж тяжко сподобала Енея так, що і не знала, Де дітися і що робить.
Закохана Дідона робила все, щоб Еней забув про своє лихо, вигадувала різні ігрища,—
щодня пили і гуляли:
Були троянці п'яні, ситі, Кругом обуті і обшиті, Хоть голі прибрели, як пень.
Троянці ходили по вечорницях, веселились увесь час — отак і жили. Еней зовсім забув
про Рим, куди мав їхати, щоб заснувати там своє царство. Зо два роки провів Еней у
Дідони.
28
Аж якось ненароком Зевс з Олімпа глянув на землю і побачив, як гуляють троянці,
розлютився і послав Меркурія [бога торгівлі, що виступав у ролі вісника Зевса] до
Карфагена нагадати Енеєві, що він має робити. Меркурієві треба було доложити сил, щоб
розлучити Дідону з Енеєм. Він прийшов до Енея і сказав:
А ну лиш, швидше убирайся, З Дідоною не женихайся, Зевес в поход тобі сказав!
Еней знав, який буває в гніві Зевс, тому зібрав троянців і наказав збиратися в дорогу.
Асам склав свої речі і чекав ночі, щоб відплити і не прощатися з Дідоною, бо прощання
було бтяжким. Але Дідона це розгадала і була напоготові, коли Енєй думав, що вона
спить. Цариця дорікала Енеєві за таку відплату за життя у неї, плакала і лаяла Енея:
Мандруй до сатани з рогами,
Нехай тобі присниться біс!
З твоїми сучими синами,
Щоб враг побрав вас, всіх гульвіс,
Щоб ні горіли, ні боліли...
Щоб ви шаталися повік.
Еней побіг від розлюченої Дідони, сів у човен і поплив.
Дідона тяжко зажурилась, Ввесь день не їла, не пила; Все тосковала, все нудилась,
Кричала, плакала, ревла.
Вона не могла забути Енея, страждала від кохання до нього. Одного разу вночі, коли
місто спало, Дідона на своєму городі підпалила сухий очерет, розвела великий вогонь і
сама себе спалила.
Покійниці не видно стало, Пішов од неї дим і чад! — Енея так вона любила, Що аж
сама себе спалила, Послала душу к чорту в ад.
Частина II
Еней плив синім морем, тужив і обливався слізьми, почувши, що вона спалила себе,
однак сказав:
Нехай їй вічне царство, Мені же довголітнє панство І щоб друга вдова найшлась.
Пливли троянці морем, аж ось одного разу знову на морі знялася буря і нагнала на них
страху. Палінур, керманич Енейового війська, сказав, щодо Риму вони не допливуть, що
потрібно пристати до берега і підкувати кораблі. Недалеко від них була сицилійська
земля, де правив цар троянського походження на ім'я Ацест, що заснував на острові
Сицилія місто Сегесту:
Ми там, якдома, очуняєм І, яку себе, загуляєм, Всього у нього вдоволь єсть.
Так і зробили. Ацест частував троянців від душі салом, ковбасою, хлібом, горілкою,
гречаними з часником пампухами тощо. Цей день, коли Еней приїхав до Ацеста, був днем
смерті Анхіза — Енейового батька. Еней «схотів обід справляти і тут старців нагодовати»,
тобто справити по Анхізу, який «згорів» від горілки, поминки.
Троянці підтримали бажання Енея і готувалися до поминок, закупивши їжу і горілку,
варили страви і пекли:
Баранів тьма була варених, Курей, гусей, качок печених, Досита щоб було всім їсть.
Щедро пом'янувши з народом батька, Еней «в одежі ліг і не роздігся, під лавкою до
світу спав». Проснувшись, знову пили, влаштовували ігрища, бійки. Два богатирі: Дарес
— троянець, та Ентелл — сицилійський герой, надумали вчинити поєдинок на смерть.
В цей час на Олімпі до Зевса зібрались на обід гості. Вони там пили, забавлялись, аж
прибіг Меркурій і попросив богів втрутитися в земні справи в Сицилії. Побачивши бійку
Дареса і Ентелла, Венера благала Зевса зберегти життя троянцю. А за Ентелла заступився
син Зевса Ба-хус, бо полюбився йому Ентелл тим, що «сивуху так, як брагу, хлище». Зевс
гримнув на Венеру і Бахуса і велів не мішатись до кулачних боїв. До знесили бились
воїни, переміг Ентелл, якому Еней «трохи не цілу гривну» подарував [мідна монета, що у
XVIII—XIX ст. дорівнювала 3 копійкам]. Потім Еней велів привести ведмедів, щоб
29
забавляли народ. Поки народ гуляв, а боги дивились на це, Юнона пішла до Ірисі
[посередниця між богами і людьми, прислужниця Юнони] і щось на вухо їй шепнула, щоб
не почули боги.
Ірися спустилася в Сицилію, туди, де були троянські човни. Перетворившись на одну із
жінок, вона порадила іншим підпалити човни, щоб досадити п'яним чоловікам:
Великий тяжко був пожар...
Еней, помітивши пожежу, велів всім бігти до човнів, а сам від страху так розлютився,
що почав лаяти богів: і Венеру, і Зевса, і інших за те, що допустили пожежу. За все лаяв їх
Еней, а потім попросив пустити з неба бурю. І тільки попросив — з неба пішов дощ і «в
годину весь пожар залив». Не всі троянські човни згоріли, і тому Еней думав, що йому
робити: чи пливти до Риму, як велів Зевс, чи зостатися тут, в Сицилії, бо Зевс допустив
пожежу флоту,— і все ніяк не міг прийняти рішення. Охрім, з троянської громади,
порадив йому поспати, а потім вже приймати рішення.
Заснувши, Еней побачив у сні батька Анхіза, який сказав синові, що його послали боги:
Щоб ти нітрохи не журивсь, Пошлють тобі щасливу долю, Щоб учинив ти божу волю І
швидше в Рим переселивсь.
Батько радив залишити Сицилію і пливти, і не журитись, а також прийти до нього в
пекло обміркувати якусь справу. Прокинувшись, Еней велів наступного дня збиратися в
дорогу, а сам пішов до Ацеста подякувати за гостинність. Троянці цілий день збирались, а
другого дня вранці вирушили морем до Риму.
Венера, побачивши троянців на морі, пішла до Нептуна на поклон, «щоб не втопив їх у
волнах». Нептун пообіцяв Венері, ідо Еней на морі буде в безпеці.
Частина III
Подорож морем Енею вже добряче набридла, і він не вірив вже ні богам, ні батькові.
Вітри дули вслід човнам, що гребці і весла положили та співали пісень «козацьких, гарних
запорозьких»:
Про Сагайдачного співали, Либонь, співали і про Січ...
Довгенько плавали по морю, а згодом і землю стало видно, до якої троянці і пристали.
То була Кумська земля [Кум — місто—держава античних часів на півдні Італії]. Троянці
швидко побратались із місцевими жителями (південна Італія) і почали гуляти. Знову
вечорниці, ігрища:
Тут всі по волі забавлялись, Пили, і грали, женихались.
Еней же був зажурений, бо йому снилися батько та Плутон, бог підземного царства, і
він залишив троянців гуляти, а сам пішов по полях шукати дорогу до пекла. Дійшов до
лісу, а там:
На ніжці курячій стояла То хатка дуже обветшала І вся вертілася кругом...
Еней став викликати господаря. Через деякий час вийшла з хати «бабище старая»:
Крива, горбатая, сухая Запліснявіла, вся в шрамах, Сіда, ряба, беззуба, коса,
Розхристана, простоволоса...
Еней, побачивши таку господиню, «не знав із ляку, де стояв». Це була Сівілла —
жінка—пророчниця. Вона сказала, що давно чекає на Енея, що про його прихід боги
сказали та і батько Анхіз до неї приходив. Сівілла давно живе на світі і багато всього знає.
Вона повела Енея до каплиці помолитись, порадила Енеєві пообіцяти Фебові — богу
сонця — телицю і золотого та і Сівіллі щось щоб дав, то і шлях до пекла покажуть.
Еней з Сівіллою молились, Сівіллу добряче трясло, що синя, наче бу-бен, стала, а коли
трохи очуняла, то передала відФеба наказ, що доля нелегка чекає Енея і його військо, що
не заспокоїлася ще Юнона, що ще намучаться троянці, але все буде так, як вирішили боги
на своїй олімпійській раді.
Еней вислухав її, його ця промова не задовольнила і не дала нічого нового, тож він і
попросив Сівіллу провести його до батька, за дві спідниці. Сівілла каже Енею про платню,
30
щоб вона почала думати, як провести його в пекло:
Ти знаєш — дурень не бере; У нас хоть трохи хто тямущий, Уміє жить по правді сущій,
То той, хоть з батька, то здере.
Сівілла радить Енеєві зломити з найвищого дерева в лісі гілку, бо без неї не можна
буде вийти назад. Як Еней зламає гілку, то потрібно, не оглядаючись, повертатись назад.
Еней так і зробив. Довго в лісі шукав кислицю високу [яблуню], потім за гілку смикнув і
«одчахнув» і побіг з лісу до троянців. Відпочивши, велів троянцям збирати здобич в
жертву Плутону і всім, хто пеклом править. І коли прийшла Сівілла, то веліла
попрощатися з троянцями, взяти на плечі клунок із хлібом і йти до пекла. І ось Еней із
Сівіллою вирушили у путь. Дійшовши до гори якоїсь, вони знайшли нору і «пішли під
землю темнотою». Це була вулиця у пекло, на якій жили Дрімота, Зівота, Смерть, аза
ними в ряд стояли: чума, війна, холод, голод і всі інші мирськії лиха. Були тут злі жінки,
свікрухи, мачухи, сердиті чоловіки, шурини, брати та інші злидні. Були тут неправедні
судді й ісправники, секретарі та інші чиновники, «квартал був цілий волоцюг, п'яниць,
розпутниць».
Енеєві було страшно, і він хватавсь за Сівіллу. Згодом вони прийшли до річки Стікс,
через яку була переправа до пекла. Перевізник Харон перевозив людей не всіх, а за своїм
вибором, маленьким човном. Сівілла розказала Харонові, кого і для чого веде в пекло, і
той перевіз їх, за роботу взяв півалтина [алтин = 3 коп.] і показав, куди іти далі. Трохи
пройшовши, Еней і Сівілла побачили пса, який мав три голови. Пес охороняв дорогу в
пекло і, забачивши Енея, «почав гарчати». Еней злякався і тікати. А Сівілла кинула собаці
хліб, і поки той його ловив — вони проскочили з Енеєму пекло:
Там все поблідло і поблекло. Нема ні місяця, ні звізд... Смола там в пеклі клекотіла... В
смолі сій грішники сиділи І на огні пеклись, горіли Хто, як, за віщо заслужив...
Наприклад, пани там тяжко працювали, все робили, за те їх мордували, що людей
вважали за скотів. За панами наглядали чорти і лупцювали їх залізним пруттям. Брехуни
лизали гарячі сковороди, скупим вливали розтоплене срібло в рот; батьки, які синів не
вчили, «кипіли в нефті в казанах...»
Еней там бачив щось немало Кип'ячих мучениць в смолі, Як з кабанів топилось сало,
Так шкварилися сі в огні...
Еней побачив там Дідону, почав до неї говорити, женихатися, однак Сівілла наказала
не відставати від неї. Далі Еней побачив своїх вбитих земляків—троянців, з якими теж
почав реготати і розповідати всяку всячину. Гурт знову розігнала Сівілла. Нарешті дійшли
до царського дому Плутона. Пішли з дарами до господаря. У Плутона у дворці теж жили
грішники. І тут Еней запитує у Сівілли, чому ніде немає його батька. Та пояснила, що
Анхіз — божої крові і за велінням Венери, «де схоче — буде там і жить».
Коли ж знайшли Анхіза, він забрав Енея до своєї господи, а ворожки переказали Енеєві
його долю.
Од його має розплодитись Великий і завзятий рід; Всім світом буде управляти...
Повороживши, Еней попрощався з батьком, і з Сівіллою повернувся назад на землю до
троянців.
Частина IV
Сівілла отримала від Енея 12 шагів [шаг — дрібна монета], розпрощалася з ним. Еней,
щоб не мати більш неприємностей від Юнони, відплив із троянцями з Кумської землі.
Деякий час вони пливли тихо.
На морі згодом піднялася буря, знову почало колихати човни, що дуже налякало
троянців. Коли ж вітер вгамувався, вони лягли відпочити. А прокинулись від крику
паромщика, який повідомив, що мандрівники припливли до острова цариці Цірцеї:
Цірцея, люта чарівниця І дуже злая до людей; Які лиш не остережуться, А їй на острів
попадуться, Тих переверне на звірей.
31
Цірцея всіх людей перетворювала на чотириногих. А пропливти острів не можна —
чарами Цірцея притягує кораблі до нього. У Цірцеї на острові французи обернені в собак,
москалі — в кіз з бородою, цесарці ходять журавлями і т. д.
Біду побачив неминучу, Троянці всі і пан Еней.
Троянці проспівали молебень Еолу, щоб той вітрами відвернув їх від клятого острова.
Еол молебнем задовольнився і відвернув троянців від біди.
Пливучи морем, Еней побачив русло річки Тібр [річка, на якій знаходиться Рим], а боги
якраз і веліли пливти до берегів Тібру і тут засновувати царство.
Зійшовши на берег, троянці почали «копати, строїть...»
Це була латинська земля [центральна частина сучасної Італії], і правивтамцарЛатин
[міфічний цар, син бога лісів та полів Фавна і німфи Маріки]. Він був скупим, мав
дружину Амату та дочку Лавинію (Лавису).
Дочка Латина була вродливою дівчиною:
Дородна, росла і красива, Приступна, добра, не спесива, Гнучка, юрлива, молода.
У Лавинії було чимало женихів, але не кожний матері Аматі подобався. Серед всіх
женихів і Латинові, і його дружині та дочці найбільше був до душі сусідній цар — Турн
[цар рутульців — італійського племені]. Він був:
Товстий, високий, кучерявий, Обточений, як огірок; І війська мав свого чимало, І
грошиків таки бряжчало, Куди не кинь, був Турн царьок.
Всі мешканці Латинової землі думали про майбутнє весілля. І якраз напередодні
сватання сюди приплив Еней. Влаштувавшись трохи, Еней послав троянців до латинців,
щоб із ними познайомитися. Коли троянці повернулись, то повідомили Енея, що латини
розмовляють якоюсь дивною мовою, не зрозумілою троянцям:
І ми їх мови не втнемо; Слова свої на ус кончають, Як ми що кажем їм,— не знають,
Між ними ми пропадемо.
Еней велів купити граматику латинської мови і:
Троянське плем'я все засіло Коло книжок, що аж потіло, І по—латинському гуло.
За тиждень вже всі знали латинську мову і розмовляли:
Енея звали Енеусом,
Уже не паном — домінусом,
Себе ж то звали троянус.
10 троянців, які найкраще знали латинську мову, Еней відправив послами до Латина,
щоб познайомитись із царем. Послів із дарунками, бо Латин був дуже скупий, цар
прийняв. Царський палац було прикрашено цінними картинами, наготували всіляких
страв і напоїв. Посли передали такі дари: Лавинії — килим—самольот, Аматі —
скатертину—самобранку та чоботи—скороходи — Латину. Подарунки сподобались, і
Латин запросив Енея в гості і теж дарами наградив, і майже зятем називав, бо вирішив
саме за нього віддати дочку.
З Олімпу за Енеєм і троянцями слідкувала Юнона. Ірися розповіла Юноні, як Енея
приймають латинці, про мир та лад між ними. Юноні не хотілось, щоб Еней жив спокійно,
і вона вирішила пролити кров троянську, використавши Турна. Змовившись із Тезіфонею
[фурією], наказала їй:
Зроби ти похорон з весілля, Задай ти добре всім похмілля, Хоть би побрали всіх чорти.
Таким чином, фурія за змовою з Юноною вирішила всіх знедолити:
Сама троянців всіх поїм, Амату з Турном я з'єднаю І сим Енея укараю, Латину ж в тім'я
дур пушу; Побачать то боги і люди, Що з сватання добра не буде, Всіх, всіх в шматочки
потрошу.
Тезіфона спустилася з небес до Амати, яка тужила, що не Турн буде її зятем, і ще
більше розпалила її серце проти Енея. Потім Тезіфона напустиласоннаТурна, і бідолашному приснилося, ніби-то Лавися його зрадила. Прокинувся
Турн розлючений і вирішив розправитись і з Енеем, і з Лати-ном. Він послав Енею листа,
в якому запрошував на поєдинок «сам на сам», а Латину оголосив війну. Тезіфона була
32
рада—раденька, але їй потрібно було ще і простий люд розізлити один на одного. І тут
фурія використала цуцика няньки Амати, якого та дуже любила. Фурія зробила так, що
підчас полювання на зайців собаки троянців розірвали цуцика. Розлючена стара зібра-ла
своїх людей, і пішли вони бити троянців. А троянці:
...носа хоть кому утруть; І няньчину всю рать розбили — Скалічили і розпотрошили І
всіх в тісний загнали кут.
Підбурені Аматою, Турном, латинці на вулицях кричали:
Війна! Війна! против троянців, Ми всіх Енеєвих поганців Поб'єм — іскореним їх род.
Латин не любив воювати, а тому зібрав своїх вельмож і намагався з'ясувати, з якої
причини Турн оголосив війну:
Скажіть — з чого війна взялася? З чого ся мисль вам приплелася? Коли я тішився
війной?
Латин сказав вельможам, що військо не готове, що для війни немає грошей, що він не
хоче проливати людську кров, то щоб вельможі про війну і не думали. А:
Вельможі царство збунтували
Против царя всіх наущали...
І всі почали готуватися до війни.
Амата підбурювала жінок, щоб ті допомагали у війні, а ще щоб « Енеєві дочки не
дать». А де вмішаються жінки:
Прощайсь навік тогді з порядком, Пішло все к чорту неоглядком, Жінки поставлять на
своє.
Потім Турн посилає до всіх сусідніх царств послів, щоб ті прийшли:
Щоб Турнові допомагать: Не дать Енеєві женитись, Не дать в Латії поселитись, К
чортам енейців всіх послать.
Енейове військо теж готувалось до війни.
Частина V
Еней роздумує, як знайти вихіді де отримати допомогу, щоб перемогти Турна:
Еней ту бачив страшну тучу, Що на його війна несла. В ній бачив гибель неминучу І
мучивсь страшно, без числа.
День і ніч шукає виходу Еней, з проханням про допомогу «к олімпським руки
простягав», але, видно, боги не спішили на допомогу. Еней блукає вночі, замислившись, і
приходить на берег річки Тібр, де його зморює сон. Енеєві сниться старий дід, який
пророкує йому пораду, як перемогти Турна:
З аркадянами побратайся, Вони латинцям вороги. Троянців з ними як з'єднаєш, Тогді і
Турна осідлаєш, Все військо виб'єш до ночі.
Проснувшись, Еней прочитав богам молитви і велів спорядити два човни річкою Тібр,
аж поки на березі не побачать під дубом білу свиню і тридцять білих поросят. Еней велів
їх заколоти і принести в жертву богам, щоб ті не залишили його без підтримки, і поплив
по Тібрудо царя аркадського Евандра просити допомоги.
В Евандра відбувалося свято, царство пило і гуляло, коли приїхав до них Еней. Син
Евандра Паллант провів Енея до батька, перед яким той сказав, що латинці вороги і Енея,
а він, кошовий троянець, маючи хоробре військо, яке натерпілося від злих людей і богів,
хоче перемогти Турна, який веде з ним війну. У Турна більше військо і сили свіжі, а
покоритись йому Еней не хоче.
Евандр, мовчки вислухавши Енея, відповів:
Дамо вам війська в підпомогу,
І провіанту на дорогу,
І грошеняток з якийсь міх.
Еней зі своїми людьми погостювали в Евандра на святі, де їли й пили різні страви та
напої, на ранок збиралися назад в дорогу.
33
В цей час на Олімпі Венера пустила свої чари на Вулкана — коваля, щоб той допоміг
зробити Енеєві зброю і міцну, і дорогу, яка б допомогла здобути перемогу. А оскільки
ніхто не може встояти передчарами Венери, то і Вулкан залучив до роботи всіх майстрів,
але все, про що просила Венера, виконав до ранку.
У цей час у Евандра споряджають у дорогу Енея. Дали всього:
Списів, мушкетів, палашів, На тиждень сала з сухарями, Барильце з срібними рублями,
Муки, пшона, ковбас, коржів.
Разом з Енеєм Евандр відправляє і сина Палланта начальником своїх воїнів, бо хоче,
щоб ледачий син навчився у Енея військовому ремеслу, хоробрості. До воїнів цар
звернувся зі словами:
А ви, аркадці,— ви не труси, Давайте всім і в ніс, і в уси, Паллант мій ваш єсть атаман.
За його бийтесь, умирайте, Енеєвих врагів карайте, Еней мій сват — а ваш гетьман.
Евандр попросив і Енея доглянути за сином і ще порадив йому звернутися до
лідійського народу, який теж може стати йому при нагоді корисним. Після цієї розмови
Еней із новими силами повертається до троянців у старий табір.
Вночі Енеєві сниться його матір, яка принесла йому зброю, що викував Вулкан:
До збруї що не доторкнеться, Все зараз лайнеться і гнеться, її і куля не бере.
На щиті були зображені всі богатирі (Котигорох, Іван—царевич, Кузьма—Дем'ян), які
додавали йому казкової сили, здатної відбити ворога.
Еней збирався напасти на Турна зненацька. Однак тут вмішалася Юно-на і послала до
Турна Ірисю, щоб та попередила його про Енеїв похід.
Ірися застала Турна у наметі, де він був у горі від любові до Лависі і пив горілку. Ірися
висміяла Турна за те, що на відміну від Енея, той нічого не робить. Поглузувавши з нього,
Ірися каже:
Швидше охмеляйся, Збирать союзних поспішайся, На нову Трою напади.
Послухавши її поради, Турн зібрав «і кінних, і піших» і повів їх на кріпость троянців.
Еней з допомогою ще не повернувся в кріпость, а тому троянці, забачивши військо
Турна, на валу всі залягли і приготувались до відсічі ворогів. Турнові не вдалося взяти
кріпость, і тоді він дав наказ спалити троянський
флот. Дим від його багаття дійшов аж до богів. Ця подія дуже вразила Ве-неру, яка
боялась за сина, і прийшла Венерадо Цібелли [матері всіх богів] просити, щоб вона
заступилась за троянський флот перед Зевсом. Цібелла поплакалась Зевсу, що троянський
флот стоїть п ід її горою їдою, і що Турнові уроди [воїни] доберуться і до її царства, а
тому Цібелла прийшла до Зевса просити захисту і втручання в земні справи, бо:
Мене ж стару, уб'ють, мов гниду, Тебе прогонять відсіля.
Зевс пообіцяв паніматці провчити всіх. Він своєю силою обернув кораблі троянців в
сирен, а рутульці, побачивши таке диво, злякались і почали тікати в різні сторони. Вночі
троянці пильно охороняли кріпость, бо Турнові не довіряли.
І ось у стані Турна стало тихо — всі спочивали вороги.
На варті троянців біля головної вежі на сторожі стояли Низ і Евріал — молоді, хоробрі,
міцні воїни—земляки. Вони не були троянцями, а найнялися до Енейового війська і були
хорошими йому воїнами.
У Низа виник план забратися в Рутульський табір і перерізати ворогів, і цим допомогти
Енейовому війську. Низ хоче цей вчинок здійснити сам, бо у Евріала є стара мати, а в
нього нікого немає, то якщо і загине, то за ним ніхто не буде плакати. Але Евріал не
погоджується на це, вони ж разом Енеєві на вірність присягали, то:
Де общеє добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети повинность ісправлять...
Своїм планом вони поділились з іншими троянцями і просили дозволу на його
виконання.
І так, одважна наша пара Пустилася в Рутульський стан.
А в Рутульському таборі всі спали, «сивуха сну їм піддала». Низ і Евріал перерізали
чимало війська Турна:
34
Так наші смілії вояки Тут мовча проливали кров; Од ней краснілися, мов раки,. За честь
і к князю за любов.
І коли вже поверталися друзі назад, задоволені своєю роботою, натрапили на Волсентаз
полком латинської дружини, що їхав в табір Турна. Латинці піймали Евріала, а Низ на
вербу заліз і сховався. Побачивши товариша в руках ворогів, Низ кидає списа у ворогів і
тим самим видає себе. Волсент відсік Евріалу голову на очах у Низа, і Низ йому прямо в
серце меч всадив. Латинці вбили і Низа:
Так кончили жизнь козарлюги, Зробивши славнії услуги На вічність пам'яті своєй.
Турн думав про нову битву і як помститися троянцям за нічну різню. Він звелів надіти
голови Низа і Евріала на списи і іти на штурм кріпості. Троянці впізнали голови своїх
героїв, побачила це і стара мати Евріала, горе якої було безмежне. А рутульці «дралися»
на стіни. Троянці ж після побаченого горя матері і долі своїх побратимів люто відбивали
ворогів, не жаліючи їх. Тоді Турн приставив до брами таран із колод, і брама упала,
подушивши багато троянців, однак вони зібралися з силами і зуміли пролом заложити,
тому Турн із військом «не знав, що і робити». Двоє з троянського табору, Геленор та Лик,
пішли на рутульців у рукопашню, і Лик навіть «тим і одличився, що як до Турна
примостився, то з'їздив добре по зубах». Однак ці двоє загинули від рутульців, що ще
більше озлило троянців.
І зав'язалась жорстока битва: Троянці, як чорти, озлились, Рутульців били наповал.
Тріщали кості, ребра, боки Летіли зуби, пухли щоки, З носів і уст юшила кров.
Ремул — родич Турна — звертався так до троянців:
Чого прийшли ви, голодранці? Лигать латинськії потанці? Пождіть — ваш витісним ми
дух.
Начальник троянців, Іул Енейович, почувши такі промови, прицілився і камінцем
Ремулу влучив у лоб, і «хвастун бездушно повалився», а у троянців дух піднявся, і пішли
кулачні бої:
Враг на врага сйкав, мов блохи, Кусався, гриз, щипав, душив.
Біля воріт брами стояли два міцних воїни — брати Битіас і Пандар, які ніби пропускали
рутульців в місто, а хто заходив, тих вбивали — це була ще одна пастка для рутульців.
Коли Турн це розгадав, то привів допомогу. Загинув Битіас, а Пандар, побачивши смерть
брата, зачинив ворота. Але в кріпості вже був Турн. Пандар кидає в Турна камінь, і Турн
загинув би, однак знову вмішалися боги — Юнона «заслоняє» собою Турна, а відчувши
допомогу богів, Турн вбиває і Пандара. Окрилені перемогою Турн і рутульці б'ють
троянців, що ті хотіли залишити кріпость, аж тут Серест — начальник артилерії — сказав:
Куди? Вам сорому немає! Хто чув? Троянець утікає! Чого наш славний ріддоживсь!
А князь наш бідний що помислить? Адже ж за воїнів нас числить, За внуків славнійших
дідів!
Присоромлені троянці гуртом навалились на Турна, Турн відступив аж до річки Тібр,
стрибнув у воду і «пустився вплав».
Частина VI
В цей час на Олімпі боги, богині і півбоги зняли ґвалт і сварки, чим викликали
невдоволення Зевса, який у гніві сказав:
Поступки ваші всі не божі; Ви на сутяжників похожі. І раді мордовать людей; Я вас із
неба поспихаю 1 до того вас укараю, Що пасти будете свиней.
І своєю владою Зевс забороняє богам вмішуватися до людей, сказавши:
...тих богів лишу чинів,
Які тепер в війну вплетуться.
Тоді Венера нагадує Зевсові, що це він послав Енея біля Тібра оселитись, то ж звідки
там узявся Турн? Що це боги мстять Енеєві за те, що він Венерин син, і не дивлячись на
наказ Зевса, розпалили на землі війну. І Венера просить у Зевса, «щоб жив Іул і жив
35
Еней». Тоді в розмову вмішалась Юнона. Вона облаяла різними словами Венеру, що та
доносить на неї її чоловікові — Зевсу. Юнона звинувачує у всьому Венеру. Між ними
зав'язалась сварка перед Зевсом:
Одна другу хотіла бить. Богині в гніві также баби... І, як перекупки, горланять,
Одна другу безчестять, ганять
І рід ввесь з потрохом клянуть.
Тоді Зевс, щоб зупинити їх, на них нагримав і ще раз суворо попередив, щоб ніхто і
ніяк не допомагав людям.
А на землі Турн знову повів своїх воїнів на кріпость. Битва була цілий день — «насилу
розвела їх ніч».
А вночі до «городка, що Турн обліг», Еней з Паллантом і військом на-(иімжався. Еней
не спав в човні, а думав:
Як Турна—ворога побити. Царя Латина ускромити І успокоїти народ.
Аж тут, дивлячись у воду, Еней бачить «видиво» — ніби одна істота у вигляді дівчини
—мавки розповідає йому, що сталося з троянцями у його відсутність і про те, як ледь
знову не згорів його флот, якби не Зевс. І лиш зажеврів день, як Еней «узрів свій стан в
осаді», кинувся з новими силами на допомогу. Троянці з кріпості побачили його, і
зав'язалась битва. Еней трощив ворогів. Мужньо бився і Паллант. Досвічені рутульці
відразу помітили новачка, однак Паллант зумів розправитися з такими рутульськими
воїнами, як: Даг, Гібсон, Ретій, Фарет, Демоток, Галес. У поєдинку Турна з Паллантом
Паллант спочатку наніс сильний удар, але Турн зумів перемогти молодого лицаря і вбив
його, а потім посадив мертве тіло на коня і відправив у стан троянців:
Таку побачивши утрату, Аркадці галас підняли, Клялися учинить одплату, Хоча би
трупом всі лягли.
Еней з новим завзяттям кидається у бій, щоб помститися за смерть 1 Іалланта:
Махне мечем — врагів десятки Лежать, повиставлявши п'ятки: Так в гніві сильно їх
локшив.
Еней убив Мага, Нума, Сереста, Тарквіта, Камерта, Луку та інших ру-тульських
молодців. І ось Еней з Іулом возз'єднались:
Іул, як комендант ісправний, Енеєві лепорт подав.
Тобто розповів про все, що сталося в кріпості у його відсутність.
В цей час на небі Зевс поглядав на війну і намагався помиритися з дружиною Юноною,
а хитра Юнона хотіла з цього мати зиск і упросила Зевса залишити життя Турнові.
Домоглася Юнона свого любощами.
Юнона у вигляді Енея явилась до Турна. Турн, побачивши свого ворога, кинувся його
вбити. Юнона (все ще в образі Енея) прибігла до моря
і сховалась у байдаку, а Турн шукав розправи з марою Енея, стрибнув у байдак —
Юнона перетворилася на зозулю і полетіла, а Турн уже був серед моря:
Турн глядь, аж він усе средь моря, Трохи не луснув з серця — з горя, Та мусив плить,
де жив отець.
А Еней тим часом побив багато ворогів і з приходом ночі «був п'яний, єлежив...»
На ранок троянці ховали мертвих, а Еней взяв доспіхи рутульсь-кого лицаря Мезентія
та на пень для втіхи посадив, бо він подумав, що опудало Мезентія допоможе їм відкрити
місто латинців. Віддавши останні почесті Палланту, Еней тіло з охороною відправив у
столицю батька Палланта Евандра. Провівши тіло Палланта, Еней повернувся у кріпость,
де його чекали посли рутульські з проханням віддати тіла мертвих, щоб «землі предати,
нехай князь милость сю явить». На це Еней сказав, що навіщо рутульцям воювати з
Енеем, який не держить на них зла, що його ворог — Турн. Це Турн не хоче, щоб Еней
був латинським князем і одружився з дочкою царя Латина. Але який зиск рутульцям, хто
буде князем: Турн чи Еней? І нехай поєдинок між ними вирішить долю цієї війни:
Ми зробим з Турном поєдинок, Про що всіх кров проливать?
Послам латинським ця пропозиція була до душі, і вони обіцяли донести її до Латина:
36
І мировую тут зробили, На тиждень, два або і три...
В цей час люди ремонтували місто, наводили порядки, гуляли, ховали воїнів:
Про Турна ж всі кричали сміло, Що за своє любовне діло Погубить даром ввесь нарід.
А в таборі царя Латина вельможі, порадившись із воїнами-героями, прийшли до угоди
помиритись з Енеєм і відіслати йому дари. А лицарДран-сес наполягав, щоб:
Нехай лиш Турн, що верховодить І всіх панів за кирпи водить, З Енеєм порівня плеча. .
Також він пропонував, щоб Тури ніколи не приходив у латинську землю, а Енееві
віддати Лавинію і цим сватовством укласти мир надійний:
Сим сватовством нам мир даруєш І царства рани урятуєш; Дочці ж з Енеєм буде рай. А
Турнові сказав: Еней тебе лиш визиває, А нас, латинців, не займає, Іди з троянцем
потягайсь. Коли ти храбрий не словами, Так докажи нам те ділами — Побить Енея
постарайсь.
І хоч як цього не хотілося Турнові, він погодився на бій з Енеєм. А поки йшли ці всі
дебати, троянці готувались до штурму латинського міста. Знову почалася війна, але вже
біля брам латинців. Амата настояла на тому, щоб цар не віддавав дочки за Турна, кажучи,
що така воля богів, боТурн не зробить дочку щасливою. А насправді сама була закохана в
Турна і не хотіла мати його зятем. Однак вона і не хотіла, щоб Турн бився з Енеєм.
Другого дня вранця два табори займали позиції, щоб спостерігати за поєдинком Турна і
Енея.
Тут Юнона знову вирішила допомогти Турнові. Вона посилає мавку вод Ютурну
[сестру Турна] спасати брата. Ютурна робить так, що воїн—латин пускає в троянців
стрілу і вбиває Гиллипенка, що родом із аркадців. Знову зав'язалась бійка:
Кричать, стріляють, б'ють, рубають, Лежать, втікають, доганяють, Все вмиг зробилось
кулішем.
Еней намагався зупинити всіх, але якась стріла попала і йому в стегно — Енея
поранено. Це помітив Турн, і почав вбивати сміливо троянців. «Побив багацько Турн
заклятий».
Енея лічив Япід, і не без допомоги Венери, слова якісь наговоривши, зробив ліки і
вилив на рану Енеєві. Чудотворні ліки подіяли, і Еней знову почав битися з ворогами.
Ютурна ж вдалась до хитрощів і управляла кіньми Турна, спасаючи таким чином його від
загибелі. Вона намагалась запустити камінь в Енея, але той вчасно ухилився. Це ще
більше розпалило Енея, і він веде воїнів на приступ Латинового міста. Безліч стріл
полетіло на місто, і воно почало горіти. Амата, подумавши, що Турн загинув, з горя
повісилась. Смерть Амати всіх сполошила: Латин «ледве устояв на ногах», а Лавинія
одяглася вусе чорне і перед дзеркалом «кривитись жалібно училась і мило хлипати в
сльозах».
А Турн, дізнавшись про смерть Амати, виходить на поєдинок з Енеєм. Еней вибив меча
з рук Турна, і ніхто не хоче допомогти царю:
Біжить пан Турн і репетує, І просить у своїх меча; Ніхто сердеги не рятує Од рук
троянська силача!
Однак знову Юнона, рукою Ютурни, дає меч Турну. Зевс розгнівався на Юнону і
сказав:
Уже ж вістимо всім богам: Еней в Олімпі буде з нами Живитись тими ж пирогами, Які
кажу пекти я вам.
Тобто Еней стане безсмертним, як усі боги, а безсмертного не можна вбити, тому Зевс
радить Юноні заспокоїтись. Нарешті Юнона погоджується з таким рішенням Зевса, але
вимагає, щоб на царстві був Еней:
Но тільки щоб латинське плем'я Удержало на вічне врем'я Імення, мову, віру, вид.
Тоді боги «Ютурну в воду одіслали», щоб не допомагала брату, тим самим лишивши
Турна його сили, і Еней списом майже вбив Турна. Турн прохав відправити його труп до
батька, і Еней майже пожалів Турна і хотів залишити йому життя, однак тут побачив на
плечі у Турна Паллантову ладунку, і в нього від гніву задрижали уста:
37
Так ти троянцям нам для сміха Глумиш з Паллантова доспіха І думку маєш буть
живим?
З цими словами Еней, щоб помститися за смерть Палланта, направляє свій меч у рот
рутульця і тричі повертає, «щоб більше не було хлопот»:
Душа рутульська полетіла. До пекла, хоть і не хотіла, К пану Плутону на бенкет.
Живе хто в світі необачно, Тому нігде не буде смачно, А більш, коли і совість жметь.
«Наталка Полтавка»
Стислий виклад тексту
І дія
З хати виходить Наталка з відрами на коромислі і, підійшовши до річки, співає
пісню «Віють вітри, віють буйні», яку закінчує словами: «Петре! Вернися до мого серця!
Нехай
глянуть
очі
мої
на
тебе
іще
раз...»
До неї підходить возний Тетерваковський, гарно одягнений панок. Він починає
освідчуватися Наталці: «Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моєй. Когда би я
іміл — теє—то як його — столько язиков, сколько артикулов в статуті ілі сколько зап'ятих
в Магдебурськом праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю
тебе до безконечності». Наталка йому відмовляє, говорячи, що він пан, а вона сирота, він
багатий, а вона бідна, він возний, а вона простого роду, отже, по всьому видно, що вона
йому не під пару. Возний продовжує умовляти дівчину: «Так знай же, що я тебе давно уже
— теє-то як його — полюбив, як тільки ви перейшли жити в наше село». Наталка співає
йому
пісню:
Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву, Пошануйте сиротину і не вводьте в славу.
Не багата я і проста, но чесного роду, Не стижуся прясти, шити і носити воду.
Ти в жупанах і письменний, і рівня з панами, Як же можеш ти дружиться з простими
дівками?
Єсть багацько городянок, вибирай любую;
Ти пан возний — тобі треба не мене, сільськую.
Закінчивши співати, говорить: «Перестаньте жартувати надо мною,
безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре ім'я; через вас люди начнуть
шептати про мене, а для дівки, коли об ній люди зашепчуть...»
їхню розмову перериває виборний Макогоненко, який з'являється із піснеюнісенітницею «Дід рудий, баба руда». Наталка іде додому, а возний скаржиться
Макогоненку на погані нові порядки, за яких стали переслідувати хабарників і крутіїв у
земстві і судах. На це виборний .І радістю відзначає: «Зате нам, простому народові, добре,
коли старшина... не допуска письменним п'явкам кров із нас смоктати...» Та возний не
образився на ці слова, не нагримав на «крамольного» Макогоненка, бо він має намір
просити виборного бути посередником по його «серденному ділу». Возний наївно передає
виборному свою розмову з Наталкою і навіть обіцяє: «Єжелі виіграеш — теє—то як його
— любов ко мні Наталки і убідиш її доводами сильними довести її до брачного моєго
ложа на законном основанії, то не пожалію — теє —то як його — нічого для тебе».
Виборний погоджується, але розповідає правду про Наталку, про те, чому вона відмовила.
«Уже не що, другого любить...» І повідав історію життя Терпилів. Жили вони раніше в
Полтаві, мали гарний двір з рубленою хатою, льохом і садом. Терпило, понадіявшись на
своє багатство, почав знайомитись не з рівнями, «заводити бенкети,— пив, гуляв і
шахровав гроші», покинув свій промисел і помалу розточив усе своє добро. Розпився,
почав гримати на Наталку, лаяти Петра, якого узяв за годовання, а потім і зовсім вигнав
його з дому. Помер Терпило в бідноті, залишивши дружину і дочку без шматка хліба.
38
Після його смерті Терпилиха перейшла жити у село. А Наталка чотири роки чекає Петра,
відякого нема ніяких звісток. «Наталка без душі його любить, через його всім женихам
одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує». Хоча возний і довідався про
Наталчине кохання, він вирішив не відступати. І виборного навчає: «...коли ж що, то
можна і брехнути для обману, приязні ради», бо в житті всі один одного обдурюють. Свої
слова
підтверджує
піснею
«Всякому
городу
нрав
і
права»:
Всякий, хто вище, то нижчого гне,— Дужий безсильного давить і жме, Бідний багатого
певний слуга,
Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.
Всяк, хто не маже, то дуже скрипить, Хто не лукавить, то ззаду сидить; Всякого рот
дере ложка суха — Хто
єсть на світі, щоб був без гріха?
В цей час Наталкау своїй хатині сидить з матір'ю і шиє. Дівчина сумна та
невесела, а ще матір докоряє їй за те, що вона відказує усім женихам. «Убожество моє,
старость силують мене швидше заміж тебе оддати». Наталка плаче, просить не
примушувати її до заміжжя з нелюбим, а стара матір просить Наталку бути покірною,
розповідає про мрію бачити дочку багатою та щасливою, нарікає на упертість Наталки,
плаче, просить: «...викинь Петра з голови, і ти будеш щасливою». Бідна дівчина не
витримала материних сліз, докорів, прохань і погодилась вийти заміж за першого ж, хто
посватається, тільки б матір заспокоїлася та спокійно прожила свою старість. Наталка
надіялась, що женихи, яким вона відмо- | вила, вдруге не прийдуть, та й возний після
розмови
біля
річки
не
наважиться
слати
старостів.
Та помилилась Наталка. Бо увечері в їхню хату прийшов виборний і сказав Терпилисі:
«У мене єсть на приміті чолов'яга — і поважний, і багатий, і Наталку дуже собі уподобав».
Терпилиха дуже зраділа цій звістці, вона уже бачила цього письменного, розумного і
поважного чоловіка своїм зятем. Вона разом із виборним починає умовляти дівчину вийти
заміж за возного. Макогоненко картає Наталку, що вона не любить своєї матері; не хоче
зласкавитися над нею, продовжити ЇЇ щасливі дні. Наталка обіцяє все стерпіти, все
зробити заради спокою і благополуччя матері. Виборний загадує дівчині не ґедзатися, як
старости прийдуть, і, задоволений виконаною місією, поспішив до Тетерваковського.
Наталка залишилася в хаті сама. З її уст вириваються слова: «Боже милосердний! Що
зо мною буде! Страшно і подумать, як з немилим чоловіком весь вік жити, як нелюба
миловати, як осоружного любити. Куда мені діватись? Де помощі шукати?.. Горе мені!»
Всі їїдумки і помисли линуть до коханого, і в пісні вона звертається до Петра:
Прийди, милий, подивися, яку терплю муку! Ти хоть в серці, но од тебе беруть
мою
руку.
Спіши, МИЛИЙ, спаси мене од лютой напасті! За нелюбом коли буду, то мушу
пропасти.
II
дія
Сільською вулицею іде парубок. Це Микола. Сирота, що живе на світі без роду, без
племені, без талану і без приюту. Тому він і вирішує іти до чорноморців, яких любить за
їхні козацькі звички: «Такі я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку пити, люльку
курити і черкес бити». В цей час з'являється із піснею «Сонце низенько, вечір близенько»
Петро, який повертається у Полтаву. Петро і Микола відразу заприятелювали, адже
обидва
були
без
кола,
без
двора,
без
родичів
і
сім'ї.
Недалеко від них, з хати Терпилихи виходить возний з шовковою хусткою на руці і
виборний з рушником через плече. І парубки дізнаються, що возний заручився з
найкращою дівчиною у селі. Петро, ще нічого не знаючи про Наталку, відчуває, як щось
стискує
його
серце,
яке
віщує
біду.
Петро намагається дізнатися, чи не його це кохану засватали. Він запитує: «Де ж вони
39
перше жили?.. Чи давно тут живуть?.. Як вони прозиваються?» Почувши від Миколи
відповідь, він закриває руками обличчя, опускає голову і стоїть нерухомо. Побачивши, у
якому стані Петро, Микола здогадався, хто перед ним стоїть. І вирішує допомогти йому
зустрітися з Наталкою. Із словами «Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скілько я
знаю її, то вона не од того іде за возного, що тебе забула. Підожди ж мене тут»,— Микола
іде до Терпилихи.
Петро залишився сам. Він вражений несподіваною звісткою, що «вмісто
багатого батька найшов мать і дочку в бідності і без помощі». Він сумує і тужить, що
запізнився на один день, і через це буде горювати все життя. В цей час підходить до нього
виборний, і вони розмовляють про театр, у якому Макогоненко ніколи не був. Він навіть
запитує: «А що се таке театр, город чи містечко?» І Петро терпляче пояснює, що це
великий будинок, куди ввечері з'їжджаються пани дивитися комедію. «Се таке диво — як
побачиш раз, то і вдруге схочеться», — ділиться Петро своїми враженнями від театру. До
їхньої розмови прилучається возний, який виявляє неабияку обізнаність з історичними
подіями, певними літературними явищами своєї доби, критично висловлюється про
спотворення фактів з історії України у театральній виставі «Казак—стихотворец»:
«Великая неправда виставлена пред очі публичності. За сіє малоросійськая літопись
вправі припозвать сочинителя позвом к отвіту».
Миколі вдалося визвати Наталку, яка дуже сумна і невесела і говорить, що
краще кинутись у Ворсклу, ніж вийти заміж за возного. Микола запевняє дівчину, що
може зробити так, що вона й у Ворсклі не буде, і журитися перестане. І сповіщає їй, що
повернувся Петро: «Він тут, та боїться показатись тобі, потому що ти посватана за
возного». Наталка ж у цьому не бачить ніякої перешкоди. «Мати моя хотіла, щоб я за
возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить
одступитися»,— пояснює вона Петрові. Микола підтримує закоханих, хоче допомогти їм
бути разом, а коли на вулиці з'явилися виборний, возний і Терпилиха, попереджає:
«Наступає хмара, і буде великий грім».
Терпилиха, яка була дуже рада заручинам дочки з таким поважним паном,
перелякалася, побачивши Петра. Ще більше налякали її слова Наталки: «Коли Петро мій
вернувсь, то я не ваша, добродію». Не знає мати, що і говорити. І дочки жаль, і гріх закон
ламати, і перед возним страшно, який починає лякати судом. А тут ще і виборний
вихопився: «О, так! так! Зараз до волосного правління та і в колоду». Це вже остаточно
переповнило чашу терпіння матері. І де взявся той «осоружний» Петро? Схвилював,
збурив спокійне, тихе лоно сімейного щастя, яке мало скоро посміхнутися Терпилисі.
Вбита горем мати з острахом волає: «Батечки мої, умилосердіться! Я не одступаю од
свого слова. Що хочете, робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв'яжіте ідо вінця ведіте». І
втому, що сталося, мати звинувачує Петра, бо раніше Наталка не була такою сміливою та
упертою. Але Петро заперечив: «...щоб я Наталку одговорював іти замуж за пана возного,
научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім'ї — нехай мене Бог накаже!
Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене
навіки!» Мати слухає спокійну, лагідну мову Петра, і серце її добрішає. Про парубка,
якого щойно проклинала, вже говорить: «Добрий І Іетро! Серце моє про-тив волі за нього
вступається!» А Петро, щоб ніколи возний не дорікнув Наталці, що взяв бідну, віддає їй
усі свої зароблені гроші. 1 тут обізвався возний, побачивши, що справа складається не на
його користь, і якого вчинок Петра просто приголомшив. Він взяв Наталку та Петра за
руки, підвів їх до матері: «Благослови дітей своїх щастям і здоров'ям. Я одказуюсь от
Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственное владініє з тим, щоб зробив її
благополучною». І тепер уже всі захоплені вчинком возного, а Микола виголошує: «От
такові—то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим
хватаються», а виборний додав: «Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й
возний, здається, не з другой губернії». Терпилиха благословляє Наталку та Петра. Дія
закінчується словами Петра: «Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг
40
перенести біди і напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію бути
приміром для других і заслужить про-звище добрих полтавців. Заспівай же, коли не
забула, свою пісню, що я найбільше любив». Наталка співає:
Ой я дівчина Полтавка, А зовуть мене Наталка: Дівка проста, не красива,
Здобрим
серцем,
не
спесива.
Коло мене хлопці в'ються І за мене часто б'ються, Но я люблю Петра дуже, А до других
мні
байдуже.
Мої подруги пустують І зо всякими жартують, А я без Петра скучаю І веселості не
знаю.
Я з Петром моїм щаслива, І весела, і жартлива, Я Петра люблю душею, Він один
владієть
нею.
А потім уже всі разом співають пісню «Начинаймо веселиться, час нам сльози
осушити».
Г. Квітка-Основ’яненко
«Маруся»
Стислий виклад тексту
Починається повість з філософських роздумів автора про людське життя, про те,
що немає на сім світі нічого вічного: сьогодні живеш, а завтра — помер. Кожний батько
виховує свою дитину, щоб вона була розумною, доброю. Так само і отець небесний:
оберігає людей від усякої напасті, а «коли вже й пошле за гріхи яку біду, то він же і
помилує! Тілько покоряйся йому!»
За цими заповідями жив і Наум Дрот. Коли його постигла лиха біда, він хвалив
Бога і не вдався в тугу. З тим і прожив свій вік, тоді як інший, письменний, не стерпів.
Наум Дрот був «парень на усе село». Добрий слухняний син, горілку не пив, з
ледачими неводився. Дуже любив до церкви ходити. Хоч маленьке свято, а він свічечку у
церкві поставить, гроші старцям роздасть. Саме за це Бог милосердний його нагородив.
«Наградив його жінкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; і що було Наум
ні забажа, що ні задума, Настя (так її звали) ночі не поспить, усюди старається, б'ється і
вже зробить і достане, чого мужикові хотілось. Поважав же і він її, скільки міг, і любив її,
як
свою
душу».
Одне було погано: вони не мали дітей. Через це Настя дуже сумувала, часто плакала.
Були у них і воли, і нива не одна, та вони не знали, кому після них таке добро дістанеться.
Наум
намагався
заспокоїти
дружину.
І ось, мабуть, за їхні молитви, Бог дав їм донечку. Які ж вони обоє були щасливі!
«Оті виросла їм на втіху. Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка,
чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як
панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки, як
цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки, неначе жорнівки, як одна, на ниточці
нанизані. Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так, неначе сопілочка
заграє стиха, що тільки б її й слухав...»
Звали її Марусею, ходила вона у біленькій сорочечці, яку сама пряла і вишивала.
Схоже була на панночку. Коли зустрічалась із старшими, то низько вклонялась і віталась:
«Здрастуйте, дядюшка!» або: «Здорові, тітусю!» Ніхто з парубків не смів її зачепити, бо
так подивиться, що той тільки мовчки поклониться їй і відійде далі. Ходити на вулицю не
любила. Любила вдома батькам допомагати, варити їжу та прясти.
Коли ЇЇ запрошували до подруг на весілля, то була там не довго, а тільки посидить,
пообіда, а як виведуть молодих надвір танцювати, то вона мерщій додому.
Одного разу, на клечальній неділі, Маруся була у своєї подруги дружкою на
весіллі. Навпроти дружечок сиділи бояри. Старшим боярином був парубок з города,
свитник Василь. Це був гарний парубок, русявий, рум'яний, одягнений у синій жупан.
41
Коли пришивали боярам до шапок квітки, то Василь поклав аж цілісінький гривеник. Всі
дуже здивувались, а він став спокійно їсти, буцімто копійку дав. Потім почав Василь
дружечок розглядати. І ось його погляд зупинився на Марусі, що була старшою дружкою.
«Став наш Василь і сам не свій і, як там кажуть, як опарений. То був шутливий,
жартовливий, на вигадки, на приклади — поперед усіх: тільки його й чули, від нього весь
регіт іде; тепер же тобі хоч би півслова промовив: голову посупив, руки поклав під стіл і
ні до кого нічичирк; усе тільки погляне на Марусю, тяжко здихне і пустить очі під лоб».
Прибрали страви, поставили на стіл горіхи. Дружечки почали з боярами цятаться,
сміятися, щебетати, а Василь сидів, немов у лісі, ні до кого не говорив, тільки дивився на
Марусю.
А що ж Маруся? Вона теж змінилась. їй стало чогось нудно, млосно, а коли гляне на
Василя, то так їй жаль його. А чого, і сама не знає. Невдовзі дівчина зібралася додому, але,
як подивиться на Василя, то знов не може піднятися з—за столу.
Аж ось Василь насмілився, набрав у жменю горіхів, підійшов до Марусі і запитав:
«Чи чіт, чи мишка?» Маруся промовила: «Чіт!» і взяла із Василевої жмені горіхи. Тут
стали якраз виводити молодих із хати. Марусі полегшало на душі, бо і вони з Василем
вийшли надвір. Молодь почала танцювати, веселитися. Василь вийшов із хати, але не
пішов танцювати, бо на думці в нього була одна Маруся. Він став розпитувати про неї
підстаршого боярина Левка Цьомкала. Левко розповів, яка ця дівчина багата, як її батько
любить, а вона байдужа до розваг і гуляти на свята не ходить. Згадав і про те, яка Маруся
роботяща: добре шиє, пряде, варить і пече, а мати п сидить та відпочиває.
Маруся теж не схотіла танцювати, а сіла біля хати і стала перебирати горішки, що дав
їй Василь. їй часом ставало то весело, то сумно, і вона сама не знала, що з нею діється.
До Марусі підійшла її подруга Олена Кубраківна і почала розповідати, як танцювала з
боярином. Маруся подумала, що йдеться про Василя, але дівчина відповіла, що танцювала
не
з
ним,
бо
отой
старший
боярин
дуже
неприступний.
Олена сказала, що Василь з міста, він свитник; як на неї, то хлопець дуже гарний, має
гнучкий стан та на сільських дівчат і не дивиться. Нібито його хазяїн хоче взяти Василя в
прийми,
віддати
за
нього
свою
доньку—красуню.
Почувши про це, Маруся ще дужче засумувала. Вона вирішила зберегти на пам'ять
горіхи, що дав їй Василь. Струснувши їх у жмені, дівчина голосно промовила: «Чи він
мене любить? Чіт чи мишка?» Василь почув ці слова і обізвався до неї: «Чіт! І любить тебе
від
щирого
серця!»
Засоромившись, Маруся запитала: «Хто такий? Про кого ви говорите?» Парубок
відповів:
«Той
тебе
любить...
про
кого...
ти
думала...»
Саме в цю хвилину її покликала Олена, і дівчата вирішили іти додому, домовившись
завтра
вранці
піти
до
міста,
бо
треба
було
дещо
купити.
Василь, який чув їхню розмову, довго стояв, гадаючи, чи немає у Марусі когось іншого
на прикметі. Маруся ж, ідучи додому, разів зо два зупинялась і оглядалась.
Сумна повернулась дівчина до своєї хати, бо думала, що Василь ЇЇ не любить.
Мати нездужала, лежала й стогнала, а дочка прийшла з весілля і, нічого не
розповідаючи, сиділа мовчки. Треба було йти по зілля на город, а вона з кошиком пішла
по воду. Прийшла додому, затопила піч і почала ставити в неї порожні горшки, замість
пшона стала терти сіль — усе в цей день робила не так як слід. Настя розказала Наумові,
що щось негаразд з їхньою донькою. Чи не з очей їй сталося? А чоловік розсердився і
нагримав на жінку, наказавши їй краще помолитися Богу: «...то й гляди, що Маруся наша
завтра
зовсім
здорова
буде».
Маруся, прочитавши на ніч молитву, лягла спати, аби завтра раненько встати. Дівчина
лежала та все думала про Василя і тихенько плакала, а потім таки заснула.
Вранці Василь чекав дівчат на дорозі, що вела до міста. Він вирішив будь—що
поговорити з Марусею. Нарешті з'явились подруги. Маруся побачила Василя. «Руки й
ноги затрусилися, у животі похолонуло, і дух зайнявсь, і сама ні з місця». А подрузі
42
сказала,
що
спіткнулась.
Василь, зустрівши дівчат, наплів їм, нібито по дорозі бігав якийсь собака і кидався на
людей. Маруся і Олена злякались і хотіли вже повернути назад, та парубок пообіцяв
провести
їх
і
оборонити
від
собаки.
Прийшли вони до міста, на базар. Олена стала скуплятися, а Маруся тільки ходила і
нічого не купувала. Василь розпитав, що їй потрібно, сам усе купив і поскладав Марусі у
кошик. Коли дівчата зібралися додому, хлопець сказав, що проведе їх, бо йому нібито
треба
у
їхнє
село
до
якогось
чоловіка.
Вирушили укупці в дорогу, аж тут Олена згадала, що забула забрати у шевця батькові
чоботи. Вона пішла собі, а Василь з Марусею стали чекати біля дороги.
Коли Олена залишила їх на самоті, Василь наважився відкрити свої почуття:
— Марусю! Чи я ж один був такий на світі, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро?
Люблю я тебе, Марусенько, усім серцем моїм, люблю я тебе більш усього на світі... Не
сердься на мене, не відворочуйся, не затуляй очиць твоїх білою рученькою; дай ЇЇ мені
сюди, нехай пригорну ЇЇ до свого серденька, та тоді хоч і вмру, коли тобі невгодна щирая
моя
любов!..
Почувши такі слова, Маруся затремтіла, серденько в неї забилось, але вона все ж таки
промовила
до
нього:
—
Адже
ж
ти
просватаний?
— Ні, Марусю, ні на кому я не сватаний і ні об одній дівчині до сієї пори і не думав.
Освідчившись Марусі у коханні, Василь став допитуватись у неї, чи вона його любить.
Але дівчина відповіла, що не скаже цього ніколи, бо їй соромно. Хлопець обнімав, цілував
її і не міг намилуватися нею. Маруся хотіла вирватись з його обіймів, та не могла, була
«неначе прикована до Василе-вої шиї». Але потім схаменулась і звеліла відпустити її, бо
вона боїться, що це гріх, за який Бог може на неї прогніватися.
Василь же відповів їй так: «Та я ж тобі, моя Марусенько, тим же Богом божуся, що
нема у сьому ніякого гріха. Він повелів бути мужу й жоні; заповідав, щоб вони любили
один одного і щоб до смерті не розлучалися. Тепер ми любимося: дасть Бог, сполним
святий
закон,
тоді
і
не
розлучимося
на
вік
наш...»
Після
цих
щирих
слів
Маруся
сама
тричі
поцілувала
Василя.
Аж ось з'явилась Олена. Пішли додому, а дорогою Олена дивувалась, чому це Маруся
стала такою веселою, балакучою та ще й з парубком: колись вона їх цуралась, а тепер сама
жартує.
Прийшли у село, Василь попрощався з дівчатами, віддав їм їхні речі, які ніс, і пішов.
Тільки-но він відійшов, Маруся згадала, що забула забрати у нього синій камінець.
Побігла, наздогнала і сказала, щоб приходив сьогодні на озера, вона прийде до нього на
побачення.
Вдома дівчина швидко приготувала їсти, розповіла матері про місто, про базар.
Прийшов батько і здивувався: ніколи ще Маруся не варила такого смачного боршу.
По обіді Маруся попросилася піти по суниці. Ідучи лісом, бачила ягоди, але не збирала
їх, а бігла, аби швидше побачити свого Василя. Зустрілися, поцілувалися. Сиділи,
говорили, аж поки стало вечоріти. Тут тільки Маруся згадала, що не назбирала ягід.
Василь просив її поки що не розповідати батькам про нього, запевнивши дівчину, що, як
прийде пора, він сам їм скаже. Маруся з ним погодилась, а потім сказала, що більше не
буде з Василем потайки зустрічатися, бо це вже гріх. Попрощавшися, Маруся пішла
додому. Хотіла про Василя розповісти Олені, але ту несподівано швидко звінчали і разом
з
батьками
повезли
на
хутір,
де
мали
справляти
весілля.
Прийшла
Маруся
додому,
весь
час
думаючи
про
Василя.
«Се на мене любов напала, а матуся казала, що любов — як сон: не заїш, не заспиш і
що робиш, не знаєш, мов вві сні. Борони Мати Божа, щоб я гіршого чого не зробила! Та як
не буду з ним бачитись, то і жартувати ні з ким буде. Добре ж я зробила і сама собі дякую,
що
не
звеліла
йому
до
себе
ходити».
43
Вранці дівчина стала поратись по господарству і все виглядала Василя. Пройшов
певний час, парубок теж сумував за Марусею, все її шукав, хотів зустрітися, але не знав,
де
вона
живе
і
хто
її
батьки.
Якось Василь ішов дорогою і побачив старенького чоловіка, який їхав з мішками від
вітряка, та на його возі зламалась вісь. Хлопець допоміг йому полагодити воза і провів до
самого
двору,
бо
вже
вечоріло.
Маруся, зустрівши батька, побачила з ним свого Василя і не знала, як їй поводитися.
Василь почав розказувати, де він служить, а на Марусю і не дивиться, ніби її не знав.
Наум
запросив
хлопця
прийти
до
них
завтра,
в
неділю,
обідати.
Маруся пішла провести милого і, не приховуючи своїх почуттів, сказала, що якби не
побачила його ще хоч день, то була б вмерла. Василь попросив дівчину дізнатися, якої
думки
про
нього
її
батько.
У неділю, зваривши обід, Маруся пішла з батьком до церкви. Тільки-но повернулись
звідти,
до
господи
завітав
Василь.
Пообідали, батько й матір відпочивали, а молоді собі цілувалися та милувалися.
Увечері
Василь
пішов
додому.
Парубок став ходити до Наума що Божий день. Усі звикли до нього, і коли не
приходив,
казали:
«Нема
ж
нашого
Василя!
Не
йде
обідати».
Діждались і Петра, розговілись. Якось перед вечором до хати вбігла Настя і крикнула:
— Науме,
Науме!
Либонь,
старости
йдуть.
—
До
кого?
— Тадо нас, до нас; от вжеудворі. Сідай швидше на лаву; а ти, Марусю, біжи хутко у
кімнату
та
вбирайся.
Постукали в двері тричі, а потім зайшли до хати двоє старостів і з ними Василь — «ні
живий,
ні
мертвий:
білий
як
стіна».
Чемно вислухавши старостів, батько Марусі сказав, що не може віддати дочку за
Василя.
Василь впав навколішки і благав Наума віддати йому Марусю, бо не може без неї жити,
аж тут і Маруся вискочила і стала просити батьків, щоб вони не розлучали її з коханим.
Вмовляла чоловіка і Настя. Але Наум нікого не послухав і не дав згоди.
Він сказав, щоб Василь прийшов завтра, він йому скаже причину, чому не віддає за
нього
дочки.
Старости пішли і забрали з собою Василя. Маруся, залившись сльозами, впала на
підлогу. Трохи згодом Наум почав запитувати Марусю, коли вона познайомилася з
Василем. Дівчина про все щиросердо розповіла, нічого не втаїла. Батько став дорікати
доньці, що вона раніше не казала про Василя, тоді він міг би сам вирішити, що далі
робити. Л тепер батько сказав Марусі, що не віддасть її за Василя, мовляв, завтра
дізнаєшся
чому.
Наступного дня прийшов Василь. Пообідали, а потім батько звелів доньці і дружині
вийти з хати, аби не заважати їхній розмові. Залишившись сам на сам з Василем, Наум
сказав, що не віддасть за нього Марусю, бо його можуть забрати в солдати, а що тоді їй
бідній робити. Уникнути солдатчини можна було тільки виставивши замість себе
«найомщика», але це потребувало великих грошей, яких Василь, сирота, звичайно, не мав.
Тому Наум сказав йому: «Принеси бумагу, що «найомщик» принятза самого тебе і за твої
гроші
—
от
тобі
зараз,
обома
руками,
віддам
Марусю».
Василь, плачучи, попросив, щоб Наум дозволив йому попрощатися з Марусею.
«Він її пригорнув до серця кріпко, поцілував, віддав її нечуственну батькові на руки,
поцілував руку йому і Насті... і пішов швидко, не оглядаючись...»
Маруся дуже сумувала, розлучившись з милим. Нікуди не виходила, тільки пряла та
шила.
Про
Василя
нічого
вони
не
чули.
Приходили старости від інших парубків, але Маруся всім відмовляла, бо чекала свого
Василя.
44
Пройшов піст, відговілись і діждали воскресенія. У великодню суботу Маруся учинила
паску, поклала в неї яєчок, імбиру, шафрану, і паска спеклася висока, жовта і ще у печі
добре зарум'янилась. На Великдень дівчина уранці понесла з батраками святити паску,
печеного баранця, порося, сало, ковбасу, з десяток крашанок і грудку солі. Все це вона
розклала гарненько на хустці, яку розіслала на цвинтарі. Наум же пішов до церкви
молитися. Він не повірив своїм очам, коли побачив, що вийшов на середину церкви
читати Апостола не хто інший як Василь. Марусин батько дуже здивувався, бо знав, що
парубок неписьменний. Невдовзі пін переконався, що той десь навчився грамоті, бо
інакше не зміг би прочитати Апостола, та ще й на Великдень. Потім Василь співав
Херувімсь-кої,
і
співав
так
гарно,
що
і
дяк
би
не
зумів.
Після служби Наум запросив Василя до них в гості. Прийшов додому, не кажучи жінці,
кого зустрів. Аж ось з'явилась і Маруся, яка була при пасках і не бачила Василя.
Розставила все на столі, і вони з матір'ю дивувались, чому ж це батько не сідає
розговлятись,
а
ходить
по
хаті.
Аж ось рипнули двері, і в хату зайшов Василь. Маруся скрикнула не своїм голосом:
«Ох, мій Василечку!» — та й стала як укопана. Потім з дозволу Наума Василь з Марусею
похристосувались.
Сіли за стіл разом з батраками, почали розговлятись. Потім за звичаєм Маруся зібрала
кістки
і
покидала
у
піч.
Наум розповів, що сьогодні у церкві новий дяк читав Апостола. На запитання Насті,
хто це такий і звідки, Наум, всміхаючись, відповів: «Осьде він, пан Василь». Василь
розказав, де навчився тієї науки. Міркуючи про те, як заробити гроші, щоб відкупитися від
рекрутчини, хлопець найнявся до купця-залізняка. Той добре поставився до нього і обіцяв
восени знайти за свої гроші «найомщика» за Василя. Хлопець день і ніч вчився, щоб
навчитися читати, писати і рахувати. Цього потребувала його нова служба і доручення, які
давав йому хазяїн. Навчився він і церковного співу, бо разом з товаришами ходив співати
на кліросі. Побачивши чесність і кмітливість Василя, хазяїн став посилати його в різних
купецьких справах. Тепер він мав їхати до Одеси, відтіля до Москви і на заводи.
Повернутися
сподівався
тільки
до
Пречистої
—
церковного
свята.
Розповідь Василя так сподобалась Наумові, що він, поцілувавши хлопця, дозволив
прислати старостів до Марусі, бо «тепер нічого боятись». Не тямлячи себе від щастя,
закохані кинулися до батькових ніг, дякуючи йому та матері. У вівторок відбулося пишне
сватання, після якого Василь з Марусею всюди ходили разом «як голуб з голубкою».
Побували і на богоміллі у монастирі, де заказали молебень, що Маруся обіцялася, коли
буде посватана за Василя. Не встигли вони наговоритись і надивитись один на одного, як
прийшов
час
розставання.
Маруся пішла проводжати Василя через кладовище, де люди в той день поминали
родичів. З собою вона взяла все, що було потрібно, аби пом'янути і свою померлу рідню.
Після панихіди, під час якої Маруся все молилася та плакала, вона сказала нареченому:
«Як ти вернешся, Васи-лечку, то, може, мене на сім кладовищі будеш так поминати». Від
цих слів на серці його впала туга. Маруся, роздавши крашанки, обділивши грішми
старців, стала прощатися із Василем. Вона цілувала його і раптом голосно промовила:
— Василю! На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш! Поминай
мене, не удавайся у тугу... прощай на віки вічні!.. Там побачимось!
Сказавши
це,
Маруся,
не
оглядаючись,
пішла
додому.
Після прощання з Василем вона засумувала, часто замислювалась, не слухала тих, хто
радив їй хоч трохи розважитись. Не знімала чорний пла-ток,зачастила до церкви.
Минав час, настала спасівка. Маруся трохи повеселішала, бо незабаром мав
повернутися Василь. На третій день після Спаса пішла вона у бір по гриби. Назбирала
повний кошик і відро рижиків, аж тут пішов «престрашенний дощ, та ще й з холодним
вітром. Дівчина змокла як хлюща, так з неї і тече; а змерзла ж то так, що зуб з зубом не
зведе,
так
і
труситься».
45
Гадала, що вдома зігріється. Залізла на піч, а вона холодна, нетоплена, так ще більше
змерзла. Укрилась кожухом, а лихоманка її так і б'є. Прийшов батько, подивився, та аж
злякався,
почав
Богу
молитися.
«Дай, Господи, щоб заснула і щоб завтра здорова була!» — сказавши сеє, ліг і...
заснув».
Вночі Маруся прокинулась, стала стогнати, бо дуже кололо в лівому боці. Батьки
розтопили піч, поклали Марусю на лаві, вкрили рядном. Настя стала просити Наума
сходити до знахарки, але він вирішив вдатися до своїх способів лікування: «От він зараз
дістав іорданської води та й звелів Насті, щоб нею натерла Марусі бік, де болить, і дав тієї
ж води трошки напитись, а сам підкурював ЇЇ херувимським великоднім ладаном...»
Марусі нібито трохи полегшало, вона стала засипати. Аж раптом знов як закричить:
— Ох, лишечко! Колеть мене, колеть у бік, пече... Ох, трудно мені! Батіночку
рідненький, матіночко моя, голубочко! Рятуйте!.. Поможіть мені!.. Смерть моя!.. Не дає...
мені
дихати!..
Наум схопив шапку і пішов у місто до знайомого цирюлика. Оглянувши хвору,
цирюлик сказав, що «худо діло», треба надіятись лише на самого Бога. Проте він зробив,
що міг: пустив Марусі кров і поприпустив до боку п'явки. Батько привозив до неї німця—
лікаря,
але
йтой
не
допоміг
хворій.
Наум
все
молився:
— Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грішних, і навчи, що нам робити і як тебе
слухати!
Батько запросив священика, щоб причастив Марусю. Після причащання Маруся аж
повеселішала.
Потім
покликала
до
себе
батьків:
— Батеньку, матінко, мої ріднесенькі! Простіть мене, грішную!.. Попрощаймося на сім
світі...
поки
Бог
зведе
нас
докупи
у
своїм
царстві.
Промовивши це, стала руки їм цілувати, а вони плачуть та її цілують. Маруся
попросила ще передати Василю його сватану хустку і сказати, щоб не побивався за нею,
бо
скоро
вони
зустрінуться.
Попрощалась, затихла, промовивши наостанку: «Мати Божа!., прийми...»
Прийшли дівчата і, за старовинним звичаєм, стали Марусю убирати, як на весілля, бо
була вона ще незаміжня. Зібралися люди, всі журились і плакали, дивлячись на померлу.
Надвечір знайомий Наумові маляр малював труну: у головах намалював янгола Божого, а
у ногах — смерть із кістками. Жінки порались у хаті, готуючи страву на поминки.
Саме в цей час мимо церкви проїжджав Василь і почув, що дзвони дзвонили по
покійнику. Не знаючи, хто в селі вмер, він, однак, дуже злякався і погнав коней, щоб
швидше дати звіт хазяїну і поспішити до Марусі. У Наумовому дворі він побачив свою
наречену на лавці під сукном, заквітчану, немов до весілля. Василь скрикнув, жалібно
застогнав, зблід як смерть та тут і впав мов неживий. Ледве привели його до пам'яті.
Опритомнівши, Василь кинувся до мертвої, припав до неї і, ридаючи, цілував їй руки. Він
так плакав і вбивався, що всі люди, навіть малі діти, почали голосити, дивлячись на
Василя
і
на
Марусиних
батьків.
Вранці ударили дзвони і посходилось видимо—невидимо людей. Прибули навіть пани
з міста, щоб подивитись на те, як за старовинним обрядом будуть ховати дівку. Із церкви
винесли святий хрест і корогви, а за ними йшли аж три попи, диякон та з десятка два
дяків. Відібрали, як на весілля, бояр, дружок, старостів, свашок та світилку, а молодого не
знадобилось вибирати — це був Василь, посватаний наречений Марусі.
Винесли скриню з Марусиним приданим, і стара Настя стала обділяти бідних дівчат та
жінок
і
навіть
саму
скриню
віддала
на
церков.
Потім Настя звернулася до Василя і, почепивши йому до пояса сватану хустку, просила
не покидати їх. Василь блідий як смерть насилу промовив до неї: «Матінко рідненька!..»
Більше
він
нічого
не
міг
сказати.
Марусю поклали у труну, попи покропили домовину свяченою водою, дружечки
46
поправили на ній коси та квіточки, а на голову положили ще віночок з різних квітів. Після
цього
попрощалися
з
Марусею
і
бояри
винесли
труну
з
хати.
Відслужили у церкві і службу Божу, і похорони, понесли на кладовище. На кладовищі
увесь народ став голосити за Марусею. Коли стали кидати у яму землю, Василь не зміг, бо
«пальці йому звело, і руки не може розправити, щоб сипнути землю у яму... трясся—
трясся
—
так
і
впав
нечувственний...»
Поховали, прийшли додому і тільки тоді кинулися, що немає Василя. Скрізь шукали,
запитували, і у хазяїна, і у родичів — не чули і не бачили.
Минув рік після смерті Марусі, потім другий. На третьому році прийшла звістка, що
Василь живий, пішов у ченці і став уже дияконом у Печерському монастирі в Києві.
Передавав привіт Марусиним батькам, кажучи: «Через їх молитви Бог мене спас і вирвав з
рук
диявола...»
Наум із Настею поїхали в Київ, щоб побачити Василя, та чернець сказав їм, що той
помер:
«Він і прийшов немощний, та таки себе не поберігав: не слухав нікого, ськав усякої
болісті і заморив себе зовсім. Далі чах-чах та от неділь зо дві які помер».
Вмираючи, просив якоїсь землі, що у нього у платку була зав'язана, покласти з ним, а
платок шовковий, червоний, просив покласти йому під голову. Звичайно, його не
послухали, бо такі «примхи» заборонено монастирським статутом. Довго Наум стояв над
гробом після того, як відслужили панахиду по Василеві, а потім сказав:
— Дай Господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю!
Тарас Шевченко.
«До Основ’яненка»
Б’ють пороги; місяць сходить,
Як і перше сходив...
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січі; очерети
У Дніпра питають:
«Де-то наші діти ділись,
Де вони гуляють?»
Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер віє
На степу козачім.
На тім степу скрізь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
«Де наші панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернітеся! Дивітеся —
Жита похилились,
Де паслися ваші коні,
Де тирса шуміла,
Де кров ляха, татарина
Морем червоніла...
Вернітеся!» — «Не вернуться! —
Заграло, сказало
Синє море. — Не вернуться,
47
Навіки пропали!»
Правда, море, правда, синє!
Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля. /120/
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить...
Тілько ворог, що сміється...
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине —
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду співаю?
Ех, якби-то!.. Та що й казать?
Кебети не маю.
А до того — Московщина,
Кругом чужі люде...
«Не потурай», — може, скажеш,
Та що з того буде?
Насміються на псалом той,
Що виллю сльозами;
Насміються... Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Поборовся б і я, може,
Якби малось сили;
Заспівав би — був голосок,
Та позички з’їли.
Отаке-то лихо тяжке,
Батьку ти мій, друже!
Блужу в снігах та сам собі:
«Ой не шуми, луже!» /121/
Не втну більше. А ти, батьку,
Як сам здоров знаєш,
Тебе люде поважають,
48
Добрий голос маєш;
Співай же їм, мій голубе,
Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво,
Що було, минуло...
Утни, батьку, щоб нехотя
На весь світ почули,
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всім світі стала!
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
Гриця заспіває.
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю
В чужій домовині.
Датується за часом опублікування в журналі «Отечественные записки» (1839. — №
10. — С. 1 — 29) нарису Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «Головатый (Материал для истории
Малороссии)», який дав поштовх до створення послання Шевченка, орієнтовно: жовтень
— грудень 1839 р., С.-Петербург. М. О. Максимович свідчив: «Шевченко написал свое
послание „К Основьяненку“, воодушевленный не „Марусею“ и не другими его
малороссийскими повестями; он воодушевлен историческим очерком запорожца
Головатого, который был написан Квиткою по-русски и напечатан в „Отечественных
записках“ 1839 года (это известно мне достоверно из беседы с Шевченком, когда он
гостил у меня на Михайловой Горе в июне 1859 года)» (Максимович М. А. Трезвон о
Квиткиной Марусе // Киевская старина. — 1893. — № 8. — С. 260).
Первісний автограф не відомий. Наприкінці 1839 або на початку 1840 року
Шевченко під псевдонімом «Перебендя» надіслав автограф, нині не відомий, Г. Ф. КвітціОснов’яненкові. Відгадавши псевдонім після виходу в світ «Кобзаря», Г. Ф. КвіткаОснов’яненко в листі до поета від 23 жовтня 1840 р. писав про читання цього рукопису:
«А тут і письмечко... не відгадаю від кого. Я узяв та гарненько і розпечатав... А далі як
почали вірші читати... так ну!.. [...] Дивлюсь... жіночка моя хусточкою очиці втира... „Отсе
так, — кажу, — хтось мудро написав і живо всю правду списав... хто ж такий?..
Перебендя... Вгадуй же його, що і хто воно таке є... не знаємо“» (Листи до Тараса
Шевченка. — С. 5). Слід думати, що це було послання «До Основ’яненка».
Найраніший відомий текст твору — першодрук у «Кобзарі» 1840.
Вірш звернений до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка (1778 — 1843) — українського
письменника, прозаїка й драматурга, з творчістю якого Шевченко познайомився завдяки
Є. П. Гребінці ще до визволення з кріпацтва; з листа Є. П. Гребінки від 18 листопада 1838
р. вперше дізнався про молодого поета й Г. Ф. Квітка. Повість Г. Ф. Квітки-Основ’яненка
«Сердешна Оксана», з надісланим Є. П. Гребінці наприкінці 1838 або на початку 1839
року рукописом якої мав можливість ознайомитися Шевченко, послужила, очевидно,
49
найвагомішим стимулом — поряд із творами на подібну тему в російській літературі — до
створення поеми «Катерина».
«Катерина»
Стислий виклад тексту
Поема починається зверненням автора до українських дівчат. Він щиро радить їм
не кохатися з москалями (офіцери царської армії), «бо москалі — чужі люде, роблять лихо
з вами». Москаль піде потім у свою Московщину, а збезчещена й кинута ним дівчина
гине, а разом із нею гине від горя її стара мати.
Не слухаючи батьків, Катерина покохала москаля, «як знало серденько», ходила
до нього в садочок, цілувала його карі очі, поки не занапастила свою долю. По селу вже
пішла про неї «недобра слава», та вона, захоплена своїм коханням, на це не зважала. Аж
ось москалі вирушили в похід у Туреччину.
Від'їжджаючи, москаль обіцяв Катерині, якщо не загине, повернутися до неї і
взяти її за дружину, зробити «московкою». Дівчина тяжко переживала розлуку з милим,
чекала на нього, не звертала уваги на людський осуд, на те, що з неї, покритки, глузують
односельчани. Катерина соромилась виходити вдень на вулицю, навіть по воду ходила
опівночі. Але вона не втрачала надії, виглядала коханого.
Через півроку Катерина породила сина. Люди почали неприховано сміятися з
молодої матері, пустили на глум її батьків. Автор із великим жалем і співчуттям ставиться
до скривдженої молодої жінки:
Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся З малим
сиротою? Хто спитає, привітає Без милого в світі? Батько, мати — чужі люде, Тяжко з
ними жити!
Минув час. Катерина, криючись від чужих очей, виносила в садочок сина,
ходила по садочку, де все нагадувало їй про колишнє щастя, і гірко плакала, кляла свою
долю. Глузування, «недобрії речі» не припинялися. Якби милий був поруч, він би
заступився за неї. Але вона не знала, чи живий її Іван. Може, він загинув за тихим Дунаєм,
а може, покохав іншу в своїй Московщині.
Катерина плакала і журилась, а москалі повернулися з походу іншим шляхом.
II
Зажурений сидів за столом старий батько Катерини. Заплакана мати звернулася
до дочки з гіркими словами:
Що весілля, доню моя? А де ж твоя пара? Де світилки з друженьками. Старости,
бояре? В Московщині, доню моя! Іди ж їх шукати, Та не кажи добрим людям, Що є в
тебе мати.
Мати оплакує долю дочки, що її ростила, «як ягідку, як пташечку», але
дівчина виявилася невдячною й осоромила батьків. Мати виганяє Катерину з дому, хоча
знає, що без єдиної доньки її нікому буде навіть поховати. Вона благословляє дочку в
далеку дорогу і падає непритомна.
Батько прискорює прощання. Катерина благає його простити її і, взявши
дитину, виходить з хати. Катерина пішла у садок, помолилась Богу, взяла з собою трохи
землі з-під вишні, добре розуміючи, що навіки прощається з батьківською оселею.
Плачучи залишала покритка рідні місця, пригортала й цілувала своє дитя, а в
селі ще довго не вщухали плітки про неї, та ані Катерина, ані її батьки вже не чули того
осуду. У ліричному відступі автор намагається пояснити, чому це люди завдають лиха
іншим чи собі. Одних людей доля жалує, а інших — ні:
Де ж ті люде, де ж ті добрі, Що серце збиралось З ними жити, їх любити?
Пропали, пропали!
50
Є на світі люди багаті, які теж не мають ні долі, ні волі, хоч і соромляться в
цьому зізнатись. Краще не мати срібла-золота, та не соромитися власних почуттів,
відчуваючи себе вільним.
III
Серед ночі, коли спочивають стомлені люди і сплять діброви, десь
притулилась з малим дитям Катерина. Гірка її доля, чекає на неї лихо, піски, люта зима,
зустрічі з чужими людьми. Чи хто—небудь привітає її в цім світі?
А поки що оповідач згадує свій шлях на Московщину. Цей далекий шлях йому
добре відомий, та краще про нього не розповідати, бо він такий жахливий, що може часом
приснитись. За Києвом, за Дніпром їхали шляхом чумаки і зустріли смутну заплакану
молодицю. На ній латана свитина, на плечах торбина, в руках — ціпок і немовля. Вони
подумали, що молодиця повертається з прощі. Жінка спитала шлях на Москву і попросила
подати їй Христа ради на дорогу.
Тяжко було Катерині просити, та робила вона це задля дитини, якій на
отримані гроші купила медяника. Довго Катерина йшла до Москви, часом ночувала з
дитиною під тином. Знов звертаючись у ліричному відступі до сільських дівчат, автор
просить їх не повторювати помилки Катерини, бо кого Бог карає, того й люди:
Шануйтесь ж, любі, в недобру годину Щоб не довелося москаля шукать.
Хоч як важко Катрі, та не треба людям бачити її сліз: вони не зрозуміють горя
нещасної жінки і не пожаліють її. Настала зима, а Катерина в личаках і в старенькій
свитині все ще мандрувала шляхами. Зустрілися їй москалі, почали глумитись. А вона
питала про свого Івана, щоб віддати йому сина, а потім хоч і вмерти. Знялася хуртовина, а
Катря стояла серед поля з дитиною і плакала. Потім край дороги, під лісом, побачила
курінь і вирішила проситись на нічліг.
Ідучи, роздумувала про долю дитини — що з ним буде, коли її не стане. Може,
без матері доведеться спати серед собак надворі. Навіть сироті -собаці легше жити, бо
ніхто не спитає про матір. А з її сина Івася люди будуть насміхатися і називати байстрям.
IV
Свище по лісу завірюха, поле вкрилося снігом, ставок замерз як у неволі,
лишилась тільки ополонка, з якої беруть воду. Карбівничий вийшов оглядати ліс, але
через хуртовину відразу повернувся в хату.
Почувши від нього, що дорогою йдуть москалі, Катерина, неодягнена й боса,
мерщій вибігла з хати. У старшому москалів вона пізнала свого коханого. Той хотів
проїхати мимо, але жінка схопилась за стремена, благаючи подивитися на неї, бо це ж
вона, його люба Катруся. Але Іван зрікся свого кохання і наказав солдатам: «Возьмите
прочь безумную!»
Вражена такою жорстокістю, Катерина знов почала просити його, кажучи, що
вона на все згодна, аби він не кидав сина: «Покинь мене, забудь мене, та не кидай сина».
Вона побігла в хату винести офіцерові сина, але Іван був вже далеко.
У відчаї Катерина звернулась до солдатів, умовляючи їх забрати дитину та
віддати старшому за сина: якщо батько його покинув, то й вона покине. Катерина
положила сина на шлях, а сама як навіжена побігла у ліс до ставка і кинулася в ополонку.
Москалі байдуже проїхали повз дитини, залишивши її на дорозі, аж поки плач немовляти
не почули лісничі. Коли вмирає мати, дітям залишається добра слава і могила, на яку
можна вилити сльози і знайти там розраду серцю. Горе байстрюкові, у якого немає ані
батька, ані матері.
V
Сліпий кобзар ішов до Києва і зупинився спочити. Його маленький поводир
куняв на сонці. Старий співав псалми, перехожі давали їм хто бублик, хто гроші,
задивлялися на босе й голе гарне хлоп'я: Дала,— кажуть,— бровенята, Та не дала долі!
Їхала шляхом карета, запряжена шестернею коней, а в кареті — пан із сім'єю. Пані
покликала Івася і дала йому гроші, а пан глянув і одвернувся, бо впізнав свого сина...
51
Карета рушила далі, жебраки полічили милостиню, помолилися на схід сонця і пішли
понад шляхом.
«Гайдамаки»
Стислий виклад тексту
Поема розпочинається лірично—філософським відступом—посвятою. Автор
розмірковує над плином життя, над вічними змінами в природі і людському суспільстві:
«Все йде, все минає — і краю немає...» Вічними є лише волелюбні прагнення народу. А
виразниками цих прагнень стали гайдамаки.
Поет знає, що його поетичні рядки будуть вороже зустрінуті реакційними
письменниками, які вважають: «Коли хочеш грошей, Та ще й слави, того дива, Співай про
Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори,— От де слава!!!» У поета
— інша слава, інші цінності. Він згадує про часи козацької волі, про славне минуле
України. Кругом нього стали його «діти» — породжені поетичною уявою образи твору —
гайдамаки. Він радить їм летіти з чужини в Україну, не цуратися мови, якою мати пісень
співала, не цуратися своєї історії.
Поет просить благословення для них у свого «щирого батька» (Василя
Івановича Григоровича, якому присвячено поему).
Інтродукція
Це історичний вступ до поеми, в якому розповідається про політичний стан
Польської держави, де зародився гайдамацький рух. Боротьба польських магнатів за владу
врешті-решт призвела до втрати Польщею своєїдержавності. А конфедерати, які мали цю
державність захищати, грабували Україну, знущалися з народу. їхні дії викликали
обурення проти шляхти — гайдамаки готувалися до повстання, «ножі освятили». Галайда
Ярема Галайда — наймит, попихач шинкаря Лейби. Він сирота, але «сирота багатий», бо в
нього є кохана Оксана. Вночі, коли шинкар лічив гроші, а його дружина і донька спали,
Ярема взяв торбу і пішов у Вільшану.
Конфедерати
Цієї ж ночі до Лейби прийшли конфедерати, виламали двері, побили господаря,
допитуючись, де його дочка. Корчмар хрестився та божився, що вона вмерла.
Конфедерати всіляко принижували Лейбу, а він корився і догоджав їм, підливаючи
горілки. А коли шляхта почала вимагати в нього гроші і бити, він сказав, що в нього немає
«ні шеляга», а багато червонців зберігається в костьолі у вільшанського титаря. Ще у
титаря є гарна дочка Оксана, «як панночка». Конфедерати залишили корчмаря і поїхали у
Вільшану.
Титар
У Вільшані попід гаєм Ярема, співаючи, виглядав свою Оксану. Парубок навіть
заплакав, чекаючи, бо боявся, що кохана не прийде. А коли побачив її, то зрадів і забув
про все. Титарівна .лібарилася, бо в неї занедужав батько. Ярема розповів дівчині, що йде
в Чигирин дістати свяченого ножа, бо надумав пристати до гайдамаків, здобути славу,
багатство, і все це скласти до ніг Оксани: «Одягну тебе, обую. Посаджу, як паву, — На
дзиґлику, як гетьманшу, Та й дивитись буду...» Закохані мріяли, як будуть жити, коли не
стане ляхів в Україні. Прощаючись, Ярема і Оксана присяглися один одному у вірнім
коханні та й розійшлися. Тихесенько, гарнесенько, Щоб ніхто не бачив Ні дівочі дрібні
сльози, Ні щирі козачі. А тим часом у титаря засвітилось в усіх вікнах. То конфедерати,
люди, які зібралися немов би волю боронити, катували Оксаниного батька, вимагаючи в
нього гроші. Титар мовчав. «Завзята бестія! стривай!» Насипали в халяви жару... «Утім'я
цвяшок закатай!» Не витерпів святої кари, Упав сердега. Замордувавши титаря, ляхи
вирішили запалити церкву. Але тут у хату вбігла Оксана і, побачивши вбитого батька,
знепритомніла. її, непритомну, ляхи забрали з собою.
Свято в Чигирині
52
Автор згадує колишніх гетьманів, за правління яких Чигирин був містом
козацької вольниці. Колись тут збиралось численне козацьке військо. Минув час, і в
Чигирині, «як у домовині». Аж ось поет знов повертається до подій Коліївщини. Над
річкою Тяс-мином, у темнім гаю, зібрались прості козаки і старшина, щоб покарати
ворогів: За кров і пожари Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть. Попід дібровою стояли вози
з ножами, і повстанці вірили, що ту зброю подарувала Катерина II, яка начебто
підтримувала гайдамаків. Козацька старшина, що з'їхалася з різних куточків України,
плекала надії на визволення з—під польського гніту, сподівалась, що повернеться влада
гетьмана. Люди чекали дзвонів, що мали сповістити про початок церковної служби і
слухали, як співав сліпий кобзар. Нарешті вдарили дзвони. У службі брала участь така
сила духовенства, як на Великдень. Поміж возами ходили попи з кропилами і святили
зброю. А благочинний закликав громаду: «Молітесь, діти! страшний суд Ляхи в Україну
несуть — І заридають чорні гори». Він нагадав людям про страшні лиха, що їх зазнала
Україна, про те, що всі «праведні» українські гетьмани були спалені шляхтою або заживо,
або після смерті (трупи Богдана і Тиміша Хмельницьких було піддано вогню в Чигирині,
аби знищити навіть пам'ять про них). Диякон проголосив: «Нехай ворог гине! Беріть ножі!
освятили!» І народ кинувся розбирати ножі, що згодом «заблищали по всій Україні».
Треті півні
Ляхи розкошували, не знаючи, що панувати їм судилося лише один день, поки
не розпочалось повстання. Коліївщина, це «пекельнеє свято», охопила всю Україну, але
минув час і про неї забули. Онуки славних учасників повстання «панам жито сіють».
Серед ночі берегом Дніпра йшов козак, йшов і журився, бо його серце чуло щось недобре.
Він йшов не у Вільшану до коханої, а у Черкаси до ляхів, яких буде бити, коли почує
сигнал до повстання (цей сигнал — треті півні). Ярема замислився над долею України,
сподіваючись, що народ виборе собі незалежність, і як символ цієї незалежності в степах
України знов «блисне булава».
Поринувши у свої думки, він і не помітив, що почалась буря, бо на нього чекало
невідоме майбутнє: «Там Оксана, там весело І в сірій свитині; А тут... а тут... що ще буде?
Може, ще загину».
Червоний бенкет
«Задзвонили в усі дзвони по всій Україні», і гайдамаки почали бити ляхів. З
бойовим покликом «Гине шляхта, гине!» «по горищах, по коморах, по льохах, усюди; всіх
уклали, все забрали». У Черкаси, де діяв Залізняк, прийшов і Ярема. Там він дізнався
проте, що конфедерати вбили титаря і вкрали Оксану. Ярема попросився у реєстр до
Залізняка. Оскільки хлопець був сиротою і не мав прізвища, то його записали як Галайду
(бездомний бурлака). Дали Яремі коня і, залишивши за собою палаючі Черкаси, поїхали
далі, а Ярема всю дорогу мовчав — тяжко тужив за Оксаною. Гупалівщина Повстання
охопило всю Україну: ...осталися Діти та собаки — Жінки навіть з рогачами Пішли в
гайдамаки. Поет у ліричному відступі говорить про те, що у кривавій різні винні
«ксьондзи, єзуїти», які посіяли ворожнечу між братнімі слов'янськими народами. Коли
загін Залізняка приїхав у Вільшану, Ярема дізнався про те, що ляхів там вже вбили, а
тепер поховали. Тоді ж повстанці познайомилися з хлопцем —підлітком, який разом зі
своїм батьком пішов у гайдамаки. У хлопця розпитали дорогу до Будищ, де в яру було
озеро, а попід горою стояв ліс. У тому лісі ляхи поховались на деревах, і їх позбивали з
дерев, як груші. Там же повстанці знайшли скарби конфедератів і потім пішли карати
ворогів у Лисянку. Бенкет у Лисянці
Гонта і Залізняк керували повстянням у Лисянці. Повстанці не жаліли нікого, ні
жінок, ні дітей. Особливо лютував Ярема. Тепер у нього було і золото, і слава, але ніщо у
світі не могло вгамувати його тугу за Оксаною. Гайдамаки влаштували бенкет у Лисянці,
пили й гуляли, а кругом їх палала пожежа, чорніли на кроквах обгорілі трупи повішаних.
Тут Ярема побачив переодягненого у козацьку кирею Лейбу, який розповів йому, що в
будинку, за мурами якого сховалися ляхи, знаходиться Оксана. Гонта та Залізняк наказали
53
козакам палити по будинку з гармат, та Ярема з Лейбою встиг прокрастися туди, в самий
льох, і вихопити ледь живу Оксану. Прямо звідти він повіз її до Лебедина.
Лебедин
У Лебедині Оксана опритомніла в монастирі і розповіла бабусі—черниці про
те, як потрапила в полон до ляхів, як хотіла накласти на себе руки. Від цього вчинку її
врятували лише думка про Ярему та кохання до нього. Черниця, у свою чергу, розказала,
що саме Ярема Галайда привіз дівчину до Лебедина і обіцяв за нею приїхати. Він і справді
повернувся, обвінчався з Оксаною, того ж дня покинув її, щоб разом із Залізняком бити
ляхів.
Гонта в Умані
Пройшло літо, настала зима, а повстання тривало, тривало аж до весни: Не
спинила весна крові, Ні злості людської. Тяжко глянуть, а згадаєм — Так було і в Трої.
Такі буде. Ярема прославився на всю Україну як завзятий гайдамака: Максим ріже, а
Ярема Не ріже — лютує: З ножем в руках на пожарах І днює й ночує. Гайдамаки хмарою
обступили Умань і затопили її панською кров'ю. Аж ось гайдамаки привели до Ґонти
ксьондза—вчителя і двох його учнів, хлопчиків—католиків, синів Ґонти. Гонта, вірний
присязі, наказав убити ксьондза, а дітей привселюдно примусив зізнатися, що вони
католики. Батьківське горе не знало меж: «Сини мої, сини мої! Чом ви не великі? Чом ви
ляха не ріжете?» «А сьогодні, сини мої, Горе мені з вами! Поцілуйте мене, діти, Бо не я
вбиваю, А присяга».
Гонта своїми руками зарізав обох синів, заборонивши їх ховати, як і всіх інших
католиків.
Потім він наказав зруйнувати базиліанську школу, де вчились його діти.
Гайдамаки розбивали об каміння ксьондзів—учителів, а школярів живих топили у
криниці. Гонта, не тямлячи себе від горя, мовнавіжений бігав по Умані і кричав,
закликаючи безжалісно нищити ляхів. Прямо на пожарищі гайдамаки сіли вечеряти. Не
було серед них тільки Ґонти. Криючись від усіх, він шукав когось серед купи мертвих.
Знайшов трупи своїх дітей, поніс їху поле поховати: Поклав обох, із кишені Китайку
виймає; Поцілував мертвих в очі. Хрестить, накриває Червоною китайкою Голови козачі.
Розкрив, ще раз подивився... Тяжко—важко плаче:
«Сини мої, сини мої! На ту Україну Дивітеся: ви за неї Й я за неї гину».
Поховавши синів, Гонта пішов геть, оглядаючись на степ. Він бажав тепер для
себе тільки швидкої смерті.
Епілог
Автор шкодує за часами, коли Залізняк і Гонта гуляли по Україні, караючи
ворогів. Згадує свого батька сусідів, які любили слухати оповіді діда про Коліївщину.
Майже рік тривало повстання та й ущухло. Ґонту ляхи піддали нелюдському катуванню і
стратили. Не лишилося по ньому ні хреста, ні могили. Залізняк, дізнавшись про страшну
загибель товариша, помер з горя. Гайдамаки поховали Залізняка в степу, насипали високу
могилу. Довго стояв над тією могилою Ярема, а потім заплакав і пішов геть. Гайдамаки
після придушення повстання розійшлися хто куди. Тим часом було зруйновано Запорізьку
Січ. А Україна «навіки заснула». Тільки часом колишні повстанці, старі, ідучи понад
ніпром, співають гайдамацьких пісень.
«Кавказ»
Искреннему моему Якову де Бальмену
Кто даст главе моей воду,
И очесем моим источник слез,
И плачуся и день и нощь,
54
о побиенных…
Иеремии глава 9, стих 1
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день божий добрі ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип’є
Живущої крові —
Воно знову оживає
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави бога,
Великого бога.
Не нам на прю з тобою стати!
Не нам діла твої судить!
Нам тілько плакать, плакать, плакать
І хліб насущний замісить
Кровавим потом і сльозами.
Кати згнущаються над нами,
А правда наша п’яна спить.
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити
Ляжеш, боже, утомлений?
І нам даси жити!
Ми віруєм твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
А поки що течуть ріки,
Кровавії ріки!
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Отам-то милостивії ми
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо. Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
55
В сльозах удов’їх. А дівочих,
Пролитих тайне серед ночі!
А матерних гарячих сльоз!
А батькових старих, кровавих,
Не ріки — море розлилось,
Огненне море! Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава.
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете,
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас сила
І воля святая!
Чурек і сакля — все твоє,
Воно не прошене, не дане,
Ніхто й не возьме за своє,
Не поведе тебе в кайданах.
А в нас!. На те письменні ми,
Читаєм божії глаголи!.
І од глибо[ко]ї тюрми
Та до високого престола —
Усі ми в золоті і голі.
До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! Чом би нам
Платить за сонце не повинні!
Та й тілько ж то! Ми не погане,
Ми настоящі християне,
Ми малим ситі!. А зате!
Якби ви з нами подружили,
Багато б дечому навчились!
У нас же й світа, як не те —
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!. Що й лічить!
Од молдованина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! У нас
Святую Біблію читає
Святий чернець і научає,
Що цар якийсь-то свині пас
Та дружню жінку взяв до себе,
А друга вбив. Тепер на небі.
56
Об бачите, які у нас
Сидять на небі! Ви ще темні,
Святим хрестом не просвіщенні,
У нас навчіться!. В нас дери,
Дери та дай,
І просто в рай,
Хоч і рідню всю забери!
У нас! чого то ми не вмієм?
І зорі лічим, гречку сієм,
Французів лаєм. Продаєм
Або у карти програєм
Людей… не негрів… а таких
Таки хрещених… но простих.
Ми не гішпани; крий нас, боже,
Щоб крадене перекупать,
Як ті жиди. Ми по закону!.
По закону апостола
Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті.
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!
Та й лупите по закону
Дочці на кожушок,
Байстрюкові на придане,
Жінці на патинки.
Собі ж на те, що не знають
Ні діти, ні жінка!
За кого ж ти розіп’явся,
Христе, сине божий?
За нас, добрих, чи за слово
Істини… чи, може,
Щоб ми з тебе насміялись?
Воно ж так і сталось.
Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед обра[зо]м твоїм
Неутомленниє поклони.
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просять
І потім в дар тобі приносять
З пожару вкрадений покров!!
Просвітились! та ще й хочем
Других просвітити,
Сонце правди показати
Сліпим, бачиш, дітям!.
Все покажем! тілько дайте
Себе в руки взяти.
Як і тюрми муровати,
Кайдани кувати,
Як і носить!. і як плести
57
Кнути узловаті —
Всьому навчим; тілько дайте
Свої сині гори
Остатнії… бо вже взяли
І поле і море.
І тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чаші московську отруту!
О друже мій добрий! друже незабутий!
Живою душею в Украйні витай,
Літай з козаками понад берегами,
Розриті могили в степу назирай.
Заплач з козаками дрібними сльозами
І мене з неволі в степу виглядай.
А поки що мої думи,
Моє люте горе
Сіятиму — нехай ростуть
Та з вітром говорять.
Вітер тихий з України
Понесе з росою
Мої думи аж до тебе!.
Братньою сльозою
Ти їх, друже, привітаєш,
Тихо прочитаєш…
І могили, степи, море,
І мене згадаєш.
18 ноября 1845,
в Переяславі.
«Сон» («У всякого своя доля)
Комедія
У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,—
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
58
Богобоязливий,
Як кішечка, підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки,—
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята; «Нехай,— каже,—
Може, так і треба».
Так і треба! бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає!
Шкода й праці. Схаменіться:
Усі на сім світі —
І царята і старчата —
Адамові діти.
І той... і той... а що ж то я?!
Ось що, добрі люди:
Я гуляю, бенкетую
В неділю і в будень.
А вам нудно! жалкуєте!
Єй-богу, не чую,
І не кричіть! Я свою п'ю,
А не кров людськую!
Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п'яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
А в мене діти не кричать
І жінка не лає,
Тихо, як у раї,
Усюди божа благодать —
І в серці, і в хаті.
Отож я ліг спати.
А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати,
І усом не моргне.
Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився —
Найтверезіший би упився,
59
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.
Та чорта з два!
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.
А я за нею, та за нею,
Лечу й прощаюся з землею:
«Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю,
Мої муки, мої люті
В хмарі заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.
На розмову тихо-сумну,
На раду з тобою;
Опівночі падатиму
Рясною росою.
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане;
Поки твої малі діти
На ворога стануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово небого,
Годуй діток; жива правда
У господа бога!»
Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає...
І нема тому почину,
І краю немає! І краю немає!
Ніхто його не додбає
60
І не розруйнує...
І все то те... Душе моя,
Чого ти сумуєш?
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш,
Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися; а я полечу
Високо, високо за синії хмари;
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.
Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он бачиш? очі! очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?
То покритка, попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались,
Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!
Чи бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
Може, й бачить, та помага,
Як і оті гори
Предковічні, що политі
Кровію людською!..
Душе моя убогая!
Лишенько з тобою.
Уп'ємося отрутою,
В кризі ляжем спати,
Пошлем думу аж до бога:
Його розпитати,
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати??
Лети ж, моя думо, моя люта муко,
Забери з собою всі лиха, всі зла,
Своє товариство — ти з ними росла,
Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки
61
Тебе повивали. Бери ж їх, лети
Та по всьому небу орду розпусти.
Нехай чорніє, червоніє,
Полум'ям повіє,
Нехай знову рига змії,
Трупом землю криє.
А без тебе я де-небудь
Серце заховаю
Та тим часом пошукаю
На край світа раю.
І знов лечу понад землею,
І знов прощаюся я з нею.
Тяжко матір покидати
У безверхій хаті.
А ще гірше дивитися
На сльози та лати.
Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругам бори та болота,
Туман, туман і пустота.
Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страшної ноги.
І вороги й не вороги,
Прощайте, в гості не приїду!
Упивайтесь, бенкетуйте —
Я вже не почую,
Один собі навік-віки
В снігу заночую.
І поки ви дознаєтесь,
Що ще є країна,
Не полита сльозьми, кров'ю,
То я одпочину.
Одпочину... аж слухаю —
Загули кайдани
Під землею... Подивлюся...
О люде поганий!
Де ти взявся? що ти робиш?
Чого ти шукаєш
Під землею? Ні, вже, мабуть,
Я не заховаюсь
І на небі!.. За що ж кара,
За що мені муки?
Кому я що заподіяв!
Чиї тяжкі руки
В тілі душу закували,
Серце запглили
І галичі силу —
Думи розпустили??
За що, не знаю, а караюсь,
І тяжко караюсь!
І коли я спокутую,
62
Коли діжду краю,
Не бачу й не знаю!!
Заворушилася пустиня.
Мов із тісної домовини
На той остатній страшний суд
Мертвці за правдою встають.
То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому!.. То каторжні.
А за що? т.і знає...
А за що? т.і знає...
Вседержитель... а може, ще
Й він не добачає.
Онде злодій штемпований
Кайдани волочить;
Он розбойник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче!
А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний
Цар всесвітній! цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в каторзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!
А де ж твої думи, рожевії квіти,
Доглядані, смілі, викохані діти,
Кому ти їх, друже, кому передав?
Чи, може, навіки в серці поховав?
О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай!
Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!
Чи ще митарство? чи вже буде?
Буде, буде, бо холодно,
Мороз розум будить.
І знов лечу. Земля чорніє,
Дрімає рсзум, серце мліє.
Дивлюся: хати над шляхами
Та городі: з стома церквами,
А в городах, мов журавлі,
Замуштрували москалі;
Нагодовані, обуті
І кайданачи окуті,
63
Муштруються... Далі гляну:
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє;
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий... Долітаю —
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може, те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.
Смеркалося... огонь огнем
Кругом запалало,—
Аж злякавсь я... «Ура! ура!
Ура!» — закричали.
«Цу-цу, дурні! схаменіться!
Чого се ви раді!
Що горите?» — «Экой хохол!
Не знает параду.
У нас парад! сам изволит
Сегодни гуляти!»
«Та де ж вона, тая цяця?»
«Бон видишь — палаты».
Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими ґудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
«З України». — «Так як же ты
Й говорыть не вмиєш
По-здешему?» — «Ба ні,— кажу,—
Говорить умію.
Та не хочу».— «Экой чудак!
Я вси входы знаю,
Я тут служу; коли хочеш,
В дворец попитаюсь
Ввесты тебе. Только, знаєш,
Мы, брат, просвищенны,—
Не поскупись полтинкою...»
Цур тобі, мерзенний
Каламарю... І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!
Так от де рай! уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи; аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
64
Тонка, довгонога,
Та ще р;а лихо, сердешне,
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм в рщомазам.
Ото дурний! а ще й битий!
На каток повірив
Москалеві. От і читай,
І йми ти їм віри!
За богами — панства, панства
В серебрі та златі!
Мов кабани годовані —
Пикаті, пузаті!..
Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благовонять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику.
І всі у ряд поставали,
Ніби без'язикі —
Анітелень. Цар цвенькає;
А диво-цариця,
Мов та чапля меж птахами,
Скаче, бадьориться.
Довгенько вдвох походжали
Мов сичі надуті, Мов сичі надуті,
Та щось нишком розмовляли
Здалека не чути —
О отечестві, здається,
Та нових петлицях,
Та о муштрах ще новіших!..
А потім цариця
Сіла мовчки на дзиґлику.
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого... та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака
Та меншого в пузо —
Аж загуло!.. а той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й дівай місити
65
Недобитків православних,
А ті голосити;
Та верещать; та як ревнуть:
«Гуля наш батюшка, ґуля!
Ура!..ура!..ура! а, а, а...»
Зареготався я, та й годі;
А й мене давнули
Таки добре. Перед світом
Усе те заснуло;
Тільки де-де православні
По углах стогнали
Та, стогнучи, за батюшку
Господа благали.
Сміх і сльози! От пішов я
Город озирати.
Там ніч, як день. Дивлюся:
Палати, палати
Понад тихою рікою;
А беріг ушитий
Увесь каменем. Дивуюсь,
Мов несамовитий!
Як то ноно зробилося
З калюжі такої
Таке диво... отут крові
Пролито людської —
І без ножа. По тім боці
Твердиня й дзвіниця,
Мов та швайка загострена,
Аж чудно дивиться.
І дзиггрі теленькають.
От я повертаюсь —
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває!
А на коні сидить охляп,
У свит — не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита.
Кінь басує, от-от річку,
От... от... перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому— Вторая
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той П е р в и й що розпинав
Нашу Україну,
А В т о р а я доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
66
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко, тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історія України.
Стою, замираю...
А тим часом — тихо, тихо
Та сумно співає
Щось такеє невидиме:
«Із города із Глухова
Полки виступали
З заступами на лінію,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!
О боже наш милосердий!
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах. Царю! царю!
І бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скованій зо мною
Навік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою.
України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так бог не пускає.
Може, Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море, розкопала
Високі могили —
Нашу славу. Боже милий,
Зжалься, боже милий».
Та й замовкло; дивлюся я:
Біла хмара криє
Сіре небо. А в тій хмаріСіре небо. А в тій хмарі
Мов звір в гаї виє.
То не хмара — біла пташка
Хмарою спустилась
Над царем тим мусянджовим
67
І заголосила:
«І ми сковані з тобою,
Людоїде, змію!
На страішному на судищі
Ми бог і закриєм
Од очей твоїх неситих.
Ти нас з України
Загнав, голих і голодних,
У сніг на чужину
Та й порізав; а з шкур наших
Собі багряницю
Пошив жилами твердими
І заклав; столицю
В новій рясі. Подивися:
Церкви та палати!
Веселися, лютий кате,
Проклятий! проклятий!»
Розлетілись, розсипались,
Сонечко вставало.
А я стояв, дивувався,
Та аж страшно стало.
Уже вбогі ворушились,
На труд поспішали,
І москалі на розпуттях
Уже муштрувались.
Покрай улиць поспішали
Заспані дівчата,
Та не з дому, а додому!
Посилала мати
На цілу ніч працювати,
На хліб заробляти.
А я стою, похилившись,
Думаю, гадаю,
Як то тяжко той насущний
Люди заробляють.
От і братія сипнула
У сенат писати
Та підписувать — та драти
І з батька, і брата.
А меж ними і землячки
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецькій,— а то тепер
І кисни в чорнилах!
П'явки! п'явки! може, батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
68
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі,
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!
Піти лишень подивиться
До царя в палати,
Що там робиться. Приходжу:
Старшина пузата
Стоїть рядом; сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як індики, і на двері
Косо поглядало.
Аж ось вони й одчинились.
Неначе з берлоги
Медвідь виліз, ледве-ледве
Переносить ноги;
Та одутий, аж посинів:
Похмілля прокляте
Його мучило. Як крикне
На самих пузатих —
Всі пузаті до одного
В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба —
І все затрусилось,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукає —
І ті в землю; він до дрібних
І ті пропадають!
Він до челяді — і челядь,
І челядь пропала;
До москалів — москалики,
Тілько застогнало,
Пішли в землю; диво дивне
Сталося на світі.
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити
Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж зісміявся.
Він і почув, та як зикне,—
Я перелякався,
Та й прокинувсь... Отаке-то
Приснилося диво.
Чудне якесь!.. таке тілько
69
Сниться юродивим
Та п'яницям. Не здивуйте,
Брати любі, милі,
Що не своє розказав вам,
А те, що приснилось.
8 липня 1844, С.-Петербург
«І мертвим, і живим, і ненарожденним…»
Аще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего
ненавидитъ, ложь есть.
Соборно[е] послание Иоанна. Глава 4, с. 20
І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений,
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає —
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жни́ва!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля. /349/
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
70
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого. Кричите,
Що Бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. Якби взять
І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тойді оставсь би сиротою
З святими горами Дніпро!
Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не ридала,
Не чули б у Бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі.
І люди б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою.
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших... і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступить /350/
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! образ Божий
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать...
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!
71
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.
А то залізете на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані Раю.
Немає й Бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..» — «Добре, брате,
Що ж ти такеє?»
«Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм».
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав’яне».
«Слав’яне! слав’яне!»
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав’янофіли
Так і претесь... І всі мови
Слав’янського люду — /351/
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі... Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже, —
Отойді ми заходимось!..
Добре заходились
По німецькому показу
І заговорили
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не те, щоб прості люде.
А ґвалту! а крику!
«І гармонія, і сила,
Музика та й годі.
А історія!.. поема
Вольного народа!
Що ті римляне убогі!
Чортзна-що — не Брути!
У нас Брути! і Коклеси!
Славні, незабуті!
У нас воля виростала,
72
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!»
Кров’ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть... та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани /352/
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.
Може, чванитесь, що братство
Віру заступило.
Що Синопом, Трапезондом
Галушки варило.
Правда!.. правда, наїдались.
А вам тепер вадить.
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров’я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров’ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, —
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!
Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
73
Свої кайдани, свою славу!
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Заміс[т]ь пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку, /353/
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитай[те],
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
74
Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата —
Нехай мати усміхнеться, /354/
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!
Первісний автограф не відомий. Вперше поет прочитав послання своїм знайомим і
друзям на літературному вечорі у В. В. Тарновського-старшого. М. М. Білозерський
згадував: «Василий Васильевич Тарновский-отец (ум. 1865) рассказывал мне, что у него в
сорокових годах в Киеве бывали литературные вечера, которые посещали Н. И.
Костомаров, Василий Михайлович Белозерский и другие друзья и знакомые Тарновского,
и в числе их и Шевченко. Однажды пришел он и прочитал только что написанное им
известное „Посланіє до земляків“. Общее содержание этого произведения, и в
особенности те места, где говоритея о казацких гетманах, которых Шевченко первый
понял и выставил в их истинном виде, произвело на всех присутствующих потрясающее
впечатление: с этого момента преклонение ясновельможным и представление их героямирыцарями рушилось... Слово Шевченка низвело их с пьедесталов и поставило на
надлежащие места»(Киевская старина. — 1882. — № 10. — С. 69).
У середині 1840-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., послання
нелегально поширюється в рукописних списках, автор знайомить з ним учасників КирилоМефодіївського братства.
Аще кто речеш, яко люблю Бога... — епіграф узято з Першого послання Іоана
Богослова: «Коли хтось каже: „Я люблю Бога“, а брата свого ненавидить, — неправду
мовить»(Гл. 4. В. 20). Завершується ця глава заповіддю, яку Шевченко зробив провідною
у своєму посланні землякам-українцям: «І таку ми заповідь одержали від Нього: „Хто
любить Бога, той нехай любить і брата свого“» (Гл. 4. В. 21).
На розпуттях велелюдних... — перегук з біблійними Книгами Єремії та Єзекіїля.
І потече сторіками Кров у синє море... — в основі цієї шевченківської перестороги
сучасникам лежать образи з Одкровення Іоана Богослова: «І другий ангел посурмив, і мов
гора велика, огнем розпалена, була кинута в море: і стала третина моря —
кров’ю»(Апокаліпсис. Гл. 8. В. 8); «...третій вилив чашу свою на річки і на джерела вод: і
стала кров»(Апокаліпсис. Гл. 16. В. 4).
Німець скаже: «Ви моголи». — Натяк на те, що в тодішній історичній науці була
поширена думка про монгольське походження слов’ян. Про це Шевченко міг читати у
перекладеній О.М. Бодянським книжці П.-Й. Шафарика «Славянские древности».
Згадуючи німецьких істориків В. Шюца, І. Паррота та ін., автор зазначав: «Одни только те
писатели, для коих в их тесном кругозоре познаний мир славянский еще по сю пору
покрыт непроницаемым мраком, не перестают, вопреки просвещению нашего века,
75
причислять народ славянский к племени монгольскому...» (Шафарик П. И. Славянские
древности. — М., 1837. — Т. 1. — С. 69).
Тамерлан — Тімур (1336 — 1405), середньоазіатський емір і завойовник, правитель
військово-феодальної держави в Середній Азії з столицею в Самарканді (1370 — 1405).
Здійснював спустошливі напади на Іран, Малу Азію, Закавказзя, Індію.
Коллар Ян (1793 — 1852) — чеський і словацький учений і поет, який послідовно
обстоював ідею єднання слов’янських народів. Великої популярності набула його поема
«Дочка слави», уривок якої О. Бодянський опублікував у своїй книжці «О народной
поэзии славянских племен» (1837). У журналі «Отечественные записки» (1840. — Кн. 1 —
2) опубліковано статтю Я. Коллара «О литературной взаимности между племенами
славянскими». Очевидно, з цими творами Шевченко був обізнаний.
Танка Вацлав (1791 — 1861) — чеський філолог і поет, діяч чеського
національного відродження. Разом з Й. Ліндою створив збірки поезій «Краледворський
рукопис» (1819) і «Зеленогорський рукопис» (1820), підробивши їх під пам’ятки давньої
чеської літератури. Переклав «Слово /740/ о полку Ігоревім» чеською мовою. Як і Я.
Коллар, обстоював ідею слов’янського єднання.
Слов’янофіли — представники одного з напрямів суспільно-політичної думки Росії
40 — 50-х років XIX ст. Найбільш відомі з них — О. С. Хом’яков, брати І. В. та П. В.
Киреєвські, І. С. та К. С. Аксакови, Ю. Ф. Самарін, О. І. Кошелєв, І. Д. Бєляєв. Історичний
розвиток Росії і слов’янських народів загалом слов’янофіли протиставляли Заходу,
боючись впливу західних ідей. Їхні погляди були складними й суперечливими, з часом
зазнавали відчутної еволюції в бік консерватизму. В 40-х роках критика слов’янофілами
кріпосницьких порядків, заклики глибше вивчати національну історію мали прогресивне
значення, але вже й тоді слов’янофіли, на противагу «західникам», звеличували офіційне
православ’я, обстоювали думку про самобутній шлях розвитку Росії через поземельні
общини. З роками ці тенденції посилювалися і в другій половині 50-х років, коли царизм,
побоюючись народного повстання, вирішив скасувати кріпосне право «зверху», звели
нанівець окремі вияви опозиційності слов’янофілів щодо самодержавства. Шевченкові
рядки спрямовані проти тих доморослих слов’янофільствуючих «земляків», які дбали про
об’єднання слов’ян під скіпетром російського царя-самодержця, нехтуючи інтересами
розвитку українського народу, передової суспільно-політичної думки.
Брут Люцій Юній — керівник повстання в Римі 509 р. до н. е., внаслідок якого
повалено імператорську владу і встановлено республіканський лад. За участь у змові
проти республіки засудив до страти двох власних синів.
Брут Марк Юній (85 — 42 рр. до н. е.) — римський політичний діяч, один із
головних учасників змови проти Юлія Цезаря і вбивства його (44 р. до н. е.). Обстоював
республіканський лад правління. Зазнавши поразки в боротьбі проти другого тріумвірату
(Октавіан, Антоній, Лепід), 42 р. до н. е. покінчив самогубством. Ім’я Брутів набуло
символу громадянських чеснот.
Коклес (Одноокий) Публій Горацій — легендарний герой, який 507 р. до н. е.
врятував Рим від етрусків, один захищаючи міст через річку Тибр.
Титло — значок над скорочено написаним словом у церковнослов’янських
книжках.
Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани Ясновельможнії
гетьмани. — Так вперше гнівно й беззастережно Шевченко охарактеризував поведінку
тієї верхівки української козацької старшини, яка поперемінно вислужувалась то перед
російським царизмом, то перед польською шляхтою, цілковито нехтуючи інтересами
власного народу.
Синоп, Трапезунд — турецькі міста на узбережжі Чорного моря, на які, щоб
визволити полонених, часто нападали запорозькі козаки, підпалюючи ворожі кораблі.
76
«Заповіт»
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Первісний автограф не відомий. У 1845 чи у першій половині 1846 р. Шевченко
переписав текст поезії під № 5 до збірки своїх творів після уривка з поеми «Гамалія»;
збереглася лише частина автографа «Як умру, то поховайте...» — рядки 1 — 15 (ІЛ, ф. 1,
№ 12). Приблизно у цей же час Шевченко записує повний текст «Як умру, то поховайте...»
на окремому аркуші, на іншому боці якого записаний текст 149 псалма («Давидові
псалми»), помилково зазначивши його під № 199 (ІЛ, ф. 1, № 13). На міс/751/ці рядка 16,
спочатку позначеного лише крапками, Шевченко невдовзі вписав слова «Я не знаю...», а
потім, іншим разом, заповнив його до кінця: «Я не знаю Бога».
У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з
невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа», текст якої остаточний.
У середині 1840-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., вірш нелегально
поширюється у рукописних списках, зокрема, в колі кирило-мефодіївців та близьких до
них осіб.
Вірш уперше опубліковано під назвою «Думка» у збірці «Новые стихотворения
Пушкина и Шевченки» (Лейпциг, 1859. — С. 18), ймовірно, за списком П. Куліша, тепер
не відомим.
Поезією «Як умру, то поховайте...» завершується плідна Шевченкова осінь 1845 р.
У змісті твору виявилася світоглядна й творча зрілість поета. Тут Шевченко використав
відомий з тривалої літературної традиції (Горацій, Й.-В. Ґете, П.-Ж. Беранже, Г. Р.
Державін, О. С. Пушкін) жанр «пам’ятника» — поетичного заповіту й створив поезію
нового, власне шевченківського жанру — заповіт-гімн.
З кінця 60-х років розпочалися спроби покласти твір на музику. У 1868 р. у Львові
до шевченківських свят написали свої варіанти музики до твору М. Лисенко та М.
77
Вербицький. Всенародної популярності набула мелодія, написана на початку 70-х років
полтавським аматором музики й хорового співу Г. П. Гладким, — саме на цю мелодію
«Заповіт» співається під час урочистостей як неофіційний, але всенародний гімн.
Гармонізували цю мелодію для різного складу хорів композитори К. Стеценко, О.
Кошиць, Л. Ревуцький, А. Спендіаров, Я. Степовий та ін. — було створено понад двадцять
гармонізацій; на цей текст написано й твори великих музичних форм — кантати С.
Людкевича, Б. Лятошинського, Л. Ревуцького, симфонічну поему Р. Глієра тощо.
«Мені однаково»
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру.
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
І не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись,
Молися, сину, за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
Датується за місцем автографа в окремому рукопису циклу «В казематі» та часом
ув’язнення Шевченка з 17 квітня по 30 травня 1847 р. у казематі III відділу, орієнтовно: 17
квітня
—
19
травня
1847
р.,
С.-Петербург.
Первісний автограф не відомий. До найранішого відомого рукопису циклу «В казематі»
вірш переписано між поезіями «За байраком байрак...» та «Не кидай матері, казали...»,
раніше від поезії «Весеннє сонечко ховалось...» («Н. Костомарову»). З цього рукопису
Шевченко після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці
1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше 23 квітня — дня
арешту поета), переписав вірш у складі циклу «В казематі» (під № 3) до «Малої книжки»
(до другого зшитка за 1846 — 1847 рр.).
Пантелеймон Куліш.
«Чорна рада»
Стислий виклад тексту
78
І
Навесні 1663 року двоє вершників наближалися до Києва з боку Білгородського шляху.
«Один був молодий собі козак, збройний, як до війни; другий, по одежі і по своїй бороді,
сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на
виду—
старий
козарлюга».
Видно
було,
що
їдуть
вони
здалека.
Не доїжджаючи двічі три версти до Києва, подорожні звернули в гай, на доріжку, що
вела до Череваневого хутора, Хмарища. «А Черевань був тяжко грошовитий да й веселий
пан
із
козацтва,
що
збагатилося
за
десятилітню
війну з
ляхами».
Було вже надвечір. Скрізь тихо та гарно, «все кругом неначе усміхалось». Але
вершники
були
якісь
невеселі.
Ось вони вже й біля хутора. Хмарище було оточене гаями, як хмарами, нагадувало
невелику фортецю — з баштою, дубовими воротами, добрим пилом навкруги.
Гості стали грюкати у ворота шаблями. І невдовзі пролунало незадоволене бурмотання
старого ключника Василя Невольника — бродять, мовляв, тут усякі. Але коли сторож
почув голос старшого з подорожніх, то радо скрикнув, що це ж паволоцький Шрам,
швидко розчинив ворота і кинувся цілувати полковника. Глянувши на молодого козака,
Василь здогадався, що син Шрама Петро, і сказав: «Орел, а не козак!» Потім додав, що
коли таких козаків припливло хоча б дві чайки до Кермана, то він би не був так довго в
неволі,
якої
не
забуде
тепер,
мабуть,
довіку.
«Справді, Василь Невольник був собі дідусь такий мізерний, мов заряз тільки з неволі
випущений: невеличкий, похилий, очі йому позападали і наче до чого придивляються, а
губи якось покривились, що ти б сказав — він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у
старих полотняних шароварах, та й те на йому було мов позичене».
Старий Шрам запитав у служника, де ж пан, певно, на пастці, людей зовсім відцурався?
Василь підтвердив, що Черевань мало куди тепер з пасіки й виходить, але життя без
людей собі не уявляє. На хуторі часто бувають гості, й тепер не без них. І повів
полковника
з
сином
до
пана.
Що ж то був за Шрам такий, і як се він був разом піп і полковник?
Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській
школі, і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то
і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй
парафії, чуючи, як ллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів...
над українцями, за наругу католиків і уніатів над греко—руською вірою».
На той часу Польщі було повне безладдя, і кожен більш—менш значний чин робив із
простим народом, «що йому в божевільну голову прийде». Міщани та хлібороби нічого не
могли вдіяти без зброї. Жовніри (солдати) відбирали в людей незаконно їжу та напої,
безчестили козацьких жінок і дівчат, запрягали людей у плуг серед зими й примушували
на
сміх
орати
лід.
Католицькі пани з нашими перевертнями уклали унію, наставили своїх уніатських
попів
у
церквах.
Нікому на це було жалітися, бо й самого короля тримали в руках сенатори, великі пани
та єпископи. Козацька старшина тягнула руку за коронного гетьмана, старост і
державників, а між собою ділилася козацькою платою. Багато реєстрових козаків
працювали на старшину. Тому жалітися можна було тільки козакам запорізьким, які
«старшину свою самі з себе вибирали і гетьману коронному узяти себе за шию не давали».
От і виходили з мечем та огнем проти ворогів рідного краю гетьмани козацькі — Тарас
Трясило, Павлюк, Остряниця. Та «ляхи з недоляшками» швидко гасили те полум'я
повстань
і
«знов
по—своєму
обертали
Україну».
Не змогли нічого вдіяти поляки лише тоді, коли піднявся батько Богдан Хмельницький
на боротьбу з ними. Шляхта перегородила всі степові дороги на Запоріжжя заставами, але
79
«кидає пахар на полі плуг із волами, кидає пивовар казани в броварні, кидають шевці,
кравці і ковалі свою роботу, батьки покидають маленьких дітей... і всяке манівцем да
ночами, степами, тернами да байраками чимчикує на Запорожжє до Хмельницького». І
отоді—то
вже
«розлилась
козацька
слава
по
всій
Україні...»
Попович Паволоцький Шрам за десять років від Остряниці до Хмельницького сидів
«зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранну туркеню;
проповідував він слово правди Божої рибалкам і чабанам запорозьким; побував він на полі
й на морі з низцями; видав не раз і не два смерть перед очима да й загартувався у
воєнному ділі так, що як піднявся на ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і
підмогу. І ніхто краще його не ставав до бою... У тих—то случаях пошрамовано його
вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його
прізвище».
Минули, мов короткі свята, десять років Хмельниччини. «Вже й сини Шрамові
підросли і допомагали батькові у походах. Двоє полягло під Смоленськом; оставсь тільки
Петро». Після того ще не раз дзвенів старий Шрам шаблею, але згодом відчув, що сили
його покинули, «зложив з себе полковництво, постригсь у попи да почав служити Богові.
Сина
посилав
до
військового
обозу,
а
сам
знав
одну
церкву».
Але знову почалися в Україні негаразди. «Свари да чвари, і вже гетьманською булавою
почали гратись, мов ціпком. Повернулось у старого серце, як почув, що козацька кров
ллється понад Дніпром через Виговського і через навіженого Юруся Хмельниченка, що
одержав після його гетьманування; а як досталась од Юруся булава Тетері, то він аж за
голову вхопився. Чи молиться, чи Божу службу служить,— одно в його на думці: що ось
погибне Україна од сього недуга отчизного і похлібці лядського. Було, чи вийде серед
церкви з наукою, то все одно мирянам править: «Блюдітеся, да не порабощенні будете;
стережіться,
щоб
не
дано
вас
ізнов
ляхам
на
поталу!»
Коли ж помер паволоцький полковник, якого обрали після Шрама, зійшлася рада, щоб
обрати
нового.
Шрам вийшов у попівській рясі серед ради й сказав, що наступає страшна година.
«Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я
православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер,
коли
буде
на
те
ваша
воля».
Усі дуже зраділи й знову обрали панотця Шрама полковником. Гетьман Тетеря мусив
змиритися з таким дивом і прислати Шрамові універсал на полковництво, бо «рада була
старша
од
гетьмана».
Полковник думав-думав, як би Вкраїну на добру дорогу вивести. А подумавши, пустив
поголоску, що нездужає, і передав осаулові Гулаку свій пірнач. Сам же виїхав ніби кудись
на
хутір
для
відпочинку.
II
Коли Шрам увійшов у пасіку, то почув звуки бандури. Потім побачив під липою
Череваня і Божого Чоловіка. «Звався Божим Чоловіком сліпий старець—кобзар. Темний
він був на очі, а ходив без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні
кишені. Що ж він робив із тими грішми? Викупляв невольників із неволі. Інде ж до того
знав він лікувати усякі болісті і замовляти усякі рани. Може, він помагав своїми
молитвами над недужим, а може, і своїми піснями; бо в його пісня лилась, як чари, що
слухає чоловік і не наслухається. За теє—то за все поважали його козаки, як батька; і хоть
би, здається, попросив у кого останню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б
йому
оддав
усякий».
Кобзар заспівав смутну думу про Хмельницького. Не один козак гірко плакав від цієї
думи, а Черевань «тільки похитувавсь, гладючи черево; а щоки — як кавуни: сміявсь од
щирого
серця.
Така
була
в
його
вдача».
80
Шрам спостерігав за ними з—за дерева. Його смішливий приятель не змінився, тільки
лисина стала більше вилискуватись. У Божого Чоловіка борода до пояса «іще краще
процвіла сідинами; а на виду дідусь просіяв якимсь світом. Співаючи пісня, од серця
голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий
зроду
не
побачить».
Нарешті Шрам вийшов зі своєї схованки. Черевань від радості схопився, обняв і
поцілував гостя, як рідного брата. Зрадів і Божий Чоловік, зачувши знайомий голос.
Черевань запитав товариша, яким це чином він до нього потрапив. Шрам сказав, що їде на
прощу до Києва, і спитав у свою чергу в діда, звідки і куди його дорога. Той відповів, що в
нього
один
шлях
у
світі
—
викупляти
невольників.
Василь Невольник і собі втрутився в розмову, став дякувати Божому Чоловікові:
«Нехай на тебе так Господь оглянеться, як ти на мене оглянувся! Три годи, як три дні,
промучивсь я в проклятій неволі, на турецькій каторзі, на тих безбожних галерах; не
думав уже вбачати святоруського берега. А ти виспівав за мене сто золотих червоних; от я
ізнов між хрещеним миром, ізнов почув козацьку мову!» Далі з розповіді Невольника
з'ясувалося, що звали його і в монастир, і в козаки, але він вирішив піти служити тому, хто
дав
гроші
на
його
викуп
—
Череваневі.
Господар запросив усіх до столу випити за здоров'я гостей. Шрам почав розпитувати
Божого Чоловіка, чи знає він, що діється за Дніпром. Дід зітхнув і сказав: таке діється, що
й говорити страшно. Немає ніякого ладу між козаками. Старшини багато, а ніхто нікого не
слухає. Тоді полковник запитав про Сомка. Кобзар відповів, що Сомко хоч і розумом, і
славою узяв над усіма, але йому не дають гетьманувати, бо він не хоче кланятися
московським боярам. Запорожці ж своїм гетьманом звуть Брюховецького. Шрам
здивований. Він знав Івана Брюховецького як Іванця, котрого за щиру службу любив
Хмельницький і радив своєму синові Юркові його слухати. Хмельниченко так і робив.
Сомко доводився Юрієві дядьком, і йому не подобалося, що хтось орудує племінником.
Одного разу старшина радилася, а Іванець і собі пристав до гурту, щось сказав. Сомко
спалахнув і сказав Юрасю, що не личить старому псу мішатися в їхню компанію. Уночі
Сомко піймав Іванця біля свого ліжка з ножем. Військова рада присудила відрубати тому
голову, але Сомко придумав гіршу кару: звелів посадити Іванця верхи на свиню й
провезти
по
всьому
Гадячу.
Після того сорому Іванець став збирати гроші, годити кожному. Випросив у Юрася чин
хорунжого, а коли той пішов у ченці, Іванець, маючи ключі від гетьманської скарбниці,
підчистив усе срібло та й махнув на Запорожжя. Атам яксипнув грошима, то запорожці за
ним роєм: «Іван Мар-тинович, Іван Мартинович!» І з усіма він обнімається, братається та
горілкою поїть. Запорожці його так вподобали, що зібрали раду та й обрали кошовим.
Шрам дуже засмутився після цієї розповіді, а Василь Невольник сказав, що
переведеться, мабуть, нінащо славне Запорожжя, коли такі гетьмани керують.
Тоді полковник признався, що їде він не в Київ на прошу, а в Переяслав, до Сомка—
гетьмана. «Україну розідрали надвоє: однучасть, через недоляшка Тетерю, незабаром
візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама по собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що
Сомко вже твердо сів на гетьманстві, — а в його душа щира, козацька, — так міркував я,
що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю да й привернем усю Україну до одної
булави. Гіркої підніс ти моєму серцю, Божий Чоловіче, да ще, може, як—небудь діло на
лад повернеться. їдьмо зо мною на той бік: тебе козаки поважають, твоєї ради
послухають...»
Але Божий Чоловік не погодився, сказав, що це не для нього. Крім того, йому не
подобаються сучасні звичаї, коли хлопці з бандурками «тілько й знають різати до танців»
заради
«тієї
ледащиці
—горілки».
III
81
Черевань зазирнув у пекарню і радісно—здивовано сказав, що, виявляється, йому ще
жениха для доньки привезли. (Атам давно вже сидів Петро Шраменко, розмовляючи з
Череванихою
і
її
дочкою
Лесею.)
Господар повів гостей до хати. «Світлиця в Череваня була така ж, як і тепер буває в
якого заможного козака (що то ще за луччих часів дід або батько збудовав). Сволок
гарний, дубовий, штучно покарбований; і слова з святого письма вирізані; вирізано і хто
світлицю збудовав, і якого року. І лавки були хороші, липові, із спинками, да ще й
килимцями позастилані. І стіл, і божник із шитим рушником округи, і все так було, як і
тепер по добрих людях ведеться. Одно тілько диво було в Череваня таке, що вже тепер
ніде не зуздриш. Кругом стін полиці, а на тих полицях срібні, золоті і кришталеві кубки,
коновки, пляшки, таці і всяка посудина, що то на війні поздобувано. Як палили козаки
шляхетськії двори і княжецькії замки, то все те мішками виносили». Ще по стінах висіла
коштовна панська зброя та інше військове спорядження. Ніщо тепер не боронило ляхів та
їхніх прибічників: допекли вони козакам і селянам до самого серця.
Але молодому Шраменкові найкраще здалося в пекарні, де були самі квітки, запашне
зілля, високий та ясний хліб на столі й чудова дівчина. Розговорився з Лесею Петро, як
брат із сестрою. Так би й сидів увесь вечір, милуючись чорними дівоцькими бровами та
вишитими
рукавами.
Аж ось приліз, сопучи, Черевань,.став цілуватися з Петром, вихваляти його й говорити
до жінки, що ось, мовляв, їм і зятьок. Потім потягнув Петра до світлиці на козацьку
розмову, а Леся проводжала хлопця поглядом, у якому були й ласка, і жаль, і ще щось
таке, що й не вимовиш словами. Видно, сподобався козак дівчині.
Черевань підвів Петра до Божого Чоловіка і розповів, що це той самий хлопець, який
переплив під кулями річку Случ, пробрався в польський табір, убив хорунжого й приніс
його
корогви
до
гетьмана.
Божий Чоловік поклав Петрусеві на голову руку й сказав, що це добрий козак, великої
відваги. Буде він довговічний, на війні щасливий, ні шабля, ні куля його не візьме, а помре
своєю
смертю.
«Нехай лучче,— сказав батько,— поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за
цілість
України,
що
ось
розідрали
надвоє».
Черевань перервав розмову, став пригощати гостей із химерних кубків, жартуючи та
примовляючи. Зайшла й Череваниха привітати гостей. Вона свіжа й повновида, пряма, як
тополя,
видно,
що
змолоду
була
дуже
гарна.
Як добра приятелька Шрама стала розпитувати про його наміри. Дізнавшись, що
панотець їде на прощу, вирішила й собі поїхати з ним. Бо нікуди не їздить. От і до брата
під Ніжень скільки разів збиралася, а все не вибереться. Черевань засміявся і сказав, що
він би й радий побувати в її брата, але якби хто взяв його та й переніс туди. Тим більше,
що її брат Гвинтовка живе добре, по—панському, його вже й князем прозвали.
Череваниха заперечила, що брата зовуть князем не за достаток, а за те, що взяв собі
жінку—полячку,
княгиню
з
Волині.
Аж ось зайшла до світлиці Леся, гарна, як квітка. Батько радо каже, що і йому є чим на
старості похвалитися. Просить дочку піднести гостям кубки з білих ручок. А Леся «чи
заговорить, чи рукою проведе, чи піде по хаті — усе не так, як хто інший: так усі й
дивляться,
і
так
усякому
на
душі,
мов
сонечко
світить».
Тоді Шрам і спитав Череваня, чи не погодився б він віддати свою дочку за його сина.
Той радо дав згоду, подав руку, вони обнялися й поцілувалися. Петро від радості не знав,
на яку ногу й стати. А Леся ніби злякалася та й сказала, що хай тато подивиться — не всі
ж у хаті, матері немає. Тут увійшла Мелася Череваниха. Чоловік похвалився їй новиною, а
та звернулася до старого Шрама: «Швиденько видобуваєте із своїм сином замки! Отже,
ми вам доведемо, що жіноче царство стоїть кріпше надусі царства». Черевань тільки
сміявся, а Шрамові така відповідь була не по нутру: «Враг мене візьми, — каже, — коли з
іншим замком не скоріш ісправилися, ніж із бабою! Тілько ж не знаю, що за одсіч ви нам
82
ізробите? Чим я вам не сват? Чим син мій не жених вам? »
Але Череваниха хитро повела мову про те, що вона не проти, але діди й баби раніше, як
думали
заручати
дітей,
їхали
спершу
в
монастир
на
прощу.
Тоді Бог давав дітям і здоров'я, і талан на все життя. Отже, їм теж слід зробити похристиянськи. Так і посадила жінка Шрама, мов горщок від жару відставила. Так і
відставилося сватання. Старі думали, що ще вспіють з козами на торг, а Петро здогадався,
що Череваниха має на думці якогось іншого зятя, та й сама Леся ним гордує. І напала на
козака
велика
туга.
Вранці всі зібралися в дорогу. Мати з дочкою сіли в ридван (карету), який дістався
Череваневі теж на війні. Петро на коні не відступався від пишно оздобленого ридвана.
Нарешті здумав поговорити відверто з Чере-ванихою. Сказав, що він до них із щирим
серцем, а вони до нього з хитрощами. Може, є хто інший на прикметі, то хай скажуть.
Мати знову відповідала загадками, мовляв, і є, і нема. Побачивши, що Петро аж зблід,
вирішила розповісти йому про свій дивний сон, який їй приснився, коли ще вона ходила
Лесею.
Здалося їй, ніби серед поля могила, а на ній стоїть ясна панна, аж сяє, як сонце.
З'їжджаються на поле козаки, славні лицарі з усього світу. І Іотім стали змагатися за ту
панну, битися між собою. Раптом приїхав молодий гетьман і забрав собі дівчину.
Збентежена цим сном, кинулася вона потім до ворожки, а та сказала, що буде в
Череванихи дочка, дуже красива, будуть з неї дивуватися пани й гетьмани, дарувати
подарунки, але ніхто так не обдарує, як суджений. А буде він красивіший та знатніший за
всіх
панів
і
гетьманів.
Справдилися бабусині слова і про дочку, і про її вроду, і про панські подарунки, і про
судженого. Справді, був один серед гетьманів найкращий, і сказав він Череванисі, щоб не
віддавала дочки ні за князя, ні за лицаря. Він не буде женитися, чекатиме, поки дівчина
виросте,
і
візьме
її
за
дружину.
А ось і Київ заблищав золотими церквами. Тільки Петро нічого того не бачив — так
вразила
його
розповідь
Череванихи.
IV
«Весело і тяжко згадувати нам тебе, старий діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе
осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались... Скільки—то князів, рицарства і
гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скільки—то на твоїх улицях... на валах і
церковних
цвинтарях
пролито
крові
християнської!»
До цього часу, хоч минуло дванадцять літ, видно сліди пожежі, яку наробив Радзівілл із
литвинами.
Смутно
було
дивитися
Шрамові
на
це.
Тоді мало не весь Київ містився на Подолі. Прочани їхали вузькими завулками. Раптом
дивляться — вулиця перегороджена возами, за ними юрба людей. Послали Петра
прочистити дорогу. Петро підскакав до возів і побачив, що люди сидять перед килимом із
пляшками та їжею. Були то міщани (їх ще дражнили личаками, бо їм не дозволялося
носити зброю і вдягатися в дорогий одяг, кармазини; козаків же прозивали кармазинами).
Петро сказав, що паволоцький Шрам просить пропустити його через табір. Молодого
козака впізнали, стали жартувати, а коли побачили старого полковника, розтягай вози й
вийшли назустріч, а попереду Тарас Сурмач, який так прозивався тому, що служив у
Шрама
сурмачем.
Став пригощати подорожніх, бо в нього радість — народився син. Шрам відмовлявся,
бо їде на прощу, то ж годиться спершу поклонитися Божим церквам. Тарас знову
припрошував та умовляв, аж поки хтось із його гостей не сказав, що, мабуть, цим
кармазинам вони не компанія. «Як сказав, то наче іскру в порох укинув. Усі так і
загорілись, бо міщани вже давно на городове козацтво да на старшину важким духом
дихали». Міщани стали ремствувати, що вони тільки тоді козакам потрібні, як треба
83
виручати
з
польського
ярма.
Закипів і Шрам від тих слів, почав докоряти, що не допомогли кияни козакам у битві
під Берестечком, і місто своє здали Радзівіллу без бою; а відвоювати його допомогли
знову
ж
таки
козаки.
Міщани зарепетували, що вони теж є козаки, тільки одні козацтво собі загарбали,
носять шаблі та кармазини, їздять ридванами, а інші власним коштом будують стіни,
башти, платять податок. І вони б по-козацьки причепили до боку шаблі та й сиділи,
згорнувши
руки.
Шрам із гнівом відповідав, що коли б не козаки, то міщан уже б давно ляхи задушили
або погнали татари в Крим. І додав, що всякому своє: козакам — шабля, міщанам —
терези
та
торгівля,
а
селянам
—
плуг
та
борона.
Тоді Тарас Сурмач сказав, що коли кожному своє, то чому б і їм не назвати шаблю та
козацьку волю своїми. Адже коли в козаків не ставало війська — вони сідали на коней; не
було грошей — давали і гроші, і зброю; разом били ляхів, укупі терпіли всякі пригоди, а
як прийшлося до розцвітання, то козаки зостались козаками, а їх повернуло в селянство.
Громада загула, стала погрожувати козакам чорною радою і заступництвом січових
братчиків.
Ледве панотець Шрам угамував міщан розважливим словом. Тарас вибачився й
пропустив
прочан
далі.
Іван Шрам тяжко задумався і зрозумів, іцо тут не обійшлося без проклятущого Іванця
Брюховецького,
який
мутить
воду
серед
низових
запорожців.
Михайло Черевань захотів його розважити й сказав, щоб він не переймався, адже їм є
що їсти й пити, і в чому походити. Можна вже сидіти вдома і їсти «хліб—сіль з упокоєм».
Панотець розгнівався й назвав свого товариша Барабашем. Черевань так образився, що аж
затремтів, і сказав, що років десять тому вони б цей спір вирішили за допомогою кулі та
пороху. Але й тепер він не хоче залишатися з таким паскудним прізвищем. І щоб довести
це, їде зі Шрамом за Дніпро, готовий з ним хоч із моста у воду.
Шрам аж повеселішав, як побачив, що ще не перевівся в Череваневі козацький дух, і
взяв
з
нього
слово
держатися
за
нього
«у
всякій
долі».
V
Мало хто з українців прожив вік і не побував у Києві. То ж усі знали дерев'яну церкву
гетьмана Петра Сагайдачного і братські школи біля неї, і старосвітський сад. Усе це
подарувала колись на братство благочестива Ганна Гулевичівна, щоб училися діти
козацькі
та
міщанські.
Наші прочани теж тут побували, подали срібла панотцям братським на нужди школи,
стали обдивлятися монастир. Він був увесь розмальований сценами з Біблії, а по ограді
скрізь було змальовано славне козацьке лицарство, «щоб народдививсь да не забував, як
колись
за
батьків
та
за
дідів
діялось».
Раптом почули — десь заграли музики, галас, тупотня. Це народ біжить дивитися, як
запорожці
зі
світом
прощаються.
«Що ж то було за прощання з світом? Була то в запорожців гульня, на диво всьому
мирові. Як доживе було которий запорожець до великої старості, що воювати більше не
здужає, то наб'є черес дукатами, да забере з собою приятелів душ тридцять або й сорок, да
і їде з ними в Київ бенкето-вати. Дома, у Січі, ходять у семиряжках да в кажанках, а їдять
мало не саму соломаху, а тут жупани на їх будуть лудани [з блискучої матерії або вишиті
золотом], штани з дорогої саєти [англійського сукна], горілка, меди пива такзаїми
вкуфахіїздять,— хто стрінеться — усякого частують. Тут і бандури, тут і гуслі, тут і співи,
й скоки, і всякі викрутаси. Отеє одкуплять, було, бочки з дьогтем да й розіллють по
базару; одкуплять, скілько буде горшків на торгу, да й порозбивають на череп'е;
одкуплять, скілько буде маж із рибою, да й порозкидають по всьому місту: «їжте, люде
84
добрі!»
А погулявши неділь ізо дві да начудовавши увесь Київ, ідуть, було, вже з музиками до
Межигорського спаса. Хто ж іде, а хто з прощальником танцює до самого монастиря.
Сивий—сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, попереду йдучи, запорожець; а
за ним везуть боклаги з на-питками і всякі ласощі. Пий і їж до своєї любості, хто хочеш.
А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стукає запорожець у ворота.
—
Хто
такий?
— Запорожець!
— Чего
ради?
— Спасатись!
Одчиняються ворота, він увійде туди, а все товариство і вся суєта мирськая, з музиками
і скоками, і солодкими медами, останеться за ворітьми. А він, скоро ввійшов, зараз черес
із себе і оддає на церкву, жупани кармазинові з себе, а надіне волосяну сорочку, да й
почав
спасатись».
Бурсаки, як подивляться таке, так через деякий час і опиняється половина з них у
запорожцях.
Шрам, хоч і сердився на запорозьких козаків, але задивився на них і собі. Хоч і багато
ті шкоди діяли, але любили їх люди. Мабуть, тому, що не треба їм було нічого — ні жінки,
ні дітей, ні грошей, а волю і звичаї берегли завжди, готові були стати на захист краю.
Черевань, дивлячись на ті танці та веселощі, й собі притупував ногою. Сказав, що коли
б не був жонатий, то зараз би подався на Запорожжя. Але Шрам його зупинив, сказавши,
що чесному чоловікові стидно прилучатися до цих розбишак. Перевелися тепер
запорожці. «Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд з
городів; а тепер хто йде на Запорожже? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться
шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять там окаяннії в
Січі да тілько п'янствують, а очортіє горілку пити, так і їде в городи да тут і величається,
як
порося
на
орчику».
Шрами з Череванями поспішили до іншого монастиря, бо надійшли запорожці й так
хижо,
як
вовки
на
ягницю,
стали
поглядати
на
Лесю.
«Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці;
сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська
грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії
брови аж геть піднялись над тими очима, і — враг його знає — глянеш раз: здається,
супиться; глянеш удруге; моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх».
Другий був молодий високий козак, але вгадувалося в ньому щось азіатське; до Січі
приходили люди з усього світу, їх приймали, аби перехрестився та поклявся воювати за
віру
християнську.
Череваниха, наздогнавши ридваном своїх, зраділа, бо злякалася тих двох запорожців.
Дорога була важка — крута й покручена, тому карета швидко відстала від вершників.
Петро вже не їхав біля жінок, то ж вони залишилися лише з Василем Невольником.
Раптом на дорозі щось затріщало й затупотіло. Череваниху з Лесею наздогнали ті самі
запорожці, яких вони злякалися ще в монастирі. Козаки їхали по обидва боки ридвана й
говорили ніби між собою, що такої дівки гарної вони зроду не бачили. Один казав, що міг
би її поцілувати, а другий говорив, що це сало не для кота. Леся злякалася ще дужче, щоб
на неї не напали, але Василь заспокоїв її, що молодці лише жартують.
Старший запорожець знов гукнув до свого побратима Богдана Чорногора, що він Січ
поважає, як матір, але задля такої дівчини можна покинути і батька, й матір. І сказав, що
хоч так, хоч сяк, а дівчина ця буде його. Закине її в сідло, та й помчить у Чорну Гору, куди
ще
раніше
запрошував
його
товариш.
Ні жива ні мертва, Череваниха ледве наздогнала своїх, а запорожці пропали.
VI
85
Зараз Печерський монастир красивий та пишний, а тоді був убогий, без золота і срібла
довелося
і
йому
взнати
батиєвське
лихоліття.
Шрам вистояв службу й ходив тепер біля надгробків, сумно думаючи, що всяка слава,
всяке
багатство
—
«суєта
суєт»,
смерть
рівняє
всіх.
Коли Черевані із Шрамами повернули до печер, вони побачили якогось чоловіка в
дорогому
кармазині,
високого
й
вродливого,
з
великим
почтом.
Шрам аж ахнув із радості, впізнавши Сомка. Той і собі зрадів, побачивши старого
полковника.
Привіталися, обнялися. Сомко забрав усіх до себе в гості. Лесю він назвав своєю
нареченою. Тоді Петро здогадався, що за гетьман снився Че-реванисі. Мабуть, у них уже
все було полагоджено, дивно тільки, що про це нічого не знав сам Черевань. Його жінка,
очевидно,
справлялася
й
за
себе,
і
за
чоловіка.
Тепер уже Петрові нічого було думати про Лесю. Був він козак значний і вродливий, та
Сомко кращий, нічого з ним і мірятись. В літописах про гетьмана писали: «Сомко був воїн
уроди, возраста і красоти зіло дивної». Він «був високий, огрядний собі пан, кругловидий,
русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить,
чи
заговорить,
то
справді
по—гетьманськи».
Козацьке подвір'я Сомка стояло віддалік, на хуторці. Там було все готове до прийому
гостей.
Шрам назвав Сомка ясним соколом, а той його батьком. Сів край столу старий
полковник, та й заплакав, як не плакав і при смерті власного сина. Усі здивувалися й
засмутилися. Сомко став розпитувати, яке в нього горе. Шрам гірко сказав, що був би він
бабою, коли плакав би від свого лиха. І пояснив, що вболіває за Україну: «У нас окаянний
Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, у вас десять гетьманів хапається за
булаву,
а
що
Вкраїна
розідрана
надвоє,
про
те
усім
байдуже».
Сомко заперечив, що, мовляв, вся старшина від Самари до Глухова зве його гетьманом
і присяглася його слухати. Що ж до Васюти, то це старий дурень, усі над ним сміються, а
Іванець гетьманує лише над п'яницями. Тоді Шрам нагадав, що Васюта відправив у
Москву лист проти Сомкового гетьманства, а Іванця в Січі оголосили гетьманом. А ще
йдуть «поголоски про чорну раду». Сомко заспокоїв Шрама, що зітре запорожців на
макуху, а дурну чернь навчить шанувати гетьманську зверхність. Що ж до міщан, які теж
незадоволені, то «нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє
право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила». Ато козаки вже зовсім загордилися — ми,
мовляв, люди, а то все грязь. Нехай годує нас поспільство (суспільство, селянство), а наше
козацьке
діло
—
тільки
по
шинках
вікна
та
пляшки
бити.
У Шрама аж з душі відлягло. Він побажав, щоб думка гетьмана стала думкою всякого
доброго чоловіка на Україні, а Сомко висловив надію, що обидва береги Дніпрові
схиляться
під
одну
булаву.
Далі перейшли до справ особистих. Сомко сказав, що недобре бути чоловікові одному,
у гетьмана повинна бути гетьманша. Й оголосив, що давно вже домовився з панією
Череванихою про її дочку Олександру, то ж просить благословення батька й матері.
Череваниха благословила, а Черевань від подиву й слова не зміг вимовити. Сомко спитав
його, чого ж він не благословляє. Черевань відповів, що велика честь віддати дочку за
гетьмана, але вчора вже відбулося «півзаручин» із Петром Шрамом.
Тоді підійшов старий Шрам і сказав, що він сватав Лесю за свого сина, не знаючи про
таку їхню домовленість, то ж краще віддасть хлопця в ченці, аніж стане на дорозі в
гетьмана.
І
поблагословив
молодих.
Раптом під вікном почулося: «Пугу—пугу!» Це так віталися запорожці. То був Кирило
Тур, гетьман його впізнав, Шрам зауважив, що не годилось би водитися з цими пугачами,
на це Сомко відповів, що й між них є багато хороших людей, ось як Кирило: «Добрий він,
і душа щира, козацька, хоч удає з себе ледащицю і характерника [ворожбита]».
—
86
Старший полковник хоч і не погоджувався, перевелися, мовляв, лицарі на Запорожжі,
та все ж згадав, як вони його колись виручили в бою, коли залишилося козаків четверо, а
під ним коня вбило. Десяток запорожців відбили сотню ляхів, а потім ще й коня добули
Шрамові.
Тут увійшов і Кирило Тур. Він виявився тим самим запорозьким отаманом, що
врятував колись Шрама й добув йому коня. Але поки це вияснилося, Шрам із Туром ледве
не
побилися.
VII
Сомко посадив гостей за стіл. Петро, хоч і сидів поряд із Лесею, не радий був нічому.
Гетьман став розпитувати Тура, як він опинився в Києві. Той відповів, що проводжав
«прощальника до Межигірського Спаса». А відбилися вони зі своїм побратимом від
товариства тому, що побачили таку пишну кралю,— і показав очима на Лесю. Коли Сомко
засміявся і сказав, що то його молода, Кирило відповів, що це його не лякає, важливо
одне: дівчина зовсім його причарувала, і він хоче повезти її в Чорну Гору. Це таке ж святе
місце, як і Січ, тільки там не цураються, як на Запорожжі, жінок.
Сомко сказав, що в дівчини ж, мабуть, є друзі, родичі. А Кирило відповів, що то не
перешкода. У краї, де живе його побратим, існує звичай викрадати ту дівчину, яка
сподобалася, і йому цей звичай до душі. То ж сьогодні буде така чудастя, якої ніхто тут
ще не бачив і не чув. Коли запорожця стали розпитувати, що то за чудастя, Кирило сказав:
«Так, нічого: підхоплю тілько на сідло отсю кралю, та й шукай вітра в полі. Махнем з
побратимом
навпростець
до
Чорної
Гори».
Леся аж затремтіла від страху, заплакала. Мати відвела її в кімнату, а козаки лише
посміялися,
бо
мало
зважали
на
жіноче
серце
і
сльози.
Обід закінчився, і Кирило Тур пішов з двору, не попрощавшись.
Сомко признався Шрамові, що в Києві він не заради сватання. Йому треба твердо стати
в місті, запастися провізією і порохом. І досягти угоди з москалями, бо як—не—як, «а
москаль нам рідніший од ляха, і не слід нам од його одриватись». «Коли в нас заведеться
добро, то й москалю буде лучче. Ось нехай лиш Господь нам допоможе зложити докупи
обидва береги Дніпрові, тоді ми позаводимо усюди правнії суди, школи, академії,
друкарні, піднімемо Вкраїну вгору й возвеселим душі тих великих київських Ярославів і
Мономахів».
А що ж Леся? Вона справді ніби аж захворіла. Боялася, щоб запорожець її не викрав,
просила
позамикати
всі
двері.
Після вечері козацтво знов зібралося за столом, пило та прославляло Україну,
московського
царя.
Леся лежала в кімнаті, і нікому з козаків до неї не було діла, навіть Якимові Сомку,
нареченому. Що з того, що він лицар над лицарями, вродливий над вродливішими, але
думає лише про гетьманські порядки й до дівчини не горнеться. Любила Сомка ще з
дитинства,
але
не
так
складається
їхня
любов,
як
собі
гадала.
Петро ж пішов у гай ніби на полювання, а насправді щоб розвіятися, і повернувся лише
надвечір. Прийшов і Кирило Тур, сів за вечерю й сказав, що зовсім уже готовий у дорогу.
А Леся так занемогла, що довелося посилати по бабу— шептуху.
Кирило за столом усе жартував та розказував, як він викраде молоду. Козаки не вірили
й сміялися його вигадкам. Шрам остеріг Сомка, що цей запорожець справді навіжений,
але гетьман заспокоїв, сказавши, що Тур не раз виручав його з великої біди.
Найбільше уподобав Кирила Тура Черевань, обнімав його та цілував. А той усе
дивувався
—
у
них
крадеш,
а
вони
тебе
цілують.
Попрощавшись, запорожець розпростер руки й сказав: «Двері одмикайтесь, а люди не
прокидайтесь!»
87
VIII
Інші козаки недовго гуляли, полягали спати й до півночі вже хропіли на весь двір. Не
спав один Петро Шраменко. Він таївся від усіх зі своїм коханням, щоб не насміялися,
адже козаки недуже вдавалися до любощів. Знали цю неміч більше дівчата та молодиці,
вони—то й поскладали всі пісні, всі ніжні розмови козака з дівчиною.
Ні з ким поділитися Петрові своїм горем, то ж не спиться йому, ходить він гаєм.
Раптом почув — тупотять коні. Вершники тихо розмовляли. Петро впізнав голоса Кирила
Тура
і
його
побратима.
Хотів
побігти
рятувати
Лесю, але потім схаменувся — де ж це видано, щоб серед товариства викрасти дівчину.
Та й наречена тепер не його, хай її гетьман стереже. Поки так роздумував, знову почувся
тупіт коней. І побачив Петро, що запорожець держить у сідлі поперед себе Лесю. Вона
сиділа, якзачарована. Шра-менкові стало жаль дівчину, хотів заступити викрадачам
дорогу й битися з ними, та шаблі не було з собою. Раптом дівчина як закричить. Петро
кинувся на подвір'я, ухопив коня, шаблю, сказав Василю Невольнику про викрадення й
помчавсь,
як
вихор.
Запорожці поспішили вибратися з міста. Леся прийшла до тями лише в полі від
холодного вітру. Стала благати не губити її, але Тур лише реготав. А потім пристрашив,
що коли хто наздожене, то живою свою здобич він не відпустить.
Раптом побачив, що його хтось наздоганяє. І вгадав — це молодий Шраменко.
Побратим порадив швидше тікати або дати бій. Кирило сказав, що битиметься з Петром
один.
Аж тут вузенький місток над проваллям. Запорожці перескочили його, і Кирило
розібрав дошки, покидав їх у провалля, сказавши, що зараз подивиться, чи гіден
Шраменко з ним битися, чи ні. Адже у них, січовиків, честь і слава, військова справа перш
за все. «Про славу думає лицар, а не проте, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні,
дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже,
лицарство
козацьке
всякому
розкаже!»
Петро мчався на Тура з шаблею. Але раптом його кінь зупинився перед проваллям.
Запорожець став сміятися з молодого Шрама, заохочувати його, щоб перескочив рівчак і
почав із ним битись. Кінь боявся і не хотів перескакувати. Тоді Петро вирішив
перестрибнути сам. Він розігнався і стрибнув, але берег під ним відколовся, і козак ледь
не загримів у провалля. Аж тут підскочив Кирило й ухопив його за руку, похваливши при
цьому за стрибок і сказавши, що тепер радо буде з ним битися. Шраменко відповів, що
тепер у нього рука не підніметься на Тура, хай він віддасть дівчину без бою. Але Кирило
тільки
засміявся
й
сказав,
що
цього
ніколи
не
буде.
І розпочався «козацький герць». Мабуть, ще ніколи не сходилися такі сильні
супротивники. Дзвеніли шаблі, аж іскри летіли. Билися, поки не зламалися шаблі. Далі
вирішили змагатися на кинджалах. Аж ось із лісу вискочила погоня. Тільки доскочили до
провалля, як Кирило Тур і Петро одночасно вдарили один одного в груди так сильно, що й
повалилися
обидва,
як
скопи.
IX
Чорногорець кинувся до свого побратима, а Леся — до Петра. Забула й за сором,
затулила рану хусткою, а кров так і ллється. Впала на плече, плаче, голосить, серденьком
називає. Душу б віддала, щоб оборонити від смерті козака, «що так щиро одважив за неї
свою
жизнь».
Підскочив Шрам, став перетягувати рану синові. А Сомко кинувся рятувати Кирила
Тура. Старий полковник здивувався — треба було б покинути цього собаку, як він того
заслужив. Але гетьман заперечив, що, мовляв, молода знайшлась би й друга, а от Кирила
Тура другого не буде. Леся це почула, і її серце навіки відвернулося від Сомка.
88
Натягнули рясу між коней, поклали туди Петра. Гірко було старому батькові — не за
Україну
гине
його
син,
а
за
чужу
молоду.
Звідкись наскочили запорожці, дізналися, в чому справа, і забрали Тура із собою,
сказавши, що вони його вилікують — ще ніколи не кидали товаришів у біді, в чужих
руках.
Назустріч їхала Череваниха. Зраділа, побачивши живою Лесю. Поплакала над Петром і
сказала, раз це через її дочку, то хай пораненого ве-зуть у Хмарище, вони зроблять усе,
щоб вилікувати хлопця. Так і вирішили. А Черевань запросив гетьмана до себе в гості.
Козаки пили, їли, бенкетували, вирішували свої військові справи. А Леся тільки й
знала, що копала коріння, варила зілля та сиділа над недужим. Допомагав їй Василь
Невольник.
Петро мов удруге на світ народився. Крізь марення він бачив, як Леся про нього
турбується,
як
любить
його.
Незабаром здоров'я почало брати гору. Радіє старий батько, радіє гетьман, а найбільше
— Леся. Але разом із тим і смутно їй, що доведеться тратити молоді літа в гетьманській
світлиці, слухаючи військові розмови та брязкіт кубків. Пізно розпізнала дівчина, що
«Сомко козак не до любощів». Нема в нього ні того ніжного слова, ні того люб'язного
погляду, що веселить дівоче серце. Ніхто так щиро не заговорить до неї, як Петрусь. Але
треба
коритися
долі.
Коли Петро став очунювати, Леся все рідше до нього заходила, соромилася, ніби
боялася. Тоді козак сказав їй, щоб не крилася, була йому за сестру, раз не судилося їм бути
разом.
Леся тільки заплакала. Не раз після тієї розмови заходила до Петра, співала сумні пісні
й вдивлялася в очі коханого. Батьки ж ні про що не здогадувалися, бо коли дівчина
заручена, «то вже й годі, уже й не кажи, що не сей, а той мені люб, а то на весь світ піде
слава».
Сомкові прийшла звістка, що до Переяслава прибувають воєводи від царя. Порадилися
й вирішили, що Шрам із сином поїдуть до Сомка, а Черевань із Лесею — до жінчиного
брата Гвинтовки під Ніжень. Коли ж збереться гетьманське весілля, схилити старшину до
походу
на
Тетерю
і
об'єднання
України
під
одним
гетьманом.
Коли вже виїхали за Броварський бір, побачили, що назустріч мчить гонець, і відчули
недобре. Дійсно, посланцем був сам переяславський сот-инк Іван Юско. Він повідомив,
що «зіньковський, миргородський і полтавський» полковники перейшли на бік Іванця
Брюховецького. Тепер він полодіе Україною по самі Ромни, має велику царську ласку та
прихильність.
Сомко гірко засумував і надумав зібрати військо, провчити зрадників. Але Шрам
заперечив: що ж це виходить, «замість війни з недоляшком Тетерею, заведеться війна між
сьогобічними полками!» І порадив гетьманові їхати в Переяслав та писати листи до всіх
полковників, відкрити їм очі й просити схаменутися, не шматувати Україну. Сам же Шрам
думав їхати з Череванем у Ніжень і схилити на бік Сомка Васюту. Після цього Шрам із
Сомком
сумно
розпрощалися
й
поїхали
кожен
у
свій
бік.
Ідучи, Шрам невесело розмірковував: «Мабуть, не така Божа воля, що Україна з
упокоєм хліба —солі уживала! Чи, може, приходить уже кінець світу, що возстане свій на
свого? І звідки ж підіймається хмара, Боже ти мій милий?.. Запорожжя перше було
гніздом рицарства козацького, а тепер виводить тілько хижих вовків да лисиць. Отеє,
мабуть, дожились вражі сини до порожніх кишень, то й заводять між народом трусу, щоб
під каламутний час людським добром поживитись. Завидно, мабуть, стало проклятим
сіромахам, що в городового козака повно в господі. А який же враг посилав на
Запорожжя, як по розгромі ляхів усякому було вільно займати займанщину? Ні, ось підем
рицарювати!.. П'янствувати да баглаї бити, а не рицарювати!.. Пожалуй, інші спасенні
душі справді одбігли займанщини, як суєти мирської; а другий розбишака пішов у Січ,
аби не робити діла на господарстві. От і нарицарювали! Утішайсь, Україно, своїми
89
дітками! Іванець підлестивсь до січовиків да тепер і коїть з—під руки в князя, що хоче.
Бачу, до кого він добирається,— хоче Сомкові дружби доказати, да ще ж Бог нас не зовсім
покинув; іще, може, набереться сотня—друга вірних душ на Вкраїні!»
Раптом на шляху зчинився шум. При дорозі косили косарі. Один напився і заснув
прямо на дорозі, а Василь Невольник не побачив та наїхав на нього. Збіглися п'яні косарі,
стали обзивати проїжджих кармазинами, погрожувати викосити «сит бур'ян по Вкраїні».
Один навіть підступив до колес ридвана із сокирою. Ледве Шрам утихомирив селян своєю
попівською рясою та мудрим словом. І такі пригоди траплялися з подорожніми до самого
Ніженя. Скрізь народ говорив про чорну раду, згадував Хмельниччину і те, як відбувався
поділ землі після війни. Спочатку вирішили дати всім порівну, але потім «старожитні
козаки, що з предку—віку козаками бували, військовій черні позавиділи, а не схотіли
ділитись рівно». Хотіли зробити перепис, щоб тільки потомствені козаки одержали
козацькі вольності, а ті козаки, що походили із селян.,— повернулися працювати до землі.
Зчинилася велика буча, бо ніхто не хотів втрачати своїх козацьких привілеїв. Врешті —
решт до козацького реєстру записали тих, які багаті й могли на коні й озброєні виїжджати
до обозу. Піших же записали в поспільство [селянство], крім міщан, які займалися в місті
торгівлею. Хотіли й вони козацької вольності пошукати, так мало сил. «Як старшина з
гетьманом розпорядила, так і зосталось. Давай посполитий до скарбу і подачку оддиму,
давай і підводу, і греблі по шляхах гати, а козак, бач, нічого того й не знає».
Бувало, прийде полковник або військовий старшина до гетьмана, щоб благословив
зайняти землю, той і дозволяє зайняти, «скільки оком закине» або «скілько конем за день
не об'їдеш ». Ото вже і є його родова земля, а якщо там уже хтось із бідніших жив, то то
його справа — «коли нелюбо, вбирайся». Отак і розплодилися в Україні духи—
срібляники.
«У Хмельниччину рідко який шляхтич зачепивсь на Вкраїні, приставши у козацтво, а
тепер їх не перелічиш! Деякі повилазили знов із Польщі та повипрошували в гетьмана
батьківщину або материзну; а більш сього вельможества із козацтва таки начинилось. І
вже інший і забув, із чиїм батьком разом до війська у сіром'язці йшов. Той же зоставсь ув
убожестві, а йому фортуна на війні послужила, у старшину, у значне козацтво ускочив, а
далі займанщину зайняв, свиту гаптує». А інші мовчки сіряки латають.
Шрам послухав усі ці розмови, зрозумів, що запорожці під орудою хитрого Іванця
спеціально розворушують у народі старі образи та кривди, щоб привести до скликання
чорної
ради
і
забрати
владу
у
свої
руки.
X
Другого дня, надвечір, подорожні наблизилися до хутора Гвинтовки, що стояв
недалеко
від
Ніженя.
Шрам став розпитувати в ковалевої жінки, чи дома хазяїн. Та відповіла, що вдома і
бенкетує із запорожцями, вони ж тепер «перші люди в світі» і «кажуть, подарував їм цар
усю Вкраїну». Старий полковник аж крикнув Божого Чоловіка. Той розповів, що зустрівся
із запорозькими прощальни-ками, які не відпускають його від себе, сиплють золото та
срібло, а йому воно потрібно для викупу невільників. А ще доручили виходити свого
пораненого товариша, пообіцявши дати грошей для викупу не одного невільника. Це той
самий
запорожець,
що
бився
з
Петрусем.
Шрам обурився: виходить, що він відігріває оту гадюку, що ледь його сина не
спровадила на той світ. Божий Чоловік сказав, що йому всі рівні, він в їхні свари та чвари
не мішається. А ще повідомив, що Васюти Ніженсь-кого [Василя Золотаренка,
ніженського полковника]зараз немає на місці, він поїхав на якусь раду в Батурин.
Шрам повернув до хутора. У Гвинтовки був багатий панський будинок — з панськими
ж порядками та звичаями. Сам хазяїн щойно повернувся з полювання. Коло нього хорти
на мотузках, козаки трублять в роги — все зовсім як у великого поміщика.
90
Гвинтовка радо привітав гостей, покликав із будинку дружину. Господиня — молода й
хороша, однак бліднолика пані — усміхалася привітно, тільки якось жалібно. Коли ж
побачила ридван Черевня, зблідла, крикнула й упала без пам'яті. Всі засмутилися, не
знали, що це з княгинею сталося. Один Черевень здогадався і сказав, що цей ридван узяли
під Зборовом. Князя, який там знаходився, погнали татари до Криму, а княженя затоптали
кіньми. Княгиню підвели, вона здихнула на вітрі, але, почувши слова Череваня, аж
застогнала. Гвинтовка аж вилаявся, кажучи, ідо думав — забула жінка «прежні норови»,
але «вовка скількохоч годуй, а він усе в ліс дивитиметься». Потім запросив гостей до хати.
Стали розмовляти. Гвинтовка жалівся, що прості люди похваляються проти
«городової» старшини. Стали такими сміливими, що навіть шапки не скидають, коли
побачать значного козака на вулиці. Шрам запитав хазяїна, на чиєму ж він боці, той
сказав, що, звичайно, на гетьманському. Тоді старий полковник здивувався, чому ж він
водиться із запорожцями, бенкетує з ними. Гвинтовка заперечив, сказавши, що то все
наговори. Потім поглянув у вікно і наказав слугам прогнати прохачів—«личаків» з двору.
Шрам зауважив, що так робив лише звір Єремія Вишневецький. Гвинтовка скипів,
вихопив шаблю і сказав, що може простити такі слова без крові лише панотцеві. І за
Україну він радий повсякчас вийняти шаблю «один проти десятьох».
А щодо того, що жінка його «обляшила», то гість помиляється. Навпаки, він її
окозачив. Тепер у нього стіл застилають не слуги, а сама княгиня. І грізно гукнув жінці,
щоб та подавала козакам вечеряти. Княгиня безмовно все робила, лише здригалася від
грізних
окриків
чоловіка,
як
струна
на
бандурі.
Череваниха спитала брата тихенько, чи молиться ж княгиня по-нашому, похристиянському. Той голосно звелів жінці перехреститися, і вона зробила це слухняно, як
дитина. Череванисі й Лесі було жаль до сліз цю нещасну княгиню, яка мусила відповідати
перед
козаками
за
всі
польсько—
шляхетські
гріхи.
Раптом почулося запорозьке привітання «Пугу!» Хазяїн змішався перед гостями, але
діватися було ніде, довелося запрошувати до хати батька Пугача, запорозького кошового,
а з ним і декілька міщан. Шрам із докором сказав Гвинтовці, що, мовляв, ось як він із
запорожцями не знається, але той відповів, що «тепер на Вкраїні усе так перевернулось,
переплуталось і перемішалось, що навпростець нікуди не проїдеш. Утремо ми запорожцям
носа, як колись візьме наша, а тепер поки що треба гладити за шерстю. Вони—бо в царя
велике пошанованнє мають і, чого хочуть, усе одержуть». Панотець понуро зауважив
Гвинтовці,
що
не
їздити
їм
одним
шляхом.
Господар любенько став запрошувати батька Пугача до столу, але той сказав, що не
сяде вечеряти з тими, хто неправду чинить. І спитав, чому це Гвинтовка відібрав волів у
міщан тільки за те, що ті нарубали хмизу в міському гаю. Гвинтовка відповів, що це його
гай за правом займанщини. Міщани доводили, що це їхній «городовий» гай споконвіку по
магістерських записах. Гвинтовка гарячився й говорив, що поки козаки билися з ворогами,
міщани позахоплювали найкращі поля, гаї та сіножаті. Січовий дід Пугач припинив
їхню суперечку, сказавши: «Нехай міщане дечим і поживились од козаків у польську
заверюху, та вже ж і козаки почали тепер нагинати їм шиї справді по—шляхетськи.
Засівши в їх магістрати, в ратуші, старшина козацька орудує їх війтами, бурмистрами і
райцями, як чортяка грішними душами. Коли тобі полковник дав займанщину, то нехай
воно так і буде; тілько ж не обіжай добрих людей, верни їм їх воли».
Гвинтовка все хотів доказати своє право збити пиху мужикам і не віддавав волів. Тоді
Пугач сказав, що він іще про це пожалкує, а міщанам від себе пообіцяв повернути
втрачене. Тут господар вирішив не сваритися із запорожцем через «личаків» і звелів
віддати худобу, а Пугача ще раз запросив на вечерю. Той відмовився й пішов. Таким
чином, Гвинтовка зостався ні в сих ні в тих. Побачив, що Шрам його розкусив, і взяла
його велика досада. Тоді він став зганяти злість на княгині так, що бідна не знала, де й
дітися.
Вечеря
закінчилася
в
похмурій
мовчанці.
91
XI
Вставши вранці, Петро побачив, що батькового коня вже немає — махнув старий у
Батурин
до
Васюти.
Хлопцеві було тяжко на серці через нещасливе кохання: спочатку дівчина ним
згордувала, потім її мав повести до вінця інший, а тепер знає, що дівчина його самого
любить щиро, та не може з ним бути, бо заручена. Інший би на це не подивився, махнув з
нареченою в дикі степи та й насміявся б над лихою долею. Але Петрові про це страшно
було й подумати. «Він добрий був син і щирий козак; лучче йому з нудьги загинути, ніж
панотця навік преогорчити і золоту свою славу гряззю закаляти». Врешті-решт вирішив
піти на Запорожжя після смерті батька, поробити човни власним коштом і воювати разом
із
товаришами,
вести
лицарське
життя.
А від Лесі триматися якнайдалі. Тому не пішов у будинок, а став блукати пущею, щоб
розвіяти
смуток.
Ходив—ходив,
поки
набрів
на
хутірець.
Там із подивом побачив Кирила Тура, який прогулювався з допомогою чорнявої
дівчини. Козаки зустрілися, як давні друзі, ніби й не було між ними смертельної бійки.
Розказав Кирило, як його добрі люди від смерті рятували, а він цього не дуже й хотів,
бо що для козака смерть — ніщо! Аби слава. Побратим його готується до чорної ради в
Ніжені. Тепер запорожці на чолі з Іваном Мартиновичем Брюховецьким зададуть перцю
«городовій
старшині».
Петрові аж мороз по спині пішов від таких речей. Хлопець подумав, що треба
сповістити панотця, але згадав, що той у дорозі. Друга думка його була про Лесю: боявся,
щоб і їй не дісталося у цих козацьких чварах або знову не викрав Кирило Тур. Завів Петро
із запорожцем розмову про Лесю, а той лише посміявся — пора все це викинути з голови і
йому, особисто він, Кирило, поміняв би копу таких дівчат на люльку тютюну.
У козака полегшало на душі. Тур запросив його поснідати й сказав, що хоче довести
«своїм
бабам»,
що
він
уже
одужав.
Кирилова мати була рада гостеві, милувалася сином своїм та проклинала Запорожжя,
яке
відібрало
у
неї
спочатку
чоловіка,
тепер
—
сина.
Раптом під вікном почулося козацьке «пугу», і в хату ввійшов батько Пугач. Звелів
Кирилові збиратися. Жінки так і затремтіли. Мати заголосила, щоб не відбирали у неї
синочка. Пугач не зважав на плач, сказав, що Тура чекає козацька розправа за той сором,
який
він
наробив
товариству.
Кирило почав заспокоювати матір та сестру, кажучи, що то так запорожці інколи
жартують,
що
й
до
сліз
можуть
довести.
Сів на коня та поїхав, удаючи з себе веселого козака. Пугач із чурою за ним. Старенька
мати попросила Петра поїхати за ними й подивитися, що зроблять із її синочком,— видно,
здорово він провинився. Петрові було жаль бабусі, й він пообіцяв привезти їй звістку про
сина.
XII
Урочище Романовського Кут було недалеко. Петро під'їхав і почув галас, як на
ярмарку. Зібралося багато людей у чорних сорочках, мабуть, самих бурлак та гольтіпак,
яким Брюховецький пообіцяв дати на пограбування Ніжень. Скрізь були бочки з пивом,
вози з борошном, салом та пшоном. Кожен робив, що хотів: їв, пив, пригощав інших. Але
всі вихваляли Івана Мартиновича Брюховецького, який так про них подбав, називали
другим
Хмельницьким.
Кобзарі співали, грали на кобзах та бандурах, походжаючи між людом. Петро помітив,
що козаки тут не відрізняються одягом від голоти, не одягали звичних своїх кармазинів. їх
можна
пізнати
лише
по
оселедцях
та
дорогій
зброї.
Шраменко роздивлявся скрізь, шукаючи Тура, а побачив самого Брюховецького.
92
Думав, що той зробився паном на всю губу, але «чоловічок сей був у короткій старенькій
свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучки видно. Хіба по
шаблі можна бдогадувати-ся, що воно щось не просте: шабля аж горіла от золота; да й та
на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі
чоловік простенький, тихенький». Здавалось, то був добрий і приязний чоловік. «Тільки
очі були якісь чудні — так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й чигають із—
підтишка чоловіка. <...> Отакий—то був той Брюховецький, такий—то був той гадюка,
що
наварив
нам
гіркої
на
довгі
роки!»
Іван Мартинович називав усіх своїми дітками, бідкався, чим одягти своїх козаків, як
прохарчувати, адже він і сам як обносився. Міщани гукали, що всім його забезпечать, аби
він їх оборонив, порівняв у правах з козаками. Брюховецький усе обіцяв та настроював
люд проти міської старшини й гетьмана. Потім звертався до запорожців, нагадував, яким
прийшов багатим на Запорожжя і як все те віддав, щоб прикрити козацькі злидні. Міщани,
козаки й мужики називали ницого Іванця рідним батьком, гетьманом, так він усіх їх
отуманив.
Зажурився Петро, побачивши, яку небезпеку становить Брюховецький для долі
України. Раптом усіх почали скликати на раду — судити Тура. Петро пробрався до самого
судного місця. Посеред судного колеса стояв Кирило, а круг нього — братчики. Вони не
пускали
в
коло
зацікавлених
мирян.
У першому ряду знаходився Брюховецький з гетьманською булавою. Біля нього стояли
військовий суддя, писар і п'ятеро довговусих січових дідів — найшановнішиху коші. Суд
розпочав батько Пугач. Він виступив із промовою і сказав, що ніхто ще так не зневажав
козацький звичай, козацьку славу, як отой Кирило Тур, зв'язавшись із бабами. Спитали
гетьмана, а той став прибіднятися та говорити, що його розум нікчемний проти таких
шанованих голів, тому хай роблять, як самі знають. Діди вирішили покарати запорожця
киями
біля
стовпа.
Кирила прив'язали вірьовками до стовпа так, щоб він міг дістати рукою ківш і випити
горілки. Козаки повинні були підійти до стовпа, випити, калачем закусити, взяти кий і
добре вдарити винуватого по спині. Рідко бувало, щоб ніхто з братчиків не підходив.
На обороні Кирила стояв його побратим. Він одного вмовляв, іншому нагадував про
Турову послугу, якого просто сварив, і той відходив, боячись гарячого норову Чорногора.
Аж ось підходить до стовпа батько Пугач. Цього вже не впросиш і не насвариш.
Жорстокий дід так відважив Кирилові києм, що в того аж кістки захрумтіли. Небагато
можна витримати таких ударів. Петро підійшов до Тура і спитав, чи не скаже той передати
щось своїй матері. Запорожець лише пісню сумну йому заспівав чорного ворона, що над
козаками кряче. Тут підійшли ще четверо січових дідів і сказали, що вони такої неслави
Турові не подарують: раз молоді його обходять, то самі доб'ють. І стали бити по плечах.
Кирило мужньо переносив удари, навіть жартував. Потім сказав Петрові, що його скарб
розділить побратим — для неньки та сестри, у Київ на братство та юнакам—чорногорам
на лицарські битви. Богдан Чорногор просив товариша кріпитися до обіду, а тоді буде
вільний. Петро побачив, що Кирила Тура обороняло ще кілька братчиків. Нарешті
вдарили в казани до обіду; запорожці кинулися до Тура, відв'язали від стовпа, обнімали та
поздоровляли. Підійшов і Пугач, дав якесь листя прикласти до ран і сказав, щоб більше в
гречку
не
скакав,
бо
пропаде,
як
собака.
Козаки пішли обідати, запросили й Петра як дорогого гостя. Пугач похвалявся, що
тепер перевернуть усю міську старшину: «Підвернемо тепер ми під корито ваших
полковників та гетьманів; заведемо на Вкраїні інший порядок; не буде в нас ні пана, ні
мужика,
ні
багатого,
ні
вбогого;
усе
в
нас
буде
обще...»
На обіду запорожців любили подавати більше рибу, а не м'ясо. Посуд увесь був
дерев'яний.
Пили
добре,
але
не
впивались.
Кирило пив найбільше, хотів притамувати біль. Зробився веселий, навіть танцювати
пішов. Усі дивувалися такій терпеливості козака. Після обіду Тур вирішив поїхати
93
додому. Адже після такої кари довго не продержишся, а перед товариством соромно
показуватися кволим, вдома ж він може залягти до наступного дня.
Дорогою Кирило запропонував Петрові йти в запорожці. Шраменко сказав, що він і сам
про це думав. Далі спитав Тура, чому він іде проти Сомка. Той став відповідати
примовками та відмовками, словами Святого письма, так що Петро так нічого й не
зрозумів.
Нарешті приїхали до Кирилової домівки. Мати зраділа, заохала, хотіла обійняти сина, а
той відвертався, бо до спини з—за раннє можна було торкнутися. Син попросив побільше
горілки, напився та й упав без пам'яті. Усі стривожились, але один Петро знав, у чому річ.
Потім козак попрощався і пішов до Гвинтовчиного хутора, обдумуючи все, що чув і
бачив.
XIII
Старий Шрам поспішав до Батурина. Раптом у гаю над шляхом почувся гомін. Тут
зібралося багато людей. Одні в кармазинах, інші в синіх каптанах — міщани. Вони
попросили в панотця поради — як їм вирішити суперечку. Хлопець із міщанського роду
полюбив дівчину—шляхтянку, дочку пана Домонтовича. І вона не байдужа до нього.
Коли молодець заслав сватів, батько дівчини вигнав їх, вилаяв хамами та личаками й
сказав, що ніколи не віддасть свою дочку за гевала. Отже, вирішили розсудити зі зброєю в
руках,
не
знають
лише,
як
краще
—
на
шаблях
чи
пістолях.
Старий Шрам аж сплюнув спересердя й сказав, що над Україною нависла така буря, а
вони між собою заводять криваві чвари. І помчав швидше звідти.
У Борзні панотець заїхав відпочити до свого давнього приятеля сотника Білозерця. Той
розповів Шрамові про останні події. На раді в Батурині Васюта Золотаренко схиляв
старшину до того, щоб вона обрала його гетьманом. Старшина почала його усовіщати,
говорити, щоб дав по гетьманувати молодшим, не видавав Сомка у Москві зрадником. І
що запорожці його дурять, приїжджають лише за подарунками. Це підтвердили також
гінці із Зінькова. Полковник і руки опустив. Тут старшина взялася за нього, а за ними й
піхота, ледве Васюта не наложив головою. Як раптом приходить лист від Сомка, який
пише: «Во ім'я Боже, ти, пане полковнику ніженський, і всі, під його рукою будучії,
послухайте мого голосу, не погубляйте отчизни. Чи вам лучче оставатись під рукою
свинопаса Іванця, чи під лицарською рукою переяславського Сомка? Забудьмо всякі
чвари. Не час нам тепер враждовати, час за козацьку честь постояти. Я жду в Ічні. Хто
єсть вірний син своєї отчизни, збирайтесь до мого боку. Не поступимо гетьманської
булави
в
ледачі
руки...»
Бачить Васюта, що діватися нікуди. Став запрошувати старшину до Ічні. От і рушили
всі
з
Батурина.
Шрам сказав, що і їм слід негайно їхати, незважаючи на втому. Білозе-рець тільки
подивувався
завзятості
й
стійкості
старого
панотця.
По дорозі полковників зустрів гінець і сказав, що тепер треба їхати вже не в Ічню, а в
Ніжень, бо туди рушила вся старшина, присягнувши у церкві на вірність Сомкові.
Незабаром чоловіки зустрілися з гетьманським військом, із Сомком та Васютою. Сомко
підбадьорював Шрама, говорячи, що тепер буде все гаразд — вірні йому Лубенський,
Прилуцький, Переяславський та Чернігівський полки він відправив зі своїм генеральним
писарем Вуяхевичем під Ніжень. Шрам сумовито похитав головою й сказав, що не довіряв
би гетьманського бунчука генеральному писареві в цю смутну годину. Сомко жалкував не
стільки через те, що відпало три полки, скільки «що честь, правда поламана».
Коли в'їхали в місто, дорогу перегородила процесія: несли мертвого. Це був той самий
війтенко, що бився за дівчину—шляхтянку. За труною йшов майже ввесь Ніжень, і все
самі міщани: жодного в кармазинах. Якщо і йшли козаки, то тільки прості — ні одного
сотника чи отамана. Вони не бачили і не вітали ні гетьмана, ні Васюти зі старшиною.
94
Сомко приїхав у свій табір. Атам галас, мішанина, безладдя. Генеральний писар їздить
по війську, вгамовує козаків, але говорить їм такі образливі слова, що від цього
починається ще більший гомін і незадоволення. Сомко побачив це, відібрав бунчуку
писаря і прогнав його. Козаки, зачувши голос гетьмана, трохи втихомирилися, бо знали
його характер: «Сомко—бо жартів не любив. Щирий і незлобивий був лицар, да вже ж як і
допечуть йому, то стережись тоді кожен. У таборі в нього або в поході знай свою лаву —
не так, як у інших. Тим—то й били сомківці неприятеля всюди, де тілько стинались.
Знали, чого стоїть Сомко, усі старії, значні козаки; а військова чернь про те байдуже: їй
аби воля. От під сю—то волю й під'їхав Іванець із своїми запорожцями, і пішло усе, як у
казані
кипіти».
Шрам попросив Сомка довірити йому бунчук. Той мовчки віддав козацьку святиню
старому полковникові. Панотець до ранку порядкував у таборі, підсідав до козаків,
умовляв їх то словом Христовим, то спогадами про Хмельниччину, коли була у всіх і
«воля й душа єдина». А слідом ходив, як диявол, зрадник Вуяхович і «розсипав гіркі слова
в
козацькі
душі»,
підбурював
на
чорну
раду.
XIV
А в домі Гвинтовки в цей час свої негаразди. Жінки не могли потоваришувати щиро з
господинею, бо була вона великою паніею, та ще й католичкою. Черевань помітив, що
Гвинтовка зробився зовсім іншим чоловіком, не таким, як був колись щирим і
товариським козаком, то ж не знаходив тепер із ним спільної мови.
Гвинтовка став розпитувати Череваня, як так вийшло, що Леся заручилася з гетьманом
Сомком. Чи не поспішили вони, чи не спіткнеться в такі смутні часи ясновельможний
гетьман?
Потім повів оглядати своє господарство. Черевань дивувався багатству шуряка й
думав, що в нього всього такого немає, зате ніхто не гляне скоса на Хмарище, бо хутір
чесно куплений на польські дукати, а за його гроші магістрат побудував міську башту.
У цей час приїхав ніженський сотник Гордій Костомара і попросив Гвин-товку поїхати
в місто навести лад. Міщани справляють разом із простими козаками поминки по
війтенкові так, що «городова старшина» боїться і носа виткнути за ворота. Гвинтовка
відмовився й сказав: «Моя хата скраю, я нічого не знаю». Потім повернув усе на жарт і
запросив
сотника
на
обід.
Так
і
поїхав
той
ні
з
чим.
Навіть сестра, Череваниха, зауважила, що їй стало страшно від братових речей і
поведінки.
Той
відповів,
що
жіноче
діло
—
біля
припічка.
Повернувся Шраменко, розповів про побачене. Черевані вжахнулися, а Гвинтовка
тільки
всміхався.
Кранці Гвинтовка прислав козака до Петра і Череваня, щоб ті вдягали білі сорочки,
жупани та їхали на раду в Ніжень. Княгиня прислала їм нові стьожки до комірів. Петро
здивувався, чому вони блакитні, а не червоні, як звикли носити козаки. Потім подумав, що
це
нова
польська
мода,
і
вдягнув.
Виїхали поспішно. Василь Невольник поїхав за своїм паном. Перед містом юрма
вкрила все поле. Видно царський намет і московське військо з боярами. З правого боку
став Брюховецький, а з лівого — Сомкоз військом. Народ бурлить, питає один одного, хто
чию сторону держить. Тут тільки помітив Петро, що червоних стрічок у комірах козаків
дуже мало, все більше блакитні. І зрозумів, що це щось лихе задумано.
Добрались до самої середини. Там було зроблено коло, посеред — стіл під турецьким
килимом, на ньому бунчук і корогва. Поряд стояв Брюховецький зі своїми запорожцями.
Тепер він був у голубому жупані, гордий, дивиться по-гетьманськи.
Аж ось виходить Сомко зі своєю старшиною — усі в панцирях, при зброї, як до бою.
«У руках Сомко держить золоту булаву Богданову; над ним розпустили хорунжі і
бунчукові
військову
корогов
і
бунчук».
95
Молодий Шраменко милувався гетьманом і з сумом думав, що мало в нього
залишилося
прихильників,
вірних
душ.
Людське море шуміло й гомоніло. Брюховці закричали Сомкові, щоб той теж поклав
бунчук і корогву, обізвали переяславським крамарем. Гетьман гордо відмовив, що він не
буде слухати голодранців. Народ збунтував ще більше, ледве його угомонили старі
січовики.
Один говорить до другого, що мовляв, діждалися—таки «празника», будуть тепер
панами. Другий йому заперечує — над ким же він буде панувати, коли «всяка душа буде
рівна». Так і Брюховецький обіцяв. Тоді перший засміявся: «Не знаєш же ти Івана
Мартиновича!» Він казав, що «нехай повеличаються, як порося на орчику, а там доволі з
їх буде й греблі гатити. Буде кому панувати на Вкраїні і без мугирів Івану Мартиновичу
аби
козацтво
привернути
до
свого
боку.
Як ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми». З царського намету в пишному
вбранні вийшов князь Гагін з думними дяками. Його підручні винесли царську корогву,
подарунки
від
царя
старшині
з
гетьманом.
Князь став зачитувати царську грамоту. Задні, сільська голота, нічого не чули й стали
викрикувати, що хочуть гетьманом Брюховецького. Сомкові прихильники це почули й
стали вигукувати свого. Зчинився галас несказанний, докотився й до передніх лав.
Спочатку кричали, потім зчепилися битися. Запорожці схопили Іванця за руки, посадили
на стіл і булаву й бунчук до рук дали. Шрам кричить своїм, щоб спихали Брюховецького,
а саджали Сомка. Кинулись купою до столу, але запорожці, як злі оси, не бояться нічого,
б'ють всякого, хто не з блакитною стрічкою. Вирвали в Сомка бунчук, переломили надвоє,
відняли й булаву. Оглянувся гетьман — а при ньому тільки жменя старшини, кругом одні
запорожці. Нічого не залишалося Сомкові і його старшині, як відступити через царський
намет до своїх коней. Царське військо пропустило їх і заступило від запорожців.
Прибув Сомко в табір Переяславського полку, став готувати військо до бою, щоб
силою вирвати булаву. Як раптом вирушив з табору Ніженський полк. Прискакує конем
Васюта й кричить, що біда. Тепер уже не він полковник ніженський, а Гвинтовка, он у
нього
вже
й
срібний
піркач
виблискує.
Поки Сомко роздумував, що йому робити в цю трудну хвилину, кілька сотень поїхало
на
поклон
Брюховецькому,
зрадивши
свого
безбулавного
гетьмана.
Побачив Сомко, що лихо, поскакав із старшиною на конях до царського намету, а там
Іванець від князя царські дари приймає. Біля нього Вуяхевич та інші значні сомківці із
запорожцями.
Попросив Сомко в московського князя захисту й справедливості, а той не знає, що
діяти,
бо
вже
взяв
від
Брюховецького
великі
подарунки.
Новоспечений гетьман Брюховецький зрадів, звелів схопити Сомка й закувати в
кайдани. Старшина хотіла його оборонити, але він сказав, плачучи: «Братці мої... милії!
Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу,
коли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля,
пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно! — і кинув об землю свою шаблю». Дуже
зрадів Брюховецький, звелів Сомка, Васюту і їхню вірну старшину кинути у в'язницю, а
Вуяхевичу наказав написати листа цареві в Москву, що Сомко буцімто козаків бунтує
проти
царя.
Нового гетьмана зі старшиною повели в соборну ніженську церкву для царської
присяги, а потім на пишний бенкет, який йому влаштували міщани.
XV
Черевань, вигукуючи Сомка гетьманом, потім ледве відв'язався від запорожців за
допомогою Василя Невольника. Він просив Петра не кидати йрго самого й молився Богу,
щоб
швидше
вибратися
з
цієї
колотнечі
у
своє
Хмарище.
96
Селяни з півгодини не знали, що діється між козацтвом. Коли ж Брюховецький
вирушив до присяги у місто, вони зраділи і вирішили й собі, раз тепер немає «ні пана, ні
мужика, нема ні вбогих, ні багатих», йти «панським добром ділитись». Але московська
сторожа не пустила селян до міста, тоді вони кинулися грабувати Сомків табір. Однак
дістали облизня, бо й там уже порядкували козаки. Братчики сміялися з мужиків і
нахвалялися
порівняти
всіх
батогами.
Зрозуміла чернь, що одурено її. Хотіли йти скидати Брюховецького і садити Сомка, та
тільки
нічого
з
того
не
вийшло:
у
кожного
була
своя
думка.
Вирішили мужики тікати швидше додому, поки їм не дісталося. І говорили між собою:
«Ніде правди діти, не на добре діло ми пустились! Ліпше зробили наші сусіде, що не
послухали запорожців. Тепер стидно в село й очі появити: довіку будуть дражнити
чорною
радою!»
І почав чорний люд розходитися. Замовкли музика й танці, усі зрозуміли, що
веселитись
нічого.
Роз'їжджалася з Ніженя шляхта, яка прихопила із собою жіноцтво в надії знайти добрих
женихів для дочок. Але не так сталося. Запорожці переслідували шляхтичів, нещадно їх
грабували,
забирали
насильно
дівчат
собі
в
жінки.
Було б таке й Череваневі, якби не блакитна стрічка в комірі. Деяким панам довелося
переодягатися в селянську одежу й пішки тікати з цієї чорної ради.
Зустрів Черевань по дорозі Тараса Сурмача з міщанами. А той і пожалівся, що одурили
їх, як самі хотіли. Коли був бенкет для нового гетьмана, з усього міста позносили срібні
кубки,
ковши
та
коновки.
А
запорожці
їх
зі
столів позабирали. Бурмистр став їм докоряти, злодіями називати, то ледь не вбили.
Кинулись міщани жалітися гетьману, а той сміється — тепер же у нас все спільне, ми ж як
рідні
брати.
Черевань аж застогнав — у недобру годину він виїхав із дому. А ще як дізнався від
Тараса, що Брюховецький засватав у дядька Гвинтовки його Лесю за свого писаря, зовсім
занепав
духом.
Раптом почувся голос Тура: «Чорта з два він просватає! Кому, як не мені, вона тепер
дістанеться, адже саме за неї мене бито киями. А Сом-ко тепер уже не вирветься із
запорозьких лап». Петро аж похолов, став нагадувати Кирилові про їхню давню дружбу.
Але той відповів, що тепер усе перевернулося з ніг на голову, і помчався зі своєю ватагою
до
Гвинтов-чиного
хутора.
Петро хотів поїхати слідом, але раптом зустрів батька. Той сказав, що тепер не час
думати ні про яких Череванів. Петро поїхав за панотцем, похиливши голову, а серце його
розривалося
навпіл.
Згодом розпрощалися Шрами з Череванем і Василем Невольником та й поїхали в різні
боки.
XVI
Брюховецький тим часом бенкетував у Ніжені. За подароване золото сидів із ним поряд
князь Гагін, не вважаючи на те, що не личило б йому бути поряд із гайдамакою, не
годилося б обманювати царя. І «хто ж бо того не знає, скілько розлито на Вкраїні крові
через Іванцеве лукавство да через неситу хтивість московських воєвод? »
Сидить «городова козацька старшина», та, що нишком поякшалась із запорожцями і
ради свого панства запродала Сомка Іванцеві, й сором декого бере за свою зраду. Але
діватися
нікуди
—
треба
брататися
з
розбишаками.
Закінчився обід, провів Брюховецький князя аж за ворота. Аж тут назустріч йому
ведуть січові діди запорожця, що внадився до ковалевої жінки з Гвинтовчиного хутора.
Брюховецький спитав, що ж вони думають із ним робити. Діди сказали, що треба цього
ледащо провчити киями так, «щоб не діждав більше рясту топтати». Гетьман повів лукаво
97
очима та й наказав скликати раду. Почали сходитися братчики, зробили судне колесо. Всі
діди стали в першій лаві. Тільки—но кошовий дід, батько Пугач, хотів виступити, як Іван
Мартинович звелів ударити в срібні бубни та й сам забрав слово. Він сказав, що не
годиться з—за жінки забивати братчика до смерті, не на те він привів братчиків на
Україну. І спитав, як діди думають. Ті довго мовчали, потім виступив батько Пугач і
сказав: «Бачимо, бачимо, вразький сину,— дармо, що ти гетьман,—до чого ми в тебе
дожилися! Убрав єси нас у шори, як сам схотів! Вивезли ми тебе на своїх старих плечах у
гетьмани, а тепер ти вже без нас думаєш Україною орудувати! Недовго ж поорудуєш!»
Брюховецький звелів йому замовкнути й сказав, що не дасть своїх козаків бити за
дурницю
киями.
«За дурницю! — кажуть діди.— На чім держиться Січ і славне Запорожже, те повернув
ти
на
сміх!»
На це Брюховецький відповів, що кому не подобається, хай іде собі на Запорожжя.
Січові діди гукнули, що підуть у свої курені, покликали козаків, але ті мовчали та один за
одного ховалися. Тоді діди плюнули та й пішли самі, а Іванцеві тільки того й треба було.
Пішов він відпочивати, а сам думає, як йому Сомка зі світу звести.
Почав натякати Петрові Сердюку, потім розказав свій сон, що поки він спав, ніби
сталося диво — Сомкові миша голову відкусила. Петро здогадався, що від нього хочуть. А
Брюховецький хотів дати йому золотий перстень, кажучи, що це тому запорожцю, який
перевернеться в пацюка і позбавить Сомка голови. Але Сердюк сказав, що низові хоч і
здатні на характерництво та чаклунство, але ніхто на таке діло не піде.
Брюховецький залишився ні з чим. Довго він ходив по світлиці, розмірковуючи, чому
це
його
взяв
страх
самому
розправитися
із
Сомком.
XVII
Поки так думав Іванець, до нього попросився якийсь чоловік — з ко-беняком,
насунутим на самі очі, в широкій семрязі; на спині горб — і сказав, що він той, кого
гетьманові треба. Іванець аж злякався, що хтось ніби підслухав його думки. Попросив
відкрити лице — чи не сам нечистий з ним говорить? Незнайомець відкинув відлогу, й
Іванець аж відхитнувся. Це був Кирило Тур. Брюховецький здивувався. Невже він
візьметься за таку справу? Адже навіть товаришував із Сомком. Тур відповів, що в нього
свої
з
ним
рахунки
—
і
за
наречену,
і
за
киї.
Гетьман дав Кирилові перстень, з яким того пропустять, куди він схоче, і запорожець
пішов.
Добрався Тур до Сомкової в'язниці, показав сторожі перстень, його й пропустили.
Наказав, щоб до ранку не входили, бо він буде сповідувати в'язня.
Сомко був прикований залізом до стіни — у подраній сірячині, без пояса і чобіт. Тільки
сорочка,
вишита
Лесею,
сяяла
на
ньому.
Тур підійшов до Сомка, дістав ножа, хотів налякати його тортурами, але той сказав, що
не
почує
від
нього
кат
ні
стогону,
ні
прохання.
Тоді Кирило заговорив своїм звичайним голосом, і Сомко з подивом його пізнав.
Запорожець сказав, що хоче помінятися з ним одягом, щоб гетьман утік звідси. Надворі
його ждуть молодий і старий Шрами, які поверталися рятувати Паволоч від Тетері. Тепер
уже
люди
розпізнали
Іванця
і
радо
підуть
за
Сомком.
Але Сомко відповів, що вже й так багато крові пролито по Україні за гетьманство та
панування.
«...Невже
ж
не
уйметься
плисти
по
Вкраїні
кров
християнська ні на часину?» А тепер ще і йому за своє право почати кров людську
точити? Іванець стоїть зараз міцно з козаками, щоб його подолати, треба всю Україну
переполовинити. І заради чого? Тур вигукнув, що заради того, щоб правда взяла верх над
кривдою.
Але Сомко не погодився й сказав, що правда й так візьме верх. «Не можна, мабуть,
98
інше,
як
тілько
горем
да
бідою
довести
людей
до
розуму».
Кирило став давати Сомкові свій одяг і перстень, але той раптом запитав, а як же він
звідси вибереться. Тур сказав, що дасть собі раду, щось придумає. Однак Сомко
категорично відмовився тікати, бо не хотів чужою смертю купувати своєї волі, як Тур
його
не
умовляв.
Тоді обнялися козаки й заплакали. Кирило вийшов і кинув свій одяг сторожам, щоб
знали,
що
не
Іванця
кат
приходив,
а
сам
запорожець
Тур.
Гірко
йому
було
розказувати
Шраму,
що
не
вдалася
справа.
Розпрощалися на тім, що Тур поїхав знову викрадати Череванівну, а Шрами — у
Паволоч на смерть. Наостанок Петро просив Кирила передати Лесі, що він її й на тім світі
не
забуде.
XVIII
Старий Шрам, жаліючи паволочан, сам поїхав до Тетері й прийняв усю вину на одного
себе зате, що місто збунтувалося проти гетьманської зверхності. Тетеря засудив його, як
бунтівника, на смерть: повелів відтяти голову. Зігнавши зі світу свого ворога, дав
Паволочі
спокій.
Того ж року восени було відтято голову й Сомкові з Васютою у городі Борзні.
«Брюховецький доказав—таки свого, хоч після й прийняв слушну кару од гетьмана
Дорошенка:
пропав
під
киями
собачою
смертю».
Петро Шрам, поховавши батька, пожурився та й вирішив іти на Запорожжя. Але мислі
самі звернули на Київ, і ось опинився він біля Хмарища. Ворота були відкриті, Василь
Невольник не стеріг хутора. Скрізь запустіння. Раптом почулася пісня. Петро вскочив у
пекарню й побачив Лесю з матір'ю. Застиг, як укопаний, поки Череваниха сама не стала
його обнімати та вітати. Присунув і сам Черевань, від радощів не міг і слова сказати.
Посадили Петра на лавку і стали розпитувати, як він смерті уник, адже сказали, що він
разом із панотцем віддав Богові душу. Козак усе розказав. Не раз плакали вкупі,
переживаючи
і
горе
і
радість.
Потім Петро став розпитувати Череванів. Ті розказали, як їх Гвинтовка «добре в руки
узяв», хотів віддати Лесю за ледаща Вуяхевича. Аж раптом приїхав Кирило Тур із
запорожцями, показав якийсь перстень і сказав, щоб йому видали Череванів — везти в
Гадяч
до
гетьмана.
Ті стали Тура просити, щоб не губив невинної душі, так куди там — і не слухає.
Плакали, плакали, поки запорожець не сказав, що везе він їх у Хмарище. Хотіли дякувати,
а Тур знову за своє — тоді подякуєте, як стану з кралею на рушник. Тільки як привіз на
хутір, засміявся клятий запорожець і сказав, що йому вражих баб не потрібно, від них усе
лихо
на
землі.
Тим
більше,
що
їде
він
у
Чорну
Гору.
Перед обідом прийшли в хату Василь Невольник, Божий Чоловік і дуже зраділи
Шраменкові.
А Петро залишився в Череваня, яку своїй сім'ї. Пройшло півроку, стали думати про
весілля. Навесні Петро з Лесею були вже в парі.
Отак—то минулося все те лихо, мов приснилося. Одних зломило, а іншим
Господь указав рости та цвісти.
Марко Вовчок
«Максим Гримач»
I
Не за вас се діялось, – давно колись, як панувала на Вкраїні удвозі Польща і
Московщина. Московщина обладувала Україною сьогобочною. Застави хоч стояли, та не
густо; сторожа не пильнувала так, як от тепер по Збручеві, чи що; то Дніпром руччіші
99
людці перевозили всяке добро, не оплачуючи: шовки, оксамити, парчі-сутозлоті, пахучі
шафрани й крами дорогії, в барильцях щире золото й срібло.
Саме проти Черкас, нижче Домонтова, сидів хутором над Дніпром Максим Гримач;
то сей і довгенько кохався в тому. Такий-то багатир! Ходив у жупанах, та в сап’янцях, та в
атласах. І хороший був: повновидий, чорнобровий, чорноусий; а веселий, а жартовливий!
Було, як вийде в неділю поміж люди, то так його і обступлять. Дуже його любили.
– От, – каже, було, хто з громади, – ти, брате Максиме, зовсім у пана вбрався.
– Еге ж, братіку, вбрався. Вбирайтесь лишень і ви, добрі люди. Добре панам жити,
кат їх не взяв! Уже тепер годі за вас підставляти шию, годі! Буду їсти, та пити, та хороше
ходити, – звісно, так, як панові вельможному годиться.
А такий був: нехай тільки станеться кому з нашого села пригода – головою ляже, а
вирятує; нехай зачепить хто чужий, то й не збудеться лиха: налетить, як той вихор
нагальний, дощенту викорчує. Колись шляхтич да заняв козаче поле, то він і хату його
спалив, і попіл розвіяв, і самого протурив за Дніпро. Коли жив, то, може, й досі пам’ятає,
які нагайки-дротянки плелися в пана Максима Гримача.
Був Максим удовець, мав дві дочки. Одна – Катрею звали – вже дівчина доросла, а
хороша та пишна, як королівна; друга – Тетяна, так собі підліток, невеличечка; звивається,
було, в дворі або в віконце виглядає, як ясочка. Жили вони в батька у розкошах.
Ото, було, як опівночі, то й пливуть човни Дніпром та й пристають під старою
вербою; а пан Максим їх веде до світлиці та приймає, що треба. Забулась, як на ім’я того
пана, що пересилав йому човнами все те добро. Він держався в кам’яній пещері поміж
горами, над Дніпром, і ніхто про те не знав, окрім купки вірних козаків.
II
Найчастіше припливав молодий козак Семен, уродливий парубок, хисткий, як
очеретина, смілий, як сокіл, – і щиро покохала його наша гордовита Катря.
Сватають її багаті люди й хорошого роду – один, і другий, і третій. «Не хочу, не
піду».
– Слухай, дочко, – каже Максим, – багацько ти гордуєш, рибочко! Сватають тебе
перші люди в селі, парубки все молодії й хороші, – чому не йдеш?
– Мені байдуже, що вони молоді й хороші, коли моє серце не до них горнеться.
– А до кого ж, доню? Слухай лишень, моя дитино: я тебе не буду за них силувати,
та й за бурлаку не віддам; нехай він хоч і місяця з неба схопить. Не оддам, дочко! як тобі
кажу, так і буде. Слово в мене батьківське, кріпке, сама знаєш.
– Знаю, тату. А якого б ви собі зятя бажали?
– Вільного козака, дочко, щоб сам собі паном був, нікому не кланявсь – от якого!
– А як буде сам собі пан?
– Тоді з Богом!
– Ну, я буду дожидати.
– Дожидай, моє серце, не бороню. Хто ж він такий? Я щось примітив.
– Нащо вам знати, таточку! Нехай перше визволиться, тоді й знатимете.
– Добре, моя люба дитино, нехай!
Як почув Семен, то й каже:
– Що ж робити, Катре моя кохана! треба ждати! Я в свого пана вже третій рік
добуваю, останній. Як послужить доля, то сього року буде велика здобич. Отаман мене не
скривдить: чоловік він шановний. Подякую йому за хліб, за сіль, нагледжу де хуторок
красний да й поклонюсь тоді твоєму батькові. Тільки люби мене вірно, моя дівчино!
Ждуть наші голуб’ята. Не плаває – літає Семен Дніпром, тільки човен синю хвилю
розбиває.
Ладяться козаки в дорогу; Семен з ними. Виряджаються козаки на здобуток.
– Соколе мій, козаче! – каже Катря, пригортаючись до його. – Коли ж ти вернешся?
чи хутко?
100
– Хутко, моя рибчино, хутко! Зацвіте перша вишня у твоєму садочку, закує сива
зозуля – я припливу до тебе, припливу не наймитом – вільним козаком, Катре!
Рушали козаки восени, казали дожидати на весну.
III
Сидить Катря в світлиці, вишиває шовком рукава та рушники та все в віконце
поглядає, чи крутить завірюха, чи вже сніг тане, чи хутко-то теплом повійне.
Скресла крига, пройшла. Шумить Дніпро, сивіє, й чорніє, і плескає в береги;
розвивається верба, зеленіють комиші. Весела наша Катря ходить собі да поглядає.
Зацвіли вишні, прокувала сива зозуля. Красно в садочку! Послався зелений
барвінок, голубо зацвів; червоніє зірка; повився горобиний горошок; вовча ступа
попустила широке листя; цвіте-процвітає мак повний: і сивий, і білий, і червоний;
розкинувсь по землі синій ряст; розрослась зелена рута. Поміж тим квітом сама, як
найкращий квіт, походжає Катря, походжає та з синього Дніпра ясних очей не зводить, а
тільки зійде місяць та посипле іскорцями у темну воду, Катря вже й під старою вербою на
березі. Пильно дивиться вона, придивляється, чи не пливе хибкий човен, чи не править
тим човном ставний та любий козак.
Минає тиждень, минає й другий. Якось сидить вона під вербою, а ніч зорешлива та
тиха; тільки соловейко свище, та гуде Дніпро. І замигтіло щось оддалік, ніби чорна чаєчка.
ближче. Се човен! Летить, мов на вітрових крилах. Вона аж рученьки до його простягла.
Який же то козак править човном?. Се не Семен. От уже він і коло берега, схилився на
весельце, свиснув раз і другий. З хати вийшов батько. Катря припала за вербою.
Вийшов старий Гримач та й питає:
– Які вісті?
– Лихо, пане Максиме, – каже козак, – лихо!
– А що там таке?
– Позавчора перед бурею, опівночі, горіла береза (а козаки, було, як треба дать
звістку, що йдуть, то й запалять березу або друге яке дерево над Дніпром); от ми
примічали та вчора й виїхали назустріч. Нема нікого. тільки Дніпро потрощені човни
носить.
– А велика була буря?
– Я й зроду такої не бачив! Дуби так з кореня й вивертає; дощ комиші позсікав, як
шаблею; Дніпро – аж пісок зо дна викидає. Ніч темна-темна, тільки блискавка блискає. А
як грім гримне, то наче всі гори наддніпрянські луснуть.
– І ніякої чутки?
– Нема чутки, пане Максиме. Ми вже міркували, та й отаман з нами розсудив, що
всі наші хлиснули дніпрової хвилі.
– А жваві були хлопці, брате! о, жваві хлопці! Ну, ходім до хати.
– Тепер уже вільний козак мій жених, тату! вільного собі зятя дождали!
Старий – зирк! се його Катря стоїть проти місяця, біла-біла.
– Господь Бог з тобою, моя дитино! – крикнув він, ухопивши її за холодну руку.
Вона глянула йому в вічі, визволила руку і пішла, не промовила й словечка.
IV
Повів він козака в світлицю, пошанував, випровадив та й знову до дочки.
Вона сидить у садочку та вінок плете з червоного та з білого маку, зеленим
барвінком перевиває. А сонце саме сходить з-за дніпрової кручі.
– Дитино моя, Катрусю! – каже старий, сідаючи коло неї, – послав тобі Господь
великую тугу на серце. Підніми ж бо голівку, доню, та глянь на старого батька!
Вона підняла голівку й глянула на його.
– О доню! яка ж ти стара стала!
– Ні, тату, я ще молоденька, – зітхнула вона та й знов за вінок.
Як уже він її розважав, як умовляв! А вона, знай, плете свого вінка і словечка йому
не миркне.
101
Пішов старий, покликав меншу дочку:
– Тетянко, йди, моя рибко, до сестриці; вона у великій печалі – розважатимеш її.
– А що там? А де ж вона? Прибігла в садочок:
– Сестрице Катрусю! сердечко! Чого ви сумуєте? От уже й літечко надворі.
А сама обхопила її за шию ручечками.
– Сестричко моя малая! щебетушечко моя нерозумная! – жалує Катря малу.
– О, да який же вінок ваш красний, сестро! да який же красний! Сестроньколюбонько, коли ж ви його візьмете?
– Ввечері візьму.
Повісила вінка над водою та й гуляє по саду, водячи сестричку за ручку; а ся
щебече собі.
Кличе батько обідати. Прийшла й сіла кінець стола; своїми білими руками меду
батькові наливала й розмовляла. Тільки як старий не заходив, нічого не говорила про себе.
Увечері ввійшла до батька й поцілувала його в руку. Старий схопив її за голову:
– Катре, дочко моя нещаслива! нехай тебе Мати Божа помилує!
І малу сестру прийшла обняла й пригорнула до серця.
Вийшла знов у садочок. Так-то гарно убралась! Сорочка тоненька і плахта
шовкова, пояс сріблом цвіткований, черевички високі; дрібно, дрібнесенько русу косу
заплела, і золотий перстень блищить на правій руці.
Прийшла над воду і зняла свого вінка, що сплела ранком, зняла та й каже: «Не
зов’яв ти, мій маковий вінку!» – і наложила той вінок собі на голівку. А на самому березі
верба – аж геть попустила віти на воду. Вона й сіла коло вербового кореня дуплинастого,
схилила голівку на білую ручку; взяли її думки та гадки. Там, під кучерявою вербою, і
освітив її місяць, хорошу й смутну, у маковому вінку.
Як заіскрився місяць у воді. «Вже ясний місяць зійшов», – каже (а то, було, як
любились із Семеном, місяць зійде – він і пливе до неї) та й ступила на вербову віть.
Зійшла, як на хибку кладку, поглянула на всі сторони та й кинулась на самий глиб.
V
Уранці гомін та тривога по двору. Тетянка плаче, старий Гримач без шапки ходить,
розхристаний та все питає:
– Де моя Катря? Де моя дитина люба?
Кинулись до води – тільки вінок маковий плаває, кружиться.
Зачинився старий Гримач, аж п’ять років не виходив за свої ворота. Одцурався й
отамана, й здобичі. Посивів, як той голуб сивий.
Дав Господь діждати другої дочки. Висока, та ставна, та чорноброва! Висватали її
хороші люди – сотник молодий і на лиці дуже гарний. Бучне весілля справили: од її двору
аж до церкви червоною китайкою вислали; срібними кубками гостей частували. Да й
понаходило ж їх чимало! в хаті й на дворі, і коло брами – аж усю вулицю вздовж
закрасили. Цілий тиждень гуляли.
По весіллі поблагословив старий молодят, випровадив до господи. Сумно старому
Максиму самому в хаті; глянув тоді на Дніпро та й згадав старшу дочку, а сльози йому
покотились на сивий ус.
– Катрю! Катрю! дитино моя хороша! загубив я твій вік молоденький!.
Іван Нечуй-Левицький
«Кайдашева сім’я»
Скорочено
102
Недалеко од Богуслава розкинулося с.Семигори. Під горою стояла хата Омелька
Кайдаша. Це був чоловік зі здоровими загорілими жилавими руками. Широке лице було
сухорляве й бліде. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве
посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною. У нього було два сини.
Карпо – широкий у плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем.
Гострі темні очі були ніби сердиті. Лаврін – менший – у нього було довгасте лице, веселі,
сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на
голові, тонкий ніс, рум,яні губи. Він був з виду схожий на матір.
Омелько – добрий стельмах, робив вози, плуга. Був дуже богомольний, але часто
любив ходити до корчми. Сини вже думають одружуватися.
Карпові в душу запала Мотря – Довбишева донька – трохи бриклива, і в неї серце з
перцем.
Стара Кайдашиха була вже не молода, але й не стара, висока, рівна. Замолоду вона
довго служила у дворі, у пана, тому вміла добре куховарити і ще й тепер її брали до панів
– на весілля, на хрестини. Маруся довго терлась коло панів і набралась од їх трохи
панства. Вона любила цілувати їх в руки, кланятись. Але як тільки трохи сердилася – з неї
спадала та солодка луска, і вона лаялася та кричала на весь рот.
Одного дня, у суботу, старі поїхали на ярмарок, звелівши синам розкопати дорогу
з гори. Але Карпо пішов туди, де жила Мотря. Довбиш був багатий чоловік, у нього був
ставок, хата вся в черешнях, нова, велика, з чималими вікнами. Мотря стояла під хатою.
Була вона висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з
чорними косами. У лиці, в очах було розлите щось палке, гаряче, було видно розум із
завзяттям і трохи зі злістю. Дівчина підводила глиною хату. Вони з Карпом розмовляли,
аж поки не приїхали батьки, тоді хлопець скочив через перелаз та пішов.
У неділю Кайдаш загадав синам робити вози, щоб їхати перевозити снопи. Тим
часом Мотря прибиралася до церкви, дістала найкращий одяг. Коли вона проходила повз
Кайдашевий двір, Карпо задивився на неї та віз і перекинувся. Брати покинули роботу та
пішли до церкви. Там Карпо зустрівся з Мотрею, і вони домовилися вийти по обіді “на
музики”.
По обіді дівчата збиралися на гулянку під корчмою. Вийшла й Мотря. Після танців
Карпо наздогнав її, сказав, що щиро кохає. Дівчина пообіцяла після вечері вийти у садок.
Через тижні зо два заслав Карпо до Мотрі сватів, обміняли хліб. Кайдаші поїхали
до Довбишів. Їх запросили у хату. Кайдашиха нахваляла Мотрю та говорила, що гарну
невісточку буде мати. Але Мотря розгледіла свекруху. Той солодкий медок їй одразу не
сподобався. Стара все поглядала на скриню, подушки, розказувала, як її шанують пани,
хвалила синів, називаючи їх пахучими васильками на городі. Незабаром Карпо повінчався
з Мотрею. Чотири дні пили й гуляли. У четвер Кайдашиха збудила невістку раненько,
загадала затопити у печі, поставити окріп, видоїти корову, одігнати вівці до череди, бо
сама нездужає. Мотря все зробила, а свекруха ще спить. Прокинувшись, загадала варити
борщ і кашу, а сама вмилась, помолилась і полізла знову на піч. Стара була здорова і
дурила невістку. По обіді загадала насіяти борошна, замісити тісто, а сама,
виспавшись,пішла до сусіди у гості. Мотря здогадалася, що її свекруха недобра, але вона
була не така, щоб комусь покорятись. Другого дня відбувалося те ж саме.
Настала субота. Роботи багато. Кайдашиха хату замела й сіла коло вікна сорочки
латать. Мотря вимазала стіни, комин, грубу, припічок, але свекрусі не сподобалося –
почала навчати. Так минув тиждень. Кайдашиха перестала звати невістку “серденьком”
і орудувала нею, як наймичкою. Мотря насилу здержувала язика.
Діло ніби горіло в Мотриних руках. Вона оджимала плаття і разом поралася коло
печі, але хати вирішила не підмітати. Увечері сміття було трохи не по кісточки. Почали
сваритися зі свекрухою. Поки Мотря прала, мати варила вечерю. Сіли за стіл, невістка
кинулася насипати вечерю, але стара її відігнала. Мотря не сіла навіть вечеряти.
103
Другого дня вранці Мотря замітала сіни. Чує, як Кайдашиха говорить про неї з
якоюсь жінкою: “Думала, наженуть мені повний двір волів та корів, а вони пригнали одну
дурну вівцю… Довелося всьому вчити невістку – ні спекти, ні зварити, ні прясти, ні шити.
А вже що лінива…”
Одного ранку Кайдашиха витягла сорочку й сіла вишивати. Мотря й собі. А хата
залишилася неметена. Свекруха сказала, щоб та підмела. Мотря їй відповіла: “Я вам не
наймичка… Коли пішлось на колотнечу, то нам треба робить діло пополовині.” Почали
сперечатися. У хату ввійшов Карпо і Кайдаш, котрий замахнувся на невістку. Карпо
заступився: “Тату! Не махайте на мене руками, бо й у мене руки є!” Батько вийшов, син
теж. Стара й Мотря сиділи й ніби шили. Увійшов Лаврін і почав мести.
Карпо думав про хату, в якій живе сам зі своєю жінкою. “Од того часу вже не було
ладу між свекрухою та невісткою.”
У великий піст Кайдашиха принесла полотно, рушники, сховала у свою скриню та
й замкнула. Мотря хотіла одкрояти свою частку й сховати у свою скриню. Вже недалеко
до Великодня Мотря говорить Карпу, щоб попросив у батька грошей на нову хустку та
спідницю. Кайдашиха привезла з ярмарку Мотрі чорну хустку та матерії.
Настало літо. Усі були в полі, менше колотнечі. Мотря жала швидко й заробила з
Карпом більше кіп, ніж старі.
Восени народився у них син. Карпо вважав тепер себе у всьому рівним батькові.
Батько обіцяв на хрестини приставити для Карпа хату через сіни. Дитина наче трохи
помирила свекруху й Мотрю.
Після Покрови Кайдашиха витягла товсте полотно, одрізала на сорочки синам,
батькові, Мотрі, а собі – з тонкого, гарного полотна, напряденого вдвох з Мотрею. Знову
посварилися. Мотря подумала: “…Із,їсть свекруха, люта змія, мій вік молоденький”.
Свекруха у шинку судила невістку на усе село. Мотря з того часу стала прясти собі
окремо і ховати у свою скриню. Одного дня витягла починки зі скрині, взяла мотовила й
хотіла мотать. Кайдашиха почала забирати мотовило. Підняли страшний rвалт. У хату
позбігалися чоловіки. Кайдаш потрощив мотовило. Карпо сказав, щоб батько їх одрізнив.
Він стояв наче скеля. Кайдаш кинувся на нього з кулаками. “Не лізь, бо задушу, іродова
душе!” – крикнув Карпо й кинувся, неначе звір, на батька й штовхнув його обома руками
у груди. Кайдаш так і впав. Кайдашиха плакала. Лаврін ладен був кинутися на брата.
Мотря сиділа на лаві, її чоловік вийшов з хати.
Другого дня приніс Кайдаш два мотовила. Мотря по обіді почала мотать. “Вона
почула в собі дух господині”. Свекруху брала злість. Наступного дня Мотря взяла свої й
Карпові сорочки й почала прати, “… вас усіх більше обпирати не буду. Періть
собі самі…”
Не вийшов у Мотрі хліб та борщ, а ще й Лаврін зліпив з м,якушки коника. На
другий день варила обід лише для себе й Карпа. Знову сварка. Мотря побігла до матері
жалітися.
Колотнеча в хаті не переставала. Мотря не давала свекрусі дитини. Навесні почали
зводити нову хату. Влітку хату освятили. Мотря вимазала чисто хату й тільки частину
сіней. “Тепер я зовсім пані!” Батько мусив одділити синові хазяйство (пару волів, воза,
борону, частку поля). Мотря ніби на світ народилася. У свекрушину хату ніколи й не
заглядала.
Одного разу Кайдаш послав Лавріна до млина. Побачив за Россю, що червоніла
якась квітка. “З жита ніби виплила молода дівчина з сапою в руках… невелика на зріст,
але рівна, як струна…, гарна, як червона калина…, чорні брови, густі-прегусті, як шовк.”
Лаврін наздогнав її, познайомилися – вона була з Бієвиць, дочка Охріма Балаша. “Її краса
так засліпила йому очі, … що вона йому здавалася не дівчиною, а русалкою.” Показала
йому хату (“…мала, стара; аж похилилася набік”). Домовилися зустрітись біля млина
наступного дня.
104
Другого дня, у неділю, понад Россю на камені Лаврін зустрів Меланку. Вона
розповідала, що батько бідний, багато сестер та братів. Домовились зустрітися ввечері “на
вулиці”. Лаврін повів хлопців у шинок, бо був з іншого села. Ходив до Меланки через
день і зовсім розледащів. Без неї йому світ немилий. Батьки вирішили його одружити.
Розповів їм до кого ходить. Послали старостів. У неділю старі зібралися на розглядини до
Балашів. Кайдашиха одягла тонку сорочку, нову хустку, понадівала всі хрести, нову
спідницю, жовті чоботи. Коли заїхали на Западинці, віз перекинувся, Кайдашиха
викотилася з воза, сіно її накрило зверху. Під,їхали до хати. Звідти вибігло п,ятеро дітей,
старі Балаші вийшли, убого вдягнені, за ними – Меланка, мов квітка. Запросили Кайдашів
у хату. Двері були низькі, Кайдашиха набила гулю. Сіли до столу. Хліб був чорний,
глевкий, давив у горлі. Коли їхали додому, говорила мати Лавріну: “…Мотря пригнала в
двір стрижену ягницю, а твоя Мелашка, мабуть, прижене оту стрижену кішку”. Через
тиждень Лаврін повінчався з Мелашкою і привіз її у батькову хату.
Тиждень прожила Меланка у свекровій хаті, як у раю. На другий тиждень вона вже
лаяла невістку і глузувала з неї, що та не діставала до дна діжі.
Знову почалася колотнеча. Свекруха стала дуже лайлива. Нападалась на Меланку
кожного дня. Настали жнива. Кайдашиха запрягла невістку до роботи, як у віз. Меланка
почала проситися до батьків. Стара дала паляницю та гостинці дітям.
Поїхали з Лавріном. Переступивши поріг, Меланка розплакалася. Мати говорить:
“У нас була, як рожа цвіла, а тепер така стала, як квітка в,яла…” та навчає: “… адже
Мотря не мовчить, то й ти не мовчи”. Другого дня Меланка вимела половину сіней і
знайшла собі ще одного ворога – Мотрю. Настала зима. Кайдашиха спала досхочу, важку
роботу скидала на Меланку. Старий пив у шинку.
Настав страсний тиждень. Зайшла до них баба Палажка Солов,їха, яка збиралася в
Київ у Лавру. Меланка почала проситися з бабою у Київ. Кайдашиха спекла їй маленьку
паску – і пішли. Дійшли до Києва, баба повела молодиць по церквах. Поки вона
сповідувалася, Меланка чекала коло церкви, важко зітхаючи. Проскурниця почула, почала
розпитувати. Дівчина розповіла про своє горе, попросилася до неї за наймичку. “Коли хоч,
то й ставай помісячно. В мене одна робота – пекти щодня проскури…”, – відповіла
проскурниця й повела її до хати.
Баба Палажка, повернувшись, боялася розповідати, що загубила Меланку, та про те
Кайдашам розповіла баба Параска Гришиха (відома на все село брехуха). Лаврін: “Це,
мамо, Мелашка покинула нас через вас…” Всі разом пішли до Палажки – сварка, бійка.
А Мелашка жила у проскурниці – робота неважка, їжа добра, сумувала за
Лавріном, але почала потроху звикати. Минуло два тижні.
Тим часом Мелащина мати з Лавріном та Кайдашихою йшли до Києва. Сіли коло
церкви, вибігла Мелашка. Побачила Лавріна, свекруху. Кинулася до Лавріна, мати зі
свекрухою з плачем до неї. “Вертайся, дочко, додому; тобі ніхто й лихого слова не скаже”,
– говорить свекруха. Прийшли додому. Сльози та тривога помирили сім ,ю. Через два
тижні народила Меланка сина.
Свекруха помирилася з невісткою. Зате надворі почався нелад. Лаврін вже вважав
себе господарем. За звичаєм, усе батькове добро залишалося меншому синові. Кайдаш
частіше почав заглядати в корчму.
Одного разу Кайдаш пішок до церкви, бо йому ввижалися чорти. Прийшовши
додому, побив собаку з кінською головою. Наступного дня випив у шинку, знову
ввижалися чорти. Розповів про це вдома, всі злякалися. Послали за Палажкою, вона
горілку заправила цуценям та оселедцем, і дала пити три дні. На деякий час перестав пити.
Лаврін забрав у свої руки все господарство. Кайдаш знову заходив у шинок.
З,являлися чорти та херсонський чумак, який водив його десь. Через тиждень той чумак
завів Кайдаша аж на греблю, а вранці мірошник знайшов його мертвим (утопився).
Поховали сини його з великою честю, справили багатий обід. На четвертий день почали
сини ділити батьківський спадок. Переміряли город та садок, але Мотрі не сподобалося –
105
міряла сама (поясом). Але мати сказала, що й вона має на щось право. Пішли у волость.
Там присудили Лавріну та матері все батьківське добро, бо Карпо забрав свою частку ще
за життя батька. Од того часу не було між ними миру.
Сварилися за сміття, курку, яка несла не туди яйця. Вирішили одривати хату.
Одного дня Кайдашиха пішла до матушки жалітися на Мотрю. Матушка дала онукам
коржики та бублики. Кайдашиха віддала ті гостинці Мелащиним дітям. Мотрин хлопець
напився з Мелащиного кухля та розбив його. Кайдашиха вхопила Мотрин кухоль і теж
розбила. Перебили одна в одної всі горшки й миски.
Мотря вдарила Кайдашиху в око, та розтерла кров, побігла у волость. Всі пішли до
Кайдашів – Лаврін сидів на хаті, відривав Карпову частину. Громада присудила Кайдашам
одірвати хату й розділити грунт пополовині. Мотрю посадили в холодну на два дні.
Кайдашиха осліпла на праве око.
Взимку дві сім,ї почали потроху миритися. Спочатку діти почали бігати з одніє
хати в іншу. Потім батьки, жінки через тин розмовляють. Разом орали поле.
Карпа обрали за десяцького. Загадував він людям на роботу йти. Не оминув і
Лавріна.
Цілу зиму й весну Кайдаші прожили в ладу. Стару дражнили тепер “безокою
економшею”. Настала весна. Меланка коло тину посадила огірки. Мотрин півень
перескочив і виклював, всі кури перелетіли. Кайдашиха взяла палицю і влучила у півня,
перебила ногу. Знову сварка. Увечері Лаврінів кабанчик побіг у Мотрину картоплю. Та
упіріщила його по спині. Сварка. Знову Мотрин півень поліз в огірки – стара зарізала його
й укинула в борщ. Старший Мотрин син побачив з горщика перебиту ногу. Мотря витягла
півня, звеліла дітям упіймати Мелащиного півня. Другого дня загнала до себе кабанчика, і
сказав Карпо братові: або півмішка картоплі віддавай, або кабана вони собі залишать.
Того ж дня Карпо і Мотря з кумом пішли у шинок, а їх діти відв ,язали коня. Той
скочий у Лаврінів город (у буряки). Мелашка з Кайдашихою завели коня у хлів. “Не чорна
хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не
сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а
за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти”. Сварка. Гвалт
на все село. Карпо біг до хліва, стала назаваді мати, придушив її. Лаврін, Мелашка,
Кайдашиха пішли у волость. Присудили Карпові 10 різок, або перепросити у матері і
заплатити 5 карбованців. Він перепросив і між ними знову настав мир. Лаврін держав до
хреста Карпову дитину. Минула зима. Літо знову принесло нелад. Почалося все за грушу,
яка одійшла до Карпової половини. Та груша була Лавріна, бо він її в дитинстві
прищепив, батько йому подарував – усі про це знали. Ось груша вродила. Лаврінові діти
дізналися, що то батькова груша – баба намовила їх туди полізти та нарвати груш. Мотря
побачила й побила дітей. Сварка. У волості вирішили, щоб урожай ділили навпіл. Але
Мотря не погоджувалася.
Наступного літа груша знову вродила. Мотря била Лаврінових дітей. “Діло з
грушею скінчилося несподівано. Груша всохла, і дві сім,ї помирились. В обох садибах
настала мирнота й тиша”.
Панас Мирний
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
Скорочено
Частина перша
106
І. Польова царівна
Весна. Шляхом до села Пісок йшов молодий чоловік. “Не багатого роду”. Років
двадцяти. “Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших селах. Одно тільки в
цього неабияке – дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась
незвичайна сміливість і духовна міць…” Це був Чіпка. Почув, що з-за жита хтось співає.
Дівчина “низенька, чорнява, заквітчана польовими квітами… Маленька, кругленька,
швидка і жвава, одягнена в зелене убрання,.. – вона здавалася русалкою…” Коли
заговорив до неї, дівчина втекла. Чіпка пішов далі, додому. Вже видно було хату. “Не
достатки, а тяжка праця кидались у вічі…” Біля хати стояла немолода вже молодиця –
мати.
ІІ. Двужон
Літ за двадцять до волі у с.Піски зайшов невідомий, шукав старого Карпа Окуня.
Але той років десять як помер, зосталася Ганна – небога, теж померла; та Грицько –
далекий родич – забрали у некрути. Незнайомий пішов у волость, назвався небожем
Окуня – Остапом Хрущем, просився у громаду. Через три тижні Остап косив у писаря
сіно. А через місяць – об,явлено, що тепер він піщанський громадянин – козак, Остап
Макарович Хрущ. Пішов у город найматися. Жид взяв у поштарі. На другий рік rрунт і
хату купив. Шле старостів до Мотрі Жуківни – “бідної, некрасивої дівчини, уже таки й
літньої, що жила в сусідах, удвох зі старою матір,ю Оришкою”. Уступила у свою хату,
ніби на світ народилася. Багато працювали, але жили бідно. Через декілька років Остап
узяв паспорт і пішов на заробітки. Приходить з Дону бумага, що він не Хрущ, а Притика,
кинув жінку та трьох дітей. Мотря плакала цілу ніч. Незабаром наїхало в село чиновного
панства. А у селі тільки й мови – про Хруща. Немає Мотрі спокою. Аж ось ведуть його у
ланцюгах. Мотря зрозуміла, що вагітна. Пішли чутка, що він не Хрущ, і не Притика, а Іван
Вареник – кріпак пана Польського, що панував у Пісках. Незабаром його забрали, більше
не повертався – оддали в москалі. Мотря народила сина. Роди були трудні (два дні). Всі
вважали малого “чортеням”. Ніхто не хотів хрестити. За кума взяли перехожого москаля,
Оришка – за куму. Назвали Нечипором.
ІІІ. Дитячі літа
Мотрю та її матір стали цуратися. У хаті біднота та злидні невилазні. У сусідньому
селі Мотря заробляла хліб, бо у Пісках ніхто не брав. Одяг позношувався. Дитина вийшла
на славу. “Повновиде, чорняве, головате, розумне… – Але діти не гралися з ним – били.
Бо Чіпка був “виродок”. Дуже любив слухати казки. “Щедрою рукою перекладала баба з
своєї старої в молоду Чіпчину голову усе… А Чіпка не брав – гарбав усе те!” Одного разу
з,їв весь хліб, а щоб “бозя” не бачила – виколов очі. Мати його била, та це не спиняло
Чіпку. “Він би зміг – матері очі видрав, або сам собі що заподіяв, якби не баба…, її тиха
мова гасила його лютощі.” Любив бабу, а матері не любив і не слухав.
ІV. Жив – жив!
Виростав Чіпка у голоді та злиднях. “Чіпка мав добру пам,ять: з неї ніколи не
виходила думка, що він “виродок”. “… в малому серці ворушилось щось недобре… І
просло лихо в його серці – і виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні
заборони.” Чіпці дванадцять років. Мати відправляє у найми, той не хоче. Спочатку до
Бородая: той побив Чіпку за непослух, а малий мало не спалив хазяїна. Пішов до діда
Уласа (вівчар). Робота прийшлася до душі. Був і другий підпасач – Грицько (козачий син,
сирота, після смерті батьків віддали родичці – вдові Вовчисі). Одного разу вони знайшли
107
горобенят, Чіпка запропонував відірвати голову. Робили це, говорячи: “А що – жив! А що
– жив!”
V. Тайна – невтайна
Добре Чіпці у діда. Робота неважка. На харч – заробляв, гроші йшли на одяг, ягнята
(два-три на рік) – на прибуток. Мотря й Оришка радіють, що хоч трохи втекли від злиднів.
Скоро вже й свиня з поросятком, десять овечок завелося. Достатків більше. І пасіка вже.
Аж помолодшала Мотря. Але ось горе – померла баба (Чікці 15 років). “Напала на його
пропасниця”. Насилу Мотря одходила. Чіпці минуло 17 років. Того року кріпацькі
кайдани розбилися. Але дід Улас говорив, що це не воля, що треба частину свого віддати.
Дід розповідав Чіпці про батька, котрий спочатку був лакеєм у панича. Але він панича не
слухав: той його то вскубне, то вщипне, а батько його по пиці – відправили на стайню.
Кучер пішов мандрувати, й батько за ним у Донщину. Там оженився, оселився. Але
прочув про Хруща, роздобув його паспорт, покинув усе. Але через два роки повернувся до
першої дружини. Його судили – і в москалі. Чіпка очумався вже в хаті. “То не чоловік
сидить, то – сам сум!”, думав: “…Чому він їх не вирізав? (панів)” Чіпка помарнів, голову
обняв сум та журба. Ще й діда забрали у двір.
VІ. Дознався
Чіпка думав: “ (пани)… одібрали батька від мене… покрили мою голову
соромом… Прокляті!” У селі люди кричать, пани загадали ще два роки на них
відпрацювати. Чіпці довелося до плуга братися; половину хліба продав, восену корову
купив. Знову весна. У неділю Чіпка пішов у поле, знову зустрів дівчину. Почали
розмовляти, але її покликала мати. Її звати Галя. Після того Чіпку не пізнати – спала туга,
став веселіший, привітніший.
VІІ. Хазяїн
А Грицько – непромах. Пішов з піщанами на заробітки. На зиму потяг до Ростова.
Там став до одного плоту (робив, як віл, спав на голій землі, майже не їв). Назбирав дві
сотні. Повернувся у Піски, купив грунт. Він тепер “… до багачів горнувся, а на голоту
дивився згорда”. Між парубками поводився звисока. Йому бажалося до свого добра
додати жінчине. Але незчувся, як закохався у сусідську наймичку – “веселу, моторну й
робочу дівчину, хоч і невеселу красулю”, – Христю (сирота). Побралися. Жили мирно,
люб,язно. Матері ставили їх у приклад своїм дітям.
Частина друга
VІІІ. Січовик
Ніхто вже не пам,ятав, як і коли оселився в Пісках січовик Мирін Гудзь (немолодий
козак). Одружився на козачій доньці Марині Зайцівні. Народився у них син – Іван –
найкращою забавкою було будувати та розоряти землянки, окопи. Батько розповідав про
татар, ляхів, а мати – про хліборобське життя. І як було хлопцю 16 років, став ходити коло
волів, додивлятися до плуга. Мати з цього раділа.
Ростуть Піски. Івасю вже 20 років. Вирішили слати сватів до заможнього козака
Кабанця. У нього дочка Мотря – “уродлива, моторна, працьовита, навсипуща хазяйка”.
Зажив Іван з Мотрею спокійним хліборобським життям. Народилося у них три сини –
108
Максим, Василь, Онисько. Батько садив Максима до себе на коліна, розповідав про давні
чвари. Од того січова кров загомоніла у серці малого.
ІХ. Піски в неволі
Недовго так жив Мирон. Піски в неволі – оддали генералові, досталися панові
Польському. Приїхав він, та не сам, а з жидком. Люди говорили, що не будуть працювати.
Всі ходять радитися до Мирона. Той говорить: “…Та краще я всю свою сім ,ю під турка
виведу!.. ніж у себе дома, в панській неволі, пропасти…” Коли пропав старий, до Пісків
вступала рота москалів, бо генерал розказав про “бунт”. Порозганяли піщан. Хто втік, хто
сидів у хаті – чекав. Почав генерал робить перепис. Тижнів через два повернувся Мирон,
сказав синові, що він вільний і родина його, бо той записав сина у козаки. Генерал зібрав
усіх коло церкви, поділив людей: козаки – генералові. Козаків відпустив, “своїм” загадав
платити за землю – Лейбі. Забрав шинок і оддав також Лейбі, який перевіз жінку і з
десятеро жиденят та став “шинкувати”. Піски піднялися, розрослися. Але Мирін того не
бачив – захирів та помер (було йому 99 років).
Х. Пани Польські
Генерал помер, а генеральша з синами (10-ти та 12-ти років) їде на село жити.
Вистроїла генералових людей, ті вийшли з хлібом-сіллю, але вона не прийняла.
Позносили декілька хат, бо ніде було насадити сад; урізали городи, бо вулиця вузька.
Дехто з людей втік. Через рік генеральша синів віддала в науку, а повернулася дочка –
Віра Семенівна. Звеліла знайти їй дівчину. Кирило Очкур віддав свою старшу доньку –
Ганну та й не один він. Почала приймати гостей – палац гуде. Весело розкішно жила
генеральша років з п,ять. Віддала старшу дочку за сусіда – панича, молодшу – за старого
гусарського полковника. До найменшої їздив сотник Саєнко (“чумазий хохол”), вона його
теж кохала, але мати була проти. Навіть весілля не справляли. “Повіз Саєнко свою молоду
жінку до себе в Китайку, – та не повіз посагу…” Зосталася генеральша сама. Завела собі
кошаче царство. Дуже не любила горничну Уляну, але подруги в ній душі не чаяли,
любили її старе і мале. У всьму, що не траплялося, була винна Уляна. Знемоглася
генеральша, скоро померла. Аж ось приїхав з полку старший панич – вилита мати. Осівся
Василь Семенович на батьківськім добрі. Дуже йому сподобалася Уляна. Через півроку
Василь Семенович зібрався кудись. Покликав Уляну, дозволив покинути їй палац, дав 50
крб., одяг. Через місяць Уляна вийшла заміж за Петра Вареника, а через три місяці
народився у них син Іван. Через рік вернувся Василь Семенович з дружиною. Незабаром і
брат Степан з дружиною. Поділили Піски. Молода бариня виписала молодого прикажчика
– Карпа Дровиченка (Іржа – ба як уїсться). Підбив Василя Семеновича на шостий день і
поле назад одібрав. Піщани розпилися, все по шинкам. Пан побудував на Красногорськім
хуторі палац і перебрався туди. Щороку – то й дитина (6 дочок, 1 син). Як підріс Улянин
Івась узяли його до панича в горниці. “Так же й ледащо Улянин син, а Чіпчин батько.”
Дочки у пана як циганки, а у Степана Семеновича – гарні, вже й заміж повиходили. А
“циганок” не беруть. Закликав уже у зяті й небагатих. Поробилися зятями Совинські,
Кривинські… Кругом Гетьманського – родичі. І всі хотіли їсти.
З половини 20 –х до 60 –х років – золотий вік панування. Все кругом мовчало,
терпіло рід панів Польських, та все нижче нагинало голову перед його владикою.
ХІ. Махамед
Пісял смерті Мирона й Марини лиха доля зачепила Івана і Мотрю. Іван орав, сіяв,
косив… робиш, щоб було що їсти; їси, щоб здужав робити. Підростали хлопці, до всього
109
кидалися із запалом, а найщиріше брався Максим. Зате й швидше набридло, та вже не
заставиш. Таку неспокійну натуру викохав старий дід. Душа його прохала волі. А
насміятися над ким, украсти – йому дай! Дійшов до літ – біда з ним. Високий, гарний,
перший красень на селі. Вся молодь любила його за вдачу, безбоязний норов – всі йому
корилися. Сам зведе дівчину – перший потім і насміхається. Не одна наробила сорому
батькам. Старі баби прозвали Махамедом. Горілку пив, гуляв. Позаливають очі – та
капості людям роблять. Люди жалілись на Максима батькові, але той нічого не міг
зробити. Коли генеральша дізналася, що він кріпаків бунтує, то жалілася комісарові.
Віддали його у москалі. На три дні їх закрили, а потім випустили попрощатися з родиною,
але Максим пішов у шинок з москалями. Іван з того часу не згадував сина: “У мене немає
третього сина – і не було ніколи!..” Іван одружив Василя та Ониська, поділив їх,
зоставивши свою хату та частину поля москалеві. Скоро помер, Мотря теж. Василь і
Онисько почалу сваритися, судитися і обидва збідніли. Дізналися, що Максим живий і вже
став старшим над москалями.
ХІІ. У москалях
Погнали Максима у Московщину. Там кам,яні крамниці, базари, величезні хороми.
Повели їх у казарми. Там смерділо. Максим не плакав, а насміхався над усім. Все було
йому на іграшку. Швидко вивчився марширувати, стрибати – москаль москалем. Старі
москалі його вихвалюють. Пройшов рік. Одного разу напилися, а вночі перевірка. Максим
усе взяв на себе. Ротному це сподобалося. Максим став душею москалів. Товариші душі в
ньому не чаяли. Звик до такого життя. Тут йому краще, ніж у батька з матір,ю. Одно
тільки мучило – життя у казармі. Став ходити на “прокормлєніє” – стало чутно: то того, то
другого обікрадено. Максим цілком оддався тій роботі. Старші його любили, як дійну
корову. Незабаром Максима зробили унтер – офіцером.
ХІІІ. Максим – старшим
Тепер Максимові не можна було погуляти. Він запишався, гордував своїми
земляками – став їх ганяти. Учні його проклинали і боялися. Стало йому те старшування
гірше полину. Ні з ким душі одвести. Вивчив граматику, але хотілося погуляти. Знайшов
повію та гуляв іноді з нею. Ішов 1848 рік. Повів Максим (який вже став фельдфебелем і
мав тепер роту) свій взвід обороняти австрійців від венгрів. Тепер йому було зручніше
глибше п,ятерню запустити в московські достачі. Думав про сім,ю. На краю міста була
хата (“руїна”). Там жив москаль Терьоха з Меланією. Пили, гуляли, билися, – і була у них
донька – Явдошка. Дитина як підросла, то ходила просила їсти, крала. Батьки наливали їй
горілки. Підростаючи, Явдошка робилася все хижіше, до горілки привчилася, як до води.
Як було їй 15 років, мати помила її, одягла та одвела у місто, у будинок. Щоночі тепер
гуляє Явдошка. Зустрів її Максим – зійшлися та жили, пили, гуляли. Але полк перегнали в
інше місто, тому вони повінчалися. З Явдохи вийшла справжня московка. Не страшні їй
походи, моторна, весела, до гулянок удатна. Прожили 10 років. Гроші закінчилися.
Народилася донька Галя – гулянки одлетіли. Почали клопотати над наживою. Максим
взявся за “прокормлєніє”, Явдоха – за крадіжку, а награбоване спродували. В останній
війні з турками Максима поранено. Через 30-ть років повертається у село – не впізнав:
село велике, землянок не видно, одні мазанки. Оселився у батьківській хаті. Явдоха
крамарувала вдома. Максим збудував нову хату. Всі дивуються, яким поважним
чоловіком повернувся. Через 3 – 4 роки спродав усе й виселився на хутір, на батьківську
землю, збудував будинок, мов панські хороми.
Частина третя.
110
ХІV. Нема землі
Восени Чіпка зібрав хліб; міркував усе, як з Галею бачитися тепер. Аж ось кличуть
його у волость. Там він дізнається, що прийшов якийсь чоловік і каже, що він Луценків
небіж і хоче одібрати їх землю. Чіпка відповів: “… А землі не дам! Зубами держатиму…”
Через 2 тижні їх з Мотрею кличуть у волость. Прийшла бумага із суду: віддати землю
Луценковому небіжу. “Немов хто гострий ніж вгородив у серце старій Мотрі”. Чіпка
забрав усі гроші, збирається у місто позиватися. Говорить: “І що я без землі? … наймит…
Без землі – нема волі… земля хазяїном робить…” Пішов до секретаря Чижика, але зустрів
там Василя Пороха, який взявся писати “прошеніє” за могорич. Чіпка купив горілку.
Порох пропонує йому спробувати. Чінка випив – “… заграло в голові… повеселішало на
серці…” ночував у Пороха.
ХV. З легкої руки
Уранці взяв просьбу і пішов у суд до секретаря Чижика. Той говорить: “…Як 50
рублів, то й діло можна поправити…” Чіпка не дав і пішов до Пороха. Знову випили.
Посоловіло в очах. “Очі в Чіпки налилися кров,ю… Горілка змішалася з страшною
злістю…” Заснув. В обідню пору пішов додому, у хаті не світилося, пішов у шинок.
Зібралися люди, засіли коло Чіпчиної горілки. Під ранок прийшов додому: “… Вони в
мене батька одняли.., вони мене ще змалечку ненавиділи… Їх (людей) мучити…” Почав
кожен день у шинку пити.
ХVІ. Товариство
П,ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів: Лушня (“високий, бравий,
панський, родився і виріс у пана”, звуть Тимошка. Крав у пана у дитинстві: його били, але
він всеодно крав. Іноді йому ставало тяжко, соромно), Матня (“неповоротний, неохайний,
любив тільки горілку”, підлітком забрали у двір до пана Польського), Пацюк (худий,
низький, на все село перший співака; теж підлітком забрали до пана Польського).
Зустрілися всі троє у шинку, поробилися п,яницями, злодюгами. Шинок став їм батьком,
горілка – матір,ю. Пили вони на кошт Чіпки. Цілу ніч гуляють, а перед світом ідуть спати
до нього. І так кожного дня. Пропив одяг, овець. Мотря пожалілася у волость. Чіпку
посадили у чорну. Товариші ввечері її продрали і випустили Чіпку, пішли додому: “Де
вона!.. де стара відьма?..” Схватив материну свиту нову і з товариством до Гальки –
обміняти на горілку. Мати зібрала останнє збіжжя і пішла до сусідки – старої баби. Чіпка
пропив усе, залишився тільки хліб. Лушня запропонував продати його жидам. Але Чіпка
не погодився, сказав, що віддасть Грицьку: “… Нехай хоч він чесно поживе мою працю,
коли так судилося!”
ХVІІ. Сповідь і покута
Чіпка зранку пішов до Грицька. Нова хата, біла; двір просторий, чистий. Грицька
не було. Коли приїхав, розповів Христі, що жида Оврама обікрадено. Але знову прийшов
Чіпка, йому було соромно і страшно. Глянув на Христю і згадав Галю. На очі навернулися
сльози. “Хто ж винуватий у вашому лихові?” – запитала Христя. Чіпка відповів, що люди
“своєю неправдою”. Мова Чіпки вразила дівчину жалощами. Він розповів, як забрали
землю, а за 50 карбованців сказали, що повернуть. “..А я – може, кращий від них,.. та лиха
моя доля!..” Віддав Грицьку хліб. Христю вразила розповідь, вона бачила, що Чіпка не
такий, як про нього говорили. У неділю Грицько поїхав до Чіпки. Він з докором і жалем
дивився на Чіпчине добро. На підлозі три чоловіки спало, а Чіпка на лаві. Лушня: “Нехай
111
же сам і забира (зерно), коли поцінно купив”. На це Чіпка відповів: “…Або до роботи, або
з двору!..” Грицько поставив їм могорич, і товариство засіло у шинку на цілу ніч.
ХVІІІ. Перший ступінь
Мотря зовсім оселилася у баби. Брала людям прясти. “Краще б я тебе, сину, не
зродила, або, зродивши, взяла за ноги та об пень головою, ніж тепер від тебе таку зневагу
приймати…”
А Чіпка гуляє. Допився до того, що у хаті – нічого. Почав згадувати Галю. “… я
каторжний! Проклятий!.. що я наробив собі?!” – думав, але скоро знову напився. Грошей
не було, вирішили йти красти до пана, бо “…вкрали моє щастя, мою долю…”
ХІХ. Слизька дорога
Пішли до пана, кинули там сторожа лель живого, а самі дома сплять. Совість,
задобрена горілкою, Чіпку не мучила. Незабаром до хати увійшов голова з 5-ма соцькими
– до них дійшла чутка, що пограбували Чіпка та його друзі. Позапирали їх у чорну. Мотря
дізналася, пішла у волость, але сина не побачила, все плакала. А Чіпці з товариством
байдуже. Цілий тиждень просиділи, а приїхав слідователь і випустив. Цієї ж ночі
пограбували голову, потім писаря. Потрусили знову Чіпку – нічого не знайшли.
“Запалив Чіпка рай тихого щастя в Грицьковій хаті та й покинув куритися…”
Серце у Христі щеміло. Чіпка, про що казав, усе те правда. Стала Христя зовсім інша й до
Грицька, зробилася холодною. Але той розказав їй про те, що Чіпку посадили в чорну.
Христя думала: “Коли такий чоловік отаке робить, що ж уже другі?”
ХХ. На волі
Тільки об,явили волю, піщани зашуміли. Кожен намагався менше робити, більшн
собі загарбати: як би пана одурити. Одному Чіпці з товариством немає клопоту.
Позатикали шибки, гріє їх жидівсько горілка. Минулося Водохреща. Час за роботу
братися. Людям сказали, що вони повинні ще 2 роки відпрацювати на пана. Але пан
Василь Семенович з жінкою вночі покотив у Гетьманське. А до станового послали гінця,
що у Пісках бунт. Звеліли скликати усю громаду, але нічого не подіяли. Наступного дня
прислали москалів. Почалася бійка. Дід Улас упав. Чіпка побачив, закипіло його серце,
кричить: “… не даймо глумитися над нами! Не даймо знущатися над дідом!..”, але
товариство втікло. Грицько теж заховався. Чіпку побили, “обняло його зло нелюдське”.
Думав: “А ти, дурню, водився з ними!.. повірив, що й вони люди?.. Волоцюги, п,яниці, а
не люди!”
Грицько розповів Христі про бійку, говорив, що так їм злодюгам і треба, що життя
через них немає, все треба замикати, нічого не вдержиш.
Чіпка напився і заснув.
ХХІ. Сон у руку
Сниться Чіпці мати, дід Улас, убитий сторож. Охопив його вогонь, досягав до
всього тіла. Подивився він, а то не вогонь, а людська кров – прокинувся.
112
Поглянув навкруги – пусто. Стояв і молився. Лилися сльози. А товариство засіло у
жида Оврама. Лушня пішов до Чіпки довідатися, що там, той його ледве не вбив. Лушня
збрехав, що їх пов,язали і щойно відпустили. Чіпка повірив йому і сказав: “… А зробили
таке зі мною… стережіться ж тепер..! Годі гуляти!.. Станьмо й ми такими, як люди… А
проте – свого не забуваймо!..” Сказав, що забере матір, згадав про Галю. Але душа його
боліла помстою, серце гукало – оддячити, розум пашів – злом.
ХХІІ. Наука не йде до бука
Баба розповідала Мотрі, як Чіпку було побито. Серце в неї защеміло, боліло. Вона
була тепер сердита на всіх людей. Чіпка пішов до матері. Домовилися, що зиму вона
перебуде у баби, а потім перейдуть на нове хазяйство. Чіпка пішов у Крутий Яр – молотив
там хліб. Весна. Чіпка з матір,ю коло хати пораються. До Великодня стояла хата, як
чепурна дівчина. Мотря аж помолодшала. Чіпка полагодив хату, купив овець, зробив
кошару, придбав сіна. Мотря радіє, купили корову.
Зажив Чіпка з Грицьком душа в душу. Ходять у гості. Христі Мотря сподобалася,
як рідна матір, а Мотря доглядала її сина Василя. Чіпка дедалі ставав смутніший, став
часто пропадати на цілу ніч. А кругом Пісок чутки, що й про лихі вчинки: то там, то там –
когось пограбовано, церкву обікрадено.
Частина четверта.
ХХІІІ. Невзначай свої
Чіпка веселий, радий, робив корито для свиней. Увечері пішов у поле, зустрівся з
товариством, пішли разом до Гершка. Познайомився з Максимом, поїхали до нього
награбоване відвезти. Сіли вечеряти. Зустрів там Галю. Після вечері поділили гроші та
пішли спати. Один Чіпка не спав. Вийшов у сіни. До нього вийшла Галя. Зізналися один
одному в коханні. Зранку поснідали і почали збиратися додому. Чіпка забув кисет, Галя
дала йому інший, з шовку.
Цілий тиждень лив дощ, сидів Чіпка вдома. Мати говорить про одруження. Пішов
Чіпка до Галі спитати: чи піде за нього. Але Галя сказала, що вже засватана: що тоді
москаль Сидір зостався у них, вони з батьком напилися та й домовилися. Галя просить
Чіпку покинути таке життя, тому що тими руками, що недавно людей давив, буде жінку
обіймати. Чіпка відповів, що він – отаман, і коли товариство почує, що той усе кинув, тоді
йому не жити. Галя говорить, що все на ній награбоване, що давить воно їй, називає себе
“розбишацькою дочкою”. Чіпка обіцяє, що все покине.
ХХV. Козак – не без щастя, дівка – не без долі
Настав вечір, а Чіпки немає. Пішов до Сидіра, дав йому грошей, щоб відмовився
від Галі, та так напилися, що залишився ночувати там. Наступного дня пішов на хутір до
Гудзя. Довго вони з Галею милувалися, мріяли. Потім – обідали, а ввечері пішов додому.
Сказав матері, що буде одружуватися на Галі. Мотря засмутилася, бо знала її матір, але
Чіпка заспокоїв, запевнив, що вона зовсім не схожа на матір.
Увечері побіг до Грицька прохати того у старости. Рано в цей день лягли з матір ,ю
спати.
113
ХХVІ. На своїм добрі
У суботу заслав Чіпка старостів. У неділю були оглядини у хаті Чіпки. Матері одна
одній одразу ж не сподобалися. Через тиждень – вінчання. На радощах Максим таке
весілля правив, що ніхто ніколи не бачив. Цілий тиждень гуляли. Грицько дивувався
багатству, що Чіпці припало. Його заздрість розбирала. Завидували й люди. Мотря, як
побачила невістку, чорні думки зразу збігли з її обличчя. Прийняла її, як дитину. Галя
обнімала її, як матір. Багато добра навезла Галя, Максим подарував Чіпці трьох коней.
Гарно, весело у хаті. Коло свекрухи, як коло рідної матері. Галя нашила їй очіпків,
сорочок надарувала, сама коло хазяйства, Мотрі навіть не підпускала. Галя з Чіпкою, як
голуби. Хлопець тепер соромився свого давнього безпуття, тієї кривавої стежки. Він
ховався від своїх братчиків.
Грицькові тепер не сором водитися з Чіпкою. Дружини їх потоваришували.
Заможність Чіпки розбуркувала заздрість Грицькову. Христя ж завжди заступалася за
Чіпку. Галя і Христя так уподобали одна одну, мов сестри. Після Різдва народився у
Христі другий син. Галя стала хрещеною. Грицько сподівався, що сину буде добре від
такої хресної матері. Христя ж дивилася на це, як на довічний зв,язок з Галею. Минула
зима. Почав будувати новий будинок Чіпка. Страшне й прокляте дворище лоскотало тепер
заздрісні очі людей. Чіпка перестав хліба робити, став по ярмарках їздити, полотна
скуповувати та перепродувати. Від нього і пішли в Пісках “полотенщики”.
ХХVІІ. Новий вік
Промайнула воля. Василь Семенович помер. Тепер став панувати син його –
невеликого розуму, слабої волі. Накинули кріпакам землі. Чіпка тепер і у громаді не
останній, люди поважають. Де хрестини – Чіпку в куми. Став відомий на цілий повіт. У
Максима познайомився зі становим Дмитренком. Одного разу він приїхав до Чіпки у
гості, привіз новину про земство (вибрати гласних, а ті управу з себе, а управа – заправляє
всім). Уранці на майдані зібралася громада. Стоновий поїхав, а у Чіпчинім серці уже
ворушилося бажання верховодити. Він радить людям не вибирати панів у громаду.
ХХVІІІ. Старе – та поновлене
У Гетьманському з,їхалися пани, писарі, голови, гласні. Був там і Чіпка. Позвали їх
у горниці, почалися вибори. У гласні вибрали Чіпку. Він радів з того, що заробив людську
шану. Але вийшло так, що там, де знайшов шану – загубив спокій та долю. Вибір його в
управу нікому не був милий. Старшина на нього скоса дивилася. Шовкун знайшов “Дело
об покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Семеновича
Польского и о прибиенин сторожа Деркача”. Дмитренко говорить Чіпці, щоб тікав з
управи. Чіпка на це відповів: “… мене люди вибрали …мене люди й скинуть!” Через день
прийшов приказ: “устранить гласного Варениченка по неблагонадежности”. Упала ця
звістка, як грім. Чіпка їде в Гетьманське, до Пороха. Написав жалобу на пана. Минув
тиждень. У предводітеля був бенкет. Принесли туди бумагу, що над ними почалося
слєдствіє. Вирішили позбутися цього діла. Шовкун з Чижиком радилися, як би їм
здихатися Пороха.
Галя поїхала до батька, бо той захворів. Наступного дня і Чіпка туди поїхав.
Максим помер.
114
А у Гетьманському пани раділи, бо на Чіпчину жалобу прийшов одказ. Відкрилася
земська рада. Туди прибули одні пани. Через тиждень чутка про раду оббігла весь повіт
(прийнято закон про землю: у кого менше – платить більше).
Чіпці не до того. Похорон, поминки. Дізнався про раду, аж поблід увесь віз злості,
кричав: “… а мужик – віл… ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох, – та знову
запрягай… поки не впаде… А тоді здери з його шкуру на чоботи. Чорти, а не люди!”
Дмитренко сказав, щоб не бунтував людей. Чіпка цілу ніч не спав, усе думав.
ХХІХ. Лихо не мовчить
Явдоха перебралася у Чіпчину хату. Матері не помирилися. Явдоха була горда.
Мотря спочатку потакала їй, але не видержала. Почалися сварки, Галі було жалко Мотрі.
Постійна гризня доливала отрутою й без того вже отруєне життя Чіпки. Хата йому
остогидла. Почав згадувати старе товариство. Грицько став нудним йому, почав випивати,
іноді й Галі діставалося. А Чіпка прийде додому – і п,яними руками пригортає до п,яного
серця свою Галю. Завелися інші порядки в хаті, вона стала притоном гульні п ,яної. Явдоха
допомагала йому в його затіях. Коли прийдуть гості – Галя у куток заб,ється, Мотря на піч
залізе. Грицько перестав до них ходити і Христі заборонив. Одначе та іноді бігала до куми
та до Мотрі. У хаті горілка тепер господиня. Цілу ніч пропадають, а зранку цілу повозку
везуть. Явдоха підтримувала Чіпку, а той, як звір, кидався на кожного заможного
чоловіка. Галя – “розбишацька жінка”. Гидким та страшним здавався їй Чіпка.
Несподівано померла Явдоха. Чіпка поїхав – три дні не було. Повернувся, везучи повні
вози всякого добра. Мотря лаяла, він її вдарив. Уранці стара пішла у волость за те, що її
“волоцюга побив”. Чіпка налив волосним, називав матір “сучкою” та грозився побити.
Мотря злягла, Галя коло неї ходить. Плакали разом.
ХХХ. Так оце та правда!
Зима. Мотря одужала. Чіпка нудиться, коли немає кого з товариства. Але раптом
стук: Лушня, Матня, Пацюк та ще чоловік 7 з ними. Насміхалися з Мотрі. Випили і пішли
на хутір до Хоменка. Повернувся, став умиватися. Зайшли інші. Мотря побачила на
кожному кров. “Одсахнусь тебе.., мій сину, моє лихо,.. перед усім світом скажу…” Почула
Мотря під вікном дитячий крик – дівчинка років десяти, у крові вся, боса, розповіла, що
були у них розбишаки, всіх порізали, постріляли, одна вона втекла, а хату спалили. Пішли
у волость. Народу назбиралося повен двір, усіх пов,язали. Галя прокинулася, побачила
усю в крові дівчину і сказала: “Так оце та правда?! Оце вона!!!” – і залилася божевільним
сміхом, тіло тряслося. Грицько про все розповів Христі, та побігла до Мотрі. Галя
повісилася.
Це було під осінь, на другий рік. До Сибіру на каторгу вели скованих людей.
Зупинилися біля волості. Серед них був Чіпка з товаришами. Почали збігатися з усього
села люди. Плакали люди, плакали розбишаки, навіки прощаючись з селом, з людьми.
Один Чіпка не плакав.
Мотрю взяв Грицько догодувати. Скоро вона й померла. Коло Хоменкового хутора
насипано могилу – вісім безневинних душ. Чіпчину хату опечатали, забили. А посеред
села стоїть палац – там живе новий хазяїн Пісок – Данило Кряжов.
Через декілька років Чіпчину хату купив жид Гершко і завів шинок. Але й досі
продирає мороз поза шкурою гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорніє
над Ромоданом…
115
Іван Карпенко-Карий
«Мартин Боруля»
Стислий виклад тексту
Мартин Боруля, багатий шляхтич, чиншовик (той, хто платить за оренду землі
якомусь іншому власникові), просить повіреного Трандалєва прочитати документ, де
вказано, що "Дворянскоє депутатскоє собраніє" зачисляє його, Борулю, до дворянського
роду і по дає на затвердження до Сенату. Тому треба ще раз подати в суд на Красовського,
котрий його, "уродзоного шляхтича", назвав бидлом, а сина — телям. Мартин говорить,
що не пожаліє ніяких грошей, щоб посадити Красовського в острог.
Трандалєв радий, що знайшов собі таку безклопітну роботу, яка ще й прибуток гарний
дає: він веде справу Борулі проти Красовського, а справу Красовського проти Борулі.
Мартин просить сина Степана, який служить у земському суді, щоб той привіз йому свого
знайомого чиновника Націєвського як жениха для дочки Марисі. Від Марисі він вимагає,
щоб називала батьків не "тато", "мама", а "папінька", "мамінька" чи "папаша", "мамаша"
— по-дворянському, щоб не бралася до важкої роботи, а то руки зіпсує собі, поводилася,
як панночка.
Марися й Микола, син іншого багатого шляхтича, Гервасія Гуляницького, кохаючи
одне одного, вирішують сказати батькам про весілля. Степан розповідає Миколі, що він
працює на службі, як вивчає напам'ять "бумаги", як потім із друзями розважається, п'ючи
"трьохпробну" (горілку) й співаючи "крамбамбулі" (романси). Мартин, побачивши
Миколу, говорить Степанові, що тепер, коли вони майже дворяни, простий хлопець йому
не товариш, у нього інша дорога.
Боруля посилає зі Степаном Омелька, звелівши тому одягтися якнайкраще — в
чоботи й добрий кобеняк, запрягти кращих коней, і замовляє привезти самовар, цукор,
чаю, кави, щоб було, як у дворян.
До Борулі приходять сватати Марисю батько Миколи і його кум Матвій. Але
Мартин відмовляє, говорячи, що його дочці, майже дворянці, простий мужик не пара.
Ображені свати йдуть. Боруля посилає свою жінку Палажку до Сидоровички, щоб
розпитала у тієї, як роблять "кофій" і коли подають: чи до борщу, чи на ніч. Повідомляє
також, що скоро до них приїде чиновник — гідний для Марисі жених. Мати дивується й
заперечує, адже дочка любить Миколу, але потім погоджується, думаючи, що Марися
буде щаслива за паном.
Приходить Омелько з міста пішки — друзі Степана його напоїли, він заснув, і в
нього вкрали чоботи, кобеняк та коней. Мартин гнівається, велить позичити тачанку в
сусідів і поїхати за женихом, й домашні щоб готувалися до свята — заручин.
Марися зустрічається з Миколою, і той повідомляє, що її батько їм відмовив, бо не
дворяни. Тепер Миколі кажуть, щоб сватав дочку Котовича. Марися в розпачі, але обіцяє
любити хлопця і щось придумати для їхнього порятунку. Вона розмовляє з матір'ю і
говорить, що не треба їй ніякого дворянства та ніяких інших женихів, окрім Миколи,
просить заступитися перед батьком. Але Палажка відмовок , що то марно, тільки
посваряться.
Мартин забороняє дочці прати білизну, приносить від хрещеної матері кросна, щоб
та вчилася вишивати, як благородна панночка.
Приїжджає Націєвський з гітарою. Марися гостро з ним розмовляє, говорить, що
вона не панночка, що любить іншого. Націєвський говорить, що всі баришні від нього
"тають", розтане і вона, як пізнає ближче, адже він так гарно співає. Тим більше, що вже
домовилися і батьком про багатий посаг (придане).
116
На самоті Націєвський починає сумніватися, чи не підсовують йому нечесну
наречену, яка чекає дитину від іншого. Підслуховує розмову Мартина з Палажкою, які
сперечаються, кого візьмуть у куми, як народиться дитина, думає, що його здогади щодо
нареченої підтвердилися, й крадькома тікає із заручин.
Розгніваний Боруля бере коня, наздоганяє чиновного жениха її відлупцьовує його
за свій сором.
Приїжджає Степан з речами й говорить, що земський суд скасовано і їх усіх
звільнено. Марися розповідає братові, що після того випадку з Націєвським й після того,
як надійшов папір від Красовського, щоб вибиралися з його землі, батько зовсім
занедужав. Вирішують покликати давнього товариша Гервасія, щоб поговорив із
Мартином.
Боруля ледь виходить у світлицю. Всі його вмовляють покинути думки про
дворянство. Тим більше, що із Сенату надійшла відмова, бо в одному з документів
написано не "Боруля", а "Беруля".
Мартин просить принести папку з паперами і палить їх у печі, плачучи та
приказуючи, що тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, а він усе-таки
залишився бидлом.
Гервасій просить поблагословити дітей — Миколу й Марисю до шлюбу. Хай добре
вчать своїх дітей, то й стануть ті дворянами.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)
Трагікомедія І. Карпенка-Карого "Мартин Боруля" уже більше ніж сто років не
сходить зі сцени. Секрет її довголіття не лише в неперевершених комічних епізодах, а в
тому, що драматург порушив одну з вічних людських проблем — підміну особистіших
етичних цінностей (чесність, порядність, працьовитість, кохання) становою
приналежністю (повагою за чином). Від свого прагнення стати "за паперами" дворянином
постраждав і сам Боруля, і його сім'я. Марисю ледь не від дали заміж за бідного гульвісу,
але чиновника, дворянина Націєвського Степан займався чужою йому справою, їх мало не
вигнали з орендованої землі. І сам малограмотний Мартин, і його рідні не розуміють суті
вищого класу, і у своєму намаганні формально дорівнятися до них смішні. Кожен має
займатися тою справою, до якої він має нахили та здібності.
Іван Франко
«Гімн»
Замiсть пролога
Вiчний революцйонер Дух, що тiло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,
Вiн живе, вiн ще не вмер.
Нi попiвськiї тортури,
Нi тюремнi царськi мури,
Анi вiйська муштрованi,
Ні гармати лаштованi,
Нi шпiонське ремесло
В грiб його ще не звело.
Вiн не вмер, вiн ще живе!
117
Хоч вiд тисяч лiт родився,
Та аж вчора розповився
I о власнiй силi йде.
I простується, мiцнiє,
I спiшить туди, де днiє;
Словом сильним, мов трубою
Мiлiони зве з собою,Мiлiони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.
Голос духа чути скрiзь:
По курних хатах мужицьких,
По верстатах ремiсницьких,
По мiсцях недолi й слiз.
I де тiльки вiн роздасться,
Щезнуть сльози, сум, нещастя.
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувать,
Хоч синам, як не собi,
Кращу долю в боротьбi.
Вiчний революцйонер Дух, наука, думка, воля Не уступить пiтьмi поля.
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
I де в свiтi тая сила,
Щоб в бiгу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?
«Чого являєшся мені у сні»
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
118
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці - минаєш,
Вклонюся - навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
О ні!
Являйся, зіронько, мені!
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в’яне, засиха, Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає,
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!
«Мойсей»
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізниу
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистрбїзних?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов'ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
Задарма край твій весь политий кров'ю
119
Твоїх борців? йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров'ю?
Задарма в слові твойому іскряться
І сила й м'якість, дотеп і потуга
І все, чим може вгору дух підняться?
Задарма в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.
О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом, —
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.
Дня 20 липня І905.
І
Сорок літ проблукавши, Мойсей,
По арабській пустині,
Наблизився з народом своїм
О межу к Палестині.
Тут ще піски й червоні, як рзйї,
Голі скелі Моава,
Та за ними синіє Йордан,
І діброви, й мурава.
По моавських долинах марних
Ось Ізраїль кочує:
За ті голі верхи перейти
Він охоти не чує.
Під подертими шатрами спить
Кочовисько ледаче,
А воли та осли їх гризуть
Осети та будяччє.
Що чудовий обіцяний край,
Що смарагди й сапфіри
Вже ось-ось за горою блистять. —
З них ніхто не йме віри.
120
Сорок літ говорив їм пророк
Так велично та гарно
Про обіцяну ту вітчину,
І все пусто та марно.
Сорок літ сапфіровий Йордан
І долина пречудна
Їх манили й гонили, немов
Фата-моргана злудна.
І зневірився люд і сказав:
«Набрехали пророки!
У пустині нам жить і вмирать!
Чого ще ждать? І доки?»
І покинули ждать, і бажать,
І десь рваться в простори,
Слать гінців і самим визирать
Поза ржавії гори.
День за днем по моавських ярах,
Поки спека діймає,
У дрантивих наметах своїх '-' '
Весь Ізраїль дрімає.
Лиш жінки їх прядуть та печуть
В грані м'ясо козяче,
А воли та осли їх гризуть
Осети та будяччя.
Та дрібна дітвора по степу
Дивні іграшки зводить:
То воює, мурує міста,
То городи городить.
І не раз напівсонні батьки
Головами хитають.
«Де набрались вони тих забав? —
Самі в себе питають. —
Адже в нас не видали того,
Не чували в пустині!
Чи пророцькі слова перейшли
В кров і душу дитині?»
II
Лиш один з-поміж сеї юрби
У шатрі не дрімає
І на крилах думок і журби
Поза гори літає.
Се Мойсей, позабутий пророк,
Се дідусь слабосилий,
Що без роду, без стад і жінок
Сам стоїть край могили.
Все, що мав у житті, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.
Із неволі в Міцраїм свій люд
Вирвав він, наче буря,
І на волю спровадив рабів
121
Із тіснин передмур'я.
Як душа їх душі, підіймавсь
Він тоді многі рази
До найвищих піднебних висот
І вітхнення, й екстази.
І на хвилях бурхливих їх душ
У дні проби і міри
Попадав він із ними не раз
У безодню зневіри.
Та тепер його голос зомлів
І погасло вітхніння,
І не слухає вже його слів
Молоде покоління.
Ті слова про обіцяний край
Для їх слуху — се казка;
М'ясо стад їх, і масло, і сир —
Се найвищая ласка.
Що з Міцраїм батьки і діди
Піднялись до походу,
На їх погляд, се дурість, і гріх,
І руїна народу.
Серед них Авірон і Датан
Верховодять сьогодні;
На пророцькі слова їх одвіт:
«Наші кози голоднії»
І на поклик його у похід:
«Наші коні не куті».
На обіцянки слави й побід:
«Там войовники люті».
На принади нової землі:
«Нам і тут непогано».
А на згадку про божий наказ:
«Замовчи ти, помано!»
Та коли загрозив їм пророк
Новим гнівом Єгови,
То йому заказав Авірон
Богохульні промови.
А на зборі Ізрайля синів,
Честь віддавши Ваалу,
Голосистий Датан перепер
Ось якую ухвалу:
«Хто пророка із себе вдає,
І говорить без зв'язку,
І обіцюе темній юрбі
Божий гнів або ласку, —
Хто до бупту посміє народ
Накликати, до зміни.
І манити за гори, настріть
Кінцевої руїни, —
Той на пострах безумцям усім
Між отсим поколінням
Най опльований буде всіма
122
І побитий камінням»,
Вечоріло. Поменшала вже
Цілоденная спека,
Над горою край неба палав,
Мов пожежа далека.
Наче дощ золотий із небес,
Полила прохолода;
Починається рух у шатрах
Кочового народа.
Звільна, плавно ступаючи, йдуть
Кам'яними стежками
Чорноокі гебрейки бичем
З глиняними збанками —
Із збанками на головах, ген
Під скалу до криниці,
А в руках їх мішки шкіряні,
Щоб доїти ягниці.
Старші діти по голім степу,
Наче зайчики,грають,
В перегони біжать і кричать
Або з луків стріляють.
Де-де чути квиління з шатра
Або регіт дівочий;
Там хтось пісню заводить сумну,
Наче степ у тьмі ночий.
Та ось старші батьки та діди
Із наметів виходять
І по горах, по голім степу
Скрізь очима поводять:
Чи не видно ворожих їздців
Де за жовтим туманом?
Чи не котить де південний біс
Пісковим гураганом?
Ні, спокій! І розмови пішли
Ті звичайні, сусідські:
Щораз менше в ягниць молока,
І ягнята ось тіцькі!
Навіть що для ослиць не стає
Будякової паші!
Доведеться кудись кочувать
На пасовиська кращі.
Авірон радить край Мадіам,
А Датан іще далі.
А Мойсей? Той замовкне, мабуть,
По вчорашній ухвалі.
А втім, в таборі гомін і рух,
Біганина і крики;
Із шатрів вибігає народ
І малий, і великий.
Що таке? Чи деворог іде?
Чи впав звір у тенета?
Ні, Мойсей! Глянь, Мойсей виходжа
123
Із свойого намета.
Хоч літа його гнуть у каблук
Із турботами в парі,
То в очах його все щось горить,
Мов дві блискавки в хмарі.
Хоч волосся все біле як сніг,
У старечій оздобі,
То стоять ще ті горді жмутки,
Як два роги на лобі.
Він іде на широкий майдан,
Де намет заповіту
Простяга свої штири роги
В штири сторони світу.
В тім наметі є скриня важка,
Вся укована з міди
В ній Єгови накази лежать,
Знаки волі й побіди.
Та давно вже не входить ніхто
До намету святого,
Його жах стереже день і ніч,
Мов собака порога.
Але камінь великий лежить
Край намету до сходу:
З того каменя звичай велить
Промовлять до народу.
На тон камінь зіходить Моисей —
І жахнулися люде.
Та невже ж волі всіх на докір
Він пророчити буде?
І прийдеться розбить, розтоптать,
Як гнилую колоду,
Кого наші батьки і діди
Звали батьком народу?
Ось між чільними вже Авірон
Червоніє з досади,
А середнім щось шепче Датан,
Лихий демон громади.
IV
«Вчора ви, небожата мої,
Раду радили глупу;
Се хотів я сказать вам тепер
Замість першого вступу.
Ухвалили печать наложить
На язик мій, на душу, —
Тож тепер вам усім вперекір
Говорити я мушу.
Зрозумійте й затямте собі,
Ви, сліпців покоління,
Що, як зглушите душу живу,
Заговорить каміння.
Вчора ви сприсяглися свій слух
Затикать на промови,
124
Не мої, не тих глиняних уст,
А самого Єгови.
Бережіться, а то він до вас
Заговорить по-свому,
Заговорить страшніше сто раз.
Як в пустині рик грому.
А від слів його гори дрижать
І земля подається,
Ваше серце, як листя в огні,
Зашкрумить і зів'ється.
Вчора ви прокляли всякий бунт —
І кляли його всує,
Бо напроти тих глупих проклять
Ваше серце бунтує.
Бо в те серце Єгова вложив,
Наче квас в прісне тісто,
Творчі сили, — ті гнатимуть вас
У призначене місто.
Вчора ви уважали спокій .
Найблаженнішим станом;
Та чи радився ум ваш при тім
З вашим богом і паном?
Чи то він для спокою призвав
З міста Ур та з Гаррана
Авраама і плем'я його
На луги Канаана?
Для спокою їх потім водив
По йорданськім поділлю?
Семилітнім їх голодом гнав
Аж над береги Нілю?
Якби хтів вас в спокою держать,
Наче трупа у крипті,
То ви й досі, як сірі воли,
Гнули б шиї в Єгипті.
Тим-то буду до вас говорить
Не від себе, а владно,
Щоб ви знали, що з богом на прк
Виступать непорадно.
Бо Єгови натягнений лук,
І тятива нап'ята,
І наложена стрілка на ній —
І то ви є стріла та.
Як стріла вже намірена в ціль,
Наострена до бою,
Чи подоба стрілі говорить:
«Я бажаю спокою?»
А що вчора ви тут присягли,
На подобу жіноцтва,
Більш не слухать обітниць моїх,
Ні погроз, ні пророцтва, —
То навмисно про все те до вас
Побалакати хочу:
125
І обітницю дам, що прийде,
Погрожу й попророчу.
І ви мусите слухать, хоч злість
Вб'є вам жало студене.
Рад я знать, чия перша рука
Підійметься на мене!..
V
Зареклися ви слухати слів
Про Єговину ласку,
Тож, мов дітям безумним, я вам
Розповім одну казку.
Як зійшлися колись дерева
На широкім роздоллі.
«Оберімо собі короля
По своїй вольній волі.
Щоб і захист нам з нього, і честь,
І надія, й підмога,
Щоб і пан наш він був, і слуга,
І мета, і дорога».
І сказали одні: «Вибирать —
На одно всі ми звані.
Най царює над нами вовік
Отой кедр на Лівані».
І згодилися всі дерева,
Стали кедра благати:
«Ти зійди з своїх гордих висот,
Йди до нас царювати».
І відмовив їм кедр і сказав:
«Ви чого забажали?
Щоб покинув я сам ради вас
Свої гори і скали?
Щоб покинув я сам ради вас. ,
Блиски сонця й свободу,
Бувши вольним — пустився служить
Збиранині народу?
Ви корону мені принесли?
Що мені се за шана!
Я й без неї окраса землі
І корона Лівана».
І вернулися всі дерева,
Стали пальму благати:
«Ти між нами ростеш, нам рідня,
Йди до нас царювати».
І сказала їм пальма: «Брати,
Що се вас закортіло?
Царювати й порядки робить —
Се моє хіба діло?
Щоб між вами порядки робить,
Чи ж я кинути в силі
Свої цвіти пахучі та свій
Плід — солодкі дактилі?
Мало б сонце даремно мій сік
126
Вигрівати щоднини?
Мого плоду даремно шукать
Око звіра й людини?
Хай царює хто хоче у вас,
Я на троні не сяду,
Я волю всім давать свою тінь,
І поживу, й розраду».
І погнулися всі дерева
Під думками важкими,
Що не хоче ні пальма, ні кедр
Царювати над ними.
Нумо рожу благать! Та вона
Всьому світові гожа,
Без корони — цариця ростин,
Преподобниця божа.
Нумо дуба благати! Та дуб,
Мов хазяїн багатий,
Своїм гіллям, корінням і пнем,
Жолудьми все зайнятий.
Нум березу благать! Та вона,
Панна в білому шовку,
Розпуска свої коси буйні,
Тужно хилить головку.
І сказав хтось, неначе на жарт,
Оте слово діточе:
«Ще хіба би терна нам просить,
Може, терен захоче».
І підхопили всі дерева
Се устами одними,
І взялися просити терна,
Щоб царем був над ними.
Мовив терен: «Се добре вам хтось
Підповів таку раду.
Я на вашім престолі як стій
Без вагання засяду.
Я ні станом високий, як кедр,
Ні, як пальма,вродливий,
І не буду, як дуб, самолюб,
Як береза, тужливий.
Здобуватиму поле для вас,
Хоч самому не треба,
І стелитися буду внизу,
Ви ж буяйте до неба.
Боронитиму вступу до вас
Спижевими шпичками
І скрашатиму всі пустирі
Молочними квітками.
І служитиму зайцю гніздом,
Пристановищем птаху,
Щоб росли ви все краще, а я^ ,
Буду гинуть на шляху».
VI
127
У глибокім мовчанні сю річ
Вухом ловлять гебреї...
«Се вам казка, — промовив Моисей, —
Ось вам виклад до неї.
Дерева — се народи землі,
А король у їх колі —
Божий вибранець, син, слуга
Господевої волі.
Як народи Єгова создав,
Мов літорослі в полю,
Заглядав всім у душу й чіітав
З неї кождого долю.
Заглядав їм у душу, яка
Їх удача й причина,
І шукав, кого з них би собі
Обібрати за сина.
І не взяв отих гордих, грімких.
Що б'ють в небо думками
І підносять могутню п'яту
Над людськими карками.
І не взяв багачів-дукачів,
Що всю землю плюндрують,
Людським злотом і потом собі
Домовини мурують.
І не взяв красунів-джиґунів,
Що на лірах брязкочуть
І свій хист у мармурі, в піснях
Віковічнити хочуть.
Згордував усю славу, весь блиск
І земне панування,
І всі пахощі штук, і усе
Книжкове мудрування.
І, як терен посеред дерев,
Непоказний на вроду,
І не має він слави собі
Ані з цвіту, ні з плоду, —
Так і вибраний богом народ
Між народами вбогий;
Де пишнота і честь, там йому
Зависокі пороги.
Між премудрими він не мудрець,
У війні не войовник,
У батьківщині своїй він гість
І всесвітній кочовник.
Та поклав йому в душу свій скарб
Серцевідець Єгова,
Щоб він був мов світило у тьмі,
Мов скарбник його слова.
На безмежну мандрівку життя
Дав йому запомогу,
Заповіти й обіти свої,
Наче хліб на дорогу.
128
Але заздрий Єгова, наш бог,
І грізний, і сердитий:
Те, що він полюбив, най ніхто
Не посміє любити!
Тож на вибранця свого надів
Плащ своєї любові,
Недоступний, колючий, немов
Колючки ті тернові.
І зробив його острим, гризьким,
Мов кропива-жеруха, *
Аби міг лише сам він вдихать
Аромат його духа.
І посольство йому дав страшне'
Під сімома печатьми,
Щоб в далеку будущину ніс,
Ненавиджений братьми.
Горе тому нездарі-послу,
Що в ході задрімає
Або, божу зневаживши річ,
І печать розламає!
Вийме інший посольство страшне
Лінюхові з долоні,
Побіжить, І осягне мету,
І засяє в короні.
Та щасливий посол, що свій лист
Понесе скоро й вірної
Дасть вінець йому царський господь
І прославить безмірно.
О Ізраїлю, ти той посол,
І будущий цар світу!
Чом не тямиш посольстда свого
І його заповіту?
Твоє царство не з сеї землі,
Не мирська твоя славаї
Але горе, як звабить тебе
Світовая забава.
Замість статися сіллю землі,
Станеш попелом підлим;
Замість всім з'єднать ласку, ти сам
Станеш ласки не гідним.
Замість світ елобонити від мук,
І роздору,і жаху,
Будеш ти мов розчавлений черв,
Що здихає на шляху».
VII
І з'їдливо сказав Авірон:
«Мосціпане Мойсею,
Страх загрів і напудив ти нас
Приповісткою сеюі ^
Між народами бути терном!
За сю ласку велику
Справді варто в Єгові твоїм
129
Признавати владику.
І послом його бути — се честьі
І в незнане будуще
Запечатані письма носить —
Се манить нас найдужче.
Се якраз доля того осла,
Що зав'язані міхи
З хлібом носить, сам голод терпить
Для чужої потіхи.
Ще гебреї з ума не зійшли,
Долі ліпшої варті
І осягнуть, як честь віддадуть
І Ваалу, й Астарті.
Най Єгова собі там гримить
На скалистім Сінаї, —
Нам Ваал дасть багатства і власть
У великому краї.
Най Єгові колючі терни
Будуть любі та гожі, —
Нас Астарти рука поведе
Поміж мірти і рожі.
Наш уділ — Сенаар та Гарран,
А наш шлях до востоку,
А на захід, у твій Канаан,
Не поступимо й кроку.
Все те ясне, не варто про се
І балакати далі
Та от що нам з тобою зробить
По вчорашній ухвалі?
Бить камінням руїну стару?
Шкода заходу й труду.
Дечим може ще він послужить
Ізраїльському люду.
Майстер він говорити казки,
Миляну пускать баньку,
Тож приставмо його до дітей
За громадськую няньку».
Так сказав він, і регіт піднявсь,
А з тим реготом в парі
По народі йшов клекіт глухий,
Мов у градовій хмарі.
Та спокійно відмовив Мойсей:
«Так і буть, Авіронеї
Що повиснути має колись,
Те і в морі не втоне.
Канаана тобі не видать
І не йти до востоку;
З сього місця ні вперед, ні взад
Ти не зробиш і кроку».
І мертвецька тиша залягла
На устах всього люда,
І жахнувсь Авірон, і поблід,
130
Сподіваючись чуда.
Але чуда нема! Авірон
В сміх! А з сміхом тим в парі
По народі йшов клекіт глухий,
Як у градовій хмарі.
VIII
І піднявся завзятий Датан:
«Дарма грозиш, пророчиш!
Ось як я тобі правду скажу,
Може, й слухать не схочеш.
Признавайсь: не на теє ти вчивсь
У єгипетській школі,
Щоб, дорісши, кайдани кувать
Нашій честі і волі?
Признавайсь: не на те ти ходив
У єгипетську раду,
Щоб з мудрцями й жерцями кувать
На Ізраїля зраду?
Признавайся: було там у них
Віщування старинне,
Що від дуба й дванадцяти гіль
Власть Єгипту загине?
Знали всі, фараон і жерці,
Що той дуб і ті гілі —
Се Ізрайля дванадцять колін,
Розбуялих на Нілі.
І жахались, що мимо всіх праць,
І знущань, і катовань,
Той Ізраїль росте та росте,
Як та Нілова повінь.
Знали всі: як в гебрейській сім'ї
Родить первенця мати,
То в єгипетській мусить в той день
Первородне вмирати.
Та не знав ніхто ради на се,
Не придумав підмоги,
Тільки ти, перекиньчик, упав
Фараону під ноги.
І сказав: «Ти позволь їх мені
Повести у пустиню,
Я знесилю, і висушу їх,
І покірними вчиню».
І додержав ти слова, повів
Нас, мов глупу отару,
Фараону на втіху в піски,
Нам на горе і кару.
Скільки люду в пустині лягло!
Ті піски і ті скали
Сотням тисяч Ізрайля синів
Домовиною стали!
А тепер, коли з наших ватаг
Тільки жмінька лишилась
131
І Ізраїля сила грізна
По пісках розгубилась,
Коли дух наш хоробрий упав,
Мов нелітня дитина,
І завзяття пом'якло в душі.
Наче мокрая глина, —
Ти ведеш нас у сей Канаан,
Мов до вовчої ями.
Адже зверхником тут фараон
Над усіми князями!
Се ж безумство — тиснутися нам
Самохітно до пастки!
Чи нам тут воювать єгиптян,
Чи просити їх ласки?»
«О Датане, — промовив Мойсей, —
Не журися, мій сину!
Канаана тобі не видать,
Не гнуть гордую спину.
Ще одне повідаю тобі,
Небораче Датане:
При смерті тобі й п'яді землі
Під ногами не стане».
«Гей, гебреї! — Датан закричав. —
Ви ж клялися Ваалуї
Чи ж забули так скоро свою
Учорашню ухвалу?
За каміння! Він кпить собі з нас,
Так, як кпив разів много.
Най загине він краще один,
Як ми всі через нього!»
«Най загине! — кругом загуло. —
І ось тут йому й амінь!»
Тільки диво, ні одна рука
Не сягнула по камінь.
І Датан зміркувався як стій:
«Забирайся в тій хвили!
Щоб ми кров'ю твоєю під піч
Своїх рук не сквернили!»
І юрба, мов шалена, ревла:
«Забирайся ще нині!» .
І луна її рев, мов крутіє
Гураган по долині.
ІХ
Але ось підняв голос Мойсей
У розпалі гнівному,
Покотились слова по степу,
Наче розкоти грому.
«Горе,вам.вірті|му раби
На гардині, кумори
Бо ведуть вас, неначе сліпих,
Ошуканці і дурні.
Горе вам, бунтівничі уми!
132
Від Єгипту почавши,
Проти власного свого добра
Ви бунтуетесь завше.
Горе вам, непокірні, палкі,
Загорілі й уперті,
Тим упором, мов клином, самі
Унутрі ви роздерті.
Як кропива, ви руку жжете,
Що, мов цвіт, вас плекає;
Як бугай, бодете пастуха,
Що вам паші шукає.
Горе вам, що зробив вас господь
Всього людства багаттямі
Бо найвищий сей дар, буде ще
Вам. найтяжчим прокляттям!
Бо коли вас осяє господь
Ласки свої промінням,
Ви послів і пророків його
Поб'єте все камінням.
Кожду ж крапельку крові тих слуг
І чад своїх найкращих
Буде мстити Єгова на вас
І на правнуках ваших.
Буде бити і мучити вас,
Аж заплачете з болю
І присягнете в горю чинить
Його праведну волю.
Та як кара жорстока мине,
Знову карк ваш затвердне,
Черга злочинів, кар і жалю
Знов свій закрут оберне.
Горе вам, бо століття цілі
Житимете в тій школі,
Поки навчитесь плавно читать
Книгу божої волі!
Бачу образ ваш: в лісі пастух,
З бука чиру надерши,
У воді мочить, сушить, потім
Б'є, й толочить найперше.
Поки губка та зм'якне, як пух,
І візьметься в ній сила,
З-під удару підхопити вмить
Яру іскру з кресила. '^ '
Ти, Ізраїлю, чир той! Тебе
Так товктиме Єгова,
Поки зм'якнеш на губку й спіймеш
Іскру божого слова.
Ти підеш до своєї мети,
Як бидля в плуг нераде...
Горе тим, що Єгови кулак
На карки їх упадеї
Ти далеко в минуле глядиш
133
І в будущі дороги,
Та на близькі терни та пеньки
Все збиватимеш ноги.
Наче кінь той здичілий, летиш
У безодню з розгону
І колись за ярмо ще свою
Проміняєш корону.
Стережись, щоб обітниць своїх
Не відкликав Єгова,
Щоб за впертість на тобі однім
Не зламав свого словаї
І щоб він не покинув тебе
Всім народам для страху,
Як розтоптану красу змію,
Що здихає на шляху!»
Похилившися, слухали всі,
Мовчазливі, понурі,
Лиш у грудях сопло щось глухе,
Наче подихи бурі.
х
Добігало вже сонце до гір,
Величезне, червоне,
І було мов герой і пливак,
Що знесилений тоне.
По безхмарому небі плила
Меланхолія тьмяна,
І тремтіло шакалів виття,
Мов болючая рана.
Затремтіло щось людське, м'яке
В старім серці пророка,
І понизила лет свій на мить
Його дума висока.
Чи ж все буть йому кар вістуном
І погрозою в людях?
І, мов хоре, голодне дитя^
Щось захлипало в грудях.
«О Ізраїлю! Якби ти знав,
Чого в серці тім повно!
Якби знав, як люблю я тебеї
Як люблю невимовної
Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя й слава.
В тобі дух мій, будуще моє,
І краса, і держава.
Я ж весь вік свій, весь труд -тобі дав
У незламнім завзяттю, —
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духу печаттю.
Але ні, не самого себе
Я у тобі кохаю;
Все найкраще, найвище, що знав,
Я у тебе вкладаю.
134
О Ізрайлю, не тям ти сього
Богохульного слова:
Я люблю тебе дужче, повніш,
Ніж сам бог наш Єгова.
Міліони у нього дітей,
Всіх він гріє і росить, —
А у мене ти сам лиш, один,,,
І тебе мені досить, і
І коли з міліонів тебе
Вибрав він собі в слуги,
Я без вибору став твій слуга,
Лиш з любові і туги.
І коли він для себе бере
Твою силу робочу,
Я, Ізрайлю, від тебе собі
Нічогісько не хочу.
І коли він жадає кадил,
І похвали, й пошани,
Я від тебе невдячність прийму,
І наруги, і рани.
Бо люблю я тебе не лише
За твою добру вдачу,
А й за хиби та злоби твої,
Хоч над ними і плачу.
За ту впертість сліпую твою,
За ті гордощі духа,
Що, зійшовши на глупий свій шлях,
Навіть бога не слуха.
За брехливість твого язика,
За широке сумління,
Що держиться земного добра.
Мов ціпкеє коріння.
За безсоромність твоїх дочок,
За палке їх кохання,
І за мову й звичаї твої,
За твій сміх і дихання.
О Ізраїлю, чадо моєї
Жалься богу Шаддаю!
Як люблю я безмірно тебе,
А проте покидаю.
Бо вже близька година моя,
Та остатня, незнана,,
А я мушу, я мушу дійти
До межі Канаана.
Так бажалось там з вами входить
Серед трубного грому!,
Та смирив мене бог, і ввійти
Доведеться самому.
Та хоч би край Иордана мені
Зараз трупом упасти,
Щоб в обіцянім краю лише
Старі кості покласти.
135
Там я буду лежать і до гір
Сих моавських глядіти,
Аж за мною прийдете ви всі,
Як за мамою діти.
І пошлю свою тугу до вас,
Хай за поли вас миче,
Як той пес, що на лови у степ
Пана свойого кличе.
І я знаю, ви рушите всі,
Наче повінь весною,
Та у славнім поході своїм
Не питайте за мною!
Най наперед іде ваш похід,
Наче бистрії ріки!
О Ізраїлю, чадо моє,
Будь здоровий навіки!»
XI
А як з табору вийшов у степ,
То ще гори горіли
І манив пурпуровий їх шлях
До далекої ціли.
А ярами вже пітьма лягла
І котилася в доли;
В серці вигнанця плакало щось:
«Вже не верну ніколи!»
Ось гебрейська біжить дітвора,
Що по полю гуляла,
Окружила Моисея, за плащ
І за руки чіпляла.
«Ах, дідусь! Ти куди йдеш під ніч?
Будь, дідусеньку, з нами!
Глянь, який збудували ми мур,
Які башти і брами!»
«Гарно, діти, будуйте свій мур!
Та не час мені ждати;
Пограничний мур смерті й життя
Я іду оглядати».
«Ой дідусю! Поглянь, у яру
Скорпіона ми вбилиі
А в тернині аж троє малих
Зайченяток зловили».
«Добре дітки! Вбивайте усіх
Скорпіонів ви сміло!
Хоч неправедне, але проте
Пожиточне се діло.
А неправедне, бо й скорпіон
Жить у світі бажає.
А чи ж винен він тому, що їдь
У хвості своїм має?
Але зайчиків ви віднесіть
Там назад, де спіймали.
Адже ж мама їх плаче! Про се
136
Ви хіба не гадали?
Милосердними треба вам буть
Задля всього живого!
Бо життя — се клейнод, хіба ж є
Що дорожче над нього?»
«Зачекай ще, дідусю, не йди!
Сядь у нашій громаді.
Оповідж нам пригоди свої!
Ми так слухати раді.
Оповідж, як ти був молодим,
Скільки бачив ти дива,
Як стада свого тестя ти пас
На верхів'ях Хорива.
Як ти корч той терновий уздрів,
Що горить, не згорає,
І як голос почув ти з корча,
Що аж жах пробирає».
«Не пора мені, діти, про се
Говорити широко.
Бачте, ніч вже тумани несе,
Гасне деннеє око.
Та прийде колись час і для вас
В життєвому пориві,
Появиться вам кущ огняний,
Як мені на Хориві.
Стане свято в вас, мов у храму,
В той момент незабутній,
І озветься до вас із огню
Отой голос могутній:
«Здійми обув буденних турбот,
Приступи сюди сміло,
Бо я хочу послати тебе
На великеє діло».
Не гасіте ж святого огню,
Щоб, як поклик настане,
Ви могли щиросердно сказать:
«Я готовий, о пане!».
Довго ще міркували дітки *
Над пророцькою річчю,
Коли сам він нечутно пішов
Ночі й пітьмі настрічу. .^
Довго висів і смуток, і жаль
Над мовчущими дітьми,
Поки темний його силует
Щез зовсім серед пітьми.
XII
«Обгорнула мене самота,
Як те море безкрає,
І мій дух, мов вітрило, її
Подих в себе вбирає.
О, давно я знайомий, давно
З опікункою тою!
137
Увесь вік, чи в степах, чи з людьми,
Я ходив самотою.
Мов планета блудна, я лечу
В таємничу безодню
І один чую дотик іще —
Дивну руку господню.
Тихо скрізь, і замовкли уста,
Запечатано слово,
Тільки ти на дні серця мого
Промовляєш, Єгово.
Лиш тебе моє серце шука
У тужливім пориві:
Обізвися до мене ще раз,
Як колись на Хоривії
Ось я шлях довершив, що тоді
Ти вказав мені, батьку,
І знов сам перед тебе стаю,
Як був сам на початку.
Сорок літ я трудився, навчав,
Весь заглиблений в тобі,
Щоб з рабів тих зробили народ
По твоїй уподобі.
Сорок літ, мов коваль, я клепав
Їх серця і сумління
І до того дійшов, що уйшов
Від їх кпин і каміння.
Саме в пору, як нам би в землі
Обітованій стати!..
О всезнавче, чи знав ти вперед
Про такі результати?
І ворушиться в серці грижа:
Може, я тому винен?
Може, я заповіти твої
Не справляв, як повинен?
О Єгово, я слізно моливсь:
Я слабий, я немова!
Кому іншому дай сей страшний
Маєстат свого слова І
І ось сумнів у душу мені
Тисне жало студене...
О всесильний, озвися, чи ти
Задоволений з мене?»
Так, ідучи молився Мойсей
У сердечному горі, —
Та мовчала пустиня німа,
Тихо моргали зорі.
XIII
Аж почувся притишений сміх
Край саміського боку,
Наче хтось біля нього ішов,
Хоч не чуть було кроку.
І почулися тихі слова,
138
Мов сичання гадюки:
«Цвіт безтямності плодить усе
Колючки лиш і муки.
А як вийде самому той плій '
Донести не спромога, —
То найкраще увесь свій тягар
Положити на бога».
Мойсей
Хтось говорить! Чи в моїм нутрі
Власне горе шалене,
Чи отут, може, демон який
Насміхається з мене?
Голос
Аж тепер усумнився в своє
Реформаторське діло?
Сорок літ ти був певний і вів
Хоч насліпо, та сміло.
Мойсей
Хтось говорить! Чом чоло моє
Покривається потом?
Страшно? Ні! Та по серці се йде,
Мов розпаленим дротом.
Голос
У гордині безмежній свій люд
Ти зіпхнув з його шляху,
Щоб зробить, яким сам його хтів,
Чи не пізно для страху?
Мойсей
Хто ти, дивний? Не бачу тебе,
Та від себе не струшу!
Тільки чую, як зір твій мені
Все вгризається в душу.
Голос
Чи так важно, хто я? Хто зумів
Наказать колись морю,
Тому важно не хто, але що
І чи правду говорю!
Мойсей
Ні, не правда, що з гордощів я
Розпочав своє діло!
Тільки бачачи люд у ярмі,
Моє серце боліло.
Голос
Бо ти чув себе братом рабів,
І се стидом палило,
І захтів їх робити таким,
Щоб тобі було мило.
Мойсей
Так, з низин тих, мрячних і лячних,
Я хотів їх підвести
Там, де сам став, до світлих висот,
І свободи,і чести.
139
Голос
Та творця, що послав Їх там вниз,
Ти не радивсь в ту пору;
Аж тепер, як упав ти, його
Кличеш в свойому горю.
Мойсей
Ні, на се ж мене пхнуло його
Всемогуче веління,
В темну душу хоривський огонь
Надихнув просвітління.
Голос
Гей, а може, хоривський огонь
Не горів на Хориві,
Лиш у серці завзятім твоїм,
У шаленім пориві?
Може, голос, що вивів тебе
На похід той нещасний,
Був не з жадних горючих купин, «
А твій внутрішній, власний?
Адже пристрасть засліплює зір,
А бажання — се ж чари,
Плодить оку і світ, і богів,
Як пустиннії мари.
Те бажання, що, наче шакал,
У душі твоїй вило, —
Лиш воно тебе їх ватажком
І пророком зробило.
Мойсей
Ах, від слів тих я чую себе
Сто раз більш в самотині!
Хто ти, вороже?
Голос
Я Азазель,
Темний демон пустині.
XIV
Було темно. Лиш зорі яркі
Миготіли з простору.
Простував при їх блиску Мойсей
Усе вгору та вгору.
Без стежок. Серед пітьми вели
Його дивнії звуки:
То квиління гієни в- яру,
То знов шелест гадюки.
Він ішов, не. ставав, мов герой
До остатнього бою,
Та у серці важка боротьба
Ішла з самим собою.
«Те бажання, — кричало там щось, —
Виплід сорому й болю,
Се був кущ огняний, що велів
Вирвать люд мій на волю?..
Те бажання — се був той огонь
140
І була тота сила,
Що для мене Єгови наказ
І Єгову створила?
Те бажання — братам помогти
І їх сльози обтерти —
Се той гріх, що за нього я варт
І прогнання, і смерти?
«Ні, не те| Бережись і не крив
Сам душею своєю!
Се бажання святеї Та чи гріх
Не підповз там змією?
Чи не був же ти їх ватажком,
Паном душ їх і тіла?
І чи власть та бажання святі
В твоїм серці не з'їла?
Чи новим фараоном для них
І ще тяжчим не був ти,
Бо в їх душу контролем своїм,
В їх сумління сягнув ти?..
Небезпечно ставати всупір
Діл природних бігови!
Легко власний свій забаг подать
За веління Єгови.
Що, як ти сорок літ отсих був
Шалом божеським хорий,
Замість божого, їм накидав
Власний план тіснозорий?
Адже ж, може, в Єгипті вони,
Множачись серед муки,
Могли вирости в силу й забрать
Увесь край в свої руки?
Відірвавши від грунту їх там
І завівши в пустиню,
Чи подумав ти: може, отсим
Злочин лютий я чиню?
Що значить безгрунтовій юрбі
Обіцяти свободу?
Чи не те ж, що з землі вйрваяъ дуб
І пустити на воду?
Чи не правду говорить Датан:
Старі гнізда лишили,
А новії здобути нема
Ні охоти, ні сили?
О Єгово, озвися, скажи:
Я чинив твою волю,
Чи був іграшка власних скорбот,
І засліплення, й болю?
О Єгово, озвися І Чи й ти
Здобуваєш дар мови
Лиш у пристрасті нашій, у снах,
У розбурханій крови?
Та Єгова мовчав, лише, чуть
141
Лиховіснії звуки:
То квиління гієни в яру,
То знов шелест гадюки.
XV
Підіймалося сонце над степ,
Мов багровеє коло,
І промінням, мов стрілами, тьму
Прошибало й кололо.
У промінні тім Небо-гора,
Мов цариця в пурпурі,
Над всі гори найвище здійма
Свої ребра понурі.
На найвищому шпилі гори,
Вище зломів і кантів
Хтось недвижно стоїть, мов один
З предковічних гігантів.
Там високо над чвари землі,
Над всі шуми і згуки
Він стоїть і до неба простиг
Розпростертії руки.
У сходовому сяйві небес,
В пурпуровім промінню
Колосальний його силует
Видно геть у пустиню.
І летять із гебрейських шатрів
Затурбовані зори,
Мов гонці, до гіганта того
На осяяні гори.
«Се Мойсей!» — одні одним уста
Промовляють насміло,
Та не вимовлять того, що там
У серцях защеміло.
Се Мойсей на молитві стоїть,
Розмовляючи з богом,
І молитва та небо боде,
Мов поломінним рогом.
Хоч заціплені міцно уста
І не чуть його мови,
Але серце його розмовля
І кричить до Єгови.
Підіймається сонце, пала
Вся небесная стеля,
І стоїть на молитві Мойсей
Нерухомий, як скеля.
Вже полуденний демон степом
Шле знесилля і змору,
Та Мойсея мов руки чиїсь
Підіймають все вгору.
І схиляється сонце униз
Вже над Фазга вершини,
І ляга величезная тінь
Від вершин на рівнини.
142
І паде величезная тінь
Від Мойсея востаннє
Аж униз на гебрейські шатри,
Мов батьківське прощаннє.
А по таборі пострах ішов:
Боже, щоб у сю хвилю
Не закляв нас пророк, бо клятьба
Мала б дивную силу!
Від такої молитви тремтять
Землянії основи,
Тають скелі, як віск, і дрижить
Трон предвічний Єгови.
І як він заклене нас тепер.
І як сонечко сяде,
То весь люд і весь край сей вночі
Без полики пропаде».
XVI
А Мойсей борикався, горів,
Добивався до ціли,
А як ніч залягла на горі,
Впав на землю зомлілий.
Захиталася скеля під ним
Із усіми шпилями,
І безтямний лежав він, немов
У колисці у мами.
Якась пісня тужлива над ним
Сумовито бриніла,
І рука колихала його
Пухова, сніжно-біла.
І почулися тихі слова:
«Бідний, бідний мій синуї
Ось що з тебе зробило життя
За маленьку часину!
Чи давно ж я плекала тебе
І водила за руку?
Чи на те ж я дала тебе в світ,
Щоб терпів таку муку?
Скільки зморшків на твоїм чолії
І зв'ялене все тіло!
І волосся, що гладила я,
Наче сніг, побілілої
А колись ти від мене притьмом
Рвавсь на бої та герці!
Бач, до чого дійшов! А скажи,
Кілько ран в твоїм серці!
Бідна, бідна дитино моя!
Потерпів єси многої
Ше й сьогодні... на сонці весь день!
І пощо було того?
На молитві! В народу свого
І минуле, й будуще
Ти молитвою вникнути рад, —
143
Ох, дитя невидюще!
Ось я камінь із кручі зіпхну,
І піде він валиться
Від скали до скали, з яру в яр,
І скакати, і биться.
Тут покине шматок, там другий,
І летить, і гуркоче, —
І чи зна хто, де кождий шматок
Заспокоїться хоче?
Я тверджу: і Єгова не зна!
І молись хоч і клінно,
А де мусить упасти шматок,
Там впаде неодмінно.
В нім самім його керма і власть,
В нім самім ота сила,
Що назначує місце йовду,
Що його сотворила.
І хоч як твій Єгова міцний,
Він ту силу не змінить
І одного сьогокамінця
У лету він не спинить.
Ось пилок: ледве зір твій його
Добачає тремтіння,
А Єгова не може його
Повернуть в неісніння.
І не може звеліти йому
Йти по шляху не тому,
Як яким його гонить повік
Ота сила, що в ньому.
Се ж пилок! Що ж казать про народ,
Многодушну істоту,
Де в рух мас вносить кожда душа
Частку свойого льоту?
Про Оріона пісню ти чув,
Про гіганта сліпого,
Що, щоб зір відзискать, мандрував
Аж до сонця самого?
А на-плечах поводиря ніс,
Сміхованця-хлопчину,
Що показував шлях йому — все
Інший в кожду годину.
«Ти до сонця веди мене, хлої»
Той вів рано до сходу,
А на південь в полуднє, під ніч, —
До західного броду.
А Оріон іде все та йде,
Повний віри в те сонце,
Повний спраги за світлом, що ось
Йому блисне вже конче.
Через гори і море свій хід
Велетенський простує,
А не зна, що на плечах його
144
Хлопчик з нього жартує.
Сей Оріон — то людськість уся,
Повна віри і сили,
Що в страшному зусиллі спішить
До незримої ціли.
Неосяжнеє любить вона,
Вірить в недовідоме;
Фантастичнеє щоб осягнуть,
Топче рідне й знайоме.
Строїть плани не в міру до сил,
Ціль не в міру до актів,
І жартує з тих планів її
Хлопчик — логіка фактів.
І, як той дивовижний сліпець,
Що чужим очам вірить,
Все доходить не там, куди йшла,
В те трафля, в що не мірить.
А ти молишсяі Бідне дитяі
Де твій розум, де сила!
Ти ж хапаєшся піну благать,
Щоб ріку зупинила!»
XVII
Щось було спочатку в тих словах,
Наче чистії води;
Віяв свіжістю, добрістю з них
Якийсь дух охолоди.
Та помалу душне щось .тягло,
Наче самум пустині,
І робилося лячно, немов
В ніч без світла дитині.
І жахнувся Мойсей, і з землі
Підволікся насилу,
І сказав: «Пощо мучиш мене,
Поки ляжу в могилу?
Ти не мати мояі 3 твоїх слів
Не любов помічаю.
Ти не мати! О ти Азазель,
Темний демон одчаю.
Відступись! Заклинаю тебе
Тим ім'ям штирочертним!
Я не вірю тобі! Ти брехун,
Хоч ти будь і безсмертним».
І почулися тихі слова:
«Нерозумна дитина!
Ти кленеш мене ним, а я ж сам
Його сили частика.
Що мені твоя вбога клятьба!
Ти б умер із одчаю,
Якби сотую частку лишень
Знав того, що я знаю.
Ти кленеш, як твою сліпоту
Ткнув промінчик пожежі,
145
В якій я живу й він — понад всі
Часу й простору межі.
Ось розсуну ще крихту тобі
Тіснозорості таму:
Глянь на край той, що він обіцяв
Праотцю Аврааму!»
І заблис увесь захід огнем,
І уся Палестина
Стала видна Мойсею з гори,
Мов широка картина.
А незримий товариш його,
Знай, потихо говоре:
«Бачиш зеркало чорне внизу?
Се е Мертвеє море.
А по той бік високі шпилі
До небесної стелі
Простягаються круто рядом, —
Се там Кармелю скелі.
Глянь на північ, де гори Сіон —
Євусеї кочують,
А як крикнути добре з гори,
Амореї почують.
Отся срібная стрічка — Йордан
В Мертве море впадає;
Близько устя його Єрихон
Бродового жадає.
Одинока долина над ним,
Та тісняться до неї
Амоніти по сей бік ріки,
По той бік хананеї.
А на заході гори, верхи,
Полонини широкі,
А на північ мале озерце
І знов гори високі.
Ось тобі й Палестина уся,
Край овець і ячменю,
Від Кадеса до Кармеля всю
Мов затулиш у жменю,
Ні шляхів тут широких нема,
Ні до моря проходу!
Де ж тут жить, розвиваться, рости
І множиться народу?»
Та відмовив понуро Мойсей;
Хто дав з каменя воду,
Той сей край перемінить,, на рай
Для свойого народу!»
XVIII
Знов почувся притишений сміх.
«Віра гори ворушить!
Та поглянь сей новий ряд картин:
Те, що статися мусить!
Бач, як сунеться плем'я твоє,
146
Як Йордан переходить,
Єрихон добуває і скрізь
У річках крові бродить.
Ось століттями йде боротьба
За той шмат Палестини:
Амореї, гебреї, хетта,
Амалик, філістини.
Ось гебрейськеє царство! Що сліз
Коштуватиме й крові!
А заважить у судьбах землі,
Як та муха волові.
І не вспіє воно розцвісти,
И розлетиться на части,
Щоб у пащу могутніх сусід
Часть за частю упасти.
Ось поглянь, які хмари летять
Від Дамаска и Галаду!
Се йде Ассур, гебреям несе
І руїну, й загладу.
Ось поглянь, червоніють поля,
Труп на трупі усюди:
Се піднявся страшний Вавілон
На загладу Іюди.
Храм Єгови в огні... А сей тлум...
Мов комахи по полю,
Йдуть по тисячу сковані враз
Недобитки в неволю.
Чуєш плач? На руїнах рида
Одинокий розумний,
Що коритися радив врагам,
Щоб не впасти до трумни.
Як же пустка смердить І але ось
Мов по пітьмі світає...
З тих, що тлумом пішли, подивись,
Як же мало вертає!
Щось дрібненьке ворушиться там,
Коло мурів Салима:
Новий люд, новий бог, новий храм,
Нова сила незрима.
І росте воно, б'ється в біді
І чіпляється грунту,
« Пророк Єремія.
Мов будяк той низький і ціпкий,
Все готовий до бунту.
Понад голови люду того
Йдуть всесвітнії бурі,
Панства, царства встають і падуть,
Мов фантоми понурі.
Він же в своїм куточку хова
Непохитне завзяття
І ненависть лиш має для всіх,
І незмінне прокляття.
147
Та ненависть, найтяжча з усіх,
«Задля іншого бога»
Бач, як кублиться біля того
Храмового порога!
Вона плодить ненависть. Ось глянь:
За тиранським велінням
Ідуть сили, щоб плем'я твоє
Ще раз вирвать з корінням;
Чуєш стук? Се залізна стопа
Тих страшних легіонів,
Що толочить юдейські поля,
Робить пустку з загонів.
Чуєш плюск? Се ворожі мечі
Кров юдейськую точать.
Чуєш крик? Се юдейських дівчат
Дикі коні волочать.
Онде мати голодная їсть
Тіло свойого плоду!
Онде тисячі мруть на хрестах —
Цвіт твойого народу.
Іще раз храм Єгови горить,
І сей раз уостаннє:
Бо що тая рука розвалить,
Те вже більше не встане.
І ще раз недобитки пливуть
У неволю, як ріки —
Та немає вже їм вітчини,
І не вернуть навіки.
І загасне Ізрайля звізда,
Щоб вже більше не сяти;
Лиш ненависть, що в храмі зросла,
Піде світом гуляти.
Сумніваєшся? Віри не ймеш?
О, ймеш віру, я знаю!
Се той рай, що жде плем'я твоє
У обіцянім краю!
Ти для нього трудився! Скажи,
Було за що трудиться?
Щоб наблизився він, може, ще
Схочеш палко молиться?»
І поник головою Мойсей.
«Горе моїй недолії
Чи ж довіку не вирваться вже
Люду мому з неволі?»
І упав він лицем до землі:
«Одурив нас Єгова!»
І почувся тут демонський сміх,
Як луна його слова.
XIX
Гуркнув грім. Задрижали нараз
Гір найглибші основи;
І один за одним понеслись
148
Передтечі Єгови.
Піднялася до стропу небес
Чорна хмара стіною,
Мов Ніч-мати насупила вид
Ненавистю грізною.
І заморгала бистро у тьмі
Огняними очима,
Забурчала, як мати, що, знай,
На лиху доню грима.
Із тривогою слухав Мойсей
Пітьми й блискавок мови,
Ні, не чути ще серцю його ,
У них гласу Єгови.
І ревнув понад горами грім,
З жаху їжиться волос,
Завмира серце в груді... та ні,
Не Єгови се голос.
Поміж скелі завили вітри,
Їх сердитії нути
Кліщать душу, мов стогін, та в них
Ще Єгови не чути.
Ось із градом і дощ злопотів,
І заціпила стужа,
І в безсиллі свойому душа
Подається недужа.
Та ось стихло, лиш води дзюрчать,
Мов хтось хлипає з жалю,
З теплим леготом запах потяг
З теребінт і мигдалю.
І в тім леготі теплім була
Таємничая мова,
І відчув її серцем Мойсей:
Се говорить Єгова.
«Одурив вас Єгова? А ти ж
Був зо мною на згоді?
І контракт підписав, і запив
Могорич при народі?
Бачив плани мої і читав
В моїй книзі судьбовій?
Бачив кінці і знаєш, що я
Не устоявся в слові?
"Маловіре, ще ти не почавсь
В материнській утробі,
А я кождий твій віддих злічив,
Кождий волос на тобі.
Ще не йшов Авраам з землі Уp
На гарранські рівнини,
А я знав всіх потомків його
До остатньої днини.
Вбогий край ваш, вузький і тісний
І багатством не блиска?
А забув,що тісна і вузька
149
І найбільших колиска.
Прийде час, з неї виведу вас
На підбої та труди,
Так, як мати дитину в свій час
Відлучає від груди.
Тут на полі скупім і худім,
Наче терен на ріпи,
Виростайте ціпкі і тверді
До великої зміни.
О, я знаю ту вашу ціпку,
Ненаситную вдачу!
Ви б на жизній землі розповзлись
На подобу будячу.
Ви б і тілом, і духом своїм
Присмоктались до скиби,
І зловив би вас Маммон у сак,
Як товстючії риби.
Таж в Єгипті ви гнулись в ярмі,
Наїдавшися ласо...
Відригаться вам буде повік
Те єгипетське м'ясо.
І, зірвавшися з сеї землі
Та розбивши всі карби,
Ви розвієтесь стїт здобувать,
Його соки і скарби.
Та зарік я положу твердий
На всі ваші здобутки,
Мов гадюку на скарбі, дам вам
З них турботи і смутки.
Хто здобуде всі скарби землі
І над все їх полюбить,
Той і сам стане їхнім рабом,
Скарби духу загубить.
Своїх скарбів невольник і пан,
За ціну сліз і крови,
Щоб збільшити їх, мусить він сам
Руйнувать їх основи.
І як п'явка, що кров чужу ссе, —
Йому лік, сама гине, —
Так і вас золотий океан
На мілизні покине.
В золотім океані вас все
Буде спрага томити,
І не зможе вас хліб золотий
Ані раз накормити.
І будете ви свідки мені
З краю світу до краю,
Що лиш духу кормильців з усіх
Я собі вибираю.
Хто вас хлібом накормить, той враз
З хлібом піде до гною;
Та хто духа накормить у вас,
150
Той зіллється зо мною,
Ось де ваш обітований край,
Безграничний, блистячий,
І до нього ти людям моїм
Був проводир незрящій.
Ось де вам вітчина осяйна,
З всіх найкраща частинаї
Лиш дрібненький задаток її
Вам отся Палестина.
Се лиш спомин вам буде, лиш сон,
Невгасаюча туга,
Щоб, шукавши її, став мій люд
Паном земного круга.
А що ти усумнивсь на момент
Щодо волі моєї,
То, побачивши сю вітчину,
Сам не вступиш до неї.
Тут і кості зотліють твої
На взірець і для страху
Всім, що рвуться весь вік до мети
І вмирають на шляху!»
XX
Ходить туга по голій горі,
Мов туман по пустині,
Сіє думи й бажання свої
По широкій країні.
Сипле квіти й листки, що давно
Вже зів'яли й пожовкли,
Підіймає в душі голоси,
Що давно вже замовкли.
Що ще вчора байдужне було,
Нині любе й шановне;
Що ще вчора топтав, оплював,
Нині святості повне.
У гебрейському таборі ніч
Проминула в тривозі;
Скоро світ, всі глядять: він ще там,
На скалистій віднозі?
Ні, нема! І було те «нема»,
Мов жах смерті холодячи,
Чули всі: щезло, те, без чого
Жить ніхто з них не годний.
Те незриме, несхопне, що все
Поміж ними горіло,
Що давало їм смисл життєвий,
Просвітляло і гріло.
І безмежна скорбота лягла
На затвердле сумління,
І весь табір мов чаром попав
В отупіння й зомління.
Одні одним у лиця бліді
Поглядали без впину,
151
Мов убійці, що вбили у сні
Найдорожчу людину.
Чути тупіт. Чи вихор в степу?
Чи збуваєсь пророцтво?
Се Єгошуа, князь конюхів,
І за ним парубоцтво.
Гонять стада, кудись-то спішать...
Чи де напад ворожий?
Всіх їх гонить безіменний страх,
Невідомий перст божий,
Голод духу і жах самоти
І безодні старої...
А Єгошуа зично кричить:
«До походу! До зброї!»
І зірвався той крик, мов орел,
Над німою юрбою,
Покотився луною до гір:
«До походу! До бою!»
Ще момент — і прокинуться всі
З остовпіння тупого,
І не знатиме жаден, що вмить
Приступило до нього.
Ще момент — і Єгошуї крик
Гірл сто тисяч повторить;
Із номадів лінивих ся мить
Люд героїв сотворить.
Задуднять — і пустині пісок
На болото замісять,
Авірона камінням поб'ють
І Датана повісять.
Через гори полинуть, як птах,
Йордан в бризки розкроплять,
Єрихонськії мури, мов лід,
Звуком трубним розтоплять.
І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху,
Простувать в ході духові шлях
І вмирати на шляху...
Львів, січень до липня І905.
152
Михайло Коцюбинський
«Тіні забутих предків»
Стислий виклад тексту
Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Він часто
плакав, погано ріс і дивився на неньку таким глибоким, розумним зором, що та аж
тривожилася
—
чи
не
підмінила
його
нечиста
сила.
Підрісши, Іванко біг у гори, в ліс, де йому було затишно, добре. У сім років він умів уже
знаходити цілюще зілля, розумів, про що співають птахи, знав про арідника (злого духа),
лісовиків, веселого чугайстра (міфічну лісову істоту).
Незабаром хлопця послали пасти корів. Там він навчився грати На сопілці і все
намагався піймати чарівну, невловиму мелодію, яка йому увесь час чулася.
У хаті часто були неспокій і горе. Брата Олексу роздушило дерево в лісі, а родич
Василь, файний веселий хлопець, загинув у бійці з ворожим родом.
На храмові свята Палійчуки, вдягнувши найкращий одяг, сідали на коней і їхали до
церкви. Одного разу вони зустрілися з ворожим родом Гутенюків. Почалася бійка. Іванові
теж хотілося з кимось битися. Він побачив дівчинку, що тряслася зі страху біля воза, І
вдарив її. Дівча побігло, хлопець за нею. Зірвав стрічки й кинув у річку. Тоді дівчинка
подивилася спідлоба й сказала, що в неї є ще кращі кісники. Потім подумала, дістала
довгу цукерку, розділила її навпіл і пригостила Іванка. Хлопець був вражений. Вони
почали розмовляти, і погляд «чорних матових очей» Марічки «м'яко поринав у Іванове
серце».
На другий день після бійки помер батько, старий Палійчук. У родині настали тяжкі
часи. З думки Івана не йшла Марічка. І він, пасучи корову, якось побачив її. З того часу
почалися їхні таємні зустрічі.
Так росли вони серед потоків і лісів, чисті та наївні. Але дитинство минуло, Іван
«був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка», Марічка теж стала дівкою на виданні.
Зустрічалися вони тепер лише в неділю або на свята десь у лісі, щоб їхні родичі не знали.
Марічка любила, як Іванко грав на флоярі. Вона ж відповідала йому співанка ми, яких
знала безліч і складала сама.
Марічка питала, чи будуть вони в парі, адже їхні сім'ї ніколи цього не дозволять.
Іван відповідав, що й питати не стане. Що б там не було, а Марічка мусить бути його.
Але ґаздівство (господарство) Івана занепадало, треба було йти в найми. Юнак
потішав дівчину, казав, щоб співала, а він почує ті співанки.
Теплим весняним ранком Іван піднявся на полонину, де разом з іншими пастухами
повинен був доглядати худобу, що її зганяли на літо з різних сіл. Кожен мав свої обов'язки
— один підтримував вогнище, інші пасли, доїли овець, а ватаг «священнодіяв» над
головками овечого сиру.
Дні за днями проходили в щоденній праці. Іван часто згадував Марічку, її пісні.
Коли захворів Микола, який доглядав за вогнищем, Іванові доручили пильнувати
ватри. Уночі юнакові снилися погані сни, в яких він ніяк не міг зустрітися з коханою.
Одного разу Іванові почувся голос Марічки так, ніби вона його кликала. Він побіг
на голос і зупинився перед прірвою.
Працював Іван на полонині, аж поки хазяї не розібрали худобу на зиму.
Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. Несподівано
почалася на Черемоші повінь. Вода підхопила дів чину, понесла, кинула на водопад. Люди
це бачили, чули крики, але врятувати не могли.
Іван не повірив, пішов шукати Марічку берегом, але не знайшов Став блукати
лісами, не тямлячи себе з туги. З'явився у селі тільки через шість років — худий,
зчорнілий і постарілий, але спокійний, через рік умовили його одружитися, бо треба ж
було ґаздувати (хазяйнувати). Жінка Палагна була з багатого роду, горда й пихата. Але
153
господиня була добра, допомагала чоловікові у щоденних турботах. Іван весь час
проводив біля худоби, думав тільки про неї і дбав, лише інколи згадував Марічку, і тоді
пропадав. Жінка сердилася, чоловік відчував провину лише перед худобою. На Свят-вечір
готували, за традицією, дванадцять страв, пригощали спочатку худобу, потім відганяли
ворожі сили. Коли сідали вечеряти, Іванові здавалося, що за плечима стоїть Марічка й
плаче.
На Теплого Юрія Палагна вирішила поворожити. Пішла голою на царинку, стала
ворожити й раптом відчула, що на неї хтось дивиться. Це був сусіда, мольфар Юра —
чарівник і планетник. Спочатку не могла й поворухнутись, а потім відчула злість, що
пропало ворожіння.
Палагна боялася мольфара і разом із тим цікавилася ним, бо він вдавався їй
набагато кращим за чоловіка, котрий тільки журився, худнув і байдужів до всього.
Одного разу Палагна, наглядаючи корів у лісі, побачила, що насувається хмара з
градом. Потім помітила чоловіка, що дерся на скелю. Це був Юра. Він став, підняв до
хмари ціпок і почав її проганяти. Хмара послухалася й пішла геть, а Палагна прибігла до
чарівника з радістю й стала його «любаскою».
Усі говорили про Палагну та Юру, але Іван був до того байдужий. Жінка
розцвітала та веселилася, а він нидів і сохнув. Одного разу він побачив, як Юра разом із
Палатою ворожать проти нього. І пішов, не знаючи куди. Блукав горами, долами. Нарешті
побачив, що сидить над рікою, яка забрала в нього Марічку.
Одного разу Іван прокинувся від того, що його будила Марічка й гукала за собою.
Він пішов за нею, знаючи, що то не його дівчина, а нявка (лісова дівчина, у котрої в спині
діра, через яку видно всі нутрощі). Дівчина нагадала йому усі їхні зустрічі, забави,
співанки, гарячі обійми й розлуку.
Дійшла до галявинки. Марічка здригнулася і щезла. Іван розпалив ватру, і до нього,
замість дівчини, прийшов чугайстир, добрий лісовий дух, який боронив людей від нявок.
Де їх зустрічав, одразу роздирав. Іван злякався, що він розірве й Марічку-нявку, що була
тут десь поблизу, тому став розмовляти з чугайстром, навіть пішов на його прохання у
танок. Чугайстир, утомившись, пішов, а Іван знову захотів побачити Марічку. Почувши її
голос, побіг і віки у провалля.
Ледь живого на другий день його знайшли пастухи.
Сумна трембіта сповістила про смерть. Палагна, як годилося, добре плакала та
голосила. А людей збиралося все більше. Потім почувся шум, штовханина. Чи не багато
вже суму мала душа? Залунав жіночий сміх і розпочалися забави, аж на грудях у
померлого забряжчали мідні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.
Коментар
Твір М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» називають ще чарівною казкою про
любов, а героїв Івана та Марічку —українськими Ромео та Джульєттою, в образах яких
утілено романтичну ідею незнищенності кохання. Утворі використано багатий фольклор
Гуцульщини, показані звичаї, обряди й традиції українців-гуцулів, прекрасну, дику й
часом жорстоку природу Карпатських гір. Багатий духовний світ героїв протиставлений
досить жорстоким реаліям світу.
«Intermezzo»
Присвячую Кононівським полям
Дійові особи:
Моя утома.
Ниви у червні.
Сонце.
154
Три білих вівчарки.
Зозуля.
Жайворонки.
Залізна рука города.
Людське горе.
Лишилось тільки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних "треба", які мене так
утомили і не давали спати. Дарма, чи те "треба" мале, чи велике, - вагу те має, що кожен
раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником
сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився.
Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і
чуже. А врешті - хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як
чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я
не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнім. Признаюсь - заздрю
планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я
скрізь і завжди стрічаю людину.
Так, ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла
землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків - тисячі чорних ротів - вічно дихаєш
смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря
пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. Скрізь я стрічаю твій
погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів й
форм, застрягаєш в моїй зіниці. Я не можу розминутись з тобою... я не можу бути
самотнім... Ти на тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у
моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач.
Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування. Яке тобі діло,
що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене... мої руки, мій розум,
мою волю і моє серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампір. І ти се
робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних "треба", у
безконечних "мусиш".
Я утомився.
Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння,
кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із
сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій.
Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть?
Сон?
Як я чекав їх часом!
А коли приходив той прекрасний брат смерті і брав мене до себе - люди і там чигали на
мене. Вони сплітали своє існування з моїм в химерну сітку, намагались налити мої вуха та
моє серце тим, чим самі були повні... Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене свої
страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може більше вмістити. Воно повне ущерть.
Дай мені спокій...
Так було по ночах.
А вдень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі потоки
людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць.
***
Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за
мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої
залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвусь від сього зойку та увійду у безлюдні
зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна
рука? І буде навколо і в мені тиша?
155
А коли все отеє сталось, так просто і непомітно, я не почув тиші: її глушили чужі голоси,
дрібні, непотрібні слова, як тріски і солома на весняних потоках...
...Одна знайома дама п'ятнадцять літ слабувала на серце... трах-тарах-тах... трахтарах;тах... Дивізія наша стояла тоді... трах-тарах-тах... Ви куди ідете?.. Прошу білети...
трах-тарах-тах... трах-тарах-тах...
Якийсь зелений хаос крутився круг мене і хапав бричку за всі колеса, а неба тут було так
багато, що очі тонули в нім, як в морі, та шукали, за що б зачепитись. І були безпомічні.
Врешті ми вдома. Білі стіни будинку вертають мені притомність. Як тільки бричка
вкотилась на широкий зелений двір - закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу.
Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах.
Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця.
***
Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця. Вони облягають мою кімнату. Я
зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпари. От я і сам. Навкруги
ні душі. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною. Воно мені заважає.
Що там?
Я чую твердість і форму затоплених на дні чорної пітьми меблів і скрип помосту під їх
вагою. Ну що ж, стійте собі на місці, спочивайте спокійно. Я не хочу про вас думати. Я
краще ляжу. Погашу лампу і сам потону у чорній пітьмі. Може, і я обернусь тоді у
бездушний предмет, який нічого не почуває, в "ніщо". Так добре було б стати "нічим" безгласним, непорушним спокоєм. Однак там, за моєю стіною, щось є. Я знаю, що коли б
отак увійти в темні кімнати і чиркнуть сірником, як все скочило б раптом на своє місце стільці, канапи, вікна і навіть карнизи. Хто знає, може б, око моє встигло зловити образ
людей, блідих, невиразних, як з гобеленів, всіх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах,
свої голоси по шпарах і закамарках, форми - в м'яких волосяних матрацах меблів, а тіні по стінах. Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити...
Ну от! Які дурниці. Ти хотів тиші й безлюддя - і тепер маєш. Хитаєш головою! Не віриш в
безлюддя?
Хіба я що знаю? Хіба я знаю... Хіба я можу впевненим бути, що не відхиляться двері...
отак трошки, з легким скрипінням, і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не
почнуть виходити люди... всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої
надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра. Всі ті, що я не можу розминутись із
ними, що мене утомили... Що ж дивного в тім, коли вони ще раз прийдуть... От я їх вже
бачу. Ба, ба! Як вас багато... Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дірку від солдатської
кульки, а се ви... сухі препарати; вас завивали у білі мішки, гойдали на мотузках в повітрі,
а потому складали в погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки... Ви дивитесь на
мене з докором - і ваша правда. Знаєте, я раз читав, як вас повішали цілих дванадцять...
Цілих дванадцять... і позіхнув. А другий раз звістку про ряд білих мішків заїв стиглою
сливою. Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу... і почув в роті приємний
солодкий смак... Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах
висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплі гарячої крові й для тих живих мертвяків,
серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився.
А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні
- і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй
сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід не вільний!
...Розплющую очі і раптом бачу у вікнах глибоке небо і віти берези. Кує зозуля. Б'є
молоточком у кришталевий великий дзвін - ку-ку! ку-ку! - і сіє тишу по травах.
Уявляється раптом зелений двір - він вже поглинув мою кімнату, - я зскакую з ліжка і
гукаю в вікно до зозулі: "Ку-ку... ку-ку... Добридень!.."
Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені. Біжу на подвір'я. А там бряжчать залізні
цепи і люто ґвалтують собаки. Великі білі вівчарки, наче ведмеді, скачуть на задніх лапах,
156
і скаче на них довга кудлата вовна. Підходжу ближче. Ну, чого ти, собако... як тебе звать?
Ну, годі, Оверко... Не чує, не бачить. Скачуть червоні очі, скаче широкий лоб і білі
хутряні ногавиці. Рветься й не може вискочить зовсім зубата лють з глибокої пащі і лиш
підкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять твої червоні очі і стоплюють
у вогні разом страх і зненависть? Я не ворог тобі і тебе не боюсь. Ти можеш, найбільше,
видерти шматок мого тіла або вточити крові з моєї литки... Ах, яка се дрібниця! Яка се
дрібниця, коли б ти знав.". Ну, цить же, собако, цить. Правда, я розумію, ланцюг... Може,
ти більше на нього сердитий, аніж на мене... То через нього твої передні лапи мусять
хапати повітря, то він душить за горло і вганяє назад у нього твою вогняну злість. Почекай
трошки. Зараз будеш на волі. Що-то тоді ти мені зробиш? Ну, стій же спокійно, не
шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг... а тепер гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дурна
псина. Очі заплющила, голову вбік, взяла разом ногами - і без пам'яті мчиться наосліп. Рве
пазурами траву, відкидає від себе, і летять навздогін за нею збиті на задку кудли. Ну, а я ж
- як? Забула?
Тепер у кружка... у кружка... ще раз... отак. У, благородна псина, - тобі воля дорожча, ніж
задоволена злість.
Тим часом мені рекомендують Паву, поважну матрону, і її другого сина. Се страшний
Трепов. Тоді як Оверко чистий сангвінік і на все накидається осліп, наче перед червоними
очима вічно висить у нього рожевий туман, - Трепов солідний, розважний. Він зовсім
солідно, обдумано наче, перекусить вам горло, і в його сильних ногах, що стануть на ваші
груди, буде багато самоповаги. Навіть коли він спокійно лежить і вичісує бліх з рожевого
живота, пильнують підрізані вуха, дума широкий лоб і так солідне звисає мокрий язик з
ікластої пащі.
***
Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні
стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й
котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий світ, він наче
перлова скойка: стулились краями дві половини - одна зелена, друга блакитна - й
замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою. Йду. Невідступно
за мною летить хмарка дрібненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка
посувається разом із сателітами. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила
ворони. І від того - синіше небо; чорніші крила.
На небі сонце - серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів,
шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом.
Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволоті вівса. Йду
далі - киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених
берегах, що хочеться сісти на човен й поплисти. А там ячмінь хилиться й тче... тче з
тонких вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки зміяться
глибоко в житі, їх око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони
хотіли бути як небо і стали як небо. Тепер пішла пшениця. Твердий безостий колос б'є по
руках, а стебло лізе під ноги. Йду далі - усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде?
Біжить за вітром, немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти. А я все йду,
самотній на землі, як сонце на небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь когось
третього. Прибій колосистого моря йде через мене кудись у безвість.
Врешті стаю. Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл.
Просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни. Стою і слухаю.
Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як
текуча вода, пересипання зерна. І повні очі сяйва сонця, бо кожна стеблина бере від нього
й назад вертає відбитий від себе блиск.
Раптом все гасне, вмирає. Здригаюсь. Що таке? Звідки? Тінь? Невже хтось третій? Ні,
тільки хмарка. Одна хвилинка темного горя - і вмить усміхнулось направо, усміхнулось
157
наліво - і золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба. Наче хотіло злетіти. Тоді
тільки передо мною встала його безмежність, тепла, жива, непереможна міць. Вівса,
пшениці, ячмені - все се зіллялось в одну могутню хвилю; вона все топить, все забирає в
полон. Молода сила тремтить і поривав з кожної жилки стебла; клекотить в соках надія й
те велике жадання, що його звати - плодючість. Я тільки тепер побачив село - нужденну
купку солом'яних стріх. Воно ледве помітне. Його обняли й здушили зелені руки, що
простяглися під самі хати. Воно заплуталось в ниві, як в павутинні мушка. Що значить для
тої сили оті хатки? Нічого. Зіллються над ними зелені хвилі й поглинуть. Що значить для
них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона
кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів все се ковтнула. І знов нічого.
Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стежки і дороги. Воно лиш котить та
й котить зелені хвилі і хлюпає ними аж в краї неба. Над всім панує тільки ритмічний,
стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що
чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять в повітрі круг, немов говорять: так
буде вічно... так буде вічно... іn saecula saeculorum... іn saecula saeculorum ...1[1]
***
Пізно я повертався додому. Приходив обвіяний духом полів, свіжий, як дика квітка. В
складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав. Спокійний, самотній,
сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі
колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли
все се зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряну баню.
Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На
добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле. Я знаю, завтра з ранішнім сонцем влетить до мене в
хату твоє жіноче контральто: "Ку-ку!.. ку-ку!.." І зразу дасть мені настрій привіт твій, моя
найближча приятелько.
***
Трепов! Оверко! Пава! Чотири пальці у рот - і дикий степовий свист. Біжать. Як троє
білих ведмедів. Може, вони мене роздеруть, а може, приймуть запросини в поле. Хо-хо!
Той Оверко не може без штук. Стрибає, наче дурне теля, і скоса наводить червоне око.
Трепов гордо несе свою вовну і ставить ноги, наче білі колони. Його підрізані вуха
стрижуть. Пава ступає поважно, меланхолійно хитає задом і одстає. Я йду за ними, і мені
видно легке гойдання всіх трьох крислатих хребтів, м'яких, вовнистих й звіряче сильних.
Їм трохи не до вподоби, здається, занадто гаряче сьогодні сонце, яке робить із них такі
яскраві плями, але я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице в лице.
Повернутись до нього спиною - крий боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що
стрічаюсь з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього:
сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів - хто знає, що вийде з того
насіння? Може, вогні?
Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п'ю, як дитина молоко
з матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш - охоче вливаю в себе
вогняний напій й п'янію від нього.
Я тебе люблю. Бо... слухай:
З тьми "невідомого" з'явився я на світ, і перший віддих, і перший рух мій - в темряві
матернього лона. І досі той морок наді мною панує - всі ночі, половину мого життя стоїть
він між мною й тобою. Його слуги - хмари, гори, темниці - закривають тебе від мене - і всі
троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім
навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, - і коли ти відходиш, я хапаюсь
за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у
фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш
від мене - творю твою подобу, даю наймення їй "ідеал" і ховаю у серці. І він мені світить.
158
Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була
недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої
істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)
Ми йдемо серед поля. Три білих вівчарки і я. Тихий шепіт пливе перед нами, дихання
молодих колосків збирається в блакитну пару. Десь збоку вогко підпадьомкає перепел,
бренькнула в житі срібна струна цвіркуна. Повітря тремтить від спеки, і в срібнім мареві
танцюють далекі тополі. Широко, гарно, спокійно.
Собакам душно. Лягли на межі, як три копиці вовни, звісили з ротів язики і носять боками
з коротким свистом. Я сів біля них. Всі тільки дихаєм. Тихо.
Час зупинився чи лине? Може, пора?
Ліниво всі встали, ліниво ступаєм з ноги на ногу й несемо обережно додому спокій. Йдемо
повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою й надії. Вітаю.
Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під
чорний пар...
***
Ніколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в
камінь й залізо - і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший
будив сонну ще воду криниці. Коли порожнє відро плескалось денцем об її груди, вона
ухала гучно спросоння у глибині й ліниво вливалась у нього. Потому тремтіла, сиза на
сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну снів, і хлюпав нею собі у лице.
Після того було молоко. Білий пахучий напій пінивсь у склянці, і, прикладаючи його до
уст, я знав, що то вливається в мене м'яка, як дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора
цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п'ю екстракт луки.
Або той чорний разовий хліб, який так гарно, по-сільськи пахне. Він мені близький, наче
дитина, що зросла на моїх очах. Он біжить він полями, як дикий вовнистий звір, і вигинає
хребет. А край ниви стоять вітряки, наче пастки на нього, і готують вже зуби, щоб стерти
зерно на білу муку. Я все се бачу, і прості, безпосередні мої стосунки з землею.
Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, - всю я
вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге, - і тоді здається мені, що ще більше права
маю на неї.
***
Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш,
що в ній щось є не земне, а небесне.
Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тільки дрібні, просіяні
згуки. Ниви шумлять навколо і заважають. Жену від себе голоси поля, і тоді на мене, як
дощ, спадають небесні. Тоді пізнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимі, кидають з неба на
поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може
зловити її переливів. Може, співає, може, сміється, а може, зайшлось від плачу.
Чи не краще сісти тихенько й заплющити очі? Я так і зроблю. Сідаю. Круг мене темно.
Блискають тільки гострі, колючі згуки, і дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як
шріт. Хочу спіймати, записати у пам'яті - і не виходить. От-от, здається... Тью-і, тью-і, ті-іі... Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх... І не подібно.
Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на його
проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею поля?
Розплющую очі. Тепер я певний, що з того посіву зійшла срібна сітка вівсів, гнеться й
блищить, мов шабля, довговусий ячмінь, пливе текуча вода пшениці.
А згори сипле та й сипле... витрушує душу з дзвіночків, струже срібні дошки і свердлить
крицю, плаче, голосить і сіє регіт на дрібне сито. Он зірвався один яскравий згук і впав
між ниви червоним куколем.
159
Я вже більше нічого не годен слухати. Та пісня має у собі щось отруйне. Будить жадобу.
Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути. Чим більше ловиш, тим трудніше
зловити.
Тепер я бігаю в поле й годинами слухаю, як в небі співають хори, грають цілі оркестри.
Вночі прокидаюсь, сідаю на ліжку й напружено слухаю, як щось свердлить мій мозок,
лоскоче серце і тремтить біля вуха чимсь невловимим.
Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так.
Цікавий я знати, як вони оте роблять?
Врешті таки підгледів.
Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці
напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна
тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю.
Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля.
Се було прекрасно.
***
Так протікали дні мого intermezzо серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між
золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З-під старої
сторінки життя визирала нова і чиста - і невже я хотів би знати. Що там записано буде? Не
затремтів би більше перед тінню людини і не жахнувсь від думки, що, може, горе людське
десь причаїлось і чигав на мене?
Коли таке станеться чудо, то се буде ваша заслуга, зелені ниви з шовковим шумом, й твоя,
зозуле. Твоє журливе "ку-ку" спливало, як сльози по плакучій березі, і змивало мою
утому.
***
Ми таки стрілись на ниві - і мовчки стояли хвилину - я і людина. То був звичайний мужик.
Не знаю, яким я йому здався, але крізь нього я раптом побачив купу чорних солом'яних
стріх, затертих нивами, дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи, брудних,
негарних, з обвислими грудьми, кістлявими спинами... блідих жінок у чорних подертих
запасках, що схилились, як тіні, над коноплями... пранцюватих дітей всуміш з голодними
псами... Все, на що дивився й чого наче не бачив. Він був для мене наче паличка
дирижера, що викликає раптом з мертвої тиші цілу хуртовину згуків.
Я не тікав; навпаки, ми навіть почали розмову, наче давні знайомі.
Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на
поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені.
Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю! Вже натяглися ослаблені струни, вже
чуже горе може грати на них!
Говори, говори...
Що говорити? У сім зеленім морі він має тільки краплину. До кого прийшла гарячка та
подушила діти, тому ще легше. На іншого зглянеться бог... А в нього аж п'ять ротів, як
вітряків, щось треба кинуть на жорна.
"П'ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка".
Говори, говори...
Люди хотіли голіруч землю узяти, а тепер мають: хто їсть сиру, хто копає її в Сибіру...
Йому ще нічого: рік лупив воші в тюрмі, а тепер раз на тиждень становий б'є йому
морду...
"Раз на тиждень б'ють людину в лице".
Говори, говори!..
Як тільки неділя - люди до церкви, а він "на явку" до станового. А все-таки менша образа,
як від своїх. Боїшся слово сказати. Був тобі приятель і однодумець, а тепер, може, продає
тебе нишком. Відірвеш слово, як шматок серця, а він кине його собакам.
160
"Найближча людина готова продати".
Говори, говори!..
Ходиш між людьми, як між вовками. Одно - стережешся. Скрізь насторожені вуха, скрізь
простягнені руки. Бідний в убогого тягне сорочку із плоту, сусід в сусіда, батько у сина.
"Між людьми, як між вовками".
Говори, говори...
Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить
ще сонце і не погасне? Як можемо жити?
Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були
блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори,
говори...
***
Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви. Покірливо дав я себе
забрати, і поки залізо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокій
рівнини, синю дрімоту далеких просторів. Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на
позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться, так як мені. І ти, зозуле, з
вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими
пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть... Прощайте. Йду
поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...
Вересень 1908 р.
1[1] На віки вічні
Ольга Кобилянська
«Земля»
Стислий виклад тексту
Недалеко від ріки Серету на Буковині простяглося село Д. Навкруги нього — рівні
поля, а із заходу — великий панський ліс. Оддалік видніються ще невеликі ліски.
Багато господарів їздили на заробітки до Молдови, тому хати й подвір'я занедбані.
А от хата Докії, дружини заможного ґазди Василя Чоп'яка, вигідно виділялася серед
сільських хат охайністю, ладом і чистотою, садком та квітником. І все це завдяки
господині. Сам господар був пиякою, зневажав жінку й бив її, продавав потихеньку свою
землю. Докія, відчуваючи, що втрачає щодень сили і здоров'я, вирішує віддати заміж свою
молоду єдину доньку Парасинку, щоб бути спокійною за її долю. Найкраще б їй підходив
син заможних газдів Михайло ,але тому йти в армію. Тоді мати вирішила, що віддасть
Парасинку за Тодорику, не дуже гарного, але непитущого, хазяйновитого й багатого
хлопця. Дівчина зі сльозами піддалася на умовляння матері.
Відбувається весілля. Дружбою у Тодорики був Михайло. Усі дівчата крадькома на
нього задивлялися, серед них і тиха панська най мичка Анна. Старий Івоніка Федорчук
говорив Докії, що жалкує за такою невісткою, як Парасинка. Тим більше, що й землі їхні
поряд. У нього два сини, але зовсім різні. Михайло працьовитий і чемний, а Сава
байдужий до господарства, не любить землі. То він і не одержить її, якщо не зміниться.
Адже земля "підпливла нашою кров'ю і нашим потом. Кожна грудка, кожний ступінь
може посвідчити, як наші крижі угиналися тяжко, дороблюючися її, як часто голодом і
холодом ми годувалися, аби зароблене не йшло на кусник хліба, але на неї, на грудочки
її!" Івоніка розказував, як вони з жінкою працювали на будівництві, залишили там
здоров'я, як шкодували для себе кусника м'яса й ложки молока, обертали все в гроші, щоб
купити побільше землі. То хіба ж можна "так легко випускати з рук те, чого так тяжко
дороблялося?"
161
Докія дивиться, як гуляє Михайло, і з жалем питає, чому той має йти до служби.
Івоніка признається, що має триста ринських і радо віддасть їх, щоб відкупити сина від
служби. Піде до жида й домовиться. А коли будуть біля нього такі молоді робочі руки, як
у Михайла, то все повернеться йому.
Була весна. Івоніка з Михайлом пішли до міста, а Сава — наглянути в полі бурдеї,
де була худоба. Хлопець із неприязню подумав про старшого брата — вказує йому,
повчає. Ну й що, що любить чорнооку Рахіру? Хай його батько й посварився з батьком
Рахіри Григорієм за фальшиве свідчення того, але він, Сава, у тому не винен. І нічого, що
Рахіра йому родичкою доводиться — він гріхів не боїться. Сава любив стріляти, тішився,
коли попадав у звірину чи пташину, не думаючи, потрібні вони йому чи ні. Думав, як
добре, що Михайла візьмуть до війська, тоді йому не треба буде критися, йдучи до Рахіри.
Марійка жила у згоді зі своїм чоловіком, поважала його. Була доброю господинею,
але заощаджувала на всьому, тому в селі її звали скупою. Це її злило. Як не витрачає часу
за балаканиною, не роздаровує добро, їсть просту їжу — то вже й скупа? Зате скільки в неї
добра в скринях, придбаного для своїх дорогих дітей! Журилася, що Михайлові треба йти
в армію. Побігла до ворожки, і та їй нагадала великий жаль, що бідним роздаватиме своє
добро й од людей ховатиметься, а те, що наймиліше, піде од неї далеко, те, що далеке,
стане близько до серця.
І Сава був високий на зріст. Його обличчя можна 6 назвати гарним, якби не
холодний блукаючий погляд великих сірих очей. Хлопець прийшов додому, так і не
напоївши худоби, бо зголоднів. Мати Почала його лаяти, що не дбає про худобу й
господарство, що ходить до безпутної дівчини, сказала, щоб ішов туди, звідки прийшов.
Сава набрав яєць, вкрав курку й пішов до Рахіри.
Прийшли з міста Михайло й батько, сказали, що хлопцеві все Ж доведеться йти до
війська, бо жид, з яким Івоніка домовився про відкуп і якому дав гроші, десь зник.
Наступного дня батько з Михайлом орали волами землю. Івоніка дивився на сина й
не міг надивитися. Заговорили про Саву. Михайло сказав, що треба з ним суворіше,
розповів, як той гостро йому відмовляв, ще й якимось зіллям ворожив.
Зійшлися на тому, що Сава молодий, дурний, його підмовляє Рахіра, ось коли
Михайло піде до війська, він буде допомагати батькам і порозумнішає. Син порадив
батькові продати частину худоби, щоб легше було хазяйнувати, але Івоніка надумав, що
саме з цими волами його старший син розпочне разом з молодою дружиною своє
господарство.
Був травень. Михайло був у бурдеї, пас волів, дивлячись на них, як на рідню,
особливо, коли дізнався, що вони призначені йому. І думав про панську робітницю Анну,
яку таємно любив. Вона наймичка, до міста не поїде, та це їй і не дозволить лиха мати, яка
тільки й знала, що забирати в неї зароблені гроші, Брат теж вимагав грошей і бив, як не
мала їх.
Вперше Михайло побачив Анну на панському подвір'ї, як разом лузали кукурудзу.
Анна була гарна, скромна, знала багато різних робіт, не дозволяла хлопцям сороміцьких
жартів
при
собі.
Усі
її
дуже
поважали.
Другого разу Михайло бачив дівчину, як ішов до крамниці по сіль. Анна допомагала
матері чистити горох, а та почала скаржитися хлопцеві на невдячних дітей. Михайлові
було дуже жаль Анночки, яку так несправедливо лаяла її погана мати.
Після того Михайло став бачити Анну частіше, коли мав справу на панському
дворі. Була вона інша, ніж сільські дівчата, — ніжніша й тонких звичаїв, охайніша.
Товаришувала тільки з дочкою Докії Парасинкою. Сільські хлопці мало нею цікавилися,
бо була бідною, не мала ні землі, ні грошей.
Анна і сама не знала, як її душею заволодів Михайло. Був він добрий до неї і не
так, як інші. Багатий, а говорив, як з рівною собі.
Одного разу Анна поверталася з грибами з лісу, припізнилася Тут на стежці її чекав
Михайло. І зізнався, що давно її любить, хоче мати за жінку. Анна не сподівалася такого
162
щастя і теж призналася, що любить Михайла. Вони вирішили поки що не зізнаватися
нікому. У цей час дівчині здалося, що із "сусіднього" ліска на них летить щось темне з
вогняними очима. Вона злякалася, заплакала, перед чуваючи щось недобре, а парубок
заспокоював її й розраджувати словами.
А в цей час Сава прокрадався до Рахіри. Він приніс їй з дому крадькома взяті
борошно й сир. Вони почали розмовляти, лаяти батьків Сави й брата, які все повчають
хлопця. У Рахіри Сава почував себе вільно, робив, що хотів — пив, палив тютюн. Рахіра
мала над ним якусь силу, казала слухати її, тоді буде він, Сава, багатим ґаздою, а вона —
його ґаздинею.
Настав жовтень. Федорчуки із сумом та плачем проводжали Михайла. Хлопець теж
із жалем прощався з худібкою, з полем, зі стежиною, де стрічався з Анною. Зброї він не
любив з дитинства і вважав її чимось скритим та небезпечним.
Михайло звик до спокою і ритму, спорідненого з природою, а місто з його гамором
та поспіхом знесилювало його душу.
Минали тижні, а Михайло ніяк не міг звикнути до життя в казармі, у нього навіть
закралася думка про дезертирство. Батько приходив тепер майже щотижня, приносив
домашні гостинці, розраджував, умовляв. Дикі порядки армійської служби були нестерпні
для Михайла, особливо після того, як капрал примусив жовнірів (Вилизувати сміття з
підлоги в казармі. Щодня була якась новина: "там один умер, тут побив кінь якогось на
смерть... там якийсь стратився...". Якось на солдатах узимку випробовували намети. Ті
виявилися непридатними, й багато новобранців ледь не загинули вночі через мороз.
Мати гнівалася на Саву й казала, що він не отримає землі, якщо буде знатися з
Рахірою. Сава виказував, що батьки люблять Михайла більше і дбають лише про того, а
він зробить так, як сам захоче.
Пани виїхали до міста, Анну ж мати з ними не пустила. Тепер дівчина служила у
попових панночок. З Михайлом вони бачилися на Великодні свята. Хлопець просив її
потерпіти й почекати, поки він прийде зі служби, тоді всім і скажуть про себе.
Минув рік. Усе було так само — Федорчуки працювали біля землі, на свята
очікували сина й переживали та плакали за ним. Якось Па маневрах у спеку біля криниці
Михайло випадково штовхнув лейтенанта, і той так побив парубка, що не можна було й
пізнати.
Анна пішла на прощу й дуже щиро молилася. Люди хвалили — яка побожна, а
потім виявилося, що має гріх — от-от стане матір'ю. Усі дивувалися, мати й брат
лютували, але не дізналися, хто батько майбутньої дитини. Тоді вигнали з дому. Оскільки
не було в неї товаришок, то прийняла її прихильна до неї Докія й пообіцяла не кидати в
тяжкій годині.
Анна пасла худобу, шила й чекала Михайла, який вирішив, що скаже батькам про
одруження на день свого патрона — святого Михайла.
Якось Рахіра зустріла Анну, почала розпитувати її, намагаючись щось дізнатися
про батька дитини, переповідала сільські плітки. Анна розлютилася й сказала, що про
Рахіру думають у селі. Дівчата так посварилися, що Анна навіть ударила Рахіру й сказала,
що Івоніка й Марійка ніколи не згодяться на невістку-чарівницю й ледащицю. Рахіра
поскаржилася Саві й сказала, щоб покарав її кривдницю.
Через деякий час Анна зустріла на стежці Саву, глянула в його страшні очі й
зомліла. За чотири дні до святого Михайла в Івоніки трапилося нещастя. Собака напав на
теля, те злякалося, стрибнуло через пліт і розпороло собі живіт. Худобину довелося
дорізати. Це звіря призначалося Саві, й він був прикро вражений та засмучений.
Вирішили з Михайлом піти в сусідній панський лісок уночі, щоб набрати дерева й
відремонтувати огорожу. Михайло, який був у відпустці, не хотів іти, бо вважав це за
крадіжку, але пішов.
Вранці Марійка клопоталася по господарству, чекала синів, щоб хто із синів
прийшов забрати їжу. Але побережник (лісник) приніс страшну новину — Михайло
163
лежить у ліску застрелений. Мати, в чому була, кричачи, кинулася туди. Швидко зібралася
громада й жахалася — кому Михайло завадив, кому він ворог?
Івоніка того дня рано-вранці пішов до міста у справах, швидко все залагодив і, не
відпочиваючи, потягся додому, бо на душі був якийсь неспокій. Наче грім ударив, коли
побачив мертвого сина на возі. По хвилі спитав, де Сава (а його не було!), та вмовк.
Багато людей зібралося в хаті. Всі плакали за добрим хлопцем. Та ось ледве
ввійшла Анна й кинулася до Михайла. Батьки сполошилися, вони не вірили, що їхній син і
є батьком майбутньої дитини Анни. Це був сором. Вони почали проганяти жінку, а та
кинулася до Сави з криком, що той убивця. Марійка кричала на неї, гнала геть з хати, а на
Михайлові виступила свіжа кров. Одна свічка впала, покотилася й загасла біля ніг Сави.
Батько вийшов на двір і став гаряче молитися. Він зрозумів, що "за землю підняв
Сава руку на свого брата, лиш за землю! Що іншого тут не могло бути, а чужий не
сповнив свого страшного злочину. Як одинак надіявся колись дістати всю землю". Але як
сказати на власного сина, що — вбивця?
Другого дня приїхала комісія. Встановили, що стріляли зблизька, що він був би
живий, коли б вчасно надали поміч. Коли розпитували людей, Сава був блідий і трясся,
мов у пропасниці. Лікар звернув на нього увагу, подумав, чи не холера, бува. Підійшов і
побачив на білих шароварах у того крапельки крові. Сава пробелькотів, що це від зайця.
Саву запідозрили, обшукали бурдей, але нічого не знайшли. Коли робили розтин тіла
Михайла, викотилася куля, і батько непомітно її підібрав. Він її упізнав — такими кулями
користувався лише Сава. Але Івоніка не міг стратити й другого сина... Саву забрали до
міста.
Судді наказали ховати того ж дня, хоч як батько не просив відкласти це до завтра.
Пишне поховання відбулося, а поминки робили в тому,ж лісі, де загинув хлопець.
Анна народила близнят, двох хлопчиків. Докія потримала її в себе до весни, потім
Анна мусила піти на роботу. За намовою Докії вирішила піти до батьків Михайла, може б,
вони прийняли до себе хоч одного онука, але Марійка вигнала жінку із соромом і
клятьбою.
На Різдво, коли Марійка була сама в хатині, підійшов якийсь чоловік під вікно й
сказав, що бачив, як брати йшли разом до лісу, а говорить він це тому тільки тепер, бо не
хоче мати каменя на душі.
Через брак доказів Саву відпустили, і він знову пішов до Рахіри, кажучи, що не
потребує батьківської землі, піде з жінкою на заробітки до Молдови. Анна носилася з
божевільною думкою вбити Саву, і той однієї її боявся, став навіть до церкви ходити.
Вона кидалася на нього, як тигриця, де б не зустріла. Та померли близнята Анни, і вона
майже збожеволіла, бродила полями безтямна, заходила до хат, не пізнаючи нікого.
Зайшла й до Івоніки. Той тяжко картав дружину, що не прийняла онуків. Адже ж вона
була Михайловою, і не просто так люди з розуму від жалю сходять. Після того Анну
відвезли до шпиталю, і село внесло за неї кошти. Пройшло шість років. Івоніка й Марійка
працювали на землі, як Н раніше, і все йшло за Михайлову душу — годували обідами
бідних. Саву відділили, дали половину хати в селі, а землею не наділили — хай сам
заробляє її. Марійка сама прийшла до думки, що Сава — братовбивця, й почала його
ненавидіти та клясти, а Рахіру лаяла й била, де зустрічала. Петро, Докіїн брат, став
лісником і одружився з Анною. Живуть уже п'ять років. У хаті рівновага й лад, невтомна
праця й твердий ясний розум. Петро аж помолодшав. Народився у них хлопчик. Надумали
його віддати до школи, щоб не прив'язувався до землі, бо не кожного вона щастям наділяє.
Івоніка потайки від Марійки записав на хлопця найкращий лан Михайла.
Для Анни з Петром їхня дитина — найбільша втіха, виповнення їхніх надій та мрій.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)
Повість "Земля" висвітлює одвічні проблеми — людини і землі, злочину й кари,
батьків і дітей. Трагічна історія родини Федорчуків — це новітня інтерпретація
164
християнського мотиву братовбивства, хоч і написана за реальними подіями, що
відбулися в с. Димка, де жила якийсь час О. Кобилянська. Цьому творові притаманні
глибокий психологізм та символізм у розкритті образів. Так, Михайло і Сава —
протилежні психологічні типи. Марійка та Івоніка — уособлення цінностей народної
моралі, Сава і Рахіра — втілення духовної деградації, образ Анни передає трагедію
шляхетної, чутливої душі в жорстоких обставинах тогочасного сільського життя.
Василь Стефаник.
«Камінний хрест»
I
Відколи Івана Дідуха запам’ятали в селі газдою, відтоді він мав усе лиш одного
коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; на
коня мав ремінну шлею і нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею.
Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав, може, ліпше, як нашильником.
То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили
виступали, однако їм обом під гору посторонки моцувалися, як струнви, і однако з гори
волочилися по землі. Догори ліз кінь як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолі
тріснув, така велика жила напухала йому на чолі. Згори кінь виглядав, як би Іван його
повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх
жил, як ланцюгом із синьої сталі.
Не раз ранком, іще перед сходом сонця, їхав Іван у поле пільною доріжкою. Шлеї
не мав на собі, лише йшов із правого боку і тримав дишель як би під пахою. І кінь, і Іван
держалися крепко, бо оба відпочали через ніч. То як їм траплялося сходити з горба, то
бігли. Бігли вдолину і лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових.
Придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу
на ті сліди. Але часом серед найбільшого розгону на самій середині гори Іван починав
налягати на ногу і спирав коня. Сідав коло дороги, брав ногу в руки і слинив, аби найти те
місце, де бодяк забився.
— Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її слинов промивай, — говорив Іван
іспересердя.
— Діду Іване, а батюгов того борозного, най біжить, коли овес поїдає…
Це хтось так брав на сміх Івана, що видів його патороч зі свого поля. Але Іван
здавна привик до таких сміхованців і спокійно тягнув бодяк дальше. Як не міг бодяка
витягнути, то кулаком його вгонив далі в ногу і, встаючи, казав:
— Не біси, вігниєш та й сам віпадеш, а я не маю чєсу з тобою панькатися…
А ще Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений,
як би два залізні краки стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв.
Як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину
завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату горба щонайвищого і щонайгіршого
над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під
небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав його і не сіяв і межі ніякої на нім не було.
Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти. Оба з конем довозили гною під горб, а
сам уже Іван носив його мішком наверх. Часом на долішні ниви спадав із горба його
голосний крик:
— Е-ех, мой, як тобов грєну, та й по нитці розлетишси, який же-с тєжкий!
Але, відай, ніколи не гримнув, бо шкодував міха, і поволі його спускав із плечей на
землю. А раз вечором оповідав жінці і дітям таку пригоду:
— Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колінкую з гноєм наверх,
аж шкіра з колін обскакує. Піт із-за кожного волоска просік, та й так ми солоно в роті, аж
гірко. Ледви я добивси на гору. А на горі такий вітрець дунув на мене, але такий
165
легонький, що аж! А підіть же, як мене за мінуту в попереці зачєло ножами шпикати —
гадав-сми, що минуси!
Від цієї пригоди Іван ходив усе зібганий у поясі, а люди прозвали його
Переломаний.
Але хоч той горб його переломив, то політки давав добрі. Іван бив палі, бив кілля,
виносив на нього тверді кицки трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні
дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі.
Чим старівся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба.
— Такий песій горб, що стрімголов удолину тручєє! Не раз, як заходяче сонце
застало Івана наверху, то несло його тінь із горбом разом далеко на ниви. По тих нивах
залягла тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував пальцем на свою
тінь і говорив горбові:
— Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носе, то мус родити хліб!
На інших нивах, що Іван собі купив за гроші, принесені з войська, робили сини і
жінка. Іван найбільше коло горба заходився.
Ще Івана знали в селі з того, що до церкви ходив лиш раз у рік, на Великдень, і що
курей зіцірував. То так він їх научував, що жадна не важилася поступити на подвір’я і
порпати гній. Котра раз лапкою драпнула, то вже згинула від лопати або від бука. Хоч би
Іваниха хрестом стелилася, то не помогло.
Та й хіба ще то, що Іван ніколи не їв коло стола. Все на лаві.
— Був-сми наймитом, а потім вібув-сми десіть рік у воську, та я стола не знав, та й
коло стола мені їда не йде до трунку.
Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою.
II
Гостей у Івана повна хата, газди і газдині. Іван спродав усе, що мав, бо сини з
жінкою наважилися до Канади, а старий мусив укінці податися.
Спросив Іван ціле село.
Стояв перед гостями, тримав порцію горівки у правій руці і, видко, каменів, бо
слова не годен був заговорити.
— Дєкую вам файно, газди і газдині, що-сте ні мали за газду, а мою за газдиню…
Не договорював і не пив до нікого, лиш тупо глядів на-вперед себе і хитав головою,
як би молитву говорив і на кожне її слово головою потакував.
То як часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь із води і покладе
його на беріг, то той камінь стоїть на березі тяжкий і бездушний. Сонце лупає з нього
черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі фосфоричні звізди. Блимає той
камінь, мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам’яними очима своїми
глядить на живу воду і сумує, що не гнітить його тягар води, як гнітив від віків. Глядить із
берега на воду, як на утрачене щастя.
Отак Іван дивився на людей, як той камінь на воду. Потряс сивим волоссям, як
гривою, кованою зі сталевих ниток, і договорював:
— Та дєкую вам красно, та най вам бог дасть, що собі в него жєдаєте. Дай вам боже
здоров’є, діду Міхайле…
Подав Михайлові порцію і цілувалися в руки.
— Куме Іване, дай вам боже прожити ще на цім світі, та най господь милосердний
щасливо запровадить вас на місце та й допоможе ласков своєв наново газдов стати!
— Коби бог позволив… Газди, а проше, а доцєгніть же… Гадав-сми, що вас за стів
пообсаджую, як прийдете на весілє синове, але інакше зробилоси. То вже таке настало, що
за що наші діди та й тати не знали, то ми мусимо знати. Господа воля! А законтентуйте ж
си, газди, та й вібачєйте за решту.
Взяв порцію горівки та підійшов д жінкам, що сиділи на другім кінці стола від
постелі.
166
— Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напитиси. Дивюси на вас, та й ми, як якись казав,
молоді літа нагадуютьси. Де, де, де-е? Ото-сте були хлопєнна дівка, годна-сте були! Тосми за вами не одну нічку збавив, то-сте в данці ходили, як сновавка —так рівно! Ба, де,
кумо, тоті роки наші! Ану-ко пережийте та й вібачєйте, що-м на старість данець нагадав.
А проше…
Глянув на свою стару, що плакала між жінками, і виймив із пазухи хустину.
— Стара, ня, на-коб тобі платину та файно обітриси, аби я тут ніяких плачів не
видів! Гостий собі пилнуй, а плакати ще доста чєсу, ще так си наплачеш, що очі ти
витечуть.
Відійшов до газдів і крутив головою.
— Щось би-м сказав, та най мовчу, най шіную образи в хаті і вас яко грешних. Але
рівно не дай боже нікому доброму на жіночий розум перейти! Аді, видите, як плаче, та на
кого, на мене? На мене, газдине моя? То я тебе вікорінував на старість із твої хати?
Мовчи, не хлипай, бо ти сиві кіски зараз обмичу, та й підеш у ту Гамерику, як жидівка.
— Куме Іване, а лишіть же ви собі жінку, таже вона вам не воріг, та й дітем своїм
не воріг, та її банно за родом та й за своїм селом.
— Тимофіхо, як не знаєте, то не говоріть анідзелень! То її банно, а я туда з
віскоком іду?!
Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею, і бився в
груди.
— Озміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та, може, той жовч пукне, бо не
вітримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!
III
— А проше, газди, а озміть же без царамонії та будьте вібачні, бо ми вже
подорожні. Та й мені, старому, не дивуйтеси, що трохи втираю на жінку, але то не
задурно, ой, не задурно. Цего би ніколи не було, якби не вона з синами. Сини, уважєєте,
письменні, так як дістали якесь письмо до рук, як дістали якусь напу, та як підійшли під
стару, та й пилили, пилили, аж перерубали. Два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш
Канада та й Канада. А як ні достинули, як-єм видів, що однако ні муть отут на старість
гризти, як не піду, та й єм продав щодо крішки. Сини не хотє бути наймитами післі мої
голови та й кажуть: «Ти наш тато, та й заведи нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас
розділиш, та й не буде з чим киватиси». Най їм бог помогає їсти тот хліб, а мені однако
гинути. Але, газди, де мені, переломаному, до ходів? Я зробок — ціле тіло мозиль, кості
дрихлаві, що заки їх рано зведеш докупи, то десіть раз йойкнеш!
— То вже, Іване, пропало, а ви собі туск до голови не припускайте. А може, як нам
дорогу покажете, та й усі за вами підемо. За цим краєм не варт собі туск до серця брати!
Ца земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен, і
вона не годна, обоє вже не годні. І саранчі нема, і пшениці нема. А податки накипають:
що-с платив лева, то тепер п’єть, що-с їв солонину, то тепер барабулю. Ой, ззолили нас,
так нас ймили в руки, що з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати. Але колись
на ці землі буде покаяніє, бо нарід поріжеси! Не маєте ви за чим банувати!.
— Дєкую вам за це слово, але єго не приймаю. Певне, що нарід поріжеси. А тож
бог не гніваєси на таких, що землю на гиндель пускають? Тепер нікому не треба землі,
лиш викслів та банків. Тепер молоді газди мудрі настали, такі фаєрмани, що за землев не
згоріли. А дивіть-ко си на ту стару скрипку, та пускати її на гиндель?! Таже то дуплава
верба, кини пальцем, та й маком сєде! Та гадаєте, що вона зайде на місце? От, перевернеси
десь у окіп та й пси розтєгнуть, а нас поженуть далі і подивитиси не дадуть! Відки таким
дітем має бог благословити? Стара, а суди ж!
Прийшла Іваниха, старенька і сухонька.
— Катерино, що ти собі небого, у свої голові гадаєш? Де ті покладу в могилу? Ци
риба ті має з’їсти? Та тут порєдні рибі нема що на один зуб узєти. Аді!
І натягав шкіру на жінчиній руці і показував людям.
167
— Лиш шкіра на кості. Куда цему, газди, йти з печі? Була-с порєдна газдиня,
тєжко-с працувала, не гайнувала-с, але на старість у далеку дорогу вібраласи. Аді, видиш,
де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!
І показав їй через вікно могилу.
— Не хотіла-с іти на цу Канаду, то підемо світами і розвіемоси на старість, як лист
по полі. Бог знає, як з нами буде… а я хочу з тобов перед цими нашими людьми
віпрощитиси. Так, як слюб-сми перед ними брали, та так хочу перед ними віпрощитиси з
тобов на смерть. Може, тебе так кинуть у море, що я не буду видіти, а може, мене кинуть,
що ти не меш видіти, та прости ми, стара, що-м ти не раз догорив, що-м, може, ті коли
скривдив, прости мені і перший раз, і другий раз, і третій раз.
Цілувалися. Стара впала Іванові на руки, а він казав:
— А то ті, небого, в далеку могилу везу…
Але сих слів уже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що зпоміж острих мечів повіяв та всі голови мужиків на груди похилив.
IV
— А тепер ступай собі, стара, межи газдині та пильнуй, аби кожду своє дійшло, та
напийси раз, аби-м ті на віку видів п’єну.
— А вас, газди, я ще маю на два гатунки просити. Десь, може, сини пусте в село на
пошту, що нас із старов уже нема. Та би-м просив вас, аби-сте за нас наймили служебку та
й аби-сте си так, як сегодні, зійшли на обідець та віказали очинаш за нас. Може, пан бог
менше гріха припише. Я гроші лишу Якові, бо він молодий та й слушний чоловік та не
сховає дідів грейцір.
— Наймемо, наймемо і очинаш за вас вікажемо…
Іван задумався. На його тварі малювався якийсь стид.
— Ви старому не дивуйтеси та не смійтеси з діда. Мені самому гей устид вам це
казати, але здає ми си, що би-м гріх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаєте, що я собі на
своїм горбі хресток камінний поклав. Гірко-м віз і гірко-м го наверх вісаджував, але-м
поклав. Такий тєжкий, що горб го не скине, мусить го на собі тримати так, як мене тримав.
Хотів-єм кілько памнєтки по собі лишити.
Стулив долоні в трубу і притискав до губів.
— Так баную за тим горбом, як дитина за цицков. Я на нім вік свій спендив і
окалічів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взєв з собов у світ. Банно ми за
найменшов крішков у селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не
перебаную.
Очі замиготіли великим жалем, а лице задрожало, як чорна рілля під сонцем
дрожить.
— Оцеї ночі лежу в стодолі, та думаю, та думаю: господи милосердний, ба що-м
так глібоко зогрішив, що женеш ні за світові води? Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й
роб! Не раз, як днинка кінчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до бога: господи,
не покинь ні ніколи чорним кавалком хліба, а я буду все працувати, хіба бих не міг ні
руков, ні ногов кинути…
— Потім мене такий туск напав, що-м чиколонки гриз і чупер собі микав, качєв-єм
си по соломі, як худобина. Та й нечисте цукнулоси до мене! Не знаю і як, і коли вчинив-єм
си під грушков з воловодом. За малу филю був би-м си затєг. Але господь милосердний
знає, що робить. Нагадав-єм собі за свій хрест та й мене геть відійшло, їй, як не побіжу, як
не побіжу на свій горб! За годинку вже-м сидів під хрестом. Посидів, посидів довгенько
— та й якось ми легше стало.
— Аді, стою перед вами і говорю з вами, а тот горб не віходить ми з голови. Таки
го виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду го видіти. Все забуду, а його не забуду.
Співанки-м знав—та й на нім забув-єм, силу-м мав — та й на нім лишив-єм.
Одна сльоза котилася по лиці, як перла по скалі.
168
— Та я вас просю, газди, аби ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви
ніколи мого горба не минали. Будь котрий молодий най вібіжить та най покропить хрест
свіченов водицев, бо знаєте, що ксьондз на гору не піде. Просю я вас за це дуже грешно,
аби-сьте мені мого хреста ніколи не минали. Буду за вас бога на тім світі просити, лиш
зробіть дідові єго волю.
Як коли би хотів рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотів
навіки закопати в серцях гостей свою просьбу.
— Іване, куме, а лишіть же ви туск на боці, геть єго відкиньте. Ми вас усе будемо
нагадувати, раз назавше. Були-сте порєдний чоловік, не лізли-сте натарапом на нікого,
нікому-сте не переорали, ані пересіяли, чужого зеренця-сте не порунтали. Ой, ні! Муть вас
люди нагадувати та й хреста вашого на світу неділю не минуть.
Отак Михайло розводив Івана.
V
— Вже-м вам, панове газди, все сказав, а тепер хто ні любить, та тот буде пити зо
мнов. Сонечко вже над могилов, а ви ще порцію горівки зо мнов не віпили. Заки-м ще в
свої хаті і маю гості за своїм столом, то буду з ними пити, а хто ні навидить, то буде
також.
Почалася пиятика, та пиятика, що робить із мужиків подурілих хлопців. Незабавки
п’яний уже Іван казав закликати музику, аби грав молодіжі, що заступила ціле подвір’я.
— Мой, маєте так данцувати, аби земля дудніла, аби одної травички на току не
лишилоси!
В хаті всі пили, всі говорили, а ніхто не слухав. Бесіда йшла сама для себе, бо треба
її було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вітер.
— Як-єм го віпуцував, то був віпуцований, котре чорний, то як сріблом посипав по
чорну, а котре білий, то як маслом сніг помастив. Коні були в мене в ордунку, цісар міг
сідати! Але-м гроший мав, ой, мав, мав!
— Коби-м учинився серед тако пустині — лиш я та бог аби був! Аби-м ходів, як
дика звір, лиш кобих не видів ні тих жидів, ні панів, ні ксьондзів. Отогди би називалоси,
що-м пан! А ца земля най западаєси, най си і зараз западе, то-м не згорів. За чим? Били та
катували наших татів, та в ярем запрєгали, а нам уже кусня хліба не дають прожерти… Е,
кобито так по-мому…
— Ще не находився такий секвертант, аби що з него стєг за податок, он, ні! Був
чех, був німець, був поляк — г., пробачєйте, взєли. Але як настав мадзур, та й найшов
кожушину аж під вишнев. Кажу вам, мадзур біда, очі печи та й гріху за него нема…
Всякої бесіди було богато, але вона розліталася в найріжніші сторони, як надгнилі
дерева в старім лісі.
В шум, гамір, і зойки, і в жалісну веселість скрипки врізувався спів Івана і старого
Михайла. Той спів, що його не раз чути на весіллях, як старі хлопи доберуть охоти і
заведуть стародавніх співанок. Слова співу йдуть через старе горло з перешкодами, як
коли би не лиш на руках у них, але і в горлі мозилі понаростали. Ідуть слова тих співанок,
як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерлій землі, а воно раз на раз
зупиняється на кожнім ярочку і дрожить подертими берегами, як перед смертю.
Іван та й Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили,
а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть у гості.
Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави
хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе і тулили чоло
до чола і сумували. Ловилися за шию, цілувалися, били кулаками в груди і в стіл і такої
собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті не могли жадного слова
вимовити, лиш: «Ой Іванку, брате!», «Ой Міхайле, приятелю!»
VI
— Дєдю, чуєте, то вже чєс віходити до колії, а ви розспівалиси як задобро-миру.
169
Іван витріщив очі, але так дивно, що син побілів і подався назад, та й поклав голову
в долоні і довго щось собі нагадував. Устав із-за стола, підійшов до жінки і взяв її за
рукав.
— Стара, гай, машір — інц, цвай, драй! Ходи, уберемоси по-панцьки та й підемо
панувати.
Вийшли обоє.
Як уходили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла
над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач.
Жінки заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою, аби щось ізгори не
впало і її на місці не роздавило. А Михайло ймив Івана за барки, і шалено термосив ним, і
верещав як стеклий.
— Мой, як-єс газда, то фурни тото катранє з себе, бо ті віполичкую як курву!
Але Іван не дивився в той бік. Ймив стару за шию і пустився з нею в танець.
— Польки мені грай, по-панцьки, мам гроші!
Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з
рук.
Вбігли сини і силоміць винесли обоїх із хати.
На подвір’ю Іван танцював дальше якоїсь польки, а Іваниха обчепилася руками
порога і приповідала:
— Ото-мси ті віходила, ото-мси ті вігризла оцими ногами!
І все рукою показувала в повітрю, як глибоко вона той поріг виходила.
VII
Плоти попри дороги тріщали і падали — всі люди випроваджували Івана. Він ішов
зі старою, згорблений, в цайговім, сивім одінню і щохвиля танцював польки.
Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи
прочуняв і показував старій хрест:
— Видиш, стара, наш хрестик? Там є відбито і твоє намено. Не біси, є і моє, і
твоє….
Леся Українка
«Contra spem spero!»
Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
170
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть - і настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
2 травня 1890 р.
«Лісова пісня»
Стислий виклад тексту
Дійові особи:
«Той, що греблі рве»
Потерчата
Русалка
Водяник
Русалка Польова
Мати Лукашева
Лукаш
Дядько Лев
Доля
Злидні
Перелесник
Пропасниця
Куць
Мавка
Лісовик
Килина
«Той, що в скалі сидить»
Хлопчик
Діти Килини
Події відбуваються в старезному лісі, на Волині, протягом року. У творі діють міфічні
171
істоти: Мавка і Русалка, Лісовик і Перелесник, Водяник і Потерчата. Кожна дія
починається пейзажем, який змінюється відповідно до пори року.
ПЕРША ДІЯ
П'єса розпочинається з прологу — волинського лісового пейзажу: «Старезний, густий,
предковічний ліс на Волині. Посередлісу простора галява з плакучою березою і великим
прастарим дубом... Саме озеро — тиховодне, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим
плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не понура — повна ніжної задумливої
поліської краси».
Із лісу на прогалину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш. Ці люди з'явились до лісу,
щоб збудувати тут хату. Але лісові істоти не хочуть, щоб серед лісу поселились люди.
Русалка. Я не терплю солом'яного духу!
Я їх топлю, щоб вимити водою той дух ненавидний. Залоскочу тих патрутнів, як
прийдуть!
Лісовик же говорить Русалці, що «давно б уже не стало сього дуба», якби не дядько Лев,
він «заклявся на життя, що дуба повік не дасть рубати».
У цей час починає все розвиватись, і ось із—за старої розщепленої верби з'являється
Мавка. Вона прокинулася від зимового сну, почувши, що хтось грає на сопілці. Лісовик їй
пояснив, що це грав людський хлопець, дядька Лева небіж, Лукаш на ймення.
Мавка хоче зустрітися з Лукашем, але Лісовик її застерігає: «Не задивляйся ти на хлопців
людських. Се лісовим дівчатам небезпечно...» І ось з'являється Лукаш, хоче з берези
наточити соку, але Мавка підбігає до нього, хапає за руку. Вона говорить, що береза її
сестра і сік ЇЇ — то кров. Лукаш дуже здивувався цим словам.
З першої ж зустрічі Лукаш і Мавка припали до вподоби один одному. Мавці дуже
подобається, як грає Лукаш на сопілці, і вона просить його заграти. Мавку зачаровує
Лукашева гра. Від цієї гри в лісі розцвітає пишніше дика рожа, стає білішим квіт калини,
закувала зозуля, заспівав соловейко. Та Мавці чомусь раптом стало сумно до сліз, мабуть,
тому, щодень скінчився, їй не хотілося розлучатися так швидко з Лукашем. Лукаш їй
розповів, що його восени хочуть оженити. Після цих слів Мавка зажурилася.
Мавка (з тривогою). З ким?
Лукаш . Я не знаю. Дядько не казали, а може ще й не напитали дівки.
Мавка. Хіба ти сам собі не знайдеш пари?
Лукаш . Я може б, і знайшов, та...
Мавка. Що?
Лукаш. Нічого.
Мавка . Чи у людей паруються надовго?
Лукаш . Та вже ж навік!
Перейнявшися довірою до Лукаша, Мавка скаржиться йому нате, що вона зовсім самотня.
— В нас так нема, як у людей,— навіки!
Лукаш.А ти б хотіла?
Раптом чути голос дядька Лева, який кличе Лукаша. Мавка запитує юнака, чи повернеться
він.
ДРУГА ДІЯ
Пізнє літо. Де—не—де вже є перші ознаки осінньої позолоти. До озера прийшли люди,
оселилися, внесли в лісову сторону свої звичаї, гамір. Буденщина починає полонити й
Лукаша.
Лукаш виходить із лісу з сопілкою, а мати йому дорікає, що він усе грає, а робота стоїть.
Матері потрібна помічниця — невістка, та про Мавку вона не хоче й чути, бо це
«відьомське кодло».
172
Лукаш. Та хто ганяє? Бидло ж я пасу,
А Мавка помагає.
Мати. Одчепися
з такою поміччю! Потрібні ті квітки! Та ж я не маю у себе в хаті дівки на виданню... Йому
квітки та співи в голові!
Коли на подвір'ї з'являється Мавка, мати їй каже, що не слід дівці упадати за парубком, та
лісовій красуні ці людські міркування незрозумілі:
Мені ніхто такого не казав.
Дядько Лев заступається за Мавку, говорить, щоб Лукашева мати не обзивала її відьмою,
бо відьми живуть на селі, а не в лісі.
Лев. Що лісове, то не погане, сестро,—
усякі скарби з лісу йдуть...
Мати (глузливо).Аякже!
Лєв . З таких дівок бувають люди, от що!
Виходить з хати Мавка, перевдягнена у сільський одяг, волосся зачесане у дві коси і
укладене віночком навколо голови... Мати дає їй серпа і посилає жати.
Мавка . Ви хочете, щоб я сьогодні жала?
Мати .Чому ж би ні? Хіба сьогодні свято? Ось на серпа — попробуй. Як управлюсь, то
перейму тебе.
Мавці не вдалося жати, бо виринула з жита Русалка Польова і стала благати «сестрицю»
не губити її красу. Щоб допомогти їй, Мавка врізає собі руку серпом, а Русалка Польова
дякує їй за це і зникає. На полі з'являються мати Лукаша і молода повновида молодиця.
Побачивши, що Мавка нічого не зробила, мати стала її лаяти:
Ой лишенько! Іще не починала! Ой мій упадоньку! Що ж ти робила? Нездаренько!
Нехтолице! Ледащо!
Мавка . Я руку врізала...
Незабаром приходить Лукаш і починає допомагати молодиці, яка заходилася жати. Лукаш
із молодицею жнуть і в'яжуть снопи швидко, вправно. Робота підходить до кінця, мати
кличе їх полуднувати. Трохи не дов'язавши снопів, Лукаш просить Мавку зробити це, але
вона відмовляється. Мавка каже Лукашеві, щоб та жінка більше не приходила в ліс, бо
вона лукава, лиха, «хижа, наче рись». Парубкові не подобаються її слова, і він відповідає
їй, що й сам може перебратися з лісу на село.
Хлопець дов'язує останнього снопа і йде до хати. Мавка сіла в борозні і похилилась у
смутній задумі. З хати виходять мати, Килина і Лукаш. Мати наказує Лукашеві провести
молодицю додому, бо вже звечоріло, і він охоче погоджується. На Мавку ніхто не звертає
уваги. Вона підводиться і тихою втомленою ходою іде до озера, сідає на похилену вербу і
тихо плаче. Дрібний дощик густою сіткою заволікає галявину, хату й гай. Цьому
грайливому і бездушному водяному створінню Русалці ніколи не зрозуміти сили й
жертовності Мавчиного кохання. Та сили природи співчувають Мавці:
«Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене сиві
хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій».
Мавка просить Лісовика допомогти їй знов стати такою, як була:
То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна, і щастя упаде мені до ніг,
благаючи моєї ласки!
Лісовик розкриває свою кирею і дістає з—під неї пишну, гаптовану золотом багряницю і
срібний серпанок. Він надіває багряницю на Мавку, яка квітчається віночком з червоних
китиць калини і склоняється перед ним. Лісовик накидає їй на голову срібний серпанок.
З лісу вибігає Перелесник. Він підхоплює Мавку і кружляє її у вирі прудкого танцю.
Срібний серпанок на ній звився вгору, чорні коси розмаялись і змішалися з вогнистими
кучерями Перелесника. Танок стає шаленим, Мавка благає відпустити її, та він на це не
зважає і мчить лісову красуню в танці зомлілу.
Раптом з—під землі з'являється широке, страшне, темне Марище.
173
Перелесник кинувся геть і зник у лісі.
Марище умовляє Мавку піти з ним в незнаний далекий край: там, під землею, тиша,
спокій, «ні дерево, ні зілля не шелестить, не навіває мрій».
У лісі чується шелест людської ходи.
Мавка. Ось той іде, що дав мені ту Муку!
Зникай, Маро! Іде моя надія!
З лісу виходить Лукаш, а назустріч йому іде Мавка. Вона дуже бліда, хоч у яскравому
одязі.
Лукаш (побачивши її). Яка страшна! Чого ти з мене хочеш? (Поспішає до хати і говорить
матері.)
Готуйте, мамо, хліб для старостів,— Я взавтра засилаюсь до Килини!
Почувши ці слова, Мавка зриває з себе багряницю і звертається до Марища:
Мавка. Бери мене! Я хочу забуття!
Марище підхоплює її, накидає на неї чорну кирею, і обоє зникають під землею.
ТРЕТЯ ДІЯ
Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого
верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все
покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз
обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої осені.
Біля Лукашевої хати чорніє якась постать — це Мавка. Вона в чорному одязі, але на
грудях у неї червоний пучечок калини.
З лісу виходить Лісовик у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.
Він здивований, що Мавка тут, що її відпустив назад «Той, що в скалі сидить».
Мавка . Ти визволив мене своїм злочином.
Лісовик. Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я
зрадливому коханцеві твоєму? Хіба ж то не по правді, що дізнав він самотнього
несвітського одчаю, блукаючи в подобі вовчій лісом? Авжеж! Тепер він вовкулака дикий!
Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне крові людської,— не вгасить своєї муки
злої!
Мавка. Нерадій, бо я його порятувала. В серці знайшла я теє слово чарівне, що й озвірілих
в люди повертає.
Мавка не змогла жити там, у кам'яній печері, до неї дійшло те протяжне виття. Вона
прокинулась і збагнула, що забуття не суджено їй. Силою чарівного слова Мавка
врятувала Лукаша, повернувши йому людську подобу. Сповнений туги і каяття, він
кинувся в байрак терновий і зник з очей.
Під вікном чути, як Лукашева мати лається з Килиною, докоряючи невістці, що та так
довго спить, а ще у її корови так мало молока, а сама вона погана господиня.
Мавка ж, як тінь, блукає коло хати Лукашевої, сподіваючись на зустріч з коханим.
Килина побігла по воду і, повертаючись назад, побачила близько дверей постать Мавки.
Вона запитує суперницю, чого та прийшла — мабуть, чекає на Лукаша.
Мавка (притомніше, відступаючи од дверей).
Стою та дивлюся, які ви щасливі.
Килина. А щоб ти стояла у чуді та в диві!
(Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гіллям).
З лісу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.
Килина, яка сперш зраділа чоловікові, за хвилину накинулась на нього, дорікаючи за те,
що він десь «тягався, волочився», обізвала п'яницею. Лукаш їй так само грубо відповідав:
Мовчи! Не скигли!
На запитання Лукаша, куди подівся дядьків дуб, від якого лишився тільки пеньок, жінка
відповіла, що продала його купцям, аби не вмерти з голоду.
174
Із хати вибігає мати, обіймає сина, хоч він холодно сприймає це вітання, і скаржиться на
тяжке життя з «отою відьмою» — Килиною. У відповіді Лукаша звучать гіркий докір і
сумна іронія:
І та вже відьма? Ба, то вже судилось відьомською свекрухою вам бути. Та хто ж вам
винен? Ви ж її хотіли.
До них підходить хлопчик, з сопілкою, зробленою з верби, на яку перетворилася Мавка,
просить Лукаша заграти на ній. Той спочатку відмовляється, але потім пристав на
прохання хлопця.
Лукаш. Заграти?
(Починає грати спершу тихенько, далі голосніше; заводить згодом на ту веснянку, що
колись грав Мавці. Голос сопілки промовляє словами.)
«Як солодко грає
як глибоко крає,
розтинає мені груди, серденько виймає...»
Лукаш (випускає з рук сопілку).
Ой! Що се за сопілка? Чари! Чари! Кажи, чаклунко, що то за верба?
Килина . Та відчепися, відки маю знати? Я з кодлом лісовим не накладаю так, як твій рід!
Зрубай її, як хочеш, хіба я бороню? Ось на й сокиру.
Лукаш (узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась і
зашелестіла сухим листом. Він замахнувся вдруге — і спустив руки).
Ні, руки не здіймаються, не можу... чогось за серце стисло...
Килина. Дай—ноя!
(Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу.)
В сю мить з неба вогненним змієм—метеором злітає Перелесник і обіймає вербу.
Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається й на хату,
солом'яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату.
Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і разом із
речами виносять Злиднів. Один лише Лукаш стоїть нерухомо. Килина просить чоловіка
кинути ліс і повернутися на село, та Лукаш не погоджується на це. Жінка пішла геть. Аж
тут з-за берези виходить біла, легка, прозора постать, що обличчям нагадує Мавку, і
схиляється над Лукашем.
Постать Мавки.
Заграй, заграй, дай голос мому серцю! Воно ж одно лишилося від мене.
Лукаш. Сети?.. Ти упирицею прийшла,
щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!
(Розкриває груди.)
Живи моєю кров'ю! Так і треба, бо я тебе занапастив...
Мавка. Ні, милий,
ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихій гілці голос.
Мавка ні в чому не винить Лукаша.
Закінчується драма—феєрія ремаркою, що сама по собі сприймається як поетичний твір,
як вірш у прозі:
«Лукаш починає грати. Спочатку гра його сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось
загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу. Як міниться
туга, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки
озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч.
Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з
покликом щастя.
Білий цвіт закриває закохану пару, а згодом переходить у заметіль. Коли завірюха ущухла,
ми знову бачимо Лукаша, що сидить сам, прихилившись до берези. На вустах щаслива
усмішка, очі заплющені. Сніг, ніби шапкою, нависає над його головою і падає, падає без
кінця...»
175
Микола Вороний
«Блакитна Панна»
Має крилами Весна
Запашна,
Лине вся в прозорих шатах,
У серпанках і блаватах...
Сяє усміхом примар
З-поза хмар,
Попелястих, пелехатих.
Ось вона вже крізь блакить
Майорить,
Довгожданна, нездоланна...
Ось вона — Блакитна Панна!..
Гори, гай, луги, поля —
Вся земля
Їй виспівує: «Осанна!»
А вона, як мрія сну
Чарівна,
Сяє вродою святою,
Неземною чистотою,
Сміючись на пелюстках,
На квітках
Променистою росою.
І уже в душі моїй
В сяйві мрій
В’ються хмелем арабески,
Миготять камеї, фрески,
Гомонять-бринять пісні
Голосні
І сплітаються в гротески.
Олександр Олесь
«Чари ночі»
Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її, Знов молодість не буде!
Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.
На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе 176
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.
Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.
Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.
Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани...
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п'яні.
Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, Гори! Життя - єдина мить,
Для смерті ж - вічність ціла.
Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.
І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.
Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди,
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.
І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі...
Та знай: над нас - боги скупі,
Над нас - глухі й нечулі..."
.......................
.......................
Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її Знов молодість не буде!"
«О слово рідне! Орле скутий!..»
177
О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам'ятно забутий.
О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев...
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
1907
Володимир Винниченко
«Момент»
І раз Шехерезада так почав своє оповідання:
— Слухайте. Було це навесні. Ви ще пам'ятаєте, що то таке весна? Пам'ятаєте небо,
синє, глибоке, далеке! Пам'ятаєте, як ляжеш в траву десь, закинеш руки за голову і глянеш
у це небо, небо весни? Е!. Ну, словом, було це навесні. Круг мене кохалося поле,
шепотіло, цілувалось. З ким?
А з небом, з вітром, з сонцем. Пахло ростом, народженням, щастям руху і життя,
змістом сущого. Словом, кажу вам, було це навесні.
А я, мої панове, їхав з моїм контрабандистом Семеном Пустуном до кордону. І той
кордон я мусив неодмінно у той же день перейти, не ждучи навіть ночі. Але коли я сказав
це Семенові, він мовчки-понуро озирнув мене, знехотя посміхнувся й, одвернувшись до
коняки, сердито крикнув:
— Вьо! Ти!
А Семен цей, треба вам сказати, не дивлячись на своє пустотливе прізвище, був
чоловік поважний і випускати з себе слів без потреби не любив. Сам був «парнишка»
дебелий, «гвардійонець», як казали його односельчани, і на всіх через те дивився завжди
згори вниз. Ступав помалу, важко, серйозно і навіть, коли ловили його «харцизники», не
мінявся, тільки ще більш насуплювався, очі робились ще меншими, колючими і страшно
якось біліли губи.
— Справді, Семене, я неодмінно мушу бути сьогодні на тім боці. Це як собі знаєте!
— з натиском повторив я.
Семен навіть не озирнувся. На величезній його спині сидів цілий ряд блискучих,
маленьких, чепурненьких мушок. Коли він робив якийсь поривчастий рух, вони
спурхували і прудко літали над спиною, неначе чайки в морі понад скелею. Потім знов
сідали і сиділи якось надзвичайно недвижно, ніби пильно вдивлялися в мене.
— Можуть убити, — раптом, верст через десять, суворо пробурмотів він,
зачепивши віжки за люшню і починаючи робити цигарку.
— Були випадки?
Семен, не хапаючись, подув на книжечку паперу, повагом одірвав один аркушик і
поліз в кишеню за тютюном.
— А чому не було?. Чи на те розуму треба, аби вбити чоловіка?
— Але було, що й не вбивали? Семен лизнув папір, витер сірника, пихкнув кілька
раз і, беручи віжки, зволив промовити:
178
— А чому не було? Було, що й не вбивали. Вйо!
— Ну, то й мене не вб'ють! — постановив я.
І, пам'ятаю, мені раптом стало страшенно смішно: я — мертвий. Ці мушки,
Семенова спина, конячинка, на якій підстрибувала комічно і глупо якось шлейка,
Семенова шапка з прогризеним верхом і. я — будучий мертвяк. Лежу десь, в якомунебудь яру дикому, порожньому, надо мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над
ранкою кружком сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать,
заглядаючи у неї, туди, всередину, де оселилась смерть. І лице моє теж зеленкувате,
тверде. А на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони і ждуть чогось.
— Як надокучило носити голову на плечах, то йдіть, — раптом несподівано
бовкнув Семен і, шарпнувши віжками, понуро крикнув: — Вішта! Ти! Кукурудзяна.
Я посміхнувся.
«Кукурудзяна» насторожено прищулила вуха, прибавила ходу, але зараз же
заспокоїлась і знов затупала байдуже й неуважно.
Пам'ятаю, село виринуло якось несподівано для мене. Не доїжджаючи до його,
Семен для чогось підвівся на возі, пильно подивився вперед і, звертаючи кудись вбік,
злегка повернув до мене голову й, тикнувши рукою кудись наперед, муркнув:
— Границя.
Я глянув туди, вперед. Далеко-далеко темніла, як тин, смуга лісу. Мені якось стало
холодно в грудях і завмерло серце. Так. Аж ось він, цей кордон. Я жадливо дивився туди,
в залите сонцем поле, на краю якого стояв цей тин, і чув, як мені якось тісно, нудно,
неспокійно.
— Ви мене зараз поведете, Семене? — спитав я. Семен повернув до мене свій
жовто-смуглявий гострий ніс, підстрижені вуса й здивовано промовив:
— Але! А чи я вже нажився на світі, щоб вести вас удень? Он, маєте ліс, в тому лісі
є жовніри, то йдіть їм у руки. А мене лишіть ще пожити трохи на світі. Ая!
Справа, очевидно, стояла зовсім кепсько, раз примусила на таку силу слів самого
Семена Пустуна.
— Значить, просто йти на ліс?
— Ая. Просто на ліс, жовнірам у руки. Ми їхали якимсь лугом поза городами.
Верби схилялись над нами, і мені чогось жаль було їх, цих любих, добродушних,
невередливих верб. Поле сховалось, а з ним сховався й той таємний тин. Ми раптом
зупинились.
Семен мовчки зліз із воза, підійшов до мене й, незадоволено-суворо, дивлячись
убік, бовкнув:
— Так ви таки зараз хочете йти?
— Таки зараз.
— Можуть убити.
— Не вб'ють.
— Ну, то лягайте, — сердито хитнув він головою на віз.
Я, не питаючись, для чого лягати, покірно ліг і, зустрівшись поглядом з вербою,
криво посміхнувсь до неї. Семен прикрив мене рядном, яке дуже пахло огірками, й
одійшов. Потім я чув, як він зліз на візок, який від цього затрусився й заскрипів, понуро
вйокнув, і ми рушили.
Мабуть, ми їхали знов без дороги, бо мене хитало, як в колисці, об колеса шарудів
бур'ян, і коняка часто зупинялась, десь хапаючи на ходу траву. І, пам'ятаю, коли мене
хитало, я здавався собі трупом, який везуть уже від кордону.
Довго так їхали, а я тільки бачив перед очима масу соломинок, які кололи мене в
лице, та сіре рядно і чув, як понуро вйокав Семен і пирхкала конячка.
Раптом знову зупинились. Рядно піднялось надо мною, а замість його глибокоглибоко синіло небо, і якоюсь незграбною скелею під ним стирчала Семенова голова в
179
шапці з його гострим, ніби мертвим носом і чорно-сивими, наче посиланими попелом,
підстриженими вусами.
— Вставайте! — муркнув він. Я підвівся. Візок стояв біля повітки, проти якої, по
другий бік подвір'я, стояла маленька, задумлива хатка, а між ними — ворота на вулицю.
— В повітку! — хитнув Семен головою і кинув навкруги пильно суворим оком. —
Розпряжу коняку та й поведу вас.
Я теж озирнувся, зстрибнув з возика й побіг до повітки. Одчинивши двері, я ступив
до неї. і від несподіванки закам'янів: на розкиданій соломі, якраз проти дверей сиділа. —
уявіть собі!. — сиділа панна. Сама настояща, городська панна, в гарненьких черевиках,
що визирали з-під сукні, з солом'яним бриликом на колінях, з здивовано направленими на
мене очима. А очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі. Я рішуче нічого ніколи не
мав проти гарненьких панн, але в повітці, на соломі, в подвір'ї контрабандиста. Я мусив
почувати себе ніяково.
— Можна ввійти? — ні з того ні з сього промурмотів я. Очі панни ще більш
поширились, потім швидко пробігли по мені, здригнулись і бризнули сміхом.
— О, будь ласка! — галантно повела вона рукою круг себе і навіть посунулась
трохи по соломі, ніби увільняючи мені місце. А очі її зо сміхом і з цікавістю дивилися на
мене.
— Дякую, — засміявся й я. Мені зразу стало легко й весело. Я непомітно озирнув
її. В темному волоссі їй запуталась соломинка і дрижала над вухом; нижня губа, як у
вередливих і гарненьких дітей, була трохи випнута наперед. В повітці було темнувато,
пахло вогкістю, шкурами, зіпрілою соломою.
— Ви, товаришу, мабуть, переправляєтесь через кордон? — спитала вона.
— Угадали. А ви теж?
— Я теж.
Ми обоє чогось засміялись.
Влетіла ластівка, защебетала і вилетіла. Пам'ятаю, в якомусь кутку повітки
тягнулась до землі жовта смуга проміння і здавалась золотою палицею, припнутою до
стіни; за повіткою Семен когось лаяв, мабуть, конячинку; в двері видно було, як літали,
наче чорні стріли, ластівки. З темних кутків повітки віяло якимсь стародавнім сумом,
якимсь журним затишком. Десь з досадою гуділа оса.
Раптом у двір, пам'ятаю, швидко ввійшов якийсь дядько, покликав Семена й
поспішно, таємниче почав щось тому говорити, часто поводячи очима до повітки, до поля,
до села. Семен понуро стояв і слухав, спустивши вздовж тіла руки. Ми ж мовчали.
Панна раптом озирнула себе й засміялася. Ах, якби ви знали, який сміх у неї був! А
сміх є дзеркало душі.
— Боже мій, як я вбралася! — скрикнула вона і, швидко вставши, почала знімати
соломинки, які, мов золоті прикраси, висіли круг її сукні й хиталися. — Знаєте: я вже два
дні тут лежу, в оцій повітці! — засміялась вона до мене. — Ій-богу! Все чогось не можна
йти. А тут гарно, правда? Наче індійський вігвам, чи як то у їх зветься? Мені дуже
подобається. Сумно тут якось. Семен мені їсти сюди носив. Тільки трошки вже нудно
стало. Ну, нічого, будемо тепер вдвох нудитись. Правда? Тільки слухайте: що ви стоїте
так, знімайте з мене солому. Гарний кавалер!
А мені, признатись по правді, хотілось би ще більш обсипати її цими соломинками,
які так через щось були до лиця їй. Я, сміючись, сказав їй це. Вона теж засміялась,
схопила з землі цілу жменю соломи й, простягнувши мені, сказала:
— Ану, нате!
Я спокійно взяв солому й, не вагаючись, обсипав нею її голову, плечі, груди.
Вона навіть не встигла рук піднять і стояла з здивовано поширеними очима.
— От, тепер дуже гарно! — сказав я.
В сей мент в дверях з'явилась велетенська постать Семена й ввійшла в повітку. Не
звертаючи уваги на солому на панні, він подививсь кудись в куток і суворо промовив:
180
— Треба зараз тікати! Стражники трусять уже товаришів. Зараз у мене будуть.
Ми приголомшено перезирнулись з панною.
— Чого ж вони шукають? — спитала вона глухо.
— Якусь панночку шукають. Мабуть, підглядів хтось, — додав він тихше. — Треба
тікать.
— Куди ж тікати? — чогось і я тихо промовив.
— Тікати на той бік. Хай панна йдуть з вами. Поки вони прийдуть, ви доберетесь
до лісу.
Губи Семена були білі, тонкі, очі зиркали з своєї глибини гостро, поривчасто.
— Добре? — звернувсь я до неї.
— Як знаєте, — здвигнула вона плечима.
— Чекайте-но! — бовкнув Семен і вийшов з повітки, зачинивши за собою двері.
Ми зостались самі. Була якась жовта напівтьма з золотою смугою в кутку. Панна, з
повислими на ній соломинками, з великими очима, з суворо застиглою постаттю,
здавалась якоюсь фантастичною феєю. Сум десь вийшов із повітки, а в кутках її наче
засіло щось злорадне, єхидне, зле і слідкувало за нами.
Десь загомоніло двоє голосів. Ми, дивлячись одне на одного, напружено слухали.
Стихло. Оса роздратовано гула десь і жикала крилами об солому. Захрюкала під повіткою
свиня, тяжко зітхнула і, мабуть, лягла.
— О, тільки не стражникам в руки! — раптом зірвалась панна з місця й прудко,
твердо заходила по повітці. — Тільки не це! Тільки не це!. У вас револьвер є? — вмить
зупинилась вона передо мною. Великі, чисті очі її змінилися, стали якісь злі, сталеві,
темні. Дитяча нижня губа тісно стислася з другою, і, здавалось, вона держала голку в цих
губах. Вся вона стала якась туга, тверда. Я вийняв револьвер і дав їй.
— А стріляти ви вмієте? — хмуро й тихо спитав я.
— Убити себе зумію, — муркнула вона злісно й, розстібнувши кофточку, засунула
на груди револьвера.
Зачулась важка Семенова хода. Він ввійшов з якимись свитками в руках і, подаючи
їх мені, сказав:
— Одягніться. І просто на той ліс. Границя у самому лісі. А я забавлю їх тут.
Свитки якось з книжками пришлете. Поспішіться!
Серед свиток була жіноча хустка, а для мене — шапка. Ми мовчки, похапцем
одяглись.
— Ноги з-під свит видно. Нічого, — муркнув Семен. — Полем будете йти. Аби
здалека не впізнали. Неділя, в полі нікого нема. Хай бог помагає. Хутчій!
Ми поховали під свитки свої брилі і вийшли. На вулиці було тихо й пусто. Хатка
задумливо дивилась собі віконечками; пурхали ластівки; небо синіло так ясно, так
спокійно, привітно. Плутаючись в своїх важких свитках, озираючись, з напруженими
великими очима, з щільно стиснутими устами, ми бігли, спотикались, озирались,
помагали одне одному, і бігли, й бігли. Перелізли через перелаз, перестрибнули якийсь
рівчачок, вскочили в коноплі, що вдарили на нас гострим духом, і, лишаючи за собою
широкий слід, вибігли на дорогу. З дороги видно було далекий тин лісу.
Пам'ятаю, — зупинились. Важко й часто дихаючи, ми озирнулись і глянули назад.
Пусто було. Мовчки стояли біля городів тихі верби, і тільки деколи меланхолійно
шаруділи волохаті зелені коноплі.
На підборідді панни блищали краплі поту, волосся висмикнулось з-під хустки й
дикими, серпосхожими пасмами обіймало лице. Свитка незграбно висіла на плечах і
тягнула їх донизу.
— Душно. — хрипло промовила вона. — Далеко ліс?
— Он! — хитнув я головою наперед.
— Не треба вже бігти. — притулила вона руку до серця. Ми пішли. Було соромно,
злісно, шкода чогось.
181
Свитка плуталась між ногами, шапка, як гарячий компрес, гріла голову, бриль
ввесь час випадав із-під свитки.
Ми озирались, але нікого не було на дорозі.
— Спочинемо. — промовила панна. Ми сіли під хлібами. Панна озирнула мене і
без посмішки сказала:
— Який ви смішний у цьому. — Потім стомлено зняла у мене з голови шапку і
поклала коло себе. — Так краще, — слабо посміхнулась вона.
Пам'ятаю, від цього я почув її якоюсь близькою мені.
— Боже! Ви мокрий ввесь. Чекайте! — Вона вийняла з-під свитки хусточку і
почала витирати мій лоб з серйозним і заклопотаним виглядом, — Так. Тепер добре.
Мені говорити не хотілось. Я тільки міг дивитись на неї. Не знаю, чи бачила вона,
що мені хотілось сказати їй. Не знаю.
Потім ми знову пішли. Озирались рідше, але пильніше дивились вперед до лісу,
який все наближався та наближався до нас.
— Кордон у лісі? — спиталась вона.
— Здається. Так говорив Семен.
Перед нами далеко зачорніла підвода. Пам'ятаю, ми якось разом озирнули одне
одного й весело зареготались.
— Єрунда виходить? — питаюче й зо сміхом сказала панна.
— Хм! — безпомічно озирнувся я.
— Знаєте що? Давайте сядемо й закриємо ноги. Ніби спочиваємо.
— Правильно!
Сіли. Заховали ноги під свитки і знов обдивились самих себе.
— Ні! Ми так схожі на старців, — засміялась вона. — Так не можна. Сядьте
інакше. Не так. Сховайте ноги в пшеницю.
— Це — жито, — для чогось поправив я.
— Все одно. Ну, так.
Вона ставала все ближчою й ближчою мені. Здавалось, ми давно-давно колись
разом жили десь, потім розлучились, а тепер знову зійшлись.
Віз наближався. Ось уже порівнявся з нами. На йому сиділо троє дядьків з довгим,
аж до плечей, волоссям і в капелюхах, похожих на перевернені догори ринки. Двоє з них
сиділо, поспускавши ноги через полудрабки, а третій поганяв. Вони всі пильно
подивились на нас і пробігли далі.
— Зійшло! — весело хитнула панна головою. — Ходім! Та скиньте вашу шапку.
Сподобалась. Дайте сюди!
І вона здерла з голови мені шапку, ласкаво-тепло посміхнулась і сунула шапку в
кишеню своєї свитки.
— Коли треба буде, дам. А гарно, правда? — раптом весело засміялась вона.
Я якось озирнувся на себе й справді помітив, що мені тепер дуже гарно стало —
якось бадьоро, цікаво, дужо.
— Як вас зовуть? — спитався я її раптом. Вона лукаво глянула на мене:
— А вам для чого?
— Як то для чого?. Цікаво знати, з ким ідеш.
— Фу, казна-що! Хіба коли я вам скажу, що мене звуть Галею, Манею, то ви вже
знатимете мене? Не скажу.
— Через що?
— Не хочеться. Так краще. І сама не хочу знати, як вас зовуть. Я знаю, що у вас
карі очі, потім. Яке у вас волосся?. Русяве, здається. Ну, да. Русяве волосся. Ну, і так далі.
А ім'я — пошлість. Правда? — підняла вона якось мило брови й засміялась.
Я теж засміявся. Рішуче, я знав її, — ми десь жили разом. Може, вона була колись
веселою берізкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй в тихий вечір пісню
182
вітра? Хто скаже, що ні? Може, ми були парою колосків і близько стояли один коло
одного? Хто його зна, але я знав її давно-давно.
А ліс присовувавсь все ближче та ближче. Темна стіна його тупо, мовчки дивилась
на нас, і вороже щось було в цьому погляді, холодне, заховане в собі.
— Ліс. — тихо прошепотіла панна, дивлячись на мене уважними, ніби трохи
здивованими очима.
— Треба обережно йти тепер. — одповів я.
— А знаєте, мені чогось зовсім не страшно. Цікаво тільки дуже. — здивовано
посміхнулась вона. Я глянув на неї. Надзвичайно гарна була вона тоді. І, пам'ятаю, в
грудях мені сколихнулась якась хвиля, велика, тепла хвиля чулості, знаєте, така хвиля, яка
буває, коли ви несподівано, від нудьги, заходите в храм, і вас охоплює, разом з хвилею
згуків, ціла хмара асоціацій, почувань, і ви почуваєте, як вам стає безмірно журно, тепло,
затишно.
— Знаєте, ви надзвичайно гарні зараз! — проти волі вирвалось у мене.
Вона злегка почервоніла, очі ласкаво глянули на мене, й вона засміялась:
— Я не знаю, що треба сказати на це.
Нам обом стало якось радісно-ніяково, і ми мовчки швидше пішли до лісу.
Пам'ятаю, після того ми вже не балакали. Іноді тільки озирались назад,
перекидались короткими фразами й, зустрівшись на мент очима, потуплювались і мовчки
йшли далі. Стіна лісу ставала вищою, виразнішою.
Ми не знали, де йшла та межа кордону; може, вона була тут же, зараз, може, ще
далеко десь; може, вже якась пара очей пограничника стежила за нами, а рука пробувала,
чи добре зводиться курок. Ми напружено водили очима по стіні, пролізали поглядом між
дерева і нишпорили між ними. Але стіна злісно-лукаво, холодно ховала за собою те, що
ми шукали, і чекала нас.
— Не видно нікого. — шепотіла панна.
— Не видно. — шепотів я.
І мені щоразу хотілось взяти її за руку, притулитись, злитись з нею і так іти далі.
Надзвичайно хотілось. Але.
І ось стіна вже зовсім перед нами. Зійти з дороги, перейти вузеньку нивку жита — і
ми в лісі.
Ми озирнулись. Дорога наша стояла порожньою і далеко там вливалась, наче бура
річечка, в зелене море хлібів. Тихо було. Не так тихо, як десь у городі вночі, де мертво
спить і камінь, і страждання, і ніч тонко дзвенить у вухах, як кажан вічності. А тихо
тишею поля, де йде великий, здоровий, вічний процес народження, де вітрець лащиться і
грається з квітками, кібець, як прив'язаний за нитку, часто тріпочеться на однім місці і,
ніби вирвавшись, кидається згори в зелений хліб; а в хлібі одбувається якась шамотня,
якась боротьба інтересів кузок, черв'ячків, мишей, колосків.
— Ходім. — прошепотіла панна.
— Ходім. — прошепотів я. І знов мені захотілось взяти її руку. Але. Ввійшли в
жито. Зашаруділо жовто-сиве жито, застрибали перед ногами коники. Ліс стояв недвижно,
чекаючи.
— Слухайте! — раптом зупинилась панна. — Як мене вб'ють, а ви зостанетесь
живі, напишіть по такій адресі. — Вона сказала адресу і кілька раз повторила її. —
Напишіть так: «Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя».
Більше нічого. Чуєте?. Зробите?
— Зроблю. — тихо сказав я, і. мені жагуче хотілось взяти її руку, тільки одну руку
в цьому рудому, шершавому рукаві. Але.
— Ну, тепер ходім! — рішуче прошепотіла вона і, зустрівшись з моїми очима, ніби
впилася в них поцілунком своїх очей, і ми рушили. Тихо, помалу, щохвилини
зупиняючись і впиваючись очима в нерухомий тин дерев. — Чуєте ж: «Як вмирають ті,
що дуже люблять життя!» — раптом повторила вона.
183
Я мовчки хитнув головою.
Жито скінчилось. Починався ліс.
Старі товсті дуби, широко розставивши волохаті руки-віти, ніби приймали нас в
свої зрадливі обійми. Стрункі берези, білі, мов оголені до пояса, соромливо стояли між
дубами і ховалися за ними. Здивовано перестрибували з гілки на гілку якісь пташки.
— Сядемо. Треба роздивитись куди йти. — прошепотів я.
Ми ввійшли в кущі і, вибравши місце, звідки нам було видко ліс, а нас самих не
видно, сіли.
І стали дивитись. Стовбури, стовбури, стовбури, плями сонця, кущі, тіні.
— Я нічого не помічаю. — прошепотіла Муся.
— Я теж.
— Мабуть, далі.
— Мабуть.
— Посидьмо ще трохи. Гарно тут. Спішити нічого.
І вона тихо, журно, лагідно посміхнулась до мене.
Ми затихли. Ліс ніби помирився з нами й не дивився так вороже і суворо; дуби із
співчуттям поглядали на нас згори; оголені берези несміло визирали з-за них і
посміхались білим гіллям.
Ліс помирився з нами й провадив далі своє життя, життя кохання, народження,
росту. На блідих квіточках кущів діловито гуділи бджоли; тукав дятел десь вгорі; дві
пташки, пурхаючи з гілки на гілку, подивлялись на нас і несподівано зливались в обіймах.
Літали сплетені коханням метелики або в щасливому безсиллі сиділи на листку й
поводили вусиками. В траві парами кишіли кузьки. Одбувався великий, прекрасний
процес життя.
Люблю я цей процес у лісі, в полі! Чистий він, не скалічений цими моралями
людей, не заслинений лицемір'ям похоті, сильний, одвертий, простий. Люблю цих кузьок,
пташок, цих маленьких, несвідомих протестантів проти лицемір'я старшого брата свого —
людини.
Оддаючись зо всею силою цьому процесові або, як сказав би цей брат-людина, «зо
всім цинізмом», вони, ці кузьки, метелики, ніби говорять йому: «На, дивись, нам не треба
ховатись, у нас нема незаконнорождених, у нас нема пашпортів, моралів, «уложеній о
наказаніях», ми маленькі, здорові, чисті циніки».
Ми з Мусею дивились на їх, а вони літали, повзали круг нас, ці циніки, вилізали
парами, сплетені коханням, нам на коліна, сідали на голови. Квітки дивились на нас і
пашіли духом кохання і цвіту. Берези шепта-лись між собою, оголені, білі берези.
— Душно якось. — прошепотіла Муся, глянувши на мене довгим блискучим
поглядом.
А я мовчки дививсь на неї, і чудно мені було якось. Ми — двоє людей, загнаних
другими людьми, — сидимо і маємо зараз через щось іти ще до якихось інших людей, що
десь стоять у цьому лісі серед його кохання і ждуть нас з смертю в руках. Ми — двоє
загнаних людей, близькі, з очима, повними ласки й тепла одне до одного, з бажанням
злити це тепло докупи, впитись цим теплом, цією ласкою, цим великим даром життя, ми,
двоє людей, а не кузьок, — сидимо і не сміємо цього зробити, бо. бо ми ж всього кілька
годин знайомі одне з одним. Ми можемо зараз умерти, не стане ні моралі, ні законів, не
стане ні кузьок, ні ласки, ні тепла, але ми. не сміємо.
— Чого ви дивитесь так пильно на мене? — спитала Муся і з ласкою закрила мені
очі рукою.
Тоді я схопив цю руку, притулив її до губ і завмер. Муся дивилась на мене якось
тепло, задумливо, сумно.
— Будете згадувати, як уб'ють мене? — прошепотіла вона.
— Вас не уб'ють!
— А я вас буду.
184
Я присунувсь ближче до неї і притуливсь лицем до плеча її.
Свитка колола лице, але була миліша оксамиту. Груди її почали здійматись вище,
частіше.
— Не треба. — прошепотіла вона.
— Вам неприємно? — глухо спитав я.
— Ні. так.
— Так чого ж не треба?
Вона повернула до мене голову, посміхнулась і любовно-тихо погладила лівою
рукою по лиці.
Берези визирали з-за дубів і безгучно, радісно сміялися; дуби ласкаво, поважно
посміхались в свої кудлаті вуса; метелики й кузьки сміливіше пурхали, повзали. А там,
далеко, десь у вогкій глибині, в таємній напівтьмі лісу, ждала смерть. Хай жде! Хай жде,
чорна, слизька, огидлива.
— Мусю!. — пригорнувсь я.
Вона глянула в мої очі, в мої жадно розкриті губи.
— Ні. Не треба.
— Мусю!.
— Ходім уже. Пора. — злегка одвела вона мою голову. — Нате шапку, надіньте, і
ходім. Пора.
Ліс похмурився. Злякано спурхнули пташки й полетіли в глиб його.
Темна глибина ждала нас.
Я надів шапку, ми встали й, не дивлячись одне на одного, тихо посунули вперед.
Ліва щока моя горіла, в руці ще була теплота її ручки, а в грудях з таємної вогкої глибини
вже вповзало щось чадне, незграбне, холодне.
Зціпивши зуби, високо піднявши брови, ми обережно ступали і, хруснувши сухою
гілкою, зупинялись, озирались і слухали.
— Де ж саме межа? — питала Муся.
Я здвигував плечима і йшов.
І чим далі ми йшли, тим я більше був певний, що нас уб'ють, що ми несподівано
наліземо на варту, побіжимо — і. все. Але, пам'ятаю, не було нічого по всій істоті: ні
страху, ні суму, ні жалю, тільки одне величезне напруження, одне велике наближення до
чогось фатального, неминучого, один якийсь величезний пульс протесту, боротьби всієї
істоти з цим призначеним, неминучим.
Ми то лягали, і я, приклавши вухо до вогкої землі, напружено слухав,
сподіваючись щось почути, то повзли рачки там, де рідко було дерев; то, як дві тіні,
пробігали від стовбура до стовбура і завмирали, великими очима дивлячись вперед і
ловлячи кожний писк, кожний рух лісу.
А ліс мовчав і ховав в собі свою таємницю. Тут не було вже білих беріз, не було
метеликів, земля була вогка, чорна, вкрита гнилим листям та безліччю маленьких гілочок,
які хрускали під ногами. Напівтьма дивилась на нас вороже, погрозливо, безжалісно.
— Дайте руку. — прошепотіла Муся. Я глянув на неї. Вона була бліда. Очі горіли
напруженням і були великі, прекрасні.
«Так, як вмирають ті, що дуже люблять життя», — згадалось мені. Я стиснув їй
руку, вона мені, але зараз же й забули про себе і знову пірнули в це наближення, в це
чекання, в цей майже незалежний від нашої свідомості велетенський протест наших істот.
Серед дерев засіріло.
— Ш-ш!. — зупинились ми.
Якийсь просвіт. дерева рідше.
«Там!» — мовчки глянули ми одне на одного. Ступили кілька кроків і завмерли.
Десь тукав дятел. Шашіль гриз дерево. Одірвався сухий лист, зигзагами захитався і впав.
- Ш-ш!.
185
Ще кілька кроків. Просвіт більше. Засивіло небо. Руки дрижали, під грудьми
проходили холодні хвилі, серце гупало.
Я зробив знак, випустив її руку, і ми поповзли, безшумно переставляючи коліна і
вибираючи руками місця без гілок. Я озирався й дивився на Мусю; з висмикнутим
волоссям, з великими палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута, вона
здавалась якимсь дивним, прекрасним звіром, сильним, напруженим, диким.
Просвіт ширшав. Засиніло небо. далеко-далеко.
Прокотивсь якийсь згук і завмер. Ми закам'яніли. Довго лежали і слухали. Тукав
дятел. Писнула пташка, сіла на гілку, повертіла довгим, як перо, хвостиком і пурхнула.
Серце билось несамовито.
Знов поповзли. Крізь рідкі дерева, кроків за три перед нами, показалась лощина. Я
зробив знак Мусі, підвівся і подививсь. Це, мабуть, і була та сама межа. Я трошки
посунувсь і глянув вбік. Так! Два стовпи — один проти другого, один наш — великий,
незграбний;
другий, з того боку, — менший; обидва — з орлами, обидва — рябі. Круг їх таємна
порожнеча. Та чь. порожнеча ж? А може, десь, тут же, стояла коло їх людина, і порожнеча
тільки ждала, щоб перетворитись в дикий галас смерті?
Я озирнувся до Мусі. Вона теж підвелась і напружено дивилась вперед.
— Тут! — хитнув я головою. Потім нахилився до неї, міцно взяв за руку і
прошепотів: — Прожогом вперед! На крик і вистріли не зупинятись! Все одно. Ну!.
Я випустив руку її, зігнувся і кинувсь вперед. Хруснули гілки, але, здавалось,
зашумів весь ліс, замиготіли стовбури, вдарив світ, в очах промайнула картина якоїсь
довгої, рівної просіки, і разом хтось десь крикнув, поперед мене вибігла постать Мусі з
поверненим вбік блідим, напруженим лицем, сильно вибухнуло щось збоку, крикнуло,
знов вибухнув постріл, виринув під ногами якийсь рівчак, лишивсь позаду, блиснула нога
Мусі, якісь кущі, вітер в вухах. І щось велике, горде, могуче в грудях, щось легке, широке,
як небо, як повітря гір, як могучий потік. Летіли озираючись, блискаючи очима. А за нами
понуро одсувалась назад стіна лісу, одсувався наш сон, кошмар, наша таємна вогкість
смерті.
Муся зупинилась. Очі горіли їй, лице дрижало великим, безумним щастям гюбіди,
побіди життя.
— Єсть! — гордо, дико вирвалось у неї, дивлячись назад. — Єсть! — повторяла
вона, задихаючись. Свитка високо здіймалась їй на грудях, серпосхожі пасма темного
волосся розвівались, губи гордо розкрились і пашіли жаром щастя. — Єсть! — раптом
високо підняла вона руки і, обвивши ними мою шию, жагуче-скажено притулилась до
мене.
«Єсть!!» — крикнула вся моя душа, вся істота моя назустріч їй.
Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який зміта все сміття
«не треба», «не можна», це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище
щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі.
Раптом вона одірвалась, подивилась на мене затуманеними очима. Злилася знов з
моїми жадібними устами і знову одірвалась.
— Сядем. — безсило опустилась вона на землю. Сіли. Важко дихаючи, ми безсилощасливо посміхались одне до одного і поглядали на стіну лісу. Там було тихо.
Довго сиділи так. Чогось не говорилось. Дихання ставало рівніше. І непомітно,
помалу ставало чогось жаль, чомусь хотілось ридати. Муся нерухомо, задумливо дивилась
кудись вперед.
— Знаєте що? — раптом тихо промовила, якось нервово-рішуче стріпнувшись уся.
Я чекаюче глянув на неї. Вона напруженим, любовним, довгим поглядом обвела
мене і глухо промовила:
— А тепер ми попрощаємося. Чуєте? Я піду в один бік, а ви — в другий. І ніколи
ви не повинні шукати мене. Чуєте! Як вас зовуть?
186
Я сказав і здивовано дивився на неї.
— Ніколи!. Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше. наше кохання повинно
вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати. Розумієте мене, хороший? Єсть
якісь метелики. Вони вмирають серед кохання. Ви розумієте мене?
Я розумів, але мовчав. А вона, ніби дивлячись собі в душу, одривисто-напружено
говорила:
— Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше
щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде. Так мені здається, так я
зараз чую отут. — Вона показала на серце.
І, криво посміхаючись, дивилась на мене великими благаючими очима підстреленої
лані.
Я розумів її, розумів її моєю невідомою тугою, цією великою журбою, що
народилась чогось в грудях, розумів її всією налиплою на мою душу буденщиною.
Розум дивувався, протестував в глибині душі, але я мовчав.
Сонце пекло, шепотілись кущі.
Потім вона підвелась, стала на коліна, обхопила мою нахилену голову і припала
довгим жагучим поцілунком.
— Так буде краще. Прощайте. — якось терпко прошепотіла вона, підводячись. —
Я буду носити вас в душі.
Я схопив край її сукні, поцілував і випустив.
Вона тихо пішла, а я сидів, і в мені з мукою щеміло осиротіле щастя. Наді мною
синіло небо, і сонце палило мою похилену непокриту голову, а в душу вростав і вбирався
в журні, прекрасні, чисті квіти минулого образ панни.
Хто вона, де вона, й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі.
Павло Тичина
«О панно Інно»
О панно Інно, панно Інно!
Я сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? Давно. Цвіли луги...
О панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги...
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо... шепіт гаю...
О ні, то очі Ваші. Я ридаю.
Сестра чи Ви? Любив...
1915
«Арфами, арфами…»
Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї,
самодзвонними:
187
йде весна
запашна,
квітами-перлами
закосичена.
Думами, думами —
наче море кораблями, переповнилась блакить
ніжнотонними:
буде бій
вогневий!
Сміх буде, плач буде
перламутровий...
Стану я, гляну я —
скрізь поточки, як дзвіночки, жайворон як золотий
з переливами:
йде весна
запашна,
квітами-перлами
закосичена.
Любая, милая,—
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай.
Там за нивами:
ой одкрий
колос вій!
Сміх буде, плач буде
перламутровий...
1914
«Ви знаєте, як липа шелестить…»
Ви знаєте як липа шелестить
У місячні весняні ночі? Кохана спить. Кохана спить.
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить.
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте як сплять старі гаї? Вони все бачать крізь тумани.
Оь місяць, зорі, солов'ї.
"Я твій" - десь чують дідугани.
А солов'ї!
Та ви вже знаєте як сплять гаї!
Максим Рильський
«Молюсь і вірю…»
Молюсь і вірю. Вітер грає
І п'яно віє навкруги,
І голубів тремтячі зграї
Черкають неба береги.
І ти смієшся, й даль ясніє,
188
І серце б'ється, як в огні,
І вид пречистої надії
Стоїть у синій глибині.
Клянусь тобі, веселий світе,
Клянусь тобі, моє дитя,
Що буду жити, поки жити
Мені дозволить дух життя!
Ходім! Шумлять щасливі води,
І грає вітер навкруги,
І голуби ясної вроди
Черкають неба береги.
Микола Хвильовий
«Я (Романтика)»
З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я
виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на
самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.- Тоді дума за думою, як амазонянки,
джигітують навколо мене. Тоді все пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно
похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею - мовчазний
степ... Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати - втілений прообраз тієї надзвичайної
Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати - наївність, тиха жура і добрість
безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у
лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу голову з
нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди... За вікном ішли росяні ранки і
падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники
й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То - молоде
загір'я.
- Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну
безвість, а за ними - літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами
сизого боку, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім
ніяк не прорветься з Індії, зі сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним
накипом чути й інший гул - ...глуха канонада. Насуваються дві грози.
- Тривога! - Мати каже, що вона поливала сьогодні м'яту, м'ята вмирає в тузі. Мати
каже: "Надходить гроза!" І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки.
І
Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і
йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі - до неможливости
натягнутий дріт.
День і ніч я пропадаю в "чека".
Помешкання наше - фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича.
Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з
усіх кінців мойого випадкового кабінету.
Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що
нагадує дальній вокзальний ріжок.
На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонне
наспівує азіятське: "ала-ла-ла".
Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня - надменна зневага, княжата - в
темряві столітніх дубів.
І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу грандіозність
189
і красу третьої молодости минулих шляхетних літ.
Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни.
І я, зовсім чужа людина, бандит - за одною термінологією, інсургент - за другою, я
просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло:
- я - чекіст, але і людина.
Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору й царить
над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші,- за
підворіття, у канареєчний замок, темної ночі в мойому надзвичайному кабінеті
збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.
Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель:
- Тут засідає садизм!
Я:
- ...(мовчу).
На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б'є годинник. З темного
степу доноситься глуха канонада.
Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній
вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодію.
Зрідка за вікном проходять інсургенти.
Моїх товаришів легко пізнати:
доктор Тагабат,
Андрюша,
третій - дегенерат (вірний вартовий на чатах).
Чорний трибунал у повному складі.
Я:
- Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!
З давніх покоїв виходять льокаї і також, як і перед князями, схиляються, чітко
дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту
килимів у лабіринтах високих кімнат.
Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу не сила досягти навіть чверти кабінету. У
височині ледве манячить жирандоля. В городі - тьма. І тут - тьма: електричну станцію
зірвано. Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу
тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму - вірний вартовий із
дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю:
- у дегенерата - низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий
ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі
кримінальної хроніки.
Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає
на доктора. Я знаю, в чому справа.
Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в "чека",
проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно
розписатись під темною постановою - "розстрілять",
завше мнеться, завше розписується так:
не ім'я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім незрозумілий,
зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик.
Я:
- Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?
Доктор (динамічно):
- Розстрілять!
Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячи і
непевним голосом, каже:
- Я з вами, докторе, не згодний.
190
- Ви зі мною не згодні? - і грохот хриплого реготу покотився в темні княжі покої.
Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені здається, що я
йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінацій.
І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері...
- ..."Розстрілять"???
І мати тихо, зажурено дивиться на мене.
...Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б'є годинник.
Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон:
наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми
кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських
підворіть. В городі тиша й мовчазний передзвін серць.
....Доктор Тагабат нажав кнопку.
Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки,
віддаляються по леопардових міхах.
Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить доктор
Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п'ють пожадливо, хижо.
Я думаю "так треба".
Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я
знаю, що він думає: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це бакханалія і.т. д. і т. п.
Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!
Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко
написав своє прізвище під постановою - "розстрілять",мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з
холодним розумом і з каменем замість серця,- це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій
.звірячий інстинкт. І я, главковерх , чорного трибуналу комуни,- нікчема в його руках, яка
віддалася на волю хижої стихії.
"Але який вихід?"
- Який вихід?? - І я не бачив виходу.
Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам
час...
- Але я не бачив виходуі
Воістину правда була за доктором Тагабатом.
...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи,
вдивлявся в літери.
Я подумав: "коли доктор - злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із
гільйотини".
Але я подумав:
- Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу
комуни, в моменти великого напруження я складав гімни.
І тоді відходила, удалялась од мене моя мати - прообраз загірної Марії, і застигала, у
тьмі чекаючи.
...Свічі танули.
Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.
...До розстрілу присуджено,
- шість!
Досить! На цю ніч досить!
Татарин знову тягне своє азіятське: "ала-ла-ла". Я дивлюся на портьєру, на заграву в
скляних дверях.- Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п'ють старі вина. Я перекидаю
через плече мавзер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях
обложеного міста.
191
Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші
контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверкий край. Город причаївся.
Тьма.
Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер - чорний трибунал
комуни.
Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.
...Шість на моїй совісті?
Ні, це неправда. Шість сотень,
шість тисяч, шість мільйонів тьма на моїй совісті!!!
- Тьма?
І я здавлюю голову.
...Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і
віки, і сам час...
Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче
благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із
дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовне дивлюся на східний
волохатий силует.
...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати.
У дворі пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому.
Тьма!
Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю свічу.
...- Ти спиш?
Але мати не спала.
Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й
схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив
себе.
І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.
Я:
- Ах, як я втомився, мамо!
Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. Потім становиться
біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії.- Я знаю: моя мати і завтра піде
в манастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо.
Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув:
- Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!
І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді
мною, що це не більше, як фантом.
- Фантом? - знову здригнув я.
Ні, саме це - неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого
власного злочинного "я", якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я
ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.
І тоді в тваринній екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і
шепочу.
- Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє
сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину?
Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть
моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.
II
...Наші назад: з позиції на позицію: на фронті - паніка, в тилу - паніка. Мій батальйон
напоготові. За два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальон на підбір: це юні
фанатики комуни.
Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами
192
города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці
чутки мутять уже гарнізонні роти.
Мені доносять:
- Ідуть глухі нарікання.
- Може спалахнути бунт.
Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже
нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам.
...А канонада все ближче й ближче. Частіш гонці з фронту. Хмарами збирається пил і
стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці.
Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.
Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчазність.
Так:
будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!
Так:
вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом
спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають:
- Штаб Духоніна!
...А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору.
...А глуха канонада росте.
Росте передгроззя: скоро буде гроза.
...Я входжу в княжий маєток.
Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім
Андрюша підходить до мене й наївно печально каже:
- Слухай, друже! Одпусти мене!
Я:
- Куди?
Андрюша:
- На фронт. Я більше не можу тут.
Ага! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті прорвалось. Я
довго стримував себе.- Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного
діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мені віддає "своє право"
купатися в калюжах крови?
Тоді я кричу:
- Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю.
Доктор Тагабат динамічно:
- Так його! так його! - і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат.- Так
його! так його!
Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету.
Доктор сказав:
- Точка! Я відпочину! Працюй ще ти!
Я:
- Хто на черзі?
- Діло № 282.
Я:
- Ведіть.
Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.
(Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша - і ми грішили: я й доктор. Ми
часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом
революції, і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних).
...Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в
пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі
портрети й розгардіяш - порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим.
193
Я:
- Ваша фамілія?
Зет!
- Ваша фамілія?
- Ігрек!
Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плаксивий тон: він просив
милости. Женщина втирала платком очі.
Я:
- Де вас забрали?
- Там-то!
- За що вас забрали?
- За те-то!
Ага, у вас було зібрання! Які можуть бути зібрання в такий тривожний час уночі на
приватній квартирі?
Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?..
Інший спаситель світу?.. Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні
Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце...
Я:
- Так по-вашому, значить, назрів час приходу Месії?
Мужчина й женщина:
- Так!
Я:
- Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по
всіх частинах світу?
Мужчина й женщина:
- Так!
Я:
- Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з "чека"?
Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя й княгині
похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий
панцерник насідає на наші станції - передають у телефон. З города долітає гамір:
грохотали по мостовій тачанки.
...Мужчина впав на коліна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою - і він
розкинувся горілиць.
Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл.
Женщина сказала глухо й мертво:
- Слухайте, я мати трьох дітей!..
Я:
- Розстрілять!
Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було.
Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім положив на
холодне чоло руку й сказав:
- Далі!
Увійшов дегенерат. Він радить мені одложити діла й розібрати позачергову справу:
- Тільки-но привели з города нову групу версальців, здається, всі черниці, вони на
ринку вели одверту агітацію проти комуни.
Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна
кваліфікувати, як надзвичайний екстаз.
Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.
Я підійшов до вікна й сказав:
- Ведіть!
...В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчував. Я
194
дивився на город. Вечоріло - Я довго не повертався, я смакував: всіх їх через дві години не
буде! - Вечоріло.- І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальному обрії за
цегельнею підводились димки. Версальці насідали люто й яро - це передають у телефон.
На пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В
степу стоять, як дальні богатирі, кавалерійські сторожові загони.
Тривога.
В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль. На небі
виростають зорі й поливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть,
пропадають.
Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць! Ну да, мені треба спішити: в
підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:
- Роз-стрі-лять!
але я повертаюсь і бачу - прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з
очима Марії.
Я в тривозі метнувся вбік: що це - галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув:
- Ти?
І чую з натовпу женщин зажурне:
- Сину! мій м'ятежний сину!
Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й похилився.
Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То
доктор Тагабат:
- "Мамо"?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? "Мамо"?!! Я вмить опам'ятався й
схопився рукою за мавзер. '
- Чорт! - і кинувся на доктора.
Але той холодно подивився на мене й сказав:
- Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з "мамою" (він підкреслив "з
мамою"), як умів розправлятися з іншими.
І мовчки одійшов.
...Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць із
розгубленими очима, як зацькований вовк (Це ,я бачив у гігантське трюмо, що висіло
напроти).
Так! - схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города
злочинне ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:
- нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне "я".
І я голови не загубив.
Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей
відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?
...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко:
- Всіх у підвал. Я зараз буду тут.
Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу.
Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко:
- Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб
Духоніна... з цією сволоччю! - я махнув рукою в бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов
із кабінету.
...Я за собою нічого не почув.
...Від маєтку я пішов, мов п'яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного
вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом
грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на
інсургентів. Пахло розстрілами.
Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по
мостові тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя. і
Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених
195
плечах.
Я йшов у нікуди.
III
...Так, це були неможливі хвилини. Це була мука.- Але я вже знав, як я зроблю.
Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету.
...Ну да, я мушу бути послідовним!
...І цілу ніч я розбирав діла.
Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі
постріли:
- я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед
революцією.
...І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину?
Хіба то моя вина?
...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:
- Слухай! Дозволь її випустити!
Я:
- Кого?
- Твою матір!
Я:
(мовчу).
Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі
кімнати.
Андрюша суворо дивиться на мене.
Його рішуче не можна пізнати.
- Слухай. Навіщо ця мелодрама?
Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився.
Я (грубо):
- Провалівай!
Андрюша й на цей раз зблід.
Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не знає, навіщо
ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним дерев'яним
обличчям.
Я:
- Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
Андрюша:
- Слухай!..
Я:
- Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
В цей момент над маєтком пронісся з шипінням снаряд і недалеко розірвався.
Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах.
В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три верстви. Козачі роз'їзди
показались біля станції: інсургенти відступають.- Кричить дальній вокзальний ріжок.
...Андрюша вискочив. За ним я.
...Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил.
Сонце-мідь, і неба не видно. Тільки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом.
Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори,
перелітали оселі й знову мчали і мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.
...А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози.
...Я забув про все. Я нічого не чув і - сам не пам'ятаю, як я попав до підвалу.
Із дзвоном розірвався біля мене шрапнель, і надворі стало порожньо. Я підійшов до
дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв
мене за руку. Я повернувся 196
- дегенерат.
- От так стража! Всі повтікали!.. хі... хі...
Я:
- Ви?
Він:
- Я? О, я! - і постукав пальцем по дверях.
Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем!
Пам'ятаю, я подумав тоді:
- "це сторож моєї душі" - і без мислі побрів на міські пустирі.
...А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусіли йти на північ,
залишили город. Проте інсургентам дано наказа задержатись до ночі, і вони стійко
вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і в мовчазних закутках підворіть.
...Але що ж я?
...Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка,
і я остаточно збився з ніг!
Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій...
...Я остаточно збився з ніг!
...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос.
Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і
знову на півдні горіли оселі.
...Чорний трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи, бредуть
обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині
бору й затримує з правого флангу ворожі полки.
...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п'є вино. Він
мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей
погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть.
...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжники, і
одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні.
Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.
Я різко кажу:
- Докторе Тагабат! через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я
мушу прийняти отряд.
Тоді він іронічно й байдуже:
- Ну, і що ж? Добре!
Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається.- О, він, безперечно,
розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати.
Я:
- Будь ласка, покиньте кімнату!
Доктор:
- Ну, і що ж? Добре!
Тоді я не. витримую й шаленію.
- Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!
Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити мавзера й тут
же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від
мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес,
дивлюся на Тагабата.
...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині.
Тьма.
...- Конвой!
Вартовий увійшов і доложив:
- Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.
197
...Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках,
одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею.
....В городі стояла енергійна перестрілка.
...Ми йшли по північній дорозі.
Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії - темного натовпу на розстріл.
Позаду рипіли тачанки.
Авангардом - конвойні комунари, далі - натовп черниць, в авангарді - я, ще конвойні
комунари й доктор Тагабат.
...Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила
жодного слова. Це були щирі фанатички.
Я йшов по дорозі, як тоді - в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і
дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив.
Зате я відчував:
- там ішла моя мати
з похиленою головою. Я відчував: пахне м'ятою.
Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.
Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося
впасти на коліна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.
...Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.
Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація? Невже це голос моєї матері?
І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не
ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені - так, як у дитинстві, на теплих
грудях.
І спалахнуло:
- невже я веду її на розстріл?
Що це: дійсність чи галюцинація?
Але це була дійсність: справжня життьова дійсність - хижа й жорстока, як зграя
голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.
...Але, може, це помилка? '
Може, треба інакше зробити?
-Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum
est. Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки?
Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до
загірних озер невідомої прекрасної комуни.
...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.
...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я
пам'ятаю:
до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече:
- Ваша мати там! Робіть, що хочете!
Я подивився:
- з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся.
...Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну
безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий загін мойого батальону. І в цей
момент над городом знявся рясний вогонь - перестрілка знову била тривогу. То відходили
інсургенти,- то помітив ворог.- Збоку розірвався снаряд.
...Я вийняв із кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж,
пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.
І тоді ж, пам'ятаю з бору вдарив у тривогу наш панцерник.- Загудів ліс.
Метнувся вогонь - раз,
дваі ще - удар! удар!
198
...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!
Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і
зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока
постать усе там же, все там же.
Навкруги - пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці
мавзера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на
теплих грудях. Я пориваюся крикнути:
- Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос.
Я знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе.
...Що це? невже знову галюцинація?
Я відкидаю голову.
Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері
й дивився на неї.
Вона мовчала.
...Панцерник заревів у бору.
Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.
...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за
шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав
спуск на скроню.
Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.
Я положив її на землю й дико озирнувся.-- Навкруги було порожньо. Тільки збоку
темніли теплі трупи черниць.- Недалеко грохотіли орудія.
...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.
"От дурень!" - подумав я.
...Потім скинувся:
- Де ж люди?
Ну да, мені треба спішити до свойого батальйону! - І я кинувся на дорогу.
Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило.
Я здригнув і побіг до трупа матері.
Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По
щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров.
Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб.- Тьма.
І раптом чую:
- Ну, комунаре, підводься!
Пора до батальйону!
Я зиркнув і побачив:
- переді мною знову стояв дегенерат.
Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! - Тоді я поправив ремінь свого мавзера й
знову кинувся на дорогу.
...В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.
...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному
зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.
...Я зупинився серед мертвого степу:
- там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі, озера загірної комуни
Юрій Яновський
«Подвійне коло»
Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а
з неба палило сонце, а ґелґання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою;
ось і розбіглися всі по степу, і Оверко переміг. Його чорний шлик віявся по плечах.
«Рубай, брати, білу кість!» Пил спадав. Дехто з Андрієвого загону втік. Дехто простягав
199
руки, і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя, і йому рубали
шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, захлинаючись передсмертною тугою, і його
рубали по чім попало і топтали конем.
Загони зітнулися на рівному степу під Компаніївкою. Небо округ здіймалося вгору
блакитними вежами. Був серпень 1919 року. Загоном добровольчої армії генерала Антона
Денікіна командував Половець Андрій. Купу кінного козацтва головного отамана Симона
Петлюри вів Половець Оверко. Степові пірати зчепилися бортами, і їх кружляв
задушливий шторм степу. Був серпень нечуваного тембру.
«Сюди веди!» І підводили високих степовиків, і летіли їхні голови, як кавуни (а під
ногами баштан із кавунами, і коні зупинялися коло них), дехто кричав скажено і, мов у
сні, нечутно, а цей собі падав, як підрубаний бересток, обдираючи геть кору й гублячи
листя. «Шукай, куме, броду!»
Висвистували шаблі, хряскотіли кістки, і до Овсрка підвели Андрія. «Ахвицер?
Тю-тю, та це ти,брате?!» Андрій не похнюпився, поранену руку заклав за френч і зіпсував
одежу кров'ю. «Та я, мазепо проклятий!» — «Ну,, що? Допомогли тобі твої генерали?»
Високий Андрій став іще вищий, Оверко бавився шликом, мов дівчина чорною
косою, вони були високі й широкоплечі, з хижими дзьобами й сірими очима. «А жити тобі
хочеться? —питав Оверко. —Коло нашої Дофінівки море собі грає, старий батько Мусій
Половець у бінокль видивляється, чи не йде скумбрія, пам'ятаєш, ти й бінокль з
турецького фронту привіз?»
Андрій розстебнув на грудях френч і підніс високо вгору поранену руку, ніби
гукаючи своїм болем на поміч, а це він тамував кров з пораненої руки. «Ну й цирк!» —
гукнули Оверкові хлопці,, неподалік заіржав від болю кінь, кружляючи на місці, спека й
задуха упали на степ, і на обрії стояли блакитні вежі південного неба.
«Петлюрівське стерво, — сказав Андрій, — мать Росію продаєш галичанам! Ми їх
у Карпатах били до смерті, ми не хочемо австрійського ярма». Оверко засміявся,
підморгнув козакам, зупинив хлопчака, що. вихопив на Андрія шаблю. Хлопчак став
колупати з досади шаблею кавуна, спека дужчала й дужчала, Андрій не опускав руки,
кров текла в рукав, він стояв перед братом Оверком, готовий до всього. «Що тобі оце
згадується? — допитувався переможець. — Одеса чи Очаків?» — «А згадується мені,
згадується батько Половець і його старі слова...» Оверко перебив, подивився на південний
захід. «Майстро віятиме, — сказав він, — коли б дощу не навіяв...» — «І його старі слова:
тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду».
«Ну й цирк! — гукнуло Оверкове козацтво. — Крові з нього, як з бугая, це я так
рубонув, ну вже й ти, от тобі хрест, що я, а що наш йому одповість, звісно що, гуляй душа
без тіла, а тіло без душі!»—«Цирк? —перепитав Оверко. — Рід наш великий, голови не
щитані, крім нас двох, іще троє рід носять. Рід — це основа, а найперше — держава, а
коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає, он як!»
«Ну й цирк!» — гукнули чорні шлики, а Андрій став одбілюватись на сонці, мов
полотно, гаряче було в степу коням і людям, з південного заходу намірився віяти майстро.
«Роде, мій роде, прости мені, роде, що я не милую згоди. Рід переведеться, держава
стоятиме. Навіки амінь».
«Проклинаю тебе моїм руським серцем, ім'ям великої Росії-матінки, од Варшави до
Японії, од Білого моря до Чорного, проклинаю ім'ям брата і згодою роду, проклинаю й
ненавиджу в. мою останню хвилину...» — «Та рубайте його, козацтво!» — скрикнув
Оверко, і поточився Андрій, і заревли переможці, і дмухнув з південного заходу майстре, і
стояли нерухомо вежі степового неба.
А над берегом моря походжає старий Половець, дивиться в бінокль на море,
виглядає вітру чи хвилі, шукає на воді буйки над сітками, і йому згадується син Андрій.
«Доброго бінокля привіз, Андрію». Над морем устав силует підпрапорщика російської
армії, поверхстрокового вояки за вєру, царя і отєчество, героя Саракамиша й Ерзерума. Та
з моря наближалася шаланда, видко було дружні вимахи весел, на хвилю і з хвилі, на
200
хвилю і з хвилі. Хмарка одна кублилася на заході над близькою Одесою, і ніхто не сказав
би, що в ній гримлять громи та заховано блискавки, хіба що старий Половець, хіба, може,
той досвідчений рибалка, який поспішає до берега. Шаланда добре помітна. Половець
лягає на землю й дивиться з землі. В шаланді п'ятеро. Видко, що «Ластівка». На кормі
людина .без кашкета.
Троє ознак збігається. Далі буде: «Чи є у вас скумбрія зелена?» — «А вам ночі
мало?» Половець зійшов до води, підкотив штани, повернув носа шаланди в море,
притримав за корму, потяг її до себе, люди позіскакували, відбувся діалог, з човна
вивантажили важкі пакунки, старому Половцю згадалися контрабандистські справи сина
Панаса. «Може, динаміт?» — «Ще дужче за динаміт!» —засміялися гості, шаланду
виволокли на берег, Іванів товариш пізнав, осміхнувся до старого:
«Рибалиш, гвардія, а твій Іван з біляками б'ється?» — «Яка я гвардія, я рибалка». —
«Чубенко, поясни йому, що тепер він червона гвардія, хоч хоче, хоч не хоче». Іванів
товариш узяв Мусієву руку: «Денікінців обдурили, французів обпливли, друкарня тут,
шрифт є, пролетарія всіх стран, соєдиняйсь», — та ляснув старого по руці, аж берег загув.
Хмарка над Одесою ворушила крайками крил, зривався вітрець, море почорніло.
Половець прислухався до плескоту хвиль об камінці, «рокотить, невеличка заворушка
буде на вісім балів, майстре зірвався десь із не наших гір».
«Майстре десь зірвався», — сказав Оверко Половець і оглянув степ, обставлений
блакитними вежами неба.
Чорношличники взялися до кишень порубаного ворога, серед бойовища стримів на
списі жовто-блакитний прапор, над степом здіймався південно-західний вітер.
Здалеку закружляв вихор, веретеном устав догори, розквітнув під небом, вигнутий
стовп пилу пройшов шляхом, затьмаривши сонце, перебіг баштан, прогув бойовищем, і
полетіло вгору лахміття, шапки, падали люди, кидалися коні. І смерч розбився об купу
коней і трупів, упав на землю зливою задушливого пилу, вітер одніс його далі, і, наче з
хмари дощ, хилився він під подувом майстра.
Козацтво чхало і обтрушувалось, коні іржали, і з-за ліска вискочили вершники з
чорним прапором, розгорнулися, пропустивши наперед тачанки, «до зброї! по конях!
кулемети! махновці!», а тачанки обходили з флангів, четверики коней гризли під собою
землю, тачанки підскакували над землею, мов хури демонів, і строчили кулемети.
У пилюці, як у тумані, блискали постріли, груди розривала спека, майстро дмухав
невірно й гаряче, пробігли верхівці раз, другий, «наша бере, і морда в крові», «тримайся»,
«слава», одчайдушний свист, далекий грім прогуркотів, «роби грязь!» — почулася
команда Панаса Половця, раптом зупинились кулемети, раптом завмерли постріли.
Майстро рівно односив пил. Оверкові чорні шлики падали під кінське копито, шаблі
блищали в руках, бій закінчився раптом, як і почався.
Оверко Половець сидів під колесом тачанки просто на землі, голова в нього була
розкраяна, він дивився собі на ноги, затуляв долонею рану, він ще не вмирав, крізь рану не
пролазило його могутнє життя, і Панас Половець підійшов із револьвером у руці,
придивляючись до Оверка.
«Зустрілися, браток! —трусонув волоссям, що спадало аж на плечі. — Там і Андрій
лежить, чиста шуточка, а я собі сиджу в лісочку й чекаю, доки вони кінчать битися, а вони
й кінчили — один, мертвий, а другий кволий, ну що — України тобі хочеться?»
Оверко не підвів очей. На коні, чорний від пороху, під'їхав чотирнадцятирічний
Сашко Половець. «Дай я його домучу!» — «Дурню, це Оверко». Сашко зблід, зіскочив з
коня, підійшов до брата, взяв його рукою за підборіддя й підвів йому голову. —
«Оверку, горе моє», — сказав він голосом старої Половчихи. Оверко виплюнув
йому в обличчя кров з рота й застогнав.
«Махновський душогубе, — тихо сказав Оверко, дивлячись собі на ноги, — ненька
Україна кривавими сльозами плаче, а ти гайдамачиш по степах із ножем за халявою».
201
Панас стояв кремезний, мов дуб, і реготав. Сашко витирав з обличчя братову кров і
хапався за зброю.
«Іменем батька Нестора Махна, — реготав Панас, — призначаю тобі суд і слідство.
За вбивство рідного брата Андрія — утопити в морі, за підтримку української
держави на території матері порядку анархії — одрубати голову». Оверко ще виплюнув
жменю крові, хмара на південному заході катастрофічне росла, майстро поволі переліг на
грего — протилежний вітер, грего підганяв хмару з усіх боків, він тирлував її, збивав
докупи, мов отару, і чувся приглушений гуркіт, сонце палило, «дайте пити», — сказав
Оверко.
Обвів очима ноги, що стояли густо перед ним, в ньому закипіло зло уключ, він
спинив його і мовив: «Пам'ятаєш батькову науку? Тому роду не буде переводу, в котрому
браття милують згоду». Прогуркотів грім близького дощу. Панас Половець замислився,
«рід наш рибальський, на морі бувальський, рід у державу вростає, в закон та обмеження,
а ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а
вільне співжиття?»
«Проклинаю тебе...» — «Почекай проклинати, я, вільний моряк батька Махна, даю
тобі хвилину, а ти подумай собі і поміркуй, здохнути завше встигнеш, чи правду я кажу,
хлопці, здохнути він устигне, та, може, він нашим буде, ловецького Половецького роду,
завзятий і проклятий, дарма що по просвітах в Одесі на театрі грав та вчительську
семінарію пройшов, правду я кажу, брате?»
«Проклинаю тебе великою ненавистю брата і проклинаю тебе долею нашою
щербатою» душогубе махновський, злодюго каторжний, у бога, в світ, у ясний день...»
Оверко не зводив очей і не бачив своєї смерті, вона вилетіла з Панасового маузера, вибила
Оверкові мозок на колесо, блискавка розколола хмару, слідом ударив грім, «дощем
запахло, хлопці, по конях!» За кілометр постала сіра висока пелена, там ішов дощ, до
сонця підсувалися хмари, степ потемнів, земля ніби здригалася, чекаючи дощу, грего
рівно дмухав у височині.
А над берегом моря походжає старий Половець, він думає думу, дивиться в
бінокль, щоб не проґавити когось чужого, а в береговій печері йде робота. Чубенко там за
старшого, здоровий за трьох, так тими руками машину гне, що не встигаєш і папір
підкладати. А паперу ціла купа, на весь берег вистачило б курити, і є собі по-нашому, а є
такою й он такою мовою, для французьких матросів та грецької піхоти. Хто зна, по-якому
вони там говорять, на всіх треба настачити, бо знову ж — ревком. Гострі рибальські очі
побачили далеко над берегом у напрямку з Одеси — людину. У біноклі вона стала
солдатом. Із степу показалася друга постать. У біноклі вона стала солдатом.
Рибалка обдивився, чи добре замасковано небезпечну печеру, відійшов далі по
берегу, заходився коло сіток на приколах, солдати наближалися. Над Одесою йшов дощ,
Пересип був у мряці, на рейді диміли крейсери й міноносці, солдати наближалися. Грего
посівав море дощем, тільки чомусь не видно патруля, може, він потім прийде машиною
або моторкою. Стара Половчиха десь в Одесі на базарі, хіба з тої риби проживеш; солдати
наближалися. Вони йшли рівним військовим кроком, вони сунулись, як на магніт,
Половець для чогось помацав свої кощаві руки. Він був середній на зріст і завжди
дивувався, коли велетні сини оступали його, мов бір; солдати наближалися. Це були
іноземці, і один з них підійшов перший.
Половець удав, що нічого не бачить, — «по-якому ти з ним говоритимеш?»
Солдат підійшов щільно — чорнявий і тендітний, — «по-якому ти з ним говоритимеш?»
— «Скумбрії зеленої», — почув Половець. —«А вам ночі мало?» — не думаючи, одповів
паролем рибалка, серце в нього з радощів закалатало, як замолоду, він обняв солдата, над
Одесою спускалася завіса прикрого дощу, море було аж чорне.
«Закопати треба, — сказав Панас Половець, спиняючи коня коло мертвого Оверка,
— клятий був босяцюра». Дощ дрібно сік, дві тачанки поставлено нещільно поруч, між
тачанками напнули ковдру, сам Половець, узявши, шанцеву лопату, копав там притулок
202
двом братам. Піт котився, як дріб, він був важкий і дебелий — цей четвертий Половець,
колишній моряк торговельного флоту й контрабандист. Сашко скулився на тачанці коло
кулемета, він забув за дощ, йому мріялося, що рука старої Половчихи смиче його за чуба,
навкруги берег, та навкруги море, і можна скупатися й не чекати кулі, і сітки сохнуть на
приколах. Та таке недосяжне рибальське життя, та так пахне море, та й чого він взагалі
пішов, а Панас його не жалує, ну, та назад хай чорт лисий ходить, а не він, Сашко, — таке
кляте Половецьке насіння!
Панас сопів, викидаючи з ями землю, він грався лопатою, як інший виделкою, «ну,
здається, хватить! Хай не кажуть, що я рід зневажив!»
І похорон відбувся. Дощ напинав свої вітрила, над степом зрідка пробігав вітер,
добрячий дощ пронизував землю. По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку
здавалося, що він слізно плаче коло готової могили, у всього загону текли дощові сльози,
це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ не вгавав.
І тоді за дощем з'явилося марево: розгорнувся здалеку червоний прапор кінного
загону інтернаціонального полку на чолі з Іваном Половцем. Ляснули перші постріли, а
Панас уже сидів на тачанці, крутив на всі боки кулемета. Сашко подавав йому стрічки,
тачанки пішли врозтіч, кіннотники розбіглися вмить, «здавайся! кидай зброю! червоні!
червоні!» Та тікати було нікуди, Іван Половець заганяв їх на спішену кінноту, заганяв їх
на кулі, і треба було вмерти або здатися, і Панас заплакав од безсилої люті. Він скочив на
чийогось коня, кінь під ним упав, він сів на коня з тачанки, «хлопці, за мною! махновці не
здаються!», спробував пробитися крізь Іванів фланг, загубив половину людей, дощ лив
безперестанку, коні сковзалися, Іван Половець посилив натиск, і махновці здалися.
І дощ, витрусивши безліч краплин, посунув свої хмари далі, збирав до себе всі
випари і перешиковував хмаровище, відганяв хмарки тендітні, оболоки прозорі,
залишаючи темних, плідних, дощовитих, надійну підпору й силу.
Панас Половець стояв перед братом Іваном та його комісаром Гертом, усі кулі
поминули Панаса, він стояв геть .увесь заболочений, .розхристаний, без шапки, довге
волосся спадало на шию, високий і дебелий, стояв він перед сухорлявим Іваном.
«От де зустрілися, Панасе», —сказав Іван і перемовився кількома словами з
Гертом. Полонених зігнали в купу, стали збиратися звідусіль переможці, з
інтернаціонального полку, сонце проглянуло з-за хмар, заблищав навкруги рівний степ, і
потроху підносилися слідом за хмарами блакитні вежі степового неба.
Панас мовчки стояв, дивлячись кудись у небесний простір. Сашко підійшов, сів
коло нього на землю, обличчя в нього було біле й ввесь час смикалось, «та тут і Сашко»,
— посмутнів Іван, а Панас раптом закричав з усієї сили: «Проклятий байстрюче, підземна
гнидо, вугляна душе! Наймит Леніна й комуни, кому ти служиш, комісарська твоя
морда?!»
«З тобою мова буде потім, — сказав Іван, — а я служу революції, інтернаціоналу»,
— і, ще перемовившися з Гертом, мовчки підійшов до купи полонених, оглянув їх уважно,
розглядаючи кожне обличчя, мов машинну деталь на браковці, пройшовся раз і двічі й
почав говорити:
«Хлопці, — сказав Іван, — от і скінчилася ваша служба. в зрадника й бандита
батька Махна. І з вами говорить брат вашого Половця, а обоє ми з ним рибалки, батьки
наші рибалки й увесь рід. Слова мої прості й некрасиві, та ви зрозумієте мене й так, бо
скрізь по степах судяться зараз дві правди: правда багатих і правда бідних. Відступаємо
ми перед кривавим царським генералом Денікіним, пробиваємось на Київ, і, відступаючи,
б'ємо ворогів, не даємо пощади. От і ви, серед вас є, певно, і обдурені бідняки, ми
закликаємо вас, бо ви з нами одного горя, — ставайте поруч битися за правду бідних.
Бідняки й трудящі будуть з нами, і всі, як один, до перемоги, хай живе Радянська влада.
Червона Армія!»
Герт подав команду, трохи людей одійшло ліворуч і стало, а решта пішла купою
геть, нешвидким кроком пішла геть, всі очі дивилися на них, і панувала мовчанка. Купа
203
одходила далі й далі, вони прискорювали кроки, дехто став підбігати, один вирвався з
купи й побіг, за ним другий, третій, уся купа побігла, як отара овець, побігла щосили, не
оглядаючись, тікаючи від смерті. Тоді Іван Половець наказав приготувати кулемети. За
його знаком кілька кулеметів почало стріляти, і кулемети спинилися, коли завдання було
виконано.
Панас не чекав собі милості, він бачив, як загинули його вояки, що їх він збирав
зерно до зерна, а інші з них стали не його. У нього промайнуло в голові дитинство й
дитячі роки на шаланді, і нічні влови, і запах материної одежі, неосяжний простір моря.
«Це — близько смерть», — подумав і звернувся до Івана з тим словом, що чув його від
Оверка: «Чи чуєш, Іване, тут вже двоє загинуло, а тому роду не буде переводу, в котрому
браття милують згоду».
«Рід наш роботящий, та не всі в роді путящі. Є горем горьовані, свідомістю підкуті,
пролетарської науки люди, а є злодюги й несвідомі, вороги й наймити ворогів. От і бачиш
сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас, і Карл Маркс».
«Проклинаю тебе, — закричав Панас в агонії, — проклинаю моєю останньою
хвилиною!» Він вихопив з-під френча маленький браунінг і пустив собі в рот кулю,
трохи постояв нерухомо, став гойдатися й розхитуватись, скрутився, як сухий лист,
гримнув об землю, і розлетілася з-під нього мокра земля.
«Стріляй і мене, — сказав Іванові клятий Сашко, — стріляй, байстрюче». —
«Бісової душі вилупок», — промимрив Іван та взяв Сашка за чуба, що виглядав з-під
шапки по махновському звичаю, став скубти, як траву, а Герт осміхнувся.
На степу під Компаніївкою одного дня серпня року 1919 стояла спека, потім віяв
рибальський майстро, ходили високі, гнучкі стовпи пилу, грего навіяв тривалого дощу,
навіть зливи, а поміж цим точилися криваві бої, і Іван Половець загубив трьох своїх
братів, — «одного роду, — сказав Герт, — та не одного з тобою класу».
«Шаланда в морі»
Трамонтан дмухав з берега, був мiсяць сiчень чи лютий, море замерзло на сотню
метрiв, на морi розходилися хвилi, на обрiї вони були чорнi з бiлими гривами, добiгали до
берега напроти вiтру, вiтер збивав з них бiлi шапки. Коло берега кригу розбив штормок, а
все показувало, що незабаром ревтиме й справжнiй штормило, на березi стояла стара
Половчиха, одежа на нiй вiялась, мов на кам'янiй, вона була висока та сувора, як у пiснi.
Одесу видко по другий бiк морської затоки, це мiсто обдував трамонтан, воно височiло
на березi, мов кiстяк старої шхуни, з якої знято паруси, лагодять на неї мотор чи парову
машину. Одеса переживала чергову морську зиму, вiтри всiх напрямкiв не минали її,
тумани з моря заходили часом - мокрi, густi, сiрi тумани. От i тепер туман насунувся
раптом з моря й закрив Одесу. Половчиха стояла нерухомо, обiч поралися коло шаланд на
березi рибалки з артiлi, море виштовхувало на землю шматки криги, холод проймав до
кiсток, трамонтан дмухав широкою, рiвною зливою. Була надморська зима, зимовий
туман, за його запоною гримiв уже серед моря шторм, докочуючи хвилi дужчi й вищi,
засвiтився одеський маяк, смуги червонi й зеленi, променi червонi й зеленi.
Половчиха, вирядивши в море чоловiка, виглядала його шаланду, її серце обдував
трамонтан, її серце ладне було вискочити з грудей, а з моря йшли холод та гуркiт, море
зажерливо ревло, схопивши її Мусiя. Вона не показувала перед морем страху, вона мовчки
стояла на березi - висока й сувора, їй здавалося, що вона - маяк невгасимої сили.
"Ой, пiшов ти в море, Мусiєчку, - голосила вона мовчки, - та й слiд твiй солона вода
змила. Та коли б я знала та бачила, я б той слiдок долонями прогортала та до бебега тебе
покликала. Ой, подми, вiтре-трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я
стоятиму тут самотня до краю, i хоч би з мене дерево стало, то я б усiма вiтами над морем
махала й листям би шумiла".
I пiсля довгих вiкiв показалась шаланда в морi, ледве мрiла вона серед хвиль, надовго
204
ховалася за водяними горбами, з'являлася на хвильку i впiрнала, мов у безодню. Вона
билася з штормом груди в груди, а на березi лише шерхiт хвиль, i страшно глянути на
шаланду, як людина - самотня вона серед водяних гiр. Розгойдує її море, кидає через
хвилi, прошиває нею хвилi, холоднi бризки печуть вогнем, примерзає до тiла мокра одежа,
тiльки ж - не пiддається рибалка, Мусiй з чужим чоловiком б'ються до берега!
Стара Половчиха не зводила з них очей, її серце було з шаландою, на березi гомонiли
рибалки з Мусiєвої артiлi, з селища бiгли дiти до моря. На березi вирiс натовп, осторонь
стояла стара степовичка Половчиха, вона мужньо дивилася на боротьбу її чоловiка, туман
кублився над морем, був лютий холод.
"Гребуть, - сказав хтось, - та хiба допоможеш їм у такий шторм?" Молодшi рибалки
кинулися до шаланд, їм заступили дорогу старшi, "не дурiй, хлопцi, шаланди загинуть, i
вас краби поїдять, а артiль наша бiдна, голова артiлi Мусiй Половець, вiн нам за шаланди
голови поодриває, коли живий випливе".
Стара Половчиха бачила, як зламалося весло, бо шаланда стала кружляти, на очах у
всього берега двiчi обкрутилася на мiсцi, її вдарила одна хвиля, її штовхнула друга,
пiдкинула, повернула, посуда пiшла пiд воду. Рибалки тодi кинулися до шаланд, посунули
до моря "Ластiвку" - гордiсть цiлої артiлi, сiло четверо велетнiв, пiднялися в повiтря весла,
щоб одразу вискочити на хвилю, на лахмату, височенну хвилю. "Ластiвку" звалило набiк,
купа криги вдарила її по обшивцi, вода ринула через борт, рибалки опинилися у водi, вони
стали рятувати "Ластiвку". Хвиля збивала їх докупи, крига ранила їм голови, вони
вчепилися в "Ластiвку", з берега кинули їм кiнець iз зашморгом, вони прив'язали його до
човна й витягли "Ластiвку" на берег.
На хвилях видко було Мусiєву шаланду, вона блукала догори кiлем, натовп рибалок
поздiймав шапки, i в цей час побачили у морi помах людської руки. Хтось плив серед
крижаного моря, плив до берега, плив наввимашки, рiвно вигрiбав руками, його хвиля
вiдносила назад у море, назад у морський туман. Вiн простував до берега.
Наперед вийшов велетень-рибалка, вiн нiс жмут мотуззя i вихилив склянку спирту, полiз
у воду, одразу став синiй, а на березi розмотували кiнець, i велетень плив назустрiч
людинi в морi. Його била крига, та вiн виплив на чисте, за ним волочилася мотузка, а
людина вже зовсiм конала серед хвиль, вона лежала на спинi, її кидало на всi боки,
велетень-рибалка плив i плив.
Та вийшло, що людина не гинула, вона од холоду втратила була свiдомiсть i почала,
очунявши, щосили вигрiбатися до берега. Зустрiч вiдбулася серед хвиль, i плавцi довго не
могли схопитися за руки, їх усе розбивала хвиля, та нарештi їм пощастило, мотузка тодi
напнулася до берега, як жила, десятки рук ухопилися за неї, десятки рук потягли гуртом.
Плавцi мчали до берега, захлинаючись водою, пробиваючись крiзь кригу. Чужа людина
вилiзла на берег i не могла звестися на босi ноги. Половчиха впiзнала Чубенка. Вiн весь
задубiв, у ньому лише калатало гаряче живе серце, його пiдхопили пiд руки, - "товаришi, сказав Чубенко через силу, -я плачу за героєм революцiї, що визволив мене з французької
плавучої тюрми". I всi пiшли вiд моря, а стара Половчиха залишилася стояти на березi,
висока та сувора, як у пiснi.
У морi видко перекинуту шаланду, там загинув її чоловiк, Мусiй Половець, вiн чимало
пожив на свiтi, од нього зла не бачила, був справний рибалка на Чорному морi пiд
Одесою, i чи завжди так буває, що молоде випливає, а старе гине. Iз Дофiнiвки прибiг
хлопчина - "бабо, а дiда Мусiя не буде, бо той дядько казали, що упiрнув дiд Мусiй двiчi й
потiм щез, а дядько упiрнули за ним i вдарилися головою об човна, i не буде вже дiда
Мусiя".
Берег спорожнiв, рибалки пiшли геть, i нiкому не було дивно, що стара Половчиха не
рухнулася з мiсця. Вона справляла жалобу, трамонтан обдував її, мов кам'яну, шторм не
вгавав, крига трощилася одна об одну, туман сунувся до берега. Одеський маяк миготiв
червоно та зелено.
Половчиха подумала за своє дiвоцтво, дiвування в Очаковi, хазяї трамбакiв сваталися до
205
неї, а що вже шаланд, баркасiв, моторок, яхт! Вона була доброго рибальського роду,
доброї степової кровi, її взяв за себе Мусiй Половець - дофiнiвський рибалка, непоказний
хлопець, нижчий од неї на цiлу голову. Та така вже любов i так вона парує. Половчиха
стала до бою за життя, за рибу, стала поруч Мусiя, i наплодили вони хлопцiв повну хату.
Хлопцi виростали коло моря, тiсно стало в хатi од їхнiх дужих плечей, а Половчиха
тримала хату в залiзному кулацi, мати стояла на чолi родини, стояла, мов скеля в штормi.
Сини повиростали й розiйшлися, Андрiй вдався у дядька Сидора, таке ж ледащо й не
знати що, а Панас привозив матерi контрабанднi хустки й серги, шовк i коньяк, Половчиха
складала все до скринi та боялася за Панаса. Вона його важко народжувала, i вiн їй став
дорожчий, виходила вночi до моря, їй все здавалося, що чує плескiт його весел i треба
рятувати вiд погонi. А Оверко - той артист i грав з греками у "Просвiтi" та читав книжки,
написанi по-нашому. На дядьковi грошi в семiнарiї вчився, рибалка з нього був нiякий, а й
його жалко, не чути за нього давно, i Панаса не чути, та й Андрiя, мабуть, убито, бо
снився пiд вiнцем.
Тiльки Iван працює на заводi i робить революцiю, i Мусiй ховає гвинтiвки (хоч в Одесi й
стоять французи). Серед них є й нашi, вони приходили по прокламацiї i раз налякали
Мусiя до смертi.
Перекинута шаланда гойдалася на хвилях, шторм лютував без угаву. Половчисi здалося,
що шаланда поближчала. ї" море приб'є до берега, тодi треба виволокти i врятувати, i
артiль подякує - без шаланди риби не наловиш. Посуда наближалася до берега неухильно,
невiдступне, ступiнь за ступнем, хвилина за хвилиною.
Половчиха стала чекати шаланди, щоб зберегти артiльне добро, вона пiдiйшла до самої
води, хвиля обхлюпала її до колiн. Шаланда сунулась ближче i ближче, вже чути, як
стукається об неї крига, вже видко її засмолене дно, i кiльова дошка витикається з води.
Хвиля перекочувалась через чорне плисковате днище, серце Половчихи захолонуло, за
шаландою щось волочилося по водi, видувалося на водi лахмiття.
Жiнка дивилася й боялася роздивитися, море їй приносило покору, море їй прибивало до
берега, певно, i тiло Мусiя Половця. Буде над чим поплакати й потужити, i поховати на
рибальському цвинтарi, де лежать самi жiнки та дiти, а чоловiки лише мрiють там лягти, i
лягають у морi на глибинi, пiд зеленим парусом хвилi.
Половчиха дивилася та боялася роздивитися, їй хотiлося крикнути й покликати свого
Мусiєчка, хвиля била її по ногах, крига черкала по литках, шаланда вже зовсiм була
близько. Вона сунулась носом на берег, хвиля гуркотiла камiнням на мiлкому. Половчиха
хотiла витягти посуду, а потiм тужити коло чоловiка, вона вже бачила його тiло у мутнiй
водi, серце їй щемiло, i руки не почували ваги шаланди, i тодi до неї озвався голос. Вона
скрикнула, бо то був голос її чоловiка, голос стомлений i рiдний.
"Наша артiль бiдна, - сказав старий, - i кидати шаланду в морi не годиться. Я - голова
артiлi, то мусив i рятувати, а Чубенко, мабуть, доплив добре, здоровий i завзятий, нiяк не
хотiв плисти без мене, аж поки я не пiрнув пiд перекинуту шаланду, а вiн усе гукає та все
пiрнає, шукаючи мене".
Старий Половець став на мiлкому з чоботом у руцi й викинув чобiт на берег та почав
поратися коло шаланди. Половчиха заходилась йому допомагати, лютий трамонтан
заморожував душу, берег був пустельний, його штурмувало море. Одеса крiзь туман
здалеку височiла на березi, мов кiстяк старої шхуни.
I подружжя Половцiв пiшло до домiвки. Вони йшли, пренiжно обнявшись, їм у вiчi
дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено й дружно, як ходили цiле
життя.
Володимир Сосюра
«Любіть Україну»
206
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води,
в годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди!
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.
Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі...
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі...
Як та купина, що горить -- не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових.
Любіть у коханні, в труді, у бою,
як пісню, що лине зорею...
Всім серцем любіть Україну свою -і вічні ми будемо з нею!
Валер’ян Підмогильний
«Місто»
Стислий виклад тексту
Частина перша
Степан стояв на палубі корабля, що плив до Києва по Дніпру, оглядав береги, прощався
подумки з рідним селом, селами, що виднілися на березі. Він їде до великого міста, щоб
учитись і жити, щоб здійсни ти свою давню мрію. Разом із ним їхали Надія та Левко,
односельці, теж учитися. Надія була дуже цікава до всього, жваво розпитувала Левка,
який уже був у Києві, заприятелювала й зі Степаном.
Степан мав дядькового листа до знайомого крамаря. Коли хлопець знайшов крамареву
хатину на Подолі, той байдуже зустрів його й запропонував перебути в столярній
майстерні поруч із коровами. Степан спав на голих дошках, їв черствий хліб із салом,
ходив далеко за місто на Дніпро, де була чистіша вода, щоб умитися чи скупатися. В
інституті, куди він прийшов за направленням, треба було пройти приймальну комісію,
оформити документи. Хотів улаштуватися на роботу, але ніхто ніде, попри сподівання,
його не чекав, незважаючи на Степанові заслуги перед революцією. Хлопець відвідав
Левка, позаздрив його затишній кімнатці. Навідався до Надійки, яка приваблювала його
все більше й більше. Нарешті блискуче склав екзамени, отримав стипендію — студент.
Треба було шукати житло. Прийшов господар і сказав, що Степан може залишитися в них,
спати на кухні й мати обід, якщо доглядатиме за коровами, носитиме воду й допомагатиме
хазяйці по господарству. Хлопець із радістю залишився. Тепер на зекономлену стипендію
він зможе купити собі пристойний одяг.
Блукаючи вулицями, Степан Радченко думав, що він, як і Левко, одержить у місті освіту,
207
стане культурною людиною і повернеться на село, привезе туди нове життя. А місто й
городяни — це так, старий порох, який треба стерти. Раптом хлопець озирнувся й побачив
місто вночі, що сяяло вогнями, перекочувалося людськими хвилями, гукало голосом
візників і гудками авто. Увесь гарно вдягнений натовп здався йому безглуздим і
нікчемним.
Надійка жила на квартирі з подругами. Там збиралася компанія. Один із юнаків
запропонував піти всім разом на літературну вечірку.
Письменники читали зі сцени свої твори, їм аплодували, їх хвалили, а Степан із заздрістю
думав, що й він би хотів бути автором, чути оплески й вітання на свою адресу.
І вирішив, що напише про свою бритву. Як він, перебуваючи у складі невеликого загону
повстанців, потрапив у полон до денікінців, як відкупився у черкеса бритвою, як потім той
солдат був убитий і Степан знову забрав свою бритву. "Долю своєї бритви він підніс до
історії громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади". Потім повинен був
ще "вишити блискучими нитками, при-г брати в тіло й дух, щоб надати життя своїй ідеї".
Оповідання закінчене. Треба підписати його. Прізвище в нього нічого, а от ім'я —
грубувате. Може, краще буде не Степан, а Стефан? Так і вирішив. Поніс І свій твір
знаменитому критикові, виступ якого чув на літературному вечорі, але той не захотів із
ним навіть розмовляти. Степан був принижений і знищений. Безцільно блукав вулицями,
зайшов до Надійки. Та радісно зустріла його, пішли в парк. Похмурий і розлючений, він
грубо взяв дівчину за руку, та розплакалася. Тоді Степан сказав, Р що він іде назовсім.
Потім довго мучився, потім зухвало подумав, що, мовляв, не він, так другий. І був
ображений, ніби Надійка була винною, що його любов до неї виявилася фальшивкою.
Степан познайомився із сином господарів Максимом, який виявився культурною,
освіченою й розчарованою в коханні людиною. Радченко пішов до інституту й із запалом
кинувся до науки. Багато в дечому він був уже на голову вищий від однокурсників. Писав
ще оповідання. Якось похвалився землякові Борису, який учився їв інституті на відділенні
цукрової промисловості. Той порадив послати твори до журналів, що він і зробив.
Уночі до Степана стала приходити господиня дому Тамара. Розповідала про своє
нещасливе подружнє життя. Син якось дізнався, назвав Радченка нічним злодієм. Хлопці
побилися, і Максим зовсім пішов з дому.
Степан добре засвоїв математичні науки, а от з українською мовою було важкувато. Тоді
він засів за підручники й швидко все надолужив. Професор, який приймав екзамен, був
здивований і задоволений. Дізнавшись, що студент має матеріальну скруту, порадив ї піти
працювати — викладати на курсах української мови (їх багато відкрилося для
держслужбовців у період українізації), і дав листа з рекомендацією до голови
лекторського бюро. Степану дали роботу, але зауважили, що в лектора має бути
відповідний одяг. Тепер, коли зміцнів його бюджет, він подумав, що досить йому
займатися коровами й дровами. Купив собі новій і одяг, старий спалив і пішов від своєї
"мусіньки" в кімнатку, яку за пропонував Борис.
На курсах Степан познайомився з попереднім лектором. Ним ви явився поет Вигорський,
якого він бачив на літвечірці. З того часу вони потоваришували.
208
Частина друга
Позбувшись злиднів, Степан продовжував жити просто — ходив купатися на Дніпро,
вранці пив молоко, обідав у нархарчі (закладі народного харчування), увечері
перекушував так само без великих розкошів. Склав собі жорсткий розпорядок дня й
зайнявся вивченням літератури. Потім упорядковував свої знання, розкладаючи в голові
по поличках, як колись книжки у сільбудівській книгозбірні. Взявся вчити також
англійську та французьку мови. Увечері робив вправи за системою лікаря Анохіна й
відчував стрункість своїх думок та епікурейську радість.
Одного разу Степанові прийшов лист від Вигорського, який мандрував Україною. Той
повідомив, що послав його оповідання в журнали. Степан схопився, вискочив на вулицю й
купив у кіоску журнали. Там були надруковані твори, підписані його ім'ям.
Відчув щастя. Він — письменник! Пішов у кафе, на концерт, купив купу лотерейних
квитків, але нічого не виграв, тільки зібрав біля себе натовп здивованої публіки. Раптом
вихопилася якась дівчина, взяла квиток, виграла дитячу соску й під радісний гук та
оплески юрби вручила її Степанові. Так він познайомився із Зоською.
Фортуна йому посміхалася. З харківського журналу прийшов йому гонорар і запрошення
писати ще. Дівчина Зоська, непередбачувана, дивна та невгамовна, подобалася йому все
більше. Він приходив до неї часто, дарував квіти, цукерки, водив у кіно й театри й урештірешт домігся її прихильності. Якось в одному ресторані Степан зустрів сина своєї
колишньої господині Максима. Із скромного хлопця він перетворився на завзятого пияку
й розпусника.
Зайшовши до редакції журналу за гонораром, Степан побачив, як там проводять дискусії
молоді літератори. Незабаром і він прилучився до них, але поки що слухав, скромно
відмовчувався.
Навчання в інституті він покинув. Набрав годин лекцій на курсах, 3 тривогою очікував
відповіді з журналів, куди послав свої оповідання. А її все не було. Аж ось прийшло
повідомлення, що його збірка до друку ухвалена, гонорару пропонується 350 карбованців!
У літературних колах спочатку Степана просто терпіли, трохи Згодом звикли, потім "він
симпатії деякої набув своєю лагідністю і, заходячи, міг уже почути приязний вигук: "А, от
і Радченко!"
Якось до Степана прийшов Борис, сказав, що одружився з гарною дівчиною. З його опису
Степан зрозумів, що то була Надійка. Хлопцеві чомусь стало прикро. "Гидким злочином
уявлялось йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральницю, в охоронця
пісного добробуту молодого міщанина".
Незабаром вийшла збірка оповідань Стефана Радченка. А тут звільнилася посада
секретаря в журналі. Кожна група висувала свого, пройшла ціла баталія. Як вихід, взяли
Радченка — нейтральну особу, котра подавала надію на себе впливати.
Степан з усією енергією кинувся до роботи. Наводив лад у редакційному господарстві,
читав листи, рукописи, наглядав за друкарнею, приймав відвідувачів. "Новий секретар був
з усіма незмінно й спокійно ввічливий. Він був певний в обіцянках, точний у словах,
прекрасно розумів, що кому можна й треба сказати в літературній, завжди важкій
атмосфері, силкуючись в міру змоги бути добрим вентилятором".
209
Степанові захотілося більш затишної кімнати. Роботи в нього додалося, коли обрали до
культкомісії місцевкому. Все важче було викроювати час для побачень із Зоською. Якось
у пориві почуттів, коли вони зустрілися на квартирі у подруги, Степан запропонував
Зосьці вийти за нього заміж. Та погодилася. Удома уявив, що хтось постійно буде зазіхати
на його час, увагу, думки, що романтика перетвориться в прозу, дитяче вередування й
сварки. Почав картати себе за дурість і вирішив порвати із Зоською. На вечірці в подруги
він прямо сказав їй про це, але не пішов, а став одверто й зухвало залицятися до інших
жінок, познайомився з красунею, актрисою з Харкова Ритою, що приїхала до батьків.
У Степана зародилася думка написати великий твір про людей. Він уже уявляв собі той
твір, бачив його струнку будову, чув голоси людей. Сів, із легкістю написав перший
розділ. Але далі, скільки себе не змушував, нічого не виходило. Не писалося. Молодого
автора охопив розпач. Минали дні за днями, а справа не рухалася. Степанові захотілося
побачити Зоську, перепросити її, помиритися з нею,
Коли він пішов до дівчини, то сусідка сказала, що Зоська отруїлася й померла. Хлопця
охопив жах.
Прийшов комісіонер і повідомив, що знайшов для Степана квартиру таку, як той хотів.
Степан хотів відмовитися, але потім пішов аби куди, аби не сам. Кімната в
семиповерховому будинку з ліфтом виявилася чудовою. Молодий письменник переїхав
туди, обставив меблями, як хотів, але все там здавалося йому чужим Нудьга його не
кидала. Якось зустрів односельця Левка. Той вивчився і тепер їхав працювати на
Херсонщину, говорячи, що тут, у місті, йому все чуже — і люди, і життя! Згадав про степ.
Радченкові теж пригадалися степ і село, і він вирішив, що і йому треба їхати звідси.
Потім захотів розшукати Надійку, побачитися з нею. Пригадав адресу, яку казав йому
Борис, і пішов. Надійку він ледь упізнав. Це була жінка, що розмовляла з ним "прикро,
певно, погордо", її розповніла фігура вказувала на те, що Надійка чекала дитину. З тяжким
серцем і гнівом Степан вийшов із дому, питаючи себе, навіщо він приходив сюди, до цієї
міщанки. Потім заспокоївся, пішов по вулиці. І раптом зустрів свою знайому, красуню
Риту. Йому здалося це щастям і розрадою. Коли розсталися, пообіцявши один одному
зустрітися завтра, юнак побіг по сходах, не чекаючи ліфта, у квартиру, відчинив вікно й
послав містові, що прослалося внизу, свій поцілунок. Сів за стіл і став писати свою
повість про людей.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)
У романі "Місто" В. Підмогильний розробляє світовий мотив підкорення людиною міста.
Образ молодого письменника Степана подається в єдності біологічного, духовного,
соціального. Автор зобразив людину, в якій постійно борються добро і зло, яка інколи
готова заради власного самоствердження здійснити моральний злочин і яка разом із тим є
неординарною, талановитою, цілеспрямованою особистістю, не позбавленою вміння
іронічно, скептично сприймати себе та навколишній світ. Радченко підкорив місто, але й
місто підкорило його.
Остап Вишня
«Моя автобіографія»
210
У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення
на свiт бiлий i потiм - рокiв, мабуть, iз десять пiдряд - мати казали, що мене витягли з
колодязя, коли напували корову Оришку.
Трапилася ця подiя 1 листопада (ст. стилю) 1889 року в мiстечку Грунi, Зiнькiвського
повiту на Полтавщинi...
Власне, подiя ця трапилася не в самiм мiстечку, а в хуторi Чечвi, бiля Грунi, в маєтковi
помiщикiв фон Рот, де мiй батько працював у панiв.
Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку - колиска з вервечками, з другого
боку - материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш - i ростеш собi помаленьку.
Так ото й пiшло, значить: їси - ростеш, потiм ростеш - їси.
Батьки мої були як узагалi батьки.
Батькiв батько був у Лебединi шевцем. Материн батько був у Грунi хлiборобом.
Глибшої генеалогiї не довелося менi прослiдити. Батько взагалi не дуже любив про
родичiв розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матерi) про дiда чи там про
прадiда, вона завжди казала:
- Отаке стерво було, як i ти оце! Покою вiд їх не було.
Про материку рiдню так само знаю небагато. Тiльки те й пам'ятаю, що частенько, було,
батько казав матерi:
- Не вдалася ти, голубонько, у свою матiр. Царство небесне покiйницi: i любила випити, i
вмiла випити. А взагалi батьки були нiчого собi люди. Пiдходящi. За двадцять чотири
роки спiльного їхнього життя, як тодi казали, послав їм господь усього тiльки
сiмнадцятеро дiтей, бо вмiли вони молитись милосердному.
Почав, значить, я рости.
- Писатиме, - сказав якось батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу.
Справдилося, як бачите, батькове пророкування.
Але нема де правди дiти, - багацько ще часу проминуло, доки батькове вiщування в життя
втiлилося.
Письменник не так живе й не так росте, як проста собi людина.
Що проста людина? Живе собi, поживе собi, помре собi.
А письменник - нi. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його
свiтогляд, що його оточувало, що органiзовувало його ще тодi, коли вiн лежав у матерi на
руках i плямкав губами, зовсiм не думаючи про те, що колись доведеться писати свою
автобiографiю.
А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе
лиха година в лiтературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, "куди дiрка
дiвається, як бублик їдять".
Бо письменники так, спроста, не бувають.
I от коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справдi письменника
супроводять в його життi явища незвичайнi, явища оригiнальнi, i коли б тих явищ не було,
не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лiкарем чи просто собi
толковим кооператором.
Пiдскочать отi явища - i записала людина.
Головну роль у формацiї майбутнього письменника вiдiграє взагалi природа - картопля,
коноплi, бур'яни.
Коли є в хлопчика чи в дiвчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи
бур'ян, чи коноплi - амба! То вже так i знайте, що на письменника воно пiде.
I це цiлком зрозумiло. Коли дитина замислиться й сяде на голому мiсцi, хiба їй дадуть як
слiд подумати?
Зразу ж мати пужне:
- А де ж ти ото сiв, сукин ти сину?
I натхнення з переляку розвiялось.
Тут i стає в пригодi картопля.
211
Так було й зо мною. За хатою недалеко - картопля, на пiдметi - коноплi. Сядеш собi: вiтер
вiє, сонце грiє, картоплиння навiває думки.
I все думаєш, думаєш, думаєш...
Аж поки мати не крикне:
- Пiди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай,
щоб сорочки не закаляв. Хiба на них наперешся?!
З того ото й пiшло. З того й почав замислюватися. Сидиш i колупаєш перед собою ямку.
А мати, було, лається:
- Яка ото лиха година картоплю пiдриває? Ну, вже як i попаду!!
Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, - тодi сто ямки колупаєш, - то погирить тебе в
височiнь, на простiр, вгору кудись. Тодi лiзеш у клунi на бантину горобцiв драти або на
вербу по галенята.
Конституцiї я був нервової, вразливої змалку: як покаже, було, батько череска або
восьмерика - моментально пiд лiжко й тiпаюсь.
- Я тобi покажу бантини! Я тобi покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нiчого. А то ж
покалiчишся, сукин ти сину!
А я лежу, було, пiд лiжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально:
"Господи! Чого тiльки не доводиться переживати через ту лiтературу?!"
Iз подiй мого раннього дитинства, що вплинули (подiї) на моє лiтературне майбутнє,
твердо врiзалася в пам'ять одна: упав я дуже з коня. Летiв верхи на полi, а собака з-за
могили як вискочить, а кiнь - убiк! А я - лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки
очунявся... Тижнiв зо три пiсля того хворiв. I отодi я зрозумiв, що я на щось потрiбний,
коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тодi думка: мабуть, я
для лiтератури потрiбний. Так i вийшло.
Отак мiж природою, з одного боку, та людьми - з другого, й промайнули першi кроки
мого дитинства золотого.
Потiм - оддали мене в школу.
Школа була не проста, а Мiнiстерства народного просвещенiя. Вчив мене хороший
учитель Iван Максимович, доброї душi дiдуган, бiлий-бiлий, як бiлi бувають у нас перед
зеленими святами хати. Учив вiн сумлiнно, бо сам вiн був ходяча совiсть людська. Умер
уже він, хай йому земля пухом. Любив я не тiльки його, а й його лiнiйку, що ходила iнодi
по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тодi "система" була, i ходила
вона завжди, коли було треба, i нiколи люто.
Де тепер вона, та лiнiйка, що виробляла менi стиль лiтературний? Вона перша пройшлася
по руцi моїй, оцiй самiй, що оце пише автобiографiю. А чи писав би я взагалi, коли б не
було Iвана Максимовича, а в Iвана Максимовича та не було лiнiйки, що примушувала в
книжку зазирати?
У цей саме час почала формуватися й моя класова свiдомiсть. Я вже знав, що то є пани, а
що то - не пани. Частенько-бо, було, батько посилає з чимось до баринi в горницi, а
посилаючи, каже:
- Як увiйдеш же, то поцiлуєш баринi ручку.
"Велика, - думав я собi, - значить, бариня цабе, коли їй ручку цiлувати треба".
Правда, неясна якась ще тодi була в мене класова свiдомiсть. З одного боку - цiлував
баринi ручку, а з другого - клумби квiтковi їй толочив.
Чистий тобi лейборист. Мiж соцiалiзмом i королем вертiвся, як мокра миша.
Але вже й тодi добре затямив собi, що пани на свiтi є.
I як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залiзу пiд панську веранду
та й шепочу;
- Пожди, експлуататоршо! Я тобi покажу, як триста лiт iз нас... i т. д., i т. д.
Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, менi й шести лiт. Скiнчив школу. Прийшов
додому, а батько й каже:
- Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зiнькiв, повчись iще там,
212
побачимо, що з тебе вийде.
Повiз батько мене в Зiнькiв, хоч i тяжко йому було тодi, бо вже нас було шестеро чи
семеро, а заробляв вiн не дуже. Проте повiз i вiддав мене у Зiнькiвську мiську двокласну
школу.
Зiнькiвську школу закiнчив я року 1903-го, з свiдоцтвом, що маю право бути поштовотелеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.
Та куди ж менi в тi чиновники, коли "менi тринадцятий минало".
Приїхав додому.
- Рано ти, - каже батько, - закiнчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще
вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.
Та й повезла мене мати аж у Київ, у вiйськово-фельдшерську школу, бо батько як
колишнiй солдат мав право в ту школу дiтей оддавати на "казьонний кошт".
Поїхали ми до Києва. В Києвi я роззявив рота на вокзалi i так iшов з вокзалу через увесь
Київ аж до святої Лаври, де ми з матiр'ю зупинились. Поприкладався до всiх мощей, до
всiх чудотворних iкон, до всiх мироточивих голiв i iспити склав.
Та й залишився в Києвi. Та й закiнчив школу, та й зробився фельдшером.
А потiм пiшло нецiкаве життя. Служив i все вчився, все вчився - хай воно йому сказиться!
Все за екстерна правив.
А потiм до унiверситету вступив.
Книга, що найсильнiше на мене враження справила в моїм життi, - це "Катехiзис"
Фiларета. До чого ж противна книжка! Ще якби так - прочитав та й кинув, воно б i нiчого,
а то - напам'ять.
Книжки я любив змалку. Пам'ятаю, як попався менi Соломонiв "Оракул". Цiлими днями
сидiв над ним та кульки з хлiба пускав на оте коло з числами рiзними. Пускаю, аж у головi
макiтриться, поки прийде мати, вхопить того "Оракула" та по головi - трах! Тодi тiльки й
кину.
Взагалi любив я книжки з м'якими палiтурками.
Їх i рвати легше, i не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить.
Не любив "Руського паломника", що його рокiв дванадцять пiдряд читала мати. Велика
дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене аж душа у п'ятах.
А решта книг читалася нiчого собi.
Писати в газетах я почав 1919 року за пiдписом Павло Гунський. Почав з фейлетону.
У 1921 роцi почав працювати в газетi "Вiстi" перекладачем.
Перекладав я, перекладав, а потiм думаю собi:
"Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потiм - письменником можна
бути. Он скiльки письменникiв рiзних є, а я ще не письменник. Квалiфiкацiї, - думаю собi,
- в мене особливої нема, бухгалтерiї не знаю, що я, - думаю собi, - робитиму".
Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати.
I пишу собi...
1927-1955
«Сом»
Ви були коли-небудь на рiчцi, на Осколi, що тече Харкiвщиною нашою аж у рiчку
Пiвнiчний Донець? Не були? Побувайте!
...За славним мiстом Енськом Оскiл тече повз радгосп, i радгоспiвський садок, як то
кажуть, купається в рiчцi.
Заплава рiчки Осколу, де вiн у цьому мiсцi розбивається на кiлька нешироких
рукавiв, заросла густими очеретами, кугою, верболозом i густою, зеленою, соковитою
травою. Як увiйдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травнi та в червнi...
Помiж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, вкритих
густою зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими квiтками-горнятами на довжелезних
зелених батогах!
213
А скiльки там водяних лiлiй!
Озеречка тi з'єднуються одне з одним вузенькими єриками, такими вузькими, що
ледь-ледь можна ними пропхнутися на невеличких човниках-довбанках з одного озеречка
до iншого.
Дiвчатка, було, як сядуть на човника та як поїдуть по тих озеречках та по заводях, цiлий човен водяних лiлiй понаривають i їдуть додому всi в бiлих вiнках, i човник їхнiй
вже не човник, а нiби величезна довгаста бiла квiтка рiчкою пливе...
Дiвчатка їдуть та й спiвають i "Човника", i "Тихо-тихо", рiзних чудових пiсень
дiвчатка спiвають.
"Тихенький вечiр на землю спадає", в садку заливаються солов'ї, до Осколу з
пасовиська спускається колгоспна череда, а з рiчки лунає грайливе "Човник гойдається
серед води" або зворушливо-нiжне "Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дiвка косу
чеше..."
Чарiвна рiчка Оскiл...
А скiльки там диких качок!
Як, бува, пощастить вам у тих мiсцях побувати навеснi чи влiтку, сiдайте ви на
човна-довбанку i пливiть єриком тихо-тихо, щоб весельце ваше анi плеснуло, анi
булькнуло...
I вдивляйтеся в очерет. Ви обов'язково побачите, як помiж густим очеретом
мелькає голiвка чирятка-мами, а навколо неї манiсiнькi чиряточка, мов мишенята,
шмигають...
А далi - он пробирається качка-крижень з криженятами...
А болотяних курочок! Як на путнiй колгоспнiй птахофермi курчаток-леггорнят.
Тiльки дикi курочки не бiлi, як леггорни, а рудувато-чорнувато-крапчастенькi, на
довгеньких ноженятах. I ноженятами тими вони бiгають по зеленому лататтi, як по
паркету. Зелене латаття пiд ними навiть не вгинається - такi вони легесенькi - болотянi
курочки...
До плеса чи до озеречка ви пiдпливайте ще тихше, - щоб анi звуку, анi шурхоту.
На озерце не випливайте, а зупинiться бiля нього i дивiться. Обов'язково побачите
або бiлолобу лиску з лисенятами, або виводки чирят, крижнiв, широконосок...
Гуляють качатка, у теплiй водi купаючись...
Раптом тривожний мамин голос, тихе - ках! - i каченяток нема! Їх як злизало.
Вони або пiрнули, або до куги, до очерету, до латаття попритулялися,
поприкипали. I не дишуть! Небезпека минула, мамине заспокiйливе - ках! - i знову весела
гра - купання серед озеречка.
Чарiвнi мiсця на рiчцi, на Осколi...
***
Тихо, тихо Оскiл воду несе...
- Якраз проти радгоспу рiчище в Осколу широченьке, вода чиста-чиста. Трохи
лiворуч - велика ковбаня, цiле просто урвище пiд зверху тихою водою.
- Там така глибочiнь, що й дна не дiстанеш! Там нiхто нiколи дна ще не дiстав!
Та куди там?! Там так глибоко, що наша дзвiниця пiрне! Їй-бо, правда! Пiрне з
хрестом! Отака там глибочiнь!
Це так нам дiд Панько розповiдав.
- Боже вас борони там купатися! Втягує, вглиб утягує! закрутить тебе, завертить,
бульк! - i нема чоловiка!
- А що ж воно, дiдусю, закрутить та завертить? Зверху ж нiби тихо.
- Та воно зверху вродi тихо, а пiд водою крутить. I крутить i вертить! Та то ще
нiчого! Соми там живуть! Там такий один сом жив, що сохрани, господи, й помилуй!
Ще за панiв було: сидимо ми з паном отут на березi... Нi, не так: пан сидить отут на
березi, а я стою бiля пана. Вже сутенiло... Пливуть гуси. Великий табун панських гусей
пливе! Коли це гусак як закричить - ге-ге-ге-ге! - та по водi крилами ляп-ляп-ляп! Гуси з
214
криком усi врозтiч! Гусак ще раз - ге! - та крилами - ляп! - i нема гусака! Пiрнув пiд воду!
А на тому мiсцi, де гусак плив, щось як
ляпне по водi нiби чорною лопатою! Лясь! Тiльки хвилi водою пiшли. Я тiльки:
"Свят, свят, свят! Чорт, пане, чорт!" А пан у крик:
"Давай ружжо! Сом гусака ковтнув!" Де там давай, хiба туди ружжо дострелить, на
отаку глибочiнь?! Про-о-пав гусак! Отакi соми бувають!
- Невже-таки сом гусака ковтнув?
- Не вiрите? А ви хiба книжки Сабанєєва не читали? Менi пан її читав.
- А хто такий Сабанєєв?
- А мисливець такий знаменитий колись був i рибалка, що книжки понаписував: i
про рибальство, i про полювання, i про мисливських собак. Пан казав, що дуже хорошi
книжки понаписував Сабанєєв. Професор вiн був, чи що... Так у тих книжках написано,
що колись було впiймано сома вагою на 400 кiлограмiв! Он який сом! 25 пудiв сом! Не
сом, а корова! Так що ви гадаєте, що вiн гусака не проковтне? Та
ви послухайте, що далi з тим сомом було. Да... Вирiшили ми з паном, або, вiрнiше,
пан зi мною, впiймати того клятого сома! От наказав пан ковалевi зробити величезного
гака. Зробив коваль гака. Насталив його, загострив, принiс до пана. "Ну, Паньку, - пан
мене питає, - а чим ми того гака наживляти будемо?" - "Не iнакше, - кажу, - паночку, як
гусаком. Сом, - кажу, - вже поласував гусячим м'ясом, I на гусака вiн пiде обов'язково!"
Наказав пан зарубати гусака чи гуску, я вже не докажу. Обскубли ту гуску, не розчиняли,
а так цiлою трохи на вогнi пiдсмажили, - гуска сита була! - та й почепили на гака.
Гака того ми прив'язали на два зв'язанi налигачi, прип'яли до осокора та пiзно
ввечерi й закинули в Оскiл. Соми, як ви знаєте, полюють за здобиччю вночi. Вдень сом
може вчепитися на гака тiльки випадково. Закинули, значить, ми гуску в Оскiл i посiдали
на березi, над ковбанею. Сидимо, чекаємо. Нiч тепла, мiсячна. Тихо, тихо навкруги.
Тiльки чути за садком, як Христя, що панськi корови пасла, голосно виводить:
Якби ж таки того пана чорти були узяли,
Ми з тобою, мiй коханий, не такої б утяли!
Сидимо. Я вродi тої пiснi не дочуваю, а пан так i зовсiм не чує. Тiльки й запитав:
"Хто воно ото так виводить?" - "Не знаю, - кажу, - пане, то не з наших, то хтось iз хутора
на село через леваду йде". Сидимо, дрiмаємо. Пан налигача в руцi тримає. Коли це я-а-ак
смиконе! А пан налигача не пускає. А воно пана тягне? Ну, тягне з берега у воду, в
ковбаню, тягне та й уже! Пан налигача держить, а я пана держу. "Пускайте, - кричу я
пановi, - налигача до осокора прив'язано! Не одiрве! Пускайте!" А пан: "Е, - каже, пускайте! Поводити його треба, щоб стомився!" Водимо ми, значить, та й водимо! А воно,
як мотоне, як мотоне, а тодi й попустить. Тихо вродi. А потiм знов, як мотоне, як мотоне!
А потiм знов пустить. А ми водимо! Водимо собi та й водимо!
- А далi що? - не витримав я. - Ну, водите, а далi?
- Далi? А далi водимо собi та й водимо. А воно як мотоне, як мотоне, а тодi й
попустить. Водили ми собi, водили...
- Та швидше, дiду! Ну, водили... А витягли ви сома чи не витягли?
- Та витягли. Тiльки ж довго, дуже довго водили... Водимо ото собi та й водимо...
- Ну, вже витягли, слава богу, дiду! Ну, а далi?..
- Ох, i сом же був! Завбiльшки, як тобi сказати, ну, не менший, як звiдси до отiєї
верби! Їй-бо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудiв на п'ять, як не бiльше! Розчинили. I
що б же ви гадали, що там у того сома всерединi було? У черевi?
- Гусак?
- Якби ж гусак! Ми, як побачили, поперелякувалися!
- А що ж там таке страшне було?
- Було... Та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собака, сетер-гордон Джой.
215
Розшукував його пан по всiх усюдах: i листи скрiзь понаписував, i телеграми
порозсилав, - нема Джоя... Заходжу якось я ввечерi до папа, а вiн ходить по кiмнатi та аж
голосить: "Нема мого дорогого Джоя! Не знайдеться мiй дорогий Джой!"
- Як, - питаю я, - не знайдеться?! Аджеж ж знайшовся! - кажу.
- Як ізнайшовся! - пiдскочив пан. - Де ж вiн?
- Та ви ж його, пане, самi з'їли! У сома всерединi самi тiльки пiдпалини та хвоста
витягли! - Було тодi вiд пана нам, але було й пановi гикоти та нудоти. А Джой, бачите,
любив купатися в Осколi. Ото, як вiн купався, сом його й проковтнув.
- А ви, дiду Паньку, часом не той... не бре-бре, що сом собаку проковтнув?
- Не вiриш? А от у Сабанєєва в книзi написано, що в Уфимськiй губернiї сом
проковтнув ведмедя, який перепливав рiчку. А ведмiдь це тобi не собака! Отакi соми
бувають! А ти не вiриш...
- А не чули, щоб сом парового катера проковтнув?
- Такого не чув. Що не чув, то не чув! А чого ти смiєшся? Ти думаєш, що катер для
сома розмiром завеликий? Є такi соми, що й катера б ковтнули, так бояться.
- А чого вони бояться?
- Торохтить дуже, як рiчкою пливе. А якби тихо плив, могло б i катеру те бути, що
тому Джоєвi! I незчувся б, коли у сома в черевi опинився б! Соми -вони такi!
***
Сом дуже сильна риба, могутня.
- Одного разу, - розповiдав менi один дуже заядлий i дуже справедливий рибалка, стою на човнi з вудками на Днiпрi. Отам, трохи нижче од Плютiв. Тягаю лящi, язi,
краснопери. Добре тодi клювало... Коли - гульк - серединою Днiпра мчить проти води
човен. Швидко мчить, а мотора не чути. Що, гадаю собi, за фокус-мокус: i мотора на човнi
нема, i вiтрил нема, i веслами нiхто не махає, а човен, немов той глiсер, мчить. Коли це
якраз навпроти моєї сижi човен як закрутиться на мiсцi, як завертиться, а потiм стриб
уперед, а потiм знову круть-верть на мiсцi, i то нiби пiрне, то вирине, то пiрне, то вирине, аж ось таки добре пiрнув i звiдти, з човна, раптом одчайдушний крик: "Рятуйте!
Рятуйте!" Тихо... I знову: "Рятуйте! Давай човна!" Я за весла та до човна. На човнi
переляканий дiдок, однiєю рукою в човна вчепився, а друга рука чомусь аж у воду з човна
звiсилася. "Що таке?" - питаю. "Сом! Рятуйте!" - "Де сом, який сом?" - "На гаку сом". "Так одчiпляйте, - кричу, - а то втопить!" "Зашморгнуло на руцi, не вiдчеплю!" - "Рубайте шворку". - "Нема чим рубати.
Пiдпливайте, може, вдвох щось зробимо". - "I давно вiн вас возить?" - "З-пiд
Канева мчу!" Тiльки-но я вхопився за дiдового човна, а воно як потягло, як поперло, як
поперло! Куди тому глiсеру! Дотягло нас аж отуди до Вишеньок, а тут, хвалити бога,
пiшов сом понад берегом i я встиг за кущ на березi вхопитися...
Смикало воно, смикало - не вiзьме. Я мiцно за кущ держуся, а воно, видно
втомилося... Та де ж не втомитися - проти води стiльки ото човна промчати...
"Шворка ослабла, слава богу!" - каже дiдок. "Тягнiть!" - кажу. "Не пiдтягну". Аж
ось i сам сом виринає i перевертається голiчерева на водi. Вуса ворушаться, i бульби з
рота бульботять. Так нiби не скаже: "Ох i стомився ж я, товаришi рибалки! Дайте
вiдпочити, я вас до Києва довезу!" Витягли ми сома на берег. Я й кажу: "Не вiр, бо звiр.
Бий веслом по головi!" Дiд як гагакне сома веслом по головi i промовив: "Амiнь!" Показує
руку, а вона шворкою нiби аж перерiзана у зап'ястi, пальцi пухлi та синi-синi... Ну й сом, я
вам скажу! Як човен завбiльшки... "Та де, - питаю, - воно, оце страховисько, вас
пiдхопило?" "Трохи вище вiд Канева, - вiдповiдає дiдок. - Виїхав я на сома оцим човником,
пливу собi, похрокую, самицю приманюю. Ну, як знаєте, пiд човном гак з наживою.
Вiн як ухопить, як смиконе.., Ну й пiшло! А шворку я петлею за руку запетлював.
Як смиконув вiн зразу, якби був я не вхопився за човен, лазили б ото по менi раки.
Утримався все-таки! От халепа! Як же ми тепер додому дiстанемося? Не близький свiт!"
216
Сильна, як бачите, риба сом.
***
Сом - риба осiла. Живе сом в якiйсь однiй ковбанi i майже нiколи її не кидає.
Дорослий сом. Молодi соменки й соменята - тi меткiшi, вони бродять по всiй рiчцi,
на чужi "вулицi" запливають.
Чим живляться соми, що вони їдять? Соми їдять рибу, жаб, каченят, гусят...
Найкраще ловиться сом теплими лiтнiми мiсяцями, вночi.
Ловлять сомiв вудочками, бере вiн i на спiнiнг, а великий - на спецiальнi великi
гаки.
Чим наживляти гаки на сома? Черв'яками, живцями, жабами, можна чiпляти
шматки м'яса i т. д.
На великих сомiв на гака, як ви мали нагоду пересвiдчитися з нашої розповiдi,
найкраще чiпляти гусака або гуску, собаку сетера-гордона або бурого чи гiмалайського
ведмедя. На бiлого ведмедя сом не бере, бо бiлий ведмiдь звiр полярний, а сом любить
теплi води й не дуже холодних звiрiв.
Як ловити сома?
Дуже просто: наживляйте гачка, сидiть i чекайте. Почне клювати - пiдсiкайте.
Пiдсiкши - витягайте. Витягли - зразу ж берiть ножа i розчиняйте сома, бо були
випадки, коли в сома в черевi знаходили рiзнi цiкавi речi: копчену ковбасу, вареного рака
й пару цiлiсiньких шпротiв. Отже iнодi сом вам принесе не тiльки самого себе, як свiжу й
дуже смачну рибу (якщо її засмажити), а ще й неабияку холодну закуску.
Iнтересна риба сом!
За царського режиму, як свiдчать дореволюцiйнi рибалки-письменники, сом важив
до 400 кiлограмiв, ковтав собак i ведмедiв. Можливо, що з розвитком рибальства сом
важитиме тонну i ковтатиме симентальських бугаїв i невеличкi буксирнi пароплави...
Все можливо, хоч ми особисто, рибалки-письменники, у це не дуже вiримо.
Радянському письменниковi не до лиця, - м'яко кажучи, - перебiльшувати.
А сома... сома менi самому доводилося бачити такого завбiльшки, як комбайн!
Тiльки трохи довшого.
Це, дорогi нашi читачi, серйозно i без жодного перебiльшення.
Микола Куліш
«Мина Мазайло»
Скорочено
Дійові особи:
Мина Мазайло — харківський службовець середніх літ.
Лина (Килина) Мазайло — його дружина.
Рина (Мокрина) Мазайло — їхня дочка.
Мокій — їхній син.
Уля — подруга Рини.
Тьотя Мотя — сестра Мини з Курська.
Тарас Мазайло — дядько Мини з Києва.
Баронова — Козино — вчителька «правильних проізношеній» російської мови.
Тертика
Губа — комсомольці, друзі Мокія
Аренський
Дія відбувається в домі Мини Мазайла на Н—ській вулиці, 27, Холодної Гори м. Харкова,
у тридцяті роки XX ст., в період найбільшого поширення українізації.
217
ПЕРША ДІЯ
1
Приходить Уля. Рина в цей час перед люстерком. Відразу накинулася на подругу: «Ой,
Упю, тобі не сором! Я так тебе жду, нерви як не луснуть. У нас в квартирі таке робиться!
Це ти купила нові рукавички? За скільки? Таке робиться! Братик мій Мокій збожеволів од
своєї укрмови, ти розумієш?»
У ля теж швиденько до дзеркала, помилувалася собою, примружила очі: «За три сорок!»
Рина й собі до дзеркала, зробила трагічні очі:
— І, мабуть, уб'є папу. За три сорок? Дешево... Або папа його, бо вже третя лампочка
перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші!
Уля здивована, а Рина продовжує розповідати, що тато й слухати не хоче про укрмову, а
навпаки, хоче їхнє малоросійське прізвище змінити і підшукує собі вчительку, яка б
навчила його правильної російської вимови.
Уля ще більше дивується, а Рина продовжує розповідати, що Мокій про це ще не знає, а
навпаки — мріє додати до прізвища Мазайло загублену половинку — Квач. Тато зранку
пішов до загсу дізнаватися, чи можна змінити прізвище і чи має він право примусити
Мокія. Мати пише секретного листа в цій справі до тьоті Моті в Курськ, щоб вона
якнайшвидше приїжджала на допомогу.
2
Входить мати. Рина питає її, чи написала вона листа. Мати сказала, що написала, уже й
відіслала.
Р и н а. ...Одного листа мало. Треба телеграму! Та поки там тьотя одержить листа, ти
знаєш, що у нас тут статися може?
Мати пішла. Уля і Рина продовжують розмову.
— Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють?
— А ти думала де? Тількі в загсі! Прізвище, ім'я, по батькові, все життя тепер можна
змінити тільки в загсі, розумієш? Ой Улю, ой Улюню! Коли ти мене любиш, зроби так,
щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище
дасть поміняти...
— Ха—ха! Хіба це поможе?
— Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не абихто...
— Я не зможу. Хіба я така?
— Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом
закохаєш. ...Він мені навіть якось сам казав, що в тебе напрочуд гарні очі, ...які нагадують
два вечірні озерця в степу.
У л я (до люстерка роздумливо, мрійно). Що ти кажеш? (Потім критично.) Хоч це й
поетично, проте... Знаєш, яку партію знайшла собі Оля Семихаткова?
— Ну?
— Комуніста. Молодий ще, ...але стаж надзвичайний! Щоліта відпочиватиме в Криму. А
там не два озерця — море. Два моря! Чорне і Каспійське.
Р и н а. Отож почни з Мокія, Улько, — практику матимеш, як треба закохувати. Думаєш,
Оля Семихаткова ото так зразу й взяла комуніста? Практику мала, з комсомольцями. А
наш Мокій теж у комсомолі скоро буде, розумієш?
З
Входить мати.
218
Р и н а. Написала?
М а т и. «Курськ, Корєнний ринок, 36, Мотроні Розторгуєвій. Негайно, негайно приїзди.
Подробиці листом. Сестра Лина»...
Р и н а. А подробиці листом навіщо?
М а т и. Як навіщо? Щоб з них напереддовідатись, що ж таке у нас робиться...
Р и н а. Ну, то вона й ждатиме листа.
Мати з досади прикусила язика. Тоді:
— То я хотіла, щоб не пропали десять копійок, що на листа витратила.
Р и н а. Дай я покажу, як писати!... «Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій
збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно».
Мати пішла.
Р и н а (до Улі). Тепер ти розумієш? Жах! Ой, Улюню! Молю тебе, благаю — закохай!
У л я (схвильовано). Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й
український. Ну як до нього підступитися? З якого боку?
Р и н а. З українського,... тільки з українського.
У л я. Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж іншого боку нема, а ти кажеш: тільки з
українського. Він же з усіх боків український. ...Не хочу, не можу, не знаю як...
Р и н а. Побачиш, що зможеш. Ось зараз покличу. Він зразу розсердиться, нахнюпиться,
це правда. Та я знаю, як до нього підійти, з якої сторони він одмикається. Дурненька, не
бійся! Я тобі дам потайний ключик, я покажу стежечку до його сердечка. ...А хочеш,
Улько, і він тебе поведе сьогодні в кіно?
Як усяка Уля, Уля — кіноманка:
— Ти серйозно?
Рина не така, щоб назад.
— От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання,
розумієш? Можеш навіть мовчати, тільки підтакни коли, кивни головою, усміхнися. Адалі
— сама побачиш...
(Постукала у двері до брата.)
— Моко, вийди на хвилинку!
4
Увійшла мати. До Рини голосно й авторитетно:
— Тьотя не одержить такої телеграми.
Р и н а. Цс—с... Чого?
М а т и (тихше). А того, що в ній тринадцять слів, ти розумієш? Треба скоротити.
5
Увійшов Мокій, юнак... з мрійними, але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та
побачив, що вона не сама:
— Ну?
Р и н а (до брата). Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга — Уля Розсоха.
У л я самими губами. Розсохина.
Р и н а (снатиском). Розсоха.
Мокій незграбно подав руку.
Р и н а. На хвильку, Моко. Улі страшенно вподобалось українське слово — бразолійний, а
я не знаю, що воно означає. Яка його тяма?
М о к і й. Бразолійний — темно—синій. (До сестри.) Більш нічого? (Взяв йти).
Р и н а (до Улі). Бразолійний — темно—синій, розумієш, .Улю? (До брата.) Уля каже, що
воно звучне таке, свіже — бразолійний.
М о к і й (do Улі. Стримано). Ви де чули чи вичитали це слово?
У л я (розгубилася). Я?.. Я не зна... Воно мені просто взяло й вподобалось...
Р и н а (перехопила). Улі ще одне подобалось слово... «Бринить», ти казала? ... Що таке
219
«бринить», Моко?
М о к і й (м'якше). А, «бринить». По—руському — «звучить». Та тільки одним словом
«звучить» його перекласти не можна. «Бринить» має... (До сестри, нахмурившись.)
Стривай! Ти мене колись про це слово вже питала... Просила, щоб я підлоги за тебе натер,
і перед тим питала.
Р и н а. Невже питала? Тепер пригадую. ...А я у тебе спитала для Улі, та забула... Ти ще,
пригадую, сказав, що «бринить» — якесь надзвичайне слово...
М о к і й (до Улі). «Бринить» має декілька нюансів, відтінків. По—українському кажуть:
орел бринить. Це означає — він високо, ледь видко — бринить... Можна сказати — аеро
бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледь
примітний такий, бринить... Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти:
тільки—тільки береться, вона ще неясна — бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу
далеко ледве чути пісню... (З гумором.) Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа
бринить, так цілуватися хоче.
У л я. А знаєш, Рино? Мені справді вподобалось це слово.
Р и н а. Браво! Ти, я бачу, тепер зрозуміла, які що. (До Мокія.) Між іншим, Уля страшенно
любить українські кінокартини і написи... каже, що вони якісь... надзвичайні.
М о к і й. На жаль, гарних українських кінокартин дуже мало... Дуже мало!
Р и н а. Оце ж вона й прийшла спитати, про оце ж і просить, щоб я з нею пішла сьогодні в
кіно. А мені ніколи, розумієш?
М о к і й. Гм... Я пішов би, та мені треба на збори комсомолу.
Р и н а. Я б сама з нею пішла, та коли ж її цікавить не так картина, як написи до неї: чи
чистою укрмовою написано, чи робленою, чи попсованою. (До Улі.)Я не знаю, чого тебе
це цікавить.
У л я (здивовано). Мене?
Р и н а. Не однаково — чи чистою, чи робленою?..
М о к і й. Авжеж, не однаково! От, наприклад, написи в «Звенигорі» — краса! Стильні,
поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других
кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну
мову...
Р и н а (до Улі). От хто б тобі розказав, Улю! От хто б відповів на всі твої щодо
української мови запитання!
М о к і й (до Улі). Бачите, мені треба на збори комсомолу... А вас справді цікавить все це?
Українська мова і... взагалі?
У л я. Взагалі страх як цікавить!
Р и н а. Як стане коло української афіші: читає—читає, думає—думає, чи справжньою
мовою написано, чи фальшивою...
М о к і й. А знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану афішу, вивіску або
таблицю — і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші трапляються, як
перекручують українську мову...
У л я. Серйозно?
М о к і й. Серйозно перекручують! Серйозно!.. Та ось я вам покажу одну таку афішку —
помилуєтесь.
Побіг.
Р и н а (до Улі). А що?! Ще один захід — і ти, Улько, сьогодні в кіно. Тепер ти розумієш,
як з ним треба поводитися? Ти котись зараз просто до нього в кімнату, розумієш? Бо тут
він покаже тільки афішу, а там у нього словники, книжки... Хоч до вечора розпитуйся,
залюбки відповідатиме. Побачиш яку книжку — і питай, ...а тоді — в кіно. Ну, а там ти
вже сама знаєш, як і що. Іди!
У л я. А що, як не так спитаю? Не попаду на його смак?
Р и н а. Попадеш. ...май на увазі: що тобі подобається, те йому не подобається, і навпаки,
розумієш?
220
Уля боязко підійшла до Мокієвих дверей. Постояла. І таки пішла.
6
Рина зітхнула з полегшенням. Входить мати.
Р и н а. Ну що там у тебе з телеграмою? Написала?
М а т и. Вже й одіслала... Тільки я скоротила...
Р и н а. Як же ти скоротила?
М а т и. Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: «Курськ,
Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди»...
Р и н а. Ха—ха! Та тьотя ніколи не одержить такої телеграми!
М а т и. Не вигадуй дурниць! Це тобі досадно за тринадцять?
Р и н а. Та кому телеграма? Корєнному ринкові?
Мати прикусила язика, аж позеленіла.
— Ну що ж тут такого? На Корєнному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьоті
Моті.
Р и н а (закопію). Ослице! Дай я допишу!
М а т и (вирвала назад). Я сама!
Дзвінок у двері. Приходить Мазайло.
7
В кімнату вскакує Мазайло.
— Дайте води! (Випив води. Помацав серце.) Думав, не переживе...
Мазайлиха і Рина
— Не міняють?
М а з а й л о. Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а
українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться...
Увійшов... а він сухо, якимсь арихметичним голосом: «Вам чого?» ...вся кров мені збігла в
ноги і стала. Питаю і не чую свого голосу: «Чи можна, кажу, змініти прізвище?» Він
подивився і знов: «Вам чого?» ... Як чого? Як чого? — заскакало огненно в голові. ...кажу,
носю я це прізвище, і воно як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в
город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла
гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали —
Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: «Вам чого? — питаю?»
М а з а й л и х а. Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?
Р и н а. І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав?
М а з а й л о. Я нічого не сказав. То мені лише здавалося, що питаю, кажу. А вийшло так,
що я став перед ним і мовчав. Мені заціпило... Хтось одвів мене до дверей. Все — яку
тумані... І раптом — перед очима якесь писане оповіщення... Список осіб, що міняють
своє прізвище... Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю... і чую...
щодалі симпатичніший: «Можна!» Отак і отак!.. Ура! — крикнуло серце.
Усі радіють і починають думати, яке прізвище обрати.
— Сіренєв! Сіренський!
— Розов! Де Розе!
— Тюльпанові
— ФонЛілієн!
М а з а й л и х а. З Мокієм що робити, Минасю? Він же і слухати не захоче...
М а з а й л о. Він ще не знає?.. Заставлю! Виб'ю з голови дур український! А як ні — то
через труп переступлю. Через труп!.. Мокію!.. Гей, ти!
Дочка спинила
— Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш?
М а з а й л о. Тепер не боюсь!.. Аж нічого він не може вдіяти.
Д оч к а. Ти, здається, маєш знайти собі вчительку!
М а з а й л о. Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на
лекцію... Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова... Прізвище Баронова—Козино.
221
Мати з дочкою умовляють Мазайла мовчати про зміну прізвища, бо Мокій може
влаштувати демонстрацію підчас лекції. Атим часом вони викличуть на підмогу тьотю
Мотю з Курська.
Дочка запропонувала викликати ще й дядька Тараса з Києва, але мати жахнулася:
— Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався?! Там такий,
що в нього кури по-українському говорять.
8
Виходить Мокій, продовжуючи агітувати Упю:
— Мазайло—Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж
зовсім не те, як якесь заяложене, солодко—міщанське: Аренський, Ленський, Юрій
Милославський... Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні...
Рубенсівські — от!
У л я (до Рини). Ми йдемо в кіно!
ДРУГА ДІЯ
1
Через два дні Рина допитувалася в Улі, чи закохала вона в себе Мокія. Уля сором'язливо
віднікується, каже, що не знає. В кіно водив, зельтерською водою з сиропом пригощав,
печиво купляв, провів до самого дому, ще й постояв трохи.
Р и н а. І ти не знаєш, як він, — закохався чи?..
У л я. Стривай, я скажу... Як пили ми після кіно воду, я на нього глянула, отак... Він на
мене — отак. Сказав, що по—українському «зрачки» «чоловічками» звуться.
Р и н а. Ну?
У л я. Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а він — хоч би тобі що. Тільки
спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братів? Там, каже, є такі слова: «свої білі
ніжки на сире коріння, на біле каміння спотикає». От, каже, де збереглася українська мова.
...А біля воріт, як уже розставатися, сказав він мені: ваше прізвище Розсоха — знаєте, що
таке «розсоха»? Показав на небо — он Чумацький Шлях, каже, в розсохах є чотири зірки
— то криниця, далі три зірки — то дівка пішла з відрами, в розсохах, каже... А тоді
подивився мені в очі глибоко—глибоко...
Р и н а. Ну? Ну?
У л я (зітхнула). Попрощався і пішов... Ти не скажеш, Рино, як він — чи хоч трохи
закохався, чи...
Р и н а. Мені здається, що він закохався... Принаймні закохується. Тільки ти, Бога ради,
поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською
мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо. Ну, зроби так, Улю,
ну що тобі стоїть?
У л я. І зробила б, та коли ж він чудний такий. Ну чим ти на нього вдієш? Коли навпаки —
він на тебе словами отими тощо... аж пахне.
Р и н а. Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою...
Тим—то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу
маєш. ...кличу Мокія.
2
Увійшов Мокій з книжкою, олівцем і сантиметром.
Уля говорить юнакові, що вона прийшла до нього по книжку, але не знає, яку краще взяти
почитати. Просить, щоб він дав їй таку, як сам хоче, наприклад ту, що в нього. Мокій
відповідає, що це книга з української етнографії та антропології. Уля взяла її, подивилась і
похвалила: «Гарна книжка — в палітурках і, здається, з золотим обрєзом...»
М о к і й. А знаєте, як по—вкраїнському сказати: з золотим обрєзом?.. (Піднесено.)
Книжка з золотими берегами. Правда, прекрасно?
222
У л я. Надзвичайно!
М о к і й. А то іще можна сказати про матерію, що вона з берегами. Фартух дорогий —
золоті береги.
У л я (цілком щиро). Надзвичайно!.. А скажіть, як буде по —вкраїнському «чулки с
роїоиой клемкой»? Отакі, яку мене. Ось... (Хотіла показати, та засоромилась.)
М о к і й. Панчохи з рожевими бережками... Ато ще кажуть: миска з крутими берегами.
Або пустився берега чоловік, по—руському — на проізвол судь-би. Або, нарешті, кажуть,
берега дати... Наприклад: треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще
ми погано знаємо українську мову... А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата...
Та ось вам на одне слово «говорити» аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати,
мовити, базікати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, балакати, цвенькати,
бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати,
пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти...
З
Увіходить суха, потерта якась дама у довоєнному вбранні. Звертається до Улі, що вона
Баронова—Козино і прийшла, як домовлялися, давати її папі лекції «з правильних
проізношеній». Уля відповідає, що її папа помер три роки тому, вона певне помилилася.
Мокій здогадується, що то до його батька.
Говорить: «Може, до Мазайла ви прийшли?» Вчителька радіє, що згадала нарешті
прізвище, і каже: «Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам'ятовувати прізвища, бо
не сьогодні—завтра має змінити його у загсі на інше... Воно справді якесь чудне. Либонь,
малоросійське?» Мокій гнівається і кричить: «Однині... у мене папи нема!»
4
Входить Мазайло, кидається до Козино. .
— Жду вас, жду!
Б а р о н о в а — К о з и н о. Вибачте, вийшло таке непорозуміння. Сказали — вас нема,
що ви померли...
Мазайло, сверлячи очима Мокія, запрошує вчительку до кімнати, а син гнівається: «Не
дам! Не дозволю! І жодної лекції!» Потім до Улі:
«Бачите тепер, Улю, який я самотній?.. Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче
українського. Слухати не хочуть... Буду на зло, на досаду декламувати українське слово...
Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць
над глухим степом, як верства в хуртовину... А як хочеться знайти собі такого друга,
теплого, щирого, щоб до нього можна було промовитись словом з Грінченкового словника
та й з власного серця...»
У л я (вже никла жалощами). А як буде у вас подруга, щира й тепла... Навіть гаряча...
М о к і й. Ах, Улю! Мені вже давно хотілось вам сказати...
У л я (трепетно). Що?
М о к і й. Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну
223
криницю, на дівку з відрами... Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте
я вас українізую!
У л я (мало не впала, обскочила). Он ви що! Не хочу!
Мокій іде у наступ, говорить, що вона ж українка, і прізвище у неї українське — Розсоха,
та що там прізвище — у неї очі українські, губи, стан! І він це може довести за допомогою
науки — антропології. Мокій починає обмірювати Улю сантиметром і пояснює,
дивлячись у таблицю, що у неї скрізь «український індекс»: зріст, довгі ногі, смаглявість,
темні очі тощо. І наполягає на своєму:
— Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю!
У л я (тихо). Українізуйте, Моко.
М о к і й (узявши Улю за руку). Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете... Що там українкою.
Ви станете... більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете
ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас...
5
Увійшла Мазайлиха з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках. Почала
ляскати на мух. Поляскавши, вийшла.
6
Мазайло уводить Баронову— Козино і починається урок. Вчителька хвилюється, ніяковіє,
потім вирішує почати, як у гімназії — з молитви. Обоє натхненно і зі слізьми вичитують
молитву. Далі Баронова—Козино говорить, ніби у класі перед учнями. Починають
розучувати вірш «Сенокос». У Мазайла ніяк не виходить вимова російського «ге». Він у
відчаї. Вчителька заспокоює його, просить не хвилюватися.
М а з а й л о. О, як не хвилюватися, як, коли оце саме «ґе» увесь вік мене пекло і кар'єру
поламало... Ще молодим... Губернатора дочка оддаля закохалася мною.... Почувши ж з уст
моїх «Ге», «ге» — одвернулась, скривилась.
Мокій вирішує перешкодити навчанню батька, одчиняє двері і починає вчити Улі
української мови, читаючи народну пісню «Брат і сестра». У неї не виходить українське
«ге». Далі чути почергово то голос Мазайла, то голос Улі. У першого тик І не виходить з
російською вимовою, а у другої — з українською. їхні вчителі сміються, щоб досягти
успіху, заміняти один звук іншим, близьким, виходить ще смішніше. Нарешті,
зрозумівши, ідо нічого не вийде в обстановці перекрикування, обидві лекції припиняють і
переносять на завтра.
7
Батько з сином сваряться. Мокій у запалі про батька: «У криницю його з новим
прізвищем!» Мати трагічно: «Боже мій, почалась катастрофа! Що робити?» Мокій далі
допитує батька, чи він справді міняє прізвище. Раптом дзвінок у двері. Це приїхала тьотя
Мотя. Мати радіє: «Слава Богу! Спасителька наша приїхала».
8
224
Рина на ходу доказує тьоті Моті, яка в них сталася катастрофа в домі. Усі вітаються з
тіткою, а вона весь час намагається щось сказати. Нарешті це їй вдається:
— Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться? Усі затривожилися, почали
розпитувати.
Т ь о т я. Не бачили, не читали? «Харків» — написано. Тільки но під'їхала до вокзалу,
дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків».
Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?
М а з а й л о. А—а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає.
М о к і й. Ах, тьотю! За нього тільки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь —
навіщо?
М а з а й л о. Чули? То, може, ти й за наше прізвище візьмешся, щоб виправити?
М о к і й. Не може, а треба! Діда нашого було прізвище Мазайло—Квач — отож треба
додати...
Тьоти и здивуванні й з огидою питає Моку, невже він справді за «Харків» і за Квача?
М о к і й (у роздратуванні кричить). Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон
Квачів! {Вибігає.)
Усі бідкаються, що ж його тепер робити. Мати пропонує проклясти, батько — убити, а
Рина — оженити. А тьотя ходила Наполеоном і думала.
М а т и (заплакала). І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого
малоросійського слова уникали...
Р и н а. Ти ж казала, що він у дядька Тараса вдався.
М а т и. Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він... Раптом дзвінок. Приїхав
дядько Тарас.
М а т и й М а з а й л о (з жахом). Що? Не пускай його! Скажи — нас нема. Нас
арештовано!
9
Д я д ь к о Т а р а с (на дверях). А де тут у вас ноги витерти?
Всім як заціпило.
Т а р а с: Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї... Тільки й слави, що на вокзалі
«Харків» написано, а спитаєш по-нашому, всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокає,
какає, — приступу немає. Здрастуйте, чи що!
ТРЕТЯ ДІЯ
1
225
Третього дня Рина зустріла Улю на порозі і повідомила, що настав вирішальний день:
тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію про зміну прізвища. Мокій же запросив
комсомольців. Що з цього вийде — не знає, мабуть, один жах. Добре, говорить, що брат
хоч з дядьком посварився за стрічку, за якийсь там стиль, від самого ранку гризуться.
Чути Мокіїв голос: «Вузьколобий націоналізм! Шовінізм усе це». Дядько у відповідь: «Не
шовінізм, бельбасе, а наше рідне, українське!»
Потім Рина взялася розпитувати Улю, як у неї просувається справа із закохуванням Моки.
Р и н а. ...Невже ще й досі не прикохала? Невже нічого не вийде? Невже тьотя Мотя
правду каже, що тепер Мокія і взагалі мужчину лише політикою і можна обдурити?
У л я (новим якимось голосом). Нічого подібного! Ах, Рино!.. Ти знаєш, як по—
українському кажуть: ночью при звьоздах не спітся?
Р и н а. Ну?
У л я. Зорію. Правда, прекрасно звучить?
Р и н а. Це ж ти до чого?.. Та невже ти... Невже ти, Улько, замість закохати Мокія, ти сама
ним, ідійотко, закохалася?
У л я (зашарілася). Ні, ні...
Р и н а. Признавайся, Улько, щоб я по—дурному надій не плекала... Ти мені скажи,
прикохаєш ти його, одвадиш од українських усяких дурниць, пригорнеш його на свій,
себто на наш бік?.. Улю! Ще раз молю тебе і благаю!.. Уговтай Моку, ні — власкай його,
улести, укохай!.. Затумань йому голову, захмели, щоб як п'яний ходив!..
У л я. А знаєш, Рино, жінка по—вкраїнському «дружиною» зветься?
Р и н а. Ну?
У л я. І знаєш, «дружина» — це краще, як «жінка» або «супруга», бо «жінка» — означає
«рождающая», супруга ж по—вкраїнському — «пара волів», а «дружина»... Ось послухай:
рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько... Або по—вкраїнському —
одружитися з нею... Це ж не те, що «жениться на ней», розумієш, Ринусько! Одружитися з
нею, чуєш? З нею... Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це
краще, як «жениться на ней», — ти чуєш?
Р и н а. Дуреля ти... Та це ти вже, я чую, одМоки набралася! Бачу, він тебе, а не ти, на такі
фантазії навів. Чую — він тобі такого наказав, начитав...
У л я (хотіла виправитись). Ні, Ринко, я вже сама про це вичитала...
Р и н а (до неї). Са—ма?!
2
З Мокієвих дверей задом вийшов дядько Та р а с. Нехай ми шовіністи, нехай... Проте ми
226
рясейіщши в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? ...Є СВОЇ СЛОВО
«універсал», а ви «маніфесте» заводите... Рідне слово «пристрій» нн на «нітрат» обернули,
а забули, як у народній мові про це говориться? Що (Чи пристрою і блохи не вб'єш,
забули, а ви думаєте апаратом, га? По галетах читаю — слово «просорушка» за
«шеретовку» править, і це така українізація, питаюсь, га? Самі ви ще не шеретовані, і мова
ваша радянська нешерстована... [шеретувати — очищати].
М о к і й. ...Годі! Не заважайте. Тепер треба її із заліза кувати. Із сталі стругати...
Суперечка закінчується тим, що Мокій, зачиняючи двері, прибив дядькові носа і ще раз
обізвав шовіністом.
3
Увійшли тьотя Мотя, Мазайлиха, Рина, Уля.
Д я д ь к о Та р а с (не помітивши їх). Українізатори! А чого б головного командувателя
війська України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перекласти? Хіба б
не краще виходило? Здрастуйте, козаки! Здоров був, пане головний отамане або й
гетьмане! ( Помітив тих, що увійшли). ...По—їхньому, бачте, краще виходило: здрастуйте,
товариші козаки! Здоров, здоров, товаришу головний отамане!.. Чули таке?
Т ь о т я М о т я. Та як вони сміють до наших козаків якдо своїх товаришів звертатись?
Д я д ь к о. А я ж про що кажу?
4
Увійшли Мазайло, Баронова—Козино.
Т ь о т я М о т я (доМазайла). Та ще й по-українському. Всі козаки говорили по—
руському. Донські, кубанські, запорозькі. Тарас Бульба, наприклад..
Д я д ь к о Т а р а с (витріщивсь). Хто?
Т ь о т я. Тарас Бульба, Остап і Андрій — і я не знаю, як дозволив наш харківський
Наркомос виступати їм і співать по-українському, та ще йде?.. У городській опері. Єто...
Єто ж просто безобразіє!
Дядько Тарас аж отетерів, здивовано перепитував: «Говорили по-московському?» На що
тьотя відповіла: «А ви думали, по-вашому, по—хохлацькому?»
Д я д ь к о Т а р а с. Тарас Бульба?.. Ніколи в світі! Тільки по—вкраїнському! Чуєте?
Виключно по—вкраїнському...
Т ь о т я М о т я. Єтого не может бить!
Д я д ь к о Т а р а с. Га?
Т ь о т я М о т я. Єтого не может бить!
— Доводи?
227
— Доводи? Будь ласка, — доводи. Да єтого не может бить, потому што єтого не может
бить нікада.
Т ь о т я. Отак ви скоро скажете, що й Гоголь говорив, що й Гоголь ваш?..
Д я д ь к о. Він не говорив, але він... боявся говорити. Він — наш.
5
Увійшли комсомольці: один з текою [папкою], другий, чубатий і міцний, з футбольним
м'ячем, і третій — маленький, куценький, з газетою.
Вони роздивляються і обмінюються репліками: «Та—ак. Обставинки суто міщанські»,
«Чи варто й ув'язуватися?..», «Парень просив — треба помогти...»
Увійшов М о к і й. Невже прийшли? Спасибі!.. А я, бачте, заховався отут із своєю
укрмовою... Сиджу сливе сам удень і вночі та перебираю, вивчаю забуту й розбиту, і все ж
таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало, знаєте, щоб
пригодилось воно на нове будування. Бо, знаєте, вивчивши мову так—сяк, нічого з неї
прекрасного й цінного не складеш... От... Сідайте! Зараз почнемо.
А р е н с ь к и й. Занадто захоплюється мовою.
— Боліє. Питання — чого?
Той, що з м'ячем
— А того, що ти не болієш нею. І тільки псуєш. Партія пише, пише — візьміться,
хлоп'ята, за українську культуру, не бузіть з мовою, а ти що? Ще йдосі «Комсомольця
України» не передплатні). Парнютреба помогти! Парня треба витягти!
7
Усі зібралися на дискусію. Комсомольці знайомляться з присутніми. Тьотя Мотя кокетує:
«Мені б років десять скинути, я б сама вписалась у комсомол. Ух, і комсомолка б з мене
вийшла!» Зачувши прізвище комсомольця Аренського, Мазайли і всі в захопленні — яке
чудове! Тоді інші комсомольці підкреслено називають свої: «Іван Тертика, Микита Губа».
Дядько Тарас усе допитується, чи Тертика родом не із запорізьких козаків—отаманів, але
той не знає, чим дуже розчаровує дядька. .
Тьотя Мотя не знає, як почати дискусію, і повторює вичитану нею глибокодум -ну фразу:
«Життя — то є все...» Потім, нарешті, здогадується і пропонує обрати президію у складі
одного «председателя». Просить подати пропозиції щодо цього. Усі кричать, що хочуть
обрати на головуючу тьотю Мотю. Вона швиденько питає: «Заперечень немає?» і бере
слово:
...Ну, громадяни, товариші, а краще й простіше — мої ви милії люди, руськії люди, їй—
богу!.. Давайте всі гуртом помиримо рідного сина з рідним батьком. По—милому, похорошому...
Раптом комсомолець Губа запропонував обрати на голову зборів Тертику і сказав, що
треба проголосувати.
228
Т ь о т я. Будь ласка!.. Хто за Тертику на голову, будь ласка... Один, два, три, чотири...
(Встромила гострі свої очиці в дядька Тараса.) Ну?
Д я д ь к о Т а р а с. Не з тих Тертик... Утримуюсь.
Уля, що весь час дивилась на Мокія, піднесла й собі за ним руку.
Р и н а (до неї). Улько, ти що?
У л я. Ой... (Тихо.) Помилилась...
Т ь о т я. Чотири! Хто за тьотю Мотю на голову? Один, два, три, чотири... Дядько Тарас
знову утримується.
Р и н а (доУлі). Улько! Та ти що?
Уля піднесла руку.
Т ь о т я. П'ять! Більшість!.. Будь ласка... Хотіла по—милому, по—хорошому, а тепер...
(Грізно зацокотіла каблучкою [перетнем].) Дискусія починається, і слово маєш ти, Моко!
Мока відмовляється, говорячи, що не він викликав на дискусію, а його, тому не хоче
починати.
Тьотя пояснює, чому йому слово першому:
— А тому, милий, що коли твій рідний папа заснував у власній квартирі...
соцілістичеського лікнепа правильних проізношеній, ще й до того вигадав електричну
мухобійку, то за таку прекрасну ініціативу, за такий масштаб, за те, що він прагне стати ну
просто порядочним человєком, ти хотів його...
Мазайло не витримав
— Утопити в криниці.
Починається сварка. Тепер уже кожен хоче забрати слово.
Тьотя поцокотіла каблучкою
— Я сказала — слово має Мокій.
М о к і й. Саме тепер, коли нам до живого треба, заснувавши в нас український лікнеп,
перевести скоріш загальмовану, запізнену Холодну Гору на перший ступінь української
грамотності, ...щоб ми наздогнали стару європейську... буржуазну культуру... на високості
інтернаціональної культури — перший повстаєш проти цього ти, папо, засновуючи...
замість українського лікнепу [ліквідація неписьменності] якогось інститутика старих
класних дам за програмою: на ґарє русі ґаґочуть, пад ґарой сабакі ґафка-ють, та вигадуючи
електричну мухобійку, од якої не меншає у нас мух навіть і зимою...
Т ь от я М о т я (не витримує). Годі!.. Годі!.. І скажи, нарешті, Моко, Моко, Моко, невже
ти не руська людина?
229
М о к і й. Я українець!
Т ь о т я. Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?
М о к і й. Вони такі росіяни, як росіяни — українці...
Т ь о т я. Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони: євреї, татари, вірмени?.. Будь
ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями?
М а з а й л о, випивши води. Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так
званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це
наша малоросійська трагедія.
Тьотя продовжує допитуватись, хто ж нони, ці українці — якої нації. Мазайло пояснює,
що частина з них — наші малороси, тобто руські, а частина — галичани, австріяки. На це
тьотя зауважує:
— Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте... Так он вони хто, ваші українці! Тепера
я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так?
Д я д ь к о Т а р а с. Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом... Та тому вже
триста тридцять два роки, як написано першого слов'яно—руського словника...
найперший слов'яно—український словник Лаврентія Зизанія—Тустановського... Ау вас
тоді писаний словник був? Був — питаюсь?..
М о к і й. ...Я ще не скінчив... Галичина — наша, українська земля, і галичани — наші
брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них... (До батька.) А твоя теорія, що
українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандармів і царського
міністра Валуєва... Ти валуєвський асистент, папо!
Мазайло хапається за серце і говорить, що серцем передчуває — нічого доброго з цієї
українізації не вийде. Йому заперечує Губа, що вийде. Тертика підтверджує: «Капітальний
факт!» — і бахкає м'яча ногою.
Т ь о т я. Ви серйозно чи по—вкраїнському?
М а з а й л о. А я не повірю вам, не повірю! І тобі, Мокію, раджу не вірити українізації.
Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала,
другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади.
Д я д ь к о Т а р а с. їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді
знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю!
М о к і й. Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян—
українців, хто?
Т ь о т я. А хіба селяни — українці?.. Селяни — мужики.
Знову розгорається сварка. Дядько Тарас пив воду й аж захлинувся, потім,
прокашлявшись:
— Наші селяни не українці! Га?.. Та тому вже тисяча літ, як вони українці, а їх все не
230
визнають за українців. Та після цього й ідіот не видержить, не тільки я. Вимагаю слова!
Т ь о т я М о т я (владно зацокотіла каблучкою). Слово маю я! Милії ви мої люди! Яка у
вас провінція, ах, яка ще провінція! Ой, яка ще темрява! Про якусь українську мову
споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську,
нічого подібного! Скажіть, будь ласка, у вас і партійці балакають цією мовою?
М о к і й. Так! І партійці, і комсомольці.
Т ь о т я. Не розумію. Тоді у вас якась друга партія. У нас, у Курську, нічого подібного.
Всі говорять руською мовою. Прекрасною московською мовою, жаль тільки, що нам
їїтрошки попсували євреї, що їм тепер дозволено жити у Курську. Та не про це, мої милі, я
взялася вам сказати. Дуже жалько, дуже жалько, що у вас не виставляють на театрі «Дні
Турбі -них» — я бачила в Москві... Це жтака розкіш. Така правда, що якби ви побачили,
які взагалі осоружні, огидливі на сцені ваші українці, ви б зовсім одцуралися цієї назви...
Грубі, дикі мужлани!.. І хоть би один путній, хоть трішки пристойний був.
Жодного!.. Всі, як один, дикі й жорстокі... І тобі, Моко, після цього не сором називатися
українцем, не сором поставати проти нового папиного прізвища! Та в «Днях Турбіних»
Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все це
минеться... А якби ви знали, якою огидною, репаною мовою вони говорять на'сцені.
Невже й ваші українці такою говорять? Жах! До речі, невже правда, що «акушерка» поукраїнському «пупорізка»? Ха—ха—ха... Невже «адвокат» по-вашому — «брехунець», а
на лампу ви кажете — лямпа, а на стул — стілець? Хі—хі—хі — стілець!
Тут як не вихопиться дядько Т а р а с. А по—вашому як буде «акушерка»? По—нашому
«повитуха», а по-вашому як?
Т ь о т я М о т я. Акушерка.
Д я д ь к о Т а р а с. Нічого подібного! «Акушерка» — слово французьке, «адвокат»—
латинське, «лямпа» — німецьке. По—нашому білет — «квиток», а по—вашому як?
Т ь о т я. Білет.
Д я д ь к о Т а р а с. Адзуськи! Білет — слово французьке.
Далі знову розгорається суперечка у досить грубій формі, хто у кого яке слово вкрав.
Дядько Тарас кричить, що крали й вони, та не ховались, а тьотя Мотя — що теж крали, та
хоч переробляли, а українцям ліньки було й переробити. Нарешті тьотя Мотя пропонує
припинити дискусію. Знову проголосували, Уля знову завагалася, але все—таки підняла
руку.
Т ь о т я. ...Маю пропозицію: змінити прізвище «Мазайло» на інше, більш людське, а яке
— то придумати його тут же на зборах негайно, і за конкурсом.
М о к і й. Маю пропозицію: прізвище «Мазайло» не міняти. Навпаки — додати до нього
десь загублену другу половину — Квач...
Між тим комсомольці провели миттєве «засідання» комсомольської фракції і висунули
пропозицію:
231
— Ми, члени КСМУ, обговоривши питання про прізвище взагалі, принципово подаємо
таку пропозицію: ми переконані, що за повного соціалізму між вільних безкласових
людей поведуться зовсім інші, нові прізвища. Можливо, й не буде окремих прізвищ.
Д я д ь к о Т а р а с. Аяк?..
Г у б а. А просто так, що кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість
прізвища матиме свого нумера, і все. Наприклад: товариш нумер 35—51. Це визначатиме,
що у всесвітньому статистичному реєстрі його вписано буде 35—51-им, що нумер його
трудової книжки, особистого телефону, аеромотора, кімнати і навіть зубощітки буде 35—
51. Отже, ми, Іван Тертика і Микита Губа, принципово за всесвітню нумерну систему.
Але, вважаючи на далеку майбутність цієї системи, ми мусимо до того часу пристати на
пропозицію товариша Мокія — не міняти прізвища «Мазайло», тим паче, що воно просте,
демократично—плебейське... Навпаки, прізвище Мазайло—Квач, по складах видно,
трудового походження. Мокієві предки або мазали колеса в колективних походах, або,
принаймні, робили мазниці й квачі, себто ті речі, що й тепер у народному господарстві
корисніші, ніж, скажімо, губна помада.
Т ь о т я М о т я. Голосую! Хто за мою пропозицію, себто щоб змінити прізвище, прошу
підняти руки. Один (на себе), два, три, чотири...
Р и н а (до Улі, що не підняла руки). Улько—о!
У л я. У мене рука болить... Веред...
Р и н а. Який веред? Де?
У л я. Отут, на правій руці... Отут, під пахвою.
Р и н а. Ліву підніми!
У л я.Лівою не можу.
Тьотя і Рина засичали на неї:
— Що! Без руки можна сказати. Скажи так: я за! Скажіть, Улю: я за. Милая, скажіть...
У л я. Я за... була, що треба сказати... Крім того, не можу і, крім того, мені треба негайно
вийти... (Вибігла.)
Т ь о т я М о т я. Будь ласка! Без неї обійдемось. Хто за нашу резолюцію голосує,
підніміть руку! Один, два, три, чотири...
Д я д ь к о Т а р а с. Адайте мені тепер слова, бо я, мабуть, буду п'ять...
Тьотя Мотя побачила, що погано — вийде чотири на п'ять, і дає слово Тарасові. Той
починає вичитувати із записної книжки різні історичні факти, тьотя його відкликає і тиче
свою записну книжку з іншими фактами, що свідчать на її користь. Вони тихенько, по
секрету, сперечаються, і тьотя Мотя спішить оголосити, що дядько Тарас пристає на її
пропозицію.
Д я д ь к о Т а р а с. Тільки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тім світі
232
діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище...
Мазайло задумався, тяжко замислився. Мислі, як важкі хмари, як туман, покрили посивілу
голову. Заскакав якийсь дід—запорожець. Забриніла козацька пісня.
Д і д заскакав, шаблею іржавою забряжчав
— Я твій пращур і той дід, що надіявся на обід, та без вечері ліг спати... Запорожець
славний був і колеса мазав. ...Отож і Мазайло—Квач прозивався. Як ішли козаки на
чотири поля — мазав. Мазав, щоб не пропадала тая козацька слава, що по всьому світу
дибом стала, а ти моє славне прізвище міняєш?!
Заскакав другий дід, чумак, теж з мазницею, з квачем ...Я — твій прадід Василь, що
надіявся на сіль, та й без солі ліг спати. Ще з діда Мазайло—Квач прозивався і чумацькі
колеса мазав. Як рипіли вони на південь — мазав, як рипілина, північ — мазав, а ти моє
славне прізвище міняєш?
Заскакав ще третій дід, селянин, без мазниці й квача
— Я твій дід селянин Авив, що був собі та жив, мазав чужії вози, бо свого вже не стало, а
ти моє славне прізвище міняєш?
Десь удалині з'явилась невідома постать з телефоном, на аеро-моторі під № 31 — 51.
— Алло! Алло! Мої предки з Великого Лугу! Обміняйте свої прізвища на принципові
числа у всесвітній нумерній системі.
Д я д ь к о Т а р а с (Мазайлові). Уля втекла, й я, мабуть, буду п'ятий. Чуєш, Мино, коли
вже міняєш, то хоч корінь «маз» залиш! Га?
Мазайлові здалося, ідо підскочив ще й четвертий дід з квачем і хоче його задушити. Він
скакує і не своїм голосом кричить:
— Ой—о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте...
Т ь о т я М о т я. Прекрасно! Ми на цей корінь придумаємо безподобне прізвище.
Оповіщаю конкурс.
Починають придумувати і вигукувати прізвища: «Мазов! Зашомгз (це дядько Tapac)
Мазеленський! Де Мазе! Рамзес! Фон Мазел! Рамазай—Арзамасові Мазайловський (це
знову дядько Тарас — схоже на гетьман Виговський)) Мазайлович (схоже на гетьман
Самойлович — не перестає мріяти дядько Тарас)-». Нарешті Рина вигукує: «Мазєнін» —
схоже на Єсєнін. Більшість з радістю погоджується.
М а з а й л о. Деці маї! Я б ваші прізвища всі забрав би на себе і носив. Проте можна
тільки одне носити, і мене здається — Мазєнін найкраще.
ЧЕТВЕРТА ДІЯ
1
Четвертого дня прибігла Уля. Зворушена. Весела.
233
У л я. Я його прикохала, і знаєш чим, Рино? Знаєш?
Р и н а. Ну, Улюню, золотко, ну?
У л я. ...Пам'ятаєш? Я тобі розповіла... як я вперше вела його через сквер і він сказав
уривок із вірша. Я покрию свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв...
Р и н а. Пам'ятаю! Ну?
У л я. Ото і запали мені вдушу ті слова. Ото і спитала якось, чи не зна він усього вірша.
Ні, каже, Улю, ці слова у Грінченка, а де цілий вірш, то вже місяць шукаю і ніяк не можу
знайти. Я й подумала: а що, як я знайду? І от уяви собі. Купила Грінченкового словника,
одшукала слова аж у другому томі, Рино, аж на сторінці 647—й. Дивлюсь, під ними
примітка: Чуб римське п'ять, 46. Кого тільки не питала, де тільки не була, не знають, що
воно таке. Нарешті в одного іновця — квартири нема, то він по бібліотеках гріється, —
дізналася, — Чубинського, том п'ятий, сторінка сорок шоста. У публічній [бібліотеці ]
насилу знайшли. Додому не дають, дак я в бібліотеці вичитала, Рино... і от учора ввечері я
стала перед Мокою та... читаю вірша. Боже, Рино, якби ти побачила... Затремтів увесь,
запалав... Стиснув мені руки, в очі дивився: «Улю, — каже, — Улю... Давайте разом...
читати».
Р и н а (злісно). Ха—ха—ха.
У л я. Давайте разом жити... Бо мені, каже, без вас, Улю, одному трудно... Не можна... Не
проживу...
Р и н а. Так і сказав?
У л я. Точнісінько так, а в самого аж сльози забриніли! УРини виблиснув новий план.
Р и н а. Так! Прекрасно!.. Сьогодні, Улько, ти їдеш до своєї тітки... Розумієш?
У л я (здивовано). До якої тітки? Чого? У мене жодної тітки нема.
Р и н а. Сьогодні, зараз ти скажеш Мокієві, що їдеш жити до тітки, в Одесу, розумієш? І
тільки тоді, коли він погодиться змінити своє прізвище на Мазє-ніна, ти не їдеш,
зостаєшся і ходиш до нас, розумієш тепер?
У л я. Рино!
Р и н а. Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій
подав заяву, щоб йому залишили старе... Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти
мусиш його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої
кватирі!
У л я. Я не зможу, Ринусю! Він же українець...
Р и н а. Улько! Ти мусиш!..
У л я. Не можу! Я... Я сама вже українка... УРини трохи не вискочили очі.
234
2
Як вскакують тьотя Мотя й Мазайлиха:
— Що? Що—о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви!
Р и н а. Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна
твоя баба по—малоросійському говорила.
У л я. Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі
українські, ноги українські, все, все.
Жінки здивовані, до чого тут ноги. Уля їм пояснює, що в антропології пишеться про те,
що українці здебільшого довгоногі, і що нема гіршого, як коротконога жінка. При цьому
гордо витягує свою ногу. Усі одразу глянули на свої. Потім почали дружно умовляти Улю,
що Мока просто захворів на українські фантазії, що він покохав у ній тільки українське і
хоче зробити на ній українізацію...
Т ь о т я М о т я. Боже!.. По—моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной.
Р и н а. Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки
в Одесі... Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тільки так!
Або—або... Все!
Пішли. Тьотя, побачивши, що всі вийшли, повернулася до дзеркала і почала пальцями
вимірювати свої ноги. Рина визирнула з дверей і здивовано: «Тьотю?» Та зніяковіла: «Я
зараз. Це у мене підв'язка спала...»
3
Увійшли Уля і Мокій.
Мокій дуже радий, ласкаво говорить до Улі, читає вірша. Уля ж повідомляє йому, що їде
жити до тітки в Одесу.
Мока приголомшений, допитується, чому, на що дівчина відповідає: її примушують
«нєпрєодолімиє прєпятствія...» Юнак розгублений — як же це так. Цитує вірша: «Сиди
один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, анікогісінько нема».
За дверима чути спонукальне шипіння Рини.
У л я (щиро, з болем). Моко!.. А ви могли б зробити... щось, щоб я зосталася?
М о к і й. Щось? Що саме, Улю?.. Що?..
У л я. Що?.. Прощайте!.. З—за дверей знову шипіння.
М о к і й (глухо). Улю!.. Можна вас хоч тепер... поцілувати?
У л я. Аж тепер! Ах ви ж... (крізь сльози). Як по-українському — рази-ня, недогадлівий...
М о к і й. Ну, недомека...
235
У л я. Поцілуйте ж, недомеко милий...
Мокій незграбно, але міцно і палко поцілував Улю і став говорити, що він усе зробить,
щоб вона зосталась, хай лише скаже. Уля хоче сказати, але потім передумує і з гіркотою:
«Ні! Прощайте!»
Пішла, а Мокій побіг у кімнату, ледь не плачучи.
4
Ускакують тьотя, Рина, Мазайлиха. Пропонують одна одній піти сказати Мокієві, що
треба зробити йому, щоб Уля залишилася. Але так ніхто і не наважується. Тьотя жалкує:
«Ах, який момент був! Такого моменту вже не буде».
5
Ускакує напіводягнений Мазайло з газетою в руках, хвилюється, хапається за серце і
кричить, що є публікація. Усі побожно роздивляються газету, тьотя урочисто читає:
— Харківський окрзагс на підставі артикулу 142—144 Кодексу законів про родинну опіку
та шлюб оголошує: громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін.
Загальна радість.
6
Входить дядько Тарас, допитується, у чому справа, та на нього ніхто не звертає уваги, усі
продовжують радіти, читати рядки з вірша «Сенокос» і приміряти на себе нове прізвище.
Тьотя пропонує завести газету в рамку і відсвяткувати подію. Мина просить подати йому
дореволюційний парадний сюртук. Дядько Тарас у відчаї обзиває себе дурнем.
7
Убігла Мазайлиха з сюртуком і сказала, щоб Мина швидше одягався, бо і їм треба до
дзеркала. Може, знайомі, сусіди, дізнавшись про публікацію, прийдуть... Мазайло сам
перед люстром:
— Однині я — Мина Мазєнін.
Починає вітатися сам із собою на різні голоси, представляти себе іншим, уявним високим
чинам. Милується прізвищем.
8
Убігла Мазайлиха і повідомила, що раму для газети вже дістали. Мазайло продовжує
уявну розмову, ніби знайомить гостей зі своєю дружиною. Мазайлиха підтримує гру.
М а з а й л о вклонився. Мазєнін! Ні, краще так: вип'ємо за здоров'я нашого
вельмишановного Мини Марковича Мазєніна!..
М а з а й л и х а. За мадам Мазєніну! За Килину Трохимівну Мазєніну!..
236
Дядько Тарас іде через кімнату, нікого не помічаючи і взиваючи себе дурнем. Мазайли
продовжують милуватися своїм новим прізвищем.
10
Вскакує Рина. Вона здивована, що батьки ще не одягнені і стоять перед дзеркалом, з
кимось розмовляють. Тоді розуміє, у чому справа, і підхоплює гру.
М а з а й л о (замріяно). Слово має Мина Марковим Мазєнін.
М а з а й л и х а (замріяно). Вам скільки аршин, мадам Мазєніна?
М а з а й л о. Браво! Хай живе Мазенін!..
М а з а й л и х а. Ці квіти і конфекти однесіть, будь ласка...
Р и н а (замріяно). Рині Мазєніній...
М а з а й л о. Чули? Помер Мазєнін, Мина Марковим...
М а з а й л и х а. Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів
дружина...
Р и н а. І дочка Мазєніни... (Замислилась.)
11
Знову проходить дядько Тарас, лаючи себе дурнем.
М а з а й л о. На цвинтарі пам'ятник золотими буквами: «Тут спочиває прах Мини
Марковича».
Р и н а. І наша вулиця — вулиця Мазєніних. Обнялися втрьох і од щастя заплакали.
12
Увійшла тьотя Мотя і здивувалася, чого всі плачуть. їй пояснили, що з радості, що
нарешті вони — Мазєніни.
Тьотя й собі слізку вронила
— Треба буде й собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва — це прекрасне прізвище,
та, жаль, не модне тепер... От, наприклад, Мєтало-ва—Темброва — зовсім інша річ...
Увіходить дядько Тарас, сумно питаючи, чи нікому він тут не потрібний. Відповідають,
що не потрібний, хіба що хай двері відчинить, як хто прийде поздоровляти.
Дядько Тарас од образи не зна, що робити. Постукав до Мокія:
— Тобі я ще не потрібний?
237
13
Виглянув М о к і й. Як комсомольцю кадила, так ви мені потрібні.
Тоді дядько Т а р а с, дивлячись у дзеркало. А собі ти ще потрібний?
Знову починає лаяти себе, обзиваючи різними прізвиськами. Задзвонив у сінях дзвоник.
Дядько пождав, чи не вийде хто відчиняти, нарешті вирішив відчинити сам.
14
Увійшла Баронова—Козино з букетом квітів.
Побачивши, що в кімнаті нікого немає, занервувалася. Виходить дядько Тарас, і вона його
питає, чи вдома Мазєніни. Дядько вирішив помститися і сказав: «Зайломази, ви хотіли
спитати?» Баронова—Козино пояснює, що він, мабуть, не читав публікації в сьогоднішній
газеті. Дядько Тарас у гніві кричить: «А в завтрашній буде моє спростування: тільки
Зайломази!.. Як це так: раз, два — і вже Мазєніни, га? І розповідає, що за царських часів
дуже важко було змінити навіть непристойне прізвище.
Почувши одне з таких прізвищ, Баронова—Козино знепритомніла. Дядько Тарас знічев'я
читає газету, і, побачивши підпис «Іона Вочре-вісущий», регочеться: «Люблю зладєя!»
Вчителька очулася і образилася: «Ви ще й смієтесь! Ви ще й глузуєте!» Дядько Тарас
відповідає: «Де ж пак! Читаєш фельєтона — зовсім не смішно й не дотепно, ну, а вже як
дочитаєшся до підпису, не можна вдержатись».
15
Широко розчиняються двері, входять усі Мазайли, тьотя Мотя. Баронова— Козино
привітала Мазайла та всіх присутніх.
Б а р о н о в а—К о з и н о. А не забули ще... Пахнєт сеном над...
Мазайло продовжує вірш, усі підхоплюють і разом натхненно декламують, намагаючись
дотримуватися «правильних проізношеній», але у них це виходить дуже смішно.
Дядько Тарас демонстративно починає читати слова однієї старовинної народної пісні, а
Мокій — іншої. »
Тьотя Мотя прибила на стіну газету в рямцях. Тоді:
— Хай живе Мина Маркевич Мазєнін! Ура—а!
Д я д ь к о Т а р а с. Хай живе Мазайловський! (Нишком.) Гетьман Виговський!
М о к і й. Мазайло—Квач!
Тьотя, Мазайло, Мазайлиха, Баронова—Козино, Рина оточили Мокія, закружляли навколо
нього, переможно закричали, приспівуючи «Сенокос».
16
238
Раптом увійшли: Тертика з м'ячем і з газетою «Комсомолець України», Губа і в
перспективі за ними Уля.
М о к і й (дo них). Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба ж не бачите... Комсомольці
розпитують, з чого це такий шум учинився.
Тьотя Мотя показує на газету, просить почитати голосно, щоб усім—усім було чути. Губа
придивляється, починає читати, але не там. Його поправляють, а він раптом вичитує
зовсім інші рядки в газеті:
— «За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля,
звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М.
Мазайла—Мазєніна...»
Усі ойкнули. Кинулись до Мазайла розпитувати, що ж це таке, невже правда, але той
занімів...
Т е р т и к а (до Мокія). А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії...
У л я. Це я... Побачила — наші... йдуть... Так я покликала на поміч... Я вже до тітки ніколи
не поїду.
Мока в радості й захопленні:
— Ну, Улю!
Натхненно читає вірша, комсомольці підхоплюють його, а Тертика говорить:
— Скоро скажемо всім Мазєніним: гол! Ударив м'яча. Губа підбив, за ним Мока та Уля.
Богдан-Ігор Антонич
«Різдво»
Народився бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.
Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.
Олександр Довженко
«Україна в огні»
Тут всі сліди битви сценариста з письменником. Один закликав до строгого
професійного рисунка сценарію, другий, вражений стражданнями народу, весь час
поривався до розширення теми, розмірковувань, ліричних відступів, — до авторської
участі в громадді великих подій.
Нехай вибачливий читач, мій сучасник і друг, не нарікає, коли вирощене мною
невелике дерево не цілком гіллясте і струнке, коли багато гілок тільки відчувається, не
встигнувши ще вирости серед небачених пожарів і катастрофічного грому гармат, що
стрясають сьогодні нашу землю.
239
В моїй свідомості все тут написане — тільки прозора основа великої майбутньої
книги боротьби мого народу за визволення з-під ярма гітлеризму.
Якщо внаслідок гостроти моїх переживань, сумнівів чи помилок серця які-небудь
міркування мої виявляться несвоєчасними, чи занадто гіркими, чи не досить
урівноваженими іншими міркуваннями, то це, можливо, так і є.
Тоді прошу читача незлобливо виправити мене своєю доброю порадою.
У садочку біля чистої хатини, серед квітів, бджіл, дітвори та домашнього птаства,
за столом у тихий літній день сиділа, мов на картині родина колгоспника Лавріна
Запорожця і тихо співала «Ой піду я до роду гуляти». Це була пісня материна. Пісня була
весела і журна одночасово, як і життя людське. Мати Тетяна Запорожчиха любила її
співати раз чи два на рік, коли по великих трудах і повсякденних турботах десь було з
якоїсь гарної нагоди доводилося пригублювати чарчину. Діти дивилися на свою добру
матір і величали її.
Шумить, гуде Тополівка.
До Лавріна Запорожця приїхали гості.
«Ой, у мене увесь рід багатий. А у мене увесь рід багатий. Сюди-туди — он куди,
увесь рід багатий», — співала Тетяна, зворушливо хитаючи головою у такт своїй пісні.
Один. Роман Запорожець.
«Сюди-туди — он куди, увесь рід багатий», — співає молодий лейтенант
прикордонних військ Роман Запорожець з великою шаблею і заслугою на грудях.
Другий — Іван, воїн.
«Буде мене часто частувати. Буде мене часто частувати», — співає, притулившись
до материного плеча, артилерист Іван з прикордону.
Третій — славний чорноморець Савка Запорожець.
«Сюди-туди — он куди, часто частувати», — співає вдвох із батьком третій
Запорожченко, Савка-чорноморець. А над ними сяє божественна біла борода діда Демида,
що теж був колись чорноморцем, та вже не співає, а тільки похитує головою й плаче од
зворушення і глибоких своїх нужденних і злиденних літ.
Хочеться діду Демиду осідлати коня вороного, хочеться їхати в чисте поле літа
доганяти. Та не вернуться вже літа, не доженуть коні.
Четвертий — Григорій, майстер урожаю.
Агроном Григорій Лаврінович Запорожець у гарному цивільному вбранні. Окуляри
на носі, «Знак Пошани» на грудях, у руці стеблина — знак влади над всім, що росте.
У п'ятого сина діточки зелені.
Співає, легко посміхаючись, п'ятий Запорожець, Трохим, обнімаючи трьох
маленьких дітей — двох хлопчиків і одну дівчинку, — та у жінки двоє.
І дочка Олеся — всьому роду втіха.
Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень.
Всі співали. Багато думок промайнуло у матері. Усе життя ніби проплило перед очима. І
материнське горе, і радощі, і турботи, і невпинна праця на велику родину з дрібними
діточками, на громаду, на державу. Та повиростали непомітно сини, порозліталися на всі
сторони, добра слава пішла по світу про синів, що показали себе і в зброї, і в науці, і в
звичайних трудах над землею. І ось з'їхались нарешті вони до рідної хати, щоб ушанувати
її материнську старість — п'ятдесят, та ще й п'ять років! Зворушена до краю своїм оцим
дорогим святом, піснями і всіма плодами свого простого робочого життя, добра і щедра
мати, взявши чарчину, що легенько тремтіла в її маленькій сухій руці, подивилася на своїх
дітей:
— Спасибі вам, діточки, що побачила вас укупі хоч раз за стільки літ. Все ніколи та
ніколи, широкий світ настав. Пошли ж вам, боже, щасливу долю та сили в руки, щоб
виповнити свій довг перед миром, щоб возвеличити трудами красну землю нашу
240
українську, аби цвіла вона багатствами і згодою, а вам, мої діточки, і тобі, доню, і вам,
синочки.
— .Синочки мої, сини! Діточки мої! А боже мій, боже мій! Ой, прощавайте,
прощавайте, діти мої.
Ще якісь жалібні слова промовляла Тетяна, біжучи за синами, та вже не було її
чути. Уже потонули слова її в морі людського плачу й скорбот, у розлуках, у реві моторів.
Множество людей виходило з села на війну.
Одірвався Трохим Запорожець од жінки. Плаче жінка гіркими сльозами, плачуть
діти в ногах: «Ой тату, тату!» Побіг Трохим за братами. Повіз старий Запорожець п'ять
синів на війну.
Від'їжджають по шляху на схід грузовики з множеством далекого старого й
молодого закуреного жіноцтва, дітей, ветхих дідів і баб, всіляких речей і деяких
військових чи не військових, хто їх знає. Вони оглядаються назад на захід у тривозі. Їм
хочеться їхати все швидше й швидше.
— А куди ж вони ото їдуть, бодай їм добра не було! Щоб вони бігли й не
переставали! Та нащо ж їх везуть ото машинами? Може б, машини та на щось інше
пригодилися! Тьфу! — лютувала Мотря у городі, сапаючи картоплю.
— Слухайте, чому вони не тікають? Ви бачите? Вони не тікають?
— Ну, ясно. Чого ж їм тікати? Вони ждуть німців.
— Ах! Ну, ми ще повернемось! — розмовляли на грузовиках утікачі, дивлячись на
селян, прив'язаних тисячолітніми узами до землі.
Біля холодної криниці край села під вербою стояла Олеся, смутна й тиха, як і всі
дівчата в ті часи на нашій на кривавій Україні. Пили бійці воду у неї з відра і відходили
собі далі на схід:
— Будь здорова, дівчино. Будь щаслива, дівчино. Будь здорова.
Ревли по шляхах грузовики без кінця й краю, везли втікачів. У важкому смутку
оглядались стомлені втікачі назад. Усе, що не їхало з ними, починало здаватись їм
ворожим, і страх заповнював їхні душі, і приховане зло, і мовчазний відчай.
— А бодай же вони їхали та й не переставали! Та щоб же вони котилися бубоном!
На кого ж ви нас, нещасних, покидаєте? - перегукувалися в городі Тетяна Запорожчиха з
Мотрею, сапаючи картоплю поки не прострочило Тетяну кулеметом з ворожого літака.
Горять жита на многі кілометри, палають, топчуться людьми підводами.
І ярина толочиться множеством тисяч бездомних коней і корів Бредуть корови,
вівці, коні без числа і краю.
Вершники біжать великими житами, оглядаючись назад, на чорне димне небо.
Ревуть аероплани. Мечуть бомби. Розсипаються вершники по полю, мов птиці.
Пролітають над Олесею ворожі літаки. Бомбардують шлях. Вершники
шарахнулись на всі боки. Крик, і плач, і височенний зойк поранених коней. Страшно
Олесі.
Ревуть бики од пахощів кривавих і риють землю рогом коло забитих напарників
своїх рогатих.
Ворожі літаки бомбардують міст. Великі водяні стовпи розтинають річку.
Плигають люди в воду. Спинив Запорожець коней. Кинулись брати врозтіч, упали додолу.
Один тільки Савка остався на возі та батько.
— Падай, Савко, падай!
— А чого б я падав? Їдем на війну та будем од першої бомби падать, — сказав
веселий Савка і впав мертвим. Брати до Савки:
— Савко!
А батько зблід:
— Прощайте, хлопці! Мерщій за міст. А ми з Савкою додому!
241
Ударив старий Запорожець по конях, вискочив у поле і понісся житами, яриною
назад, назад до рідної Тополівки. Летять коні житом-яриною, а Лаврін притулився до
мертвих синових грудей і заплакав уголос.
Аж ось спинили німецькі диверсанти коней. Викинули Савку в жито. Дали Лавріну
сигарету, сіли на воза та й поїхали, співаючи і сміючись, до сусіднього села.
Олеся дивилась на шлях. Вона не була звичайною дівчиною. Вона була красива і
чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну
так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не
снилося ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під
склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт-Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і
Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою,
обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим
чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і
неприступну.
Пили бійці воду і похмуро проходили далі. Вона вже ні про що не питала їх. Вона
жадібно вдивлялась в кожне лице і в кожних очах читала сум. Величезне, значно більше,
ніж може вмістити людська душа, горе упало на народ, придушило його, погнало.
— Будь здорова, дівчино. Бувай щаслива, — сказали їй троє утомлених
артилеристів і пішли од криниці. На Олесю нахлинула хвиля такого гострого болючого
жалю до себе, що в неї нестерпно защеміло в горлі. Олеся глянула назад. Людей
поменшало. Де-не-де людина.
«Останні йдуть, — подумала Олеся. — Невже останні?» І рішилася вона на крок
нечуваний, небачений ні в її селі ніколи, ні в усім її народі. На вчинок надзвичайний, від
одної згадки про який у неї захолонуло і спинилося серце. На вчинок грізний, що підказав
їй грізний, надзвичайний час. Що кинуло її на цей учинок? Що наштовхнуло? Глибина
інстинкту роду, підсвідома мудрість, що з'являються на допомогу людині в грізні часи,
коли розум холоне і не встигає усвідомити небезпеку, і спитати нікого, і грізний час
летить лавиною згори.
До Олесі підійшов один з останніх бійців, танкіст Василь Кравчина, аж з-під
Кам'янця-Подільського, і пожадливо припав до відра. Був він добрий кремезний юнак.
Одежа вся в пилу і поті. На рукаві й спині пропалена сорочка на пожарах. Здорові темні
руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах.
— Спасибі, дівчино. Прощай, — промовив він, одриваючись од відра.
— Щаслива путь. постій. Слухай, — сказала Олеся тихо, дивлячись на танкіста
глибокими скорбними очима. — Я тебе щось попрошу.
— Мене? Що мене просити? — поглянув на неї танкіст, і надзвичайний вигляд
Олесі прикував його на мить до себе. — Що ти, дівчино?
— Слухай, — сказала Олеся, — переночуй зі мною. Вже наступає ніч. коли ще
можна, чуєш?. — Вона поставила відро і підійшла до нього: — Я дівчина. Я знаю,
прийдуть німці завтра чи післязавтра, замучать мене, поругаються наді мною. А я так
цього боюсь, прошу тебе, нехай ти. переночуй зі мною. — При останніх словах голос
Олесі затремтів і неначе погас.
— Я не можу ночувати з тобою, — сказав Кравчина чесно і одверто. — Я в танку
горів позавчора під бомбами. Я не герой.
— Ти наш.
— Я одступаю. Тікаю. Броня тонка. Я покидаю тебе. Пойми мій сором. Я не герой.
— Ти нещасний. І я нещасна. Пойми ж і ти мене. Глянь, що робиться. Я хочу
згадувать тебе усе життя, а не отих мерців, що вже пливуть Десною. Останься, правда!
Олеся дивилася на нього з такою довірою, з такою болючою мольбою, що він
умовк і не зводив з неї очей. Він дивився на неї, чужу, невідому, випадкову, аби ніколи
вже потім ні на одну годину нігде не забути її, аби понести її, оцю дівчину, в своєму серці
через усі бої, через усі вогні.
242
— Ну, як же? Ну, добре.
— Ото моя хата.
— А де твої батьки? — раптом збагнув він.
— Батько братів повіз, а мати поранена в лікарні
Якусь хвилину вони стояли одне перед одним у хатньому присмерку мовчки і не
знали, куди рухатись. Вони були незаймані обоє.
— Сідай, посидь у мене за столом, — сказала Олеся тихо і взяла його обома руками
за руку. — Їсти хочеш? Ну, хоч трошки прошу тебе. Може, помиєшся з дороги, помийся?
Вона подала йому чистий рушник. Василь скинув сорочку і став мити ся над
шапликом. Олеся злила йому холодної води на руки, потім на голову. Він почував, як
спливали з нього дорожня курява і піт
Потім він роззувся і, добре помивши ноги, присів на лавку край стола. Якийсь
хвилюючий сором все ж таки сковував і не покидав його, а її неначе ні. Вона і соромилась,
і ні. Вона ходила по хаті, носила йому до столу страви. Вона сповняла свій, одній лиш їй
начертаний начебто закон.
Вони щось їли удвох і уникали читать бажання одне у одного в очах, та чи й було
воно, і говорили все про те про се, соромлячись мовчання. Часом вони стрічалися очима,
коли рвалася нитка розмови, і тоді вони переставали дихати й жувати їжу. Вони ніби
кам'яніли обоє і вдивлялися одне в одного до дна. Коли отак їм стало нічим дихать раз,
Олеся застогнала вся і притулила руки до грудей.
— Ой боже мій! Що ж воно буде з нами?
Коли у хаті стало темно, вона зважилась перша. Підійшла до полу і довго-довго
слала мовчки чисту полотняну постіль. Вона виймала з материної скрині нові рядна,
напірначі, рушник, поклала дві подушки рядом, задумавшись на мить, і принесла знадвору
квітів.
Тихо було в хаті. Тільки далеко десь гупали важкі гармати та часом торохтів у небі
далекий чужий самольот.
— Не дивись на мене, — попросила Олеся і важко зітхаючи, одягла нову сорочку.
Василь чув, як стугоніло його серце.
— Як у мене б'ється серце.
— І у мене, — сказала тихо Олеся. — Ой. Іди сюди.
Вона стояла коло ліжка у довгій мережаній сорочці. Місяць освітлював її з вікна.
— Як тебе звуть?
— Василь.
— А мене Олеся. Дай руку.
Вона притулила його руку до свого серця.
— Я ніколи тебе не забуду, — сказала вона журно і строго і поцілувала Василя в
щоку коротким холодним, немов дитячим, поцілунком.
— Скажи і ти оці слова. Василь повторив слова і сам не пізнав свого голосу, такий
він був низький і урочистий. Василь прозвучав увесь, усім своїм єством, як дзвін.
Раптом задзеленчали шибки. Низько над самою хатою проревла страшним ревом
велика зграя ворожих літаків. Загриміли бомби на шляху за селом.
— Прощайте! — лунав десь здалека голос парубка.
— Ой діточки ж мої, діточки. — жалібно голосила понад шляхом розлука.
Вони довго лежали мовчки, прислухаючись мимоволі до криків. Потім Олеся
розказала Василю, що це плаче її тітка Мотря, у якої забрано вже до армії чотирьох синів.
— А це вже п'ятий прощається, Іван, — останній.
— Так, — зітхнув Василь, — як гарно ти пахнеш любистком.
— А ти, коли дишеш, пахнеш огірками, огірковим листом.
— І ти.
— І ти. — прошептала Олеся.
Хтось стукав у двері сусідньої хати.
243
— Хто тут? — почувся глухий голос.
— Це ми, тату, ми! — стогнуть сини під дверима. Прочинилися двері. На порозі
літній чоловік Купріян Хуторний.
— Защитники отечества?
— Все пропало, тату. Пустіть.
— Не пущу. Я царя захищав. А ви свою владу одстояти не можете.
— Броня тонка, тату!
— Брешете, дезертири! — І Купріян грюкнув дверима. Упав тоді один на призьбу
під вікно і гірко заридав. А другий під дверима:
— У нас, тату, генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земля не прийняла.
Розгубились ми.
— Ідіть до полковника!
— Не знаємо, де він, чорт би його душу забрав нехай.
— Ідіть, доганяйте.
— Мости, тату, зірвані. Плавати не вмієм.
Вони вдивлялися одне в одного широко розчиненими очима:
— Так тебе зовуть Василь?
— Так.
— Василь, Василик, а я Олеся. Поцілуй мене, Василику. Я така щаслива.
— А чого ти плачеш?
— Ні, я не плачу. Так мені гарно.
— Рідна моя. Чого ж ти плачеш?
— Це ж ти плачеш, Василику. Ти не забудеш мене?
Палали жита і села на темному обрії. Брели по темному полю череди бездомні.
Якісь вершники пролітали темними шляхами.
Прокляті люди падали на парашутах в жито. Щось кричало та одинока жінка
плакала з дітьми на шляху над убитою коровою.
Вони вірили і не вірили, що вони вже чоловік і жінка.
— Знаєш, Василику, — шептала Олеся, нахиляючись над його лицем, — коли б ми
жили, коли б сталося так, що ми житимем двоє, ми ніколи за все наше життя не скажем
одне одному поганого слова. Правда?
— Правда.
— Ми навіть не подумаємо злого. Правда?
— Правда.
— Правда?
— Правда.
— Ми будемо так ладно жити, як ніхто в світі. Правда?
— Так.
— Ти не забудеш мене?
— Ні.
— Ти найдеш, одвоюєш мене?
— Найду, одвоюю тебе.
Неначе зійшлися століття простої народної любові, що сіє дітей на нашій родючій
землі. Зійшлися століття горючих прощань української дівчини-жінки, оспіваної в журних
піснях народу.
Почало світати. Пом'якшали тіні у хаті, і прощання протирало вже свої очі десь
там, у сінях за дверима.
— Кажи мені ще, Василику, красиві слова, кажи, — припадала Олеся до
Василевого плеча. — Уже кінчається ніч. Вже скоро прощатись пора.
— Слухай, Олесю.
Довго говорили вони на світанку. Вони ніби виросли обоє за цю ніч. А невблаганна
неминучість розлуки ніби освітлювала особливим світлом їх почуття.
244
Перед ними за цю ніч розчинилося неначе нове бачення речей, сумне, але ясне і
чітке, і ясними, чіткими були його, Василеві, слова, що їх він у собі ніколи неначе й не
сподівався знайти.
— Ні, я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під
вербою. Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена
ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти
мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під
нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти. Якщо ж бо в розпачі
ти проклинатимеш мене і всіх, що кинули тебе і на Дніпрі не вмерли, простив я тебе
наперед, така вже наша доля, і ти мене прости, — сказав схвильовано Василь, дивуючись
своїм надзвичайним словам.
— Прощаю, — сказала Олеся, — тільки найди мене.
— Найду, — сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними
великими руками. — Коли ж так станеться, що не найду, — може, уб'ють мене, чи
вибухну я десь, мо', на фугасах і розлечуся шматтям по полю, так що і кісток моїх не
знайдуть для могили, я все одно вернусь до тебе! Я пам'ятником стану з бронзи у твоїм
селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю, — стежка назад до тебе є одна, один є шлях.
Шлях геройства. Треба бути героєм і ненавидіти ворога. Олесю, — сказав Василь,
подумавши трохи, — який же непотрібний, млявий прийшов я вчора до твоєї хати.
— Я тебе простила.
— Я бачу. По великості жіночої душі своєї. Ти, Олесю, одкрила мені світ.
Вони розійшлися ранком рано-рано, до схід сонця, у холодній росі, коло перелазу
за садком.
Гітлерівці входили в село, в'їжджали на мотоциклах, автомобілях, на гарматах, на
танках, веселі і вдоволені. Засмалені сонцем, закурені, мокрі од поту обличчя вилискували
радістю і здоров'ям. Грали на губних гармошках, окаринах і трикутничках щось німецьке.
Чимало солдатів ішло зовсім без зброї, обнявшись парами, трійками, і весело
насвистували. Але більшість їла що попало: огірки, яблука, груші, сливи, хліб.
— Здраствуй, матка! Харашо! — кричав білявий солдат в бік хати, побачивши
хазяйку.
Люди дивились у вікна.
— Глянь, сміються! — показувала одна жінка другій. — Дивись, які привітненькі!
Сміються і «драстуйте» кажуть!. Ай!.
Солдат висадив двері носаком і ввійшов до хати:
— Здрастуй, матка! Молока, пожалуйста!
Ріжуть свиню.
Другу.
Третю.
— Хайль Гітлер!!!
Висаджують сінешні двері.
Обережно відчиняють хатні двері.
— Дозвольте, ферцайєн біте, можна?
П'ють молоко.
Їдять.
— Скажи, матко, за кого ти — за Гітлера чи за Сталіна? — спитав літню жінку
солдат, одірвавшись од великої гладишки молока. Молоде лице його було привітним і
лагідним.
— Як хочте, голубчику, вбийте мене, тільки мені Сталін краще, — сказала
простодушна жінка.
245
— Очень карош! — сказав, усміхаючись, німець. Допивши молоко, він витяг з
кишені револьвер і між іншим застрілив небогу.
— Прошу помити, — сказав веселий голий німець, кидаючи жінці всю свою одежу.
— Не буду мити, хай тебе причина обмиє, безстидна скотина… Тьфу! — не
витримала ображена літня жінка і вхопила рогача. Кинув і другий німець одежу. А
перший вже простяг руку до парабелума.
— Мамо, мовчіть, бо вб'є, мамо! — кинувся до матері її син дезертир. — Простіте,
господа. Мийте, мамо!
— Ой, щоб же я, мій синочку, та на лавку тебе обмила. — заголосила мати.
— Тату, корову повели з двора! — вбігла до хати дівчина Христя.
— Ну й що ж, — сказав Купріян. — Це вам не свої. Раз уже нас завойовано, їхнє
право. Ще не те буде, — поглянув він у бік синів. — Ще й вас поженуть, як биків на
бойню, ще будете ви один одного пороти та стріляти, коли не вміли шануватися. Буде ще
вас і по Німеччинах, і по Туреччинах.
— А, видумуєте! — крутнув з досади менший син Павло і вискочив з сіней. Вздовж
города провулком біг переляканий в смерть його товариш Гаркавенко Іван, а за Іваном
німці.
— Гальт! Гальт! — та давай стріляти. Іван за хлів, в другий провулок, а з провулка
Павло.
— Куди?
— Тікай! Убивають!
— Гальт!
Піймали обох. Автомати до черева та по морді обох.
— Хто ви? Дезертири?
— Дезертири.
— Шпіони? Да?
— Да.
— Ви розвідники? Кажіть, розвідники ви? Так?
— Так. ні. Так! — белькотіли перелякані хлопці кінчики запитань.
Фашисти добре понабивали їх обох, потім дали їм гвинтівки і поставили стерегти
гармати.
Олеся сиділа нерухома край стола і дивилась на подушку, на слід Василевої
голови. Вона була кам'яна, і коли на порозі з'явився батько, Лаврін Запорожець, з мертвим
Савкою на руках, вона не чула. І лише коли батько погукав її, вона прокинулась і впала
додолу.
— Тату!!!
У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. Сам гауляйтер Кох прилетів до
столиці України для декларації імперських гордих цілей в отсій неймовірно багатій і
щедрій країні.
Свою промову новопризначений чорний отаман України Еріх Кох почав без
вступу, з найвищої ноти. Це була слава Гітлеру, слава нації, слава могутньому
фашистському солдатству, що несе стару імператрицю — смерть — «нікчемному,
млявому слов'янству».
Смерть слов'янству, смерть більшовизму, демократичній розпусті і огидній
претенціозності різних меншостей. Смерть єврейству!
Офіцерські душі не витримали пафосу тотальних закликів. Вони вибухали в
тевтонських грудях і роздирали горлянки грізними криками. Крики доходили до стогону й
хрипу. Пристрасне вояцтво вигавкувало своє захоплення в такому динамічному
пароксизмі, що великий реконструктор Східної Європи Еріх Кох скоро потонув у вигуках.
246
Його слів уже не можна було розібрати. — Хайль! Хайль! Хайль! Ще хвилина — і Кох
почав гавкати.
З усіх радіостанцій Берліна, Братіслави, Праги, Парижа, Будапешта, Рима, Токіо,
по всьому світу транслювалася промова Еріха Коха, щоб знало все солдатство, всі німці,
німецькі друзі, васали й раби, які перспективи одкрилися перед солдатом на Вкраїні.
Сорок п'ять гектарів на душу! От що значить іти вперед, коли тебе веде Гітлер!
— На безмежних просторах України, якою я керую з доручення фюрера, є
неосяжні простори для всіх солдатів! Тут, на Вкраїні, є місце для кожного, хто хоче. Ви
знаєте про незміряні багатства цієї країни. Ви можете мені повірити, що я витягну з цієї
країти все, я витягну з неї останнє, щоб тільки забезпечити всіх вас і ваших рідних. Хайль
Гітлер!.
— Хайль! Хайль! Хайль! — лунає переможний рев.
Над пам'ятником Володимиру в Києві.
Над Богданом Хмельницьким.
Над шибеницями, над Дніпром.
Після промови Коха офіцерство кинулося їсти і пити.
— Цю землю можна їсти! На! Їж! Я хочу дивитися на тебе, сину мій, як на символ
свого буття отут! — Ернст фон Крауз, старий полковник німецької розвідки, простяг
своєму сину лейтенанту Людвігу Краузу жменю землі. Людвіг стиснув землю в жмені і
лизнув її язиком. Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий
мерзотник, герой шибениць, масових палійств і гвалтувань.
Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка-батька
одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідливістю в розправах з ворогами
імперії. Часом старий Крауз жахався свого виродка, проте німецька батьківська
сентиментальність і давня жадібність мрійника завоювань заспокоювали його і радували.
Ернст фон Крауз зневажав Гітлера, але він визнавав його цілковито. Хіба ж не Гітлер з
мільйонами оцих білявих пустунів Людвігів привів його через всю Європу на Вкраїну?
— Україна, Україна! — хрипів Людвіг оглядаючись навколо. Водянисті очі його
світились захопленням.
— О, страшна земля. — задумавсь раптом старий Крауз.
— Фатер!
— Не гарячись. Ти думаєш, уже все скінчено. Не так просто. Це народ.
— Ми знищимо його.
— Хлопчику мій, я тікав уже од них в підштаниках у вісімнадцятому році.
— Час інший, фатер! — Вони йшли по полю.
— Час інший, а народ той же. Я вивчив його історію. Їх життєздатність і зневага до
смерті безмежні.
— О!
— Хай наші ідіоти брешуть у газетах які завгодно дурниці про їхню тупість і
твариняче ставлення до смерті, ми з тобою повинні знати правду.
— Хайль Гітлер!
— Людвігу, не вигукуй мені цієї дурниці, хоч коли ми вдвох.
— Фатер, наш фюрер, наш нацизм учить нас.
— Хлопчику, нацизм не має серйозного значення, поскільки у нацистів, щоб ти
знав, нема фактично ніяких ідей. Це сліпа сила, щось вроді надзвичайної грозової хмари.
Це сліпе чудо, нечуваний казус європейської дурної політики. Ти розумієш? І для нас,
розумних німців, вся ця дивовижна ситуація фактично зводиться до вміння скористати
чудо. Франція, Бельгія, Голландія, все, що нацисти завоювали, — дурниці, бульки на воді.
Ось! — викрикнув Крауз, ткнувши пальцем додолу. — Оце наше! Тут ми мусимо умерти,
але.
— Хайль!
— Людвіг!
247
— Фатер!
— Ти думаєш, вони вже знищені!
— Йа!.
— О!. Ні!. Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише
люди високої марки. Коли я дивлюсь на їхню смерть, я завжди тремчу од жаху. Глянь! —
сказав старий Крауз, обертаючись вбік. Вони проїздили через село, де на площі солдати
якраз вішали людей.
— Гальт! — гукнув Ернст фон Крауз. Машина стала. Кати, що збиралися вішати
старого пасічника Запорожця, застигли перед фон Краузом, що підійшов до шибениці.
— Хайль Гітлер!
— Хайль Гітлер!
— Бандити?
— Йаволь, гер полковник! Його бджоли закусали на смерть чотирьох наших
зольдат.
— Да? О швайнерай! Дивись, Людвіг, він надіває на себе петлю.
— Фатер. Дас іст унмегліх!
— А-а. Слухай. — звернувся фон Крауз до старого Запорожця. — Цей офіцер хоче
знати, що ти думаєш перед смертю?
— Світ здурів, то й бджоли подуріли. Почали всяке г. кусать, — сказав Демид. — А
думаю я, що погані ваші діла, раз уже ви боїтесь таких, як я. Діло ваше програне.
— Але я стою на твоїй території і вішаю тебе, — сказав Крауз.
— Ну що ж? Повісиш та й утечеш. Така вже твоя слава. Знаю я про тебе одну
прикмету.
— Ну?
— Ну не скажу.
— Скажи, я подарую тобі життя. Я обсиплю тебе грішми.
— Іди, хай тебе болячками обсипле. Іди, не заслоняй мені села, глупак.
— Чув? — звернувся зблідлий фон Крауз до свого сина.
— Фатер! Я починаю тебе розуміти. Це страшно, — прошептав Людвіг,
хворобливо всміхаючись.
— А, посіпаки! Потяглися, щоб вам добра не було! — закричав раптом старий
Демид Запорожець, побачивши, як проходила повз нього велика група
військовополонених оточенців. — Не встигла війна початися, вже здалися, покидали
зброю! Вже повзете в неволю. А ворог з жінками регоче. Вішайте мене, душогуби! Щоб
бодай хоч не бачили мої старі очі.
— Фатер, що він каже?
— Ай.
— Вішай, кате! Чого злякавсь?!
Ернст фон Крауз махнув рукою і одвернувсь. Людвіг дививсь на шибеницю майже
непритомний.
— О фатер! — оглядався Людвіг. Вони знову їхали в машині.
— Їх не можна підкорити. їх треба знищити. «Не передушивши бджіл, не їсти
меду», — як казав їхній король Данило в XIII столітті.
— О!
— Але, Людвігу, ти мусиш знати: у цього народу є нічим і ніколи не прикрита
ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди
навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту. Ти знаєш,
вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними
лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова «нація» остався
тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників. От
ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш,
якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного.
248
— Йа фатер! Ми будемо нищити їх, лише поскільки кожний солдат мусить убить
ворога і позбавить честі ворогиню. Я зрозумів тебе. Дальше вони самі будуть нищити
один одного! Я розділю їх, куплю, розбещу!
— Я бачу, хлопчику, тебе дечому навчили. Їх треба розбити, поки вони не
очухались од своїх помилок. Якщо ж не встигнем — ми пропали.
— Фатер, я їх озброю! Я дам одному брату зброю, другому ні, от вони й вороги до
смерті!
У колгоспника Купріяна Хуторного в клуні зібрались сусіди, здебільшого товариші
Купріянових синів Миколая й Павла, що не знайшли в собі сили пройти мимо рідних хат і,
кинувши велике товариство, приплелись додому на горе батькам і собі. Клуня
перетворилась у своєрідний клуб загублених душ. Тут пилася горілка, гралося в карти,
проклиналася доля і все на світі. І ніщо вже нікому не помагало. Сум і темний розпач у
присмерку клуні повис над людьми, мов туман.
— Ай-яй-яй-яй-яй, що ж це ми наробили, товариші!
— Та не вий. Чого заскиглив? Не труї мені душу.
— Ай!.
— Як же воно це сталося, скажіть мені?
— На, випий!
— Не хочу. Не хочу. Вернуться наші, постріляють, видно, як собак.
— Е, жди тепер наших.
— Куди там.
— А може?.
— Ні. Пропало все.
— Вернуться.
— Ні.
— Не вернуться.
— Ну й що ж воно буде оце?. На!
— Не хочу. От п'ю й не п'янію. Закушую і не маю смаку. Все, як трава. Все
однакове. Все!
— Он повзуть. Ай-яй-яй.
— Ну, пропали.
— Раби.
— Хто?
— Ми. Оце євреїв у городах поб'ють та й за нас візьмуться.
— Ось будете ще ви самі один одного бити, — вмішався в розмову старий Купріян.
— Ну?
— Побачите.
— Я чув, що земля буде індивідуальна, наша.
— Земля наша, та ми вже не наші.
— Чого? Кажуть, тепер Україна буде самостоятельна, — сказав хтось.
— Україна якась, мо', й буде, та вас чорт матиме. Роздвоїлися, дурноголові.
Узнаєте тепер, — сказав Купріян.
— Так що ж його робити, дядьку?
— Доганяйте армію. Біжіть, може, ще не пізно. Бо горе вам буде.
Раптом одчинились ворота, і в клуню вбігла перелякана дочка Купріяна Христя.
— Тату, Павло в поліції! Уже з рушницею!
— Павло?
— Он іде до хати!
Купріян Хуторний немов скам'янів. Збентежилась трохи й решта.
— Гляньте, Павло і Гаркавий Іван!
Павло з Іваном ввійшли в клуню з німецькими рушницями в руках
249
— Здрастуй, поліціянт! Моє поштеніє! — усміхнувсь Купріян, немов випивши
чарку гіркої отрути.
— Я не поліціянт. Я охорона порядку, — промовив Павло нові чужі слова.
— Порядку? Якого порядку? Кого охороняти і від кого? Ти, сукин ти син нехай.
Блазень! — Купріян кинувся до сина з кулаками.
— Стійте! — затулився німецькою гвинтівкою Павло.
— Тату! — кинулась до батька Христя.
— Ну годі, тату, — вмішався й старший син Миколай. Він був поранений у руку й
сильно страждав.
— Не прикасайтесь до цієї зброї! — крикнув несамовито Павло, переляканий
несподіваним поворотом діла.
Купріян вдивлявся в Павла, і тяжкий батьківський гнів піднімався в його душі.
— А-а! Священна зброя. Недоторканна. Гітлерова.
— А сталінська де? Де та зброя, на яку я двадцять років витрачав свої копійки
трудові? Де, я тебе питаю?
— Ну, тату, заспокойтесь, тату! — знову кинулась до батька Христя.
— Та не дуже там просторікуйте, дядьку! — гули дезертири.
— Подумаєш, воїн!
— Броня тонка, дядьку! Тонка броня!
— Пішов би, спробував.
— Пробував. Царя захищав, не тікав! — розсердився Купріян. — Кому ти
присягав? — звернувся він до Павла.
— Тепер бога нема! — гукнув один з гультяїв.
— Брешете, єсть! Батьківщина!
— Так про це не було мови. Обучали класам. Обратно ж, усі побігли, —
виправдувався Павло.
— А ти чому не побіг? Чого ти сюда приплентався, сукин ти син нехай? Охороняти
німців од батька й брата? Миколай! — обернувся старий Купріян до старшого сина. —
Ось твій сторож. Бережись. Сторож-брат — це тобі не шутка.
— Я не хотів цього.
— Так нащо ти взяв? — спитала Христя.
— Вони силою дали мені, під страхом смерті.
— Морди понабивали, — підтримав Іван Гаркавенко.
— Ага, злякався! Під страхом смерті свою зброю кинув. Під страхом смерті за
Гітлерову взявсь? Так!. От виховали! Коли ж це було видно, щоб у Хуторних був страх
смерті? Щоб Хуторні боялися крові? Щоб.
— Дайте мені сказати, тату!
— Говори.
— Спочатку в мене була думка одмовитись і вмерти.
— Ну?
— А потім я подумав: хтось же її да візьме. Раз уже так сталося раз уже світ
перемінився, комусь же, видно, треба цю зброю брати, будь вона проклята нехай!
— Так. Так ти перший за неї вчепився? Перший поліцай фашизму Павло
Хуторний! О страмота!
— Не дратуйте мене, тату!
— Павло!
— Пам'ятай, сину: не пролив ти крові ворога в грізну лиху годину, проллєш
батькову і братову проллєш!
— Ну годі, дядьку!
— Купріян Михайлович!
— Та годі вам. Якось воно обійдеться. Живуть же люди. — утішали старого
дезертири.
250
— Кидай зброю! — спалахнув Купріян і несподівано схопив за гвинтівку. Раптом
прогримів постріл, і смертельно поранений Купріян упав з тяжким стогоном додолу.
— Гальт! Руки вгору! Виходь! — гукнув німецький єфрейтор, з'явившись на порозі
якраз в момент пострілу.
— Тікай, Миколо, — гукнув Купріян. Христя кинулась до свого нещасного батька.
— Доню моя. Моя дорога. Моя дорога квіточко. Оце наша гірка слава. Наш талан.
Микола вискочив з клуні, збивши з ніг єфрейтора ударом кулака, і кинувсь тікати
городами. За ним побігло й троє дезертирів, що сиділи окремою компанією під клунею на
колодах. Вони чули постріл і крики і побігли за Миколаєм, не знаючи гаразд, що й
трапилось. Услід їм пролунало кілька пострілів.
Пробігли втікачі через городи, соняшники, через леваду, гречку. Вже недалеко й
ліс у яру. Стали, оглянулись.
— Що ж його робити?
— Тікаймо до лісу! Кажуть, там десь партизани!
— А може, той. ай-ай-ай! Глянь!
— Он уже біжать, гляньте! Он-он-он! Женуться!
— Та ні?!
— Вони, їй-бо, вони. Миколай! Будь ти неладне нехай!
— А, ходім додому. Чого ж ми тут стоїмо справді?
— А що? Хіба ми що?
— Та ми ж нічого. Ну, стоїмо.
— А чого тікав?
— Та хто його знає? Побіг, то й тікав. А ти чого?
— Та й я ж отак. Миколай!.
Микола оглянувся. Товариші стояли далеко позаду в нерішучості.
— Гей, хлопці! Не спиняйтесь, загинете!
— Га?
— Не спиняйтесь!
— Та ми, мабуть, вернемось додому? Чого, справді, бігти?
— Хіба ми що?
— Та ми ж нічого.
— Не стійте!
— Ні, Миколай! Остаємось!. А справді, ну куди його тікати?
— І чого, справді?
— Га?! Чи як ви, хлопці?
— Та проживем якось!
— Поживем — побачим. поживем так!
— Не поживете! Не буде миру! — гукав Микола до хлопців. — Будете в ярмах
землю орати! Та поженуть вас у неволю! Та стрілятимете один одного, як Павло батька,
товариші!.
— Га?. Ходімте, годі.
— Миру захотіли? Не буде вам миру. Не буде!
— Годі лякать!. Пішли?
— Пождіть. Га?
— Гойдатиметесь на шибеницях, та не вернеться доля! Проща-ай! Довго дивилися
хлопці услід Миколаю. Хто ж його знає, чи його йти, чи не йти. Замислились вони,
опустивши голови, і рішили, очевидно, не йти.
У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні
великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим
товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до
типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику,
мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликали їх до
251
велетенського бою, до надзвичайного. І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів
історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції,
бо не шанували їх пам'ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою,
бо слово "священна" не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно
беззбройні, наївні й короткозорі. Сувора дійсність скоро розкрила їм очі. Широко
востаннє розкрились вони, все побачили, та було вже пізно: повисли хлопці на німецькій
шибениці рядочком, як стояли, на майдані в своєму безталанному селі.
І вішателі з Людвігом Краузом, сміючись і жартуючи, вже готували шибениці й для
всієї компанії, що була в клуні при вбивстві Купріяна Хуторного. Людвіг був щасливий.
Він діяв.
Уже вели побитих дезертирів і оточенців у синяках. Вже лупцювали їх конвоїри по
чім попало на ходу.
— Ну, собако! Пропадеш же й ти! Ай! Пропадеш, батьковбивець!
— Іди, йди, — пробубонів Павло. Він був уже в числі конвоїрів.
— Ух ти, убийбатько! Іуда!
— Я не вбивав. Не мучте мене. Вони самі на кулю напоролись!
— Га! А ми самі на шибеницю йдемо?! Через тебе, сучий сину!
— Я не знаю. Я не суддя вам. Я сторожа, мені приказано. Що я буду робить?!
— Рус! Замовкни, свиня! — гаркнув німецький єфрейтор і ще раз оперезав
бідолаху по спині.
Лаврін Запорожець швидко ввійшов у хату.
— Тату, ідіть мерщій на збори. Вони вас уб'ють, — промовила Олеся з сіней.
— Залиш мене, — глухо наказав Запорожець. Олеся хутко причинила двері.
Упавши на тапчан у сінях, вона затужила.
Оставшись один, Запорожець зняв з покуття портрет Сталіна.
— Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося — не
малою, великою кров'ю на [своїй] території, — тихо промовив він до портрета. — Що
буде з народом нашим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого? Розженуть
його по каторгах та по лісах, байраках та гнилих болотах, як вовків сіромах, та натруять
одне на одного, так що й живі завидуватимуть мертвим. Горе нам. Народ безсмертний, ви
казали, товаришу мій. Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна. чую смерть.
Почувся стук у двері.
— Прощайте, йдуть. — Лаврін повернув портрет до стіни й поставив долі.
— Іду!
Лаврін вийшов у сіни.
— Тату! — кинулась до нього Олеся.
— Прощай, доню, — тихо промовив Лаврін і вийшов.
— Що це за аморальна область? — блиснув хижим оком полковник Ернст фон
Крауз, поглядаючи на селян, що стояли перед ним на майдані. — Тікають старости в
партизанські банди, тікають начальники поліції. Тут банда дезертирів нападає на поліцая
Павла Хуторного і теж тікає до лісу. Я чесний німець, батько, мушу банду вішати! Вас іст
дас?
Лаврін слухав цю моторошну промову і внутрішньо готовивсь прийняти смерть
достойно й просто, щоб хоч не просити ні про що катюг.
Загибель Савки й старого батька і поранення жінки тяжко пригнули його.
— Я знаю, ваші уші знаходяться в Лондоні, а серце в Москві! — говорив фон
Крауз. — Але не забувайте, що ваші спини перебувають на Вкраїні і ваші шибениці теж. Я
наказую востаннє обрати старосту. Називайте кандидата. Ну, біте!
— Нема в нас такого!
— Що вони кажуть, фатер?
— Одмовляються.
252
— Фойєррр! — крикнув Людвіг Крауз.
Загриміли кулемети, засичали кулі понад головами і раптом стихли.
— Нема! Не годимося для староства!
— Фойєр!!! — ще раз подав команду Людвіг. Село стояло по горло в воді під
млином. Була ніч.
— Нема! Не можем обрати! — гукали в темряві з-під млина. — Нема! Плакали
жінки під вербами понад берегами, понад осокою. Плакали діти.
— Тату, тату! — гукали.
— Кажіть, тату, кажіть що-небудь. Загорілось півдесятка хат. Освітило людей у
воді.
Лаврін стояв під руки в воді, притулившись до гнилої палі од старого мосту.
— Лаврін, прийми гріх на душу.
— Лаврін, у тебе сини в армії. Що тобі? Прийми тягар. Прийми, Лаврін
Михайлович.
— Кому, як не тобі, Лавріне, — гомоніли люди, заклякаючи в воді. Вже декому не
вистачило сил, і дужчі підтримували недужих.
— Лаврін, рятуй, бо заклякнемо к такій матері. Соглашайся, та ходім уже
поснідаєм, — сказав посинілий од холоду Мина Товченик, сусід Лавріна.
— Ну, хай буде так, — сказав Запорожець.
Ранком фон Крауз, вдоволений з доброго сну, сніданку, приємного купання, у
строкатій піжамі підійшов до млина.
— Гутен таг, україніше льойте! Ві гейт ес інен? Іх габе гехерт дас зі волен ніхт
кайн кандидатур староста каварит. Дас зеєр шаде, ніхт? — весело глузував він, витираючи
товсту шию пухнатим рожевим рушником. — Абер унмегліх зо філь ін кальт васер штеєн,
ніхт вар? Біте, комен зі гір, унд подумайте нох айн маль. Немножко. Ну, пожалюйста.
Селяни почали виходити з води.
— Вер ду гаст гезахт?
— Запорожець Лаврін, — сказав Людвіг.
— Запорожець? О, дас файне наме! Хайль Гітлер! — крикнув раптом Ернст Крауз
так голосно, що навіть коні й гуси перелякались.
— Дозвольте, господин начальник, ваше високоблагородіє, — сказав літній якийсь
чоловік і, знявши шапку, вийшов трохи вперед Його не було між селянами. Він тільки що
з'явивсь, він відрізнявся від усіх. Тихий гомін пішов по натовчу. Селяни взнали куркуля
Григорія Заброду.
— Заброда!
— Як же це так, прошу прощенія. Я біг сюди з Північного Сибіру через фронт,
повз гадюкою, ліз, котився бубоном. Велику книгу можна написати про мої страждання! І
ось прибіг, — Запорожець! Цей же чоловік голова колгоспу, — грізно сказав Заброда. —
Який же він староста. Він же мене виселяв до Сибіру!
— Ну?!
— У нього п'ять синів у Червоній Армії. І всі комуністи, як я чув!
— П'ять синів? — звернувся Крауз до Запорожця.
— Так точно, п'ять, — одповів Запорожець.
— Чудесно. П'ять синів на війні. О, дас іст патріотизмус! Очень хороший староста.
— Еге. А ось куркуль Заброда думав, чи не його часом настановите! — сказав
Товченик, очевидно, вдоволений поворотом діла.
— Заброда? Вер іст Заброда?
— Куркуль. З Сибіру повернувся. Великий мироїд!
— Заброда? Ком гір, мерзотник! — розсердився фон Крауз. Заброда підійшов.
— Ти хочеш старостою бути, пес?
— Я думав.
253
— Ти думав, що це повернувся капіталізмус? Кайн капіталізмус, зондерн дойче
націонал-соціалізмус! Ферштейст ду, гунд!
— Йаволь. — зблід Заброда.
— Чим ти заслужив староство у народу?
— Та ви знаєте, ваше високоблагородіє, що це за народ?
— Замовч, сволоч! — Фон Крауз з усієї сили ударив Заброду по морді разів чотири.
— Фатер! Ідея, — сказав Людвіг. — Це чудесний начальник поліції!
— Поліцай! Ідея. Ага. Да. Альзо, будеш начальником поліції! Ду!
— Не хочемо Заброди! Не хочем! Не треба!
— Знаємо ми Заброду!
— Господин начальник!
— Не треба! — загуло в народі.
— Ахтунг! Нас інтересують ваші позитивні думки. А негативні ні. Ви зіпсовані
критицизмом. Много політики. Не треба політики. Треба пахать хліб, масло, яйка.
Молитись богу. Ця людина.
— Погана людина.
— Дас шаде ніхт! Начальник поліції не повинен бути гарною людиною. Начальник
поліції — ето курва-поліцай, а він інтересує нас саме з цих позицій. Це вас не совіцька
анархія. Ферштеєн зі?. Плятц!
Заброда витягся і скам'янів як стовп.
— Вірно. Істинна правда! — сказав твердо й переконливо Мила Товченик.
— Дозвольте? — Мина трохи вийшов вперед.
— Ну.
— Уже, казав той, якщо воно до того и прийшло, що замість міліції, сказати б,
замість простака вже треба падлєца чи курву, так тут уже, товариші, помилки нема. Вірно
вам кажу. Бо такої падлюки, як Заброда, не то що в районі. куди там. одне слово,
перехідне німецьке знамя може получить за підлоту.
Всі засміялися. Засміявся й сам Товченик.
— От времена.
— Чого вони сміються, фатер? — спитав Людвіг Крауз. — Руе!
— Руе! Подайте один одному руки. Ну! — почервонів од гніву Ернст фон Крауз.
Два непримиренні вороги Лаврін Запорожець і Максим Заброда подали один
одному руки, розстрілявши тут же один одного очима.
Минали дні, минали ночі в загравах пожеж. Минуло літо. Мокра осінь. Розбухли
холодні болота у дрібних дощах. Горіло. Над очеретами туман і дим. Крякали міни у
багновищах серед людей. У гнилицях потопало юнацтво.
— Рятуйте! Ой ряту-у-у.
— Тихо!
По шию, по рот у холодній воді брели болотами на схід многі тисячі бездоганних
героїв-страдальців, немов розкидані негодою величезні журавлині ключі. Піднімали над
мокрими головами рідну свою зброю, партійні квитки, все, що було дорогого, виносили
віру в серцях, і болотна брудна гнила вода нагрівалася од гарячої невмирущої людської
віри в перемогу і од крові, вічної світлої пам'яті героїв.
Не раз і не два гомоніли вони з ворогами в гучних кривавих бесідах. Багато
ворожих кладовищ лишали вони за собою і самі полягали в великому числі, прийнявши
чесно труд і страх боїв і саму смерть.
По всіх роздоріжжях чули люди вночі, як стогнала в журбі земля, як вили пси свою
собачу тугу і плакали вдови.
О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров'ю поналивано, озера слізьми та
жалем. Байраки й переправи трупом запалися, гноєм і передсмертною блювотою. Степи
гнівом утоптано, та прокляттям, та тугою і жалем.
254
— Товариші! Братці! Прийміть ранених! Підвезіть! — кричали поранені на
сумному шляху. Одступало військо. Пролітали вантажні машини різних снабів,
воєнторгів, управлінь, постачань. Холодні, злі шофери, здавалося, не бачили нічого на
дорозі. Не бачили й пасажири. Чимало серед них було нікчемних людей, позбавлених
глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин,
скука формалізму, відомствена байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий
егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених.
— Товариші, пожалійте!. — благали поранені.
— Стій, стрілятиму! — кричав поранений Роман Запорожець. — Стій!
— Ну, що ж воно робиться! Скажіть мені, чому ми такі погані? — плакався
ранений юнак з перебитою ногою. — Товариш командир, програма яка! Сама найвища в
світі. А ми ось які, гляньте! Підвезіть ранених, розтуди вашу мать! — і заплакав.
Пролітали машини, як осінній лист.
Василь Кравчина, поранений в руку, одступав по дорозі з групою добре озброєних
бійців, і тяжкий сором і гнів розтинали його душу. Він почував себе винуватим перед
людьми, що дивились на нього з вікон і тротуарів маленького міста. В їх очах він читав
мовчазний гіркий докір, і смуток, і страх. Це саме почували й бійці. Виснажені обличчя їх
були злі і похмурі. Довгі відходи, сум і горе важких утрат пригнобило всіх. Трудно було
одрізнити бійця од командира.
— Скажіть мені, товаришу, чому ми такі оце, га? — звернувся до Кравчини
молодий боєць. — Чому? Що це таке? Підвезіть ранених, сволочі!
— Вперед! — весело махали рухами воєнторгівці. Вони були раді, що від'їжджають
з небезпечного міста на схід ще за одну ріку, що машина справна, що шофер, який лежав
під машиною догоричерева цілих шість годин колупаючись, від чого всі вони трохи не
збожеволіли, все ж таки машину осідлав. Душі у людей були малесенькі, кишенькові,
портативні, зовсім не пристосовані до великого горя. Вони виросли в атмосфері легкого
успіху і радощів. Сувора, мужня доба необхідності давно вже здавалася їм закінченою,
перейденою, і вони плавали вже кілька літ в царстві свободи, мов рибки в тихій
неглибокій річечці, де було завжди видне і дно, і небо, і лататтячко, й омутець.
— Гляньте, котяться, сволочі! Ранених кидають!. Що це?
— Не знаю. Я сам така ж сволоч, — відповів машинально Кравчина.
— Га?
— Я жінку кинув.
— Ну? А я кинув батька, матір і сестру. Олеся сестра! — сказав Іван Запорожець.
— Олеся?
— Олеся.
— Дивно. І жінка моя Олеся. Олеся. — Де?
— У тому, як його. Ай, забув. Коло перелазу кинув. Ах, убити б мене треба!. —
гірко зітхнув Кравчина.
— Не знаю я, товариш командир, що воно й до чого, ну почуваю отут, — Іван
Запорожець постукав себе кулаком у груди, — не вміли ми жити як слідує. Ні, ні.
В районному місті, серед метушні й зловісної розгубленості, вбігають до голови Н.
Лиманчука дві красиві дівчини.
— Що вам треба?
— Скажіть!. — хвилювались вони, ледве дихаючи.
— Що сказать? Що вам треба, що?
— Скажіть нам.
— Що сказать, що, ну? Ну що, що, ну? Алло, алло! — Ми вчительки, комсомолки.
— Всі ви комсомолки!. Ну що?
— Ми боїмося! Може б, ми втекли.
— Га?
255
— Чи буде наше місто здаватися ворогу?
— Яке місто? Як ви смієте? Хто вас прислав? П'ята колона?
— Так ми?.
— Паніку сіяти!. Алло. Алло!
— Ми.
— Вийдіть зараз же з кабінету, щоб я вас тут не бачив! Це місто ніколи не буде
зайняте!
Лиманчук метушився по кабінету, мов поганенький актор по провінціальній сцені:
— Ідіть!
— Ну, спасибі вам.
— Ніколи, чуєте? Ні за що! Не вийде!
— Неправда. Не слухайте його, товаришки, — сказав Василь Кравчина, увійшовши
до кабінету. Він чув лише останні вигуки голови, але йому зараз вже була ясна вся
картина розмови цього отця міста з своїми нещасливими громадянками.
— Неправда. Це місто ми покидаємо. Тікайте, дівчата. Поки не пізно — тікайте, бо
горе вам буде.
— Ви хто такий? Як ви смієте? Ви знаєте, що за це?. — хорохорився голова, рвучи
на дрібні шматочки якісь секретні папери. Він був великим любителем різних секретних
паперів, секретних справ, секретних інструкцій, постанов, рішень. Це возвишало його в
очах громадян міста і надавало йому досить довгі роки особливої респектабельності. Він
засекретив ними свою провінціальну дурість і глибоку байдужість до людини. Він був
позбавлений уяви, як і всяка людина з сонним в'ялим серцем. Він звик до своєї посади.
Йому ні разу не приходило в голову, що по суті кажучи, єдине, що він засекречував, це
була його засекречена таким чином дурість.
— Що ти мелеш оцим комсомолкам? Що ти брешеш? Для чого? Во ім'я чого ти
брешеш, гад? — Василь Кравчина був темний як ніч. Непоправимий промах, навіть не
промах, а злочин, що заподіяв він Олесі, не забравши її силою з собою, мучив його і не
давав йому покою ні вдень ні вночі. Спантеличений , приспаний отакими холодними
молодцями, що вигукували в кожному місті, мов папуги, бадьорі вигуки, вроді: «Ніколи
враг не пройде», вигуки, на які ніхто їх не уповноважував, він кинув при битій дорозі
дорогоцінну свою долю — Олесю — і тільки зараз на довгих важких шляхах відступу,
оглядаючись на всіх перехрестях, чи не летить десь до нього казковою птицею рідна його
доля, тільки зараз відчув він уповні своє горе.
— Тікайте, сестри мої, тікайте. Бо прийдуть німці, понівечать вас заразять
хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф, — показав Василь на голову, —
що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту.
— Я вас заарештую! Алло! Алло! — загукав голова Лиманчук, смикаючи
телефонну шворку і дмухаючи в телефон, мов у самоварну трубу. — Мене партія
поставила!.
— Товариші, не можу. Не можу, точно. Вам понятно? Товстуватий чоловік з двома
шпалами доказував спокійно і лагідно, навіть з доброю усмішкою, немов досвідчений
вихователь вередливим дітям, що він не може їх взяти до свого грузовика, бо хоча
грузовик його і напівпорожній, зате на ньому лежать секретні речі. Крім того, взагалі не
можна брати нікого, що це заборонено наказом. Тому він радив не стояти на дорозі і не
загрожувати йому, а пропустити.
— Понятно?
— Товаришу, — так візьміть дівчаток оцих-о і раненого, — просив Кравчина.
— Товаришу, я везу воєнний груз, пойміте.
— А я ранений, хіба я не груз?! Твою мать нехай, смотри! — І ранений в ногу Іван
Запорожець почав хутко розбинтовувати свою ногу.
— Товаришу, ви мені цього не показуйте, ви не загрожуйте мені раною.
256
— Я не загрожую.
— Я принципіально не можу.
— Що?
— Так об'ясніть нам.
— Товариші, діло не в рані, а в принципі, в приказі.
— Діло в стражданні! — сказала дівчина.
— Це не військовий разговор. Ви знаєте, які були випадки! Отак підвозили, а потім
підвезені кидалися з ножами на спину.
— Товаришу, цей ранений — член ЦК комсомолу! Він не кинеться.
— Не можу. Не можу!
— Вірно! Не беріть ні дівчат, ні мене! — сказав раптом Іван. — Бо кинемось на
машини і задушимо, як гадюку. Дайте йому дорогу! Котись!
— Давай!
— Товаришу командир, ну, що ви скажете? — звернувся Іван до Кравчини.
— Скажу, що війна буде довга. І крові нашої проллється багато більш ніж би могло
пролитись. І страждань.
Відходили бійці по брудному шляху, оглядаючись на захід в тяжкому смутку. І,
проклинаючи свої недоліки, які здавалися їм справжньою причиною відступу на схід, не
знали вони, як багато великих діл судилося їм звершити, як багато судилося пролити крові
на безкраїй своїй землі і які холодні калькулятори дозуватимуть їхню кров у заморських
кабінетах.
Орали землю в ярмах і шлеях. Шестеро в плузі, сьомий за плугом — Мина
Товченик.
— Гей, гей! — поганяє Мина дезертирство і оточенство.
— Прав уже мовчки, не дратуй! — сердився в ярмі старий колгоспник Левко Цар.
Товченик. Тягни, тягни, бугай! Н є х о д а. Ой, яка ж пекельна мука!
Ж у р а в е л ь. Ах, якби я був в армії. Хай би мене ранило, контузило в боях щодня,
який би я був щасливий!
Т о в ч е н и к. Годі молоти чортзна-що!
Л е в к о Ц а р. А чого тікав?
Ж у р а в е л ь. Розгубився якось і не міг понять сам себе. Броня тонка.
Ч у б є н к о. Еге. Крові злякався!
Л е в к о Ц а р. Та не гарикай там.
Т о в ч е н и к. Но-о!
Л е в к о Ц а р. Я не людина вже. Я кінь. Ганьба, ганьба. О ганьба. Дай перепочити.
Падаю.
Т о в ч е н и к. Не дам. Стрілятимуть. Он уже дивляться, гади. (Оглядається вбік).
Жандарми з автоматами доглядали оранку.
Н є х о д а. Тягніть уже, чорти б вашого батька потягли!
Ч у б є н к о. Ой!
Ц а р. Ех, колись воно не так було. По-другому воспитували.
Н є х о д а. Краще?
Ц а р. Краще.
Н є х о д а. Так чого ж вас так добре воспитали, а ви нас так погано? Та ще й
лаєтесь? Ага, мовчиш, стара собако!
Ц а р. А, глупак.
Н є х о д а. Сам ти дурень!
Ж у р а в е л ь. Ну годі там!
Ч у б є н к о. Таж колись в історії, кажуть, теж запрягали нашого брата не раз.
Т о в ч е н и к. Но-о! Годі вам тут сторію товкти!
257
Л е в к о Ц а р. Я думаю, що такого ката, як наш староста Лаврін Запорожець, так,
мо', ще и сторія не знала.
Т о в ч е н и к. Самі вибрали.
Н є х о д а. От каїн! Отак людей мучити в ярмах!
Ч у б є н к о. Гірше Заброди. Камінь не людина.
Величезна зграя вороння піднялась над соняшниками і затулила небо.
Чути — «кра-кра-кра!»
— Пожалійте людей, тату. Що ви робите? — Олеся підійшла до батька-старости
рішуча й схвильована.
— Яких?
— Нащо ви людьми орете?
— Вони мене на це обрали.
— Як на це?
— Чого вони хотять?
— Вони не хотять ходити в ярмах!
— Нехай не ходять.
— Ну, тату!
— Я тебе питаю, чого вони хотять?
— Я не знаю.
— А ти взнай. Заступниця.
— Я вже не можу людям в очі дивитись. Вони нас ненавидять.
— А кого вони люблять?
— Тату! Що з вами?
— Я тебе питаю, що вони люблять? Заступниця!
— Вони в ярмах.
— Не хотіли ярем, треба було битися за волю.
— Не могли всі битися.
— На жаль, це так. Але будуть битися. А хто не буде — вмре.
— Тату, вони вас уб'ють.
— Знаю. Така вже моя гра. Не вони вб'ють, уб'ють німці. Не вб'ють німці, наші,
повернувшись, уб'ють. Фашистський прихвостень. Жалько людей. А мені себе жалько. На
мене, проклятого, повісили все зло. Староста-собака! Староста-кат! А там, дивись, сини
одмовляться!
Щось постукало в двері.
— Вийди з хати.
Ввійшло до хати двоє незнайомий людей. Стемніло. Розмовляли пошепки.
У застінку били й катували людей. Чути було крики і стогін. Постріли, і падіння, і
вдари об стіну. Когось виносили і викидали в яму.
Ернст фон Крауз з'явився в дверях. Він був мокрий од збудження і важко дихав.
Ніби це не він катував людей, а його самого пекли огнем, і розтинали до нестями. Очі його
горіли, як у хижого звіра, і тремтіли білі губи.
— Васер!.
Він почав митися холодною водою, вигукуючи по-німецьки якісь огидні лайки.
Поліцаї стояли коло нього мокрі од жаху. Він сів і застогнав, майже непритомний. У нього
почався сердечний припадок. Він велів покликати Заброду. Ввійшов Заброда.
— Мовчать?
— Так, клянуся, господин полковник, ваше високоблагородіє, кля нуся вам
каторгою, богом, це все робота Запорожця.
— Що ти знаєш?
— Нічого не знаю.
258
— У. — Крауз вистрілив у Заброду, але пострілу не сталося, і він шпурнув
порожній револьвер прямо в лице Заброді.
— Я не сплю ночами. Я заганяв усю поліцію. І хоч би тобі що-небудь Нічогісінько.
Орють у ярмах, молотять, а хліба нема, корови пропадають, і все мовчить, і проклинає
ніби Запорожця, і щось тут є, от-от-от-от!.
Фон Крауз знову спалахнув і кинувсь на Заброду.
— Я тебе повішу. Чуєш? За що я тобі дав землю? Завойовану кров'ю моїх солдатів!
Свиня! Щоб тебе, паршивого куркуля, даром годувати? Гунд!
І старий катюга Ернст фон Крауз так застукав об стіну головою Заброди, що стіна
затряслась.
— Клянуся, Запорожець. Запорожець. — стогнав Заброда. Ернст фонт Крауз
задихався од люті.
— Фатер, заспокойся, що ти робиш? — вбіг Людвіг. Одштовхнувши Заброду, він
обняв батька.
— О мій хлопчику, майн лібе кінд, — розм'як якось Крауз, — ніхто нас, німців, не
розуміє, ніхто! Ай!!!
Фон Крауз увійшов до Лавріна Запорожця чистий, гарно вдягнений, з пакунком.
К р а у з. Здрастуй, Лавріне! Як твоє здоров'є?
З а п о р о ж е ц ь. Драстуйте, господин полковник.
К р а у з. Не господин, а по-українському — пане полковник.
З а п о р о ж е ц ь. Звиніть, ми люди прості, до панства, казав той, не той.
К р а у з. Як жінка? Видужує?
З а п о р о ж е ц ь. Помаленьку.
Т е т я н а. (З-за стіни). Спасибі.
К р а у з. А, фрау Тетяна. Як діти?
Т е т я н а. Ох!
З а п о р о ж е ц ь. Та хто ж їх знає? Десь.
К р а у з. Б'ються. Десь уже на Уралі.
З а п о р о ж е ц ь. На Уралі?
К р а у з. Еге. Шкода, коли б.
З а п о р о ж е ц ь. О, коли б вони були тут все було б по-другому. Вони б усім
показали дорогу.
К р а у з. Я чув, один вернувсь і ховається.
З а п о р о ж е ц ь. А, балакають.
К р а у з. Жаль, хм. До чого народ зіпсовано! Все доносять. Клевещуть один на
одного.
З а п о р о ж е ц ь. Від дурості.
К р а у з. Да. Дивлюсь я оце на молодь. Погана молодь пішла. Легковажна. Це
тільки ми з тобою розумієм, старики. Га?
З а п о р о ж е ц ь. Та таке якесь действітельно.
К р а у з. Повна розпуста. Ну, повна розпуста. Матеріалісти.
З а п о р о ж е ц ь. Еге.
К р а у з. Ти повіриш, у нас уже є офіцери, що не вміють писать грамотно. Єдиний
ідеал — нажива.
З а п о р о ж е ц ь. Та в нас теж чогось би там такого, так не дуже, ну, звісно, всякі.
К р а у з. Да?
З а п о р о ж е ц ь. Один за другого не того.
К р а у з. Не що?
З а п о р о ж е ц ь. Не думають про хороше. Ну хоч плач.
К р а у з. Хліб ховають. Заброда каже.
З а п о р о ж е ц ь. Пусте.
259
К р а у з. Зникають в ліс.
З а п о р о ж е ц ь. Да ні, поки всі дома.
К р а у з. Боюсь, як би чого не сталося.
З а п о р о ж е ц ь. А що?
К р а у з. Зараз набираєм до Німеччини на оборонну роботу.
З а п о р о ж е ц ь. Чув.
К р а у з. Ой, боюсь, щоб не довелось вішати. Закон!
З а п о р о ж е ц ь. До цього, бачу, йде.
К р а у з. Да? Ти мене розумієш, отже?
З а п о р о ж е ц ь. Я й сам от думаю, що слід було б урятувати и послати до
Німеччини сотню молоді на роботи.
К р а у з. О, Лаврін. У тебе розум, як у німця.
З а п о р о ж е ц ь. А.
К р а у з. О, ти у нас далеко підеш.
З а п о р о ж е ц ь. Ось я склав список. Тут самі здорові і красиві. Нате!
На другий день затужила вся вулиця. У село в'їхав Людвіг Крауз з чималим
загоном жандармерії. Автомашини з кулеметами розташувались на всіх виїздах з села,
люди в тривозі визирали з вікон.
Христя вбігла до Олесі в сіни, вся в сльозах.
— Тіточко! Тітко Тетяно! Олеся вибігла з хати.
— Олесю!
— Христе!
— Олесю, людей забирають до Німеччини!
— Що ти?
— Батько твій. Чула?
— Що?
— Список склав, і я в тім списку!
— Хто тобі казав?
— Павло.
— Бреше!
— А йому Заброда, начальник. Он як! Чому я в тім списку? Га? — Христя дивилась
на Олесю з неприхованою ненавистю.
— Христе!
— Чому тебе нема? Людей продаєте?! Вислужуєтесь?
— Христе!.
Заброда стояв перед фон Краузом і тремтів.
— Коли ти появився, тоді коло річки, пам'ятаєш, я зразу побачив, що ти мерзотник,
— говорив Крауз, розглядаючи Заброду з деяким здивуванням, як не зовсім зрозумілий
людський феномен.
— Але я ніколи не міг подумати, щоб твоя твариняча, та навіть не твариняча, чорт
тебе знає яка, мерзота, ненависть і зло доходили до цього. Ти мене розумієш?
— Нікак нєт!
— Ху-х!.
— Нащо ти вислужуєшся передо мною? Нащо ти з такою радістю доносиш на
людей, виколупуєш їхні старі мізерні злочини, помилки?
— Я ненавиджу Радянську владу.
— Але ти українець?
— Так точно!
— Так як же ти?. Ми ж твої вороги. Ми ж завоювали вас. Пам'ятаєш, Людвіг, я тобі
казав. Ось чистий зразок, — звернувсь Крауз до Людвіга. — Як ти можеш?.
260
— Клянусь честю!.
— Мовчать! Він буде мені говорити про честь! Нащо ти набріхуєш на Запорожця?
Мовчать! На. От список всіх людей, що слідує вирядити до Німеччини на роботи. Годі
байдики бить! Знаєш, хто склав? Запорожець. Єдина чесна людина в селі. Сволочі!
— Дозвольте, — сказав Заброда, проглянувши список.
— Ну?
— Вбийте, не вірю Запорожцю. І вам не раджу.
— Що ти знаєш?
— Поки що нічого.
— Ти диявол.
— Ваше високоблагородіє, — стрепенувся раптом Заброда. В його похмурих очах
засвітився якийсь намір. — От коли він увійде у хату і впише в список свою дочку, єдину
дочку, тоді називайте мене дияволом, сатаною, чим хочете. А поки я бачу, що цього нема,
дозвольте мені думать.
— Інтересно. Га? — переглянулись німці. Тут Лаврін Запорожець не витримав і
постукав у двері. Він чув за дверима слова Заброди.
— Що тобі? — нахмуривсь Крауз.
— Я прийшов сказати вам про одну свою помилку, — тихо промовив Запорожець,
підійшовши до Крауза. — Народ хвилюється, і це моя вина. Я ж дочку свою не вніс до
списку. Признаюсь, пожалів. Батьківська слабість. Простіть.
— Що ти, Лаврін?
— Пишіть дочку. Сила прикладу — велике діло! Пробачте, що збагнув не зразу.
— О Лавріне, ти переміг мене, — сказав схвильовано Крауз. — Я хотів просити
тебе про дочку.
Крауз поглянув на Заброду. Заброда зблід увесь і тяжко задихав.
— Тату?!
— Чув.
— Скажіть, що це неправда!
— Ні, доню. Це правда. Збирайсь у дорогу.
— Мамо!
— Лавріне! Що ти робиш? — Тетяна стояла в дверях худа-худа, жовта.
— Помовч, Тетяно. Олеся поїде до Німеччини.
— На загибель?
— Ні. Олесю, вийди з хати. — Олеся вийшла в сіни. — Коли одвезеш Олесю на
станцію, не вертайся в село. Все може бути.
— Що ти?
— Й ця хата може скоро згоріть.
— Лавріне!
— Мовчу.
— Я не поїду! — закричала Олеся в дверях. В хату ввійшов Мина Товченик.
— От світ настав! За границю не хотять їхати. Там же люди які та декалони! Хоча
вже ми, говорять, зараз заграниця, га? Гутен таг вам з маком!
— Мина. Ти чув таке?. — затужила Тетяна.
— Ну? — сказав Мина, підійшовши до Лавріна і ніби затуляючи його од Тетяни.
— На, ховай, — тихо сказав Лаврін. — Не жалій ні коней, нічого, чуєш? Знайди і
передай, щоб зразу виходили, як тільки прочитають.
— А куди виходити?
— Там все написано. Пам'ятай, Мина, у твоїх руках судьба. На по свідчення на
подорож.
— Куди це ти? — спитала Тетяна.
261
— Не твоє бабське діло. Ауфвідерзейн, — сказав Мина і з таємничим виглядом
вийшов з хати.
Повернувшись додому, він звелів своїй дружині Одарці подавати обід, а синові
звелів спішно запрягати коня.
— А куди це ви, батьку, їдете? — спитав Мину з сіней молодий його син, поліцай
Устим.
— Не твого поліцейського ума розпоряженіє, — одповів Мина доїдаючи свій обід.
— Іди запрягай!
— А що пак це за бомага у тебе в шапці? — спитала стара Одарка Товчениха,
готуючи коло печі харч на дорогу.
— Знов-таки не ваше діло, — озвався з-за столу Мина.
Устим вийшов запрягати коня, а за ним і його приятель поліцай Павло Хуторний,
забравши непомітно листа.
Незліченними ешелонами вивозили в Німеччину українських людей. Горе
розлилось по недобитих вокзалах і стогін розлук.
Олеся притулилась до матері і, цілуючи худу воскову материну руку, промовляла
тихо, утопаючи в нестерпній тузі:
— Прощайте, матінко моя рідна, не забувайте мене, не забудете? А коли вернуться
наші з війни, передайте. Ой, не вернуться, мамо.
Олеся плакала. Вона відчувала своєю чистою дівочою душею, що вже ніколи не
побачити їй своєї тихої доброї матері.
— Донечко моя, дівчинко, до останнього подиху свого молитимусь я зорями
вечірніми й ранешніми, щоб обминуло тебе горе лихе і лихая по-руга. Щоб вистачило тобі
силоньки у неволі, щоб не покинула тебе надія, голубонько моя. — тужила мати Тетяна
Запорожчиха, пригортаючи до себе дочку востаннє.
— Не вернуться, мамо. Не побачу я вже ні Романа, ні Василя. Рознесе нас по
всьому світу, хто збере нас, матінко? Хто? Хто нас покличе? Мамо, мамо!
— Збере. Вір, донечко, як би тобі не було важко, вір, надійся, віруй, дитинонько
моя.
— О матінко, які ж ми нещасливі! Яка нещаслива земля наша! Плакали люди
навколо. Прощалися матері з дочками, сестри з братами-каліками та малими дітьми.
Плакали обідрані, покинуті діти, розлучалися з матерями, розкидало їх на всі
сторони.
Щоб цілий, може, вік уже шукати одне одного у розпачі, і не знайти до смерті, і
сліду не лишити ніякого.
Одні лиш тупоголові німецькі вбивці спокійно походжали поміж нещасними і
заганяли їх по вагонах, як худобу. Та оркестр на вокзалі заглушував плач і одчайдушні
крики людей. Свисток. Останній вибух розпачливого крику з вікна. Хтось упав на рейки.
Рушив поїзд.
Шість матерів убогих упали на рейки, піднявши руки до неба. Поїзд не спинивсь.
Та з півдесятка чоловіків тут же розстріляли, між іншим, для порядку.
Грає оркестр.
Поїзд, переповнений невольницями, побитими чоловіками, кіньми та биками,
рушив на захід.
Пропливали широкі сірі неорані українські лани, розбиті вокзали зруйновані міста і
чорні вікна спалених домів. Тетяна стояла мов кам'яна, коли підійшов до неї поліцай Іван
Гаркавенко.
— Тікайте, Тетяно Остапівно! Дядька вашого заарештовано.
Коли жандарми поставили перед фон Краузом Лавріна Запорожця, побитого, у
порваній одежі і знесиленого нерівною боротьбою, Ернст фон Крауз трохи не збожеволів
262
од сказу. Проте він стримав себе, почуваючи, що одна хвилина гніву вже може погубити
його. Важко дихаючи, блідий, він дивився на Запорожця і довго не міг вимовити слова.
— Ти зібрав сотню юнаків і дівчат, щоб відправити їх в партизанський загін? —
спитав він несподівано спокійним звичайним тоном.
— Да.
— Ти послав партизанам ось цього.
— Да. Цього листа я послав до партизан, щоб вони знищили по дорозі охорону і
забрали до себе молодь.
— І твою дочку?
— Да.
— Молодь і дочка виїхали до Німеччини, хата твоя спалена, жінка вбита.
— Знаю.
— Ти страждаєш?
— Ні.
— Чому?
— Я тебе ненавиджу.
— Слухай. Я не буду тебе бити зараз. Я втомився сьогодні од биття, — сказав
Ернст фон Крауз. Він знову був мокрий од поту і блідий. Його душила жаба. Він
задихавсь. — Я апелюю до твого розуму.
— Я мовчатиму.
— В даній ситуації ти не маєш підстав так відповідати. Війна є війна. Скажи, де
партизани і хто тут з ними зв'язаний. Тоді я тебе тихо повішу, ай. ух-х!
— Я мовчатиму.
— Ай. Ну тоді до завтра. Завтра я матиму свіжий гумор. — Фон Крауз підвівся і
поволі підійшов до Запорожця. — Я сам виколю тобі очі, обрубаю руки і ноги і одріжу
язик. Я не можу просто обійтися з тобою. Я маю свій престиж, а ти, о, ти неабиякий
клієнт.
— Іди ти к такій матері, чорт би твою душу побрав нехай.
— Ай, як я ненавиджу тебе, слов'янська собака! — важко задихав фон Крауз. —
Ой, хоч би мені вибратись з проклятої цієї країни!
— Не виберешся.
— Помовч. Все одно не застрелю. Буде завтра так, як я сказав.
— Посадити на ніч за дріт! — наказав він жандармам.
Часом уночі заграви пожеж освітлювали поїзд.
Тоді ревли бики в вагонах і ржали коні у тривозі.
І дівчина Христя, висунувши голову з вікна, кричала в степ у розпачі:
— Прощайте!
Поїзд співав недолю по степах, по горах, по долинах:
Усі
гори
зеленіють.
Тільки
одна
гора
чорна.
Тільки
одна
гора
чорна.
Там
орала
бідна
вдова.
Чорна
хмара
наступала,
Сестра з братом розмовляла.
У товарних вагонах співають дівчата, притулившись одна до одної.
Ой
братику,
голубоньку,
Прийми діток на зимоньку.
Співала й Христя і, співаючи, думала гірку свою думу. Розтерзану її душу мучили
горе і зло на недолю, на весь проклятущий світ.
— Так. Скажи мені, брате-герою. Скажи мені, сестро-покритко! — промовила вона,
немов складаючи пісню про себе.
263
— Ну, годі, Христе, давайте заспіваєм веселої. Все одно вже. Ну! — розважала її
Олеся і, щоб розвіяти тугу, почала:
Летіла зозуля через мою хату,
Сіла на калині та й стала кувати.
Дівчата підхопили. Вийшло ще сумніше.
— Раби. Розженуть нас по чужих світах, мов чайок у бурю. Буде нас по горах, по
долинах, по чужих країнах, — не втихала Христя.
— Христе, тікаймо! — твердо й рішуче прошепотіла до неї Олеся.
Вечоріло. В концентраційному таборі в проваллі за селом невільники позалазили в
нори і ляскали зубами од холоду. Під осіннім холодним небом табір здавався великим
кладовищем розритих могил, де лежали на дні живі небіжчики. З одної могили тихо
підносилася вгору пісня про горе. І не про людське, цур йому, гіркому та некрасивому, а
про горе чайки-небоги, що давно-давно колись вивела була чаєнята при битій дорозі. Про
далекі чумацькі шляхи і про веселих, безжурних ніби чумаків, що все співали собі, за
волами йдучи, та й зігнали чайку, чаєнят забрали. Як билася чайка об дорогу, як
припадала вона до сирої землі, як жалібно благала співців подорожніх: "Ой верніть мені
чаєнята, я їх рідна мати". Над табором стояв солодкуватий трупний сморід і великий
невимовний смуток.
За колючим дротом сидів Лаврін Запорожець і плакав.
На темне небо повиходили зорі.
Запорожець подивився вгору. Небо було велике, урочисте вічне. Далекі зорі
освітлювали його холодним байдужим світлом. Почуття вічності і безмежності світу
спустошило його трудну душу і трохи заспокоїло.
«Що смерть моя і смерть моїх дітей? — думав Запорожець. — І що мої мізерні
муки, коли зникають в небуття тисячі наших людей. Гинуть родини, гинуть роди без
числа і краю.»
— Лаврін. Лаврін. — неначе почувся йому здалека жіночий гук. Запорожець
підвівся і став прислухатись.
— Лаврін. Це ти, Лаврентій? Я принесла тобі їсти! Хліба, картоплі і гниличок.
Він пізнав голос Мотрі Левчихи. Вона притаїлась десь у кущах і тихо-тихо гукала.
— Я зараз покладу коло дроту і втечу. А ти забери та нікому не давай, наїдайся,
чуєш? А ранком доїси, дужчий будеш, чуєш?
— Чую, — глухо відповів Лаврін.
— Дивись, я біжу, — тихо погукала Левчиха. І вибігла з кущів просто до нього.
Прогримів постріл — р-р-р.
— Ай! — неначе злякалась Мотря і швиденько упала мертва в пісок. Вузлик
пролетів з розгону трохи вперед і впав коло дроту.
І дающа права рука її теж простяглася з розгону вперед і поникла. Запорожець
припав до землі і швидко поліз до дроту. З усієї сили він простяг руку до хліба і не дістав.
— Тітко, — прошепотів він, хватаючи пальцями пісок.
Не вернемось, чайко, ти матінко наша.
З'їли твоїх чаєняток, добра була каша.
Розносився з ями над табором тихий чумацький реквієм. Невмирущий голос сивих
століть лунав у темряві над терновими дротами.
Над мертвою Левчихою стояв Максим Заброда. На грудях на ремені блищав у
нього автомат. Запорожець встав, і вони зразу впізнали один одного.
— Гарно співає недоля, — тихо сказав Заброда. — По собі знаю. Співав я оце в
Сибіру по ночах, ой як співав! Де той і голос брався. Було, всі люди плачуть.
Заброда переступив через труп Левчихи і підійшов до дроту.
— Сьогодні б не мішало затягти й тобі що-небудь, га? Прийшов послухати.
Заспівай що-небудь, чуєш?
264
— Се ти вбив? — тихо спитав Запорожець.
— Кого? — Заброда оглянувся. — А, Левчиха. Та що Левчиха? Мені тебе ось
жалько. Ой, болітиме, Лавріне! Зірвуться з твого язика і партизани, і зброя, та буде пізно.
Жалько. — Не треба мені твою жалю.
— Така душа в мене. Ненависть моя до тебе, Лаврін, давня, — як старі пранці, а от
прийшов твій смертний час — жалько. Мо' щось придумаєм, га? Скажи, де партизани й
зброя?
Заброда близько-близько заглянув Запорожцю в очі. Запорожець зціпив зуби:
— Іди од мене, сатана. Іди погавкай офіцеру, що на мені землі ти не заробиш. Іди!.
— Ну, що ж, вічна тобі пам'ять за таку вдачу. А я, дурний, подумав був.
— Що? Заробить на партизанах? Йуда!
— Еге. Христос найшовся. Я вже заробив і так немало в Сибіру.
Хто мене туди загнав з батьками? Хто? Заброда підняв кулаки і весь затрусився.
— Зводив ти зі мною рахунки по Марксу за століття. Тепер я з тобою по Гітлеру
зведу. Ось завтра буде мій ювілей, зап'єм совіцьку владу і Левчиху.
Левчиха лежала маленька і чепурненька у святковій одежі. На ній була чиста
сорочка, яку вона давно вже тримала у скрині про смерть, і старовинна довга безрукавка, і
нова спідниця чорна у синіх дрібних квіточках. А на шиї навіть низочка дрібного
коралового намиста з дукачем ще з дівочих літ. Вона немов передчувала свою смерть.
Вічний покій вже розливався по її чолу. Воно ніби світилося у присмерку.
— Бач, паскуда, прибралась, мов на паску!
— Не смій так говорити про неї, чуєш! — розгнівався Запорожець. — Не смій, вона
свята.
— Хто?
Заброда кинув на пісок автомат і підійшов до самого дроту.
— У. ти. боїшся?
— Хто-о?.
Далі вони не витримали і вчепилися, схопивши один одного за руки через дріт.
Вони почали ламати один одному руки і пальці. Потім вони обнялися і довго душили один
одного через дріт.
— Тихо, не хрипи! Тихо!.
— Тихо! Чуєш?
Довго говорили вони на колючому дроті. Говорили про владу, про землю, про
соціалізм. Говорили про куркулів, про заслання, про страждання на чужині, про голод, про
смерть, про зради.
Вони плювали один одному в очі Сибіром і стражданням, голодом і смертю. Вони
плювали один одному в лице Гітлером, німецькими погромами і пожежами, шибеницями,
рабством і шаленою ненавистю до Гітлера усього світу. Ненависть розбушувалася в їхніх
полум'яних душах і виривалася з них страшними вибухами одна проти одної.
Вони били один одного важкими іржавими уламками своєї важкої історії і стогнали
обидва від ударів. Вони то одходили один від одного, то сходилися зовсім близько, і
промовляли один до одного, і знову хватали один одного, і вдивлялися один одному в
блиск очей і зубів у темряві.
Вони давили один одного і притискали груди і голови до дроту, і колючий дріт
вгрузав у їхні чола, і кров стікала з них, і ненависть, і пристрасть.
— Тихо, тихо.
Вони говорили про Москву, і коли Заброда сказав, що Москва вже здалась,
Запорожець з усієї сили ударив Заброду, кулаком у лоб так, що іскри полетіли з нього, як з
труби.
— Брешеш!
— Не брешу. Сам чув по радіо. Пусти!
265
— Бреше ваше собаче радіо!. Чуєш, кажи, що ти брешеш? Кажи, або я тобі зараз
голову одкушу!
— Пусти!. Ай!.
— Не пущу! Подай мені хліб! Подай мені хліб, кажу тобі!. — хрипів Запорожець.
— Не подам. тихо.
Вони говорили то тихо й поволі, ніби нехотя, утомившись, і тоді слова виривались
з їх уст, як одинокі постріли, то раптом, коли гострота антагонізму починала знову
роздирати їхні гарячі душі, вони розстрілювали один одного в упор шаленими ураганами
словесного вогню.
Тоді піна закипала у них на білих губах і бризки вилітали з уст і здавалися іноді
іскрами, як у розлютованих драконів.
— Пусти мене!
— Пусти! Ай, ай, а!.
Часом вони з високих верховин свого двобою падали, очевидно, од великої втоми,
до звичайних образ і диміли один на одного гидкими брутальними лайками.
— Пусти. твоїй матері! Пусти, не души мене. пусти, ну, жидівський батько!
Злидень!
— А. Німецький пес. Лакиза німецька. Ай. Пусти!.
— Ага, просиш, гаде?. Ось завтра повитягаємо з тебе жили. Наріжемо зірок з твоєї
клятої шкіри.
— Ріжте, чорт вашу душу бери.
— Сам буду різати. Чуєш? Упаду перед офіцером на коліна, випрошу. Сам!.
— Слухай, ворогу мій. Ти ж людина. Подумай.
— Ці самі слова я тобі теж колись говорив, коли ти виселяв мене до Сибіру.
— То була наша внутрішня справа. А зараз Батьківщина гине, Україна!
— А що мені Батьківщина?
— Батьківщина — все!
— Га? Все? Я все віддам, аби помститись на тобі за свою образу!
— О, самогубець клятий!
— Я жертва класової боротьби. Я в'язень!
— Якщо ти людина, а не диявол, то мусиш знати, що часом в'язні й судді повинні
битись поруч, коли Батьківщина гине!
— Хай гине, хай!
— Слухай, нечиста сило, невже тебе породила земля наша? — Запорожець
відштовхнув Заброду.
— Що ж ви наробили, німецькі запроданці? — сказав Запорожець коли Заброда
підвівся і знову підійшов до нього. — Звідки ви налетіли, чорні круки? Чуєш, темна сило?
Все одно ж пропаде ваш Гітлер. Дарма що я загину, не страшно мені смерті. Чуєш? Та
страшно мені, коли подумаю, де ж погниють кості обдурених Гітлером бідних селюків
наших? У яких Африках, в яких Скандінавіях? У яких пісках та в чиїх морях?
— У Сибіру, — глухо промовив Заброда і схопив Лавріна за руку.
— У. Пусти, не крути руку, німецький раб!
— Хто раб? Я раб?
— Ти. А ти думав, хто ти?
— Я.
— Ага. Плачеш?
— Я не плачу. Сам ти плачеш, гад! Чого ти плачеш? Оплакуєш долю, проклятий.
— Іди геть! Я не хочу говорити з тобою, — сказав Запорожець. — Облиш мене
одного. Я хочу перед смертю трохи подумати. Іди. Я хочу очиститись од твого дотику. Я
народний партизан, чуєш? А ти. труп. Мертвий ти!
Запорожець подивився на Левчиху.
266
— Подай мені хліб, чуєш! Хліб подай! Я його не буду їсти. Я поцілую його.
— Не подам!!! — осатанів Заброда і почав шалено топтати вузлик з чорним хлібом
і мертву Левчишину руку.
Запорожець неначе скам'янів увесь. Він побачив свою смерть — ось вона,
топчеться зовсім близько, люта, невблаганна. І стрепенулася у Запорожця нелюдська
жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього
смалятиною історії, головешками, димом і кривавою парою.
Пристрасть боротьби і помсти, вся воля, весь розум спалахнули в ньому з такою
страшною силою, що він в одну мить ніби возвівся в якийсь надзвичайний ступінь,
близький до вибуху.
— Стій, собако! Не смій топтати! — прохрипів він і страшно блиснув очима.
Заброда спинився.
— Га?. Ага!. — несамовито агакнув він, роззявивши рота, і повернувся до
Запорожця.
I кинулися вони на дріт іще раз мовчки, ударились грудьми обнялися, і ось тут
тільки Заброда відчув, що він загинув.
Це був уже не той Запорожець. Немов залізними обценьками вчепився він в
Заброду, обняв його, зірвав з землі, підняв, тяжко хекнув, з усієї сили шарпонув на себе і
притис горлянкою до дроту.
Порвався дріт. Тоді, вхопившись голою рукою за порвану дротину Запорожець
закрутив її навколо Заброди і зав'язав йому на жилуватій шиї смертний вузол.
Потім він кинувся на дріт. Залізні колючки впивалися йому в босі ноги, в руки, в
груди. Вони рвали, роздирали в шмаття його шкіру, але він не помічав уже нічого.
Він виривався на свободу.
— Гальт! — гавкнув з-під дерева Людвіг Крауз і, витягаючи поспішно з дерев'яної
коробки маузера, кинувся до Запорожця. Він не сподівався такого повороту дії.
Запорожець стояв уже на загороді.
— Гальт! — гукнув він ще раз уже коло самого дроту і прострелив Запорожцеве
обличчя майже впритул. Стріляти вдруге йому вже не судилось. Блискавичним стрибком
Запорожець насів йому зверху і вбив одним ударом кулака у вухо. Удар був такий
страшний, що офіцер умер в одну мить.
Але Запорожець уже не міг спинитися. Він виплюнув офіцеру в лице десяток своїх
зубів і бив його по мертвій голові з нелюдською силою.
Заторохтіли постріли. Тоді Запорожець схопив Забродин автомат і випроставсь —
увесь в крові, гарячий і натхненний.
— Гей! Піднімайтесь, хто сильний та дужий! Гей, хто жити хоче, вилізай з могил!
Вставайте, гей!
— Гальт! — кричали німці в вартівні.
— Розгинайте спини! Ламайте дроти!
— Не тікайте, дядьку. Стріляю! Що ви робите?
— Гальт! Гальт!
— Не тікайте, бо ми пропали! Не тікайте, стріляти будем! — кричали поліцаї.
— Ура-а-а! — загриміло в таборі.
— Вперед, брати! Ура-а-а!
І вилізло з могил, з печер, із ям все, що було за дротом, все розігнулось, встало і
ринулось на дротяний паркан з такою силою, що він упав і вгруз в пісок під тисячами ніг в
одну хвилину.
— Свобода!
Уже передні лави досягли кущів, коли ж ударили з кущів з десятка автоматів в
саму гущавину людську. Множество людей покотилося додолу, застогнало. Дехто у
темряві спинивсь.
267
— Не спиняйтесь, не спиняйтесь, бо пропали всі!
— Слухай, — гримів Запорожець, — слухай!
Такого ще не бачили ні український місяць, ані зорі. Запорожець один знищив
половину ворожих автоматників. Для нього ніби не існувала темрява. Він бачив усіх і все.
Він виводив людей на волю, туди, де було закопано зброю.
— Ні кроку назад! Вперед, за мною, вперед!
— Стій, назад! Не губіть нас! Назад! Стріляємо! Огонь! — ревли поліцаї.
Ніхто не відступив, ні одна душа. Так хотілося жити.
Плигали з кручі в Десну навіть ті, що зроду не плавали, і, не уміючи перепливали,
перелізали Десну, дивуючись своїй надзвичайній владі над водою.
Тільки деякі, у кого од голоду не вистачало сили чи пристрасті, чи хто був ранений,
ті не змогли перемогти свого невміння плавать. Вони загинули у чистій деснянській воді,
не помічаючи, що вони тонуть. Та і в останню рокову мить їм ще здавалося, що линуть
вони на свободу, і радість не покидала їх до самісінької смерті.
І тільки де-не-де виринала трудяща рука, ніби посилаючи живим свій останній
привіт.
— Прощайте!. Потопаю.
Олеся й Христя бігали у тісних містечкових провулках біля станції. За ними
гналася німецька сторожа. Ось вона загнала їх у завулок і схопила.
— Ви чого не хочете їхати до Німеччини? — спитав станціонний жандарм, коли їх
обох привели до поліції.
— Так тепер же й тут Німеччина, — сказала Христя.
— Так. Але вам тут нічого робити. Тут не буде ні фабрик, ні заводів. Все там.
Треба там працювати, щоб скоріше перемогти ворога.
— Якого?
— Червону Армію.
— Так вони ж свої.
— Роздягніть їх і дайте по двадцять гарячих. Поліцаї кинулись до дівчат.
Уночі вони знову впали з поїзда на ходу. Вони бігли довго по полю, потім
байраками, долинами до лісу. За ними гналися. Вони падали, біжучи, й знову бігли. По
них стріляли. Вибившись з сил, вони стали й підняли руки вгору.
Вони знову їхали в поїзді з іншими дівчатами, коровами, кіньми. Довжелезними
поїздами вивозились до Німеччини невольники з української землі. Ешелон спинився на
маленькій спаленій станції поруч з другим ешелоном, що теж тягнувся на захід.
З товарного вагона виглядали чоловіки. Жовті, виснажені, неголені, биті полонені
люди з концентраційних таборів, оточенці, дезертири й так собі небораки, позбавлені волі
й закону, вивозились на тяжкі й небезпечні роботи до Німеччини.
— Здорові були, дівчата! Звідки будете? Чиї? — спитав через вікно один молодий
чубатий парубійко. Він ще не втратив парубоцького форсу. Любив він дівчат, та й пісні ж
знайомі. Згадалась йому вулиця, веселі ласкаві дівчата, пісні на колодках, місячні ночі і
ясні зорі.
— Чиї будете?
— Фашистські! — сказала Христя.
— О?!
— А ти думав твої, сукин ти син нехай? Блазень, дезертир смердючий!
— У, подумаєш!. — образився парубок. — Ми таких, як ви.
— Що? Хам ти проклятий!
— Оте саме.
— Що? Покидали для бардаків, сукин ти син нехай, раб.
268
— Іди ти, барахло. Я плєнний, — зніяковів «кавалер».
— Ух ти. плєнний! А чому ти плєнний? Крові злякався? Оборонець батьківщини!
«Чиї ви, дівчата?» — Кавалер. У, гадина! — Христя тремтіла од ненависті.
Увесь свій біль і кричущий протест проти безпросвітної недолі, в яку ввергнули її
оці «плєнні», лайдаки-безбатченки, сліпоголові, весь гнів своєї пристрасної натури вона
обрушила на вагон невольників. У неї не було до них ні жалю, ні співчуття. Дурацьке
запитання і той блюзнірський тон, яким воно було вимовлене, обурили її. Вагон стояв
перед нею, як образ не тільки біди й недолі, а й гіркої якоїсь, смутно здавалося їй,
провини.
Німецька варта з приємністю слухала оцю сварку і, хоч не розуміла ані слова,
дивилася з презирством на обидва вагони.
— Та годі-бо, Христе, — стримували Христю дівчата. — Ех ви, і сорому у вас
немає, — докоряли вони чоловікам.
— Дезертири! — кричала Христя. — Як ви смієте мені в очі дивитися?!
— Іди ти!. — гримнув хтось з чоловічого вагона.
— До німців їду в неволю, будь ви прокляті нехай! — кричала Христя уже на ходу
поїзда, висовуючись з вікна вагона.
— Як я ненавиджу їх, Олесю! — сказала Христя, обернувшись до Олесі, коли поїзд
минув станцію. — Щоб отак опуститися!
— Нащо вони тікали, скажи мені? Нащо вони кинули нас так легко на знущання
ворогу? Чому вони не вмерли в боях, щоб я плакала и молилася на них?
— Так уся Європа, кажуть, здалась, — сказала Олеся. — Так то Європа, а то ми.
Ай! Ну, де їхня гордість? Де їхня мужність? Хто їм це простить? Скажи мені! Ми ж тепер
пропали? Що, не правда? Скажи мені, Олесю, правда?.
Христя засипала Олесю сотнями найболючіших запитань, що не давали ні одній
дівчині ні їсти, ні спати, що мучили їх і доводили до відчаю і вчинків одчайдушних і
жахливих. Цими запитаннями, мов отруєними стрілами, були поранені їхні змучені серця і
розум.
— Ти що сказав тій дівчині, падлюка? — спитав «плєнного кавалера» похмурий,
виснажений і висушений пекельним внутрішнім вогнем Степан Сорока.
— А нехай не.
Сорока вдарив «плєнного» з усієї сили в ухо так, що той, як сніп повалився додолу.
— Що ти б'єш людину? — розгнівався один з невольників.
— Яку людину?
— Нащо ти людину вдарив?
— Людину? Тут нема людей. Тут раби, — глухо прогримів Сорока.
— Які раби? А ти чув, що вона йому сказала? — обурився другий гордий
невольник.
— Для нас вже немає образи. Для вас і для мене.
— Олесю, я ненавиджу їх за погану війну, — шептала Христя, притулившись до
Олесі. — Нащо вони кинули нас?
— Христе!
— Що, неправда?
— Неправда. Правда, та не вся. Це тільки половина правди, — сказала Олеся. — Та
діло й зовсім не в тому, хто більш чи менш винен.
— Ну, а в чому ж?
— У нещасті, у роду. — Олеся нахилилась до Христі і взяла її за руку, мов хвору
сестру свою. — В нашому роду. Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все
перенести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ. Глянь, що робиться. Множество
269
мільйонів гине. За це ж вони вмирають, наші, як би там не бились. Я вірю, Христе, вірю!
Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!
Олеся майже крикнула останні слова. Очі її світились глибокою вірою в життя, в
торжество добра і перемоги.
— Я вірю! І ти вір, Христе. Вони тебе душать, а ти вір! Вони тебе б'ють, а ти вір.
— Олесю, коли в мене родиться їхня дитина, я її задушу! — раптом сказала
Христя, одповідаючи собі на своє нестерпне запитання.
— Христе, ти?.
Христя упала на нари і глухо заридала.
— Німеччина! — кричала дівчина в вікно вагона.
— Остання українська станція! — сказав хтось у прочинені двері Заплакав,
затужив вагон. Олеся й Христя глянули одна на одну.
— Чуєш? Чужа земля.
— А, прокляті, прокляті!. Плакав вагон.
— Прощай, Христе! Прощай, я плавати не вмію! Що ж мені робити, Христе?! —
тужила Олеся, бігаючи, заломивши руки, понад берегом річки, вздовж очеретів. Христя
перепливала річку. Вона була вже посередині.
— Вони вже біжать до мене, Христе! — кричала Олеся. — Я чую їх свист! Мамо,
матінко, Василю! — Олеся оглядалася навкруги.
— Ага, ось вона! Тікати?!
Три німецькі жандарми вхопили її й зірвали з землі. Олеся вирвалась од них і
припала до землі. Вона хотіла взяти жменю землі. Вони схопили її за руки.
— Дайте мені хоч жменю землі! Прошу вас!
— Для чого?
— Рідна земля моя.
— Це наша земля, українська дура, — процідив крізь зуби жандарм і повалив
Олесю. — Одійдіть.
Страшно помстився фон Крауз за смерть свого сина. Він власноручно перестріляв
усіх поліцаїв, крім двох, Івана Гаркавенка і Устима Товченика, яким вдалося сховатися в
кущах.
Спалили хатину Запорожця, за нею синову хату, братову. Потім німецькі наймити,
ремісники і прикажчики кинулись до хат усіх, хто був у партизанському реєстрі. Клали
цілі родини додолу в ряд і стріляли, підпалюючи хати. Вішали, регочучи од клінічної
пристрасті, ганялись за жінками, однімали дітей у них і кидали в огонь. Жінки, щоб не
жити уже на землі, не бачить нічого, не клясти, не плакать, плигали в розпачу в огонь
услід за дітьми і згорали в полум'ї страшного німецького суду. Високе полум'я гуло у саме
небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом'яні пласти огню, немов
душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в
пустоті небес. Повішені дивилися вгору з страшних своїх шибениць, ще гойдаючись на
них і одкидаючи на землю незабутні моторошні тіні. Горіло все село. Все, що не встигло
втекти до лісу, в очерети, в потайні ями, — все загинуло.
Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей.
Одні тільки печі й печища біліли серед попелу й вугілля та де-не-де висіли трупи на
ушулах чи на грушах. Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати.
Світало. Тихо. Аж ось промчалися по мертвій вулиці два вершники туди й назад. В
горіле селище в'їжджав невеликий кінний партизанський загін. Видно, здалека прибули
народні месники. Коні були стомлені, в милі. Тільки вершники не знали ніби втоми. Все
оглядались, тримаючи напоготові зброю. Стали. До тихої криниці під вербою, де колись
Олеся воду брала, під'їхав вершник Роман Запорожець, командир партизанського загону.
270
Довго гуляв Роман по Вкраїні, багато висадив у повітря мостів, поїздів, військових
складів. Тисячі окупантів прокляли своє життя за одну-єдину зустріч з партизаном
Запорожцем. Не многі б тополівці впізнали в ньому м'якого, веселого Романа. Сувора
боротьба, і нечуване народне лихо, і народна кров, що повеліла йому виконання суворих
своїх історичних присудів, поклали на ньому жорстоку свою печать Це був воїн,
безстрашний месник, подібний до прадідів своїх, ім'я яких він носив. За його голову
покладена була фашистами висока ціна. І от мандруючи в глибокий рейд, заскочив він до
рідного села.
Рідне село! Чиє серце сина або брата не стугонить у грудях? Не рветься вперед? Не
мліє в тривозі — де ви, де ви?!
— Гей! Хто живий? Озовися!
Ходить Роман серед трупів.
— Гей, хто живий у полі? Озовися!
Не обізвалася ні одна душа в полі.
Тільки одна душа обізвалася. Коли підійшов Роман до льоху і, відчинивши ляду,
промовив до чорної ями свої слова, обізвалася з ями одна душа — материна. Кинувся
Роман у яму.
— Мамо!
Присвітив ліхтариком і побачив серед трупів свою матір.
— Синочку!. — і вмерла.
На другий день повстав увесь район.
— Партизани!
Фон Крауз схопився з ліжка і затремтів од жаху. Ховатися! Куди? Заходив будинок
од вибухів бомб. У місто вривавсь Запорожець.
Вороги тікали, одстрілюючись, куди видно.
Молодий народ ішов до партизан в ліси, і матері благословляли синів своїх на труд
і грізні бої, на життя в лісах і болотах, на подвиги.
Тікали поліцаї у байраки.
Отак одного разу за селом, у рівчаку під лісом, п'ятеро поліцаїв пили горілку.
— Ну, товариші поліцаї-курви, пропали ми, будьмо живі!
— Та йди ти!
— Болячки наживеш. Пропали к чортовій матері! Ну що його робити?
— Не знаю. Розгубився! Ну, будьмо. Ох, прокляті німці.
— У партизани треба йти, от що!
— Еге. Ось піди!
— І піду.
— Ну й обсмалять, як кабана.
— Та ну? От жизнь, таку його мать нехай!
— А ти, Максиме?
— Я не хочу.
— Ти ж казав, що підеш.
— Я роздумав. Де наша армія? Може, десь коло Уралу ще. Шутка сказать, коли
вона повернеться. Так я оце дурний буду тягатися по лісах у партизанах, як вовк, а ви
мене будете ганять.
— Хто?
— Пожди. На, випий.
— Не хочу.
— Чуєш?
— Стій.
— Та йди к чортам! Я думаю, оце в поліцаях з півроку ще побуду а там уб'ю з
десяток хриців — та й в партизани, коли вже армія буде підходити, о!
271
— От сволоч.
— А ти? Подумаєш! Ідейний.
— А я зараз піду.
— Ну й іди. Попробуй.
— Ну й попробую. Думаєш, тебе злякавсь. У кущах стояла партизанська застава.
— Стій!
— Ай!
— Тихо!
— Не лякай!
— Куди йдете?
— До партизан. Чи не ви оце будете?
— Ну?
— Синочки мої. Прийміть мого хлопця до себе. Благаю вас. Пропаде хлопець.
— Чого?
— В поліції служить. Голубоньки.
— В поліції?
— Еге. От біда. Ну, що його робити. Я б, може, мамо, пішов у партизани, так
боюся. Так, каже, я їх боюсь. Заріжуть або обсмалять, як кабана. Так я оце.
— А де він?
— А не тронете? — стара Одарка Товчениха пильно вдивляється в партизан.
— Та ні, як не провокатор, помилуєм.
— Голубчики, синочки мої. Ой спасибі ж вам. Устиме! Іди сюди. Поліцай Устим
Товченик обережно вийшов з кущів і став.
— Іди-бо, кажу! Бодай тобі ноги повсихали!
— Здрастуйте!
— Шапку зніми, невіглас! Пожди, я тобі покажу поліцію! І Одарка почала бити
дрючком свого поліцая під веселий регіт партизан.
— Ну, кажи!
— Простіть, товариші. Клянуся вам, що де б я тільки не стрінув фашиста чи
націоналіста, — у клоччя рватиму!
— Ну, ладно. Ради матері приймем.
Поліцаю Івану Гаркавенку, що теж через кілька день прибіг до партизанів, не зразу
повезло. Його не хотіли приймати. Партизани щойно вийшли з бою, і розвідка принесла їм
гіркі відомості про німецькі звірства і грабунки. Вони обступили Івана і дивились на нього
грізно й вороже. Вони пронизували його гнівними своїми очима. Вони розстрілювали
його, здавалось, кожним поглядом.
— К такій матері! Приймете такого гада, товаришу командир, воювати не будем!
— Що за бардак!
— Всяку гидоту, зрадників прийматимем!
— Шпигуни німецькі лізуть в партизани!
— Геть! Розстріляти сволоча!
— Повісити! — гули партизани.
— Помилуйте, браття!
— Які ми тобі браття, поліцейська сука?! — гнівався новохрещений партизан
Устим Товченик.
— Устим!
— Я тебе не знаю!
— Та це ж я, Устиме.
— Не знаю!
— Товариші, не будьте такі жорстокі! Будьте ж люди!
— Ага! Людяності захотів. Ми вже не люди тут! Ми бродимо, як хижі звірі, в лісах,
у болотах і не маємо де голову прислонити!
272
— Так і я.
— Мовчать! В облави ходите на нас. Батьків наших убивали, матерів, жінок, дітей!
— Товариші.
— Мовчи. Де мої діти?
— Верни мені матір! Хто мого батька спалив?
— Товариші, так і в мене згоріло все. Батька вбито, жінку погнали в, Німеччину.
Кажуть, плакала й проклинала мене і все на світі, товариші. А я броджу звірюкою в лісах
вже другий тиждень.
— Дослужився, поліцейський собака!
— Помилуйте! Ви думаєте, я продався?
— А що?
— Мене примусили! Я не хотів бути поліцаєм.
— Ми тебе знищим не за те, що ти поліцай!
— А за що?
— За те, що ти — мерзотник, пригноблював народ, що був ти поганим поліцаєм!
— Так, товариші, нема ж хороших поліцаїв. Посада ж хамська. Я не хотів, їй-богу!
Устиме, скажи ж бо.
— Я тебе не знаю!
— От щоб я проклятий був! Щоб я проклятий.
— Брешеш, гаде! — закричали партизани й почали його бити
— Їй-богу, правда! Ой їй же богу, правда! — моливсь поліцай. — Устиме, скажибо, сукин син, не бійся!
— Я не знаю тебе.
Коли перед ним звелися дула рушниць, він упав перед ними на коліна і, схопивши
жменю землі, заплакав:
— Клянуся святою рідною нашою землею! От щоб я подавився нею, гляньте! —
він почав їсти землю, обливаючись сльозами. — Тату, тату, голубоньку мій сивий! —
тужив він перед смертю.
— Пождіть стріляти, стрільці! — раптом почувся голос з лісу. Партизани
оглянулись. До них підходив у супроводі двох партизанів якийсь чоловік. У нього були
зав'язані очі.
— Шумлять ліси стрільбою, шумлять, — сказав він, коли його поставили в
партизанське коло. — Світе мій убогий! Де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на
Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю?.
— Зніми пов'язку! — глухо промовив комісар загону. Зняли пов'язку — Лаврін
Запорожець.
— Запорожець?! Товариші, Запорожець, тополівський староста! — Людоїд
проклятий! Це ж він людей у ярма запрягав!
— Ага, вже тут? Ну, слава богу, — сказав Запорожець, поглянувши на Гаркавенка.
— Мироїд!
— Помовч, блазень. Здрастуйте!
— Хто такий? — спитав комісар.
— Та той же мироїд, що вам людей прислав був. Щось нікого не бачу, — оглянув
Запорожець партизан.
— Яких людей?
— Бреше, в Німеччину одправив півсела! Дочку свою продав у рао-ство! — не
витримав поліцай Гаркавенко.
— Постій, постій! — сказав комісар загону. — Запорожець?. Людей твоїх нема й
дочки нема. Не знаєм.
— Нема? Знаю, що нема. — Страшна правда вхопила Запорожця за горло. Йому
нічим стало дихати.
— Йуда!
273
— Як ти тут опинивсь? — Не понаравилась служба. Подав в одставку. Ось сторож!
— показав Запорожець на Гаркавенка. — Він вам все розкаже.
— Людей у ярма запрягав?
— Запрягав.
— Нащо?
— Щоб зліші були.
— Що?!!
— В неволі зло — велике діло.
— Каїн!
— В німецьку неволю продавав?
— Продавав.
— Дочку продав?
— Продав.
— Годі!
— Розстріляти пса!
— Даремно. Я б не стріляв, — спокійно і ніби байдуже сказав Запорожець.
— Да? Так повчи нас, кате, що нам робити з тобою? Повісити, спалити, закопати в
землю? Скажи, чого, якої плати хочеш ти од нас за дітей, за батьків наших попалених?
— Кажи, вибирай кару, сукин ти син нехай!
— По якому закону судити тебе?
— Я хотів би, аби мене судили по закону народного лиха, — тихо й виразно
промовив Лаврін.
— Що?
— Багато нарубаєте дров, бачу по вас. Хто тут найстарший?
— Я, — сказав молодий командир партизанської роти Грицько Гулак.
— Так от що, хлопче.
— Помовч! — розгнівався Гулак. — Балакати мені будеш, гад! Народного закону
захотів!
— Да!
— Творець народного лиха хоче закону!
— Не творець, жертва!
— Ловко. От фашистський прихвостень. Півсела, дочку продав. — звернувсь Гулак
до партизан. — Ось воно, полум'я класової боротьби у світовій війні!
— Іди ти під три чорти з такою боротьбою! — сказав Запорожець.
Він зрозумів, що настала його остання хвилина. І від того все стало для нього вже
непоправним, недоказовим, всі почуття його прийшли в сум'яття, все знання, все, чим він
жив, гордився, що підносило його свідомість. Він був майже божевільний.
— Він збожеволів перед смертю? — сказав партизанам Гулак.
— А по-моєму, ви показилися. Вбивайте, прошу вас. Вбивайте, ну! Доставте
радість полковнику Краузу. Соблюдіть чистоту лінії. — Терпка гіркота і біль почулись у
голосі батька п'яти синів.
— Що він меле?
— Народні месники!. Хіба те, що сталося зі мною з селом, не тяжче смерті у сто
крат?.
Партизани притихли. Багато різних думок, почуттів, спогадів розбудили в них ці
слова Запорожця. Перед їх духовним зором виникла раптом вся Вкраїна в огні у
множестві страждань і тяжких протирічивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля!
Раптом залунали крики. Показалися вершники, швидкі, як вітер зі сходу.
— Товариш командир! Партизани з-за Дніпра!
— Ур-ра! — лунало в лісі.
До Гулака під'їхав Роман Запорожець.
— Здоров, товариш! Що за Каїн під деревом стоїть?
274
— Батько твій, синку! — узнав Запорожець свого сина. — Гітлерівський
прихвостень.
І Лаврін Запорожець упав непритомний.
— Нумер цвай таузенд зекс гундерт ахтундфірціг! Форнаме Галька! Плятц! —
вигукував мілітаризований фашист Курт Ріхтер. Це був товстий рожевий свиноподібний
німецький чоловічок. Не дивлячись на повноту, він був меткий і жвавий. Вся його
постать, рухи, улеслива посмішка і лексикон видавали в ньому дрібного крамаря чи
прикажчика. Біля нього стояла убога, голодна і виснажена горем українська дівчина. Вона
дивилась на рабовласників, що зійшлися з усього Берліна і його околиць на страшний
оцей розпродаж рабів, і їй здавалося, що все це сон. А за нею стояла купка товаришок по
недолі, напівроздягнених і битих.
— Майже дамен унд геррен! — гарикав Курт Ріхтер своєю крамарською
скороговоркою. — Вен зі волен, дас іст бесте україніше медхен. їх хабе шон феркауфт
гойте фір гундерт штук!
— Фон вельхе штат?
— Чернігів!
— Найн! Ес гейтс дас ніхт! Дас шрекліхе льойте!
— Біте, польтавка!
— Нур польтавка!
— Біте шон! Олеся! Ком гер! — метушився Ріхтер. — Зо, біте! Форнаме — Олеся,
польтавка!
— О!
— Ах!
— Польтавка?
— Йа! Абер дас костен етвас тьоєр! Дас іст прима кваліте, біте шон, майне геррен.
Заєн зі маль. Повернись. Зо, біте, шон! Дас іст раннє славяніше вайбліхе шенгайт, ніхт
вар? Міт файне бруст унд фігур, ніхт! Міт. унд зо вайтер, ха-ха-ха! Повернись. Так. Ще
раз. Роззяв рота. Ну! Унд дан, майне геррен, дас іст нох дівчина, ферштеєн зі?
— Ах, ду біст нох дівчина?
— Ні, я не дівчина, — сказала Олеся.
— А, шаде.
— Я погвалтована вашими солдатами жінка.
— Ти не можеш скаржитися на наших солдат. Ти завойована. Солдати мають свій
інтерес.
— Хто чоловік?
— Ваш ворог. Боєць Червоної Армії.
— Армії? — зареготала німота. — Армії? Де вона — нема вашої армії. Капут. Все!
— Брешете. Є.
— Ну, большевістіше сука!. Що вона може робити?
— Все, — сказала Олеся.
— Алес!
— О!
— Вона співає. Майне геррен, вона чудесно співає. Співай!
— Я не хочу співати.
— Чому вона не хоче співати?
— Я хочу плакати.
— Вона хоче плакати!
— А. заспівай сумної.
— Ні.
— На, на, на!. — Одна німкеня вдарила її парасолем. — Ну?
Летіла зозуля через мою хату.
275
Сіла на калині та й стала кувати.
Німці й німкені підходили до Олесі, трогали її руками, повертали. Олеся,
здавалося, не помічала нікого, немов її не було тут, на цьому огидному торжищі
невольників. Вона була на Вкраїні. Вона линула над нею до батька, до матері, до братів,
до Василя, що десь далеко-далеко проливають свою кров за рідну землю. Вона відчувала,
що ця жахлива дійсність не може тривати довго, бо тоді світ мусив би згасти, та дійсність
поклала на неї свою ганебну руку.
— Дас майне!
— Фрау Крауз?! Біте шон, гнедіке фрау!
Олеся глянула на свою господиню. Перед нею стояла дружина полковника Ернста
фон Крауза.
— Василю! — крикнула Олеся, немов прокинулась од моторошного сну.
— Як у мене б'ється серце. Як у мене б'ється серце. Олесю! Як у мене б'ється
серце! Ай!. — стогнав у нестямі Василь.
Він лежав у польовому шпиталі на операційному столі. Сестра тримала його
голову. Над ним трудились хірурги. Бряжчав хірургічний інструмент. Ревли десь гармати,
і стіни шпиталю тремтіли од вибухів бомб.
Василь випустив автомата і з усього розгону поточився додолу. Він спробував було
ще підвестися, але його почало раптом рвати і він знепритомнів.
Його поклали на стіл. Він чув, як стогнали навколо поранені і кричали, б'ючись на
страшних своїх хірургічних столах.
— Як у мене б'ється серце, Олесю. Як у мене б'ється серце. Олесю, ай-ай-ай! Як у
мене б'ється серце. — кричав він у нестямі.
Хірурги різали пошматовані його м'язи, стулювали кістки, зшивали його,
поспішали з усіх сил.
Вони трудились над ним і над його товаришами день і ніч, окривав-лені, серйозні.
Санітари подавали їм поранених, сестри підносили хірургічні приладдя. Кості
ранених тріщали під обценьками хірургів.
Санітари піднімали його з хірургічного стола.
Товариші витягали його з палаючого танка через люк. Рвалися міни зовсім
недалеко. Земля тряслась од вибухів і лязгу заліза. Він був поранений знову. Його не
можна було впізнати. У нього очі лізли з очниць од диму й страждання. Він був опечений.
Пролітали мимо танки. Він був опечений. Зціпивши зуби, він мовчав, поки не крикнув:
«Ай!»
Його поклали на хірургічний стіл. І знову над ним трудились лікарі, безсонні й злі,
мов люті м'ясоруби. Вони кричали на сестер-жалібниць і лаялись поганими словами,
проклинаючи інструмент, невправність помічників і все на світі.
— Олесю, як у мене б'ється серце. Олесю, як у мене б'ється серце. Олесю, серце.
Ай, серце. Вперед! За Батьківщину! — кричав він, непритомний, під ножем.
— За Батьківщину, вперед! — махнув рукою Василь, висунувшись з танкового
люка. Ринулися танки в бій.
— Слідуючий! — кричав хірург. Василя поклали перед хірургом.
На лобі знайомий шрам. Лице замучене, але спокійне, і навіть посміхається. Він у
глибокому сні. Над ним і навколо шаліє грім канонади.
Минуло літо. Білий танк горів на снігу серед руїн. Василь лежав перед танком на
снігу удвох з товаришем, поливаючи противника з автомата.
276
Ось він підхопився, кинув гранату і, підірваний вибухом ворожої гранати, упав на
сніг.
Василь знову на столі. Знову та ж картина. Знову хірурги.
І ранених несуть, несуть велику кількість поранених героїв. Кипить робота в
хірургічній. Дзеленчать вікна од вибухів, і чути навіть кулемети. Упала сестра од утоми.
— Гей, заберіть сестру!
— Ні, чорт мене забере нехай! Я хірург до кордону. А там кулемета візьму,
обвішаюсь бомбами! Бомбами! — кричав старий утомлений хірург.
Величезним вибухом висадило вікна. Все затремтіло і зрушило з місць. Хірурга
кинуло об стіну.
— Як у мене б'ється серце, Олесю. Де ти?. Де ти?. — стогнав Василь на
хірургічному столі. Шпиталь хитався і тріщав увесь од тяжкого реву війни і стогону
поранених радянських людей.
— Олесіа! — Фрау Крауз увійшла до Олесиної кімнати. Олеся дрімала на ліжку.
— Встань! Ти знову лежиш?
— Я хвора.
— Ти написала додому листа?
— Написала.
— Ти щаслива?
— Да.
— Ти писала, що ти щаслива? — Да.
— Що в тебе є окрема кімната?
— Да.
— Ти написала — жду отвєта, как золовей лєта?
— Да.
— Ну?
— Не відповідають.
— Розкажі мені про своє село. Емма, ком гер! Увійшла Емма, невістка фрау Крауз.
— Ну?
— Я вже розказувала.
— Розкажи ще раз про гору і про річку. Ну! Ах, майн гот, коли вже скінчиться ця
жахлива війна. О, кляті більшовики, звірі, як наші діточки страждають там! Ой як мені
хочеться поїхати туди, до Східної Німеччини, Емма. На горі над річкою буде наш
будинок. О, ти там матимеш роботу, Олесіа. Ну, яка річка, кажи?
— Річка тиха-тиха. Лілей багато. І верби над водою. А село, як квітка, теж тихетихе.
— Ох, вундербар!. — Олеся заплакала.
— Не треба плакати.
— Руе! Ну, тихе, тихе! Ну, вайтер!
Раптом почувся дзвінок. Фрау Крауз схопилась за серце. Якесь зловісне передчуття
пройняло холодом злобну її душу.
— Мама! — Емма!
— Ху! Як я боюсь. Ну, вайтер. Село тихе-тихе. Ну, говори.
— Мама! — Емма розкрила листа і почала читати.
— О? Руе. Емма. Руе.
— Людвіг!!!
— А.
— Мама!
— А-а! Готес!. Людвіг!.
І стара Краузиха вибігла разом з Еммою з кухні.
277
Хазяйки ревли в покоях, мов божевільні. Аж ось рев почав наближатися до кухні.
Олеся кинулась до дверей, та не вистачило в неї сил боротися з двома здоровими
німкенями. Вдерлися вони в двері і кинулись звірюками на Олесю. Олеся вирвалась і
плигнула у вікно.
Олеся розплющила очі. Їй здалось на одну мить, неначе хтось її покликав. Вона
оглянулась. Нікого. Тихо. Ясна ніч. Навколо бур'яни і печища убогі. Вона стояла коло
рідної печі і нюхала пучечок сухих материних гвоздик од пристріту, що знайшла вона в
пічурці.
Так ось вона, рідна Тополівка. Ось верби, криниця під горілою вербою. «Річка
тиха-тиха. Лілей багато. І село, мов квітка, тихе-тихе. «Вундербар», — пригадала вона
страшну німкеню Краузиху.
Багато минуло часу, як кинулась Олеся через вікно в життєву прірву. Багато лихих
надзвичайних вітрів носило її, мов піщинку у пустелі. Багато горя і бруду з трудних
кривавих шляхів і переплутаних стежок прилипло до молодого її тіла і душі. Не раз і не
два кричало, розтиналося, горіло огнем у грудях дівоче її сумління під тиском мерзоти і
невблаганного насильства на широкому терені аморальності і занепаду.
Нестерпні довгі поневіряння на чужих дорогах доводили її не раз до каламутного
відчаю, провалювали в болото отупілої байдужості і бажання вмерти.
— Нащо я Василю така, нащо? Куди я йду, чого я йду? Хто пожаліє мене? Хто я?
Не дівчина, не жінка, не мати.
Вона йшла додому. Сила, що несла її на схід, на Вкраїну, була надзвичайна. Її
несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі
його вічність.
Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні,
вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди.
Не питайте, якою ціною добралася вона додому. Бо тоді ви розстріляєте її за
аморальність. Думайте, що вона жалібними брехнями прикриває легковажність свою і
розпусту, якщо ви самі брехун. І тоді стане одною жінкою менше.
Чи впадете перед нею на коліна і гарячим своїм співчуттям розпалите трутизну її
спогадів. Ніщо не зміниться. Все було. І, може, найбільша мудрість в таких гірких ділах —
слідувати за природою, що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі.
О час! Великий, мудрий художник! Ти несеш на своїй палітрі не тільки сивизну
нашу, чи задерті кирпи, чи короткозорість нашу, чи випадкові часом ознаки наших
геройств, а щось незмірно більше, глибше і велике, що складає в блакиті майбутнього
блискучої краси трагедійний портрет безсмертного нашого народу.
— Хто тут?
— Я. Хто тут?
— Я.
— Хто я?
— Христя. Олесю?!
— Христе! Се ти, Христе?
— Олеся!
— Виходь!
— Виходь ти!
— Ти взнала мій голос?
— Так.
— Це ти?
— Я. Це ти?
Вони впали одна одній в обійми і голосно заплакали в бур'яні посеред двору.
Старий український місяць освітлював їх байдужим своїм світлом.
— Звідки ти, сестро моя?
— Як ти, голубонько?
278
— Втекла? — Вони вдивлялись одна в одну і гладили тремтячими руками руки,
плечі, щоки.
— Ой!
— Неначе сон!
— Правда?
— Як я плакала по тобі!
— Де ти?
— Хто ти? Зброя. Христе, ти партизанка?
— Ні, Олесю. Не партизанка я. Я жінка фашистського ката, — сказала Христя. —
Італієць він, капітан Пальма. Пам'ятаєш, як розлучились ми з тобою? Прости мені, сестро.
— Ну що ти, Христе.
— Я чула твій плач. Мені хотілось тоді втопитись. Ну, як я забула, що ти не
плаваєш?
У тихій річці біля латаття плавала дівчинка років семи. А друга сиділа на березі,
Олеся. Вони сміялися обидві. Прозорий спогад про далеке святе дитинство промайнув
перед ними ластівкою. І зник.
Уже з другої далекої річки виходила невольниця Христя у мокрій одежі. Упала на
берег посиніла. Її рвало водою, поки не прикрила ніч, непритомну, напівмертву.
Вона стояла на вулиці невеликого міста. Вона була гарно вдягнена. Вона була
чимсь перелякана. До неї підійшла якась чужа жінка, горда, зла вовчиця-німкеня, і з
підкресленим презирством ударила її по щоці. Потім вона вдарила смаглявого офіцера.
Полковник фон Крауз увійшов до штабу карного італійського загону темний як ніч.
Це було в невеличкому місті, колись красивому і тихому, славному своїми садами і
піснями.
Фон Крауз підійшов до вікна. Десь недалеко горіло. Полум'я то вибухало
величезними язиками, то падало й потопало в диму, то кидалось од вітру на всі боки з
глухим гудінням, і офіцерські тіні метушились по хатніх стінах, як зловісні привиди.
Здавалось, захитався цілий світ. Дзвонили ніби дзвони, кричало щось несамовитим
моторошним криком, і торохтіли автомати.
— Пальму!
— Капітан Пальма!
Капітан італійського карного загону Антоніо Пальма хутко ввійшов і став посеред
штабу:
— Капітан Антоніо Пальма!
Фон Крауз оглянувся і з огидою зміряв його очима.
— Це вас ударила вчора по морді жінка на вулиці?
— Так, вона мене вдарила.
— По морді. Хто вона?
— Німкеня. Туристка.
— З ким ви йшли?
— З своєю дружиною.
— Неправда.
— Правда.
— Вона її теж ударила по морді?
— Так.
— А ви що? Чому ви не застрелились? Чому ви?. До речі, хто ваша дружина?
— Українка.
— Ім'я?
— Христина.
— Ви її любите?
279
— Ні.
— Нащо ви одружилися? — Я мушу мати жінку.
— Вам мало тут всякої тварі?
— Я так не можу. Свої відносини до жінки я люблю обставлять красиво.
— Ви мерзотник. Ви аморальна істота. Ви розумієте?
— Так.
— Ви вішаєте, стріляєте, палите їх батьків. Нищите братів, а ця аморальна сволота,
ці духовні проститутки, тварюки лізуть до вас ліжко кохатися з вами, вбивцею і катом. І
ви обнімаєте цю сволоч. Мені гидко на вас дивитися. Я образив вас, ви чуєте?
— Мене не можна вже образити.
— Чому?
— Потім скажу. Продовжуйте.
— Яка мерзота!
— Так, але ж ви заохочуєте солдат женитися. Ви ж розбестили всю країну!
— Солдати друге діло. Ми маєм тут окремий інтерес.
— А офіцери? Я можу вам назвати. Теж окремий інтерес?
— Да. Їхні повії нам служать. А що робить в цьому плані ваша сеньйора?. Нічого?
То-то ви так часто тікаєте з вашим батальйоном. Я мушу допитати вашу жінку. Приведіть
сюди фрау Пальма.
— Її нема.
— Де вона?
— Вона зникла вночі.
— За яких обставин?
— Коли ми тікали з міста, вона осталася.
— У партизан.
— Так.
Крауз почав сміятись.
— О, тепер я нарешті зрозумів ваші слова. О, звичайно, вашу італійську честь
нічим уже не можна унизити після того, як од вас, побитого офіцера, утекла ваша
сеньйора. Так я вас зрозумів?
— Ні.
— Що?
— Мене не можна образити тому, що на землі умерла мораль.
— Що? Як? Хто вмер?
— Мораль. В цій війні не буде переможців і переможених, а будуть загинулі і
уцілілі, — сказав байдуже Пальма.
— Біте!
— .В цій країні не буде переможців. Будуть загинулі і уцілілі, — повторив капітан
Пальма.
— Так. Всі чули? — звернувся раптом фон Крауз до присутніх.
Стало тихо. Декілька офіцерів стояли мов скам'янілі. Страшну правду, що давно
вже не давала їм покою, було сказано. Шкода, що її сказав італійський офіцер, якого всі
вони ненавиділи, як і всю його частину, за погану війну з партизанами.
— Немен зі плятц, біте, — сказав полковник і сів. Сів і Пальма.
— Умштайген — Капітан Пальма встав і випроставсь. Велика його тінь захиталася
по стінах і по стелі хати.
— Що ви тут мелете? Що це за настрої? Коли ви з вашою паршивою сволоччю
примушуєте мене ось уже рік тікати од партизан і ховатися од двох бандитів Запорожців,
я вас питаю, що? Що вам дає підстави базікати мені ці жалюгідні теревені?
— Гер полковник!
— Я розстріляю вас!. Як ви смієте? Який провокатор, який дурень вам це сказав?
Га?
280
— Гер полковник, це сказав фюрер, — відповів Пальма.
— Фюрер?!
— Хайль Гітлер! — виголосив горбатий гестапівець.
Всі встали, крім полковника Крауза. Він почав кашляти.
— Он як.
— Лейзен зі маль, біте, — капітан Пальма подав фон Краузу газету.
— О. Ху-х. Ну!. Дас гат гезагт фюрер?
— Йаволь!.
— Зетцен зі!. Що ви думаєте? — звернувся фон Крауз до майора Штігліца.
— Ферцайген біте, гер полковник. — підхопився майор Штігліц. — Я не повинен
думати. Я сольдат. Я існую не для думання, а для дії. Дізе італьяніше гунд може думати
щось, поки я не повішу його.
— Капітан Пальма! — поправив Штігліца фон Крауз таким голосом, що Штігліц
онімів.
— Капітан Пальма, — пробелькотів він і стих.
— Немен зі плятц, капітан Пальма, — сказав фон Крауз. Пальма сів.
— Я вважаю, що фюрер Гітлер говорить дурниці, ферштеєн зі? — сказав фон Крауз
голосно й виразно, щоб усім було чути. — Треба бути абсолютно аморальним і
легковажним неуком, щоб молоти отаке перед народом у тяжку годину.
— Ви не маєте права так говорити про фюрера! — сказав гестапівець, двогорбий
рахітик, фанатично закоханий в Гітлера. — Ви повинні боятися так говорити, гер
полковник! — заверещав він, ошкіривши зуби, мов тхорик.
— Заспокойтесь, пане нацист! Я не думаю, що я мушу сьогодні боятися фюрера за
свої слова, Іх бін убергаупт дер дойчен кріген унд альте дойчен офіцер! Ніхт! Якщо вже
ви хочете знати, я не думаю, щоб сьогодні Гітлер. Ноа!. Це він міг дозволяти собі до
Сталінграда, але після Сталінграда, де він погубив цвіт нашої нації.
— Істинна правда. Тепер він, мабуть, здорово там піджав хвоста, собацюга! —
почувся раптом з печі голос Товченика.
Що сіпнуло Мину за язика, хто його знає. Він ніби забув на одну мить, де він
знаходиться. Він був великим любителем цікавих розмов ще з давніх молодих літ. Правда,
він майже нічого не зрозумів з усього, про що німці говорили в хаті, але невмируща ота
цікавість і фантазія Мини Товченика і пристрасне бажання проникнути в тайни розмови
оцих душогубів були такі великі, що Мині мимоволі почало здаватися, ніби він почав уже
розуміти все, про що вони говорили. Часом він протирав пальцем вухо, ніби воно
заважало йому розуміти до кінця оту мову, і ось нарешті він зрозумів усе. Він почув у
грізній інтонації фон Крауза слова «фюрер» і «Сталінград», і йому зразу все стало ясно і
так захотілося й собі вставити в бесіду розумне слово, що він не стямився й сказав.
Коли його стягли з печі і поставили перед полковником Краузом, який почав
протирати очі, думаючи спочатку, що це сон чи витвір втомленої уяви, Мина промовив:
— Я не великої науки чоловік, нікого не вбивав і не крав, ну раз уже так сталося,
що ви мене вважаєте чомусь за партизанського шпигуна, воля ваша. А в розсужденії
політичного моменту нащот Гітлера я цілком приєднуюсь до вашої думки — тепер він,
собацюга, покрутиться.
— Замовч!
— Мовчу. Я що? Я нічого. Моя не понімала, що ваша балакала фарштеєн зі, —
заговорив Мина по-німецьки. — Моє діло сторона. Ну, що мені от інтересно, інтересно
мені от що: чим воно оце все кінчиться? Як воно буде після вас? Чи хоч трохи
порозумнішають люди, чи так уже й спустіють у дурощах і в злі, як оце ви?
— Де Запорожець?
— Га?
— Запорожець де?
— Де кущ, там і Запорожець, де ліс, там і тисяча.
281
— А, гунд!
— От тобі й хунт! Може, він тут під хатою!
— Хто?
— Запорожець! Чи в сінях!. Чи в коморі? Чи в поліцаях у тебе, дурного? Ага!
— Шміцдорф!
— Йаволь, гер полковник!
— Повісити! На двадцять днів.
— А все одно не поможе. Ауфвідерзейн!. — сказав Мина. Двоє жандармів схопили
його під руки і потягли.
Коли Мину вивели в темні сіни, де було чимало італійських солдат з кулеметами і
різною амуніцією, він раптом випав з жандармських рук додолу, як клунок проса. В цю ж
мить щось так сильно укусило одного жандарма за жижку, що той заверещав високим, як
у дівки, голосом і ніби ошпарений кинувся на солдат. Зчинилась колотнеча. Хтось побіг з
сіней у темряву. По комусь стріляли. Хтось відчинив хатні двері.
— Руе! Вер іст дорт?
— Бандит утік!
— Як утік?!
Зігнувшись в три погибелі, Мина миттю вліз у хату і поліз під піч, з-під печі
особливим ходом на піч, на старе своє місце.
— Піймати!. Чуєте? Піймать за всяку ціну! Мерзотники. Розстріляю! Розстріляю до
ноги, сволочі! — котилися на піч грізні вигуки фон Крауза. Мина лежав тихо, затуливши
рота долонею.
А два жандарми, що кинулись кругом хати ловити Мину, застрілили один одного з
переляку в пітьмі.
— Ах, мерзота! — казився фон Крауз. — Ви знаєте, хто це втік! Це головний
розвідник Запорожця. Привид! Він починає вже мені снитися. Ху-х. Капітан Пальма,
повторіть ще раз, що сказав фюрер.
— Фюрер сказав, що в цій війні не буде переможців. Будуть мертві і вцілівші.
— Да. В цій прірві можна подумати що вгодно. Ідіть, — сказав фон Крауз,
звертаючись до Пальми. — Стійте.
— Да, гер полковник.
— Що ви думаєте?
— Я думаю, що мені треба бути обережним, — сказав Пальма. — Ваші офіцери
ненавидять мене. Мене ненавидять мої солдати. Поки що свою ненависть до мене і до вас
вони топлять в українській крові. А далі.
— Ну?
— Я втомився.
— Я знаю, вас ненавидять наші офіцери-вискочки, зграя розбещених матеріалістів,
але треба жити й боротися во ім'я життя, хоча б. Ху-у. У всякому разі, коли вже навіть
вийде так, як сказав Гітлер, — нехай згорить уся оця країна, нехай згниє, уціліти мусимо
ми.
«Е, ні», — хотів сказати Мина, але на цей раз йому пощастило затулити собі рота
долонею, чи, може, це йому так показалося. У всякому разі, щось неначе не то
зашелестіло, не то ікнуло чи кашлянуло на печі, і так виразно, німці всі причаїлися, а
Товченик перестав навіть дихати. Це була знову велика його помилка. Переставши
дихати, він з переляку заглитнув багато повітря. Воно розперло йому груди і рвалося геть
кашлем. Довго стримував Мина нещасний свій подих, аж посинів увесь і скарлючився, але
чим далі затримував він оце своє лихо, тим більше зростало воно в грудях, пищало,
шкребло, лоскотало в горлі і нарешті вирвалось назовні величезним вибухом кашлю:
— Кахи!
282
Кинулись німці до печі. «Ну, — думає Мина, — пропав». Коли доля всміхнулась до
нього в цю останню, здавалось би, мить. Згадав він раптом єдине в світі слово, яке діяло
на гітлеріців, як Христове ім'я на чортів.
— Партизани! — гукнув Мина що було сили.
І дійсно, немов у старовинному казанні, не встиг він зачинити рота, як почулася
гучна стрілянина під самою хатою.
— Партизани! — загерготіли в сінях окупанти.
— Партизани! Чи це ж мені не бич божий?! — патетично гукнув фон Крауз,
забігавши по хаті, мов артист, і виплигнув з офіцерами у вікно. А в друге вікно вже
кидали бомбу. І коли вітром розвіяло дим і порох старої хатини, Мина докладно і
серйозно, з неабияким знанням обставин, зброї й кількості ворога і морального його стану,
а також і планів доповідав Лавріну і Роману Запорожцям про Крауза і всіх його харцизів.
— Чому ж ви його не вбили, дядьку, з печі? — досадував Роман.
— А, багато ти понімаєш. Розговор не кінчився!. Уб'ємо ще, не втече.
Коли прокурор партизанського загону Лиманчук узнав, що партизани захопили в
полон жінку капітана Пальми, він страшно зрадів і зараз же заочно присудив її до
розстрілу як підлу зрадницю вітчизни. Він недавно прибув до загону з Великої землі з
високою місією чинити в самому пеклі боротьби справедливий суд над підлими
відступниками, запроданцями, націоналістами-душогубами та іншим пропащим людом.
Він був людиною великої кришталевої чесності і такого ж душевного холоду, який
помагав йому не втрачати, як він казав, лінії ні за яких обставин.
Почувши, що командир загону, немолодий вже, хитрий чоловік, не ствердив
вироку і побажав учинити допит зрадниці, Лиманчук, хоча й підкоривсь наказу, сприйняв
це як знак недовір'я і партизанської пихи.
— Я дію на підставі закону!
— Голубчику мій, — сказав командир, усміхаючись, — тут на підставі закону
можна такого насудити, що й плакати буде нікому. Закон! Он у нас в четвертій сотні
половина поліцаїв, а як б'ються! Попробуйте позмагатися. Ага? От тобі й закон. Гей!
Приведіть сюди тую офіцерську курву!
Коли її вели на допит, вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу й
ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній свідомості, що
парашут за спиною не розчинився і вже тепер їй ні спинитися, ні крикнути, ні покликати.
Земля невблаганно тягла її до себе, земля.
Сотні ворожих очей пронизували її презирством і ненавистю. Гидкі, страшні слова
глушили її в голову, в спину, в груди, плутались під ногами, і вона хиталась, йдучи мов
п'яна.
— А, італійська сука! Куди це її ведуть?
— В розход, гадину!
— О, повія, будь ти проклята нехай!
— Гей, звідки ти, шмара?
— Націоналістка! — Вона йшла серед дорогих своїх рідних людей чужа і ворожа.
Вона була вже окрема од них. Їх могутня ненависть до окупантів і до всього, що зв'язане з
їх клятим іменем, опустошила її. Їй захотілося вмерти. Вона спотикалась.
Глянувши на неї, прокурор Лиманчук зразу ж розкусив її геть всю. Він побачив у її
очах зловісне полум'я ненависті до Радянської влади, якісь приховані таємниці і темну,
замкнену ворожість до себе.
— Націоналістка?
— Да. Ні.
— Да чи ні?
— Я не знаю.
— Викручуєшся? Не викрутишся!
— А мені все одно.
283
— Ти жінка італійського ката Пальми?
— Пальми.
— За скільки плиток шоколаду ти продалась?
— За одну.
— Дешево.
— Одна ціна.
— Ти виродок.
— Ні, таких, як я, багато.
— Яких?
— Погвалтованих.
— Тебе погвалтував Пальма?
— Ні. Не тільки він.
— Для чого ти вийшла за нього?
— Не хотіла їхати до Німеччини.
— Чому?
— Боялася смерті. Я втекла. Вони мене ловили, били і гвалтували.
— Пальма тебе спас?
— Да.
Вона одповідала на всі запитання прокурора коротко й правдиво, її фатальна
одвертість збивала прокурора з пантелику і викликала до неї глибоку антипатію. А вона
кожне запитання прокурора сприймала, як заступ сирої землі на свої груди на дні могили.
— Ти його шпигунка?
— Ні.
— Ти брешеш?
— Ні.
— Не бійся. Він катував тебе, примушував силою?
— Ні, він добрий. Він люб'язний і м'який.
— М'який. У, сволоч!. — закричав один партизан. — Кат, сукин син, вішатель, що
погубив безліч наших людей, дітей палив в огні, на кілки саджав, умивався в крові нашій!.
М'який!. Твою мать нехай, гадина!
— Повія!
— Устілка!
— Да.
— Тихо, —сказав Лиманчук, вдоволено глянув у бік командира. Командир дививсь
на дружину заклятого свого ворога з надзвичаиною цікавістю і увагою. Лиманчук вважав
процедуру допиту закінченою.
Перед народним судом стояла аморальна потвора, позбавлена найелементарніших
людських ознак.
— Ти полізла в ліжко до ворога, до вбивці твого народу, до загарбника землі твоєї.
Ось я бачу його, — Лиманчук почав підвищувати голос. — Ось він лютує цілий день!.
Вечоріє. Він приходить додому змиває кров, душиться одеколоном, і м'який кавалерлюбовник! Де твоя національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь у
велику добу боротьби святої Батьківщини? Де? Нема? Кажи!
— Нема.
— Все! — закінчив Лиманчук.
— Нема, — повторила вона, і раптом немов передсмертна блискавка освітила всю
її свідомість. Згадала вона все, що бачила в огні пожеж,
тікаючи од німців через всю Вкраїну — попалену, розбиту, поруйновану,
обездолену.
— Слухайте, — сказала вона тихо. — Я знаю, що мені не вийти звідси живою.
Щось мені тут ось, — вона поклала руку на серце, — каже, що прийшла моя смерть, що
зробила я щось запретне, зле і незаконне, що нема в мене ні отієї, що ви казали,
284
національної гордості, ні честі ні гідності. Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж
оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний.
— Годі, повія!
— Яка я повія? Мучениця я! Сльозами проводжала вас, сльозами й стрічаю!
Товаришу мій, — сказала раптом Христя зовсім іншим тоном, ніби зрозумівши в останню
мить щось найголовніше. — Я не признала вас за свого суддю. Ви тільки можете мене
знищити як огидне, небажане явище, яким я дійсно є. Але це не все.
— Що? — здивувався Лиманчук.
— Коли б ви були людиною старою, я багато б дечого спитала вас: чому я виросла
не горда, не достойна і не гідна. Чому в нашому районі до війни ви міряли дівочі наші
чесноти головним чином на трудодень і на центнери бурякові. Націоналістка я? Яка там?!
— Досить!
— Закінчую. Але ви молодий. Про що вас питати? Я пам'ятаю вас. Ви
прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор. Він сильно протікав у вас,
і ви лаялись так голосно й гидко. Я плакала тоді і, плачучи, питала вас, чи будуть фашисти
в нашому селі: може б, я втекла? Пам'ятаєте, що ви сказали мені? Ви назвали моє питання
провокаційним. От я й осталась під німцем, повія й стерво. От ви чисті, а я ні. От ви
презираєте мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Мені гидко. Чим ви можете
покарати мене? Мене життя вже так покарало, що більшої кари й не придумати.
— Товариші, — сказав Лиманчук, почервонівши од особистого гніву і образи.
— Постійте, голубчику, — сказав раптом командир загону. — Як тебе звуть? —
звернувсь він до підсудної.
— Христина.
— Прізвище?
— Хуторна.
— З Тополівки?
— Так.
— Е, та це ж Купріянова дочка, Хуторного!
— Дядечку! — Христя кинулась до командира і впала перед ним на коліна,
обливаючись сльозами.
— Тополівська, чи бач. Е, нема вже ні Тополівки, ні Купріяна, ні братів. Пожерло
лихо, — зітхнув командир. — Пождіть, я сам її допитаю, — сказав він і повів Христю в
ліс.
— Ти не дивись, що вони злі, як шершні. Ненавистю тільки і живем. На снідання
ненависть, на обід і на вечерю. Така наша доля. Нічого, дівчинко. Все проходить, і це
пройде. Знищимо ворога, забудеться і ненависть, і горе, і знову розцвіте земля наша в
добрі і згоді, і будемо добрими, як були, — ще добрішими станемо.
— Дядечку!
— Все бачу. Одне тільки скажи мені, як рідному батьку, — шпіонка ти чи ні? Коли
шпіонка, розстріляєм тихенько, щоб не мучитись тобі все життя в трутизні зради, бо це
непростимий гріх. Ніщо в світі тебе не простить. Не шпіонка.
— Клянуся вам святою нашою землею — ні!
— Ні. Ну й слава богу. А те все якось обійдеться, дівчинко. Ходім.
— Я не хочу жити, — жалібно затужила Христя. — Я хочу вмерти.
— Розумію. Є і на це лікарство.
— Яке?
— Помста. Випий помсти, дочко. Оживеш, дякувати будеш, ось побачиш. Ми ще
на весіллі в тебе погуляєм. А це все, як брудна вода. Стече, ще чистіші і мудріші будемо.
І старий командир народних месників лагідно, по-батьківському всміхнувся.
Світало. Зайшов уже місяць, і зорі погасли давно. Між бур'янами, лободою та
іншою дичиною невмирущі соняшники повертали свої мрійні голови на схід сонця. Було
тихо скрізь, так тихо-тихо, і тільки далеко десь гуло важким радісним громом.
285
— Це і все. Я йду помститися, Олесю, — сказала Христя. Вона оула бліда од
спогадів і врочиста. — Вони вдунули в мою душу помсту, і я ожила. Він каже, командир,
упийся, дівчинко, помстою. Це єдина жива вода твоя. Правда. Я йду вже другий день. По
дорозі, думаю, зайду попрощатися з рідним хатищем. Аж ось ти. Розкажи мені про себе.
— Колись, мо', розкажу, якщо не можна буде забути.
— Розумію. Куди ти?
— Я йду на схід.
— Куди?
— Туди. Я так завидую тобі.
— А я тобі.
— О, прокляті.
— Ой!
— У мене друга вдача. Я м'яка, не войовнича. В мені зло не три мається. Все
прощаю, як дурна. Все забуваю. Жити ж треба?
— Чуєш? Гуде. Це наші.
— Правда? Це Василь. він.
— Старий казав — не за горами суд.
Вони прислухались. Десь далеко на сході розгортався великий бій. Гриміли
гармати.
Німці відступали через село, кидаючи на шляху побиті гармати, машини. Люди
ховалися в льохи.
— Поможи вам, господи!
Матері молилися в ямах за синів своїх, визволителів.
— Прилітайте, синочки, рятуйте нас!
Простягали з ям руки до неба. Материнські очі світилися сльозами надії.
А хто не встиг сховатися, того німці заганяли в грузовики і вивозили.
Уже підпалювали хати палії.
У хатах-дзотах одстрілювались кулеметники і артилеристи. Смертники-німці
метушились біля гармат, стримуючи наступ, поки не знищили їх рідні наші танки разом з
хатинами.
Військо входило, в'їжджало в село і мчало далі вперед. Бійці пролітали на танках,
машинах чи просто бігли, гаряче і голосно дихаючи. Вони ще не вийшли з бою, очі їх
дивились далеко вперед і горіли лютим огнем. Всі вони ще були в тому несамовитому
стані готовності щохвилини забити ворога чи впасти мертвими, коли людина ще не цілком
при собі. Вони були немов у якомусь жару.
Але радість перемоги почала потроху прояснювати людські чола. Бійці вже
привіталися з народом і помагали вилізати з погребів і ям. Неначе мертві воскресали і
виникали з землі. Плакали командири, не соромлячись своїх сліз. Плакав і Василь
Кравчина.
— Драстуйте, мамаша, ну як же ви тут? Живі?
— Драстуйте! Христос воскрес! Спасителі ви наші.
З темних льохів, з брудних ям, із-під зруйнованих печищ вилізали землистого
кольору, чорні, погано одягнені люди. Довго сиділи вони в льохах, в землі, довго жили по
той бік дозволеного людськими законами. Багато бачили вони такого забороненого для
людських очей що не забудуть і потомки в віках. Якесь невимовне тавро жаху й скорбот і
того, що лежить за межами обурення і відчаю, упало на них закарбувалось і довго-довго
не зникне вже, як прокляття долі, до самої їх смерті.
Багато благородної праці, багато ласки, добра і доброї згоди треба збагнути, знайти
і принести в життя, щоб загоїти якось душевні каліцтва і рани людські.
Люди оглядалися серед своїх пожарищ, шукаючи очима хат, і протирали очі, мов у
сні.
286
— Доброго здоров'я!
Людям хотілося жити. Хотілося забути про страшне по великому закону життя й по
незламній силі свого характеру хліборобів, що звикли тисячоліттями до сіяння, до
життєтворення у всьому, що може жити й рости.
Не догоріли ще пожари, а люди кинулися вже до роботи. Уже копалися в городах.
Жінки дістали вже з прихованих вузликів різне насіння і з пристрастю садили в землю.
Якесь насіннячко мочили у воді, причитаючи напівзабутих молитов на добрий
урожай.
— Будьте здорові, дороге чоловічество! — Голос літнього вже Демида Бесараба
тремтів од зворушення. У нього в хаті спинився штаб. Він угощав дорогих гостей. Чарка
тремтіла у нього в руці. — Вічна пам'ять всім, хто прийняв труд і страх сраженій чи страм
шибениці од руки супостата. А нам усім желаю виповнити життя своє трудами і
перемогами на согласіє і братство. Хай же піде слава по всьому світу про ваше щедре
серце і багату кров, щоб ніхто ніколи не сказав, що пожаліли чогось чи злякалися. Будьте
щасливі, товариші, хоч не багаті, хоч розорені, пограбовані, без капіталу, а часом і без
стріхи, що нігде буде на світі голову комусь приклонити.
— Так що ж це, товариші, знов невидержка? — спитав Бесараб і поник у глибокій
печалі.
— Прощайте!
— Прощайте, батько!
— Ми повернемось!
Сини й онуки прощалися з Бесарабом. Прощалися командири. Поспішали. Плач і
відчай.
— Де сини? — розлютований Ернст фон Крауз ударив Бесараба стеком по голові
разів з десять. Ніколи ще не доходив він до такого сказу. — Де?
— Пішли в Червону Армію, — сказав Бесараб.
— Повісити на двадцять днів!
— Вішай, катюга. Тепер уже не страшно. Все одно не вийдеш живим.
Ернст фон Крауз задихався од злоби. Він упав. Його підхопили два офіцери. Коли
Бесараба вивели, фон Крауз звернувся до Штігліца: — Вони вже все знають.
— Що все? — підхопив Штігліц.
— Що?
— Я не розумію.
— Вони знають, шо ви бовдур. Пальма?!
— Йаволь!
— Давайте диверсанта. — Ввели Мину Товченика.
— А?! — схопивсь за серце фон Крауз.
— Та не лякайся, не акай. Акаєш.
— Фу-х. Ти прав. Я вже тебе боюсь!
— Я бачу.
— Хто ти?
— А ти хто?
— Я твоя смерть.
— А я твоя.
— Моста ти висадив в повітря?
— Я.
— Яким чином?
— Секрет.
— Я тебе повішу!
— Вішай.
287
— Думаєш, не повішу?
— Ні.
— Ти щось придумав?
— Щось придумаю.
— Це феноменально. Фу-х. Невже ти маєш надію?
— Так. Я невмирущий.
— Він збожеволів. — Фон Крауз подивився на своїх офіцерів. — Але Запорожці
вже тут. Ой. Присядь, мерзотнику.
— Присів.
— Ну.
— Хм. Що мені робити?
— Можу сказать.
— Ну?
— А ти не нукай, дурачок. Ну. Україна, щоб ти знав — це ваша судьба. Поки
горить як свічка — Гітлер дихає, потухне — витягне Гітлер ноги і ви з ним.
— Гер полковник, що він каже? — спитав горбатий.
— Те саме, що Гітлер думає, тільки розумніше, — одповів фон Крауз.
— Так, — продовжував Мина. — Так що поки воюєте, поти и живі, і я, хоча і
простий чоловік, скажу вам: не кінчайте свого бліцкріга, капут.
Фон Крауз підняв нагайку.
— Запорожці близько?
— Ну, ближче чи дальше. Все одно не скажу. Тут уже, казав той, або — або.
Хочеш, мо', перед смертю побить мене? Бий, потішся. Раз уже міра зла перейдена — роби
що хоч.
— Курить хочеш?
— Давай. — Товченик взяв сигарету. — Запорожці мені теж недавно дали бомбу.
Менший, Роман. Ой, бідовий же, сучий син. Прямо орел. Ти, каже, чому не вбив Крауза з
печі, якщо ти чесна людина. А я, кажу, був неоружоний. Обратно ж, кажу, який же я був
би розвідник, щоб зразу вбивав, не почувши розговорів противника.
— Ай. Нітро, нітро!. — застогнав Крауз.
Тремтячими руками Штігліц накапав у склянку з водою нітрогліцерину і влив його
у напіврозкритий рот Крауза.
— Що ви стоїте, чорт вас візьми?! Повісити!
Коли Мину поставили під шибеницею на табурет і наділи на шию зашморг, Мина
поглянув на Штігліца і на двох його катів і раптом почав співати фашистський гімн.
Співав він голосно і натхненно. Правда, у Мини був голос не дуже красивий, слова він
часом перебріхував, але мотив він засвоїв непогано. Капітан Штігліц і солдати застигли і
про-стягли праві руки лопатами вперед.
— Генуг! Годі співати! — сказав Штігліц. Але Мина не слухав. Він почав співати
ще голосніше, вдивляючись жадними до життя очима в божий світ, в дерева, в хати. Це
був єдиний його хвилинний порятунок. Цим проклятим гімном він стримував свою
смерть, яка лягла вже йому вірьовкою на шию, звисаючи з шибениці, мов змія.
— Кінчай співати, чуєш! — одурів Штігліц і побіг до Крауза.
— Гер оберст! Він співає!
— Що? Хто?
— Товченик.
Крауз вискочив у двір і кинувся до шибениці. Побачивши Крауза, Мина відчув, як
заворушилась неначе петля на його шиї. Холодний піт покрив його чоло. Голос почав
здавати. Тоді, зібравши останні рештки сил, Мина так весело й гучно вжарив останнього
куплета гімну, що навіть Крауз застиг, простягти вперед злочинну свою руку. З очей
Мини текли сльози.
288
— Прощай, мій убогий світе! — здавалося, гукав він не своїм голосом. Та щаслива
доля не зрадила йому й на цей, здавалось би останній, раз. Уже коли витягував він
останню ноту, коли Штігліц почав піднімати руку для команди катам, раптом заторохтіли
автомати, та так близько й гучно, що німці кинулись мов ошпарені куди попало.
— Партизани!
— А, розстосукини сини нехай! — крикнув Мина і, знявши петлю, почав похазяйськи складати вірьовку.
Та не пощастило цього разу старому німецькому вовкові втекти од Запорожців.
Уже не одним, а двома загонами переслідували фон Крауза Лаврін з Романом. І
партизанські загони вже були не ті, що на початку війни. Все, що було в загонах
випадкового, в'ялого, зайвого, — все було зметене з лиця землі — зрадники, ледарі,
шкурники. Множество безстрашних загинуло в битвах, замучено в полоні. Але те, що
вижило й діяло вже проти Крауза, тривожило його все дужче й дужче і не давало спокою
ні вдень ні вночі.
То були люди, яких ніщо в світі не могло вже спинити, ні обеззброїти, ні
втихомирити. Молоді юнаки, підлітки, й старі батьки, і навіть дівчата, котрим у століттях
не снилось ніколи таке життя, творили в загонах сувору помсту народу.
Вже не допомагала Краузу поліція, на яку він так колись розраховував разом з
Людвігом, затягаючи нещасних полонених, оточенців і навіть підлітків в її ганебні ряди.
Вже поліцаї втекли в партизани. Сільські старости таємно допомагали месникам
народним, і куди б не кидався вже Крауз, як не палив він села, як не мучив жінок, дітей,
ніщо вже йому не допомагало.
Пропала праця. Розвалювались грандіозні плани. Як усе було гарно. Які простори,
яка земля!
«Цю землю можна їсти!» — пригадував він загиблого свого старшого сина. Це
було так недавно, майже вчора.
— О мій хлопчику, моя ніжна дитино! — скрипів фон Крауз зубами, оглядаючись
на незчисленні солдатські кладовища, що заповнили, здавалося, всю країну.
Іноді ночами він довго вдивлявся в портрет Гітлера, ласкаючи стомленим своїм
зором дорогі риси його маніакального обличчя, питаючи сотні разів про долю фатерлянда,
ах!
Чи одурив його фюрер, як писали про це в проклятих більшовицьких листівках? Чи
поверг він увесь його рід у прірву страждань, зневаги, всесвітньої ненависті й огиди
людей до його імені? Ні! Великий фюрер не одурив його, фон Крауза, не спровокував, не
затуманив, не запаморочив йому голову. Фюрер — це він сам, Ернст фон Крауз, його
ідеальний вираз.
Пристрасна німецька душа його здригалася. Він схоплювався тоді й
виструнчувався перед портретом фюрера у фронт, копіюючи його рухи, простягаючи
перед ним величезну свою волохату руку.
Він писав йому листи, проекти впорядкування Східної Німеччини, розрахунки
поставок хліба, цукру, масла, м'яса, вирваної шерсті, здертої шкіри, живої худоби, дівчат і
підлітків.
Одного разу серед вогню й диму нескореного українського села його осяяла думка,
якій суджено було увічнити Німеччину середини двадцятого століття. Він запропонував
фюрерові модернізувати знищення населення завойованих провінцій шляхом побудови на
сході заводів для планового спалювання людей, щоб добувати туки й спеціальні масла, і
жири. Він власноручно зробив креслення цих підприємств і барвисто описав технологію
винайдених ним процесів. Він дістав за це од фюрера рицарський залізний хрест з
дубовим вінком і возлюбив його за це всім своїм полум'яним німецьким серцем.
289
Він давно вже перестав загравати з старими роботящими українськими селянамистаростами, як проклятий отой Запорожець, що погубив його маленького Людвіга. Він
творив зони пустель, позбавлені життя, беззвучні.
Та не допомогли фон Краузу ні чотири побудованих за його проектом заводи, ні
пожежі. То була помилка. Війна набрала вже характеру одвертого масового злочину.
Людство понижчало. І мертві зони теж виявились помилкою. Вони не були мертві. В них
не було кому плакати, просити, благати чи стогнати. Але в них жила безсмертна
ненависть народу. Вона підстерігала фон Крауза на дорогах, у ровах, у лісах. Вона
пролазила до нього в двері, в вікна, в душу, з громом і кров'ю. Вона пронизувала кожен
його крок невтомною помстою. Вона була винахідлива й розумна, і нічим не можна було
її знищити. Нічим!
І от потроху, день за днем, село за селом, пожежа за пожежею, смерть за смертю,
прийшов Крауз до останнього висновку — кінець. Кінець Німеччини Гітлера і його,
полковника Ернста фон Крауза. Кінець.
З тої миті, коли ця думка оволоділа ним остаточно, фон Крауз відчув, що йому
різко почало зраджувати склеротичне серце. Почастішали приступи жаби. Тоді для
збереження душевної рівноваги він одчислив із своїх каральних загонів італійців,
словаків, чехів і мадяр, укомплектувавши свої сили тільки німцями й невеличкою купкою
запеклих випробуваних зрадників народу, що занапастили навіки свої темні душі багатьма
одвертими злодіяннями.
Та й це не допомагало.
Запорожці переслідували його по п'ятах. Вони почали вже йому снитися. Одного
разу йому приснилося, як він, полковник Ернст фон Крауз, стояв зв'язаний по руках і
ногах перед Лавріном Запорожцем, оточений страшними його партизанами, як звелів
Запорожець виколоти йому очі, одрізати язика, вирізати свастику на грудях і на лобі, як
прострілював він йому голову, живіт, груди і кидав у вогонь палаючої своєї хати.
З тяжким стогоном Крауз схопився з постелі.
— А, українська собака! Ти мені будеш снитися, терзатимеш мою душу вві сні!
Заметався Крауз по хаті, забігав, застукав. Сотні нещасних людей, розстріляних,
покалічених, з вирізаними на грудях і на лобі зірками, згоріли тієї ночі в селі, замкнуті в
палаючих клунях і церквах. Розплатилися за німецький хворобливий сон тяжкими муками
у вогні українські діти.
Фон Крауз перестав уже діяти на Україні в ім'я життя Німеччини. Він діяв іменем її
смерті.
— Ви оглядаєтесь на партизан! — кричав він селянам в одному селі. — Ви ждете
нашого відступу! Ну, гаразд. Якщо вже так, ми підемо звідси. Але радіти нашому відступу
тут не буде кому! Вогонь!
Так з вогнем і мечем метався українськими просторами фон Крауз, переслідуючи
Запорожців, рятуючись од Запорожців, втікаючи від них, оточуючи й душачи їх, поки
нарешті сам, оточений, не став перед Лавріном і Романом Запорожцями, хитаючись
неначе п'яний.
Його не тримали ноги, розслабли усі м'язи живота й кишок. Кров випарувалась із
його жил, і бліді його губи тремтіли від холоду. Він потрапив у полон. Це було не цілком
схоже на сон. У нього не були зв'язані руки й ноги, і очі його не були виколоті. Він бачив
усе, і коли б страх смерті, що вражає катів в останню хвилину їхнього життя з особливою
силою, не скував усі його почуття, він пожалкував би, що він не осліп.
Бій точився недовго, не більше двох днів, але був він запеклий і кровопролитний,
яких небагато було у фашистських тилах. Краузові молодчики билися з відчайдушною
мужністю, але коли мужність покинула їх, вони вийшли з піднятими руками наперед,
спотикаючись серед трупів, з осклілими очима, з плачем і прокляттями, падаючи перед
партизанами на коліна.
290
— Капут. Німеччина капут. — улесливо усміхаючись, мекав Штігліц, благаючи
милосердя.
— Іх бін комуніст!
— Біте шон, ради бога. драй кіндер!
— Товариші, капут, Гітлер капут, — бурмотіли карателі.
— Це ми й без вас знаєм, гади, — відповідали партизани. — Зрадники народу,
виходь набік!
Зрадники народу стали окремою купкою й, оглядаючись з однаковою ненавистю на
партизанів і гітлерівців, млосно й важко гикали, жадаючи скорішої смерті.
Фон Крауз бачив усе. Величезним зусиллям своєї волі він на якусь мить злетів було
над нікчемністю свого становища й поринув у сферу високого відчуття великої трагедії
фатерлянда. Торжество смерті, покликаної Гітлером для реконструкції Європи, він відчув
раптом в граничній мірі. Тут усе було гранично спотворене — ожорсточені трупи і
плазуючі перед бандою Запорожців залізні його рицарі, ніби повалені з висоти небес
дияволи, і самі Запорожці. Та і вони, що приголомшили його несхитністю своєї волі й
пристрасті. Смерть обпалювала диханням своїм кожне обличчя. Саме земна куля,
здавалось, надулася над Краузом кривавим наривом. Він збагнув висоту невимовного і в
невимовному хвилюванні, важко дихаючи, оглядався навкруги. В нього була розсічена
щока, і зелені мухи вже повзали по засохлій його крові. Ось він — великий кінець!
— Підсудний Крауз Ернст Фрідріхович, житель міста Бреслау, Бісмаркштрасе,
тридцять шість, квартира чотири, три кроки вперед! — почувся нараз неурочистий і
негучний, але твердий голос партизана.
Почувши ці слова, фон Крауз раптом, в одну мить, негарно себе повів.
То було жахливо. То було гірше кулі, гірше петлі. Це неможливо, боже мій! О!
Знищений, він не міг зрушити з місця. Він не полковник нової імперії, не гроза східних
областей з вогнем і мечем. Його спіймано на гарячому! Він підсудний з точною адресою.
Названа його скромна квартира на Бісмаркштрасе. Ну, звичайно, його. Ні, ні, ні! Ох.
— Підсудний Крауз, можна опустити руки.
— Руки опусти, чуєш, сволоч!
— Га? Що? Ні, я не можу опустити, пробачте, будь ласка. Здрастуйте, —
прошелестів фон Крауз висохлим своїм язиком, усміхаючись. усміхаючись.
Тоді старий Лаврін Запорожець з великим кричущим шрамом на лобі вийшов з
партизанського кола.
— Ні, я не дозволю тобі падати, сучий ти сину, — сказав він Краузу, коли той, не
витримавши погляду, захитався, готовий упасти. — Не одвертав ти підлого свого погляду
од страждань і смерті людей наших, не одвернешся і від народного суду. Стоятимеш, поки
не поламав я тобі ноги, дивитимешся мені в обличчя!
І, поставивши перед собою фон Крауза, Запорожець розмахнувся і вдарив його по
морді.
— Я ображаю тебе! Скинути з нього штани!
Від сильного удару фон Крауз трохи очумався. З почуттям великого страху він
відчув раптом, що Запорожців ляпас вибив з нього щось найважливіше, що становило
головну його суть.
— Лаврін, простіть, будь ласка, це війна. Я полонений. Я офіцер, — спробував він
зібрати свої сили.
— Ні, це не війна. І не офіцер ти, не полонений, — сказав Запорожець.
— Лаврін!.
— Помовч. Я не хочу говорити з тобою, будь ти проклятий. Та перед тим як тебе
знищити.
— Ти вбив мого сина, Лаврін.
— Чорт з ним! Помовч, я не хочу говорити з тобою, я тільки скажу в ім'я закону,
щоб було написано в писанії, як я тебе убивав. Зрозумів? Не полонений ти, Крауз, не
291
офіцер і не людина. Ні! — повторив Запорожець голосно й чітко, наче промова його
записувалася всіма літописцями світу. — Те, що накоїв ти на нашій землі, — не воєнне, не
людське діло, і вмреш ти не воєнною, не людською смертю.
Фон Крауз здригнувся. З гострою прозорливістю, яку дає злочинцеві крайня його
ницість або звірячий егоїзм досвідченого вбивці, він одразу збагнув, що смерть прийшла
до нього в незвичайному вбранні. Запорожці. Як він ненавидів їх за розбиті свої мрії! Але
ненависть уже облишила його, огидний страх заморожував дихання.
— Я прошу трохи пощади. Якщо запал бойової пристрасті й нестримність може
бути в якихось жорстокостях, властивих на війні, палкій молодості.
— Ага. Тільки ми з тобою, старики, знаємо життя, — саркастично покивав головою
Лаврін. — О, я добре розумію всі твої слова. Зрадника гадав ти знайти в батькові синівкомуністів. Думав посіяти ворожнечу, поживитися на домашніх наших помилках? На
недоумкуватості чиновників наших заробити хотів? Ні, підла собако, ніколи! Чуєш?
Ніколи! Погані ми були історики? Прощати не вміли один одному? Національна гордість
не виблискувала в наших книгах класової боротьби? Почекай, засяє, та так засяє на весь
добрий людський світ, що осліпнуть від заздрощів навіки всі твої фашистські нащадки. Це
я кажу тобі, чуєш, твій ворог, Запорожець Лаврін. Я зневажаю тебе, проклятий німецький
йолопе! Ти не бачив найважливішого, що вписали ми, більшовики, в книгу боротьби, —
непорушну дружбу народів!
Лаврін оглянувся. Партизани стояли навколо нього — українські, російські,
казахські, татарські, киргизькі його сподвижники й брати. Серед них виділявся один. Він
стояв наче дерево після бурі. Не було на дереві ні цвіту, ні листя. Все зірване і занесене
невість-куди. Сірий попіл упав на партизанський чуб, і безмовна пустка застигла,
здавалося, навіки в нерухомих його очах. Два роки ходив він у бої і в найодчайдушніші
засади, та смерть незмінно відступала перед ним. Четверо дітей, дружина, старенькі мати і
батько, і всі сусіди його, роздягнуті геть, згоріли в старій дерев'яній церкві вночі, посеред
палаючого села. Згорьо-вані їхні крики в огні, що потрясли всю його душу, ніколи вже не
дадуть йому ні покою, ні забуття. Тяжко поранений, з обгорілою головою й руками, чудом
відповз він від німецького вогнища до партизанів, і відтоді вже ні куля не брала його,
ніщо — така сильна була в ньому жадоба помсти. До нього й звернувся Лаврін:
— Тобі вже нічого втрачати на цьому світі. Одведи убивцю в ліс, щоб ніхто не
бачив, як повернув ти йому все, що приніс він на нашу землю.
Так загинув Крауз.
Димом сходили обрії. Вогняні вали з громом і гуркотом не один раз
перекочувалися із сходу на захід і з заходу на схід. Мертві танки чорніли на полях
грізними своїми тушами, неначе вимерлі страховища в пустелі. І куди не поїхати, куди не
піти — всюди несло духом непохованого людського трупу. Міновані нескошені поля були
сповнені зловісних таємниць.
Ворог знову втік.
Знову входили в село передові загони. Пролітали танки, артилерія. Знову вилізали з
могил і льохів землисті люде.
— Здрастуйте!. — схвильовано кричали бійці.
— Та драстуйте. Доки ви будете їздити? То вперед, то назад, то сюди, то туди, то
партизани тобі, то поліція, то карателі, то німецькі вошопруди, та злії поробилися, ну
прямо життя немає.
— А ти хто? Якого чину? Звідки? Де поранений? В яких боях?
— Ось! — показав Мина вірьовку з петлею.
— Кого побідив, перед ким не одступив? Кого захищав? розгнівався комбатареї
Сіроштан. Він був хоробрий і сильний воїн з двома орденами Червоного Прапора і
чотирма знаками ран і контузій.
— Я царя захищав, не відступав! — сказав старий дурний дідок.
292
— А, чули ми ці балачки на початку війни. І плакали од сорому здуру. Царя.
Європа на наших грудях! Вся. Два роки! Весь метал, вся хімія!.
— Та і в нас тут теж хімія.
— Царя. Нема таких, як ми. Де вони? Не було в історії світу, щоб на одну державу
падав такий тягар! Уже тепер багато дечого навчились.
— Та, балакаєте, а потім знов побіжите.
— Не побіжимо, не бійтесь.
— Та ми вже не боїмось нічого. Просмалені й прокопчені.
— Ну й ми теж.
— Так воюйте, чорти б вашого батька воювали, годі кататись!
— Як кататись? Хто кататись? — розгнівався Сіроштан. — Яке ти маєш право так
говорить? Кататись. А ви, чортові лежні, будете тут з німцями землю ділити та з бабами
валятись?
— Так не одступайте, то й не будемо ділити.
— Це примітивна відповідь.
— Та ми такі. А які ж ми?
— А жити ж якось треба? — сказала одна молодиця.
— Жити? — спалахнув Сіроштан, пронизавши жінку розлютованим поглядом. —
Жити? Тобі жити треба? Ага! Постій, я тебе поживу! Я кров проливаю другий рік,
захищаю Батьківщину, а їй жити треба.
— А що їй робить? Плакать?
— Товаришу капітан, — звернувся він до Кравчини, — ви чули? Отака й моя баба
десь у Вінниці зосталась. З німцями, видно, качається. От, їй-богу, заберу Вінницю,
голову одрубаю!
Всі притихли. Всі почували, що Кравчина тут найстарший командир. Він увесь час
мовчав. Щось він та мусить сказати на отакі слова.
— Так, — сказав Кравчина тихо. — Так що ти вже воюєш, виходить, за те, щоб
одрубати голову своїй жінці, яку ти назвав бабою? Чи як тебе слід розуміти?
— Та я хіба?.
— Постій, постій, постій. Ти командир, герой, у тебе два ордени і чотири рани.
Невже ж ти, проливши кров свою, так не зрозумів нічого, хто й що ми? Що не обивателі,
не свідки історії ми, а герої великого грізного часу? Що не наживем ні капіталів, ні земель
чужих не завоюєм, ні людей не підкорим, що прийдемо додому на пожарища, руїни, так
що декому ніде буде і голову приклонити. І ні батька, ні матері, ні брата. І скажемо — ми
перемогли. І це буде велика наша горда правда на множество століть.
— Правда, синку, — почувся голос з натовпу. — Хліба насієм і хати побудуєм.
Діло в жизні та в честі народу.
— Та в перемозі, — сказав Кравчина. — Кожен з нас мусить одержати дві
перемоги. Перемогу над загарбниками-фашистами, відчизняну спільну велику перемогу. І
другу перемогу свою малу — над безліччю своїх недостатків, над грубістю, дурістю,
пробач мене, Сіроштане, над злом, неуважительностю і, до речі, поганим ставленням до
жінки.
— Синочку! — почувся плач.
— Нас багато. Нас мільйони. Мільйони, що пройшли через огонь страждань,
прокурених і просмажених у боях і незгодах. Я вірю, що сума оцих особистих, маленьких
наших перемог буде такою надзвичайною.
І, немов бачачи вже оцю перемогу зовсім близько перед собою як дорогу свою
кохану, Кравчина усміхнувся їй. За ним усміхнулися і всі присутні, всі до єдиного. Це
була абсолютна довіра і єдність найдорожчих великих народних сподіванок,
усвідомлених, вистражданих у тяжких, майже нестерпних знегодах. Можна було не
сказати більше ні слова і всім розійтися, щоб не забути нікому й ніколи цієї усмішки й
293
мовчання, але всі дивилися на Кравчину, і він, згадавши весь пройдений тернистий шлях,
зрозумів тут, серед рідних своїх людей, до яких так прагнула його душа, що відступу
більше не буде, навіть якщо безсмертя народу доведеться стверджувати ціною власного
життя, помноженого на життя всіх його бойових товаришів і братів.
— Поможи вам гоподи і пречиста мати божа, — сказала стара Бесарабиха. —
Прощати треба один одному більше та співчувати, — тихо звернулась вона до Сіроштана.
Сіроштан мовчав. Він стояв перед старою матір'ю, на яку впало величезне горе,
беззбройний і маленький. На нього дивилися десятки очей. Для врятування репутації
загартованого рубаки йому хотілося сказати щось грубе або смішне, та він не знаходив у
собі цих слів. Ним оволоділо раптом дивне збентеження. Чи вмів він жити? Чи думав про
життя, про Батьківщину, про сім'ю в їхній єдності, чи тільки діяв, поринутий у ненависть
до ворога, в труд і придушення страху битв? Чи творив він грізну історію свого народу і
нещасної, загубленої в морі безправ'я й страшних випадковостей молодої своєї сім'ї? Чи
не спрощено, механічно виконував він суворі веління історії?
Сіроштан не міг одірвати очей од Бесарабихи. Він наче вперше став перед народом,
в ім'я життя якого він ніс у вогонь своє життя тисячу разів.
— Отаке-то, Сіроштане, — сказав, усміхаючись, Кравчина. — Чув. Ну от. А жінці
своїй. як її звуть?
— Мура.
— Сам ти мурий. По батькові?
— Григорівна.
— Діти?
— Троє.
— Як зовуть?
— Джек, Ріхард і Тимур.
— Як собачата, — засміявся хтось.
— Тихо!
— Марії Григорівні поклонися од мене, якщо мене вб'ють до Вінниці і не зможу
сам її привітати з визволенням як командир твій і друг. А вас, граждане і гражданки,
поздоровляю, і пробачте за спізнення, трудно було. Все. По місцях!
Всі кинулись геть. Остався один Кравчина. До його притулилося не менш як
дванадцять жінок. Вони плакали гірким плачем од пережитого. Він дивився на захід. Він
був надзвичайний.
Капітан Василь Кравчина стояв на горбку і дивився в бінокль. Коли недобита
німецька піхота ринула в пролом, що утворився, він розвіяв її вщент, але бій припинився
ненадовго. Не встигли артилеристи перекурити, як вже горбок під ними затремтів від
важкості ворожої артилерії, задихав, задимив, як вулкан. Заревли над головою літаки, а
вдалині з-за горбів виповзали вже танки.
Кравчина метнувся в бліндаж.
— Якимаха?
— Да.
— Виходь з батареєю праворуч вперед.
— Да.
— В улоговину виходь, в улоговину праворуч, — говорив капітан Кравчина по
телефону Якимасі. — На тебе зараз посунеться з-за бугра танковий вал. Тримай добре.
— Да-а.
— Не відступати до смерті! Передай ружейникам — я наказав.
— Да-а.
— Шинкаренко.
— Да.
— Поглядай на Якимаху. Га?. До мене.
294
— Товаришу капітан.
— Дегтяренко?
— Да.
— Ну?
— Нічим дихати! Сильно накрило!
— Га?
— Притисло сильно!
— Чим? — Бомбами.
— Бомбами?
— Да.
— Якими бомбами?
— Важкими!
— А ти яких хочеш? Легеньких? — розсердився Кравчина. — Ти де сидиш? Де ти
сидиш, я тебе питаю? На війні ти сидиш чині? Говори, де ти сидиш?
— Та на війні, а де ж, по-вашому, на стадіоні "Динамо" чи на весіллі, бодай вона
тричі згоріла, трясця її матері з такою війною.
— Помовч. В чім діло?
— Поранений.
— Га?
— Руки нема. Ясно?. І ноги. І людей поранено.
— Запорожець! Давай Запорожця!
— Запорожець!
— Батарея Дегтяренка виходить з ладу. Наказую бігом зайняв його позицію.
— Да.
— Стояти в смерть!
— Стою!
Великої сили важкий снаряд упав коло самого бліндажа капітана, потім другий,
третій. Завалило бліндаж. Капітан Кравчина чудом виліз з нього, як з могили.
— Запорожець?
— Да.
— Стояти в смерть.
— Та чув уже. Стою, — сказав Запорожець і тут же строго звелів своїй батареї
точно виконувати наказ капітана.
— Тільки прошу без суєти, — добавив од себе Запорожець, коли батарея під
сильним огнем стала на нову позицію. — Коли при мені ото суєта, я перестаю розуміти
противника. Я презираю таку війну. Понятно?
— Да.
— Да не да, а точно. Понятно?
— Точно.
— От суєта. Ну, давайте.
І Запорожець плюнув на долоню, як добрий плотник.
Трудно знайти людину, од якої можна було б почути отакі розумні слова в такий
час. Другий на його місці забелькотів би вже чортзна-що, бачачи, як летіла з-за рогу на
батарею велика колона танків.
Вони грізно коливалися, мов кораблі на хвилях, стріляючи на ходу з гармат і
кулеметів.
За ними гуркотіли десантні причепи, битком набиті п'яними автоматниками.
А на самих танках сиділо множество зеленуватих фріців, вчепившися один в
одного і за що попало, мов нужа.
Грім і гуркіт потрясали все. Вся земля, все здригалося під тягарем залізного потоку.
А Запорожцеві, здавалося, тільки того було й треба.
295
— Давай огонь. — крикнув він раптом неймовірно гучним грубим голосом і весь
мов загорівся.
Спалахнули Іванові хлопці од цього крику, кинулись до гармат. В одну мить нічого
не стало чути.
Гарматні обслуги метались левами в шаленому ритмі
— Снаряд! Замок! Приціл! Огонь! Снаряд! Замок!
Од прямих бронебійних ударів танки репались перед ними, і перекидались, і горіли
з причепами, як на страшному суді. Горіло залізо десант, горіла сталь і рвалась все
ближче, ближче.
— Тихо.
Гармати стрибали, мов люті собаки, і рявкали, й вили, й металися в скаженому
осатанінні.
Шалений огонь гніву й пристрасті битви надавав бійцям такої велетенської сили,
що важкі гармати вертілися у них в руках, як іграшки.
З велетенським напруженням м'язів вони одкочували їх, повертали праворуч,
ліворуч, підкочували вперед.
Вони були мокрі, як у бані.
— Огонь. Огонь. Огонь.
Раптом по якійсь радіокоманді всі танки блискавично крутнулись праворуч і,
передушивши чимало своїх автоматників, кинулися на батарею Сіроштана.
Тоді Іван швидко подав особливу коротку команду. Ударили тоді по танках з усіх
гармат шрапнеллю, ударили з усіх кулеметів і мов вітром змели з них весь десант до
одного німця. Тільки його й бачили. Один лише німець і злетів з танка живий. Загубивши
розум, він кинувся вперед на батарею і підбіг аж до самого Запорожця з таким безглуздим
сміхом, що той перелякався.
— Тю, чорт тебе носить. Приберіть паскуду.
— Перемога! Перемога! Ура! — закричали Підтиченко, Косарик і Торохтій.
Та ні, се ще не була перемога. З лівої сторони через заворот річки заходили уже в
обхід артилерії свіжі німецькі сили.
Проте не вдалося німцям обдурити хитрим маневром славних артилеристів.
Наказавши гаубичним батареям перенести огонь на переправу, сам Кравчина і
мінометники Лобода Іван, Драгун Петро, Романенко, найодчайдушніші кулеметники і
бомбометателі — Володимир Таранов, Гловацький, Джума Урсулаєв, Муравин Степан,
Степан Чумаков, Ковтун Данило і множество других, що їх не можна було вже й
розгледіти на льоту, — все, що було найбільш швидке, гаряче й безстрашне при артилерії,
все в одну мить кинулось до річки, — всі їздові, шофери, розвідники, зв'язківці. Кожний
розумів, що означало загаятись отут хоч на мить. Німці були вже на річці.
Яка була річка! Яка була річка! Найпрекрасніша з усіх плинучих річок. Та сама,
яку переходили вбрід веселі дівчата з граблями і сорочками над головами і захоплюючими
піснями і сміхом! Яка була любима незаймана річка! Вона стала невпізнанна. Вона була
збезчещена, згвалтована і спотворена ворогами.
Вода текла в ній каламутна й кривава, з дохлою рибою, трупами й іншими
останками страждань. Снаряди бовтались у воду і рвалися на дні, і з глибоких тихих ям і
затонів виверталися жовто-білими черевами розірвані величезні соми, сазани, щуки та
інший загублений риб'ячий рід.
Хиталися на кручах столітні тінисті дерева і падали в річку корінням вгору.
Яка була річка! І грязь, і каламуть, і кров у річці, і смерть!
Це була вже не річка, а стік нечистот.
Літали зграї переляканих, знавіснілих птиць над боєм. У повітряних хвилях, як у
тайфуні, їх кидало від вибухів з боку в бік, вперед — назад, вперед — назад! Вони падали
від грізних ударів на землю, шукаючи захисту від чужих і страшних людей.
296
Лисиці дрижали в смердючих лисичих норах. Вовки в кущах, наївшись людського
м'яса, припадали черевами до землі і волочились, гидячи її в відчайдушному проклятому
вовчому переляку. Від жаху у них віднялися ноги і шлунки і закарлючились хвости під
животами. Вони валялись по кущах, як дохлі, і повзали, не сміючи навіть вити, і клацали
зубами. Вовчиці плакали.
Такий страшний був світ у бою. Одна лише людина могла витерпіти бій.
Тут боролось безсмертя зі смертю.
Повітряні хвилі й буйні завихрення од пролітаючих великих снарядів і вибухів мін
зривали людей з землі, крутили їх угорі, як осінній лист, і кидали на землю.
Все повітря прийшло в шалений рух, все воно, вся атмосфера звучала, ревла,
вибухала, крякала і гриміла тисячами громів. Повітря горіло. На бійцях загорались
сорочки. Палали спини у людей. Кричали: «Ой, горю!» І падали на землю, й качалися, й
крутилися по ній, і тушили один одного ударами долонь.
Сім раз сходилися бійці з противником. Сім найтяжчих німецьких атак одбили
вони вщент, в порох, в дим. Тридцять шість ворожих танків палало вже перед ними і
возносило до неба грізну їхню славу. Трупу ворожого лежало між танками множество.
— Запорожець?
— Да.
— Як діла?
— Га? Добрі діла. Га?. Ну, поставили в смерть, ну й стою. Га?. Не дражніть мене,
товаришу капітан. Не люблю я по телефону балакать. Резерви не підійшли, гади! Ну все
одно відступати не будемо! Га? Га? Не чую. не чую. От суєта!
Нічого вже не чув Запорожець. З ушей у нього текла кров. Добрих півтора десятка
дрібних мінних скалок роз'ятрювали його тіло і злили, мов тигра. Півбатареї вже не стояло
на ногах.
Німці пішли в атаку в восьмий раз, потім в дев'ятий, в десятий, в одинадцятий.
Одинадцять раз майже безперервно кидалися осатанілі німці в атаку, і одинадцять раз
одбивав їх Кравчина.
Тоді німці пішли в дванадцяту атаку, в танкову.
Нові танки прибули з самої Франції, де вони більш року чекали вторгнення
англійців, чистенькі, без жодної подряпини, з новими гарно одягненими молодими
танкістами, з свіжими гарматами, десантними командами і порнографічними
фотографіями біля замків. Мов скажені хорти, неслися вони просто на центр
артилерійських позицій проти самого Кравчини, впевнені в повному його виснаженні.
Спочатку Кравчна дав по них шалений вогонь з усіх гармат і кулеметів, а потім,
коли десант злетів з танків, як зграя підбитих горобців, він раптом припинив вогонь і
звелів сховатися всім за гармати, і лише коли танки були вже зовсім близько, коли
спантеличені мовчанням німецькі командири танків повисували з башт свої маленькі
голови, вважаючи себе вже переможцями, він раптом повелів огонь.
Німецькі командири встигли сховати свої голови. Постріли сипались один за одним
з надзвичайною швидкістю. Бронебійники, що окопались у своїх щілинах у безпосередній
близькості між танками, ударили на вибір направо і наліво.
Як же забігали по танках синенькі вогники, як же загорілися танки та як стали
рватися зсередини. Та як почали виплигувати з них з криком і зойком свіжі фашисти.
Страшно поквиталися з ними артилеристи.
— Бийте, бийте, хлопці. Не жалійте ні одної тварюки! — кричав Кравчина,
працюючи вже на батареї пораненого Якимахи як боєць.
Багато танків розбили й спалили товариші в цій атаці, багато німців убили зовсім
близько перед очима, очі в очі, крик у крик, — нічого не пожаліли.
Всі відзначилися до одного чловіка. Кожний пролив кров ворога, і танки жарко
палали перед трупами своїх хазяїнів високими, аж під саме небо, багаттями.
297
Німці не витримали і подалися в нестямі назад. Раптом на бійців з неба посипалась
величезна злива різноманітного паперу. Отруйні листівки з сильнодіючим гидким змістом
для отруєння волі і розуму противника буквально вкрили всю землю, гармати, бійців і
вбите товариство.
Настала могильна тиша. Німці поховались у свої барлоги і слідкували в біноклі за
отруйною дією листівок.
Листівки були свіжі, виготовлені в Берліні найтоншими майстрами отрут. Підробка
правди була в них скаламучена в такій тонкій пропорції з брехнею, хитрощами, загрозами
й обіцянками, що виникла мішанина, здатна звалити з ніг утомлену людину.
«За що воюєте, за що вмираєте?» Се священне запитання, написане рукою ворога,
набирало якогось порочного змісту і, падаючи на бійців з неба в сотнях тисяч своїх
повторень, шелестіло під ногами і, здавалося, шептало з усіх боків, мов сатана: за що, за
що, за що?
Почуття бійців збудилися до нестерпного напруження. Проте ніхто не підняв
листівки, ні один боєць. Всі одвертались од них як од непот-ребства, недостойного
погляду людини.
Один лише капітан Кравчина підняв листівку.
— Підніміть всі, — сказав він бійцям.
— Ні, не годиться нам таке читати. Не хочемо гидити свої руки й душу в такий час,
— сказали бійці і нехотя підняли листівки.
— А тепер, брати мої, — сказав Кравчина, — поки німці думають, що ми читаємо,
хочу вам нагадати перед найрішучішим, а може, для декого й останнім нашим боєм, хочу і
я нагадати вам, за що ми б'ємося, за що помираєм. Ідіть сюди. — Бійці підійшли до
командира.
Їх було вже небагато. Вони стояли перед ним, мокрі од тягаря трудів і чорні од
диму і кривавих патьоків.
Поранені стояли, спираючись на неранених, і дивились на нього з невимовною
ніжністю.
А в кого були перебиті ноги чи спини, чи хто не міг уже стояти з причин слабості
чи болю, ті лежали віддаля, мов підбиті журавлі, і витягували шиї, аби теж послухати
свого командира. Над ними курилася пара і підносилася вгору.
Кравчина зрозумів, що тут не звичайних пояснень, які б визначалися в грошовому
чи земельному обчисленні, ждали од нього бійці. Високі небуденні думи світились на їх
простих обличчях.
Перед ним стояли учасники великих подій, жива грізна історія, її автори і криваві її
виконавці.
— За що ми б'ємося? За що умираємо? — Голос Кравчини затремтів од глибоко
напруженого хвилювання, і хвилювання передавалось бійцям. — Вороги наші б'ються за
особисті багатства, за владу над нашою землею. Наші друзі воюють за мир, і лад, і радості
багатого, щасливого життя своїх країн і здивовано питаються один у одного по кабінетах:
за що ж бо бореться українська радянська людина? За стільки, мов, доларів або марок, як
німецький, чи не за стільки? За стільки гектарів землі, як Гітлер обіцяє кожному солдату?
Ні, не за стільки, брати. Ми б'ємось за те, чому нема ціни у всьому світі, — за
Батьківщину.
— За Батьківщину, — глухо зітхнули бійці.
Кравчина вдивлявся в обличчя своїх дивовижних воїнів. Не прості люди стояли
перед ним, ні. Ті, що пройшли з трудами, гнівом і найтяжчими боями всю Україну, Дон і
волзькі степи з незабутніми розлуками і зустрічами. Ті, що здивували весь світ під
Сталінградом. Ті, що бували в надлюдських бувальцях. Перед ним стояли професори боїв,
засідок і грізних нападів.
— Ось вони! — показав Кравчина на німців, і голос його був гнівний, як голос
народу. — Скажіть мені, брати, чи можемо ми не битись?!
298
— Ні, будемо битись в смерть! — закричали артилеристи.
І хотіли були бігти вже до гармат, але Кравчина спинив їх одним порухом руки.
— Не в смерть, а на життя! За великий Радянський Союз народів!.
— Огонь!! — закричав, не стримавшись, Іван Запорожець.
Не витримали народні серця. Обнялися бійці, як стояли, і заплакали. Тільки
найсильніші стояли без руху, як зачаровані, стримуючи горді сльози.
Німці пішли в атаку в тринадцятий раз.
Потерпівши дванадцять невдач, головний німецький начальник відчув, що він
загинув. Тоді він вирішив учинити останню психічну атаку на Кравчину.
Закидавши артилеристів листівками, він наказав своїм солдатам скинути штани й
сорочки і наступати в одних трусах, з реготом і співами грізних пісень.
Покірні німецькі обивателі почали мовчки роздягатися, думаючи в розпуці про
смерть, про пенсію для родин і проклинаючи нишком свою долю. Тоді, помітивши
занепадництво і пригноблення в своїх лавах, головний німецький начальник пообіцяв
солдатам надбавку в три гектари української землі на голову і повелів їм випити горілки,
настояної на особливому німецькому зіллі. Коли зілля подіяло і солдати, втративши
розум, упали в дурний регіт і веселий гармидер, він погнав їх в атаку під ревище сирен,
свист і тріск автоматів.
— Айн, цвай, драй, фір!.
Наше серце сміється од щастя!
— Айн, цвай, драй, фір.
Хи-хи-хи! Ха-ха-ха!
Свись!
— Ось що значить марширувати!
Коли нас веде Гітлер!
Гав-гав!
— Товариш командир! Уже показились. Ідуть без штанів і гавкають, — доповів
Запорожцеві молодший сержант Неборак.
Почувши отаке, Іван Запорожець розлютувався. Злоба закипіла в ньому з такою
силою, що він спочатку застиг в неприродній позі. Потім несамовита лють спалахнула в
ньому так, що він підскочив, як од гадюки.
Але раптовий телефонний наказ командира несподівано охолодив його. Кравчина
повідомив, що снарядів уже зовсім обмаль, що їх уже майже нема.
— От бачите, — сердився Запорожець на своїх бійців — казав я вам був, бережіть
снаряди. Ось тепер дивіться собі на фріців та чухайте потилиці, поки не підійдуть на сто
метрів.
— Нічого, товариш сержант, — сказав Левко Підтиченко командир другої гармати.
— Раз уже є така заборона, ми підождем. Нехай підходять хоч і на п'ятдесят. О, гляньте.
Тисяча чортів його матері.
З димової завіси показалися фашисти.
Бійці припали до гармат, кулеметів, автоматів, до всього, що могло стріляти
Вороги йшли напівголі, брудні, з волохатими грудьми й животами і являли собою
картину жалюгідну й мерзотну, мов божевільний дім, що вирвався на волю. Вони
реготали, свистіли й вили, пританцьовуючи і тільки несамовиті од жаху їхні очі видавали
тупе страждання. Вони були неначе вже не люди, а лихий сон недужої людини.
Бійці міцно трималися за зброю. Однак по мірі наближення німців у многих
забігали по спині мурашки, та тут їх зразу ж виручив природний супутник їхнього життя
— сміх.
— Гей, німці! Штани погубили! — кричав наводчик Самійло Косарик.
— Ні, не погубили. Послали Гітлеру в Берлін на просушку, — сказав Левко
Підтиченко. Всі засміялись.
— А сорочки познімали для чого?
299
— А то ж на них од гавкання шерсть вигнало, як на собаках. Чуєш, як гавкають?.
Давай, давай, швидше, психи! — кричав Підтиченко, махаючи рукою.
Тут уже всі розважились і почали одпускать на адресу німців зауваження.
— Отож-бо вона й психічеська атака, що гавкають, як пси, — сказав Овчаренко.
— Еге, — сказав Запорожець. — Ось зараз вони в мене погавкають. Зараз ось
полетить з них собача шерсть. Увага!
Коли всі примовкли і німецьке наближення стало майже нестерпним, коли,
здавалося, було вже чути їхнє зловонне дихання, Запорожець подав команду.
Все затремтіло. Все, що рухалося в передніх лавах, було розірване й покалічене
вщент і знищене огнем, проте слідуючі лави не подались назад. Голе німецьке міщанство
лізло через трупи вперед і падало груддям на міни, на кулемети. Рудий єфрейтор Густав
Шмуцке ліз напролом, як заворожений. Чи був він хоробрий і відважний? Не був він ні
хоробрим, ні відважним. Він виконував вищий закон свого життя на війні — наказ. Він
божеволів од жаху. Але ззаду були кулемети. А спереду — земля, гектари. Як він хотів
землі, як він добивався її. Він хотів знищити на ній все, що жило. Цілий рік він колупав її
пальцями, розтирав на долоні, нюхав, брав на язик, чмокав губами, і водянисті його очі
блищали радісним виблиском. — От бачите, — сердився Запорожець на своїх бійців —
казав я вам був, бережіть снаряди. Ось тепер дивіться собі на фріців та чухайте потилиці,
поки не підійдуть на сто метрів.
— Нічого, товариш сержант, — сказав Левко Підтиченко командир другої гармати.
— Раз уже є така заборона, ми підождем. Нехай підходять хоч і на п'ятдесят. О, гляньте.
Тисяча чортів його матері.
З димової завіси показалися фашисти.
Бійці припали до гармат, кулеметів, автоматів, до всього, що могло стріляти
Вороги йшли напівголі, брудні, з волохатими грудьми й животами і являли собою
картину жалюгідну й мерзотну, мов божевільний дім, що вирвався на волю. Вони
реготали, свистіли й вили, пританцьовуючи і тільки несамовиті од жаху їхні очі видавали
тупе страждання. Вони були неначе вже не люди, а лихий сон недужої людини.
Бійці міцно трималися за зброю. Однак по мірі наближення німців у многих
забігали по спині мурашки, та тут їх зразу ж виручив природний супутник їхнього життя
— сміх.
— Гей, німці! Штани погубили! — кричав наводчик Самійло Косарик.
— Ні, не погубили. Послали Гітлеру в Берлін на просушку, — сказав Левко
Підтиченко. Всі засміялись.
— А сорочки познімали для чого?
— А то ж на них од гавкання шерсть вигнало, як на собаках. Чуєш, як гавкають?.
Давай, давай, швидше, психи! — кричав Підтиченко, махаючи рукою.
Тут уже всі розважились і почали одпускать на адресу німців зауваження.
— Отож-бо вона й психічеська атака, що гавкають, як пси, — сказав Овчаренко.
— Еге, — сказав Запорожець. — Ось зараз вони в мене погавкають. Зараз ось
полетить з них собача шерсть. Увага!
Коли всі примовкли і німецьке наближення стало майже нестерпним, коли,
здавалося, було вже чути їхнє зловонне дихання, Запорожець подав команду.
Все затремтіло. Все, що рухалося в передніх лавах, було розірване й покалічене
вщент і знищене огнем, проте слідуючі лави не подались назад. Голе німецьке міщанство
лізло через трупи вперед і падало груддям на міни, на кулемети. Рудий єфрейтор Густав
Шмуцке ліз напролом, як заворожений. Чи був він хоробрий і відважний? Не був він ні
хоробрим, ні відважним. Він виконував вищий закон свого життя на війні — наказ. Він
божеволів од жаху. Але ззаду були кулемети. А спереду — земля, гектари. Як він хотів
землі, як він добивався її. Він хотів знищити на ній все, що жило. Цілий рік він колупав її
пальцями, розтирав на долоні, нюхав, брав на язик, чмокав губами, і водянисті його очі
блищали радісним виблиском.
300
«О моя земле! Моя, моя, моя.» — думав він з пожадливим тремтінням.
П'яний автоматник Шмуцке впав з розгону в яму прямо на бронебійника Івана
Лободу.
Довго боролись вони в бронебійній ямі. Та Іван задушив його й набив йому повний
рот рідної землі. Потім, важко дихаючи, він підвівся і поглянув у бік батареї.
Її вже не було видно. З лівого крила повзли вже до неї німецькі танки з огнеметами.
Огнемети метали огонь. Все потонуло в диму.
Даремно викликав Кравчина батарею Запорожця. Ніхто не обізвавсь. Вистріляли
Запорожченкові хлопці всі покладені їм в житті набої, добре потрудились і попадали
спати на віки вічні.
Смерть не поскупилася на них, не пожаліла на них ні гриму, ні фарб, ні роз'ятрених
ран, ні жорстоких нелюдських каліцтв. Кожному одпустила вона пудів по двісті гарячих
осколків, і куль, і огненних шарів температури надзвичайної.
Ніхто вже не впізнав би їх — ні батьки, ні матері, ані дружини. Та й самі вони в
останній час уже не взнавали один одного, так змінили їх пристрасті смертельного бою.
Все віддали. Все до останньої нитки. Поквиталися з життям, з війною, з ворогами
на всю силу. Не мудрували, не ховались по резервах і тилах, не обростали родичами на
простих своїх артилерійських постах. Не видушували з малих своїх талантів великої
користі, нехтували талантом, не любили виставляти напоказ ні в цілому вигляді, ні в
пораненому, ні в яких доблестях, мало дорожили своїм — непоштиві, насмішкуваті й
недбалі Овчаренко Гнат, Теліга Захарко, Іван Гавриш, Степан Муравин, Паляничка
Трохим, Косарик Самійло, Підтиченко Левко, Неборак Мусій, Глєбов Роман, Джума
Галієв і Андрій Затуливітер. Всі інші були в кущах, де рука, де нога, а де й голова.
Не було в них ненависті до інших народів, ні заздрості. Не бували вони ні по
Америках, ні по Парижах, ні по Лондонах. Не бачили вони союзників своїх в обличчя, ні
їхніх союзних дружин, ні благополучних їхніх дітей. Тільки злобливі лики жорстоких
заклятих ворогів бачили вони за життя в атаках. От які були.
Танки пішли на батарею Сіроштана. З неймовірним трудом добрався Сіроштан до
телефону. Кров заливала йому лице. Він облизував її, солону, й протирав липкою рукою
окривавлені поранені свої очі. Ось і телефонна трубка. Міни крякали навколо, немов
величезні жаби, — ква, ква, ква, р-р-р.
— Товариш капітан? Що робити? Закидає мінами!
— Га?
— Закидає, кажу, мінами, — плювався кров'ю Сіроштан.
— А ти що думаєш, Сіроштане? Вареників з вишнями закинуть тобі німці? Га? Я
тебе знаю, ти любиш смачні страви, — пробував Кравчина підтримати дух командира
побутовими жартами. — Сіроштан, алло. Га? Стояти на місці.
— Да, — сказав Сіроштан. А стояти вже було ні з чим. Не було вже снарядів, і
команди лежали в червоних калюжах. Раптом міни стихли. На батарею йшов важкий
ворожий танк. Сліпий Сіроштан кинув телефон й заметався по землі, шукаючи
приготовлених мін.
— Не бачу я мін, де вони? — шептав він, мацаючи навколо скривавленими руками.
— Покажіть, де вони?
— Ось вони, — сказали поранені.
Тоді, надівши їх на себе два диски, Сіроштан випроставсь:
— Прощайте, брати. Хай живе наша Батьківщина! Хай згине тьма!
І пішов назустріч фашистському танку. Він був сліпий, але в цю хвилину йому
судилося побачити весь світ. Він вмістився в його молодому гарячому серці. Під ногами
його здригалася земля.
Молітесь, матері, молітесь.
301
На третій батареї Мусій Загнибіда, Борщ і Остап Горобець заряджали гармату
втрьох. У них було вже тільки три неповних руки. Недригайло працював коло гармати
один. Підбіг Кравчина і сам став за третю гармату.
Танки підходили на десять метрів. Земля трусилася в шаленій трясці, й гармати
тремтіли дрібним трепетом од близості танків і стріляли танкам у лоб, і танки репались,
мов яйця, і розлітались в шмаття од прямих ударів і внутрішніх вибухів. І тоді вся
гарматна обслуга кричала «ура», плазуючи в своїй крові і падаючи, кричала: «Ура, ура,
ура!»
Але ось закінчились останні снаряди. Тоді воїни кинулись до щілин з гранатами,
мінами, хто з чим міг, і танки ворога стали над їх головами.
— Рус, здавайся!
— Ні, не здамось, не просіть!
— Наш фюрер дарує вам життя, — голосно читали німецькі танкісти з своїх
шахрайських книжечок.
— Ми презираєм ваше життя!
— Годі війни! Ми хочемо вже миру!
— Не буде вам миру! Живих не випустим! — Тоді танки почали крутитися на
одному місці, мов отруєні пси. Посипалась земля. Величезні гусениці заскреготіли по
стальних касках бійців.
— Рус, здавайся! Союзники обдурили вас!
— Самі ви шахраї!
— Ви полонені. Ви наші!
— Вороги, вороги ми!
— Раби!
— Ніколи! Брешете, собаки!
— Ми сидимо у вас на головах!
— Брехня! Ви сидите на мінах! — крикнув Запорожець і висунув з-під танка руку з
міною.
— Три міни!
Забігали у німців мурашки по спинах. Вп'ялися вони в свій злодійський словничок.
Та не було в ньому потрібних слів. — Рус, не бійся, — белькотіли вони.
— Не боїмося! Всіх переб'єм, собацюги! Всіх! — закричав з-під танка поранений
Якимаха. — Думаєш танками задушити народ? Не поможуть тобі танки! Ні! України
забажав? Захотів рабів на козацькій землі? Виходь, виходь, рабовласник! — закричав
Якимаха, і вискочив з міною з-під танка, і застукав по танку.
— Виходь, Гітлер! Чуєш?
Невідомо, чим би закінчилась нерівна отая боротьба. Може б, і не вистачило
благородного людського духу проти німецького заліза, але раптом ударив по фашистах
полк, що прийшов на виручку.
Заметушились німці, загерготіли.
Виснажені атаками і великими втратами, не витримали вони грізного натиску
полку. Крім того, у них перестала діяти весела трутизна, і солдати, почувши сильний
страх і біль у голові, а також убогість своєї наготи, раптом упали духом і, забувши про
надбавку гектарів, посунулись назад, зігнулись і покотились в ріку, захлинаючись і
потопаючи цілими купами.
— Не давайте їм спинитися, не давайте! — кричав Запорожець Орлюку і Вовку
Микиті.
Закипіла вода в річці, запінилася, зачервоніла, розступилася, і не встигли німці
оглянутись, як уже Орлюк і Вовк Микита вискочили з своїми батальйонами на другий
берег.
302
Рідна земля здригалася під ними від вибухів снарядів і бомб, але вже вповзали в бій
нові ворожі сили. Два полки добірного німецького війська навалилися прямо з ходу на
полк Запорожця — і розпочався небачений по пристрасті удару новий шалений бій.
Які бились люди! Немов цілі століття незламної упертості і бойових щедрот
розкрилися раптом в Вернигорах, Труханових, Вовках і Якимахах. Рідна батьківська
земля умножила їх гнів і силу бойового запалу. Вони немов уросли в землю, і коли німці
були вже зовсім близько, вони встали, як один, і пішли в атаку якраз проти середини
грізного німецького валу.
Рудоголовий молодий німецький генерал, прославлений безстрашшям і
жорстокістю, посатанів од удару. Він повелів затиснути полк у залізні лещата і знищити в
порох, щоб замучити й добити потім поранених, контужених чи захоплених у бою. На такі
випадки він мав навіть особливий загін виродків, що тішилися з жахливих людських
страждань. Це були майстри смерті, досвідчені винахідники моторошних каліцтв і тортур,
що перед ними блідло навіть лихе середньовіччя.
Кравчина догадавсь про маневр рудоголового, та не було вже ні часу, ані змоги від
нього ухилитися, і він пішов на неможливе.
— Вперед! Тільки вперед! Дорожіть кожною секундою! гукав він командирам. —
Пробивайтесь вперед, насідайте йому з правого флангу на карк! На потилицю насідайте!
Ніхто вже, здавалося, не чув наказу командира. Та, підкоряючись інстинкту
перемоги, чи то натхненню свого бойового таланту, чи просто вирішивши пролити свою
кров на рідній землі за найдорожчу ціну, бійці зробили неможливе. Вони пробили
німецький вал з небаченою в битвах швидкістю і, вискочивши в тил ворогу, появилися
раптом перед самим штабом рудоголового.
Це порушення правил війни так уразило безстрашного генерала, так нагло
сплутало всі відомі йому плани й статути і так налякало його, що він ледве вистрибнув з
штабу і прудко помчав до першого свого полку. Проте одна біда не приходить, — вже
одступала дивізія. Вже не було штабу в соснових посадках. Не було кого спитати, що
трапилось. Вже бігли крізь зарості цілі підрозділи, а звідкілясь з південного заходу, з
лівого флангу, майже з тилу, насувався гарматний ураган.
— Стій! Наказую, стій! Гальт! — завив генерал, збліднувши од люті. Йому здалося
на мить, що він збожеволів і світ перевернувся в його хворій уяві і летів стрімголов у
прірву.
— Звідки огонь? Це фальш! Гальт, мерзотники! Гальт!
Та ніхто вже не слухав безстрашного генерала.
— «Катюші», «катюші»! Рятуйтеся, тод!!!
Очманіле солдатство бігло, затуляючи голови руками, немов за ними вибухав
вулкан, а декотрі падали з розгону і вкручувались головами в пісок, мов змії.
Раптом велетенський свист і шипіння роздерли мутне повітря. Фантастичний рій
величезних оранжевих стріл наближавсь до посадок з блискавичною швидкістю.
Спалахнула повітряна імла, вибухнув до неба огневий вихор, заметався, заклубився
димом і заповнив цілий світ катастрофічним звуком.
Не стало ні соснових заростей, ні дивізії, ні безстрашного рудоголового генерала.
Все згоріло. Од генерала залишився один залізний хрест.
Проходила на захід грізна артилерія.
А назустріч з заростей лісних мчали вже партизани.
Від тягаря трудів, і радості перемоги, і довгожданої зустрічі з рідною армією їм
здавалося в цей чудовий ясний вечір, що війна вже скінчилася і вони вертаються додому
назавжди з переможною зброєю і гордими шрамами Великої Вітчизняної війни.
Множество ворогів знищили вони в глибоких небезпечних тилах. Багато
непрошених гостей знайшло собі безславну й страшну смерть од невблаганної
партизанської руки.
303
Але такі криваві багаті жнива, як при втечі фронтового ворога, вони жали вперше
три дні й три ночі.
Роман Запорожець з батьком в'їжджали в рідне спалене село. За ними тягнувся
обоз, поранені кричали «ура» на підводах і плакали від радості. Радість поверталась на
землю.
Як величали бійці артилеристів Кравчини, цього передати не можна. Вони були в
ранах усі, крім Недригайла й Лободи, яким од цього було навіть ніяково, і вони голосно
божились на всі боки, що їм так на роду написано, ворожки казали. Всі їм повірили. Всі
були такі щасливі, що забули про свої рани. Товариші обережно несли їх на плечах чи на
руках, радіючи і зворушливо посміхаючись.
Вони возсідали і возлежали на гарячих плечах своїх бойових братів, і на численні
привітні їм усмішки й запитання відповідали достойно і скромно.
— А що, дуже насідали на вас фашисти?
— Да добре насідали, чорти б насіли їхню матір нехай!
— Трудно було?
— Та було й трудно!
— А багато ви їх тут набили?
— Да до чорта набили! Бачте, скрізь он валяються. Багато набили. Дайте покурить.
— Нате, куріть на здоров'я!
Вечоріло. Бійці розташувались у селі, на горі понад річкою, на старому сільському
кладовищі.
З гори розкривався далекий рідний простір.
Товариші сиділи після бою здивовані й ніжні. Вони зворушливо казали один
одному «ви» і гладили один одного по голові і по плечах. Деякі тут же падали і вмить
засипали, провалюючись у сон, і, здавалося, у сні ще догравали страшну свою гру,
здригаючись і кидаючись. І глибоко приховане страждання виривалося з їх сонних грудей
глухими стогонами і палало на лицях тривожними блискавками далеких громів.
Безсмертя народу почувалося тут, на могилках, в отсій давній зміні людських
поколінь. Тут сиділа і лежала сама неначе історія. На присипаних свіжою землею утратах,
серед низесеньких горбочків далеких сивих пращурів, сиділи, спираючись на автомати,
молоді гості-герої і оповідали звільненим з неволі старшим людям про свої діла. Вони
читали їм величезні ненаписані книги оповідань, яких ще ніколи не знав світ і ні один
письменник. Вони оповідали про події, учасники і автори подій. Події були так густо
замішані людським м'ясом, сльозами, кров'ю, криком, стогонами, прокляттями, утратами,
що ніхто вже нічому не дивувався. Це був уже новий світ, нова дійсність серед старої
природи на руїнах старих розвалених хат, у старій, землистій одежі, немита.
Люди являли собою ніби якийсь геологічний шар. Велетенськими катастрофічними
силами його зрушено з свого місця, але невідомо, чи він спинивсь на новій основі. Все ще
обсипалось з нього, падало, і навколо повно валунів, пилу, щебеню, лому — слідів
катастрофи і пахощів шаленого тертя і вибухів.
Олеся стояла біля криниці з відрами.
Проходило військо на захід. Пили воду, зовсім вже інакше — весело.
— Спасибі, рідна!
— Спасибі, серденько!
— Здрастуй, дівчино!
Подяка, привіти й обіцянки звучали в молодих голосах.
Проходили бійці. Олеся дивилась навколо у великій тривозі. Їй хотілося вже
кинути криницю, бігти, шукати, питати, та дівоче передчуття радості не пускало її од
криниці. «Він прийде, прийде Василь»! — кричало в ній усе.
І ось він прийшов.
304
Спочатку капітан Василь Кравчина підійшов до перелазу. Потім швидко через сад,
через спалений двір він вибіг на вулицю, до криниці. Його вже впізнали бійці. Вони
почали кричати йому «ура»!
Олеся оглянулась — Василь! Це був він і не він. Він був інший, і не тому, що був
поранений у голову і руку. Щось було в ньому інше, щось незмірне, невимовне. Вона
перелякалась. Потім вона заплакала, як хвора, і поцілувала його поранену руку.
— Що ж ми скажем одне одному, Василю? — тихо промовила Олеся.
— Скажемо здрастуй, Олесю, — сказав Василь, вражений її зміною.
— Здрастуй!.
— Яка ти красива, — сказав Василь тихо і ласкаво. — Дивись — сива! Ти стала ще
кращою. Тобі, видно, гірко жилося.
— Я вірила. Пам'ятаєш? Часом ні. А ти?
— І я.
— Ти багато їх убив?
— Множество.
— Я бачу. Ти став добрий. Тобі болить?
— Ні! А тобі?
— Ні.
Потім вони обнялись. Він поцілував її руки і лице. І вона. Потім все сталося як у
казці. Прийшов батько Лаврін, брат Роман, прийшов Іван Запорожець, що теж оказався
братом. І хоча всі вони були поранені, а матері, діда Демида, Савки і Григорія зовсім уже
не було, і хата була спалена, стали укупі коло печища і в честь матері заспівали:
Ой піду я до роду гуляти,
Таж у мене увесь рід багатий.
Був вечір. І була ніч. А рано-вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід,
аби ніколи не подумали лихі люди, що не був він щедрим на кров і вогонь, послані йому
ганебною
історією
Європи.
«Зачарована Десна»
Скорочено
Спочатку автор цієї автобіографічної кіноповісті визнає, що в його повсякденне
життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов'язані з довгими
роками розлуки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона
повинна «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних
джерел».
Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє.
Мати, бувало, говорила: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що—небудь у землю,
щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рос-линочка, ото мені радість». Влітку город
так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну,
перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо
на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти
боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили.
На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого
Миколая. Звали його Семеном. Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою
землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні
слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця. Мати
ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий,
і крадькома—таки спалила книжку. «Любив дід гарну бесіду й добре слово».
305
Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх,
«розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що
росло і рухалось навколо». Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба.
От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши
про все, поки й «не засинали в запашному сіні під дубами над зачарованою річкою
Десною». Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у
затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час.
Одного разу Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, потім до огірків. Став дражнити
бджіл, але жодна так його і не вкусила. Бджолине жало хоч і болить, але коли почне
плакати малий, дід чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикласти до болючого
місця. Біль швидко проходить, а за копійку можна купити в крамниці аж чотири цукерки і
смакувати ними до вечора. Погулявши біля бджіл та наївшись огіркових пуп'янків,
хлопець натрапив на моркву, яку чомусь любив найбільше. Оглянувся, чи не дивиться хто,
і став висмикувати морквини. Але вони були ще малі. Так Сашко повисмикував увесь
рядок, але не знайшов жодної великої та солодкої. Потім посадив усю моркву знову в
землю — хай доростає — і пішов шукати далі смачного. Довго хлопчина ходив по городу,
пробуючи усе на смак — і мед з квітів, і калачики, і зелені яблука. Раптом побачив, що
біля моркви снує баба, дідова мати. Вона побачила шкоду і почала лаятися та проклинати.
«Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати,
шоу нас на Вкраїні прості люди в бога недуже вірили. Персонально вірили більш у матір
божу і святих — Миколая—угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в
нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не
наважувались утруждати безпосередньо. Повсякденні свої інтереси прості люди хорошого
виховання, до яких належала і наша сім'я, вважали по скромності недостойними
божественного
втручання.
Тому з молитвами зверталися до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та
інших. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги матері божій, а та вже
передавала
сину
чи
святому
духу
—
голубу».
Прабаба Марусина була маленька та прудка, очі мала такі видющі та гострі, що од них
ніщо не могло сховатися. їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона
не могла прожити й дня. «Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як
вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли
щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі». Прабаба проклинала онука за
висмикану моркву, а в малині лежав «повержений з небес маленький ангел» Сашко і
боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба і не виконала бабині
побажання.
Дід Семен обізвався до своєї матері, попросивши її принести узвару. Вона
переключилася на нього з такими прокльонами, що хлопець з переляку поповз у малину
далі, думаючи, як би всі за ним жаліли, плакали, коли б він умер. Потім почав мріяти, що
добре було б біля ями ожити, а баба щоб з переляку втекла, тоді можна було б побігти до
хати і їсти коливо. Коливо готували, коли помирали п'ять його братиків і дві сестрички.
Сашкові захотілося в лату. Хата була схожа на стареньку білу печерицю, вікна
повростали в землю і не було замків. Мати жалілася на тісноту, а малим «простору й
краси вистачало». На білій стіні під іконами висіло багато гарних картин із зображенням
монастирів. Але найбільш вражаючою була картина страшного божого суду. На неї боявся
дивитися навіть собака Пірат. Хлопець спочатку жахався картини, а потім звик, «як солдат
звикає до грому гармат». І думав: «В нашій сім'ї майже всі були грішні: достатки невеликі,
серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма—тьмуща, а тут ще фамільна
приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все—таки більше
сподівалися
пекла
внизу
картини.
Тут
уже
всі
мали
свої
місця.
Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба
лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда... тримав у
306
руках
сам
диявол
за
те,
що
він
чорнокнижник...
...Старший мій брат Оврам був давно вже проклятий бабою, і його гола душа давно
летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драла голубів
на
горищі
і
крала
у
піст
з
комори
сало».
Мати вважала, що буде в раю між святими «як боляща великомучениця» і так часто
показувала те місце на картині, де знаходитиметься її душа, що там зробилася пляма.
«Фактично найсвятішим у цій родині був один я. І от скінчилася моя святість. Не
треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?» —
подумав малий Сашко і став гірко плакати. Баба почула його плач і стала знову
проклинати,
аж
приспівуючи,
наче
колядку.
Заліз хлопчик у старий човен і став думати, як йому поновити свою святість. Вирішив
«творити добрі діла» — не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до
церкви або рятувати ластів'ят, як вони повипадають із гнізда. Але пташенята не падали, і
Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей. Казали, що за це прощається
багато всіляких гріхів на тім світі. Він знайшов стару шапку в човні (у ній уже й кішка
кошенят виводила), щоб було що знімати для пошани, коли вітатиметься. Хлопець
вийшов за ворота, надівши шапку до самого рота. Але вулиця була порожня, всі дорослі
люди працювали в полі. Тільки сидів крамар Масій, та перед ним шапки скидати не
хотілося, бо він обдурював покупців. Сашко вирішив піти до діда Захарка, коваля, який
курив такий лютий тютюн, що його обходили люди і навіть тварини, облітали птахи.
Малий зняв шапку і привітався до діда, але той його не помітив. Тоді він пройшов ще раз і
привітався уже голосніше, але дід Захарко знову не відповів. На вулиці більше нікого не
було, у Сашка аж душа зайшлася від нудьги. Він вирішив ще раз спробувати привітатися з
дідом, але той так вилаяв його цим разом, що про спасіння душі годі було й думати.
Хлопець дременув додому, знову заліз у човен і вирішив заснути, адже уві сні ростуть.
Лежить Сашко і думає, що він такий маленький, але знає вже так багато неприємних і
прикрих речей. «Як неприємно, коли баба кляне або коли довго йде дощ і не вщухає.
Неприємно, коли п'явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска
сичить коло ніг і червоним дзьобом скубе за штани. А як неприємно в одній руці нести
велике відро води чи полоть і пасинкувать тютюн. Неприємно, як батько приходить
додому п'яний і б'ється з дідом, з матір'ю або б'є посуд. Неприємно ходити босому по
стерні або сміятися у церкві, коли зробиться смішно. І їхати на возі з сіном неприємно,
коли віз ось—ось перекинеться в річку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на
малий — приємно. І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта і побачити в хаті
теля, що найшлося вночі. Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи
ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно
знайти в траві пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки... Приємно спати в човні, в
житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі. І запах всякого насіння приємний.
Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким... І ще приємно, і
дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і лошам, як з чоловіками... Любив скрип коліс
під важкими возами в жнива. Любив пташиний щебету саду і в полі. Ластівок любив у
клуні, деркачів — у лузі... Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки...
Але більш за все в світі любив я музику. Коли б спитав мене хто—небудь, яку я музику
любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я
любив слухати клепання коси».
Коли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас, розповідаючи про
Десну, про трави, про таємничі озера. «А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і
величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не
заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир,
щедроти й добро». Скрізь, куди б не глянули хлопцеві очі, бачили вони рух, неспокій,
боротьбу. Все викликало якісь порівняння, нагадувало давно десь бачене, уявлене й
пережите.
307
Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки — його брати Лаврін, Сергій, Василько й
Іван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали співати. Посідають на тин і
співають, як соловейки. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли від невідомої хвороби в
один день. Люди говорили, що Бог забрав їх до ангельського хору. Батько дізнався про
нещастя на ярмарку, гнав коней тридцять верст. «З чим порівняти глибину батькового
горя?
Хіба з темною ніччю. У великім розпачі прокляв він ім'я боже, і бог мусив
мовчати... Подібний вибух розпачу і гніву, вже не на бога, а на нас, дорослих, бачила мати
в нього над Дніпром, через півстоліття, коли вдруге плакав він на покинутих київських
горах,
докоряючи
нам
всім
до
одного».
«Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була
темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно
смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і весь в той
же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.
Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і
чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як
гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу шкоринкою хліба, щоб не покрапать рядно
над самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і
шанобливість.
Зневажав
начальство
і
царя...
Одне, що в батька було некрасиве,— одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий
безбарвний, убогий! Наче нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую
укрили
брудом
і
рванням...
З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він
годився на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато
землі переорав, поки не звільнився від свого смутку».
Одного разу у них у хаті сталося вночі дві події. Коли Сашко прокинувся вранці на
печі в ячмені, то відразу відчув, що трапилося щось незвичайне. Пахло якось дивно, ніби у
церкві. Мати підійшла до сина і сказала, що вона йому ляльку привела. І показала дитину
у ночвах. Хлопчикові ця лялька зовсім не сподобалась — з маленьким сизим поморщеним
личком. А мати милувалася нею і говорила, що яка ж вона гарненька. Потім заплакала і
повідомила, що померла баба Марусина. Сашко аж зрадів, що ніхто тепер не буде нікого
проклинати. До двору посунули старці, співаючи моторошних пісень. Батьки не любили
жебраків, але мати подавала щедру милостиню, їй хотілося, щоб її вважали за багату. З
усіх старців батько визнавав тільки одного — Кулика, і то лише за те, що той ходив з
бандурою і співав не про божественне. Самому батькові хотілося співати, згадуючи
бурлакування по Дону та по степах запорізьких, але він не вмів.
«Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смаглись на сонці,
восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості
і повноти життя. Весна пливла до нас з Десни. Тоді ніхто не чув про перетворення
природи, і вода тоді текла куди і як попало. Часом весна розливалась так пишно, що у воді
потопали не тільки ліси й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку. І тут
починалася наша слава».
Одного разу трапилася така повінь, якої не пам'ятала навіть столітня прабаба. У
батька був один човен на всю округу, тому до нього прийшов поліцейський Макар і велів
їхати рятувати людей на Загребеллі. Це було якраз перед Великоднем, і батько
відмовлявся, бо не може вранці не пошанувати святу паску. Поліцай пригрозив йому
в'язницею, і батько погодився, велів матері дати йому паску, хоч і не свячену. Вдосвіта
підпливли до затопленого села. «Вся загребельська парафія сиділа на стріхах з несвяченими пасками. Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний
сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було
інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав — все пливло, все безупинно
308
неслося
вперед,
шуміло,
блищало
на
сонці.
Весна красна!..»
Батько сидів із веслом на кормі — веселий і дужий. Він відчував себе героєм—
мореплавцем, рятівником. А вода все прибувала. Село опинилося на острові. Потім стихія
ввірвалася у хати, хліви. Люди рятувались на стріхах. Худоба потопилася. Один лише
Ярема Бобир спокійно зустрічав Великдень, бо ще взимку по поведінці мишей та інших
прикметах дізнався, що буде велика повінь і підготувався як слід.
«Скоро з—за хати виплив невеличкий човник, а в човнику й співці — отець Кирило,
дяк Яким і кормчий за веслом — паламар Лука. Духовні особи плавали давно поміж
хатами і святили паски, підтримуючи морально—релігійний рівень парафії».
Батько підсміювався над отцем Кирилом і його помічниками, говорячи, що тут
треба не «воскресенія день», а «вниз по матушці» заспівати. Батюшка не любив
Сашкового батька за красу і непокірність, а тепер розсердився за такі його слова, а ще
більше, коли батько сказав, що не може хвалити Бога за таку повінь. Отець Кирило так
гнівно закричав, що човен похитнувся, і священнослужитель, зателіпавши руками, полетів
сторч у воду. За ним попадали і дяк з паламарем. «Ой, як же не зарегоче наше затонуле
село, як не возрадуються стріхи! Баби, дівки, діди, чоловіки, діти! От народ! Отак
сміятися з святої паски, з самих себе, з усього в світі на Великдень! І де? На стріхах, в
оточенні коней і корів, що тільки роги й голови стирчать з холодної води. Ні!
Національний характер загреблян не піднявсь до верховин розуміння закономірності й
доцільності лиха. Він спокусив їх на сміх із святої навіть паски. Дивлячись на людей,
усміхавсь і мій батько,— великий добрий чоловік».
Загинуло і щезло геть з лиця землі рідне село не від води, а від вогню, теж весною,
через півстоліття. Його спалили фашисти за допомогу партизанам. Згоріла церква,
переповнена людьми. Карателі ганялися за жінками, однімали дітей і кидали їх у вогонь, а
матері, щоб не терпіти таких лютих мук, самі кидалися за дітьми у вогонь. Повішені
моторошно гойдалися на шибеницях. Не стало прекрасного села. «Горів і я тоді у тім
вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи
церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався крахом і димом од вибухів катастрофічних. З
м'язів моїх і потрощених кісток варили мило в Західній Європі в середині двадцятого
століття. Шкіра моя ішла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни,
виутюжена важкими танками останньої війни людства...» Не можна закреслити у пам'яті
тих страхіть, які зазнав багатостраждальний люд.
Весняні води стояли довго, тому й косовиця в те літо розпочалася пізно. Збиралися
на косовицю довго, мати не пускала малого Сашка, боячись, що його і комарі з'їдять, і
втопитися може, і впасти з кручі, і косою обріжеться. Але батько на те не зважав, узяв—
таки. Нарешті відчиняються ворота, мати хреститься і щось проказує, коні рушають.
Малий не оглядається. «Коло хати мати — зозуля кує мені розлуку. Довго—довго, не
один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго
хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла
мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий».
Сашко лежить на возі. Він їде у царство трав, річок і таємничих озер. Віз увесь
дерев'яний, бо дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно притягує
грім. Дорога до Десни — складна і довга — з калюжами, болотами, горбами, кручами та
бродами. Хлопець дивиться на зоряне небо, Чумацький Шлях і непомітно засинає, а
прокидається уже на березі Десни. «А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все
блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода
ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрівши то коліна і витягнувши шию, як лошак, потім
стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись
лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози— ожина. В кущі — горіхи. В озері воду скаламучує
риба».
309
Сінокіс був гуртовий. При розподілі копиць майже завжди була бійка, бо комусь
здавалося, що його обділили. Особливо войовничим був дід. Запеклі непорозуміння
тривали аж до вечора, але до згоди приходили завжди. Дід охолоджував свій запал глеком
води, а потім філософствував під дубами, що все тепер не таке, як раніше, усе поганшає,
дрібнішає, і Сашко дуже жалкував, що коли він виросте, то «світ споганіє», і «не буде вже
сінокосу тоді, ні риби».
Малий почув, як заскрипіли плоти на Десні, і поцікавився у батька, хто то пливе.
Батько сказав, що то здалека, орловські, руські люди, з Росії. Тоді хлопець спитав, а хто ж
вони самі, хіба не руські? Батько сказав, що ні: «А хто там нас знає,— якось журливо
проказує мені батько.— Прості ми люди, синку... Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать
би, мужики ми...Да... Ой—ой—ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз
тільки званіє зосталось». Далі батько став говорити з дідом, про що саме, Сашко не
зрозумів, але почував, «що не все було добре в давнину на білому світі. Було лиха багато і
великого
смутку».
Погодою на сінокосі, казали, років півтораста завідувала ворона. Це була, так би
мовити, «фамільна ворона» Довженків. Вона все бачила і чула, і віщувала дощ. Один
дядько Самійло не вірив їй. Дядько Самійло не був освіченою людиною, навіть і
хліборобом він був поганим. Але, «як і кожна майже людина, він мав свій талант і
знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули
навіть його прізвище і звали його Самійло—косар, а то й просто Косар. Орудував він
косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою — легко і вправно. Коли б його пустили з
косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і
каша». У всьому ж іншому він був людиною немудрою і слабкою.
Ворона знала кожного і бачила, хто чого хоче. Одного разу батько, розсердившись на
пташку за дощ, який вона накрякала, попросив мисливця підстрелити її. Але ворона
одразу ж перелетіла на дуб за Десною. Повернулася надвечір і накаркала такого дощу, що
він
погноїв
усе
сіно.
А тепер про єдиного на всю округу мисливця Тихона. Він був людиною бідною, і, щоб
не витрачати зайвих зарядів, мусив зробитися снайпером. Але впольовував дичину
мисливець не часто, бо він кульгав, і все птаство чуло його здалеку. Крім того, рушниця
була старовинна і в неї постійно відвалювався курок. Так було і цього разу. Тихін довго
цілився, а коли зібрався стріляти, виявилося, що немає курка. Довго шукали у траві, а
потім мисливець висловив припущення, що він той курок взагалі вдома забув. Хлопчик
ледь не заплакав, собака теж зробився невеселий, зате качки «раділи, гуляли, плескались».
А у Тихона ні на яку іншу птицю, крім качок, рука не піднімалась. Диких звірів теж було
мало
—
їжак,
заєць,
тхір.
Вовки
перевелися.
А от леви, вважав Сашко, водилися, але дуже рідко. «Один лише раз по висипу Десни
пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме». Одного разу «...ми з
батьком поставили перемети в Десні і пливемо до куреня в душогубці на палець од води.
Вода тиха, небо зоряне, і так мені хороше плисти за водою, так легко, мов я не пливу, а
лину в синьому просторі. Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється. «Скинься, рибо»,—
думаю,— скидається риба. Гляну на небо: «Зірко, покотися»,— котиться. Пахнуть трави
над водою. Я до трав: «Дайте голос, трави» — гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний,
залитий срібним світлом берег: «Явися на березі лев»,— появляється лев. Голова велична,
кудлата грива і довгий з китицею хвіст. Іде поволі вздовж висипу над самою водою».
Сашко зачаровано шепоче батькові, що он лев, а той не вірить. Але раптом вмовкає
від подиву. Коли човник порівнявся з левом, батько сильно ляснув веслом по воді, лев
стрибнув і рикнув, а в хлопця й душа від страху вилетіла. Нащо батько хоробрий, а й той
умовк, сидів нерухомо, поки їх не прибило до іншого берега. До самого ранку горів
вогонь біля куреня, хлопчикові було страшно і жалко чомусь лева. Вони не знали, що
робити, як лев почне їсти їхніх коней чи діда, що спав під дубами. Довго прислухалися,
може, звір ще раз рикне. Але лев не обзивався, і малому «так палко захотілось розвести
310
левів і слонів, щоб було красиво скрізь і не зовсім спокійно», бо йому «наскучили одні
телята
й
коні».
На другий день виявилося, що левові дійсно вдалося звільнитися на деякий час з клітки
під час аварії на залізниці під Бахмачем. Він був з мандрівного звіринця. Але йому не
пощастило погуляти на волі — звіра незабаром оточили і вбили.
А хіба можна не згадати Пірата, великого, немолодого і поважного пса, який довго
жив у них. Одного разу Пірат загубився у Борзні на ярмарку, де батько продавав дьоготь.
Аж ось в неділю, тижнів через п'ять, коли всі сиділи біля хати, біжить Пірат — зморений,
худючий. Метрів за сто впав додолу і поповз до господарів, своїм виглядом і голосом
виражаючи усю повноту собачого щастя. Батько, хоч і ненавидів одвертість почуттів,
розчулився: «Отаке буває на світі! Простий «собака, а так збентежить чоловіка». «Мати
плакала ревно, приказувала з невимовною усмішкою: «Га, бодай ти здох! Ну, ви
подумайте, собака, а такий жалісний і таке витворяє. Ач, як повзає. Тьху, де ти, в
нечистого, взявся?» Нічого казати, розумний, добрий був пес. А ще був трудягою — носив
з городу огірки в зубах і складав купкою, випивав зайві курячі яйця. У нього підростав
молодий веселий син, теж Пірат. Той був артистичної натура і любив погратися з телям, з
поросятами, курми й гусьми — своїми й чужими. Інколи ці ігри закінчувалися сумно,
доводилося дорізати птицю. «Мати запевняла, що коли ми їли отаку саду курку, обидва
Пірати дивились з тютюну і по-собачому сміялись з нас».
Або ось про коней... «Здавалось мені, що коні й корови щось знають, якусь недобру
таємницю, тільки нікому не скажуть. Я почував їх полонену темну душу і вірив у
віщування через них, особливо вночі, коли все жило по-іншому. Коні водилися в нас різні,
бо батько часто їх міняв на ярмарку. Були часом хитрі й недобрі коні. Були перелякані,
закляті, стурбовані або заворожені навіки грішники конячі. Але всі вони були окремі від
нас, пригноблені, засуджені безповоротно і навіки. І це було видно по заході сонця, коли
довго дивитись зблизька у велике темно—сизе кінське око».
Важко жилося коням у селян — роботи багато, корм поганий, збруя стерта, ніякої
пошани, часом їх навіть били та кляли. Одного разу хлопчик підслухав розмову коней, що
паслися вночі після важкої денної праці. Вони питали один одного, чого це хазяїн такий
злий і часто їх б'є. Один кінь відповів другому, що то не їх людина б'є, а свою недолю. їй
треба б геройських коней, таких, як раніше були. І пригадують, як возили вони спочатку
пророків під хмарами, були з крилами, а тепер худі і безсилі. З тих пір Сашко ні разу не
вдарив коня.
Колись за вікном почулися дівочі голоси і попросили дозволу заколядувати. Мати
дозволяє, і чується колядка: «Молодець Сашечко та по торгу ходив, святий вечір...» Світ
для хлопця став таким урочистим і святковим, що у нього аж дух захопило. А дівчата все
виспівували його долю. І Сашко уявляв себе молодцем, що продає коня, а кінь просить не
продавати його, а згадати, як вони разом воювали з ордою, турками та татарами. Мати теж
підспівує
щось
небуденне,
«лине
десь
у
просторах
свого
серця».
Довго ще лунала пісня. Потім малого переносили сонного на піч, і він обнімав за шию
свого вірного коня, вирішивши ніколи не продавати його. «Так і не продав я його по сей
день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Якби часом не було мені трудно, як турки і
татарове не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну».
Пройшли косовиця і жнива, поспіли яблука і груші. Хлопцеві пошили нові довгі
штани
і
повели
до
школи.
Учителем був Леонтій Созонович Опанасенко, старий, нервовий і сердитий. Носив
золоті ґудзики і кокарду, був вищим за батька, то ж це надавало йому грізної сили.
Учитель спитав хлопця, як його звати, але той так злякався, що втратив голос, потім усе—
таки ледве вимовив своє ім'я. Далі учитель задав не зовсім розумне питання — як звати
батька. Сашко відповів: «Батько!» Глянули батько з сином один на одного і зрозуміли, що
діло їхнє програне. Нудьга вхопила хлопця за серце, і він не зміг нічого більше сказати.
Учитель промовив: «Не развитьій!» — і відправив геть.
311
«Було це в далекі старі часи. Тоді ще не знав я, що все проходить, все минає,
забувається і губиться в невпинній зміні годин, що всі наші пригоди і вчинки течуть, як
вода, між берегами часу». Але поки що страждання малого Сашка були безмірними і світ
здавався загубленим. Він не захотів навіть обідати і пішов у сад, став біля вулика. До
життя його повернула бджола, яка вкусила і зробила дуже боляче.
Але чи не занадто багато уваги старому коневі, селу і старій хаті? Та, мабуть, ні. «Я не
приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і
весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись
воду, і до моєї білої привітної хатини і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я
роблю ту лише «помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі
народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства.
Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнавання, всі враження буття
зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли
висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва,
нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані
людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і трудїї, не зігрітий
теплим промінням часу, безбарвний.
Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все
минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє
сучасне...».
Багато в житті Сашкових батьків було неладу, плачу, темряви і жалю. І топили
вони горе в сварках та горілці. Але найбільше, що їм відпустила доля,— це роботи, тяжкої
праці. Хоч були народжені для любові, усі родичі прожили свій вік нещасливо.
Але все це у далекому минулому. Одна лише Десна залишилася у спогадах
незмінною. Тепер уже немає таких річок, немає таких таємниць і такого спокою. І русалок
немає, і водяних—мірошників теж. «Зате багато дачників тепер купається в трусах на зло
робочим людям, в гарячий літній час і, очевидно, на досаду, бо чого ж мені й досі так
соромно
відпочивати
там,
де
працюють
люди?»
Давним-давно «Десна була глибокою і бистрою рікою. У ній тоді ще не купавсь ніхто, і
на пісках її майже ніхто ще не валявся голий. Ще ніколи було усім. Були ми всі тоді
трудящі чи малі. Дівчата не купалися навіть у свято, соромлячись скидати сорочки.
Чоловікам з давніх-давен не личило купатись за звичаєм. Жінки ж боялися водою змити
здоров'я. Купались тільки ми, малі. Була тоді ще дівкою Десна, а я — здивованим
маленьким
хлопчиком
з
широко
розкритими
зеленими
очима.
Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я
завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені
подарунків
на
все
життя.
Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні
роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав
рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись
часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих
шляхах».
1942—1956
Андрій Малишко
«Пісня про рушник»
Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
312
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов'їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої.
Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинств .....
Василь Симоненко
«Лебеді материнства»
Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.
Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.
Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.
Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні,
Лопотіли крилати і рожевим пір'ям,
Лоскотали марево золотим сузір'ям.
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
У хмельні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.
Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.
Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
313
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі.
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Весна 1962
Олесь Гончар
«За мить щастя»
У тропічному місті Рангуні, де молоді смаглочолі солдати стоять з автоматами на
постах у своїй джунгляній зеленавій одежі, в місті золотих пагод – храмів, що підносяться
в небо стогами жовтогарячого жнив'яного блиску, в місті, де рано ніч настає і в
присмерках палацу, мовби вихопленого з казок Шехерезади, майне раптом обличчя з
прекрасним профілем камеї, а на сцені, відданій східним розкошам пластики, співають
руки танцівниць, тчуть пісню кохання під звуки дивного інструмента (назва якого так і
зосталась тобі невідома!), — в той жагучий, по – тропічному паркий рангунський вечір з
фантастикою музики, краси і мрій піднебесних згадалася чомусь Ця давня історія, історія
інших широт.
Літо було, перше повоєнне літо, виноградники зеленіли, і перші снопи
виблискували в полях.
Сліпучий день, коли світяться стерні, а шляхом, що стелиться з нашого табору до
найближчого містечка, артилерійські трудові наші коні тюпачать. Тільки не гармату
тягнуть за собою, не в артилерію впряжені, а в звичайну бочку-водовозку. Високо на ній в
пілотці набакиреній, в медалях на всі груди сидить Діденко Сашко, артилерист. Про
демобілізацію думає хлопець, не інакше. Бо всі ми в ці дні тільки тим і живемо, що скоро
додому, а там кожного з нас жде любов. Того своя, того своя, а кого просто невідома,
туманна. Насвистує, наспівує бравий водовоз, недбало пустивши через чоло пасмо
пшеничного чуба. Дунайське небо шовками – блаватами переливається, літо горить,
пашіє, хмелить хлопця.
Яке роздолля навкруги! Під час війни, коли випадало опинитися в горах скелястих
уночі, у хвищу, в завірюху, не раз кортіло йому крикнути, гукнути, гогокнути так, щоб
луна покотилася по всіх Карпатах. Але тоді не можна було. Тоді люди жили нишком,
потайки, покрадьки. Передній край галасу не любить. Зате зараз Діденко, виїхавши за
межі табору, має волю гогокати на всю душу:
— Го – го – го – го – о – о!
— Співаєш? — сміючись питає зустрічний водовоз із сусіднього полку.
—А що — погано?
— Ні, не погано. Так і вовк у степу співає.
— Давай удвох!
— Давай!
І вже у дві горлянки:
— Го – го – го – го! Го – го – о – о!
Лунає, розкочується навкруги, аж поки вони й роз'їдуться, а найдальші женці,
випроставшись, весело поглядають на шлях.
Ніхто не відгукується на Діденкове гогокання.
А хміль сонця нуртує душу, і в голову лізе всяке таке, що чув про любощі
фронтові, про знайомства в медсанбаті, а то й з місцевими грішницями, — таланить же
іншим! А йому — що йому випадало? Гармату тільки й знав у житті, з нею пройшов
314
півсвіту, перемісив багнюки! Понад хмарами з нею був, плацдарми тримав, — за
гарматним боєм ніколи й на дівчат було озирнутись. І ось тепер в'їжджає в палаюче літо
на своїй водовозці, спраглий, самотній.
Стерня, свіже литво полукіпків, снопи і снопи — все виблискує золотом, все
бризкає жнив'яним сонцем.
А один полукіпок ще не вивершений, ще без корони, І щось — як живе полум'я! —
яскраво майнуло й зникло за тією золотою спорудою. І ось уже видно руки загорілі, що до
– вершують свою снопасту працю, ставлять шапкою на полукіпок останнього снопа,— і
він так весело, задерикувато вгору стирчить!
А жниця вийшла із–за полукіпка і, ще й звідси поправляючи снопа, позиркує на
шлях до солдата завабливим оком, так принаймні йому здається. Кофтина палахкотить на
ній. Червона як жар. Волосся темніє, вільно спадаючи на плечі. Ноги загорілі блищать.
Ось уже глек у неї в руці, і жниця, відкинувшись, нахильці з того глека п'є; і навіть п'ючи,
вона, здається, одним оком весело зорить на шлях. Опустивши глек, вона сміливо
всміхається до шляху, ніби під'юджує, припрошує тим усміхом табірного водовоза: «Іди,
напою й тебе.»
І ще дві чи три молоді жниці з'являються біля її полукіпка і давай жартувати, давай
піддражнювати солдата. Регочуть, на мигах щось показують, спокушають натяками.
Але тих він мов і не бачить, поглядом впився в оту одну, що стоїть поміж ними,
хоча й не бере участі в їхніх безсоромних вихилясах, в ту, що своєю усмішкою покликала
його перша.
Насмішниці шаленіють, аж вищать, мелькають пеленами, — що ж ти, мовляв, за
герой, що боїшся й позалицятися?
— Тпру!
Кидає віжки, зістрибує, і вже тріщить цупка стерня під чобітьми, жниці шугають
хто куди навтьоки, розлітаються зі сміхом, з лукавим переляком, тільки вона одна
зостається стояти — незворушно стоїть під своїм тугим золотим снопом.
І хоч це ж вона перша посилала усмішку йому на шлях, і солдат біг сюди теж
настроєний на веселощі, на пустощі, але зараз сміху не було на її устах, не було жарту в її
погляді. Щось інше було. Щось інше світилося з глибини аж присмучених, карим сонцем
наллятих очей. Ах, ці очі, що в них затаєна безодня жаги й ніжності, ця кофтина червона,
благенька, що вже аж розлазиться на смаглому тілі, ці зрошені жнив'яним потом,
напіввідкриті, напівоголені перса. Ніщо не боялось його, все ніби ждало цієї миті, цієї
зустрічі з ним, ніби навіть довгожданим.
Вказала на глечик між снопами,— напийся, мовляв. Діденко подякував, але до
глечика не торкнувсь.
— Звати як тебе? Марічка? Юлічка?
Віями на мить затулилась від нього:
— Лорі. Ла – ри – са.
Золоту соломинку знічев'я крутила в руках. Діденко обережно взяв у неї ту
соломинку, — віддала, не опираючись, лише спаленіла щоками, зашарілася густо.
Відчуваючи, як дух йому перехоплює ніжністю, взяв руку її, маленьку, тверду, у свою —
велику, грубу. Вона не висмикнула й руки, не відпручувалась, а широко відкритими
очима, їх наллятою яснотою мовби дякувала, що він з нею такий ласкавий.
— Лариса. Лариса.— стиха повторював він.
А вона дивилась на нього так спрагло, ніби все життя ждала саме його.
У чорній хвилі волосся, що розсипалось по плечах, помітив срібну ниточку, і це
вразило: що так рано її посріблило? Яке горе, які смутки? І сповнився ще гарячішим
почуттям до неї, бажанням оберегти, прихистити її.
Були сказані якісь слова, — він сказав їх по–своєму, вона по–своєму, — і хоч це
було як мова птахів, і говорилося не для того, щоб зрозуміти, одначе й це щасливе
лепетання ще більше зближувало їх.
315
Десь косу лунко клепав косар, і перепел профуркотів у повітрі, ніби важкий
осколок, а біля неї сонцем пахли снопи, і вона йому теж пахла сонцем і снопами. Руку її
все життя не хотілось би випускати зі своєї, безодня очей заваблювала, густовишневі губи
були так довірливо близько.
Солдат припав до них.
Вона ніби тільки й ждала цього пориву, шпарко охопила хлопця руками і,
відхилена на снопи, віддарювала його жаркими поцілунками спраглості, вдячності й
відваги. Це таки було живе полум'я, що опалило його, обняло, засліпило. Снопи
розлазились, розтікались під ними, як золота вода, п'янили обох, вона лежала горілиць —
жарка, незнайома! — і очі її були повні щасливого п'яного сонця.
Ще не випустив він її з обіймів, як раптом вона шарпнулась, нажахано скрикнула
щось йому в засторогу, і солдат, озирнувшись, угледів, як смерть до них наближається у
вигляді незнайомого, чорного, в жилетці, з блискучим серпом у руці. Догадавсь: чоловік!
Бо тільки чоловік міг наближатись з почуттям такої несамовитої правоти. Біг просто на
Діденка, важко дихаючи, з чорним обличчям, з божевільною каламуттю в очах.
«Смерть!» — промайнуло Діденкові. Ще промайнуло в одну мить те, що сам бачив
недавно: боєць лежить на винограднику затоптаний, поглумлений, з перерізаним горлом.
Почуваючи за собою зіщулену жіночу постать, артилерист ривком вихопив з кобури свій
важкий трофейний пістолет.
Пролунав постріл.
Того ж дня Діденко вже сидів на гауптвахті.
Гауптвахта на узліссі стоїть.
У минулому ліс цей був власністю якогось графа, а тепер його нібито відкупило за
скількись тисяч пенго наше командування, щоб улаштувати в цьому лісі табори. Тут ми
живемо. В глибині лісу — вже наша солдатська цивілізація: посилані пісочком алеї —
лінійки, грибки, червоні кутки, цілі квартали чепурних офіцерських та солдатських
землянок. І ясна річ, що для землянки гауптвахти (чи «губвахти», чи просто «губи») тут не
місце: її винесено осторонь, геть аж на узлісся. Споруджена нашвидкуруч, вона, одначе,
міцно сидить у землі, ледь стирчить гребенем, присадкувата, темна, лобата, нагадуючи
суворість давніх своїх пращурів — один із тих сторожових куренів, що їх колись ставили
запорожці де–небудь на Базав–луку або на Вовчих Водах. Двері важкі, з дубових
неструганих обаполів. Засув на дверях і пломба, наче тут склад з вибухівкою. І ніякого
віконечка, лише вузенька над дверима щілина – прорізь, на амбразуру схожа, щоб миска з
пісною кашею раз у день крізь ту амбразуру пролізла.
Той перший, що прийшов допитувати Діденка, був певен, що причина всьому —
вино. Винних льохів у містечку багато, зараз господарі саме допивають торішнє,
звільняють тару під молоде. Трапляється, що й бійці десь пересидять у льоху, в прохолоді,
найпекучішу спеку.
— Краще не крути, Діденко: в підвалах перед тим побував? — І скалками
примружених очиць дрібнозубий допитувач проймає Діденка, вважаючи, видно, що
бачить його наскрізь. — Відомо, що вони навмисне споюють наших. Кажи: хміль
винуватий?
— Хміль, та не той, що ви думаєте, — відказував солдат.
— А який? Який? Ну?
— Не нукайте, бо не поїдете,— спокійно відповідав Діденко і не бажав більше
нічого для його протоколів розповідати. Хоч як той сікався, а цей сидів насупившись, а
часом навіть починав мугикати пісеньку про Лизавету з кінофільму.
Перед землянкою гауптвахти плац, тобто витирлувана бура толока, де
відбуваються військові наші учби, стоять спортивні пристрої, різні там «кобили» та
«козли», через які солдат мусить стрибати; ще далі за толокою, скільки зглянеш, тропічно
зеленіють виноградники — то вже не наша зона.
316
Доки ми муштруємось на плацу, доки, впріваючи під нещадним сонцем,
вицибуємо, мов гусаки, сюди–туди, в'язень з гауптвахти невідривно стежить за нами.
Скільки не тривають заняття, все виглядає з прорізі над дверима білий Діденків чуб. Іноді
навіть чуємо його підбадьорливі вигуки:
— Давай, давай, гвардійці!
Чи варто й говорити, що симпатії солдатські цілком на боці ув'язненого. Сашко, це
ж наш Сашко, наш славний безстрашний друг артилерист попав на «губу»! Має від нас він
передачі, має цигарки і ковток із баклаги, бо що з того, що він під замком, а ти вартуєш
його, — хіба ж так просто забути пережите, адже ж разом було скуштовано і чужих рік, і
карпатських туманів, і плацдармів палаючих, де трималися до останнього, розстрілюючи
фашистські танки в лоб. Якби воля хлопцям, вони б, напевне, й дня не тримали Сашка
Діденка в цьому арештантському курені. Бо чи таке воно й страшне, що він накоїв, —
один постріл, а перед тим мільйони, мільярди пострілів було зроблено по людині! Не крав,
не грабував, з табору самовільно не відлучався, а що тому ревнивцеві, якого десь чорти
під руку піднесли. то не в зуби ж було йому дивитись!
Ларисою звати її — це єдине, що знали ми, Діденкові друзі, про його любов. А він,
хоч теж тільки один–однісінький раз бачив Ларису, міг розповідати про неї до ранку. Яка
то насолода була, стовпившись коло землянки, припавши до амбразури, слухати й слухати
крізь ту амбразуру його спраглі, закохані розповіді про неї, про свою Ларисочку. Нам аж
дух перехоплювало, коли йшлося про оті снопи золоті, полум'я кофтини, палаючі вуста. А
очі! її очі ясновологі, карим сонцем налляті. Тільки чому в них були ще й смуток,
згорьованість? І вже спільно витворювалось легенду її життя: за нелюба віддано. Бо ж,
напевне, безприданниця, вроду тільки й мала, ось і дісталася дукачеві, жмикрутові
старому, що світ їй, молодій, зав'язав. Буйними барвами солдатська уява малювала, як
безрадісно жилося за нелюбом молодій жінці і як потім збурунилась їй душа, коли
побачила оцього білявого артилериста, що шляхом на водовозці проїжджав. Побачила й з
першого погляду: він! Той, що його мені доля послала!
— Оце женщина! Ось за кого варто в огонь і в воду! — так говорилось про неї коло
гауптвахти. Спалахнула, мов полум'я, зневажила всі умовності, безоглядно віддала
солдатові свою любов. Він переможець, а вона хіба ж не рівня йому? Хіба не здобула
перемогу над своїм рабством сімейним, над плітками, забобонами, хіба не довела,
збунтувавшись, що свобода й любов для неї понад усе?!
— Не кожному таке випадає,— казали Діденкові друзі. — Це тобі нагорода за все!
— Орден вічного щастя,— жартував котрийсь, а Сашко усміхався.
Чули раніше хлопці, що любов змінює людину, що в коханні душа людська
розквітає, а тут це диво звершувалось на їхніх очах. Був, як усі, їхній друг і ось враз із
звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів! І це був
їхній Сашко Діденко! Наче напоєний чарами, тільки й жив він тепер своїми золотими
видіннями, отими снопами, її красою, тільки й ждав, коли вийде з гауптвахти та знов
гайне до своєї циганочки (так він свою мадярочку називав).
— Головне, щоб водовозку мені знов повернули, — казав він до вартових. —
Одразу ж на галопі до неї! Сідай, моя мила! Сядемо поруч на водовозці і гайда через усе
місто: дивіться — це наше весілля, це вже ми з нею муж і жона.
Вартових тривожила його безоглядність.
— Закон цього не дозволяє, — стиха заперечували йому.
— Який закон? — дивувався артилерист, наче з місяця звалився.
— Не сміємо брати шлюб з іноземками. Такий закон.
— Проти любові закон? Не може бути такого закону! Який дурень вигадав?
Побачите, я свого доб'юсь.
Зауважимо, до речі, що Сашко Діденко виявився в цьому провидцем: відмінено
було цей закон. Але сталося це далеко пізніше.
317
Поки що ж, неголений, без ременя, походжає у своєму курені невгамовний
Ларисин коханець, а розводящий на зміну одним вартовим приводить інших, щодалі
суворіших. Декотрі, особливо з свіжого поповнення, стоять на варті строго статутно, з
в'язнем не братаються, сказано їм, що вартують важливого злочинця, — яке тут може бути
панібратство? Грудка каші, кухоль води — оце тобі належиться, і не більше. І їм аж дивно
чути, що він після цього ще й мугикає, ніщо його не страшить, сподівається, видно, що
скоро випустять з гауптвахти.
Діденко й справді жив у ці дні незвичайно: оті снопи золоті, вони і вночі, у темряві
землянки, йому сяяли, — не підозрював хлопець, які хмари збираються над ним.
Той трагічний випадок, що скінчився смертю старого ревнивця в лікарні,
незабаром набув широкого розголосу в країні» про нього зчинила страшенний галас преса
на Заході. Бачите5 мовляв, який розбій чинять окупаційні війська, серед білого дня на
жнивовищі вбивають чесних католиків, ґвалтують їхніх дружин. До командування, яке й
не заперечувало, що вчинок сам по собі непрощенний, ішли депутації, вимагали
винуватцеві найтяжчої кари.
Усе складалося не на користь Діденкові. Країна ішла назустріч своїм першим
післявоєнним виборам, боротьба партій загострювалась, і всюди на розбурханих
передвиборних мітингах вчинок солдата знову був притчею во язицех, про нього
галасували до хрипоти. Даремно на одному з таких мітингів на містечковім майдані, де
різні партії схрестили свої мечі, сама Лариса гукала у вічі лідерам: «Лицеміри ви,
брехуни! Це мій гріх, а не його!» її не слухали, а розлючені родичі та родички чоловікові
ледве коси на ній не обірвали. І обірвали б, якби не заступився старий священик,
душпастир їхній, якому вона перед тим сповідалась.
— Оmnia vincit amor! * — гукнув він до розлютованого натовпу, і хоч його й не
зрозуміли, але це подіяло, як заклятая, врятувавши Ларису від самосуду.
В такій атмосфері, гарячій, щодень роздмухуваній, коли в дію непередбачено
вступили нові сили, коли життя Діденкове вже, як соломину, закрутило бурями інших
пристрастей,— справу його розглядав військовий трибунал.
За те, що він вчинив, Діденка було засуджено до найвищої міри покарання —
розстрілу.
Тепер тільки одна людина в державі могла помилувати його.
Справа пішла до Москви.
Доки ждали відповіді, Діденка тримали все в тій же землянці на узліссі.
Здається, й зараз засуджений ще не до кінця збагнув, що його жде. Вся ця історія з
убивством, судом і вироком стосувалася ніби не його, все сприймалось як тяжке,
моторошне непорозуміння, що має ось–ось розвіятись.
І хоч тепер безтурботного мугикання його більше не чули, проте й духом гвардієць
не падав, тримався з спокійною гідністю, тільки, видно, сон втратив, бо з самого рання,
коли ще й заняття на плацу не було, він уже — як штик: стоїть і невідривно дивиться крізь
свою бійницю на плац, на виноградники.
Що ж, був хміль, а тепер — похмілля.
Одного ранку, коли тільки зазоріло на сході, а хащі виноградників ще темніли у
сивих росах, вибрела з тих виноградних джунглів. вона. З'явилась, мовби силою його уяви
викликана, але не уявна — справдішня виринула з туману, з росяної виноградної
гущавини. Не пломеніла тільки на ній кофтина, як тоді, була темно вбрана, боса,
зарошена, і волосся на голові кучмилося недбало. Опинившись на безлюднім плацу,
озирнулася і, наче знала давно вже, куди їй треба, попрямувала швидкою скрадливою
ходою мавки просто до бліндажа гауптвахти.
Вартовий, новачок із числа поповненців, днями лише присланий у полки, був не з
тих, щоб підпустити незнайомку до об'єкта.
— Стій!
Розпатлана, задичавлена, вона зіщулилась і ще більше прискорила ходу.
318
— Стій! Стрілятиму!
Клацнув затвором, і бровенята його так нахмурились, що не можна було не
зупинитись. Певне, хлопчина–вартовий догадався, хто вона, став проганяти і, хоч як жінка
благала, заламувала руки, він таки відігнав її геть назад, за табірну зону. Проте й там
нещасній жінці, мабуть, чути було, як гатить у двері її в'язень, як аж здригається землянка
від його несамовитої грюкотняви, від зливи проклять, що вилітають з амбразури.
Цілий день відганяли її вартові, але що відженуть в одному місці, вона виринає в
іншому, шастає, никає, мов приблуда, мов незнищимий дух цих розбуялих і ніби
вічнозелених виноградників.
Надвечір варту посилили, проте саме тепер, коли в наряді випало бути
артилеристам, найщирішим друзям Діденковим, вони, взявши перед розводящим гріх на
душу, дозволили закоханим побачення.
Мов з хреста знята — така була вона, коли під поглядами вартових наближалася до
гауптвахти. Для них Лариса не видалася красунею, просто змучена, перестраждана жінка з
темним проваллям очей, що горять, як у хворої, а ось йому, Діденкові, була вона зовсім
інакша, бо, припавши до амбразури, бідолаха аж заплакав — заплакав од щастя бачити ii.
Лариса простягла йому крізь амбразуру свої руки, темні, буденні руки, що, видно,
бачили всяку роботу, і він, вхопивши разом обидві, нестямно став обціловувати їх.
Вартові з делікатності повідвертались, але все одно чули то голос її, що лебедів щось
ніжне, то голос його, повен жаги і пристрасті, аж не вірилось, що це ті ж самі вуста, які
щойно лайку вивергали, тяжкі прокляття шпурляли всьому світові, тепер гарячим
шепотом тануть, захлинаються ласкавістю солов'їною:
— Зіронько моя! Циганочко! Ясонько! Оченя моє каре, щастячко рідне моє!.
Де й бралися в нього, грубого артилериста, ці слова–пестощі, ці ласкаві співи душі,
співи до неї, єдиної, що й справді мовби зробила його щасливим, піднесла своєю любов'ю
на якісь досі не знані верхогір'я. Що знав він досі, що бачив, чим жив? Вирви, та бруд, та
сморід війни, снаряди тільки й умів фугувати, смерть одну тільки й бачив, а вона, ця
любов несподівана, з'явилась, мов з неба, і сонячним духом снопів — подихом самого
життя — тебе обдала, сп'янила навіки.
Вартові через якийсь час стали нагадувати Ларисі, що вже годі, пора, мовляв, але
вона й не чула, аж навшпиньки пнулася, тягнучись усім тілом до амбразури, втопивши в
ній своє худе, обвите кудлами лице. Що вона бачила там? Сині краплини очей, та крутий
солдатський лоб, тепер уже пострижений, та широкі вилиці посірілі — це й усе, що могла
там побачити, а надивитися все не могла, бо, може, це й було саме оте її найдорожче —
один тільки раз відпущене їй на землі.
Запустивши руки у віконце, долонями гладила Діденкові його посіріле в сутінках
обличчя, велике, міцне, одне з тих облич, що їх переводять у граніт. Трепетно голубила
обома долонями щоки йому, аж нестерпно було дивитися вартовим на ці розчуленості,
дивитись, як, зблизившись лице в лице, уже плачуть вони обоє — і він, і вона.
Наче передчували те, що вже насувалось.
Вночі було одержано відповідь: вирок залишається в силі. Підлягає негайному
виконанню — на очах військ і цивільних.
Тепер врятувати Діденка могло тільки чудо.
Дощило, і передосінні хмари облягали небо, коли батальйони похмуро шикувалися
— не на плацу, а на іншому глухому узліссі, над яром, щоб разом з цивільними, родичами
загиблого, взяти участь у цьому останньому ритуалі. Представники місцевої влади теж
прибули сюди — всі у чорному, мовби на знак жалоби.
В старих арміях (чи десь ще й тепер) перед стратою до засудженого заходить піп
або пастор на останню розмову. Тут цього не було, і тягар такої місії ліг на комбата
Шадуру, колишнього Діденкового командира. Старий артилерист, що відміряв, як і
Діденко, півсвіту разом із своїми гарматами, де на стволах уже й зірки не вміщались,
зайшов до землянки понурий, з опущеними вусами. Не знаючи, як вести себе, покашляв і,
319
втягнувши голову в кістляво підняті плечі, присів скраю на холодному земляному лежаку.
Не знав комбат, з чого почати, як відпускати гріхи цьому клятому Діденкові, якого він
навіть любив, адже добрий, надійний був з нього солдат. А тепер ось так обернулось —
згорбившись, стоїть його артилерист без ременя, в безмедальній, непідперезаній
гімнастерці — гімнастерці смертника. Невже це прощальна розмова? Комбатові якось і
самому не вірилось у реальну доконечність і неминучість того суворого присуду. Але ж
доручено. Врешті–решт мусив щось казати. Що їм, смертникам, кажуть у такий час?
Понурився Шадура–комбат. Вийняв кисет з тютюном, взяв собі пучку й Діденкові
подав, і вони мовчки закурили, як наче десь на вогневій між двома боями.
— Ну от, Діденко. Воювали ми з тобою не один день, воювали на совість, ніхто не
дорікне. Я пам'ятаю, як отам під дотами. І під Верблюжкою. І під Бартом, під Естергемом
— усе пам'ятаю. Геройський був солдат. Там куля минула, а тут. Що ж це виходить? На
смерть за Батьківщину йшов, а тепер сам заплямував її? — Він глянув на Діденка, ждучи
заперечень, але той мовчки горбився під накатом землянки, тріщав цигаркою.— Що ж ти
мовчиш?
— А що казати!
— Тисячу разів життям ризикував ти за неї в боях, тисячу разів міг за неї головою
накласти. То хіба ж тепер злякаєшся? Якщо справді заплямував і кров'ю тільки й можна ту
пляму змити — хіба не змиєш?
І знову ждав Діденкової відповіді. Засуджений мовчав, понурившись.
— Ця жінка. Хто хоч вона? Чи то у вас аж так серйозно? Діденко спрагло, раз за
разом затягуючись, дотяг цигарку до вогню.
— Я люблю її.
Комбат зітхнув, кашлянув, і знову вони помовчали.
— Треба ж було їй підвернутись тобі, — з досадою сказав комбат.
— А я не шкодую.
— Тепер уже однаково — шкодуй не шкодуй. Шадура глянув на годинник.
— Ви ж мене знаєте, товаришу комбат, — Діденко раптом розхвилювався.—
Вітчизну, те, що є найсвятіше в людини. Хіба ж я хотів зганьбити?! Та коли вже так
виходить. Коли виходить, що тільки смертю й можна ту пляму змити. То що ж, я готовий.
За півгодини по цьому засуджений стояв перед військами над яром, і темні хмари
пливли над ним. Дочитувалися в суворій тиші останні слова, коли зненацька пронизливий,
як постріл, жіночий скрик вихопився десь над виноградниками й розпанахав тишу до
хмар.
Що після цього додати до цієї історії? Як чудо сталося? Як здригнулись серця від її
зойку — зойку безоглядної туги й любові, і як опустилися дула гвинтівок, і всміхнулись
полегшено ті, що прийшли сюди бути свідками страти? І як він, помилуваний, ступив від
своєї смертної ями назустріч товаришам, друзям, командирам, назустріч їй, своїй безмірно
коханій, що, розкинувши руки для обіймів, сяюча, бігла–летіла в щасливих сльозах до
нього? І як цілу ніч після цього разом веселились війська, й виноградне містечко, й
найщасливіші в світі — він і вона?
Та тільки чуда не сталось. Скрик був, і хвилинне замішання, і жіноча в лахмітті
постать справді була вихопилась з виноградників, майнула перед ошелешеними військами
— та тільки на мить. Порушений лад скоро було відновлено.
Хмари над яром пливли, як і пливли. Сталося все, що мусило статись.
* Любов перемагає все! (Лат.)
1964,
Рангун
—
Київ.
320
Григір Тютюнник
«Три зозулі з поклоном»
Любові всевишній
Присвячується
Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли
розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше,
що бачу—хату Карпа Яркового. А перед нею— молоденька сосна рівними рядочками на
жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона
стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим,
тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина.
Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну;
— Здрастуйте, тітко.
Марфа ворушить губами І проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну
"велику" (у нас її називають ще: "та, що твій тато садив").
Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи.
— Мамо, — питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав,
костюм ось купив), — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?
Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:
— Вона любила твого тата. А ти на нього схожий.
Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали "маленькою Марфою" — знала, що
лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист,
мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька,
тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами — і
сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за
яким в'язала, або з лук, де сіно скиртують.
Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: "Є — нема, є —
нема, є."
Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко — височенний, худющий, як сама
худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа
підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі:
— Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?
— Нема,— одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся,
що вибилося з-під чорної хустки.
— Не брешіть, дядечку. Є.
— Ну — є! Є. так не тобі, а Софії.
— Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу.
— Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено.
— Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. Сині Марфині очі запливають
слізьми і сяють угору на дядька Левка — ще синіші.
Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем
за пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі:
— На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це. виженуть мене.
— Ні-ні-ні, дядечку! — аж похлинається від щирості Марфа. — Ось вам хрест
святий!
Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться Їй по щоках —
пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу.
— Чорнила слізьми не розмаж, — каже Левко і одвертається: жде.
Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на
грудях, і шепоче, шепоче.
— Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила. Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не
зробила. Спасибі, дядечку, рідненький. Нате вам осьо, вип'єте за його здоров'я.
321
Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню.
— Хіба що за його здоров'я,— бурмотить Левко,— а так зроду не взяв би.
І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з Порожньою майже сумою (тоді
не дуже-то люди писали один одному).
А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов'язати до вечора свої шість кіп
— і вітер сушить — не висушить сльози в її очах.
— А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?
— Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала.
Отуди ярком, ярком — і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде. Вона
щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.
— І ви на неї не сердилися?
— У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.
— А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?
— Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке.
Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а їй дев'ятнадцять. Два годочки
прожила з Карпом своїм і нажилася на сто. Тато ж. він якось і не старів, однаковий
зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків. сокіл був" ставний такий, смуглий, очі так і
печуть чорнющі! Гляне було—просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому,
що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як
бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки
голубили— такі сумні. Дивиться ними — як з туману.
Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо бувало
втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа
першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну,
ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в
другий — розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в
руки — їж, Карпе! І тьопає, як на себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски
ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. "Я,— каже,— картоплю в
галушках люблю. Картоплі треба більше кидать у галушки". Товстопикий був,
товстоногий. І рудий — матінко ти моя. Як стара солома. Марфа проти нього—
перепілочка. Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й
одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата. Я ж бачу. А він затулить
надбрів'я ' долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько.
— Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе
світиться. А він:
— Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?
Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не
болять — вони закам'яніли.
Василь Стус
«Як добре те, що смерті не боюсь я»
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
322
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розвіється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, прозирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.
20.1.
«О земле втрачена, явися!..»
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурове простелися,
пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті,
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті
і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів,
ранкові нашепти молільниць,
де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі
над безберегістю полів,
де коси чорні на світанні
і жаром спечені уста,
троянди пуп'янки духмяні
і ти — і грішна, і свята,
де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
323
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.
Іван Драч.
«Балада про соняшник»
В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі...
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
- Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
Ліна Костенко
«Страшні слова, коли вони мовчать»
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
«Українське альфреско»
Над шляхом, при долині, біля старого граба,
де біла-біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
324
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.
Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,
і вишні чорноокі стоять до холодів.
Хитаються патлашки уздовж всії стежини,
і стомлений лелека спускається на хлів.
Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
Я знаю, дід та баба - це коли є онуки,
а в них сусідські діти шовковицю їдять.
Дорога і дорога лежить за гарбузами.
І хтось до когось їде тим шляхом золотим.
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин…
«Маруся Чурай»
Скорочено
Розділ І. Якби знайшлась неопалима книга
«...року божого такого—то, і місяця такого—то, і дня... Чурай Маруся — на підсудній
лаві, і пів—Полтави свідків піддверми».
Маруся стоїть перед судом тому, що її звинувачують, немов би з ревнощів вона отруїла
свого коханого, Гриця Бобренка. Один за одним постають свідки. Параска Демиха
розповідає, як бачила Гриця, що повертався від Чураїв, блідий та смутний. А ось
передсудом Фесько — «млинів дозорця скарбу військового». З його розповіді дізнаємося
про таємні побачення Гриця та Марусі за селом над ставом, а одного разу Маруся зробила
спробу полишити життя, втопившись у тому ставу, певно, що через Гриця. Напівживу
витяг її з води тоді Іван Іскра. Але на це суд не зважає, бо нині звинувачують її. Мати
Гриця привела аж 17 свідків: ...а з тих сімнадцяти має п'ять, котрі до присяги годні будуть.
От вони й називають Марусю відьмою. Горбань вважає історію прозаїчною: дізнавшись,
що Гриць збирається одружитися з Галею Вишняківною, Маруся навмисне вчиняє злочин
— поїть зрадливого коханого отрутою. Отже, вона винна у скоєнні злочину. Все просто.
Картину доповнює заплакана наречена Гриця, якій усі співчувають. А що ж сама Маруся?
Вона ні слова не сказала праву. Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все.
А як хочеться Бобренчисі побачити її приниження, як хочеться, щоб дівчина
виправдовувалася, просилася! Але Маруся мовчить. І ось, не соромлячись людей, Грицева
мати розповідає про те, що було таємницею двох закоханих — Марусі та Гриця. Цинічно
розмірковує мати Гриця привселюдно про те, чому саме вона не заважала їхньому
коханню:
Щоб у заміжніх погубив підметки? Чи, як чернець, скоромився мирським? Чи щоб пішов
до Таці Кисломедки, котра тягалась бозна—де і з ким!
І кожне її слово болем відлунює в душі Марусиної матері. Вона не витримала, та тільки й
сказала:
Чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна!
325
Чужа душа — то тихе море сліз. Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.
Відтак за нею мав слово Яким Шибилист. Він розповів громаді, як ріс Грицько, якого
Чураї і годували, й до розуму наставляли, бо матері його, бачте, часу не було ним
опікуватися: «...воювала — за курку, за телицю, за межу». Маруся та Гриць зростали
разом та й покохалися. Дівчина щиро, а от Гриць:
Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому. Від того кидавсь берега
до того. Любив достаток і любив пісні.
Тим часом до суду прибуває посланець із Січі з листом від кошового з проханням про
допомогу Хмельницькому. Послухавши, учому справа, він зауважує:
Ця дівчина... Обличчя, як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що, як інший вибрати закон,—
не з боку вбивства, а із боку зради?
Ну є ж про зраду там які статті?
Не всяка кара має буть безбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу — злочин, а людину — можна?!
Але об казуїстику суддівського столу ламається не тільки шабля Леська Черкеса, що
протестує проти вироку суду — віддати Марусю на катування.
Лесько сказав: — Кого в цім ділі шкода, Так це Івана Іскру. То — козак. Таке нещастя хоч
кого знеможе. Це ж можна тут рішитися ума. Любив же він Марусю, не дай боже! Тепер
сидить, лиця на нім нема.
Серед різних людей, що зібралися у суді, син Якова Остряниці, Іван Іскра. Цей чесний
шляхетний юнак кохає Марусю, але не тільки в тім справа. Він справжній патріот, і слова
його — промова патріота і гуманіста:
Ця дівчина не просто так Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа...
Коли в похід виходила батава, —
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні...
Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших
корогвах! А ви тепер шукаєте їй кару. Вона ж стоїть німа од самоти. Людей такого
рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти!
Але усе марно. Не розбираючись далі, судді присудили Марусю до страти на шибениці.
Підсудна очі слізьми не зросила. І милосердя в права не просила.
Розділ II. Полтавський полк виходить на зорі
А час іде. Усюди точиться боротьба. У боях вирішується доля народу:
326
Там бій гримить. Там гине наша воля. Там треба рук, і зброї, і плечей.
І що там, здавалось, чиясь маленька доля, чиєсь життя! Усе ніби правильно. Був суді І
винесено вирок. Але мовчить Полтава, приголомшена власним вчинком. Чи може, ця
тиша така напружена, бо ніхто не співає напутніх пісень, проводжаючи полку поход, на
смертний бій.
Годуйте коней. Неблизька дорога. Благословіть в дорогу, матері. А що там буде, смерть чи
перемога, — Полтавський полк виходить на зорі!..
Вогненна зірка в небі пролітала, Сичі кричали, вісники біди. На сто думок замислена
Полтава вербові гриви хилить до води...
А власне, що ж, такі часи криваві. Що варт життя? Ну, стратять ще когось. Промчався
вершник по німій Полтаві — у серці міста громом віддалось...
Той вершник зветься Іскрою Іваном. Йому сьогодні тяжче, ніж кому.
Він посланець Полтави до гетьмана Богдана Хмельницького.
Розділ III. Сповідь
Про що ж думає Маруся у ті три дні перед стратою?
Пройшло життя. Не варто було і труду. Лише образи наберешся вщерть. Останні дні вже
якось перебуду. Та вже й кінець. Переночую в смерть.
Виявляється, життя тяжить її, таку молоду. Вона стомлена вкрай, зневірена, покинута, і до
того ж, як з'ясовується, невинна у смерті Гриця. І все ж Маруся докоряє собі:
Ой, ллються сльози материнські, ллються! ,
Свята печаль, печаль біз гіркоти.
Загинуть хлопці, та хоча б по—людськи.
А як загинув, як загинув ти?
Вона знає: там зараз полк вирушає у похід:
І десь там юрми, натовпи, там люди! Там зорі в небі чисті, як ромен. Ще жінка мужу падає
на груди, і діти тягнуть руки до стремен.
Чиясь край шляху плаче наречена. Там вийшли всі — і немічні, й малі. І тільки я до цього
непричемна. Я зайва людям на своїй землі.
А полк іде. Нема коли журиться. Уже хтось інший став під корогву. Хорунжі є, немає
тільки Гриця. А я жива... Чого я ще живу?!
І поринає Маруся у спогади.
Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там.
І в цих спогадах вона і Гриць завжди разом: працюють, допомагаючи батькам; граються;
слухають розповіді діда Галерника про війни, про полон; щедрують на свята. Здавалося,
що усе життя — це свято.
Чомусь згадались ночі на Купала... Зірками ніч висока накрапала. Бездонне небо і
327
безмежний світ, а нам всього по вісімнадцять літ. Такі несмілі, ще тремтять вуста. Отак до
ранку — ніч і висота.
Але було і перше горе — страшна загибель батька.
Що хто там здався, тільки той і вижив. А батько ж наш, він здатися не міг. Він гордий був,
Гордієм він і звався.
Він лицар був, дарма що постоли. Стояв на смерть. Ніколи не здавався. Йому скрутили
руки і здали...
А потім їхні голови на палях повиставлялись в полкових містах. Людей зганяли. Мати моя
впала, і крик замерз у неї на вустах.
А коли Маруся почула, як про долю її батька співає пісню кобзар, з переповненої душі
вперше полилася і її пісня.
І десь в ті дні, несміло, випадково, хоч моя пісню склала не одну, печаль я вже торкнула
вперше слово, як той кобзар торкав свою струну.
Вона так поважала і любила батьків, адже вони були для неї взірцем в усьому. А як вони
кохали один одного! Дівчиною Маруся мріяла, що колись і у неї буде така любов:
Я — навіжена. Я — дитя любові. Мені без неї білий світ глевкий...
Відтак вона вимріяла, вигадала своє кохання:
Моя любов чолом сягала неба, А Гриць ходив ногами по землі.
Тільки мати серцем розуміла, як помиляється дочка, адже Гриць — «Бобренко. Він же не
Чурай».
— Ох, не рівняй! Роти в людей, як верші. Ти кажеш — батько, а життя біжить. Наш батько
з тих, що умирали перші. А Гриць Бобренко — з тих, що хочуть жить.
Йому сподобалась не стільки інша дівчина, скільки достаток її батьків. Осьде зійшло
материне насіння!
То все небесні, сину мій, мигдалики. А треба жити, сину, на землі. Тече повітка. Хата
занехаяна. Підмокло сіно. Поламався віз. Все просить рук. Усе кричить хазяїна, і грошей,
грошей треба позаріз!
Він справжній син Бобренчихи. Маруся, вражена звісткою про залицяння Гриця до Галі
Вишняківни, ходила, наче хвора.
Спинити Гриця не зробила й спроби, ходжу, хитаюсь, як після хвороби. І хоч би злість яка
чи ворожнеча, — нема нічого. Пустка. Порожнеча.
Вона все намагалася зрозуміти: чому? Але не було відповіді. І, забувши про порядність,
насміхалася над нею Галя, і сміх той стримів у спині Марусі, як ніж. Ніколи не заплакала
при людях ображена до самого серця Чураївна. Але боліло серце, так боліло, що не було
бажання жити:
А люди судять, їм аби причину. Дарма що лихо, що такі часи. І шла крізь очі, мов крізь
колющину, Обдерта до кривавої роси.
328
Але не хочеться згадувати лише гіркі дні. Були ж колись щасливі:
Любилися ми, не крилися. У мене душа, було, піснями аж бринить. У цій любові щось
було священне, таке, чого не можна осквернить.
Як вони з Ірицем колись мріяли про майбутнє! І все Гриць, було, промовляє: «Затям,
любов любов'ю, а життя життям». Чого він боявся, адже ніколи не був боягузом у бою, а
тут не може обрати, та ще й виправдовується:
Не так ті кулі козаку страшні, як це щоденне пекло метушні.
А Ірицева мати не відступалась від свого. Кожного дня жалілася на неіснуючі злидні,
говорила, що треба брати дівчину заможну, а любов до Марусі лише хвороба і треба
видужувати. До того ж, Маруся надто розумна:
Таких дівок на світі не буває, хіба ж для цього дівці голова?
І під впливом материних речей Гриць обирає... Галю.
Нестерпний біль пекучого прозріння! Яка мене обплутала мана? Чи він мені, чи я йому —
нерівня. Нерівня душ — це гірше, ніж майна!
Але виявилося, то нелегко — вдавати, що кохаєш. І одного разу він знову прийшов до
Марусі. Прийшов, щоб полегшити свою душу, не думаючи, як воно було їй. Адже він
кинув н на неславу людську, саму зі своїм болем. Та ще ж їй і дорікає:
Тобі дано і вірити й кохати. А що мені? Які такі куші?! Нелегко, кажуть, жити на дві хати.
А ще нелегше — жить на дві душі!
Гриць знаходить виправдання для себе, благаючи її простити, а матір — благословити
їхній шлюб. Та Маруся знає ціну тим клятвам:
— Іди до неї. Будеш між панами. А я за тебе, Грицю, не піду. Це ж цілий вік стоятиме між
нами. А з чого, Грицю, пісню я складу?
Почуття людської гідності ніхто в ній не знищить — ні Гриць, ні Галя, ні поговір
людський. Та й не помсту вона готувала для нього, бо не зреклася кохання, навіть
намагаючись зректися свого життя:
Не помста це була, не божевілля. Людина спроста ближнього не вб'є. Я не труїла. Те
прокляте зілля він випив сам. Воно було моє.
З розпачу зібрала Маруся зілля, про яке знала від бабусі. Зібрала для себе, бо несила було
жити. Тепер, коли Гриць випадково випив її отруту, вона ще більше прагне смерті, як
жаданого спочинку:
Хоч там уже дихну на повні груди, побачу зблизька Господа хоч раз. Так буде краще.
Важко було, люди, і вам зі мною, і мені між вас.
І от останній ранок.
А, може, я і справді вже причинна?
329
Помер мій Гриць з відкритими очима.
То ж він мене і мертвий виглядав.
І, одстраждавши, знов, мабуть, страждав.
Бо він же тут лишив мене одну,
Я йду. Я скоро. Я наздожену.
Мати принесла для неї новий одяг, чоботи, намисто. Либонь, вона сподівалася бачити
дочку гарною, щасливою, та не судилося. І Маруся перебирає ще бабусине намисто,
одягає білу сорочку:
Аякже, смерть усе—таки це празник, який буває тільки раз в житті.
Розділ IV. Гінець до гетьмана
Палає Україна. Скрізь точаться бої:
У Києві — пекло. У Хвастові — чорно. Кипить і клекоче усе за Дніпром.
Степами, лісами, де через долини, по дорозі, а де й навпростець «гінець доганяє світання».
Посланець Полтавського полку боїться, що не встигне, але він сповнений надії на
справедливість. Його путь лежит до Білої Церкви, де знаходиться Богдан Хмельницький.
Над Білою Церквою смуга багряна, і змилені коні аж лука стають. Усі до Богдана і всі од
Богдана — із тьми виростають і в тьмі розтають.
І ось він дістався до гетьмана:
...Гетьман підняв безсонням обпалені очі. Гетьман сидів за похідним столом у шатрі. Троє
старшин — у рубцях, у кривавому клоччі — прямо із бою — говорили про бій на Дніпрі...
Тут, може, ідеться про долю країни! — а я про чиєсь там одненьке життя!
До нього і звернувся Іван Іскра, це саме він — посланець від Полтавського полку.
Сповістивши про те, що полку дорозі, Іван розповів сумну історію Марусі Чурай і
попросив заступитися. І великий Богдан по—людськи зрозумів усе і розсудив. Може,
згадав славного Гордія Чурая, може, пісні Марусі, які співала вся Україна.
Чи думав про Марусині пісні,
такі по Україні голосні,
що й сам не раз в поході їх співав,
і дивував, безмірно дивував, —
що от скажи, яка дана їй сила,
щоб так співати, на такі слова!..
...Чи думав про ту голову відтяту,
поставлену в Полтаві у ті дні.
Чи про дівча, що закричало: «Тату!»—
і перейшов той стогін у пісні.
Отже:
Богдан подав наказ гетьманський свій — уже печаттю скріплений сувій.
Що в ньому? Чи встигне Іван до Полтави вчасно?
Розділ V. Страта
330
На світанку Маруся вже готова до страти. Душа майже спокійна. Очима вбирає дівчина
такі буденні картини, що іншим разом нічим би й не спинили уваги. Невже відспівала?
Душа у безвісті полине, очима зорі проведуть. Чи хоч пучечок той калини мені на груди
покладуть? — ось чим переймається Маруся — питанням дівочої честі, бо це важливо як
не для неї, так для матері. Як їй боляче зараз! Як витримає мати цей страшний тягар —
смерть своєї дитини?!
А в степу серед ковилів уже готова шибениця. І по дорозі вже потяглися туди люди:
Що їх веде — і доброго, і злого? Де є та грань — хто люди, хто юрма?
Що воно діється з людьми! Он якась молодичка ще й дитя з собою узяла. Усі чекають.
Чого? Видовища? Зазирає до кожного у вічі Лесько Черкес, нагадуючи про давній звичай.
Якщо хтось добровільно згоджувавсь вийти заміж за приреченого до страти, то його
милували. Але Черкесові відмовляють: «То ти ж не дівка, тут же навпаки».
Юрма безжальна, у неї нема душі. І пропускають наперед Бобренчиху, бо вона, бач,
«заслужила». І ось у натовпі прошелестіло: «Ведуть!»
Якась вона не схожа на убивць. Злочинниця — а так би зняв би шапку. На смерть іде, — а
так би й поклонивсь.
Маруся йшла, гарна та горда, якою її знали завжди. Ніколи ніхто з цієї юрми не побачить
ні сльози, ні страждання на її обличчі. Бо вона — Чураїв-на. Так колись гордо прийняв
смерть її батько, так чинили її великі предки — не схилялися. Чи зрозуміє це натовп? А
навіщо? Вони чужі. Може, саме такої гордості не прощали їй, бо не кожному під силу
жити з високо піднятою головою, незважаючи на пересуди обмежених, забобонних
людей. Вони — юрма. А справжній народ — це такі, як вона, як Іскра, Черкес, Шибилист,
як Чурай і Хмельницький. Від них і надійшов порятунок. Іван устиг вчасно. Гетьманський
наказ скасував вирок суду, бо «смерть повсюди, а життя одне»:
В тяжкі часи кривавої сваволі смертей і кари маємо доволі. І так чигає смерть вже
звідусіль.
То чи ж воно нам буде до пуття — пустити прахом ще одне життя?
Чурай Маруся винна у в одному: вчинила злочин в розпачі страшному. Вчинивши зло,
вона не є злочинна, бо тільки зрада є тому причина.
Не вільно теж, караючи, при цім не урахувати також і чеснот, її пісні — як перло
многоцінне, як дивен скарб Середземних марнот. Тим паче зараз, при такій війні... Про
наші битви — на папері голо. Лише в піснях вогонь отой пашить. Таку співачку покарать
на горло, — та це ж не що, а пісню задушить!
Та покарання й так було досить: дівчина вже пережила свою смерть. І коли оголосили, що
вона вільна, Маруся мовби скам'яніла. Стояла і не рухалась. Аж коли привезли її матір,
отямилася: хоч матері радість.
Розділ VI. Проща
331
Але не витримала мати випробувань і незабаром пішла з життя:
Недовго мати щось тоді і прожевріла, щось після того тижнів півтора. Кленочками
червоними й рожевими її на той світ осінь провела.
Маруся залишилася сама. Що тримає її тут, серед людей, що не знали любові й прощення?
Та й сама вона відчуває пустку в душі, провину свою за тс, що сталося. Через те й
вирушила до Києва на прощу.
Вона йшла далекими дорогами, чорна, худа, змарніла. Дивилася на світ порожніми очима,
як чужа. Та минав час, і Маруся, чутлива до краси, починає відчувати її, вбирати очима,
серцем, душею:
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, —
оці степи, це небо, ті ліси,
усе так чисто, гарно, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Краса рідної землі лікувала змучену душу Марусі. Тож коли дівчина зустріла дорогою
мандрівного дяка, душа її вже знову була готова до спілкування з людиною, прагнула
вірити. їй хотілося говорити і слухати неспішну мову старого мудрого дяка. А він
ставився до неї, як до дитини: пожалів дівчину і допоміг, коли вона поранила ногу. Та
найболючіша рана була в її душі:
Хотіла жити, а життя не вийшло. Хотіла вмерти — люди не дали.
І старий дяк, який бачив за життя немало, промовляє до дівчини:
А як подумать, дівчинко моя ти, то хто із нас на світі не розп'ятий? Воно як маєш серце не
з льодини, розп'яття — доля кожної людини.
Затамувавши подих, слухала Маруся розповіді дяка про життя його в Полтаві. Та не сміла
сказати, чия вона: це тільки її страждання, це тільки її життя.
Дорогою вони бачать міста і села, що стали біллю і славою України. Тут пролилася кров
за волю України.
Там відступало військо Остряниці. Тут села збив копитами Кончак. А у долині річки
Солониці слізьми покути висох солончак.
Тут війна знищила стільки людей, що й переночувати ні до кого попроситися. Це тут
схопили колись Наливайка:
Був молодий і гарний був на вроду. І жив, і вмер, як личить козаку. За те, що він боровся...
За те, що він боровся за свободу, його спалили в мідному бику!
А ось уже й Лубни — столиця страшного Яреми Вишневецького:
Там жив Ярема, син Раїни, страшний руйнатор України.
Нема тепер палацу на Замковій горі, та живе печальна пам'ять про злочинного мучителя
власного народу, ганьбою вкрите це ім'я.
В історії свої карби, свої уроки. Спочиваючи в одній із порожніх хат, дяк пригадує все, що
знав про Вишневецького, про навколишні села:
332
Тут од Лубен до самої Волині лежать навколо села удовині. Причілки виглядають з
кропиви.
Страшні картини обпаленої землі, понівеченої війною, примушують Марусю на якийсь
час забути про особисте горе:
Чи серце знову плакати навчилось на цій дорозі в Київ із Лубен?!
І ось в її душі народжується пісня про Байду та Вишневецького. Дяк здивований:
А ти співаєш — душу всю проймає. Бувають, може, й кращі голоси, але такого другого
немає!
Слухаючи Марусину пісню, він висловлює гіркоту з того, як мало справжнього слова є в
Україні, бо так звані поети «складають віршики святочні, а в селах ридма плачуть
кобзарі». Де ж воно, справжнє слово:
А хто напише, або написав, велику книгу нашого народу?!
Невже її так ніхто і не створить — велику книгу історії життя і боротьби великого народу:
Усі віки ми чуєм брязкіт зброї, були боги в нас і були герої, який нас ворог тільки не
терзав! Але говорять: «Як руїни Трої». Про Київ так ніхто ще не сказав.
Багато ще непізнаного і неназваного в історії України. Про це розмірковують Маруся і
дяк, подорожуючи стражденною «дорогою до Києва з Лубен». З гіркотою дивилися
подорожні на покинуті села. А де ще були мешканці, з острахом зачинялися вони по
хатах: боялися мору, лихих людей — усього. Невипадково й притулок на ніч знайшли
мандрівники не десь у хаті, а на цвинтарі. Тут тихо й затишно, ніхто вже нічого не бажа і
не чинить кривди. Примиренням віє від кожної могили. Ось старий поляк закляк біля
одного «надгрібка».
Це ж, певно, тут уся його родина — у цій землі... Скорбота всеочисна! Оце уже і є його
вітчизна.
Ото ж бо й воно, що хтось мріє усе загарбать «од можа і до можа», а хтось просто живе, і
йому болять рани тієї чужої війни:
Колись нащадки будуть одмивати оцю печаль од крові і глупот.
Бо можновладці — тяжко винуваті. А що зробив народові народ?!
Цей розділ подає широку панораму тодішнього життя України. Він містить роздуми над
долею народу українського і всього людства.
І ось він — Київ!
Возсіяв хрестами...
І ось він — Київ, за валами він! —
той стольний град, золотоверхе диво,
душі моєї малиновий дзвін!
Але Київ — то є суцільна руїна на той час. Підчас боротьби українського народу проти
іноземних загарбників не помилували литовські, польські гетьмани Радзивілл та
Потоцький не тільки міста, але й священних храмів.
І він ввійшов, литовський князь, сюди. Як ніж у спину. А Потоцький — в груди. Богдан
між ними, як між двох огнів...
Три дні і три ночі пломенів Київ:
...Стояв собор старовинний із випаленою душею... Лежали зрушені плити, як зашерти
чорної криги. І янголи в білій одежі впритул обступали вівтар.
Лише священні печери Києво-Печерської лаври вціліли. Туди й по-сходилися прочани.
Довго водив дяк Марусю, розповідаючи їй про святих, які знайшли тут останнє
пристановище. Та не стільки про них говорив дяк, скільки про тих, хто, на його думку, не
менш заслуговував зватися святими. Він говорив про лицарів—козаків, що навіть життя
не пожаліли для свого народу, а ніхто не знає про їх героїчні вчинки:
І каже дяк: — Немає у нас міри. Та й розум за бодягу зачепивсь, Сисой, Мардерій —
мученики віри. А Байда що, од віри одступивсь?
333
Аби слова, хоч бред второзаконія.
А що сильніше підпирає твердь —
молитва преподобного Антонія
чи Наливайка мученицька смерть?..
Вже скрізь у нас є різні школи братські.
Пів—України — сироти козацькі...
Такі ж гіркі, такі ж безобороннії!
А їм все те ж — про подвиги Февронії.
Бо вчити дітей треба на прикладах власної історії. Ця історія — не видумана, вона жива в
пам'яті людській. На цій пам'яті й слід виховувати патріотів. Гаряча пристрасна промова
дяка про героїв України, у тому числі й про Чурая, батька Марусі, викликає в пам'яті
дівчини живі картини, спогади про ту страшну зиму, коли вороги постинали голови
п'ятьох козацьких старшин, серед яких був і її батько. Але, заплакавши, дівчина так і не
зізналася, що вона — дочка славного Чурая. Пишатися батьком, любити його, шанувати
його пам'ять вона вміла, але користатися його ім'ям вважала негідним.
Одного разу дяк розповідає Марусі й про своє життя. Він теж колись кохав. Та коли його
панна погребувала українською мовою, назвавши її «хлопською», він зрікся любові, бо то
була чужа йому людина. Сумом відлунюють слова дяка:
Ну, та й нічого. Так мені і треба. Немає щастя, — можна жити без. В душі людській, крім
видимого неба, є одинадцять всячеських небес.
Був регентом і був я канархистом. Любив людей і обминав юрму. І відзначався
коромольним хистом — несклонностю к духовному ярму...
Бував я скрізь. Душа у мене боса. Пройшла тернами множества земель... Пізнав любов,
пізнав я і ненависть. Гарячий був, доходив до нестям. Колись я жив. Тепер я розминаюсь з
людьми, з лісами, з небом і з життям.
Зустріч із хорошою людиною, прості й мудрі слова трошки загоїли душевні рани Марусі
Чурай, розрадили її.
Очима дяка вона бачить і Київ, і людей навкруги, по—своєму переживаючи події не
тільки свого життя, а і відчуваючи подих історії, її велич:
Тепер у Лаврі—де вже ті ліси? Де молитовна тиша над лісами? Лише Дніпро, брат
вічності й краси, тече в лугах тих самих і так само.
Усі тут рівні перед Богом і перед цією вічною величчю краси:
Пустельник б'є в пустельне било. А в цій пустелі — тисячі людей.
Тут є такі, що трохи чи не плазом. Сліпі, німі. І в кармазинах є.
Чи нас господь почує усіх разом, Коли так просить кожен про своє?
Вже й повертатися пора, залишилося пом'янути своїх померлих... Пом'яну і попелом
розвіяного батька... і матір, що звела я у труну... Тих, що душа не виговорює... Гордія...
Ганну і ...Григорія.
Дяк, либонь, не любив прощатися. Залишив Марусі в дарунок хустку та іде добрий спогад
про себе та й пішов собі. Дівчина залишилася сама з думкою про те, що треба якось жити,
як уже жива. З тим і подалася додому до Полтави.
Розділ VII. Дідова Балка
Зима в Полтаві була тривожна:
І знову лихо. Не пройшло і году, — У Білій Церкві складено угоду. І знову ти лишилась на
поталу, і знову панство суне на Полтаву.
Дозором ходять козаки, вдивляючись у засніжені далі:
Козацька мата дивиться на шлях, — по самій обрій порожно в полях... Пустеля, степ...
ворон голодні ґвалти... Нема кому із ним заговорить. Лише димок із Дідової Балки курить
334
собі у небо та й курить...
У балці поблизу Полтави давно стоїть хатка, де живе дід Галерник. Двадцять років пробув
діду неволі на ворожій галері. Відтоді усе, що він робить з дерева, схоже на маленьку
галеру. Чимало бачив діду житті, чимало ворогів пройшло повз його хати, а він усе
тихенько робить свою справу: різьбить то ополоник, то ложку, то ще якісь нехитрі
потрібні хатні речі. Його кликали пересидіти ворожу навалу в Полтаві, та він залишився у
своїй хаті. До цього діда й завітав Іван Іскра, щоб порадитися про Марусю:
В ній наче щось навіки проминуло. Прийшла із прощі дивна і гірка.
Так від людей Марусю відвернуло, що вже нікого й в хату не пуска.
Вона самотня, але горда: не приймає жодної турботи. Іван боїться за її життя, а Марусі
наче й байдуже. Адже він ще сподівається зробити її щасливою:
Ми з нею рідні. Ми одного кореня. Мабуть, один лелека нас приніс. Батьки у нас
безстрашні й не впокорені і матері посивіли від сліз... Ми з нею — діти однії печалі. Себе
читаю у її очах.
Та нема поради у справах кохання. Єдине, що дід знає точно, — істина така:
В житті найперше — це притомність духа, тоді і вихід знайдеться з нещасть.
Розділ VIII. Облога Полтави
Недарма ходили дозором козаки: незабаром під брамами Полтави опинилося вороже
військо. Надворі вирує хуртовина. Шлях ворожого війська до Полтави був довгим та
виснажливим, і є ж угода, що мусять впустити, та коли? А міцна брама зачинена і мовчать
вали.
Лиш на валах козацтво походжає і за щитами залягли стрільці.
Лютують вороги, лаються голосно, бо вже вкрилися інеєм. Нарешті «від Пушкаря козак з
міського валу такий універсал на списі їм подав»:
Панове! Ви і ми — це рівні два народи. В боях рішили спір, і вільні ми тепер. ...Наш полк
стоїть у полковому місті. Це значить — стоїмо ми на своїй землі.
Отже, ні про який договір не йдеться. Полтава — місто українське, а не польське чи ще
чиєсь. Усякі вороги зійшлися під мури міста.
І німці є. Теж лицарі тевтонські. Усе кричить, нуртується, гуде. Звалити хочуть стіни
єрихонські. Нічого. Вал міцненький. Не впаде.
На валу стоїть Іван Іскра. Він думає про Марусю. Як вона там, самотня, усіма покинута, у
холодній хаті посеред суворої зими. Він просив її бути за дружину для нього. Але
промовила Маруся:
— Кого ти любиш, Іване? Мене чи свою пам'ять? Красива я була, правда? Схожа на свою
матір. Смілива я була, правда? Схожа на свого батька. Співуча я була, правда? Схожа на
свій народ.
Вона відмовляє собі у щасті, вважає, що не може дати щастя сама, бо вона гірка,
понівечена життям.
Моє життя — руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте.
А над Полтавою нависла загроза. Три тижні місто в облозі, і вже вороги рубають віковий
Пушкарівський ліс. Рубають безжально, не думаючи про завтрашній день. А стріляти не
можна, бо панство тільки й чекає на будь—яку провокацію. Стоїть Полтава.
...А дні ідуть. Удавнилась облога. Вже навіть звикли. Йдеться до Різдва. З усіх боків
одрізана дорога, — Полтавонько, ти все—таки жива?!
У місті голод. Із сумною іронією описує автор базар, де на всіх продавалося дві качки й
одна паляниця хліба. Зате матерій було багато, приправ було безліч. Та приправляти
нічого. На свят—вечір навіть куті ні з чого зварити.
Іван був у Марусі: «Прийшов до неї, навіть не зраділа». Ніби нічого їй уже не потрібно, а
сама вона як тінь. Після Різдва облогу було знято.
Бо поки тут вони під валом бігали, у ці ворота ступою товкли, у спину їм з Брацлавщини й
335
Чернігова нових повстань пожежі припекли.
І ожила Полтава дзвоном цвинтарної церкви, живим гомоном радості, а над Дідовою
Балкою знов курився димок. Живий був дід. Жива була Полтава.
Розділ IX. Весна, і смерть, і світле воскресіння
Після тяжкої зими прийшла нарешті весна. На неї так чекали, а вона прийшла раптом,
несподіванно. Просто повіяв вітер з півдня, і рушили сніги прямо у Ворсклу. Весна несла з
собою надію на спасіння. Принаймні з голоду вже важко померти, коли все росте на землі.
Весна прийшла. Скасовано угоду. Вся Україна знову у вогні. Цвіте земля, задивлена в
свободу. Аж навіть жити хочеться мені, — радіє й собі Маруся, хоч вона хвора на сухоти.
Кашель доймає її, кидає то в жар, то в холод.
А дні стоять,— не хочеться тужити! І кожна пташка хатку собі в'є. — Скажи, зозуля,
скільки мені жити? — Кує зозуля... Цілий день кує...
Приходив до Марусі Іван, посидів мовчки. Попрощався, бо знову йому до бою:
Богдан підняв козацтво за свободу, універсалом обіслав полки.
І не витримала душа, здригнулась і рвонула услід полку, услід Іванові:
Прощай, Іване, найвірніший друже, шляхетна іскра вічного вогню!
Маруся стояла край шляху, як колись, а повз неї йшов полк. І співали пісні. її пісні:
«Зелененький барвіночку», «Не плач, не журися, а за свого миленького богу помолися» та
інші. І серед них «Ой не ходи, Грицю». .
Дівчаточка, дівчатонька, дівчата! Цю не співайте, я ж іще жива.
РОЗДІЛ 5. ТВОРИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ-ЕМІГРАНТІВ
Іван Багряний
«Тигролови»
Скорочено
ЧАСТИНА ПЕРША
Розділ перший Дракон
Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум'ям і димом, потрясаючи ревом пустелі
і нетра, вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон.
Не з китайських казок чи тибетських храмів — він летів із дивної пекельної
країни людоловів. Гнав над безмежжям Уралу, через хащі Сибіру, мимо понурого
Байкалу, через дикі кряжі Забайкалля, Становий хребет...
Жоден народний чи небесний герой — ані Микита Кожум'яка, ані сам Юрій
Переможець не в силі б подолати цього страшного дракона. У нього шістдесят коробок—
вагонів — шістдесят суглобів. Попереду вогненноока голова — надпотужний паровоз «Й.
С.» (Йосиф Сталін), а позаду — такий же «Ф. Д.» (Фелікс Дзержинський). Біля кожного
вагона — щетина багнетів. І кожен вагон — руда домовина, в якій повно поглинених
жертв, повно живих мертвяків. Крізь заґратовані віконця видно тисячі мерехтливих
тоскних очей, що дивляться на втрачений світ — осяяну сонцем країну, озвучену сміхом
дитинства і юності, де лишилися мати, родина, дружина.
У цілому ж — це етап, «ешелон смерті», етапний спецешелон органів ОГПУ—
НКВД.
Мчить ешелон без зупинки, несучи в собі приречених, безнадійних,
змордованих, хоче замчати їх у безвість, щоб ніхто й сліду не знайшов.
Вогненне око прожектора нишпорить по шпалах і нетрях — чи не тікає хто?
336
Іноді бахкає постріл. То вартовому ввижається зрада чи втеча, а він мусить бути
пильний, «бдітєльний», бо це його «дєло честі, дєло слави, доблесті і геройства».
Утікають сотні, тисячі кілометрів. А дракон усе летить. Він — один із багатьох і
підтримує собою страшну легенду — таємничу легенду про зникнення душ.
На окремих пунктах ешелон зупиняється. Тоді вартові біжать по дахах вагонів,
перевіряючи, чи ніде не проломлено. Перестукують стіни: чи не зрушена дошка десь?!
Адже їм неодмінно треба «довезти етап до призначення — до тієї прірви, що десь
утворилася і що її від років уже вигачують людськими кістками та душами і не можуть
ніяк загатити».
На кожній зупинці пробігає вздовж ешелону начальник етапу, стурбовано
озираючи вагони. Десь на середині зупиняється і кричить:
— Многогрішний!!!
Замість багатьох очей з'являється пара мерехтливих цяток, а голос, як із могили,
понуро відповідає:
— Я!..
— Звать!?
— Григорій!
Начальник якусь мить вдивляється в ув'язненого, заспокоєно обертається і йде
назад.
Арештант відходить від вікна і з пекельним гнівом цідить крізь зуби: «Бережеш,
с—с—собака!» Інший насмішкувато каже:
«— Отак! Ти, браток, як генерал тепер! Сам великий начальник не їсть і не
спить — все прибігає з поклоном».
Ешелон зривається і летить далі, а в грюкоті коліс зринає раптом пісня — важка,
бурлацька — «Та забіліли сніжки, забіліли білі...». І скільки б вартові не стукали
оскаженіло в стіну вагона, пісня не вмовкала, билася, як птах, у домовині.
Начальник прибігав до Многогрішного на кожній черговій зупинці. І після
кожної нової перевірки дедалі більше заспокоювався, навіть додавав насмішкувато:
«Маладєц!» А в Григорія «все більше було тут і безоглядної рішеності на щось
надзвичайне... Клекіт зборканої, але не зламаної і не упокореної волі, що проривався зі
стиснених щелепів, не віщував нічого доброго».
Ешелон пролітав мимо дивних, чудових країв. Раптом, на п'ятнадцяту добу
шаленого гону, земля обірвалася. Далі був океан...
Поїзд зупинився і став витрушувати з себе вантаж. Дивно, як могло вміститися
стільки люду в цих брудних рудих коробках!
«Тисячі! Тисячі обірваних, брудних, зарослих, як пращури, і худих, як скелети,
людей! І все старих, згорблених. І хоч серед них багатьом по 20— 25 років лише, але всі
вони гейби діди. Тисячі завинених в дрантя і коци і так — напівголих, викиненихз
вітчизни, з родини, з спільноти, погнобле-них, безправних, приречених... Так, приречених
на загин, десь там, куди, ще вони не дійшли...
...Вони купчились отарами, зігнані в великі купи, мов вівці, і оточені шпалерами
варти, тупо дивилися вперед — на сиву пустелю, в заткане легким туманом безмежжя.
Туди стелився їм шлях — через те море Японське та й через той океан Тихий
безмежний. Етап іде на Магадан десь. Це ще тисячі кілометрів водяною пустелею до
понурої, невідомої Колими а чи й далі.
Та ніщо їх не зворушувало і ніщо їх не лякало. Вони були тупі й байдужі,
виснажені, дивились просто себе на воду... Кияни, полтавчани, кубанці, херсонці...— діти
іншої, сонячної землі й іншого, сонячного, моря».
Вартові розігнали місцевих жителів, пильнували арештантів, піднявши рушниці
й тримаючи псів—вовчурів напоготові.
І раптом зчинився переполох. Начальник ешелону побіг перевіряти, чи є серед
ув'язнених Многогрішний, а його не було. Всіх людей поклали на землю, стали
337
перераховувати. Одного не вистачало. Вартові скаженіли. Перевірили вагон і виявили
перерізані ножем дошки. Григорій вистрибнув на ходу поїзда і навряд чи отой сміливець
лишився живим, але арештанти зраділи. У них аж дух піднявся, озвалася давно розчавлена
людська гідність. Пригадувалися слова втікача: «Ліпше вмирати біжучи, ніж жити
гниючи!»
Людей повантажили на пароплав. Вони вже знали всі подробиці втечі цього
сміливого юнака, приреченого на двадцять п'ять років каторги.
«Прощались із землею, прощались із усім. А ввіччю, либонь, стояв відтворений
о'браз того, хто не здався, хто лишився таки там. Образ як символ непокірної і гордої
молодості, символ тієї волелюбної і сплюндрованої за те Вітчизни...
Пароплав канув у сивім тумані. Аза ним поснувалась легенда про гордого
сокола, про безумного сміливця...
Недоказана легенда про нікому не відомого гордого нащадка першого
каторжанина Сибіру, про правнука гетьмана Дем'яна Многогрішного».
Тим часом по всій Транссибірській магістралі і по всіх прикордонних заставах
було розіслано телеграми про втечу і розшук «страшного державного злочинця».
Особливі прикмети: юнак 25 літ, русявий, атлет, авіатор.
Розділ другий Світ на колесах
«Поблискуючи нікельованими ручками м'яких купе, сяючи яскраво освітленими
вікнами, тим же маршрутом по Транссибірській магістралі йшов інший експрес —
«Тихоокеанський експрес нумер один».
М'яко погойдуючись, як у мрійному вальсі, пишаючись шовком фіранок на
вікнах, мерехтячи люстрами, котився він, ніби разок блискучих коралів... Віз,
заколисуючи, екзальтованих пасажирів десь у невідомий і вимріяний, казковий край, в
дивне золоте ельдорадо».
Це був найкращий і наймодерніший експрес у СРСР, розрахований на
десятиденну комфортабельну мандрівку — 12 тисяч кілометрів залізничної колії.
«У м'яких купе мрійно і затишно. Заставлені квітами, набиті валізами і
патефонами, осяяні світлом різнокольорових абажурів, вони були заселені експансивними
і горластими мешканцями різного віку й статі. Цілий експрес був набитий ними, творячи
окремий світ — світ на колесах і в той
же час відтворюючи копію тієї фантастичної «шостої частини світу» — копію в
мініатюрі, лише трохи причепурену і розгальмовану.
...Інженери і авіатори, ударники і так літуни, партпрацівники і туристи,
колгоспні колективізатори і радгоспні бюрократи, раціоналізатори й індустріальні
авантюрники, прокурори і розтратники, потенціальні злодії... Цивільні і військові...
Працівники органів «революційної законності» і контрабандисти... І літні «відповідальні»
пани, і ексцентричні, але так само «відповідальні» панни, чи то пак «товаришки» пані і
«товаришки» панни з коханцями й без коханців, з портфелями і без, з партстажем і без...
Закохані «кішечки» і ще більш закохані «котики» ...Відповідальні відрядженці і
безвідповідальні рвачі та дезертири, з партквитками і без, з дисциплінарними стягненнями
і без...
...Словом — цвіт робітничо—селянської імперії у всій його величі і
багатогранності».
Усе це мандрівники, шукачі щастя й пригод, а найбільше — кар'єри.
Поїзд живе «реальним і напівфантастичним, але безжурним, рожевим життям...
Як той метелик—одноденка». Тут немає начальників і черг, традиційних зборів. «Світ
ідеальної свободи і повної відсутності диктатури».
338
Проблискують дні і ночі. Пролітають мимо ліси, пустелі, гори. А в експресі
панує володар дум і сердець — Арсеньєв з його «Дерсу Узала», уссурійською тайгою,
женьшенем і тиграми.
Про тигрів розмов найбільше. Про них розказують страшні історії,
сперечаються, через них навіть сваряться.
«Тигри. Страшне божество, смугасте шкірою, а ще смугастіше репутацією.
Всемогутній «Амба», славніший за самого Арсеньєва і екзотичніший за все на світі.
...З тиграми міг змагатися хіба тільки женьшень — чудесний корінець, могутній
талісман, міфічний і одначе реальний плід уссурійського ельдорадо... Навіть папороть, що
цвіте в ніч проти Івана Купала по цілій європейській літературі, з усіма скарбами, що вона
їх береже, з усім комплексом легенді казок, блідне перед тим магічним женьшенем».
Чи думав Арсеньєв, що його твір підніме таку масу людей і пожене їх у край,
який дивно поєднав у собі субтропічний рай і сибірське пекло? У країну, де письменник
пообморожував ноги й легені та врешті й дочасно помер у біді та злиднях.
Експрес летів собі далі. Мінялися краєвиди, мінялися й настрої пасажирів. Усе
вражало їх новиною, щораз то чудовішою. На станціях купували вироби народної
творчості — гармонії, сопілки, свистілки, в'ятські іграшки, кошики, капці. Біля Іркутська
співали давньої каторжанської пісні. Біля Байкалу купували омулів, бо це не просто риба з
тієї «омулевої бочки», про яку співала ціла романівська імперія, згодом — ціла «широка
страна родная», а символ суворого байкальського краю.
Разом із змінами у зовнішнім світі пасажири відчувають зміни внутрішні,
пов'язані з різницею у часі. «Вдень хочеться спати, а вночі — їсти. В обід нерви стають
мляві, а вночі нападає ентузіазм». Створився хаос. Деякі звели свої потреби до їсти і
спати, інші не давали спокою лікарям, які, втративши самі сон і спокій, «грали напропале
в преферанс, загубивши межу між ніччю і днем».
За Байкалом спостерігали екзотичних тубільців: червоношкірих бурятів, гордих
бронзових якутів, тунгусів, китайців.
Коли поїзд їхав Забайкаллям, пасажирів став розважати якийсь професор історії.
Він розповідав їм про перших каторжників Сибіру, перших політичних засланців —
навіженого протопопа Аввакума та бунтаря й «ізмєнніка» — «малоросійського» гетьмана
Дем'яна Многогрішного.
«Це вони були відкривателями і зачинателями тієї жахливої сторінки, першої
сторінки в епопеї невимовних людських страждань на цій землі...
За ними пішли чередою безліч інших, відомих і безіменних каторжників...
національних героїв цілої низки народів...»
І мов ілюстрація до професорової лекції обабіч колії, спершись на кайла та
лопати, по коліна в грязюці та воді, вишикувались цілі хмари каторжників. Бамлагівці...
Всі кинулися до вікон. Ось вони, справжні, невигадані. Вимучені, виснажені, в
лахмітті. На них страшно було навіть дивитися. Стояли нескінченними лавами, обтикані
патрулями з рушницями і псами.
Вони прокладали нову магістраль, вимощуючи її своєю розпукою,
стражданнями, гатили собою прірви й провалля. Нащадки Многогрішного і нащадки
Аввакума.
З вікон експреса почали летіти речі — махорка, плитки шоколаду, хліб,
черевики...
Бамлагівці кинулися до подарунків, топчучи один одного. Почалася стрілянина.
Дехто з пасажирів, не витримавши цього видовища, зайшовся буйним плачем. А
шеренгам каторжан не було краю, вони вставали, мов з—під землі.
Та все те промайнуло, як марево, і лише на хвилинку затьмарило настрій
пасажирів експреса. Натомість прийшли нові враження, ще екзотичніші.
***
339
У салон—вагоні затишно, крутяться вентилятори, пляшки з коньяком та винами
чекають, щоб їх відкоркували. Скляні вази запрошують покуштувати тістечка та цукерки.
Кельнери стоять напоготові, вгадуючи кожне бажання клієнта.
Але відвідувачів стає дедалі менше — в декого спорожніли кишені, інші
захопилися преферансом до одурення, деякі накручують на патефоні модну румбу.
Лише кілька людей у салон—вагоні. Один з них — майор, чорнобривий, з
м'ясистим носом, років за тридцять. Попиває червоне бордо і читає «Правду». Студіює
промову вождя на черговому з'їзді ВКП(б). Іноді виймає олівець і щось підкреслює,
захоплено посміхається.
«Майор виглядає — як саме втілення могутності, сили і гонору своєї
«пролетарської» держави. В цілім експресі не тримається ніхто так гідно, так незалежно і
гордовито, ба навіть трохи презирливо, з таємничою міною і незрівнянним почуттям
вищості».
Його не хвилюють ніякі ексцентричні історії, бо він знає і може ще й не таке, він
сам —легенда, від якої і в тигрів, мабуть би, шерсть стала дибом.
Він їде на інше полювання, діставши нову високу посаду. Майор
дисциплінований і точний, не схильний вдаватися у дрібниці.
У другім кінці салон—вагона сидить весела компанія з п'яти гультяїв. Це,
очевидно, ті, кого ніщо не втримує. Вони вічно літають з місця на місце, добре
заробляючи, а ще краще розтринькуючи гроші та скалозублячи з усього. Ці молоді люди
поводяться як мільйонери, замовляють кав'яр (ікру), заставили два столи батареями
пляшок та наїдками. Потім, поглядаючи на майора, переводять розмову на бамлагівців.
Майор поблажливо посміхається: нехай, мовляв, скалозублять, все одно це ті, що там
побували або кандидати туди.
Один із гультяїв, якого його товариші жартома звали «професором», узявся
розказувати про те, як Бог сотворив химерний край, куди вони їхали.
Ішов, мовляв, Бог із заходу на схід, ніс у мішку всякої тварі та всякого насіння
багато і розтикав по землі, що де приходилось. А як дійшов до хребта Сіхоте—Аліня, то
побачив: земля вже скінчилась, а в мішку ще всього багато. Він узяв та й висипав з мішка
решту, аби не вертатися назад. Відтоді й почалося — і поперло, і погнало! І таке
сотворилося, що люди ще довго ламатимуть голови, як то могло трапитись.
Тому краю могли дати раду лише турки або запорожці. Чому вони? А тому, що
так уже заведено на цій землі — як десь нема кому дати ради, то посилають туди
запорожців. На Кубань? — Запорожці. На Терек? — Запорожці. Під Петроград? —
Запорожці. І тут теж... Цар Микола, бач, не був дурень, коли напосівся на тих дурних
«хахлів».
Слухачі «професора» сміялися і запивали лекцію горілкою.
До салон—вагона зайшло двоє в гумових плащах, хромових чоботах і модних
узбецьких тюбетейках. Сіли за стіл, випили пива, ліниво обвели всіх присутніх поглядом і
підійшли до хлопця з компанії гультяїв у френчі й галіфе кольору кави:
«— Слєдуйтє за мной!»
Юнак спочатку не зрозумів, здивувався, тоді гість у тюбетейці грізно крикнув,
що він заарештований. Хлопець зажадав побачити ордер на арешт, але натомість йому
піднесли до носа пістолет. Він вихопив свій — зчинилися галас, лайка. Невдовзі юнака у
френчі скрутили і роззброїли.
У цей час підвівся майор і, підійшовши ближче, запитав, у чому справа. Йому на
вухо щось сказали пошепки. Майор голосно вигукнув:
— Многогрішний?!
Він люто вилаявся, потім наказав звільнити юнака у френчі, якого помилково
прийняли за Многогрішного, перевірити документи і подати рапорт начальству, бо
Многогрішного він знає особисто.
340
«Тюбетейки» брутально лаялись, виправдуючись перед юнаком у френчі, той
обкладав їх понурою босяцькою лайкою. Йому повернули пістолет і пояс. «Френч» ще раз
вилаявся, обізвавши тиху «тюбетейках» йолопами, що не вміють «чисто работать», і
вийшов геть, не попрощавшись.
Товариство було приголомшене несподіванкою і зрозуміло, що й тут не можна
безпечно гуляти та правити теревені.
У ресторані залишився сам майор. Він пив коньяк, проганяв і не міг прогнати
тривожних спогадів, зв'язаних з «тим проклятим іменем».
Два роки тому майор вів слідство над одним бортмеханіком та
авіаконструктором — «над тим зоологічним націоналістом, над тим дияволом в образі
людини». «Що він з ним не робив!.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому
повивертав суглоби... Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч
заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі... Авжеж! Дивиться
виряченими очима — і тільки. Як каменюка. Спершу зухвало і скажено відбивався,
вибухав прокльонами і сарказмом, плював в обличчя йому, слідчому, а потім лише хекав
крізь зуби і мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо... Його вже носили на
рядні, бо не годен був ходити...
Він уже конав — але ні пари з уст. А ті очі, очі!
Вони йому отруїли спокій і сон, вони йому отруїли, далебі, все життя».
Майор уже хотів повиштрикувати ті очі, але сам би не подужав, робити ж це при
свідках не схотів.
Ще спочатку цей юнак сказав слідчому, що він і всі замордовані
переслідуватимуть того все життя — і коли він спатиме, і коли буде з коханкою, і коли
голубитиме дружину чи бавитиметься зі своєю дитиною — вони кричатимуть і ревтимуть.
Той диявол і чаклун таки наврочив йому безсонні ночі та маячіння. Слідчий
боявся сам спати — і одружився. А одружившись, утікав геть на люди, боявся ночувати
вдома. Особливо після того, як той маніяк утік із божевільні (а був він, виявляється,
зовсім не божевільний).
Потім його спіймано. Слідчий — тепер уже майор — сам напросився вести
слідство, щоб довести справу до кінця, бо поки той живий, він не матиме спокою.
І ось — маєш!.. Авіатор знову втік, і якраз у цих краях. Майор пив коньяк, а
здавалося йому, що то кров. Він вилив коньяк геть за вікно, і тоді рюмка подивилася на
нього кривавими очима, в яких палала ненависть...
Розділ третій Навзаводи із смертю
Височенна чотириярусна тайга, буйна й непролазна, стояла навколо як
зачарована. Ніщо ніде не шелесне, не ворухнеться.
Сорокаметрові руді кедри підпирали небо. За ними тяглися осики та інші
листяні дерева. Третій ярус утворювали ліщина та ялина, оповиті диким виноградом.
Внизу, в четвертому ярусі,— суцільний хаос. Височенні трави, повалені вздовж і
впоперек дерева — потрухлі та ще не потрухлі. По землі слався мох. Було напівтемно і
вогко, лише де—не—де проривався сонячний промінь.
Несходимі нетрі то спускалися схилом униз, то підіймалися вгору.
Смугастий бурундучок прислухався до лісових шумів. Здається, зараз йому
ніщо не загрожувало. Звірок став гратися із сонячними зайчиками. Раптом завмер, потім
миттю скочив на високий кедр. Він знав усіх своїх друзів і всіх ворогів. Але такого ніколи
ще не бачив.
Видряпавшись нарешті на гору, похитуючись і важко дихаючи, стежкою йшла
двонога істота — обірвана, худа, в лахмітті. Людина була молода і зовсім—зовсім
збезсиліла. Почорніле обличчя юнака заросло щетиною. Щелепи міцно стиснуті. Він
341
розмовляв сам із собою: «Пропаду, немає сил... Ех, голова!.. Все витерпіла ти, все винесла,
а от загибаєш...»
Він ішов п'ятий день. Не йшов, а гнав, як молодий гордий олень, летів з пазурів
смерті на волю. Ще трохи — і він врятований. Він чкурне геть в Маньчжурію, Японію,
Аляску, Китай, у нові, незнані краї. Він об'їде навколо світу і повернеться додому, але вже
як завойовник, як месник.
Йому здавалося, що він летить. Насправді ж іти ставало дедалі важче, інколи
доводилося просто повзти.
Стежечок уникав — боявся зустрічі з людьми. Вночі зупинявся і спав, де
довелося,— на колоді, в ямі, навіть випадково зігнав із лігва якогось страшного звіра.
Вранці прокидався мокрий від роси.
Його долала втома. Потім прийшов голод. Та нічого їстівного втікач не
знаходив. Не бачив і не чув ні звірів, ні птахів. Рвав і їв якісь корінці, від яких шлунок
болів ще більше.
Але відчай не брав його. «Дуже—бо багато він перетерпів, щоб ще впадати в
відчай. Він уже мав нагоду безліч разів умерти, і це велике щастя, що він іде цим зеленим,
безмежним океаном». Зціплював зуби і йшов, і йшов. «Його гнала вперед надзвичайна
впертість, сто раз випробувана і загартована мужність. Вперед, наперекір всьому! А
спокійний його розум констатував, що все ж таки він гине, йде тонюсінькою гривкою, як
лезом меча, межи життям і небуттям. Один подув — і він звалиться в чорну безодню.
Ні!!!»
У голові паморочилось, очі заплющувалися. Коли розплющив їх — здивувався.
Навпроти нього сидів смугастий звірок, який теж витріщився на гостя. Переконавшись,
що дивна істота не рухається, бурундучок став їсти горішок.
Мандрівник дивився жадібно і заздрісно. Потім потихеньку став підкрадатися.
Це ж його порятунок! Звірок ніби нічого не помічав, але коли руки юнака наблизилися,
миттю скочив на дерево. Втікач у розпачі почав стукати потрухлявій колоді і раптом
намацав горішки. Це була бурундукова комора. Юнак сів і почав їсти горішки з
блискавичною швидкістю. Намацав біля себе якусь рослину, спробував — ніби
часничина. Це було чудово! Одурений голод поволі вщухав. Поверталися сила і спокій. І
не так від горіхів, як від надії на порятунок. Мандрівникові навіть повернувся його добрий
гумор, і він вибачився перед бурундучком за грабунок. Виламав палицю і сказав собі:
«Вперед, Робінзоне! Бог не без милості, козак не без щастя».
Напився з підземного струмочка, і відчув себе значно сильнішим. У тайзі ніби
аж повиднішало. Юнак став помічати сліди звірів. Але де ж вони? Перевтома і голод
знову стали даватися взнаки, а він ішов далі стежкою, що підіймалася вгору. Нарешті
добрався до вершини перевалу. Але й за ним простягався безмежний зелений океан, який
йому, мабуть, ніколи не перейти і не подужати. Краса неймовірна і... страшна.
У нього ж немає ані рушниці, ані сірників. Лихоманить, яку пропасниці...
Навколо гудуть бджоли. Мандрівникові здається, що він, маленький, на пасіці в
дідуся. Раптом схоплюється — тут десь недалеко є житло! Ось і стежка до нього. Йти
туди, це єдиний порятунок!
Втікач ішов до полудня, але не здибав навіть натяку на житло. Мабуть, цю
стежку протоптали звірі за ціле тисячоліття.
Нарешті дійшов до бистрої гірської річки завширшки з Ворсклу. Простяг ноги у
воду, щоб втихомирити біль у м'язах та суглобах. Потім занурив у воду голову і груди.
Коли виліз із води, побачив старий заіржавілий мисливський ніж і дуже зрадів. Став
чистити його, натирати та гострити. Ніж був добрий, загонистий. Отже, мав неабияку
зброю.
Йшов далі і думав, де б той ніж застосувати. Вирішив поголитися. Може, тоді
життя покращає і доля його не цуратиметься. Коли умився і глянув в озерце, стало шкода
себе, молодого, безжурного, веселого обличчя, що колись зводило з розуму дівчат.
342
«Шкода молодості, шкода втраченого безповоротно того, що вже ніколи, ніколи не
повернеться. З води дивилося суворе, металеве обличчя...»
Надвечір сили зовсім покинули втікача. Він ліг на землю. Сьогодні вже шостий
день. Коняка й та б уже давно здохла...
Юнакові примарилося золоте його дитинство, Ворскла, Дніпро, пісня матері, яка
крутить веретено.
Раптом чується постріл і жахливий крик людини, що її вхопила зубами смерть:
«Грицьку!!!»
Хлопець схоплюється, плутаючись у бур'яні, біжить на крик. Вискакує на
галявину і бачить, що якась людина, забившись у розколину межи камінням, відбивається
прикладом рушниці від величезного чорного ведмедя. Втікач намацав ніж і, гнаний
п'яною жагою помсти, пішов на звіра. Встромивши ніж прямо в горлянку хижака, сам
упав непритомний.
***
По голому кряжу їхало троє вершників. Один із них когось віз поперек сідла, як
колись запорожець у сиву давнину, рятуючи товариша.
Розділ четвертий Родина тигроловів
Пісня виводила з небуття. А спочатку була темрява, липка й волохата. Мрійний
дівочий голос співав про трьох соколів. Втікачеві здалося, що він удома і що співає його
сестра Наталка.
Коли розплющив очі, то побачив дівчину, та це була не сестра. «Але така ж
хороша та бистроока, із стрічкою над чолом і юна, смаглява від сонця».
Дівчина радісно скрикнула, сповіщаючи батька про те, що їхній гість живий,
уже дивиться.
Григорієві здалося, що в нього галюцинації. Адже він лежить у хаті з образами у
кутку, прибраними королівськими рушниками. За іконою Миколи Чудотворця висить
кропило з васильків, на стелі, зовсім яку них вдома, напалені чорні страстяні хрести. А
жінка в очіпку та рясній стародавній спідниці, як мати, несе тарілки. «З нею бистроока
дівчина виступає, мов горлиця... Біля вікна, тримаючи козацьке сідло й ушивальник,
звівся і стоїть густобровий, кремезний парубок...»
Літній чоловік, називаючи парубка Грицьком, наказує тому сідлати коні — їхати
до Києва. Втікач не розуміє, де він, і злякано кидається. Його заспокоюють, кажучи, що,
може, він тамтешній — то відвезуть. У Григорія аж мороз поза шкірою пішов. Він згадав
Лук'янівську в'язницю, Київське ОГПУ — НКВД. Отак! Утікав, утікав і потрапив назад.
Як же це? Він зараз піде, тікатиме. Далі вдав із себе байдужого і запитав, чи далеко до
міста. Йому відповіли, що ні, верст із 400.1 спитали, звідки ж він. Григорій, вагаючись, все
ж таки відказав, що він теж із Київського району, із села Трипілля.
Жінка аж руками сплеснула: це ж хлопець з України, із того ж села, що і її мати.
Земляк!
У Григорія аж чорна гора з душі зсунулась. Стало легко і радісно. Біля нього
стояли рідні, близькі люди. Упадають коло нього, як мати, як батько, як сестра і брат. А
Київ, мабуть, тут є ще один. Хлопець попросив дозволу називати жінку матір'ю, бо вона
така ж, як його мати.
Юнака напоїли зіллям, «що й мертвих підіймає». Господар перед від'їздом
вирішив випити й собі за гостя, який врятував його дочку. Але той
нічого такого не пам'ятав, він пригадував тільки пронизливий крик юнака, на
якого напав ведмідь.
343
Батько сказав, що Григорій тепер вдома. На багато верст навколо лише ліс і
звірі, а людей нема. То ж хай він буде веселий і щасливий.
***
Сонце залило кімнату. На столі сиділо ведмежа і кумедно відганяло бджолу від
свого носа, вмоченого у щось солодке.
Григорій прокинувся, і дивно йому стало. Він у білій мережаній сорочці. На
покуті вишивані рушники, яку його бабусі, різьблений мисник, піч помальована квітами.
Все, як удома, тільки підлога з дошок та на стінах висить зброя — рушниці, карабіни.
У хату ввійшла дівчина, повісила на стіну рушницю. Спитала: «Ну як, козаче», а
він відповів: «Гарна!»
«Дівчина насупилась, набурмосилась і від того ще покращала. Яка вона хороша!
Такої він, далебі, ще не бачив. Якесь дивне поєднання надзвичайної дівочої краси і
суворості. Гнучка, як пантера, і така ж метка, мабуть, а строга, як царівна. Він дивився на
дівчину і почував себе ніяково, як школяр, їй найбільше вісімнадцять років, а таке
сердите».
Григорій спитав, як звати дівчину, а вона перевела на жарт і стала сама його
розпитувати, говорячи, що знає — він з України і є в нього дівчина—любка Наталка.
Хлопець засміявся і пояснив їй: Наталка — не дівчина його, а сестра. І спитав, звідки вона
все знає. Дівчина відповіла, що він п'ять днів марив таким страшним — карцерами,
трибуналами, розстрілами, що вони аж злякалися. Григорій сказав, що то він начитався
страшних книжок. Наталка, по очах видно, не вірила і спитала насмішкувато — то він і в
цей далекий край потрапив так, як це у книжках написано, а не насправді?
Тоді Григорій серйозно і стурбовано проказав: «Я знаю, що ви всі думаєте про
мене хтозна й що. Але запевняю вас... Слухай, що я скажу: що б ви не думали і як би не
думали, я хочу лише сказати... що я чесна людина. От. Потім сама побачиш».
Наталка зупинила його і передала слова свого батька: «Відколи ти в цій хаті —
вони відповідають за тебе... як за сина, от. І нічого не хочуть знати».
Хлопець почав розпитувати, яке ж їхнє прізвище і кого це він тут урятував, чи
не її, бува?
Наталка з гордістю сказала, що їхнє прізвище Сірко — з діда—прадіда. А
врятував він дійсно її. І раптом перевела розмову на ведмежа, яке здирало зі стін
фотографії. Дівчина схопила звіреня й шпурнула його в куток, а воно заскімлило, як
дитина.
Григорій запитав, що то за народ на фотографіях — їхній рід? Наталка подала
йому фотокартки. «Дівчата у вишиваних сорочках та в намисті, у чоботях якихось чудних,
хутрових. Ось дружки весільні... А ось — ціла родина. Величезна родина! Діди, батьки,
онуки й правнуки — чоловік із сорок. Цілий рід! Дід з бабою посередині, решта, згідно з
родинним станом, розташувались обабіч і ззаду... І все це на тлі гір. Українська степова
родина на гірському тлі. Як десь на Закарпатті. Чудне... Ось хлопці верхи — чоловік з
дванадцять — цілий загін з рушницями через плечі, в папахах, оточені зграєю
здоровенних гостровухих собак. Коли б не ці мисливські собаки, можна б подумати, що це
козацький загін. Атаки козацький, бо це ж уссурійські козаки».
Аж ось не зовсім звичайна фотографія. «У дерев'яній клітці здоровенний тигр
роззявив пашу, реве. Збоку стоять чотири мисливці, спираючись на рушниці. Один старий
і три молодих. Всі в чуднім одязі — у шкіряних штанях химерних, у шкіряних піджаках,
підперезані набійницями». І один з них... Наталка! Тепер зрозуміло, на якого «юнака»
напав ведмідь і кого було врятовано.
Наталка посадила на ліжко ведмежа і сказала, що це Григоріїв дружок, він його
посиротив, то хай забавляє.
.
Хлопець, здивований, попросив її розповісти, як усе трапилось.
344
Дівчина сказала, що вони були на Зміїній паді, солили землю для пантовки.
Вона взяла дробовик із двома набоями і пішла підстрелити тетерева чи рябчика на юшку.
Зайшла далеко і натрапила на ведмежа. Взяла його й забула, що десь поблизу має бути
його мати. Аж ось з'явилась і сама розлютована ведмедиця. Наталка покинула маля,
вистрелила з дробовика, але тільки роздратувала звіра. Кинулася в розколину між
скелями, а ведмедиця за нею, думаючи, що там її дитина. Наталка стала звати брата на
допомогу, та він був далеко.
Ось тут і прибіг хтось страшний, і на людину не схожий, встромив ножа в
горлянку звіра і впав під ним замертво. Забрали мисливці ведмежу шкіру, ведмежатко та
Наталчиного рятівника і поїхали рятувати його самого.
Григорій став розпитувати дівчину про ту фотографію з тигром, а вона
відповідала недбало, так, ніби йшлося про звичайну справу. Дійсно, вони ловлять тих
«кішок» живцем і здають у Хабаровськ. За це їм платять товаром, отак вони й живуть.
Розказала про брата Миколу, який загинув на небезпечному полюванні.
Тоді Григорій спитав, чи не краще було б сіяти хліб, вирощувати свиней та
курей. Але Наталка заперечила, що то не так цікаво, а смерті боятися — сидіти на печі, та
й там чи встережешся.
Тут мати запросила гостя обідати, поставила чарочку із зіллям. Ведмежа й собі
ластилося до бабусі, просячи їсти.
***
Перед хатою цвітуть гвоздики і змагаються з пишними дикими саранками. І
скрізь по схилу річки квіти перегукуються різними кольорами. Видніється невеликий
город і пасіка. Двір без тину й без воріт. Хата стара, але
дебела, рублена з дорогого дерева, з різьбленими ґанком та віконницями.
Праворуч — комора, повітка для коней, корівник, ще якісь будівлі.
До найближчого селища, що складається з кількох хат і зветься Копитонівка, 50
кілометрів. Отже, небезпека від людей була тут найменша, а ці люди, в яких жив утікач,
навіть охороняли його.
Дома були тільки Григорій, мати й Наталка. А батько з Грицьком як поїхали, то
ось уже два тижні їздять. Сьогодні вони мали повернутися до дому. Чекаючи, хлопець
хвилювався — як до нього поставляться, може, вже не так, як коли він був хворий.
Наталка прала білизну на річці, хвацько вимахуючи праником. Луна бігла
нетрями і, здавалося, то б'є десь перепел у пшеницях на зорі.
Григорій тепер чомусь боявся Наталки, ніяковів при зустрічі з нею. Вона навіть
не розуміла, яка чарівна. Та схожа на дивну рослину, що має гострі колючки. Дівчина—
звіроловка, переможниця страхіть усяких!
З хати вийшла мати і стурбовано подивилась туди, за річку, за зелене море, де
простяглася стежка, на ліс — чи не їдуть чоловік із сином? Спитала Наталку, що вона
думає, а та безжурно відповіла, що повернуться їхні незабаром, ніде не дінуться.
Матері років за п'ятдесят, а виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у неї такий,
яку дочки, тільки тепліший, ближчий. Але вимова не київська, а полтавська, з м'яким «л».
Сіла мати на ґанку поряд з Григорієм і стала говорити, що Бог нагородив її
хорошими дітьми, з характерами, які саме підходять до такого суворого краю.
Пожурилася за сином Миколою, що загинув на полюванні. Глянула на Григорія і сказала,
щоб він вірив у своє щастя, бо у сміливих воно завжди є.
Почала пригадувати, як ще 1887 року вони приїхали морем у цю страшну й дику
пущу, як потихеньку освоювали її, обживалися. Місцеві люди сміялися, що переселенці з
України намагалися зберегти свої звичаї та побут. Навіть хати робили з глини і білили,
хоча навколо були ліси. «Колись, до революції, здорово жили тут наші люди. Довго
борюкались із злиднями, але ж потім і жили добре. Тут край працю любить та й
345
винагороджує ЇЇ щедро. Тут рай був, а не край як для робочого. І ліс, і золото, і риба, і
земля хліб родить, і ягода всяка, і все — бери тільки. Лишень треба рук. А народ наш
робочий. То ми й жили колись!»
І розповіла далі мати, що ця хата була лише для промислу, а жили вони в іншій,
великій. Сімейка понад п'ятдесят чоловік! Дід мав сім синів, женив — не відділяв. Дочок
заміж віддав — теж не відпускав, брав зятів у прийми. Отак і жили. Сірків куток — то ціле
село. Жилося весело. Старий мав стільки худоби, що не знав їй ліку. Пасіка — вуликів з
двісті. Трудилися щиро, то й мали. І золото копали, і рибу та звіра ловили, і ягоди та
кедрові горіхи збирали. Рушниці собі добували добрі, виготовлені за кордоном. Це була
друга Україна, нова, щасливіша Україна. Тому й назви селищам
давали: Київ, Чернігівка, Полтавка, Катеринослав, Переяславка. «Прийшла
совєтська власть і все перевернула. Перевелися люди, і життя звелося нінащо...» Не стало
Сіркової держави. А вони плюнули й перебралися сюди, подалі від людей, щоб по—
своєму віку доживати. Уже років з десять тут живуть.
Григорію було приємно слухати цю жінку. Він дивувався її простій мужності,
волелюбній гордості. Спитав, чи не скучає за Україною. Та відповіла, що мало її пам'ятає,
але згадує, як тужила за рідним краєм її мати.
Стискалося Григорієве серце, коли він згадав, що вже немає того тихого
сонячного краю, яким була Україна. «Що садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені,
степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло... Але він мовчав. Нехай. Нехай
любить її такою, якою пам'ятає».
Втікача зворушувало, що ці люди, хоч і догадуються про щось, але з природної
делікатності ні про що його не розпитують.
Раптом Наталка закричала: «Наші їдуть!» Мати здивувалася, а дочка сказала, що
почула гавкіт собак і години за дві батько з братом будуть вдома. Мати заклопоталася з
обідом, Григорія ж попросила допомогти Наталці розвішати білизну. Парубок взявся за
роботу, але дівчина весь час кепкувала з нього, поки він спересердя не порвав товсту
вірьовку.
Через деякий час загавкали собаки, радісно вітаючи молоду господиню. А ось і
дід. «Не дід, а вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидий, волохаті груди
випинаються з білої пазухи». Позаду Грицько. «Високий, як батько, дебелий красень.
Молодий — років 25. На ньому військовий старенький френч». З—під кепки кучерявиться
чуб.
Побачили Григорія, радісно привітали. І подали гостинець — трилінійну
гвинтівку, пообіцявши ще й коня.
Розділ п'ятий «П'ятнування»
Другого дня зранку чистили зброю. Лаштувалися, за наказом Сірка, в далеку
дорогу, на промисел. Кожен чистив свою. Григорій приглядався до новенької гвинтівки, а
Сірки — до нього. Дід розповів, що це не звичайна зброя — її подарував сам Блюхер
своєму давньому знайомому, тобто йому, ветеранові революції Сіркові.
Рушниця була добра, старого випуску, але не пристріляна.
Коли всі почистили і зібрали зброю, перевірили набійниці, старий Сірко послав
сина намалювати на кедрах, що стояли за 600 метрів від оселі, мішені для стрільби,
«п'ятнування», бо стріляти треба буде в «п'ятно».
І почалися змагання. Коли всі відстрілялися, побігли наввипередки до мішеней,
тільки старий поїхав на коні. Григорій хвилювався, хоч і був не новачком у стрілецькім
ділі, адже рушниця нова, та й змагався він із не зовсім звичайними стрільцями.
Усі поцілили в свої мішені, тільки Григорієві кулі лягли хоч купно, але трохи
вище. Його похвалили і сказали, що треба буде лише поправку робити на те, що рушниця
забирає вгору.
346
Назад знову бігли наввипередки, і знову перемогла швидка, як коза, Наталка.
Потім були ще й інші стрілецькі розваги — стрільба в гільзу з 50 метрів, у лезо
ножа, в монети. Це — щоб око було метке, а рука тверда і рушниця вірна, адже їх чекали
важкі випробування на промислі.
Розділ шостий В пралісах Сіхоте—Аліня
На марші
Лише день перепочили коні, і старий Сірко наказав збиратися в дорогу. Мати з
Наталкою наготували всього, чого треба було в дорогу, — борошна, свічок, оселедців,
хліба, цукру, чаю, олії, спирту, гасу, меду, сокиру, пилку—ножівку і ще безліч усяких
потрібних речей. Григорій тежз радістю брав участь у цьому готуванні.
На світанку експедиція вирушила в дорогу. Перед цим добре поснідали, як на
Великдень, борщем, пирогами, м'ясом з картоплею, медом з брусницею. Стара упадала
коло них і журилася, що залишається сама.
Небо над вершинами Сіхоте—Аліня рожевіло. Вершники вдобрім мисливськім
одязі у супроводі мисливських собак їхали один за одним, а їх супроводжувала якась
мрійноголоса пташка.
Грицько став розповідати Григорієві про своїх собак, кажучи, що таких немає у
цілому краї. Вони чи не єдині не бояться тигрів. А розумні та вірні які! Особливо Заливай,
вірний друг Наталчин (колись вона виходила його, тяжко пораненого вепрем).
Нетрі дедалі густішали. Поки видряпалися на перевал, стали мокрі як хлющ.
Сонце било в очі і розмальовувало всю панораму у різні кольори, мов
геніальний художник.
Вирішили не зупинятися, щоб пройти якомога далі, поки не з'явився паут
(кусюча комаха, схожа на овода). Звернули на Голубу падь, бо там найкращі солонці
(солона земля, яку люблять їсти лосі та олені).
Григорій розпитував Грицька про ізюбрів, панти, гарі та марі. Той недовірливо
сміявся, не розуміючи, як про це хтось може не знати. Потім став пояснювати, що ізюбри
— вид оленів. Самці щороку міняють роги (панти). Ці молоді роги високо цінують
китайці, які платять за них золотом, бо з пантів виготовляють ліки проти багатьох хвороб.
Вполювати ізюбра дуже важко. Найкраща пантовка (добування пантів) буває на
солонцях. Коли вони виснажуються, землю солять спеціально. Неподалік роблять
замасковану хатку і залишають її на рік—два, щоб людський дух вивітрився — звір дуже
чутливий та обережний. Згодом у цій хатці ховаються мисливці і стріляють з неї в
ізюбрів—самців.
Розповів Грицько і про гарі — великі, випалені пожежею ділянки лісу, про марі
— багнисті болота на вершечках сопок. Як такі болота з'явилися нагорі, ніхто не може
пояснити. Тоді Григорій, у свою чергу, став пояснювати здивованому Грицькові про вічну
мерзлоту та інші природні явища, що спричиняють виникнення марей.
Хлопці йшли і весело та жваво розмовляли між собою. Подеколи пробігали
неполохані людьми козулі та інші лісові мешканці.
У повітрі десь почало дзижчати, і налетіли сизі комахи, подібні до ґедзів.
Напали на худобу, на людей. Від них неможливо було нічим врятуватися. Коні страшенно
мучилися, аж поки їх не намазали дьогтем.
Стежка пішла вниз, мандрівники спустилися на дно глибокого розпадку і стали
на перепочинок. Наталка пішла настріляти рябчиків на юшку, а хлопці за нею. Потім
вирішили розійтися й позмагатися, хто з них кращий мисливець.
Григорій ішов, не зустрічаючи дичини. Раптом щось хуркнуло — на дерево сіла
пара рябків. Він вистрелив і вбив одного, а другого поранив. Поки шукав підранка,
347
втратив орієнтири і вже не знав, куди йому повертатися. Пішов праворуч — не туди,
ліворуч — теж. Ліс і ліс. Тоді вирішив намітити це місце і йти від нього по спіралі. Довго
так ходив, поки не побачив унизу, як біжить пес Заливай. Певно, це Наталка за ним
послала. Григорій вирішив схитрити, не покликав пса (йому було соромно перед
дівчиною) і пішов у напрямку, звідки біг собака. Незабаром почув стурбовані голоси —
старий та Наталка з Грицьком хвилювалися, чи не заблудив він часом. Вийшов, ніби
нічого не сталося. За кілька хвилин прибіг Заливай із Григорієвою хусткою, яку той
залишив на кущі. Наталка зрозуміла, що її хитро обдурили.
Коли мисливці повечеряли, привели в порядок амуніцію і нагодували коней,
стали відпочивати і думати, як розрізняти по імені обох Грицьків. Жартували, сміялися,
так нічого і не придумавши. Вирішили «чужого» називати Григорієм, а свого, як і раніше,
Грицьком.
Надвечір вийшли на новий кряж і йшли довго ним на північ. Всі потомилися —
мучила спрага, надокучала мошка. У Григорія вже набігли пухирі на обличчі та руках, але
він «терпів героїчно».
Зустріч з Морозами
Сутінки спускалися швидко, і мандрівники не встигали завидна дійти до води й
до зручного для ночівлі місця. Раптом вони побачили, що назустріч їм рухається якась
група людей. Це була незвичайна подія — зустрітися з кимось у лісовій безлюдній
пустелі.
Попереду групи йшов дід з берданкою, далі нав'ючені коні, кілька людей і
кілька собак. На однім коні сиділа молодиця з немовлям. Межи кіньми,
відганяючи мошкару, йшла босонога ставна дівчина з обличчям у брудних
патьоках поту. Позаду — цибатий чорновусий чолов'яга з гвинтівкою.
Обидві групи зупинилися і радісно загукали. Зустрілися два древніх роди —
Сірків і Морозів. Гриць швидко пояснив Григорієві, що це їхні куми йдрузі. Ота молодиця
— Ганна, чорновусий — їїчоловік—приймак, ато — Марійка, гостра, як швайка. Вже рік з
ними не бачилися, як на весіллі у Ганни гуляли, та й досі.
Лунали привітання, дзвінкі поцілунки, жарти, розпитування про життя—буття.
Морози їхали з Комсомольська додому (уже двадцятий день). Ганна гостювала у
брата (старшого Морозенка, що десь у лагері), там і дитя породила. То ж їздили її
забирати, а також і свої справи мисливські залагоджували — договір має старий Мороз з
управлінням лагерів на доставку м'яса — мабуть, для всього того начальства.
Старий Мороз розповів про «місто арештантів» Комсомольськ і про всі
страхіття тамтешні.
Обидві родини вирішили разом стати на ніч табором. Чоловіки пішли добувати
воду, але її не було ніде. Не допомогли й копанки.
Усі страждали від спраги. Не хотілося ні вечеряти, ні розмовляти. Тільки Гриць
з Марійкою ще перекидалися між собою жартівливими словами: Гриць сміявся з
кирпатого Марійчиного носа, а вона — з його розпухлих губів.
Нарешті Григорій не витримав, зібрав баклажки і пішов шукати воду. Гриць,
взявши собаку, теж вирушив, хоч і не дуже охоче, з ним.
Хлопці зникли в темряві — і як пропали. Уже перейшло, мабуть, за північ, а їх
усе не було.
Зять Морозів не витримав і став розпитувати про Григорія — що за людина? Чи
не зять? Видно, що не «тайожний».
Сірко помовчав, потів серйозно та безапеляційно сказав, що то кревняк один
(родич по крові) з центру. Зять знову:
«— І партійний, може?»
348
Дід Сірко подумав хвилинку і сказав:
«— Ні... Бери вище! Інженер, о!»
Усі завмерли передчутим уже, але не зрозумілим до кінця грізним словом.
Раптом із темряви вийшов Григорій з гроном баклажок. Усі зраділи. Наталка
взяла в нього воду, забувши на цей раз гордо пхикнути.
Нарешті з'явився Грицько, який посперечався з другом, що знає коротший шлях
до табору. Він розповів таке, що всі аж роти відкрили.
...Йшли вони вдвох, а темрява така, як у пеклі. Спіткаються, падають через
колоди і в розщелини, собака боїться, жметься до ніг. Грицько думав, що Григорій
запроситься назад, а той собі преться вперед, як ведмідь. І так пройшли кілометрів із вісім,
поки не спустилися зі схилу й надибали на дні воду.
Поки Грицько розповідав, дівчата зготували вечерю. І ось на розстеленім
брезенті опівночі забенкетували Сірки з Морозами. За старими звичаями пили за тих, хто
з ними, і кого з ними немає, і за тих, хто живий, і за тих, що померли. їли з вовчим
апетитом. А Григорій, дивлячись на гарну молодичку Ганну, так схожу на полтавських
жінок, пригадував, як «варили кашу» десь на Ворсклі чи на Пслі.
«Ні, це не в Слобожанському лузі! Це — зовсім на другім кінці землі... а люди
— ті самі. І не ті самі. Такі й не такі. Всім такі, лише одним не такі — поглядом, життєвим
тембром, іншою якістю. Ці — суворі і загартовані. Безжалісні стрільці, веселі, безпощадні
звіролови, мускулясті диктатори в цій зеленій первісній державі, хижі і горді завойовники
цієї ще не загнузданої стихії. Життя геть випекло з них сентиментальні риси і вайлувату,
ліниву млявість, насталивши їх, вигартувавши в безперервнім змаганні за своє
існування...»
Після вечері молоді поснули, а діди все гомоніли. Старий Мороз розповідав про
Комсомольськ — «місто каторги, пекло новітніх канальських робіт, вигачуване костями
українськими». Напівголі люди працюють на 50— градусному морозі. Це чесні
полтавські, катеринославські та з інших областей трударі, «куркулі», «державні злодії»,
засуджені «за колоски», та всякі «вороги» —: вчені, вчителі, селяни та робітники, бородаті
діди й такі ж бородаті юнаки. Скрізь чигає жорстока смерть «без похоронів, як худоби,—
смерть від знущання, голоду, пошестей і журби...», здичавілі собаки тягають мерзлі
людські голови й руки між бараками...
«Григорій слухав, зціпивши зуби понуро, і сон тікав від нього. Він до болю
чітко уявляв ті арештантські колони і цілу ту, колосальних масштабів, арештантську
трагедію, цілу ту пекельну епопею того прославленого Комсомольська... А в уяві зринало
пережите ним самим... Брязки тюремних затворів... Зойки мордованих... Етапи...»
А дід усе розповідав. Те НКВД стало добиратися вже і в тайгу.
«Розкуркулюють» старовірів, арештовують підозрілих. Видано закон про спеціальний
дозвіл на зберігання й користування зброєю. «Пропав світ! Не дадуть віку спокійно
дожити...»
Морозів зять розповів про чотирьох братів Кирпиченків. їх вистежували років
п'ять, поки не вистежили та не оточили. Три дні билися. Але не взяли жодного. Тоді брати
з боєм перейшли в Китай...
У Григорія все переплуталося в голові. Його не покидало гостре відчуття того,
що доля не відстане від нього, женеться за ним і готує всілякі несподіванки. У серці наче
хтось знов роздмухував «пекельний, всепожирающий вогонь — вогонь всесокрушающого,
але... і безсилого гніву».
***
Сонечко ще не позолотило верхи дерев, а Сірки вже розпрощалися з Морозами.
Квапилися кожен у своїх справах.
349
Усі були бадьорі, але невиспані, мовчазні. Поспішали пройти якнайбільше, поки
не піднялися на крила «паутині армії». А виспатися можна було і на привалі.
Перепочивши та поснідавши, йшли і йшли до тієї загадкової Паді Голубої — з
хребта — в темне провалля, із становика — в глибоку ущелину. Кілька разів переходили
обережно, слід в слід, марі, бо оступишся — не встигнуть врятувати.
Нарешті третього дня вже майже дійшли до місця. Отаборились, розіклали
вогнище, але мошка не давала спокою. Люди сховалися в накомарники, гомоніли та
відпочивали.
Діалог під накомарниками
Ось тут і відбулося справжнє хрещення Григорія. Батько спитав у Наталки, де
вона поклала вухналі (цвяхи для підковування коней). Та відповіла, що клав їх Грицько.
Брат, тріумфуючи, сказав, що хай угадають, котрий з них. Наталка сміючись відповіла:
«Інженер же, чи що»,— нагадуючи батькові, що той хвалився учора Морозам. Сірко хотів
нагримати на дочку, та Григорій засміявся, і коли його спитали, чому він сміється,
одказав: «А я таки справді інженер, авіаконструктор». Усі аж замовкли від несподіванки.
Дівчина не витримала й почала розпитувати, що ж воно таке. Григорій пояснив, що він
вигадує й будує літаки. І літати може — бач, куди залетів (пожартував). З того часу
домовилися Григорія звати інженером. А той інженер лежав і посміхався, прислухаючись
до жартівливих, трохи розгублених ноток у Наталчиному голосі.
Падь Голуба
Другого дня до обіду, після безкінечних спусків та петлянь, нарешті прийшли на
Голубу. Під сопкою, над широченькою бистрою річечкою стояла хата, вкрита берестою
(березовою корою). «Двоє вікон дивились на широку і, здавалось, безкраю, справді голубу
улоговину, що йшла десь униз і ген аж під синьо—фіалковим пасмом повертала вправо. І
голубіла—голубіла... мрійна і приваблива віддаля, як замріяна дівчина».
Мисливці розташувалися в хатині як удома. Швидко все вимили, прибрали,
навіть прикрасили квітами.
Григорія здивувало, що Сірки залишали тут цінні інструме нти, речі, і ніхто їх
не забрав. Сірко пояснив: у тайзі існує неписаний закон — не брати чужого. Колись і на
Вкраїні таке було, сказав старий. І поцікавився, як же тепер.
Григорій із сумом відповів, що зараз із шатром знесуть, з живого шапку знімуть,
а то й з головою разом.
Старий Сірко заходився варити надворі обід, Наталка повела коні, а хлопці
пішли купатися на плесі, під водоспадом.
Грицько розказав товаришеві легенду про походження назви цього водоспаду —
«Дівчина». Ніби красуня удегейка полюбила чужинця, але не
сказала нічого, а той пішов десь і не повернувся. Дівчина стала плакати і
благати свого Бога, щоб він завернув її милого. Та так і лишилася чекати далі. А на цьому
місці утворився водоспад. Григорієві сподобалась прекрасна легенда, яка відповідала його
настрою, чарівній красі лісового краю. По обіді відпочивали до наступного дня.
Пантовка
Наступного дня відмили коней від дьогтю, помилися самі й поїхали оглядати
солонці. По дорозі побачили вепрів, лося, але не чіпали їх, бо не для цього зібралися в
дорогу.
За вісім кілометрів був солонець. До нього близько не підходили, Григорій у
бінокль ледве помітив халупку—засідку. Батько поїхав сам роздивитися, звідки звір
заходить, і повернувся задоволений.
350
Першими на нічне полювання — «пантовку» — пішли Сірко з Григорієм.
Старий інструктував хлопця, як треба поводитися. Стріляти наказав тільки тоді, коли він
натисне йому на ногу.
У маленькій халупці було вогко і душно, заїдав гнус. Чекання ставало
нестерпним, але Григорій мужньо терпів. До солонця почали сходитися звірі, однак
сигналу до пострілу не було. Так і просиділи до ранку. Дід обдивився сліди і сказав, що
хитрий пантач почув їхній дух із свіжого сліду і не пішов на солонець. І додав, що все
одно обдурить цього звіра.
Під вечір пішли Грицько з Наталкою на другу засідку. І вранці теж повернулися
ні з чим.
Наступного вечора мисливці повелися хитро. За три кілометри до солонця
Григорій і Сірко роззулись і пішли брідьма річкою. Потім збоку, теж босоніж, забралися у
халупу.
Чекали, як і раніше, довго. З'являлися різні звірі, а ізюбрів не було. Григорій аж
тремтів від хвилювання та напруження. Раптом з'явився красень—пантач. Дід наступив
хлопцеві на ногу, той вистрілив, а сам Сірко вистрілив кудись убік. Вранці вони знайшли
двох забитих ізюбрів, вирубали роги, оббілували туші, порубали м'ясо і склали його на
траві (щоб потім засолити).
Сірко розповів, що панти — дуже цінний товар, китайці з них роблять такі ліки,
що мертвого піднімають, омолоджують старих.
Сіркове чаклування
Вдома старий, як жрець, заходився священнодіяти з пантами. їх треба було так
обробити, щоб вони затверділи і не зіпсувалися.
Сірко звелів запалити піч. У нього був власний спосіб обробки рогів — пекти їх,
як хліб у печі. Панти старий обмотав марлею і «посадив» у піч, а через деякий час вийняв.
Роги потоншали, але стали тверді, як кістка, і чистенькі, оксамитні зверху.
Наталка все допитувалась у батька, хто ж убив ізюбрів. Старий сказав, що то все
Григорій — йому щастить.
Щастя, як трясця
«Щастя, як трясця, як нападе, не скоро покине,— казав Сірко.— Ось побачиш,
діло піде. Це факт. Почався фарт — не зівай».
Вранці дід розбудив Григорія. Разом вони поїхали до другої засідки, де
чергували Наталка з Грицьком. У халупці вже було дві пари пантів, а в траві — дві туші.
Обох ізюбрів застрелила Наталка — вона перехитрила брата.
Григорій дивувався: яка ця дівчина запальна, хижа, дика. І кров у неї бурхає, яку
пантери, рисі чи тигра.
Золоті арабески
На солонцях уже нема чого робити, бо ніякий звір вже б туди не прийшов.
Стали «лучити» рибу.
До байди (човна) прив'язали жаровню, розвели на ній вогнище і поїхали вночі
по річці. Наталка стояла з остю (списом) і пильно вдивлялась у воду. Коли підпливала
рибина, вона влучно її забивала, нанизуючи на ость. Один за одним вкидала до човна то
здоровенного тайменя, то трохи меншого харюзя.
Ніхто не міг забрати у дівчини знаряддя лову. Григорій поступався своєю
чергою Наталці й радів, дивлячись на неї. «Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в
собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю майже первісною,
неприступною».
351
Коли Наталка випадково зустрілася поглядом з Григорієм, вона почервоніла,
зламала брови і відвернулась. Дивовижна, химерна дівчина!
«То були дивні, чарівні ночі в казкових первісних пралісах, на бистрій,
мерехтливій воді, на чорній воді з золотими арабесками».
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ сьомий
Над Голубою паддю, над ліловими горами і буйними нетрями стояв сліпучий
сонячний ранок, граючи всіма кольорами веселки. Мільярди перлин—росинок мерехтіли
на всьому навколо.
Наталка стояла на кладці з рушницею й напружено пильнувала величезного
тайменя, який жив тут між кам'яними брилами. Вполювати його було дуже важко —
такий хитрий та обережний.
«Наталка заповзялася на нього особливо — така вже вдача: як що заволоділо її
серцем, то вже вкрай. Тепер ось заволодів її серцем таймень...
Стояла як статуя, як нежива, і дивилась, не моргаючи, в глибінь. По обличчю, по
очах її бігали сонячні зайчики, ніби намагаючись її розсмішити або зіпсувати
полювання,— сміхотливі зайчики, віддзеркалені хвилями».
У такій же позі стояв і Гриць на скелі. А Григорій сидів серед подвір'я,
милувався чудовим ранком, а особливо Наталкою. Дівчина нагадувала йому врубелівську
Царівну—Лебідь. Хлопцем володіло дивне почуття: він увесь ніби розчинився в природі,
став часткою цього «первісного, незайманого, напівказкового світу».
І раптом — страшенний гуркіт і свист над головою. «Потрясаючи землю,
потрясаючи нетрі, низько над кедрами заклекотали машини — велетенські, чорні проти
сонця, потворища». Вісім чотиримоторних літаків летіли низько, похитуючи крилами,
видно, щось шукали. Собаки заскавуліли і розбіглись. І в Григорія серце стислося від
тривожних передчуттів. Він термосив чуба, хмурив брови і дивився в небо, мов
загіпнотизований. А Наталка дивилася на нього з великою тривогою.
Тунгус Пятро Дядоров
Того ж дня до табору завітав ще один несподіваний гість. Його квадратне
косооке обличчя розпливалося в широку радісну посмішку. Це був добрий знайомий
Сірка тунгус Пятро Дядоров, перший мисливець у краї.
Старий Сірко став розпитувати його про життя, спитав, чому це він не пантує.
Пятро зітхнув і сказав, що не може зараз займатися мисливством, бо великий начальник,
який «много і шибко кричав», примусив усіх шукати аероплан, який десь упав у тайзі. За
десять днів мисливець пройшов уже сотні кілометрів, а нічого не знайшов. Пропали тепер
його панти. Тунгусові поспівчували, запросили пообідати, переночувати, але він
відмовився і пішов собі далі.
Сірко, зітхнувши, сказав, що не таланить цьому «золотому чоловікові». Взяв
собі за жінку красуню—росіянку із старовірів, що звалася Фійоною. Богу на неї молився, а
вона, поки чоловіка вдома не було, розважалася з великими начальниками.
Григорій чекав ще якихось подій, але нічого не сталося. Врешті, й те забулося.
«Час собі йшов замріяною ходою по безбережному зеленому океану, осяяний сонячним
блиском, сповнений буйної, веселкової молодості, озвучений гомоном птахів і звірят, і
шумом кедрів вгорі, і таємничим шепотом листу, заквітчаний—закосичений цвітом».
Історична довідка
352
Якось два дні підряд ішов дощ. Не дощ, а злива. Старий Сірко був у доброму
настрої: вода змиє сліди людей на солонцях, і можна буде пантувати далі. А на річці вони
тим часом зроблять гребельку і поставлять «морду», або, як кажуть на Україні, вершу.
Дід передбачив цей дощ за кілька днів за особливими прикметами — і не
помилився. Тепер усі сиділи на ґанку в святковому настрої і спостерігали, як важкі потоки
з неба поливали дерева й кущі. Водоспад «Дівчина» вже не плакав, а ридав, морем
розливався.
Під акомпанемент дощу дід Сірко став розповідати «про дивну мандрівку
навколо світу, та про життя на Україні колись, та про дику землю, де вони потім висіли,
куди їх закинула доля». Історія заселення переселенцями з України Уссурійського краю
варта була цілої книги. Дід говорив про те, як жили колись Сірки на Полтавщині, коло
славного міста Переяслава, а їхні діди й прадіди в Запорожжі козакували, в Крим і
Туреччину ходили, страху всім ворогам наганяли. А то й на галерах не раз бували, та
звідтіля утікали.
Потім Сіркам довелося кидати рідну землю, їхати світ за очі — у навколосвітню
морську подорож. Коло Індії їх дощі поливали—мочили, біля Цейлону вітри пекли—
сушили. У Бомбеї воду пили, в Сінгапурі та Китаї сльози лили. «Та віри в щастя своє
щербате і в силу свою двожильну не теряли».
Коли приїхали на місце, з половину перемерли. А далі позвикали й зажили. Та
ще й як зажили!
Співуни
Іноді на дозвіллі Грицько з сестрою співали пісень, лежачи горілиць на березі. У
Наталки був хороший, сильний голос. І співала вона пісню про миленького, про двох
соколів сміливо, щиро, як і все робила так. Грицько вторив лагідним тенором. Старий
Сірко, прислухаючись до їх співу, і собі підтягувати починав.
А закінчували співці неодмінно місцевою піснею про мисливця, який ходив—
бродив по лісах та й побачив, як на траві спала красуня дивна. І як він з нею повівся полицарському. Співали цю пісню молоді люди трохи жартівливо. Наталка, як завжди,
посміялася з того нещасливого молодця.
Заколот і капітуляція
«Григорій носив у серці ту хворобу, що його напала,— кохання до химерної
лісової дівчини Наталки — і боровся сам із собою. Кохав, але... здається, безнадійно».
Розум юнака боровся із серцем. Григорій тікав до водоспаду і просиджував там годинами.
Не знав, як бути. Іти звичайним шляхом — залицятися, зваблювати, задурювати — він не
міг і не смів. Це не така дівчина. Йому здавалося, що Наталка й не здогадується про його
почуття. Окрім того, з його непевним становищем він не мав права наражати на небезпеку
ще й іншу людину. Отак він терпів і мучився. Але піти звідси не мав сили. Бо він був
щасливий біля цієї дівчини. Отак його розум змушений був капітулювати перед коханням.
Мавка
Спостерігаючи зовнішній світ, Григорій намагався в нім забутися. Він годинами,
притаївшись межи колодами чи камінням, дивився, як клопочеться горностай, йшов
назирці за козулею з малим козенятком і милувався ними. Ато натрапив на слід полоза.
Вирішив пошукати його, розсунув кущі і... побачив Наталку. Вона стояла на тім боці
річки й викручувала мокру косу. Як лісова мавка, вигиналась, сяяла блискучими
росинками на тілі в сонячній купелі.
Юнак круто повернув і швиденько, мов злодій, пішов від річки, лаючи себе,— а
що як дівчина його помітила і розсердилася?
353
Довго блукав по околицях, поки його не почали гукати. За обідом боявся
глянути на Наталку, а коли випадково зустрівся поглядом, то побачив чисті, задумливі й
наче здивовані очі. Навіть батько помітив, що з Григорієм щось негаразд, спитав, чи він не
захворів.
Увечері Григорій розповідав про свій рідний край, про птахів та звірів. Коли
став показувати, як кує зозуля, то аж батько, здивований, вийшов із хати.
Потім Грицько десь побіг, а Григорій залишився наодинці з дівчиною. Зніяковів,
серце застукало. Нарешті наважився запитати, чого Наталка така сувора з ним, ніби
сердиться. Дівчина зиркнула спідлоба, як холодною водою облила. Тоді сказала, що
нічого вона не сердиться, відсмикнула руку й пішла собі геть.
В гирлі Мухені
Пантовий місяць кінчився. Пролетів як день. Сірко з Наталкою поїхали
відвозити панти, а хлопці зробили пліт, поставили на нього бочки із засоленим м'ясом
ізюбрів і попливли вниз річкою. Через три дні дісталися до гирла, туди, де Мухень впадає
в Амур. Там стояв заготівельний пункт «Дальзаготхутро», і завідував ним давній Сірків
приятель Мокієнко. Зустрів він хлопців гостинно й привітно, з почуттям власної гідності,
охоче взявся виконати доручення — відправити м'ясо пароплавом у Хабаровськ.
Мисливці й заночували в завідувача заготпункту, добре наговорившись з Мокієнчихою,
привітною та веселою жінкою.
Вранці хлопці вирушили додому.
Розділ восьмий Осінь у тайзі
Коли достигає виноград
Непомітно минало літо. Наставала золота осінь, коли достигає винограду тайзі.
Після пантування хлопці побули вдома лише п'ять днів. Але йутідні косили
траву на пасіці. А потім Грицько з Григорієм вибули вдвох на верхів'я річки Іман.
Старий з Наталкою качали мед. Дівчина стала сумною, а інколи на неї таке
находило, що вона «дуріла», пустувала із собакою, як мале дівча, кричала в горах,
викликаючи мавок. Ато зникала на півдня і поверталася потім тиха, слухняна і лагідна,
ластилася до матері. Мати запропонувала їй поїхати до тітки, розважитися, але вона
рішуче відмовилась. І спитала, чого це її всі вважають сердитою та негарною.
Весела робінзонада
А хлопці собі їхали на південь схилами Сіхоте—Аліня. Через чотири дні
прибули на місце, оселилися в бараці на давній Сірковій заїмці. За сто кілометрів не було
жодного житла. Безлюддя.
Побратими пеклися на сонці, годували комарів та гнус, ловили рибу та стріляли
качок, косили сіно за батьковим наказом. Потім робили пастки— самолови для дрібного
цінного хутряного звіра, якого рушницею в лісі не добудеш.
Робота була неважка, хлопці почували себе, як на відпочинку. Об'їдалися
виноградом. Швидко минув місяць, і надійшла справжня осінь із ранковими
приморозками.
Бог кохання
354
А в нетрях уже ревіли ізюбри. Надійшла золота пора — пора кохання. Рев
котився далеко — «десь з хряском билися вогненнозорі коханці і дивилися на них граційні
самиці, чекаючи, поки проллється кров і гордий, нетерпеливий, шалений від пристрасті
переможець підійде без заперечень...»
Григорій слухав цей рев, і йому самому хотілося закричати, викликаючи свою
нещасливу долю до бою, і поламати їй ребра, потоптати ногами. Треба було повертатися
додому. Але трапилася прикра несподіванка — Григорія вкусила гадюка, коли він босий
згрібав сіно. Хлопець став рятуватися усіма відомими способами — і перев'язував ногу
вище укусу, і припалював рану порохом, і ще щось робив. Та нічого не допомагало.
Грицько розгубився, пропонував їхати і до знахарки, і додому, і в Іман, але його друг
забороняв це робити. Нарешті через чотири дні організм сам подужав отруту.
Коли вирує кров
Хлопці надумали вже збиратися додому, як тут прибіг Заливай, а слідом за ним
приїхала... Наталка. Кінь під нею був мокрий — видно, їхала без перепочинку. А сама
була... спокійна, навіть байдужа, бо здалеку побачила, що хлопці живісінькі, і приховала
свої справжні почуття.
Коли їхали назад, зупинилися на річці Бікіні. Десь далеко сурмив ізюбр, і луна
котилася нетрями.
«Григорій сидів поруч із Наталкою. У нім вибухнуло те, що він був приспав
уже. Вибухло з дикою силою, заболіло, застогнало, та він сидів і мовчав. Слухав, яку
скронях товчеться кров. А Наталка байдуже, зосереджено, замріяно майструвала щось із
кори».
Дівчина зробила сурму — річ з кори, почекала, коли обізветься ізюбр, і
засурмила й собі, як справжній звір. Ізюбр відгукнувся і став наближатися, щораз
відповідаючи гучним ревом на Наталчину артистичну провокацію. Люди завмерли.
Раптом на галявину вискочив один ізюбр, а з другого боку — другий (він, очевидно,
мовчки біг на виклик суперника).
«Два демони, дві сили — втілення цілого світу. Стали один проти одного,
витягли вниз шиї, нагнувши голови — ріг проти рога. Копають землю, аж вона летить
геть, водять боками. Чмихають. Раптом зводяться цапки і б'ють один одного ногами з
ляскотом, із стогоном... Одного такого удару досить, щоб пробити людину наскрізь.
Розходяться, копають землю і знов... Упираються рогами один в одного, аж лускіт іде».
Григорій не витримав, вистрілив із рушниці. Мов ударені блискавкою, ізюбри
кинулись врозтіч.
Мисливці погналися за звіром, який був поранений. І знайшли його зав'язлим у
болоті. Довелося застрелити ізюбра. Григорій із жалем дивився на нього і думав, що він
так само загнаний і зацькований, як ця тварина.
Розділ дев'ятий Зима
Перед великим полюванням
Пішли сніги, вдарили морози, тайга вбралася в нові шати. Для мисливців
розпочалася гаряча пора «білків'я» — полювання на вивірок та іншого хутряного звіра.
Григорій у мисливстві намагався забути про все — про свою дурну долю, про
невідоме майбутнє. Милувався природою, звірами і часто навіть забував, що в них треба
стріляти. Хлопці полювали на Бікіні. Незабаром туди прийшли й Наталка з батьком, хоч і
на Голубій паді справи мисливські теж були непогані. Але дівчину тягло на Бікіні. На
355
Голубій паді мисливці трохи пополохали вепрів, закапканили три рисі, а одну Наталка
піймала живцем. Щоправда, коли рись спробувала вкусити дівчину, пес Заливай налетів і
задавив її «без ніякого попереднього слідства».
Наталка дуріла там, де треба серйозності, інколи навіть псувала полювання, але
нітрохи тим не журилася. Здається, вона не знала почуття страху. Боялася одного
Григорія. Проте він до цього звик і радів з того, що дівчина поруч.
А одного разу трапився незвичайний випадок.
Ціною дружби. «Злодюжка»
Якось Григорій пішов білкувати з дубельтівкою (дробовиком). Зайшов далеко.
Задерши голову, спостерігав, як вивірка порається з кедровою шишкою. Забув і про
рушницю, згадавши пограбованого ним бурундучка.
Хотів іти додому, та раптом побачив, що на нього суне ціла череда якихось
тварин. Це були дикі свині — вепри на чолі з великим і страшним вепром—сікачем.
Хлопець миттю видряпався на вивернуте з корінням дерево. Григорій був погано
одягнений для довгого сидіння на дереві, а вепри не поспішали, чавкотіли собі,
знайшовши багато поживи.
Нарешті мисливець не витримав і вирішив вистрілити, щоб налякати звірів.
Сікач оскаженів і кинувся на виворотень, збираючись його розтрощити. Та раптом сталося
щось несподіване — весь табун кинувся навтьоки і зник у лісі, наче і не було його.
Григорій подумав, що це може бути лише тигр, бо знав із оповідань Грицька:
цей звір «пасе» вепрів і з того живе. Хоч він і боїться людей, першим їх ніколи не
зачепить, але що, коли він голодний?
Проте й сидіти на дереві — не всидиш на морозі. Григорій наважився, зліз із
виворотня й пішов. Сніг, віхола — нічого не видно. Зрозумів, що заблукав. Та ще й не мав
при собі ані сірників, ані зброї путньої. Ішов лише з упертості. Потім присів відпочити,
пильнуючи, щоб не заснути. І... задрімав. Розбудив його чийсь дотик. Перед ним стояв
Заливай і лизав у ніс.
А незабаром підійшла вся заліплена снігом Наталка і сказала ніби сердито: «Хто
ж так ходить?!»
Стали йти разом — і заблукали зовсім. А сил далі йти в такій круговерті вже
зовсім не було. Знайшли якусь скелю в гущині та й влаштувалися під нею в бур'яні та
мохові. Притулилися спинами до пенька й дрімали сидячи.
«Тільки тут, тільки в нетрях, у цих жорстоких умовах є та справжня людська
солідарність, що робить героїчні речі, як звичайні, як свій обов'язок, і ніхто ніколи не
здумає назвати їх героїчними...»
Дівчина у сні, не маючи сили тримати голову, мимоволі обіперлась на
Григорієві груди. І спала солодко, як дитя. А юнак сидів і боявся поворухнутися, боявся
розбудити її.
Наталка щось марила у сні, посміхалася. її уста були так близько, і Григорієві
хотілося поцілувати їх хоч нишком, хоч один раз. Дівчина й не почує. І він, як злодій,
дослухаючись до її дихання, тихенько—тихесенько поцілував.
Наталка розплющила очі, здивувалася, потім злякалася і швидко відхилилася від
нього. А тоді спалахнула, схопилася й пішла, навіть свій вінчестер забула.
Збентежений, спійманий на злочинстві, засоромлений Григорій кляв себе.
Вперше побачив, скільки лиха може накоїти один поцілунок. Як же він нахабно й
брутально повівся з цією гордою і чистою дівчиною! Злодюжка!
Пішов до табору і кружляв навколо нього, поки не почув дзвінкий Наталчин
сміх, веселий, розкотистий. А вона дуріла, бавилася із Заливаєм. Химерна, незрозуміла
дівчина!
356
Різдво в пралісах
Йшли додому майже без зупинок день і ніч, щоб встигнути на Різдво. Адже
такого не було, щоб Сірки не зустрічали свято вдома.
Як не рахували — не встигають. Біля річки побачили нові бараки, здивувалися й
збентежилися — аж куди посунули лісозаготівлі! Спинилися спочити трохи і посушитися,
бо потрапили в наледь і помочили унти.
У бараках повно людей — колгоспи відбували трудобов'язок на лісорозробках.
Через річку — інший барак, з репресованими. Чути, як охоронці кричать і лають жінок,
що пиляють дрова. Раптом жіночий голос заспівав журливої української пісні про
пропащу долю. Пісню обірвав брутальний оклик вартового.
У Григорія аж серце зайшлося від гніву та жалю. Мисливці пішли далі, а хлопця
ще довго переслідували звук пилки та чайчине ячання пісні.
Доганяли свят—вечір і таки наздогнали. Прийшли саме на кутю. І невідомо, хто
ж таки помилився — Сірко чи стара Сірчиха.
Вдома на них чекала гаряча лазня «по—чорному». Нащо вже Григорій був
дебелий, але і він не міг витримати того, що виробляли старий Сірко із Грицьком. Вони
обливалися нестерпно гарячою водою, люто періщили один одного березовими віниками,
потім обливалися крижаною водою. Терли шкіру мочалками, як наждаком, а тоді ще
вибігали надвір і качалися в снігу, грали в сніжки на 50—градусному морозі.
Різдво Сірки святкували так, як з діда—прадіда велося, додержуючи усіх
одвічних зворушливих і поетичних народних обрядів.
Вдосвіта щось застукало у двері й попросилося колядувати.
Мати запросила до хати вирядженого віршовника. Той прочитав старовинний
вірш—колядку, що Григорій ніколи такого не чув.
Колядував сам старий Сірко, бо більше ж нікому було це робити. Потім
поздоровляли один одного й сідали до столу — пили, гуляли... В обід — знову. Увечері
прийшли колядники — Наталка й Грицько в чудовому старовинному вбранні. Григорій
приєднався до них.
Свята почалися весело. Але раптом на Григорія напосілася така чорна туга та
безнадія, що він не знав, де себе подіти. Йому схотілося вийти відчайдушно назустріч
своєму темному, невідомому майбутньому й позмагатися з долею.
Можливо, тому зрадів, коли Гриць почав збиратися до Хабаровська — взяла
охота зробити зухвалий рейд, побавитися з небезпекою.
Розділ десятий Рейд на Хабаровськ
Третього дня після свят Гриць з Григорієм вирушили до Хабаровська —
поздавати хутро, поновити контракти, набрати боєприпасів та оформити дозвіл на зброю.
Хлопці були вдягнені, як «два пишних королевичі»: у гаптованих лапчатих
унтах, що були своєрідним чудом мистецтва, в оздобленій мисливській «уніформі», в
оленячих дохах до п'ят; на головах — козулячі папахи. «Бронзові обличчя, засмалені
вітром, сліпучим сонцем і морозами, були наче вирізьблені за ідеальною моделлю
мужеської краси вправним майстром з суворого металу — наснажені життям, силою.
Один похмурий, а один веселий,— але обидва красені, ніби від одної мами».
Скочили на коней — і гайда. До залізниці — станції Лазо — їхали верхи.
Дорогою знічев'я настріляли тетеруків та фазанів.
Неподалік від станції хлопці заїхали на заїмку до доброго батькового знайомого
мандзи Кім—Гі—Суна і подарували йому всю свою здобич. Там вони відпочили,
залишили коней і зброю та зайві речі і помандрували далі поїздом.
Експрес, «которий возіт дрова і лєс»
357
Гриць не вперше потрапив у цивілізований той світ, але почувався трохи
безпорадно. Все не так, як удома, в нетрях. Тому ініціативу взяв на себе Григорій.
Пройшло кілька поїздів, але годі на них було сісти.
Нарешті надійшов знаменитий на весь Далекосхідний край «експрес». Половина
вагонів була товарних, половина — поштових, але всі вони служили пасажирськими і
були набиті «пасажиром до одказу». То ж Григорієві з Грицем довелося брати вагон
штурмом. Вдерлися в нього, можна сказати, по головах. На цей поїзд ніхто не брав
квитків. їхав хто хотів і куди хотів. Але ж і «експрес ішов, як йому здумається: хотів —
їхав, хотів — стояв годинами чи то на станції, і чи то просто посеред дороги, чи десь у
тупику».
Жоден контролер не міг перевірити в такій тісняві квитків, тому ніхто про це й
не турбувався.
Вагон говорив усіма діалектами рідної Григорієві української мови, бо основний
контингент його пасажирів — ота зірвана з місця й кидана по всіх світах Україна.
Заробітчани! Вербовані, контрактовані, «планові». З дітками, з жінками.
Розповідають про роботу на Сахаліні, в Дальстрої і проклинають її. Тижнями, місяцями
отак мандрують у бруді, в холоді й голоді. Не заробивши нічого, в розпуці повертаються
назад, а їх місце у вагонах займають нові шукачі щастя, примусові та «добровільні»
ентузіасти.
Десь жалібно скиглило дитя. Хтось розповідав, як їх добре умовляли і м'яко
стелили, поки не підписали контракт. А потім тиждень довелося валятися посеред
Владивостока під снігом та дощем.
У другім кутку вагона залунала смутна дівоча пісня. Розповідали, що селян
тепер без паспорта не беруть на роботу. Подохли коні в колгоспі — людину розстріляли,
кажуть, «шкідник». А як вимерла ціла округа, то «шкідників» ніхто й не шукав.
«Григорій слухав весь той гамір, зціпивши зуби, і йому паморочилась голова.
Те, що він почав був забувати,— ціла ота трагедія народу,— навалилась на нього всім
тягарем... уся його Вітчизна ось так — на колесах поза геттю, розчавлена, розшматована,
знеосіблена, в корості, в бруді... розпачі!., голодна!., безвихідна!., безперспективна!..»
На якійсь станції до вагона вдерлося двоє з ліхтариками — і всі завмерли —
НКВД! Світили в обличчя і ступали по людях, як по дровах. Григорій чекав спокійно,
готуючись до найгіршого. Майнула думка: який же він дурень — виліз у світ без
документів!
Посвітили на них, пильно подивилися на їхній поцяцькований одяг і полізли
далі. Мабуть, прийняли їх за екзотично вбраних представників влади з місць, а то й із
центру. Адже такий одяг не кожному по кишені.
Григорій засміявся про себе: «Пронесло!»
На станції «Красная Рєчка» «експрес» зупинився. А по обидва боки стали етапи
— ешелони з репресованими. В'язні з обох ешелонів через «експрес» перегукувалися між
собою, віталися до земляків, сміялися, бо що їм ще лишилося, як не сміятися?!
«Хтось з'їхав з глузду в цій країні. З одного кінця землі гнав етап в другий, а їм
назустріч гнав такі ж етапи. І нема їм кінця—краю. А межи ними котив цей плач на
колесах, цей неетапний етап, цей найдемократич-ніший «експрес», ні — «ковчег горя,
проклять і сліз материнських».
Вагон спав, не спав один Григорій, думаючи свою понуру думу.
Хабаровськ Смішні й печальні походеньки
Туман стояв від морозу. 50—градусний мороз біг по пішоходах, змушував їх
хукати, тупотіти й пританцьовувати.
358
Хабаровськ — столиця всього Далекосхідного краю, цього химерного
ельдорадо.
Хлопці вийшли на головну вулицю, що звалась Карла Маркса. По тротуарах
бігли, поховавши носи, службовці, робітники, військові — люди різних національностей.
Гуділи авто, і тут же їхали нарти, запряжені північними оленями, привертаючи
увагу хабаровців. У перехожих, що десь поспішали, майже в кожного папка і спеціально
приладнаний бляшаний посудна обід.
Проте Григорієві це місто сподобалось — чимось нагадувало Київ. Від Амуру
починалася широка головна вулиця, по—європейському обставлена модерними
будинками. На руїнах колишньої церкви, біля самого Амуру, стояли величезні брезентові
намети, і в них у такий мороз жили люди.
Хлопці розглядали розкішні вітрини «Гастроному», спортивного магазину. А в
крамниці «Госспірту» був викладений із пляшок портрет Леніна в одному вікні, а в другім
— Карла Маркса. Григорій засміявся: «І досі не знав, що то були такі пияки! Воістину,
буйний є і творчий той геній будівничих соціалізму, і не знає меж, і ні перед чим не
зупиняється!»
Хлопці оглядали місто, а юрба розглядала їх. Особливо вертіли головами
дівчата, деякі навіть зачіпляли хлопців. Якесь дівчисько зупинилося навпроти юнаків і
спитало, де б їй купити такі унти, щоб ноги не мерзли. Гриць пожалкував, що у них немає
з собою жіночого взуття, запросив дівчину приїхати в гості.
Дівчина виявилася інженером—хіміком з Одеси і, почувши мову Грицька, теж
перейшла на українську. Розказала, як знайти те, що їм потрібно.
У «Дальзаготхутрі» хлопці здали хутро, поновили контракти, одержали багато
грошей. Потім пішли виконувати головне завдання — знайти старшого охотінспектора,
доброго приятеля Сіркового, Васю Потаюка, щоб зареєструвати зброю.
Цей Вася часто гостював у Сірків, ходив з ними на полювання, а коли вони
бували в місті, то завжди лагодив їм усі формальності в таких делікатних справах, як
дозвіл на пантовку, на ловлю єнотів, на зброю.
Знайшли інспекцію у центрі міста в найкращому будинку.
Потаюк — низенький енергійний хлопець — щиро привітав обох. Але був
чимось дуже засмучений. Розпитував про тайгові справи, а потім нахилився й
розгубленим тихим голосом сказав, що все начальство позаареш-товували, та й взагалі...
Хлопці не знали, що на цім світі зайшла епідемія арештів. І не тільки тут, у цім
краї, а й по цілій «шостій частині світу». Шкода було славного Потаюка.
Виклали свою справу. Але виявилося, що це тепер не так просто. Зброю треба
реєструвати через НКДД, і з'являтися туди необхідно особисто.
Робити нічого, пішли до НКВД. Григорій ступав поруч із Грицем, зважившись
на зухвалий вибрик — сміливий візит.
«У вестибюлі Гриць зупинився, взяв Григорія за петельки і притягдо себе. Цей
тайожник, цей примітивний і прямолінійний хлопчина був чуткий, як вовк, як дикий,
гордий, свободолюбивий горал. Подивився мерехтливими очима у саму душу і —
відштовхнув: «Іди геть! Чекай на вулиці».
І Григорій підкорився дружньому, але категоричному наказу. Довго чекав на
вулиці, аж почав хвилюватися, думав іти розшукувати. Але тут вийшов Гриць, самими
очима показав, щоб Григорій ішов слідом, як незнайомий.
Через кілька кварталів, побачивши, що їм ніщо не загрожує, Гриць став
розповідати про свої пригоди в НКВД.
Сказав, що начальства там — сила. Прийшов він до одного, а їх посхо-дилось
дивитися на знаменитого мисливця Сірченка чоловік із десять. Розпитували, а Гриць
удавав із себе дурненького — відповідав все «так» чи «ні». Питали, чи не заходив до них
хто. Навчали, щоб відразу повідомив, коли що. Почастували горілкою, а зброю
359
реєструвати відмовилися. Але Гриця це не засмутило: «Та ми вік прожили тут — в них
дозволу не питали. То й питати не будемо. Або ми не хазяї...»
Хлопці вирішили десь добре пообідати. Зайшли до японської ресторації у
передмісті Українська Слобода, замовили найкращі страви.
Але їм подали якусь юшку з макаронами і палички замість ложок. Юнаки не
знали, що робити з цими стравами, і стали спостерігати, як їдять їхні сусіди—китайці. Але
у них так не виходило. Вирішили розрахуватися й піти десь у інше місце. Ці екзотичні
«палички» коштували їм по п'ятдесят карбованців — ціна доброго теляти.
В іншому «Буфеті» був один прокислий вінегрет та слизняві цукерки.
Потім друзі натрапили на «Гастроном», який бачили вранці, і набили два
рюкзаки вином, горілкою, кав'яром і шинкою, шоколадом і цукерками для Наталки.
Побачили розкішний ресторан і вирішили зайти. Швейцар здався їм ледь не
генералом, у всякому разі якимось «розцяцькованим».
«Все, що було в ресторані,— танцювало, пило, курило, грало,— все обернулося.
Веремія фокстроту на хвильку припинилася. На цьому тлі станцьованих, засмоктаних,
блідих облич і постатей два гості виглядали, як люди з іншої планети, з якогось іншого,
героїчного, а не такого задимленого, смердючого світу. Так, ніби зійшли з екрана
персонажі якогось цікавого героїчного фільму. Два пірати чи два ковбої. А чи посланці
досі незнаного царя тих, оспіваних, але так і невідомих уссурійських нетрів. Найбільше
привертали увагу (попри все екзотичне вбрання) обличчя, ніби викуті з червоної бронзи, а
потім в них вставлено очі, що вражали своїм блиском і зосередженою силою».
Хлопці, не звертаючи ні на кого уваги, вибрали порожній столик і стали
замовляти найдорожчі страви й напої. Офіціант ледве встигав носити. Мисливці гуляли
«на повну котушку», не реагуючи на залицяння дівчат з ресторану. Хміль ударив у голову.
А Григорій дедалі більше хмурнів. Він дивився на всю ту ресторанну суєту, а бачив свою і
не свою горду і прекрасну королеву — Наталку.
Навпроти них сиділо двоє вродливих, але бідно одягнених, змарнілих від втоми
дівчат, що пили одну тільки каву. Ніхто не запрошував їх до танцю. А коли Григорій
почув, що дівчата розмовляють українською мовою, то зрозумів — це ті самі
«розкуркулені», що в будь—який спосіб прагнуть вижити в цьому суворому краї. Його
душу огорнули біль і гнів за зневажений цвіт нації.
Григорій замовив офіціанту розкішну вечерю для дівчат і суворо, із ледь
прихованим жалем сказав їм: «Вечеряйте!» Одна з них не стрималась і гірка заплакала.
Хлопці згадали, що їм треба на поїзд о першій годині ночі. Коли виходили з
ресторану, Григорій, що був напідпитку, зіткнувся в дверях з кимось у формі, у
синьоверхому кашкеті, зі «шпалами» на ковнірі. Його взяла хмільна злість, і він відсунув
того чоловіка, щоб не стояв на дорозі.
Не ходи босий
Хлопці вже пройшли піввулиці, як Григорій відчув, що за ними хтось іде,
мабуть, щось негаразд. Згадав чоловіка, якого відштовхнув з дороги в ресторані. Хміль
відразу вивітрився.
Сказав Грицькові. Хлопці надали ходу, закрутили по вулицях і майданах,
намагаючись загубитися в натовпі, потім заскочили в якусь відчинену браму. Повз них
пробігла постать у собачій хутрянці і капелюсі з розпущеними вухами, як у хорта.
Друзі перечекали деякий час, а потім заковулками стали добиратися до вокзалу.
Майже дійшли, як раптом перед Григорієм виросла в темряві постать. Наставивши
пістолет, невідомий скомандував: «Руки вгору!» Григорій став повільно зводити руки, а
ногою несподівано вибив у нападника з рук зброю. У ту ж мить Грицько й собі зацідив
незнайомця у вухо, люто промовивши: «Не ходи босий!». Невдалий Пінкертон упав,
ударившись об паркан, а хлопці — мерщій до поїзда. Коли вже їхали, роздумували, що б
360
це могло значити. Зупинилися на тому, що їх хотіли пограбувати, хоч Григорій
підозрював інше.
Тільки в тайзі мисливці відчули себе вільно. Тут — вони вдома! О, тут вони
господарі!
***
Вдома Гриць розповів Наталці про парубоцькі походеньки. Про химерних
розмальованих дівчат, про музику й дивацькі танки, про грабіжника, що на них напав.
Наталка дивувалася з тих подарунків, що їй навезли — цукерок, шоколадок, «духів» і
гребенців, назвала хлопців дурнями і пожалкувала, що вони не відібрали у нападника і не
подарували їй пістолет.
Розділ одинадцятий
На «кішку»
Старий Сірко став радитися з домашніми, чи йти їм цього року полювати тигрів.
Наталка сказала, що їх знову четверо, а Григорій здатен замінити Миколу.
Мати журилася і відмовляла мисливців, згадавши загиблого сина.
Цього разу тигролови споряджалися не так, як звичайно, — повдягали ватяні
штани й куцини. Із собою взяли міцний одяг з лосиної шкіри і найнеобхідніші речі, аби не
перевантажувати коней. їхали верхи, час від часу ставали на лижі, бо мерзли ноги.
Милувалися замерзлим різнокольоровим водоспадом. Часто ночували просто в снігу,
намостивши гілок та розклавши багаття.
Аж раптом натрапили на лісову «газету». На снігу було написано: «Фійона
Медвину привіт передавала». Григорія аж струсонуло. Як? Невже тут той самий слідчий,
який його катував на допитах?
І згадав, що Фійона — дружина тунгуса Дядорова, яка приймала у себе різних
начальників, поки її чоловік був на полюванні.
Григорій вірив і не вірив. Страшні спогади заполонили його. Він пригадав
розмови про те, що в тайзі збудовано силу військових об'єктів, енкаве-дисти нишпорять
скрізь, «очищаючи тил від ворогів народу». А понад усім кордоном створено лінію
укріплень, багато сопок перетворено на потужні фортеці.
По довгих мандрах прийшли на Зміїну падь. Там залишили коней у старого
удегейця, що доживав віку в нетрях, дали йому чаю, тютюну. Дідусь радів гостям і їхнім
подарункам, як маля.
Тепер тигролови вже були близькі до своєї мети. Дорогою старий Сірко вводив
Григорія в курс справи, розповідав, як ловлять цих «кішок». Спочатку їх заганяють
собаками. Коли звірові вже несила втікати, він забивається десь до скелі й обороняється
від собак. Тоді один мисливець простягає триметрову палицю, тигр її хапає, а в цей час
інші мисливці накидають йому на шию петлю, зв'язують лапи. Від швидкості та
вправності кожного залежить життя інших. При цьому треба щосили кричати — крик
паралізує «кішку».
Мисливці йшли, пильно оглядаючи всі хащі. Раптом вони натрапили на сліди аж
двох тигрів — старого й молодого. Собаки змінилися — шерсть на них стала дуба, вони
натягали повідки, але не гавкали вголос і не рвалися шалено вперед, бо були добре
вишколені.
І почалося полювання. Люди йшли по слідах звірів кілометр за кілометром — по
нетрях, падях та горах. В одному місці натрапили на дорогого соболя, що потрапив у
361
самоловну пастку, наставлену ними колись на колонка. Вирішили взяти, хоч на цього
звірка полювання було заборонено. Але не кидати ж цінне хутро, раз дурний соболь «вліз
в не своє».
Старий Сірко читав по слідах, як по книзі. Ось тигри полювали на вепрів, ось
зупинялися, там лежали. Так було до смерку. Вночі ніхто не полював, тому розбили табір і
заночували.
Вранці знову вирушили ловити «кішку», покинувши всі речі в наметі.
Сліди петляли, водили їх, як і вчора. Раптом все пішло несподівано швидко... В
одному місці, перед густими заростями, майнуло щось смугасте. Старий Сірко вистрілив,
Григорій за ним, ззаду також пролунали постріли. Велетенська «кішка» зробила скажений
стрибок угору.
А мисливці, пронизливо лементуючи і стріляючи вгору, погналися за другим
тигром. Собаки гавкали десь спереду. Григорій дуже боявся відстати і підвести старого.
«Пізніше він часто згадував і не міг відновити точно, як воно все було.
Він таки перший опинився біля батька. Він лише пам'ятає, як закричала
Наталка... блискавичний його стрибок... Вир... Несамовитий галас — людський, собачий,
тигрячий... Він затягнув петлю, як супоню, і вмить опинився під сподом, вчепившись
потворі в карк за шкіру... Все качалось клубком, галасувало на нім... Здається, і він
галасував... Сніг набивався в очі і в рот... Це тривало десять секунд, але, здавалось,— це
тривало вічність... Потім в раптовій тишині — злякане Наталчине обличчя і дихання над
самим його лицем... Потім дружній регіт...»
Клубок розпався, і Григорія витягли з—під снігу. Обтрушувалися,
відсапувалися, збирали шапки, рушниці, сміялися й наново переживали подію.
Для тигра зробили дерев'яну міцну клітку. Потім пішли шукати іншого звіра —
забитого. І знайшли здоровенну самицю — чудовий екземпляр грізного старого
уссурійського тигра, що лежала, задубівши на морозі.
Відпочивали до ранку, а потім вирушили до покинутого намету. На чотири пари
зв'язаних лиж, налаштованих, як сани, поставили клітку з живим тигром. Мертвого ж
тягли за собою самоходом.
В обідню пору добралися до намету. Але тут сталася дрібниця, яка переросла в
катастрофу й поклала край усій мисливській епопеї.
У наметі хтось ночував, забрав соболя і спирт. Старий насупився: тільки
нетутешні могли порушити тайговий закон і взяти чуже. Всі пішли на льод розглядати
сліди — куди і коли рушили грабіжники. А Григорій знайшов на снігу біля намету
недопалок дорогої сигарети «Золота марка». Його серце затіпалось. Такі цигарки завжди
курила одна людина... Він мовчки, поки інші були на льоду, став на лижі і помчав навскіс
через нетрі, зрізаючи величезну дугу, що її тут робила річка.
Гнав по прямій, як учора за тигром. Нарешті побачив кошівку (сани) і пішов
назустріч, стискаючи гвинтівку.
Коні почули тигрячий дух (весь Григоріїв одяг ним просяк), мотнули вбік. Сани
перекинулись і з них вивалилися двоє людей — в будьонівці і в єжовському кашкеті.
Григорій вп'явся в них очима. Серце закалатало безумно. Медвин! Той самий
«таваріщ слєдоватєль».
«А Медвин — бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий
злодюжка, порушник закону нетрів — стояв і тіпався...»
Григорій вголос промовив:
«— Так... Ну, все, таваріщ слєдоватєль! Все! — І важко задихав.— Кінчаю
слідство...— І підніс голос, повільно, грізно: — Тут... я тобі... й рев, тут я тобі й
трибунал!» — Підкинув гвинтівку і вистрелив.
Другий кинувся тікати до лісу, потім обернувся і вистрілив із пістолета.
Довелося Григорієві його застрелити. Потім він написав на снігу: «Судив і присуд виконав
362
я — Григорій Многогрішний. Аза що — цей пес сам знає». Зробив це, щоб нікому не
довелося відповідати за вчинене ним.
Куди ж тепер? Отак за одним разом відтяв і ворогів, і друзів, і спокій.
Повернувся йти — аж раптом... Наталка!
«— Що ти зробив?
Григорій сказав:
— Слухай, Наталко! Те, що я зробив,— те я мусив зробити. Розумієш? Я вбив
одного дракона... Ти цього не бачила. Розумієш? Не бачила! А вже як я буду далеко звідси
— тоді про все розкажеш своїм».
Дівчина здивовано й розгублено прошепотіла:
«— Куди ж ти? ...Ну, добре. Ти зробив, як вважав за потрібне, тобі видніше. Але
куди ти?
Боже мій! Скільки сказано в одному тоні! Все, про що мовчала місяцями.
Григорієві аж горло стисло».
Дівчина благала залишитися, бо в них же цілком безпечно... Можна ж іще далі
зайти в нетрі...
Хлопець узяв Наталку за руку і стис. Вона не віднімала своєї руки.
«— Дурна ти, дівчино. Ти не знаєш, що то за один. За тиждень тут всі нетрі
поставлять догори ногами — шукатимуть... Це великий собака. Але Бог є на небі! Є! Цей
пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати
серце, якби дістав. Так довгих—довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до
божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.
І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з
божевільні... Потім мене знову впіймали і знову мучили такі, як він, — його поплічники...
А потім присудили до двадцяти п'яти років каторги... І все тільки за те, що я любив свій
нещасний край і нарід...
Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак.
І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повільну смерть, і
берегли, як пси. А я втік. Вистрибнув на ходу зі скаженого поїзда,— стрибнув у ніч, у
смерть, на щастя.
І я мав щастя... Я потрапив до вас, я мав щастя. Сміливі завжди мають щастя, як
казала твоя мати... Обійми її міцно за мене і поцілуй за мене... сестро».
Наталка припала до нього і вибухнула буйним плачем. І поцілувала, вклавши в
цей поцілунок усю душу.
Потім віддала свій вінчестер, набої, сказала, як іти на Уссурі й на Маньчжурію, і
пішла, за слізьми нічого не бачила.
Бідолашна, горда, дика, наївна і надзвичайна Наталка...
Розділ дванадцятий
Навзаводи зі щастям
Григорій знав, що найкраще перейти кордон десь у Біробіджані, де найбільші
нетрі, найвужчий Амур.
Але йти було несила, не побачивши батька Сірка, матір, Грицька, М
попрощавшись з Наталкою.
Ішов, борючись сам із собою. Дійшов за заїмки, де залишили коней. Постояв,
погладив свого буланого. Взяв дещо з продуктів, спирт, сірники і набої, а коня брати не
зважився. Йдучи далі, провалився в наледь, мусив сушитися всю ніч. Потім здалеку
побачив, як їдуть мисливці-тигролови, зрадів: «Наші!».
363
Дійшовши до Сіркової пасіки, він відчув, що йому вже несила іти далі, бо це
вже назавжди покинути останню рідну хату. Деякий час він ще боровся сам з собою,
вагався. «Піти чи не піти?.. Якже він піде звідси, не попрощавшись з цими людьми?.. Але
ж як стане перед нею і не пожаліє її серця?..»
Довго ще думав Григорій і нарешті не витримав. Ставши на лижі, він швидко
пішов у ніч.
***
Сірки, як завжди, повставали рано. Усі були сумні. Робота валилася з рук.
Треба було їхати до міста на базу — відвозити здобич. «Десь там піймана
«кішка» чекає у клітці, поклавши лапи і гордо піднісши голову,— нерухомо та відчужено
дивиться просто себе вогкими великими очима. Не бере їжі. Третій день не бере... Та вона
п'ять днів не братиме, але не згине. То горда і живуча тварина... І старому думки химерно
блукали межи гордою твариною та...»
Раптом в сінях зашелестіло, рипнули двері і на порозі став Григорій. Блідий,
схудлий, він ніяково посміхався.
Мати кинулась до нього зі сльозами. Григорій помалу стяг шапку і став на
коліна перед нею, як перед власною матір'ю. Старий Сірко кректав вдоволено. Він знав,
що його названий син обов'язково прийде хоч попрощатися.
Наталка, впустивши шиття і голку, сиділа край столу, смертельно бліда.
Грицько глянув на неї, потім на Григорія і зрозумів, що то значило.
Григорій обвів усіх поглядом і сказав, що зайшов попрощатися, бо, може, вже
ніколи не побачаться. Хіба що на тім світі. Очі його зустрілися :і Наталчиними. Дівчина
спалахнула. Вона прочитала в його очах те, що було в його серці. Схопилася і кудись
побігла.
Григорій прощався, бажав щастя й добра рідним і близьким йому людям.
Старий Сірко сказав, що треба поспішати. У Харбіні та на Сахаліні в них є рідня. Мати,
плачучи, подала юнакові набитий рюкзак.
Присіли надорогу за стародавнім звичаєм. Тут увійшла Наталка, одягнена, як на
полювання. Брови рішуче зсунуті, вуста стиснені. Стала проти
Григорія і мить дивилася йому в вічі з німим запитанням. І знайшла там
відповідь...
Потім взяла його за руку. Опустилась навколішки перед враженими батьками і
сказала:
«— Як уб'ють мене — то я не вернусь. А як судилося мені щастя... то нехай же я
буду, мамо, щаслива! І ви, тату!.. Благословіть!..»
Батько суворо подивився на Григорія, той шарпнувся був, але Наталка
перехопила його рух:
«— Григорій не має права говорити! Я знаю, що він скаже! Але він збреше! Він
зрадить сам себе заради вас. Я мовчала довгі місяці як камінь. Я змагалась із собою... Я не
знала, а сьогодні я бачу, що загину. То ж ваша кров у мені... Не губіть же мене!»
Старий Сірко побачив, що нічого не вдієш. Глянув на Григорія, приховано
посміхнувся і подумав: «Обоє рябоє».
Наталка продовжувала благати і готова була переступити батьківське слово.
Тоді Григорій опустився на коліна поруч, схилив голову і мовчки чекав рішення Сірків.
Першою не витримала мати, сказала: «Чого ж ти мовчиш, батьку?! Твоє ж
насіння!» Сірко почухав голову і зітхнув:
«— Такі часи, бач... Таке життя... Ну що ж...»
А матері тільки цього було й треба. Витерла сльози, зняла ікону і разом з
батьком благословила молодих.
364
Наталка цілувала рідних, радісна і щаслива. Сказала, що візьмуть із собою
Заливая, і він принесе їм вісточку, як вони вже будуть у безпеці. А братові наказала, щоб
беріг батьків, був коло них і коли одружиться.
Ще не розвиднілося, а із Сіркової хати вийшли двоє озброєних на лижах, а з
ними біг великий якутський пес.
***
Однієї ночі на Н—ській заставі на Маньчжурськім кордоні, біля станиці
Пашкове, де Амур найвужчий, зчинилася тривога.
З пожежі і кількох вибухів почалася стрілянина, яка розійшлась обабіч на десять
кілометрів. Ніби розпочався бій між усією Японією та CPCR Та то всього лиш ловили
порушників кордону.
А«диверсанти» були сміливі й досвідчені, наважились перейти кордон там, де
того найменше сподівались, — у самім Пашковім, попри самісіньку будівлю
прикордонного пункту.
Відбулося це так. Двоє на лижах, а з ними великий пес, обережно крадучись,
вийшли на схил далекої сопки і постояли там, пильно вивчаючи місцевість.
Потім знайшли забуту копицю сіна, приладнали до неї трухляву колоду,
начинену порохом та набоями, підпалили й помчали в селище. Незабаром спалахнула
пожежа, почулися постріли й вибухи. Прикордонники побігли туди, а втікачі стали
переходити кордон. Аж ось їм назустріч вискочив начальник застави. Наталка
скомандувала Заливаю: «Чужий!» — і пес стрибнув на того п'яного охоронця кордону.
Водночас на голову начзастави опустився приклад вінчестера.
По всьому кордону лопотіла перестрілка, підключилась і японська сторона.
Тільки напроти селища було спокійно, і наші мандрівники швидко перескочили на той
берег ріки.
***
Плачучи від щастя, Наталка припадала до Григорія і цілувала його в нестямі,
вкладаючи все серце, яке так довго стримувала: «Мій! Мій!». Шаліла в нападі безумної
радості, невисловленої любові й безоглядної вірності, говорячи, що вони підуть тепер на
його Україну.
І так само дав серцю волю Григорій. Забрав її в обійми і зацілував тії
неприступні вуста, великі насмішкуваті очі... Аж ось де він догнав своє щастя!
А Заливай зіп'явся на задні ноги і, тихенько скімлячи, намагався лизкнути обоху
ніс.
Нарешті лемент на кордоні вщух. Наталка нагодувала пса, прикріпила до його
нашійника записку, погладила голову свого вірного друга і з жалем відправила додому.
Заливай сумно заскімлив, відчуваючи розлуку, але послухався господині й побіг.
Шлях їм прослався в невідоме. Вони приготувалися до всіх труднощів, до
жорстокої боротьби, спаливши всі кораблі за собою. їх вабила далека, сонячна, омріяна
Україна.
***
Крайова преса була сповнена сенсаційними повідомленнями про велику
озброєну до зубів банду ворогів народу на чолі з «крупним державним злочинцем»
Григорієм Многогрішним, яка діяла в тайзі і вбила начальника Краєвого особого відділу
УГБ НКВД тов. Медвина — ветерана НКВД, «славного і доблесного чекіста, що в
боротьбі з ворогами не знав жалості і що рука в нього не дрижала ніколи...»
365
Внизу великими літерами сповіщалось про велику премію за зловлен-ня того
страхітливого «отамана банди» — Григорія Многогрішного.
Друга сенсація була ще цікавішою. Подавалися карколомні повідомлення про
«чергову провокацію» «нєкой» агресивної держави на со-вєтсько—маньчжурському
кордоні... Про кількагодинний бій і відбиття великої диверсійної групи ворога. Про
заслуги начальника застави, який у героїчному бою був тяжко поранений. Між іншим
говорилося й про те, щодвоє«негодяїв»з гігантським псом у тім бою нагло напали на
начальника «з тилу».
Старий Сірко, що привіз разом з Грицем до Хабаровська на базу здавати живого
тигра, слухав ті «новини» і в душі сміявся з них. Якого шелесту наробили Григорій та
його донька!
Сіркові захотілося з радості навіть тигра з клітки випустити. Старого зупинило
лише те, що тигр вже був на базі, у загальній клітці і під великим замком. А головне, поза
всяким сумнівом, «кішка» роздере першим саме його — головного винуватця своєї біди.
***
Другого дня після приїзду Сірка з Хабаровська прибіг Заливай. Він був схудлий,
здичавілий, лапи в льодових «черевиках». Старі невимовно зраділи, гладили пса, говорили
з ним, годували, як людину. І знайшли записку!
Це був радісний день у Сірків. Наталка писала: «Живі. Здорові. Обіймаємо всіх.
Цілуємо. Вже перейшли до тітки!»
Мати плакала й просила прочитати записку ще раз і ще, а тоді поцілувала її
нишком і, загорнувши в шовкову хустку, поклала на самий спід скрині, де зберігалися
Наталчині речі. І стала молитися Божій Матері, вимолюючи щастя для дітей і хоч на
останку літ зустрічі з ними.
***
Гриць прип'яв Заливая, щоб не втік. Мати ходила біля пса, як біля дитини, але
той скучав. На п'ятий день вранці Заливая не дошукалися. Він утік. «Одчайдушний і
безмежно вірний пес розумів дружбу по-своєму і зробив так, як веліло його собаче серце.
Подався доганяти без надії догнати. Але — сміливі завжди мають щастя».
1943
Євген Маланюк
«Стилет чи стилос?»
Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко
Вагаються трагічні терези.
Не кинувши у глиб надійний якор,
Пливу й пливу повз береги краси.
Там дивний ліс зітхає ароматом
І ввесь дзвенить од гимнів п'яних птиць
Співа трава, ніким ще не зім'ята,
І вабить сном солодких таємниць,
Там зачарують гіпнотичні кобри
Під пестощі золототілих дів...
366
А тут — жаха набряклий вітром обрій:
Привабить, зрадить і віддасть воді.
Та тільки тут веселий галас бою —
Розгоном бур і божевіллям хвиль
Безмежжя! Зачарований тобою,
Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!
РОЗДІЛ 6. СУЧАСНИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС
І. Андрусяк
Збірка «Депресивний синдром»
«МИ НЕ МАСКИ МИ СТИГМИ ТИХ МАСОК ЩО ВЖЕ ВІДІЙШЛИ»
ми не маски ми стигми тих масок що вже відійшли
ми не стіни ми стогін імен що об стіни розлущені
ідемо до людей у вінках недоспілих олив
у простертих долонях несемо гріхи як окрушини
ми останні пророки в країні вчорашніх богів
ми останні предтечі великого царства диявола
ми зчиняємо галас і це називається гімн
ми сякаємось в руку і це називається правила
а дівки на мітлі це наложниці втрачених вір
.....
ГЕОМЕТРИЧНЕ
Прийшли до круга. Стали зусібіч.
І голови накрили прапорами.
І хтось завів нестямно довгу річ
про конуси і паралелограми.
А ми поволі падали в траву,
підклавши сон під голови патлаті.
І так виразно, ніби наяву,
у нас в очах світилися квадрати.
367
ГУЦУЛИ
Ми лишилися там, де осінній туман.
Нас ніколи нема. Нас давно вже не буде.
І Говерла-гора, і гора Піп-Іван
обернулися в будень,
у будень, у будень...
ПорозПисаний Камінь свавіллям імен,
за якими пітьма, за якими провалля.
Ми лишилися там, де простуджений день як розсерджений кальвін.
ЖИВЕМО ПІД ЧОРТОМ НЕНАЧЕ ПІД БОГОМ
живемо під чортом неначе під Богом
і вправно жонглюєм словами
в яких від глибин від прасуті святого
немає ні грама
заплутані ми у своїх переплутах
у путах своїх нерозривних
а хто розриває розрубує пута
той бачиться дивним
а в кого святого нема за душею
ні краплі малої
той в’яже петлю і кидає на шиї
на душі героїв
а кого ті пута затягнуть до краю
у чорну годину
на власну той шию петлю одягає
на душу невинну
КИРПАТА БЕЗОДНЯ РОЗПЛЮЩУЄ ГУБИ
кирпата безодня розплющує губи
сміється і плаче над погарлм неба
сплелися до танцю Венера і Врубель
під білих колон гомеричний молебен
під місячний мармур ввіходжу останнім
368
ворушаться пальці в кулак захололі
а ви залишаєтесь еллінська панно
за вічним бар’єром мітичної долі .
НЕ ПОВЕРТАЙСЯ В ЖОВТИЙ ЛІС
не повертайся в жовтий ліс
не повертайся
по розпорошених слідах
неандертальця
поміж рухомих ефемер
не загубися
чигає місяць з-за куща
блідий убивця….
ВКРАЇНСЬКІ ПОЕТИ
1.
продихаєш від снігу
маленьке чорне око
уздриш
на солоному троні
сидить брова
а під оком
ходять панове в чорному
витаються
— слава — кому
— кому — слава
моляться
на кінчик носа
на жовту бородавку бюсту
мовляв
я так люблю
мою три крапки убогу
що
навіть
під бюстом
вологу висушу
а під бюстом в печерах
живуть зелені прочани
що вражою братаються
злою усміхаються
і кров’ю блюють
вони знають що око
не дуже бачить глибоко
а дарує ворсини
шевцям на голки
живе значицця
бо за лісом
369
дерев не бачить
а ліс росте
вгору та вгору
протреш око
а то не ліс
то земля виросла
навколо
2.
застрягнуть в жовтому піску
сніги зелені. здоокола
струпата вилиняла гола
дорога скапує в ріку.
застигли крики оддалік
обнявшись посмерти. за ними
плебеї пальцями по шклі
виводять рими рими рими…
і ні дороги ні ріки
лиш гострий запах косовиці
та понад урвищем стрімким
висять покльовані провидці.
3.
Поводирі Великого Сліпця
на попелі Великої Руїни.
Тремтять побожно зігнуті коліна,
слізьми бандур ілюзії дзюрчать.
А Старцеві нагадується Січ,
а нам чомусь нагадуються ґрати.
Кого ж із нас, останніх, п’яний в ніч
Сліпець сьогодні буде розпинати?.
4.
доле зірви мене віткою простору
загороди мені шлях у країну
де в загумінку тернового острова
тіни живуть і паруються тіни
загороди мене ширмою зелені
шквальною зливою шлях перемий
бо на камінні там ложе постелене
спраглим кублом зачаклованих змій
доле зірви мене краплю знервовану
з вуст пітекантропа — спити не дай
стомлену віру сльозу нікельовану
370
маразматично уявлений рай
пізно ні вітру ні сонця багряного
лиш супокійний як мумія крук
гладить мене мов цезорика п’яного
мов оленя що привчене до рук.
Ю. Андрухович
«РЕКРЕАЦІЇ», «МОСКОВІАДА», «ПЕРЕВЕРЗІЇ»
С. Жадан
«ДЕПЕШ МОД»
О. Забужко
«ПОЛЬОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ З УКРАЇНСЬКОГО СЕКСУ»
О. Ірванець
Recording
П'єса на дві дії
ДІЯ ПЕРША
З глибини темного простору з'являється СТАРИЙ. Він дуже-дуже старий. Або не
дуже. А може, й зовсім не старий. Він присвічує собі в темряві сірником. Або
запальничкою. Або свічкою. Або ліхтариком. Зрештою, це несуттєво. Ось він нарешті
наблизився, щось видивляється, шукає попід стіною. Натискає вимикача - і яскраво
спалахують театральні софіти, юпітери, ліхтарі та прожектори, їх багато, і він вмикає їх
ще і ще. Звідкілясь із-під стіни виносить стільця і встановлює його в самому фокусі
освітлення. Вішає на спинку стільця свою куртку. З кишені виймає пляшку, ставить її на
підлогу. Прикладається до пляшки.
Трохи перепочивши, знову підводиться зі стільця, десь під стіною, між дротів за
межами світла знаходить відеокамеру, штатива до неї, встановлює це все, спрямувавши
об'єктивом на стільця. Знову з-поза меж світла виносить магнітофон й маленький
диктофон. Ставить їх на підлозі перед стільцем. Спершу на магнітофоні й диктофоні,
потім на відеокамері натискає клавішу запису. Знову сідає на стілець. Сьорбає з пляшки.
Прокашлюється.
СТАРИЙ: - Нуль-один-два-три! Два-один-нуль! Проба! Спроба! Спро-ба запису!..
Почали... Почав... я... Я починаю! (Павза. Ковток з пляшки.) Я починаю... Оце нарешті я
зібрався розповісти, як воно все було насправді. Або - як воно було взагалі. Бо якщо через
сто, через тисячу мільярдів років хтось, здатний почути, розкодувати й зрозуміти мою
розповідь, знайде ці записи, він однаково не зможе тоді перевірити, правду я розповідаю,
чи ні. Кхм.. ет, куди мене повело... Отже, я розповідаю вам свою історію, як останній
очевидець та безпосередній учасник. Так, саме так - останній і безпосередній.
Й досі я не зможу збагнути, чому ВеКа, Всепланетний Комп'ютер, Великий
Комп'ютер вибрав саме мене. Хоча знаю, чому, безліч разів чув сам від себе це пояснення:
у всіх мешканців планети було взято аналіз крові, потім підраховано кількість кров'яних
тілець - і середнє арифметичне їх число виявилося саме в моїй крові. Але - чому? Чим я на
це заслужив? Чим я в цьому завинив? Чи ж я кого просив про це? Чи ж моя добра мама,
народжуючи мене багато-багато років тому в маленькому баварському селі, там, де ліси
Нової Зеландії стрічаються зі степами 1 Іівнічної Сахари, де волохаті ящірки у квітні
371
щебечуть на деревах своїх любосних пісень, а обидва місяченьки ллють своє тихе світло
на блакитні лотоси степових озерець, - чи ж моя матуся, привівши мене на світ у такому
райському краї через рік по закінченню Четвертої світової війни, чи ж думала вона, що її
первісткові, Їі синочкові випаде така страшна, така нелюдська доля?.. (Павза, ковток з
пляшки. Надалі ця ремарка не повторюватиметься, та автор просить імовірних читачів і
неймовірних постановників постійно тримати її в голові). - І я, я маленький чоловічок...
тільки через те, що в моїй крові, в кубічному її міліметрі було саме стільки еритроцитів, а
не двома менше чи чотирма більше, - я мусив зробити це!..
Що - ЦЕ,? Ага, так, я ж збирався про все по порядку. Та щось не виходить воно по
порядку. Це треба здалеку починати. Отже, я народився через рік по війні. Батько мій
після підписання замирення напрочуд швидко пройшов дефільтраційний табір і
повернувся у своє село, де моя матуся, тоді ще тільки його наречена, вірно чекала його,
судженого. Батько повернувся неушкод-женим, навіть не пораненим, тільки по всьому
тілу мав такі блинзи круглясті, від опіків. Він служив у східній Норвегії, в тій спекоті, в
тих пісках. А з оази Шпіцберген супротивник засилав диверсантів. Батько був
командиром чоти антигравітаційної оборони. Та це я знову відволікся. У Четвертій
світовій, треба ще сказати, не було переможців, ані переможених. Просто, бабайці з
мамайцями підписали довгострокове замирення, щоб мати змогу перегрупу-вати війська,
підвести свіжі сили. І це замирення потроху перейшло у мир
• бойові дії так і не поновилися. Доки я... Доки все не звершилося остаточно...
Оскільки зростав я у часи повоєнні, з бойової підготовки завжди був відмінником, і
в дитсадку, і в школі. Все мріяв про подвиг на полі бою. Та, бач, не довелося.
Вони подзвонили у двері, коли вся наша родина снідала. Моя старенька матуся,
моя дружина, троє моїх діток - Лоло, Боло та Міоло, п'ять років, вісім і дванадцять, - всі
перезирнулися за столом. Напередодні у кожного повнолітнього громадянина було взято
кров на передвиборчий аналіз - але хіба в ту мить ми думали про те? Може, то хтось із
сусідів зайшов позичити повітря чи енергії? Може, санітарна інспекція сміття перевіряє?
Дружина встала з-за столу й пішла відчиняти. Я, поквапливо дожовуючи шматка, почув,
як у передпокої чоловічий голос, привітавшись, назвав моє ім'я та порядковий номер.
Дружина щось відповіла, а я витер губи і, не підозрюючи лиха, пішов туди, до неї, до
дверей.
Вони чемно привіталися зі мною, ще раз перепитали ім'я та порядковий номер і, не
заходячи до помешкання, як і велів перший параграф виборчого статуту, наказали йти за
ними. Йти, згідно параграфа другого, належалося негайно, без жодних контактів з
родиною, "аби зберегти незайманою внутрішню психологічну налаштованість". І я це
виконав. Встиг, щоправда, озирнутися на дружину, напруживши слух, вловив галас дітей
у їдальні - і не промовивши ані слова, пішов за ними вниз по сходах, до лискучого
чорного автомобіля, котрий стояв просто перед вхідними дверима. Поки ми їхали, вони,
не повертаючись до мене обличчями, зачитали мені
виборчий статут усіма чотирма офіційними мовами світу. Я сидів позаду,
відділений від них подвійними ґратами й куленепробивним затемненим склом. У
домашньому пуловері, м'ятих джинсах і стоптаних'черевиках. Добре хоч не у капцях,
перед сніданком я виходив на город, зірвати кілька актинідій на салат та й полінувався
перевзутися. І от коли вони читали мені статута четвертою офіційною мовою,
ш:і:гальською, якої я майже не розумію, я зумів нарешті зосередитись і потроху збагнув,
що ж насправді відбувається. Мене охопив страх і радісне піднесення. Адже учора, коли
по всьому світу брали кров, мені й на думку не спадало, що з-поміж п'ятнадцяти мільярдів
дорослого населення планети ВеКа вибере саме мене. Я навіть і не думав тоді, що й
насправді десь пс світі ходить людина, котра муситиме зробити цей вибір. Великий Вибір.
Все це здавалося інсценізацією, майстерно підлаштованою владцями. Ну, повідомлять,
скажімо, що Великий Комп'ютер визначив на виборця якогось косоокого бедуїна з
Угорської улоговини, - як ти це перевіриш? Навіть портрета його покажуть, біографію
372
почнуть детально переповідати. А ось тут, зараз, поки мене везуть у цьому авті, по всьому
світі вже переказують мою біографію і показують мого портрета. І в те, що я реально
існую на світі, теж, напевно, вірять не всі... Так от приблизно я розмірковував, доки ми
їхали на летовище.
Пам'ятаю ще велику скляну залу аеропорту, мої провідники йдуть спереду та
позаду від мене, всі люди в залі повернуті до мене спинами, - " для уникнення будь-якого
впливу на Виборця в час його підготовки до виконання виборчої дії , - це, здається, другий
параграф четвертої статті виборчого статуту. Десь далеко, у кутку раптом забелькотало
дитя рочків двох, побігло, непевно хитаючись на ніжках, і двоє поліціянтів у сірій формі
тут-таки й кинулися навперейми. Молода налякана мама теж розвернулася впівоберта і
лише руками розвела услід малюкові. Що було далі, я вже не встиг побачити. Ми увійшли
в металеві двері "відстійника" і, пройшовши коротким вузьким коридором, виринули
просто перед трапом літака.
Це був трансконтинентальний гіперзвуковий лайнер, що мусив за півтори години
перенести нас аж на протилежний кінець планети - у Трансалбанію, це ось тут, за
Панамським Крижаним хребтом, тут, де ще'"]На початку Четвертої світової війни було
споруджено й опоряджено Космічний Мілітарний центр, аж на тридцять п'ять поверхів у
глибину. А до Великого Вибору його було спеціально переобладнано на Виборчу
Дільницю. Для єдиного Виборця. Для мене себто. Ми з моїми провідниками швидко
збігли угору трапом, і за нами безгучно засунувся металевий люк. О, скільки таких люків
звідтоді засувалося за мною! Скільки разів я вже бачив цей рух металевої маси невпинний, невідворотній! Площина, що відрізає тебе від зовнішнього простору, від
безмежності, від свободи, від неба над головою... Скільки разів...
В літаку ми одразу ж пройшли у хвіст і зайняли три місця в розкішному салоні
бізнес-класу. Двері до кабіни пілотів були вже задраєні, засвітився напис-прохання
пристебнути паски, й літак дуже швидко рушив на злітний майдан-чик. Вертикальний злет
завжди був мені неприємний: тебе вдавлює в крісло, у вухах дудонить, в очах темніє. Але
це минулося за якихось дві-три хвилини, почому з-за ширми до салону вийшли дві
стюардеси з металевими тацьками, повними різних напоїв. Засвітився також екран
телевізора перед нами, бо від моменту злету, згідно виборчого статуту, мені вже
дозволялося "опосередко-ване і контрольоване отримання інформації". Стюардеси ж,
посміхаючись розкішними своїми сіро-перламутровими зубами, поставили перед нами
таці з напоями, три келихи і зникли. Одна з них, здається, навіть хотіла щось мені сказати,
але наткнувшись на колючі погляди обох супроводжуючих, лише зиркнула багатозначно
мені ув очі й розчинилася за ширмою. Я, зненацька розхоробрившись, налив собі з
півкелиха "Метакси" і зробив добрячий ковть. Духмяна й гаряча рідина миттю пронизала
мені груди й потім повільно розійшлась по всьому тілу. Стало легко й безжурно.
Хвилювання моє розвіялося. Я звів очі на екран телевізора. Мої супроводжуючі дали мені
до рук пульта й собі потяглися до пляшок. По чотирьох державних каналах скрізь
транслю-валися новини, і скрізь розповідалося про мене. Мої фотографії миготіли,
змінюючись на екрані. Потім з'явилась дружина, щаслива і знічена водночас, вона, часто
зітхаючи, говорила в добрий десяток мікрофонів одну й ту ж саму фразу: "А ми якраз
сиділи, снідали, коли раптом дзвінок у двері... А ми саме снідаємо... а тут у двері
дзвонять... А ми якраз снідаємо сидимо..." Потім у кадрі виникло мамине обличчя, але
мама мовчала, лише мружачись в об'єктиви, а голос диктора за кадром почав розповідати:
"Мати єдиного Виборця прожила довге і чесне трудове життя. Всі свої сили вона віддала
розбудові та становленню..." ну і так далі, всіляку байду молов. Потім знову мої
фотографії замиготіли, біографію почали вже чи не вкотре переказувати, і я перемкнув на
комерційні канали.
Там показували мою малечу - Лоло, Боло і Міоло, три рочки, шість і десять, ну вже
й режисери на мультикомп'ютерах попрацювали. Діти були вбрані так охайно й барвисте,
373
як ми їх зроду не одягали. Одразу ж за цим почалася спеціальна програма, улюблені
мультики моїх дітлахів. На іншому каналі саме йшла реклама зубної пасти "Колгейт •
3000", і я раптом знову побачив самого себе, як я, схилившись над білосніжною чашею
раковини, от зроду не мав ні такої, ні навіть подібної, - я чищу зуби тим самим
"Колгейтом". А я все життя своє користувався банальним 'Поморіном", от з місця цього не
зійти. Потім замиготіли ще якісь обличчя, напруживши пам'ять, я збагнув, що це все мої
друзі дитинства й однокласники, і всі вони чомусь наввипередки, перебиваючи одне
одного, говорили, що я у дитинстві найбільш за усе любив піццу "Везувіо". Убий, не
пригадую такого! Мамині вареники я любив. І пиріжки з маком... А якусь там піццу...
Мені швидко обридла ця телевізійна брехня, і я, немов переситившися нею,
повідомив своїм супутникам, що йду до туалету. Обоє перезирнулися, та не сказали
нічого. На той час вони вже майже до денця приговорили літрову пляшку "Білого коня", і
їм було вже добре. Виборчий статут нічого такого не згадував про фізіологічні потреби
єдиного Виборця, тільки все ж гарантував "повне, цілковите і всебічне їх задоволення".
Тому провожаті мої, посунув-шися, пропустили мене до салону, і я, притримуючись за
спинки порожніх крісел, пішов уперед, видивляючись дверей з двома нулями.
Зараз я тому згадую про все це у подробицях, що ці мої супроводжуючі, а ще також
екіпаж і стюардеси були останніми живими людьми, яких я бачив у своєму житті. Коли б
я міг про це знати тоді!..
В одному з бічних відсіків широченного салону я нарешті запримітив уступ на три
сходинки і потрібні мені двері. Поряд з дверима за маленьким відкидним столиком сиділа
й та сама світлоока стюардеса, що ото так багатозначно мені усміхнулась, пропонуючи
напої. Зараз вона знову розчепірилася в усмішці, і не звужуючи її ані на міліметр,
видихнула крізь рожево-сірии перламутр своїх чудових порцелянових зубів: "Ви, мабуть,
шукаєте це? - і вказала очима на туалет. Я й сам прекрасно знав і бачив, чого я шукаю,
тож буркнувши "дякую", вскочив у двері й заклацнув шпінгалета. Відливши усе своє
хвилювання у темно-фіолетову чашу одноразового унітаза, я притоптав педаль і рвонув на
себе двері. Стюардеса так само сиділа під дверима... так само, та не так само. Вона підняла
й притулила до стіни того відкидного столика, а свою куценьку формену спідничку
закотила до пояса. Окрім того вона розстебнула тужурку з блискучими ґудзиками, і дві
круглі перфектні цицьки безсоромно дивилися на мене, пульсуючи брунатними пилками:
ліва-права, ліва-права... "А може, ви шукаєте оце?" - знову сказала вона своїм глибоким
грудним гол'.сом, не ворушачи при цьому губами і якось по-собачому дивлячись на мене
знизу вгору, не в очі мені дивлячись, а десь так у груди, і погляд її сповзав при цьому вниз
кривулястими ривками, неначе дощова крапля по віконному склі. Я для більшої
переконливості мусив тут вдатися до телепатичного зв'язку і з люттю передав їй напрочуд
яскраву картинку свого маленького будиночка, де на ґанку дрімає у кріслі матуся, в
городчику порпається дружина, їй допомагає Міоло, вісім років, а Лоло і Боло, один рік і
чотири рочки, бавляться на моріжку перед будинком. Дівуля іще раз безсоромно глипнула
на мене й почала перебирати золотисті ґудзики, застібаючи їх. Отак мені востаннє у житті
пропонувалося жіноче тіло. Е,-ех... Я злетів трьома сходинками до основного салону і
трохи не бігцем подався на своє місце, до осовілих своїх супроводжуючих. Ми вже
підлітали до космоаеропорту Такла-Макан, тож тільки-но я опустився у своє крісло, як
засвітився напис пристебнути паски. Я іще встиг трішки плеснути собі "Метакси", так, на
саме денце, а супутники мої спали, як суслики голошкірі, тільки поштовх від прямого
приземлення їх розбудив. Тут наші шляхи нарешті розходилися, бо на мене чекала
Виборча Дільниця, а вони свою функцію вже виконали. Двері літака відчинилися, та ні
льотного поля, ні обрію я не побачив. Навпроти були ще одні двері - до кабіни ліфта, і
вони розповзлися на два боки, і вступати до кабіни я вже мусив сам, без жодних
супроводжуючих. Вони стояли в мене за спиною і мовчали, як і велів їм виборчий статут.
Випари "Білого коня" з їхніх ротів лоскотали мене в потилицю. З рожевої глибини ліфта
засвітив у очі напис: "ТІЛЬКИ ОДНА ОСОБА - ВИБОРЕЦЬ!" Зробивши півтора кроки
374
углибину, я озирнувся. Супроводжуючі обоє тупо й байдуже дивились мені в обличчя.
Механічні двері літака почали затягатися, неначе рана. Дві половинки дверей ліфта
стулилися теж.
Далі мене скрізь супроводжували електронні світляні написи. У ліфті й далі, на
глибині 38-го поверху підземелля, куди мене й завіз цей ліфт. Довго ми спускалися,
довго... Я вже казав, що це був Космічний Мілітарний центр, збудований на початку
Четвертої світової. А потім переобладнаний на Виборчу дільницю. Саме тут після трьох
діб роздумів я мусив зробити остаточний вибір. Із двох сил. Я мусив від імені усього
населення планети визначити, кому саме
- бабайцям, чи мамайцям - слід віддати перевагу. І все це - через кров, через кляту
кров, через паршиві кров'яні тільця, яких у мене виявилося саме стільки, скільки було!..
(Павза).
Отже десь хвилин так за двадцять ліфт зупинився на тридцять... на тридцять
сьомому, передостанньому поверсі. Двері розчахнулися, й прямо перед собою я побачив
табло: "ІТИ ПРЯМО!" Такі написи й надалі супроводили мене скрізь, наказові, в
безособовій формі, достоту неначе команди для пса: "Іти прямо!", "Іти ліворуч!",
"Натиснути кнопку право-руч!", "Чекати!", "Отримати обід!", 'Отримати вечерю!",
"Слухати інформацію!" , Відпочивати! , омиватися! , Снідати! , Слухати інформацію!",
"Слухати інформацію!" Слу-уха-ати-и! Інформацію-ю-ю!
Інформація супроводжувала мене всі ті три доби. П'ятдесят хвилин інформації десять хвилин перерви. І з одинадцятої вечора до сьомої ранку - перерва на сон. Згідно
виборчого статуту інформація була розподілена порівну, навпіл між бабайцями і
мамайцями, з точністю до секунди.
О сьомій рано разом зі звуковою інформацією вмикалися і світляні написи:
''Час на ранковий туалет, гоління, чищення зубів - 40 хв." "Час на сніданок - ЗО хв. .
Я плен'гався до столу і з продовольчого ліфта діставав тацю зі сніданням. А в цей час мені
було всоте повторювано, що мамайці стоять за добробут усіх, а бабайці - за процвітання
кожного, що мамайці гарантують безпеку громадянина, а бабайці - його спокій і
недоторканість. Бабайці прагнуть кожному дати житло і роботу за фахом, а мамайці якісне медичне обслуговування й забезпечену старість. Мамайці обіцяють стояти за людей
праці, а бабайці - за трудовий народ. Мамайці всіляку підтримку надаватимуть розвиткові
науки, а бабайці якомога вище піднімуть престиж інтелігенції. Мамайці забезпечать
скорочення військ і конверсію, а бабайці обіцяють розпочати якнайшвидше роззброєння
та демілітарізацію.
Після сніданку й до обіду я мав вільний час, протягом якого блукав своїми
апартаментами, наштовхуючись по кутках на світляні написи: "Кінець житлового сектора!
Дальший прохід заборонено!" А над дверима ліфта миготіли рідкі кристали секундоміра:
"До початку виборчої процедури залишилося стільки-то секунд". Табло було шестизначне,
і коли я вперше вступив до підвалу з ліфта й роззирнувся, воно показувало щось понад
250 000. Двері ліфта зачинились, і відлік увімкнувся автоматично. Аж понад чверть
мільйона секунд було дано мені на роздуми. Вони, ці секунди, миготіли й танули, вже
наступного дня, як я розумію, крайня двійка ліворуч перетворилася на оди-ницю, а згодом
і на нуля, зеро, рахунок пішов вже не на сотні, а на десятки тисяч. Так я колись в
довготривалому відрядженні, змучений відсутністю дружини, перепившися пива, забрів
до секс-шопу, до індивідуальних кабінок. В кишенях було повно монет, і я нажбурляв їх у
щілину, як видавалося, трохи не дощенту. Засвітився екран, пішов фільм, але я 'майже не
міг його дивитися, погляд мій увесь час перескакував на табло лічильника, де миготіли
мої гроші, зменшуючись, провалюючись кудись у темряву, у небуття, гроші, перетворені
на секунди екранної дії, на цокання давнього механічного дзиґаря, час, рух, плин, лет...
А тепер у час перетворили мої роздуми, мою самотність. Десь далеко над головою
була поверхня планети, гори, пустелі й океани, міста, автостради й люди, люди, люди... Ці
люди щохвилини чули моє ім'я і чекали моєї діі. Чи, можливо, це я зараз так думаю.
375
Може, вони й не згадували, і не думали про мене. Просто жили собі всі своїми життями, і
що їм було до того Великого Вибору, що я його мусив незабаром зробити, натиснувши
одну з двох кнопок на пульті в Залі голосування: зелену ліворуч за бабайців чи синю
праворуч за мамайців... Чи, може, навпаки? Стільки пройшло вже часу^ що й призабулося... Так-так... Зелена мала бути ліворуч, синя - праворуч! Ьа байці хотіли добробуту
всім, а мамайці - процвітання для кожного... А десь далеко-далеко наді мною, високовисоко або навіть глибоко-глибоко, бо ж навіть по інший бік планети жили, ходили,
дихали, чекали на мене моя старенька матуся, моя дружина і троє діточок моїх, Лоло,
Боло і Міоло, вісім років, одинадцять і п ятнадцять. Щоб повернутися до них, я мусив
зробити Великий Вибір...
Я таки зробив його. Але про це трохи пізніш. Все по порядку. На все свій час...
На табло ліворуч з'явився другий нуль. Повсюди в моїх апартаментах засвітилося
пронизливе синє сигнальне світло. Близько трьох годин залиша-лось мені до Великого
Вибору. На ту пору я вже остаточно втратив усіляку орієнтацію в часі. Спав, дрімав, коли
заманеться, краєм вуха вловлюючи металеві голоси дикторів, які читали мені
передвиборчу інформацію. Та в останні десять тисяч секунд це читання було припинено.
Я мав час зосере-дитись і визначитися остаточно. Натомість я заснув, від перевтоми
нервів, від самої нестерпності думки, що ось невдовзі я натисну одну з двох кнопок, і у
світі остаточно запанує одна з двох сил. Мене зморило, і я задрімав у фотелі перед
маленьким столиком, бо ліжко моє після того, як я прокидався і вставав з нього, на день
ховалося у стіну. Розбудило мене пронизливе диринчання і червоне миготіння нулів на
табло:000 000! При вході до мого помешкання вже розчахнулися сріблясті двері ліфта, й
червоний напис над ними наказував:"Увійти до ліфта!" Я підкорився. А що я мав робити?
Що я міг вдіяти супротив?
Несподівано для мене ліфт поїхав не вгору, а вниз, на іще якийсь секретний,
невідомий поверх, 38-А, як з'ясувалося. Хоча могли ще існувати й 38-Б, і 49-Ю, звідки
мені знати. Зрештою, воно й нецікаво. Все вже скінчилося. Тож я продовжу свою
розповідь.
Виборчого статута я знав напам`ять. Але знати й розуміти - це не завжди одне й те
саме. Тож коли двері випустили мене на поверсі 38-А й зачинилися, я з жахом усвідомив,
що тепер вони відчиняться тільки після того, як я зроблю вибір. Великий Вибір. То ще
йшли останні хвилини, коли я не знав, що ніякого вибору насправді немає.
Я йшов Виборчою Залою, що виявилася доволі слабко освітленою і з низькою
сіруватою стелею. Йшов по білій пунктирній лінії, намальованій на підлозі. Нарешті лінія
вперлась у металеву стінку Виборчого пульта. І я підвів очі. На пульті була тільки одна
кнопка.
КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ДІЇ.
ДІЯ ДРУГА
Декорація, та сама, що й була.
СТАРИЙ: Я зробив це. Я зробив це на сьомий, чи на восьмий, чи на двадцять
восьмий день перебування у Виборчій залі. На той час я вже нічого не розумів і не тямив.
Я вже був осліп від голоду і спраги. Так, від безводдя я осліп. І що найстрашніше - я не
пам'ятаю момента, коли я зробив це. Але я дуже чітко уявляю, неначе й не себе, а якесь
чуже, стороннє тіло, - як воно підповзло наосліп до пульта, як мацало його пальцями з
відрослими за тиждень нігтями, як підтяглеся, ковзаючи руками по металевому краю і
через силу вдарило по кнопці. Все.
Отямився я вже у ліфті. Після того, як кнопку було натиснуто, двері ліфта
розчинилися, і я, мабуть, заповз туди останнім своїм зусиллям. Ліфт підняв мене на вищі
поверхи. Тоді ще працювало енергопостачання, й шахта не була ;
завалена. Ліфт мене вивіз на тридцять восьмий поверх, саме до тієї квартирки, в
якій я прожив три останні доби перед виборами. Я поповз прямо і наштов- \ хнувся на
376
маленький столик з залишками сніданку, що я його неохоче | поколупав виделкою в той
останній, вирішальний день. Це мене й порятувало. | Я перевернув столика і по підлозі
визбирував шматки запліснявілого за тиждень тоста. Великий синій пластиковий термос з
гербатою не розбився, і я випив цю загуслу, вже смердючу рідину, як найсолодше вино в
світі. Потім лежав нерухомо на підлозі й набирався сили.
Коли я більш-менш прийшов до тями, то злякався, що осліп остаточно. Навкруги
панувала така цілковита темрява, що я навіть власного тіла не відчував. Був якийсь час
безплотним духом. Але поворухнувся - і тіло повернулось, огорнуло пропащу душу
поколюванням, щемом і болем. Сягнув рукою до кишені, клацнув запальничкою. Все
стало на свої місця - я перебував у тому самому житловому секторі, тільки світло повсюди
вирубилося. Я вже розумів, чому. Поповз вперед, принагідне визбируючи крихти сухарів
по підлозі, спромігся видряпатися на крісло і довго-довго безпробудно спав.
Прокинувся знову від голоду, але вже нормального, людського, а не того, який
вивертає нутрощі спазмами. Спробував не повзти, а ходити, тримаючись руками за спинку
стільця, якого сунув перед собою по підлозі. Зі своєї сорочки змайстрував факела,
намотавши її на ніжку іншого стільця. Факел цей більше чадив, та все ж давав хоч трохи
світла. Я зіп'явся на столика, що стояв під продовольчим ліфтом, виламав дверцята і поліз
угору, на запах їжі. Кухня виявилася близько, лише одним поверхом вище, і я, пам'ятаю,
розкривав дверцята шаф та холодильників і пожирав холодний сир, пив сметану, потім
натрапив на слоїка з консервованими ананасами, проковтнув солодкі кружаль-ця майже не
розжовуючи - й мене вивернуло просто біля холодильника. Тіло уникало смерті, як тільки
могло.
Я довго жив у темряві, доки не налагодив автономну підстанцію, там-таки, поруч із
кухнею. Тут взагалі все розташовано досить зручно, видно, що саме на такий випадок і
будувалося. Але енергопостачання недостатнє. Наприклад, не працює водогін. Я
переходжу тут з поверха на поверх, залишаючи по собі переповнені смердючі унітази.
Продовольчі склади є на кожному поверсі, але вмиватися доводиться мінеральною водою.
Тому я рідко голюся, а іще рідше влаштовую собі ванну. Воду для цього треба гріти в
електроказані, а він страшенно виснажує акумулятори. Та й після цього свого запису я
довго сидітиму в напівтемряві. Але все це не важить, зовсім нічого не важить.
І все ж таки підготувалися вони грунтовно. Тут, у цьому безкінечному підземеллі є
все для виживання. Незліченні запаси харчів нагромаджено в рефрижераторах.
Кілометрами тягнуться склади натільної білизни та верх-нього одягу. Величезні зали
відведено під казарми з рядами однаково засте-лених двоповерхових ліжок. От тільки
виживати немає кому.
Коли я налагодив енергопостачання, в одній далекій звідси кімнаті знайшов
відеотеку й телецентр. Камери кореспондентів останніх вістей спромоглися записати
справді Останні Вісті. Зі стаціонарних штативів на вулицях, на вершечках телевеж і дахах
найвищих хмародряпів, з надувних куль атмосфер-них зондів та бортів космічних
супутників, які ще й зараз, напевно, ширяють навколо планети, мертвотно поблискуючи
металом своїх зовнішніх деталей, - камери побачили й передали на вже безлюдні
телецентри це величне видовище: палахкотіла зелено-коричнева Африка, вирували озера
й невеликі внутрішні моря, а на сході чорною обвугленою плямою вигоряв Китайський
океан. Міста не горіли - вони просто кришилися на порох, розсипались від подиху
гарячого вітру над ними, сірим піском западали, неначе носи в сифілітиків. І десь там, у
тому кришиві, хаосі, у тій попелястій імлі, можливо, востаннє волали передсмертним
криком і моя добра матуся, і моя дружина, і троє діточок моїх - Лоло, Боло і Міоло, п'ять
років, вісім і дванадцять, перетворюючись на смерть, на попіл,, на ніщо...
Приблизно раз на місяць я роблю собі ванну з мінеральної води. Тоді ж я
піднімаюся драбиною на верхні поверхи, до складів і беру собі свіжий комплект
солдатської білизни • спідню сорочку й підштаники. Онуч брати не хочу, а на шкарпетки
щось ніяк не натраплю - вони, напевно, десь далі, у тих лабіринтах, куди я просто не в
377
силі дійти. Добре хоч, що продовольчі ряди близько біля шахти ліфта. Коли я вибрався
туди вперше, іще напівсліпий і знесилений, найперше, що мені трапилось - були сухарі.
Височенні стелажі з галетами найрізноманітніших гатунків. Галети й печива, солоні й
напівсолодкі, з перцем і тмином, і навіть не знаю, з чим там іще. Я кілька днів поспіль
спав під ними, а прокинувшись простягав угору руку, діставав пачку і гриз її прямо зі
слизько-солодкою поліетиленовою обгорткою. І це знову врятувало мене, бо трохи далі, за
рогом, кроків десь за п'ятдесят знаходилися стелажі зі свіжим хлібом, завареним у
вакуумні мішечки. Багети й паляниці, буханці і сайки, рогалики й французькі булочки - я
міг би запросто отримати заворот кишок, якби натрапив на той стелаж одразу. Але я
кілька перших днів провалявся між галет - і це врятувало мене.
Зараз, коли я входжу у хлібні ряди, я напружено вслухаюся. Я мрію почути хоч би
легенький шурхіт, шелест, шкряботіння. Але тут все так загермети-зовано, що які там хробаки, які там миші. А я мрію, я вмираю, так хочу побачити
мишку - малу-маленьку, блакитно-сіру, з перетинчатими крильця-ми, з очиманамистинками і гостреньким носиком, - таку, якою її малювали з підручнику з зоології для
нульового класу. Або кільчастого й мучнистого хробака - живого хробачка, який пульсує
своїм досконалим довгастим тілом і, проштовхуючи крізь себе їжу, повзе до нового харчу.
А від нього потім введуться інші хробаки, спершу - маленькі ніжні хробаченята, я
ходитиму між ними дуже-дуже обережно, аби не те що не наступити, - не налякати їх
своєю ходою, своєю тінню, своєю постаттю, своїм диханням. А вони попідростають і
перетворяться на товсті веретенця лялечок, з яких потім випорхнуть білі метелики, і,
можливо, декотрим з них вдасться подолати засипану шахту ліфта, й вони виберуться на
поверхню і серед сірого попелу планети заснують цивілізацію метеликів, спершу білих і
сліпих, з неприємно-розлогими вусами, з крильцями, всипаними рипучою пергою, ледь
слизькуватою на доторк.
Та все це мрії мої, райдужні мрії... Нічого живого, ані блошиці, ні мухи, навіть
невидимої оку інфузорії немає тут!..
На котромусь з тих поверхів, куди я можу досягти, мені трапився цілий склад
ляльок. Ляльо^ з секс-шопів. Те сховище я вивчив^лише ледь-ледь. Кілька перших
контейнерів. Лежать у них величезними партіями білява Саллі й довгонога Холлі,
тоненька Барбі й пишногруда Саманта, і ще лискуча чорношкіра Блек Чері. Можливо,
десь далі, у глибині сховищ лежать у контейнерах ще й інші породи, види та модифікації з двома головами, чотирма грудьми й шістьма ногами, або, скажімо, з тулубом слона й
ассирійською бородою. Хто
-чна. Тут готувалися сидіти довго і всерйоз.
Тож готуючи собі свою щомісячну ванну, - приблизно щомісячну, бо хро-нометри
на всіх поверхах показують різний час і брешуть немилосердно, - тож влаштовуючи собі
лазню й санітарний день, я окрім кальсонів і солдатської сорочки витягаю з контейнера ще
й партію нових ляльок, саме у такому порядку, як я їх щойно перерахував: Саллі й Холлі,
Барбі, Саманта й Блек Чері. Вони самі наповнюються повітрям, варто лиш відкрити
клапана, я обкладаюся ними, коли лаштуюся до сну, і часто прокидаюся уночі - уночі?
- якби ж то знаття, ніч чи день на моїй планеті? - тож я часто прокидаюся від
липких їхніх гумових обіймів. А прокинувшись у темряві, я довго-довго лежу,
втупившись невидющими очима в нікуди, в досконалу, стоп ятдесятипроцентову темряву,
пітьму, яка огортає мене, оточує, і втішаю себе наївно-дитячою мрією, маренням, що
нічого того не сталося, що це тільки мене одного засипало якимсь робом на Виборчій
Дільниці, а на планеті й далі буяє життя, і моя добра матінка сидить на ґанку з плетивом, і
моя дружина порається в городчику, і троє діток моїх, Лоло, Боло і Міоло, дванадцять
років, п'ятнадцять і дев'ятнадцять, допомагають їй, і світло ллється з неба ненормовано, і
немає отих барханів сірого пороху, які я бачив на моніторах телецентру, і людство живе
378
собі так само у часі Замирення, от лише забули вони всі чомусь про свого Єдиного
Виборця.
А нехай би й забули, якби тільки так сталось насправді. Чи, може, так воно і є?
Може, це якийсь експеримент, якесь випробування на виживання, на живучість, на
подолання перешкод? Може, саме для цього брали кров на аналіз у той далекийпредалекий день? Може, десь тут, поряд, ось лише руку простягти, ось за цією стіною
сидить бригада дослідників у сірих, мов попіл, халатах, роздивляючись мене через
невидимі отвори у стіні: Чи просвічуючи стіну ультразвуком? Або інфрасвітлом? Де ви?
Де ви? Ну пожалійте мене, змилосердіться, дайте знак, хоч би найменший шурхіт
телепатичний, дайте мені зрозуміти, відчути вас, де ви є?!
Нема. Нікого тут немає. Лише залишок чоловіка з найсереднішою кількістю
еритроцитів у крові човгає безкінечними коридорами, переступаючи перепов-нені своєю
власною спермою гумові контейнери у вигляді жіночих тіл - лискуча Блек Чері, Саманта з
неймовірними цицьками, Барбі з немовби вивихнутими стегнами, Холлі та Саллі з наївно
розтуленими ротами... Чому ви тут, зі мною, запитую я в них, переступаючи. Чому не
дружина моя, чому, врешті-решт, не ота сірозуба стюардеса з гіперзвукового лайнера?
Чому не діти мої, Лоло, Боло і Міоло, п'ятнадцять років, вісімнадцять і двадцять два, саме
дітородний вік, нехай би й через інцест, а зачали б нову цивілізацію! Не віддали б цю
планету сліпим білим метеликам...
Немає... Немає нікого... Тож мушу сидіти й думати. Згадувати, а це дійсно найстрашніше. Чи я і справді натис тоді ту кнопку? А може, ні? А може, мені
приверзлося? Можливо, відлік на секундомірі ще йде, біжить, триває, ряхтить,
переливаючись рідкими кристалами на табло? І я незабаром проки-нуся, поснідаю і піду
нарешті виконувати свій пресвятий обов'язок - робити Великий Вибір?..
СТАРИЙ підводиться зі стільця. В одній руці тримаючи вже Порожню пляшку,
другою натискає клавішу "зіор" на відеокамері. Потім натискає “eject”, відкривається
гніздо касети. Воно порожнє. Понишпоривши в ньому пальцями вільної руки, СТАРИЙ
переходить до магнітофона й диктофона. Там так само немає касет. Непевно
похитуючись, заточуючись, хапається руками за спинку стільця і разом з ним повільними
коротенькими кроками відходить у глибину темряви. Щоправда, він іще ніби бурмоче
щось собі сам, вже майже нерозбірливо, але якщо вслухатися...
СТАРИЙ: - Отже, мамайці - за добробут кожного, а бабайці - за процвітання усіх.
Ті - за спокій, а ці - за безпеку. За увагу до працівників розумових професій, вчених та
науковців, робітників, селян, океанічних фермерів та континентальних фабрикантів...
Мамайці - синя кнопка, а бабайці - зелена. Чи навпаки? Синя - ліворуч, зелена, здається,
мала бути праворуч. Отже, зелена, це - бабайці, а синя...
Темрява поступово поглинає його.
ЗАВІСА
Червень-липень 1995 року.
ЛЮБІТЬ ОКЛАХОМУ! ВНОЧІ І В ОБІД
Любіть Оклахому! Вночі і в обід,
Як неньку і дедді достоту.
Любіть Індіану. Й так само любіть
Північну й Південну Дакоту.
Любіть Алабаму в загравах пожеж,
Любіть її в радощі й біди.
Айову любіть. Каліфорнію теж.
І пальми крислаті Флоріди.
Дівчино, хай око твоє голубе,
379
Та не за фізичної вади Коханий любити не встане тебе,
Коли ти не любиш Невади.
Юначе! Ти мусиш любити стократ
Сильніше, ніж любиш кохану,
Колумбію-округ і Джорджіо-штат,
Монтану і Луїзіану.
Любити не зможеш ти штатів других,
Коли ти не любиш по-братськи
Полів Аризони й таких дорогих
Просторів Аляски й Небраски.
Любов цю, сильнішу, ніж потяг до вульв,
Плекай у душі незникому.
Вірджінію-штат, як Вірджінію Вулф,
Люби.
І люби - Оклахому!..
ТРАВНЕВА БАЛАДА
Травень, а так, понімаєте, холодно.
Так, понімаєте, все навпаки.
А за вікном починається поле
І видно за полем село Бармаки.
В час, коли бідній душі одиноко,
А поряд дорога гурчить об’їздна,
Я плащ одягаю і йду на дорогу А може, полегшає, хто його зна…
Дорога так само, як я, неприкаянна,
Дорога мене обтікає, мов каменя,
Байдужа, хоч губи собі прокуси.
Дорога мене приведе до лікарні В дощі рожевіють її корпуси.
В мене тут зараз ніхто не вмирає,
Так що й сумління знеболено спить.
В мене тут є санітарочка Рая,
В Раї для мене знайдеться спирт.
Підем гуляти? Рая не проти.
Станем в садочку під деревце.
Віршів читати Рая не просить,
І дуже вдячний Раї за це.
Рая сама говоритиме більше.
Каже:”Наравицця дуже мині
Амириканський писатель Селінджер”.
Знаєш, - питає, - такого чи ні?
Я відповім (не те, що подумав).
Пахне мовчання, як шоколад.
Голдена Колфілда постать сутула
Ген у вікні однієї з палат.
Я відчуваю - підходжу до краю,
Вже й бісенята стрибають в очах.
Я обніму санітарочку Раю
Прямо в холодних і мокрих кущах.
380
Далі вже слів не знаходиться в мові,
Тільки - що ми молоді і живі.
Буде як острів в зеленому морі
Плащ мій, простелений на траві.
Скоро вмирати я ще не збираюсь.
Я ще існую,
бо я ще люблю
милу мою санітарочку Раю
І мокру - під нею - вітчизну мою.
Але таки коли прийде по мене
Баба безноса з косою в руках,
Хай би росли такі темно-зелені,
Мокрі й холодні кущі в головах…
В. Кожелянко
«Дефіліяда у Москві»
Василь Кожелянко ДЕФІЛЯДА В МОСКВІ
ГЕРОЙ ПРИЇХАВ
Уранці першого листопада 1941 року львівський потяг поволі наближався до
чернівецького двірця. Командир розвідувальної роти першого куреня бриґади
спеціяльного призначення Українського війська хорунжий Дмитро Левицький дивився у
вагонне вікно на сильвети Чернівців, що виринали з ще нехолодного сивуватого туману.
Три роки його товкла доля, і він не був удома. Три роки минуло від того теж осіннього,
але холодного і мокрого вечора, коли аґенти сиґуранци вдерлись до помешкання, де
відбувалось ексклюзивне зібрання проводу студентського осередку ОУН. Шандарі та
аґенти в цивільному фахово крутили хлопцям руки, одягали бранзулетки, били під дих і
звично бубоніли стандартне румунське «футуз кручя…»
Пов'язали Ореста Митківського, Теодора Савчука, Іларія Забродського, Василя
Безверхого, його найближчих приятелів, студентів, як і він, Чернівецького університету. І
сидіти би Дмитрові Левицькому разом із ними в Дофтані, якби не знання джіу-джітсу, не
чорноземна фізична сила та бельґійський бравнінґ, виданий йому напередодні самим
Зубром, близьким соратником Степана Бандери. Дмитрові ковальські кулаки, з яких часом
кепкували його дуже інтеліґентні товариші, три кулі з бравнінґа — одна в люстру пана
Купчанки, господаря конспіративного помешкання, і дві — в тілеса секретних аґентів, а
також довгі й прудкі ноги проклали йому шлях мимо румунської тюрми.
Якийсь час Левицький переховувався в родини у Великому Кучурові, а згодом у
селянському вбранні разом із ґаздами з Кам'яної, які їхали в гори палити вугілля, на фірі
перебрався у Вижницю. А вже там місцеві контрабандисти за срібний швейцарський
дзиґарок переправили його на польський бік.
Румунська влада довго цвікала в очі батькові, старому докторові Теофілеві
Левицькому, але заарештувати не наважились, — мусили рахуватися з міжнародною
опінією: чернівецького психіатра сам Зиґмунд Фройд шанував за постійне полемізування
з психоаналізом на сторінках спеціяльних журналів. А більше в Дмитра нікого не було,
якщо, звичайно, не рахувати Генцю. Чи є вона в Чернівцях? Чи вар'юватий татусь разом із
верескливою мамусею не переправили її у Відень, як збирались ще тоді, у 1938 році?
Дуже кароока Генця Мангерівна таки попила тоді його крівці, казала, аби перейшов тоді у
381
її політичну віру, аби запустив бакенбарди, як у Жоржика Цімерманна, й зачісувався б не
на лівий, а на правий проділ, бо так, мовляв, він схожий на німецького канцлера. Але ж
Дмитро саме тому й носив коротенькі вусики і зачісувався навскіс, аби бути схожим на
свого неперевершеного кумира — великого фірера німецького народу Адольфа Гітлера.
Вона цього не розуміла, бо поглядала на схід, за Дністер, і він мав підозру, що
цимборувала із запільними комсомолістами. Час їх розсудив. Де тепер її большевики?
Аґонізують за Уралом. На його таки вийшло. Через шість днів у поверженій Москві, на
їхній Красній площі, сам фірер Адольф Алоїзович і вожді країн — союзниць Райху
прийматимуть дефіляду звитяжних армій. День обрано неспроста: 7 листопада
большевики шанували як день свого приходу до влади в 1917 році. На трибуні мавзолею
першого большевицького прем'єра, мумія якого за наказом фірера похована десь у
Петербурзі (Адольф Великий боявся непохованих трупів), стоятимуть великі люди,
юберменші Европи, конструктори нового порядку: Адольф Гітлер, дуче Муссоліні,
маршал Антонеску, адмірал Горті та ще з десяток керівників держав
Антикомінтернівського пакту. А головне не те, що еспанський вождь Франко буде
обійматися з імператором Японії на тлі храму Василія Блаженного, найважливіше для
Дмитра і, як він гадає, — для України, те, що на мавзолеї рівний серед рівних, леґітимне і
повноправно стоятиме вождь Української держави — Степан Бандера.
Площею в перших рядах продефілюють, звичайно, німецькі вояки: батальйон СС,
батальйон вермахту, потім люфтваффе і моряки. А за німцями — другими — не третіми і
не якимись там четвертими, таки — другими, підуть українці. У першому курені з
чорними петлицями військ спеціяльного призначення і срібними аксельбантами
промарширує і він, хорунжий Дмитро Левицький. Вже за ними підуть італійці, румуни,
мадяри і решта союзників. А другі — українці! Бо хоч би яким був самовпевненим і
націоналістичним фірер Адольф, а розумів, що без мільйонного Українського війська, чиї
полки першими ввірвалися в Москву, ще невідомо, чим би закінчилась виправа на Схід.
А поки що Дмитро Левицький їде на один день до Чернівців, аби побачити батька і
Генцю, якщо вдасться.
Чернівці нагадували зоопарк, в якому служники повідчиняли всі клітки і пішли
собі геть. Румуни передавали владу українцям. Виліз їм боком 1918 рік: тим самим
шляхом, що йшли тоді на Чернівці, румунські війська відходили в напрямку Глибокої, а з
Кіцманя в місто входили колони українських частин. Українських військовиків із синіми
петлицями, що вказувало їх належність до піхоти, було мало — фронт! В основному йшли
зеленопетличники (національна ґвардія) і подекуди з чорними петлицями у масках —
командос — підрозділи спеціяльного призначення Служби безпеки України. Румуни, ще
недавно люті ненависники всього українського, а тепер — союзнички по
Антикомінтернівському блоку, покидали Чернівці згідно з Берлінським вересневим
пактом. Президента України Степана Бандеру і маршала Антонеску за стіл переговорів
посадив сам Гітлер. Наш президент погодився на певний компроміс і відмовився від
претензій на Південну Буковину з Сучавою, зате румунський диктатор тримався стійко, як
справжній римський леґіонер, аж поки німецький фірер розлютивсь і висварив Іоана
Антонеску, як шкідливого ґімназиста, мовляв, що мені з вашої румунської нафти, якщо не
матиму на Східному фронті мільйонної української армії, до того ж боєздатної, на відміну
від… Тут Адольф Великий виявив великодушність і не назвав, кого він мав на увазі.
— А хто підкорив Трансністрію? — в'їдливо запитав Антонеску Гітлера.
382
— Пане маршале, це вже південь Української держави, — роз'яснював Гітлер. —
Що мені з того, що ви нібито взяли Одесу? А якби я не порозумівся з українцями, у нас в
тилу з'явилась би їхня повстанська армія, яка б відтягнула на себе частину військ.
— Неодмінно, — посміхнувся Степан Бандера.
— Ну і що? — Антонеску з викликом окинув поглядом Гітлера і Бандеру, який
сидів за столом навпроти.
— А то, — скипів Гітлер, — що тоді большевики усіх нас розіб'ють!
— І заберуть у вас не лише Північну Буковину, а й Бесарабію, домнуле, — додав
Бандера.
Якось помирились. Румуни погодились віддати не всю Північну Буковину, а лише
етнічно українські райони. Це — неподобство, але до часу хай буде так, — мислили
українські зверхники. Поки ми союзники, хай…
Хорунжий Левицький від двірця пішов пішки, кортіло придивитися до Черні
