1.Політика як суспільне явище. Зв'язок політики з іншими сферами суспільного життя. Слово «політика» як науковий термін відоме завдяки праці давньогрецького філософа Арістотеля «Політика», що буквально означає «те, що стосується держави». На ранніх ступенях розвитку суспільство не знало ніякої соціальної диференціації, окрім статевовікової та сімейно-родинної. З часом поступове ускладнення матеріального виробництва, культурний прогрес та інші чинники сприяли посиленню диференціації суспільства. У суспільстві виникла потреба в утворенні соціальної сили, здатної реалізувати багатоманітні соціальні інтереси й забезпечити цілісність самого суспільства. З появою суспільних інститутів як носіїв публічної влади, держави виникла й політика як відповідна владна діяльність людей і таких інститутів. 3 урахуванням соціального призначення політики вона може бути визначена як діяльність з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади. Сутністю політики є не влада, а управління. Саме політика визначає стратегічні цілі й завдання розвитку суспільства в межах кожної окремої країни, людської спільноти в цілому. До суб’єктів політики належить кожен, хто так або інакше, прямо чи опосередковано бере участь у політичному житті. У сукупності суспільних відносин найважливіші ті, які складають головний зміст основних сфер суспільного життя. Це економічні, соціальні, політичні й соціокультурні (ідеологічні, моральні,релігійні) відносини. Вони тісно пов’язані між собою і перебувають у певній залежності. В ідеалі стосовно економіки політика має ґрунтуватися на свідомому використанні економічних закономірностей суспільного розвитку. У цьому разі вона сприяє економічному прогресові. Однак політика може спричиняти руйнування економіки, зубожіння населення. вплив політики на економіку відчутний уже тому, що вона виступає засобом вирішення економічних проблем. Політика тісно пов’язана з духовною сферою суспільного життя. Так, культура суспільства визначає культурне обличчя політики, її зв’язок з історією, людиною, знанням. Необхідними є також моральні оцінки й настанови політики: вона може бути більш-менш моральною або ж зовсім аморальною. Особливо тісний зв’язок політики з ідеологією. Політика невіддільна від свідомості суспільства й людини, її інтересів і потреб, цілей і світогляду. Реальна політика здійснюється у зіткненні ідей партіями, які є творцями й носіями ідеології. Тісний зв’язок політики з іншими сферами суспільного життя породжує проблему меж політики в яких вона може доцільно впливати на ці сфери. Порушення цих меж призводить до надмірної політизації, а у зв’язку з нею й ідеологізації, неполітичних і неідеологічних сфер діяльності, життя, свідомості. Наслідком будуть ідеологізовані економіка, культура, наука, мистецтво тощо. 2. Предмет політичної науки, її основні категорії. ПОЛІТОЛОГІЯ (грец. politika – державні й суспільні справи і logos – слово, поняття, вчення) – наука, об’єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством. ПРЕДМЕТОМ ПОЛІТОЛОГІЇ є вивчення об’єктивних закономірностей світового політичного процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав; відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління соціальнополітичними процесами. КАТЕГОРІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ – це загальні, фундаментальні поняття, які відображають найбільш істотні, закономірні зв'язки й відносини реальної дійсності та пізнання. Їх специфікою є те, що вони розкривають різні сторони процесу здійснення влади у суспільстві. “Політична влада” – є базовою категорією політології. Влада – це вольове відношення між людьми, тобто таке відношення, за якого одні люди здатні і мають можливість нав'язувати свою волю іншим. “Політика” – одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і потреб, вироблення обов’язкових для всього суспільства рішень. “Політична система суспільства” – центральна категорія політології. Це інтегрована сукупність відносин влади, суб’єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства. “Політичні інститути” та їх конкретні вияви – “держава”, “політичні партії”, “групи інтересів” тощо, а також “політичні відносини” належать до основних категорій політології. Політична система містить також “політичну культуру” й такі її складові, як “політична свідомість”, “політична поведінка”, “політичні цінності”, “політичні норми”, “політична соціалізація” тощо, котрі також є категоріями політології. “Політичний процес” – відносно однорідні серії політичних явищ, пов’язаних між собою причинними або структурно-функціональними залежностями. Це форма функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує у просторі й часі, – одна з основних категорій політології. “Політичне явище” – як одна з найбільш загальних категорій політології є сукупністю усіх чинників і явищ, пов’язаних із здійсненням політики. 3. Методи політологічної науки Метод — це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. До них належать насамперед системний, структурно-функціональний, порівняльний і біхевіористський методи. Під кутом зору системного методу політична сфера суспільного життя вивчається як комплекс елементів, що утворюють цілісну систему в її зв'язку з іншими сферами суспільного життя — економічною, соціальною і духовною. Завдяки йому стало можливим поняття «політична система суспільства». Метод вимагає детального вивчення її складових, структури та функціонування. Структурно-функціональний метод передбачає виокремлення елементів політичної системи її структури, основними з яких є політичні інститути, з'ясування особливостей їхнього функціонування та зв'язку між ними. Порівняльний метод орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох. Суть біхевіористського підходу полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп . Об'єктом аналізу біхевіорист-ського методу в політології стали різні аспекти поведінки людей як суб'єктів політики. Досліджуються політичні орієнтації, позиції і поведінка людей, наприклад під час виборів, у конфліктних ситуаціях тощо. Однак, наголошуючи на вивченні поведінки індивідів у тих чи інших ситуаціях, біхевіоризм залишає поза увагою дії великих соціальних груп, наприклад суспільних класів чи націй, як суб'єктів політики. У цьому виявляється обмеженість біхевіористського підходу. 4. Політична влада: : сутність, ознаки. Система поділу влади у суспільстві. Політична влада є найважливішим видом влади в суспільстві. Реалізація інших видів влади тією чи іншою мірою може відбуватися з використанням правових норм, однак лише для політичної влади такі норми є найважливішим засобом її здійснення, право є головним засобом її реалізації. Політична влада здійснюється не тільки державою, а й іншими політичними інститутами — політичними партіями, громадсько-політичними організаціями, органами місцевого самоврядування. Відповідно можна виокремити владу політичних партій, громадських організацій, органів місцевого самоврядування як форми політичної влади. Політична влада — це реальна здатність одних людей проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових і політичних норм. Особливості: верховенство, публічність, моноцентричність, легальність, різноманіття ресурсів. Верховенство політичної влади полягає в обов'язковості її рішень для інших видів влади, суспільства в цілому. Публічність політичної влади означає її суспільний і відкритий характер. Моноцентричність проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства: держава, її вищі органи. Легальність політичної влади означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу. різноманіття її ресурсів, тобто засобів здійснення. Політична влада використовує не тільки примус, а й економічні, соціальні, духовно-інформаційні засоби. Функції: Інтегративна функція влади направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільно-значущих, історично визначених цілей.• Регулятивна функція влади забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства.• Функція мотивації означає, що влада формує мотиви політичної діяльності• Стабілізаційна функція влади націлена на забезпечення стійкого, стабільного розвитку політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільств. 5. Джерела та ресурси політичної влади. За Етціоні ресурси поділяються на утилітарні, примусові та нормативні. Утилітарні ресурси — це матеріальні й соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини (кошти, промислові товари, послуги у сфері охорони здоров'я, освіти, забезпечення житлом, різноманітні пільги і привілеї) тощо. Примусові (силові) ресурси влади — це заходи адміністративного і кримінального впливу (попередження, штраф, позбавлення волі, примусові роботи, конфіскація особистого майна і навіть позбавлення життя). Нормативні ресурси влади — це різноманітні соціальні норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини. Найважливішими з них у здійсненні політичної влади є правові й політичні норми. Політична, у тому числі державна, влада може здійснюватись і на основі таких норм, які не мають формалізованого характеру, наприклад норми моралі, традиції, звичаї, ритуали тощо. Відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства виокремлюються економічні, соціальні й духовно-інформаційні ресурси влади. Специфічним — демографічним — ресурсом політичної влади є сама людина. Люди виступають універсальним ресурсом влади вже тому, що створюють інші ресурси. Велике значення має також кадровий потенціал політичної влади, який складають наділені владними повноваженнями особи. 6. Методи та принципи реалізації політичної влади. 7. Система розподілу влади у суспільстві. 1. економічна – зумовлені матеріальними потребами відносини, у яких власник засобів вробництва підпорядковує собі інших учасників виробництва. 2. соціальна – розподіл соціальних благ, визначення статусу різних груп у суспільстві. 3. духовно-інформаційна – інформаційний та ідеологічний вплив через мораль, ідеологію, мистецтво,науку, найбільше – ЗМІ і церква. 4. сімейна -авторитет через повагу. 5.політична – здатність одних відображати інтерес інших, проводити волю через політику і правові норми. 8. Легітимність влади: суть, ознаки та типи. Легітимність влади- переконання підвладних і світового співтовариства у її правомірності, як визнання існуючої влади. Об'єктами легітимності виступають органи державної влади, управлінські структури, вищі посадові особи, політичні еліти в цілому, правові норми. Це означає, що легітимність може оцінюватися, навіть вимірюватися, наприклад, шляхом соціологічних опитувань, але не піддається повній формалізації. 3 типи легітимності (Вебер): - традиційна (атворитет, заснований на звичці) - харизматична (виняткові якості особи) - раціонально-правова (усвідомлений інтерес виборців) Типи легітимнсті за Істоном: - ідеологічна - структурна - персональна 9. Вебер про типи політичного панування. Типологія влади за Бюрдо. Вебер виокремив такі типи політичного панування: Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків. Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. Раціональнолегальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Теорія політичної влади Ж. Бюрдо містить класифікацію історичних форм влади: анонімна, індивідуалізована, інституціоналізована, з періодичним поверненням до індивідуалізованого типу влади. Таким чином, критерієм класифікації у Ж. Бюрдо виступає спосіб вираження влади [5, 667-669]. Непомітна в масі індивідів, анонімна влада виникає із сукупності вірувань, марновірств або звичаїв, які прямо диктують правила поведінки — підпорядкування цим правилам здійснюється без втручання якої-небудь особистої влади. Така влада властива деяким архаїчним суспільствам, хоча її можна спостерігати й у сучасних суспільствах у формі коливань суспільної думки, колективного опору та ін. Індивідуалізована влада характеризується концентрацією всієї творчої енергії правової ідеї у правителів або в меншостях, що символізують цю владу. Особистісне начало виступає фактором ефективності влади. Ж. Бюрдо вважає, що ця влада (у формі тиранічної влади, у формі влади феодального сюзерена й т. п.) рідко зустрічається в «чистому вигляді», оскільки дуже часто до неї додаються «престиж функції» і «розуміння ідеї», що слугує індивідуалізованій владі. Інституціоналізована влада — влада, що існує в юридичній формі держави. Ж. Бюрдо вважає, що ця влада є аналогом влади, оцінюваної М. Вебером як раціональна. Інституціоналізо- вана влада — це результат штучного утворення юридичного зв’язку між інституцією, що містить правову ідею, і людиною, що є правителем лише з огляду на органічний статус цієї інституції. Під інституцією Ж. Бюрдо розуміє «підприємство на службі ідеї, організоване таким чином, що ідея, будучи включеною в підприємство, має в розпорядженні вищу міць і тривалість над міццю й тривалістю індивідів, через які вона діє». 10. Проблема етики влади. Щодо етики влади – то це наука про дотримання владою норм моралі. Цей підрозділ етики займається вивченням місця моралі в системі владних відносин, у діяльності правителів та органів влади, розроблює рекомендації щодо їхньої поведінки. Етика влади залежить і від ступеня цілісності політичної культури суспільства. Якщо представники влади функціонують у рамках своєї замкненої політичної 4 культури, існує велика вірогідність нерозуміння ними потреб та інтересів суспільства, громадян. Г.Алмонд вважав, що еліти поділяють політичну культуру не-еліт, оскільки, нібито, обидва агрегати піддаються тотожному процесу соціалізації. А.Ліпгарт та інші дослідники плюралістичних, але олігархічних політичних систем заперечують цю функцію. 11. Концепції влади. Телеологічна концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів. У межах телеологічної концепції йдеться не тільки про владу людини над людиною, а й про владу людини над природою. Ця концепція наголошує на цілеспрямованому характері влади, проте тлумачить її занадто широко, включаючи в систему владних відносин і природу. Реляціоністська концепція влади розглядає її як відношення між двома партнерами, коли один із них — суб'єкт — справляє визначальний вплив на іншого — об'єкт. Три основні різновиди реляціоністської концепції влади: спротиву, обміну ресурсами й розподілу сфер впливу. Концепція спротиву розглядає владні відносини як такі, за яких суб'єкт долає спротив об'єкта. Концепція обміну ресурсами виходить із нерівномірності розподілу ресурсів у суспільстві і трактує владу як таке відношення, коли суб'єкт нав'язує свою волю об'єкту в обмін на надання останньому певних ресурсів. Концепція розподілу сфер впливу має на меті пом'якшення недемократичного характеру владних відносин як панування і підкорення. За цією концепцією владні відносини в кожному окремому випадку є пануванням — підкоренням. Системна концепція влади розглядає владу як системоутворююче відношення в політичній системі суспільства. Влада з'єднує всі елементи політичної системи таким чином, щоб це сприяло збалансованому стану як самої системи, так і суспільства в цілому. Біхевіористська концепція розглядає владу як особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються. головну увагу зосереджує на особливостях людей, мотивах їхньої поведінки в боротьбі за владу. Психологічна концепції влади- головною особливістю цієї концепції є пояснення владних відносин психологічними мотивами. Так це взаємовідношення волі до вдали одних і готовності до підпорядкування з боку інших. 12. Поняття та основні елементи теорії політичної системи В науковий обіг поняття «політична система» було вжито Парсонсом. За ним системи складаються: - економічна підсистема - політична - духовна -соціалньна Головне призначення політичної системи – розподіл вартостей у суспільстві. США теорія політичної системи почала розвиватись від початку 50-х років. Системний підхід до аналізу політики вперше застосував Девід Істон. На основі цього політичну систему Д. Істон розглядав як сукупність взаємодій. На вході — це вимоги й підтримка, які надходять з навколишнього середовиша, а на виході — рішення і дії. Вимогами є запити й потреби, що стосуються розподілу матеріальних благ і послуг, регулювання поведінки, комунікації та інформації тощо. Одні вимоги надходять з оточення політичної системи і є зовнішніми, інші виникають всередині самої системи. Всередині політичної системи потреби трансформуються і переробляються. На виході системи можуть бути нові закони, субсидії, пільги, інформаційні кампанії, політичні заяви влади або вищих посадових осіб тощо. Засобами, за допомогою яких можна уникнути напруження в політичній системі, її кризового стану, є зміни, пристосування, переорієнтація зусиль, зміна цілей тощо. А це означає, що політична система є не просто системою взаємодії елементів її структури, а виступає як функціонуюча, динамічна система, що постійно змінюється. Американський політолог Габріель Алмонд одним із перших застосував структурнофункціональний метод для дослідження політичної системи. Він розглядав політику як цілісну систему зі складною структурою, кожний елемент якої має певне призначення і здійснює специфічні функції, спрямовані на задоволення потреб системи. Функції входу здійснюються політичними партіями, групами тиску, засобами масової інформації тощо, а функції виходу — державними органами. Так, функцію розробки норм виконують органи законодавчої влади, функцію застосування норм ~ органи виконавчої влади, а функцію контролю за дотриманням норм — судові органи. Алмонд вбачає головне призначення політичної системи в тому, щоб, відібравши з обмеженого числа альтернатив певну кількість необхідних для життєдіяльності суспільства цілей, втілити їх у конкретні дії. 13. Типи політичних систем. За типом політичного режиму: Демократичні політичні системи- політичні партії і групи інтересів представляють та узгоджують у них усю багатоманітність соціальних інтересів. Влада грунтується на демократичних принципах і здійснюється як безпосередньо самим народом, так і його уповноваженими в різних формах прямої і представницької демократії. Авторитарні політичні системи: у них можуть функціонувати партії та інші політичні об'єднання, проводитися вибори до представницьких органів влади, існувати певною мірою незалежні засоби масової інформації тощо. Однак при цьому заперечується поділ державної влади, реальні важелі управління державою і суспільством зосереджуються в руках однієї особи або групи осіб. Тоталітарні політичні системи характеризуються одержавленням усіх сфер суспільного життя, запереченням багатопартійності, зрошенням апарату єдиної правлячої партії з державним апаратом, зосередженням державної влади в руках вищого партійного керівництва, яке контролює діяльність усіх елементів політичної системи, здійснює владу як з допомогою ідеологічного впливу на суспільство, так і з використанням насильства. За характером взаємодії з зовнішнім середовищем розрізняють:— відкриті системи, мають динамічну структуру й широкі зв'язки з навколишнім середовищем; — закриті системи, для яких характерна жорстко фіксована структура. За типом суспільства: традиційні, нетрадиційні, модернізовані демократією, тоталітарні. 14. Структура і функції політчної системи. Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність. Структуру політичної системи становлять: політичні відносини; політична організація суспільства (державно-правові органи, політичні партії, політичні рухи, масові суспільні організації, трудові колективи та об'єднання); засоби масової інформації; політичні принципи й норми; політична свідомість і культура. Політичні відносини формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. З політичних відносин твориться політична організація суспільства, охоплюючи його політичні організації та установи, які здійснюють політичну владу. Політичні принципи й норми полягають у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя. Функції політичної системи: За Істоном: - Розподіл вартостей у суспільстві - Спонукання більшості громади прийняти цей розподіл як єдино правильний протягом якнайдовшого часу. За Алмондом: 1. Входу (здійснюється недержавними органами) - Політична соціалізація Поєднювання інтересів - Політична комунікація 2. Виходу - Розробка норм - Застосування норм - Контроль за дотриманням норм Інші функції: 1. Адаптації 2. Реагування 3. Регулювання 4. Екстракційна 5. Легітимізації 6. Політичної комунікації 7. Стабілізації 8. Дистрибутивна 15. Теорія політичної системи Істона Системний підхід до аналізу політики вперше застосував Девід Істон. На основі цього політичну систему Д. Істон розглядав як сукупність взаємодій. На вході — це вимоги й підтримка, які надходять з навколишнього середовиша, а на виході — рішення і дії. Вимогами є запити й потреби, що стосуються розподілу матеріальних благ і послуг, регулювання поведінки, комунікації та інформації тощо. Одні вимоги надходять з оточення політичної системи і є зовнішніми, інші виникають всередині самої системи. Всередині політичної системи потреби трансформуються і переробляються. На виході системи можуть бути нові закони, субсидії, пільги, інформаційні кампанії, політичні заяви влади або вищих посадових осіб тощо. Засобами, за допомогою яких можна уникнути напруження в політичній системі, її кризового стану, є зміни, пристосування, переорієнтація зусиль, зміна цілей тощо. А це означає, що політична система є не просто системою взаємодії елементів її структури, а виступає як функціонуюча, динамічна система, що постійно змінюється. 16. Сутність держави, її ознаки. Держава- певна відокремлена територія, на якій проживає політично, тобто з допомогою публічної влади, організоване населення. Складові держави:1) територія- та частина суші, земних надр, повітряного простору і територіальних вод, на яку поширюється влада даної держави 2)населення-людська спільнота, яка проживає на її території і підпорядковується державній владі (багатонаціональна) 3) незалежна політична влада- відносини панування та підкорення, керівництва й підпорядкування, які існують між органами державної влади та наділеними владними повноваженнями посадовими особами, з одного боку, і рештою суспільства — з другого. 17. Основні теорії походження держави. Теологічна-пояснює виникнення держави, а також всі її рішення, діями і санкціями божественної волі. Патріархальна- розглядає державу як продукт сім'ї, яка розрослася до розмірів держави, при цьому влада правителя тлумачиться як влада батька в сім'ї, а відносини між підданими і володарями - як сімейні відносини. Договірна - після укладення суспільного договору безмежна свобода була введена в розумні межі шляхом створення держави як організації, покликаної забезпечити баланс різних суспільних інтересів, права і свободи особистості. Психологічна - держава існує через наявність у людини психологічних потреб жити в межах організованого суспільства, у відчутті необхідності колективної взаємодії або через схильність більшості до підпорядкування. Класова (марксистська) - трактує державу класову за походженням (з'являється разом з поділом суспільства на класи) і за суттю (орган класового панування: орган пригнічення одного класу іншим). Теорія завоювання (насильства) розглядає походження держави як результат завоювання сильними племенами слабких. Расова концепція - існують вищі і нижчі раси, а держава необхідна для забезпечення панування перших над іншими. Органічна концепція -аналогія між державою і живим організмом як у структурі, так і в функціях. *Т.Спенсер. 18. Фнкції держави. Апарат держави. Функції держави: Внутрішні: 1)економічна- полягає в організації й регулюванні державою економічної діяльності. 2)соціальна- в узгодженні багатоманітних соціальних інтересів — класових, демографічних, етнічних, професійних тощо і забезпеченні на цій основі цілісності та єдності суспільства 3)політична- визначення програмно-стратегічних цілей і завдань розвитку суспільства, забезпечення функціонування політичної системи, політичної стабільності, підтримання відносин з політичними партіями, громадсько-політичними організаціями. 4)культурно-виховна- спрямована на створення умов для задоволення культурно-освітніх запитів і потреб громадян, формування особистості. 5) правова- держава регулює суспільні відносини й забезпечує елементарний порядок у суспільстві. Зовнішні: 1)оборонна функція- полягає в захисті її безпеки, суверенітету й територіальної цілісності від зовнішніх посягань. 2)дипломатична функція -передбачає встановлення, підтримку і розвиток відносин з іншими державами та міжнародними організаціями. 3)функція співробітництва -реалізується через здійснення зовнішньої торгівлі, координацію економічної діяльності з іншими державами, участь у міжнародних економічних об'єднаннях. Щодо державного апарату, то він являє собою систему органів, за допомогою яких здійснюється державна влада, виконуються функції держави, досягаються завдання держави. Апарат держави є структурованою категорією. Структура апарату складається із системи органів державної влади; системи органів державного управління; системи судових органів. Кожна з цих систем — носій відповідної державної влади. Представницькі органи поділяють на вищі та місцеві. До вищих належать парламенти, органи виконавчої влади, Кабінет Міністрів України, міністерства, відомства і державні комітети та місцеві державні адміністрації. Президент в Україні— гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини та громадянина. 19. Правова держава: суть та принципи Термін “правова держава” з'явився в німецькій літературі в працях К.Т.Велькера і Р.фон Моля. Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави. Правова держава- форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону.Ознаки правової держави: 1. верховенство закону у всіх сферах життя суспільства. 2. поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. 3. взаємна відповідальність особистості і держави. 4. реальність прав і свобод громадянина, їх правова і соціальна захищеність. 5. політичний і ідеологічний плюралізм, що полягає у вільному функціонуванні різноманітних партій, організацій, об'єднань, що діють у рамках конституції, наявності різноманітних ідеологічних концепцій, течій, поглядів. 6. стабільність законності і правопорядку в суспільстві. Теорія правової держави полягає в тому, щоб зв’язати політичну владу, державу правом, підпорядкувати її дії закону. У політичних поглядах Дж. Локка були закладені основи теорії правової держави. До таких основ слід віднести насамперед твердження про те, що державне правління повинно не лише грунтуватися на законі, а й обмежуватись ним, закон є обов’язковим для всіх. Також внеском у розвиток теорії правової держави було трактування Монтеск’є співвідношення закону і свободи. Суть політичної свободи, на його думку, полягає в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що дозволяють закони. Принципово важливе значення для розвитку теорії правової держави мала творчість І. Канта. Справжню свободу, вважав І. Кант, люди дістають лише в державі. Однак нерідко свобода переростає у свавілля. Сукупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно інших, І. Кант називає правом. Згідно з теорією правової держави закон мусить бути єдиним для всіх — і для держави, і для громадян — і мати правовий характер, тобто відповідати високим моральним вимогам. 20. Типи і форми держави Форми держави – спосіб орагнізації і здійснення державної влади): 1. Організація державної влади, правління 2. Організація державного устрою 3. Політичний режим Форма державного устрою — це спосіб територіальної організації держави, що визначається принципами взаємовідносин держави як цілого і її територіальних складових. 1)Унітарна держава - проста, єдина держава, яка характеризується відсутністю у адміністративнотериторіальних одиниць ознаки суверенітету. Виділяють централізовані і децентралізовані унітарні держави, з наявністю або відсутністю автономних утворень. 2)Федерація - складна, союзна держава, частини якої є державними утвореннями з певним державним суверенітетом. Будується на розподілі функцій управління між центром і суб'єктами федерації. 3)Конфедерація - тимчасовий союз держав, який створюється для досягнення політичних, економічних, культурних та інших цілей. Не володіє самостійним суверенітетом, відсутня єдина система законодавства. Форма державного правління — це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави. 1)Монархія— це така форма правління, за якої верховна державна влада юридично належить одній особі — монарху (королю, імператору тощо) і передається в порядку престолонаслідування. -Абсолютна монархія — влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення. Наприклад, абсолютними монархіями є Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія, Ватикан. -Обмежена монархія - влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія. 2) Республіка — це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін. -Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. (парламент формує уряд з представників партій, які отримали більшість на виборах;президент обирається парламентом з числа його членів (або спеціальною колегією), є главою держави, але не може бути главою уряду та здійснювати контроль над ним;президент здійснює свої конституційні повноваження лише за згодою уряду (існує інститут контрасигнатури); має право вето на закони парламенту; уряд — найвищий орган виконавчої влади, формується з членів парламенту, несе політичну відповідальність перед ним; діє протягом терміну повноважень парламенту. -Президентська- за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень. (президент — глава держави, обирається народом і є главою уряду, який йому підзвітний; парламент не може відправляти у відставку міністрів, а президент не може розпускати парламент; президент не підзвітний парламенту, але має право відкладального вето щодо актів парламенту;посади прем'єр-міністра у президентській республіці може не бути, його повноваження виконує президент; відповідно, у таких республіках може не бути уряду як колегіального органу, його заміняє кабінет президента; у протилежному випадку президент призначає прем'єр-міністра, затверджує уряд з представників партії, яка перемогла на виборах; уряд несе відповідальність перед президентом і діє протягом терміну президентських повноважень.Прикладом президентської республіки є США, Росія, Бразилія, Мексика.) 3) змішана 21. Парламентська система правління. Парламентарна республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Ознаками парламентарної республіки є: 1) здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами, наявність посади прем'єр-міністра; 2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесення реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка зазвичай є майже номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парламент, котре, як правило, ефективно контролює уряд. На відміну від президентської республіки за парламентарно-республіканської форми правління президент обирається не на загальних виборах, а парламентом або спеціальною колегією, яка в основному складається з депутатів того ж парламенту. 22. . Президентське правління, його суть, особливості У президентській республіці уряд формує і очолює президент, який одночасно виступає главою держави і главою уряду. Сформований позапарламентським шляхом, уряд не несе за свою діяльність відповідальності перед парламентом. У президентській формі правління існує дотримання формальних вимог жорсткого поділу влади й запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; обрання президента відбувається на загальних виборах; поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента й відсутність посади прем'єрміністра; формування уряду відюувається президентом лише за обмеженою участю парламенту; відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом; відсутність права глави держави на розпуск парламенту; відсутність скріплення актів президента підписами міністрів, які б несли за них відповідальність. Класичною президентською республікою вважаються США. Однак при цьому обидві гілки влади залишаються незалежними одна від одної, що в разі досконалої системи стримувань і противаг забезпечує демократичне здійснення державної влади. 23. Суть і основні ознаки політичних режимів. Політичний режим - це спосіб функціонування політичної системи суспільства, визначальний характер політичного життя в країні, система прийомів, методів, способів здійснення політичної (включаючи державну) влади в суспільстві.Основними компонентами політичних режимів є: форма і роль держави, система партій, спосіб голосування, структура політичних інститутів, принцип легітимності, наявність чи відсутність правової державності, обмеженість чи необмеженість державної влади, розвинутість, нерозвинутість чи відсутність громадянського суспільства, одно- чи багатопартійна система, які визначають тип політичного режиму. 24. Типологія політичних режимів. Типи політичних режимів: Тоталітарний- це повний контроль і жорстка регламентація з боку держави всіх сфер життєдіяльності суспільства, кожної людини за допомогою прямого озброєного насильства. Авторитарний - політичний режим, при якому вся повнота влади зосереджена у однієї особи (монарха, диктатора) або правлячої групи. Демократія- це така форма держави, його політичний режим, при якому народ або його більшість є (вважається) носієм державної влади. . Типи за Москою: 1) аристократично -автократичний (абсолютна монархія); 2) аристократичноліберальний (парламентарна, конституційна монархія); 3) демократично -автократичний (президентська республіка); 4) демократично -ліберальний (парламентарна респу бліка). За Курашвілі і Мігранян: тоталітарний (надмірно, сфальсифіковано авторитарний, звичайно терористичний, тиранічний) режим; жорстко авторитарний; авторитарно-демократичний; демократично-авторитарний; розгорнуто-демократичний; анархо-демократичний (надмірно, сфальсифіковано демократичний, що веде до дезорганізації суспільного життя) 25. Демократичні політичні режими. Демократичні політичні системи- політичні партії і групи інтересів представляють та узгоджують у них усю багатоманітність соціальних інтересів. Влада грунтується на демократичних принципах і здійснюється як безпосередньо самим народом, так і його уповноваженими в різних формах прямої і представницької демократії. Риси: - Народ – джерело влади - Вибірність всіх орагнів - Вирішення проблем відповідно до волевиявлення більшості - Правова рівність громадян - Приорите прав людини над правами держави - Розподіл влади на гілки - Повага більшості до меншості - Економічна свобода - Політичний плюралзм Афінська республіка- перша демократія. 26. Тоталітарні політичні режими Характеризується повним контролем і жорсткою регламентацією з боку держави всіх сфер життєдіяльності суспільства, кожної людини за допомогою прямого озброєного насильства. Держава поглинає все суспільство і конкретну людину (централізоване керівництво і управління у сфері економічної; система загального контролю над поведінкою індивідів у сфері соціальної; визнання керівної ролі однієї партії у сфері політичної і здійснення її диктатури; панування офіційної ідеології у сфері духовної і примусове нав'язування її членам суспільства; зосередження в руках партії і держави засобів масової комунікації (преси, радіо, телебачення, кіно); культ керівної особи на всіх рівнях, влада на всіх рівнях знаходиться в руках не підзвітної народу номенклатурної адміністрації; зрощення партійного і державного апарату, контроль виконавськими органами виборних; вихід каральних органів з підкорення законам і суспільству і. як результат, свавілля у вигляді державного терору і масових репресій). 27. Авторитарний політичний режим Авторитаризмом називається політичний режим, який характеризується зосередженням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб. Авторитарним політичним режимам притаманні такі ознаки: скасування або значне звуження політичних прав і свобод громадян; обмеження діяльності політичних партій та громадськополітичних організацій, особливо опозиційних; звуження сфери гласності й виборності державних органів, сувора регламентація їх діяльності; рекрутування політичної еліти шляхом призначення згори; застосування політичних репресій. А тому головною опорою авторитарних режимів є силові структури влади — армія, поліція, служба безпеки тощо. Авторитаризм властивий політичній владі, яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. За авторитаризму громадянське суспільство не контролює державу. 28. Сутність еліти, її роль та функції. Починаючи з XVII ст. цей термін (Паретто) вживається спочатку для позначення товарів найвищої якості, а згодом і для виокремлення у структурі суспільства «обраних людей», передусім вищої знаті. Еліта- меншість суспільства, яка є достатньо самостійною, відносно прив»язаною до груп осіб, які наділені визначними психологічними, соціальними, політичними якостями, беруть безпосередню участь в ухваленні та виконанні рішень пов’язаних з використанням державної влади або здійсненням впливу на неї. Підходи Ціннісний підхід -започаткований В. Парето, пояснює існування політичної еліти наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелектуальних, психологічних, моральних, організаторських та інших рис, які забезпечують їм переважання над іншими людьми. Функціональний Г. Москою і Р. Міхельсом, —, або організаційний. Він пояснює існування політичної еліти важливістю функцій управління, які зумовлюють особливу роль людей, що їх виконують. Прихильники цього підходу вважають, що закон поділу праці вимагає професійного заняття управлінською працею як необхідної умови її ефективності. Функції еліт: Стратегічна -полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій. Ця функція повною мірою може бути реалізованою лише на вищому рівні політичної еліти (главою держави, парламентаріями, міністрами) з використанням фахівців і результатів наукових досліджень. Інтегративна - полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, стійкості його політичної та економічної систем, уникненні соціально- політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів їх розв'язання в разі виникнення. Важливими змістовими елементами цієї функції є згуртування різних верств населення, гармонізація їх соціальних інтересів, досягнення суспільного консенсусу, тісної політичної взаємодії і співробітництва всіх суспільних сил. Регулятивна функція -еліта виконує основний обсяг роботи щодо прийняття політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних відносин, розв'язання назрілих суспільних проблем і завдань, здійснює розподіл і перерозподіл матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів. Мобілізаційна- полягає в необхідності мобілізації мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань, практичного здійснення визначеного політичного курсу. 29. Концепція еліти Паретто. В.Парето ввів у науковий обіг термін "еліта". Він визначив її як групу осіб, що володіють вищими показниками у своїй галузі діяльності. Висуванню людей в еліту сприяє наявність у них специфічних психологічних якостей. На думку Парето, у суспільстві поряд з елітою завжди існує "контреліта" (потенційна еліта) - особи, які за своїми психологічними якостями могли б увійти в еліту, але не ввійшли через своє соціальне становище. Також він створив "закон циркуляції еліт". Зміна еліт дозволяє зберегти соціальну рівновагу, тому що забезпечує прихід до влади еліт, які володіють якостями, затребуваними суспільною ситуацією. Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт: Еліта лисиць, в якій володіє "інстинкт комбінацій": здатність лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему управління втілює суспільну тенденцію до зміни. Еліта левів. Для цього типу еліти характерна ставка на силові методи впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного життя. 30. Концепція еліти Моска. Г.Моска вводить спочатку поняття "політичного класу", а потім більш широке - "правлячого класу" для визначення тієї групи людей, яка, володіючи певними якостями і ресурсами - високе становище у суспільстві, військова сила, священний сан, багатство, походження (переважно народження, сімейні зв'язки), знання і досвід управління - монополізує владу в своїх руках. Наявність такого класу, на думку Моска, - не закон: "суспільство завжди керується меншістю", "навіть коли відбувається зміна влади, вона передається з рук однієї меншості до рук іншої меншості". Правлячий клас схильний до змін через притаманні йому дві тенденції: аристократичну і демократичну. Перша тенденція проявляється у прагненні еліти "закритися" від іншої частини суспільства, передати свої привілеї за спадковістю. Наслідком цієї тенденції стає виродження еліти і суспільний застій. Демократична тенденція проявляється у поновленні правлячого класу за рахунок активних представників нижчих верств. 31. «Залізний закон олігархії» Міхельса. Залізний закон олігархії - принцип теорії еліт, вперше сформульований Робертом Міхельсом у 1911 році. Він полягає в тому, що будь-яка форма соціальної організації, незалежно від її початкової демократичності або автократичності, неминуче вироджується у владу небагатьох обраних - олігархію (частний приклад номенклатура). Причинами існування цього закону Міхельс вважав об'єктивну необхідність лідерства, прагнення лідерів ставити в основу свої власні інтереси, довіру натовпу до лідерів і загальну пасивність мас. Переростання демократії в олігархію частково пояснюється психологією маси. Поняття маси в нього інтерпретується як «... сукупність психічних властивостей масового обивателя: політична індиферентність, некомпетентність, потреба в керівництві, почуття вдячності вождям, створення культу особи вождів ..». З залізного закону олігархії випливає, що демократичне управління неможливо в скільки-небудь великих спільнотах індивідів. Чим більше організація - тим менше в ній елементів демократії і більше елементів олігархії. З цієї причини Міхельс відійшов від соціалізму і став підтримувати Муссоліні, вважаючи олігархічне управління не тільки не хибним, але навіть позитивним для суспільства в цілому. 32. Співвідношення еліти і демократії. Сучасні концепції еліт: 1 ) концепції демократичного елітизму, або елітарної демократії. Річ у тому, що теорія демократії як правління народу і теорія еліт як правління незначної меншості суперечать одна одній. Основоположники теорії еліт Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс роз в'язували цю суперечність на користь теорії еліти, ставлячи під сумнів можливість демократії. Водночас у політології склався цілий напрям, представники якого намагаються довести сумісність демократії та елітизму. До цього напряму належать, зокрема: Йозеф Шумпетер (1883—1950) Суть демократії, на його думку, полягає в здобутті влади елітами шляхом конкуренції. Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, у тому числі й для демократичного, характерна риса якого — конкуренція еліт за позиції влади, а також відкритість еліти для оновлення талановитими, здібними, високоморальними представниками народу. Значення електорату обмежується участю в оновленні та зміні еліти. Контроль виборців за елітами проявляється лише у формі відмови під час переобрання. Концепція конкуруючих еліт Й. Шумпетера заміняє формулу демократії «правління народу» на більш реалістичну — «правління, схвалене народом». Дж. Сарторі, демократія не тільки не заперечує еліту, а, навпаки, передбачає її. Демократія має горизонтальний і вертикальний виміри. У горизонтальному вимірі вона грунтується на принципі рівності і означає правління народу. У вертикальному вимірі демократія визнає рівність як рівність можливостей, грунтується на принципі свободи й означає владу множинних конкуруючих меншин, або поліархію. 33. Політичне лідерство: суть, функції. Сутність політичного лідерства. Термін "ліоер" (від англ. leader) означає "керівник", "провідник". Політичне лідерство є різновидом соціального лідерства і воно пов'язане з управлінням державними та суспільними процесами. У сучасній політичній науці с різноманітні визначення цього поняття, зокрема: • політичне лідерство - це влада, яка здійснюється одним чи кількома індивідами з метою пробудження членів нації до дій; • це відносини між людьми у процесі спільної діяльності, за якої одна сторона забезпечує домінування своєї волі над іншими; • це постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство, організацію чи групу. Ознаки політичного лідерства: • лідерство передбачає постійний вплив на оточуючих; • політичний вплив повинен бути всезагальним і розповсюджуватися на усіх членів керованої спільноти; • лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях, повноваженнях. У системі політичного лідерства виділяються три головні компоненти: 1) соціальні умови і чинники, які впливають на політичного лідера; 2) індивідуальні соціально-психологічні особливості лідера; 3) ресурси чи засоби, якими володіє лідер для здійснення політичної діяльності. У більш загальному вигляді за стилем розрізняються авторитарне й демократичне лідерство. Авторитарне лідерство передбачає одноособовий спрямовуючий вплив із застосування примусу. Для авторитарного стилю характерні жорсткість мислення лідера, ігнорування інформації, що не збігаються з його власною позицією, одноособовий вибір напрямів і цілей діяльності. Зв'язки між членами найближчого оточення лідера зведені до мінімуму і проходять через лідера й під його контролем. Демократичний стиль політичного лідерства характеризується гнучкістю мислення лідера, його схильністю до отримання якнайповнішої інформації, увагою до тих аргументів, що суперечать його власній позиції. Цілі й напрями діяльності лідер визначає не одноособово, а спільно з оточенням. Лідерів-«прапороносців» вирізняє власне бачення дійсності. У них є ідея, заради здійснення якої вони нерідко прагнуть змінити політичну систему. Образ «служителя» засвоює той політик, який прагне виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників. Саме їхнє бажання виражає лідер і діє від їхнього імені. Для лідера«торговця» важливою є здатність переконати. Завдяки їй конституенти «купують» його плани або ідеї, залучаються до їх здійснення. Лідери-«пожежники» «гасять пожежу», тобто реагують на ті проблеми, які навколишнє середовище їмпред'являє. Залежно від ставлення до існуючих суспільних порядків лідерів можна поділити Лідери-консерватори виступають за збереження існуючих суспільних порядків, допускаючи лише мінімальні зміни. Лідери-реформатори орієнтуються на істотні зміни лише деяких із суспільних порядків зі збереженням основ суспільного ладу. Лідери-революціонери налаштовані на радикальні і всеосяжні зміни в суспільстві аж до зміни основ суспільного ладу. Види лідерства: Формальне лідерство — це керівництво як реалізація інституціоналізованих владних повноважень. Воно пов'язане зі встановленими правилами призначення керівника й передбачає функціональні відносини. Неформальне лідерство базується не на формальних повноваженнях, а на авторитеті лідера, його визнанні оточенням. 34. Типологія політичних лідерів. Класичною є типологія політичного лідерства М. Вебера Традиційне лідерство-грунтується на авторитеті звичаїв. Лідер цього типу отримує і здійснює владу не завдяки власним достоїнствам і заслугам, а відповідно до традицій і звичаїв. Харизматичне лідерство грунтується на вірі в незвичайні якості і здібності лідера, його винятковість. Раціонально-легальне лідерство, яке грунтується на законі й називається іноді ще бюрократичним, є основним типом лідерства в сучасних демократичних державах. У більш загальному вигляді за стилем розрізняються авторитарне й демократичне лідерство. Авторитарне лідерство передбачає одноособовий спрямовуючий вплив із застосування примусу. Для авторитарного стилю характерні жорсткість мислення лідера, ігнорування інформації, що не збігаються з його власною позицією, одноособовий вибір напрямів і цілей діяльності. Зв'язки між членами найближчого оточення лідера зведені до мінімуму і проходять через лідера й під його контролем. Демократичний стиль політичного лідерства характеризується гнучкістю мислення лідера, його схильністю до отримання якнайповнішої інформації, увагою до тих аргументів, що суперечать його власній позиції. Цілі й напрями діяльності лідер визначає не одноособово, а спільно з оточенням. Лідерів-«прапороносців» вирізняє власне бачення дійсності. У них є ідея, заради здійснення якої вони нерідко прагнуть змінити політичну систему. Образ «служителя» засвоює той політик, який прагне виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників. Саме їхнє бажання виражає лідер і діє від їхнього імені. Для лідера«торговця» важливою є здатність переконати. Завдяки їй конституенти «купують» його плани або ідеї, залучаються до їх здійснення. Лідери-«пожежники» «гасять пожежу», тобто реагують на ті проблеми, які навколишнє середовище їмпред'являє. Залежно від ставлення до існуючих суспільних порядків лідерів можна поділити Лідери-консерватори виступають за збереження існуючих суспільних порядків, допускаючи лише мінімальні зміни. Лідери-реформатори орієнтуються на істотні зміни лише деяких із суспільних порядків зі збереженням основ суспільного ладу. Залежно від змістовного смислу стилю політичної діяльності лідерів Цезаристський тип політичного лідерства характеризується зосередженням усієї повноти влади в руках лідера. Лідер цього типу має необмежену свободу прийняття рішень, широкі можливості для здійснення величезного впливу на оточення. Плутократичний тип політичного лідерства грунтується на багатстві і представляє інтереси найзаможніших суспільних верств. Популістський тип політичного лідерства грунтується на популізміборотьба за права та інтереси народу. Професійний- лідер-професіонал постіндустріального суспільства, повага й довіра до якого базуються на його компетентності та особистій поведінці. Він органічно поєднує в собі високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генерувати оригінальні свої і сприймати чужі ідеї, високу моральність. 35. Концепції політичного лідерства. Залежно від змістовного смислу стилю політичної діяльності лідерів Цезаристський тип політичного лідерства характеризується зосередженням усієї повноти влади в руках лідера. Лідер цього типу має необмежену свободу прийняття рішень, широкі можливості для здійснення величезного впливу на оточення. Плутократичний тип політичного лідерства грунтується на багатстві і представляє інтереси найзаможніших суспільних верств. Популістський тип політичного лідерства грунтується на популізміборотьба за права та інтереси народу. Професійний- лідер-професіонал постіндустріального суспільства, повага й довіра до якого базуються на його компетентності та особистій поведінці. Він органічно поєднує в собі високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генерувати оригінальні свої і сприймати чужі ідеї, високу моральність. Види лідерства: Формальне лідерство — це керівництво як реалізація інституціоналізованих владних повноважень. Воно пов'язане зі встановленими правилами призначення керівника й передбачає функціональні відносини. Неформальне лідерство базується не на формальних повноваженнях, а на авторитеті лідера, його визнанні оточенням. 36.Суть політичних партій та їх функції у суспільстві Політична партія — це добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.1) партія — це ідеологічна спільність людей, їх добровільне об'єднання навколо якоїсь ідеології. Таке розуміння характерне, зокрема, для ліберального напряму в історії політичної думки; 2) партія — це організація певного суспільного класу чи соціальної групи. Розуміння політичної партії як суто класової організації, виразника корінних інтересів того чи іншого класу характерне для марксизму; 3) партія — це громадська організація, інститут політичної системи, головним завданням якого є завоювання, утримання й використання державної влади. Основні ознаки партії (америк. політолог Паломбара): 1) ідеологія - конкретна орієнтація, бачення світу й людини; 2) організація, тобто відносно тривале в часі об'єднання людей, це інститут; 3) мета - завоювання і здійснення влади; 4) членство. Функції партій у суспільстві. політичне представництво соціальних інтересів; соціальна інтеграція — узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій; розробка ідеології, політичних доктрин і програм; боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні; участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату; участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави; політична соціалізація — сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань,норм і цінностей, залученню його до політичної системи; формування громадської думки; політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців; підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій. 37. Причини виникнення та етапи розвитку політичних партій Причинами виникнення партій є необхідність захисту соціально-класових, національних, племінних, релігійних, регіональних інтересів, а також цілі, пов'язані з виборчою боротьбою внаслідок об'єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного спрямування, у надрах масових рухів; внаслідок розколу однієї партії на дві та більше чи об'єднання двох та більше партій в одну; внаслідок діяльності лідерів, які організували партії “під себе”; з ініціативи профспілок . У розвитку партій як суб'єктів політичної діяльності М. Вебер розрізняв три стадії: аристократичної угруповання, політичного клубу і масової партії. Щоправда, всі стадії пройшли насправді лише дві англійські партії — вігів і торі. Більшість сучасних політичних партій сформувались одразу як масові партії. Поступово аристократичні роди, які протиборствували з цього питання, оформились у більшменш згуртовані партійні угруповання лібералами й консерваторами). Політичні клуби відрізнялись від аристократичних угруповань наявністю ідеологічної доктрини й розвинутої організаційної структури. Під політичною партією малась на увазі організація, що прагнула до завоювання посад у державних органах у конкурентній боротьбі за голоси виборців. Перші з них з'явились в основному в результаті злиття в єдині організації місцевих виборчих комітетів, що забезпечували підтримку депутатам. Однак, на відміну від політичних клубів, політичні партії вже не обмежувались забезпеченням підтримки кандидатам з боку впливових кіл суспільства та збиранням необхідних для виборчої кампанії коштів, а чимраз більше орієнтувались на вплив на маси, завоювання виборців, залучення до своїх лав якомога більшої кількості членів. Появі масових політичних партій сприяв і розвиток робітничого руху. 38. Типологія політичних партій. 1) За соціальною основою, тобто за орієнтацією на певну соціальну спільність або її відсутністю, крім робітничих, дрібнобуржуазних, буржуазних і поміщицьких партій, виокремлюються також класові, національні, жіночі, молодіжні, регіональні партії. 2)За класовою ознакою розрізняють: робітничі, дрібнобуржуазні, буржуазні, поміщицькі та інтеркласові політичні партії. Такий поділ притаманний в основному марксистській традиції в політології. 3)За ідеологічною ознакою політичні партії поділяються на А)ідейно-політичні: більш-менш чітко визначена ідеологічна спрямованість: комуністичні, соціал-демократичні, ліберальні Б)Прагматичні — це такі партії, які орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення якомога більше виборців. В)Харизматично-вождистські партії формуються навколо особи конкретного політика і діють як групи його підтримки, мають певну ідеологічну спрямованість. 4) за цілями й характером діяльності партії поділяються на революційні, реформістські та консервативні. Революційні партії відкидають існуючий суспільний лад і прагнуть замінити його іншим. Реформістські орієнтуються на значні перетворення існуючого ладу, але зі збереженням його основ. Консервативні партії прагнуть зберегти існуючий лад, допускаючи лише найнеобхідніші його зміни. З класифікацією політичних партій за соціальною основою, ідеологічною ознакою, основними цілями та характером діяльності тісно пов'язаний їх поділ на ліві, центристські і праві. Праві- прихильники збереження існуючого ладу, а ліві — прихильників радикальних змін. 5) залежно від типу організаційної структури політичні партії поділяються на кадрові й масові (Дюверже). Кадрові партії об'єднують у своїх лавах невелику кількість впливових професійних політиків і спираються на фінансову підтримку підприємницьких структур. Масові партії орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшого числа членів з метою забезпечення завдяки членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності. Вони мають фіксоване членство, розгалужену організаційну структуру й порівняно значну кількість членів, між якими встановлюється тісний постійний зв'язок. 6) За місцем, яке партії посідають у політичній системі, вони поділяються на: неподільно пануючі в політичній системі, як це буває за тоталітарних та авторитарних режимів; правлячі, тобто такі, що самостійно або в коаліції з іншими партіями легітимним шляхом здобули і здійснюють державну владу; опозиційні — такі, які не є правлячими в даний момент і перебувають в опозиції до здійснюваного правлячими партіями політичного курсу. 7). За метою політичної дії – помірковані, радикальні і екстремістські. 8). За структурою – централізовані, децентралізовані. 39.Місце і роль партій у політичній системі МІСЦЕ ПАРТІЙ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА – вони є одним з найважливіших компонентів політичного процессу суспільства. Як суб’єкт формування владних відносин, партії великою мірою визначають характер і спрямування політичного процесу, стратегію і тактику боротьба за владу, її утримання, політичну стабільність суспільства. Завдяки політичним партіям здійснюється прямий та зворотний зв'язок між суспільством і державою. Це важливий інститут громадянського суспільства, завоювання й утримання влади, форма управління суспільством, при якій боротьба партій за владу виступає як механізм використання розбіжності інтересів, інакомислення в цілях суспільного прогресу. Роль політичних партій у політичній системі сучасного суспільства полягає в тому, що вони являють собою первинні політичні інститути, знаходяться серед пересічних громадян, є своєрідними посередниками між народом, який реалізує за їх допомогою повноваження єдиного джерела влади, і державою як спеціально створеним та відносно відокремленим інститутом публічної влади в загальнонаціональному масштабі. Політичні партії є невід'ємним складовим елементом демократії, заснованої на засадах політичного плюралізму, непорушності прав та свобод людини і громадянина, насамперед — гарантій політичної свободи. Особлива роль політичних партій у політичній системі сучасних економічно розвинених країн приводить до того, що сама сутність цих політичних систем часто визначається зарубіжними політологами як «правління політичних партій» або як «партійна демократія». 40. Групи тиску, їх специфіка та їх характеристика. Групи тиску – це добровільні суспільні об'єднання людей, що формуються з метою вираження й відстоювання своїх інтересів за допомогою цілеспрямованого впливу на інститути публічної влади. Найяскравішою формою прояву діяльності груп тиску є лобізм. Політична роль груп тиску визначає три основних способи взаємодії з політичними партіями: 1) підпорядкування політичним партіям; 2) підпорядкування партій групам тиску; 3) рівноправні співробітництва для досягнень спільних цілей. Групи тиску діють на двох різних рівнях. З одного боку, вони здійснюють прямий тиск на урядові органи – Кабінет міністрів, членів парламенту й високопоставлених чиновників. З іншого боку, вони здійснюють непрямий тиск на громадськість із метою створення суспільної думки. Найважливішу роль у сучасних державах з ринковою економікою виконують такі групи тиску, як підприємницькі спілки й об'єднання. Водночас з підприємницькими союзами в боротьбі за відстоювання своїх інтересів беруть участь також і такі об'єднання великого бізнесу, як дослідницькі й пропагандистські організації. Значним впливом користуються різні благодійні (філантропічні) фонди. Вони виконують як вузькокласові, так і загальносоціальні функції в сфері освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення. Розглядаючи різні види й типи груп тиску, можна виділити три основних критерії, за якими вони відрізняються від інших об'єднань і спільностей громадянського суспільства. Перший критерій – існування жорстких організаційних структур, тобто на основі спільності інтересів усередині групи встановлюються регулярні, стабільні інституціоналізовані відносини. Другий критерій – вираження й захист спільних інтересів і прагнень, тобто групи тиску спеціально організовуються для того, щоб захищати особисті, особливі інтереси своїх членів. Третій критерій – здійснення тиску. Будучи непрямим політичним суб'єктом, не ставлячи завдання завоювання, утримання й здійснення влади, групи тиску прагнуть змінити урядову політику, використовуючи різні форми впливів. 41. Типи партійних систем та їх характеристика. ПАРТІЙНА СИСТЕМА – це сукупність політичних партій, пов'язаних з іншими елементами політичної системи та між собою певними упорядкованими відносинами. Найбільш поширена типологія партійних систем ґрунтується на кількісному критерії — кількості партій, які реально борються за владу або здійснюють вплив на неї. Відповідно вирізняють: однопартійну, двопартійну та багатопартійну системи. Ця типологія належить М. Дюверже, який виокремлює також «систему двох з половиною партій»— проміжний варіант між двопартійною та багатопартійною системами, коли сили двох партій врівноважуються. Типологія партійних систем Дж. Сарторі базується на якісних критеріях і охоплює: . 1.Однопартійну систему, що має такі ознаки: — існування тільки однієї легальної партії та заборона утворення інших; — зрощення партійного апарату з державним;— тоталітарний політичний режим. 2. Систему з гегемоністською партією — існує декілька партій, але одна є постійним політичним гегемоном. 3. Систему домінуючої партії — домінуюча партія демократично співіснує з іншими партіями. 4. Двопартійну систему, яка характеризується такими рисами:— наявністю кількох політичних партій; — існуванням двох партій, значно пріоритетніших за інші; — формуванням складу уряду однією з двох партій, яка перемогла на виборах;— впливовою опозиційною партією, яка програла вибори;— демократичним політичним режимом. 5. Систему поміркованого (обмеженого) плюралізму: — наявність у країні багатьох політичних партій;— репрезентація в парламенті лише кількох партій;— репрезентація в уряді деяких із представлених у парламенті партій; — відсутність позасистемної опозиції; — демократичний політичний устрій. 6. Систему крайнього (поляризованого) плюралізму:— наявність багатьох політичних партій; — гострота ідеологічного розмежування між ними; — присутність серед опозиційних партій позасистемних; — формування уряду партіями центру— наявність двосторонньої деструктивної опозиції; — демократичний політичний режим. 7. Атомізовану партійну систему:— наявність і незначна впливовість усіх партій;— присутність серед опозиційних партій позасистемних; — формування уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції;— демократичний або авторитарний політичний режим. Існують два різновиди атомізованої системи: — система крайнього плюралізму — уряд формується або на широкій коаліційній основі, або за позапартійними критеріями;— авторитарна псевдопартійність — багато партій ведуть боротьбу, але реальна влада і контроль над ситуацією в країні перебуває в руках військової верхівки. 42. Суть та структура політичного процесу Політичний процес- є сукупною діяльністю всіх суб'єктів політики, за допомогою якої відбувається формування, розвиток і функціонування політичної системи суспільства в певних тимчасових і просторових межах. Поняття «політичний процес» охоплює різні форми, способи і напрями політичної діяльності різних суб'єктів. Політичний процес складається як з цілеспрямованих свідомих зусиль суб'єктів політичної діяльності (індивідів, соціальних груп, політичних партій, державних органів і ін.), так і в результаті взаємодій, які виникають спонтанно, незалежно від волі і свідомості учасників процесу. 43.Режими протікання політичних процесів В рамках політичного процесу явища влади вивчаються з точки зору руху, зміни свого звичайного становища. Тому в цілому доцільно розрізняти три різних режими існування політичного процесу. Перший - це режим функціонування, який не виводить політичну систему за межі взаємовідносин громадян і інститутів влади, що склалися. У цьому випадку політичний процес відображає здатність структур і механізмів влади лише до простого відтворення рутинних, повторюваних з дня в день відношень між елітою і електоратом, громадянином і державою. Традиції і правонаступність в розвитку політичних зв'язків володіють тут незаперечним авторитетом на противагу будь-яким інноваціям і зрушенням у здійсненні функцій основними політичними суб'єктами. Другий режим протікання політичного процесу - це режим розвитку. Тут структури й механізми влади виводять політику держави на новий рівень руху, що дозволяє адекватно відповісти на виклики часу. Такий ритм політичних змін означає, що правлячі кола знайшли мету й методи управління, відповідні змінам у соціальній структурі та серед політичних сил. Політичний розвиток супроводжується інтенсивною взаємодією мікро- і макрофакторів влади, борінням різнобічних течій і тенденцій, які в кінцевому результаті ведуть до підвищення відповідності соціальних і політичних явищ. І, зрештою, третім різновидом режиму існування політичного процесу є режим занепаду, розпаду політичної цілісності або, як говорив П.Струве, "регресивна метаморфоза" політики. В даному випадку напрям динаміки політичного процесу має негативний стосовно норм і умов цілісного існування політичної системи характер. Ентропія і відцентрові тенденції переважають тут над інтеграцією, розпад режиму правління носить невідворотній характер. В результаті рішення, що приймаються режимом, втрачають управлінську здатність, а сам режим - свою легітимність. 44. Політична діяльність: суть, структура, детермінанти. Політична діяльність – це вся сукупність дій людей у сфері політики як у персоналізованих, так і інституціолізованих формах. Структура та форми політичної діяльності: 1)з точки зору залученості в політичний процес: Політична участь - це тимчасові дії, спрямовані на виявлення власних інтересів або впливу на політичну владу з метою їх реалізації.Форми вияву політичної участі: вибори (як передача владних повноважень) мітинг, колективні збори, маніфестація, демонстрація) Політичне функціонування - здійснення життєдіяльності інститутів політики: кадрова політика, розробка та прийняття політичних рішень тощо. 2) за критерієм манери політичної діяльності виокремлюється екстремістський та компромісно-консенсусний стилі політичної діяльності. 3) з точки зору інтенсивності політичної діяльності: реакція на політичні процеси участь у періодичних діях діяльність у політичних організаціях виконання політичних функцій в рамках політичних інститутів пряма політична дія проти існуючої політичної системи. Типи політичної діяльності. 1) відкритий – звичайні члени суспільства: громадяни, які є членами громадянських організацій; члени політичних партій; громадські політичні діячі; професійні політики; політичні лідери. 2) закритий тип – може проявлятися у різних формах: а)виключність з політичних відносин, що зумовлена низьким рівнем розвитку конкретного індивіда чи суспільства загалом; б) політична виключність як результат розчарування в політичних інститутах і лідерах; в) політична апатія як форма неприйняття політичної системи, відмова від будь-яких форм співробітництва з нею; г) політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної с-ми та її інститутів. 45. Суть, види та специфіка політичних рішень Політичне рішення — це акт, який виконується поліичними суб'єктами, спрямований на вирішення завдань та досягнення політичних цілей, здійснення для цього відповідних заходів на основі дослідження інформації, вибору варіантності дій, урахування політичного часу і реальних політичних сил. Політичне рішення як момент політичного процесу і як продукт діяльності певних політичних суб'єктів (насамперед керівних центрів) виступає у двох іпостасях. Для тих, хто його приймає, рішення є усвідомленим вибором напряму і способу дії, а для тих, кому воно адресоване, рішення є директивною вказівкою, яку належить виконувати. Прикладом політичних рішень можуть бути закони, накази, розпорядження, постанови тощо. Вони бувають: загальнодержавні, регіональні та місцеві; колегіальні та одноосібні; стратегічні і тактичні. Існують також оперативні рішення, що їх приймають задля залагодження гостроактуальних поточних проблем. Залежно від впливу на політичну або суспільну систему політичні рішення можуть бути функціональними або дисфункціональними. Перші стабілізують існуючі відносини, а другі навпаки — порушують їх рівновагу. Так як головною функцією політичної системи є регулювання усієї суспільної системи, управління нею, то політичні рішення є різновидом управлінських рішень у широкому розумінні цього терміну; їх головна особливість, порівняно, наприклад, з адміністративними рішеннями, полягає у необхідності виявляти, ураховувати, гармонізувати суспільні інтереси. Чим краще це робиться через обгрунтовані компромісні рішення, уміле й послідовне їх впровадження, тим краще почувається влада і тим більше вона має на кого спертися при проведенні своїх політичних курсів. Суб'єктами процесу прийняття політичних рішень є або безпосередньо громадяни, або опосередковано їх представники у представницьких органах, політичних організаціях чи взагалі — владні структури. На прийняття політичних рішень значний вплив справляють ''групи тиску'', що створюються представниками різних господарських, політичних та інших громадських об'єднань для задоволення своїх корпоративних, групових інтересів. 46. Політична соціалізація особи: суть, основні етапи і форми Політи́ чна соціаліза́ція — засвоєння особою соціального й політичного досвіду шляхом включення її у політичну систему, в управління політичними процесами. Найважливішими результатами політичної соціалізації є політичні переконання, почуття, цінності й норми політичної діяльності, що роблять суспільство спроможним забезпечити збереження, модернізацію чи зміну політичного режиму. У процесі соціалізації індивіда виокремлюють чотири основних стадії: 1) ранню (від народження до вступу до школи); 2) навчання (з моменту вступу до школи до закінчення навчання); 3) соціальну зрілість (від початку до закінчення трудової діяльності); 4) завершення життєвого циклу (від припинення постійної трудової діяльності в межах офіційної організації до смерті). Типи політичної соціалізації Залежно від характеру взаємодії політичної системи та індивіда виділяються різні типи політичної соціалізації. Зазвичай розглядають чотири типи політичної соціалізації: гармонійний, плюралістичний, конфліктний, гегемоністських. Гармонійний тип соціалізації відображає психологічно нормальна взаємодія індивіда і владних інститутів і характеризується раціональним шанобливим ставленням Плюралістичний тип політичної соціалізації відрізняється опосередкованим характером взаємодії особистості з політичною системою. Значна кількість різнорідних політичних субкультур обумовлює первісну політичну соціалізацію індивіда в рамках певної соціальної групи. Конфліктний тип політичної соціалізації формується на основі міжгруповий боротьби і протистояння. Гегемоністські тип характеризується негативним ставленням індивіда до будь-яких соціальних і політичних систем за винятком власної. Такий тип формує політичну культуру особистості виключно на цінностях однієї соціальної групи, релігійної системи чи політичної ідеології. Гегемоністські тип зазвичай характерний для закритих політичних систем. 47. Політична ідеологія: суть і структура. Політична ідеологія - це система ідей, поглядів на політичне життя, які виражають інтереси, світогляд певних групових суб’єктів. Термін "ідеологія" запровадив французький дослідник А. Дестют де Трасі. В сучасному розумінні можна стверджувати, що політичні ідеології становлять світосприймальну основу політики, оскільки постають у формі раціонально-ціннісної мотивації політичної поведінки, бо кожна нова ідеологія з'являлася як наслідок невідповідності між зростаючими потребами певних соціальних груп і існуючими цінностями й нормами, що регулювали в той час суспільні відносини. Структура політичної ідеології являє собою комплекс елементів: ідей, гіпотез, концепцій, теорій, ідеалів, гасел, програм політичного розвитку, взятих у взаємозв'язках, що мають певну системність, стабільність Політична ідея — вихідний момент теоретичного пізнання і перетворення політичної реальності. Політична гіпотеза спонукає відшуковувати можливі та ймовірні причиннонаслідкові зв'язки між явищами. Вона дозволяє продуктивніше формувати концепції. Політична концепція логічно поєднує ідею чи кілька ідей в систему суджень. Політична доктрина — це розвинена система ідей, поглядів, концепцій, що виражають суть і зміст організації політичної влади в державі, функціонування влади, провідні тенденції її розвитку. Політичні гасла — це керівні ідеї, завдання, вимоги та директиви політичних перетворень. Політична програма — це насамперед план, за яким готові діяти та чи та партія, блок, соціальна група, клас, нація, світове співтовариство. В ній наголошені засадові принципи бачення проблем, цілей, завдань та шляхів їх розв'язання в усіх сферах суспільного життя. 48. Політична свідомість: суть та рівні Політи́чна свідо́мість — це система знань, оцінок, настроїв і почуттів, за допомогою яких відбувається усвідомлення політичної сфери суб'єктами — індивідами, групами, націями тощо. Політична свідомість, є системою ідей, теорій, поглядів, уявлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин. У політичній свідомості розрізняютьтакож два рівні — буденну й теоретичну свідомість. Буденна політична свідомість — це несистематизовані масові уявлення про політику. Вона виникає стихійно, безпосередньо з повсякденної практики й відображає політичні явища і процеси поверхово, не проникаючи у їх суть. Але й на цьому рівні свідомість має пізнавальну цінність, є одним із джерел теоретичної свідомості. Більшість людей сприймає політику саме на рівні буденної свідомості. Теоретична політична свідомість — це сукупність ідей, поглядів, учень, які виникають на основі наукового дослідження політичних явищ і процесів. Теоретична політична свідомість має багато спільного з політичною ідеологією, проте вони не є тотожними. Систематизовані, теоретичні знання складають основний зміст ідеології, але крім цих знань ідеологія містить ще й ціннісний аспект, пов'язаний з вираженням нею класових інтересів. Якщо теоретичне знання грунтується передусім на фактах, то ідеологія — на цінностях, що відбивають інтереси того чи іншого класу. 49. Політична участь: суть і основні форми Політична участь – це вплив громадян на функціонування політичної системи, формування політичних інститутів і вироблення політичних рішень. Політична культура індивіда знаходить вираження у ступені його утягнутості в політичне життя. Політична активність у різних людей варіюється. М.Вебер у своїй лекції "Політика як покликання і професія" виділив три можливих рівні участі у політиці: професійне заняття політикою; участь у політиці "за сумісництвом"; участь у політиці "за випадком". Професійний рівень заняття політикою демонструють політичні лідери, що зробили політику "справою життя", а також люди, які в професійному плані обслуговують політичних лідерів: партійні функціонери, державні чиновники, політтехнологи, журналісти. Другий рівень участі у політичному житті виражений активістами партій і суспільних рухів, які, хоча і займаються політикою, беручи участь у мітингах, виступаючи в ролі агітаторів, спостерігачів на виборах, все ж мають сферу професійних інтересів, що лежить поза політикою. Третій рівень об'єднує більшу частину громадян, чия політична активність проявляється в участі у виборах, в акціях протесту або підтримки. 50. Суть, структура політичної свідомості. Головним елементом політичної культури є політична свідомість. її складають політичні інтереси, знання, ідеї, погляди, уявлення, переконання, цінності, оцінки, орієнтації, почуття, настрої, традиції тощо. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя. Структура: Залежно від суб'єктів-«носіїв» політична свідомість може бути масовою, груповою та індивідуальною. Масова політична свідомість – це свідомість того або іншого суспільства з питань, що має актуальний політичний зміст і визначає ту або іншу форму політичної поведінки його членів. Структурно масова політична свідомість включає як статичні (цінності й загальні орієнтації), так і динамічні (масовий настрій, суспільна думка) компоненти. У конкретному вираженні це, по-перше, рівень очікувань людей і оцінка ними своїх можливостей впливати на політичну систему з метою реалізації наявних очікувань; по-друге, соціально-політичні цінності, що лежать в основі ідеологічного вибору (наприклад, справедливість, рівність, стабільність, порядок тощо); по-третє, швидко мінливі думки й настрої, пов'язані з оцінками поточного становища, уряду, лідерів, конкретних політичних акцій. Масова політична свідомість визначає тип і рівень політичної культури суспільства й спричиняє найбільш типові, масові варіанти політичної поведінки. Групова політична свідомість – це узагальнена свідомість тих або інших більш організованих і визначених, ніж маса соціальних груп (соціальних класів, соціальних верств, національно-етнічних спільностей, політичної еліти, різноманітних «груп тиску» тощо), що відбиває соціальні інтереси й визначає зміст, спрямованість і інтенсивність політичної активності групи. У дослідженні групової політичної свідомості важливе місце приділяється політичним позиціям і ідеологічним перевагам, що домінують у цій групі, оскільки вони у вирішальній мірі визначають політичну поведінку членів цієї групи. Індивідуальна політична свідомість – це характеристика і риса конкретної особистості як суб'єкта політики, що виражає його здатність сприймати політику, більш-менш точно оцінювати її й відносно цілеспрямовано діяти в політичному плані. Щодо структури можна виділити два блоки компонентів політичної свідомості: мотиваційні (політичні потреби, цінності, установки, почуття й емоції) і пізнавальні (знання, інформованість, інтерес до політики, переконання). За характером і глибиною відбиття політичних процесів виділяють повсякденний (соціальнопсихологічний) рівень політичної свідомості й теоретико-ідеологічний. Повсякденна політична свідомість формується на базі повсякденного досвіду людей і має такі риси, як змістовна дифузійність, поверховість, несистематизованість, уривчастість, внутрішня суперечливість, підвищена емоційність. Теоретико-ідеологічна політична свідомість цілеспрямовано формується певними соціальними групами, виходить із жорстких і чітких уявлень, що становлять цілісну систему поглядів і тверджень та пояснюють оточуючу людину політичну дійсність на основі тієї або іншої ідеологічної концепції. Теоретико-ідеологічний рівень політичної свідомості має такі риси, як цілісність, систематизованість, здатність до прогнозування. 51. Сутність політичної культури, її функції. Політична культура- сукупність стійких форм політичної свідомості й поведінки, а також характеру і способів функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи. 3 наведених визначень політичної культури видно, що основними елементами її структури є політична свідомість і політична поведінка (діяльність) у найбільш поширених, типових їх виявах. Головним елементом політичної культури є політична свідомість. її складають політичні інтереси, знання, ідеї, погляди, уявлення, переконання, цінності, оцінки, орієнтації, почуття, настрої, традиції тощо. Системоутворюючими в політичній культурі, тобто такими, що визначають її як органічну цілісність, систему, є політичні знання, політична ідеологія і переконання. Винятково важливим є діяльнісний аспект політичної культури. Його складають визнані в суспільстві норми політичної поведінки, навики і способи політичної діяльності, вміння і досвід тощо. У реальній дійсності політична культура виявляється передусім у вигляді стереотипів політичної поведінки і способів функціонування політичних інститутів. Політична культура виконує наступні основні функції: пізнавальну (засвоєння громадянами необхідних суспільно-політичних знань і формування у них компетентних політичних поглядів і переконань); комунікативну (передача політичних знань, цінностей, навичок, у тому числі поколінням суб'єктів політичного процесу); нормативно-ціннісну (задає індивідам, групам, суспільству в цілому певні норми, стандарти, цінності, установки політичного мислення і поведінки; фіксує ієрархію політичних цінностей); виховну (формує у громадян політичну свідомість і навики політичної діяльності, адекватні даній політичній системі); мобілізаційну (організовує громадян на рішення певних політичних і соціальних задач); інтеграційну (формує широку і стійку соціальну базу даного політичного устрою, об'єднує підтримуючі політичні сили); комунікативну (передає що склалася в суспільстві політичну культуру через ЗМІ новим поколінням); регулятивну (забезпечує ефективний вплив громадян на політичний процес). 52. Структура політичної культури. 3 наведених визначень політичної культури видно, що основними елементами її структури є політична свідомість і політична поведінка (діяльність) у найбільш поширених, типових їх виявах. Головним елементом політичної культури є політична свідомість. її складають політичні інтереси, знання, ідеї, погляди, уявлення, переконання, цінності, оцінки, орієнтації, почуття, настрої, традиції тощо. Системоутворюючими в політичній культурі, тобто такими, що визначають її як органічну цілісність, систему, є політичні знання, політична ідеологія і переконання. Винятково важливим є діяльнісний аспект політичної культури. Його складають визнані в суспільстві норми політичної поведінки, навики і способи політичної діяльності, вміння і досвід тощо. 53. Типи політичної культури. В сучасній політології для аналізу і порівняння політичних культур широко використовується їх типологія, запропонована американськими політологами Г.Алмондом і С.Вербой. Вони виділяють три основні типи політичної культури: Патріархальна політична культура, її основною ознакою служить відсутність в суспільстві, де вона панує, інтересу до політичної системи. Підданська політична культура, що характеризується сильною прихильністю до існуючим в країні політичних інститутів і режиму влади, що поєднується з низькою індивідуальною активністю населення. Активістська політична культура з такими її сутнісними рисами, як зацікавленість в політичній системі і активна участь в ній. Розрізняють також фрагментарну і інтегровану політичну культуру. Для першої характерна наявність різноманітних політичних орієнтацій і діяльності, відсутність процедур налагодження конфліктів, а також довір'я між окремими верствами населення (прикладом подібного типу є сучасна Україна), для другої - низький рівень політичного насильства, лояльність до режиму, відсутність протилежних субкультур. Існують і інші типології політичних культур. Так, залежно від типу політичної системи говорять про тоталітарну, авторитарну і демократичну культуру. Особливо важливу роль у функціонуванні політичної системи відіграє єдність, або однорідність, політичної культури, з якою безпосередньо пов'язана стабільність суспільства 54. Поняття та типи субкультури . Внаслідок соціальної різнорідності суспільства його політична культура складається з багатьох різних часткових культур або субкультур — класових, етнічних, демографічних, професійних, регіональних, релігійних тощо. Політична субкультура — це сукупність таких стереотипів політичної свідомості й поведінки, які значно відрізняються від загальних, домінуючих у суспільстві. У сучасній політології виділяються певні субкультури: регіональні, соціоекономічні, соціальнокласові, етнічні, релігійно-політичні та ін. Регіональні субкультури обумовлені економічними відмінностями, що зачіпають спосіб життя населення регіону, його екологічний стан, особливості природно-географічних і кліматичних умов, наявність певних природних ресурсів, що породжує економічні відмінності, які впливають на спосіб існування, політико-культурний рівень. На політичну культуру регіону суттєво впливають такі фактори, як економічна спеціалізація регіону (аграрна або промислова), його місце в загальній системі розподілу праці. Соціоекономічні субкультури зумовлені існуванням у суспільстві різних груп, що мають різний економічний статус (наприклад, підприємницькі, фінансові кола), отже, і відмінності у способі життя, в інтересах, які відіграють досить важливу політичну роль. Представники цієї субкультури вдаються до різних засобів і методів впливу на владу: широке використання засобів масової інформації, лобіювання урядових структур створення політичних партій, що претендують на участь у владі. Соціально-класові субкультури зумовлені статусними відмінностями і специфікою інтересів певних соціальних груп (класів), що відіграють важливу роль у політичному житті. Етнічні субкультури пов'язані з особливостями, мовою, самобутністю певних етнічних груп. Політичні цінності, переваги і настанови поступаються етнічній самосвідомості та національному характеру певного етносу. Релігійно-політичні субкультури виникають у тому випадку, коли релігія є основним всепроникаючим елементом загальної культури певної групи людей (наприклад, ісламський фундаменталізм). Окрім перерахованих типів, субкультури можуть поділятися і за іншими ознаками: субкультури лідерів та еліт, еліти і маси, молоді і старшого покоління, жінок і чоловіків та ін. 55. Соціальна мобільність, типи мобільності. Соціальна мобільність (лат. mobile — рух, рухливість) — це перехід людей з одних соціальних груп і верств в інші. Основоположником теорії соціальної мобільності прийнято вважати П. Сорокіна. Під соціальною мобільністю учений розуміє будь-який перехід індивіда або соціального об'єкта з однієї соціальної позиції у соціальному просторі в іншу. Соціальний простір за Сорокіним (під поняттям "соціальний простір" розуміється насамперед соціальна структура суспільства), має два основних класи координат — горизонтальний (наприклад, соціальні групи католиків, демократів, промисловців) і вертикальний (наприклад, єпископ — парафіянин, партійний лідер - рядовий член партії, управлінець — робітник), які є параметрами соціального простору. Тому існує два основних типи соціальної мобільності: горизонтальна й вертикальна. Просування соціальний суб'єкт може здійснювати як у межах одного, так і другого параметру, а тому існують дві основні форми соціальної мобільності — горизонтальна і вертикальна. Під горизонтальною соціальною мобільністю мається на увазі перехід індивіда (соціального об'єкта) з однієї соціальної групи в іншу, розташовану на тому самому рівні (наприклад, з одного громадянства в інше, з однієї родини в іншу, з однієї організації в іншу й т.д.). Під вертикальною соціальною мобільністю маються на увазі відносини, що виникають при переміщенні індивіда (соціального суб'єкта) з одного соціального прошарку в інший. Залежно від напрямку переміщення існує, згідно П. Сорокіну, два типи вертикальної мобільності: висхідна й спадна, у сучасній термінології відповідно соціальне сходження і соціальна деградація. Висхідні й спадні течії існують удвох формах: проникнення індивіда з нижнього шару в більш високий або створення індивідами нової групи й проникнення всієї групи в більш високий соціальний прошарок (наприклад, більшовики в Росії), і навпаки. Ситуацію в цілому П. Сорокін узагальнює так, як показано на мал. 3 [9]. Таким чином, вертикальна мобільність є вихідною з соціальної стратифікації суспільства, адже нагадаємо, що Сорокін виділяв три її типи — економічну, політичну і професійну, а тому кожній із цих форм стратифікації притаманна своя форма вертикальної мобільності. 56. Форми вияву демократії. ??? Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демократичному суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування органів влади різних рівнів. Виявом прямої демократії є референдуми, які проводять з метою ухвалення закону або інших рішень на основі волевиявлення народу щодо найактуальніших питань державної політики і суспільнополітичного життя загалом. Референдум — це спосіб прийняття офіційних рішень шляхом проведення голосування виборців з питань, встановлених конституцією або законодавством. Таке голосування може мати загальний або локаль¬ний характер (відповідно загальнодержавний і місцевий референдуми). Формою прямої демократії є всенародні обговорення законопроектів, які ефективно використовуються в багатьох країнах. Проте процедура таких обговорень може мати й пропагандистський характер, оскільки сотні тисяч зауважень і пропозицій громадян здебільшого беруться до уваги лише на рівні уточнень, окремих поправок, не торкаючись концепції законопроектів. Останнім часом увійшло в практику проведення опитувань суспільної думки і врахування їх результатів для ухвалення рішень. 57. Сутність та призначення виборів. Вибори - це спосіб формування інститутів представницької демократії через народне голосування. Розглядаючи призначення виборів, можна виділити такі функції в демократичних системах: 1. Вибори є головною формою прояву суверенітету народу, його політичної ролі як джерела влади. З допомогою виборів забезпечується участь громадян у формуванні представницьких, законодавчих, судових і виконавчих органів держави. 2. Вибори є найважливішим інститутом легітимізації існуючої політичної системи й політичного режиму. Факт участі громадян у виборах зазвичай означає прийняття ними цього типу політичної системи, політичного режиму. 3. Вибори обґрунтовують інтеграцію різноманітних думок і формування спільної політичної свободи. З допомогою виборів забезпечується об'єднання громадян навколо певної політичної платформи і лідерів, що її представляють. 4. У процесі виборів здійснюються агрегація й артикуляція різноманітних інтересів населення. 5. Вибори – спосіб зміни правлячих еліт, передачі влади від одних людей до інших мирним, демократичним шляхом, через волевиявлення народу. 6. Вибори в демократичному суспільстві служать однією з найефективніших форм контролю за інститутами влади. 7. У процесі виборів відбуваються політична соціалізація населення, розвиток його політичної свідомості й політичної участі. 8. Вибори сприяють зміні й розвитку суспільства, тому що стимулюється пошук оптимальних шляхів розвитку суспільства, створюються сприятливі можливості для подолання неефективної політики й утвердження нового політичного курсу. Типи: Залежно від підстав можна розрізняти кілька класифікацій видів виборів. За територіальною ознакою вибори бувають: загальнонаціональні (загальнодержавні), які здійснюються на території всієї країни: вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України; місцеві (іноді їх називають локальними, комунальними, адміністративними): вибори до представницьких органів місцевого самоврядування (сільських, селищних, і міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів). За об'єктом, що передбачає органи або посади, до яких входять або на які обираються представники народу, вибори можна класифікувати як: вибори парламенту - вибори до Верховної Ради України; вибори на посаду Президента України; вибори представницького органу територіальної автономії - вибори Верховної Ради Автономної Республіки Крим; вибори представницьких органів самоврядування міських, сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад; вибори на посади сільських, селищних, міських голів. За часом проведення вибори поділяють на: чергові, що проводяться в період закінчення строку повноважень (легіслатури), передбаченого Конституцією і законами України для функціонування певною виду виборного органу або посади; позачергові або дострокові, що проводяться в разі дострокового припинення строку повноважень, передбаченого Конституцією України і законами України для функціонування певного виду виборчого органу або посади; повторні, що проводяться у випадках, коли вибори у виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися; вибори замість депутатів, голів (сільських, селищних, міських рад), які вибули, що проводяться у одномандатних виборчих округах у разі втрата депутатського мандата або дострокового припинення повноважень депутата чи сільського, селищного, міського голови на підставах і в порядку, передбачених Конституцією України і законами України. вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці. За кількісною ознакою участі виборців вибори бувають: загальними, коли в них за законом мають право брати участь всі виборці держави; частковими, коли поповнюється склад Верховної Ради України, місцевих рад в разі дострокового вибуття деяких депутатів, або визнання виборів недійсними. 58. Основні процедури виборчого процесу Виборчий процес — це врегульована законом специфічна діяльність уповноважених органів і громадян, спрямована на формування якісного і кількісного складу органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Першa стадія — проголошення або призначення виборів. Друга стадія - затвердження або утворення виборчих одиниць. Ними виступають виборчі округи і виборчі дільниці. Виборчі округи бувають територіальними та національно-територіальними.: одноманіт, багатомандатні де обирається кілька депутатів. Третя стадія — утворення виборчих органів, на які закон покладає керівництво всім виборчим процесом. Серед них розрізняють:1) територіальні, включаючи Центральні виборчі комісії; окружні — комісії, що діють у виборчих округах; дільничні комісії, що діють у виборчих дільницях. Четверта стадія виборів — це складання списків виборців- публічна (обов'язкова); - особиста (добровільна) П’ята-висування і реєстрації кандидатів на виборчі посади.— самовисунення; висування групами виборців; висування політичними партіями або іншими громадськими об'єднаннями. Шоста стадія передбачає доведення передвиборчої агітації. Сьома стадія виборчого процесу — стадія голосування, саме з нею пов'язаний кульмінаційний акт волевиявлення. Восьма стадія виборів включає -підрахунок голосів і визначення результатів виборів, а також підбивання підсумків виборів. 59. Основні принципи демократичних виборів Принципи виборів: обов’язковість, періодичність, загальність виборчого права, альтернативність вибору, рівні права кандидатів, дотримання закону, вільне волевиявлення виборців і гарантія таємниці голосування, прозорість. Основою демократичних виборів є виборче право, яке ґрунтується на таких основних засадах: 1. Принцип загальних (всенародних) виборів. Це означає, що кожному громадянинові по досягненні певного віку надане право обирати і бути обраним до органів державної влади і місцевого самоврядування. Позбавити цього права можуть громадян, що визнані судом недієздатними або утримуються в місцях позбавлення волі. В більшості країн, зокрема в Україні, віковий ценз для одержання права голосувати становить 18 років. Для набуття права обиратися віковий ценз зазвичай є вищим. Наприклад, в Україні обиратися народним депутатом можна з 21 року, Президентом – при досягненні 35 років. 2. Принцип рівних виборів- кожен громадянин, який бере участь у виборах, незалежно від статі, віку, раси, національності, майнового становища, соціального походження, віросповідання і т. ін. має один голос, і цей голос є рівним відносно інших. 3. Принцип прямих виборів. Цей принцип передбачає, що громадяни голосують безпосередньо за кандидата (партійний список). Проте в світі практикуються і непрямі вибори. Наприклад, у США громадяни спочатку обирають виборщиків, які потім обирають президента країни. 4. Принцип таємного голосування. Цей принцип покликаний забезпечити виборцеві повну свободу волевиявлення на виборах. Лише за умов застосування зазначених принципів в тій чи іншій країні можуть бути проведені демократичні вибори. Крім того, головними ознаками демократичних виборів є:1. Конкурентність – наявність опозиції, яка має вільний доступ до виборця та засобів масової інформації. 2. Альтернативність – народ обирає з-поміж кількох кандидатів (партій), що мають різні погляди на розвиток країни3. Законність – влада і опозиція неухильно дотримуються законодавчо закріплених “правил гри”.4. Періодичність – не довічне, а строкове обрання владних осіб, що є важливим елементом у системі стримувань та противаг.5. Остаточність – обрані народом представники не повинні бути виконавцями волі когось, окрім народу-суверена. 60.Суть і типи виборчих систем Виборча система - система суспільних відносин, повязаних з порядком організації і проведення виборів з метою формування представницьких органів публічної влади. МАЖОРИТАРНА ВИБОРЧА СИСТЕМА на виборах за мажоритарною системою перемагає кандидат, який одержав більше голосів, ніж усі інші його суперники. Серед розвинених країн мажоритарна виборча система є традиційною для Великої Британії, Франції, Канади та США. Розрізняють мажоритарні виборчі системи абсолютної та відносної більшості. В умовах мажоритарної системи абсолютної більшості перемогу на виборах одержує кандидат, який набрав 50% +1 голос громадян, які взяли участь у голосуванні .При мажоритарній системі відносної більшості перемагає кандидат, який просто отримав більше голосів, ніж усі його суперники, навіть якщо це менше, аніж 50% голосів виборців. При застосуванні ПРОПОРЦІЙНОЇ ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ виборці голосують за список кандидатів від політичної партії (блоку партій). Підставою для вибору є підтримка політичної платформи чи програми розвитку держави, задекларованих зазначеним політичним об’єднанням. У такому разі мандати розподіляються між політичними силами пропорційно до кількості голосів, відданих за них. Існують три різновиди пропорційної виборчої системи:– з використанням жорстких списків;– м’яких списків(з преференціями);– напівжорстких списків. При застосування пропорційної виборчої системи з жорсткими спискамикожне з політичних об’єднань-учасників виборів (партія, блок, коаліція тощо) пропонує свій виборчий список, самостійно визначаючи послідовність розташування у ньому прізвищ кандидатів в депутати. Пропорційна виборча система з м’якими списками дає можливість враховувати персональні вподобання виборців. Тобто громадяни мають право не тільки проголосувати за конкретну партію чи коаліцію, а й позначати у списку номери тих кандидатів, яких вони особисто хотіли б бачити в парламенті. Пропорційна виборча система з напівжорсткими списками (застосовується в Австрії) надає виборцеві можливість за його бажанням проголосувати або за партійний список загалом, або віддаючи перевагу (преференцію) комусь із кандидатів у списку. Практика свідчить, що більшість виборців схильна обирати перший варіант, не вдаючись у деталі. Змішана виборча система поєднує в собі елементи мажоритарної і пропорційної виборчих систем. Найпростішою схемою змішаною виборчої системи є лінійне змішування: одна частина парламенту обирається за мажоритарним, інша – за пропорційним принципом. Іншим різновидом змішаної системи є структурне змішування: парламент має дві палати, одна з яких обирається за мажоритарним принципом, інша – за пропорційним.
