1. Історія дослідження зарубинецької культури Зарубинецьку культуру відкрив у 1899 р. В. В. Хвойка який виявив могильник з тілоспаленням поблизу с. Зарубинці Переяслав-Хмельницького району Київської області (Хвойка, 1901). Від цього могильника дістали пізніше свою назву подібні пам ятки зазначеної вище території. Крім Зарубинецького могильника, В. В. Хвойка виявив ще кілька подібних могильників у Придніпров'ї: м. Ржищеві, селах Віта, Питальники, Пухівка, Погреби, Бортничі, Вишеньки, Киилів. Важливе значення для вивчення зарубинецької культури мали розкопки великого могильника, розташованого на околиці Києва, у с. Корчуватому, проведені в 1940—1941 рр. (Самойловский, 1959). У післявоєнні роки вивченню пам'яток зарубинецької культури значну увагу приділяли археологи України, Росії, Білорусії. У Середньому Придніпров'ї досліджувалися поселення в Києві, поблизу сіл Пирогів, Великі Дмитровичі, Зарубинці, в околицях м. Канева, поблизу сіл Сахнівка, Межиріч, Лютіж та інших, могильники неподалік від сіл Суботів, Пирогів, Хотянівка (розкопки Є. В. Махно, В. И. Довженка, Н. В."Лінки, Є. В." Максимова, В. І. Бідзілі, Г. М. Шовкопляс, А. І. Кубишева та ін.). Загальне уявлення про заселення Середнього Придніпров'я зарубинецькими племенами дають матеріали до археологічної карти, складеної в 1959 р. Тут позначено понад 60 пам'яток зарубинецької культури (Махно, Самойловский, 1959). На території Верхнього Придніпров'я, між гирлами Березини та Сожу, на початку 50-х років були виявлені численні зарубинецькі пам'ятки. На поселенні і могильнику поблизу с. Чаплин були проведені великі розкопки, які дали багато цікавих матеріалів (Третьяков, 1959; Кухаренко, 1959; Поболь, 1971, 1973). Тоді ж розпочалися дослідження зарубинецьких поселень і могильників на берегах Прип'яті (Ю. В. Кухаренко, К. В. Каспарова), під час яких було виявлено близько 40 пам'яток. Розкопками було повністю досліджено могильники Велемічі І та II, значні роботи проведено на могильниках Вороніне, Черськ, Отвержичі, Ремель. Провадилися роботи і на поселеннях цього району (Кухаренко, 1961). Нещодавно зарубинецькі пам'ятки в басейні Південного Бугу, а також Дністра розкопувались П. І. Хавлюком, В. Д. Бараном, В. М. Циги-ликом та ін. Виявлені тут матеріали (поселення Мар'янівка, могильник Рахни, поселення Ремезівці) належать до пізніх проявів зарубинецької культури. Висвітленню зарубинецької культури присвячена значна наукова література. Проте серед дослідників немає ще єдиної думки про час появи та зникнення цієї культури, її етнічну приналежність, зв'язки з попередніми і наступними культурами східнослов'янської території. 2. Хронологія зарубинецької культури.Територія поширення пам'яток зарубинецької культури та особливості їх топографічного та ландшафтного розміщення. Для Середнього Подніпров'я часом виникнення зарубинецької культури є середина—кінець III ст. до н. є., що засвідчено предметами античного імпорту. Розквіт культури припадає на II—І ст. до н. є. Саме в цей період набувають поширення характерні для зарубинецької культури форми лощеного посуду, місцеві фібули середньолатенської конструкції, мисові поселення типу городищ. Налагоджуються торгові зв'язки з грецькими античними містами Північного Причорномор'я, насамперед з Ольвією. Зарубішсцькі племена закріплюються на Середньому Подніпров'ї, а також Верхньому Подніпров'ї та Прип'яті, поступово просуваючись далі на північний схід — по Десні і Сожу, на південь і захід. Заключний етап розвитку зарубинецької культури охоплює І ст. н. є. Йому властиві нові риси: основним місцем проживання стають низові поселення, виникають і набувають поширення нові форми посуду — гострореберні лощені горшки й миски, місце середньолатенських фібул займають фібули пізньолатенської конструкції. Зменшується, а потім і зникає античний імпорт. Ці зміни, ймовірно, пов'язані із просуванням на південь населення більш північних районів, що привело до появи пам'яток так званого київського типу, синхронних черняхівській культурі. Що ж до територій Верхнього Дніпра та Десни, то пам'ятки пізньозарубинецького типу існують там ще довго Територія поширення. Пам'ятки раннього, а також пізнього етапів зарубинецької культури поширені на території Середнього та Верхнього Придніпров'я (Кухаренко, 1964). Північною межею зарубинецької культури є притоки Дніпра — Прип'ять, Сож, Десна; південною — Рось,Тясмин. "Зарубинецькі матеріали засвідчені також на середній та верхній течії Південного Бугу, на Нижньому Подніпров'ї в комплексах пізньоскіфських городищ, що свідчать про проникнення цієї культури на південь. 3. Поселення зарубинецької культури. Городища. На території. Середнього Придніпров'я відомо більше 90 поселень і понад 20 могильників зарубинецької культури. За своїм місцеположенням зарубинецькі поселення Середнього Придніпров'я можна поділити на три групи. Поселення першої групи — найраніші — знаходяться в- топографічних умовах, подібних до поселень пізньоскіфського часу, що являли собою неукріплені селища, розміщені в місцевостях, не захищених природним рельєфом. Саме в таких умовах знаходяться поселення поблизу сіл Зарубинці, Бучаки та ін. Деякі ранньозарубинецькі поселення вняв-, лені на площі скіфських пам'яток, наприклад, на Басівському городищі. Друга група поселень характерна для періоду розквіту зарубинецької культури Середнього Подніпров'я. У цей час поселення займають природно захищені високі берегові миси або відроги корінного берега Дніпра та його приток. Такими є поселення в Києві, Пирогові, Великих Дмитровичах, Монастирку, Каневі, Сахнівці, Суботові та ін. У заключну пору цього періоду деякі з цих поселень стають городищами, захищеними земляними валами та ровами. До третьої групи належать поселення, розташовані в річкових заплавах (Лютіж, Оболонь, Таценки та ін.), початок існування їх припадає на кінець І ст. до н. є.— рубіж нашої ери. Важливою ознакою розселення зарубинецьких племен в області Середнього Подніпров'я є розташування поселень в басейнах великих річок та їх приток. Цікавою особливістю розміщення зарубинецьких поселень, яка відбиває соціальний устрій зарубинецького суспільства, є розташування поселень гніздами. Одне з таких гнізд (на Середньому Подніпров'ї) виявлене на території сучасного Києва, друге — поблизу Канева. В межах Києва відомі зарубинецькі поселення на Юрковиці, Киселівці, на Печер-ську, Лук'янівці, в районі Львівської площі, по,берегах Либеді та в гирлі цієї річки — в районі колишнього с. Корчуватого, на Оболоні, в гирлі р. Віти та ін. В околицях Канева та в самому місті виявлено поселення поблизу сіл Бучаки, Студенець, Селище, на Пилипенковій Горі, на горі Моековці^поблизу сіл Пекарі, Хмільна, Гришинці, Питальники, Тростя-нець. Усі поселення одного «гнізда» були розташовані на незначній віддалі одне від одного. Кожне гніздо займало вздовж течії річки невеликий простір довжиною 15—20 км, мабуть, утворюючи ядро племені. Зарубинецькі поселення були невеликими за площею — від 0,5 до 2 га. На території Середнього Подніпров'я одним з найповніше досліджет них поселень є Пилипенкова Гора, де на одному з розкопів розміром до 3000 м2 виявлено залишки 38 жител. На всьому цьому поселенні площеюблизько 1,5 га могло бути до 150 жител, з яких, імовірно, половина були одночасними. Городище Пилипенкова Гора в м. Каневі розташоване на високій кручі корінного правого берега Дніпра. Досліджувалось у 1948 р. В. А. Бо-гусевичем та у 1966—1971 рр. Є. В. Максимовим (Богусевич, Линка, 1959; Максимов, 1971). Укріплення являли собою систему валів та ровів, • а також ескарпів, які оточували заселену вершину горба. Розкопками виявлено залишки 40 жител площею 12—20 я2 кожне та понад 100 пов'язаних з житлами господарських ям-погребів, глибиною, в середньому, 1 м. Розташовані вони на відстані до 5 ж одне від одного групами по 8—12 жител, що утворюють кола. Як показали розкопки та магнітометрична розвідка, вся обмежена укріпленнями площа (понад 15 000 м2) була забудована і тут могли розміститися до 150 жител, значна частина яких існувала одночасно. Отже на городищі проживало кілька сот осіб, це був один з найбільших центрів зарубинецької осілості на Середньому Придніпров'ї. На околиці городища знайдено залишки горнів та скупчення шлаків, що свідчать про обробку тут заліза. У житлах та ямахпогребах трапилось понад 20 000 уламків кераміки. 4. Домобудівництво племен зарубинецької культури. Житла мали горизонтальну утрамбовану долівку, опущену на глибину 0,2—0,5 м від рівня материкового грунту, отже за конструкцією вони були не наземними, а заглибленими, що робило їх більш капітальними при наявності легких вертикальних глиняно-каркасних стін. У центральній частині кожного житла розміщувалося вогнище простої будови. Це була глиняна вимазка — черінь на земляній долівці, обложена каменями, з невеликою привогнищевою ямою. Біля жител існували вогнища з кам'яними черінями, призначені для теплої пори року. Житла являли собою прямокутні, трохи заглиблені в грунт (до 0,5 м) споруди. Стінки їх будувалися з прутів, обмазаних глиною. Житла іншої конструкції, наприклад зрубні, відомі як виняток. Площа будівель різна — від 9 до 24 м2. Житла мали глиняні вогнища, збудовані безпосередньо на долівці. Поблизу жител споруджувалися літні кам'яні вогнища, викопувалися господарські ями грушовидної або циліндричної форми. Житла на площі поселення розміщувалися гніздами (Пилипенкова Гора) або рядами (Великі Дмитровичі). 5. Господарський розвиток племен зарубинецької культури. Основою господарства було приселищне скотарство — розведення великої та дрібної рогатої худоби, свиней, а також приселищне землеробство: вони давали продукти і для обміну. Ремесла були мало розвиненими і не виділилися ще в спеціальні галузі, за винятком залізоробного та ковальськоювелірного, які вимагали спеціальних навичок і знань. Середньодніпровські племена вели обмінну торгівлю з античними містами, розташованими на берегах Чорного моря, головним чином, Ольвією. Про існування місцевої металургії свідчать залізоплавильні горни, в яких добувалося з болотної руди залізо. Невеликі за розмірами горни робили з глини і мали заглиблену в землю толочну частину. Верхні колошникові частини горнів виступали над поверхнею грунту. Залізо в невеликій кількості могли виробляти майже на кожному низинному поселенні, проте існували і досить значні центри залізоробного ремесла, такі як у с. Лютіж. З сільським господарством пов'язані невеликі серпи з боковою ручкою. Уламки ножів з горбатою спинкою, а також з прямою спинкою зустрічались на кожному поселенні, інколи і в похованнях. У Середньому Подніпров'ї відомі лише поодинокі знахідки предметів озброєння. Це — залізні наконечники списів латенської форми та бронзові наконечники стріл пізньоскіфських типів. Дуже характерними для зарубинецьких пам'яток є фібули — застібки для верхнього одягу. Більшість їх виготовлена з бронзи, інколи трапляються залізні, переважно на Прип'яті і у Верхньому Подніпров'ї 6. Поховальний обряд племен зарубинецької культури. Могильник в с. Зарубинці розташований на правому березі Дніпра, на високій Батуровій горі, поблизу села. У 1899 р. В. В. Хвойка виявив : -тут три поховання — залишки великого могильника, зруйнованого під час земляних робіт (Хвойка, 1901; Петров, 1959). Могильні споруди мали вигляд неглибоких (0,6—0,9 м) ям, розмірами 0,7—0,8 м. Насипів або інших наземних ознак над могилами не було. Одне з поховань являло і собою безурнове тілоспалення — перепалені людські кістки лежали просто на дні могили. Поруч стояли три чорнолощені посудини: глек, миска і кухоль, а також бронзові фібули, шпилька та браслет. Друге поховання виявилося урновим: перепалені кістки містились у горщику, біля якого були лощені миска, горщик, дві бронзові фібули, шпилька та браслет. Третє поховання було тілопокладенням: на дні могили лежали залишки кістяка людини, біля якого знайдено чорнолощену миску та бронзову фібулу. Могильники зарубинецької культури розташовані недалеко від поселень, у схожих топографічних умовах. Могильники не мають тепер зовнішніх ознак (тому вони і одержали назву полів поховань). У давнину над могилами якісь ознаки були, можливо, дерев'яні, оскільки інколи помітні ямки від стовпів. Найбільші могильники займали площу 2—5 км2, містили кілька сот поховань. Проте відомі і поодинокі зарубинецькі поховання. Відмітною рисою обряду поховання є кремація. Спалення померлого здійснювалося поза могилою. Могили були неглибокі — 0,2—0,8 м від поверхні. Розміри і форма могильних ям залежали від способу поховання: урнові поховання вміщували в невеликі ями діаметром 0,5—1 м, безурнові — у видовжені овальні або прямокутні ями розмірами 5—2 м. У них перепалені кістки зсипалися просто на дно могильної ями (таких поховань найбільше). У могилу звичайно клали речі: дві-три лощені посудини — горщик, миску, кухоль, а також предмети особистого убору — фібули, шпильки, намиста, персні, браслети тощо, м'ясну їжу, про що свідчать кістки домашніх тварин — бика, свині, вівці чи кози. Предметів озброєння в могилах звичайно не буває. Інколи трапляються безінвентарні тілоспалення. Іноді померлих ховали за обрядом тілопокладення, проте такі могили, як правило, нечисленні. Зрідка трапляються кенотафи — могили, які і містили тільки інвентар 7.Соціальна структура суспільства носіїв зарубинецької культури. Зарубинецькі племена жили в умовах родоплемінного ладу, основною суспільною одиницею була родова община. На невеликих за площею поселеннях одночасно могло проживати небагато людей. Кілька сусідніх общин утворювали плем'я. Сама община складалася з окремих родин, що жили в невеликих житлах. Зарубинецькі племена не знали ще різкого майнового розшарування. Безінвентарні поховання та поховання з одним або двома похованнями. Зустрічаються і три предмети, що залежить від соціального статусу. Зустрічаються також парні поховання. 8. Етнічна належність носіїв зарубинецької культури Складною є проблема визначення етносу зарубинецького населення. З повідомлень стародавніх письменників відомо, що венеди були слов'янами і їх землі знаходились між германськими та сарматськими племенами. Тут же перебували і зарубинецькі племена. Перший дослідник зарубинецьких пам'яток В. В. Хвойка вважав їх слов'янськими, місцевими за своїм походженням. На його думку, вони являли собою проміжну ланку між пам'ятками ранішої скіфської доби і пізнішої черняхівської культури (Хвойка, 1913). До думки В. В. Хвойки про слов'янську приналежність зарубинецької культури та про її автохтонне походження приєдналися А. О. Спіцин, М. Ф. Біляшевський та ін. Проти неї виступили західноєвропейські дослідники. Німецькі археологи П. Рейнеке і К. Такенберг оголосили зару-бинецькі пам'ятки приналежними германським племенам, що з'явилися на Подніпров'ї внаслідок переселення. Французький вчений Ж. Дешелет вважав Зарубинці кельтською пам'яткою. Ці припущення лишились не доведеними. Більшість вчених поділяє точку зору В. В. Хвойки про належність зарубинецької культури місцевим давньослов'янським племенам, проте серед них немає єдиного погляду щодо генетичної основи зарубинецької культури. Основу зарубинецької культури вбачають у під-гірцівсько-милоградських пам'ятках, поширених у прип'ятському Поліссі та нижній течії Сожу і Десни (Даниленко, 1953; Поболь, 1960), у пам'ятках пізньоскіфського часу північної смуги правобережного Лісостепу (Тереножкін, 1961; 1961). Вважають, що зарубинецька культура має не одне, а три джерела: місцеву культуру скіфського часу лісостепової правобережної смуги України та елементи прип'ятсько-поліської і латенської культур (Махно, 1955). П. М. Третьяков припускає, що в утворенні зарубинецької культури чималу роль, крім місцевої основи, відіграли культурно-етнічні елементи західного походження, які сягають аж до доби пізньої бронзи (Третьяков, 1958; 1964; 1966). Проте і тепер існує точка зору про прийшлий характер зарубинецької культури. її дотримувався польський вчений И. Костшевський (Козігге-дазкі, 1939—1948), а також деякі дослідники, які твердять, що зарубинецька культура місцевих коренів на Придніпров'ї не має, а з'явилася внаслідок міграції венедських (Кухаренко, 1960; Мачинський, 1966 та. ін.) або балтських (Сєдов, 1967) племен, які спочатку осіли в західних районах прип'ят-ського Полісся та Волині, а потім переселилися в Придніпров'я. Отже, стародавнє населення лісостепової Правобережної України в скіфський час, найімовірніше, було слов'янським. Це населення потім стало складовою частиною зарубинецьких племен Середнього Подніпров'я. Стародавні назви місцевостей, де жили зарубинецькі племена, насамперед, назви річок, є слов'янськими. Певні риси зарубинецької культури обряд, поховання, ліпний посуд). Простежуються в придніпровських пам'ятках наступних часів,коли: історичні джерела засвідчують тут слов'ян. Територія поширення зарубинецької культури збігається з землями історично відомих східнослов'янських племен другої половини І тисячоліття н. є. та часів Київської Русі.
