Засоби розкриття теми і образної характеристики художнього твору

Засоби розкриття теми і образної характеристики художнього твору
Тема (грец. τέμα — те, що покладено в основу) — це коло життєвих явищ,
відображених у творі у зв'язку з певною проблемою, що служить предметом
авторського осмислення та оцінки [13, с. 589].
Тема художнього твору відрізняється від життєвих подій, явищ дійсності
тим, що вона характеризує явище, сприйняте, побачене митцем. Тема іманентно
пов'язана з конкретно-чуттєвим, образним мисленням, тяжіє до сюжету як
розвитку подій, в яких беруть участь персонажі. Таким чином, тема, сюжет,
персонаж, проблема є різними гранями цілісного бачення людиною дійсності,
пошуку прихованої сутності, сенсу буття. З цього міцно злютованого об'єктсуб'єктного відношення народжується естетична ідея твору, яка виражає
авторську оцінку зображеного, його розуміння теми як запиту-проблеми. Тому,
вважається, що тема та ідея становлять ідейно-тематичну (проблемнотематичну) основу твору, яка вимагає відповідної жанрової структури,
конкретної композиції твору і, врешті, виступає одним із стилетвірних
чинників.
З одного боку, розуміння і трактування теми як інспіратора образного
мислення, конкретно-чуттєвої плоті проблеми (ідеї) художнього твору
зосереджує увагу літературознавця на текстуальній реальності, застерігає від
абстрактних розмірковувань з приводу позатекстових реалій, споріднених з
темою як естетичним явищем. З іншого, коли письменник йде до теми не під
впливом безпосереднього контакту з дійсністю, а виходить з уявного
неміметичного світу, то це також означає, що тема стає стимулом до творчості.
Автор вибудовує в уяві гротесково-химерний художній світ, структура якого
порушує, «досліджує» проблему або принаймні розраховує, що створена ним
структура вразить, заінтригує читача. Так виникають візуальна поезія, фігурні
вірші, параболічні твори, тексти неоавангардистів, які, власне, пишуть не
«твори», а конструюють «тексти», що теж мають певну тему, адже їх назви
бодай віддалено на неї вказують.
Таким чином, традиційний термін «тема» наповнюється новим змістом і
його не конче треба співвідносити тільки з літературними напрямами
міметичного плану [12, с. 241].
Тема — узагальнена основа змісту художнього твору, те, про що в цілому
йдеться в ньому. У творі тема існує у вигляді того вихідного смислового
положення, до якого він, умовно кажучи, може бути зведений. Наприклад,
таким початковим проблемним положенням, що узагальнює зміст вірша Лесі
Українки «Слово, чому ти не твердая криця...», або, інакше, його темою, буде
те, про що в цілому й коротко в ньому говориться, — про суспільну роль поезії
і поетичного слова. Тему твору досить часто плутають з його фабулою, зокрема
в тих випадках, коли на прохання визначити тему твору, починають
переказувати його подіє-вість, зміст. Потрібно пам'ятати, що, на відміну від
фабули, яку визначає подійність і конкретність, одиничність, тема твору
характеризується статичністю й узагальненістю свого змісту. Між темою та
фабулою твору встановлюється такого роду зв'язок, що тема твору виступає в
ньому як його згорнута фабула. Тему твору можна визначити, згорнувши
фабулу до єдиної і далі неподільної точки смислового відліку, а нею завжди
виступатиме певне життєве положення, в якому визріває щось конфліктне.
Якщо фабула, таким чином, «є те, що реалізує себе у процесі самої оповіді, то
тема — це те, що, умовно кажучи, передує фабулі і кладеться в її основу.
Фабула, у свою чергу, розгортає тему, подає те вихідне проблемне положення,
яке було в ній окреслено лише в найзагальніших рисах, у його всебічному
розвиткові, у його русі, під час якого з'ясовуються та уточнюються окремі його
конфліктні моменти. Тема — це та абулотворна причина, внаслідок якої
фабула, власне, і з'являється, водночас, фабула, з'явившись, виступає як засіб
подання теми, розгортання окресленого в ній кола конфліктних явищ. Тема
художнього твору усвідомлюється нами тільки після того, як ми ознайомимося
з його фабулою.
Тема організує всі елементи твору, надаючи їм того чи іншого художньозмістового імпульсу, створюючи свого роду програму їхнього художнього
розвитку, додаючи їм певної ідейної спрямованості. З цього боку Б.
Томашевський, наприклад, визначав тему як те, що «є єдністю значень окремих
елементів твору», а Д. Чижевський — як такий «задум», таку «думку, що єднає
окремі частини твору, аж до окремих слів». Основне значення теми полягає в
тому, що вона виступає як посередник між реальною дійсністю, явища якої так
чи інакше відбиваються у творі, і втіленому в ньому самому його внутрішнім
художнім світом, в якому певним чином аналізуються та узагальнюються
відображені явища дійсності. Звідси в структурі поняття «тема» виділяють
окремі її рівні. Зовнішня тема — це те, що відображено в цілому, загальна
вказівка на обраний митцем для художнього втілення той чи інший життєвий
об'єкт. Вона може об'єднувати різні твори різних авторів, що близькі за своєю
загальносмисловою проблемною спрямованістю (наприклад, тема війни,
соціально-визвольної боротьби, «пригніченої людини» і т. д.). Якщо зовнішня
тема — «це коло об'єктів, зображених у творах, тобто, по суті, загальна вказівка
на ті предмети, явища, що відображені в дійсності, то внутрішня тема — це ті її
сторони, якими повернуті об'єкти, які висунуті в них на передній план» [13, с.
334].
Внутрішню тему твору часто визначають як проблематику, під якою
розуміють сукупність тих акцентів, тобто тих сторін зображуваної дійсності, до
яких привернуто увагу читача шляхом підкреслення їх за допомогою
використовуваних у літературі зображувально-виражальних засобів. Внутрішня
тема — це художня тема; вона завжди виступає як актуальна, значуща саме в
силу своєї проблемності, постановки якихось злободенних або «вічних»
життєвих питань, які, на думку автора, потребують осмислення та оцінки.
Тематичний аналіз твору звичайно будується на виокремленні головної
теми твору, яка має провідне значення для розкриття творчого задуму автора, і
ряду допоміжних тем (тобто тем окремих фабульних ліній твору або навіть
окремих сцен, найбільш містких у змістовому відношенні), через які проблема,
поставлена автором, окреслюється і конкретизується з більшою певністю. В.
Лесик вважає, що критеріями оцінки тематичного складу твору «повинні стати
поняття тематичного обсягу та тематичної місткості (ємкості)... Залежно від
того, яке коло життєвих явищ охопив письменник, скільки тем і проблем
ставить і висвітлює він, його твір матиме більший або менший тематичний
обсяг.
Образ є основним засобом художнього узагальнення дійсності, знаком
об'єктивного корелята людських переживань і особливою формою суспільної
свідомості. У широкому значенні термін «образ» означає відображення
зовнішнього світу в свідомості людини. Специфіка художнього образу полягає
в тому, що, даючи людині нове пізнання світу, він одночасно передає і певне
ставлення до навколишнього.
Основні
функції
художнього
образу:
пізнавальна,
комунікативна,
естетична і виховна. Структура образів визначає настрій людини, який
сприймає художній твір.
Найважливіша риса образу полягає в його дійсному відтворенні, тобто
образ є деякою моделлю дійсності, яка відновлює отриману з дійсності
інформацію в новій сутності. Вірність відображення гарантується принципом
зворотного зв'язку. З'являючись як відображення життя, образ розвивається
відповідно до її реальними властивостями. Відбиваючи світ і матеріалізуючи в
тексті, картині, скульптурі, образ відокремлюється від художника і сам стає
фактом реальної дійсності.
Оскільки образ не володіє відокремленим від форми змістом, то в разі,
коли він не відповідає фактам життя, це відразу ж стає помітним, і художник
коригує його відповідно до об'єктивною реальністю.
Психологічна дієвість образу в мистецтві заснована на тому, що образ
відтворює в свідомості минулі відчуття і сприйняття, конкретизує інформацію,
отриману від художнього твору, залучаючи спогади про чуттєво-зорових,
слухових, температурних та інших відчуттях, отриманих з досвіду і пов'язані з
психічними переживаннями. Все це робить читацьке і глядацьке сприйняття
твору живим і конкретним, а отримання художньої інформації стає при цьому
активним процесом.
Нагадаємо, що психологи розуміють під чином психічне відображення,
тобто пам'ять минулих відчуттів і сприйняття, причому, не обов'язково зорових.
Те, що образ виникає в процесі відображення і відтворення світу, є
основним його властивістю. З цього основного властивості випливають всі
інші, зокрема найважливіші - конкретність і емоційність. Художні образи
створюють можливість передати глядачеві щось особливе бачення світу, що
викладено автором в скульптурі або на полотні. В цілому образ належить
ключова позиція в розробці ідей і тим, і при авторській інтерпретації вони
розглядаються як найважливіші елементи в структурі цілого.
Яскравий художній образ заснований на використанні подібності між
двома далекими один від іншого предметами, щоб зіставлення їх було
несподіваним, звертало на себе увагу і, щоб риси розбіжності відтіняли подобу.
Зіставлення однієї квітки з іншого може служити поясненням її опису, але
образність не створює. Зіставлення квітки з сонцем, або сонця з квіткою
виразно характеризує форму квітки [19, с. 41].
Художній образ - це єдність об'єктивного і суб'єктивного, в якій
відображаються найбільш вагомі сторони дійсності і втілюється життєвий
зміст.
Оскільки реальний світ і особистість художника є будівельним
матеріалом образу, безумовно велика роль належить індивідуальності
художника, яка особливо проглядається в образотворчому мистецтві. Кожен
художник, власне, трактує образ, і перед глядачами розкриваються різні грані і
художніх полотен, і скульптурно-архітектурних композицій [20, с. 132].
Поняття літературного героя і характеру тісно пов'язані між собою, вони
обидва є основні елементи будь-якого літературного твору.
Літературним
героєм
прийнято
називати
одного
з
центральних
персонажів в літературному творі, того, хто зосереджує на собі увагу і є
основним для розвитку сюжету і дії. Саме доля літературного героя
знаходиться в центрі фабули будь-якого літературного твору.
Літературний герой є носієм конструктивної ролі в творі, він повинен
бути уособлених в поданні уяви. Крім особистості, це може бути тварина,
рослина чи фантастична істота. Літературні герої поділяються на головних,
побічних і епізодичних.
У багатьох визначеннях літературного героя згадується і характер, а
точніше - те, що фіктивна особистість в прозі та поезії називається і
літературним героєм, і характером. Також поняття героя тісно пов'язане і
поняття образу, і можна зустріти визначення героя, як художній образ людини в
літературі.
Літературним характером прийнято вважати образ людини, який
окреслений з повнотою і індивідуальної визначеністю. Саме через характер
розкривається певний тип поведінки, часто той, який притаманний певному
історичному часі і суспільній свідомості.
Також через характер автор розкриває свою морально-естетичну
концепцію людського існування. Про характер кажуть, як про органічному
єдності загального та індивідуального, тобто в характері виражені і
індивідуальні риси, і ті, які притаманні громадськості. У більш широкому
розумінні, характер - це художньо створена особистість, а й особистість, яка
відображає дійсний людський тип.
Для створення певного характеру в літературному творі існує ціла
система елементів. Це зовнішні жести і внутрішні: мова і думки. Зовнішність,
місце і роль героя в розвитку сюжету теж формує певний тип характеру. У
характері також можуть бути присутніми протиріччя, які вже втілюються в
художніх конфліктах. Протиріччя можу бути частина певного характеру.
Мова і вчинок як способи створення характеру
Одними з основних способів створення характеру в літературних творах є
мова і вчинок. Мовна форма вираження характеру героя властива практично
всім літературним твором, саме завдяки цьому способу читачі можуть
повноцінно зрозуміти тонкощі характеру літературного героя і його внутрішній
світ.
Без мови створити певний характер досить важко. Для такого жанру, як
драма, мова персонажів виконує одну з головних характерологічних функцій.
Вчинок є однією з яскравих форм вираження літературного характеру. Дії
героя, його рішення і вибори говорять нам про його натурі і тому характер,
який хотів висловити в ньому автор. Вчинки часом мають велике значення, ніж
мова для остаточного розуміння характеру літературного героя [19, с. 234].
Портрет - важлива складова при створенні літературного образу.
У сучасному літературознавстві портрет аналізується з огляду на тип
портрета, на роль, яку він виконує в розвитку сюжету твору тощо.
Найзагальніші типи портретів такі.
Зовнішній портрет - це опис зовнішності персонажа (його фізичного
вигляду, зачіски, одягу, рухів, міміки, манер). Ці зовнішні характеристики
свідчать про внутрішній стан персонажа, про його смаки, пристрасті,
соціальному стані. Літературні твори будуються з урахуванням того, що між
зовнішніми і внутрішніми характеристиками людини існує тісний зв'язок.
Скажімо, внутрішні психічні стани персонажа відбиваються в міміці, рухах;
його соціальне та майновий стан, смак - в одязі.
Відповідно, можна проводити паралелі між фізичними характеристиками
персонажа і його вдачею, естетичними смаками. Зовнішній вигляд персонажів
змінюється також в конкретних ситуаціях, які розвивають дія твору. Тому
автори творів намагаються зафіксувати і витлумачити відповідність або
розбіжність між зовнішніми і внутрішніми характеристиками своїх персонажів
[19, с. 246].
Отже, літературний портрет не має в творі самодостатнього значення. Він
покликаний допомагати проникненню у внутрішній світ персонажа, в його
психологію, характер.
У зовнішньому портреті можливе виділення паспортних (реальних)
елементів і елементів опосередкованих - живописних, образних.
У літературознавстві вживають також термін «психологічний портрет» це опис психологічних особливостей персонажа. Досить часто подається
психологічний
портрет
характеристиками.
в
поєднанні
з
зовнішніми
портретними
Один з небагатьох, і то не єдиний універсальний компонент чи художньої
літератури, а саме - пейзаж, всядеться належне місце в створенні героя.
Пейзажем (франц. Paysage, від pays - країна, місцевість) називається образ
природного оточення персонажів та їх дій, опис картин природи в художньому
творі, яке має певне значення в його загальній смисловій організації [9, c. 116].
Найважливіша функція пейзажу полягає в тому, що він виступає в творі як
додаткове опосередковане засіб характеристики окреслює в ньому героїв,
персонажів.
Літературознавці розглядають «пейзаж» в системі літературних образів
поруч з іншими - «персонаж», «ліричний герой», «інтер'єр» тощо, вони
називають його «образом природного оточення персонажів», «картиною
природи» і визначають основні функції цього образу.
Пейзаж може створювати емоційний фон, на якому розгортається дія. Він
може виступати як одна з умов, які визначають життя і побут людини. І в цьому
сенсі природа і людина виявляються нероздільними, сприймаються як єдине
ціле.
Пейзаж, як частина природи, може підкреслювати визначено душевний
стан героя, відтіняти ту чи іншу особливість його характеру за допомогою
відтворення співзвучних або контрастних картин природи.
Як правило, відношення «пейзаж - людина» в художньому творі
будується на принципах так званого психологічного паралелізму - контрастного
протиставлення або зіставлення картин природи з душевним, емоційним станом
людини. Іноді пейзаж символічно узагальнює, емоційно висловлює наслідки
тих чи інших духовних пошуків героїв художнього твору, найчастіше
виступаючи в ролі емоційно значущого фіналу твору, або, навпаки, задає
емоційний тон, «відкриваючи» є витвором.
Інтер'єр - це опис приміщення, реалій побуту (речей, предметів тощо).
Інтер'єр може виконувати в літературно-художньому творі ряд функцій.
Одна з них - бути засобом зображення місця дії. Інтер'єр може служити для
створення в творі місцевого, історичного колориту - то є для зображення
побуту людей, їх звичаїв, для відтворення деталей історичної епохи.
Але найважливіша художня функція інтер'єру в сучасній літературі характерологическая, вона спрямована на те, щоб засобами компоновки,
відбору відповідних речей і предметів, які мають відношення до персонажа,
підкреслити ті чи інші специфічні риси, смаки, духовні запити цього персонажа
і тим же служити опосередкованим засобом його характеристики [19, с.306].
А. Ткаченко відзначає: «Інтер'єр - опис замкнутого простору, що оточує
персонажів, допомагає предметно наповнити не тільки зображення, але і вираз»
[19, с. 199]
Інтер'єр може характеризувати:
- Соціальний статус персонажа: багатство - бідність; аристократизм міщанство; освіченість - невігластво тощо;
- Риси характеру персонажа: самостійність - прагнення до спадкоємства;
наявність смаку - несмак; практичність - безпорадність тощо;
- Сферу інтересів і погляди персонажа: мілітаризм - пацифізм; любов до
читання - байдужість до нього; рід діяльності - бездіяльність тощо;
- Настрій персонажа тощо.
До засобів творення фольклорних елементів належать також тропи:
епітет, постійний епітет, порівняння, метафора, уособлення (персоніфікація),
алегорія, метонімія, гіпербола.
Тропи — слова, уживані в переносному значенні для характеристики
будь-якого явища за допомогою вторинних смислових значень.
Епітет — один із основних тропів поетичного мовлення, призначений
підкреслювати характерну рису, визначальну якість певного предмета або
явища. Як епітети переважно вживаються прикметники. Слід відрізняти епітети
від звичайних означень: золоте серце — золотий ланцюжок; чиста совість —
чистий рушник.
Порівняння — троп, який полягає в поясненні одного предмета через
інший, подібний до нього, за допомогою сполучників як, мов, немов, наче,
неначе, ніби, буцім та інших (хліб, як сонце; хмарка, як чумацьке ряденце) або
слів подібний, схожий, нагадує, здається тощо (море подібне до гігантського
дзеркала).
Метафора — один із основних тропів поетичного мовлення. У метафорі
певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ і предметів
через інші за схожістю чи контрастністю: на обличчі посмішка цвіте; дерева
обнялись віттями; хмарка плаче осіннім дощем.
Одним із різновидів метафори є уособлення — художній прийом
перенесення якостей живих істот на довколишні предмети, явища природи або
навіть абстрактні поняття.
Персоніфікація відрізняється від уособлення тим, що неживі предмети чи
явища природи уподіб­нюються людським якостям:
Гіпербола — різновид тропа, що полягає в надмірному перебільшенні
характерних властивостей чи ознак певного предмета, явища або дії для
особливого увиразнення художнього зображення чи виявлення емоційноестетичного ставлення до нього [19, с. 61].