Uploaded by al.ivakin16

Drobitko KL Vinogradarstvo консп. лекц

advertisement
МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА
УКРАЇНИ
МИКОЛАЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра виноградарства та
плодоовочівництва
Дробітько А. В.
Конспект лекцій
з дисципліни «Виноградарство»
для студентів факультету агротехнологій 4 курсу
денної форми навчання
з напряму підготовки 6.090101 «Агрономія»
Миколаїв
2014
УДК 579.64.(075.8)
ББК 42.36
Автор: А. В. Дробітько
Рекомендовано до друку рішенням вченої ради факультету агротехнологій
Миколаївського національного аграрного університету від
Рецензенти:
Коваленко О. А. – канд. с.-г. наук, доцент кафедри рослинництва та садовопаркового господарства Миколаївського національного аграрного університету;
Дикий В. В. – канд. с.-г. наук, зав. відділом насінництва Миколаївської
державної с.-г. дослідної станції ІЗЗ НААНУ.
Дробітько А. В.
Виноградарство: курс лекцій / А. В. Дробітько. – Миколаїв: МНАУ, 2014. –
260 с.
УДК 579.64.(075.8)
ББК 42.36
©Миколаївський національний аграрний
університет, 2014
©Дробітько А.В., 2014
ЗМІСТ
Лекція 1. Виноградарство - як галузь сільського господарства.
Походження і класифікація родини виноградових
Лекція
2.
Основні
морфологічні
властивості
та
специфічні
особливості анатомічної будови виноградної рослини. Основні біологічні і
фізіологічні властивості виноградної рослини.
Лекція 3. Періоди спокою і вегетації винограду, їх значення для
продуктивності і стійкості проти несприятливих умов зовнішнього
середовища. Особливості росту і розвитку рослин винограду. Вплив умов
зовнішнього середовища на ріст і розвиток виноградного куща.
Лекція 4. Технологія вирощування посадкового матеріалу винограду.
Лекція 5. Закладання виноградників.
Лекція 6. Догляд за молодими насадженнями. Системи ведення кущів
винограду.
Лекція 7-8. Формування кущів винограду. Щорічне обрізування
плодоносних кущів винограду.
Лекція 9. Операції із зеленими частинами куща.
Лекція 10. Догляд за виноградником. Обробіток ґрунту і система
живлення та захист від хвороб та шкідників на виноградниках. Зрошення
на виноградниках. Збір урожаю винограду.
Лекція 11. Селекція винограду. Ампелографія.
Лекція 1. Виноградарство - як галузь сільського господарства. Походження і класифікація родини виноградових
1.Виноградарство - як наука, наукова дисципліна, галузь рослинництва і
АПК.
2.Стан виноградарства в світі, СНГ, Україні. Економічна ефективність
виноградарства і виноробства.
3.Походження представників родини виноградових.
4.Класифікація і коротка характеристика родів і видів винограду, які
використовуються у виробництві і наукових дослідженнях.
5.Коротка історична довідка про розвиток виноградарства і виноробства в
Україні.
1. Виноградарство - як наука, наукова дисципліна, галузь
рослинництва і АПК. Виноградарство — галузь рослинництва, яка
займається вирощуванням винограду для споживання свіжих ягід і
забезпечення харчової промисловості сировиною.
Виноградарство — наука, яка вивчає способи управління ростом і
розвитком винограду для одержання високих урожаїв необхідної якості, тобто
вивчає біологічні особливості виноградної рослини та її відношення до
навколишнього середовища [1].
Виноградарство - наукова дисципліна, яка вивчає виноградарство як
галузь і науку. Це зумовлено комплексом біологічних особливостей виноградної
рослини - деревоподібної ліани та великим народногосподарським значенням
виноградарства як галузі рослинництва, органічно пов’язана з переробкою
винограду. Базується на досягненнях біологічної науки і тісно пов'язане з
ботанікою, екологією, фізіологією рослин,
ґрунтознавством,
агрохімією,
біохімією, землеробством, агрометеорологією, ентомологією та фітопатологією,
меліорацією,
механізацією
й
автоматизацією
виробництва,
економікою,
маркетингом [1].
Виноградарство має кілька напрямів:
1.культивування технічних сортів винограду для забезпечення сировиною
виноробних
підприємств,
які
випускають
вина,
шампанське,
коньяк
і
виноградний спирт;
2.вирощування столових сортів винограду для споживання в свіжому
вигляді;
3.вирощування винограду для виробництва ізюму, кишмишу і коринки;
4.вирощування винограду з метою одержання соків, варення, маринадів,
безалкогольних напоїв, а також для кондитерської промисловості – виробництва
мармеладів, сиропу, щербету, цукерок, черчхели;
5.вирощування підщепних, щеплених і кореневласних виноградних
саджанців для розширення площ виноградних насаджень;
6.використання винограду для озеленення [1]
Виноградарство
має
велике
господарське
значення
як
галузь
агропромислового комплексу України. Це зумовлено цінними поживними та
лікувально-оздоровчими властивостями свіжого винограду і продукції, що
одержують з нього (кишмиш, ізюм, сік, вина, олія, оцет, корми та ін.),
невибагливістю винограду до ґрунту та його меліоративною роллю під час
освоєння кам'янистих і піщаних земель, непридатних для інших культур,
високою економічною ефективністю.
Проте, існують кардинальні проблеми розвитку сучасного виноградарства
– оновлення і удосконалення сортименту, підвищувати його продуктивність,
якість та комплексну стійкість до несприятливих умов середовища (низькі
температури), хворобам (мільдью, сіра гниль, оїдіум), шкідникам (перш за все до
філоксери), отримання принципово нових сортів, які мають всі ці цінні ознаки.
Впровадження їх у виробництво дозволить відмовитись від щепленої культури
винограду і виключити із прийомів по догляду за рослиною обробку
пестицидами, що різко скоротить витрати на вирощування винограду і буде
сприяти охороні навколишнього середовища від забруднення [1].
Селекційна робота по створенню таких сортів йде в більшості регіонів
нашої країни. В держсортовипробуванні вже знаходиться ціла група сортів, які
не поступаються по якості сортам-еталонам і які біологічно більш стійкі до
несприятливих умов середовища, шкідникам і хворобам.
Поряд з цим нові сорти повинні відрізнятися високою продуктивністю та
якістю продукції, мати високу екологічну пластичність, бути технологічними.
Важлива роль належить виробництву посадкового матеріалу винограду.
Виноград – один із найцінніших дієтичних і харчових продуктів. Поживна
цінність та смакові якості винограду насамперед зумовлюються вмістом цукру в
ягодах, якого нагромаджується від 12 до 30% залежно від сорту та умов
вирощування. Цукри винограду - це легкозасвоювані вуглеводи — глюкоза,
фруктози та невелика кількість цукрози. Фруктоза засвоюється без участі
підшлункової залози, що має значення при профілактиці діабету. Масова частка
цукрів ягід сягає 1/3 маси віджатого соку на південному березі Криму [1].
В ягодах винограду міститься багато органічних кислот (винної, яблучної,
лимонної, янтарної, щавлевої, саліцилової, та інші). Органічні кислоти
поліпшують апетит та травлення їжі, запобігають утворенню каменів у нирках.
Виноград містить необхідні для організму людини вітаміни групи В
(тіамін), В1 (аневрин), В2 (рибофлавін), В6 (піридоксин), В7 (біотин), В3
(пантотенова кислота), С (аскорбінова кислота), А, РР(нікотинова кислота), К та
інші вітаміни, а також солі, які містять макро елементи (кальцій, калій, фосфор,
натрій, магній, сірка, залізо), та понад 20 мікроелементів, що відіграють важливу
роль в організмі людини (кобальт, марганець, алюміній, кремній). Важливі
також інші біологічно активні речовини: ферменти, амінокислоти (аланін,
аспарагін, пролін, валін, аргінін та ін.), фітонциди, ароматичні, сполуки
дубильного комплексу, фенольні, віск, який складається із суміші гліцеридів
жирних кислот.
У шкірочці сортів із забарвленими ягодами в значній кількості містяться
пектинові речовини, які зв'язують у нерозчинні солі радіоактивні метали, які
виводяться з організму [1].
Таке різноманіття поживних речовин сприяло тому, що ще в античний
період в медицині виник напрямок лікування виноградом – ампелотерапія
(гр..ampelos
-
виноград,
therapeia
-
лікування).
Він
отримав
наукове
обґрунтування в другій половині 19 сторіччя, коли були експериментально
досліджені хімічний склад свіжого винограду та продуктів його переробки,
досліджені їх лікувальні властивості в клінічних умовах [3].
Виноград дуже корисний в харчуванні завдяки високій калорійності та
наявності біологічно активних речовин для дітей та людей похилого віку.
Виноград допомагає при таких хворобах: недокрів'я, розлади нервової системи,
порушенні обміну речовин в організмі. Лікування виноградом (ампелотерапія)
дає добрі результати при шлункових, ниркових, легеневих захворюваннях та
порушенні серцево-судинної діяльності.
Свіжий виноградний сік підвищує обмін речовин, покращує роботу
печінки розширює кровоносні судини, сприяє живленню серцевих м’язів.
Протягом виноградного сезону (2-3 місяці) достатньо 600 ягід на добу,
щоб кардинально оздоровити організм людини.
Найвищим вмістом біологічно активних речовин виділяються пізні сорти
винограду, а особливо безнасінні. В сушеній продукції міститься від 65 до 77%
цукрів, представлених в основному глюкозою (30-48%) та фруктозою (30-43%),
а тому сушений виноград дуже висококалорійний (3250-3400кал/кг). Крім
цукрів, в сушених ягодах є азотисті речовини (1,4-1.7%), органічні кислоти (1,2 –
2,0%), дубильні речовини та ін. Цінність сушеної продукції заключається в тому,
що вона може зберігатися тривалий час та легко транспортується. Можливість
тривалого зберігання, велика кількість корисних для організму речовин та
висока калорійність роблять цю продукцію стратегічною [2].
Через те сушена продукція (кишмиш, ізюм) також дуже цінні для
харчування людини, оскільки зберігає практично майже всі властивості свіжого
винограду; навіть невелика кількість сушеного винограду знімає розумову
втому, покращує пам'ять, відновлює сили. Для лікування (ампелотерапії)
насамперед використовують високоякісні столові сорти винограду, виноградні
соки (освітлені та з м'якушем), кишмиш, ізюм.
За енергетичною цінністю 1 кг винограду при цукристості 18-28 %
становить 750-800 к кал, тобто забезпечує 25- 30 % добової потреби людини в
енергії. Один літр виноградного соку по калорійності еквівалентний
1 л
молока,650 г говяжого м’яса, 1кг риби, 300г бринзи, 500 г хліба, 3-5 яєць, 1,2 кг
картоплі, 1,5 кг яблук, груш чи персиків [2].
Науково обґрунтована норма споживання свіжого винограду на одну
людину на рік становить 8-10кг.
Основну масу вирощуваного винограду (85-90 %) використовують для
виробництва вин, соків, концентратів (виноградний мед, сироп, бекмес, вакуумсусло, порошки), компотів, маринадів, варення, мармеладу, черчхела, шербет та
ін.
Значну кількість корисних продуктів можна одержати, якщо провести
утилізацію відходів винограду. Пагони, які видаляють під час обрізування кущів,
використовують для виробництва кормових дріжджів, будівельних матеріалів
(оздоблювальні плити, шпалерні кілки). Зелену масу під час обламування
зелених пагонів та чеканки використовують як цінний корм для тварин. З
висушеної шкірки ягід та насіння виготовляють кормове борошно. Після
переробки на вино із залишків винограду одержують спирт, енотанін,
енобарвник, винну кислоту, олію, оцет, тощо [1].
Завдяки важливій біологічній особливості винограду є сильний ріст
кореневої системи та надземної частини, що зумовлює добрий розвиток кущів на
малопродуктивних (схилових, кам'янистих, піщаних) землях. Площі таких
земель у південних областях України, в Криму та на Закарпатті становить понад
150 тис. га. Освоєння їх під виноградники дасть можливість раціонально
використовувати високий біокліматичний потенціал цих земель та звільнити для
польових культур близько 100 тис. га чорноземних ґрунтів, де нині вирощується
виноград.
Виноград використовують також як декоративну форму для озеленення
садиб, альтанок, стін, огорож тощо [1].
2.
Стан
виноградарства
в
світі
ефективність виноградарства і виноробства.
СНГ,
Україні.
Економічна
Стан виноградарства в світі на сучасному етапі. Виноградарство розвинене
в багатьох країнах світу, розміщених в північній півкулі на широті 20° - 52° і в
південній - між 30° та 45°,
де є найбільш сприятливі умови для росту і
плодоношення теплолюбної та неморозостійкої культури винограду. Протягом
вегетації винограду необхідно не менше 2500-3000°С активних температур, та
м’які зими з абсолютним мінімумом температури повітря не нижчим 18-20°С
[2].
Аналіз даних світової статистики по виноградарству за останні 20-30 років
свідчить про те, площі виноградних насаджень в усіх країнах світу
стабілізувалися на рівні 10 млн. га, і є тенденція до їх скорочення, хоча
виробництво плодів не знижується за рахунок інтенсифікації виробництва.
Зокрема, значно скоротилися площі під виноградникам у Франції, Італії, країнах
північної Африки, причому валове виробництво винограду там навіть зросло.
В Європі сконцентровано 71%, в Азії 14.4%, Америці - 9.6%, Африці - 4 і
Австралії і Океанії - 1% виноградників від загальних площ. Дещо різняться дані
валового виробництва плодів винограду. Європа виробляє 69%, Америка -15%,
Азія трохи більше 10%, Африка приблизно 4% і Австралія і Океанія -1.4% [2].
Майже такий розподіл валового виробництва винограду по континентах: в
Європі виробництво складає 69,3%, в Америці – 15,4%, в Азії 10,3%, Африці –
3,6 і Австралії і Океанії – 1,4% .
Виробництво столового винограду складає лише 6,1% від загального
виробництва винограду. Європа виробляє 56,6% від загального виробництва
столового винограду, Азія – 22,6%, Америка – 15,9%, далі Африка – 4,6 % і
Океанія - всього 0,3%. Лідерами у виробництві столового винограду є Італія,
Туреччина, Японія, США, Єгипет [2].
Для виробництва сушеної продукції необхідні особливі умови - висока
температура протягом вегетації, суха і довга осінь. Такі умови складаються
лише в певних регіонах. В Європі це Греція і Туреччина, в Азії — сухі
плоскогір'я
Туреччини,
Ірану,
Сирії,
Афганістану.
Загалом
лідерами
виробництва сушеного винограду є 6 країн світу - США, Греція, Туреччина,
Австралія, Іран і Афганістан.
На вино переробляють 88% всього вирощеною винограду. Найбільше вина
виробляє Європа - 79,6%. В Америці виробляється вина - 15,1%, в Африці 3,2%,
в Австралії і Океанія - 1,1%, в Азії -
0,6% від загальної кількості.
Середньорічне виробництво вина складає 326 646 тис.гл [2].
Стан виноградарства в Україні. Виноградні насадження України в
основному сконцентровані на півдні. Основні промислові райони - Одеська
область
і
Крим.
Миколаївській,
Є
також
Закарпатській
промислові
та
виноградники
Запорізькій
областях.
в
Херсонській,
В
Донецькій,
Дніпропетровській і Вінницькій областях площі виноградників невеликі, і
продукція, яку там вирощують, споживається на власному споживчому ринку
[1].
Приблизно 65% виноградних насаджень розміщено в зонах достатнього
тепло забезпечення (3300-3500°С), 25% в зоні з сумою активних температур від
3000 до 3200°С і незначна кількість площ знаходиться в зонах нижче 3000°С.
Більша
частина
виноградників
знаходиться
в
зоні
недостатнього
зволоження, де за рік випадає 350-400 мм опадів. Оскільки в цих регіонах
достатньо високі температури влітку, це створює дефіцит вологи. Особливо
гостро відчувають нестачу вологи неглибокі ґрунти Степового Криму і
Чорноморського побережжя, а також піщані ґрунти Херсонської, центральні і
південні райони Одеської і Запорізької областей.
Приблизно 60% площ, які займають виноградники, знаходяться в зоні
укривного виноградарства [1].
Ускладнює виробництво винограду в Україні філоксера. Поширена вона
практично у всіх виноградарських регіонах і завдає значної шкоди. Через те
практично всі промислові виноградники України перейшли на щеплену
культуру, лише на піщаних ґрунтах Херсонщини (Цюрюпінський і Каховський
райони) можлива кореневласна культура винограду. Причому якість продукції,
отриманої на піщаних ґрунтах, дуже висока.
В Україні вирощують такі столові сорти винограду - Шасла Біла, Шасла
Рожева, Карабурну, Мускат гамбурзький, Шабаш, Кардинал, Чауш Білий,
Жемчуг Саба, Ранній Магарача, Агадаі, Італія. Активно вивчаються і
впроваджуються у виробництво нові сорти винограду: Голубок, Сапераві ранній,
Фіолетовий ранній, Антей, Подарок Магарача, Мускат янтарний, Таврія.
Заплановано збільшити площі під столові сорти винограду. Найбільш сприятливі
зони для цього Білгород-Дністровський, Кілійський, Татарбунарський райони
Одещини, Бахчисарайський, Судацький, Севастопольський і Феодосійський
райони Криму. Сприятливий для столового винограду також приазовський
регіон [1].
Своєрідний виноградарський регіон - Закарпаття. Культура винограду тут
неукривна, щеплена. Основні технічні сорти винограду: Трамінер рожевий,
Фетяска біла, Рислінг та ін.
Найвищої якості продукцію отримують в Криму, де за кліматичними
умовами регіон ділять на 5 великих виноградарсько-виноробних зон. Основні
технічні сорти Криму: Мускат білий, Мускат чорний, Мускат рожевий, Рислінг,
Аліготе, Шардоне, Піно чорний; столові сорти: Королева Виноградників, Італія,
Кардинал, Карабурну, Мускат Янтарний, Ранній Магарача, та інші. Тепер в
Криму насаджують нові сорти селекції Національного інституту винограду і
вина „Магарач" та інших наукових центрів. Активно здійснюється перехід на
прогресивні технології вирощування винограду.
Національною гордістю є неповторні виноградні вина „Массандри”:
Мускат білий Червоного каменю, Мускат білий Південнобережний, Мускат
білий десертний, Мускат рожевий Південнобережний, Мускат Лівадія. На
міжнародних виставках ці вина визнані кращими десертними винами в світі.
Вино Мускат білий Червоного каменю удостоєно 17 золотих, однією срібною
медалями та двома кубками Гран-прі на міжнародних конкурсах вин.
Прославлені десертні вина Криму, виготовлені з аборигенних сортів винограду:
Кокур десертний Су рож, Чорний доктор, Піно-грі Ай-Даниль та Алеатико АюДаг.
В Україні працюють такі наукові центри виноградарства: Національний
інститут винограду і вина „Магарач", ННЦ „Інститут виноградарства і
виноробства
ім.
В.Є.Таїрова”,
Центральна
лабораторія
виноробної
промисловості.
Питаннями розвитку садів і виноградників опікуються УААН,
державна служба з охорони прав на сорти рослин, головна державна інспекція з
карантину рослин, українська державна помологічна інспекція. Відстоюють
інтереси
сільськогосподарських
виробників
та
переробників
продукції:
корпорація „Укрвинпром”, концерн „Укрсадвинпром”, асоціація „Виноградарі та
винороби України”, Всеукраїнська асоціація виробників продукції садівництва і
виноградарства [7].
Виноградарство
-
високоприбуткова
галузь
сільськогосподарського
виробництва. В південних районах України дає більше 30% всіх прибутків, які
отримують від реалізації сільськогосподарської продукції. Через високу
рентабельність виробництва капітальні витрати на закладання виноградників
окуповуються через 4 роки. У виноградарстві досягається найвища ефективність
використання землі, порівняно з овочівництвом з одиниці площі, яка
обробляється і отримують валового прибутку на 30-40% більше, а чистого
прибутку – більше в 2-3 рази [1].
Так, у господарствах Одеської області плодоносні виноградники,
займаючи 2 % площі сільськогосподарських угідь, дають 15 % грошових
надходжень і понад 20 % прибутку від реалізації продукції рослинництва. Рівень
окупності виробничих витрат у виноградарстві майже у півтора рази вищий, ніж
у середньому по рослинництву [1].
Проте, потенціальна продуктивність виноградних насаджень в багатьох
господарствах використовується не повністю. Тому для подальшого розвитку
виноградарства необхідно підвищувати продуктивність існуючих насаджень
шляхом використання досягнень науково-технічного прогресу, удосконалення
сортименту
В Миколаївській області в 1984 році площа виноградників в 24
спеціалізованих господарствах області сягала 16,6 тис. га, а виробництво
винограду було 87,7 тис. тонн. Переробку винограду здійснювали 9 вин заводів,
які виробляли 6160 тис. дал виноматеріалів, в тому числі 3,5 млн. дал
шампанських виноматеріалів. Станом на 01.08.2008р. в області 7,7 тис. га
виноградних насаджень, із них старші 25 років – 1400га. За прогнозами в 2008р.
очікувалось виробництво винограду до 30 тис. тонн [7].
За розрахунками фахівців, щорічно тільки від підприємств, які виробляють
вино та коньяк , в Держбюджет надходить від 15 до 21 млн. грн.
Сучасні виноградники з високим рівнем агротехніки створено в
господарствах „Лиманський”, „Ольшанців”, „Виндолина”, „Березанський” та ін.
Основною задачею галузі – виробництво 45-50 тис. тон винограду, довести
розлив вина до 3млн.дал і коньяку – до 500 тис. дал. [7]
Розлив вина та коньяку здійснюється на 4-х заводах корпорації
„Николаевсадвинпром”: ВАТ „Коблево”, ВАТ „Радсад”, ВАТ „Зелений Гай”,
ТОВ „Сандора” [7].
3.Походження представників родини виноградових.
На основі палеонтологічних знахідок встановлено, що виноград був
відомий уже в третинному геологічному періоді розвитку Землі (близько 55 млн.
років тому). Тобто виноград був сучасниками динозаврів, оскільки викопні
рештки його знаходять в геологічних пластах на межі юрського і крейдяного
періодів [1].
Формотворення винограду найбільш активно проходило у третинному
періоді і вже до кінця пліоцену і в постпліоцені утворюється велике розмаїття
форм. Спочатку представники родини Виноградових (Vitacea) поширювалися в
тропічній і субтропічній зонах праконтиненту, що територіально збігалося з
теренами сучасних Азії і Африки, і, власне, тут в даний час збереглося
найбільше різних видів. Як вважають, саме Африка і Азія є первинним центром
видоутворення, і звідси йшла міграція форм в інші регіони праконтиненту ще до
розділу материків [9].
Після
всіх
геологічних
і
кліматичних
катаклізмів
та
розпаду
праконтиненту Гондвани на сучасні материки еволюція винограду на них
відбувається з певними відмінностями, формуючи свої ареали видів. Усі види
роду Vitis мають багато спільних ознак, оскільки, як вважають, вони мали колись
спільного предка. Всі вони легко схрещуються між собою і зростаються при
щепленні. Істотні відмінності між видами винограду спостерігаються відносно
тих ознак і властивостей, що зумовлені різними екологічними умовами
проживання.
Батьківщиною культурного винограду (Vitis vinifera) вважають Малу Азію.
Відомо, що ще 4—6 тисячоліть тому його вирощували в Середній Азії,
Закавказзі, Єгипті та Месопотамії.
Родина виноградових об'єднує 14 родів, які за останніми даними,
налічують 976 видів. Власне виноград входить до відносно небагато чисельного
роду, що об'єднує 78 видів. Ці види розселилися практично по всій земній кулі,
крім звичайно, дуже холодних регіонів. У різних грунтово-кліматичних зонах
сформувалися свої ареали видів, що добре пристосовані до особливостей
клімату, ґрунтових умов, топографії даного регіону [1].
4.Класифікація і коротка характеристика родів і видів винограду, які
використовуються у виробництві і наукових дослідженнях.
Родина Виноградових Vitaceae Juss (рис.1) відноситься до порядку
Крушинові (Rhamnales) підкласу Розиди (Rosidae) класу Магноліопсиди,
або Дводольні (Magnoliopsida або Dicotyledones) типу Покритонасінні
(Magnoliophyta
чи
Angiospermae)
підцарства
Вищі
рослини
(Embryobionta) царства Рослини (Vegetabilia).
Рослини родини Vitaceae трапляються майже в усіх країнах помірної,
субтропічної і тропічної зон. Дикорослі види ростуть в основному в лісах, у
долинах рік і на схилах гір. Деякі види є в засушливих областях (Степу, Саванах
і навіть Пустелях), а також трапляються в горах до 3300 м над рівнем моря
(Східні Гімалаї) [1].
Найбільш відомі і поширені роди, що мають найбільше практичне
значення в діяльності людини, це перш за все Vitis, а також Ampelopsis,
Partenocyssus, Cissus, Ampeloсissus i Tetrastigma. Багато видів у межах відомих
родів ще не вивчено, і їхні геноми не відомі.
Рід Ampelopsis Michx. або виноградівник об'єднує 23 види, які здебільшого
поширені в теплих районах Азії і Північної Америки. Види цього роду сланкі й
повзучі чагарники. Пагони довгі, тонкі з білою серцевиною, міцною корою, з
вусиками
без
примочок.
Кора
не
відокремлюється
стрічками.
Листя
різноманітної форми, розміщене почергово, залежно від виду, просте або
складне, з довгими черешками, слабо чи глибоко розсічене, три або
п'ятилопатеве, найрізноманітніших форм (від цілих до складно пальчастих чи
перистих).
Квіти полігамно однодомні, часто гермафродитні, дрібні, зібрані в
зонтикоподібні, волотеподібні суцвіття і розміщені навпроти листя. Квітка
п'ятичленної будови, пелюстки розкриваються “зірочкою”. Плід – ягода, дрібна,
білого, оранжевого забарвлення, зі своєрідним металевим блиском. Неїстівні.
Насіння гладке яйцеподібне, по 2-4 в ягоді. Соматичне число хромосом 2n = 40.
Усі види роду Ampelopsis абсолютно не уражуються філоксерою,
грибними
хворобами,
характерними
для
роду
Vitis,
мають
високу
морозостійкість, досить добре черенкуються, але в щепленні не зростаються з
видами і сортами інших родів. Але використання його в селекційних програмах
не принесло бажаного успіху через генетичну несумісність з культурними
формами винограду. Види роду Ampelopsis широко використовуються з
декоративною озеленення [2].
Рід Partenocissus Planch. або дівочий виноград, налічує 19 видів, що
поширені в помірній і теплій зонах Північної Америки й Південної Азії і
Західної Азії. Це повзучі чагарники з вусиками, які часто мають потовщені
примочки. Пагони округлі, тонкі, ребристі світло-червоного або зеленого
кольору. Деревина дворічних пагонів біла, кора міцна, не відділяється від
деревини смугами.
Листя – ціле, лопатеве або пальчасте, з довгими черешками (рис.2).
Суцвіття – несправжній волотеподібний зонтик, без вусика. Квіти
двостатеві, п'ятичленні,
п'ять пелюсток розкриваються “зірочкою”. Ягоди
дрібні, чорно-сині, мають 1-2 насінинами. Неїстівні.
Листя цього роду має гарне пурпурно-червоне яскраве забарвлення восени,
через що його використовують з декоративною метою для прикрашання
будинків та ін.
Соматичне число хромосом 2n = 40. всі види роду Partenocissus посухо- та
морозостійкі, витримують жару до 40°С та морози до -30°С, не ушкоджуються
філоксерою, мають імунітет до грибкових хвороб. Проте, з видами роду Vitis
генетично не сумісні, через те міжродове схрещування і спроби використати
види цього роду як підщепи для культурних форм були безуспішними [1].
Рід Cissus L., найстаріший і найменш вивчений. Відомо 319 видів,
поширених в районах
тропічного і субтропічного клімату Азії, Африки,
Америки і Австралії.
Види роду Cissus – повзучі, рідше прямостоячі чагарники без вусиків.
Зустрічаються види з потовщеним стеблом без листя. Характерне спіральне і
почергове
розміщення
листя,
велика
різноманітність
форми
листкових
пластинок (рис.3).
Квіти під час цвітіння спадають у вигляді ковпачка. Ягоди дрібні або
великі, у деяких видів їстівні, але не придатні для переробки на вино
Соматичний набір хромосом 2n = 24, 26, 28, 36, 40, 48, 50, 96.
Представники
роду
використовуються
в
декоративному
садівництві
й
оранжерейному та кімнатному квітникарстві [1].
Рід Tetrastigma Мiq об'єднує до 120 видів, що поширені в умовах жаркого і
рідше помірно-теплого клімату Азії та Австралії. Види цього роду – могутні
ліани або повзучі чагарники з вусиками, що чіпляються до опори. Листки
складні з 5-ма або 3-7-ма листковими пластинками. Квіти дводомні, віночок
складається з 4-х пелюсток, які зрослися в трубочку. Має 4 тичинки, добре
розвинені нектарники. Гінецей складається з 2-х плодолистиків, маточка
коротка, з чотирироздільною приймочкою. Ця чотири роздільність і визначає
назву роду.
У деяких видів цього роду ягоди їстівні (T.oliviforme Planch.).
Соматичний набір хромосом 2n = 22, 44, 52. Багато видів – поліплоїди. У
культурі – оранжерейні рослини.
Рід Ampeloсissus Planch. Відомо 90 видів, поширених в теплих тропічних
районах
Азії, Африки, Америки і Австралії. Це повзучі, рідше прямостоячі
чагарники, мають потужне підземне стебло з характерним клубенеподібними
здуттями, на яких розвиваються трав’янисті пагони. Вегетаційний період приблизно три місяці, після чого відмирають. Листя просте, але зустрічається і
складне. Рослини однодомні. У деяких видів цього
роду ягоди їстівні, їх
використовують також для виготовлення вин. Рослини цього роду імунні до
філоксери, проте спроби схрестити їх з рослинами інших родів не мало успіху.
Соматичний набір хромосом 2n = 40, 80 [2].
Систематика роду Vitis L.
Вітіс (Vitis) — виноград, рід родини Vitaceae Juss., який об’єднує
близько 78 видів північноамериканського, східно азіатського та європейськоазіатського походження (рис.4).
Це – багаторічні ліани, рідше – повзучі чагарники, які мають тонкі з
довгими міжвузлями пагони, на вузлах яких розміщене листя, а з протилежної
листку сторони – вусик або суцвіття. найрізноманітніші за морфологічними
ознаками і біологічними властивостями.
Пагони жовто-коричневого кольору, кора відділяється смугами. Вусики
без потовщень, листки прості, цільнокраї три-п'ятилопатеві.
Суцвіття – складна китиця. Квіти диких видів чоловічі й функціональножіночі, у культурних форм двостатеві й функціонально-жіночі.
Грона різноманітної форми, розміру, густоти розміщення ягід і ступеня
галуження. Плоди соковиті з 2-4-ма насінинами. Насіння дрібне, грушоподібної
форми, з коротким або видовженим дзьобиком.
Французький ботанік Ж. Планшон
розбив
рід
Vitis на 2 підроди:
Muscadinia ( 2 n = 40 ) i Euvitis (2 n = 38) [1].
Підрід Muscadinia Planch. на даний час об'єднує 3 види американського
походження V. munsoniana Simps., V. rotundifolia Michx. і V. popenoel Olmo.
Види цього підроду – могутні ліани, що ростуть у лісах південного сходу
США в приатлантичних районах, у тропічній і субтропічній смугах від Денвара
до Флориди, у Техасі й Південній Джорджії.
Характерні ознаки видів: пагони без діафрагми на вузлах, вусики не
розгалужені, суцвіття дрібні з декількох квіток, ягоди дозрівають неодночасно,
легко осипаються. Насіння овальне з трьома зморшками на спинному боці, що
зближує види даного підроду з родами Ampelopsis i Tetrastigma.
З підроду Muscadinia Planch. В культуру впроваджено тільки один вид V.
rotundifolia Michx., з якого в південно-східних штатах США методом відбору і
схрещування одержано понад 20 сортів. Найпоширеніший сорт Скаппернонг.
Цей сорт і його численні гібриди відрізняються від інших сортів тим, що ягоди
ростуть не гронами, а супліддями, і кожна ягода зелено-бронзового кольору
нагадує за розмірами вишню. Ягоди їстівні. Місцеве населення використовує їх
для споживання в свіжому вигляді та для приготування різної продукції (вина,
варення, джемів, тощо). Головна особливість цього виду – повна імунність до
філоксери та порівняно висока стійкість проти грибних хвороб. Рослини цього
виду культивують тільки в тропічній і субтропічних зонах північної Америки.
Спроби схрестити цей вид з видами із підроду Euvitis Planch., особливо з видом
V. vinifera L., для одержання гібридів, які б поєднували в собі високу якість виду
V. vinifera L. і стійкість rotundifolia Michx. проти грибних захворювань, тривалий
час не давали бажаних результатів: гібриди були стерильними і безплідними. В
1962 р. в США в результаті багаторазових зворотних схрещувань гібридів F1 із
сортами V. vinifera L., одержані фертильні гібриди відомі під назвою ДРХ.
Пізніше вони були завезені у Францію, а потім і у Молдову. Методом зворотних
схрещувань ДРХ-55 як із сортами V. vinifera L., так і rotundifolia Michx. на
початку 80-х років були одержані перші віддалені гібриди. Нині в країнах СНД
створено понад 400 віддалених гібридів, що дає можливість використовувати їх
для виведення нових сортів винограду, які поєднують в собі високу якість ягід і
стійкість до хвороб та філоксери [1].
Підрід Euvitis Planch. – основний у роді Vitis і найчисленніший за
кількістю видів. Відмінні ознаки: пагони з діафрагмою на вузлах, вусики
розгалужені, суцвіття великі, ягоди добре прикріплені й дозрівають одночасно;
насіння грушоподібної форми з гладеньким спинним боком.
Оскільки ареал роду Vitis розірваний, види підроду Euvitis об'єднують у 3
географічні групи: американські види, серед яких найбільше значення мають
види V. labrusca L., V. riparia Michx., V. rupestris Scheele i V. berlandieri Planch.
Група східно азіатських видів налічує 44 види, серед яких найбільше
значення має амурський виноград (V. amurensis Rupr.).
Третя
група – це
один
вид
винограду – євроазіатський
виноград (V. vinifera L.), що об'єднує величезну кількість диких і культурних
форм.
Американські види винограду підроду Euvitis Planch.
Види винограду роду Vitis північноамериканського походження, який
включає 30 видів, поширені в лісах, на схилах рік від Мексики до Канади. Це
дводомні ліани з чоловічими і функціонально-жіночими квітами, з тонкими
довгими пагонами, добре розвиненими вусиками, невеликими гронами і
дрібними ягодами невисокої якості. Для американських видів характерна
могутність росту, довгий вегетаційний період, великий поліморфізм, оскільки
вони легко схрещуються. Мають високу стійкість до грибних хвороб і філоксери.
Морозостійкість також висока, особливо видів, що ростуть у північних регіонах.
Стійкі до посухи і вапна види ростуть на півдні континенту. Американські види і
міжвидові гібриди стали матеріалом для селекції підщеп, стійких до філоксери і
вапна. Їх використовують у сучасному виноградарстві як підщепи для
європейських сортів. Вони також стали основою в селекційних програмах з
виведення сортів, стійких до грибних хвороб винограду, шкідників і морозу [1].
Ці види особливо інтенсивно вивчали в середині XIX ст. (після появи
філоксери і грибних хвороб у Європі). Вивчають ці види і в наш час в плані
адаптації, аффінітету і імунітету. Найбільш відомі в селекційних програмах
види показано на рис. 5-8.
Вітіс берландієрі (Vitis berlandien Planch.) — північноамериканський
вид винограду. Росте здебільшого на сухих вапняковистих ґрунтах, на схилах
крейдяних пагорбів. Витримує тривалі посухи і не захворює на хлороз при
наявності у ґрунті 50—60 % легкорозчинних форм вапна. Має довгий
вегетаційний період. Дуже стійкий проти кореневої форми філоксери, а також
мілдью та оїдіуму. Має важливе значення для гібридизації з метою одержання
сортів підщеп, стійких проти філоксери та підвищеного вмісту вапна в ґрунті.
Багато таких гібридів, як сорти-підщепи, одержали велике поширення в Україні,
наприклад, гібриди В. берландієрі Х В. рипарія: 34-Е, 420А, 157-11, Телекі 8Б,
Кобера 5ББ, СО-4, Кречунел 2; Шасла Х В. берландієрі 41Б тощо [2].
Вітіс лабруска (Vitis labrusca L.) — вид винограду американської групи,
який у дикому стані росте в низьких місцях і по берегах річок, водойм південносхідної Канади і на північному сході США. Слабо філоксеростійкий, відносно
морозостійкий, стійкий проти грибних хвороб. Листки цільні або трилопатеві,
опушення з нижнього боку листка біле або рудувате, зубці дрібні. Гроно
невелике. Ягоди середньої величини, чорні, зрідка білі із товстою шкірочкою, із
суничним присмаком. Вусики на кожному вузлі пагонів. Найбільш відомі сорти
цього винограду: Ізабелла, Конкорд, Лідія, Вільдер, Ноа, Телеграф, Ельсінбург,
Делавар, Дюшес, Поклінгтон, Една та ін. [2].
-----------------------------------------------Вітіс рипарія (Vitis riparia Michx.)
— північноамериканський вид винограду. Морозостійкий. Має короткий період
вегетації. Використовується як філоксеростійка підщепа та при гібридизації.
Добре зрощується при щепленні і вкорінюється. Із сортів цього виду найбільше
практичне використання отримали
Ріпарія Глуар де Монпельє, Солоніс Х
Ріпарія 1616 та ін.
Вітіс рупестріс (Vitis rupestris Scheele) — північноамериканський вид
винограду. Відрізняється значною морозостійкістю, філоксеростійкістю та
посухостійкістю. Стійкий проти грибних хвороб. Використовується як підщепа і
при гібридизації. Добре зрощується при щепленні і вкорінюється. Із сортів цього
виду найбільше практичне використання отримали Ріпарія Х Рупестріс 101-14,
Ріпарія Х Рупестріс 3309, Рупестріс дю Ло [2].
Східноазіатські види
У Східній Азії росте багато видів винограду, що збереглися з третинного
періоду. На даний час їх відомо 44.
Вітіс амурензіс (Vitis amurensis Rupr.) — амурський, або уссурійський,
виноград, поширений на Далекому Сході (рис 10 ).
Морозостійкий, вологолюбний. Ягоди дрібні. Використовується для
харчування у свіжому та переробленому вигляді. Нестійкий проти філоксери і
грибних хвороб. Амурський виноград дико росте в листяних і хвойних лісах
Далекого Сходу і Маньчжурії. Рослина дводомна з чоловічими і функціональножіночими квітами. Листок грубий з жорсткими щетинками з нижнього боку і
слабкими зубчиками по краях. Гроно невелике (10-15 см), ягоди дрібні, соковиті,
кислі.
Амурський виноград пристосований до росту в північних районах.
Сокорух у нього розпочинається за температури +5˚ С, а вегетація за 8-10˚С і
закінчується раніше, ніж в інших видів винограду. Цвітіння розпочинається в
першій половині червня, а ягоди дозрівають на початку вересня. Листопад – на
перші числа жовтня [1].
Ягоди містять 10-12% цукру і до 2% кислот. Добре росте на півдні, і там
набирає до 26% цукру за кислотності 1,4%. Вимогливий до зволоження. У
засушливих регіонах слабо росте і пагони в нього погано визрівають.
Уражується антракнозом, церкоспорозом, і місцевою формою мільдью,
відносно стійкий до американської форми цієї хвороби. Особливість цього виду
– висока морозостійкість. Витримує амурський виноград до – 40˚С. Погано
укорінюється живцями.
Мічурін оцінив високу морозостійкість амурського винограду і використав
його для селекції нових сортів. Так було отримано відомі сорти Буйтур, Русский
Конкорд, Металлический, та ін.
В Україні амурський виноград введено до селекційних програм для
створення морозостійких сортів і підщеп. Складні схрещування з культурними
сортами євроазіатського виду, із залученням американських видів, дали велику
кількість форм і сортів, які з успіхом можна вирощувати в північних,
нетрадиційних, зонах виноградарства.
Систематика євроазіатського винограду
Вітіс вініфера (Vitis vinifera L.) — європейсько-азіатський виноград.
Майже всі сорти винограду, ягоди яких використовують у свіжому вигляді і для
виробництва вина, належать до цього виду. Рослини його нестійкі проти
філоксери, грибних хвороб і морозів. Діляться на два підвиди — дикий виноград
(ssp. silvestris) і культурний (ssp. sativa).
Європейсько-азіатський виноград (V. vinifera L.) – вид європейського,
західноазіатського і північно африканського походження. У природі поширений
в Середній Азії, Закавказзі, в країнах Середземномор'я і Причорномор'я, в
Європі, а також Західній Азії і Північній Африці. У культурі широко відомий і
має величезний ареал. Це ліана, або сланкий чагарник, з великою мінливістю
ознак листка, грона і ягоди. Нестійкий до філоксери, грибних хвороб і морозу. У
природі дводомна рослина, а в культурі здебільшого гермафродитна рослина.
Назву цьому виду дав К. Лінней, в перекладі з латині вона означає “виноград, що
дає вино”. Цей вид поділено на два підвиди: виноград лісовий (V. vinifera L.
subsp. silvestris Gmel.), що об'єднує дикі форми, і виноград культурний (V.
vinifera L. subsp. sativa D.C.), що об'єднує всі культурні сорти (рис. 11) [1].
Дикий виноград росте в лісових біоценозах від вологих річкових долин
Португалії до відрогів Копетдага (Туркменія). Північна границя ареалу
проходить через пояс широколистяних лісів Західної і Центральної Європи,
південна – у Північній Африці (узбережжя Середземного моря) і в країнах
Південно-Західної Азії. Це єдиний вид, що зберігся в Євразії після
льодовикового періоду.
Лісовий виноград – могутня ліана, що забирається на верхівки високих
дерев і густо обплітає крону. Листки невеликі, тонкі, округло яйцеподібні або
ниркоподібні, слаборозсічені, часто трилопатеві, з легким павутинистим
опушенням з нижнього боку; трапляються глибокорозсічені і неопушені форми;
черешкова виїмка відкрита, з плескатим дном. Квіти чоловічі й функціонально
жіночі. Грона дрібні, пухкі, часто крилаті (рис. 12).
Ягоди округлі, до 10 мм у діаметрі, чорні з незафарбованою м'якоттю і
міцною шкірою; кисло-солодкі на смак. Насіння дрібне, округле, з коротким
дзьобиком (у культурних сортів воно значно більше). Єдиний морфологічний
тип рослин дикого винограду витриманий по всьому ареалу, що свідчить, що це
справжній вид і є первинним порівняно з культурним виноградом.
Біологічні властивості: слабоморозостійкий (навіть у північній частині
ареалу); нестійкий до філоксери і грибних хвороб; вологолюбний; якість плодів
краща, ніж у американських видів. Розмножується насінням. Використовується з
селекційною метою. Дикий виноград є вимираючим видом через хижацьке
ставлення людини до лісових біоценозів – вирубки лісів, зміни режиму річок,
випасання худоби і т.д.
Культурний виноград об'єднує всі культурні форми. Походить від дикого
лісового винограду, створений протягом багатовікової еволюції природного і
штучного добору. Для нього характерний великий поліморфізм морфологічних
ознак листка, грона, ягід, насіння; має двостатеві і функціонально-жіночі квіти.
Налічує понад 20 тис. сортів, що різняться довжиною вегетаційного періоду (90210 днів), вимагає для свого розвитку різних сум активних температур (від 2200
до 4500º С) і річної кількості опадів (300 –1200 мм); достатньо посухостійкий,
росте майже на всіх типах ґрунтів (крім заболочених і засолених);
слабозимостійкий, ушкоджується основними хворобами і шкідниками; легко
укорінюється і схрещується з іншими видами винограду; розмножується
вегетативно (живцями, відсадками, щепленням) і насінням з селекційною метою.
Урожайність
винограду
залежить
від
сорту,
умов
вирощування,
агротехніки. Середня урожайність складає 5-6 т/га, а на поливних землях – до 60
т/га. Культурний виноград споживають свіжим, сушать, переробляють на вино,
соки, компоти, джеми та інші види продукції. Використовують в озелененні, з
меліоративною метою.
Сортимент винограду величезний і в кожному регіоні сформувалася своя
група сортів, добре пристосована до даних умов вирощування, тому виникла
необхідність
систематизувати
сортову
розноманітність.
Негруль
А.М.
запропонував об'єднати сорти в групи за походженням, поклавши в основу
еколого-географічний принцип [4].
Західноєвропейські сорти (convar. occidentalis Negr.) - це сорти, які
об'єднують до 25% сортів культурного винограду. В основному французького
походження, а також сорти Іспанії, Німеччини, Португалії, Італії, Австрії. За
морфологічними ознаками вони найближчі до лісового винограду, що росте в
лісах середньої Європи.
Листки середні або дрібні, середньо або глибоко розсічені, з павутинистим
опушенням; краї листка загнуті донизу. Грона дрібні, середні, часто дуже щільні,
циліндричні, іноді крилаті. Ягоди дрібні або середні, округлі, рідше овальні,
білого або чорного забарвлення, з соковитою м'якоттю з багатьма дрібними
насінинами.
За біологічними властивостями це рослини довгого дня і короткого
вегетаційного періоду, з високим коефіцієнтом плодоношення, холодостійкі,
чутливі до грибних хвороб. Кущі слаборослі. Сорти призначені для виготовлення
вина високої якості. В Україні найбільш поширені з цієї групи сорти: Аліготе,
Рислінг, Піно, Трамінер, Каберне-Совіньон та інші.
Група сортів басейну Чорного моря (convar. Pontica Negr.) об'єднує 40%
сортів культурного винограду. Найбільше поширені в Західній Грузії і
Північному Кавказі, а також у Криму, Угорщині, Румунії, на Балканах, Греції,
Болгарії.
За морфологічними ознаками близькі до дикого винограду. Коронка і
молоді листочки опушені і мають попелясто-сірий або білий відтінок
забарвлення. Листки відносно великі, цільнокраї, сітчасто-зморшкуваті, із
змішаним павутинистим і щетинистим опушенням знизу. Грона середні, щільні,
рідше пухкі, циліндрично-конічні або з крильцями. Ягоди округлі, рідше овальні,
середні, соковиті, м'ясисті, білі, рожеві або чорні. Насіння від дрібного до
великого.
Біологічні властивості: кущі середньорослі, рослини урожайні, середнього
і пізнього термінів дозрівання, вологолюбні, відносно холодо- і філоксеростійкі.
У цій групі багато сортів з частково партенокарпією, є майже безнасінні форми
(Коринка). Накопичують цукру 18-20% за кислотності 6-10%. Майже всі сорти
винні або універсальні, лише небагато з них типові столові сорти. До грузинської
підгрупи (subconvar georgica) відносяться сорти Ркацителі, Сапераві, Мцване,
Цолікоурі та інші. До балканської підгрупи (subconvar balcanica): Альварна,
Кабасма, Плавай, Серексія, Гимза, Чауш та інші. До обох підгруп входять два
сортотипи: великоплідні (macrocarpa) Султані, Чауш, Пухляковський і коринки
(corinthiaca) – Коринка біла, Коринка рожева, Коринка чорна.
Група східних сортів (convar orientalis Negr.) охоплює до 35% культурних
сортів. Виникли вони у стародавніх оазах передньої Азії. Формувалися на
теренах Середньої Азії, Афганістану, Ірану, Сирії, країн Північної Африки.
Коронка і молоді листки голі блискучі. Листки великі, часто сильно
розсічені, зверху блискучі гладенькі, знизу голі зі слабким щетинистим
опушенням. Грона великі, пухкі, часто крилаті або гіллясті. Ягоди середні або
великі, зазвичай овальні, яйцеподібні або видовжені. М'якоть хрустка, м'ясистосоковита, шкіра міцна. Приблизно 70% сортів плоди білого забарвлення, але є й
рожеві. Насіння середнього або великого розміру, з довгим дзьобиком.
За біологічними особливостями сорти східної групи сильнорослі могутні
рослини, високоврожайні, короткого дня, довгого вегетаційного періоду.
Коефіцієнт плодоношення низький. Рослини слабохолодостійкі, посухо- і
солевиносливі; багато сортів з частковою партенокарпією, є також майже
безнасінні (кишмишні). В основному сорти столового призначення, рідше –
універсальні.
У групі східних сортів виділено А.М. Негрулем дві підгрупи. Каспійська
підгрупа (subconvar caspica) з стародавніми винними сортами Тербаш, Тавквері,
Кара Узюм, Баян Ширей, Тавквері та інші. І передньоазіатська (subconvar
antasiatica), що об'єднує столові сорти – Хусайне, Тавриз, Тайфі, Kарабурну,
Агадаї, Німранг, та інші. У групі виділено також три сортотипи: мускати (apiana)
– сорти з мускатним ароматом ягід; кишмиши (apirinea) – безнасінні сорти; сорт
Шасла (aminea), а також усі похідні цього стародавнього сорту.
З групи східних сортів П.М. Грамотенко (1980) виділив самостійну
північноафриканську еколого-географічну групу (convar Nord Africa), що
об'єднує столові сорти Єгипту, Марокко, Тунісу і Алжиру.
5. Коротка історична довідка про розвиток виноградарства і
виноробства в Україні.
На кримську землю виноградна лоза прибула разом з грецькими
колоністами, втім, як і на Піренейський півострів та на територію сучасної
Франції. У VIІ-V віках до н.е. вони заснували на північних берегах Понту
Евксинського (Гостинного моря), як називали греки Чорне море, міста-держави,
які називались полісами [6].
На території південної України — в Криму, районах північного та
північно-західного Причорномор'я виноградарство і виноробство були поширені
ще в VІ ст. до нашої ери. Найбільш розвиненими осередками культури
винограду були грецькі колонії Херсонес (біля Севастополя), Пантікапей,
Тиритака, Мирмекій (Керченський півострів),
Миколаївської
області),
Ольвія
(біля
с. Парутине
Тіра (біля м. Бєлгород - Дністровський Одеської
області), а також давні поселення скіфів та сарматів, назви яких з часом стерлися
з історичної памяті [1].
Історія виноградарства і виноробства півдня України характеризується
періодами розквіту та занепаду, оскільки протягом багатьох століть цей край був
ареною спустошувальних війн.
Прихід на ці території з ІV ст. гунів, аланів, а потім хозар призвів до
занепаду міст-полісів. Але виноградники в Криму існували і у подальший
період, навіть після приходу монголо-татар, які в 40-і роки ХІІІ століття
заснували тут Кримський улус (провінцію) Золотої Орди. Татари, не
відмовляючись від виноградарства взагалі, вирощували в основному виноград
столових
сортів.
Але
оскільки
на
Кримському
півострові
проживали
представники різних етносів, то виноробство, особливо в районі Судака та Кафи
(Феодосії), не занепадало. Вино навіть вироблялось на продаж і давало сталий
прибуток [6].
В XIII—XIV ст. у колишніх грецьких колоніях виноградарство та
виноробство були відновлені італійськими колоністами з Генуї, які внесли свою
сторінку в історію кримського півострова й кримського виноробства. В 60-х
роках ХІІІ століття вони засновують тут міста-факторії. Ці міста-фортеці грали
важливу роль в торгівлі зі Сходом, звідки постачались прянощі, коштовності, а
головне - китайський шовк. З історії генуезьких міст, зокрема Солдайї (сучасний
Судак), відомо, що їхні мешканці пили вино, вироблене на власних
виноградниках. Серед мешканців Солдайї був популярним місцевий напій на
зразок шипучого сидру, який можна вважати старшим братом шампанського [6].
Але,
після
завоювання
турками
генуезьких
колоній
розвиток
виноградарства надовго загальмувався. І тільки наприкінці XVIII – початку ХІХ
ст. починається новий етап розвитку виноградно-виноробної галузі. Це сталося
після приєднання Криму до Росії та звільнення від турецького ярма земель
північного Причорномор'я Почало зароджуватися виноградарство одеського
регіону та Таврійської губернії. У перші десятиріччя XIX ст. створюються
виноградні розсадники на Південному березі Криму. Площі виноградників в той
час досягли 8,5 тис. га [1].
Значний вклад в розвиток виноградарства і виноробства вніс генералгубернатором Новоросійського краю князь М. С. Воронцова. За його ініціативою
безкоштовно роздавалися вільні землі та виноградні чубуки. Він добився відміни
акцизного збору на вино та впорядкування податкової системи. Завдяки М.С.
Воронцову були закладені першокласні виноградні насадження на Південному
березі Криму. Він був одним з ініціаторів організації в м. Ялта Нікітського
ботанічного саду. В 1828 р. тут створено виноградно-виробниче учбове та
дослідно-показове господарство "Магарач" (нині Національний Інститут
винограду і вина "Магарач" ).
В тридцятих роках XIX ст. общиною виноробів із французької Швейцарії у
с. Шабо одеської області було створено виноградно-виноробне господарство [1].
Виноградарство і виноробство України протягом XIX ст. розвивалося
прискорено.
Галузь
набувала
промислового
значення.
Вина
України
експортувалися й одержували світове визнання.
В 1905 р. у м. Одесі видатний учений-виноградар Василь Єгорович Таїров
відкриває "Виноробну станцію російських виноградарів і виноробів" -першу в
Росії і Україні науково-дослідну установу з виноградарства та виноробства (нині
ННЦ „Інститут виноградарства і виноробства ім. В. Є. Таїрова”). Станція
відіграла важливу роль у впровадженні прищепної культури європейських сортів
винограду на філоксеростійких підщепах та поліпшенні якісного стану
виноградарства і виноробства України [1].
В 1913 році площі виноградників на півдні України становили 53,9 тис.га.
Потім спостерігаємо занепад розвитку галузі виноградарства, що було пов’язано
з кризою під час першої світової війни та жовтневої революції 1917 року та
значним поширенням філоксери. В 1919р. площі виноградників становили 12,8
тис.га [1].
У 20-і роки почалося відновлення площ виноградників. Але нові
виноградники закладали головним чином низькоякісними саджанцями гібридів прямих утворювачів.
У
передвоєнні
роки
швидко
збільшувалися
площі
промислових
виноградників завдяки організації виноградних розсадників, і у 1940р. вони
становили 103,2 тис. га. Була створена матеріально-технічну базу для
промислового випуску вин і коньяків.
В роки Великої Вітчизняної війни був нанесений значний збиток галузі,
знищено значні площі виноградників, які відновили лише через 10 років.
У 1956-1960рр спостерігалися найбільші темпи закладання виноградників
(у середньому 54,4 тис. га щорічно). Загальна площа виноградників за цей час
сягала майже 350 тис. га. Проте, в основному виноградники закладали
низькоякісним садивним матеріалом. Шкідник філоксера завдала значної шкоди.
кореневласним виноградним насадженням. В цей час посилилася концентрація
спеціалізованих господарств й розвивалася розсадницька база. В 60-ті роки
створювалися нові виноградні господарства, реконструювалися старі й
будувалися нові заводи по переробці винограду. На початку 80-х років
стабілізувалися площі та валовий збір винограду, але після морозів 1984-85рр.,
антиалкогольної компанії (1985 р.) та ліквідації Головпродвинпрому СМ
України почався спад в розвитку виноградарства і виноробства. З середини 80-х
років і до початку 90-х площа виноградних насаджень скоротилася ще на 100
тис. га і на початок 1996 р. становила 155тис.га. В цей час майже припинилося
оновлення виноградників, зменшилося виробництво саджанців винограду, вина,
погіршилася якість виноградно-виноробної продукції. Рівень споживання
винограду і вина в 1995 р. становив відповідно 0,1 кг та 1,7 л на душу населення.
Діюча система ціноутворення та оподаткування в галузі, економічно не
обґрунтована і не стимулювала виробництво [1].
3 метою стабілізації і нарощування обсягів виробництва та постачання
населенню винограду й винопродукції, підвищення їх якості урядом України
була затверджена концепція та основні напрями державної підтримки розвитку
виноградарства і виноробства до 2005 р. Цією концепцією передбачено довести
площі виноградників до 200 тис. га, а валовий збір винограду — до 1042 тис. т.
Для виконання цього завдання планувалося щорічно закладати 7,4 тис. га нових
виноградників. У концепції розвитку виноградарства і виноробства особливу
увагу звертали на такі фактори:
оптимізацію розміщення виноградарства для стабілізації урожаїв та
підвищення якості продукції,
використання схилових і піщаних земель під виноград в умовах зрошення;
одержання
виноградно-виноробної
продукції,
вільної
від
залишків
пестицидів, гербіцидів, радіонуклідів, нітратів, важких металів та інших
шкідливих речовин;
розробку екологічно чистих технологій, що забезпечить одержання
високих і сталих урожаїв при значному скороченні обсягів застосування
хімічних препаратів;
переведення розсадництва на виробництво сертифікованого садивного
матеріалу на основі високопродуктивних клонів підщепних і прищепних сортів
винограду, вільних від системних захворювань;
розробку і впровадження нового покоління екологічно й біологічно
безпечних машин, які дають можливість значно підвищити рівень механізації у
виноградарстві та розсадництві й зменшити енергоємність виробництва;
створення технологічного обладнання для виробництва високоякісних вин
і нових видів винопродукції, конкурентоспроможних на світовому ринку;
розробку принципів функціонування ринку винограду і вина, проведення
маркетингових досліджень, створення автоматизованого центру науковотехнічної та економічної інформації у виноградарстві й виноробстві, ефективне
кадрове забезпечення галузі, прийняття Верховною Радою України Закону про
виноград та вино з метою правового захисту виробників і споживачів
винопродукції, поліпшення екологічного стану довкілля [1].
У 2006 році посаджено виноградників на площі 4,6тис.га, побудоване
краплинне зрошення на площі 2тис.га та на 6тис.га споруджено шпалери. На
відшкодування зазначених витрат з державного бюджету було спрямовано 142,1
млн.грн.
Програмою розвитку розсадництва, виноградарства та садівництва на
2005-2010 роки в 2007р в Україні передбачалося посадити 7,4тис.га
виноградників, спорудити 8тис.га шпалери, побудувати на площі у 2тис.га
крапельне зрошення та зібрати 350тис.тонн винограду.
В 2009 році державна підтримка виноградарства в Україні може скласти
453,6 млн.грн., в 2008 році було виділено 390 млн.грн. Про це йшла мова на
круглому столі „Виноградарство и виноделие в условиях ВТО: новые правила
игры.”
Сьогодні в Міністерстві аграрної політики України замислюються над
розвитком галузі садівництва, виноградарства і виноробства до 2025 року.
Визначаються пріоритети розвитку галузі та першочерговості вирішення
проблем. Вносяться пропозиції щодо проведення кадастру виноградників,
вирішення питання стандартизації садивного матеріалу, чіткого районування
певних сортів винограду, які б через певний час сталим візитівкою України, як
це зроблено в кількох європейських країнах. Обговорюються питання
інвестування
галузі,
співпраці
з
банківськими
установами.
Державним
бюджетом 2007 року на розвиток та підтримку галузі за різними програмами
було передбачено 247,8млн.грн. але необхідно впроваджувати нові сучасні
технології вирощування виноградників й виробництва готової продукції. Є
необхідність державного замовлення на певні сорти винограду, проведення
інвентаризації садів і виноградників з допомогою громадських організацій та
асоціацій, проведення лобістської цінової політики. Настала необхідність
гармонізувати існуюче для галузі українське законодавство до європейського та
розробити довгострокову програму розвитку садівництва й виноградарства до
2025 року.
Список використаної літератури
1. Дудник М.О., Коваль М.М., Козар І.М., Лянний О.Д., Хреновськов
Е.Д. Виноградарство. -К.: Урожай, 1999.- 287с.
2. Смирнов К.В., Калмыкова Т.И., Морозова Г.С. Виноградарство.
/Учебник. - М.: Агропромиздат, 1987.
3. Бондаренко А.О. Виноградарство. Ілюстрований термінологічний
словник. - К.: Урожай, 1994. – 111с.
4. Коваль Н.М., Е.С.Комарова, О.А.Мартьянова. Настольная книга
виноградаря. - К.: Урожай, 1989. – 207с.
5. Коваль Н.М. Настольная книга виноградаря. 8-изд., перер. и доп.К.:Урожай, 1995.-240 с.
6. http://www.winefest.com.ua
7. http://akcyz.com.ua/magazines/31/690.html
8. Власюк С.Г., А.О.Бондаренко садівництво і виноградарство. - К.:
Вища школа, 1990. – 373с.
9. Мержаниан А.С. Виноградарство. – Москва, - Изд-во «Колос» 1967 -463с.
Лекція 2
Основні
морфологічні
властивості
та
специфічні
особливості
анатомічної будови виноградної рослини. Основні біологічні і фізіологічні
властивості виноградної рослини.
1.Основні морфологічні, біологічні і фізіологічні властивості та специфічні
особливості виноградної рослини.
2.Особливості будови рослини винограду.
3.Функції, морфологія і анатомія кореня.
4.Морфологія і анатомія стебла, бруньки і вічка.
5.Морфологія і анатомія листка, суцвіття і квітки.
6.Гроно, ягода і насінина.
1.Основні морфологічні, біологічні і фізіологічні властивості та
специфічні особливості виноградної рослини.
Основні морфологічні властивості виноградної рослини
1.Виноград
змінив
форму
рослини
від
кущоподібної
до
лазячої
деревоподібної ліани.
2.Верхівка пагона перетворилася у вусик, моноподіальний ріст стебла
змінився на симподіальний.
3.Розміщення на пагоні скоростиглих пасинкових бруньок, а також
центральної, заміщаючих бруньок вічка та сплячих бруньок [1].
4. Яйцеподібний характер обрису органів виноградної рослини (листки,
гроно, суцвіття, насіння), т.я. вони ростуть близько до основи та інтеркалярно.
Дорсальний (спинний) і вентральний (черевний) боки вегетативних та
генеративних органів різняться між собою за формою, забарвленням й
анатомічною будовою. Яйцеподібноокругла форма поперечного розрізу через
пагін, пасинок, ніжку суцвіття і корінь та асиметричність усіх органів
позапазушного походження (черешок листка й листкова пластинка, вусик,
суцвіття та позапазушний пагін) [1,6].
5.Велика кількість листків із великою пластинкою [6].
6.М'ясисті корені, в яких відкладаються запаси пластичних речовин, що
забезпечують життєдіяльність коренів без надземної частини протягом кількох
(п'яти-восьми) років. Запаси поживних речовин накопичуються в тканинах
лібріформа, луб’яних волокнах та серцевинних променях [1].
7.В стеблах поживних речовин відкладається значно менше, ніж в коренях,
і вони концентруються на вузлах та діафрагмі [1,2].
Специфічні особливості анатомічної будови виноградної рослини.
1.Особливості будови стебла: членисті пагони, які складаються із вузлів та
міжвузлів, відсутність тяжкої твердої механічної тканини (склеренхими) [6].
2.Слаборозвинуті механічні тканини стебла, функції підтримування їх
виконують вусики й дуже розвинуті міжклітинники, які зумовлюють рихлу
будову серцевини, деревини, кори та особливо серцевинних променів. Легка
повітропровідність, які сприяють обміну газів під час дихання [1].
3.Висока пропускна спроможність завдяки великим судинам деревини при
сокоруху. Інтенсивне надходження вологи й поживних речовин і відтік
асимілянтів забезпечують великі жилки і значна їх кількість [1,6].
4.Інтенсивність асиміляції, т.я. хлорофіл в усіх вегетативних і
генеративних
надземних
органах
[6].
5.Відмирання сильно розвиненої серцевини пагонів і заповнення її
повітрям, періодичне відмирання й відчленування зовнішніх шарів кори, а
також рихла будова всіх тканин, що зменшує масу надземних органів [1,6].
Основні біологічні і фізіологічні властивості виноградної рослини
1.Полярність, яка зумовлює надзвичайно сильний ріст виноградної
рослини у довжину. Швидко ростуть корені, проникаючи глибоко в ґрунт [2,6].
2.Дорсовентральність (площинна полярність) усіх органів, яка зумовлює
краще розміщення їх в обмеженому просторі лісового угруповання та краще
використання
ґрунту
коренями.
Дорзовентральність,дорзивентральність,дорсо в е н т р а л ь н і с т ь ,
п л о щ и н н а , п о п е р е ч н а полярність - будова органа рослини, у якого можна
розрізнити
спинний
(дорсальний)
і
черевний
(вентральний)
боки.
Є
особливістю росту виноградної рослини. Має важливе пристосувальне
значення. Властива усім органам винограду. Наприклад, поперечний перетин
пагонів має вигляд не кола, а прямокутника із закругленими кутами і
неоднаково
розвинутими
боками:
черевним,
спинним,
плоским
і
жолобковим (рис.1). Два протилежні (полярні) боки - черевний і спинний - розвинуті добре, а інші два, також протилежні,- плоский і жолобковий – слабко
[3,6].
Рис.1. Поперечний розріз вузла пагона винограду:
1 - черевний бік; 2 - серцевина; 3 - вусик, або ніжка суцвіття (грона); 4 плоский бік; 5 - спинний бік; 6 - жолобковий бік; 7 - пасинок; 8 - черешок листка;
9 - зимуюче вічко; 10 - деревина
3.Велика всмоктувальна сила кореневої системи (від 147 кПа до1,5атм)
викликає навесні великий тиск пасоки і зумовлює: сильний ріст пагонів і коренів
у довжину; стале постачання речовин вегетативним та генеративним органам,
велику соковитість стебел і наливання ягід [1,6].
4.Інтенсивна асиміляція вуглецю та незначна енергія дихання при малому
його коефіцієнті [6].
5.Велика корене- і калюсоутворювальна спроможність, яка зумовлює
укорінення й утворення спайки при щепленні [6].
6. Природний механізм саморегулювання росту та плодоношення (велика
кількість вегетативних і генеративних органів (бруньок, квіток), але не кожна
брунька дає пагін, і не кожна квітка перетворюється ягоду). Кількість органів,
що з'являються під час вегетацїї, залежить від їх живлення: чим воно краще, тим
більше [1].
7.У пазухах листків закладаються вегетативно-генеративні бруньки,
завдяки чому відсутня періодичність плодоношення. Кожна з таких бруньок у
сприятливих умовах спроможна давати урожай, що зумовлює високу потенційну
продуктивність рослин [1].
8.Кореляція між підземною і надземною частинами куща, кореляція між
кореневою системою і надземними органами куща та між ростом кореня і
стебла, їх розгалуження тощо [1,2].
2.Особливості будови рослини винограду
Виноград - багаторічна ліана. В природних умовах виноград формує довгі
(до 10-15м) тонкі стебла – ліани. При вирощуванні в культурі виноградному
кущеві штучно надається визначена форма і застосовується та або інша система
ведення. Розрізняють надземну та підземну частини куща (рис.2).
Будова підземної частини (кореневої системи) залежить від способу
розмноження винограду. При насіннєвому розмноженні підземна частина
молодих сіянців має стрижневу кореневу систему. При вегетативному
розмноженні винограду коренева система рослини складається з підземною
штамба і адвентивних коренів, що відходять від нього.
Підземний штамб формується з чубука сорту, який знаходиться в ґрунті. У
перші роки на чубуку, який укорінився, виникає 20-40 придаткових коренів, але
надалі внаслідок часткового відмирання, їхнє число зменшується [1,2].
На підземному штамбі корені називаються по-різному. На нижньому кінці
підземного штамба, формуються головні (основні, або п'яткові) корені, на
вузлах у середній частині (бічні корені), а вгорі - поверхневі (росяні) корені
(рис.2).
Рис.2. Будова виноградного куща:
1 — п'яткові корені; 2 — підземний штамб; 3 — поверхневі (росяні)
корені; 4 — голова куща; 5 — рукава; 6 — плодоносні пагони; 7 — плодова
ланка; 8 — безплідний пагін; 9 — пасинок; 10 — порослевий пагін; 11 —
однорічні пагони (лоза); 12 — стрілка плодоношення; 13 — сучок заміщення; 14
— ріжок
Будова
надземної
частини
залежить від клімату і способу культури. У неукривній зоні формують
надземний штамб. Штамб - багаторічна стеблова частина куща від поверхні
ґрунту до першого розгалуження. Надземний штамб є продовженням підземного
штамба і може бути різної висоти (довжини): низьким - до 40 см; середнім - від
41 до 80 см; високим - понад 80 см [1].
Залежно
від
форми
куща
виноград
буває
низько-,
середньо-
і
високоштамбовим. Як правило, штамб вертикальний, проте деякі форми мають
похилий штамб. Іноді кущі формують із двома штамбами та більше.
Форми кущів, у яких відсутній штамб, називають безштамбовими.
Використовуються такі форми в укривній зоні для зручності укриття їх землею
від морозів.
Голова - верхня розширена і потовщена частина підземного або
надземною штамба, від якої починаються розгалуження. Голова утворюється в
результаті постійного короткого обрізування (головчаста форма) і може не мати
розгалужень. Голова добре розвинена у форм головчастого, чашоподібного і
віялового типу[1,2].
Рукави - основні багаторічні розгалуження, що відходять від підземного і
надземного штамба. Рукави можуть бути різної товщини, довжини і
розташовуватися похило, горизонтально або вертикально відносно поверхні
ґрунту. Якщо рукав має постійну довжину, то він називається плечем [1].
Ріжок - короткий дворічний або багаторічний пагін, несе навантаження у
вигляді сучків, стрілок або лоз плодоношення. На плечах ріжки розташовуються
через визначені проміжки.
Лоза плодоношення -
однорічний визрілий пагін, що обрізано на 10 і
більше вічок.
Стрілка - однорічний пагін, який обрізано на 5 - 7 вічок. Сучок - це також
однорічний визрілий пагін, що обрізано на 1-4 вічка. У наступний рік із пагонів,
що розвинулися на сучку, формують плодові ланки. Залежно від призначення
сучки мають різні назви:
заміщення, омолодження, відновлення. В основі
рукавів, штамбів, ріжків для їхньої заміни, скорочення
відновлення
можуть
бути залишені сучки відновлення [1,2].
Плодова ланка - це поєднання на одному ріжку лози плодоношення або
стрілки і розташованого нижче сучка (сучок заміщення). Така плодова ланка
називається простою (рис 2) [1,2].
У винограду розрізняють три типи пагонів: основні (головні), розташовані
на дворічних пагонах і розвиваються із зимуючих вічок, жируючі (вовчки) розташовані на багаторічних утвореннях надземної частини виноградного куща
і розвиваються із сплячих бруньок, порослеві
пагони, що виникають із
підземного штамба, пасинкові - пагони другого порядку, що розвиваються на
основних, жируючих і порослевих пагонах майже одночасно з ними в пазухах
листкових черешків із пасинкових бруньок. При нормальному стані куща
пасинки ростуть слабо, не визрівають і опадають восени разом в листками [1].
Пагони винограду несуть на собі листки, бруньки, суцвіття (складні
китиці), грона, вусики, пасинки. Іноді навпроти місця прикріплення листка на
вузлах замість вусиків формуються позапазушні пагони.
3.Функції, морфологія і анатомія кореня.
Корені поглинають із ґрунту
воду з розчиненими мінеральними
речовинами. Молоді корені (мочки), спроможні поглинати вуглекислий газ.
Старі скелетні корені (довгі, м’ясисті, потовщені, зовні вкриті тонким шаром
кори) закріплюють рослину в ґрунті. В них відбувається синтез органічних
речовин, відкладаються запасні поживні речовини. Скелетні корені можуть
забезпечувати життєдіяльність куща до 6 років [1,2,3].
Молоді корені можуть перетворювати вуглеводи в амінокислоти і
здійснювати первинний синтез білка.
Корені винограду містять 40-60% води, азот, фосфор вуглеводи та зольні
елементи.
Характер розвитку кореневої системи винограду залежить від способу
розмноження, видових та сортових особливостей та ґрунту.
При насіннєвому розмноженні у молодих сіянців стрижнева коренева
система. Стрижневий корінь сіянця росте в перший рік життя до 1м в глибину і
розвивається значно сильніше надземної частини. Місце переходу від кореня до
стебла називають кореневою шийкою (рис.3) [1,2].
При вегетативному розмноженні винограду
корені розвиваються із
кореневих зачатків клітин перициклу стебла проти серцевинних променів.
Утворюються адвентивні корені [1].
Коренева система саджанця має мичкуватий характер. При посадці довгих
чубуків, корені розвиваються на вузлах чубука. Підземна частина саджанця
(підземний штамб) має стеблове походження і формується з чубука сорту, який
знаходиться в ґрунті. У перші роки на чубуку, який укоренився, виникає 20-40
придаткових коренів, але надалі внаслідок часткового відмирання, їхнє число
зменшується.
На
дорослих
кущах
залишається
10-12
коренів,
які
розгалужуються до 6 - 7 порядку [1,2].
Рис. 3. Коренева система:
І — сіянця, ІІ — саджанця; 1 — стрижневий корінь; 2 — бокові корені;
З— коренева шийка;
4 — поверхневі (росяні) корені;
5— бокові корені;
8 — основні (головні) корені;
7 — підземний штамб.
Залежно від розміщення на підземному штамбі корені називаються порізному. На нижньому кінці підземного штамба (п'ятка), формуються головні
(основні, або п'яткові) корені, на вузлах у середній частині (бічні корені), а вгорі
- поверхневі (росяні) корені (рис.2). Росяні корені часто сягають значного
розвитку і „глушать” основні п'яткові корені. З метою пригнічення розвитку
п'яткових коренів проводять катаровку - видалення поверхневих (росяних)
коренів, починаючи з перших років життя виноградного куща [1,2].
Корінь складається з таких частин:
1.кінчик кореня – частина кореня, покрита твердим жовтуватим чохликом,
який захищає конус наростання від пошкоджень і проникає у кам’янистих
ґрунтах.
2.зона росту кореня - частина кореня довжиною 2-5мм, яка штовхає вперед
чохлик, під прикриттям якого конус наростання просувається на велику глибину.
3.зона вбирання - ділянка кореня довжиною 1-2см, покрита кореневими
волосками і забезпечує вбирання води і розчинених поживних речовин з ґрунту.
4.провідна зона – частина кореня, вкрита товстим шаром пробки. На
багаторічних коренях утворюється кірка [1,6].
Анатомія кореня. Молодий корінь має первинну анатомічну будову. В
зоні засвоєння зовні вкритий одним шаром живих клітин – епідермісом. Під
епідермісом знаходиться шар інтеркутісу, під ним 20-25 шарів клітин коркової
паренхіми, який закінчується ендодермою - внутрішнім шаром первинної кори,
що
оточує
центральний
циліндр,
який
складається
із
2-3
первинних
судинноволокнистих пучків: первинних ксилеми і флоеми. Між ксилемою і
флоемою є первинні серцевинні промені. На периферії від пучків є кілька шарів
живих паренхімних клітин, які називаються пери циклом (рис.4) [1,2,6].
Наприкінці першого року вегетації утворюються вторинні тканини, корінь
покривається пробкою, забарвлення змінюється до буро-коричневого, він стає
скелетним. У місці переходу первинної анатомічної будови у вторинну, видно
потовщення, за яким розміщується тонка перемичка [1].
Коли у центральному циліндрі формуються кільця меристематичної
утворювальної тканини (камбію), утворюються вторинні тканини. Клітини
камбію діляться і відкладають до центра вторинну ксилему (деревину), а на
периферії - вторинну флоему (луб), які перетинаються серцевинними променями
по радіусу. Корінь росте в товщину й утворюються річні кільця деревини[1].
Одночасно пробкуються клітини ендодерми. Первинна кора висихає і
злущується. Фелоген, або пробковий камбій, утворюється із клітин перициклу. У
вторинної кори щороку закладаються нові кільця фелогену й утворюються шари
кірки [1].
Рис.4. Анатомічна будова молодого кореня в зоні поглинання (первинна
будова)
1— кореневі волоски, 2 — епідерміс, 3 — інтеркутіс, 4 — ендодерма, 5 —
первинна ксилема, 6 — первинна флоема; 7— корова паренхіма, 8 — клітини, які
містять рафіди, 5 —перицикл.
Біолого-фізіологічні властивості кореня. Коренеутворення..
Рослини винограду мають велику коренеутворювальну здатність. Вони
утворюються на підземному, надземному штамбах, на старих і молодих коренях,
на зелених та дозрілих пагонах, черешках листків, ніжках суцвіття й
плодоніжках. Чим молодша частина рослини, тим краще відбувається
коренеутворення. Краще корені утворюються на вузлах, ніж на міжвузлях.
Сприяє утворенню коренів нанесення ран на корі (борознування, осліплення
вічок тощо), а також обробка нижньої частини фізіологічне активними
речовинами. Корені виноградної рослини мають добру регенераційну властивість [1,6].
Ріст кореня. Корені не мають періоду спокою. Спостерігаються дві стадії
росту - навесні, при прогріванні ґрунту вище 6-8°С, і восени, після росту пагонів,
коли ґрунт ще теплий (вище 7-8°С). Активна життєдіяльність і ріст починаються
навесні при температурі 5-7°С. Із підвищенням температури ґрунту до 18-24°С
життєдіяльність коренів посилюється. Максимальний ріст коренів (до 12 мм за
добу) спостерігаються в першій половині літа. При температурі 34-40°С ріст
коренів послаблюється. При 7-8°С їх ріст припиняється [1,2].
Основна маса коренів утворюється в перші два роки після садіння і досягає
60-70% коренів. На другий рік після садіння основна маса коренів розміщується
на глибині 20-80 см, на третій – 20-130, на четвертий - на 20-180 см. Основна
маса всмоктувальних коренів знаходиться на глибині від 20-40 до 60 см. У
горизонтальному напрямку корені відходять на віддаль від 2-5 до 8 м від куща
[1,2].
На ріст і розвиток коренів впливає полярність. Найбільш сильне
розгалуження кореня відбувається на його кінці.
Між ростом кореня і його розгалуженням, а також між ростом кореня та
ростом надземних частин рослини існує корелятивний зв'язок: чим сильніше
росте кущ, тим більше головних коренів утворюється на підземному штамбі й
тим більша загальна кількість розгалужень на кущ. Чим сильніше росте
надземна частина рослини, тим сильніше й краще росте і розвивається коренева
система. Між силою росту (масою пагонів) окремого куща і масою його
кореневої системи існує пряма залежність [1,2].
Хімічний склад кореня. Корені винограду містять води - від 40 до 60 %.
Вміст
азоту
та
інших
мінеральних
речовин
у
коренях
винограду
характеризується такими показниками (у відсотках до маси абсолютно сухої
речовини): загального азоту - 1,03; Р205 - 0,32-0,33; К2О - 0,27-0,28; СаО -1,124,5; золи - 4,6-6,3 [1].
4.Морфологія і анатомія стебла, бруньки і вічка.
Стебло зв'язує корені й листки. В стеблі відкладаються запасні поживні
речовини, воно є скелетом рослини, розміщує й утримує у просторі вегетативні
та генеративні органи.
Морфологія стебла. Стебло не має осьової симетрії і чітко вираженої
постійної форми. У дикого винограду, стебло має вигляд довгих, гнучких і
швидкорослих стовбурів, у культурі рослині надають вигляду куща, із стеблом
певної форму із сукупністю однорічних зелених пагонів та лози і багаторічних
частин куща (штамб, голова, кордони, плечі, рукави, ріжки). Пагони - це стебла,
що мають листки. Розвиваються вони на однорічних дозрілих стеблах, які
називають лозами, але можуть рости і на інших багаторічних частинах куща.
Пагони членисті, складаються з вузлів та міжвузлів. На вузлах формуються в
супротивному порядку листки на довгих черешках, що чергуються, а також
суцвіття, пасинки, вусики та бруньки (рис.5) [1].
На міжвузлях пагона ніяких органів не утворюється.
Всередині кожного вузла пагона є перегородка - діафрагма, яка
складається з паренхімних клітин. Діафрагма - це запас поживних речовин
стебла. На вузлах пагона, який має суцвіття або вусики, діафрагма суцільна, в
ній більше запасних поживних речовин, ніж на вузлах без суцвіть або вусиків
[1,2].
Росте стебло з точки росту бруньки. При
рості з насінини, ріст
починається із зародкової бруньки, яка виноситься із сім'ядолями наверх
підсім'ядольним коліном. Стеблова брунька зародка ділиться, і стебло росте до
кінця вегетації. В період спокою брунька відмирає. З другого року вегетації
пагони у сіянця розвиваються із зимуючих (пазушних) бруньок так, як і при
вегетативному розмноженні винограду [1].
Стебло виноградної рослини росте у довжину як за рахунок ділення клітин
верхівкової меристеми конуса наростання (апікальний, верхівковий ріст), так і за
рахунок розтягування клітин міжвузлів (інтеркалярний, вставний ріст).
Апікальний ріст пагона в довжину менший, ніж інтеркалярний. У довжину він
росте за рахунок розтягування клітин [1,2,6].
Рис. 5. Частина виноградного пагона (поздовжній розріз):
1 — вусик, 2 — міжвузля,
3 — вузол,
4 — серцевина, 5 — пасинок,
6 — вічко,
7 — черешок листка, 8 — діафрагма
Перші від основи пагона 2-3 міжвузлів ростуть недовго, тому вони короткі.
Максимальної довжини досягають 5-6 міжвузля. Стебла виноградної рослини
ростуть у товщину.
Стебло розгалужується за рахунок закладання скоростиглих бруньок, із
яких у цьому ж році розвиваються пасинки - пагони першого порядку. Вони
можуть бути другого і наступного порядків. На одному основному пагоні може
розвиватися до п'яти-шести пасинків. Сильніше розвиваються вони на нижніх
вузлах. До верхівки пагона ріст пасинків припиняється. При пошкодженні
верхівки основного пагона ріст продовжує верхній пасинок. Ріст пасинків
відбувається швидше, ніж основних пагонів. Вони можуть мати й генеративні
органи [1].
У пазусі листків закладаються зимуючі бруньки, із яких в наступному році
розвиваються пагони. Якщо на вузлах проти листків знаходяться вусики, такі
пагони називають безплідними. Якщо ж на нижніх вузлах пагона замість вусиків
розвиваються
суцвіття,
такі
пагони
називають
плодоносними.
Вусики
знаходяться на вузлах пагона супроти листків підряд тільки в одного виду Labrusca. В інших видів два вузли з вусиками чергуються з одним без нього.
Морфологічною особливістю стебла винограду є дорсовентральність, яка
проявляється в тому, що всі пасинки основного пагона зміщені до спинного
боку, а бруньки — до протилежного, черевного [1,2,6].
Анатомія стебла. Вегетуючий пагін частині має первинну анатомічну
будову. Зовнішні клітини первинної верхівкової меристеми конуса наростання
утворюють епідерміс, а внутрішні шари - паренхімні клітини первинної кори:
ендодерми і центрального циліндра.
Молодий пагін відрізняється від кореня меншою товщиною первинної
кори (8-10 шарів паренхімних щільніших клітин, багатих на крохмаль),
розвиненою серцевиною, епідермісом з продихами, виростами павутинних
волосинок. Центральний циліндр складається з пучків первинної флоеми і
ксилеми [1].
Вторинна анатомічна будова стебла появляється після утворення камбію
між первинною флоемою і ксилемою. В результаті чого пагін росте в товщину.
Утворюється вторинна флоема з характерною шаруватою будовою, коли
чергуються декілька шарів клітин м'якого і твердого лубу, який складається із
ситоподібних трубок - клітин-супутників, луб'яних волокон та луб'яної
паренхіми. Стінки клітин твердого лубу сильно потовщені, волокна його
виконують роль механічної тканини, яка надає міцності тонкостінній тканині
м'якого лубу. Вторинна ксилема складається із судин - трахей і трахеїд,
механічної тканини - перегородчастого лібриформу та деревної паренхіми.
Серцевинні промені у стебла мають меншу ширину, ніж у кореня, і служать для
запасу поживних речовин. У центрі стебла винограду знаходиться серцевина
[2,6].
Ріст пагонів супроводжується дерев'янінням їх тканин, тому що оболонки
клітин насичуються лігніном, що є однією з необхідних умов набуття рослиною
морозостійкості. Процес лігніфікації незворотний.
Біолого-фізіологічні особливості стебла.
1. Сильний ріст у довжину - середньодобовий приріст пагонів становить 45 см, і до 10 см і більше. Максимум росту спостерігаємо під час цвітіння. Різні
сорти відрізняються за силою росту і за цією ознакою поділяються на_слабо-,
середньо-, сильнорослі й навіть могутньої сили росту [1,2].
2. Сильніше ростуть пагони з верхніх бруньок. При відхиленні від
вертикалі в горизонтальне положення одно-, дво- чи багаторічних частин стебла
пагони, що розвиваються на них, будуть рости рівномірніше. Спинний бік його
росте краще, ніж черевний, тому верхівка пагона завжди вигинається до
черевного боку.
3.Вертикально
розміщений
пагін
росте
сильніше,
але
менше
розгалужується. Горизонтальніше розміщений пагін слабше росте в довжину,
але розгалуження і ріст пасинків має сильніші.
4.Пагони не ростуть при температурі повітря нижче 8-10°С. Оптимальна
температура для росту пагонів – 28-30°С. При температурі 40-42°С їх ріст
припиняється [1,2,6].
5.Кореляція між ростом окремих частин стебла: чим сильніше росте кущ,
тим краще ростуть пагони на ньому, а при їх збільшенні зростає й загальна сила
росту куща [1,2].
6.Кореляція між верхівкою пагона та іншими боковими точками росту.
Верхівка пагона затримує пробудження бокових точок росту та їх ріст.
Видалення верхівки пагона сприяє росту пасинків, із яких верхній дуже сильно
росте і замінює головний пагін. Посилюється ріст й інших бокових точок росту
(пазушних бруньок, суцвіть) [1,2].
7.Кореляція між пагоном, який росте, та іншими пагонами куща.
Кожний вегетуючий пагін послаблює ріст інших і тим сильніше, чим швидше він
росте. Якщо ріст цього пагона припиниться, тоді інші пагони будуть рости
краще [1,2].
8.Кореляція між кількістю пагонів на кущі та силою росту кожного з
них. При одній силі розвитку куща зменшення кількості пагонів на кущ збільшує
ріст кожного з них і ріст пасинків [1,2].
Серед фізіологічних особливостей стебла виноградної рослини слід
зазначити такі процеси: транспірацію та асиміляцію вуглецю [1].
На зеленому стеблі пагона продихів менше, ніж у листках, тому
транспірація незначна. Стебла пагонів мають хлорофіл і здатні до асиміляції .
Хімічний склад стебла винограду. Різні за віком частини стебла істотно
відрізняються одна від одної за хімічним складом. Вміст води у здерев'янілих
стеблах коливається від 30 до 52%, а у вегетуючих - від 55 до 75%. У достиглих
стеблах на 100 г абсолютно сухої речовини міститься від 2,3 до 3,7 г золи, при
цьому вапна від 1/3 до 1/2 маси золи, - калію від 1/4 до 1/3 маси золи і фосфору
приблизно 1/10 маси золи. У зелених стеблах вміст золи становить від 3,9 до 5,4
% на абсолютно суху речовину. З органічних сполук найбільшу питому вагу
мають крохмаль і геміцелюлоза [1].
Після закінчення вегетації вуглеводи нагромаджуються в багаторічних
органах виноградної рослини (коренях і стеблах). Чим більше розвинена
стеблова частина рослини, тим більшим буде запас поживних речовин і тим
краще вона буде розвиватися й давати високий та якісний урожай.
БРУНЬКИ І ВІЧКА
Брунька - це зародковий пагін в стані відносного спокою, на якому
формуються вегетативні й генеративні органи.
Під час росту пагона в пазухах листків спочатку закладаються скоростиглі
пазушні бруньки, які не мають періоду спокою, швидко формуються, з них у цей
період
розвиваються
пасинки.
У
пазухах
найнижчих
листків
пасинка
формуються зимуючі бруньки (вічка), з яких навесні наступного року
розвиваються основні пагони. Вічко складається з таких бруньок: головної, або
центральної, і трьох-шести заміщаючих - запасних, розміщених навколо
головної бруньки [1,3].
Зовні вічка покриті двома великими лусочками, які восени пробковіють, і
забарвлюються в темно-бурий колір. Всередині вічка всі його частини покриті
довгими волосками, які захищають зелені листочки й верхівку зародкового
пагона (рис.6).
Зимуюча брунька складається із зародкового стебла з вузлами та міжвузлями, а також листочки(від 10 до 13), вусики і суцвіття. Зимуючі бруньки мають
період глибокого спокою і розпускаються при настанні сприятливих умов
навесні наступного року [1,2,6].
Рис. 6. Повздовжній розріз зимуючої бруньки (вічка)
винограду:
1— головна брунька; 2 — заміщаюча брунька першого порядку;
3— заміщаюча брунька другого порядку; 4 — підстилаючий шар; 5—
зародковий листок; 6 — суцвіття; , 7 — вусик; 8 — лускоподібні
прилистники; 9 — волосяний покрив; 10 — покривні зовнішні луски, 11
— вузол ембріонального пагона; 12 — міжвузля; 13 — внутрішній
паренхімний слід бруньки (за Гордеєвою).
При пошкодженні центральної бруньки вічка ростуть найрозвинутіші
запасні бруньки, які поступаються головній бруньці. Розвинені з них пагони
(двійники чи трійники) слабкіші і менш урожайними порівняно з пагонами, які
розвиваються з головних бруньок.
Якщо бруньки зимуючого вічка не ростуть, залишаються на вузлі пагона
до осені, частково регенерують, поступово поглиблюються в тканини
багаторічних частин стебла. Це "сплячі" бруньки. Вони за сприятливих умов
розвиваються і дають повноцінні пагони – порослеві або вовчки [1,2].
Зимове вічко розміщується на вузлах пагона на невеличкому підвищенні подушечці.
Зимуючі бруньки, що утворюються в пазухах найнижчих листочків
зародкового пагона, які при розпусканні бруньок і рості пагонів залишаються
рудиментарними, у вигляді сухих маленьких лусочок, називають кутовими
вічками. Це невеликі, конусно-загострені за формою вічка, що розміщуються на
вузлах перших, найнижчих, дуже коротких міжвузлях. Вони рідко починають
рости і не мають зародків суцвіть [1,2].
Отже, рослини винограду мають тільки пазушні бруньки: пасинкові
(первинні) і ряд бруньок (головні й запасні) різного ступеня розвитку у
зимуючому вічку, які, деградуючи, перетворюються на дворічній і старішій
деревині у "сплячі" бруньки. Адвентивних (придаткових) бруньок у виноградної
рослини немає [1,2].
Пробудження "сплячих" бруньок та висока пагоноутворювальна здатність
винограду - характерні показники порушення рівноваги між кореневою
системою і силою росту надземної частини рослини. На цій особливості
грунтується відновлення надземної частини після пошкодження несприятливими
факторами зовнішнього середовища [1].
Бруньки із зачатком суцвіть називають плодоносними, а якщо вони мають
тільки листки і вусики - неплодоносними. Кожна брунька може бути
плодоносною, але розвиваються як ті, так і інші.
Кращий період для закладання, росту і формування бруньок у вічках перша половина й середина літа (в період цвітіння) [1,2].
Бруньки формуються у вічках середньої частини пагона (від 4-го до 12-го
вузла). Бруньки перших трьох вічок і самих верхніх вузлів пагона менш
розвинені й безплідні. Ступінь плодоносності бруньок зимуючого вічка по
довжині пагона неоднакова. Найплодоносніші бруньки, розміщені у вічках від
п'ятого до десятого вузлів [1].
Максимальна кількість суцвіть закладається під час цвітіння. Найбільші
суцвіття закладаються в бруньках вічок середньої зони пагона, в межах 5-10-го
вузла.
Закладання і диференціацію суцвіть у бруньках зимуючих вічок по
довжині пагона можна визначити наприкінці четвертої або на початку п'ятої
фази вегетації, що дає змогу прогнозувати величину врожаю винограду в
майбутньому
році
(у
виноградарстві
її
називають
"ембріональною
продуктивністю") [1].
5.Морфологія і анатомія листка, суцвіття і квітки.
Функції листка. Листок виконує такі процеси: фотосинтез, транспірацію і
дихання.
Морфологія листка. Листок складається з черешка і пластинки.
Пластинка листка велика, зубчаста, нерозсічена, або глибоко розсічена, з
п'ятьма головними жилками і численними, густо розгалуженими боковими жилками. Листок має яйцеподібну форму із різноманітними переходами. Виділяють
п'ять головних типів форми листків: ниркоподібну, округлу, серцевинну, клиноі яйцеподібну (рис.7).
Листки мають від трьох до п'яти і дуже рідко до семи лопатей. Вони
роз'єднуються виїмками: двома боковими (нижньою та верхньою) й однією
черешковою. Бокові виїмки (вирізки) бувають мілкими, середніми, глибокими й
дуже глибокими (до 3/4 і більше довжини середньої жилки). Вони також
відрізняються за формою просвітів і дна, що утворюються ними [1,6].
Черешкова вирізка може бути відкритою і закритою та різної форми. Дно
черешкової вирізки, як і бокових, також може мати різну форму, іноді воно
обмежене жилками. Нерідко у виїмці буває зубець.
Від місця прикріплення пластинки до черешка відходять п'ять головних
жилок і розподіляються по ній рівномірно. Середня жилка довша й товстіша від
інших ділить пластинку на дві частини. Чотири бокових жилки розходяться по
дві в обидва боки від головної.
Зубці листкової пластинки різноманітні за розміром і формою [1,6].
Рис. 7. Листок винограду:
1 — черешкова виїмка; 2 — нижня бокова лопать; 3 — нижня пара
головних жилок;
4 —нижня бокова виїмка, 5 — верхня пара головних жилок, 6 — верхня
бокова лопать,
7 — зубці по краях лопатей; 8 — верхня бокова виїмка, 9 — середня
жилка,
10 — крайові зубці; 11 — середня (кінцева) лопать
Листки опушені, особливо з нижнього боку пластинки. Опушення може
бути павутинним і щетинистим.
Забарвлення листків буває різної інтенсивності - від блідо-зеленого до
темно-зеленого, іноді з жовтуватим відтінком.
Анатомія листка. За анатомічною будовою черешок листка нагадує
первинну анатомічну будову пагона (стебла). Провідна система черешка
представлена судиноволокнистими пучками. В черешку добре розвинена
коркова паренхіма і паренхімні частини лубу й деревини. Пластинка листка з
обох боків покрита епідермісом, який захищається шаром щільної кутикули.
Вона захищає також листок від надмірного випаровування. Верхній епідерміс
має товщу кутикулу, ніж нижній. В епідермісі розміщуються продихи. Кількість
продихів відрізняється: якщо в середнього за розміром листка у верхньому
епідермісі продихів близько 2 тис., то в нижньому - близько 4 млн, тобто на один
1 мм2 їх припадає близько 140-190 [1,2,6].
За верхнім епідермісом знаходиться один шар палісадної тканини з
подовженими клітинами з великою кількістю хлоропластів.
Під палісадною тканиною розміщується шар збірних клітин, а нижче їх багатошарова губчаста тканина з великими міжклітинниками. Губчаста тканина
прилягає до нижнього епідермісу і складається з чотирьох-семи шарів клітин і є
основною товщиною листка. Хлоропластів тут значно менше, ніж у палісадній
тканині. Епідерміс нижньої поверхні листка має вирости у вигляді волосків,
щетинок і перлинних залоз [1].
Біолого-фізіологічні особливості листка. Рісти листок починає з
витягування горбика на верхівці пагона у подовжену зародкову пластинку.
Максимальний ріст (14-20 см2 за добу) спостерігається на другий-третій тиждень. Наприкінці четвертого-п'ятого тижня інтенсивність середньодобового
приросту пластинки зменшується до 3-5 см2 за добу. Коли ріст листкової
пластинки закінчується, то площа її досягає оптимальної величини - залежно від
сорту 120-300 см2 [1].
Найбільші листки знаходяться в межах 6-12 вузлів, а найменші – 21-25
вузлів [2].
Найкраща температура для росту листка – 28-30 °С [6].
Величина листкової поверхні куща може коливатися від 8 до 28 м2 і
більше на кущ [1].
Фотосинтез. Листки виноградної рослини на пагоні розміщуються в
супротивно чергуючому порядку, не затінюючи один одного.
Молоді листки слабо фотосинтезують. Досягнувши 30% своєї величини,
вони віддають частину вироблених асимілянтів іншим органам. Перед цвітінням
50% листків досягають максимальної величини. Пожовклий листок винограду
зменшує фотосинтетичну активність, що не покриває витрат пластичних речовин
на дихання.
Найпродуктивніша величиною листкової поверхні вона 28 тис. м2/га [1].
Дихання листків Молоді листки дихають інтенсивніше, ніж старі.
Оптимальна температура для дихання дещо вища, ніж для фотосинтезу. При
температурі повітря 35°С фотосинтез знижується, а дихання, навпаки,
посилюється. Дуже висока температура (39-40°С) призводить до того, що
кількість органічних речовин, що використовуються для дихання, може
перевищувати кількість асимілянтів [1].
Транспірація (випаровування). Транспірація
захищає ніжні частини
рослини від перегрівання та опіків. За добу один кущ може випаровувати 1,0-1,5
л води. Зниження температури листка при транспірації може досягти 4-5°С.
Малі листки винограду випаровують воду сильніше, ніж великі, молоді сильніше, ніж повністю сформовані. Транспірація листків пасинків вища, ніж
головних пагонів; у щеплених рослин вона вища, ніж у кореневласних [1].
Хімічний склад листка.
Кількість цукрів у середньому становить від 5,3 до 35,3 г/кг сирої маси, з
віком вміст їх збільшується [1].
У період асиміляції вдень у листках міститься багато крохмалю (від 25 до
35 % відносно сухої речовини); під час відтоку асимілянтів вночі - майже в три
рази менше (від 9 до 10 %). Наприкінці вегетації у листках (за даними Потапенко
Я. І. і Захарової О. І., 1970) міститься 17,82 % моноцукрів, 0,81 - дисахарів і 1,36
% крохмалю (на абсолютно суху речовину).
На початку вегетації вміст води в листках становить до 82%, Наприкінці
вегетації вміст води у них зменшується до 70%, а загальна кількість золи
збільшується до 4,5-12 % [1] .
Восени листки набувають характерного забарвлення: у сортів з білими і
рожевими ягодами - жовтого, із темними - пурпурово-червоного, що зумовлено
розпадом хлорофілу і забарвлювальних пігментів, а в деяких випадках збагаченням клітин антоціаном та ксантофілом [1,2].
Морфологія суцвіття. Коли пагін досягає довжини 15-20 см, суцвіття
виходять із-під прикриваючого листочка навесні у вигляді складених горбиків,
які являють собою групи зачаткових бутонів.
Бугорки зібрані на кінці довгої ніжки суцвіття. З ростом ніжка
подовжується. Покривні листки розкриваються і з них з'являються групи
зачаткових бутонів внаслідок росту бокових розгалужень (вісь другого порядку).
Нижні бокові розгалуження, продовжуючи рости, утворюють осі третього
порядку. При сильному рості суцвіття утворюються осі четвертого порядку а в
деяких випадках - осі п'ятого. Суцвіття винограду - складна китиця або
волоть [1,2,6].
Суцвіття росте по головній осі, починаючи від ніжки до верхівки. Форма
суцвіття конусоподібна. Суцвіття різних сортів відрізняються розмірами, розвитком і довжиною осьових частин та квітконіжок, червонуватим відтінком,
формою і розміром бутонів [1].
Органографія квітки. Бутон (квітка) винограду виконує функцію
насіннєвого розмноження. У виноградної рослини квітки малі, жовто-зелені,
сидять на тонких ніжках.
Квітка винограду має п'ятичленну будову й складається із чашечки,
віночка, тичинок і зав'язі [1,2].
У винограду трапляється декілька типів квіток: двостатеві, функціонально
жіночі, функціонально чоловічі [1,2].
Більшість сортів європейсько-азіатського винограду мають двостатеву
квітку. У підщепних сортів в основному функціонально чоловічі квітки.
Перелічені вище типи квіток винограду різняться між собою за морфологічними ознаками. Двостатева квітка має прямі тичинки, вищі від маточки
або однакові з нею, в пиляках фертильний пилок, зав'язь добре розвинена,
грушоподібної форми. Сорти винограду з двостатевою квіткою самозапалювачі
[1].
Квітка функціонально жіночого типу має маточку і тичинки, тичинки
менш розвинені й коротші від маточки. Пилок стерильний. У сухому вигляді він
має неправильну форму: овальну, шароподібну, округлу, ромбоподібну,
тригранну та ін. У розчині цукру пилок не проростає у пилкову трубку. Сорти із
такими квітками самостерильні й потребують перехресного запилення. Якщо
своєчасно цього не зробити, то ягоди у них або не зав'язуються, або будуть
малими, завбільшки з горошину, партенокарпічні, без насінини чи з дрібними
щуплими насінинами без зародка й ендосперму [1,2].
Функціонально чоловічі квітки мають розвинені тичинки з великою
кількістю життєздатного пилку в пиляках, але зав'язь недорозвинена, приймочки
на маточці немає, а маточка має різну форму - від маленького горбика до сильно
розвиненої великої зав'язі. Пилок цієї квітки має правильну видовженобочкоподібну форму, добре проростає у розчині цукру. Сорти із функціонально
чоловічою квіткою мають досить великі суцвіття, але ягід не утворюють [1,2].
У винограду трапляються й жіночі (клон сорту Мурведр), а також різні
аномалії в їх будові. Аномалії проявляються в розкриванні квітки: зовсім не
відкриваються пелюстки від чашечки (клейстогамія) або відкриваються
неповністю (ковпачок залишається на квітці у вигляді розетки або зірочки), що
утруднює перехресне запилення. Трапляється і фасціація квіток, що виражається
в злитті двох квіток в одну або у появі квіток, які зрослися квітконіжками [1].
Фізіологічні особливості суцвіть і квіток. Ріст суцвіть і квіток.
Ембріональний розвиток суцвіття пов'язаний із ростом та диференціацією вічка
та залежить від розвитку пасинка.
Утворення суцвіть у вічках починається із середини червня. Чим сильніше
розвивається вічко у центральній брунці, тим краще диференціюються суцвіття
[1].
Формування зачатків суцвіть закінчується наприкінці літа або восени.
Диференціація суцвіть наприкінці осені може бути повною або частковою
(не повною). Якщо заклалися всі частини суцвіття, то навесні за сприятливих
умов виросте повністю розвинене суцвіття, а коли диференціація суцвіть влітку
припинилася на проміжному етапі, то суцвіття розвиваються в перехідну до
вусика форму [1].
Існує пряма корелятивна залежність між вмістом крохмалю в однорічному
пагоні й закладанням зачатків суцвіть у вічках. Тому своєчасне припинення
росту пагонів влітку і добре їх достигання з відкладенням великої кількості запасних речовин зумовлюють закладання великої кількості зачатків суцвіть у
вічках і добре плодоношення в наступному році. Передчасне припинення росту
через несприятливі умови негативно впливає на диференціацію суцвіть, яка
пов'язана із сильним ростом бруньки [1,2].
Плодоносність (кількість і величина суцвіть) вічка змінюється залежно від
розміщення його на однорічній лозі. Найнижчі (кутові) вічка рідко утворюють
плодоносні пагони. Плодоносність вічок п'ятого-шостого вузла на високому
рівні, ближче до кінця лози плодоносність знижується. Найбільша плодоносність
вічок з 5-го по 12-й вузол [1].
Середня кількість суцвіть, що розвинулися на одному вегетуючому пагоні
(за винятком пагонів, які виросли із багаторічних частин куща), у виноградарстві
називають коефіцієнтом плодоношення пагона. Кількість суцвіть на одному
пагоні, що виріс із центральної бруньки зимуючого вічка, називають
коефіцієнтом плодоносності пагона [1].
Середня кількість суцвіть, що припадає на один вегетуючий пагін,
включаючи всі пагони, що розвинулися на кущі, називають коефіцієнтом
плодоношення куща [1].
Коефіцієнт плодоносності пагона будь-якого сорту завжди більший
одиниці. Коефіцієнт плодоношення пагона, як і куща, може бути як більший
(рідко), так і менший (значно частіше) одиниці. Кількість плодоносних пагонів
виражають у відсотках.
Після росту ніжки суцвіття і квітконіжок, посилюється ріст квіток.
Цвітіння і запліднення. Відокремлення першої пелюстки віночка від
квітколожа свідчить про початок цвітіння.
Для нормального цвітіння необхідна температура не нижче 15 °С. При
підвищенні її до 35 °С швидкість цвітіння збільшується. Низька температура
повітря (9°С і нижче) затримує цвітіння, але не припиняє його. Повільне
цвітіння окремих квіток спостерігається і при нижчій температурі (2-5°С) [1,2].
Пилок не проростає при температурі нижче 14°С, а пилкові трубки
досягають значної довжини лише при температурі вище 15°С. Найшвидше
пилкова трубка росте при температурі 30°С [1,2].
Для запліднення потрібна температура вище 15°С. Низька температура
(нижче 15 °С) призводить до дегенерації пилку у двостатевих квіток, а також
зародкового мішка насінного зачатку [1,2].
6.Гроно, ягода і насінина
Морфологія грона. Гроно формується із суцвіття і, складається з ніжки
грона, гребеня і ягід.
Ніжка буває короткою і довгою. В одних сортів вона весь час зелена,
трав'яниста, а в інших — дерев'яніє [1].
Система бокових розгалужень ніжки грона утворює гребінь. Розгалуження
закінчується ніжками ягід (плодоніжками), що на кінцях мають потовщення
(подушечки), на яких знаходяться ягоди. Від ступеня і характеру розгалужень
гребеня залежать щільність (компактність) і форма грона [1,2].
За формою грона бувають циліндричні, конічні, циліндроконічні,
яйцеподібні, крилаті, гіллясті та ін.
Розмір грона залежить від сорту і зовнішніх умов. Звичайно довжина їх
буває від 6 до 30см і більше. На практиці прийнято вважати грона середніми за
розміром при довжині їх 13-18 см, великими - понад 18 см і малими - менше 13
см. Грона, розміщені ближче до основи пагона, завжди більші вищерозміщених.
Ширина грона - відношення найбільшої її ширини до довжини [1].
Щільність (компактність) грона, яка визначається характером і ступенем
розгалуження гребеня, довжиною плодоніжок та величиною ягід, може бути
різноманітною і змінюватися залежно від різних екологічних факторів, умов
цвітіння, запилення та ін. Грона можуть бути дуже рихлими, рихлими, щільними
й дуже щільними, навіть з деформацією ягід.
Морфологія ягоди. За формою ягоди бувають округлі, яйцеподібні,
овальні, стиснуті по осі, зворотно-яйцеподібні, довгасто-вигнуті та ін. Для
визначення форми ягоди користуються спеціальним індексом: відношенням її
довжини до ширини [1].
Величина (розмір) ягід залежить від умов вирощування.За величиною
ягоди поділяють на великі (понад 20 мм), середні (від 16 до 20 мм) і малі (менше
16 мм).
На верхівці ягоди є маленький горбик (пупок) - залишок засохлого
стовпчика зав'язі (рис.8).
Шкірка ягід відрізняється за товщиною, еластичністю та воскоподібним
нальотом,
а
також
товщиною
кутикули,
яка
визначає
лежкість
і
транспортабельність винограду [1,2].
У дикого винограду ягоди переважно темно-сині, у культурних сортів
вони різного забарвлення, характерне для кожного сорту. Колір ягід зумовлений
забарвлювальними речовинами, які розміщуються в клітинах шкірки. В деяких
сортів вони знаходяться і в клітинах м'якоті, тому їх сік також забарвлений.
Рис. 8. Будова ягоди винограду, поперечний розріз.
1 -плодоніжка, 2 — подушечка, 3- судинні пучки, 4 — насіння, 5 —
шкірка, 6 - мякоть, 7 — сердечко, 8—епідерміс
М'якоть ягід може бути соковитою, хрумкою, щільною, грубою, ніжною
тощо. Чим легше відділяється м'якоть від насіння, тим кращі смакові якості ягід.
За смаком ягоди відрізняються вищими або нижчими кислотністю й
цукристістю. Існують групи сортів, які мають присмак та аромат. Речовини, що
зумовлюють присмак і аромат, знаходяться разом із забарвлювальними
речовинами в шкірці та м'якоті [1].
Ягоди бувають з насінинами і без них. Переважна більшість культурних
сортів винограду є насінними. У сортименті винограду України нараховується
тільки два безнасінних сорти (Мєчта і Безнасінний ОСГІ) [1].
У ягоді насінних сортів при заплідненні й нормальному розвитку
розвиваються 4 насінини. Але, частіше їх буває 2-3. Чим більше насіння в ягоді й
чим вони крупніші, тим крупнішою буде ягода. Стимулюючий вплив насіння на
ріст ягоди пояснюється тим, що насінина під час розвитку виділяє ростові
(гіберелоподібні) речовини, які сприяють росту ягоди [1,2].
Безнасінні
ягоди
утворюються
шляхом
часткової
стеноспермокарпії. При частковій партенокарпії у
партенокарпії
і
розвиненому гроні та
розвиненими насінинами в ягодах частина їх залишається безнасінними і
недорозвиненими. Це спостерігається при поганому запиленні сортів з
функціонально жіночою квіткою, а в деякі роки і на сортах із двостатевою
квіткою. Квітки і сорти фактично із двостатевих стають функціонально
жіночими або функціонально чоловічими. В цьому випадку зав'язь розростається
до величини горошини без запилення і запліднення [1].
При стеноспермокарпії для утворення безнасінних ягід обов'язковим має
бути запилення. Запліднення порушується на різних його етапах, що призводить
до утворення дрібних недорозвинених насінин (рудиментів), які за своєю
величиною і ступенем розвитку значно різняться між собою.
За класифікацією К. В. Смирнова, безнасінні сорти винограду залежно від
величини насінин і ступеня їх розвитку поділяють на три категорії. До першої
належать безнасінні сорти, в ягодах яких містяться дрібні (до 6 мг) насінини; до
другої — сорти з насінинами від 6,1 до 10 мг, до третьої — з крупнішими (від
10,1 до 14,0 мг) [2].
Безнасінні сорти винограду (за К. В. Смирновим, 1973) поділяють на дві
групи: перша - коринок (біла, рожева, темна), в яких утворення і ріст ягід
відбуваються без запилення та запліднення; друга - кишмишні, в них для
утворення ягід потрібне запилення. Безнасінні сорти мають невелику ягоду.
Проте, застосовуючи обробку гібереліном, можна збільшити їх розмір.
Чим більше насінин у ягоді, тим менше цукру і більше кислот. Безнасінні
ягоди найсолодші й мало кислотні [2].
Морфологія насінини. Виноградна насінина має грушоподібну форму з
видовженим дзьобиком, в якому знаходиться зародок, і виямкою з протилежного
боку. Форма та середня маса насіння є найбільш сталими ампелографічними
ознаками.
У насіння сортів європейсько-азіатського винограду дзьобик довгий
(досягає 1/3 довжини насінини), а халаза (місце проникнення судинних пучків у
насінину) знаходиться у верхній третині спинного боку насінини. Черевний і
спинний боки різні. Черевна поверхня спрямована всередину ягоди і має дві
поздовжні виямки, між якими розміщується шнуркоподібний виступ - насінний
шов, який починається від дзьобика насінини, біля пилковходу, проходить по
дну борозенки через весь черевний бік і закінчується на спинному боці біля
халази. Спинний бік у верхній частині випуклий, у нижній має більш плоску
форму і на кінці переходить у дзьобик, який закінчується рубчиком [1].
Довжина насінини становить у середньому від 3 до 8,5 мм, а ширина від 3
до 5 мм [1,2].
Фізіологічна стиглість насіння настає у період повного достигання ягід. На
цей час воно набуває характерної форми, забарвлення і розміру. Дзьобик
дозріває дещо пізніше.
Анатомія грона. Анатомічна будова ніжки подібна до будови молодих
міжвузлів стебла. Навколо центрального тяжа серцевинної тканини по колу
розміщуються судиноволокнисті пучки, у ксилемній частині знаходиться
збільшена кількість тканин лібриформу. Перициклові тяжі сильно розвинені.
Поширення механічних елементів в анатомічній будові грона пов'язане з великим навантаженням на гребінь маси ягід [1,2].
Анатомічна будова ніжки ягоди подібна до будови ніжки грона і
відрізняється від останньої тільки слабшим розвитком серцевини порівняно з
деревиною і більшим розвитком кори. Подушечка розвивається із тканин
квітконіжки й характеризується сильним розвитком паренхімних елементів [1,6].
Анатомія ягоди. Анатомічна будова ягоди складається із таких елементів:
шкірка, м'якоть, периферійні судини, насіння й середні судини. Шкірка декілька
шарів
клітин
із
невідокремленим
епідермісом,
який
нечітко
диференційований на екзокарпій, мезокарпій і ендокарпій. Епідерміс складається
з одного шару невеликих багатокутних товстостінних клітин, покритих товстим
шаром кутикули та воскоподібним нальотом.
Форми клітин епідермісу, товщина і щільність кутикули й воскоподібного
нальоту в різних сортів неоднакові [1,2,6].
Епідерміс молодих ягід має невелику кількість продихів. У міру росту ягід
вони деформуються і на їх місці утворюються сочевички. Під епідермісом розміщується 11-18 шарів видовжених клітин із потовщеними оболонками, їх
клітинний сік містить забарвлювальні, а також дубильні й ароматичні речовини і
танін [1,2].
Шкірка ягоди здатна розтягуватися. За сухої погоди вона може передчасно
втратити
пружність і
тоді, коли
вологість підвищиться,
ягоди легко
розтріскуються.
Під шкіркою знаходиться м'якоть. Вона складається із такої ж як шкірка
кількості шарів (11-16) великих, 5-ти і 6-ти кутних клітин, що заповнені
безбарвним соком [1].
У столових сортів шкірка не відокремлюється від м'якоті. В більшості
винних сортів вона тонка, еластична, легко розривається і відокремлюється від
м'якоті [1].
Оболонка клітини м'якоті - це клітковина і целюлоза. Від маси м'якоті вона
становить 0,3-0,5 %. Внутрішній вміст цих клітин - клітинний сік. У достиглих
ягодах він містить 55-95 % води, 5-30 - цукрів (глюкоза, фруктоза, сахароза), 0,51,9% органічних кислот (винна, яблучна, лимонна та ін.). Вміст вітамінів (А, В1,
В2, РР, С) у клітинному соку м'якоті незначний, більше їх міститься в клітинах
шкірки ягід. Дубильні речовини знаходяться тільки до початку достигання ягід,
потім їх кількість зменшується і в достиглих ягодах їх немає [1].
Анатомія насінини. Під час достигання ягоди клітини її покриву дуже
змінюються і перетворюються в клітини покривів насіння.
Насіння винограду складається із зовнішнього та внутрішнього покривів,
зародка й ендосперму, які займають нею внутрішню частину.
Зовнішня оболонка насінини, яка утворюється із зовнішнього покриву
насінного зародка, складається із трьох шарів: зовнішнього, проміжного і
внутрішнього [1].
Ендосперм займає внутрішню частину насінини. Він складається із щільно
прилеглих одна до одної багатокутних клітин, багатих протоплазмою,
алейроновими зернами і краплинами жиру. Зародок розміщується в дзьобику
насінини в нижній частині ендосперму. Він складається із двох видовженосерцеподібних сім'ядолей. Між ними знаходиться маленька брунечка з добре
розвиненими стеблом і корінцем [1].
Фізіологічні особливості грона і ягоди. Ріст. Гроно починає рости після
зав'язування ягід. Ріст осі грона продовжує ріст осі суцвіття. З часу зав'язування
ягід гребінь проходить великий період росту, припиняючи його перед
закінченням росту ягід [1]. У ягід спостерігається два великих періоди росту:
один до початку достигання ягід, другий - після початку достигання ягід до
повної їх стиглості.
Асиміляція і дихання. Клітини молодих ягід містять хлорофіл, що
зумовлює здатність їх здійснювати фотосинтез [1].
Список використаної літератури
1.Дудник М.О., Коваль М.М., Козар І.М., Лянний О.Д., Хреновськов Е.Д.
Виноградарство. -К.: Урожай, 1999.- 287с.
2.Смирнов К.В., Калмыкова Т.И., Морозова Г.С. Виноградарство. /Учебник. - М.:
Агропромиздат, 1987.
3.Бондаренко А.О. Виноградарство. Ілюстрований термінологічний словник. К.: Урожай, 1994. – 111с.
4.Коваль Н.М., Е.С.Комарова, О.А.Мартьянова. Настольная книга виноградаря. К.: Урожай, 1989. – 207с.
5.Власюк С.Г., А.О.Бондаренко садівництво і виноградарство. - К.: Вища школа,
1990. – 373с.
6.Мержаниан А.С. Виноградарство. – Москва, - Изд-во «Колос» - 1967 -463с.
Лекція 3.
Періоди спокою і вегетації винограду, їх значення для продуктивності
і
стійкості
проти
несприятливих
умов
зовнішнього
середовища.
Особливості росту і розвитку рослин винограду. Вплив умов зовнішнього
середовища на ріст і розвиток виноградного куща.
1.Великий цикл розвитку винограду.
2.Малий річний цикл розвитку винограду. Різні періоди вегетації, їх вплив на
формування і продуктивність куща винограду.
3.Характеристика фенологічних фаз вегетації.
4.Класифікація і характеристика основних екологічних факторів, які впливають
на ріст, розвиток і продуктивність виноградної рослини.
Виноград протягом життя проходить великий і малі (річні) цикли
розвитку. У сіянців винограду великий цикл триває часом більше 200 років і
розпочинається від злиття гамет, формування і проростання насінини до
відмирання багаторічної рослини. У вегетативно розмножуваних рослин цей
цикл складає 50-70 і більше років.
1.Великий цикл розвитку винограду.
У винограду виділяють такі вікові етапи: ембріональний, ювенільний,
продуктивний і відмирання.
Ембріональний етап у рослин, вирощених з насіння, починається із
злиття чоловічої і жіночої статевих клітин, утворення зиготи, формування
зародка та достигання насіння. Тривалість його - від 6 місяців - до 2,5 років.
Рослина найбільш сприйнятлива до різних факторів довкілля.
У рослин, розмножуваних вегетативно, ембріональний етап починається
від початку закладання горбика бруньки в пазусі листка до її проростання.
Тривалість фази менша, ніж у сіянця. [1].
Ювенільний етап у сіянця починається з утворення справжніх
листків та інтенсивного росту всіх органів. В цей період розвивається
коренева система і нагромаджується значна кількість органічних речовин.
В цей період виноградна рослина чутлива до умов зовнішнього середовища
і вимагає живлення та вологозабезпечення. При сівбі насіння в ґрунт рослини
починають плодоносити на третій-п'ятий рік, а рослини, які розмножують
вегетативно, цей етап коротший,
т.я.
в
бруньках
пройшли
етапи
ембріонального та ювенільного розвитку, і всі органи потенційно готові до
плодоношення. Воно починається на другий-третій рік після формування
скелету куща [1].
Завдяки високому рівню агротехніки можна прискорити вступ їх у
плодоношення.
Продуктивний етап, або етап змужнілості, або період плодоношення.
Цей етап характеризується гармонійним поєднанням ростових і генеративних
процесів, максимальним розвитком надземної та кореневої систем рослини,
плодоношенням, яке досягає максимуму на 10-20-й роки життя.
При вирощуванні винограду застосуванням агротехнічних заходів по
догляду за ґрунтом і кущем (удобрення, зрошення, оптимальне навантаження
кущів вічками і пагонами, регульоване обрізування тощо) прагнуть максимум
подовжити цей період, що досягається.
Етап відмирання. Старіння починається з верхівок пагонів. Погіршується взаємодія між коренем та надземною частиною куща.
На старіння впливають фактори зовнішнього середовища (нестача
вологи і поживних речовин в ґрунті, підвищена температура повітря і ґрунту,
вміст вапна). Показники старіння: зменшення вологості тканин, вмісту білків,
фотосинтезу і дихання, дія ферментів у бік гідролізу замість синтезу, появи в
клітинах тіллів, які закупорюють судини. Це зумовлює утворення мертвої
деревини у багаторічних частинах куща. Рани на багаторічних частинах куща
також прискорюють старіння [2].
Тривалість життя рослини залежить від біологічних властивостей
сорту, сили його росту, екологічних умов і агротехніки.
2.Малий річний цикл розвитку винограду. Різні періоди вегетації, їх
вплив на формування і продуктивність куща винограду.
Одночасно з великим життєвим циклом виноградна рослина щорічно
проходить малий річний цикл розвитку, який охоплює два періоди: спокою і
вегетації.
Період спокою. Це відносний спокій, який складається із трьох фаз:
умовного (підготовчого) спокою, органічного (фізіологічного) глибокого і
зимового (вимушеного). У рослинах у цей час відбувається вуглеводний обмін,
дихання, хімічні перетворення органічних речовин, гідроліз, зменшується вміст
запасних вуглеводів, крохмаль перетворюється в цукор (рис.1).
Фаза умовного спокою починається восени після закінчення дозрівання
однорічних пагонів. У цей час бруньки вічок у польових умовах не
розвиваються, але якщо чубуки помістити в сприятливі умови, то бруньки вічок
можуть швидко рости [1,2].
Фаза органічного глибокого спокою або стан не проростання бруньок
вічка. Ця фаза настає до закінчення вегетації і триває в середній та південній
зонах виноградарства у вересні - жовтні (півтора - два місяці), коли в рослин ще
відбуваються процеси росту, дозрівання пагонів і нагромадження поживних
речовин. Це фаза пристосування рослини до перезимівлі, так як не дає
можливості брунькам розвиватися в умовах теплих днів осені.
Фаза зимового (вимушеного) спокою, при якому стан не проростання
бруньок зумовлений несприятливими умовами навколишнього середовища,
може продовжуватися три-чотири місяці й більше. Якщо в цей період нарізати
чубуки і помістити їх у воду в теплому приміщенні, то бруньки вийдуть із стану
вимушеного спокою й почнуть розпускатися. Вихід із цієї фази може бути
спровокований зимовими або ранньовесняними відлигами [1,2].
Період вегетації — це стан рослини, коли вона активно проявляє життєві
функції.
Рис. 1. Динаміка спокою бруньок вічка винограду (по Кондо).
3.Характеристика фенологічних фаз вегетації.
Період вегетації поділяють на шість фаз, кожна з яких характеризується
морфологічними змінами органів рослини і характерними фізіологічними
процесами, тривалістю й зумовлена факторами довкілля, це: сокорух ("плач"
винограду); розпускання бруньок, ріст пагонів і суцвіть; цвітіння; ріст ягід;
достигання ягід; визрівання пагонів й обпадання листків.
Перша фаза - сокорух ("плач" винограду) настає навесні до набубнявіння і
в період набубнявіння вічок, коли з поранених частин куща витікає прозора
рідина - сік (пасока). Це свідчить про початок активної діяльності коренів.
Пасока переміщується по ксилемі. Початок сокоруху, інтенсивність його прояву
та тривалість залежать від температури і вологості ґрунту, сорту, стану рослини,
та ін. факторів. У сортів європейсько-азіатського винограду сокорух починається
при прогріванні ґрунту до 7-9°С, амурського і деяких американських видів
(лабруска) - при 4,5-5,2°С, у виду рипарія - при 7-8°С [1].
Сокорух починається раніше у південних районах. При нестачі вологи в
ґрунті й похолоданні та за посушливої весни його може і не бути. На початку
фази пасоки виділяється небагато, потім кількість її збільшується і наприкінці
фази зменшується. Активно сокорух триває 10-15 днів. Загальна тривалість фази
від 2 до 66 днів. З одного куща за добу витікає до 2л пасоки, але шкоди рослині
це не завдає. За своїм складом пасока являє собою майже чисту воду [1,2].
У цій фазі всі надземні органи куща гнучкі, пружні, їх легко підв'язувати
до опор і вкладати відсадки, проводити щеплення. На молодих кореневласних та
щеплених виноградниках видаляють підщепну поросль й поверхневі корені,
встановлюють та ремонтують шпалеру, підсаджують саджанці на місці кущів,
що загинули. В районах невкривного виноградарства продовжують підрізувати
кущі, вивозити з рядів обрізану лозу, ремонтують виноградні насадження й
опори, вносять добрива, застосовують прийоми по збереженню вологи в ґрунті.
В районах укривного виноградарства перед цими роботами відкривають кущі. З
початком розпускання бруньок і розвитком листків сокорух припиняється [1,2].
Друга фаза - ріст пагонів і суцвіть починається із встановленням
температури повітря вище 10°С. Вічко розпускається. Першими розпускаються
бруньки верхніх вічок, потім нижче розміщених. Найактивніше ростуть верхівка
і міжвузля ембріонального пагона. Оптимальні умови розпускання бруньок і
вічок - температура повітря 20-30°С, вологість ґрунту 80-85 % (НВ). Тривалість
фази за таких умов становить 35-55 днів. У південних районах виноградарства
бруньки починають розпускатися наприкінці березня - в першій половині квітня,
а в більш північних - на початку травня [1].
Друга фаза - критичний період. У цій фазі відбувається ріст пагонів і їх
розгалужень,
розгалуження
коренів
та
утворення
кореневих
волосків;
продовжуються закладатися і формуватися скоростиглі пазушні бруньки та
диференціація тканин у бруньках зимуючих вічок.
Пагони ростуть повільно на початку фази, потім їх ріст посилюється (до 710 см на добу) і наприкінці фази припиняється. До початку третьої фази пагони
досягають 60% своєї довжини. Інтенсивність росту вдень більша, ніж вночі.
Проте таке співвідношення характерне тільки тоді, коли нічні температури
бувають нижчими за денні. Це буває на початку фази. Наприкінці фази, коли
вночі температура буває вищою, ніж вдень, інтенсивність росту пагонів вища
вночі. Оптимальна температура для росту пагонів – 25-30°С. В другій фазі
вегетації розвиваються пасинки (першого та наступних порядків), які
найінтенсивніше ростуть на третьому - п'ятому вузлах основного пагона [1,2].
У цій фазі відбувається диференціація тканини у зимуючих бруньках
вічок, а також закладання та формування пазушних бруньок. У бруньках вічок
утворюються осі другого і третього порядків. При поганому живленні зачатки
суцвіть слабо диференціюють й утворюють вусикові недорозвинені суцвіття або
вусики. При повільному розпусканні бруньок вічка генеративні органи в них
розвиваються краще. Наприкінці цієї фази можна визначити величину врожаю
цього року (біологічний урожай).
У цій фазі при
пониженні температури повітря до 0, -1°С кущі слід
захищати від пошкодження пізніми весняними заморозками. На початку фази,
коли вже видно суцвіття, треба видалити зайві пагони, а при довжині 25-30 см, їх
необхідно
підв'язувати.
профілактичні
обробки
Наприкінці
рослин
проти
фази
хвороб
проводять
і
пасинкування,
шкідників.
Проводять
прищипування верхівки пагонів, вносять добрива й обробляють ґрунт у
міжряддях та рядах [1,2].
Третя фаза - цвітіння починається з розкриття і скидання віночка із
бутона. Першими розпускаються центральні бутони, а потім бокові. По довжині
суцвіття першими розпускаються бутони верхньої частини суцвіття, а потім і
нижче розміщені.
Цвітіння починається при 18°С, оптимальна температура 20-30°С; при
температурі нижче 11°С пилок не проростає зовсім, а при 11-18°С проростає
дуже повільно. При більш високій температурі і відносної вологості повітря
нижче 45% зав'язування ягід затримується із-за висихання секреторної речовини
на приймочці маточки [1,2].
При зниженні температури попереднього дня до 11-15°С, дощах і туманах
ковпачки бутонів не скидаються, а пилок змивається з приймочки. Приймочка
маточки зберігає сприйнятливість до запліднення протягом чотирьох-шести днів
після розкриття бутонів.
Бутони розпускаються з 6-8-ї год. Кількість бутонів, що розкриваються,
збільшується до 9-10-ї год. З 11-ї год. розкривання їх припиняється і тільки в
другій половині дня (з 15-ї до 16-ї год.) починається друге цвітіння, менш
інтенсивне і коротше. Тривалість цвітіння одного суцвіття становить 4-8, сорту –
8-14 днів [1,2].
Цвітіння ділять на такі фази: початок, масове і кінець цвітіння. За початок
цвітіння беруть календарний день, коли у 5% бутонів розкриються ковпачки,
масове цвітіння - коли спостерігається у 60-70% бутонів, кінець цвітіння - коли
нерозкритих бутонів залишається 5-10%. Цвітіння включає два процеси запилення і запліднення. З кожної заплідненої насіннєбруньки розвивається
насінина, а із заплідненої яйцеклітини - зародок. Запліднення триває добу [1].
В ягоді може розвиватися від однієї до чотирьох насінин і більше. Після
запліднення росте зав'язь і утворюється ягода. Не всі квітки в суцвітті
запліднюються, і не з кожної заплідненої квітки утворюється ягода. Після
запліднення зав'язується 15-20% квіток суцвіття. Це нормально, так як рослина
залишає таку кількість генеративних органів, яку може забезпечити поживними
речовинами [1,2].
Природне
обсипання
генеративних
органів
становить
40-80%.
Максимальне природне обсипання відбувається на 9-15-й день після масового
цвітіння.
Інколи
метеорологічні,
метеорологічних
спостерігається
фізіологічні,
факторів
надмірне
патологічні
належать
обсипання.
та
органічні
несприятливі
Його
причини:
фактори.
погодні
умови,
До
до
фізіологічних - недостатнє живлення генеративних органів. До патологічних
факторів
належать
пошкодження
генеративних
органів
хворобами
та
шкідниками, до органічних - дефекти в будові генеративних органів [1,2].
Природне обсипання може бути більшим допустимого. Грона формуються
рихлими, з невеликою кількістю ягід. Необхідно виявляти причини обсипання
генеративних органів та застосовувати прийоми, які б допомогли уникнути
негативного
явища:
додаткове
внутрішньо-
та
міжсортове
запилення,
прищипування верхівок пагонів за кілька днів до цвітіння, позакореневе
живлення кущів на початку цвітіння, правильний вибір сортів при закладанні
виноградників (виключення сортів, схильних до обсипання генеративних органів
та утворення великої кількості нездатного до запліднення пилку тощо),
кільцювання плодоносних пагонів, обробка суцвіть регуляторами росту, високий
фон агротехніки та ін [1,2].
Цвітіння винограду спостерігається в кінці травня - першій декаді
червня. У фазі цвітіння небажано застосовувати зрошення, обробіток ґрунту,
обприскування та обпилювання проти шкідників і хвороб.
Четверта фаза - ріст ягід. Після запліднення розвивається зародок,
ендосперм і оболонка насінини. Зав'язь перетворюється в ягоду. Чим більше
насінних зачатків заплідниться, тим крупнішою буде ягода.
У рості ягоди спостерігаються три етапи: перший - інтенсивніший настає
після запилення та запліднення; другий - коли ріст припиняється (перед
початком достигання ягід), а третій - нова хвиля росту (у період їх достигання)
[1,2].
Перший етап росту ягід відбувається шляхом поділу клітин під впливом
фізіологічне активних речовин. Ягоди набирають 60-70% своєї маси. Це
відбувається синхронно з ростом насіння і припиняється з припиненням його
росту, т.я. насіння є центрами вироблення гіберелінів і ауксинів, які стимулюють
ріст оплодня ягоди. Тому, на ріст ягід впливає кількість насінин у ягоді. При
збільшенні кількості насінин у ягоді на одну маса ягоди збільшується приблизно
на 10%, а при наявності чотирьох насінин - на 35-40%. У безнасінних сортів
ягоди на цьому етапі ростуть під впливом ростових речовин, що утворюються
під час запилення і початку росту та розвитку рудиментів насіння [1].
Ягода зелена доки вона росте, на її поверхні є продихи і вона асимілює,
коли ягода досягає розміру горошини, продихи перетворюються в сочевички.
Після ягоди починають достигати, і їх ріст припиняється. Цей етап
відбувається за рахунок розтягування клітин м'якоті й заповнення їх соком.
Ягоди досягають характерної для сорту величини, стінки клітин розтягуються і
робляться тонкими. В цей час вміст кислот максимальний (20-30г), а цукор
тільки нагромаджується (0,5-0,6%) [1].
У цій фазі листки нижнього і середнього ярусів закінчують ріст. Пагони
ростуть у довжину і в товщину. В пазухах листків закладаються зимові бруньки.
В клітинах всіх органів зменшується вміст води і збільшується вміст крохмалю.
Починається визрівання пасинків.
Тривалість 4-ї фази залежить від температури повітря. Найсильніший ріст
ягід спостерігається при температурі 25-30°С. Фаза триває від 30 до 60 днів
[1,2].
На виноградниках проводять зрошення, вносять добрива, підв'язують
пагони, видаляють пасинки, обробляють ґрунт, захищають від шкідників і
хвороб, проводять чеканку.
П'ята фаза - достигання ягід. Змінюється колір ягоди. У білих сортів
ягода стає матово-білою, у сортів із забарвленою ягодою на шкірочці
з'являються темні плями. Ягода стає м'якою, еластичною, на її поверхні
з'являється воскоподібний наліт. Консистенція її розріджується. Змінюється
хімічний склад соку ягоди. Зростає вміст цукру (кількість збільшується в 6-7
разів). Спочатку в ягоді переважає вміст глюкози. Потім співвідношення між
глюкозою і фруктозою вирівнюється, а в період повного достигання вміст
фруктози буває більшим, ніж глюкози. Змінюється кислотний склад соку ягід –
спочатку переважає яблучна кислота над винною, а в міру достигання кількість
винної збільшується і досягає 80-90% від вмісту усіх кислот у ягоді. В окремих
сортів кількість винної і яблучної кислот знаходиться в однаковому
співвідношенні. Під час достигання в ягодах підвищується вміст азотистих,
забарвлювальних і зменшується кількість дубильних речовин. У достиглій ягоді
відсутній крохмаль [1].
У ягід винограду розрізняють дві форми стиглості: фізіологічну (повну) і
технічну. При фізіологічній стиглості ягоди набувають характерної маси,
забарвлення, смаку і аромату. Вміст цукру - максимальний. Насіння досягає
максимальної величини, стає твердим, коричневим. В повній стиглості ягід абсолютне збільшення цукру припиняється, але відносне внаслідок випаровування
води
продовжується.
Ягоди
починають
перестигати,
заізюмлюватися,
зав'ялюватися. У стиглих ягід з білим забарвленням на шкірочці з'являється
золотисто-жовтий загар із темно-коричневими плямами. Якщо стиглі ягоди
своєчасно не зібрати, вони зменшуються в обсязі, зморщуються, урожай
знижується. При повній стиглості ягід надходження поживних речовин до них
припиняється. Органічні речовини, вироблені листками, використовуються на
дозрівання пагонів і відкладаються у багаторічних частинах куща і коренях. Ріст
пагонів та пасинків припиняється, і вони визрівають. Повністю закінчується
формування бруньок у вічках [1,2].
Технічна стиглість ягід визначається кондиціями цукристості і кислотності
соку.
Оптимальна температура повітря для достигання ягід – 28-32°С. При
температурі нижче 14-16°С і вище 40°С достигають повільно. Тривалість фази
достигання ягід у ранніх сортів 20-30, пізніх – 50-60 днів [2].
Чим вища температура повітря та забезпеченість водою, тим швидше
достигають ягоди і в них більше нагромаджується цукру. Дощі й висока
вологість ґрунту викликають розтріскування ягід, достигання їх затягується.
В цей час проводять чеканку. Проти мілдью та оїдіуму в разі необхідності,
кущі обробляють пестицидами, але дуже обережно (з врахуванням строків до
початку збирання врожаю). Від поливу треба відмовитися. В цій фазі
контролюють хімічний склад соку ягід, проводять апробацію, масову, клонову
селекцію, та попереднє визначенню величини врожаю [2].
За строком достигання ягід сорти винограду поділяють на дуже ранні,
ранні, ранньосередні, середні, середньопізні, пізні й дуже пізні.
Шоста фаза - обпадання листків. Припиняється ріст пагонів і
відбувається їх визрівання. Нижні міжвузля пагонів (з 1-го по 7-ме) визрівають
повільно протягом 10-15 днів, а з 8-го по 14-е - швидше - за 4-5 днів [1].
Нормальному визріванню пагонів сприяють зниження температури
повітря до 15-10°С, різка амплітуда коливань температури вдень і вночі,
укорочений світловий день та настання приморозків.
В пагонах нагромаджується крохмаль, змінюється структура білкових
речовин і колоїдів цитоплазми, зменшується кількість вільної та зв'язаної води,
підвищується концентрація клітинного соку, потовщується і дерев'яніє ксилема,
флоема та серцевинні промені. Утворюється пробковий камбій та кірка. Пагін
стає жовтувато-коричневим.
Визрілі пагони мають вищу морозостійкість, добре переносять зиму.
Чубуки, заготовлені з добре визрілих пагонів, дають високоякісний садивний
матеріал [1].
У південних районах виноградарства пагони визрівають майже на всю
довжину свого приросту. В районах укривної культури внаслідок ранніх осінніх
заморозків пагони встигають визріти на 65-70% приросту.
У білих сортів листки стають жовтими, у темнозабарвлених - пурпурово-
червоними з різними відтінками. В місці прикріплення черешка листка до пагона
утворюється пробкова віддільна тканина і починається обпадання листків.
У цій фазі закінчують збирати врожай, розпушують ґрунт з одночасним
внесенням добрив, обрізують кущі й заготовляють чубуки. В цій фазі бажано
провести вологозарядкові поливи [1,2].
4.Класифікація і характеристика основних екологічних факторів, які
впливають на ріст, розвиток і продуктивність виноградної рослини
Елементи навколишнього середовища, які впливають на життєдіяльність
рослин, називають екологічними факторами, їх поділяють на дві групи:
абіотичні (неживої природи) і біотичні (вплив живих організмів). Вони в свою
чергу поділяються на підгрупи та елементи: кліматичні (світло, температура,
волога, атмосферні явища); едафічні (ґрунти та їх фізико-хімічні властивості,
родючість, підґрунтя); орографічні (географічна місцевість, рельєф, експозиція
схилів, водна поверхня тощо), а також фітогенні (бур'яни, сидерати, підщепи);
зоогенні (мікроорганізми, гриби, ентомофауна) та антропогенні, які пов'язані з
діяльністю людини (підготовка площ та закладання насаджень, система ведення,
формування й обрізування, обробіток ґрунту, удобрення, зрошення, та ін.)
(рис.2) [1].
Виноград характеризується великою екологічною пластичністю. Для
винограду необхідні довге, тепле або жарке літо і помірно холодна зима.
В Україні виноград найпоширеніший в Автономній Республіці Крим,
Одеській, Миколаївській, Херсонській і Закарпатській областях та на невеликих
площах у південних районах Запорізької, Донецької, Дніпропетровської,
Кіровоградської і Вінницької областей. На присадибних та дачних ділянках, при
правильнму доборі сортів і надійному захисті їх взимку, виноград вирощують в
усіх областях України [1].
Рис. 2. Екологічні фактори, що впливають на виноградну рослину
та її продуктивність
Кліматичні умови визначають набір сортів, систему ведення культури,
технологію вирощування, урожайність винограду, напрям його виробництва та
якість виноградно-виноробної продукції, економічні показники.
Вплив температури повітря і ґрунту на виноград. У виноградарстві за
біологічний нуль прийнято температуру 10°С. Початок вегетації (сокорух)
починається при температурі ґрунту 7-8°С, а повітря – 10-12°С. Та чи інша
фенофаза (цвітіння, достигання ягід тощо) настає тільки після відповідної суми
активних температур. Суму активних температур за вегетацію (від розпускання
бруньок до достигання ягід) використовують для класифікації сортів за строками
достигання. За М.О. Лазаревським, для сортів дуже раннього строку достигання
сума активних температур становить 2200-2400°, раннього – 2400-2600,
середнього – 2700-2800, пізнього і дуже пізнього – 2900-3000° і більше. За
сумою активних температур проводять орієнтовне сорторайонування та
спеціалізацію
виноградно-виноробного
виробництва.
Для
характеристики
теплозабезпеченості районів виноградарства додатково використовують такі
показники: тривалість періоду (днів) із середньодобовою температурою 10°С і
вище; температури (середньодобові) найтеплішого місяця (липень); кількість
днів із температурами понад 20°С і 25°С. Для кожної фази вегетації визначені
оптимальні температури, при яких тривалість тієї чи іншої фази найменша.
Якщо температури нижче оптимальних, значно подовжується тривалість
фенофаз. У період глибокого спокою винограду морозостійкість окремих частин
і органів куща найбільша. У амурського винограду вічка гинуть при температурі
мінус 40°С, у американських (підщепних) сортів - при мінус 3-5°С, у
європейських залежно від умов підготовки до зимівлі та сорту - при мінус 1822°С. Однорічні пагони і багаторічні рукави у європейських сортів гинуть при
температурі мінус 26-30°С [1].
Корені винограду мають меншу морозостійкість. У європейських сортів
вони гинуть при температурі мінус 5-7°С, а в підщепних американських - при
мінус 9-11°С [1].
Бруньки витримують зниження температури до мінус 3-5°С, бруньки, які
розпустилися, гинуть при температурі мінус 0,5-1,0°С [1].
Для визначення районів укривного та неукривного виноградарства треба
знати показники середнього із абсолютних мінімумів температури повітря та
повторюваність критичних температур у тій чи іншій екологічній зоні.
До групи стійких сортів, у яких пошкоджується понад 50% вічок при
зниженні температури повітря до мінус 21-22 °С, а критична температура (коли
загибель вічок понад 80%) становить мінус 24-25°С належать сорти з груповою
стійкістю - Мускат одеський, Рубін таїровський, Овідіопольський, Первенець
Магарача, Аврора Магарача, Подарок Магарача, Сапераві сєвєрний, та ін., а
також європейські сорти - Рислінг рейнський, Ркацителі, Аліготе, Каберне
Совіньйон, Одеський чорний, Піно сірий, Совіньйон зелений, Фетяска біла,
Шардоне та ін. Для цих сортів зона неукривної культури обмежена ізолінією
середніх із абсолютних мінімумів температури повітря мінус 20 °С там, де
критична температура повторюється один - два рази на десять років [1].
До групи середньостійких сортів, у яких пошкоджується понад 50% вічок
при зниженні температури до мінус 20°С, а критична температура становить
мінус 22-23°С належать сорти Жемчуг Саба, Іршаї Олівер, Сенсо, Молдова,
Ранній Магарача, Кокур білий, Мерло, Рубіновий Магарача, група Шасла та ін.
У цієї групи сортів зона неукривної культури обмежена з півночі ізолінією
середніх із абсолютних мінімумів температури повітря мінус 19°С [1].
До групи слабоморозостійких сортів, у яких пошкоджується понад 50 %
вічок при зниженні температури повітря до мінус 18-19 °С, а критична
температура становить 21-22°С належать сорти Алеатіко, Агадаї, Мускат
гамбурзький, Мускат таїровський, Мускат жемчужний, Леся, Королева
виноградників та ін. Їх можна вирощувати без укриття на зиму в районах, де
середній із абсолютних мінімумів температури повітря не перевищує мінус 18°С
[1].
У більшості виноградарських районів півдня України неукривна культура
ризикована через недостатню кількість тепла та невисоку морозостійкість сортів.
Зменшити ступінь ризику можна за рахунок добору ділянок для садіння кущів
(схили південних експозицій, у добре захищених місцях від північних вітрів) і
сортименту
винограду,
а
також
застосовуючи
агротехніку
(штамбові
формування кущів з достатньою кількістю багаторічної деревини, раціональне
обрізування і навантаження кущів, операції із зеленими частинами рослин,
захист від хвороб та шкідників).
Світло. Виноград - світлолюбна рослина. Високоякісний столовий
виноград одержують у зоні Нижньодніпровського піщаного масиву Херсонської
області. Це зумовлюється кращою теплозабезпеченістю піщаних ґрунтів та
великою кількістю світла, що відбивається від світлої поверхні піску.
Для винограду особливе значення має фотосинтетична радіація (ФАР) -
частина короткохвильової сонячної радіації у діапазоні хвиль 380-720 нм, яка
сприяє енергетичному забезпеченню фотосинтезу і поглинається хлорофілом
листків. Коефіцієнт використання ФАР 0,5-2% (Амірджанов А. Г., 1980), це дає
можливість використовувати потенціал урожайності сортів винограду лише на
15-20% [2].
В умовах України фотоперіодизм не впливає на продуктивність винограду.
Але, при короткому дні пагони ростуть менш інтенсивно і добре визрівають,
краще розвивається коренева система. Найкращі умови для фотосинтезу
складаються при освітленні листків 30-40 тис. люксів [1].
Протягом року сонце світить 2180-2500 год. Кількість сонячної радіації,
яка потрапляє на виноградник, залежить від орієнтації його щодо сонця. Із
літературних джерел відомо, що на схил південної експозиції крутістю 30°
потрапляє сонячної радіації на 25-30% більше, ніж на рівнинну ділянку, а
порівняно із схилом південної експозиції (такої самої крутості 30°) - в два рази
більше [1,2].
Затінення пагонів винограду викликає припинення росту листків і суцвіть.
Недостатнє освітлення негативно впливає на нагромадження цукру, забарвлення
та достигання ягід, якість винограду і вина.
Оптимальні
умови
освітлення
кущів
винограду
можна
створити
правильним вибором ділянки під виноградник (схили південних експозицій),
раціональним розміщенням рядів (з півдня на північ) і кущів у ряду, створенням
добре розгалужених формувань, підв'язуванням плодових стрілок і зелених
пагонів до дроту шпалери, обламуванням зайвих пагонів та чеканкою.
Вологість ґрунту і повітря. Вологість повітря суттєво впливає на ріст і
розвиток винограду. Оптимальні умови для життєдіяльності рослин складаються
при вологості не нижче 60 % [1].
Протягом вегетації на винограднику треба підтримувати оптимальну
вологість ґрунту. Невеликий її дефіцит допустимий під час достигання ягід і
збирання винограду. Опади під час цвітіння негативно впливають на
запліднення квіток. Наслідком є обсипання квіток та зав'язей. Швидке
підвищення ґрунтової вологи у період достигання ягід (поливи, опади) викликає
розтріскування та загнивання ягід [1,2].
Невеликий вітер прискорює випаровування вологи з листків після роси та
дощів, що зменшує ураженість рослин хворобами. Помірний вітер поліпшує
живлення рослин вуглекислотою, сприяє перехресному запиленню квіток, а
сильний - негативно впливає на виноград. Він висушує ґрунт, ламає молоді пагони, викликає пилові бурі та вітрову ерозію. Треба враховувати напрям вітру
при визначенні рядів винограднику та дію його на шпалери. Щоб зменшити
негативний вплив вітрів за три-чотири роки до садіння винограду висаджують
лісосмуги для затримання снігу взимку [1].
Град знищуює листки, пагони, суцвіття та грона і завдає шкоди
вегетуючим рослинам винограду. Після градобою на маточниках підщепних і
прищепних лоз остання непридатна для щеплення через велику кількість ран на
чубуках. Для відновлення вегетативної маси кущів після граду залежно від фази
вегетації проводять спеціальне обрізування пагонів та заходи захисту рослин від
хвороб. Після сильного граду відновити приріст кущів вдається лише на другий
рік [1].
Вуглекислота повітря необхідна рослинам для створення органічних
речовин у процесі фотосинтезу. Для збільшення вуглекислоти в приземних
шарах винограднику треба періодично вносити органічні добрива, розпушувати
ґрунт, забезпечувати добре провітрювання кущів.
Кисень необхідний для дихання надземної частини та кореневої системи
винограду. Для поліпшення повітряного режиму необхідно обробляти ґрунт
протягом вегетації та періодично (раз на 4-5 років) розпушувати на глибину 5055 см з одночасним внесенням добрив [1].
Забрудненість повітря пилом, хімічними речовинами, важкими
металами негативно впливає на ріст та якість продукції винограду. Запиленість
повітря зменшує освітленість рослин і використання ними ФАР. Викиди
промислових
виробництв,
які
потрапляють
на
виноградники
разом
з
атмосферними опадами, викликають опіки пагонів, листків, ягід, забруднюють
урожай. Значні площі виноградників розміщуються вздовж магістральних автомобільних шляхів з інтенсивним рухом, що забруднює важкими металами та
іншими шкідливими речовинами на віддалі 250-300 м від доріг [1].
Виноград пластичний до різних типів ґрунтів. Промислові насадження
винограду культивують на чорноземах (легких, середньо- та важкосуглинкових),
каштанових, буроземних і шиферних ґрунтах, пісках та ін. Найвищі врожаї
винограду одержують на легких і теплих ґрунтах, з доброю водопроникністю й
аерацією та достатньою родючістю. Не придатні для винограду засолені і
заболочені ґрунти. Різні види і сорти неоднаково реагують на ґрунтові умови.
Сорти виду Рипарія краще ростуть на легких та середніх ґрунтах з вмістом
активного вапна 6-11 %, а сорти та гібриди виду Берландієрі - на важлих і
глинистих ґрунтах з вмістом активного вапна 20-25 %. Європейські сорти
винограду Серексія, Чауш, добре плодоносять на пісках, а сорти Аліготе,
Каберне Совіньйон, Ркацителі - краще на середньо- та важкосуглинкових
ґрунтах. Ґрунти впливають на якість продукції [1].
Ґрунти повинні мати добру водопроникність. При недостатній кількості
вологи для росту і розвитку винограду застосовують снігозатримання,
вологозберігаючі системи обробітку ґрунту, зрошення.
При ущільненні ґрунту (щільність перевищує 1,5—1,6 г/см3, а вміст
повітря при найменшій вологоємкості менше 14%) припиняється ріст коренів,
зростає кількість недоокислених сполук. Забезпечення доброго повітряного
режиму для коренів винограду досягається старанним добором ділянок та
раціональним обробітком ґрунту [1,2].
Тепловий режим ґрунту впливає на кореневу систему, інтенсивність росту
і розвиток якої зумовлюють строки початку вегетації та проходження фенофаз.
Чим більше в ґрунті піску, тим він краще прогрівається. Глинисті ґрунти
прогріваються гірше. На тепловий режим впливає забарвлення ґрунтів, їх
хімічний склад. Темні ґрунти добре поглинають сонячні промені, а світлі їх
відбивають [1].
Хімічний склад ґрунту залежить від наявності в ньому мінеральних
елементів: кальцію, калію, фосфору, сірки, заліза, магнію та ін. На хімічний
склад ґрунтів впливає внесення органо-мінеральних добрив і хімічних
меліорантів. Краще росте виноград, коли реакція ґрунтового розчину близька до
нейтральної.
Рис.3.Вплив висоти над рівнем моря та експозиції схилу на суму активних
температур, вологість повітря й цукристість соку ягід винограду сорту
Ркацителі в умовах південої частини Дагестану (по Керімкановій та
Теймуровій)
Серед топографічних факторів на ріст і плодоношення винограду
найбільше впливають географічна широта місцевості, рельєф, висота над
рівнем моря, експозиція схилу, близькість лісу та великих водойм (рис.3).
Промислові виноградники України розміщені в зоні 45—47° північної
широти. Кращі за якістю вина одержують з винограду, вирощеного на схилах
південної експозиції. На схилах південної експозиції рослини менше пошкоджуються грибними хворобами. На цих схилах скоріше достигають ягоди і
визрівають пагони, краще нагромаджуються цукри. Але, на схилах гірший
водний режим ґрунту. При вирощуванні винограду на схилах виноградники
необхідно поливати (краплинний полив, дощування). Не слід розміщувати
виноградники на схилах північних експозицій, а також у балках, долинах, де
вони
пошкоджуються
морозами,
менше
одержують
тепла,
уражуються
хворобами [1].
Вплив висоти ділянки над рівнем моря. З підняттям у гору через кожні 100
м середня річна температура повітря зменшується на 0,6-0,7°С. Виноградники
тим краще забезпечені теплом, чим нижче розміщені над рівнем моря [1,2].
Великі водойми зменшують коливання температур та ймовірність
приморозків. Біля великих водойм підвищена вологість повітря та більший вміст
у ньому вуглекислоти. Розпускання бруньок у винограду тут настає пізніше і
вони менше пошкоджуються приморозками. Навпаки, біля великих водойм осінь
триваліша й тепліша, тому що великі маси води поступово віддають тепло й охолоджуються. А тому тут кращі умови для достигання винограду [1].
Ліс біля виноградників вирівнює температуру і підвищує вологість
повітря, захищає насадження від вітру. Лісосмуги сприяють нагромадженню
снігу, захищають кущі від сильних вітрів і суховіїв, а ґрунт - від водної та
вітрової ерозій.
На виноград впливають біотичні фактори: бур'яни, хвороби та шкідники.
Втрачається значна частина вегетативної маси гинуть багаторічні частини кущів,
врожай, погіршується якість ягід. Запобігти втратам від дії біотичних факторів
можна
обробітком
ґрунту,
застосуванням
гербіцидів,
впровадженням
інтегрованої системи захисну винограду від хвороб і шкідників [1].
Антропогенні фактори впливають на виноград. До них належать:
розміщення ділянок згідно з ґрунтовими відмінами, вибір напряму рядів, система
ведення, агротехнічні заходи (обрізування, формування і навантаження кущів,
обробіток ґрунту, удобрення, зрошення, та ін.).
Особливості рельєфу, експозиції схилу, ґрунтові відміни, системи
агротехніки створюють мікроклімат винограднику. Мікроклімат, що складається
під дією виноградних рослин у поєднанні з агротехнічними прийомами, являє
собою ампелоагробіоценоз або фітоклімат винограднику. На фітоклімат
суттєво впливає система ведення кущів. Значне збільшення урожаїв винограду
на штамбових насадженнях насамперед пояснюється кращими умовами
фітоклімату: менше пошкодження вічок морозами на висоті 120 см (висота
штамба), краще освітлювання і провітрювання кущів та ін [1].
Детальне вивчення, облік і використання екологічних ресурсів районів
виноградарства
дають
змогу
раціонально
спланувати
спеціалізацію
та
сорторозміщення виноградно-виноробної галузі, виділити мікрозони для
виробництва вин контрольованих найменувань.
Список використаної літератури
1.Дудник М.О., Коваль М.М., Козар І.М., Лянний О.Д., Хреновськов Е.Д.
Виноградарство. -К.: Урожай, 1999.- 287с.
2.Смирнов К.В., Калмыкова Т.И., Морозова Г.С. Виноградарство. /Учебник. - М.:
Агропромиздат, 1987.
3.Бондаренко А.О. Виноградарство. Ілюстрований термінологічний словник. К.: Урожай, 1994. – 111с.
4.Коваль Н.М., Е.С.Комарова, О.А.Мартьянова. Настольная книга виноградаря. К.: Урожай, 1989. – 207с.
Лекція 4. Технологія вирощування посадкового матеріалу
винограду.
1.Способи вегетативного розмноження винограду.
2.Анатомо-фізіологічні
основи
щеплення
винограду.
Вирощування
маточників прищепних і підщепних лоз. Технологія вирощування щеплених
саджанців у виноградному розсаднику. Технологія догляду за щепленнями у
виноградній шкілці.
3.Технологія вирощування саджанців у кореневласному виноградному
розсаднику.
1. Способи вегетативного розмноження винограду.
Виноград можна розмножувати статевим шляхом - насінням, а також
вегетативно - черенкуванням, щепленням, відведенням лоз і in vitro.
Виноград розмножують насінням тільки при виведенні нових сортів.
Вирощування рослин із верхівкової меристеми (in vitro) застосовують в
науково-дослідних установах при розмноженні нових та інтродукованих сортів
та для одержання здорового безвірусного садивного матеріалу. На практиці виноград розмножують щепленням, черенкуванням та відведенням лоз (на
присадибних ділянках). При вегетативному розмноженні у винограду
зберігається властивість сорту і його потомство генетично ідентичне
материнській рослині [1,2].
Всі способи вегетативного розмноження основані на регенерації здатності відновлювати втрачені органи й розвивати нову рослину з окремих
частин стеблового походження.
Для вирощування укорінених саджанців організовують виноградні
розсадники. Саджанці можуть бути кореневласні та щеплені. У зв'язку з
поширенням філоксери в усіх районах виноградарства України виноградники
закладають щепленими саджанцями. На Нижньодніпровському і Шабському
піщаних
масивах
для
закладання
насаджень
можна
використовувати
кореневласні саджанці, але коренева система європейських сортів винограду
менш стійка проти морозів, і в роки із холодними зимами саджанці можуть
підмерзати [1].
Виноградарські розсадники - це спеціалізовані сільськогосподарські
підприємства, які треба організовувати так, щоб в одному господарстві можна
було вирощувати прищепну й підщепну
лози,
робити
щеплення
і
вирощування щепи в шкілці [1,2].
До складу розсадника щеплених виноградних саджанців належать
маточники прищепних і підщепних лоз, сховище для зберігання лоз і
саджанців, приміщення для підготовки прищеп і підщеп до щеплення,
майстерня для щеплення, теплиця для стратифікації щеп, приміщення для
загартування щеп, виноградна шкілка, зрошувальна система для поливання
шкілки [1,2].
До складу розсадника кореневласних саджанців належать ті самі
елементи, крім маточника підщепних лоз, майстерні для щеплення і
теплиці.
Розміри таких спеціалізованих господарств залежать від наявності
зрошуваних та родючих земель. Спеціалізоване товарне розсадницьке
господарство має вирощувати (при сучасному рівні механізації) 1,5-3 млн
саджанців за рік [1,2].
2. Технологія вирощування щеплених саджанців у
виноградному розсаднику.
Технологічна схема вирощування щеплених виноградних саджанців
включає такі елементи: вирощування, заготівля і зберігання підщепної лози;
вирощування, заготівля та зберігання прищепної лози; підготовка підщепних
і прищепних лоз до щеплення: щеплення; стратифікація та загартування
щеп; підготовка щеп до садіння; садіння щеп у ґрунт; догляд за щепами у
шкілці; викопування, сортування і зберігання саджанців [1,2].
Вирощування
підщепної
лози.
Підщепну
лозу
вирощують
на
насадженнях спеціальних сортів винограду на маточниках підщепної лози.
Підщепні сорти повинні бути стійкими проти філоксери і високого вмісту
вапна в ґрунті, добре спорідненими із сортами-прищепами, стійкими проти
морозів, посухи, шкідників та хвороб, мати короткий період вегетації, добре
вкорінюватися, мати сильний ріст основних пагонів при слабкому
пасинкоутворенні.
Для України рекомендуються такі підщепні сорти: Рипарія Глуар де
Монпельє (синоніми Рипарія Глуар, Рипарія Порталіс, Глуар, Рипарія
крупнолисткова) для Закарпаття і Миколаївської області; Рипарія х Рупестрис
101-14 (синонім 101-14) - для Одеської, Херсонської, Миколаївської областей та
північних степових районів Криму; Берландієрі х Рипарія Кобера 5ББ
(синоніми Кобер, Кобера 5ББ, 5ББ селекції Кобера, Телекі, 5ББ) - для
Закарпаття; Берландієрі х Рипарія С04 (синоніми Оппенгейм С04, Оппенгейм 4,
С04) - для придністровських районів Одеської області; Шасла х Берландієрі
41Б - для центральних і південних районів Криму [1].
В підщепних сортів вічка починають розпускатися раніше, ніж у
культурних сортів винограду і підщепні сорти пізніше закінчують вегетацію.
Тому для одержання добре визрілої лози маточники підщепних лоз
необхідно закладати на пологих південних і південно-західних схилах, щоб
уникнути пошкодження пагонів приморозками [1].
Найпридатнішими для маточників є чорноземи легкі або супіщані,
родючі, добре проникні ґрунти з рівнем підґрунтових вод не менше 1 м.
Передсадивний обробіток ґрунту під маточники підщепних лоз
проводять так само, як і під звичайні виноградні насадження.
Закладати
маточники
підщепних
лоз
необхідно
однорічними
саджанцями морозостійких сортів (Рипарія Глуар, Рипарія х Рупестрис 101-14)
завдовжки 40 см, а сортів з менш морозостійким корінням (Кобера 5ББ, СО4,
Шасла х Берландієрі 41-Б) – 45-50 см. При садінні головки саджанців повинні
знаходитися на 7-8 см вище поверхні ґрунту [1].
Ряди розміщувати впоперек схилу, а на рівнині - з півночі на південь.
Віддаль між ними становить 2,5-3,0 м, а між кущами в ряду - 1,5-2,5 м.
Догляд за молодими кущами підщепних лоз у перший рік такий,
як догляд за насадженнями звичайних виноградників. А починаючи з другого
року, догляд за підщепними маточниками має бути спрямований на
посилення росту пагонів для вирощування якнайбільшої кількості чубуків,
придатних для щеплення. Це - обробіток ґрунту, внесення добрив, правильне
формування
і
обрізування
кущів,
оптимальне навантаженням кущів
пагонами, культивування лоз на підпорах, а також операції із зеленими
частинами куща [1,2].
Кущам підщепних сортів надають головчастої або віялової з короткими
рукавами форми, залишаючи при обрізуванні на голові куща або на коротких
рукавах від 5 до 10 коротких (двовічкових) однорічних лоз, (оптимальне
навантаження пагонами — від 10 до 20 на кущ) [2].
Для
оптимального навантаження кущів пагонами, необхідно провести
двоє-троє обламувань пагонів і три-чотири видалення пасинків. Для кращого
визрівання лози проводять чеканку пагонів.
В умовах України застосовують розстелювальну культуру лози і культуру
на підпорах, що посилює ріст пагонів й збільшує вихід корисних чубуків. Чим
вищі та вертикальніші підпори, тим сильніше будуть рости основні пагони і
слабше розвиватимуться пасинки. Лоза на підпорах краще визріває, ніж при
культурі розстелення. Крім того, при культурі кущів на підпорах є можливість
обробляти ґрунт протягом вегетації [1,2].
Є різні системи влаштування підпор на маточниках підщепних лоз:
піраміди, кілки, низька півметрова, похила і звичайна шпалера та ін. Система
ведення повинна забезпечувати одержання великої кількості доброякісних
чубуків при найменших затратах на її влаштування. Найпоширеніша в умовах
України звичайна вертикальна дротяна шпалера. Вона трохи вища від
встановлюваної на європейських сортах винограду (не менше 2,0—2,5 м) і
замість трьох-чотирьох на ній розміщують п'ять-шість дротин, щоб при
похилому підв'язуванні пагонів вони не вигиналися і давали рівну лозу [1].
Заготівля і зберігання підщепної лози. Лозу заготовляють після
обпадання листків (наприкінці жовтня). Зрізують всі пагони з кущів. Після
їх очищають від вусиків і пасинків, ріжуть на півметрові чубуки і в'яжуть у
пучки по 100 шт. Одночасно сортують лозу за діаметром: окремо зв'язують у
пучки придатну для щеплення (діаметром 6-10 мм) лозу, і окремо ту, яку
використовують для укорінення в шкілці (діаметром 5-6 мм). До пучка
кріплять етикетку з позначенням назви сорту та кількості лоз у ньому
[1,2].
Зберігають лози зимою у підвальних і напівпідвальних приміщеннях або
у земляних траншеях при температурі вище нуля і при помірній вологості (не
менше 48 %) [1,2].
Перед закладанням на зберігання чубуки необхідно вимочити і довести
їх вологість до 50-54% із одночасним знезаражуванням їх проти грибних
захворювань [2].
Вирощування прищепної лози. Прищепну лозу вирощують на
маточниках прищепних лоз, які закладають одночасно з маточниками
підщепних лоз, рекомендованими для даної зони культурними сортами
винограду.
Щоб одержати високий вихід доброякісних щеплених саджанців,
маточники
прищепних
лоз
треба
закладати
чистосортним,
здоровим,
безвірусним і безбактеріальним садивним матеріалом [2].
У зв'язку з цим Л. М. Малтабар запропонував вирощувати
прищепну лозу на маточниках інтенсивного типу, головною продукцією
яких буде підщепна лоза. Урожай ягід при цьому планують низьким, але
достатнім для того, щоб чубуки заготовляти з високоврожайних кущів.
Маточники підщепних лоз інтенсивного типу повинні відповідати таким
вимогам: 100%-на чистосортність, зрідженість не більше 10%, а кількість
слаборослих і хворих рослин — не більше 5%. На таких маточниках можна
щорічно вирощувати та заготовляти до 400 тис./га одновічкових чубуків
чистосортної і здорової прищепної лози [1,2].
Кущам надають форму за типом горизонтального приземистого
або низькоштамбового (не більше 50 см) двостороннього кордону.
Високоштамбові формування непридатні [1].
Не пізніше другого року вегетації на маточниках інтенсивного
типу встановлюють підпори. Це висока (до 180—200 см) вертикальна
шпалера із шести-восьми дротин (верхні два-три ряди здвоєні).
Вертикальне розміщення пагонів забезпечує максимальний їх ріст у
довжину і товщину.
Навантаження на кущ має бути оптимальним й відповідати силі
росту сорту та умовам його вирощування. Для сортів із слабкою силою
росту, на одному кущі залишають 18-25 пагонів, для сортів середньої і
вище середньої сили росту – 25-30, а для сильнорослих – 30-40 пагонів [1].
Важливим по догляду за маточниками прищепних лоз є захист
рослин від хвороб і шкідників, чеканка пагонів.
Урожай на маточниках збирають вручну.
Заготівля і зберігання прищепної лози. Чубуки прищепних лоз
заготовляють на відселекціонованих здорових кущах. Зрізують тільки
непошкоджену лозу середньої сили росту, завдовжки 1,3-1,6 м і завтовшки 7-12
мм. Не слід зрізувати товсті, жируючі пагони завтовшки понад 13 мм, а також
пасинкові [1,2].
Найпродуктивнішими будуть чубуки, нарізані із середньої та нижньої
частин лози. Чубуки із верхньої частини лози, мають меншу приживлюваність і дають саджанці низької якості.
Строки заготівлі чубуків залежать від кліматичних умов вирощувння.
На Південному березі Криму чубуки затоговляють в період відносного спокою.
Кращий строк - весна, до початку набубнявіння вічок. В інших районах
України їх слід заготовляти тільки восени після обпадання листків [1].
Зрізані пагони в той же день очищають від листків, вусиків,
пасинків і зв'язують у пучки по 100-200 залежно від довжини і товщини. До
кожного пучка кріплять етикетку з позначенням назви сорту та кількості
лоз.
Зберігають чубуки прищепних лоз так само, як і чубуки підщепних
сортів. Проте за наявності холодильників або камер, де можна забезпечити
відповідне газове середовище, прищепні лози ще восени можна порізати на
одновічкові чубуки, обробити їх фунгіцидами, помістити в поліетиленові
мішки й зберігати до початку щеплення [1].
Підготовка підщеп і прищеп до щеплення. Підготовка підщепних
чубуків. За кілька днів до щеплення підщепну лозу переносять із сховища
у підготовче приміщення. Якщо вона зберігалася у вигляді цілих лоз, її
розрізують на чубуки завдовжки 40-45 см так, щоб нижній зріз був нижче
вузла на 3-5 см, а верхній - за міркою, Якщо підщепна лоза зберігалася у
вигляді
нарізаних
півметрових
чубуків,
тоді
оновлюють
зріз
на
морфологічно нижньому кінці чубука [1,2].
Потім підщепну лозу сортують, видаляючи невизрілі, побурілі,
викривлені, з надмірно розвиненою серцевиною і малою площею деревини
або серцевиною. Одночасно із сортуванням підщепні чубуки калібрують
за діаметром у верхній їх частині на три фракції: тонкі – 7-8 мм, середні - 8,1-10
і товсті - 10,1-12 мм [1,2].
На відсортованих і відкаліброваних чубуках видаляють вічка
гострим ножем або напівавтоматом ПВВ-1,
Підготовлені підщепні чубуки зв'язують у пучки і переносять у
басейн (чи інші місткості) для вимочування. Вимочують їх у чистій воді
при температурі 15-16 °С протягом 2-5 днів. У вимочених чубуків на свіжому
зрізі у верхній частині виступають краплини води. Такий стан відповідає
вологості чубуків 55-58 % абсолютно сухої маси [1].
Для коренеутвореяня Е. І. Хреновськов (1985) пропонує підщепні чубуки
вимочувати в розчині, який на 1000 л води містить 25 г янтарної кислоти і 300 г
сульфату марганцю (1м3 такого розчину вистачає для вимочування 70 тис.
підщепних чубуків) або комплекс мікроелементів у складі солей нікелю,
хрому, марганцю і титану.
Важливим прийомом підготовки підщепних чубуків до щеплення є
прогрівання їх верхівок при температурі 20-22°С протягом від двох-шести до
семи-восьми
днів.
Цей
прийом
називають
"стратифікація
верхівок
підщепних чубуків", або "підгін". Він спрямований на забезпечення
одночасного утворення калюса в підщепи і прищепи [1].
Підготовка прищепних чубуків. За два тижні до щеплення перевіряють
стан вічок. Для цього з різних
місць
штабелю
або
поліетиленового
мішка відбирають середню пробу вічок (500 шт.) і пророщують на мокрій
мішковині при температурі 20°С. Якщо проросло менше 90% вічок, чубуки
непридатні для щеплення. Потім за день-два до щеплення, прищепну лозу,
виймають із сховища, сортують і калібрують за діаметром нижнього кінця
чубука на такі фракції, як і підщепні чубуки. Бракують чубуки діаметром
менше 6 мм і більше 13 мм, а також уражені, підсушені, з розм'якшеним
вічком [1,2].
Відсортовану і відкалібровану прищепну лозу або чубуки розрізують на
одновічкові відрізки. Верхній зріз роблять на висоті 1,5-2 см вище вічка з
протилежного від нього боку, а нижній - на 4-6 см нижче вічка. В нарізаних
раніше одновічкових чубуків оновлюють тільки нижній зріз.
Підготовлені одновічкові чубуки кладуть у місткості для вимочування
протягом 12-14 год при температурі 10-15°С. Після підсушування їх передають
для щеплення [1,2].
Щеплення – це хірургічний прийом, за допомогою якого з'єднуються
частини двох різних виноградних рослин - підщепи і прищепи. Таке з'єднання
здійснюють
вручну
або
з
частковою
механізацією
у
спеціальних
приміщеннях [2].У практиці поширені такі способи щеплення: ручне
щеплення (косе копулювання) і механізоване - за допомогою пластинчастих або
омегоподібних шипів машиною МП-450Є (рис. 1). Зростанню компонентів
щеплення сприяє утворення калюса - напливу білої рихлої тканини, яка
складається із нерозчинної речовини - вуглеводу залози. Найкраще утворюють
калюс клітини камбію, корової паренхіми і серцевинних променів. Тому
важливо, щоб при з'єднанні підщепи з прищепою ці тканини збігалися [1].
Рис. 1. Способи щеплення винограду: а — косе копулювання; б — на
один шип, в — на два шипи; г — омегоподібне.
Калюсоутворення відбувається нерівномірно на різних боках
пагона. Краще і швидше калюс утворюється на черевному боці пагона,
гірше і слабше - на спинному, а потім - на плоскому, в останню чергу - на
жолобковому. Це проявляється поперечна полярність. При косому
копуліруванні
на
калюсоутворення
впливає
поздовжня
полярність.
Спочатку калюс утворюється на морфологічно нижньому гострому кінці
чубука, пізніше - на верхньому тупому [2].
Щоб забезпечити кругове калюсоутворення в місці з'єднання
компонентів щеплення, необхідно до мінімуму звести негативний вплив
полярності. Це досягається підвищенням
вологості тканини чубуків,
обробкою їх регуляторами росту, щільним з'єднанням компонентів,
вибором строків проведення щеплення, стратифікацією підщеп і прищеп.
На калюсоутворення впливають строки проведення щеплення.
Оптимальний строк щеплення - з 15-20 березня по 20-25 квітня. В цей строк
забезпечується максимальний вихід стандартних саджанців. Щеплення
взимку на 20-25 % зменшує вихід якісних саджанців порівняно із
щепленням в оптимальні строки [1].
Місце з'єднання підщепи з прищепою необхідно одразу захистити від
підсихання.
Для
цього
щепи
парафінують
стратифікації перед висаджуванням у шкілку.
після
щеплення
або
Вимоги до якості щеп:
1. Підщепа і прищепа мають бути однакової товщини; можна
допустити, щоб прищепа була трохи тоншою від підщепи, але не більше
як на 0,15 мм. 2. Підщепа повинна бути міцно з'єднана з прищепою (без
зазорів),
а
поверхня
зрізів має бути рівною, гладенькою, без
шереховатостей і розм'якшення. 3. На підщепі та щепі не повинно бути
механічних
пошкоджень.
4.
Вічка
прищепи
не
повинні
бути
розм'якшеними і перерослими (у випадках використання для щеплення
набубнявілих вічок) [1]. Щепи, які не відповідають цим вимогам,
бракують.
Стратифікація і загартовування щеп. Стратифікація щеп - це
спеціальна передсадивна підготовка, яка сприяє утворенню у місцях
з'єднання
компонентів
калюса.
Для
утворення
калюса
потрібна
оптимальна температура, висока вологість середовища, кисень, живлення. Утворення калюса залежить від вмісту в чубуках вуглеводів (не
менше 12 %) і води (не менше 55-58 %) [1,2].
При стратифікації у прищепи спостерігається набубнявіння вічок і
бруньки починають проростати,
а на
нижньому
кінці підщепи
розвиваються горбики коренів. Головна мета стратифікації - створити
умови
для
інтенсивного
калюсоутворення,
що
потребує
певної
диференціації режимів її проведення.
В
умовах
України
найпоширенішою
є
стратифікація
без
вологоутримуючого матеріалу на воді при загальному обігріванні
камер. Щепи укладають в ящики, дно яких вистилають плівкою з
висотою її бокових стінок 10-12 см [1]. Ящики з щепами переносять у
стратифікаційні камери. Дно ящиків заповнюють чистою, теплою,
немінералізованою водою шаром 2—3 см, додають до неї поживні
речовини (солі мінеральних елементів, комплекс мікроелементів,
янтарну кислоту разом із сульфатом марганцю, гетероауксин та ін.).
Перед стратифікацією верхівки обробляють парафіном. Під час
стратифікації у камерах підтримують температуру 28-30°С і відносну
вологість 90%, вода на дні ящика повина бути завжди на одному
рівні.
Температура в місці спайки – 25-26°С, води – 23-24°С,
освітленість – 40-50 Вт/м2 (12-14 год на добу). Стратифікація триває 12 20 днів, поки у 90-95% щеп не утворяться круговий калюс, товсті, не
витягнуті живці прищепи із трьома-чотирма листками, зачатки
горбиків коренів на нижніх кінцях підщеп [1].
Після стратифікації щепи загартовують протягом 20-40 днів при
температурі 12-15°С і доброму освітленні. Рослини поступово привчають
до суворих польових умов перед садінням у шкілку.
Від переростання пагонів на прищепі і захисту від ураження
грибними хворобами, щепи обробляють препаратами тур і хінозолом.
Підготовка щеп до висаджування у шкілку. Перед садінням щепи
вибирають з ящиків і сортують. Вибраковують такі, які не мають
кругового калюса і в яких збиті або відмерлі вічка. Видаляють всі корені
на прищепі та на верхніх вузлах підщепи.
Для кращого розвитку коренів щепи нижніми кінцями ставлять у
суміш глини і коров'ячого кізяка. Повторно парафінують щепи. Якщо до
стратифікації щепи не парафінували, це роблять перед їх садінням [1].
Садіння щеп.
Шкілку розміщують на рівнині, на південних або південно-західних
схилах, захищених від осінніх приморозків. Кращими ґрунтами для
шкілки є легкі піщані та супіщані, добре проникні або досить родючі.
Конфігурація ділянки краща у вигляді прямокутника. Для більшості
районів України рекомендується п'ятипільна сівозміна із таким чергуванням
полів: 1- багаторічні трави; 2 - багаторічні трави другого року; 3 - багаторічні
трави третього року; 4 - озима пшениця; 5- шкілка [2].
Поле під шкілку восени необхідно заорати плантажним плугом на
глибину 45-50 см. Перед оранкою слід внести добрива: перегній – 40-60 т/га,
та фосфорно-калійні по 150 - 200 кг/га [2].
У шкілці щепи починають садити при температурі ґрунту 12-13°С
на глибині 20-25 см. Висаджують у борозни. Глибина борозни має бути
такою, щоб над поверхнею ґрунту виступало 12-15 см щепи [1,2].
Відстань між щепами в ряду 8-10 см. На 1 га висаджують від 100 до
450 тис. щеп. Для забезпечення механізованого обробітку ґрунту чергове
поле шкілки розбивають на квартали, розміри яких встановлюють
залежно від рельєфу місцевості й форми ділянки. Найкраща площа
кварталу 1-2 га. Довжина рядка повинна становити 50-75, але не більше 100
м. [1].
Між кварталами повинні бути поперечні й поздовжні дороги, та
елементи системи зрошення.
Догляд за щепами. Ґрунт необхідно одразу після садіння розпушити
на глибину 20 - 25 см машиною ПРВМ-3.
Пізніше ґрунт у міжряддях розпушують ще кілька разів, не
допускаючи утворення кірки. Це роблять після кожного зрошення. У рядах
ґрунт обробляють вручну, щоб не пошкодити щепи.
Oптимальна вологість ґрунту при вирощуванні щеплених саджанців
повинна становити 80—95 % НВ []. Тому шкілку поливають від 2 до 12 разів.
Норма поливу - від 300 до 700 м3/га.
Протягом літа не менше трьох разів вносять добрива, підживлення
щеп поєднують із зрошенням [1].
Під час догляду за щепами своєчасно видаляють підщепну поросль
та коріння на прищепі, проводять чеканку верхівок пагонів прищепи, а
також захист рослин від хвороб (мілдью) [1,2].
Наприкінці літа проводять апробацію шкілки, що дає можливість
одержати чистосортний садивний матеріал, а також заздалегідь, до
викопування саджанців, підрахувати їх вихід і підготуватися до
зберігання та реалізації.
Викопування, сортування і зберігання саджанців. Саджанці
викопують до настання перших осінніх приморозків (жовтень - перша
декада листопада), після - обпадання листків або після їх дефоліації
(найчастіше застосовують 1 %-й розчин хлорату магнію, на 1 га шкілки
витрачають від 800 до 1200 л розчину) [1,2].
Після поливу шкілки саджанці викопують скобою, підрізаючи їх
корені.
Саджанці сортують, не допускаючи підсушування кореневої
системи. При сортуванні звертають увагу на наявність кругового калюса.
Саджанці, які не мають кругової спайки, вибраковують, а при її наявності
поділяють на два сорти. До першого належать саджанці з визрілим
приростом не менше 20 см і чотири-п'ять коренів завтовшки 2 мм,
розміщених рівномірно по колу на нижньому кінці підщепи. До другого
сорту належать саджанці, які не відповідають цим вимогам. Вони
непридатні для закладання виноградників, але серед них може бути
багато гарних рослин, які висадують в шкілку на другий рік (зробити
перешкілку) [1,2].
Відсортовані саджанці зв'язують у пучки по 25 шт. першого сорту і 50
шт.- другого. На кожному пучку має бути етикетка із позначенням назви
сорту.
Викопані
саджанці
реалізують
зразу
або
закладають
на
зберігання до весни.
Зберігати саджанці слід у спеціальних сховищах (підвальні
приміщення), траншеях або надземних буртах. Корені і здерев'янілі
пагони не повинні підсихати і пошкоджуватися
низькими зимовими
температурами.
Одержати високий вихід доброякісних саджанців можна лише при
дотриманні всіх елементів технології їх вирощування.
В умовах відкритого ґрунту навесні не завжди бувають сприятливі
умови для приживлення щеп. Незважаючи на те, що після стратифікації
і загартовування вихід доброякісних щеп становить 85-95 %, а саджанців із
шкілки - лише 1/3, а то й 1/4 їх частини, основна причина такої значної
загибелі щеп полягає у підсушуванні калюса та поганому укоріненні
підщеп [1].
Крім того, вирощування щеп у відкритому ґрунті потребує досить
значної площі зрошуваних земель.
Це змусило науковців і виробничників шукати інші способи
вирощування щеплених саджанців. Найбільш відомі такі: вирощування
у тимчасових плівкових теплицях, на гідропоніці та із закритою
кореневою системою (вирощування вегетуючих саджанців).
Спільним для них є те, що всі елементи технології вирощування
щеплених саджанців аж до садіння щеп такі самі, як і при класичній
технології.
Садіння щеп і догляд за ними істотно відрізняються від класичної
технології не тільки строками, технікою і прийомами, а й можливістю
регулювати умови, необхідні для гарного розвитку коренів та пагонів,
що дає можливість вирощувати значно більшу (порівняно із садінням у
відкритий грунт) кількість саджанців і навіть використовувати їх (при
вирощуванні вегетуючих саджанців) для закладання виноградників цього
ж року [1].
Серед наведених інших способів вирощування щеплених саджанців
винограду
останнім
часом
набула
великого
поширення
технологія
вирощування вегетуючих щеплених саджанців, розроблена і впроваджена у
виробництво кафедрою виноградарства Одеського СГІ (Хреновськов Е. 1.,
Баркар В. М., 1995) [1].
Важливою особливістю цієї технології є не тільки те, що відпадає
необхідність виділяти значні площі зрошуваних земель для шкілки і
підвищується вихід доброякісних - саджанців, а й те, що завдяки добре
розвиненій кореневій системі підщепи та гарному росту пагонів
прищепи ще в період стратифікації й загартування щеп їх можна висаджувати на постійне місце, скоротивши на рік строк закладання
виноградників.
Основні елементи технології такі: вимочування верхньої і нижньої
частин щеп у розчинах однієї з фізіологічно активних речовин
(гетероауксин, комплекс мікроелементів та ін.) - експозиція 0,5с;
парафінування верхівки щеп при температурі 70-80°С; висаджування щеп у
поліетиленові стаканчики із субстратом цеоліт + поролонова крихта у
співвідношені 1:1; стратифікація та загартовування щеп в одному
приміщенні за звичайним режимом [1].
Після
стратифікації
і
загартовування
щепи
в
стаканчиках
висаджують на постійне місце.
Після садіння щеп, крім звичайного догляду за рослинами і ґрунтом,
до кінця вегетації проводять три-чотири поливи за допомогою ручного
гідро бура (три-чотири ямки біля кожної рослини), додаючи до води добрива
і фізіологічно активні речовини (на 100 л води NРК по 80 г діючої речовини
і 5 г янтарної кислоти) [].
3.Технологія вирощування саджанців у кореневласному
виноградному розсаднику.
Промислова культура вирощування кореневласних саджанців як
культурних, так і підщепних сортів винограду включає такі самі елементи
технології, як і при вирощувані щеплених саджанців, за винятком деяких із
них (щеплення, стратифікація та загартовування щеп).
Для
вирощування
кореневласних
саджанців
потрібні
маточні
насадження культурних і підщепних сортів. Вимоги до них такі самі, як
і при вирощуванні щеплених саджанців. Це мають бути чистосортні
насадження
із
здоровими
високоврожайними
кущами.
Головне
їх
призначення — забезпечити високий вихід стандартних підщепних і
прищепних чубуків [1].
Заготівлю й зберігання лози здійснюють так само, як і при
вирощуванні щеплених саджанців.
Перед садінням чубуків у шкілку необхідно оновити нижні й верхні
їх зрізи. Це посилить коренеутворення і розвиток бруньок саме із верхніх
вічок.
Для підвищення життєдіяльності чубуків, їх вимочують у воді при
температурі 15-16 °С
протягом однієї-двох діб, доводячи вміст води у
чубуках до 48-50 % [1,2].
Між розпусканням вічок та ростом пагонів на морфологічно
верхньому кінці чубуків і розвитком коренів на морфологічно нижньому
кінці існує природний розрив. Щоб уникнути цього, потрібно обов'язково
провести кільчування чубуків. Воно полягає у тому, що на морфологічно
нижній кінець чубука діють підвищеною температурою (22-24 °С; а на
верхній - пониженою (18-20°С) [2].
Чубуки кільчують за допомогою електроустановки ЕСУ-2М у
траншеях і в парниках з верхнім біологічним обігрівом.
Для цього за 20-25 днів до садіння вимочені й нарізані відповідної
довжини чубуки, зв'язані у пучки, встановлюють щільно один до одного
нижніми кінцями вверх і присипають тонким шаром вологої тирси. Поверх
неї кладуть п'ять нагрівальних елементів установки ЕСУ-2М або шар
перегною чи гною завтовшки 10-15 см і щільно закривають поліетиленовою
плівкою або парниковими рамами [1,2].
Під час кільчування уважно стежать, щоб субстрат, який прикриває
чубуки, був завжди вологим.
Кільчування вважається закінченим, якщо у 80 % чубуків на базальних
кінцях утворився круговий жовто-білий наплив калюса і ледве почала
рости брунька верхнього вічка чубука [2].
Підготовлені таким чином чубуки висаджують у шкілку. Садіння,
догляд за ними у шкілці, викопування, сортування і зберігання не
відрізняються від виконання цих прийомів при вирощуванні щеплених
саджанців [1,2].
Список використаної літератури
1.Дудник М.О., Коваль М.М., Козар І.М., Лянний О.Д., Хреновськов Е.Д.
Виноградарство. -К.: Урожай, 1999.- 287с.
2.Смирнов К.В., Калмыкова Т.И., Морозова Г.С. Виноградарство. /Учебник. М.: Агропромиздат, 1987.
3.Бондаренко А.О. Виноградарство. Ілюстрований термінологічний словник.
- К.: Урожай, 1994. – 111с.
4.Коваль Н.М., Е.С.Комарова, О.А.Мартьянова. Настольная книга
виноградаря. - К.: Урожай, 1989. – 207с.
Лекція 5. Закладання виноградників.
1.Передсадивні роботи. Вибір ділянки під виноградник. Перед
плантажна підготовка ділянки.
2.Організація території. Схеми розміщення і площі живлення кущів
винограду. Добір і розміщення сортів на ділянці.
3. Садіння винограду. Садивний матеріал та його підготовка. Строки,
глибина і способи садіння
Довговічність,
продуктивність
і
рентабельність
виноградних
насаджень залежать від того, наскільки правильно виконані заходи по
закладанню і догляду за ними. Помилки, допущені при закладанні
винограднику, дають про себе знати кілька десятків років, не можуть бути
виправлені, тому створюються труднощі під час догляду за насадженнями і
знижується економічна ефективність вирощування винограду [2]. При
закладанні винограднику увагу приділяють вибору земельної ділянки,
перед плантажній підготовці ґрунту та якості плантажної оранки,
добору розміщенню сортів підщепи й прищепи, раціональній організації
території, визначенню густоти (схеми) садіння й системі ведення і формування кущів. якості садивного матеріалу [1].
1.Передсадивні роботи. Перед закладанням винограднику проводять
техніко-економічне обґрунтування, розробку проекту і переносять його в
натуру. Це роблять спеціалізовані організації (інститути) за договорами з
господарствами-замовниками[1].
Розробка
проекту
закладання
промислового
винограднику
складається із таких основних етапів: [1,2]
підготовка передача проектній організації завдання на розробку генеральної (для всього господарства) або часткової (на окремий масив чи
ділянку) схеми,
проведення
пошукових
робіт
(топографічних,
екологічних,
геологічних, ґрунтових обстежень) і складання картограм;
складання генеральної схеми та техніко-економічного обґрунтування
(ТЕО) і проекту освоєння території під виноградник,
добір і розміщення сортів винограду;
розробка технічного робочого проекту (ТРП) організації території,
створення протиерозійних, гідротехнічних споруд, захисних насаджень, а
при потребі - терасування схилів;
розробка технології і технологічних карт закладання виноградних насаджень, спорудження шпалер, системи ведення та формування кущів,
догляду за молодими й плодоносними виноградниками;
складання кошторису на здійснення проекту;
перенесення проекту в натуру;
авторський нагляд.
Завдання на проектування складає замовник проекту при участі
проектної організації. Перед цим група спеціалістів вивчає територію,
заплановану під виноградник, економічний стан господарства. На підставі
цих даних складають ТЕО, визначають доцільність створення виноградних
насаджень,
розмір
капіталовкладень
і
економічну
ефективності
їх
використання [1,2].
Топографічна основа агро господарського і ґрунтового обстеження має
бути крупно масштабною (звичайно 1:5000), досить характеризувати угіддя
та
відображати
рельєф.
На
основі
даних
складають
ТРП,
яким
передбачається раціональне й екологічно виправдане використання землі,
захист ґрунтів від водної і вітрової ерозії, організація території виноградинка,
організація праці та механізація виробничих процесів [1].
Сорти винограду добирають відповідно до спеціалізації галузі,
Державного реєстру сортів та враховуючи
вимоги замовника. Вивчають
екологічні і мікро кліматичні умови, а також мікрокліматичні карти оцінки
землі.
Принципову можливість промислової культури встановлюють по сумі
активних температур (2800-3000 °С) та тривалості вегетаційного періоду (не
менше 150 днів). Для визначення спеціалізації галузі по сумі екологічних
факторів
(табл..1),
встановлюють
напрям
використання
виноградної
продукції [2].
Таблиця 1.
Агро кліматичні показники спеціалізації виноградарства та
продуктів переробки
Напрям виробництва
Сума
Середня
активних
температура
температур вище
самого
10 °С
теплого
місяця, °С
Столовий транспортабельний
Більше 3800
виноград
Сушений виноград
Більше
22
Більше 4000
Більше
25
Шампанські виноматеріали
2500-3600
16-24
Столові вина
2800-4100
18-26
Десертні кріплені і солодкі вина
Більше 3600
20-28
Коньячні виноматеріали
3200-3600
22-24
При вирішенні питання, як слід культивувати виноград, з укриванням
кущів чи без, з урахуванням ступеню стійкості сортів
до низьких
температур, користуються показниками, наведеними в табл..2 [2].
Таблиця 2
Показники для визначення вкривної та невкривної культури винограду
(при повторенні критичних температур не більше 1 разу на 10 років, °С)
Група сортів по
-18 -20
-21 -22
-23 -25
Високостійка
невкривна
невкривна
невкривна
Середньостійка
невкривна
невкривна
укривна
Слабостійка
невкривна
укривна
укривна
морозостійкості
З урахуванням досягнень науки і практики досвіду розробляють
технології та технологічні карти. Потім фахівці розробляють кошторис [1].
Перенесення проекту в натуру здійснюють спеціалісти проектної
організації на площу, яка має бути освоєна в поточному році, а на іншу - в
міру її освоєння. Визначають кордони і розміщення кварталів, доріг,
лісосмуг, бригад, гідротехнічних споруд, зрошувальної мережі. Про
перенесення проекту в натуру складають акта. Згідно з "Положенням про
авторський нагляд" проектні організації здійснюють нагляд за здійсненням
проектів і контролюють виконання замовниками закладання виноградників
та догляду за насадженнями до вступу їх у період плодоношення [1].
Вибір ділянки під виноградник. При виборі ділянки враховують такі
фактори: біологічні особливості й екологічні вимоги до умов середовища
винограду й, зокрема, сортів, запланованих до садіння; рельєф місцевості й
напрям схилу; ґрунтові, мікрокліматичні й метеорологічні умови; можливість
широкого
застосування
насадженнями;
механізації
необхідність
і
основних
економічну
процесів
доцільність
догляду
за
проведення
агротехнічних та меліоративних заходів з усунення або послаблення шкідливого
впливу
несприятливих
факторів
середовища
(ущільнення,
перезволоження, засолення, надмірна карбонатність, лужність і кислотність
ґрунту, засміченість його злісними бур'янами, зараженість шкідниками та
хворобами, небезпечними для винограду, тощо); віддаленість від населених
пунктів, бригадних станів, складських приміщень, водойм та ін [1].
На півдні України для виноградників найкращі ділянки на пологих (до
8-10°) південних, південно-західних та західних схилах, придатні для
тракторного
обробітку,
а
також
рівнинні
ділянки.
Допускається
використання більш крутих південних та південно-західних схилів. Але (на
схилах понад 10°) спочатку влаштовують тераси, на яких можна
використовувати трактори і запобігати змиванню та розмиванню ґрунту.
Непридатні для виноградників нижні частини схилів, глибокі долини там є ймовірність пошкодження приморозками та грибними хворобами [1].
Виноград пластичний до різних ґрунтових умов. Він росте й
плодоносить майже на всіх ґрунтах, але величина і якість урожаю залежать
від властивостей ґрунту та підґрунтя, глибини залягання і складу підґрунтових вод. Під виноградники придатні всі ґрунтові різновидності, крім
заболочених і дуже засолених. Найкращими ґрунтами є легкі, але родючі
супіщані, суглинкові, каштанові й чорноземні. У гірських районах Криму і
Закарпатської області такими вважають буроземи [1].
Залягання мінералізованих підґрунтових вод (2-3 г/л і більше солей)
має бути не ближче 2,5-3,0 м, а прісних восени - не ближче 1,5 м до поверхні
ґрунту [2]. Ущільнені підґрунтя - вапняк, черепашник, конгломерат
(галечник, скріплений вапном), глинисті сланці, мергель, оглеєні глини не
повинні залягати ближче 1,5-2 м до поверхні ґрунту [1].
При виборі ділянок треба надавати перевагу тим, які ближче розміщені
до великих водойм з прісною водою, щоб можна було б організувати
зрошення. Виноградники доцільно розміщувати на близькій віддалі від
населених пунктів, бригад, складських приміщень [1].
Перед
плантажна
підготовка
ділянки
включає
проведення
культуртехнічних, меліоративних робіт та підвищення родючості ґрунту.
Мета - окультурення площі, створення сприятливих умов для росту і
розвитку майбутніх насаджень та полегшення догляду за ними [1].
Проводять такі роботи: викорчовують і видаляють кущі, дерева та
пеньки плантажними плугами, кущорізами, бульдозерами та іншими
пристроями до машин ПРВМ-3; вирівнюють поверхню ділянки, зрізують
піщані пагорби бульдозерами, скреперами або тракторними лопатами,
видаляють каміння діаметром понад 10 см; знищують осередки багаторічних
злісних бур'янів; на запланованих для зрошення пологих схилах перед
плантажною оранкою проводять капітальне планування поверхні, а після
нього - експлуатаційне, будують зрошувальну систему; для запобігання
розвитку водної ерозії на схилах влаштовують водо затримуючі вали,
поєднані з водопоглинаючими канавами, а при крутості схилів 10° і більше
роблять тераси; зволожені ділянки осушують дренажем; закладають захисні
насадження; при дуже щільних ґрунтах і підґрунтях роблять перед
плантажне розпушення на глибину 75-80 см [1].
Для оздоровлення, поліпшення структури і підвищення родючості
ґрунтів, за дослідженнями ІВіВ їм. В.Є.Таїрова та інших наукових установ,
необхідно протягом двох-чотирьох років до плантажної оранки висівати
бобові або суміш бобових і злакових трав. У посушливих районах сіють однорічні трави, які у період цвітіння заорюють.
На піщаних і супіщаних
ґрунтах на зелене добриво рекомендують висівати люпин [1].
За два-три роки до сівби трав не можна застосовувати ґрунтові
гербіциди. При виявлені гербіцидів сіють кукурудзу на силос або на зелений
корм, а після кукурудзи - суданську траву на сіно або зелений корм, а потім
озимі зернові з підсівом багаторічних трав. На уражених бактеріальним
раком ділянках, виноград садять після оздоровлення ґрунту вирощуванням
протягом 4-5 років злакових зернових і багаторічних трав [1].
Норми внесення добрив під плантажну оранку встановлюють залежно
від ступеня забезпеченості ґрунтів гумусом та основними поживними
речовинами.
Встановлено, що на чорноземах звичайних і південних та каштанових
ґрунтах під плантажну оранку треба вносити 60-100т/га гною або компосту,
2-4 т/га суперфосфату, 1,2-1,5 т/га калійної солі. На солонцюватих ґрунтах
після плантажної оранки вносять гіпс або фосфогіпс (4-6 т/га) [1].
Глибина плантажної оранки залежить від екологічних факторів
(кліматичних, ґрунтових, гідрологічних) і становить у Степу 65-70 см, на
гірських схилах, шиферних і щебенюватих ґрунтах – 80-120 см. На ділянках,
де раніше ріс виноград, плантажну оранку поглиблюють [1].
Найкращі агротехнічні строки у південних районах України під
весняне садіння - жовтень - листопад, під осіннє - липень - серпень, а в
північних - вересень - жовтень. Виноград можна садити не раніше як через
два місяці після плантажної оранки, бо обриваються молоді корені [1].
За методом розпушення ґрунту плантажна оранка буває суцільною,
траншейною і у вигляді ям, а за способом виконання - плужною,
екскаваторною, вибуховою та ручною (перевал). На ділянках, де можливий
тракторний обробіток ґрунту, проводять суцільну плантажну оранку
причіпним плугом ППУ-50А або навісним ППН-50 з передплужником [1].
Рано навесні плантаж вирівнюють чизелюванням або глибокою
культивацією (за допомогою машин ПРВМ-ЗА або ПРВМ-4), потім
поверхню вирівнюють важкими боронами [1].
На важких глинистих і кам'янистих ґрунтах (щільність більше 1,4г/см3
), перед плантажною оранкою проводять глибоке (на 70-80 см) розпушення
без обертання пласта в двох напрямах (перехресне) глибокорозпушувачем
РН-80Б. На крутих схилах проводять суцільне розпушування ґрунту за
допомогою екскаватора. На присадибних ділянках виноград можна садити в
канави або ями шириною і глибиною більше 60-80 см [1].
2.Організація території має забезпечувати ефективне використання
землі, захист ґрунту від ерозії та комплексне застосування засобів механізації
робіт. Вона включає позначення в натурі кварталів, кліток, дорожньої
мережі, бригадних станів, лісосмуг, місць садіння кущів, та гідротехнічних
споруд на зрошуваних землях [1].
Перенесення проекту організації території у натуру здійснюють
спеціалісти проектної організації за допомогою геодезичних інструментів.
Границі кварталів, магістральних доріг і каналів, лісосмуг позначають
постійними стовпами; кліток, міжкліткових доріг - віхами, а лінії рядів і
місця садіння кущів - тимчасовими кілками [1].
На основі багаторічного досвіду відпрацьована класична схема
організації території з відповідними корективами, яку використовують
майже в усіх районах виноградарства [2].
Найпоширеніша форма кварталу на рівнині - витягнутий прямокутник
площею 25—50 га (завширшки 400-500 і завдовжки 600-1000 м). Кожний
квартал ділять на чотири-, п'ятигектарні клітки (рис. 1).
Рис. 1. Схема організації території винограднику на рівнині:
1 — виноградник, 2 — захисна смуга; 3 — дорога; 4 —
магістральна дорога
У місцях із складним рельєфом розміри кварталів і кліток можуть бути
іншими. На зрошуваних землях розміри кварталів і кліток та їх розміщення
визначають за оптимальним для зрошення ухилом місцевості [1].
Навколо кварталу влаштовують дороги завширшки 8-10 м, що є місцем
розвертання машин та агрегатів. Клітки розмежовують між собою
поздовжніми дорогами завширшки 6м [1,2].
Ряди виноградинка розміщують у напряму довшої сторони кварталу
[2]. Через кожні 100 м влаштовують допоміжні поперечні дороги, ширина
яких має бути кратною віддалі між кущами в ряду (при віддалі 1,5 м ширина
дороги 4,5 м). Таким чином, довжина ряду виноградинка становитиме
близько 100 м [1].
Розміщення рядів винограду у напряму з півночі на південь на
рівнинних ділянках забезпечує краще освітлення кущів. На схилах понад 2°
ряди розміщують впоперек або за контурами у вигляді прямих відрізків,
напрями яких змінюються на міжкліткових дорогах [1,2]. Завдяки утворенню
мікротерас зменшується ерозія ґрунту і зберігається його родючість. На
зрошуваних по борознах або щілинах землях ряди розміщують у напряму
схилу, а в районах сильних вітрів - вздовж їх напряму в період максимальної
парусності кущів (травень-жовтень) [1].
Захисні смуги на виноградниках захищають молоді пагони від вітрів
навесні та суховіїв улітку, а на піщаних масивах від засікання пагонів,
засипання кущів піском або оголення кореневої системи (видування). Захисні
смуги затримують атмосферні опади і зменшують ерозійні процеси [1].
Розрізняють навколові захисні смуги, які закладають за два-три роки
до садіння винограду навколо масиву або кварталу із швидкорослих лісових і
плодових порід, та внутрішні (поздовжні й поперечні) смуги, які
висаджують одночасно із садінням винограду на великих ділянках (понад 2530 га) тільки з плодових кісточкових і горіхоплідних дерев. Місце
розміщення навколових захисних і внутрішніх смуг передбачають під час
проектування розмірів кварталів [1].
Вибір порід для захисних смуг. У Степу для навколових смуг
головними породами є дуб, тополя, волоський горіх, супутніми - клен, ясень;
на пісках і супісках - сосна кримська, тополя, акація біла, супутніми шовковиця, лох, клен; для внутрішніх смуг - вишня, алича, шовковиця та
інші породи [1].
Вздовж усіх захисних смуг з обох боків залишають смуги (8-10 м), щоб
дерева не пригнічували кущі винограду.
На великих масивах виноградних насаджень у центрі виноградної
ділянки поблизу головних доріг влаштовують бригадні стани, розміри і
обладнання яких залежать від чисельності бригад, розміру ділянки та
віддаленості від господарств [1]. На бригадних станах розміщують виробничі
й побутові споруди: місця для тракторів, реманенту і худоби, склади палива,
пестицидів, добрив, пакувальні приміщення і перевалки для винограду,
джерела водопостачання та ін. У бригадному стані має бути їдальня,
санітарні споруди та місце для відпочинку.
Схеми розміщення і площі живлення кущів винограду. На
промислових насадженнях винограду кущі краще розміщувати рядами.
Кількість кущів на 1 га визначають за формулою:
X = 10000/(а х б)
де X - кількість кущів на 1 га; 10000 - площа 1 га, м2; а - віддаль між
рядами, м; б - віддаль між кущами в ряду, м; площа живлення куща - площа,
яку займає один кущ (визначається як а х б, м2) [1].
При вирішенні питання про схему розміщення рядів і кущів у
конкретних
умовах
враховують
комплекс
екологічних,
біологічних,
економічних і організаційних факторів. Серед екологічних факторів
найважливіші такі: рівень зниження температури взимку, що зумовлює
систему ведення - з укриванням на зиму чи без нього; тепло- і
вологозабезпеченість та родючість ґрунту, що з урахуванням сили росту,
зумовлюють площу їх живлення. Чим кращі екологічні умови, тим більшою
має бути віддаль між рослинами винограду [1].
З біологічних факторів велике значення має сила росту кущів. Кущі
сильнорослих сортів розміщують на більшій віддалі один від одного, ніж
середньо- і малорослих. За умов культури винограду при великих формах та
відповідних опорах рослинам надають більшу площу живлення, ніж при
малих формах [1].
Дані багаторічних наукових досліджень ІВіВ їм. В.Є.Таїрова та інших
науково-дослідних установ, а також виробничий досвід свідчать, що
рекомендується закладати незрошувані виноградники в Південному Степу
при формуванні кущів на штамбах і вільному звисанні однорічного приросту
з шириною міжрядь 3м. Віддаль між кущами в раду має бути
диференційована залежно від сили росту сорту: для мало- і середньорослих 1,25 або 1,5 м, для сильнорослих - 1,5 або 1,75 м [1,2].
За більш сприятливих екологічних умов на родючих ґрунтах
центральних та північних степових районів з більшою кількістю опадів, а
також на зрошуваних землях за таких же систем ведення ширину міжрядь
можна збільшувати на 0,5 м, а віддаль між кущами в ряду - на 0,25 м. На
бідних ґрунтах, садінні малорослих сортів і застосуванні невеликих форм
ширину міжрядь та віддаль між кущами в ряду зменшують відповідно на 0,5
та 0,25м [1].
Позначення рядів і місць садіння кущів здійснюють після
вирівнювання поверхні ґрунту. На великих масивах цю роботу виконують за
допомогою маркера або навісного культиватора КРН-4,2 із встановленими на
певній віддалі робочими органами маркера або культиватора. Пересуваючись
у поздовжньому напряму, позначають лінії рядів, а впоперек - віддаль між
кущами. Місця перетину ліній маркера позначають кілками і висаджують
саджанці [1,2].
Для розбивки ділянки вручну використовують два сталевих дроти
завдовжки 200 м і більше з позначками на ширину міжрядь, їх натягують з
обох боків клітки по її довжині й біля кожної позначки встановлюють
кілочки з лози або комишу. Після цього між кілками, що визначають ряди,
натягують дріт завдовжки 100 м з позначками на віддаль між кущами в ряду.
Біля кожної позначки також встановлюють кілок, що вказує місце
майбутнього куща [1,2].
Добір і розміщення сортів на ділянці. При закладанні промислових
виноградників
використовують
ті
сорти,
які
пройшли
державне
випробування, занесені до Реєстру сортів рослин України і допущені до
використання або визнані перспективними для зони. Такі сорти за
біологічними властивостями будуть найповніше відповідати екологічним
умовам зони використання [1].
Перевагу надають високоякісним сортам з цінними господарськими
ознаками: стійкість проти несприятливих умов середовища, ураження
хворобами і пошкодження шкідниками, придатність до механізованого
обрізування кущів, здатність дозрівати та нагромаджувати багаторічну
деревину [1].
При виборі сортів необхідно врахувати підщепу, на якій вони мають
бути щеплені. Основним критерієм вибору підщепи є вміст активного вапна в
ґрунті, тому що підвищена його кількість призводить до захворювання
хлорозом, втратою ростових процесів та продуктивності, навіть і загибелі.
Для ґрунтів з вмістом активного вапна (за Гале) до 10-12 % сорти мають бути
щеплені переважно на підщепах Рипарія х Рупестрис 101-14, 3309; від 12 до
20 % - на Берландієрі х Рипарія Кобера 5ББ, СО-4, Кречунел 2; від 20 до 40 %
- на Шасла х Берландієрі 41 Б [1].
В господарстві повинно бути від 3-5 до 6-8 технічних сортів, та два-три
столових сорти різних строків достигання. Кількість сортів визначається
площею
насаджень,
напрямом
використання
врожаю,
необхідністю
рівномірного завантаження переробних підприємств, строком споживання
свіжого винограду [1].
Принципи розміщення сортів винограду такі: розміщення кожного
окремого
сорту
або
групи
сортів,
близьких
за
агробіологічними
властивостями, компактно, в єдиному масиві; на ділянці, закріпленій за
бригадою, треба вирощувати сорти різних строків достигання; сорти, які
сильно уражуються хворобами, розміщують на добре провітрюваних
ділянках; під сорти, які уражуються весняними і осінніми приморозками,
відводять теплі, захищені, добре провітрювані ділянки на схилах; на рівнині,
мало-транспортабельні столові сорти, та сорти для виготовлення соків, і
високоврожайні технічні слід вирощувати ближче до населених пунктів,
сильнорослі, високоврожайні сорти розміщувати на родючих ґрунтах, мало- і
середньо рослі - на менш родючих, а посухостійкі - на легких щебенюватих
ґрунтах; ділянки з сильно карбонатними ґрунтами відводять під сорти,
щеплені на карбонатно витривалих підщепах, а із щільними солонцюватими,
при високому рівні підґрунтових вод - під щеплені на солевитривалих
підщепах (Солоніс Рипарія 1616) [1].
Залежно від напряму використання врожаю сорти винограду
розміщують: [1]
для виготовлення марочних шампанських виноматеріалів - на плато
або в середній чи верхній частині південно-західних схилів; кращі
перегнійно-карбонатні, середньо- і сильнощебенюваті, а також сірі й бурі
лісові ґрунти;
для виробництва високоякісних екстрактивних, добре забарвлених
столових білих і червоних вин - на схилах всіх експозицій, крім північносхідних, у середній чи верхній їх частині або на плато; ґрунти можуть бути
перегнійно-карбонатні,
кам'янисті,
хрящуваті,
підзолисті
й
дерново-
підзолисті, чорноземи всіх типів, темно-каштанові, алювіальні, а також
гірськолісові, мало- і середньоскелетні;
для виготовлення солодких і напівсолодких десертних та міцних вин на схилах південної, південно-західної і західної експозицій у середній їх
частині, на кам'янистих грубоскелетних сіроземах, бурих лісових і
каштанових ґрунтах, та буроземах, сіроземах, червоних глинистих та ін.;
для виробництва коньячних виноматеріалів сорти розміщують у
нижній частині північних схилів або на плато на родючих, добре зволожених
ґрунтах усіх типів, вони
квітково-медовим ароматом;;
повинні бути високоврожайними, із тонким
для виготовлення соків використовують сорти з високим ГАП (3,0-3,5),
розміщують їх на ділянках, придатних для - сортів, з яких готують столові
вина;
високоякісні столові білі вина виготовляють з винограду, який
культивують на піщаних ґрунтах (Нижньодністровські та Нижньодніпровські
піски);
столові сорти добре плодоносять на південних, південно-західних
схилах з легкими родючими ґрунтами, а також на піщаних землях.
3.Садіння винограду. Садивний матеріал та його підготовка. Для
закладання винограднику треба використовувати першосортні, однорічні,
щеплені або кореневласні (на піщаних ґрунтах) саджанці. Садіння
кільчованих чубуків допускається тільки в окремих випадках, коли можна
забезпечити достатню вологість ґрунту і добрий догляд [1].
За 2-3 дні до садіння саджанці виймають із сховищ, переглядають і
сортують, видаляючи всі пошкоджені й непридатні. Секатором обрізують всі
корені, крім розміщених на нижньому (п'ятковому) вузлі. Здорові п'яткові
корені вкорочують до 5-6 см при гідромеханічному способі садіння і до 12-15
см при садінні в ямки, а пошкоджені видаляють. З пагонів, які є на саджанці,
залишають один-три найрозвиненіші, з двома-трьома вічками на кожному
(рис.2).
Підготовлені саджанці зв'язують у пучки по 25 або 50, і коріння
занурюють на один-два дні у воду. Вимочені саджанці підвозять до місця
садіння. При перевезенні їх захищають від пересихання, а на ділянці до
садіння прикопують у вологий ґрунт. Чубуки підготовляють так само, як і
при садінні в шкілку [1].
Рис. 2. Підготовка саджанців до садіння:
1, 2 — нормальної довжини; 3, 4 — вкороченні.
Строки, глибина і способи садіння. Виноград рекомендується садити
навесні, якомога раніше, на півдні - до 1 травня, а в Лісостепу і на Поліссі до 10 травня [1].
На півдні України саджанці, не пошкоджені плямистим некрозом,
можна садити восени, після обпадання листків до настання морозів. Осіннє
садіння має переваги: вегетаційний період рослин більший, саджанці
розвиваються рано навесні, немає потреби зберігати садивний матеріал
взимку; зменшується напруженість у роботі навесні. Не слід садити виноград
восени на піщаних ґрунтах, тому що ґрунти промерзають взимку.[1].
Глибина садіння винограду пов'язана із стійкістю кореневої системи
проти ураження низькими температурами взимку і посухою влітку і залежить
від ґрунтових і кліматичних умов району, рельєфу ділянки, виду садивного
матеріалу та морозостійкості підщепи. В південних районах виноград садять
мілкіше, в північних і на піщаних ґрунтах - глибше. Кореневласні саджанці й
чубуки нефілоксеростійких сортів садять глибше, ніж щеплені [1].
Рис. 2. Садіння саджанців: а —нормальної довжини; б—укорочених.
Саджанці на філоксеростійких підщепах садять на глибину 40-45 см,
кореневласні саджанці й чубуки на важких ґрунтах– 50-55, а на легких
(піщаних, супіщаних і легких суглинках) - на 65-70 см [1].
При закладанні промислових насаджень виноград садять за допомогою
гідробурів (ГБ-35-28М) в агрегаті з обприскувачем, автоцистерною, в якій
тиск становить 1,5-2 ат. Робота гідробура полягає у розмиванні ґрунту
струменем води. Після двох-трьох натискувань гідробура утворюється ямка,
яка повинна бути глибшою довжини саджанця. В ямку, заповнену пульпою з
води і ґрунту, вставляють саджанець і підтягують його. Потім ямку
засипають землею, ущільнюють і нагортають горбики так, щоб над верхнім
вічком саджанця шар ґрунту становив 2-3 см [1].
Для садіння винограду створено спеціальну машину ВПМ-2А, яка
включає гідробури, механізми їх привода, водяні насоси, бак для води, сідла
для
садильників,
механізм
нагортання
горбиків
над
саджанцями.
Обслуговують її тракторист, два садильники і робітник для поправляння горбиків. Продуктивність агрегату - 2,5-3 га за зміну [1].
На малопродуктивних схилах, щебенюватих ґрунтах, а також на
невеликих площах після плантажної оранки виноград садять у ямки
діаметром 50-60 см і завглибшки 60-70 см, які утворюють ямокопачами КЯУ60, КЯУ-100. На дно ямки насипають горбик землі і добрива. Саджанець
ставлять у центрі ямки, розправляють корені і засипають землею на 1/3
глибини, ущільнюють і заливають 5-10 л води. Після повного вбирання води
ямку засипають і нагортають горбик як при садінні під гідро бур [1].
При садінні саджанців місце з'єднання підщепи й прищепи або головка
кореневласного саджанця повинні розміщуватися на рівнині або пологому
схилі на рівні поверхні ґрунту чи на 1-2 см вище; у верхній частині схилу, де
можливий змив ґрунту, - на 3-4 см нижче його поверхні, а в нижній частині
схилу - на 4-5 см вище поверхні ґрунту. Після весняного садіння навколо
саджанця нагортають горбик ґрунту або піску заввишки 8-10 см, покриваючи
верхівку на 2-3 см. При садінні винограду восени висоту горбика збільшують
до 20-25 см, а навесні зменшують до звичайної [1].
На приживлюваність і розвиток рослин винограду добре впливає
внесення добрив під час садіння, як при гідромеханічному, так і ручному
способах садіння. Для цього готують маточний розчин з аміачної селітри,
суперфосфату і калійної солі, а потім додають його у воду (7-8 м3), яка
витрачається при садінні винограду, з розрахунку 15-20 кг/га аміачної
селітри, 25-40 суперфосфату і 10-15 кг/га калійної солі. Позитивні результати
дає використання для присадивного удобрення рідких комплексних добрив у
нормі 40-50 кг/га, які додають до води в місткість агрегату гідро бурів [1].
На
малопродуктивних
землях
доцільно
по
плантажній
оранці
висаджувати саджанці в ямки. В кожну ямку вносять по 5-6 кг перегною,
100-120 г суперфосфату і 50-70 г калійної солі. На присадибних і дачних
ділянках, добрива вносять з розрахунку 20-25 кг перегною, 200-300 г
суперфосфату, 100-150 г калійної солі на 1 м довжини траншеї чи на одну
ямку, змішують з родючим поверхневим шаром землі й укладають на дно
траншеї або ямки, присипаючи на 8-10 см ґрунтом без добрив [1].
Вегетуючі (зелені) саджанці садять в ямку. На її дно насипають горбик
пухкої землі заввишки 15-20 см, куди заглиблюють стаканчик з вегетуючим
саджанцем. Ґрунти навколо стаканчика досипають, ущільнюють і поливають.
Після повного вбирання води ґрунтом закривають пухкою землею не тільки
стаканчик, а й нижні міжвузля зеленого пагона. Заглиблення в ямці
мульчують солом'яним перегноєм. Навколо ямки нагортають горбик для
захисту рослин від заливання під час дощу. Протягом літа, його підв'язують
вертикально до кілка, а ямку поступово загортають [1].
Список використаної літератури
1. Дудник М.О., Коваль М.М., Козар І.М., Лянний О.Д.,
Хреновськов Е.Д. Виноградарство. -К.: Урожай, 1999.- 287с.
2. Смирнов К.В., Калмыкова Т.И., Морозова Г.С.
Виноградарство. /Учебник. - М.: Агропромиздат, 1987.
3. Бондаренко А.О. Виноградарство. Ілюстрований
термінологічний словник. - К.: Урожай, 1994. – 111с.
4. Коваль Н.М., Е.С.Комарова, О.А.Мартьянова. Настольная
книга виноградаря. - К.: Урожай, 1989. – 207с.
5. Власюк С.Г., А.О.Бондаренко садівництво і виноградарство. К.: Вища школа, 1990. – 373с.
6. Мержаниан А.С. Виноградарство. – Москва, - Изд-во «Колос»
- 1967 -463с.
Лекція 6.Догляд за молодими насадженнями. Системи ведення
кущів винограду.
1.Догляд за посадкою на протязі чотирьох років, ремонт насаджень.
2.Системи ведення кущів винограду.
3.Обладнання опор.
1.Догляд за посадкою на протязі чотирьох років, ремонт
насаджень.
Від догляду за рослинами винограду в перші три-чотири роки після
садіння залежить приживлюваність рослин, час вступу їх у плодоношення,
кількість та якість наступних урожаїв [1].
Після садіння винограду проводять культивацію або оранку ґрунту на
глибину 15 см у міжряддях і розпушення в рядах. Протягом літа ґрунт
утримують чистим від бур'янів і розпушеним. До встановлення шпалери його
можна обробляти вздовж і впоперек рядів. Застосовують машини ПРВМ-ЗА
[1].
Рис. 1. Катаровка і видалення підщепної порослі
Кірку на горбиках після дощу розпушують обережно, щоб не
пошкодити молоді пагони, які ще знаходяться в горбиках. Зруйновані дощем
або вітром горбики підправляють, щоб запобігти сонячному опіку молодих
етіольованих пагонів. Протягом літа висоту горбиків поступово зменшують.
Дуже важливо провести катаровку - видалення коренів на підземному
штамбі куща завглибшки 20-25см (рис.1). Це сприяє розвитку основних
(п'яткових) коренів, глибшому проникненню їх у ґрунт, завдяки чому
зменшується загроза їх підмерзання в холодні безсніжні зими або висихання
в посушливі роки. У щеплених рослин одночасно з катаровкою видаляють
корені прищепи і пагони підщепи (підщепну поросль). На молодих
виноградниках (один-чотири роки) це роблять двічі на рік - у червні та
серпні, а на плодоносних - один раз щорічно [1].
При садінні парафінованих або бандажованих саджанців катаровку
починають у разі потреби в ній. На винограднику, де катаровку не проводили
протягом кількох років, корені видаляють поступово (за два-три роки), щоб
запобігти послабленню і пригніченню рослин [1].
Полив можна здійснювати за допомогою гідро бурів. Протягом літа
поливи повторюють два-три рази, витрачаючи при кожному поливі по 5-10 л
води під кущ. Поливи доцільно поєднувати з підживленням гноївкою і
мінеральними добривами. Для запобігання пошкодженню зелених пагонів
вітром їх прив'язують до кілків або дротяних шпалер, які влаштовують не
пізніше другого року після садіння винограду.
Молоді кущі оберігають від пошкоджень дротяниками, гусеницями
озимої совки, хрущами, знищуючи їх під час катаровки. Для запобігання
захворюванню рослин мілдью та оїдіумом листки й пагони обприскують
фунгіцидами [1].
Восени ґрунт переорюють на глибину 20 см врозгін, щоб полегшити
високе підгортання або повне укриття кущів на зиму. Рослини укривають
машиною ПРВМ-ЗА до настання морозів шаром ґрунту над пригнутою
лозою 20-25 см на півдні та 35-40 см у північних районах виноградарства.
Відкривають молоді насадження навесні пізніше, ніж плодоносні, оскільки
вони можуть більше пошкоджуватися пізніми весняними приморозками [1].
На місцях загиблих рослин восени або навесні садять саджанці того
самого сорту. Це можна робити і влітку у рік садіння вегетуючими
саджанцями. Запізнення з цією роботою призводить до відставання в
розвитку та до загибелі підсаджуваних рослин [1].
На другий, третій і четвертий роки догляд за виноградником полягає у
формуванні й обрізуванні кущів, у тому числі прискореному підв'язуванні
рослин до підпор, обламуванні зайвих пагонів, обробітку ґрунту, захисті
насаджень від низьких температур, хвороб та шкідників, внесенні добрив,
підживленні, а при можливості й необхідності – зрошенні [1].
2. Системи ведення кущів винограду
Для нормального росту і плодоношення в промисловій культурі
виноградній рослині необхідні опори. В природних умовах виноградна
рослина знаходить собі опору, на відкритих місцях кущ винограду, не
знаходячи опори, приймає форму чагарника, що стелиться. Фіксація
винограду досягається застосуванням різних пристосувань, що утримують
кущ в тому або іншому положенні. Системи ведення кущів – природні та
штучні опори, які використовують для раціонального використання світла,
доброго провітрювання крони, механізації технологічних прийомів по
догляду за ґрунтом і рослинами. Системи ведення удосконалювалися. До
давніх систем ведення відносяться: штамбова, розстелена, на деревах, на
кілках, до сучасних – шпалерні системи: вертикальні, горизонтальні,
комбіновані [2].
В процесі обробітку винограду виробилися різні системи культури,
кожна з яких передбачає певне розміщення в просторі багаторічних частин
куща і однорічного приросту. Система ведення
кущів, система
культури винограду - певне розміщення надземних частин виноградного
куща. У практиці виноградарства існує дві основні системи ведення кущів
— розстелена (без опор) і на опорах - деревах, кілках, шпалерах, дугах або
створення спеціальних опор різної конструкції. Наявність опор забезпечує
обробіток винограду по прийнятій формі куща і застосування механізації по
догляду за насадженнями (рис.2) [3].
Системи ведення кущів без опори. В практиці відома розстелена і
кущувата.
Культура винограду розстелена — система ведення виноградних
насаджень, за якої кущі не мають спеціальних опор, тому пагони стеляться
по землі. Розстелена система культури винограду була широко поширена в
умовах сухого і жаркого клімату (Вірменія, Азербайджан, частина
Узбекистану і Таджикистану). У виноградарських районах Малої Азії і
Близького Сходу цей спосіб культури використовується широко. При такій
системі застосовують головчасту форму куща з коротким обрізанням або
бесштамбову з багаторічними гілками різної довжини і короткими, а іноді
середніми плодовими лозами [3].
Рис. 2. Системи ведення кущів винограду
1 — розстелена 2 — на деревах, 3 — штамбова (кущова), 4 — колова, 5
— узбецька дуга,
б — воіш, 7 — пергола однобічна,
8 — пергола двобічна, 9— алейна
Культура тумбова - один із видів культури розстеленої, за якої
виноградники ділять на невеликі ділянки - тумби, оточені канавамиариками. При цьому ґрунт викидають на тумби, влаштовуючи спеціальні
грядки, на яких і вирощують кущі винограду, що стеляться по землі.
В республіках Середньої Азії при розстеленій культурі виноградники
ділять на невеликі ділянки (тумби, гряди), які обкопують канавами (ариками)
глибиною до 0,5 м, а землю викидають на гряди. Арики використовують для
зрошування, а на піднесених ділянках висаджують кущі, які стеляться по
землі. Іноді кущі підводять і ставлять на невеликі кілочки з рогатками [3].
В районах з помірним кліматом при вирощуванні європейських сортів
розстелену культуру не застосовують, оскільки ягоди погано дозрівають і у
вологі роки гниють. В цій зоні розстелену систему ведення кущів
використовують на маточниках філоксеростійких ліз. Проте такі маточники
трудомісткі, малопродуктивні, вихід підщепної лози низький. Розстелена
система ведення кущів утрудняє механізацію робіт на виноградниках і в
умовах інтенсифікації виноградарства неприйнятна [3].
Кущова система без опор - система ведення виноградних насаджень
без застосування спеціальних опор для підв'язування кущів.
Кущувата система без опор можлива за наявності товстого штамбу
заввишки 0,5-1 м (рис.2). Таку систему культури застосовують в Туркменії і
називають туркменською чашею. Крона куща при такій системі має відносно
правильну чашоподібну форму з симетрично розташованими багаторічними
гілками і вільно звисаючими пагонами. Застосовувати кущувату систему без
опор можна тільки на неукривних виноградниках і обмежено, так як
утруднена механізація догляду за насадженнями [3].
Широко поширена така система ведення кущів винограду в Італії,
Франції, Німеччині та інших країнах. Так, в Італії широке розповсюдження
отримали дрібні кущуваті форми альберато різної модифікації. Кущоподібна
форма має низький штамб і два-три довгих рукави, несучих по одному
короткому ріжку. Кущувату головчасту форму ведуть також без опори. Вона
має ярко виражену голову куща, на якій щорічно залишають 10-12 коротко
обрізаних сучка [3].
Система ведення кущів на опорах.
Культура винограду на деревах, м а г л а р і, х і а в а н, а л ь б е р а т
а — одна з найбільш стародавніх культур. Збереглася в деяких районах
Грузії (магларі і добіро), Азербайджану (хіован). Різні модифікації
зустрічаються в Італії під назвою «альберата», а також у Греції, Португалії,
Франції (рис.2). Культура винограду на деревах - одна із стародавніх систем
ведення, при якій опорою рослинам служать декоративні, лісові і плодові
дерева. З декоративних і лісових дерев використовують клен, в'яз, тополю,
ясен, дуб та ін; з плодових - горіх волоський, мигдаль, абрикос, черешня,
груша, яблуня, хурма, маслина та ін. Ця система була широко поширена в
Закавказзі. В західних районах Грузії її називають магларі, в Азербайджані хиован. В Туркменії виноград висаджували одночасно з деревами, з яких
після досягнення ними потрібної величини здирали кору, і сухі дерева
служили опорою для лози. Проте в умовах промислового виноградарства ця
система неприйнятна, оскільки необхідна ручна праця при догляді за
насадженнями [2,3].
Недоліки: незручність догляду, обмеження застосування механізації,
загущення пагонів тощо.
Культура винограду на кілках — система ведення виноградних
насаджень із використанням для підв'язування кущів як опор дерев'яних
кілків (рис.2).
Культура винограду на кілках зустрічається на присадибних
виноградниках України, Молдавії, Північного Кавказу, Закавказзі,
Дагестану. Ця система передбачає установку до кожного куща одного або
декількох кілків. При посадках (10 тис. кущів на 1 га), застосовують в
основному малі чашоподібні або головчасті форми куща з короткою
обрізком плодових лоз, а зелені пагони підв'язують снопом до одного
кола. У разі створення крупних форм (донська, молдавська чаші) до
кожного куща ставлять декілька кілків. Культура винограду на кілках
погіршує використовування сонячної енергії рослиною, а кругове
розташування рукавів перешкоджає механізації робіт па виноградниках.
На промислових виноградниках таку систему ведення кущів не
застосовують.
Пірамідальна система ведення кущів широко застосовувалася
при вирощуванні підщепних філоксеростійких сильнорослих сортів
(рис.4). При цій системі встановлюють один високий стовп між чотирма
кущами, від яких до вершини стовпа протягнуті дроту. Ця система
трудомістка. На промислових маточниках таку систему не застосовують
[2].
Стелажні системи ведення або культура винограду на двох
дугах використовувалася в середньоазіатських республіках. Найбільше
розповсюдження узбецька дуга: з міцних лоз уздовж рядів між кущами
робили дуги, па яких у вигляді тунелю розташовували кущі винограду.
Відстань між рядами 3,5-5 м, між кущами у ряді 2-4 м. Кущі висаджують
в шаховому порядку. Ряди дуг розташовані на відстані 1 м один від
одного. Висота їх близько 2,5 м. Листя при такій системі ведення кущів
знаходяться зверху, а гроно висить усередині тунелю. Цю систему
використовували при культурі крупно гронових сортів винограду. Гроно в
цьому випадку виходять нарядними і не піддаються опікам, що дуже
важливо
в
умовам
Середньої
Азії.
Зважаючи
на
дорожнечу,
недовговічність дуг і трудомісткість культура на дугах замінюється
досконалішими системами ведення кущів. Ця система має також
декоративне значення (рис.2) [2,3].
Шпалерна
система
ведення
кущів
застосовується
у
всіх
виноградарських районах. Розподіл в просторі скелетних частин і плодових
ліз при шпалерному веденні кущів сприяє кращому освітленню і
підвищенню продуктивності роботи листя. При цьому створюються добрі
умови для механізованої обробки ґрунту і догляду за кущами. Поліпшуються
умови виконання ручних робіт на винограднику. Економічна ефективність
культури винограду підвищується (рис.3) [1].
Рис. 3. Шпалерні системи ведення
1 — вертикальні одно площинні для приземних форм, 2 — ті ж для
високо штамбової культури, 3 — двоплощинні, 4 — горизонтальні: а —
тендоне, б — Т- подібна, в — похила, 5 — комбінована, а — Г- подібна, б —
Т- подібна, в — П- подібна, г — з козирком (розміри в сантиметрах)
Вертикальна шпалера. Введена з появою проволоки і до цих пір
вважається
досконалою для промислових насаджень. При цій системі
вздовж рядів встановлюються вертикальні опори і на них горизонтально
прикріплюють проволоку рядями (2-5 і більше) (рис.3). Переваги шпалерної
системи ведення кущів: механізація всіх процесів, КПД використання
сонячної енергії високий, покращується провітрювання крони, збільшується
продуктивність насаджень та якість продукції. Шпалера може бути одно- та
двоплощинною (використовують на сильнорослих сортах). Широкорядні
посадки з формуванням кущів на середньому і високому штамбах при
вертикальному розміщенні або вільному звисанні пагонів, що ростуть,
дозволяють максимально механізувати трудомісткі процеси по догляду за
ґрунтом і кущами, створюють умови для роботи машин на підвищених
швидкостях, що значно підвищує їх продуктивність. Значно підвищується
рівень механізації при збиранні врожаю, обрізанні, посадці лози [2].
Горизонтальна шпалера використовують в зонах невкривного
виноградарства, на промислових виноградниках Середньої Азії та на
присадибних ділянках при вирощування сильнорослих сортів столового
напрямку з високим штамбом (висотою 1,8-2,6 м) та великою кількістю
рукавів (рис.3). Цю систему називають стелажною. Крону розміщують в
горизонтальній площині на сітці з проволоки або на рамі з деревяних брусків.
Комбінована шпалерна система поєднує в собі вертикальну та
горизонтальну шпалери. За формою може бути Г-, Т-, П-подібною, одно- та
двосторонньою. Штамб, багаторічні пагони та частина плодових пагонів
розміщують в вертикальній площині, а основну кількість пагонів – на
похилій або горизонтальній поверхні на перекладинах з паралельними
рядами
проволоки.
Інколи
перекладини
бувають
на
шарнірах.
Продуктивність рослин підвищується на 25-40% порівняно з вертикальною
шпалерою (рис.3) [2].
Високоштамбова
культура
винограду
отримала
найширше
застосування в Італії за системою ведення на похилій і горизонтальній
шпалерах (пергола). Такі ж способи промислової культури винограду
застосовували в Іспанії і інших країнах Проте раніше вважалося, що
високоштамбова
культура
прийнятна
тільки
для
південних
районів
виноградарства [2].
Існують три основні різновиди конструкцій високо штамбових
виноградників: з вільним звисанням пагонів — шпалера має один ярус дроту
на висоті штамбу; з вільним розташуванням пагонів — шпалера має ще один
вище розташований шар дроту, до якого частина пагонів кріпиться
мимовільно, інші звисають; з вільним розміщенням пагонів — у вище
розташованому одному або двох ярусах дріт подвійний.
Ця система ведення кущів дозволила виключити такі трудомісткі ручні
операції, як підв'язка плодових лоз і зелених пагонів, прищипування,
пасинкування, чеканка. Більш сприятливі умови виконання робіт сприяють
значному підвищенню продуктивності праці. На широкорядних штамбових
виноградниках за рахунок кращого освітлення куща і зменшення взаємного
затінювання листя збільшується продуктивність фотосинтезу, зростає частка
асимілятів, яка йде безпосередньо на формування генеративних органів [2].
На маточниках сортів-підщеп
використовують наступні системи
ведення: розстелену, низькі горизонтальні Т- та П-подібні шпалери,
вертикальну 4-6-проволочну шпалеру при вертикальному або похилому
підв’язуванні пагонів, пірамідальну систему ведення кущів з чотирма
проволоками, тощо (рис.4) [2].
Рис. 4. Системи ведення на маточниках сортів-підщеп
1 — розстелена, 2 — низька горизонтальна а — П- подібна й б —
Т- подібна, 3 — вертикальна, 4 - 6-проволочна шпалера з похилим
підв’язуванням пагонів 4 — те же з вертикальним розміщенням пагонів,
5 — пірамідальна, 6 — вертикальна, 3 проволочна
Культура винограду на пісках — вирощування винограду на
пісках, а також на розвинутих на них супісках та і піщаних ґрунтах. В
Україні
на
Нижньодніпровських
пісках зосереджено 13тис.га
виноградників, на Шабських пісках - 2,5 тис. га. Великі площі
малопродуктивних піщаних ґрунтів, придатних під виноградники, є на
узбережжях Чорного і Азовського морів [3].
Культура винограду на терасах - вирощування
винограду на
схилах підвищеної крутості (більше 10-12°) після відповідного їх освоєння
шляхом спорудження площадок-терас (рис.).
Культура
винограду
у
захищеному
ґрунті
-
вирощування
винограду в теплицях та інших культиваційних приміщеннях із постійним
захистом від дії несприятливих факторів навколишнього середовища, а
також частковим або тимчасовим захистом із використанням спеціальних
стін, укриття плівкою, парниковими рамами тощо [3].
Вимоги до систем ведення та основні принципи їх підбору.
1. Система ведення повинна відповідати біології сорту, екологічним
умовам,
технології
вирощування,
напрямку
використання
продукції,
наявності трудових та матеріальних ресурсів.
2. Для сильнорослих сортів підбирають потужні системи ведення
кущів: комбіновані, горизонтальні та вертикальні шпалери з 4-5 рядами
проволоки, для середньо та слаборослих – низькі шпалери з меншою
кількістю рядів проволоки.
3. В посушливих умовах для сортів, урожай яких використовується на
сушіння, використовують систему ведення без опор.
4. для сортів столового напрямку вибирають потужніші системи
ведення.
5. При збиранні врожаю комбайнами вібраційного типу необхідна
вертикальна шпалера з розміщенням гроно в зоні роботи вібраційного
механізму.
Таким чином, до вибору систем ведення підходять диференційовано, з
урахуванням всіх факторів, які впливають на ріст, урожай та його якість [2].
3.Обладнання опор.
При шпалерному веденні кущів залежно від грунтово - кліматичних
умов і сортових особливостей застосовують наступні види шпалер
вертикальна одноплощинна з різним числом рядів дроту, двоплощинна,
вертикальна одноплощинна з подвійними проволоками у верхніх ярусах,
вертикальна одноплощинна для беспідв’язочного кріплення зелених пагонів,
вертикальна з козирком, горизонтальна і альтанкова. Останні дві в практиці
виноградарства зустрічаються рідко [1].
Для нормального розвитку і своєчасного формування кущів шпалеру
необхідно
встановити
розповсюдження
до
отримала
початку
другого
вертикальна
року
вегетації.
одноплощинна
Широке
шпалера
із
залізобетонними стовпами і трьома-чотирма ярусами одинарних або
подвійних верхніх проволок. Така шпалера складається з крайніх (якірних,
анкерних) і проміжних стовпів, якорів для кріплення крайніх стовпів із
зовнішньої сторони ряду, шпалерних проволок і деталей, за допомогою яких
дріт приєднують до опор [2].
Для створення шпалер використовують залізобетонні або дерев'яні
стовпи, суцільнометалеві або зварні труби і інші матеріали. Для пристрою
вертикальної одноплощинної шпалери часто застосовують залізобетонні
стовпи довжиною 2-2,6 м. Для їх виготовлення використовують цемент
марки 500 і як арматуру проволоку діаметром 5-6 мм. Застосування більш
низьких марок цементу приводить до руйнування стовпів під дією низьких
температур і оброблювальних механізмів. Крайні стовпи в ряді повинні бути
довшими і міцнішими проміжних, оскільки вони окрім кущів витримують
силу натягнення дроту. Крайні стовпи можна кріпити якорями або упорами.
При якірному кріпленні крайні стовпи встановлюють похило (15°) і на
відстані 1м від підстави стовпа викопують яму глибиною 70 см, в яку
укладають якір - камінь масою 16-18 кг, що обв'язаний дротом. Кінець дроту
виводять назовні і роблять петлю. До дротяної петлі йдуть подвійні
відтяжки, закріплені на висоті середньої і верхньої проволок шпалери. Як
якорі можна використовувати биті залізобетонні стовпи. При кріпленні
крайніх стовпів за допомогою упора до них всередину ряду встановлюють
підпірну стійку, кут нахилу якої у підстави по відношенню до поверхні
ґрунту повинен бути 55-60°, а відстань від основного стовпа - до 1м.
Підпірна стійка повинна упиратися в крайній стовп на відстані 25-30 см від
його верхнього торця і кріпитися дротом. Проміжні стовпи встановлюють
уздовж ряду вертикально на відстані 9-10м один від одного так, щоб сторона
стовпа з найбільшим перетином була направлена уздовж ряду. Для
механізації установки стовпів використовують машину УЗС-1А, ямокопачі
[1,2].
Рис. 1. Шпалера для висячих високоштамбових формувань.
Через всі стовпи в декілька ярусів натягують дріт, який повинен бути
оцинкованим або гальванізованим, оскільки залізний швидко іржавіє. В
останні роки на виноградниках деяких країн почали застосовувати залізний
дріт в пластмасовій оболонці, стійкий проти атмосферних впливів.
Використовують його там, де спостерігаються пошкодження
зелених
пагонів від тертя при сильних вітрах, а також в районах з високою вологістю,
де оцинкований дріт швидко піддається корозії. У Німеччині на
виноградниках велике поширення набуває синтетичний пластмасовий
(поліамідний) дріт, який не піддається корозії, має гладку поверхню, що
оберігає зелені пагони від перетирання. У такого дроту невелика вага, вона
не провисає, має високу міцність, легка в роботі. З'єднання кінців
пошкодженого пластмасового дроту проводиться дуже швидко і міцно за
допомогою алюмінієвих гільз завдовжки 2 см, діаметром 8-10 мм, які легко
стискаються плоскогубцями [1,2,3].
Звичайно застосовують дріт діаметром 2,2-2,4, а для якорів 3-4 мм
частіше всього дріт натягують в три яруси. Проте на сильнорослих і
особливо на зрошуваних виноградниках число рядів дроту збільшують до
чотирьох-п'яти. Перший ярус дроту натягують на висоті 40-50 см від землі,
другий - через 40-45 см від першого, третій - через 50-60 см від другого; на
такій же відстані (50-60 см) кріплять четвертий і п'ятий яруси. При
формуванні кущів, розрахованих на напівукриття, нижній дріт кріплять на
висоті 15-20 см від поверхні землі [1,2].
Для розмотування дроту застосовують пристосування типу мотовила,
на яке надягають стандартний моток дроту. Для натягування дроту
використовують пристосування «грипп», лебідку ЛРД-85. Починають
натягувати дріт з верхнього ярусу. На крайніх стовпах дріт з одного боку
кріплять наглухо, а з протилежної - рухомо, щоб можна було її натягувати.
На проміжних стовпах дріт кріплять рухомо за допомогою скоб, гачків,
дротяних закруток, петель і ін. пристосувань. На виноградниках з
одностороннім формуванням кущів, де передбачене механізоване укладання
і укриття кущів, необхідно нижній дріт укріпити на гачках, з яких вона
легко знімається і опускається вниз перед укриттям лози [1,2].
Слід зазначити, що в більшості своїй заводи залізобетонних виробів
випускають залізобетонні стовпи, не передбачаючи можливості кріплення
до них дроту. Це створює додаткові труднощі, здорожує шпалеру.
Доцільно на стовпах закріплювати гачки або скоби. Так, у Німеччині
при
виготовленні
залізобетонних
стовпів
роблять
прорізи,
в
які
вставляються спеціальні пластмасові гачки для кріплення дроту. Стовпи
загострені з нижнього кінця, що полегшує їх установку [1,2].
Крім того, велика вага і труднощі при кріпленні рухомих проволок основний недолік залізобетонних стовпів. Тому у ряді західних країн
(Франція,
Німеччина
та
ін.)
стовпи
виготовляють
з
твердого
поліхлорвініла, стійкого проти впливу кліматичних умов. Діаметр такого
стовпа 6,2 см, товщина стінки 4 мм. Дріт на них закріплюється в
пластмасових манжетах, які закріплюються на будь-якій висоті. Крайні
стовпи для збільшення міцності заповнюються пористим бетоном [1,2].
На ділянках з родючими ґрунтами для сильнорослих сортів з
могутніми формами куща застосовують дво площинну шпалеру. Для її
пристрою на якірних і проміжних стовпах кріплять поперечні планки по
числу ярусів дроту.
При дво площинній шпалері є необхідність збільшити кількість
плодоносних пагонів, поліпшити освітлення і умови для асиміляції листя,
що сприяє підвищенню урожаю і його якості.
Для економії витрат на проведення зеленої підв'язки застосовують
також вертикальну одно площинну шпалеру з подвійним дротом у верхніх
ярусах. Так, у триярусної шпалери в першому ярусі натягують один дріт, а в
другому і третьому — дві паралельні дроти на відстані 8—10см один від
одного. При такому пристрої шпалери відпадає необхідність в підв'язці
зелених пагонів, оскільки вони заводяться між проволоками і зміцнюються за
допомогою вусиків [1,2].
Знаходить застосування вертикальна одно площинна шпалера для без
підв’язочного кріплення зелених пагонів. При її пристрої крайні стовпи з
кожного кінця ряду встановлюють вертикально на відстані 2м один від
одного і кріплять скрученим оцинкованим дротом діаметром 3 мм в чотири
нитки. Перший ярус дроту натягують на висоті 60 см від поверхні землі, а
наступні - через 25-35 см по черзі з обох боків стовпа. Таке розташування
проволоки створює дротяний «коридор» над пагонами, що ростуть. Зелені
пагони, потрапляючи в цей «коридор», само закріплюються вусиками, а ті,
що відхилилися убік заводять між проволоками уручну [1,2].
В умовах Середньої Азії, для кишмишних і столово-ізюмних сортів
добрі результати отримані при використовуванні вертикальної шпалери з
козирком. Дріт натягують з шість ярусів, з яких два або три кріплять на
козирках (планках), прикріплених до стовпів під тупим кутом. Козирок
сприяє створенню сприятливого фітоклімату в кроні куща (на 1-2°С
знижується температура і на 8-10% підвищується вологість повітря) [1,2].
Для пристрою шпалери використовують і дерев'яні стовпи переважно
твердих порід (дуб, біла акація, шовковиця). Діаметр якірних стовпів
повинен бути 14-16, проміжних – 10-12 см. Довговічність дерев'яних стовпів
можна підвищити, обробляючи їх мідним купоросом, петролатумом і
іншими
маслянистими
або
водорозчинними
речовинами.
Перед
протравленням за три дні стовпи очищають від кори; деревина, підготовлена
до просочення, повинна мати вологість 20-30%. Стовпи поміщають в 4-6 %
розчин мідного купоросу і витримують в ньому один-два тижні до появи
зеленуватого забарвлення на верхньому кінці.
Для підвищення стійкості деревини успішно застосовують петролатум,
який стерилізує і консервує деревину. Вимочування проводять в металевих
ваннах, які заповнюють петролатумом, нагрітим до 105-110°С. Стовпи в
контейнерах опускають у ванну, після чого температуру петролатума
підвищують до 140-150 °С. Що забезпечує одночасно і сушку і стерилізацію
деревини. Дерев'яні стовпи переважно листяних порід дерев витримують в
петролатумі 3,5- 6 ч (залежно від діаметру стовпів і вологості деревини).
Після закінчення сушки температуру у ванні знижують до 30-40°С, після
чого відбувається насичення деревини петролатумом [2].
На високоштамбових виноградниках пристрій шпалер має свої
особливості. Своєчасна установка міцної шпалери, здатної витримати масу
пагонів, листя і гроно - одна з основних умов таких виноградників.
Особливу
увагу
надають
якірним
кріпленням.
Як
якірні
стовпи,
застосовують сполучені попарно стандартні залізобетонні опори завдовжки
2,1 м. Якірне каміння масою 25-30 кг закопують на глибину 80 см. Проміжні
стовпи встановлюють таким чином: перші - на відстані 1,5 м від якірних,
інші - через 6-7 м один від одного. Опора для форм куща з вільним
розташуванням пагонів повинна мати один або два яруси подвійних
проволок.
Велике значення має установка приштамбових кілків (діаметр 50-80
мм). Їх встановлюють в перший рік посадки до кожного куща і ретельно
підв'язують пагін, з якого формують щтамб. Їх залишають на тривалий час
(6-10
років).
Для
установки
приштамбових
кілків
використовують
переобладнані стовбостави [1,2].
Шпалерний дріт на дерев'яних стовпах кріплять гачками або скобами,
їх кількість визначають, умножаючи число проміжних стовпів, необхідних
для установки на 1 га на число ярусів дроту (3-6). При складанні заявок на
матеріали для пристрою шпалерних опор рекомендується передбачати 5%-й
запас на відходи і втрати. Капітальні витрати на спорудження шпалери, а
також на підготовку ділянки, садіння і догляд за виноградником до вступу
до плодоношення складають 25-30%.
Витрати матеріалів для обладнання опор на 1 га виноградних
насаджень наведено в таблицях 1 і 2 [1].
Таблиця 1
Витрати матеріалів для встановлення вертикальної одноплощиної
шпалери на 1 га винограднику
Показник
Ряди, шт.
Стовпи, шт.
кінцеві
проміжні
Якорі або
підпорки
Дріт для якорів
діаметром (мм), кг:
2,4
3,5
Схема розміщення стовпів, м
3х8
3 х 10
3,5 х 6
33
33
28
66
363
66
66
297
66
56
480
56
10
6
10
6
8,5
5
Таблиця 2
Витрати матеріалів для встановлення вертикальної одноплощиної
шпалери на 1 га винограднику
Кількість дротин
у шпалері
2
3
4
2
3
4
2
3
4
Схема розміщення опор, м
3х8
3 х 10
3,5 х 6
Шпалерний дріт, кг
200
200
170
300
300
155
400
400
336
Скоби для дерев’яних стовпів, шт.
726
594
960
1089
891
1440
1452
1188
1920
Дріт для кріплення до залізобетонних стовпів, кг
7
8,3
14,5
16
13
22
22
18
29
Список використаної літератури
1.
Дудник М.О., Коваль М.М., Козар І.М., Лянний О.Д.,
Хреновськов Е.Д. Виноградарство. -К.: Урожай, 1999.- 287с.
2.
Смирнов К.В., Калмыкова Т.И., Морозова Г.С.
Виноградарство. /Учебник. - М.: Агропромиздат, 1987.
3.
Бондаренко А.О. Виноградарство. Ілюстрований
термінологічний словник. - К.: Урожай, 1994. – 111с.
4.
Коваль Н.М., Е.С.Комарова, О.А.Мартьянова. Настольная
книга виноградаря. - К.: Урожай, 1989. – 207с.
Лекція 7-8. Формування кущів винограду. Щорічне обрізування
плодоносних кущів винограду.
1.Мета і завдання формування та обрізування кущів винограду.
Типи форм.
2.Добір форм. Способи виведення основних форм кущів
винограду.
3.Щорічне
обрізування
плодоносних
кущів
винограду.
Методи
управління полярністю.
4.Теоретичні основи щорічного обрізування.
5.Навантаження кущів і довжина плодових лоз.
6.Строки і правила щорічного обрізування.
7.Техніка обрізування.
8. Омолодження кущів винограду.
9. Спеціальні види обрізування.
1.МЕТА І ЗАВДАННЯ ФОРМУВАННЯ ТА ОБРІЗУВАННЯ
КУЩІВ ВИНОГРАДУ. ТИПИ ФОРМ.
Формування виноградних кущів — це створення за допомогою
агротехнічних заходів (обрізування, обламування, підв'язування та ін.)
скелета куща для надання рослині форми і розміщення її у просторі. При
цьому створюються
кращі умови для максимального використання
сонячної енергії та одержання врожаю встановленої якості. Воно повинне
відповідати біологічним особливостям рослин, умовам вирощування,
кліматичним та ґрунтовим, факторам і вимогам, які ставляться до якості.
Мета формування й обрізування кущів винограду така: прискорити
вступ рослин у плодоношення; надати кущам певної форми, яка б
відповідала природним і кліматичним умовам їх вирощування, сприяла
найкращому використанню рослинами тепла, світла та повітря, широкому
використанню механізмів по догляду за насадженнями, захисту від хвороб і
шкідників; підтримувати надану кущам форму протягом їхнього життя,
одержувати високі та якісні врожаї[1].
Задачі формування і обрізування змінюються залежно від віку
виноградних насаджень. В ювенільний період у період вегетативного росту
куща - протягом перших трьох-п'яти років життя, головним є створення
його скелета (штамба, рукавів, ріжків) і добре розвинених однорічних пагонів.
У продуктивний період, який триває протягом кількох десятиріч,
завданням
формування
полярності, регулювання
і
обрізування
сили
росту
є:
пригнічення
куща,
а
також
поздовжньої
раціональне
розміщення їх у просторі. Це дає методом обрізування змогу стримувати
розростання куща і розміщувати його в межах відведеної площі живлення.
Силу росту куща регулюють формуванням певної кількості рукавів,
ріжків, штамбів з урахуванням біологічних особливостей сорту винограду,
природних і агротехнічних умов його вирощування, продуктивності тощо, а
також щорічним раціональним навантаженням рослин вічками та
пагонами.
У період старіння
кущів, завданням є продовження їх можливо високого продуктивного
періоду, що досягається омолоджуючим обрізуванням кущів, поступовим
зниженням їх навантаження, а в останні роки (перед корчуванням)
застосуванням так званого виснажливого навантаження[1].
При формуванні рослин винограду їм надають вигляду кущів, що
зручно для догляду та механізації робіт на винограднику, підвищення
продуктивності насаджень та якості продукції. У надземній частині куща
розрізняють: багаторічні органи — скелет, до якого належать штамб,
голова, рукави або кордони і ріжки, та однорічні пагони з вічками,
листям, пасинками, а також вусики, суцвіття та грона.
Штамб - багаторічна стеблова скелетна частина куща від поверхні
грунту до першого розгалуження. Штамб може бути підземним (від
п'яткових коренів до поверхні грунту) і надземним (від поверхні грунту до
перших розгалужень. Розрізняють такі форми кущів: безштамбові
(укривна
культура),
низькоштамбові
(висота
штамба
до
40
см),
середньоштамбові (41—80 см) і високоштамбові (понад 80 см).
Голова — верхня частина штамба, або основа куща (у приземної
форми) з яких розгалужуються рукави чи кордони. У окремих форм вона
відсутня або слабко розвинена, у інших – розросла.
Рукави (у штамбових насаджень кордони, або плечі) — багаторічні
стебла, які відгалужуються від голови куща. Вони можуть бути
постійними, сформованими на весь період життя, або розтущими, з
року в рік збільшуватися в довжину за рахунок плодових пагонів, які
залишають при обрізуванні.
Ріжки — дворічні пагони, на яких формуються плодові ланки (сучок
заміщення і плодова стрілка).
Функції штамба, голови, рукавів різноманітна: вони є опорою
для пагонів з плодовими ланками, листків та врожаю. Вони
забезпечують взаємозв'язок листків і кореневої системи; в них
зберігаються запасні речовини.
Від величини штамба, кількості і довжини рукавів (кордонів),
розміщення їх у просторі, залежать габітус, структура і форма
кущів.
ТИПИ ФОРМ. Відомо понад 80 форми виноградних кущів, які
умовно згрупувати в 6 типів.
Головчасті
форми
(рис.1)
відрізняються
наявністю
добре
розвиненої голови та відсутністю рукавів. Плодові пагони обрізують на
сучки і вони розміщуються безпосередньо на голові. Можуть бути без
штамба і з штамбом, різної висоти. Застосовують на маточниках
підщепних
сортів.
Кущі
малопродуктивні
та
недовговічні,
при
безштамбовому формуванні й відсутності підпор важко обробляти
грунт у рядах.
Чашоподібні форми мають 3 і більше рукави, які відходять від
центра куща в радіальному напрямку. Вони бувають без штамба
(донська, молдавська), і з штамбом. Рукав закінчується сучком або
плодовою ланкою. Їх класифікують за розміром: мала чаша – із 3-4
рукавам довжиною 20-40см кожний, середню – 4 – 8 рукавів по 4070см і велику – більш як 8 рукавів понад 80см кожний (рис.2).
Рослини не відзначаються високою продуктивністю при малих
чашоподібних формах, а при підв'язуванні до одного кілка листки і
пагони скупчуються, погано освітлюються і провітрюються, внаслідок
чого знижується використання ФАР, можливе ураження рослин
хворобами. Середня і велика чашоподібні форми більш продуктивні.
Механізація робіт на виноградниках з приземкуватими формами
утруднена. На штамбах рослини продуктивніші, можлива механізація
робіт, виключаються витрати на підпори.
Шпалерні форми.( стара назва одноплечий і двоплечий Гюйо, по їх
автору). Ця форма використовується
для малорослих сортів, які
вирощують на бідних грунтах при недостатньому зволоженні, та для
крупноплідних столових сортів винограду із загущеним садінням
рослин (рис.3).
Кущі мають відповідно 1, 2 і більше вертикальних штамба висотою
від 10 до 200см і по одному або два коротких рукави в площині ряду,
на кожному з яких розміщують одну плодову ланку На виноградниках
Південного берега Криму кущі цієї форми вирощують на штамбах
заввишки 20—25 см, в інших районах — до 40 см [1]. Завдяки доброму
освітленню і прогріванню урожай одержують високоякісний. При культурі
на шпалерах можлива механізація всіх робіт.
Віялові форми (рис.4) мають кілька рукавів (від 3 до 12) з плодовими
ланками, відгалужених від голови куща у вигляді віяла в площині
шпалери. Вони можуть бути без штамба і з штамбом Довжина і
кількість рукавів залежать від біологічних особливостей сорту та умов
вирощування. Розрізняють такі форми: малу віялову, що має три-чотири
рукави завдовжки по 20—40 см, яку застосовують на малопродуктивних
грунтах для малорослих сортів; середню — з чотирма-вісьмома рукавами по
40—80 см кожний для родючіших грунтів і середньо- та сильнорослих
сортів; велику (багаторукавну) — з 8—10 розгалуженими рукавами
завдовжки понад 1 м для легких родючих грунтів, сильнорослих сортів за
умов зрошення. На кожному з рукавів розміщують сучки заміщення і
плодові лози, кількість яких може бути від одюєї-двох до трьох-
чотирьох, а іноді й більше[1].
Існують також деякі
модифікації віялових форм, зокрема з
омолоджуючою основою по Потапенко, має 2 сучка омолодження біля
основи куща і застосовується в районах, де виноградна лоза уражується
плямистим некрозом. Молдавська шпалерна для специфічних природних
умов Молдови та ін. До цього типу формувань належать також
напіввіялові, або однобічні (пальметні) форми, які дають можливість
здійснювати повне механізоване укриття і відкривання кущів винограду:
Магарач-Ільчер, довгорукавна 2-подібна та ін.
Віяловий тип формування застосовують як для укривних на зиму
насаджень (без штамбів), так і для неукривних на штамбах різної висоти. В
усіх випадках підпорами є дротяні шпалери, що дає можливість
механізувати майже всі процеси догляду за виноградниками.
Віялові форми відрізняються великою потенційною можливістю росту
та плодоношення. Вони високопродуктивні, особливо довго рукавні. Кущі
формують досить просто і швидко. Наявність на рослинах рукавів різного
віку дає змогу регулярно омолоджувати їх і замінювати в разі
пошкоджень без істотного зниження врожайності.
Кордонні форми (фр. согдоп — шнур, канат) мають штамб, від голови
якого розгалужені один-два або три-чотири постійних рукави (плечі
кордону) з розміщеними на них ріжками з плодовими ланками.
Кордони бувають горизонтальні (одно- і двобічні), а при
озелененні будівель і споруд застосовують також одно-і двоярусні,
вертикальні й похилі (рис.5, рис.5.1 )
На неукривних насадженнях винограду в Південному Степу
найбільшого поширення набула форма — двобічний горизонтальний
кордон на штамбі заввишки 80-120 см. На кожному з плечей кордону
розміщені від двох-трьох до чотирьох-п'яти плодових ланок через 25—30
см одна від одної. Кожна плодова ланка включає ріжок, сучок заміщення
й одну – дві плодові стрілки.
За такого формування кущів можливе коротке обрізування плодових
лоз, вільне звисання зелених пагонів. Така форма кущів відзначається
високою продуктивністю, знижуються втрати врожаю від ураження сірою
гниллю, однорічний приріст добре визріває і менше пошкоджується взимку
низькими температурами. На таких насадженнях можна застосовувати
механізоване
обрізування
кущів
і
збирання
врожаю.
Урожайність
високоштамбових насаджень при кордонному або віяловому формуванні
кущів вища на 25—40 %, а затрати праці по догляду за рослинами зменшуються на 30—40 % порівняно з приземкуватим формуванням[1].
Недоліками цього типу ведення кущів є більш пізній вступ у
повне плодоношення (на четвертий-п'ятий роки), значні витрати на
влаштування шпалер, а останнім часом спостерігається ураження рослин
інфекційним усиханням.
Відомі також комбіновані напівукривні формування (рис.6), які
застосовують у районах з нестійким сніговим покривом і різким
коливанням температур, коли в теплі зими можливе випрівання вічок, а в
холодні — вимерзання неукритої частини кущів. За цих формувань
нижній
ярус
куща
на
зиму
укривають,
а
верхній
залишають
відкритим[1].
2.ДОБІР ФОРМ. СПОСОБИ ВИВЕДЕННЯ ОСНОВНИХ ФОРМ
КУЩІВ.
При доборі форми кущів для кожного району виноградарства
враховують природні умови місцевості (клімат, родючість грунту), систему
культури (укривна, неукривна), агротехніку (площа живлення, внесення
добрив, зрошення тощо), силу росту рослин кожного сорту, його
схильність до розвитку і нагромадження багаторічної деревини та інші
властивості[1].
По М.А Пеляху форми кущів винограду повинні відповідати таким
вимогам: природним умовам і біології сорту; забезпечувати високий і
сталий урожай належної якості, достатню кількість дозрілих пагонів;
найповніше
використовувати
площу
живлення,
умови
середовища;
захищати рослини і урожай від несприятливих умов (морози, приморозки,
вітри); давати змогу змінювати навантаження кущів вічками залежно від
стану насаджень, умов року і технології вирощування, забезпечувати
можливість
омолоджувати
рукави
та
інші
органи
без
зниження
врожайності; допускати широке й ефективне застосування механізації,
бути зручною для роботи з кущем, економічно рентабельною[2].
На родючих грунтах, у районах, достатньо забезпечених вологою, у
сортів з добрим розвитком багаторічної деревини кущам доцільно
надавати великої форми з кількома довгими (70—80 см) рукавами. На
бідних на поживні речовини грунтах та малозабезпечених вологою
застосовують невеликі форми з меншою кількістю коротких (30—45 см)
рукавів.
Для
сильнорослих
сортів
винограду
застосовують
великі
багаторукавні форми. Середньо- і малорослі сорти культивують за
середніми і малими формами.
В районах укривного виноградарства, застосовують безштамбові
форми кущів, а при неукривній культурі — із штамбами різної висоти.
У північних районах виноградарства кущам необхідно надавати
приземистої форми і, навпаки, в південних районах, де грунт сильно
нагрівається і можливі опіки ягід, — штамбової.
В районах з нестійкими погодними умовами в період спокою рослин
застосовують комбіновані форми.
У районах з високою вологістю повітря і частими дощами
застосовують штамбові форми з подовженими рукавами, завдяки чому
крони кущів краще провітрюються.
В разі переходу до механізації процесів обрізування кущів і
збирання врожаю треба використовувати форми, які дають можливість
виконувати ці роботи без пошкодження рослин[1].
Способи виведення основних форм кущів винограду. У
перші три-п'ять років після садіння необхідно надати форми.
Для основних виноградарських зон України найпридатнішими є
кордонна або віялова форми на штамбі заввишки 80—120 см з вільним
звисанням приросту, а для тих, які потребують укривання на зиму,—
віялова безштамбова[1].
Виведення високоштамбового двобічного горизонтального кордону[1]
(рис.7). Під час садіння на саджанці залишають один пагін з двома-трьома
вічками або два пагони з двома-трьома вічками на кожному (рис. ).
Навесні другого року один з пагонів обрізують на сучок з двома-трьома
вічками, а інші видаляють. Після розвитку зелених пагонів, коли вони
будуть завдовжки 10—15 см, залишають два з них: один найдовший і вдало
розміщений — для формування штамба, другий — резервний; всі інші
обламують. У період росту залишені пагони кріплять до приштамбового
кілка й ретельно видаляють на них пасинки і вусики.
Навесні третього року вегетації з вибраного пагона формують штамб
необхідної висоти, а пасинки і вусики на ньому та резервний пагін
видаляють. Як тільки вічка на штамбі проростуть, залишають два верхніх
(майбутні плечі кордону); всі інші обламують. Коли залишені пагони
досягнуть середини віддалі між кущами в ряду, їх кріплять горизонтально до
дроту шпалери.
Навесні четвертого року ці пагони обрізують трохи менше (на 10—15
см) половини віддалі до сусіднього куща, щоб протилежні рукави не
перепліталися, і міцно кріплять штамб вертикально до кілка, а плечі кордону
— горизонтально до дроту шпалери. Коли пагони з вічок на кордоні
розів'ються і будуть завдовжки 8—10 см, їх обламують, залишаючи необхідні
для формування ріжків: перший від штамба не ближче 15 см до згину, а
наступні через 25—30 см один від одного. Пагони, вибрані для ріжків, мають
бути розміщені з верхнього боку плеча кордону.
При обрізуванні на п'ятий рік з пагонів на плечах кордону формують
ріжки, залишаючи по два-три вічка на кожному. Після проростання вічок на
ріжках залишають по два-три патоки, а зайві обламують. У цьому разі пагін,
призначений для формування сучка заміщення, має бути розміщений нижче
по довжині ріжка і повернутий назовні від основи плеча. На шостий рік на
ріжках формують плодові ланки, плодові лози (стрілки) яких закріплюють
горизонтально до дроту шпалери. За короткого обрізування пагонів плодової
ланки закріплення їх виключається[1].
При виведенні високоштамбової віялової форми куща (рис.8), як і в
попередньому випадку, формують штамб. Навесні третього року його
обрізують на необхідну довжину. Після проростання вічок на ньому
залишають чотири верхніх пагони (за кількістю рукавів), інші видаляють.
Навесні четвертого року вегетації з них формують рукави, які закріплюють
до дроту шпалери віялом. Рукави мають бути різної довжини: внутрішні
(відносно голови куща) — довші, звичайно з двома плодовими ланками
кожний, зовнішні — короткі, з однією ланкою на кожному.
За
цього
типу
формування
також
використовують
способи
прискореного створення скелета куща.
Виведення безштамбової віялової форми куща (рис.9). Навесні другого
року після садіння кущ може мати від одного до чотирьох пагонів. При
наявності одного пагона його обрізують, залишаючи двоє-троє нижніх вічок.
Якщо виросло два пагони (не двійники), на кожному з них залишають двоєтроє нижніх вічок. Пагони-двійники на рукави не залишають, оскільки вони
розчахуються від гострого кута між ними. Слабший з двійників видаляють. У
рослин із трьома нормально розвиненими і розміщеними в площині ряду
пагонами два використовують для формування рукавів, а третій обрізують
коротко на двоє-троє вічок для вирощування ще двох-трьох пагонів
(майбутніх рукавів).
При наявності на кущі в перший або другий рік чотирьох пагонів,
розміщених у площині ряду, з них формують рукави: з більш розвинених
(такими звичайно бувають верхні) — завдовжки 50—60 см, не більше
половини віддалі між кущами в ряду, а з менш розвинених — короткі або
середні завдовжки 25—40 см (рис. ). Після проростання вічок на кожному з
рукавів залишають два-чотири верхніх пагони, а зайві обламують. Цю роботу
не можна затягувати, щоб не стримувати ріст залишених та уникнути ран при
обрізуванні
здерев'янілих
лоз.
Довгі
рукави
зразу
ж
закріплюють
горизонтально або похило до нижнього дроту шпалери.
У наступному році на рукавах формують плодові ланки. Для цього на
нижньому пагоні, звернутому назовні від голови куща, залишають двоє-троє
вічок (майбутній ріжок), а на 1 верхньому — четверо-шестеро або більше
вічок залежно від сорту, сили росту пагона та ін.
При виведенні безштамбової віялової форми треба домагатися, щоб
кожний рукав самостійно відгалужувався від і голови куща. Це полегшує їх
заміну, а пошкодження одного
з рукавів не впливає на плодоношення
інших[1].
3.ЩОРІЧНЕ ОБРІЗУВАННЯ ПЛОДОНОСНИХ КУЩІВ
ВИНОГРАДУ. МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ ПОЛЯРНІСТЮ.
У комплексі агротехнічних заходів щодо догляду за виноградниками
щорічному обрізуванню кущів приділяють особливу увагу. Воно значною
мірою (більше ніж інші заходи) впливає на величину та якість винограду.
Змінюючи навантаження кущів і довжину плодових лоз за допомогою
щорічного обрізування, можна регулювати величину та якість урожаю
залежно від його використання
Всі
штучні
використовуючи
формування
щорічне
виноградних
обрізування
,
залежно
кущів
від
створюють,
форми
куща.
Обрізування кущів винограду - це щорічне видалення з кущів або
вкорочування однорічних та більш старіших пагонів, а також багаторічних
частин. Це агротехнічний захід, який проводиться за А. С, Мержаніаном, з
метою:
-обмеження (пригнічення)
рослини
поздовжньої полярності виноградної
-регулювання загальної сили росту і плодоношення виноградних
рослин, а також його окремих вегетативних і генеративних частин, та їх
взаємозв'язок;
-визначення просторового розміщення та надати певної форми кущам
і підтримувати її протягом усього життя рослини [1].
Мета обрізування:
1. прискорити вступ кущів у плодоношення,
2. пристосовувати їх до різноманітних умов середовища;
3. одержувати щорічно врожаї високої якості;
4. сприяти широкому впровадженню механізації догляду за
насадженнями;
5. створити умови для успішної боротьби з хворобами і
шкідниками.
Щорічне обрізування плодоносних насаджень винограду пов'язане з
такими факторами: сила росту куща, плодоносність вічок, зимостійкість,
екологічними факторами місцевості, технологією вирощування, з віком
насаджень, етапом розвитку в багаторічному циклі, станом кожної рослини
та її частин (наявність зимових пошкоджень, ступінь дозрівання лози, тощо)
Завдяки щорічному обрізуванню впливають на процеси росту та
розвитку виноградної рослини, корелятивні зв'язки між кореневою і
надземною системами, генеративними та вегетативними органами, ростом і
плодоношенням. Обрізування полегшує догляд за кущами та створює
сприятливі умови для використання ними світла, тепла, вологи, елементів
живлення [1].
Щодо обрізування винограду необхідно знати та розрізняють наступні
поняття.
Повноцінні пагони (лози) — однорічні дозрілі пагони завдовжки 100—
150 см з діаметром міжвузля між третім і четвертим вічками 6—12 мм із
типовими за довжиною для даного сорту міжвузлями, характерного кольору і
добре розвиненими вічками.
На виноградному кущі в поточному році розвиваються різні за
походженням та будовою пагони:
плодоносні пагони – пагони, які формуються з бруньок зимуючих вічок,
мають листки, суцвіття (пізніше гроно), вічка, пасинки, вусики;
безплідні пагони — такі самі за походженням, як і плодоносні, але не
мають суцвіть (грон);
порослеві пагони (на щеплених кущах — підщепна поросль) —
утворюються із "сплячих" бруньок підземного штамбу, і вовчки (жируючі)
формуються із "сплячих" бруньок багаторічної деревини в надземній частині
куща (штамбі, голові та у основи рукавів), обрізані коротко на 1-4 вічка
(резервні сучки), називають сучками омолодження, відновлення або
скорочення, залежно від призначення. В структурі куща вони розміщені біля
основи штамба, рукава, кордону чи на багаторічних частинах.
пасинки — пагони другого порядку, які мають листки, бруньки (вічка),
вусики, іноді суцвіття (гроно) і пасинки наступного порядків гілкування
розвиваються у пазухах листків основних пагонів з літніх бруньок, що не
мають періоду спокою [1].
Розрізняють 4 види обрізування плодоносних пагонів :
1. коротке – на 1-4 вічка,
2. середнє – 5-10 вічок,
3. довге – на 11-24 вічка,
4. змішане (або комбіноване) – на плодову ланку, коли нижній пагін на
рукаві обрізують коротко, а верхній – середньо, або довго.
Залежно
від
довжини
обрізування,
способу
підв’язування
та
розміщення в просторі плодоносні пагони називають:
- пліттю – якщо вони обрізані довго (більше 12 вічок),
-стрілкою - якщо вони обрізані на 5- 11 вічок, і розміщені без згину
горизонтально, вертикально вгору або вниз, дугою, коли їм придають форми
кільця, спіралі,
- сучок – якщо вони обрізані коротко на 2-3вічка. Сучок, розміщений
нижче середньо чи довго обрізаного, називають сучком заміщення[1].
Поєднання плодової стрілки і сучка заміщення, розміщених
на
дворічному ріжку, називають плодовою ланкою. Плодові ланки можуть
бути: (рис.10)
- простими, коли на ріжку розміщується одна плодова
стрілка, обрізана середньо чи довго, а нижче неї сучок
заміщення,
- посиленими, якщо на ріжку формують дві стрілки,
одну обрізують на 6-8 вічок, а другу – довше, а нижче —
один сучок заміщення, обрізаний на 3-4 вічка.
- болгарськими - коли на ріжку розміщується одна
плодова стрілка, обрізана середньо чи довго, а нижче неї два
сучка заміщення,
- молдавська, якщо на ріжку формують дві плодові
стрілки, нижню обрізують на 4-5 вічок, а другу – довше[1].
Методи управління полярністю виноградної рослини
Виноградна рослина характеризується сильно вираженою поздовжньою
полярністю, яка зумовлює швидкий ріст лози в довжину і посилений
розвиток пагонів у верхній її частині з оголенням нижньої. Це призводить до
того, що рукави кущів видовжують і відстань між коренями і зеленою
частиною рослини збільшується. Дуже збільшуються також розміри кущів,
змінюється кількість і величина суцвіть, закладених у вічках нижньої
частини куща, а догляд за ними затрудняється.
Щоб запобігти сильній поздовжній полярності, застосовують такі
методи управління полярністю:
1. коротке обрізування лози на 1-2 вічка біля її основи, що забезпечує
отримання сильно розвинених пагонів , які виросли з нижніх вічок при
повільному подовженні гілки на величину одного міжвузля. Рани не великі,
проте у більшості сортів східної еколого-географічної групи, знижується
продуктивність, так як видаляємо саму продуктивну частину пагона.
2.метод згину лози в дугу або кільце. При цьому розвиваються потужні
пагони на найбільш віддаленій від грунту частини плодового пагона. Вічка в
зоні згину починають раніше рости та стають більш продуктивними, проте
цей метод викликає швидке подовження багаторічних частин куща.
3.змішане обрізування з утворенням плодових ланок.
4.обрізування на кутові вічка, який використовують в теплицях. Його
сутність полягає в штучному створенні умов для розвитку кутових вічок при
дуже короткому обрізуванні (на 2 вічка) і видаленні нижніх вічок на
плодовому пагоні, обрізаному на 4 вічка. Із верхніх вічок (3- та 4-го)
формують плодоносні пагони. Розвинені із кутових вічок пагони на
наступний рік обрізують знову на 2-4 вічка. Недоліком цього методу є те, що
видаляють велику кількість пагонів, рани великі, інколи кутові вічка не
розвиваються , тому залишають верхні пагони, а це подовжує ріжки.
4.ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЩОРІЧНОГО ОБРІЗУВАННЯ
ПЛОДОНОСНИХ КУЩІВ ВИНОГРАДНОЇ ЛОЗИ.
1.
Кількість пагонів утворюється значно більше, ніж рослина може
реалізувати їх у повноцінні лози з урожаєм. Це властивість винограду, яка
закріплена в еволюційному розвитку.
А тому, якщо кущі винограду не обрізувати, то це призведе до
неконтрольованого розміщення пагонів різної довжини і товщини на
рослині, які погано дозрівають, мають дрібні ягоди низької якості. Тобто,
відбувається різке порушення співвідношення між кореневою системою та
розвитком надземних частини куща.
За даними П. Т. Болгарєва (1960), дикі кущі винограду щорічно
витрачають близько 86 % поживних речовин на створення вегетативних і до
14 % — генеративних органів. За раціонального формування та обрізування
рослин на достигання ягід використовується до 50 % і більше органічних
речовин.
Таким чином, для отримання високих сталих і доброякісних урожаїв
ягід, а також збереження наданої форми, кущі винограду необхідно щорічно
ретельно обрізувати[1].
2.Виноград плодоносить на зелених пагонах поточного
року, які
виросли з вічок торішньої лози. Зелені пагони, що розвинулися із "сплячих"
бруньок - безплідні або дають малий урожай. Лише у деяких європейських
сортів (Піно білий, Фетяска біла, Шасла біла, Мускат білий) і гібридів —
прямих
виробників,
ізабельних сортів, пагони із "сплячих" бруньок
бувають плодоносними, але низької урожайності та якості.
Однорічні лози, що виросли безпосередньо на голові куща, рукавах,
кордонах або штамбі, не слід залишати для плодоношення, оскільки вічка
мають дуже низьку плодоносність через посилений ріст і рихлу структуру
деревини. їх можна використовувати для заміни старих або формування
нових рукавів (кордонів).
Отже, для плодоношення доцільно залишати лише однорічні лози,
розміщені переважно на дворічній деревині Однорічні лози на багаторічних
частинах куща слід використовувати для заміни або формування додаткових
рукавів[1].
3. Вічко винограду має одну центральну і кілька заміщаючих бруньок.
З кожної живої бруньки вічка може розвинутися пагін. Залежно від того, з
якої бруньки він розвинувся, його називають головним, або заміщаючим. За
здатністю до плодоношення заміщаючі пагони завжди поступаються
головним.
Дослідження в ІВіВ ім. В. Є. Таїрова свідчать, що при сильній загибелі
головних бруньок до сортів з великою кількістю плодоносних пагонів із
заміщаючих бруньок належать (зі зниженням від 95 до 45 %) Лідія, Матяш
Янош, Іршаї Олівер, Сапераві, Каберне Совіньйон, Рислінг рейнський, Піно
сірий, Рислінг італійський, Сенсо, Чауш білий, Королева виноградників,
Перлина Саба, Шасла біла, Аліготе (Коваль М. М., Мартьянова О. А., 1960).
Мала кількість (25—5 %) плодоносних пагонів із заміщаючих бруньок
у
таких
сортів:
олександрійський,
Мускат
Мускат
угорський,
білий,
Красуня
Тербаш,
Цегледа,
Ркацителі,
Мускат
Серексія,
Пухляковський, Кара-бурну. Практично безплідні заміщаючі пагони у сортів:
Німранг, Тайфі рожевий, Кишмиш рожевий, Хусайне (табл. 3).
Таким чином, для одержання високого доброякісного врожаю
необхідно зберігати головні бруньки (не перевантажувати кущі, захищати від
хвороб і шкідників, при необхідності укривати на зиму тощо), В разі
значного пошкодження головних бруньок низькими температурами під час
обрізування
кущів
треба
враховувати
здатність
заміщаючих
до
плодоношення, відповідно збільшуючи навантаження рослин [1].
4.
Винограду властива різна якість вічок по довжині однорічної
лози, що проявляється в неоднаковій здатності їх до росту, плодоношення,
регенерації, стійкості проти низьких температур, різній якості врожаю, сорту
винограду тощо.
А тому, різноякісність вічок, закладання та кількістю ембріональних
суцвіть, є важливим показником визначення довжини плодових лоз. Для
попереднього
визначення
плодоносності
вічок
застосовують
їх
пророщування або мікроскопування[1].
5.Обрізуючи щорічно кущі винограду, підтримуючи надану їм форму,
для лоз плодоношення (стрілок) треба добирати поряд з пагонами на сучках
заміщення і найрозвиненіші пагони на торішніх стрілках. Це важливо враховувати при обрізуванні пошкоджених насаджень та під час формування
посилених плодових ланок.
6.За визначенням С. О. Мельника, О. М. Негруля, Я. І. Потапенка, Г. Ф.
Турянського, кожне вічко виноградної лози може розвинутися у плодоносний
пагін, тобто виноград має високу потенційну здатність до плодоношення, що
особливо проявляється при сильних пошкодженнях лози морозами,
обрізуванні на виснаження, тощо.
За сприятливих умов під час проростання навесні, при достатку
живлення й вологи, деяка частина безплідних восени бруньок дає плодоносні
пагони, і, навпаки, бруньки з ембріональними суцвіттями можуть прорости у
безплідні пагони через нестачу живлення.
Отже, у період формування ембріональних суцвіть та під час
проростання вічок посиленим живленням рослин можна підвищити
плодоносність пагонів[1].
7.Виноградній
рослині
властива
вертикальна
полярність,
яка
проявляється в сильному рості у довжину та розвитку пагонів і вічок у
морфологічно верхніх кінцях лози. Вертикальна полярность призводить до
сильного розростання кущів та утруднення догляду за виноградними
насадженнями. Особливо сильно проявляється полярність тоді, коли
однорічна лоза знаходиться у вертикальному положенні.
Сучасним методом пригнічення поздовжньої полярності є обрізування
на плодову ланку. Стрілку після обрізування необхідно обов'язково
закріплювати горизонтально або похило.
Використання високоштамбових кордонних або віялових форм з
вільним звисанням приросту сприяє переміщенню зони плодоносних вічок
ближче до морфологічно нижнього кінця плодової лози, що дає змогу
застосовувати коротке обрізування [1]. Тому, на ріжках залишають пагін із
трьома-чотирма вічками, а нижче нього — сучок заміщення з двома-трьома
вічками. Потім плодовий пагін разом з однорічним приростом видаляють, а з
сучка заміщення формують нову ланку з короткими лозами по троє-четвєро і
двоє-троє вічок.
Надійно стримує вертикальну полярність коротке обрізування, дає
невелику кількість малих ран на дворічній деревині, виключає необхідність
закріплювати лози, спрощує процес обрізування, створює умови для
механізованого обрізування кущів. Його недоліком є утруднене забезпечення
високого навантаження рослин, а у деяких сортів проявляється низька
продуктивність нижніх вічок.
Отже,
при
щорічному
обрізуванні
кущів
треба
застосовувати
відповідний метод пригнічення вертикальної полярності винограду[1].
8.Рукави, кордони, ріжки, штамби старіють і відмирають. Усохлі
частини куща треба негайно видаляти. Замінити або оновити їх можна,
залишаючи біля основи ріжка, рукава, кордона або штамба, сучка чи пагона з
наступним формуванням відмерлої частини скелета. На кореневласних
насадженнях винограду можна омолоджувати всю надземну частину куща,
використовуючи пагони з бруньок підземного штамба[1].
Отже, при щорічному обрізуванні кущів треба своєчасно видаляти
знесилені або відмерлі частини скелета й оновлювати їх за рахунок
повноцінних пагонів.
9.Виноград
—
рослина
з
великою
здатністю
до
регенерації
(відновлення) надземних і підземних органів. Це забезпечує наявність на
стеблових частинах вічок, кожне з яких має головну та декілька заміщаючих
бруньок, куткових вічок, "сплячих" бруньок; пасинків декількох порядків:
здатність до вкорінення стебел, особливо молодих. Корені в разі їх
пошкодження і за сприятливих умов швидко регенерують та забезпечують
розвиток надземних частин куща.
Регенераційна здатність рослин визначається особливостями сорту,
ступенем і характером їх пошкодження, а також агротехнікою. У сортів
Шасла біла, Перлина Саба, Сенсо, Аліготе, Рислінг рейнський, Піно сірий
регенерація значно вища, ніж у сортів Ркацителі, Мускат білий, Карабурну
[1].
Отже, при щорічному обрізуванні кущів, особливо при пошкодженні їх
за несприятливих умов (низькі температури, град, інфекційне усихання та ін,)
необхідно враховувати регенераційну здатність виноградних кущів.
5.НАВАНТАЖЕННЯ КУЩІВ І ДОВЖИНА ПЛОДОВИХ ЛОЗ.
Навантаження кущів — 1) загальна кількість вічок (здорових і
пошкоджених), що залишаються на кущі після обрізування (навантаження
вічками); 2) кількість здорових вічок, що залишаються після обрізування
на кущі або на 1 га виноградинка (навантаження здоровими вічками); 3)
кількість плодових стрілок, що залишаються після обрізування на одному
кущі (навантаження стрілками); 4) кількість зелених пагонів, залишених
при обламуванні на одному кущі або на 1 м ряду винограднику
(навантаження пагонами); 5) кількість суцвіть, залишених при обламуванні
пагонів (або проріджувавні суцвіть і грон па столових сортах) на одному
кущі або плодовій стрілці (навантаження суцвіттями); 6) урожай винограду
з одного куща (навантаження урожаєм).
Для визначення оптимального навантаження необхідно враховувати
силу росту кущів, плодоносність пагонів і масу грон, властивих цьому сорту,
рівень агротехніки, ступінь пошкодження морозами головних і заміщаючих
бруньок, а при сильних морозах і пагонів, рукавів та коренів, а також вимоги
до якості урожаю в зв'язку з його використанням[1].
При оптимальному навантаженні одержують найвищий урожай
необхідної якості, а однорічний приріст за розвитком і дозріванням —
типовий для сорту.
При
перевантаженні кущів ріст пагонів припиняється в червні
розвивається багато тонких пагонів, зменшується кількість ембріональних
суцвіть, знижується зимостійкість рослин: ягоди погано достигають, дрібні, у
столових
сортів
погіршується
товарний
вигляд.
При
постійному
перевантаження настає виснаження кущів. Тому, у період вегетації,
починаючи з середини червня, необхідно зменшувати навантаження шляхом
обламування безплідних, при необхідності й частини плодоносних пагонів,
застосувати кореневі підживлення. Наступного року для посилення росту
пагонів, треба зменшувати навантаження кущів, а пагони вкорочувати.
У недовантажених кущів пагони надто довгі й товсті (жируючі), з
великою кількістю сильних пасинків. Щоб зменшити жирування пагонів,
запобігти їх вимерзанню взимку та посилити закладання ембріональних
суцвіть у вічках, найбільш сильні пагони прищипують, коли на них
розів'ється по 11—13 вузлів. Видаляють при цьому три-чотири верхніх вузли.
В наступні роки, навантаження поступово підвищують
(на 25—30 %
щорічно), доводять його до оптимального[1].
Встановлено складну взаємодію між навантаженням кущів, з одного
боку, і розвитком кореневої системи, листкової поверхні та її фізіологічною
активністю, довжиною приросту, силою кущів, величиною врожаю, масою
грона, нагромадженням цукрів, кислотністю ягід — з другого. У загальному
вигляді ця взаємодія виглядає так: із збільшенням кількості пагонів,
залишених на рослині, всі вищеназвані показники підвищуються, досягаючи
певного оптимуму (оптимальне навантаження); при подальшому підвищенні
навантаження окремі показники починають знижуватися, наприклад, площа
листка, маса грона і ягоди, цукристість ягід, діаметр і довжина пагона.
Зниження цих показників спочатку відбувається повільно, а потім (при
надмірному перевантаженні) дуже різко. Загальний урожай куща, кількість
листків, пагонів, сумарна їх довжина, листкова поверхня, валова кількість
цукру зростають. Збільшуються також кількість коренів, загальна їх довжина,
але приріст пагонів і урожай не забезпечуються поживними речовинами[1]
(рис.11).
За
останнє
століття
розроблено
кілька
методів
визначення
оптимального навантаження кущів винограду. Всі запропоновані методи
використовують в зонах їх розробки. У виробничій практиці обрізування
проводять за зовнішнім виглядом рослин винограду: оцінюють силу кущів за
кількістю й розвитком однорічних пагонів, рукавів (кордонів) та штамбів.
За даними наукових досліджень [1] і виробничого досвіду, на
незрошуваних насадженнях винограду Південного Степу України найкраще
співвідношення величини врожаю та якості ягід можна одержати за
навантаженням, наведеним у таблиці 1.
Таблиця 1.
Навантаження для основних рекомендованих сортів винограду
Сорт
Столові
Перлина Саба
Шасла біла
Мускат гамбурзький
Сенсо
Карабурну
Навантаження на 1 га, Навантаження на 1 га,
тис.шт здорових вічок тис.шт пагонів
110-130
80-100
100-120
95-115
100-120
85-100
75-90
65-80
80-95
60-75
Італія
85-100
60-75
Аліготе
135-165
95-115
Сухолиманський білий
130-150
90-105
Ркацителі
130-155
90-110
Піно сірий
160-175
115-125
Одеський чорний
115-135
80-95
Каберне Совіньйон
165-185
115-130
Технічні
При обрізуванні кущів винограду, добирають раціональну довжину
плодових пагонів (лоз). За даними досліджень С. О. Мельника, П. Ф.
Царева, П, Т. Болгарєва, П. П. Благонравова, М. М. Коваля, Л. Т. Нікіфорової,
О. А. Мартьянової та інших, на закладання ембріональних генеративних
органів у бруньках вічок впливають метеорологічні умови минулого і
поточного років, запаси вологи в грунті, форма куща, довжина й розміщення
в просторі багаторічних частин куща та плодових лоз, удобрення та ін.
Залежно від цього зона розміщення вічок з максимальною плодоносністю по
довжині лози змінюється за роками навіть в одного і того самого сорту.
Довжину
плодових
лоз
необхідно
добирати
з
урахуванням
плодоносності вічок по довжині лози, ступеня розвитку кожного пагона,
характеру пошкодження вічок морозами, вимог до якості винограду залежно
від напряму його використання.
На штамбових незрошуваних насадженнях Південного Степу України
за вільного звисання приросту для сортів, які характеризуються порівняно
однаковою плодоносністю вічок по довжині лози (Перлина Саба, Шасла біла,
Мускат гамбурзький, Ранній Магарача, Молдова, Аліготе, Рислінг рейнський,
Фетяска біла, Шардоне, Піно сірий, Сухолиманський білий, Одеський чорний
і більшість сортів нової селекції, у тому числі й стійких) прийнятним є
довжина плодових лоз — три-чотири вічка. В цьому разі виключається
закріплення лоз, підвищується цукристість ягід, поліпшується товарний
вигляд столового винограду, можлива механізація обрізування кущів.
За таких же умов на сортах із порівняно низькою плодоносністю
нижніх вічок (Ркацителі, Італія, Карабурну, Агадаї, Совіньйон, Мєчта,
Каберне Совіньйон та ін.) довжина плодових лоз має бути чотири-шість
вічок.
На безштамбових незрошуваних виноградниках із віяловою формою
при вертикальному веденні приросту плодові лози вищеназваних сортів
треба збільшити на три-чотири вічка. На зрошуваних насадженнях довжину
плодових лоз збільшують на одно-двоє вічок порівняно з аналогічними
сортами й умовами без зрошення[1].
Довжину плодових лоз корегують залежно від погодних умов: у
посушливі роки її дещо зменшують, а в роки низької потенційної
плодоносності вічок - збільшують. Товщі лози обрізують довше, ніж тонкі.
Між навантаженням кущів і довжиною плодових стрілок є взаємодія: при
необхідності підвищення навантаження ефективнішим буде за урожаєм та
якістю ягід залишення більшої кількості коротких лоз і, навпаки, при
зниженні — доцільніше довге обрізування.
6.СТРОКИ І ПРАВИЛА ЩОРІЧНОГО ОБРІЗУВАННЯ.
Строки щорічного обрізування. Враховуючи біологічні особливості
виноградної рослини, обрізування кущів необхідно закінчити до початку
сокоруху, коли більшість пластичних речовин знаходиться в коренях,
скелетних частинах кущів і пагонах. Конкретні строки обрізування залежать
від умов вирощування.
В зоні неукривної культури винограду обрізування починають через 23 тижні після закінчення листопаду і проводять її восени та в без морозні дні
взимку. Це дає можливість зменшити трудонапруження навесні, виконати
роботу силами кваліфікованих обрізувачів. У першу чергу обрізують
плодоносні насадження на високих штамбах відносно морозостійких сортів,
а також ті сорти, в яких пізно розпускаються вічка: Ркацителі, Рислінг,
Сапераві,
сенсо,
Каберне-Совіньон
та
ін.
Молоді
виноградники
й
маломорозостійкі сорти обрізують навесні, але обов'язково до початку
сокоруху і набубнявіння вічок, коли вони дуже легко відпадають.
В зоні укривної культури винограду обрізування проводять два рази:
попередню - восени перед укриванням і повне навесні після відкривання. До
укриття видаляють усі пошкоджені та недозрілі пагони, які непотрібні для
формування, а також порослеві та вовчки, що полегшує укривання та весняне
обрізування; одночасно заготовляють лозу для розмноження. Навесні, після
відкривання кущів, визначають стан вічок після зимівлі й з урахуванням
цього
проводять
повне
обрізування,
встановлюючи
оптимальне
навантаження й раціональну довжину стрілок і сучків заміщення[1].
В разі запізнення з обрізуванням з якихось причин, треба затримати
його до появи одного-двох листків на зелених пагонах, коли вони краще
тримаються на лозі.
Правила щорічного обрізування.
1.На кожному з рукавів (кордонів) куща формують по одній або кілька
плодових ланок.
2.Плодова лоза (стрілка) і сучок заміщення мають розміщуватися на
ріжку (дво- або трирічній деревині) з протилежних її боків. Сучок заміщення
на ріжку один (крім болгарської плодової ланки)і розміщується нижче
плодової стрілки. Кількість плодових лоз може бути і більшою (посилена
плодова ланка),
3.При наступнму обрізуванні видаляють плодові лози минулого року
разом з усіма пагонами, що розвинулися на них, а з однорічних пагонів на
сучках
заміщення
формують нові
плодові
ланки
(рис.).
Якщо
на
минулорічному - сучку виріс лише один пагін, його знову обрізують на
новий сучок, а плодову лозу формують з кращого пагона, який виріс на
минулорічній лозі. Коли ж на сучку заміщення пагони не виросли, нову
плодову ланку формують з пагонів минулорічної плодової лози (рис.). За
відсутності пагонів на плодовій лозі та наявності лише одного заміщення на
сучку — на ньому залишають чотири-шість вічок[1] (рис.12, рис.13).
Минулорічні
плодові
стрілки
видаляють
так,
щоб
усі
рани
розміщувалися з внутрішнього боку ріжка. Сучки заміщення необхідно щорічно розміщувати з одного боку рукава (краще зовнішнього), щоб запобігти
в подальшому різносторонніх ран. Сучок заміщення не слід розміщувати між
двома або декількома ранами з різних боків ріжка або рукава.
Якщо нижнє вічко пагона, з якого формують сучок заміщення,
спрямоване в середину куща, то на пагоні залишають не двоє, а троє вічок.
Після розпукування бруньок нижній пагін обламують[1].
Для формування оптимального навантаження куща за недостатньої
кількості пагонів використовують добре розвинені пасинки.
Для заміни ослабленого або пошкодженого рукава біля його основи
залишають сильний пагін завдовжки 45—70 см і більше. При дорощуванні
середніх і довгих рукавів після розпукування бруньок на новому рукаві
залишають три-чотири верхніх, а всі нижні обламують. Наступного року з
цих пагонів формують плодові ланки, а старий рукав видаляють[1].
При заміні короткого рукава на голові куща чи біля основи старого
залишають сучок з двома-трьома вічками. В наступному році з пагонів сучка
формують плодову ланку, а старий рукав видаляють. Для омолодження ріжка
, використовують пагін, який виріс біля його основи, зрізуючи його на однодвоє вічок[1].
7.ТЕХНІКА ОБРІЗУВАННЯ.
Обрізування кущів, незалежно від типу формування, потрібно завжди
починати з видалення непотрібних пагонів і рукавів (сухі, поламані та ін.).
Обрізування починають від голови куща, переходячи до основи рукавів
(кордонів), а потім до верхньої їх частини[1].
Однорічні лози зрізують біля основи, не залишаючи пеньків і не
зачіпаючи тканини багаторічної деревини. Можна
залишати пеньок не
більше 1,0— 1,5 мм. При укорочуванні однорічних лоз можна робити зріз
через вузол над діафрагмою і косий через міжвузля на 1,5-2 см вище
останнього вічка так, щоб зріз був направлений в протилежну від вічка
сторону. Лозу тримають нижче місця зрізу, щоб виключити обсипання вічок і
полегшити видалення вусиків та пасинків.
Зріз через міжвузля роблять тоді, коли залишають довгі плодові лози, а
при короткому обрізуванні (ріжки, сучки заміщення та омолодження) зріз
рекомендується робити над діафрагмою, щоб гарантувати збереженість
верхнього вічка.
Рани, які утворюються при обрізуванні, повинні бути якомога меншого
діаметру, особливо на рукавах та багаторічних частинах куща. При зрізі
однорічного пагона з дво-, трирічної деревини не можна ушкоджувати стару
деревину, щоб не викликати відмирання тканин.
Тонкі багаторічні стебла зрізують впоперек без пеньків, а товсті — із
залишенням пенька на 5—6 см, який видаляють наступного року. Порослеві
пагони видаляють біля самої основи після попереднього обкопування
підземного штамба на необхідну глибину[1].
Однорічні пагони і стебла завтовшки до 3 см зрізують секатором, більш
товсті, що всохли, та пеньки — пилкою-ножівкою.
При видалення багаторічних частин куща зріз необхідно робити
перпендикулярної осі для зменшення площі ран. Необхідно уникати
суміжних та протилежних ран, тому що рани, які близько розміщені одна
біля одної, утворюють великі ділянки мертвої тканини. Зрізи на багаторічних
частинах куща повинні бути гладенькими, без тріщин та пеньків. а рана —
мінімального діаметра.
Для виконання обрізування використовують секатор, який повинен
бути гостро заточеним, а також пилку-ножівку. Для правильного проведення
зрізу секатор треба тримати так, щоб лезо знаходилося з боку лози, що залишається, а упор — з боку частини лози, яка видаляється. При такому
положенні секатора не ушкоджується кора й деревина лезом упора, а зріз
гладенький. Частину стебла, що видаляють, відхиляють у протилежний від
леза бік. Не треба тримати секатор двома руками, так як це роблять
малодосвідчені обрізувальними.
При омолодженні рукавів для сучків омолодження не слід вибирати
пагони, розміщені між двома ранами, так як знову сформований рукав
швидко відімре.
Зрізані стебла складають в кожному другому міжрядді, щоб полегшити
їх механізоване видалення за межі винограднику.
Обрізування
кущів
-
трудомістка
операція
по
догляду
за
виноградниками. При нормі 150-200 кущів на 1га витрачається 15-20 люд.год. Тому перспективним є використання машин для контурного обрізування
рослин, які виконують суцільне зрізування лоз із боків та зверху з одночасним їх подрібненням за допомогою спарених фрез барабанного типу.
Продуктивність машини - 3,5-5 га за зміну. Але машинне обрізування
необхідно доповнювати ручним дообрізуванням секаторами з метою
корегування навантаження кущів вічками.
Для застосування механізованого обрізування виноградних насаджень
слід закріпити стовпи і дроти шпалери; плечі кордонів з плодовими ланками
закріпити до дроту на однаковому рівні в площині шпалери[1].
8.ОМОЛОДЖЕННЯ КУЩІВ ВИНОГРАДУ
У виноградних рослин разом із плодоношенням проходять процеси
старіння — утворюється ядерна деревина, в тканинах серцевини і ксилеми
відкладаються смолянисті речовини (камідь і ін.), закупорюючи їх. Кількість
шарів провідних тканин зменшується, в результаті чого порушуються зв'язки
між листям і кореневою системою. Зменшується довжина і діаметр пагонів
знижуються показники родючості і продуктивність кущів. Кущ стає
малопродуктивними. Етапи старіння найбільш швидко проходять у рукавах
(в окремих зонах на 2—3-й рік, особливо при поразці плямистим некрозом,
але в основному на 5—7-й рік в укривній зоні і на 15—20-й — в неукривній).
Самі довго живучі органи (30—50 років і більше) — штамб і підземний
штамб.
З метою омолоджування рукавів і куща для посилення ростових і
генеративних процесів при культивуванні винограду проводять обрізування.
Якщо видаляють частину куща — рукави, то таке обрізування називають
частковим. Якщо ж видаляють всю надземну частину до підземного штамбу,
тобто роблять зріз на чорну голову, тоді її називають повною. При
частковому омолоджуванні кущів для формування рукавів використовують
порослеві і жируючи, або вовчкові, пагони. Після формування нових рукавів
з плодовими ланками старі видаляють. В зонах, де омолоджування рукавів
проводять часто (1 разів на 2—3 роки) через швидке їх старіння унаслідок
несприятливих умов зимівлі і плямистого некрозу, у напіввіялових форм,
віялової з омолоджуючою основою і інших спеціально передбачають сучки
омолоджування і рукава омолоджують за рахунок одного з пагонів, що
розвинулися на них, другий пагін знов ріжуть коротко.
Про старіння куща судять по довжині і діаметру пагонів, їх
продуктивності і зовнішньому вигляду рукавів. Омолоджування проводять
послідовно, щоб на кущі знаходилися рукави різного віку і величина урожаю
не знижувалася. Омолоджування штамбових форм ускладнено тим, що для
формування штамбу і постійних рукавів необхідно певний час, а отже,
урожай на цей період може знизитися. Щоб цього не було, проводять
послідовне омолоджування різних ділянок куща, причому важливо наперед
виростити пагони для заміни рукавів.
При повному омолоджуванні — обрізуванні на чорну голову —
відновлюють скелет куща за рахунок порослевих пагонів на кореневласних
виноградниках або жируючих — на щеплених. За наявності добре розвинутої
кореневої системи це здійснюють за 2—З роки, особливо швидко при
формуванні куща за допомогою пасинків.
При дуже сильному розвитку ядерної деревини в підземному штамбі і
малому діаметрі заболоні (живих провідних тканин стебла) омолоджувати
кущі недоцільно. В цьому випадку краще всього закласти нові виноградники.
Виноградні рослини можуть плодоносити більше 100 років, проте в
культурі
внаслідок
стимулювання
їх
високої
продуктивності
вони
плодоносять 20—40 років і більш (Австрія, СРСР—Грузія) і 10—15 років
(Ростовська область, Молдавія). Чим сприятливіші умови, краще догляд за
рослинами, менше пошкоджень при обрізуванні, від хвороб і шкідників,
сильніші кущі, тим більше тривалість життя і вище продуктивність
виноградної рослини. Головна задача виноградарів-технологів — не тільки
прискорити вступ рослин до плодоношення, але і подовжити період їх
повного плодоношення. В зв'язка з цим обрізування — найважливіший захід,
який сприяє посиленню росту, плодоношенню, подовженню онтогенезу
кожної рослини.
9.СПЕЦІАЛЬНІ ВИДИ ОБРІЗУВАННЯ.
Обрізування кущів, пошкоджених градом дає можливість поліпшити
стан насаджень після градобою. Якщо кущі були пошкоджені у фазі
розпускання бруньок, відновлення ростових процесів йде за рахунок
заміщуючих бруньок зимуючих вічок. При повній загибелі пагонів, що
розпускаються, і сильному пошкодженні однорічних лоз вкорочують останні до 2—3 вічок з метою стимулювання росту пагонів із кутових вічок і
сплячих бруньок багаторічних частин куща. За більш пізнього градобою
(червень — липень) і сильного пошкодження зелених пагонів (суцвіть,
грон) проводять коротке обрізування із залишенням 2—3 міжвузлів, що
викликає сильний ріст пасинків і сприяє відновленню листкової поверхні
куща.
Після градобою обрізування проводять через 2—3 дні з одночасним
позакореневим підживленням. При наступному обрізуванні навантаження
кущів необхідно зменшити.
Якщо однорічні лози у попередній сезон
вегетації були сильно пошкоджені градом, застосовують коротке їх обрізування (на 2—3 вічка) [3].
Обрізування кущів, пошкоджених зимовими морозами. При слабкому
пошкодженні лози, коли загинула певна кількість вічок, але одно - і
багаторічна деревина не пошкоджена, залишають більшу кількість лоз і
збільшують
їх
довжину.
При
пошкодженні
однорічного
приросту
обрізування виконується коротко (на 2—3 вічка) із розрахунку на розвиток
пагонів із кутових і сплячих вічок багаторічних частин куща. Якщо
розвинулася
недостатня
кількість
пагонів,
проводять
раннє
їх
прищипування з метою стимулювання розвитку пасинків для збільшення
площі листкової поверхні куща. При пошкодженні багаторічних частин
обрізування полягає у відновленні скелета куща і його продуктивності.
При
цьому
повністю
видаляють
пошкоджені
частини
куща
(або
вкорочують окремі з них до живої тканини) з наступною заміною їх
здоровими за рахунок пагонів, що розвинуться з голови куща і сплячих
бруньок багаторічних його частин. В результаті порушення кореляції між
надземною і підземною частинами куща, відбувається
сильний ріст
пагонів, що дозволяє застосовувати прискорені методи формування кущів і
відновити продуктивність насаджень за 1—2 роки[3].
Обрізування кущів, пошкоджених приморозками,— спеціальний вид
обрізування після пошкодження кущів весняними приморозками. Якщо
приморозком пошкоджені точки росту пагонів у початковий період їх
розвитку, рекомендується легке санітарне обрізування з видаленням
відмерлих тканин. Відновлення вегетативних і генеративних органів куща
здійснюється за рахунок розвитку пагонів із заміщуючих бруньок, вічок,
кутових вічок, а також пасинкових бруньок пагонів, що розвиваються. За
більш пізнього пошкодження зелених пагонів їх обрізують коротко із
залишенням 2—3 нижніх міжвузлів (цим стимулюється розвиток нових
пагонів із заміщуючих бруньок зимуючого вічка, а також пасинкових
бруньок зелених пагонів). При повній загибелі зелених пагонів і
заміщуючих бруньок повністю видаляють лози (разом із пошкодженими
пагонами), стимулюючи цим розвиток кутових вічок і сплячих бруньок
багаторічних частин куща[3].
Обрізування на виснаження —обрізування, яке застосовується на
старих виноградниках перед їх розкорчовуванням. При цьому збільшуємо
навантаження кущів (за рахунок кількості залишених лоз і їх довжини) з
метою одержання максимально врожаю.
Список використаної літератури
1. Дудник М.О., Коваль М.М., Козар І.М., Лянний О.Д.,
Хреновськов Е.Д. Виноградарство. -К.: Урожай, 1999.- 287с.
2. Смирнов К.В., Калмыкова Т.И., Морозова Г.С.
Виноградарство. /Учебник. - М.: Агропромиздат, 1987.
3. Бондаренко А.О. Виноградарство. Ілюстрований
термінологічний словник. - К.: Урожай, 1994. – 111с.
4. Коваль Н.М., Е.С.Комарова, О.А.Мартьянова. Настольная
книга виноградаря. - К.: Урожай, 1989. – 207с.
5. Коваль Н.М. Настольная книга виноградаря. 8-изд., перер. и
доп.К.:Урожай, 1995.-240 с.
6. http://www.winefest.com.ua
7. http://akcyz.com.ua/magazines/31/690.html
8. Власюк С.Г., А.О.Бондаренко садівництво і виноградарство. К.: Вища школа, 1990. – 373с.
9. Мержаниан А.С. Виноградарство. – Москва, - Изд-во «Колос»
- 1967 -463с.
Лекція 9. Операції із зеленими частинами куща.
1.Послідовність і технологія проведення зелених операцій на
винограднику.
Операції із зеленими частинами куща - комплекс технологічних
заходів, які проводяться на виноградниках протягом вегетації. Розрізняють
операції, що діють на вегетативні частини куща - обламування пагонів,
прищипування, підв'язування пагонів, кільцювання, чеканка, проріджування листків, видалення підщепних паростків, а також на генеративні
органи — додаткове внутрішньо- та міжсортове запилення, проріджування
суцвіть, грон і ягід, закручування грон, застосування хімічних речовин
(регуляторів росту) [3].
Операції із зеленими частинами рослини спрямовані на регулювання
росту та плодоношення рослини. За допомогою операцій досягається:
найкраще розміщення у просторі, рівномірний ріст пагонів та добре їх
дозрівання; оптимальне співвідношення між плодоносними та безплідними
пагонами; одержання додаткового урожаю винограду; зменшення обсипання
та краще закладання генеративних органів; прискорення достигання врожаю;
прискорене формування виноградного куща [1,2].
Кожна операція із зеленими частинами куща має конкретну мету,
строки й техніку виконання.
Сухе підв'язування виноградних кущів - агротехнічний захід, при
якому штамб, багаторічні гілки і однорічні пагони (плодові стрілки)
виноградної рослини у період відносного спокою прикріплюють до опор.
Виконують вручну навесні одночасно або після обрізування виноградних
кущів у першій фазі вегетації. Використовують міцний підв'язувальний
матеріал - вербові пагони, лико, шпагат, відходи трикотажних і швейних
підприємств тощо [3].
Обламування пагонів - агротехнічний захід, що використовується
на виноградниках, при якому на кущах видаляється певна кількість
зелених пагонів. Завдання, строки і техніка обламування пагонів
змінюються залежно від віку насаджень, стану кущів, сортових особливостей [3].
На молодих кущах мета і завдання обламування полягають у тому, щоб
правильно розмістити в просторі органи куща та забезпечити добрий ріст
пагонів для виведення заданої форми куща. У період плодоношення
обламуванням зелених пагонів зберігають форму куща, забезпечують
оптимальну кількість на ньому пагонів та грон, встановлюють оптимальне
співвідношення
між
плодоносними
і
неплодоносними
пагонами.
Обламування зелених пагонів дає можливість скоригувати навантаження на
кущ вічками. Виноградна рослина має велику кількість вічок та бруньок, і
залежно від стану перезимівлі кущі можуть бути перевантажені вічками або
недовантажені. Перед обламуванням пагонів треба визначити, яку кількість
їх необхідно залишити на кущі, користуючись такою формулою:
N
У
nPKM
де N - кількість пагонів, які потрібно залишити на кущі, шт.; У запланований урожай винограду з 1 та, кг; п - кількість (фактично) кущів
на 1 га, шт.; Р - кількість плодоносних пагонів, соті частки відсотка; К коефіцієнт плодоношення; М - середня маса грона, кг [1].
Зелені пагони обламують при досягненні ними довжини 10-15 см,
коли помітні суцвіття. Запізнення з обламуванням призводить до
ослаблення росту плодоносних пагонів і зниження врожайності через
зменшення середньої маси грон (рис.1).
Під час обламування треба залишити на кущах пагони з найбільшою
кількістю
добре
розвинених
суцвіть.
Безплідні
пагони
необхідно
виламувати на голові та багаторічних частинах куща. На старій деревині
слід залишити тільки добре розвинені один (або два) пагони для заміни
рукава із слабим приростом чи для утворення нового рукава. Їх треба
залишати і тоді, коли кущі значно недовантажені. Необхідно починати
обламування на сортах із значним розвитком пагонів на багаторічних
частинах куща (Піно білий, Фетяска біла та ін,), і проводити два рази. На
інших сортах це роблять пізніше один раз [1].
У районах Нижньодніпровських і Шабських пісків через сильні вітри у
травні, зелені пагони треба обламувати в два строки. Під час першого
обламування видаляють зайві пагони на багаторічній деревині, а також
пагони на плодових стрілках, які мають слабкий ріст. Під час другого
обламування остаточно визначають навантаження куща пагонами. При
цьому значення має співвідношення плодоносних і безплідних пагонів [1].
Таке співвідношення найраціональніше, якщо на кожні три-п'ять
плодоносних пагони залишають один безплідний. Для столових сортів з
низьким відсотком плодоносних пагонів і великими гронами (середньою
масою близько 1 кг і більше), на кожні три плодоносних пагони залишають
один безплідний. Для технічних (винних) сортів з високим відсотком
плодоносних пагонів і невеликими гронами - на кожні чотири-п'ять
плодоносних залишають один безплідний, а для такого сорту як Піно грі всі
безплідні пагони обламують.
Зелені пагони обламують вручну. Витрати праці на 1 га насаджень
близько 5-7 людино-днів.
Підв'язування - агротехнічний захід, який використовується у
виноградарстві і полягає у прикріпленні штамба, багаторічних гілок,
однорічних і зелених пагонів виноградної рослини до опор для:
запобігання їх пошкодженню вітром або при проведенні робіт на
виноградинку рівномірного розміщення багаторічних частин куща і
зелених пагонів у просторі з метою забезпечення нормального їх росту і
плодоношення, забезпечуючи цим їх добре провітрювання і освітлення;
захисту зелених органів від приморозків; запобігання розвитку грибних
хвороб і захисту грон від доторкання до землі; полегшення проведення
механізованих робіт по догляду за на садженнями [3].
Підв'язування буває «сухе», коли до опор підв'язують штамби,
рукави, плечі кордонів, плодострілки, і «зелене», при якому підв'язують
ростучі зелені пагони [3].
Підв'язування зелених пагонів - агротехнічний захід, при якому
ростучі зелені пагони виноградних кущів підв'язують до опор. Проводять з
метою рівномірного розміщення у просторі (для кращого освітлення і
провітрювання) і розвитку зелених пагонів,
їх захисту від поломок і
забезпечення умов роботи машин на виноградниках [3].
Підв’язування
дає можливість своєчасно використовувати різні
агротехнічні заходи по догляду за кущами і ґрунтом із застосуванням
машинно-тракторних агрегатів. Пагони за вегетацію підв'язують два-три рази
і більше. Перший раз підв'язують до початку цвітіння. В міру росту пагони
підв'язують до другого, третього і четвертого ряду дроту. Пагони обов'язково
розподіляють на дроті рівномірно, не допускаючи скупчення. Найкращі
умови створюються коли на одному метрі їх міститься не більше 16 шт.
Пагони підв'язують способом "вісімки" не туго. В одну петлю заводять одиндва пагони. Підв'язують їх вертикально вгору або в злегка похилому
положенні (під кутом 45°). Використовують шпалеру з двома паралельними
дротинами (в другому і третьому рядах) і замість підв'язування пагони
заводять між дротинами [1].
Підв'язування пагонів треба проводити на маточниках підщелних лоз,
на плодоносних вкривних і невкривних виноградниках при формуванні
кущів без штамба або при низьких й середніх штамбах.
На виноградниках, де кущі сформовані на штамбах вище 1 м, зелені
пагони не підв'язують і вони вільно звисають у міжряддя [1].
Для підв'язування пагонів використовують такий підв'язувальний
матеріал: шпагат, лико, рогожу, різні синтетичні вироби, бавовняно-паперові
шнури та ін. Це роблять вручну. Проте, спочатку навесні необхідно
підв'язати багаторічні здерев'янілі частини куща - штамби, кордони, рукави
та плодові стрілки. Підв'язування здерев'янілих частин куща повинно
відповідати його формі.
Особливу увагу приділяють підв'язуванню плодових стрілок. Існує
кілька способів підв'язування плодових стрілок: вертикально вгору, похило
(під кутом 45° вгору), горизонтально, похило вниз, вертикально вниз, у
вигляді дуги, напівдуги або кільця, у вигляді спіралі та звисання вниз під
силою власної маси. Це по-різному впливатиме на проявлення полярності й
ріст та плодоношення винограду. При вертикальному підв'язуванні плодових
стрілок проявляється поздовжня полярність і апікальне домінування і пагони
відзначаються
сильним
ростом.
Процеси
росту
переважають
над
генеративними. При горизонтальному положенні плодової стрілки сильно
проявляється дорзовентральна полярність. Вічка розпускаються рівномірно
по всій довжині стрілки. Кількість плодоносних пагонів на ній більша, а
довжина кожного пагона значно менша. Переважають генеративні процеси
[1, 2].
При підв'язуванні плодових стрілок під кутом 45° гармонійно
поєднуються ріст і плодоношення кожного пагона на стрілці [1, 2].
При підв'язуванні плодових стрілок у вигляді дуга або напівдуги
поздовжня полярність проявляється в тій частині стрілки, де центральні
бруньки зимових вічок найбільш диференційовані.
У сучасній технології вирощування винограду найпоширенішим є
спосіб підв'язування плодових стрілок вертикально вгору під кутом 45°.
Прищипування верхівок пагонів - прийом, за допомогою якого
можна зменшити обсипання генеративних органів (бутонів, квіток, зав'язі), а
також посилити ріст слабо розвинених пагонів. Його застосовують для
прискореного формування кущів і одержання додаткового врожаю за
рахунок пасинків. Верхівки пагонів прищипують як на молодих, так і на
плодоносних насадженнях [1, 2] (рис.2).
Прищипування верхівок пагонів або декапітація полягає у тому, що
видаляється верхівка пагона (апекс). Припиняється на деякий час ріст
пагонів у довжину, поживні речовини перерозподіляються між різними
органами рослини. Апекс пригнічує розвиток бокових частин пагона
(суцвіть, пазушних вічок, а потім і пазушних пагонів) у зв'язку з
апікальним домінуванням, т.я. це активний споживач поживних речовин
для ростових процесів[1, 2].
Рис. 1. Обламування пагонів на
сучках й плодових стрілках.
Рис. 2. Прищипування пагонів.
Строки декапітації залежать від мети, з якою її проводять.
Верхівки пагонів прищипують для зменшення обсипання генеративних
органів за п'ять-шість днів до цвітіння. Декапітацію проводять тільки на
сильнорослих плодоносних пагонах. Слабкі пагони, а також ті, що
розвиваються на сучках заміщення, прищипувати не слід.
Ефективність цього прийому, особливо на сортах, схильних до
сильного обсипання генеративних органів (Мускат гамбурзький, Сапераві,
Рислінг, Совіньйон та ін.) досить висока. Урожай підвищується на 15-30%
[1].
Прищипування верхівок пагонів за кілька днів до цвітіння позитивно
впливає на закладання урожаю майбутнього року у вічках прищипнутого
пагона.
В південних районах виноградарства, верхівки пагонів прищипують
для одержання додаткового врожаю за рахунок пасинків. Цей прийом
застосовують тільки на ранньостиглих сортах, щоб пасинкові грона змогли
дозріти. В цьому випадку прищипують тільки сильнорослі безплідні пагони,
що виросли з нижніх вічок плодової стрілки або на багаторічній деревині.
Такі пагони слід прищипувати якомога раніше, до розпускання пазушних
вічок. За рахунок цього можна додатково одержати до 30 % урожаю [1].
Велике значення цей прийом має на молодих насадженнях, для
прискореного формування за рахунок пасинків, що дозволяє на один-два
роки скоротити виведення форми і вступ насаджень у пору повного
плодоношення.
Чеканка - хірургічний прийом, при якому видаляються не тільки коронка (апекс), а й частина вегетуючого пагона з листками. Видалення
верхньої частини пагона з молодими листками зменшує втрати вуглеводів,
поліпшує їх відтік до грон та в інші бокові органи пагона (пасинки, зимуючі
вічка) і нижче розміщені міжвузля та вузли. Чеканку пагонів проводять для
прискорення достигання ягід, збільшення вмісту цукру та інших речовин,
кращого дозрівання лози, підвищення плодоносності зимуючих вічок [1].
Строки проведення цієї операції в кожному районі виноградарства, для
кожного окремого сорту різні. Чеканку слід проводити тоді, коли їх верхівки
починають випрямлятися. Це свідчить про те, що ріст пагонів у довжину
уповільнюється.
Чеканку необхідно починати на сортах, які раніше припиняють ріст
пагонів, а на сортах із тривалішою вегетацією - пізніше.
Пагони, призначені для відсадок, не чеканять. Не проводять чеканку
також на кущах, які мають слабкий ріст пагонів.
Своєчасно виконана чеканка пагонів на 7-15 днів прискорює
достигання врожаю і на 1-3 г/100см3 підвищує вміст цукру в ягодах.
Проводять її вручну, використовуючи секатори. Проте цю операцію можна й
механізувати за допомогою машини ЧВЛ-3 (чеканщик виноградної лози) [1].
Пасинкування. Питання про те, видаляти чи залишати на кущі
пасинки, залежить від таких факторів: біологічних особливостей сорту, умов
вирощування, навантаження куща вічками, пагонами і гронами, способу формування тощо. В одному випадку їх треба видаляти, в другому - не тільки
залишати, а й штучно вирощувати [1, 2] (рис.3).
Рис. 3. Видалення пасинка на пагоні.
Пасинкування слід обов'язково проводити на підщепних сортах
винограду, де необхідно виростити добре визрілі основні пагони значної
довжини і певної товщини. Цей прийом треба застосовувати і на прищепних
(культурних) сортах винограду, коли сорт характеризується великою
природною пасинкоутворювальною здатністю, бо велика їх кількість
призводить до сильного затінення, поганого провітрювання та освітлення
листків основних пагонів, що зменшує їх фотосинтетичну діяльність і урожай
винограду [1].
На сортах, які не відзначаються високою пасинкоутворювальною
здатністю, а також при оптимальному навантаженні кущів основними
пагонами, пасинки розвиваються слабо і в невеликій кількості й до них
потрібно ставитися диференційовано: слабкі пагони треба видалити
повністю, доки вони знаходяться в трав'янистому стані та довжина їх не
перевищує 5-10 см; сильні, добре розвинеш пасинки слід укоротити,
залишивши три-п'ять нижніх листків.
Якщо кущі недовантажені, пасинки видаляти недоцільно, оскільки
сильний їх розвиток свідчить, що порушена кореляція між кореневою
системою та надземною частиною кущ. Для кращої облистненості куща
пасинки треба залишити і обмежитися тільки прищипуванням їх верхівок
перед початком достигання врожаю. Слід залишити пасинки на кущах, пошкоджених морозами або приморозками. При недовантаженні кущів
гронами добре розвинені пасинки треба залишити. Не слід видаляти всі
пасинки під час формування кущів на молодих виноградниках. Навпаки, їх
необхідно штучно вирощувати і формувати з них ті чи інші елементи
структури куща. На плодоносних виноградниках добре розвинені й визрілі
пасинки можна використовувати для навантаження куша вічками тоді, коли
пошкоджені зимуючі вічка основного пагона [1].
Пасинкування виконують вручну за допомогою секатора.
Кільцювання - агротехнічний захід, що полягає у видаленні з
пагона, штамба, рукава або плодової стрілки кори шириною від 3 до 10
мм (рис.4). Аналогічний ефект дає обв'язування, стискування кори дротом
або круговий надріз без знімання кори з періодичним повторенням через 710 днів. Кільцювання затримує рух нисхідного току пластичних речовин і
сприяє їх нагромадженню вище кільця, посилюючи живлення суцвіть,
грон. Особливо ефективне на столових сортах. Збільшує розмір ягід, їх
забарвлення, покращує смакові й поживні властивості, прискорює
дозрівання, підвищує урожай і вихід стандартного винограду. Залежно від
поставленого завдання кільцювання проводять: на початку цвітіння - для
покращання зав'язування ягід; у фазі росту ягід - для збільшення їх розміру;
на початку достигання винограду - для його прискорення. Кільцювання
здійснюють ножем з подвійним лезом або спеціальним пристроєм [3].
Рис. 4. Кільцювання пагонів.
Кільцювання ефективне на сортах із повною партенокарпією:
обсипання квіток і зав'язі зменшується на 15 %, маса грона збільшується, а
вміст цукру в ягодах - на 2,5 г/100 см3. Але, велика кількість ран, нанесених
при багаторазовому кільцюванні, погіршує стан виноградного куща. Тому
кільцювання проводять не на всіх пагонах (або стрілках) куща, щоб
зменшити його негативний вплив. Щорічне кільцювання пагонів, стрілок,
рукавів значно ослаблює кущ. Його продуктивне довголіття скорочується і
становить менше 20 років. Тому, даний прийом застосовують через два-три
роки, щоб відновити життєздатність рослини [1].
У промисловій культурі винограду в Україні кільцювання практичного
значення майже не має. Його використовують в наукових дослідженнях і на
присадибних ділянках. Цей захід проводять вручну, використовуючи
спеціально сконструйований прилад [1].
Проріджування листків, освітлення грон - агротехнічний захід,
який полягає у частковому видаленні листків із виноградних куща у зоні
розміщення грон. Проводять перед початком дозрівання ягід. При цьому на
пагонах видаляють 3-4 нижні листки, які до цього часу старіють, жовтіють
і знижують свою продуктивність. Прорідження листків поліпшує умови
освітлення та аерації кущів, особливо в зоні розташування грон, що
прискорює дозрівання ягід, нагромадження в них ароматичних і барвних
речовин, сприяє формуванню більш міцної і еластичної шкірочки з
рівномірним пруїновим нальотом, полегшує захист винограду від шкідників і хвороб. Використовують здебільшого при вирощуванні столових
сортів винограду в районах із високою вологістю і недостатньою
забезпеченістю теплом [3].
У зв'язку з тим, що цей прийом проводять із застосуванням хімічних
сполук (хлорату магнію), його називають (дефоліацією, яка відома давно, її
застосовують у виноградному розсадництві (на виноградній шкілці) і на
плодоносних виноградних насадженнях. Мета застосування прийому на
плодоносних виноградниках така: скорочення періоду вегетації кущів,
поліпшення провітрювання грон, зниження захворювання грон у період
достигання урожаю, поліпшення освітленості й температури в зоні
розміщення грон, зменшення транспірації, кращого "загару" ягід для надання
їм кращого вигляду, підвищення цукристості ягід, полегшення збору врожаю.
Дефоліацію на плодоносних виноградниках проводять за 7-15 днів до
збирання врожаю. Ефективний цей прийом у північних районах виноградарства при вирощуванні столових сортів винограду. Останнім часом
інтенсивно вивчається можливість застосування дефоліації на винних сортах
при збиранні врожаю комбайнами [1].
Проріджування суцвіть - агротехнічний захід, який полягає у
видаленні окремих суцвіть або їх частин з метою регулювання врожаю
винограду.
Проводять
переважно
на
столових
сортах
у
випадку
перевантаження кущів урожаєм. Окремі суцвіття (звичайно верхні по
довжині пагони, менш розвинуті) видаляють у можливо ранні строки,
залишаючи по одному-два суцвіття на пагоні. Часткове проріджування
суцвіть, що полягає у вкорочуванні їх верхівки приблизно на одну третину,
проводять дещо пізніше. Проріджування суцвіть сприяє встановленню
оптимального співвідношення між площею листкової поверхні куща та
врожаєм, активізує надходження поживних речовин та залишених суцвіть,
поліпшує розвиток органів квіток, запилення та зав'язування ягід [3].
Штучне запилення винограду - штучне перенесення пилку з
тичинок однієї квітки на приймочку маточки другої. У виноградарстві
застосовується на плодоносних насадженнях як спеціальний агротехнічний
захід у доповнення до природного запилення для кращого запліднення
квіток і зав'язування ягід з метою підвищення врожаю, при гібридизації з
метою
одержання
додатковому
нових
штучному
сортів.
запиленні
Способи
нанесення
винограду:
пилку
струшування
при
кущів;
продування кущів струменями повітря з ранцевого або тракторного обпилювача, гвинта вертольота, нанесення пилку пухівками тощо (рис.5).
Штучне запилення сприяє підвищенню врожаю на 20- 25%.
Особливо воно важливе при вирощуванні сортів столового винограду з
функціонально-жіночим типом квітки [3].
Додаткове
запилення
винограду.
Додаткове
запилення
-
технологічний захід, який проводиться у фазі цвітіння винограду для
запліднення квітів. Сприяє підвищенню врожаю і якості грон.
Переважна більшість культурних сортів винограду має двостатеву будову
квітки, а пилок їх здатний запліднювати сім'ябруньку і в подальшому зав'язь
перетворюється у соковиту нормальну ягоду. Якщо таке запліднення не
відбулося, то спостерігається масове утворення дрібних ягід. У деяких сортів
винограду, що мають функціонально жіночу квітку, пилок не здатний
запліднити сім'ябруньку і ягода взагалі не утворюється. Такі сорти не дають
урожаю навіть за сприятливих умов для цвітіння. Виникає необхідність
додаткового запилення як перших, так і, особливо, других сортів винограду
[1].
Рис. 5. Поллінізатори, їх конструкція й використання для запилення
(розміри в міліметрах).
Потреба у додатковому внутрішньосортовому запиленні винограду з
двостатевою будовою квітки виникає тоді, коли створюються несприятливі
умови для перенесення
пилку, а саме: якщо під час цвітіння винограду
випадають дощі, спостерігаються тумани, надмірні роси, безвітряна погода.
Ці умови не сприяють перенесенню пилку з одного суцвіття на інше. У
цьому випадку обов'язково застосовують розхитування шпалерного дроту,
прохід тракторних агрегатів із незаповненим обприскувачем тощо [1].
Ці прийоми треба застосувати на початку, в період масового і
наприкінці
цвітіння.
Проте
можна
обмежитися
тільки
одноразовим
застосуванням цих заходів у період масового цвітіння. Ефективність їх на
таких насадженнях досить висока - урожайність винограду підвищується на
15- 45 %, кількість цукру в ягодах збільшується на 1,3- 2,0 г/100 см3 .
При міжсортовому додатковому запиленні (в літературі його іноді
називають штучним) застосовують такі самі ж заходи, як і при
внутрішньосортовому запиленні, але під час закладання виноградників треба
спочатку підібрати сорти запилювачі. При цьому до них пред'являють такі
вимоги: вони повинні мати велику кількість здатного до запліднення пилку,
строки, темпи та ритм цвітіння у них мають збігатися із тим сортом, для
запилення і запліднення якого їх висаджують; строки достигання врожаю та
напрям його використання мають бути близькими (краще, щоб вони
збігалися) до запилювального сорту. Без таких заходів урожай цих сортів
винограду одержати практично неможливо.
Проріджування ягід у гроно дає можливість регулювати кількість ягід
у гронах, що сприяє збільшенню розміру і маси та кращому провітрюванню
грон. Цей захід має обмежене застосування. Кращі строки проріджування після цвітіння при досягненні ягодами розміру горошини. При цьому
видаляють менш цінні ягоди: на верхівці грона, на кінцях крил, крайні з
трьох на розгалуженні. Видаляють від 10 до 30 % ягід. Особливе значення
має для столових сортів винограду при культурі їх у теплицях, де
спостерігається пошкодження ягід. При формуванні більш рихлих грон
поліпшується їх аерація, збільшується надходження поживних речовин до
залишених ягід, внаслідок чого на 25-35 % збільшуються маса грона та на 15
% урожайність. Проріджування ягід у гроні проводять вручну - спеціальними
тупими ножицями. Для цього можна використовувати хімічні препарати
(етрел) [1].
Регулятори росту або фітогормони - сполуки, які стимулюють або
гальмують ріст і плодоношення. Такими регуляторами можуть бути природні
сполуки і синтезовані препарати.
У виноградарстві регулятори росту застосовують
у виноградному
розсадництві та на плодоносних насадженнях. При виробництві садивного
матеріалу винограду регулятори росту використовують для кращого
укорінення чубуків, поліпшення зростання щеп, а також при дефоліації
листків перед викопуванням саджанців. Обробка зелених або здерев'янілих
(дозрілих) чубуків винограду синтетичними регуляторами росту поліпшує
обмін речовин та відтік їх до місця утворення коренів, внаслідок чого
прискорюється ріст і розвиток кореневої системи, поліпшується якість
садивного
матеріал.
В
цьому
випадку
застосовують
гетероауксин,
індолілоцтову кислоту (ІОК), індолілмасляну кислоту (ІМК), янтарну
кислоту, комплекс мікроелементів [1].
Для кращого зростання підщепи з прищепою використовують янтарну
кислоту, сульфат марганцю або комплекс мікроелементів, а для дефоліації
листків перед викопуванням саджанців - хлорат магнію.
На
плодоносних
виноградниках
хімічні
сполуки
та
речовини
застосовують для поліпшення плодоутворення, а також для регулювання
росту вегетативних органів. У першому випадку найактивніше діє гіберелін,
який застосовують на безнасінних сортах винограду [1, 2].
Для регулювання росту вегетативних органів плодоносних кущів
винограду застосовують препарат тур (60%-й водний розчин). Для цього за
два тижні до цвітіння виноградні кущі обприскують водним розчином
препарату тур у концентрації 0,05-0,01% (на 1 га 1,2-1,5 л препарату).
Внаслідок ріст пагонів зменшується на 30-35 %, що створює сприятливі
умови для перерозподілу поживних речовин всередині куща. Вони краще
надходять у генеративні органи і це зменшує їх обсипання, збільшує
кількість ягід у гроні й відповідно урожай винограду. Найбільший ефект тур
дає на насадженнях сортів з рихлими гронами. З врахуванням сильної дії
туру на виноградну рослину і для забезпечення збалансованого росту,
розвитку та плодоношення виноградні кущі обробляють через рік.
З метою запобігання переростанню пагонів прищепи цей препарат
використовують і при вирощуванні щеплених саджанців, особливо тоді, коли
щепи тривалий час знаходилися на загартуванні.
Список використаної літератури
1. Дудник М.О., Коваль М.М., Козар І.М., Лянний О.Д.,
Хреновськов Е.Д. Виноградарство. -К.: Урожай, 1999.- 287с.
2. Смирнов К.В., Калмыкова Т.И., Морозова Г.С.
Виноградарство. /Учебник. - М.: Агропромиздат, 1987.
3. Бондаренко А.О. Виноградарство. Ілюстрований
термінологічний словник. - К.: Урожай, 1994. – 111с.
4. Коваль Н.М., Е.С.Комарова, О.А.Мартьянова. Настольная
книга виноградаря. - К.: Урожай, 1989. – 207с.
5. Мержаниан А.С. Виноградарство. – Москва, - Изд-во «Колос»
- 1967 -463с.
Лекція 10. Догляд за виноградником. Обробіток ґрунту і система
живлення та захист від хвороб та шкідників на виноградниках.
Зрошення на виноградниках. Збір урожаю винограду.
1.Обробіток ґрунту на виноградниках.
2.Осінньо-зимовий обробіток ґрунту.
3.Весняно-літній обробіток ґрунту.
4.Періодичне оновлення плантажу.
5.Застосування гербіцидів на виноградниках.
6.Механізація виробничих процесів у виноградарстві
7.Удобрення виноградників.
8.Зрошення виноградних насаджень
9.Захист виноградників від хвороб і шкідників.
10.Інтегрована система захисту винограду від хвороб і шкідників.
11. Хвороби виноградного садивного матеріалу.
12. Збір урожаю винограду
1.Обробіток ґрунту на виноградниках. Завдання і мета, які
вирішуються за допомогою утримання та обробітку ґрунту на виноградниках,
включають збереження та нагромадження вологи, створення сприятливого
водного і повітряного режимів, поліпшення мікробіологічної діяльності,
боротьба з бур'янами, заорювання органічних решток, вкривання та
відкривання виноградних кущів, внесення і заорювання добрив, зрошення,
меліорація ґрунту (гіпсування та вапнування). На виноградниках ґрунт у
вертикальному розрізі поділяється на три, нерівнозначні для рослини, шари:
поверхневий (захисний), основний, в якому розміщується більша частина
живильних коренів; запасний, де можуть розміщуватися живильні корені.
Щорічно обробляють головним чином поверхневий шар і частково основний. Сукупність прийомів обробітку ґрунту на виноградниках
(захисного й основного шарів) називають системою обробітку ґрунту.
Кількість цих прийомів, мета, завдання і техніка виконання зумовлюються
системою утримання грунту [1, 2].
Залежно від грунтово-кліматичних умов і способу культури винограду
виділяють такі системи утримання ґрунту на виноградниках: чорний пар;
паросидеральна
система;
задерніння
або
залуження;
мульчування.
Найважливіших вимога - мінімалізація обробітку ґрунту, бо руйнується
дрібногрудочкувата структура ґрунту , зростає ущільненість ґрунту.
Система утримання ґрунту на виноградниках має відповідати грунтовокліматичним умовам і разом з тим забезпечувати збереження природної
родючості ґрунту, а система обробітку повинна не допускати згубної його
ущільненості.
Мульчування дає можливість майже повністю зберегти вологу в
ґрунті, поліпшити мікробіологічні процеси, підвищити температуру й
зменшити амплітуду її коливання, що позитивно впливає на ріст, розвиток і
діяльність кореневої системи, а це підвищує урожай винограду, прискорює
його достигання, поліпшує якість винограду, зменшує ерозію ґрунту,
особливо на виноградниках, розміщених на схилах, а також майже повністю
або набагато скорочує кількість прийомів обробітку ґрунту, що зменшує його
ущільненість. Це нульова система обробітку ґрунту [1, 2].
Для мульчування застосовують матеріали: тирсу, солому, очерет, торф,
гній (переважно перепрілий), руберойд, папір, різноманітні (за товщиною і
забарвленням) полімерні плівки тощо.
Мульчування, як систему утримання ґрунту на виноградниках,
найдоцільніше застосовувати на крутих схилах, у гірських районах,
Закарпатті та інших районах.
Система утримання ґрунту під задернінням або залуженням пов'язана
з
водозабезпеченістю
району
та
способом
вирощування
винограду.
Застосовувати її слід тільки в районах невкривного виноградарства за
достатньої кількості опадів (понад 900 мм за рік). Задерніння або залуження
ґрунту провадять тільки на плодоносних насадженнях. На молодих і тих, що
вступають у плодоношення виноградниках, застосовувати цю систему
недоцільно.
черезрядним,
Задерніння
або
залуження
може
тривалим
чи
короткочасним
бути
суцільним
(один-два
роки).
або
Його
застосовують насамперед у гірських районах, на крутих схилах, але ця
система утримання ґрунту можлива й на рівнині. Позитивне те, що за
рахунок
зменшення
кількості
прийомів
по
обробітку
ґрунту
його
ущільненість зменшується, ґрунт забезпечується органічною речовиною за
рахунок відмирання коренів та періодичного заорювання стебел, а на схилах
майже повністю виключається ерозія. Для задерніння навесні висівають
однорічні та багаторічні трави (вівсяницю, конюшину, райграс, еспарцет
тощо). В міру відростання стебел, їх скошують і залишають у радах як
мульчу. Задерніння знижує вологозабезпеченість виноградних насаджень,
зменшує приріст вегетативних органів, але урожай та якість зберігаються [1,
2].
Паросидеральна система передбачає чергування чорного пару з
висівом однорічних трав (сидератів) та наступним заорюванням їх
вегетативної маси. Ця система ефективна при вирощуванні винограду на
малородючих, з невеликим вмістом органічних речовин, еродованих ґрунтах
схилів (опідзолені буроземи Закарпаття). Сидерати зменшують ерозію
ґрунту, позитивно впливають на родючість та поліпшуються фізикомеханічні
властивості,
активізується
діяльність
корисних
груп
мікроорганізмів. Сидерати наближаються до гною. Заорювання 1 т зеленої
маси рівнозначно внесенню в ґрунт 0,3 т гною. Паросидеральна система
менше прив'язана до екологічних умов та способу культури винограду, її
можна застосовувати у районах з достатньою вологозабезпеченістю і
посухостійких, у зонах невкривного та укривного виноградарства. Але, для
застосування цієї системи в районах з нестачею води слід додатково
проводити зрошення, а в зонах укривного виноградарства сидерати висівати
тільки навесні й через рік, тоді як у більш сприятливих умовах щодо
водозабезпечення і в зонах невкривного виноградарства - один раз у тричотири роки. Для цього використовують бобові культури - горох, вику, чину,
нут, фацелію або сумішки бобово-злакових культур, вико-вівсяні сумішки,
вики з житом та ін. При сівбі їх восени масу заорюють навесні, до початку
основних робіт на винограднику на глибину 15-20 см. Перед заорюванням
зелену масу подрібнюють дисками.
Система утримання ґрунту під чорним паром найменш досконала,
оскільки потребує великої кількості прийомів обробітку ґрунту, переважну
більшість яких виконують з використанням машинио-тракторних агрегатів,
які значною мірою ущільнюють ґрунт, руйнують його дрібнозернисту
структуру.
Переважна більшість виноградних насаджень України розміщена в
зонах, де застосовують цю систему. Вона включає виконання конкретних
агротехнічних прийомів по обробітку ґрунту як у міжряддях, так і в рядах.
Залежно від пори року, способу культури винограду (вкривна чи невкривна,
зрошувана чи незрошувана, рівнинна або гірська) та віку насаджень кількість
таких агротехнічних заходів, мета і завдання, що ставляться перед ними, їх
параметри, машини і знаряддя, за допомогою яких виконують ці заходи,
будуть різними. Для кращого розуміння агротехнічні заходи залежно від
пори року поділяють на такі, що виконують в осінньо-зимовий і веснянолітній періоди року. Окремо виділяють заходи, які застосовують для
оновлення плантажу [1, 2].
2.Осінньо-зимовий обробіток ґрунту. На молодих і плодоносних
виноградниках восени треба орати міжряддя з обертанням пласта та
перекопувати ґрунт у рядах. Такий обробіток ґрунту сприяє повнішому і
глибшому його провітрюванню, поліпшує просочування води й перешкоджає
її
поверхневому
стоку.
Знеструктурений
верхній
шар
замінюється
структурнішим з нижніх шарів. Це значно поліпшує структуру, зберігає
водостійкість агрегатів верхнього шару протягом року на 43-48 %, тоді як
при осінньому щорічному чизелюванні або глибокому розпушуванні без
обертання пласта водостійкість верхнього шару ґрунту із року в рік
знижується до 33 %.
Під час оранки зменшується засміченість виноградників. Заорюються
личинки шкідників (скосарів, хрущів) та збудники хвороб. Осінню оранку
міжрядь та перекопування ґрунту в рядах починають після збирання врожаю.
У районах укривного виноградарства осінній обробіток ґрунту
збігається з вкриванням або підгортанням кущів винограду. Кущі треба
вкривати розпушеним ґрунтом, оскільки вкривання їх перезволоженим
ґрунтом не забезпечує захисту рослин від морозів і часто призводить до
випрівання вічок [1, 2].
Виноградні кущі під час зимівлі укривають шаром ґрунту над лозою
завтовшки 25—30 см. Вкривання або підгортання кущів на зиму треба
закінчити до настання сильних осінніх приморозків, бо спостерігається
масова загибель бруньок (навіть коли і не було великих морозів взимку)
через те, що вони вже були пошкоджені ранніми осінніми приморозками.
У районах невкривного виноградарства на супіщаних, суглинкових,
чорноземних, мергелястих, шиферних ґрунтах оранку можна проводити
протягом зими. Проте, обробляти замерзлий ґрунт дуже важко, лоза в цей час
дуже крихка й легко ламається від незначних ударів. Глинисті та кам'янисті
ґрунти починають орати після дощів: тоді вони легше розпушуються,
вивітрюються, розсипаються на дрібні грудочки. Надмірно зволожені
глинисті ґрунти орати важко, брили погано провітрюватимуться. Осіння
оранка ґрунту на виноградниках збігається із внесенням добрив. Тому
глибина осіннього обробітку ґрунту залежить не тільки від ґрунтових та
кліматичних умов вирощування винограду, а й від необхідності внесення
добрив у шар ґрунту, де знаходиться основна маса живильних коренів.
У південних районах виноградарства без зрошення ґрунт наприкінці
літа стає висушеним і коренева система розвивається в глибоких його шарах.
Тут треба застосовувати глибшу оранку. Пошкодження поверхневих коренів,
якщо добре розвинені нижні (п'яткові), при глибокій оранці та внесенні
добрив великої шкоди виноградному кущу не завдає. У північних районах
виноградарства, де коренева система розвивається у верхніх, добре прогрітих
і зволоженіших шарах грунту і де, у зв'язку з цим, глибина осінньої оранки
повинна бути дещо меншою ніж у південних районах, при внесенні добрив
перед оранкою можна орати майже на таку саму або дещо меншу глибину, як
і в південних районах. Якщо в південних районах вона повинна становити
25-30, то в північних – 20-22 см. Перед оранкою міжрядь ґрунт у рядах треба
перекопувати або розпушувати спеціальними пристроями, що додаються до
знарядь, якими обробляють перед оранкою ґрунт у міжряддях [1, 2, 3 ].
Осінньо-зимовий обробіток ґрунту на виноградниках у районах
зрошуваного виноградарства мало чим відрізняється від обробітку на
незрошуваних виноградниках. Проте слід пам'ятати, що під впливом
зрошення ґрунт ущільнюється, тому після закінчення збирання врожаю ґрунт
у міжряддях необхідно розпушувати на глибину 50-55 см, особливо при
наземному способі зрошення та наступному застосуванні вологозарядкового
поливу. Це сприяє поліпшенню водно-фізичних властивостей ґрунту,
значному збільшенню кількості активних вбирних коренів та підвищенню
врожайності винограду на 21-40 %. При наземному способі зрошення для
наступної вологозарядки необхідно нарізувати борозни-щілини.
3.Весняно-літній обробіток ґрунту. Основна мета обробітку ґрунту у
весняно-літній період - створення умов, для зменшення випаровування
вологи. Досягти цього можна систематичним розпушуванням ґрунту в рядах
та міжряддях, знищенням бур'янів. Кількість розпушувань ґрунту в рядах і
міжряддях, строки та глибина їх проведення залежать від грунтовокліматичних умов, способу вирощування винограду, забур'яненості та інших
факторів [1, 2, 3 ].
У районах укривного виноградарства початок весняного обробітку
ґрунту збігається з відкриванням кущів. Спочатку треба відкривати кущі
сортів з пізнім розпусканням вічок (Карабурну, Каберне Совіньйон,
Ркацителі, Сенсо та ін.).
Щоб зменшити випаровування вологи з грунту як на вкривних (ще до
відкривання кущів), так і на невкривних виноградниках, міжряддя треба
заборонувати. Зразу ж після обрізування кущів, видалення обрізаної лози з
міжрядь і ремонту опор, починають пізньовесняний і літній обробіток ґрунту.
Мета його - підтримування верхнього шару протягом вегетації у
розпушеному і чистому від бур'янів стані. Кількість, строки і глибина
розпушувань залежать від метеорологічних умов року, засміченості ґрунту та
його властивостей, способів культури винограду. Агротехнічні заходи з
розпушування ґрунту машинно-тракторними агрегатами призводять до його
ущільнення. Тому, кількість розпушувань треба звести до мінімуму,
застосовувати їх своєчасно і тільки в крайній необхідності, поєднуючи в
одному агротехнічному заході декілька операцій (розпушування з внесенням
добрив, культивацію з боронуванням тощо). У південних посушливих
районах кількість літніх розпушувань ґрунту має бути більшою, ніж у
північних. У дощове літо при посиленому рості бур'янів, кількість обробітків
збільшують. На зрошуваних виноградниках його розпушують частіше, ніж на
суходільних. Дуже важливе тут своєчасне розпушування ґрунту після
поливів [1, 2, 3 ].
Особливістю обробітку ґрунту на пісках є те, що без потреби не слід
розпушувати. Надто частий обробіток - причина розвіювання піску,
видування його з рядів винограднику, що призводить до засікання пагонів.
На молодих виноградниках, які ростуть на пісках, перший раз ґрунт
розпушують у міжряддях після того, як зміцніють молоді зелені пагони. Для
закріплення пісків, при доброму їх зволоженні, перед закладанням
винограднику на ділянці висівають озиме жито або люпин. Під час садіння
винограду травостій скошують у рядах, а в міжряддях залишають доти, поки
зміцніють пагони.
Строки проведення культивацій мають велике значення. Надто рання
культивація (слідом за випаданням дощів) призводить до утворення брил,
ущільнення ґрунту та погіршення його фізичних властивостей. Запізнення з
проведенням культивації викликає непродуктивні втрати поживних речовин
та волога ґрунту, утруднює боротьбу з бур'янами.
Глибина розпушування міжрядь винограднику при утриманні ґрунту
під чорним паром передбачає: першу літню культивацію проводять на
глибину 12-15 см, а глибину кожної наступної зменшують на 2-3 см, щоб
запобігти утворенню ущільненого шару ("підошви"). Останню літню
культивацію виконують на глибину 21-22 см. Така глибина розпушування
ґрунту в міжряддях винограднику рекомендується на всіх ґрунтах для всіх
способів культури винограду [1, 2, 3 ].
У виноградарів склалася поговірка: два глибоких розпушування ґрунту
в міжряддях винограднику рівнозначно одному поливу.
4.Періодичне оновлення плантажу. Виноград дає найвищі врожаї,
коли його садять по суцільній глибокій оранці (65—70 см), яка називається
плантажем. Плантаж потрібний для того, щоб створити сприятливі умови
для розвитку кореневої системи виноградних кущів у глибоких шарах ґрунту.
Основна маса коренів знаходиться на глибині 35—50 см. Глибока коренева
система винограду забезпечує більшу стійкість проти посухи та низьких
зимових температур. У перші роки після садіння винограду по суцільному
плантажу в глибоких шарах ґрунту створюються найкраші умови для
розвитку кореневої системи (достатня кількість поживних речовин, вологи і
повітря). З часом плантаж ущільнюється як природно, так і особливо у
зв'язку із щорічним багаторазовим застосуванням машинно-тракторних
агрегатів по догляду за кущами та ґрунтом. Внаслідок цих причин плантаж
втрачає початкову пухкість, що призводить до погіршення повітряного
обміну, нагромадження вологи, живлення, різкого зниження активності
мікроорганізмів. Це негативно впливає на ріст і плодоношення виноградних
кущів. Встановлено, що через ущільненість ґрунту щорічно втрачається
майже 35 % урожаю винограду. У зв'язку з цим виникає необхідність
відновлення початкового стану ґрунту на виноградниках. Цього досягають
глибоким (до початкової глибини) розпушуванням ґрунту. Перше оновлення
плантажу проводять через 10-12 років після закладання виноградників, а
наступне — через кожні п'ять - сім років. Щоб пошкодження кореневої
системи не впливало негативно на загальний розвиток та життєдіяльність
кущів, плантаж необхідно оновлювати протягом двох, а іноді трьох-чотирьох
років. При цьому його оновлюють у кожному другому, третьому або
четвертому міжрядді. Кращий ефект дає поєднання глибокого розпушування
з одночасним внесенням мінеральних й органічних добрив.
Найкращий час для оновлення плантажу — осінь, коли грунт помірно
вологий [1, 2, 3 ].
5.Застосування гербіцидів на виноградниках. Для знищення бур'янів
застосовують
особливостей.
різні
заходи
боротьби
Найскладнішою
є
з
урахуванням
боротьба
з
їх
біологічних
кореневищними
та
коренепаростковими бур'янами — пирієм і свинорієм. Заходи боротьби з
ними полягають в осінній та весняний оранці на глибину залягання основної
маси кореневищ з наступним видаленням їх у винограднику та спалюванням.
До найнебезпечніших багаторічних бур'янів належать осот, березка, пирій,
гірчак, а з однорічних — щириця біла, лобода, рутка, грицики та ін.
На виноградниках рекомендується використовувати такі гербіциди:
басту, глісол, набу, поаст, раундап, фюзилад супер.
Молоді рослини дуже чутливі до гербіцидів, тому їх використовують
тільки на плодоносних виноградниках. Гербіциди, потрапляючи на листки
винограду, пошкоджують їх. Тому при обприскуванні вегетуючих бур'янів
треба застосовувати захисні пристрої у вигляді спеціальних щитів, які
встановлюють над штангою обприскувача. Гербіциди нагромаджуються в
ґрунті, тому доцільно чергувати механічні заходи (розпушування ґрунту) з
хімічними [1, 2, 3 ].
Гербіциди застосовують тоді, коли агротехнічні (механічні) заходи
недостатньо ефективні та при середній і високій засміченості насаджень:
більше як 15 однорічних і понад 1-3 багаторічних бур'янів на 1 м2. При
незначній засміченості насаджень злісні бур'яни знищують за допомогою
гербіцидів, а потім ґрунт підтримують у чистому й розпушеному стані за
допомогою механічних заходів.
Гербіциди не слід застосовувати тривалий час. Їх використовують не
більше двох років підряд або через рік.
Норми витрат гербіцидів залежать від властивостей ґрунту та його
засміченості. На важких ґрунтах норми збільшують, а на легких -
зменшують. Витрата робочого розчину становить до 600 л/га.
Застосування гербіцидів потребує
дотримання техніки безпеки:
працюючі повинні мати спецодяг, респіратори, окуляри та рукавиці (краще
гумові).
6.Механізація виробничих процесів у виноградарстві здійснюється
такими машинами:
1. Грунт перед садінням саджанців обробляють плантажними плугами
ППН-50 і ППУ-60 на глибину до 60 см. Якщо ґрунти важкі, засмічені
камінням, рештками деревини, то ґрунт попередньо глибоко розпушують на
глибину до 80 см глибокорозпушувачем РН-80Б.
2. Саджанці та живці винограду садять за допомогою універсального
ручного гідробура ГБ-35/8. Установка з чотирьох гідробурів дає можливість
за одну зміну зробити до 320 ямок.
3. Під час ремонту виноградних насаджень застосовують ямокопач
КЯУ-100М, який обладнують бурами діаметром 30; 60; 80 і 100 см. Глибина
ямок 60 см. За одну зміну можна приготувати 80—100 ямок.
4. Для встановлення шпалерних стояків використовують стовпостави
СП-2, СВГ-1В та запресовник стовпів ЗСВ-2.
5. Для виконання комплексу робіт по догляду за виноградниками
застосовують плуг-розпушувач виноградників ПРВМ-3 з пристроями:
ПРВМ-11000 (для обробітку ґрунту в рядах), ПРВМ-12000 (для накривання
ґрунтом двох рядів виноградинка), ПРВМ-13000 (для укладання виноградної
лози вздовж ряду з одночасним накриванням її ґрунтом), ПРВМ-14000 (для
внесення в ґрунт мінеральних добрив на глибину до 25 см), ПРВМ-19000
(для нарізування поливних борозен завглибшки до 25 см).
6. Для повного відкривання виноградної лози використовують машину
МОВ-2, а для довідкривання — машину ОВП-0,45А.
7. Виноградні саджанці викопують плугом ВПН-2 [1, 2, 3 ]..
7.Удобрення виноградників. За даними наукових досліджень, при
урожайності винограду 10 т/га він виносить з ґрунту 50— 80 кг азоту, 20—40
фосфору та 70—100 кг калію (Бондаренко С. Г., 1986).
Для
нормальної
життєдіяльності
рослин
винограду
потрібні
макроелементи: азот, фосфор, калій, кальцій, магній, залізо, сірка (частина з
них входять до складу білків) та в менших нормах мікроелементи: бор, цинк,
марганець, молібден, кобальт та ін.
Роль у живленні та вплив окремих поживних елементів на ріст,
розвиток і фізіологічний стан рослин відомі з курсу агрохімії. Потреба
винограду в поживних елементах в окремі фази вегетації неоднакова. Під час
активного росту пагонів, листків, суцвіть йому необхідна велика кількість
азоту, а у фазах цвітіння та достигання ягід — фосфору і калію.
Надлишок азоту в ґрунті викликає сильний ріст пагонів і листків,
затримує достигання ягід, рослини втрачають морозо- та зимостійкість.
Фосфор
сприяє
нагромадженню
крохмалю
і
цукру,
кращому
достиганню ягід та пагонів винограду [1, 2, 3 ].
Калій сприяє прискореному росту пагонів, надходженню в них
поживних речовин, підвищує стійкість рослин проти посухи, морозів,
грибних хвороб, відіграє значну роль у підвищенні якості винограду і вина.
Кальцій позитивно впливає на розвиток кореневої системи, але
надлишок його в ґрунті викликає хлороз листків.
Залізо та магній відіграють важливу роль в утворенні хлорофілу. При
нестачі цих елементів рослини хворіють хлорозом листків.
Органічні добрива поліпшують поживний, водний, тепловий та
повітряний режими ґрунту та його структуру, стимулюють діяльність
мікроорганізмів.
Для виноградарства України важливе практичне значення мають гній,
різні компости, пташиний послід, гноївка, а також зелені добрива.
На виноградниках застосовують прості та комплексні мінеральні
добрива.
Комплексні добрива е подвійні: азотно-фосфорні (амофос, нітрофос) і
азотно-калійні (калійна селітра) та потрійні: азотно-фосфорно-калійні
(нітрофоска, карбоамофоска). Рідкі комплексні добрива містять водні
розчини азоту, фосфору, калію. Комплексні добрива застосовують на всіх
ґрунтових відмінах, де ростуть виноградники в Україні. Порівняно з
простими
добривами
вони
більш
технологічні,
краще
засвоюються
рослинами [1, 2, 3 ].
Удобрення молодих виноградників. Якщо під плантажну оранку та
під час садіння саджанців добрива внесли в оптимальних нормах з
урахуванням вмісту поживних речовин у ґрунті, молоді насадження до
плодоношення удобрювати не потрібно. Коли ж добрив не вносили, то на
другий-третій
роки
життя
кущів
норми
їх,
залежно
від
ступеня
забезпеченості ґрунту поживними речовинами, будуть такі: азотних — 50 %,
фосфорних і калійних — 30 % від норми основного внесення їх на
плодоносних виноградниках. Наприклад, на чорноземах південних за низької
забезпеченості грунту поживними речовинами норми основного внесення
добрив становлять, кг/га: азоту — 100; фосфору — 150; калію — 180. При
цьому норма добрив на молодому винограднику буде N50Р50К60. Добрива
вносять рано навесні та в підживленнях на глибину 30—35 см на віддалі 60
см від осі ряду кущів [1, 2, 3 ].
Удобрення плодоносних виноградників. Потребу виноградників у
добривах, види, норми, строки і способи їх внесення визначають на основі
багаторічних досліджень, які проводять науково-дослідні установи. Ці дослідження супроводжуються детальними агрохімічними, агробіологічними,
агрометеорологічними, фізіологічними та іншими аналізами, обліками і
спостереженнями, що дає можливість надати виробництву обґрунтовані
рекомендації.
У кожному господарстві для раціонального використання добрив
норми їх внесення розраховують на запланований урожай винограду При
цьому,
користуючись
агрохімічними
картами,
визначають
ступінь
забезпеченості ґрунту основними поживними речовинами. Крім того,
необхідно мати дані про рівень вологозабезпеченості рослин, розвиток однорічного приросту, урожайність та якість винограду, винос поживних
речовин з урожаєм.
За рівнем вологозабезпеченості виноградники поділяють на дві групи:
забезпечені, де є регулярне зрошення або достатнє природне зволоження
(Закарпаття), та незабезпечені — це основні площі виноградників, що
розміщені в степових посушливих районах України з недостатнім та
нестійким зволоженням ґрунту. На забезпечених вологою насадженнях
значно збільшується потреба в добривах, окупність їх урожаєм вища.
Ступінь розвитку однорічного приросту встановлюють за кількістю
повноцінних пагонів на гектар. Для більшості європейських сортів винограду
їх кількість повинна становити 20—40 тис. шт./га. Приріст буде ослабленим,
якщо повноцінних пагонів менше 20 тис, шт., і сильним — коли їх понад 40
тис. шт./га (Скворцов О. П. та ін., 1976), Повноцінним дозрілим пагоном
вважають такий, в якого довжина 80—120 см і більше та діаметр між третім
та четвертим вузлом — 6—7 мм і більше. Кількість повноцінних пагонів
визначають шляхом підрахунку на виноградниках після обпадання листків.
Для обліку беруть не менше 10—15 % кущів на ділянці, які рівномірно
розміщені по площі [1, 2, 3 ].
Середню врожайність винограду по окремих сортах і ділянках
встановлюють на основі її величини за останні п'ять років. Середній показник
якості винограду для столових сортів становить 14 г/100 см3 цукру, а для
технічних — згідно з кондиціями, визначеними державним стандартом для
виробництва сокір і різних типів вин.
Для України середній винос поживних речовин з 1 т винограду такий:
азоту — 6,5 кг, фосфору — 3, калію — 7,5 кг. Проте, якщо повертати на
виноградник добрива п кількості, розрахованій за виносом з урожаєм, то
внаслідок вбирання поживних речовин грунтом, використання мікро-
організмами, вимивання елементів за межі кореневмісною шару рослини
одержують їх не в еквівалентній кількості, а значно менше. Щоб уникнути
цього, вводять розрахункові поправочні коефіцієнти [1, 2, 3 ].
При середніх показниках забезпеченості поживними речовинами,
розвитку однорічного приросту кущів, урожайності та якості винограду
встановлено такі поправочні коефіцієнти до розрахованих норм біологічного
виносу: для азоту — 1,25, фосфору — 2,00, калію — 1,50. Якщо фактичні
вказані показники становлять 20 % середніх їх значень, то ніяких змін до
норм і співвідношень поживних елементів у добривах не вносять. Коли вони
більші або менші, норми добрив змінюють згідно з коефіцієнтами,
наведеними в таблиці 10. Якщо кількість повноцінних пагонів на 1 га винограднику відхиляється від середнього показника в бік збільшення
(наприклад, на 27 %), то відповідно зменшують норму азотних добрив, а
розраховані норми фосфорних і калійних добрив залишають без змін. При
зменшенні на відповідну величину кількості повноцінних пагонів розраховані норми азоту, фосфору і калію збільшують на 27 %.
Розраховані
норми
добрив
необхідно
корегувати
залежно
від
вологозабезпеченості, фактичного навантаження кущів, якості урожаю,
балансу поживних речовин у грунті, ступеня споживання рослинами
поживних елементів добрив у рік внесення та в післядії тощо.
Приклад розрахунку норм добрив за біологічним виносом поживних
речовин наведено нижче.
Перший приклад. На незрошуваній ділянці сорту Аліготе урожайність
становить 7,5 т/га (середня), цукристість соку ягід — 17,0 г/100 см3 (середня).
На основі агрохімкарти знаходимо, що забезпеченість азотом низька,
фосфором — середня, а калієм — висока. Кількість повноцінних пагонів на
27 % менша від середньої [1, 2, 3 ].
За даними таблиці 10 знаходимо поправочні коефіцієнти: з виносу
азоту — 1,50; фосфору — 2,00; калію — 1,00. Норми добрив за діючою
речовиною (кг/га) становитимуть: урожай винограду (т/га) * винос
поживного елемента з 1 І урожаю (кг) х поправочний коефіцієнт: азоту — 7,5
х 6,5 х 1,50 - 73,1; фосфору — 7,5 х 3,0 х 2,00 - 45,0; калію — 7,5 х 7,5 х 1,00
= 56,3.
Враховуючи ослаблений приріст пагонів, норми добрив треба
збільшити на 27 %, тоді вони становитимуть, кг/га: азоту — 73,1 х 1,27 - 92,8;
фосфору — 45,9 х 1,27 = 57,1; калію — 56,3 х 1,27 - 81,5.
Другий приклад. Сорт Аліготе з урожайністю 10 т/га (висока),
цукристість — 15,0 г/100 см3 (низька), стан приросту пагонів — середній,
забезпеченість азотом середня, фосфором і калієм — низька. За даними
таблиці 10 знаходимо поправочні коефіцієнти: по азоту — 1,00; фосфору —
4,00; калію — 2,5. Норми добрив у діючій речовині становитимуть, кг/га:
азоту — 10 х 6,5 х 1,00-65; фосфору — 10 х 3,0 х 4,00 = 120; калію — 10 х 7,5
х 2,50 - 187,5. Перерахунок норм у діючій речовині у фізичні туки проводять
за формулою:
Н 
Д
х100
В
де Н — норма добрив у туках, кг/га; Д — норма елемента в діючій
речовині, кг/га; В — вміст діючої речовини в добриві, % [1, 2, 3 ].
Строки, способи та періодичність внесення добрив залежать від
ґрунтово-кліматичних умов, біологічних особливостей виноградної рослини,
віку кущів, екологічного стану насаджень.
На виноградниках застосовують основне внесення добрив та веснянолітнє підживлення кущів. Основне органо-мінеральне добриво, як правило,
вносять восени, щоб забезпечити рослини поживними речовинами протягом
двох (піщані ґрунти) — чотирьох (чорноземні ґрунти) років. Підживленнями
забезпечують
потребу
винограду
в
поживних
речовинах
у
найвідповідальніші фази вегетації.
Органічні та мінеральні добрива вносять у борозни та борозни-щілини
завглибшки 25—45 см. При глибокому розпушуванні ґрунту (оновлення
плантажу) добрива вносять на глибину 50—55 см. Щоб прискорити освоєння
кореневою системою відведеної кущам площі живлення, доцільно в перші
роки добрива вносити у дві борозни-щілини на віддалі 60—70 см від ряду, а в
наступні — в одну борозну по середині міжряддя на глибину 35—45 см [1, 2,
3 ].
З господарсько-організаційної точки зору основне добриво слід
вносити як можна рідше — в запас. Але при цьому треба враховувати
швидкість засвоєння добрив рослинами (при зрошенні та на піщаних ґрунтах
ці процеси прискорюються), види добрив та їх властивості, ґрунти і ступінь
забезпеченості їх поживними речовинами. Органічні, фосфорно-калійні
добрива та меліоранти вносять у запас на два-чотири роки, відповідно
збільшуючи їх норми.
Табл.11.
Норми
основного
внесення
мінеральних
добрив
для
плодоносних виноградників на чорноземах звичайних, південних та
каштанових ґрунтах залежно від ступеня забезпеченості поживними
речовинами (за І. Г. Шашковим)
Ступінь забезпеченості ґрунтів поживними
речовинами та норми
добрив, кг/га д.р.
дуже низький
низький
середній
високий
Азотні
120
100
80
60
Фосфорні
180
150
120
90
Калійні
240
180
120
90
Науково-дослідними установами України (Шашков І. Г. та ін., 1995;
Скворцов О. П., Соловйов С. І., 1980; Маркін М. І., 1994) для різних регіонів
виноградарства розроблено системи внесення добрив, наведено науково
обґрунтовані строки, способи, періодичність та норми внесення органічних І
мінеральних добрив.
На чорноземах звичайних .і південних та каштанових ґрунтах степових
районів система удобрення включає основні - внесення восени раз на чотири
роки 20—40 т/га гною або компосту та раз на два роки мінеральних добрив
(N
90-120Р
120-180К
120-240)
залежно від ступеня забезпеченості ґрунтів
поживними речовинами [1, 2, 3 ].
У роки, коли не вносять основного добрива, проводять підживлення
кущів: перше — перед цвітінням винограду (NРК), а друге — перед його
достиганням (РК)/ Норми добрив при підживленні становлять по 40 кг/га
азоту, фосфору та калію. Для підживлення доцільно використовувати рідкі
комплексні добрива, додаючи до них розчини аміачної селітри та хлористого
калію, щоб збалансувати їх склад за азотом і калієм. Дуже ефективне
підживлення гноївкою та пташиним послідом (відповідно 12 і 1,5 т/га,
розбавленими в 15 м3 води).
На чорноземах, супіщаних і піщаних (дернових) ґрунтах лівобережного
Нижньодніпров'я без зрошення система удобрення включає внесення раз на
два роки (восени) 20 т/га перегною і щорічно N
60-90Р
90-120К
90-120.
Із
мінеральних добрив краще застосовувати сульфат амонію або сечовину,
фосфоритне борошно чи суперфосфат, калімагнезію. На пісках норму
органічних добрив збільшують до 30—40 т/га, а мінеральні вносять у тих
самих нормах, що й на супіщаних ґрунтах [1, 2, 3 ].
У Закарпатті на виноградниках, які розміщені на буроземнопідзолистих і бурих лісових ґрунтах, раз на чотири роки восени вносять 3—5
т/га сиромеленого вапна (рівномірно розсіюючи його в міжряддях), потім
нарізують борозну завглибшки 35—40 см (в середині міжряддя), в яку
вносять 30—40 т/га гною в суміші з 1,5 т фосфоритного борошна. Після
цього проводять оранку всклад для загортання добрив і меліорантів.
Мінеральні добрива (N 90-120Р 120-180К 90-120) вносять раз на два роки на глибину
30—35 см посередині міжряддя. При нестачі органічних добрив на
виноградниках Закарпаття (враховуючи велику кількість опадів) можна використовувати зелені добрива (сидерати). В роки, коли не вносять основне
добриво, проводять підживлення кущів.
У виноградному розсадництві застосування добрив на маточниках та
шкілці має важливе значення для одержання високоякісного садивного
матеріалу. На маточниках прищепних лоз (європейських сортів) система
удобрення така сама, як і на плодоносних промислових виноградниках.
На маточниках підщепних лоз (американських сортів) як основне
добриво раз на три роки навесні вносять 50—60 т/га гною і раз у два роки N
90Р 120К 120.
В роки, коли не вносять основне добриво, проводять підживлення
з розрахунку N 40Р 40К 40 [1, 2, 3 ].
На виноградній шкілці передплантажні органічні добрива (50—60 т/га
гною) вносять врозкид під попередню культуру і заорюють на глибину 22—
25 см. Під плантажну оранку вносять фосфорні й калійні добрива по 120 кг/га
діючої речовини. У борозни-щілини для садіння щеп вносять розчинені у
воді N10Р15К10. Протягом вегетації у шкілці проводять три підживлення, які
поєднують з черговими вегетаційними поливами. При першому та другому
поливах норма добрив становить N20Р40К20, а при третьому — Р20К20. Дуже
ефективне підживлення шкілки гноївкою та рідкими комплексними
добривами.
Раціональна система удобрення плодоносних виноградних насаджень,
крім внесення основного органо-мінерального добрива та кореневого
підживлення, передбачає й позакореневе підживлення.
Позакореневі
підживлення
винограду
мають
мету
активізувати
фізіолого-біохімічні процеси в рослин у найвідповідальніші періоди
вегетації. Для цього під час обробки кущів пестицидами (або чистими
розчинами) на листки наносять слабо концентровані розчини макро- та
мікроелементів [1, 2, 3 ].
Інститут виноградарства та виноробства ім. В. Є. Таїрова (Шашков І.
Г., 1989) рекомендує такі строки застосування макро- і мікроелементів при
позакореневому підживленні на плодоносних виноградниках: за три-сім днів
до початку цвітіння — азот, фосфор, калій, бор, цинк; у період росту ягід
(липень) — фосфор, калій, молібден, марганець; на початку достигання ягід
—
калій,
цинк,
марганець.
Позакореневі
підживлення
винограду
забезпечують підвищення урожайності на 8—15 % і, що особливо важливо,
збільшення цукристості ягід на 0,8—2,0 %.
Раціональна система внесення добрив на виноградниках убезпечує
підвищення урожайності на чорноземах і каштанових ґрунтах на 20—25 %, а
на піщаних та опідзолених ґрунтах Закарпаття — на 30—50 % (Шашков І.Г,,
Шардаков Б.К., 1992). Щоб не допустити забруднення довкілля, треба
ретельно дотримуватися правил зберігання та внесення добрив [1, 2, 3 ].
8.Зрошення
виноградних
насаджень.
Рослина
винограду
посухостійка і вирощується без поливу в більшості районів. Проте вона
чутлива до поливу, особливо в посушливих регіонах країни. В тих регіонах
виноградарства, де щорічно випадає 200—400 мм опадів і їх основна частина
припадає
на
осіннє-зимовий
і
ранньовесняний
періоди,
насадження
необхідно поливати. Вода потрібна рослині винограду особливо в кінці
цвітіння — початку дозрівання урожаю.
Застосування раціонального поливного режиму, прогресивних способів
і техніки поливу, що відповідає екологічним умовам і біологічним
особливостям
виноградників.
сорту, — важливий
Зрошуване
чинник підвищення
виноградарство
має
ряд
врожайності
особливостей,
обумовлених комплексною дією зрошування на середовище і рослини.
Способи і техніка поливу повинні забезпечити рівномірне зволоження
ґрунту за всією площею і максимальну механізацію виробничих процесів.
Врожайність винограду на зрошуваних виноградниках зростає в 1,5—2
рази в порівнянні з богарними насадженнями [1, 2, 3 ].
Способи, норми і види поливу. Поливи по борознах. Одним з
поширених способів поливу є інфільтраційний — полив по борознах,
нарізаних в міжряддях винограднику на глибину 15— 25 см, шириною 30—
40 см, на відстані 50 см від кущів. Якщо ширина міжрядь 2—2,5 м, то в них
роблять дві борозни, а при відстані між рядами 2,5—3 м. Для цієї роботи і
розпушення через два-три дні після поливу використовують культиватор-
підгортальник КОН-2,8 ПМ. Полив по борознах, що затопляються,
завдовжки 30—80 м застосовують на ділянках з ухилом 0,0005—0,002°
шляхом швидкого заповнення глибини борозен водою з поливним струменем
1—2 л/с в кожну борозну без скидання води. Цього досягають при нормі
поливу 400— 1000 м3/га. Добрі результати поливу по борознах можуть бути
досягнутий тільки в тому випадку, якщо поверхня зрошуваної ділянки
вирівняна і вода вбирається в ґрунт під дією гравітаційних і капілярних сил
через змочувану поверхню поливних борозен [1, 2, 3 ].
На ділянках з нахилом 0,002—0,015° застосовують поливи по
проточних борознах завдовжки 60—160 м. Під час поливу допускається
наповнення борозен до їх глибини поливним струменем 0,3—0,4 л/с при
важкосуглинкових і 0,8—1,0 л/с при супіщаних ґрунтах. Норма поливу може
складати 700—1000 м3/га і обумовлюється плануванням ділянки, вологістю і
водопроникністю ґрунтів.
Найбільш ефективний полив по подовжених борознах завдовжки 180—
350 м на ділянках з нахилом 0,002—0,003° на ґрунтах із слабою і середньою
водопроникністю (при заляганні рівня ґрунтових вод глибше 4—5 м)
поливними струменями від 0,8—1,2 до 1,7—2,0 л/с. Норму поливу при цьому
збільшують до 1000—1200 м3/га. Полив продовжують декілька годин, що дає
можливість поливальщикам вводити в роботу 50 і більш поливних борозен і
одночасно готувати до поливу суміжні ділянки. Продуктивність їх праці при
цьому збільшується в два-три рази [1, 2, 3 ].
На ділянках, що недостатньо сплановані, на ґрунтах із слабою і
середньою водопроникністю застосовують також полив по щілинах, їх
нарізують Б1ЦН-2 і БЩН-3 глибиною 35— 40 см з переходом в нижній
частині у вузьку щілину шириною 3— 4 см. При такому способі поливу
насичення ґрунту вологою відбувається рівномірно по всій довжині ряду.
Продуктивність праці поливальщика збільшується в 2—2,5 рази.
В поливні борозни при всіх способах поливу воду подають з
тимчасових зрошувачів і вивідних борозен, нарізуваних канавокопачами-
зарівнювачами КЗУ-О.ЗБ і КПУ-2000А, які агрегатують з тракторами
«Білорусь» і ДТ-54А. Розподіл води в поливні борозни з вивідної борозни і
тимчасового зрошувача здійснюється трубами (гумові, гончарні і ін.) і
сифонами. Труби встановлюють проти кожної борозни до поливу. Тимчасові
зрошувачі і вивідні борозни можуть бути замінений розбірними і гнучкими
трубопроводами РТ-180, РТ-200, РТ-250 і РТ-300. Крім того, можна
використовувати шланг навісної ПШН-165.
Широке застосування у виноградарстві знайшли такі способи поливу,
як
дощування,
зрошування
підґрунтя
і
краплинного,
а
також
снігозатримання [1, 2, 3 ].
Дощування.
В
основному
використовують
для
проведення
вологозарядкових поливів на малопотужних легких ґрунтах, а також в
горбистих районах, де неможливе капітальне планування ділянок. Вода
подається на виноградник у вигляді штучного дощу.
При дощуванні використовують далекоструминні машини ДДН-70 з
тракторами Т-74 і ДТ-75 або ДДН-100 з трактором ДТ-75М, які працюють
по кругу або сектору від відкритої тимчасової або закритої зрошувальної
сіті, а також середньо-струменеві апарати «Роса-2» [1, 2, 3 ].
Зрошування
підґрунтя.
Вода
подається
по
зволожувачах
з
керамічних пористих або поліетиленових перфорованих труб безпосередньо
в кореневмісний шар ґрунту, а поверхневі горизонти зволожуються за
рахунок
висхідного
капілярного
пересування
вологи.
Зволожувачі
укладають до посадки винограду на глибину 50—70 см від поверхні ґрунту,
використовуючи зкскаватор-дерноукладчик ЕТЦ-163. При таких нахилах
забезпечується рівномірна подача води на відстань до 100—200 м залежно
від виду труб. В зволожувачі вода подається з розподільних асбоцементних
трубопроводів діаметром 100—150 мм, а з магістральних в розподільні
трубопроводи — через колодязі — регулятори натиску або гідранти. Техніка
зрошування підґрунтя дозволяє повністю автоматизувати процес поливу [1,
2, 3 ].
Краплинне зрошування. При цьому способі поливу витрата води
рівна 2—4 л/год. В районах, де дефіцит води особливо відчутний і площі
земель на схилах значні (Вірменія, Грузія, Молдавія, Україна і ін.),
краплинне зрошування знаходить широке застосування. Воно на відміну від
традиційних способів поливу дозволяє протягом всього вегетаційного
періоду підтримувати вологість ґрунту близькою до оптимальної, щодоби
поповнювати дефіцит вологи в ґрунті, а при поєднанні поливу з
підживленням — локалізувати живильні елементи безпосередньо в зоні
розташування активної маси коренів. Такий спосіб поливу забезпечує більш
раціональне використовування води і мінеральних добрив, створює кращі
умови для росту і розвитку рослин.
Аерозольне
(дрібнодисперсне)
зрошення.
Застосовують
на
виноградниках в найжаркіші дні з інтервалом 1 ч і витратою води при
разовому поливі 100—500 л/га. Періодичне змочування листової поверхні
дрібноодиспергованою водою активізує фізіологічні процеси в рослині,
покращує асиміляційну активність листя. Дрібнодисперсне дощування,
здійснюване пересувними аерозольними машинами і обприскувачами ОП450, різко знижує зрошувальну норму (витрата води 100—180 м3/га, а за
сезон) і застосовується в богарних умовах [1, 2, 3 ].
Снігозатримання. В регіонах з малосніжними зимами і недостатньою
кількістю опадів застосовують снігозатримання, що сприяє накопиченню
вологи у період зимівлі кущів. Для цього на кожному гектарі виноградинка
перпендикулярно до напряму пануючих вітрів в шаховому порядку по п'ятьшість штук через 30 м встановлюють 60 двометрових і 75 півметрових щитів.
Для затримання талих вод роблять бар'єри із снігу і землі упоперек схилу. В
кінці і посередині борозен, що утворилися при укритті кущів на зиму,
роблять вали землі заввишки 20—25 див.
Розрізняють вегетаційні і вологозарядкові поливи, що становлять
основу раціонального режиму зрошування виноградників, їх ефективність
залежить в основному від термінів і норм поливу [1, 2, 3 ].
Вегетаційні поливи. Проводять на виноградниках в період вегетації
для поповнення запасів ґрунтової вологи у зв'язку з її інтенсивним
споживанням рослинами. Крім того, вегетаційні поливи полегшують
внесення добрив на потрібну глибину і сприяють більш рівномірному їх
розподілу в ґрунті. Оптимальна вологість ґрунтів в кореневмісному шарі
повинна бути 75—80% НВ. Це запас вологи, який залишається в ґрунті після
її рясного зволоження і вільного просочування води вниз. При ППВ нижче за
цей рівень необхідно проводити поливи, число яких залежить від наявності
вологи в ґрунті і випадання опадів, біологічних особливостей сорту
винограду
і
використовування
отриманої
продукції.
Норму
поливу
визначають по різниці фактичної вологості ґрунту і оптимальної для
конкретної фази вегетації. Ґрунти, погано утримуючі воду, зрошують
частіше, але норма поливу повинна бути меншою. Важкі, щільні і глинисті
ґрунти поливають рідше, але норми поливу більші 800—1200 м3/га. Молоді
посадки в посушливих районах за період вегетації зрошують залежно від
умов року 6—10 разів. На виноградниках, що плодоносять, поливи
проводять до і після цвітіння, а наступні — через кожні 15—20 днів.
Закінчують зрошування за 25 днів до збирання урожаю [1, 2, 3 ].
Вологозарядкові поливи. Проводять для створення запасів води в
ґрунті в період спокою рослин винограду. Полив здійснюють ранньою
весною або пізно восени, після збирання урожаю, щоб створити запас
продуктивної вологи в кореневмісному і більш глибоких шарах ґрунту і
поліпшити умови для зимівлі кущів. При вологозарядкових поливах
використовують воду зрошувальних систем в період, коли вона не потрібна
для інших культур, що знижує потребу в поливах протягом вегетації.
Різниця між фактичною і оптимальною вологістю ґрунту для даного періоду
вегетації дозволяє встановити норму поливу (кількість води в м3, необхідне
на 1 га виноградинка для зволоження ґрунту на задану глибину).
Щільність
ґрунту,
глибина
зволожуваного
шару,
якнайменша
вологоємність — відносно постійні величини, які і встановлюють завчасно
для кожної ґрунтової відміни і зрошуваної ділянки виноградинка. Вологість
ґрунту перед поливом — змінний показник, який визначають у кожному
конкретному випадку і лише після цього обчислюють норму поливу.
Отриману норму поливу збільшують на 10 — 15% з урахуванням витрати
води на поверхневе стікання, випаровування і фільтрацію. В кожному
регіоні норми поливу розраховують для метрового шару ґрунтів з
урахуванням фактичної вологості ґрунту і нижньої межі оптимального
порогу зволоження для певного періоду вегетації. Норми вегетаційних
поливів коливаються від 500 до 1200 м3/га, а вологозарядкових визначають
як різниця між якнайменшою вологоємністю промочуваного шару і
запасами вологи в цьому шарі ґрунту перед поливом з урахуванням
планованої врожайності, сорту, ґрунту і метеорологічних умов року [1, 2, 3 ].
Вологозарядкові поливи нормою 800— 1200 м3/га забезпечують добре
зволоження ґрунту у весняний період, що сприяє дружному розпусканню
бруньок, зростанню, розвитку і плодоношенню рослин винограду. Перший
полив виноградної шкілки проводять при посадці живців і щеплених живців
з розрахунку 30—40 л води на 1 м ряду, подальші поливи — 400—800 м3/га
для підтримки в кореневмісному шарі оптимальної вологості ґрунту на рівні
75— 80% НВ на середньо суглинковому чорноземі і 90—85% — на
супіщаному чорноземі.
Норма поливу для одно- і дворічних виноградників нижче, ніж для
насаджень, що плодоносять. Трьохлітні саджанці повинні одержувати повну
норму поливу. Такі поливи сприяють кращій приживаємості рослин,
особливо в перший рік їх розвитку, зростанню і ранньому вступу до
плодоношення. Перший полив звичайно проводять при посадці, подальші
— у міру необхідності протягом літнього періоду. Після кожного поливу
при підсиханні ґрунту її спушують для знищення кірки і скорочення витрат
води на випаровування. Поливи припиняють на початку осені, щоб
прискорити визрівання пагонів [1, 2, 3 ].
9.Захист
пошкоджують
виноградників
шкідники
й
від
хвороб
уражують
і
шкідників.
хвороби.
На
Виноград
виноградниках
зареєстровано понад 1000 грибних хвороб, численні бактеріальні, вірусні,
мікоплазмові хвороби та понад 800 шкідників.
В Україні шкідливі організми щорічно знищують понад 30 % урожаю,
незважаючи на значні затрати на проведення захисних заходів. При
несвоєчасному або неякісному їх застосуванні втрати врожаю перевищують
50 %. Окремі шкідники (гронова листокрутка, кліщі) та хвороби (мілдью,
оїдіум, сіра гниль) у сприятливі для їх розвитку роки та при відсутності
захисних заходів знищують практично весь урожай. Інтенсивне ураження
виноградних кущів хворобами деревини (чорною плямистістю, інфекційним
засиханням кущів тощо) — основна причина їх передчасної загибелі.
Залежно від причин, що їх викликають, хвороби бувають інфекційні та
неінфекційні.
Перші
викликають
гриби,
бактерії,
віруси
та
інші
мікроорганізми. Вони легко передаються від куща до куща і за сприятливих
умов масово уражують рослини — епіфітотії. До них належать мілдью,
оїдіум, сіра гниль, чорна плямистість та ін. Неінфекційні хвороби пов'язані з
несприятливими ґрунтовими та погодними умовами [1, 2, 3 ].
Нестача або надлишок елементів живлення призводять до ураження
кущів. Морози, град, сонячні опіки можуть спричинити великі втрати
врожаю або загибель рослин.
Мілдью, або несправжня борошниста роса, уражує рослини щорічно, а
у вологі роки розвивається за типом епіфітотії. Уражує всі зелені органи
кущів: листки, пагони, суцвіття; ягоди. На молодих листках викликає блідозелені або жовті "маслянисті" плями.
На зелених пагонах, вусиках, гребенях, суцвіттях та ягодах мілдью
викликає видовжені коричневі плями, які при високій вологості також
покриваються конідіальним спороношенням. Ягоди уражуються мілдью
тільки на початку росту, коли продихи на них відкриті. Пізніше зараження
можливе тільки через плодоніжку. Уражені ягоди мають грушоподібну
форму та фіолетово-бурий колір.
Збудник зимує в опалих листках. Навесні при температурі вище 11 °С в
умовах високої вологості ооспори проростають, утворюючи зооспорангії, які
легко переносяться вітром. На мокрих листках вони проростають, виділяючи
40—64 зооспори, які проникають через продихи в тканини. Грибниця
розростається між клітинами і викликає характерні симптоми. Інкубаційний
період мілдью (від ураження до спороношення) триває від 4 до 12 днів. За
вегетацію хвороба дає 15—16 генерацій. При підвищенні вологості мілдью
розвивається за типом епіфітотії і може знищити весь листковий апарат та
зелені
ягоди.
При
цьому
погано
визрівають
пагони,
знижується
морозостійкість кущів.
Проти мілдью застосовують такі фунгіциди: бордоську рідину (10 кг/га
мідного купоросу та 12—13 кг/га свіжо-гашеного вапна), акробат МЦ (2
кг/га), дітан М-45 (1,2— 1,6 кг/га), купроксат (3—5 кг/га), мікал (3—4 кг/га),
ридоміл МЦ (3 кг/га), сандофан М8 (2,5 кг/га). Протягом року проводять
п'ять-сім обприскувань: перше — при довжині пагонів 25—30 см, друге —
перед цвітінням, третє — після цвітіння. Наступні обприскування проводять
після появи нових чотирьох-п'яти листків у вологу та при появі семи-восьми
листків у суху погоду. Системні фунгіциди використовують перед та зразу
після цвітіння, пізніше — мідні фунгіциди. Витрата робочої рідини — 800—
1000 л/га [1, 2, 3 ].
Оїдіум, або борошниста роса, інтенсивно розвивається в , посушливі
роки з високою температурою. Уражує усі зелені органи винограду: листки,
пагони, вусики, суцвіття, ягоди. На верхньому боці листка з'являються
сіруваті плями конідіального спороношення гриба. Вони розростаються,
охоплюють всю листкову пластинку, а пізніше переходять на нижній бік, на
черешки, вусики, пагони. Уражені листки припиняють ріст, стають
крихкими, засихають. На пагонах з'являються бурі неправильної форми
плями. Пагони припиняють ріст.
На ягодах оїдіум утворює борошнистий наліт. На шкірці ягід
з'являються численні сірі крапки. Шкірка перестає рости, розтріскується,
оголюючи насіння. В суху погоду ягоди засихають, а у вологу — загнивають.
Збудник зимує у вигляді грибниці на пагонах та в уражених бруньках.
Навесні грибниця росте, утворюючи сірі плями, що являють собою тонкі гіфи
гриба з численними прямостоячими конідієносцями із ланцюжками овальних
одноклітинних спор. Конідієспори розносяться вітром і викликають нове
зараження. За сприятливих
ПОРОДНИХ
умов (оптимальна температура 20 °С,
вологість повітря 60 %) оїдіум розвивається за типом епіфітотії і може
знищити весь листковий апарат та врожай.
Інфекційний
запас
оїдіуму
зменшується
при
викорінюючих
обприскуваннях виноградників ДНОКом (15 кг/га). Під час вегетації проти
цієї хвороби застосовують байлетон, 25 %-й з.п. (0,15—0,3 кг/га); байлетон, 5
%-й з.п. (0,5— 1,0 кг/га); еупарен, 50 %-й з.п. (2—3 кг/га); каратан ЄЦ, .55 %й к.е. (1,0—1,5 кг/га); ровраль ФЛО, 25,5 %-й к.е. (3,0 кг/га); сапроль, 19 %-й
к.е. (1,0—1,5 л/га); топаз, 10 %-й к.е. (0,25 л/га) [1, 2, 3 ].
Сіра гниль поширена повсюдно. Уражує всі надземні частини кущів:
суцвіття, ягоди, листки, пагони. Найбільшої І» коди завдає, уражуючи ягоди.
Вони покриваються сірим спорошенням, буріють, розм'якшуються. На смак
ягоди стають кислими з неприємним запахом плісені. Якщо після ураження
настає суха та жарка погода, то уражені ягоди заізюмлюються, цукристість
соку підвищується, він мас специфічний присмак І придатний для
приготування доброякісних вин.
Сіра гниль часто уражує пагони, кора стає світло-кавовою. На
уражених тканинах появляються склероції, які є зимуючою стадією збудника
хвороби.
Конідії та сумко спори розносяться вітром і уражують сприйнятливі
органи виноградних кущів. За сприятливих погодних умов сіра гниль може
знищити весь урожай. Уражені
виноградні лози гинуть при зберіганні у
сховищах.
Розвиток сірої гнилі стримують такі фунгіциди:
еупарен (2-3- кг/га),
ровраль ФЛО (3,0 кг/га); байлетон, 25 %- з.п. (0,3 кг/га). В умовах епіфітотії
сірої гнилі необхідно своєчасно збирати урожай. Уражені саджанці або лози
перед закладенням у сховища знезаражують за допомогою таких фунгіцидів:
хінозол, топсин, ронілан, ровраль (див. хвороби садивного матеріалу)[1, 2,3 ].
Чорна плямистість (екскоріоз) відома на виноградниках давно. Після
переведення виноградників на штамбове формування кущів шкодочинність її
різко зросла. Поширена на всій території України. Уражує усі зелені (пагони,
листки, суцвіття, грона) та здерев'янілі частини (плодові ланки, рукави,
штамби) виноградних кущів.
На зелених пагонах у травні — червні з'являються чорно-бурі овальні
крапки, які при рості пагонів збільшуються, зливаються у видовжені плями.
Уражені тканини розтріскуються. Найінтенсивніше уражуються перші п'ятьсім міжвузлів. На листках хвороба викликає такі самі плями. Тканини
розтріскуються, засихають, листкові пластинки деформуються. Збудник
хвороби зимує у вигляді міцелію в тканинах деревини та кори.
Уражена кора стає білуватою, пізніше на ній формуються численні
пікніди. Спочатку вони дископодібні, а потім округлі. Навесні при
температурі вище 8 °С пікніди розривають епідерміс і виходять назовні. За
високої вологості вони набухають і проростають, виділяючи овальні та
ниткоподібні
пікноспори,
які
викликають
нове
ураження.
Хвороба
спричинює загибель до 60 % нижніх бруньок, погіршує визрівання пагонів,
викликає відмирання плодових ланок, рукавів, штамбів та загибель кущів.
Для
боротьби
з
чорною
плямистістю
застосовують
комплекс
агротехнічних та хімічних заходів. Запас збудника зменшується при
ретельному видаленні й спалюванні сильно уражених частин виноградних
кущів. Розвиток та шкодо-чинність хвороби стримують агрозаходи, що
поліпшують умови росту і розвитку кущів. Хімічні заходи спрямовані на знищення джерел інфекції та захист органів від ураження. Виноградні кущі
восени або навесні обприскують ДНОКом (15—20 кг/га). Для захисту
молодого приросту застосовують бордоську рідину (10 кг/га мідного
купоросу та 12—13 кг/га вапна); купроксат (3—5 кг/га); ридоміл МЦ (2,5
кг/га); дітан М-45 (1,2—1,6 кг/га) та інші протимілдьюозні фунгіциди [1, 2,3 ].
Інфекційне засихання виноградних кущів поширене повсюдно.
Симптоми хвороби різняться залежно від строків проявлення та погодних
умов. Засихання кущів пов'язане з ураженням патогенними грибами тканини
багаторічних органів — рукавів, штамбів. Після зараження в деревині розростається грибниця. Через два—три роки настає автолізис (розпад) грибів і
хвороба розвивається за типом трахеотоксикозу з характерними симптомами.
В роки із теплою весною розвиток кущів затримується. Бруньки
розпускаються з запізненням, нерівномірно, пагони ростуть слабо, міжвузля
їх короткі, листки малі, деформовані. В роки з прохолодною весною уражені
кущі розпускаються своєчасно, але з настанням спекотних днів ріст пагонів
затримується, верхівки їх випрямляються, листки втрачають характерний
блиск, стають сіруватими. Листкові пластинки деформовані.
При появі токсикозу в період інтенсивного росту ягід вони буріють,
деформуються і нагадують симптоми при ураженні мілдью. Якщо уражені
ягоди загорнути у зволожений папір чи тканину і помістити в скляну банку
(волога камера), то в разі ураження ягід інфекційним засиханням
спороношення на них не з'являється. При ураженні ягід мілдью в умовах
вологої камери на них через добу з'являється інтенсивне конідіальне
спороношення. В тканинах багаторічної деревини утворюються глибокі
некротичні, коричневі або бурувато-фіолетові плями. На поперечних зрізах
вони охоплюють частину або весь зріз.
Симптоми токсикозу виноградних кущів тривають від двох-трьох
тижнів до двох-трьох місяців. На уражених кущах частина пагонів гине. При
сильному ураженні відмирає уся крона, деревина рукавів та штамбів засихає і
розтріскується, надземна частина кущів відмирає. При ураженні всіх
плодових ланок урожай та маса однорічного приросту кущів знижується на
60—70 %. За слабкого розвитку хвороби після токсикозу ріст пагонів
відновлюється. Частина їх виростає із запасних бруньок багаторічної
деревини. В даному випадку продуктивність кущів знижується на 35— 50 %
Заходи боротьби з інфекційним засиханням виноградних кущів такі
самі, як з чорною плямистістю.
Менш поширені на виноградниках плямистий некроз, антракноз,
краснуха, біла гниль та інші грибні хвороби [1, 2, 3 ].
Біла гниль уражує усі надземні частини виноградних кущів, але
найчастіше пагони та ягоди в другій половині літа після граду. На ягодах
хвороба часто з'являється також після сонячних опіків шкірки.
На уражених ягодах утворюються жовтуваті, а пізніше бурі плями,
оточені темнішою облямівкою. Ягоди стають "вареними", зморщуються,
засихають. На них з'являються численні округлі горбики — пікніди гриба.
На пагонах хвороба викликає появу видовжених білуватих плям,
оточених темною облямівкою. Вони часто зливаються, охоплюють пагін
кільцем. Уражує кору, а за сприятливих умов проникає глибоко в тканини і
розриває їх. Кора уражених ділянок розтріскується, відшаровується. Судинно-волокнисті пучки розм'якшуються. Уражені ділянки затримують
низхідний потік і нижня частина пагонів залишається тонкою, вона не
нагромаджує
пластичні
коренеутворюючою
речовини,
активністю.
характеризується
Частіше
хвороба
низькою
проявляється
на
маточниках підщепних сортів при культивуванні їх у розстил. Уражені
пагони непридатні для вирощування саджанців.
Розвиток білої гнилі стримують агротехнічні заходи, що сприяють
кращому провітрюванню кущів. Своєчасне підв'язування пагонів запобігає
пошкодженню грон опіками і затримує розвиток хвороби. Проти білої гнилі
ефективні протимілдьюозні фунгіциди, які треба застосовувати в перші
години після граду [1, 2, 3 ].
Плямистий некроз трапляється повсюдно, а в районах укривного
виноградарства
характеризується
високою
шкодо-чинністю.
Уражує
надземні здерев'янілі органи виноградних кущів: плодові ланки, рукави,
штамби. Під корою уражених тканин з'являються видовжені темно-коричневі
плями. Уражені тканини лубу та деревини руйнуються. Збудник хвороби
зимує грибницею в уражених тканинах і зберігає життєздатність багато
років. Уражує тільки дозрілі тканини в період спокою при температурі від 0
до 8 °С і високій вологості. Такі умови створюються в теплі та вологі зими в
укривному земляному валу. На уражених кущах затримується розпускання
вічок, пагони відстають у рості, листки хлорозують, деформуються. При
сильному розвитку хвороби засихають окремі плодові ланки, рукави.
На уражених кущах плодові ланки і рукави міняють через три-чотири
роки. Фунгіциди, що застосовують проти мілдью, запобігають заспоренню
лоз збудником хвороби, а ураженню деревини в укривному валу запобігають
обприскуванням кущів перед укриванням на зиму ДНОКом (15— 20 кг/га).
Краснуха розвивається тільки в окремі роки. Уражує листки, на яких
з'являються коричневі плями, оточені вузькою жовтуватою облямівкою. У
темних сортів плями червоні. Вони чітко обмежені жилками листка і мають
клиноподібну форму. Уражені листки засихають та обпадають. Заходи
боротьби з краснухою ті самі, що й проти мілдью [1, 2, 3 ].
Антракноз уражує тільки зелені органи — листки, пагони, ягоди.
Уражені тканини листків відмирають і випадають, утворюються дірки. На
пагонах і черешках формуються вдавлені плями. На визрілих пагонах
залишаються вдавлені виразки з розм'якшеною деревиною. На ягодах
з'являються також вдавлені сірувато-білі плями, ягоди розтріскуються і
засихають. Заходи боротьби з антракнозом такі самі, як і проти мілдью.
Бактеріальний рак уражує європейські та підщепні сорти. Викликає
утворення наростів на багаторічній деревині штамбів, рукавів, а іноді й на
плодових лозах. Нарости частіше з'являються після пошкодження тканини
морозами, градом або механічним способом. Уражені кущі відстають у рості,
хлорозують.
Хвороба
передається
саджанцями
або
машинами,
які
застосовують під час догляду за виноградниками. Заходи боротьби — відбір
здорового
садивного
матеріалу.
викорчовують і спалюють [1, 2, 3 ].
Пригнічені
та
непродуктивні
кущі
Вірусні хвороби передаються садивним матеріалом, нематодами,
кліщами, листокрутками та сисними комахами, машинами і знаряддями
догляду за виноградниками. На виноградниках відомо понад 30 вірусних
хвороб, серед яких найбільш шкідливі: інфекційний хлороз, коротковузля,
скручування листків та ін. [1, 2, 3 ].
Інфекційний хлороз (жовта мозаїка) з'являється на початку вегетації.
Листки стають світло-зеленими. Іноді утворюються жовті плями, що чітко
відділені від зеленої частини листка. Уражені листки малі, асиметричні,
деформовані.
Коротковузля трапляється на старих виноградниках. Уражені кущі
відстають у рості, міжвузля пагонів укорочені, розміщені зигзагоподібне,
листки деформовані, асиметричні, суцвіття малі, легко обсипаються.
Скручування листків проявляється в другій половині літа. Листки
скручуються вниз, стають ламкими, хлоротичними. Уражені кущі відстають
у рості, плодоносять нерегулярно.
Борозенчатість
деревини
уражує
прищепні
та
кореневласні
насадження. На багаторічній деревині уражених кущів утворюються
видовжені борозни, на місці спайки прищепа потовщується, а підщепа
залишається тонкою. Уражені кущі відстають у рості, листки на них малі,
хлоротичні, урожай різко знижується.
Заходи
боротьби
з
вірусними
хворобами
такі:
проведення
фітосанітарних заходів у розсадниках, на маточниках прищепних та
підщепних лоз з метою вирощування здорового садивного матеріалу і
боротьби з перенощиками їх збудників — нематодами, листокрутками та
сисними комахами [1, 2, 3 ].
Неінфекційний хлороз з'являється від високого вмісту в ґрунті
активного вапна. Нижні листки на кущах залишаються зеленими, а верхні
стають світло-жовтими, хлоротичними. Молоді листки малі, деформовані.
Вузли пагонів товстішають, пагони легко ламаються. Суцвіття на них не
утворюються, при сильному ураженні кущі гинуть [1, 2, 3 ].
Розвитку ґрунтовому хлорозу запобігають добором саджанців з
врахуванням їх стійкості проти вмісту в ґрунті активного вапна. Підщепи
сорту Рипарія х Рупестрис 101—14 витримують до 10 % активного вапна;
Берландієрі х Рипарія Кобера 5ББ — до 20; Берландієрі х Рипарія СО-4 до —
23; Шасла х Берландієрі 41-Б — до 40 % [1, 2, 3 ].
Інтенсивність
хлорозу
знижує
ефективність
позакореневого
підживлення кущів макро- та мікроелементами. При обприскуванні
насаджень проти шкідників і хвороб до робочого розчину додають по 5 кг
суперфосфату, сірчанокислого амонію та калійної оці, а також по 200—500 г
сірчанокислого заліза, марганцю, цинку, молібдену, В грунт можна вносити
розчин залізного купоросу (10—30 кг на 1 т води). Проти хлорозу
застосовують також комплекси заліза (хелати), які випускають у вигляді 7—
15 %-ї рідини або 50—55 %-го порошку. Помірно уражені кущі обприскують
три-чотири рази за сезон 0,1—0,2 %-м розчином. На сильно уражених
насадженнях у ґрунт додатково вносять по 200 кг/га діючої речовини
препарату на глибину 35—40 см [1, 2, 3 ].
Шкідники. Виноградники пошкоджують комахи, кліщі, нематоди та
інші групи шкідників. Серед комах найшкідливіші: із рівнокрилих —
філоксера, метеликів — листокрутки, совки, п'ядуни, жуків — скосарі, хрущі
та ін.
Філоксера завезена до Європи з Америки у другій половині XIX ст. У
1880 р. виявлена в Криму, в 1950—1970 рр. проникла в усі райони
виноградарства України. За карантинним районуванням з 1983 р. вся
територія України належить до зони суцільного поширення філоксери.
Повний цикл розвитку шкідника відбувається на підщепних сортах.
Має кореневу, крилату, статеву та листкову форми . Зимують личинки
кореневої форми та запліднені яйця [1, 2, 3 ].
В другій половині літа серед личинок кореневої форми з'являються
крилаті особини, що відкладають яйця двох розмірів. Із більших виплоджуються самки, з менших — самці. Після спарювання вони відкладають
запліднені яйця, які зимують під корою штамбів. Навесні з них
виплоджуються личинки листкової форми, які живляться на листках,
утворюючи на них численні гали. Всередині них самки відкладають до 300—
400 яєць, з яких через кілька днів виплоджуються личинки нового покоління.
За вегетацію дає шість-сім поколінь. Влітку серед личинок листкової форми
з'являються особини кореневої форми, які переходять на кореневу систему і
живляться до осені [1, 2, 3 ].
На європейських сортах винограду розвивається, як правило, тільки
коренева форма філоксери.
Філоксера має позашлунковий тип живлення. Вона виділяє слину,
ферменти якої викликають розростання та руйнування тканин. На листках
утворює гали, на молодих коренях — здуття (нодозитети), а на старих
коренях — пухлини, нарости, виразки (туберозитети). В уражені тканини
проникають гриби та бактерії, які викликають їх загнивання. Кущі
європейських сортів винограду відстають у рості, знижують урожай та через
кілька років гинуть. Підщепні сорти пошкоджує листкова форма. Вона
послаблює ріст пагонів, зменшує вихід та якість чубуків.
Проти філоксери застосовують карантинні, агротехнічні та хімічні
заходи боротьби.
Карантинні заходи запобігають проникненню філоксери в незаселені
нею райони виноградарства. Продаж та перевезення виноградного садивного
матеріалу (саджанців, чубуків) проводять тільки з дозволу (сертифікату)
Державної інспекції по карантину рослин після його знезараження методом
фумігації. Садивний матеріал обробляють бромистим метилом. Норма
витрати препарату — 45—60 г/м3, експозиція — 3—4 год.
У зоні суцільного поширення філоксери виноградники вирощують на
філоксеростійких підщепах.
На
маточниках
підщепних
лоз
проти
листкової
філоксери
використовують мітак (2,4—3,6 л/га) та інші інсектициди.
Обприскування проводять проти самок-розселювачок при розпусканні
бруньок та проти личинок першого покоління при з'явленні 9—12 листків.
Обприскування маточників підщепних лоз інсектицидами проти листкової
форми філоксери доцільно поєднувати із застосуванням гербіцидів проти бур'янів. Маточники підщеп обприскують (суцільно або стрічкове) сумішшю
інсектициду та гербіциду під час розпускання бруньок [1, 2, 3 ].
Листокрутки. Виноградники пошкоджують три види: гронова,
виноградна та двовилітна. Останні дві поширюються тільки окремими
вогнищами.
Гронова листокрутка відома здавна, а в останні 20—30 років стала
завдавати найбільшої шкоди винограду, її гусениці пошкоджують бутони,
квітки, зелені та стиглі ягоди, що засихають, обпадають або загнивають.
Метелики гронової листокрутки при розкритих крилах досягають 8—
13 мм. Передні крила бурі, із складним світло-коричневим малюнком та
синювато-фіолетовою плямою. Яйця овальні, розміром 0,6—0,7x0,5—0,6 мм,
світло-зелені, потім жовтувато-коричневі. Дорослі гусениці завдовжки 10—
13 мм, мають колір від бурого, оливкового до зеленого. Вони досить рухливі,
спускаються на павутинці.
Гронова листокрутка розвивається у трьох поколіннях. Зимує лялечка
під корою деревини, в пошкоджених ягодах та інших місцях. Взимку до 50 %
лялечок гине від хвороб, хижаків та паразитів. Наприкінці квітня—на
початку травня при температурі вище 10 °С вилітають метелики першого
покоління. Через два-три дні вони спарюються, і самки відкладають до 60—
90 яєць на суцвіття. Через 8—10 днів виплоджуються гусениці, які
пошкоджують бутони та квітки, стягуючи їх у добре помітні "гнізда". Кожна
гусениця знищує 40—60 квіток. Гусениці живляться 18—25 днів. Наприкінці
червня вони починають заляльковуватися. Через 8—10 днів вилітають
метелики, а через сім-вісім днів виплоджуються гусениці другого покоління.
Кожна гусениця другого покоління знищує 5—15 ягід. Наприкінці серпня
вони заляльковуються. Частина їх йде на зимівлю, а інші дають початок
третьому поколінню, яке пошкоджує ягоди пізніх сортів у вересні — жовтні.
Гронова листокрутка пошкоджує усі сорти винограду, але найбільше
сорти зі щільними гронами. За несвоєчасного проведення захисних заходів
знищує 25—30 % урожаю, а за відсутності їх може знищити весь урожай.
Для захисту урожаю від гронової листокрутки в усіх країнах з
промислове розвинутим виноградарством застосовують такі інсектициди:
арріво (0,26—0,38 л/га), децис (0,4—0,6 л/га), інсегар (0,6 кг/га), сумі-альфу
(0,4—0,6 л/га), суміцидин (0,4—1,0 л/га), ф'юрі (0,2 л/га), шерпу (0,26—0,38
л/га).
Насадження, що заселені в цей період кліщами, доцільно обприскувати
такими інсектоакарицидами: антіо (1,2—1,4 л/га), золоном (1,0—2,8 л/га),
мавріком 2Ф (0,24—0,36 л/га), мітаком (1,6—2,4 л/га), талстаром (0,4—0,6
л/га) [1, 2, 3 ].
Строки обприскувань визначають за допомогою статевих пасток з
феромоном "грапомон". їх розвішують наприкінці квітня й оглядають
щоденно. Початком льоту метеликів вважається дата, з якої вони
потрапляють у пастки щоденно.
Незважаючи на те, що в усіх районах виноградарства фенологічні фази
розвитку гронової листокрутки практично однакові, схеми застосування
інсектицидів для боротьби з нею суттєво різняться.
У більшості країн Європи і СНД інсектициди застосовують проти всіх
трьох поколінь гронової листокрутки, а загальна кількість обприскувань
досягає шести-семи і більше. Деякі автори рекомендують проводити основні
обробки насаджень проти гусениць другого та третього поколінь, інші
вважають можливим визначити кількість обприскувань за інтенсивністю
льоту
метеликів
на
пастки.
У
межах
кожного
покоління
автори
рекомендують проводити обприскування насаджень у період масового
виплоджування
гусениць.
Численні
обприскування
виноградників
інсектицидами, особливо ті, що застосовують проти гусениць третього покоління (тобто незадовго до збирання врожаю), безумовно, потребують
великих матеріальних витрат і призводять до забруднення врожаю та
довкілля.
Лабораторією захисту рослин ІВіВ ім. В. Є. Таїрова розроблена та
щорічно впроваджується в господарствах півдня України на площі понад 20
тис. га екологічно безпечна технологія захисту виноградників від гронової
листокрутки. Вона ґрунтується на щорічному вивченні особливостей
біофенології гронової листокрутки за допомогою статевих пасток, на основі
чого розробляють короткотермінові прогнози строків виплоджування
гусениць кожного покоління. За середніми багаторічними даними, гусениці
першого ло-коління починають виплоджуватися 20—22 травня з відхиленням по роках на 5—15 днів і більше [1, 2, 3 ].
Для обґрунтування схеми застосування інсектицидів проти гронової
листокрутки вивчена шкодочинність гусениць усіх трьох поколінь та
гусениць, що виплоджуються в різні строки в межах кожного покоління.
Досліди свідчать, що гусениці першого покоління знищують від 23 до 35 %
квіток, другого — 3,5—5,5 % зелених і третього — 2,3—3,0 % стиглих ягід.
Тобто шкодочинність гусениць першого покоління в шість разів вища, ніж
другого, та в 12 разів — ніж третього. У межах першого покоління
найшкодочинніші гусениці, що виплоджуються першими.
Враховуючи це, плодоносні насадження слід обприскувати на початку
виплоджування гусениць першого покоління гронової листокрутки протягом
двох-трьох днів.
Широка виробнича перевірка показала, що за такої схеми застосування
інсектицидів
немає
потреби
проводити
повторні
обприскування
виноградників проти гусениць першого та наступних поколінь.
Таким чином, екологічно безпечна технологія захисту винограду від
гронової листокрутки забезпечує надійний захист урожаю винограду
(біологічна ефективність препаратів становить 95—98 %) при одноразовому
застосуванні інсектицидів на початку виплоджування гусениць першого
покоління. При цьому обсяги застосування препаратів зменшуються на 60—
65
%,
період
"очікування"
збільшується
в
три-п'ять
разів
проти
регламентованих строків, що гарантує екологічну чистоту врожаю та
довкілля [1, 2, 3 ].
Кліщі. На виноградниках України виявлено понад 20 видів кліщів, з
яких найшкодочинніші брунькові та павутинні.
Брунькові виноградні кліщі мають видовжене жовтувате тіло. Зимують
самки в бруньках. Навесні при температурі 7—8 °С кліщі виходять з
діапаузи, починають живитися й відкладати яйця. Перші два-три покоління
розвиваються в минулорічних бруньках, а з кінця травня мігрують і заселяють молоді бруньки. За рік дають п'ять-дев'ять поколінь. Викликають
відмирання вічок, деформацію пагонів та листків. На заселених кущах
спостерігається "волотистість" внаслідок проростання сплячих вічок. Грона
малі, часто засихають. Плодоносність пагонів знижується, кущі можуть
загинути за два-три роки.
Павутинні звичайні кліщі мають овальне тіло завдовжки до 0,7 мм.
Зимують під корою, у тріщинах деревини та рослинних рештках у стадії
запліднених дорослих самок. Навесні при температурі 12—14 °С вони
починають живитися спочатку на листках бур'янів, а потім на винограді.
Через деякий час відкладають до 100 яєць, прикріплюючи їх до волосків
листків або павутинок. Через 4—10 днів виплоджуються личинки. За літо
кліщі дають 10—12 поколінь. Порогова чисельність (п'ять-сім особин на
листок) настає у кінці травня — на початку червня. Живляться вмістом
клітин. Місце живлення обплітають павутиною. Пошкоджені листки
жовтіють, а у забарвлених сортів червоніють спочатку вздовж основних
жилок, а потім по всій поверхні. Листки буріють, засихають й обпадають.
Пошкоджені виноградники знижують урожай та його якість. Цукристість
соку зменшується на 3—4 %, а кислотність — підвищується [1, 2, 3 ].
Виноградний зудень (фітоптус) живе на листках, рідше — на
суцвіттях. У місцях живлення з нижнього боку листка утворюються
блюдцеподібні западини, які густо покриті волосками. Спочатку волоски
білувато-рожеві, пізніше вони стають буруватими або червоно-бурими. На
верхньому
боці
листка
утворюються
невисокі
горбики.
Личинки
виноградного зудня мають розмір 0,14—0,16 мм. Тіло їх видовжене,
складається з 80 кілець, на хвості є дві ниточки. Зимують під лусочками
вічок, біля основи пагонів, у тріщинах кори. Навесні переходять на вічка, а
після розпускання листків поселяються на їх нижньому боці, де живляться і
розвиваються. За вегетацію дають шість-сім поколінь.
При масовому розмноженні кліщ пошкоджує значну частину листків
куща, ріст і розвиток яких порушується, частина їх засихає.
Проти кліща ефективні агротехнічні та хімічні заходи. На чистих від
бур'янів виноградниках кліщі розвиваються значно менше, ніж на
забур'янених.
Акарициди застосовують проти кліщів у період спокою га під час
вегетації кущів. Восени після обпадання листків або навесні після
набубнявіння вічок використовують ДНОК (15 кг/га). У період вегетації кущі
обприскують такими акарицидами: апполом (0,24—0,36 л/га); неороном
(1,2—1,8 л/га); омайтом, 57 %-й з.п. (1,5 л/га); омайтом, 30 %-й з.п. (3,0 л/га);
ортусом (0,6—1,2 л/га) або інсектоакарицидами:
антіо (1,2—1,4 л/га);
золоном (1,0—2,8 л/га); мавріком 2Ф (0,24—0,36 л/га); мітаком (1,6—2,4 л/га)
[1, 2, 3 ].
Виноградники також пошкоджують скосарі, совки, п'ядуни та інші
шкідники.
Скосарі — жуки родини довгоносиків. На виноградниках Ірапляється
близько 10 видів. Найшкодочинніші: кримський, турецький, золотистий,
виноградний. Личинки їх живляться рослинними рештками та коренями
винограду. Рано навесні жуки пошкоджують бруньки, а пізніше листки, що
значно зменшує урожай. Для боротьби із скосарями виноградники
обприскують
інсектицидами.
Підтримувати
чисельність
шкідника
на
безпечному рівні можна тільки при ретельному обробітку ґрунту в міжряддях
та рядах на глибину не менше 15 см.
Совки та п'ядуни. Особливо небезпечні види, що зимують у стадії
гусениць останнього віку. Навесні перед розпусканням бруньок вони
виходять з діапаузи і перед заляльковуванням живляться декілька днів. На
заселених ділянках протягом п'яти-семи днів вони можуть знищити до 80 %
бруньок. Заходи боротьби із совками та п'ядунами такі: знищення бур'янів на
виноградниках та обробка вогнищ шкідників інсектицидами [1, 2, 3 ].
10.Інтегрована система захисту винограду від хвороб і шкідників.
Для захисту винограду від шкідників і хвороб застосовують науково
обґрунтовану інтегровану систему агротехнічних, біологічних та хімічних
заходів.
Вона
передбачає
такі
прийоми:
контроль
(вивчення)
фітосанітарного стану на виноградниках; розробку прогнозів (тривалих та
короткотермінових) чисельності, шкодочинності шкідливих організмів та
оптимальних
природних
строків
факторів
проведення
регулювання
захисних
заходів;
інтенсивності
використання
розвитку
хвороб,
чисельності та шкодочинності шкідників; раціональне застосування засобів
захисту виноградників від шкідників і хвороб з урахуванням економічних
порогів їх чисельності та шкодочинності.
Моніторинг фітосанітарного стану на виноградниках та прогнозні
роботи виконують спеціалісти по захисту рослин господарств, пунктів
прогнозів та сигналізації станцій захисту рослин і науково-дослідних
установ. На основі постійного контролю за інтенсивністю розвитку хвороб
та динамікою чисельності шкідників кожного року планують огляди поширення шкідників і хвороб винограду та складають прогноз їх розвитку на
майбутній рік. Одночасно визначають обсяги проведення захисних заходів
та потребу в засобах захисту виноградників для кожного господарства.
Під час вегетації рослин постійно спостерігають за фіто-санітарним
станом
на
виноградниках,
розробляють
короткотермінові
прогнози
інтенсивності розвитку хвороб і шкідників та рекомендації щодо проведення
захисних заходів, враховуючи економічні пороги шкідливих організмів).
Для надійного захисту винограду при зменшенні обсягів застосування
пестицидів необхідно максимально використовувати природні фактори
регулювання інтенсивності розвитку хвороб та чисельності шкідників. У
цьому відношенні та надзвичайно важливо підібрати сорти винограду
відповідно до екологічних і ґрунтових умов кожної зони виноградарства.
Ефективність захисних заходів у великій мірі залежить від ретельного
виконання агротехнічних прийомів, що стримують розвиток шкідників і
хвороб, та від проведення захисних заходів у строки, коли шкідники і
збудники хвороб найчутливіші до захисних засобів [1, 2, 3 ].
Своєчасно та якісно проведені агротехнічні прийоми догляду за
виноградниками створюють добрі умови для росту і розвитку винограду й
підвищують його стійкість проти шкідників та збудників хвороб. У той же
час вони пригнічують шкідників і збудників хвороб та значно зменшують
їх кількість на виноградниках. При своєчасному обробітку ґрунту різко
зменшується чисельність і шкодочинність скосарів, совок, п'ядунів. При
осінній оранці уражені листки потрапляють у глибокі шари ґрунту.
Своєчасне знищення бур'янів значно зменшує чисельність кліщів та
інтенсивність розвитку грибних хвороб. Внесення збалансованих за поживними речовинами добрив поліпшує умови росту виноградних рослин
та підвищує їх стійкість проти шкодочинних організмів.
Біологічний метод оснований на застосуванні проти шкідників
гіперпаразитів — комах, що зменшують їх чисельність або пригнічують
розвиток. Так, відомо понад 20 видів комах, які паразитують на гроновій
листокрутці. Певна роль у зниженні чисельності кліщів належить
акарифагам — фітосейулюсу, метасейулюсу, амблісейулюсу та ін. Але
більшість гіперпаразитів (ентомофагів, акарифагів) потребують для свого
розвитку вологості повітря понад 70 % та температури 24—26 °С. Тому на
півдні України та в інших районах виноградарства біологічний метод не
відіграє суттєвої ролі в регулюванні чисельності шкідників. Аналогічні
умови потрібні й при застосуванні біопрепаратів (дендробацилін,
бітоксибацилін, лепідоцид) [1, 2, 3 ].
Хімічний метод забезпечує надійний захист урожаю та насаджень
винограду від шкідливих організмів. Він ґрунтується на застосуванні
інсектицидів проти комах, акарицидів проти кліщів та фунгіцидів проти
грибних хвороб.
На основі аналізу багаторічних даних з інтенсивності розвитку
шкідників та хвороб винограду в умовах України складена система
хімічних захисних заходів. Вона передбачає такі прийоми:
викорінюючі обприскування виноградників восени (після обпадання
листків) або навесні (до набубнявіння вічок) проти зимуючих стадій
шкідників і хвороб. Обприскування насаджень ДНОКом різко зменшує
кількість
кліщів
та
інфекційне
навантаження
збудників
чорної
плямистості, інфекційного засихання кущів, оїдіуму та інших хвороб. У
районах укривного виноградарства ретельне обприскування кущів перед
укриванням запобігає ураженню їх плямистим некрозом;
обприскування насаджень фунгіцидами в період розпускання бруньок
(при появі перших листочків) проти чорної плямистості та інфекційного
засихання кущів. Це запобігає ураженню перших міжвузлів молодих пагонів
чорною плямистістю та штамбів, рукавів чи плодових ланок — інфекційним
засиханням кущів;
обприскування плодоносних насаджень інсектицидами проти гусениць
першого покоління гронової листокрутки. Проводять його в строки,
визначені службою прогнозів та науково-дослідними установами на основі
ретельного вивчення особливостей біофенології шкідника. Враховуючи, що
нині на більшості площ виноградників чисельність кліщів також досягає
порога
шкодочинності,
для
обприскування
насаджень
доцільно
використовувати інсектоакарициди;
обприскування фунгіцидами плодоносних і молодих насаджень перед
та зразу після цвітіння проти мілдью. У цей час для захисту виноградників
доцільно використовувати системні фунгіциди (мікал, ридоміл, сандофан,
акробат), які забезпечують надійний захист суцвіть, молодих ягід та листків
від ураження. У ці ж строки (в разі появи перших плям) виноградники
обприскують проти оїдіуму, використовуючи фунгіциди топаз, сапроль,
вектру, байлетон, топсин та ін.
Подальші обприскування виноградників проводять залежно від
інтенсивності розвитку хвороб і шкідників. У разі розвитку мілдью
насадження обприскують протимілдьюозними фунгіцидами. Слід мати на
увазі, що в липні—серпні для боротьби з мілдью доцільно застосовувати
фунгіциди на основі міді — бордоську рідину, купроксат. Ці препарати
пірияють кращому визріванню лози та підвищенню її морозостійкості.
Вогнища оїдіуму обприскують фунгіцидами (топаз, вектра або
сапроль), а вогнища кліщів — акарицидами (ортус, талстар, неорон та ін.).
Для захисту виноградників від хвороб і шкідників протягом сезону
необхідно провести п'ять-шість, а в сприятливі для розвитку хвороб сезони
— сім-вісім обприскувань фунгіцидами та інсектоакарицидами [1, 2, 3 ].
13. Хвороби виноградного садивного матеріалу.
Виноградна лоза характеризується високою активністю регенерації
тканин, що забезпечує великий вихід щеплених саджанців. Досліди свідчать,
що можна одержувати понад 75 % якісних саджанців від кількості зроблених
щеп. У той же час тільки в окремих розсадницьких господарствах вихід
щеплених саджанців досягає 50—55 %. Більшість господарств- одержують
тільки 20—25 % щеплених саджанців від кількості зроблених щеп.
Вихід і якість щеплених виноградних саджанців залежать від багатьох
причин, але насамперед від якості та фіто-санітарного стану прищепних і
підщепних чубуків, їх відповідності по афінітету та швидкості утворення
калюсу, якості щеплення (міцності з'єднання прищепи і підщепи, відповідності
їх
по
товщині,
схованого
браку
по
спайці),
дотримання
технологічних режимів (температури і вологості) під час зберігання лози,
стратифікації та загартування щеп. Ефективність розсадництва значно
залежить також від численних хвороб, які розвиваються на всіх етапах технологічного процесу виробництва саджанців [1, 2, 3 ].
Хвороби уражують прищепні й підщепні лози у період вирощування
маточників і при зберіганні, щепи під час стратифікації, загартування і в
шкілці, саджанці під час зберігання. Хвороби виноградного садивного
матеріалу чітко спеціалізовані по етапах технологічного процесу.
Маточники прищепних лоз уражуються численними хворобами, які
мають подвійне, в обох випадках негативне, значення. З одного боку,
уражуючи рослини, вони знижують вихід і погіршують якість пагонів, що
використовуються як прищепи. Мілдью, оїдіум, чорна плямистість та інші
хвороби, а також кліщі, уражуючи листковий апарат і пагони, різко
знижують активність фотосинтезу та нагромадження пластичних речовин у
лозі. Чубуки, заготовлені з уражених ділянок, характеризуються низькою
активністю калюсоутворення, містять на 2—3 % менше вуглеводів, погано
визрівають. Чорна плямистість, уражуючи тканини чубуків, викликає
знебарвлення кори, а при сильному розвитку знищує до 60 % вічок, що
відповідно зменшує вихід саджанців.
З іншого боку, збудники багатьох хвороб, що розвиваються на
маточниках прищеп (сіра гниль, чорна плямистість, інфекційне засихання),
активно розвиваються і на наступних етапах технологічного процесу,
викликаючи загибель садивного матеріалу. Якість прищепних чубуків значно
залежить також від ураження кущів вірусними і бактеріальними хворобами.
Для щеплення використовують тільки здорові лози, вирощені на
апробованих маточниках, де своєчасно та якісно проводять усі фітосанітарні
заходи і заходи боротьби з хворобами.
Маточники підщепних лоз сильно страждають від сірої і білої гнилей,
вірусних та бактеріальних хвороб й листкової форми філоксери. Чубуки,
заготовлені на уражених маточниках, характеризуються низькою якістю і
пониженою активністю коренеутворення. Для щеплення непридатні чубуки,
уражені сірою і білою гниллю. Під час заготівлі чубуків уражені лози
вибраковують. З кущів, уражених вірусними хворобами та бактеріальним
раком, лозу не заготовляють [1, 2, 3 ].
При зберіганні лоза уражується комплексом паразитних та сапрофітних
грибів, які часто викликають загибель чубуків. В умовах зберігання на
прищепних і підщепних чубуках найчастіше розвивається сіра гниль, чорна
плямистість, плямистий некроз, інфекційне засихання та численні сапрофітні
гриби.
Для запобігання розвитку хвороб на прищепних і підщепних чубуках у
період
зберігання
проводять
комплекс
профілактичних
заходів,
що
включають дезинфекцію приміщень та обробку чубуків у розчинах
фунгіцидів. Перед закладанням на зберігання чубуків прибирають сховища,
білять стіни вапном з додаванням мідного купоросу (3—5 %), дезинфікують
приміщення
обкурюванням
грудковою
сіркою
(40—70
г/м3)
або
спалюванням димових шашок.
Прищепні та підщепні чубуки перед закладанням на зберігання
вимочують у розчинах таких фунгіцидів: хінозол, топсин, ронілан, ровраль.
Чубуки обробляють по-різному, залежно від їх вологості. Чубуки вологістю
нижче 48 % вимочують у 0,1 %-му розчині хінозолу протягом 24 год, а
вологістю вище 48 % — у 0,3—0,5 %-му розчині цього препарату 12—15 год.
Враховуючи
високий
ступінь
ураження
чубуків
патогенами,
що
розвиваються в тканинах деревини, перевагу слід віддавати першому
способу. Він дає можливість знищити збудників хвороб, що проникли в
судинну систему чубуків.
Період стратифікації щеп є найсприятливішим для розпитку численних
хвороб, які умовно можна поділити на три групи.
Під час стратифікації відмирають неякісні або підсушені чубуки
прищеп і підщеп. Відмирання тканин найчастіше починається від п'ятки або
на верхньому зрізі. Рідше спостерігається відмирання тканин посередині
підщепної частини
щеп або тканин прищеп. Крім того, на цьому етапі
починається активний розвиток хвороб компонентів щеп, які пов'язані з
використанням для виробництва щеп чубуків, уражених сірою і білою
гниллю, чорною плямистістю та іншими патогенами [1, 2, 3 ].
Для запобігання розвитку хвороб здерев'янілих частин щеп прищепні
та підщепні чубуки дезинфікують перед закладанням на зберігання.
Під час стратифікації гине найбільша частина щеп від ураження
грибними хворобами проростків. Молоді проростки виноградних щеп у
перші дні росту, до появи в листках хлорофілу, зовсім нестійкі проти
грибних патогенів, а винятково сприятливі умови середовища прискорюють
розвиток на них багатьох патогенних і сапрофітних грибів. Найбільшою
шкодочинністю на даному етапі відзначаються літієві гриби та сіра гниль.
Після ураження ними проростки заселяються сапрофітними грибами.
Хвороби проростків найактивніше розвиваються за відкритої стратифікації
щеп на шарі води, особливо в камерах із "регульованим середовищем"
щепних комплексів. За цих умов часто гине 50—80 % щеп.
Для запобігання ураженню проростків щеп грибними хворобами в
період стратифікації необхідно підтримувати вологість повітря в межах, що
виключають появу краплин на плівці та проростках, своєчасно провітрюючи
камери. Розвиток хвороб на проростках виноградних щеп стримують такі
фунгіциди: хінозол, топсин, ронілан, ровраль у 0,1 %-й концентрації.
Обприскують проростки фунгіцидами через два— три дні. Гетероауксин у
концентрації 0,1—0,2 %, інгібуючи проростання бруньок, також надійно
запобігає ураженню проростків грибними хворобами. При замочуванні щеп
перед закладанням на стратифікацію в 0,1—0,2 %-му розчині гетероауксину
їх проростки під час стратифікації майже не уражуються грибними
хворобами [1, 2, 3 ].
У виробничих умовах необхідно поєднувати своєчасне провітрювання
щеп у стратифікаційних ящиках з обробкою гетероауксином перед
стратифікацією або обприскуванням їх у період стратифікації.
При відкритій стратифікації щеп на воді в ній активно розвиваються
численні мікроорганізми: бактерії, гриби, найпростіші. На інтенсивність
розвитку мікроорганізмів у воді дуже впливає сорт підщепи і температура
води. Сорти Берландієрі х Рипарія Кобера 5ББ та Берландієрі х Рипарія
СО-4 стимулюють розвиток мікроорганізмів порівняно з сортом Рипарія х
Рупестрис 101—14.
Стан підщепних частин щеп значно залежить від водного режиму під
час їх стратифікації. При введенні щоденних 12—15-годинних безводних
періодів під час стратифікації базальна частина щеп практично не відмирає.
Безводні періоди стримують розвиток мікроорганізмів у воді, забезпечують
добре провітрювання щеп та сприяють активному утворенню кореневих
горбиків.
Розвиток мікроорганізмів у воді можна регулювати також за
допомогою фунгіцидів. Хінозол у концентрації 0,01 % пригнічує розвиток
бактерій
(у
тому
числі
збудника
бактеріального
раку),
грибів
та
найпростіших і сприятливо впливає на активність утворення коріння.
Під час загартування щепи найчастіше уражуються сірою гниллю та
сапрофітними грибами. В боротьбі з ними ефективні обприскування щеп 0,1
%-ми розчинами хінозолу, топсину, ронілану та ровралю.
У шкілці щепи уражуються мілдью, чорною плямистістю та іншими
хворобами, які, уражуючи листковий апарат та пагони, погіршують якість
саджанців. Для захисту щеп від хвороб шкілку обприскують фунгіцидами
мікал (0,4 %) і сандофан (0,3 %). Наприкінці вегетації обприскування проводять 1 %-ю бордоською рідиною або 0,4 %-м купроксатом. Така схема
обприскувань забезпечує ефективний захист щеп від хвороб, сприяє доброму
росту пагонів та їх визріванню [1, 2, 3 ].
Виноградні саджанці в період зберігання у сховищах уражуються тими
самими
хворобами,
які
розвиваються
і
при
зберіганні
чубуків.
Життєздатність їх часто знижується також через втрату вологи. Для захисту
саджанців від хвороб під час зберігання перед закладанням у сховища їх
обробляють 0,1 %-м розчином хінозолу. Відносно здорові саджанці
вимочують протягом 12—15 год, а сильно уражені хворобами — додатково
протягом 12—15 год, занурюючи в 0,2— 0,3 %-й розчин хінозолу тільки
прищепну частину.
Система захисту виноградного садивного матеріалу від х короб на всіх
етапах
технологічного
процесу
виробництва
щеплених
виноградних
саджанців дає можливість вирощувати високоякісний здоровий садивний
матеріал та значно підвищити вихід саджанців.
14. Збір урожаю винограду
До початку збирання урожаю винограду необхідно відремонтувати
устаткування приймальних і переробних пунктів, привести в порядок вагове
господарство, підготувати складальну тару, транспортні засоби, забезпечити
антикорозійне покриття складальних бункерів і автоконтейнерів, завчасно
запастися достатньою кількістю ящиків, цвяхів і т.д. Необхідно також
вирішити задачу забезпеченості періоду збирання урожаю робочої силою.
Все це повинне знайти віддзеркалення в наперед складеному плані збирання
урожаю по господарству і його відділенням. При складанні плану слід
враховувати очікуваний валовий збір, для чого проводять попереднє
визначення врожайності виноградників.
Попередній облік урожаю. Існують окомірний, ділянковий, сітчастий,
діагональний способи попереднього визначення врожайності.
Спосіб окомірного визначення часто приводить до помилкових
висновків, що негативно позначається па підготовці до збирання і її
результатах. Спосіб пробних ділянок (ділянковий) застосовують на
рівнинних ділянках з однаковим станом кущів. Для цього по кожному сорту
вибирають пробну ділянку, що характеризує всю ділянку. Пробна ділянка
повинна займати не більше 3% загальної кількості кущів. На всіх кущах, що
знаходяться на ділянці, підраховують кількість грон. Потім загальну
кількість грон ділять на число кущів, на яких вели підрахунок, і визначають
середнє число грон на одному кущі. Це число множать на середню масу
одного грона і одержують середній урожай з одного куща. Знаючи число
кущів на 1 га, обчислюють очікуваний урожай на даній ділянці.
Сітчастий спосіб застосовують в передгірних і гірських зонах, де
немає можливості вибрати типовий майданчик. Урожай заздалегідь
визначають так: в кожному п'ятому ряді підраховують кількість грон на
кожному четвертому кущі. На підставі отриманих даних визначають урожай
з одного куща і з 1 га по кожному сорту так само, як і при ділянковому
способі.
Діагональний
спосіб
аналогічний
попередньому.
При
цьому
змінюється тільки порядок визначення: підраховують кількість грон на
одному кущі кожного ряду по діагоналях ділянки. Цей спосіб застосовують
при високоштамбовій широкорядній культурі винограду з вільним звисанням
приросту кущів [1, 2, 3 ].
Збір технічних сортів. Виноград цих сортів збирають у стадії
технічної зрілості, під якою розуміють ту фазу дозрівання грон, коли вміст
цукру, кислотність, а також кількість дубильних, азотних, ароматичних і
фарбувальних речовин в ягодах відповідає напряму використовування
сировини. Так, для соків збирання врожаю починають при цукристості 14%,
для шампанських вин — цукристості 17—20% і кислотності 7—11 г/л, для
міцних — відповідно більше 20 і 5—8, для десертних — більше 22 і 4—7.
За два-три тижні до початку збору винограду з кожної ділянки і сорту
беруть середні проби для аналізів спочатку через п'ять днів, а перед
зніманням — через день. Для однієї проби беруть з різних ярусів (нижній,
середній, верхній) і з обох боків куща 2—4 кг ягід. В лабораторії
господарства визначають їх цукристість і кислотність. Виноград, що не досяг
зрілості,
встановленої
стандартом,
вважається
некондиційним
і
використовується для приготування вакуум-сусла, сиропів, конфітюрів і
інших продуктів [1, 2].
Виноград збирають суцільним і вибірковим способами.
Для збирання урожаю винограду застосовують спеціальні складальні
дерев'яні або пластмасові ящики, а також пластмасові відра. Грона зрізують
серповидними ножами, ножицями або секаторами. Хворі і гнилі грона
кладуть в окрему тару.
В кожному ряді збирають грона з обох боків куща. Зібраний виноград
завантажують в бункери агрегатів АВН-0,5, встановлені на міжквартальних
дорогах або посередині міжряддя. Дуже важливо не допустити втрат
урожаю, своєчасно доставити його до місця переробки. Досягти цього можна
лише при повній механізації праці і використанні спеціальних машин.
В передових господарствах застосовують потоковий спосіб збирання
винограду. При цьому способі кожного робочого забезпечують достатньою
кількістю ящиків (30—40 шт.), що дозволяє зрізати грона з кущів без втрати
часу на винесення зібраного урожаю. Заповнені ящики залишають в
міжрядді. Після закінчення збирання ряду по міжряддю проходить агрегат
АВН-0,5 з бункером, в який вантажник висипає зібраний урожай. Тару, що
звільнилася, він перекладає на сусіднє міжряддя. Для організації цього
способу збирання бригадир заздалегідь розбиває клітку на окремі ділянки,
які
закріплює
за
складальниками.
Потоковий
спосіб
прибирання
застосовують в господарствах Кримської області. При цьому значно
збільшується продуктивність праці, підвищується відповідальність за якість
збиральних робіт.
Навантажувально-розвантажувальні роботи при збиранні технічних
сортів винограду повністю механізовані. У міру заповнення бункери
розвантажують в автомашини або саморозвантажні тракторні візки, які
використовують для доставки урожаю з плантацій на переробку. В кузові
автомашини встановлюють жорсткий зварний сталевий або дюралюмінієвий
бункер (човен), окантований з боків і зверху кутиковим залізом, задній борт
машини
знімають.
Вивантажують
виноград
з
них
в
автомашини
навантажувачами АВН-0,5.
На виноградниках, розташованих на схилах, при збиранні технічних
сортів можна використовувати тракторний навісний саморозвантажний візок
ТВС-2. Його обслуговують шість складальників і один тракторист. При
роботі на виноградниках візок розвантажують в автомашини. Якщо ділянки
розташовані недалеко від винзаводу то допускається доставка винограду в
бункері візка безпосередньо до місця переробки. В цьому випадку час її в
дорозі туди і назад, включаючи розвантаження, не повинне перевищувати
часу заповнення робітникам складальної тари [1, 2, 3 ].
Комбайн СВК-ЗМ, розроблений в КБ виробничого об'єднання
«Плодсельхозмаш» (м. Кишинів), замінює працю 50 робітників і здатний за
годину прибрати виноград з 0,6 га. Комбайн Дон (Всеросійський НДІ
виноградарства і виноробства імені Потапенко), а також легкий комбайн
КВР-1 (Кримський НВО «Плодмашпроект») здатні прибрати до 5—6 га
виноградинка в день.
Збір столових сортів. Виноград столових сортів збирають в повній
стиглості, коли вміст цукру сягає 12— 14%. Столовий виноград доцільно
збирати бригадою, що складається з 40 чоловік. Таку бригаду розбивають на
ланки з семи-восьми робітників. За кожною парою робочих закріплюють
певний
ряд.
На
кожному
ящику
з
виноградом
для
підвищення
відповідальності за якість указують номер бригади і табельний номер
робочого.
Збирають столовий виноград тільки в суху погоду. Якщо в період
збирання випадають опади, то його треба тимчасово припинити. При зборі
не можна допускати механічних пошкоджень винограду, на ягодах необхідно
зберігати воскоподібний наліт. Зрізати гроно треба ножицями з тупими
кінцями. При зрізі і подальших операціях гроно тримають тільки за
грононіжку.
Доброякісний виноград у міру збирання сортують. При сортуванні
видаляють пошкоджені, сухі, горошкові ягоди і ніжки опалих ягід.
Упаковують виноград безпосередньо біля куща в стандартні ящики. Грона,
які не відповідні стандарту, і відсортовані відходи складають в складальні
ящики і відправляють на переробку.
Не рекомендується переповнювати ящики, оскільки це приводить до
механічного пошкодження винограду [1, 2, 3 ].
Список використаної літератури
1.Виноградарство / М.О. Дудник, М.М. Коваль, І.М. Козар та ін.; За ред. М.О.
Дудника. – К.: Урожай, 1999. – 288 с.
2. Смирнов К.В. й др. Виноградарство / К.В Смирнов, Т.И. Калмикова, Г.С.
Морозова. -М.: Агропромиздат, 1987.-367с
3.Технология возделивания й использование винограда/ Верновский З.А.,
Дженеев С.Ю., Пономарев В.Ф., Шульц Е.П., -.: Агропромиздат, 1990.-330с.
Лекція 11. Ремонт і реконструкція виноградників. Селекція
винограду. Ампелографія.
1. Ремонт і реконструкція виноградників.
2. Культура столового винограду.
3.Шляхи і методи селекції.
4.Ампелографія.
5.Технічні та столові сорти винограду.
1.
Ремонт
і
реконструкція
виноградників.
Середньорічна
врожайність і продуктивність виноградних насаджень України за останні
роки становить відповідно 50,4 і 37,3 ц/га, (у Франції - 92,2 і 88,6; Німеччині
- 96,2 і 89,4; США - 176,7 і 147,0 ц/га).
Це зумовлено різними обставинами, а саме:
велика зрідженість виноградних насаджень (за станом на 1992 р. 15,9 %, що рівнозначно виключенню з обороту 24,6 тис. га виноградників і
щорічній втраті близько 124 тис. т винограду);
наявність великої кількості насаджень, закладених сумішшю сортів
(до 15 %);
нераціональний сортовий склад (у промисловій культурі вирощують
майже 220 сортів, тоді як у сортименті на 1997 р. нараховувалося тільки
108);
висока питома вага молодих виноградників (в окремі роки понад 30
%. В Іспанії вона становить 2%, Італії - 3, у Франції - 4 %).
Отже, потрібно зменшувати негативний вплив згаданих вище
обставин і особливо зрідженості насаджень.
Під зрідженістю розуміють пусті місця, наявність малопродуктивних
клонів та пошкоджених через несприятливі умови кущів основного сорту,
наявність другого ампелографічного сорту, відсутність прищепи і розвиток
підщепного сорту.
До причин зрідженості насаджень належать:
низька якість садивного матеріалу;
неякісне садіння;
поганий догляд за молодими насадженнями;
пошкодження рослин під час механізованого обробітку грунту в рядах
і міжряддях або через несприятливі умови зовнішнього середовища [1, 2, 3
].
Способи ліквідації зрідженості.
На молодих виноградниках (1-2 роки) пусті місця засаджують добре
розвиненими дворічними саджанцями. Виноградники старше трьох років,
підсаджувати саджанцями неефективно, за винятком випадків, коли пусті
місця мають вигляд суцільних великих масивів.
Саджанці підсаджують за такою самою технологією, щой при
закладанні виноградинка, використовуючи. На виноградниках віком понад
три роки при рівномірному розміщенні на площі пустих місць краще застосовувати відсадки. Існує декілька способів розмноження відсадками:
здерев'янілою лозою, зеленим пагоном, комбінованою лозою, цілим кущем
(катавлак).
Найпоширеніший спосіб розмноження - використання відсадок
здерев'янілою лозою (рис.). Його можна застосовувати як на кореневласних
насадженнях, так і на щеплених. У першому випадку відсадок через один-два
роки відділяють від материнського куща, в другому — не відділяють. Техніка
виконання цього способу ремонту виноградних насаджень полягає у тому,
що заздалегідь на кущі, розміщеному поряд з пустим місцем, вирощують
сильний пагін, довжина якого повинна бути дещо більшою, ніж віддаль між
кущами в ряду. Восени або рано навесні біля куща, що загинув, викопують
канаву завглибшки 25-30 см. На її дно вкладають здерев'янілу лозу так, щоб
верхівка з двома-трьома вічками виходила на поверхню в місці куща, що
загинув. Канаву засипають землею і добре втрамбовують. На кореневласних
насадженнях для кращого коренеутворення відсадок поливають, а на дно
канави насипають 5-6 кг перегною і 150-250 г суперфосфату з розрахунку на
кущ. Для цього вічка на частині лози, що вкладається в канаву, зрізують.
На щеплених виноградниках цих операцій не слід робити, оскільки
сильний розвиток коренів на відсадку гальмуватиме розвиток кореневої
системи материнського куща [1, 2, 3 ].
Відсаджування зеленим пагоном (рис.) проводять, як і здерев'янілою
лозою, в кінці червня - липні. На кінці пагона, виведеного на місці
відсутнього куща, виводять верхівку з двома-трьома листками.
Якщо немає пагонів достатньої довжини, для відсадок використовують
однорічну (або навіть багаторічну) частину куща із зеленим пагоном.
Метод ремонту виноградних насаджень підземними відсадками досить
ефективно застосовують на виноградниках при безштамбовій формі куща.
При штамбовому формуванні кущів його застосувати практично
неможливо, оскільки при впровадженні штамбової культури винограду в
Україні не дотримувалися важливого правила - при виведенні таких форм
треба було б щорічно залишати в нижній частині штамба страховий сучок з
од-ним-двома вічками, що давало б змогу легко відновлювати кущ у разі
загибелі його або сусіднього куща.
Не має практичного значення для промислових насаджень відсадка
цілим кущем.
До
ремонту
виноградних
насаджень
відноситься
видалення
сортосуміші малопродуктивних клонів і пошкоджених кущів. Видалення
здійснюють методом перещеплення (як на щеплених, так і на кореневласних
насадженнях) [1, 2, 3 ].
Перещеплення проводять навесні, коли температура грунту на глибині
15-20 см досягає 18-20 °С. Способи щеплення:
Щеплення в розщіп (рис.). Перед щепленням навколо куща викопують
ямку завглибшки 10-20 см. Підземний штамб ретельно від землі та кори і
спилюють, загладжуючи ножем поверхню зрізу. Посередині зрізу ставлять
стамеску й обережними ударами по ній дерев'яним молотком розщеплюють
штамб на глибину 5-8 см. У розщіп посередині вбивають долото або
дерев'яний клин. Залишивши долото в розщепі, беруть двовічкові (а на
молодих кущах одновічкові) чубуки і роблять прищепним ножем косий зріз
над верхнім вічком у бік, протилежний вічку. Потім під нижнім вічком
прищепним ножем роблять клин, який за своєю довжиною повинен
відповідати довжині розщепу. Зріз виконують одним рухом ножа.
Підготовлену прищепу вставляють у щілину на підщепі. При цьому перевіряють, щоб нижнє вічко прищепи було звернене назовні, а її кора із
зовнішнього боку збігалася з корою підщепи. Після цього місце щеплення
обв'язують шпагатом, а щілину у підщепі, закривають папером або відрізком
лози. Ямку засипають м'якою, вологою землею, роблячи горбик вище
верхнього вічка на 4-5 см [1, 2, 3 ].
Щеплення на місці здерев'янілими чубуками - трудомістка операція і
проводиться у стислі строки. Вона потребує відповідної, проведеної
підготовки і наступного догляду за прищепними кущами: видалення підщепної порослі, поверхневих коренів у прищепи, розпушування горбиків,
захисту молодих пагонів від механічних та інших пошкоджень.
Метод перещеплення на місці досить ефективний. Пагони, які
розвинулися з вічок прищепи, отримуючи живлення за рахунок сильної
кореневої системи дорослого куща, досягають у перший же рік значної
довжини, що дає змогу цього ж року сформувати кущі.
Щеплення зеленими пагонами. Його доцільно застосовувати на кущах,
які "скинули" прищепу. Таке щеплення роблять тоді, коли щеплені
компоненти знаходяться в трав'янистому стані: у кінці травня - першій
половині червня. Для цього необхідно навесні на підщепних кущах ретельно
обламати пагони, залишивши тільки ті, які підлягатимуть щепленню (на
безштамбових формах їх може бути чотири-шість, на штамбових не більше
двох) [1, 2, 3 ].
Чубуки прищепи готують безпосередньо перед щепленням: їх зрізують
з куща, видаляють верхівку, вусики, половинки листків і кладуть у відро з
водою. Для щеплення нарізують одновічкові чубуки завдовжки 6-7 см. Над
вічком залишають 2 см, під вічком – 4-5 см. Щеплення роблять одним із
способів: косою копуліровкою, в розщіп, впритул, окуліровка щитком.
Приживлюваність щеп становить 85-90 %,
Догляд за щепами полягає у своєчасному підв'язуванні пагонів, захисту
їх від хвороб і шкідників.
Створення чистосортних, повноцінних насаджень - головне завдання
ремонту виноградників. Основною передумовою його є інвентаризація
виноградних насаджень. Вона дає змогу визначити стан кущів, вибрати метод
і спосіб ремонту, підготувати необхідний матеріал для його проведення [1, 2,
3 ].
При культурі винограду часто пошкоджується надземна частина куща,
а підземний штамб і коренева система залишаються непошкодженими.
Відновити такі рослини, надати їм необхідної форми і створити умови для
подальшої високої урожайності можна завдяки застосуванню заходів, які у
виноградарстві мають загальну назву - омолодження.
Способи омолодження кущів.
При пошкодженні надземної частини куща низькими зимовими
температурами, коли пошкоджені не тільки вічка, а й частково однорічна
лоза, кущі обрізують на багаторічну деревину, відновлюючи надземну його
частину за рахунок сплячих вічок.
Якщо ж пошкоджена і багаторічна деревина, то для відновлення куща
на щеплених виноградниках застосовують щеплення на місці, а на
кореневласних насадженнях - зрізом на "чорну голову".
При пошкодженні надземної частини куща пізніми весняними
приморозками видаляють пошкоджені верхівки пагонів і (за рахунок
пасинкових пагонів) відновлюють у перший рік ріст куща, а на другий - і
урожай.
Кущі, пошкоджені градом, відновлюють методом короткого (на двоєтроє вічок) обрізування непошкоджених пагонів, а при сильному
пошкодженні - обрізують на багаторічну деревину.
У кожному випадку поліпшують догляд за пошкодженими кущами:
вносять добрива, поливають, виконують необхідні операції із зеленими
частинами куща, захищають від хвороб і шкідників, тримають грунт у
чистому й добре розпушеному стані [1, 2, 3 ].
Реконструкція
виноградних
насаджень
вирішує
стратегічні
завдання, тому проводять її періодично, коли засоби виробництва або його
технологія не відповідають сучасним вимогам. Ця невідповідність може
проявлятися в таких напрямах:
вирощують сорт, який не відповідає спеціалізації господарства,
виключений із стандартного сортименту винограду;
схема розміщення кущів на ділянці не відповідає біологічним
властивостям сорту та засобам механізації виробничих процесів по догляду
за грунтом і рослинами;
не відповідає сучасній технології форма куща;
розміщені на ділянці сорти і застосована до них система ведення куща,
а також довжина ряду не сприяють впровадженню комбайнового збирання
врожаю;
зрідженість насаджень настільки велика, що подальша експлуатація
такого винограднику економічно недоцільна;
виноградні насадження в господарстві розташовані на невеликих,
розрізнених між собою ділянках. Створення єдиного суцільного масиву
виноградників поліпшили б умови щодо ефективнішого використання площі,
підвищення рентабельності галузі [1, 2, 3 ].
Під реконструкцією слід розуміти процес оновлення морально або
фізично застарілих засобів виробництва і технології вирощування винограду
шляхом здійснення проектно-розвідувальних, організаційно-господарських,
агроекономічних заходів для створення виноградних насаджень з високим
рівнем механізації виробничих процесів.
Реконструкція повинна забезпечувати:
1.Створення виноградників довговічністю 70-80років.
2.Створення виноградників, на яких технологічна трудомісткість
становила б 40-50людино-днів на 1 га проти 116—120 людино-днів на 1 га.
Для того, щоб виноградарство України було раціональним, потрібно
забезпечувати оптимальну густоту рослин
на площі (90-95%), їх
довговічність (70-80років), а питому вагу молодих насаджень довести
максимум до 9 % [1, 2, 3 ].
Реконструкцію треба починати з аналізу стану на кожній ділянці й по
кожному сорту. Аналіз проводять на основі бухгалтерсько-економічних
документів і даних інвентаризації. Після аналізу готують технічне завдання
на розробку проектно-кошторисних документів спеціалізованими науководослідними чи проектними установами на основі укладення з ними договору.
У договорі передбачають: науково обгрунтований строк проведення
реконструкції всього масиву та кожної конкретної ділянки; методи і способи
реконструкції стосовно кожної ділянки; загальні витрати на проведення
реконструкції, строки їх окупності; потребу в садивному матеріалі по роках і
сортах, валове виробництво винограду за роки реконструкці.
Рконструкція виноградних насаджень може бути частковою і повною
[1, 2, 3 ].
Часткова реконструкція полягає у виправленні окремих недоліків
насаджень: зміна форми куща, продовження ряду; з'єднання окремих ділянок
у єдиний масив, розрідження насаджень при сильній загущеності або,
навпаки, загущення при сильній їх розрідженості, наявність сортів-сумішей
та інші, а повна - перезакладенні виноградників; старі списують і
розкорчовують, а на їх місце закладають нові за заздалегідь складеним
планом організації території.
2.Культура столового винограду. Столовий виноград - плід, який
використовують для споживання у свіжому вигляді, як сушену продукцію,
компоти, варення та інші харчові продукти й одержаний від спеціально
вирощених для цього сортів. До зовнішнього вигляду грон і ягід, а також до
смакових якостей столових сортів ставлять високі вимоги.
Основні вимоги до столового винограду такі: нарядність грон і ягід у
поєднанні з їх крупними розмірами; грона за своєю структурою повинні бути
середньощільними і забезпечувати при їх пакуванні вільне розміщення ягід у
тарі; консистенція м'якоті ягід має бути м'ясистою або щільною, хрумкою,
допускається й соковита консистенція, але не дуже рідка; висока
транспортабельність і міцне прикріплення ягід до плодоніжки (особливо для
сортів, урожай яких будуть перевозити на значну відстань); висока лежкість і
гарне зберігання ягід; бажаними ознаками (а для виробництва сушеної
продукції обов'язковими) є повна відсутність насіння або наявність тільки
однієї-двох насінин і мускатний аромат.
Ці вимоги обов'язково повинні поєднуватися з високими смаковими
якостями, оскільки виноград, як продукт харчування, має різноманітний
вплив на організм людини [1, 2, 3 ].
У виноградній ягоді міститься до 30%легкозасвоюваного цукру,
кислоти(яблучна, винна, лимонна, янтарна, мурашина, щавлева, саліцилова),
мінеральних солей (калію, кальцію, натрію, фосфору, марганцю, кобальту,
заліза тощо). Це зумовлює високу поживну цінність винограду взагалі й
столового особливо.
За обсягом валового виробництва столовий виноград посідає п'яте
місце в світі після яблук, груш, персиків і цитрусових.
Виходячи з цього, суспільство сформулювало соціальне замовлення -
забезпечити постачання свіжого винограду за медично обгрунтованими
нормами протягом року в обсязі 10-12кг у середньому на одну людину.
Природно-кліматичні умови в усіх регіонах промислової культури
винограду України придатні для вирощування столових сортів.
В Криму й Одеській області (близько 70 %). Тут виробляється понад 76
% столового винограду, а також найвищі врожайність і продуктивність
насаджень. В інших регіонах ці показники значно поступаються першим
двом.
Внаслідок цих та інших обставин виробництво і споживання столового
винограду населенням України становить тільки 72 кг у середньому за рік на
одну людину, тобто майже в 5,5 рази менше науково обгрунтованої норми.
фактори, які мають вирішальне значення в розв'язанні цієї проблеми:
1. Збільшення площі насаджень столових сортів винограду.
2. Зменшення частки неплодоносних насаджень.
3. Підвищення продуктивності столових сортів.
4. Поліпшення сортименту столових сортів винограду і насамперед за
рахунок збільшення питомої ваги сортів середнього та пізнього строків
достигання.
5. Поповнення сортименту столового винограду безнасінними сортами
(в сучасному сортименті їх тільки два), що дало б змогу організувати в
Україні виробництво сушеної продукції [1, 2, 3 ].
Важливе значення в технології вирощування столових сортів
винограду має вибір місця розміщення їх на ділянці. Найкращу якість ягід
столових сортів одержують при вирощуванні їх на теплих схилах
південної, південно-західної та південно-східної експозицій і легких, добре
аерованих та водопроникних ґрунтах з невеликим вмістом гумусу (1,2—
1,5%). під столові сорти не слід вносити великі норми азотних добрив.
не допускати перезволоження
ґрунту під час достигання ягід і
припиняти зрошення не менше як за 15—20 днів до початку збирання
врожаю.
В умовах України кращі результати дають такі форми й системи
ведення куща, які забезпечують сприятливі умови фітоклімату. До них
належать штамбові форми з висотою штамбів 30-60см вертикально
розміщених пагонах на горизонтальній шпалері. Перевантаження кущів
столових сортів погіршує зовнішній вигляд грон та ягід [1, 2, 3 ].
Час збирання врожаю столових сортів визначається станом
достигання ягід: співвідношення глюкози і фруктози в соку ягід повинно
бути 1:1. Загальний вміст цукру має становити для споживання ягід у
свіжому вигляді 16—20 г/100 см3 при вмісті кислот 9—12 г/дм3, а для
виробництва сушеної продукції — від 22—23 (для ізюму) до 23—25 г/100 см3
(для кишмишу). Смакові якості свіжого винограду значною мірою
визначаються глюкоацидометричним показником (відношення цукристості
до кислотності соку ягід). Оптимальною величиною цього показника
вважають 2,5 і вище [1, 2, 3 ].
Столовий виноград, призначений для транспортування на значну
віддаль, краще збирати тоді, коли він ще не досяг кондиції споживчої
стиглості, а для закладання на тривале зберігання його треба збирати при
досягненні повної споживчої стиглості, але не перестиглим. При зберіганні
недостиглого, як і перестиглого, винограду збільшується кількість відходів.
Урожай столових сортів винограду збирають за такою технологічною
схемою: перші три операції (пошук грон у масі куща, відділення їх від
пагонів, укладання грон у тару) виконують вручну, а переміщення винограду
до транспортних засобів, їх завантаження і перевезення — за допомогою
механізмів.
Дуже важливо, щоб при збиранні столових сортів, призначених для
відвантаження на значну віддаль або для закладання на тривале зберігання, з
поверхні ягід не був стертий воскоподібний наліт (пруїн). Це знижує
лежкість винограду, а також псує красу грон. Зрізане гроно обережно
укладають у тару. За якістю виноград поділяють на перший та другий товарні
сорти. До другого сорту належить виноград з нецілими гронами, різної
щільності, із забарвленням різних відтінків [1, 2, 3 ].
Сортують виноград на пакувальному пункті. Відсортовані грона
укладають у транспортні ящики. Грона укладають щільно одне до одного
гребенями всередину. Чим щільніше вони укладені, тим менше пошкоджуються під час транспортування.
Спочатку укладають великі грона, а в проміжках між ними і стінками
ящика — малі. В кожний ящик укладають грона тільки одного сорту, однієї
товарної цінності. На коротку бокову стінку ящика наклеюють етикетку, в
якій зазначають назву господарства, назву сорту, товарність, дату пакування і
номер укладача [1, 2, 3 ].
Зберігання винограду. Збирають стиглий виноград, оскільки нестиглі
(зелені) ягоди під час зберігання не достигають. Щоб забезпечити достигання
всіх ягід у гроні, необхідно, враховуючи умови року, застосовувати такі
агротехнічні заходи: навесні особливу увагу треба приділяти підв'язуванню
плодових лоз і зелених пагонів, щоб забезпечити добре провітрювання куща
й освітлення грон; пошкодження листків мілдью знижує якість винограду, а
ураження грон робить їх непридатними для зберігання, тому обприскування
слід проводити особливо ретельно й своєчасно. Це стосується захисту кущів
і від інших захворювань винограду та пошкодження шкідниками; для
одержання повноцінних грон з крупними ягодами треба проводити штучне
запилення; виноград, призначений для зберігання, не можна збирати зразу
після дощу; для зберігання необхідно проводити вибіркове збирання
винограду тільки в суху погоду вранці та увечері, коди грона, не нагріті
сонцем.
Зберігання винограду у свіжому вигляді — це комплекс агротехнічних
заходів, спрямованих на його зберігання протягом тривалого часу без
істотної зміни його якості. В літературі описано кілька різних способів
зберігання винограду, але найбільше промислове значення має спосіб
зберігання його в спеціальних приміщеннях із застосуванням холоду або
регульованого газового середовища.
При зберіганні свіжого винограду в холодильниках найсприятливіші
умови створюються при підтриманні температури від 0 до мінус 3°С і
відносній вологості повітря 85—90 % [1, 2, 3 ].
Якщо свіжий виноград зберігають із застосуванням регульованого
газового середовища, то в камерах підтримується температура 0°С, відносна
вологість 92—94 %, а склад атмосфери повинен містити 5—7 % кисню і 5—8
% вуглекислого газу.
Догляд за виноградом під час зберігання полягає у періодичному
контролі за станом грон і ягід. Для тривалого і зберігання винограду у
свіжому вигляді найпридатнішими є сорти пізнього строку достигання
(Шабаш, Карабурну, Молдова та ін.).
3.Шляхи і методи селекції. Під сортом у виноградарстві розуміють
групу рослин, одержаних із насінини або бруньки, подібних за морфологічними ознаками і біологічними властивостями, які передаються
потомству при вегетативному їх розмноженні.
Величина врожаю, якість продукції, що одержують після переробки
винограду, ефективність виробництва залежать від сорту.
Сорти винограду відрізняються один від одного за морфологічними
ознаками і біологічними властивостями. Тому, щоб досягти певних успіхів,
треба добре знати методи визначення й описування сорту, в основі яких
лежить об'єктивна оцінка окремих ознак і властивостей з врахуванням їх
мінливості під впливом умов зовнішнього середовища. Сорт треба
описувати за певною схемою, яка передбачає такий порядок:
I.Назва сорту в основному районі його поширення. Синоніми, інші
назви, із зазначенням, де його застосовують.
II. Походження сорту. Місце походження, автор сорту, батьківські
пари. Вид. Еколого-географічна група.
III.Історія появлення і поширення сорту в даному районі.
IV.Сучасний ареал сорту за даними перепису виноградних насаджень.
Регіони, де сорт включений у стандартний сортимент.
V. Ботанічна характеристика.
Перед
детальним
ботанічним
описуванням
сорту
дається
характеристика місця вирощування (ділянка, експозиція, грунт, вік, система
формування і ведення куща, підщепа, спосіб культури - вкривна чи
невкривна, зрошувана чи суходільна). Після цього описують морфологічні
ознаки: молодого пагона; однорічного пагона; листка; квітки; грона; ягоди;
насінини.
VI.
Агробіологічна характеристика сорту: вегетаційний період;
ступінь визрівання лози; ріст пагонів; урожайність; ступінь обсипання
генеративних органів; кращі запилювачі для сортів з функціонально жіночою
квіткою; стійкість проти грибних захворювань і шкідників; особливість
агротехніки, що зумовлена біологічними властивостями сорту (форма,
довжина лоз, які залишаються після обрізування, схема розміщення рослин
при садінні на постійне місце, навантаження вічками і пагонами, основні
операції із зеленими частинами куща, додаткове запилення, зрошення,
удобрення тощо); пропоновані підщепи; чутливість сорту щодо умов
зовнішнього середовища. До якої зони виноградарства (північної, середньої
чи південної) сорт пристосований, які він потребує кліматичні й ґрунтові
умови, як реагує на приморозки і низькі зимові температури, який ступінь
його посухостійкості, на яких ґрунтах одержують найвисокоякіснішу
продукцію.
VII. Технологічна характеристика сорту (в літературі нерідко
трапляється термін "увологічна характеристика") [1, 2, 3 ].
Селекція винограду
Селекція винограду проводиться вже понад вісім тисячоліть. За цей час
створено
надзвичайні
форми
за
якістю
грона,
ягоди,
смаком,
і
ароматичністю, які не зустрінеш у дикій природі. Але більшість з цих форм
ще недосконалі за стійкістю до шкідників, хвороб і холодів. На даний час
ускладнилися задачі селекції – від поліпшення окремих властивостей сортів
до створення форм з комплексом біологічних і господарсько-цінних ознак,
що відповідають сучасним потребам виноградарства.
Нові сорти мають бути технологічними, тобто придатними до
механізованого вирощування і збору урожаю, поєднувати в одному організмі
комплекс генетичних факторів стійкості з прекрасними зовнішніми і
дієтичними властивостями грон і ягід.
Для селекції особливу цінність мають форми винограду з груповим
імунітетом до основних хвороб і шкідників. До них належать американські
види винограду і гібридні форми, отримані за їх участю. Особливо цікавий в
цьому аспекті тропічний виноград V. rotundifolia, комплексно імунний до
філоксери, нематод, мільдью, оїдіуму, антракнозу, сірої гнилі. Наявність у
природі таких видів підтверджує, що виведення сортів з груповою стійкістю
– реальне завдання.
Високу комплексну стійкість до основних патогенів мають також
американські види винограду: V. cinerea Arnoldi, V. cordifolia, V. solonis,
V. monticola, V. berlandieri, V. riparia, V. rupestris.
Екотипи дикого амурського винограду V. amurensis є донорами високої
морозостійкості, ранньостиглості, здатності до високого цукронакопичення, а
деякі з них також і стійкості до мільдью.
Донорами високої врожайності є сорти євроазіатського винограду
різних еколого-географічних груп, перш за все німецького і французького
походження з підвіщеною морозостійкостю (Піно, Рислінг, Каберне
Совіньон, Мерло, Трамінер, Сільванер). З цією ж метою можна використати
сорти чорноморської групи, особливо грузинські відносно морозостійкі і
стійкі до сірої гнилі та філоксери (Ркацителі, Мцване, Александроулі,
Купрашвілі Сеулі) [1, 2, 3 ].
Як донори сильного мускатного аромату ціняться технічні сорти
східної групи підгрупи caspica (Мускат Білий, Мускат Рожевий). А сорти
підгрупи antasiatica є донорами привабливих ознак грона і ягоди (Тайфі
Рожевий, Карабурну, Хусайне, Султані та інші). Кишмишні сорти цієї
підгрупи є носіями генів безнасінності.
Експериментальна робота з імуноселекції продовжується у світі понад
сто років, і за цей період було створено багато віддалених гібридів різних
поколінь і різного походження: америко-американські, амуро-американські,
європейсько-американські, європейсько-амуро-американські та інші. Багато з
цих гібридів дали нащадків, що переважають чисті види за селекційною і
практичною цінністю. Гібриди виведені у Франції Бако, Раватом, Сейвом,
Зейбелем, Сейв Вілларом. Серія гібридів Зейбель – складні гібриди, виведені
внаслідок складних схрещувань американських видів винограду V. rupestris,
V. lincecumii, V. vinifera. В серії гібридів Сейв Віллара, крім цих видів,
залучено ще й V. berlandieri.
Гібриди Зейбеля і Сейв Віллара стали вихідними формами для
створення нових сортів з комлексною стійкістю до основних патогенів у
багатьох країнах світу. Такими є угорські сорти – Зала Дендье, Пелюшка
Мушкотай; молдавські – Молдова, Страшенський, Ляна; українські –
Оригінал, Смена, Таїр, Рубін Таїровський, Антей Магарачський та інші [1, 2,
3 ].
Класифікація
гібридних
сортів
і
міжвидових
гібридів
за
походженням
A. Сорти – чисті види.
I. Штучні гібриди сортів V. vinifera L. – величезна група сортів,
створена слекціонерами в межах виду, але часто між сортами різних екологогеографічних груп.
ІІ. Сорти амурського винограду (V. amurensis Rupr.).
Столові сорти для місцевого використання: мічурінські сорти – Кабаній
Ключ, Сибірський Урожай, Тайговий та інші сорти, виведені на
Далекосхідній дослідній станції Всесоюзного (тепер Всеросійського)
інституту рослинництва (ВІР), а також інших наукових закладів.
Холодостійкі підщепи.
II.
Сорти американських видів винограду.
Vitis labrusca L. (Конкорд, Поклінгтон, Чемпіон, Вайомінг та інші) –
для використання свіжими і виробництва різноманітних видів
безалкогольної продукції.
Vitis aestivalis Michx. (Ербемон, Жакез, Бертран, Луїзіана, Нортон,
Віргінія та інші) – для споживання свіжими
і виробництва
різноманітної безалкогольної продукції
Vitis lincecumii Buckl. (Ерлі, Перпл, Леккі та інші) – для використання
свіжими і виробництва різноманітної безалкогольної продукції.
Vitis champini Planch. (Дог Кінг, Австраліс та інші) – для використання
свіжими і виробництва різноманітної безалкогольної продукції.
Vitis riparia Michx. (V. vulpina L.) - сорти-підщепи (Ріпаріа гран глабр,
Ріпаріа томанте, Ріпаріа глуар де Монпельє та інші).
Vitis rupestris Scheele – сорти-підщепи (Рупестріс дю Ло, Рупестріс
Бруньє, Рупестріс Ганзен та інші).
Vitis longii Prince (V.solonis Planch.) – підщепа Солоніс.
Vitis berlandieri Planch. – сорти-підщепи (Берландієри, Рессегіє №1,
Рессегіє №2 та інші).
Vitis rotundifolia Michx. (Скаппернонг, Флауерс, Іден, Мельорі та інші)
– для використання свіжими і виробництва різних видів безалкогольної
продукції.
B.
Міжвидові гібриди прямі утворювачі Америки.
Сорти – подвійні гібриди.
1.
V. labrusca x V. vinifera – Ніагара, Беррі, Ізабелла, Гьоте,
Авагам та інші.
2.
V. labrusca x V. riparia – Північний білий, Ельвіра, Клінтон,
Бета та інші.
3.
V. labrusca x V. aestivalis – Меньє, Евмелан та інші.
4.
V. vinifera x V. riparia – Корнукопія.
5.
V. lincecumii x V. bourquiniana ( культурний підвид V. aestivalis
Michx.) – Егер, Маргеріт та інші.
6.
V.champini x V. labrusca – Чамренел, Лукфата.
II.
Сорти – потрійні та чотиринні гібриди.
1.
V. labrusca x V. vinifera x V. aestivalis – Віншель, Дюшес.
2.
V. labrusca x V. vinifera x V. bourquiniana – Брійан, Каптівейтор.
3.
V. labrusca x V. vinifera x V. lincecumii – Армалаго, Гусман.
4.
V. riparia x V. labrusca х V. vinifera – Канада, Роммель.
5.
V. bourquiniana х V. lincecumii х V. rupestris –Амербонт.
6.
(V. aestivalis х V. labrusca ) х (V. lincecumii х V. rupestris) –
Уайнкінг.
7.
V. labrusca x V. rupestris x V. candicans x V. bourquiniana x V.
vinifera –Вагала.
C.
I.
1.
Міжвидові гібриди прямі утворювачі Європи.
Сорти – подвійні гібриди.
V. vinifera x V. rupestris – Кудерк № 101, Кудерк № 503, Кудерк
№ 4401 та інші.
2.
V. riparia x V. vinifera – Оберлен 595, Оберлен 604, Оберлен
605та інші.
II.
Сорти – зворотні гібриди – (V. vinifera x V. rupestris) х V. vinifera:
Кудерк №85, Кудерк № 113, Кудерк № 87-115, Кудерк № 199 – 8 та інші.
III.
Сорти – потрійні гібриди.
1.
(V. labrusca x V. rupestris) x V. vinifera – Кастель 19002.
2.
(V. rupestris х V. lincecumii) x V. vinifera – Зейбель № 12,
Зейбель № 14, Зейбель №29 та інші.
IV.
Равазом,
Сорти – комплексні гібриди: гібриди отримані Кудерком,
Оберленом,
Зейбелем,
Сейв
Віларом,
Кастелем,
Гузуном,
Голодригою, Погосяном та іншими селекціонерами.
D.
Міжвидові гібриди – філоксеростійкі підщепи.
1.
Сорти америко-американські гібриди – Ріпара х Рупестріс 3306,
Ріпара х Рупестріс 3309, Ріпара х Рупестріс 101-14, Солоніс х Ріпара 1616,
Берландієрі х Ріпара 420А, Берландієрі х Ріпара 34Е, Берландієрі х Ріпара
Кобер 5ББ та інші.
2.
Сорти франко-американські гібриди – Мурведр х Рупестріс
1202, Арамон х Рупестріс Ганзен №1, Шасла х Берландієрі 41Б та інші.
E.
Міжвидові гібриди з амурським виноградом.
1.
V. labrusca x V. amurensis – Металлический, Русский Конкорд,
гібриди Худякова та інші.
2.
V. vinifera x V. amurensis – гібриди Тихонова, Потапенка та
інші.
3.
V. amurensis х V. riparia - Буйтур, Арктик та інші [1, 2, 3 ].
Наведена схема допомагає зорієнтуватися у величезній розноманітності
сортів
культурного
винограду.
Нові
гібридного
сорти
походження
класифікують залежно від їх родоводу. Класифікація культурних сортів,
створена генеалогічним принципом, позбавляє плутанини в існуючому
сортименті, дозволяє чітко розподіляти сорти за господарською цінністю,
визначає їх цінність як вихідного матеріалу для селекції.
Приклад ампелографічного описування сорту винограду.
4.Ампелографія – наука про види і сорти винограду. Вивчає
закономірності мінливості властивостей сортів під впливом середовища і
спрямованої дії людини.
На даний час в колекціях “Магарач” в м. Ялті зібрано до 1000 сортів
винограду, а в
Інституті виноградарства і виноробства ім. В.Є. Таїрова
УААН, крім того, що підтримується також велика колекція, виведено понад
40 сортів винограду, створено гібридний фонд, виділено перспективні форми,
стійкі до морозів і хвороб.
Колекційні насадження винограду створюються при науково-дослідних
закладах
усіх
країн,
де
розвинене
виноградарство.
Найбагатша
ампелографічна колекція “Вищої національної агрономічної школи” в
Монпельє (Франція).
Ампелографія
ампелографія – це
ділиться
на
загальну
і
спеціальну.
Загальна
систематика, класифікація і походження сортів
винограду, а також методика ампелографічних досліджень і порівняльної
ампелографії. Спеціальна ампелографія вивчає окремі сорти, наводить їх
ампелографічне
описання,
агробіологічну
і
господарсько-технологічну
характеристику і методики визначення.
Для описання винограду прийнято єдину систему, запропоновану
Міжнародною ампелографічною комісією (Відень, 1873) [1, 2, 3 ].
Ампелографія сприяє реєстрації та обліку сортового фонду винограду у
всіх районах його вирощування; впорядкуванню наукових назв (синоніми,
омоніми);
вирішено
питань
сортового
районування
і
спеціалізації
виноградарства шляхом виявлення найбільш цінних сортів для
різних
виробничих потреб і конкретних районів вирощування; просуванню
культури винограду в нові райони; підбору і використанню сортів; якості
вихідного матеріалу при селекції; дотриманню агротехніки, виходячи з
біологічних особливостей сортів.
Ампелографія має велике значення для вивчення генофонду і
створення банку даних про виноград. Уміння розпізнавати сорти за
характерними зовнішніми ознаками знаходить застосування в практиці
виноградарства за апробації та масової селекції виноградних насаджень з
метою вирощування чистосортного садивного матеріалу винограду [1, 2, 3 ].
Схема ампелографічного описування
Для того щоб дати правильну характеристику сорту, користуються
методами ампелографічного описування, основою яких є об'єктивна оцінка
окремих ознак і властивостей з урахуванням їх мінливості під впливом умов
зовнішнього середовища.
Сорт описують за спеціально розробленою схемою у відповідному
порядку:
I.
Назва сорту в основному районі його поширення. Синоніми, інші
назви сорту з вказівкою районів, де вони застосовуються.
II.
Походження сорту. Місце виведення. Автор сорту. Вихідний
матеріал. Вид. Еколого-географічна група.
III.
Історія впровадження і поширення сорту в Україні.
IV.
Сучасний ареал сорту.
V.
Ботанічне описування. Враховують і дають характеристику місця
вирощування сорту (експозиція схилу, грунт, вік насаджень, система
культури, формування, підщепа).
1.
Молодий пагін (вказують опушення і забарвлення коронки і
перших листків за довжині
и пагона 10-15 см).
Розрізняють такі основні типи молодих пагонів:
а) верхівка пагона (коронка) і листки голі (без опушення), блискучі,
світлозелені;
б) на верхівці пагона сіро-зелене забарвлення листя від збільшення
інтенсивності опушення переходить до білого;
в) верхівка пагона і листки мають золотисто-жовте, оранжеве чи
бронзове забарвлення;
г) верхівка пагона і листки мають рожеве чи винно-червоне
забарвлення.
2. Однорічний пагін (забарвлення міжвузль і вузлів).
Визрілі восени пагони (лоза) у різних сортів різняться забарвленням
вузлів і міжвузль:
а) білі з сіруватим відтінком вузлів і міжвузль;
б) слабо-рожеві з червоними вузлами;
в) світло-жовті з коричневими вузлами;
г) темно-червоні.
3. Листок.
Для описування беруть листки середнього ярусу з 9–го по 12-ий
вузол пагона. Якщо помічене значне варіювання ознак листка на кущі, то це
обов'язково зазначають.
Хоча листки за розміром значно відрізняються за довжиною пагона і в
різних умовах вирощування, вони все ж є надійною ампелогрфічною
ознакою. Часто достатньо лише одного листя, щоб визначитися із сортом.
Листки різних сортів різняться між собою:
розміром (довжиною від вершини до нижньої частини листкової пластинки:
до 10 см – дрібні, до 17 см – середні, понад 17 см - великі);
формою (округла, яйцеподібна, серцеподібна, клиноподібна);
розсіченістю (цілісний, три- і п'ятилопатевий, слабо, середньо, сильно
розсічений);
поверхнею листка (гладка, дрібнопухирчаста, великопухирчаста);
вигнутістю пластинки (донизу, догори, хвиляста, лійкоподібна);
забарвленням з верхнього і нижнього боку;
боковими вирізками (глибина і форма (рис. 14, 15), верхні та нижні);
черешковою виїмкою – формою (рис. 16);
кінцевими і крайовими зубцями (рис. 17);
опушеннням нижнього боку листка (без опушення – листок голий,
опушення павутинисте, щетинисте і змішане - повстисте);
черешком (коротший, рівний або довший за головну жилку);
осіннім забарвленням листків (жовте, оранжеве, червоне, коричневе).
Квітка:
1)
тип квітки (двостатеві, функціонально-жіночі);
2)
відношення довжини тичинок і маточки;
3)
форма зав'язі (конічна, кулеподібна, циліндрична);
4)
форма стовпчика і приймочки.
Гроно (рис. 18 ):
5)
розмір (за довжиною до 10 см – дрібне, до 18 см – середнє,
до 26 см – велике, понад 26 см – дуже велике);
6)
форма (циліндрична, конічна, крилата, гілляста);
7)
густиною (густе, середньої густини, пухке);
8)
довжина ніжки грона і ягоди;
9)
наявність бородавок на подушці;
10)
китиця – довжина і забарвлення.
4.
Ягода
1) розмір (при діаметрі у круглих ягід і довжині видовжених до 13 мм
– дрібна, до 18 мм – середня, до 23 мм – велика, понад 23 мм – дуже велика, у
видовжених ягід часто крім довжини подається ще й ширина ягоди);
2) форма
(кругла,
овальна,
видовжена,
яйцеподібна,
обернено-
яйцеподібна);
3) забарвлення (біле, чорне і рожеве);
4) наявність і густина воскового нальоту (пруїну);
5) товщина шкірки;
6) характер м'якоті (соковита, м'ясиста, хрустка);
7) забарвлення соку;
8) смак;
9) наявність аромату (мускатний, суничний).
5.
Насіння:
1) розмір (за довжини до 5 мм – дрібне, до 7 мм – середнє, понад 7 мм велике);
2) форма;
3) забарвлення;
4) форма халази (кругла, овальна, втиснута, випукла);
5)
довжина дзьобика (до 1,5 мм – короткий, 1,5-2 мм – середній,
понад 2 мм – великий).
VI.
Агробіологічна характеристика.
1.
Вегетаційний період. Характеризують сорт за часом дозрівання
ягід (надранні, ранні, середні, пізні й дуже пізні); часом розпускання бруньок,
залежно від різних екологічних умов. Наводяться дані фенологічних
спостережень (фенофази: розпускання бруньок, початок цвітіння, початок
дозрівання, повна зрілість ягід, початок листопаду). Вказують також довжину
періоду цвітіння, довжину періоду вегетації (від розпускання бруньок до
листопаду) і суму температур від розпускання бруньок до повної зрілості
ягід.
2.
Ступінь визрівання лози. Відмічають початок визрівання пагонів
і ступінь їх визрівання до початку повної зрілості ягід на 1 жовтня. Ступінь
визрівання пагонів визначають за забарвленням пагонів і виражають
відношенням визрілих вузлів до їх загального числа на пагоні.
3.
Ріст куща. Дається характеристика в порівнянні з іншими
сортами (сильний, середній, слабкий) і виражається середньою довжиною
пагона з вказуванням середньої кількості пагонів на кущ. Підрахунки і
виміри проводять на 30-50 кущах.
4.
Урожайність. Наводяться наявні дані урожайності, а також
урожайність сорту в передових господарствах різних регіонів вирощування.
Урожайність сорту залежить від його біологічних особливостей і умов
в яких він вирощується. Через те ця характеристика має відносний характер.
Порівнювати урожайність різних сортів можна лише за однакових умов. За
урожайністю сорти поділяються на слабо-, середньо- і високоврожайні.
Крім цього, дають характеристику плодоносності сорту:
1) відсоток плодоносних пагонів, %;
2) кількість грон на один плодоносний пагін, шт;
3) середня маса грона, г;
4) плодоносність одного плодоносного пагона, г;
Показники плодоносності сорту неоднакові в різних районах, і вони
також залежать від агротехніки і особливо від навантаження кущів пагонами.
Тут також наводяться дані плодоносності пагонів, що розвиваються із
сплячих бруньок, і плодоносність пасинків.
5.Ступінь осипання квітів і горошіння ягід характеризуються даними
таблиці, яку заповнюють в такій формі:
6.Кращі запилювачі для сортів з функціонально жіночим типом квітки.
Вказують ті сорти, у яких збігаються періоди цвітіння.
7.Стійкість до грибкових хвороб і шкідників. Наводяться порівняльні
дані пошкоджуваності в різних районах, вказують ступені ураження листків,
суцвіть, пагонів, грон, ягід.
8.Особливості агротехніки, зумовленої біологічними особливостями
сорту (тип формування, довжина обрізування, навантаження, площа
живлення, реакція на зелені операції, додаткове запилення, удобрення,
зрошення тощо).
9.Рекомендовані підщепи.
10.
Реакція сорту на умови зовнішнього середовища. Тут
вказують для якої зони виноградарства (північна, середня, південна) сорт
придатний. Які вимоги сорту до температурного режиму, ґрунту.
VII.
Т
ехнологічна характеристика.
В цьому розділі наводиться технологічна характеристика винограду.
1. Механічний склад (визначають масу грона, кількість великих і
дрібних ягід, їх масу; за різницею між масою грона і масою ягід визначають
масу гребеня; частину ягід зважують, потім роздушують і визначають масу
соку і вижимок; масу шкірок і насіння). Для всіх визначень розроблена своя
методика.
2. Вихід сусла. Визначають у винних сортів у виробничих умовах.
Розрахунки ведуть на тонну винограду. Вказують, скільки було гребенів,
вижимок, самотоку, соку першої, другої, третьої вижимки.
3. Механічні
властивості
ягід.
Визначають
міцність
ягід
на
роздушування, відрив від плодоніжки. Дані визначення проводять, в
основному, для столових сортів.
4. Хімічний склад сусла і його зміни в процесі визрівання. Визначають
цукристість і кислотність соку. Цукристість визначають у відсотках (%), а
кислотність – у грамах на літр (%). Крім цього, накреслюють криву
визрівання винограду (під час дозрівання винограду визначають цукристість
і кислотність через кожні п'ять днів). Відбирають проби і проводять аналізи
за відповідними методиками.
5.
Використання сорту і характеристика продукції:
1)
столові сорти (для споживання свіжими): а) для місцевого
використання, б) вивезення (транспортабельні), в) для зберігання (лежкі);
2)
сорти для виноробства: а) для столових вин, б) шампанського та
інших шипучих вин, в) міцних вин, г) десертних (солодких) вин;
3)
для коньяку;
4)
для соку і концентратів;
5)
для сушіння (кишмишні та ізюмні);
6)
для маринадів, компотів, варення тощо;
7)
сорти-підщепи: а) філоксеростійкі, б) морозостійкі, в) солестійкі;
8)
виноград для декоративної мети.
Столові
сорти
оцінюють
за
зовнішнім
виглядом
грона,
ягід,
транспортабельністю, лежкістю, дегустаційною оцінкою. Винні сорти – за їх
продукцією (вино, шампанське, коньяк тощо). Сушена продукція та інші
продукти переробки винограду також оцінюють дегустаційно і хімічним
аналізом.
VIII. Варіації та клони. Дається характеристика виділених клонів сорту.
IX. Загальна оцінка сорту. Завершує оцінку сорту і дає рекомендації
для районів, у яких сорт перспективний для отримання тієї чи іншої
продукції [1, 2, 3 ].
Іршаї Олівер
Синонім: Золотистий Ранній. Виведений угорським селекціонером Пал
Кочиш в 1930 р. в м. Кечкемет схрещуванням сортів Пожоні Фегер
(Братиславьский Білий) і Перлина Саба. В Україні широко вирощується в
Закарпатській, Донецькій, Одеській областях і в Криму.
Коронка молодого листка сірувато-зелена з рожевими плямами, слабо
опушена. Молоді листки золотисті, з слабким павутинистим опушенням.
Наступні листки ясно-зелені, голі. Однорічний визрілий пагін коричневий,
вузли майже не виділяються. Листок середній за розміром, округлий,
п'ятилопатевий. Розсіченість середня. Центральна лопать гвинтоподібно
вигнута, утворює прямий або тупий кут. Верхні вирізи середньої глибини,
закриті, з еліптичним або яйцеподібним просвітом, рідше відкриті,
ліроподібні. Нижні – дрібні, відкриті, у вигляді вхідного кута або ліроподібні,
з майже паралельними боками. Черешкова вирізка відкрита, банеподібна.
Зубці на кінцях лопатей трикутні, зі слабовипуклими боками. Зубчики краю
трикутні. Опушення нижньої поверхні слабке, щетинисте.
Квітка двостатева. Гроно середнього розміру (довжиною 11-16,
шириною 9-11 см), конічне, часто гіллясте, середньої густини або пухке.
Ніжка грона довжиною до 5 см. Середня маса грона 135-140 г. Ягода
середнього розміру (довжиною 16, шириною 15 мм), округла, ясно-золотиста.
Середня маса 100 ягід 290г. Шкірка міцна, м'якоть соковита. Смак
гармонійний, із сильно вираженим цитронно-мускатним тоном. У ягоді дві
дрібні насінини.
Вегетаційний період.
В умовах Одеси від початку розпускання
бруньок до знімальної зрілості проходить 116 днів за суми активних
температур 2250°С. Сорт дуже ранній, дозріває в кінці другої декади серпня.
Довжина вегетаційного періоду 135-140 днів. Кущі середньої сили росту.
Пагони визрівають на 80%. Останнє забарвлення листя жовте.
Урожайність. Іршаї Олівер відносять до сортів з стабільною
врожайністю. Середня врожайність – 8-10 т/га. Відсоток плодоносних
пагонів 54, кількість грон на розвиненому пагоні – 0,64, на плодоносний
пагін – 1,16.
Стійкість. Сорт відносно стійкий до мільдью. Через довгі черешки
листків грона добре провітрюються. Ягоди слабо уражуються сірою гниллю і
довго зберігаються на кущі, не втрачаючи якості. Зимостійкість середня. На
пагонах зберігається до 50% вічок після морозів – 19° С.
Особливості агротехніки. Іршаї Олівер слід висаджувати на схилах, які
добре прогріваються. Там сорт набирає багато цукру . Рекомендують
безштамбове чотирирукавне віялове формування за навантаження на кущ 4048 вічок і обрізування плодових лоз на 8-10 вічок. При високому
теплозабезпеченні можливе й високоштамбове формування. Рекомендовані
підщепи: Ріпаріа х Рупестріс 101-14, Берландієрі х Ріпаріа СО4, Кобер 5ББ,
Телекі 8Б.
Технологічна характеристика. За будовою грона Іршаї Олівер столововинний сорт. Міцна шкірка забезпечує можливість витримувати врожай на
кущах і досягати кондицій з високою цукристістю для отримання десертних
вин. Склад грона, %: сік – 76,4, гребені – 4,8, шкірки і міцні частини м'якоті –
16,1, насіння – 2,7. Виноград добре переносить транспортування. Цукристість
ягід – 21-23%, кислотність 5,9-4,5 г/л. Дегустаційна оцінка ягід – 8 балів,
вина – 8,6-9 балів.
Генотипова оцінка. Домінує ранньостиглість, за типом квітки – сорт
гетеро-гаметичний.
З
урожайністю,
масою
грона
і
ягід
проміжне
успадкування. За забарвленням ягід – рецесивна білоягідна гомозигота.
Аромат успадковується таким чином: 13 нейтральних: 3 мускатних. Краща
комбінаційна здатність із сортами східної групи. За схрещування з
технічними сортами нащадки успадковують високу цукристість ягід.
Економічна ефективність. Рівень рентабельності при врожайності 8 т/га
–330 % [5,6 ].
Список використаної літератури.
1.
Виноградарство / М.О. Дудник, М.М. Коваль, І.М. Козар та ін.; За
ред. М.О. Дудника. – К.: Урожай, 1999. – 288 с.
2.
Виноградарство / К.В. Смирнов, Т.И. Калмыкова, Г.С. Морозова;
Под ред. К.В. Смирнова. – М.: Агропромиздат, 1987. – 367 с.
3.
Негруль А.М. Виноградарство с основами ампелографии и
селекции. – М.: Госиздат, 1959. – 396 с.
4.
Панасевич К.О. Методика первинного сортовивчення винограду в
умовах Української РСР // Виноградарство і виноробство: Республіканський
міжвідомчий тематичний науковий збірник. – К.: Урожай, 1972. – Вип. 2. –
С. 78-89.
5.
Сорта винограда / Е.Н. Докучаева, Е.С. Комарова, Н.Н.
Пилипенко и др.; Под ред. Е.Н. Докучаевой. – К.: Урожай, 1986. – 272 с.
6.
Энциклопедия виноградарства: В 3 т. / Гл. ред. А.И. Тимуш. –
Кишинев: Гл. ред. Молд. сов. энциклопедия, 1986 – 1987.
Download