Uploaded by Роман Сергиенко

ТАБЛИЦА-ВИЗНАННЯ-ДОГОВОРІВ-НЕДІЙСНИМИ

advertisement
Зуєвич Л.Л. ©®
ВИЗНАННЯ ДОГОВОРІВ НЕДІЙСНИМИ
Огляд правових позицій з питань застосування законодавства під час
вирішення спорів про визнання договорів недійсними, викладених у
постановах Верховного Суду України, наведено нижче за наступною
структурою:
№ п/п в
Категорія спору
таблиці
Презумпція правомірності правочину (ст. 204 ЦК України)
1
Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним 2
правочину
Право особи на звернення з позовом про визнання договору 3-12
недійсним
Підстави визнання договору недійсним
13-14
Вчинення
правочину
представником
із
перевищенням 15-20
повноважень (ст. 92 ЦК України)
Вчинення правочину за відсутності необхідного обсягу 21-22
дієздатності
Вчинення представником правочину від імені особи, яку він 23
представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи,
представником якої він одночасно є (ч. 3 ст. 238 ЦК України)
Правочини щодо відчуження спільної сумісної власності
24
Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне 25-26
посвідчення договору (ст. 220 ЦК України)
Укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала 27
права вчиняти (ст. 227 ЦК України)
Ціна (в т.ч. валюта) договору (ст. 632 ЦК України)
28-29
Визнання договору неукладеним
30-34
Нікчемні правочини
35-44
Правочин, який вчинено дієздатною фізичною особою, яка у 45-46
момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та
(або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК України)
Правочин, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, 47-49
що суперечить інтересам держави і суспільства (ст. 228 ЦК
України)
Правочин, який вчинено під впливом помилки (ст. 229 ЦК 50-54
України)
Правочин, який укладено під впливом обману (ст. 230 ЦК 55
України)
Правочин, який вчинено під впливом тяжкої обставини (ст. 233 56-58
ЦК України)
Фіктивний правочин (ст. 234 ЦК України)
59-60
Удаваний правочин (ст. 235 ЦК України)
61-66
Вчинення правочинів з перевищенням повноважень (ст. 241 ЦК 67-77
України)
Зуєвич Л.Л. ©®
Визнання недійсним правочину, який припинив існування
Наявність прострочення на момент підписання договору
Договір на надання житлово-комунальних послуг
Визнання недійсними умов договорів, що обмежують права
споживача
Договори щодо об'єктів самочинного будівництва
Договір державного замовлення
Договір пайової участі у створенні соціальної та інженернотранспортної інфраструктури міста
Договір дарування
Договір купівлі-продажу майнових прав
Договір купівлі-продажу цінних паперів
Договір купівлі-продажу нерухомого майна
Договір купівлі-продажу державного майна
Договір купівлі-продажу багаторічних насаджень
Договір підряду
Договір фінансового лізингу
Договір оренди
Договір купівлі-продажу земельної ділянки
Договір оренди земельної ділянки
Договір міни земельних ділянок
Договір цесії
Договір факторингу
Кредитний договір
Договір банківського вкладу
Договір іпотеки
Договір поруки
Договір застави
Договір процентної позики
Договір про виконання зобов’язань третьою особою
Угоди щодо відчуження майна з прилюдних торгів
Договір відступлення права вимоги
Визнання недійсними правочинів, у яких однієї із сторін є особа,
яка перебуває у процедурі банкрутства
Застосування правових наслідків недійсності правочину (ст. 216
ЦК України)
Рекомендаційні роз’яснення
2
78
79
80
81-83
84
85
86
87-94
95
96
97-99
100
101
102
103
104-106
107-110
111-153
154-156
157-158
159
160
161
162-193
194-197
198-204
205
206
207-217
218
219-220
221-227
стор.:
297-317
Зуєвич Л.Л. ©®
ВИЗНАННЯ ДОГОВОРІВ НЕДІЙСНИМИ
Презумпція правомірності правочину (ст. 204 ЦК України)
1.
Положення статті 204 Цивільного кодексу України закріплює презумпцію правомірності
правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що
породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована,
зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що
переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами
правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають
виконанню.
Тому ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не
спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов’язки сторін)
залишається чинним з моменту його первинної реєстрації у відповідному реєстрі.
Постанова ВСУ: від 03.02.2016 № 6-2026цс15
Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину
2.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може
звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що
перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про
порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов'язане не тільки
з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з
об'єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини.
примітки
Зуєвич Л.Л. ©®
Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав
та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на
власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання
на права.
Обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на
позивача.
Частина п'ята статті 261 ЦК України визначає початок перебігу позовної давності у
зобов'язаннях з визначеним або невизначеним строком виконання.
Так, згідно із цією нормою за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної
давності починається зі спливом строку виконання.
За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги,
перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про
виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги,
перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.
Правило цієї норми є спеціальним, тобто застосовується й тоді, коли заінтересована особа не
знала і не могла знати про порушення свого права.
Разом з тим положення частини п'ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про
зобов'язання сторін (щодо виконання правочину), а не до вимог про недійсність правочину.
У справі, яка переглядається, позивачка звернулася до суду з позовними вимогами про визнання
договору іпотеки недійсним.
Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його
вчинення (стаття 236 ЦК України).
Отже, перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину
починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України,
тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину.
Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про
4
Зуєвич Л.Л. ©®
застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Отже, у справі, яка переглядається, суди апеляційної й касаційної інстанцій помилково
погодилися з висновком суду першої інстанції про те, що початок перебігу позовної давності для
пред'явлення вимог про визнання недійсним спірного договору іпотеки починається зі спливом
строку його виконання і, як наслідок, про відсутність правових підстав для застосування позовної
давності до цих вимог.
Постанова ВСУ: від 03.02.2016 № № 6-75цс15
Право особи на звернення з позовом про визнання договору недійсним
3.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в
момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою –
третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають
застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на
судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору
вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не
лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було
порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право
порушено, у чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб
захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Суд касаційної інстанції залишив поза увагою той факт, що судом першої інстанції в рішенні не
зазначено такий обов’язковий для оцінки компонент, як з’ясування таких питань: чи є цивільний
інтерес третьої особи (позивача) порушеним фактом вчинення оспорюваних правочинів, у чому
відповідне порушення полягає, чи є сам факт визнання судом відповідних договорів недійсними
тим правовим засобом, що ефективно захистить цивільний інтерес третьої особи, – а тому, дійшов
помилкового висновку щодо правомірності позовних вимог.
Постанова ВСУ: від 30.11.2016 № 3-1125гс16 (910/31110/15)
5
Зуєвич Л.Л. ©®
4.
Відповідно до положень статті 16 ЦК визнання правочину недійсним є одним із передбачених
законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину
передбачено статтею 215 ЦК.
Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання
в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–
третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають
застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на
судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору
вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути
встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й
визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду,
яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього
визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Постанова ВСУ: від 06.07.2016 № 3-576гс16, 10.02.2016 № 6-3005цс15
5.
Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також
інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами)
правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності
відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).
Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його
недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину
недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна
із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом,
такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим
наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як
належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли в зв’язку з
6
Зуєвич Л.Л. ©®
вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.
При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не
лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину,
визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).
З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2-4, 14, 215
ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також
цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов’язковий
елемент конкретного суб’єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою
суб’єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість
щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була
стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на
предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним
(частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того
стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.
Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у
власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному
правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації
заінтересованою особою її прав.
У справі, яка переглядається, позивачі в обґрунтування позову зазначили, що предмет
оспорюваного ними договору – квартира, одночасно є предметом іншого їх позову до банку, який
розглядається окремо та по суті не вирішений.
Однак спір, який слугував підставою звернення позивачів до суду з позовом про визнання
недійсним договору купівлі-продажу, станом на час перегляду Верховним Судом України справи вже
вирішений по суті, в задоволенні іншого позову позивачів до банку відмовлено й відповідне рішення
апеляційного суду набрало законної сили, залишене без змін судом касаційної інстанції.
Отже, станом на час перегляду справи Верховним Судом України відпали підстави вважати
порушеними права та інтереси позивачів укладенням оспорюваного ними договору купівлі-продажу
7
Зуєвич Л.Л. ©®
квартири, оскільки судом визнано безпідставними їх претензії на предмет зазначеного договору квартиру.
Постанова ВСУ: від 25.05.2016 № 6-605цс16
6.
Акціонер (учасник) товариства не наділений суб’єктивним правом щодо здійснення
повноважень власника майна товариства та не вправі звертатися до суду за захистом прав,
інтересів інших учасників господарського товариства, а також самого товариства поза
відносинами представництва, при цьому позивач як акціонер товариства, який має незначну
частку у статутному фонді відповідача (0,35 %), не довів, у чому полягає порушення саме його
корпоративних прав внаслідок укладення ВАТ договорів про зарахування боргу з огляду ще й на
те, що позивач як колишній голова правління цього товариства був обізнаний про існування
прострочених господарських зобов’язань товариства за кредитним договором і договором уступки
права вимоги.
Постанова ВСУ: від 21.09.2016 № 3-728гс16 (902/841/15)
7.
За положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом
свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних
прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу,
іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним
засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною
(сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину
прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його
дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним
(оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК України).
Згідно зі ст. 167 Господарського кодексу України корпоративні права - це права особи, частка якої
визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на
8
Зуєвич Л.Л. ©®
участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку
(дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші
правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами
маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
За змістом п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі, зокрема, справи, що
виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками
(засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками
(засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю,
управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.
Тобто незалежно від суб'єктного складу, якщо учасник (акціонер) господарського товариства
обґрунтовує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав, то такий спір
підвідомчий господарським судам.
Аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням положень Статуту, зважаючи на
частку позивача у статутному фонді товариства (70 %), дає підстави для висновку, що акціонер
(учасник) товариства може оспорити договір, вчинений господарським товариством, якщо
обґрунтує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав.
Таку правову позицію викладено у п. 51 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24
жовтня 2008 року № 13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів». Проте посилаючись
на зазначений пункт постанови в обґрунтування своїх висновків, суд касаційної інстанції процитував
його неповністю, залишивши поза увагою третє речення цього пункту, незважаючи на те, що саме у
ньому надано роз'яснення щодо вирішення спірного питання.
Висновки Вищого господарського суду України обґрунтовано обов'язковою для всіх судів
України правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 18 квітня
2011 року в справі № 3-29гс11. При цьому суд касаційної інстанції не звернув увагу на те, що в
цій справі судом не встановлено порушення прав учасника товариства при укладенні спірних
угод, тобто фактичні обставини у справах різні.
Є обґрунтованим висновок про визнання недійсними спірних договорів, оскільки укладення
директором товариства з ТОВ цих договорів свідчить про порушення корпоративних прав
позивача щодо управління справами товариства, розподілу прибутку товариства (з одержанням
9
Зуєвич Л.Л. ©®
своєї частки) від господарської діяльності товариства та погіршення майнового стану
підприємства, що впливає на права позивача як учасника, з часткою у статутному капіталі
товариства в розмірі 70 %.
Постанова ВСУ: від 01.07.2015 № 3-327гс15 (911/2435/14), 21.01.2015 N 3-207гс14 (911/2089/14)
8.
Стосовно доводів заявника про обрання позивачем неналежного способу судового захисту
порушеного права шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового
механізму, передбаченого статтями 215 та 216 ЦК України, то Верховний Суд України виходить із
такого.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим
актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;
особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення
учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у
формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків,
що обумовлені ним.
Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема,
кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання
цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано,
за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх
застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Проте суд касаційної інстанції, підтримавши правильність застосування судами першої та
апеляційної інстанцій статей 215, 216 ЦК України, не врахував, що реституція як спосіб захисту
цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між
сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.
Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову
10
Зуєвич Л.Л. ©®
про повернення майна, переданного на виконання недійсного правочину, яке було відчужене
третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних
правочинів щодо вічуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення
позову до набувача з використання правового механізму, установленного статями 215, 216 ЦК
України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо
для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в
набувача це майно.
Таким чином, належним способом захисту порушеного права власності в цій ситуації є
витребування майна від нинішнього його володільця шляхом пред'явлення віндикаційного позову.
Постанова ВСУ: від 19.11.2014 № 6-170цс14
9.
Крім того, суд касаційної інстанції відкинув приведені доводи про обрання прокурором
неналежного способу захисту порушеного права шляхом задоволення позову до добросовісного
набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою - третьою, п'ятою та шостою
статті 203 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим
актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;
особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення
учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у
формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків,
що обумовлені ним.
Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема,
кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання
цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано,
за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх
11
Зуєвич Л.Л. ©®
застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Разом із тим суд касаційної інстанції, підтримавши правильність застосування судами першої
та апеляційної інстанцій, як способу захисту порушених прав статей 215, 216 ЦК України, не
врахував, що реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК
України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є
нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку із цим вимога про повернення майна,
переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена
тільки стороні недійсного правочину.
Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову
про повернення майна, переданного на виконання недійсного правочину, яке було відчужене
третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними
наступних правочинів щодо вічуження цього майна, які були вчинені після недійсного
правочину.
Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення
позову до набувача з використання правового механізму, установленного статями 215, 216 ЦК
України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо
для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в
набувача це майно.
Отже, обраний прокурором спосіб захисту не відповідає вимогам закону.
Постанова ВСУ: від 29.10.2014 №6-164цс14
10.
За загальним правилом ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в
момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 ст.
203 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана
повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі
неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном,
виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують
12
Зуєвич Л.Л. ©®
на момент відшкодування.
Згідно зі ст. 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права,
добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу
майно не може бути витребуване у нього.
Право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захистові шляхом задоволення позову
до чергового добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями
215, 216 ЦК України.
Норма ч. 1 ст. 216 зазначеного Кодексу не може застосовуватись як підстава позову про
повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі.
Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних
правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У
цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину,
шляхом подання віндикаційного позову з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.
Постанова ВСУ: від 18.09.2013 № 6-95цс13
11.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент
вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, ч. 1 ст. 203 ЦК України.
Згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК України вимога про визнання правочину недійсним може бути заявлена як
однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої
порушено вчиненням правочину.
Статтею 216 ЦК України передбачено загальні наслідки недійсності правочину - недійсний
правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а згідно зі ст.
236 ЦК України правочин є недійсним з моменту його вчинення та не породжує тих юридичних
наслідків, задля яких укладався, у тому числі не породжує переходу права власності до набувача.
Виходячи зі змісту ч. 1 ст. 216 ЦК України, наслідком недійсності правочину є застосування
двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину.
Разом із тим ч. 3 ст. 216 ЦК України передбачено, що загальні наслідки недійсності правочину
застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові
13
Зуєвич Л.Л. ©®
наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Цивільним кодексом України передбачено засади захисту права власності. Зокрема, ст. 387 ЦК
України власнику надано право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи,
яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач),
власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене
власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій
він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у
володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Оскільки добросовісне набуття у розумінні ст. 388 ЦК України можливе лише тоді, коли
майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це
майно, наслідком правочину, укладеного з таким порушенням, є не двостороння реституція, а
повернення майна із незаконного володіння.
Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення
позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого ст. ст.
215, 216 ЦК України.
У разі встановлення наявності речово-правових відносин до таких відносин не застосовується
зобов'язальний спосіб захисту.
У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий
лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 ЦК України,
які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.
У випадку якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати
свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то
відповідно до ст. 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову
про визнання права власності на належне цій особі майно.
Постанова ВСУ: від 11.12.2012 № 3-65гс12, 07.11.2012 № 6-107цс12
12.
Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є
14
Зуєвич Л.Л. ©®
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема,
частиною першою статті 203 ЦК України.
Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України вимога про визнання правочину недійсним
може бути заявлена як однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та
законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Статтею 216 ЦК України передбачено загальні наслідки недійсності правочину - недійсний
правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а згідно зі
статтею 236 ЦК України правочин є недійсним з моменту його вчинення та не породжує тих
юридичних наслідків, задля яких укладався, у тому числі не породжує переходу права власності до
набувача.
Виходячи зі змісту частини першої статті 216 ЦК України, наслідком недійсності правочину є
застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину.
Разом із тим частиною третьою статті 216 ЦК України передбачено, що загальні наслідки
недійсності угоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або
особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Цивільним кодексом України передбачено засади захисту права власності. Зокрема, статтею 387
ЦК України власнику надано право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором
придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати
(добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо
майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у
власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій
він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли
майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це
майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а
повернення майна з незаконного володіння.
Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення
позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого
15
Зуєвич Л.Л. ©®
статтями 215, 216 ЦК України.
У разі встановлення наявності речово-правових відносин, до таких відносин не
застосовується зобов'язальний спосіб захисту.
У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий
лише
шляхом задоволення віндикаційного позову,
якщо
є підстави,
передбачені
статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.
У випадку, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином
реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з
боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту
шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.
Постанова ВСУ: від 04.12.2012 №3-55гс12 (26/133)
Підстави визнання договору недійсним
13.
ЦК України у ст. ст. 3, 6, 203, 626, 627 визначає загальні засади цивільного законодавства, зокрема
поняття договору і свободи договору та формулює загальні вимоги до договорів як різновиду
правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін,
спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 208 ЦК України правочин між фізичною і юридичною особами
належить вчиняти у письмовій формі, за виключенням випадків, передбачених ч. 1 ст. 206 цього
Кодексу.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору
(ч. 1 ст. 638 ЦК України). Інші випадки визнання договору укладеним зазначені у ст. ст. 642 - 643 ЦК
України.
Частина 1 ст. 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені
на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного
законодавства.
16
Зуєвич Л.Л. ©®
Розкриваючи зміст засади свободи договору у ст. ст. 6, 627, ЦК України визначає, що свобода
договору полягає в праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, виборі контрагентів
та погодженні умов договору.
Закріпивши принцип свободи договору, ЦК України разом з тим визначив, що свобода договору не
є безмежною, оскільки відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 6 та ст. 627 цього Кодексу при укладенні
договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч
положенням цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства.
Зазначені положення узгоджуються з нормами ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України, відповідно до
яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства.
Постанова ВСУ: від 10.10.2012 № 6-110цс12
14.
За змістом ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 13, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим
актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;
особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення
учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути
спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється
батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх
чи непрацездатних дітей.
Кожна із цих вимог є самостійною підставою недійсності правочину.
Постанова ВСУ: від 23.05.2011 № 6-10цс11
Вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (ст. 92 ЦК України)
15.
Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не
встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на
17
Зуєвич Л.Л. ©®
підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний
правочин).
Підставою недійсності правочину передбаченою частиною першою статті 215 ЦК України є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частинами першою – третьою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може
суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і
суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг
цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його
внутрішній волі.
Зміст правочину становлять права та обов’язки, про набуття, зміну або припинення яких учасники
правочину домовилися.
Правочин є недійсним у разі недотримання умов його чинності, передбачених статтею 203 ЦК
України, а саме: відсутність у сторін (сторони) необхідного обсягу цивільної дієздатності, відсутність
волевиявлення учасника правочину та його невідповідність внутрішній волі учасника правочину,
невідповідність форми вчиненого правочину вимогам закону, відсутність спрямованості волі учасників
правочину на реальне досягнення обумовленого ним юридичного результату.
Згідно з частиною першою статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та
обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.
Управління товариством здійснюють його органи, тобто є загальні збори його учасників і
виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (стаття 97 ЦК України).
Частиною другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин, який вчиняє юридична особа,
підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або
іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Дієздатність юридичних осіб може обмежуватися законом (наприклад, юридичних осіб, утворених
об’єднанням громадян, політичними партіями) або засновниками юридичних осіб відповідно до
установчих документів.
Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від
18
Зуєвич Л.Л. ©®
її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати
своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва
юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя
особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (частина третя статті 92
ЦК України).
Таким чином, орган або особа, яка виступає від імені юридичної особи, не може перевищувати своїх
повноважень, визначених установчими документами або законом.
Обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для
третьої особи в тому випадку, якщо ця третя особа при укладенні правочину знала чи за всіма
обставинами не могла не знати про такі обмеження.
Згідно з підпунктом «є» пункту 9.4 статуту ТОВ призначення та звільнення з посади директора
відноситься до компетенції зборів учасників товариства, які є вищим органом управління ТОВ.
ОСОБА_1 призначено виконуючим обов’язки директора товариства на підставі ухвали районного
суду, яку в подальшому було скасовано.
Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про визнання недійсними спірних договорів купівліпродажу, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 під час підписання договорів
купівлі-продажу нежитлових приміщень не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності,
оскільки не був призначений на посаду директора в установлений законом та установчими
документами ТОВ спосіб, а нерухоме майно, власником якого було ТОВ, вибуло з володіння
товариства поза його волею.
Постанова ВСУ: від 09.11.2016 № 6-2063ц16
16.
Предметом позову у справі є вимога акціонера ВАТ ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів
про зарахування боргу, укладених між ВАТ і ТОВє
Позовні вимоги обґрунтовано порушенням корпоративних прав позивача як акціонера ВАТ на
володіння та управління активами цього товариства внаслідок незаконного відчуження за
оспорюваними договорами цілісного майнового комплексу ВАТ, вчиненими у простій письмовій
формі, без нотаріального посвідчення, з порушенням положень статей 203, 188, 215, 377 ЦК.
19
Зуєвич Л.Л. ©®
Також позивач зазначив, що передача спірного майна ТОВ у рахунок погашення боргу
ВАТ відбулася з порушенням положень Закону України «Про іпотеку» та із перевищенням
повноважень в.о. голови правління ВАТ ОСОБА_2 стосовно підписання спірних договорів з боку ВАТ,
внаслідок чого відбулося відчуження активів, які перевищують 25 % вартості майна за даними
останньої річної фінансової звітності акціонерного товариства, без прийняття рішення про таке
відчуження загальними зборами акціонерів товариства, що згідно із Законом України «Про акціонерні
товариства» належить до виключної компетенції зборів акціонерів.
За змістом статей 2, 80, 91, 92 ЦК юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється
цивільною правоздатністю і дієздатністю. При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної
особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які
діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК).
Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК
утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих
документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана або має право вчинити
правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи у правовідносини з третіми особами.
Крім того, управління товариством також здійснюють його органи – загальні збори його учасників і
виконавчий орган, якщо інше
не встановлено законом (стаття 97 ЦК). Здійснюючи управлінську
діяльність, виконавчий орган реалізує колективну волю учасників товариства, які є носіями
корпоративних прав.
Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом
прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення,
відкликання членів виконавчого органу цього об’єднання стосується також наділення або позбавлення
їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають
розглядатися в межах корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким
довірено повноваження з управління ним (пункт 3.2 рішення Конституційного Суду України від
12 січня 2010 року № 1-рп/2010 у справі за конституційним зверненням товариства з обмеженою
відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини
третьої статті 99 Цивільного кодексу України).
Отже, дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства, коли цей
20
Зуєвич Л.Л. ©®
орган вступає у правовідносини із третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації
учасниками товариства корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі товариства,
обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного
контролю з боку третьої особи, не викликаючи в третьої особи обґрунтованих сумнівів у
правомірності дій виконавчого органу товариства.
З огляду на викладене, на захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з
юридичними особами, в тому числі й укладають із юридичними особами договори різних видів,
частиною третьою статті 92 ЦК передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих
документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах
юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із
третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної
сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не
могла не знати про такі обмеження.
Однак закон ураховує, що питання визначення обсягу повноважень виконавчого органу
товариства та добросовісність його дій є внутрішніми відносинами між юридичною особою та її
органом, тому сам лише факт учинення виконавчим органом товариства протиправних,
недобросовісних дій, перевищення ним своїх повноважень не може слугувати єдиною підставою
для визнання недійсними договорів, укладених цим органом від імені юридичної особи з третіми
особами.
Частина третя статті 92 ЦК встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових
наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК). Для
третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва
юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають
юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.
Разом із тим обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває
юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у
відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно,
зокрема достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу
повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар
21
Зуєвич Л.Л. ©®
доказування недобросовісності та нерозумності у поведінці третьої особи несе юридична особа.
Відповідно до положень статті 16 ЦК визнання правочину недійсним є одним із передбачених
законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину
встановлено статтею 215 ЦК.
Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання
в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–
третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню
загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме
порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про
спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав
недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право
особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його
порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права,
якщо воно мало місце.
У справі, яка розглядається, судом апеляційної інстанції установлено, що оспорювані договори від
імені ВАТ укладено в.о. голови правління ОСОБА_2, яку було призначено рішенням
спостережної/наглядової ради товариства, оформленим протоколом. Питання недійсності цього
рішення у встановленому законом порядку жодним учасником товариства не порушувалося і в
судовому порядку не вирішувалося. На підставі цього рішення відомості про керівника юридичної
особи внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб–підприємців, що
відповідно до положень статті 92 ЦК є достатнім підтвердженням повноважень такої особи, зокрема
перед третіми особами.
Також з урахуванням наведеного слід зазначити, що судами попередніх інстанцій не встановлено,
що сама третя особа, контрагент юридичної особи за оспорюваними договорами, діяла
недобросовісно і нерозумно, зокрема достеменно знала, як про це зазначив позивач в
обґрунтування позовних вимог, про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного
обсягу повноважень.
Крім того, як установлено судом апеляційної інстанції, сторони виконали умови оспорюваних
22
Зуєвич Л.Л. ©®
договорів, що підтверджується актами приймання-передачі, а також постановою Донецького
окружного адміністративного суду, якою зобов’язано комунальне підприємство Бюро технічної
інвентаризації зареєструвати за ТОВ право власності на об’єкти нерухомого майна. Це рішення в
апеляційному порядку не оскаржувалося та набрало законної сили.
Водночас суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що акціонер (учасник)
товариства не наділений суб’єктивним правом щодо здійснення повноважень власника майна
товариства та не вправі звертатися до суду за захистом прав, інтересів інших учасників
господарського товариства, а також самого товариства поза відносинами представництва, при
цьому позивач як акціонер товариства, який має незначну частку у статутному фонді відповідача
(0,35 %), не довів, у чому полягає порушення саме його корпоративних прав внаслідок укладення
ВАТ договорів про зарахування боргу з огляду ще й на те, що позивач як колишній голова правління
цього товариства був обізнаний про існування прострочених господарських зобов’язань товариства за
кредитним договором і договором уступки права вимоги.
Постанова ВСУ: від 21.09.2016 № 3-728гс16 (902/841/15)
17.
З огляду на приписи статей 92, 203, 215 ЦК України, договір, укладений від імені юридичної особи
її виконавчим органом (директором) з третьою особою, може бути визнаний недійсним із підстав
порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної
особи, якщо відповідні обмеження існували на момент укладення оспорюваного договору.
У разі визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства, яким
визначені повноваження виконавчого органу, це рішення є недійсним з моменту його прийняття.
Для вирішення в подальшому спору про визнання недійсним договору, укладеного виконавчим
органом товариства в той період, коли рішення загальних зборів учасників товариства було дійсне,
зазначена обставина має правове значення. Вона підтверджує, що станом на час укладення
оспорюваного договору повноваження щодо представництва юридичної особи у виконавчого органу
були відсутні чи обмежені.
Разом із тим частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо
визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень. Для
23
Зуєвич Л.Л. ©®
третьої особи, яка уклала договір із юридичною особою, обмеження повноважень щодо представництва
юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають
юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.
З огляду на наведене, визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників
товариства саме по собі не може слугувати єдиною підставою для висновку про недійсність
договору. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде
встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і
нерозумно.
Постанова ВСУ: від 27.04.2016 № 6-62цс16
18.
За змістом положень ч. 3 ст. 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих
документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної
особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах з третіми особами
обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім
випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не
знати про такі обмеження.
Статутом товариства, затвердженим рішенням загальних зборів акціонерів товариства, визначено,
що до компетенції директора належить прийняття рішень про укладення договорів (крім пов'язаних з
укладенням страхових правочинів) на суму понад 50 тис. грн – за погодженням наглядової ради
товариства. В преамбулі оспорюваного договору зазначено, що директор товариства діє від імені
товариства на підставі довіреності. Витяги з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та
фізичних осіб – підприємців за 2012– 2013 роки не містять даних про наявність обмежень у
директора на представництво від імені товариства, а тому відсутні підстави для визнання такого
договору недійсним.
Постанова ВСУ: від 23.09.2015 № 3-502гс15 (914/2846/14)
19.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
24
Зуєвич Л.Л. ©®
першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частин другої, третьої статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна
мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і
відповідати його внутрішній волі.
Частиною першою статті 92 ЦК України передбачено, що юридична особа набуває цивільних
прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та
закону.
Згідно зі статтею 41 Закону України «Про господарські товариства» (у редакції, чинній на момент
виникнення спірних правовідносин) вищим органом акціонерного товариства є загальні збори
товариства, до компетенції яких, між іншим, належить обрання і відкликання членів наглядової ради
(частина перша, підпункт «в» частини п'ятої).
Загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності
товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу
(частина перша статті 98 ЦК України).
Частиною першою статті 46 Закону України «Про господарські товариства» (у редакції, чинній на
момент виникнення спірних правовідносин) в акціонерному товаристві з числа акціонерів може
створюватися наглядова рада акціонерного товариства, яка представляє інтереси акціонерів у період
між проведенням загальних зборів і в межах компетенції, визначеної статутом, контролює і регулює
діяльність виконавчого органу.
Під час укладення цього договору генеральний директор ЗАТ діяв у межах наданих повноважень
і на підставі відповідних документів.
Посилання Вищого господарського суду України на неправомочність засідання наглядової ради
товариства, а відтак, - і недійсність прийнятого на ньому рішення, у зв'язку з відсутністю у членів
наглядової ради відповідних повноважень, не ґрунтується на вимогах закону.
Так, відповідно до частини третьої статті 237 ЦК України представництво виникає на підставі
договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного
законодавства.
Як установлено судами, персональний склад наглядової ради обрано рішенням чергових
загальних зборів акціонерів товариства, тобто це рішення є тим актом юридичної особи, на підставі
25
Зуєвич Л.Л. ©®
якого у вищезазначених уповноважених акціонером осіб виникло право представництва інтересів ЗАТ
як членів наглядової ради ЗАТ.
Разом із цим відповідно до частини третьої статті 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно
до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в
інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної
особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала
чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
Правовідносини між сторонами у справі виникли на підставі цивільно-правової угоди;
генеральним директором ЗАТ було надано повний пакет документів, необхідний для укладення
договору іпотеки, що не викликало сумнівів у позичальника, як сторони цього договору, а також
єдиного на той час акціонера
ЗАТ, представники якого на засіданні наглядової ради
надали згоду на укладення цього договору і який не порушував питання про недійсність рішення
наглядової ради.
Отже, висновки Вищого господарського суду України про те, що ПАТ мало бути відомо про
обмеження повноважень генерального директора, не можна визнати цілком обґрунтованими,
оскільки за всіма ознаками банк не знав і не міг знати про можливі корпоративні спори у ЗАТ, з
огляду ще й на те, що саме товариство звернулося до суду з відповідним позовом тільки після
порушення банком питання про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Постанова ВСУ: від 19.08.2014 № 3-60гс14 (5010/238/2012-16/12)
20.
Відповідно до статті 47 Закону України від 19 вересня 1991 року №1576-ХІІ “Про господарські
товариства” та пунктів: 8.15; 8.16; 8.19 статуту, виконавчим органом, який здійснює керівництво
поточною діяльністю товариства, є правління, а його роботою керує голова правління.
Правління вирішує всі питання діяльності товариства крім тих, що належать до виключної
компетенції загальних зборів, а голова правління від імені товариства уповноважений одноособово
укладати договори, угоди, контракти.
Касаційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що голова правління Товариства при укладенні та
26
Зуєвич Л.Л. ©®
підписанні договорів застави та іпотеки діяв у межах повноважень, визначених рішенням загальних
зборів Товариства, оформлених протоколами, а дії Товариства про прийняття цих договорів до виконання
є їх схваленням на підставі статті 241 ЦК.
Частиною третьою статті 92 ЦК встановлено, що орган або особа, яка відповідно до установчих
документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної
особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної
особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи
за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
Подальше скасування рішенням господарського суду вищевказаних рішень загальних зборів
Товариства не може бути підставою для визнання недійсними договорів застави та іпотеки,
підписаних головою правління, оскільки не усуває факту законності дій голови правління на час
підписання спірних договорів по виконанню рішень загальних зборів.
Постанова ВСУ: від 06.06.2011 № 3-50гс11 (4/105-10)
Вчинення правочину за відсутності необхідного обсягу дієздатності
21.
За змістом положень ст. ст. 244, 248 ЦК України представництво, яке ґрунтується на
договорі, може здійснюватися за довіреністю. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на
акті органу юридичної особи. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій
особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником
може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Представництво за довіреністю припиняється, зокрема, у разі: закінчення строку довіреності;
скасування довіреності особою, яка її видала; припинення юридичної особи, яка видала довіреність;
припинення юридичної особи, якій видана довіреність. З припиненням представництва за
довіреністю втрачає чинність передоручення. У разі припинення представництва за довіреністю
представник зобов'язаний негайно повернути довіреність.
Ураховуючи викладене, відчуження спірного нерухомого майна, що є об'єктом державної
27
Зуєвич Л.Л. ©®
власності, відбулося з порушенням вимог законодавства, чинного на час укладення оспорюваного
правочину, зокрема без згоди та/або погодження органу управління майном (Міністерства оборони
України) та ФДМУ, за відсутності у представника концерну необхідного обсягу дієздатності на
укладення цього правочину.
Постанова ВСУ: від 23.09.2015 3-379гс15 (№ 914/2002/13)
22.
Згідно із ч. 1 ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона
(представник) зобовязана або має право вчиняти правочин від імені другої сторони, яку вона
представляє, а відповідно до ч. 1 ст. 244 цього Кодексу представництво, яке ґрунтується на договорі,
може здійснюватись за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою
іншій особі для представництва перед третіми особами.
У ч. 1 ст. 202 ЦК України зазначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або
припинення цивільних прав та обовязків.
Зі змісту виданої особі довіреності чітко випливає, що вона видана лише для правовідносин
із питань користування та розпорядження належними йому земельними ділянками й лише для
цих відносин представник був наділений правом укладати певні правочини.
Таким чином, Верховний Суд України вважає, що суд касаційної інстанції правильно
погодився з правовим висновком судів першої та апеляційної інстанцій, згідно з якими вчинення
третейського застереження (третейської угоди) у договорі купівлі-продажу належних позивачу
земельних ділянок є виходом представника за межі своїх повноважень та порушенням
положення ч. 2 ст. 203 ЦК України, в якій зазначено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна
мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Зокрема, згідно зі ст. ст. 2, 5, 12 Закону України «Про третейські суди» сторони можуть укласти
третейську угоду у вигляді третейського застереження та передати спір на розгляд третейському суду.
Проте вчинення такого правочину не аналогічне повноваженню, у виданій позивачем довіреності,
оскільки укладення третейської угоди, а в подальшому участь у третейському розгляді передбачає
домовленість сторін як на визначення спору, який буде в цьому суді розглядатись, так і на визначення
конкретного чи постійно діючого третейського суду, місця розгляду справи, а також його регламенту.
28
Зуєвич Л.Л. ©®
29
Таких повноважень для представника довіреність, видана особі, не містила.
Постанова ВСУ: від 30.05.2011 № 6-13цс11
Вчинення представником правочину від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах
або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є (ч. 3 ст. 238 ЦК України)
23.
Відповідно до ч. 3 ст. 92 ЦК України органи чи інші особи, які виступають від імені юридичної
особи, зобов'язані діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
Згідно з ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами,
уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами
цивільного законодавства та скріплюється печаткою.
Відповідно до ч. 3 ст. 238 ЦК України, представник не може вчиняти правочин від імені особи,
яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є,
за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
Суд касаційної інстанції не звернув уваги на той факт, що спірний договір оренди нежитлового
приміщення всупереч вимогам ч. 3 ст. 238 ЦК України, було укладено від імені орендодавця та
орендаря однією і тією ж особою, тобто договір направлений на реалізацію інтересів однієї особи.
Таким чином, висновок Вищого господарського суду України про відсутність підстав для
застосування положень ст.ст. 203, 215 ЦК України та визнання договору недійсним, суперечить
вимогам чинного законодавства і не відповідає фактичним обставинам справи.
Постанова ВСУ: від 23.09.2014 № 3-110гс14 (911/3556/13)
Правочини щодо відчуження спільної сумісної власності
24.
Згідно статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та
чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної
причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного
Зуєвич Л.Л. ©®
заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального
користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують
нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна,
згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Отже, за змістом зазначених норм матеріального права належність подружжю майна, придбаного
за час шлюбу за спільні кошти подружжя, на праві спільної сумісної власності законодавством
презюмується, якщо інше не встановлено судом при розгляді справи.
Установивши, що спірний автомобіль придбано за час шлюбу та за спільні кошти подружжя, суди
дійшли до помилкового висновку про те, що майно не належить подружжю на праві спільної сумісної
власності.
За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі
встановленій законом.
Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути
надана у письмовій формі.
Однак, відповідно до положень частин першої та другої статті 218 ЦК України
недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком
його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією зі сторін факту
вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами,
засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях
свідків. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги
щодо письмової форми, укладений усно і одна зі сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її
вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний
судом дійсним
Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного
майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл
цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової
згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з
подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.
30
Зуєвич Л.Л. ©®
У випадку порушення письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного
майна подружжя (правочину) якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя
погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним.
Постанова ВСУ: від 08.04.2015 № 6-7цс15
Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору
(ст. 220 ЦК України)
25.
Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне
посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Згідно із ч. 2 ст. 220 ЦК України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що
підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із
сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У
цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин,
договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту
його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального
посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.
Пленум Верховного Суду України в п. 13 постанови «Про судову практику розгляду цивільних
справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 роз’яснив, що вирішуючи
спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно
враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і
нотаріальному посвідченню, і державні реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів
відповідно до ст.ст. 210, 640 ЦК України пов’язується з їх державною реєстрацією, тому вони не є
укладеними і не створюють прав та обов’язків для сторін.
Статтею 657 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, було
встановлено, що договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна
укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
31
Зуєвич Л.Л. ©®
Однак, при розгляді справи суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій на зазначені
положення закону уваги не звернули та не врахували, що договір купівлі-продажу нежитлового
будинку в силу ст. 657 ЦК України в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних
правовідносин, підлягав і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, тому не міг бути
визнаний судом дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України, і, відповідно, відсутні підстави для
визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно.
Крім того, судом не було враховано, що однією з умов визнання правочину дійсним в судовому
порядку є встановлення судом факту ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення
правочину, чого судом у справі встановлено не було, а встановлений ним факт втрати продавцем
правовстановлюючого документа на предмет відчуження за договором не може бути підставою
для визнання договору дійсним.
Постанова ВСУ: від 19.06.2013 № 6-49ц13
26.
Статтею 220 ЦК України встановлено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про
нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується
письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін
ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому
разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. (ч. 2 ст. 220 ЦК України).
Відповідно до ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного
майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у
письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Частиною 3 ст. 640 ЦК України встановлено, що договір, який підлягає нотаріальному
посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або
державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з
моменту державної реєстрації.
Відповідно до ч.1 ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках,
встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
32
Зуєвич Л.Л. ©®
33
Отже, правила ст. 220 ЦК України не поширюються на правочини, які підлягають
нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких
правочинів відповідно до статей 210, 640 ЦК України пов'язується з державною реєстрацією,
тому вони є неукладеними і такими, що не породжують для сторін права та обов'язки.
Таким чином, апеляційний господарський суд, рішення якого залишено без зміни касаційним
судом, дійшов помилкового висновку про можливість застосування положень ст. 220 ЦК України та
визнання спірних договорів купівлі-продажу об'єктів нерухомості дійсними, оскільки останні
підлягають державній реєстрації і є вчиненими з моменту її проведення.
Постанова ВСУ: від 18.04.2011 № 3-28гс11 (2-17/604-2009)
Укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти (ст. 227 ЦК
України)
27.
Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частиною першою статті 227 ЦК України визначено, що правочин юридичної особи, вчинений
нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
За змістом статті 9 Закону України від 1 червня 2000 року № 1775-ІІІ «Про ліцензування певних
видів господарської діяльності» та статті 34 Закону № 2664-ІІІ діяльність із надання фінансових
послуг підлягає ліцензуванню.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-ІІІ під поняттям «фінансова
послуга» розуміється операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за
власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок
залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної
вартості фінансових активів.
Законом України від 2 червня 2011 року № 3462-VІ «Про внесення змін до деяких законів
України щодо регулювання ринків фінансових послуг» (набрав чинності 8 січня 2012 року)
Зуєвич Л.Л. ©®
внесено зміни до частини першої статті 4 Закону
№ 2664-ІІІ та доповнено пунктом 111 ,
відповідно до якого фінансовими послугами вважаються послуги з адміністрування фінансових
активів для придбання товарів у групах.
Згідно з пунктами 3, 4 розділу VІІІ «Прикінцеві положення» цього Закону фінансові установи
зобов'язані протягом одного року з дня набрання чинності цим Законом привести свою діяльність у
відповідність з вимогами цього Закону (тобто до 8 січня 2013 року), а спеціально уповноважений орган
виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг зобов'язаний у шестимісячний строк
з дня опублікування цього Закону розробити та затвердити ліцензійні умови здійснення діяльності з
адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах.
На підставі цього Закону Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері
ринків фінансових послуг (далі - Нацкомфінпослуг) як уповноважений державний орган, 9 жовтня
2012 року затвердила Ліцензійні умови провадження діяльності з адміністрування фінансових активів
для придбання товарів у групах (розпорядження № 1676 «Про затвердження Ліцензійних умов
провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах»; далі Ліцензійні умови).
Ліцензійні умови закріпили визначення, сутність, правовий статус учасників (і вимоги до них)
такого виду фінансових правовідносин, як придбання товарів у групах, і передбачили, що діяльність
таких груп направлена на легітимне використання фінансової схеми із залученням грошових коштів
споживачів для придбання певного виду товарів та (або) послуг.
Згідно з пунктом 1.2 розділу І Ліцензійних умов адміністрування фінансових активів для
придбання товарів у групі - це фінансова послуга, що надається ліцензіатом і передбачає залучення
грошових коштів учасників групи, об'єднання цих коштів з метою придбання та розподілу товарів між
учасниками групи.
Ліцензіатом є фінансова установа, яка одержала ліцензію на провадження діяльності з
адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах.
Згідно з пунктом 1.5 Ліцензійних умов фінансова установа може провадити діяльність з
адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах тільки після отримання
ліцензії Нацкомфінпослуг відповідно до цих Ліцензійних умов.
У справі, яка переглядається, спірні договори укладено сторонами коли закон вимагав
34
Зуєвич Л.Л. ©®
отримання ліцензії для надання послуг з адміністративного фінансування активів для
придбання товарів у групах.
Ураховуючи наведене, суди в цій справі, установивши, що предметом спірних договорів є
послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах, дійшли
обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання цих договорів
недійсними з огляду на те, що зазначені послуги вважаються фінансовими і регулюються
Законом № 2664-ІІІ, а ТОВ надає їх без отримання відповідної ліцензії.
Постанова ВСУ: від 06.04.2016 № 6-2531цс15, 16.03.2016 № 6-2629цс15, 10.02.2016 № 6-2389цс15
Ціна (в т.ч. валюта) договору (ст. 632 ЦК України)
28.
Відповідно до частини 1 статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських
договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей,
передбачених цим Кодексом.
Статтею 533 ЦК України передбачено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у
гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її
визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Ця норма кореспондується із приписами статті 524 ЦК України, згідно з якою зобов'язання має
бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент
зобов'язання в іноземній валюті.
Таким чином, положення чинного законодавства хоч і
передбачають обов'язковість
застосування валюти України при здійсненні розрахунків, але не містять заборони визначення
грошового еквіваленту зобов'язань в іноземній валюті.
Відтак, коригування лізингових платежів, в основі якого лежить зміна курсової різниці (зміна
курсу гривні стосовно долара), прямо не заборонена та не суперечить чинному законодавству
України.
Умови договору фінансового лізингу відповідають загальним засадам цивільного
35
Зуєвич Л.Л. ©®
законодавства щодо свободи договору (стаття 627 ЦК України) та положенням щодо вільного
встановлення у договорі ціни як його умови (стаття 632 ЦК України).
Усупереч наведеному у справі, що розглядається, Вищий господарський суд України дійшов
висновку про недійсність правочину (договору фінансового лізингу) як такого, що неправомірно
передбачає визначення лізингових платежів у гривневому еквіваленті до курсу долара США.
Постанова ВСУ: від 07.10.2014 № 3-133гс14 (910/763/13)
29.
Відповідно до принципу свободи договору, закріпленого в ст. 627 ЦК, сторони є вільними в
укладенні договору та самостійно визначають розмір плати і порядок розрахунків.
Чинне законодавство не містить заборони на визначення розміру плати (гонорару) за надані
послуги (правова допомога) у вигляді відсотків від досягнутого кінцевого результату (фактично
стягнутої заборгованості).
Правила адвокатської етики поширюються виключно на адвокатів і види їх професійної
діяльності та не є актом цивільного законодавства в розумінні ст. 4 ЦК.
У зв'язку з цим підстави для визнання договору про надання правової допомоги недійсним
відсутні
Постанова ВСУ: від 28.11.2011 № 6-55цс11
Визнання договору неукладеним
36
Зуєвич Л.Л. ©®
30.
Визнання договору неукладеним може мати місце на стадії
укладення договору, а не за наслідками його виконання сторонами,
тому суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового
висновку про те, що договір не є укладеним, а отже, відсутні підстави
для стягнення орендної плати.
Постанова ВСУ: від 06.07.2016 № 3-436гс16(914/4540/14)
31.
37
Пункт 8 постанови пленуму Верховного Суду України від
06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ
про визнання правочинів недійсними": "Вимога про визнання
правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим
способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених
законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У
цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою
83 книги п'ятої ЦК."
Системний аналіз норм матеріального права дає підстави для висновку, що визначення договору
як неукладеного може мати місце на стадії укладення, а не за наслідками виконання його
сторонами.
Встановивши, що на виконання договору про надання консультаційних послуг між сторонами
було складено та підписано акти здачі-приймання робіт, замовник перерахував виконавцеві кошти
(винагороду) за надані послуги, суди апеляційної та касаційної інстанцій помилково визнали цей
договір неукладеним з тих підстав, що сторонами при укладенні правочину не досягнуто згоди щодо
загальної ціни договору, строку його дії та предмету.
Встановивши, що на виконання договору про надання консультаційних послуг між сторонами
було складено та підписано акти здачі-приймання робіт, замовник перерахував виконавцеві
кошти (винагороду) за надані послуги, суди апеляційної та касаційної інстанцій помилково визнали
цей договір неукладеним з тих підстав, що сторонами при укладенні правочину не досягнуто
згоди щодо загальної ціни договору, строку його дії та предмету.
Постанова ВСУ: від 23.09.2015 № 3-502гс15 (914/2846/14)
32.
Згідно із статтею 12 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на час виникнення
спірних правовідносин) договір оренди землі - це угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до
яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для
господарського використання на обумовлений договором строк.
Договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій формі. Договір оренди земельної
Зуєвич Л.Л. ©®
ділянки посвідчується нотаріально за її місцезнаходженням: на строк до 5 років - за бажанням
однієї із сторін договору; на строк більше 5 років - в обов'язковому порядку (частини 1, 3 статті 13
Закону України «Про оренду землі» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно з частиною 1 статті 16 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на час
виникнення спірних правовідносин) договір оренди земельної ділянки набирає чинності після
досягнення домовленості з усіх істотних умов, підписання його сторонами і державної реєстрації.
Як вбачається із матеріалів справи та зазначено у судових рішеннях, оригіналу або завіреної і
підписаної копії договору оренди земельної ділянки від 10 лютого 2003 року суду не надано, а
також відсутні докази його державної реєстрації.
Відтак, слід погодитися із висновком судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні
позову в частині визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, оскільки зазначений
правочин є неукладеним, а отже, не може бути визнаний судом недійсним.
Постанова ВСУ: від 06.07.2015 № 3-399гс15
33.
Задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним договору оренди землі, суд першої
інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що оскільки договір
оренди землі від імені директора ТОВ підписано особою, яка не була директором товариства, і,
крім того, оспорюваний договір оренди не містить усіх істотних умов, передбачених Законом
України «Про оренду землі», тому такий договір є недійсним.
Однак з такими висновками судів погодитись не можна.
Судом установлено, що позивач є власником земельної ділянки на території сільської ради.
На підставі договору оренди землі від 06.12.2002 позивач передала належну їй на праві власності
земельну ділянку у строкове платне користування ТОВ на строк до 01.11.2007.
Після закінчення строку вказаного договору товариство, користуючись своїм переважним правом
на поновлення договору оренди на новий строк, продовжило користуватись належною позивачу
земельною ділянкою, виконало роботи по рекультивації землі, заперечень від позивача щодо
подальшого користування земельною ділянкою не отримувало і 02.11.2007 року уклало з позивачем
договір оренди землі на строк десять років, відбулась державна реєстрація вказаного договору оренди.
38
Зуєвич Л.Л. ©®
05.06.2008 на підставі розпорядження регіональної філії державного підприємства «Центр
державного земельного кадастру при державному комітеті України по земельних ресурсах» проведену
22.04.2008 реєстрацію оспорюваного договору оренди землі, укладеного між позивачем і ТОВ «», було
скасовано.
Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України від 6 жовтня 1998 року «Про оренду землі» договір
оренди землі підлягає державній реєстрації і на підставі ч. 1 ст. 210, ч. 3 ст. 640 ЦК України, ч. 2
ст. 125 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, та ст. 18 Закону
України від 6 жовтня 1998 року «Про оренду землі» є укладеним з моменту такої реєстрації.
Таким чином, у зв'язку з відсутністю державної реєстрації договір не є укладеним. В той же
час, відповідно до змісту ст. 215 ЦК України та роз'яснень, наданих Пленумом Верховного Суду
України в п. 8 постанови “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів
недійсними” від 6 листопада 2009 року № 9, недійсним може бути визнано лише укладений договір.
В разі, якщо на виконання юридично ще не укладеного договору стороною передчасно передано
майно, між сторонами виникають правовідносини внаслідок набуття, збереження майна без достатньої
правової підстави (ст.ст. 1212-1215 ЦК України).
Суд на зазначене уваги не звернув та ухвалив рішення про визнання договору недійсним через
порушення норм матеріального права.
Разом з тим, встановивши, що державна реєстрація договору скасована, суд обґрунтовано
відмовив у задоволенні позовної вимоги ТОВ про визнання договору укладеним.
Постанова ВСУ: від 14.09.2011 № 6-12408св09
34.
Статтею 220 ЦК України встановлено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про
нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується
письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін
ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому
разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. (ч. 2 ст. 220 ЦК України).
Відповідно до ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного
39
Зуєвич Л.Л. ©®
майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у
письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Частиною 3 ст. 640 ЦК України встановлено, що договір, який підлягає нотаріальному
посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або
державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з
моменту державної реєстрації.
Відповідно до ч.1 ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках,
встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Отже, правила ст. 220 ЦК України не поширюються на правочини, які підлягають
нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких
правочинів відповідно до статей 210, 640 ЦК України пов'язується з державною реєстрацією,
тому вони є неукладеними і такими, що не породжують для сторін права та обов'язки.
Таким чином, апеляційний господарський суд, рішення якого залишено без зміни касаційним
судом, дійшов помилкового висновку про можливість застосування положень ст. 220 ЦК України та
визнання спірних договорів купівлі-продажу об'єктів нерухомості дійсними, оскільки останні
підлягають державній реєстрації і є вчиненими з моменту її проведення.
Постанова ВСУ: від 18.04.2011 № 3-28гс11 (2-17/604-2009)
Нікчемні правочини
35.
Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання
в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою –
третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлено законом (нікчемний правочин). У
цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована
особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом, такий правочин може бути визнано
судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК).
40
Зуєвич Л.Л. ©®
Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної
умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК імперативно не визнає недійсним,
допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку на вимогу однієї зі сторін або іншої
заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених
законодавством підстав недійсності правочину в порядку, передбаченому процесуальним законом. При
цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у
силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК вважається правомірним, якщо не буде
визнаний судом недійсним.
Постанова ВСУ: від 30.11.2016 № 3-1125гс16 (910/31110/15)
36.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У
цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована
особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнано
судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК).
Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної
умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК імперативно не визнає недійсним,
допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку на вимогу однієї зі сторін або іншої
заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених
законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При
цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені
ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК вважається правомірним,
якщо не буде визнаний судом недійсним.
Постанова ВСУ: від 01.06.2016 № 3-449гс16 (920/1771/14)
37.
Положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як
такі, що порушують публічний порядок.
Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави,
41
Зуєвич Л.Л. ©®
зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або
приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння,
користування, розпорядження об’єктами права власності українського народу — землею як
основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами,
іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження
викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або
обмежених в обігу об’єктів цивільного права тощо.
Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об’єктів права, передбачені іншими нормами
публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.
Постанова ВСУ: від 13.04.2016 № 6-1528цс15
38.
Статтею 203 ЦК визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності
правочину.
Недійсність правочину визначено статтею 215 ЦК. Так, відповідно до частини першої цієї статті
підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною
(сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього
Кодексу.
Частиною другою статті 215 ЦК визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність
встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом
не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний
судом дійсним.
За правилами частин першої та другої статті 228 ЦК правочин вважається таким, що порушує
публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і
громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної
Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує
публічний порядок, є нікчемним.
Так, статтею 228 ЦК встановлено два окремих види недійсності правочинів: ті, що
порушують публічний порядок і є нікчемними, і ті, що вчинені з метою, яка суперечить
42
Зуєвич Л.Л. ©®
інтересам держави і суспільства, і є оспорюваними, - недійсність їх прямо не встановлена
законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність в судовому
порядку на підставах, установлених законом (частина третя статті 215 ЦК).
Постанова ВСУ: від18.11.2014 № 21-422а14
39.
Згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК правочин вважається таким, що порушує
публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод
людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави,
Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин,
який порушує публічний порядок, є нікчемним.
У справі, що розглядається, суди не спростували доводи податкового органу про безтоварність
операцій між відповідачами. Такі юридичні факти могли бути підставою для висновку позивача про
нікчемність правочинів.
Постанова ВСУ: від 15.10.2013 № 21-281а13
40.
Статтею 215 ЦК України проводиться розмежування видів недійсності правочинів на нікчемні
правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (статті 219, 220, 224 ЦК України тощо), та на
оспорювані, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша
заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (статті 222, 223, 225
ЦК України тощо).
Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину встановлена
законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та
при наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред'явлена
до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (пункт 5 постанови
Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду
цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).
У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його
43
Зуєвич Л.Л. ©®
недійсність в силу закону у зв'язку з її оспоренням та не визнанням іншими особами.
На підставі частини третьої статті 12 Закону України "Про іпотеку" правочин щодо відчуження
іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність,
лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним.
Як встановлено судами, на час укладення договору дарування нежитлового приміщення, вказане
нерухоме майно перебувало під забороною відчуження на підставі договору іпотеки, укладеного між
особою та банком. Іпотекодержатель (банк) згоди на відчуження переданого в іпотеку майна не давав.
Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд,
дійшов вірного висновку про те, що права власності на спірну нерухомість, за договором
дарування позивач не набув в силу нікчемності вищезазначеного договору, яка встановлена
статтею 12 Закону України «Про іпотеку».
Постанова ВСУ: від 02.03.2016 № 6-308цс16
41.
Згідно зі ст. 204 ЦК України правочин вважається правомірним не лише тоді, коли не визнаний
судом недійсним, але й у тому випадку, коли його недійсність прямо не встановлена законом.
Отже, зі змісту зазначеної норми вбачається, що правочин, недійсність якого прямо
встановлена законом, є нікчемним. Визнання нікчемного правочину судом недійсним законом не
вимагається, тобто для сторін правочину він не спричиняє правових наслідків, крім наслідків
його недійсності.
Рішення суду у справі, яка переглядається, не ґрунтується на вимогах матеріального права,
оскільки всупереч зазначеному не містить будь-яких висновків щодо доводів відповідачів про
недійсність договорів про сумісну діяльність, укладених з відповідачем, яка прямо встановлена
законом, тобто їх нікчемність.
Постанова ВСУ: від 19.12.2012 № 6-87цс12
42.
Відповідно до частини третьої статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів
фізичних осіб" та пункту 1.3 глави 1 розділу ІІІ рішення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від
5 липня 2012 року № 2 "Про затвердження Положення про виведення неплатоспроможного банку з
44
Зуєвич Л.Л. ©®
ринку" правочини, вчинені органами управління та керівниками банку після призначення
уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб є нікчемними.
Згідно з частиною першої статті 42 Закону України "Про банки і банківську діяльність"
керівниками банку є голова, його заступники та члени ради банку, голова, його заступники та члени
правління (ради директорів), головний бухгалтер, його заступник, керівники відокремлених підрозділів
банку.
За змістом статті 23 цього Закону відокремленими підрозділами банку є філії, відділення,
представництва тощо, які відкриває банк на території України в разі його відповідності вимогам щодо
відкриття відокремлених підрозділів, встановленим нормативно-правовими актами Національного
банку України.
Отже, керівники відокремлених структурних підрозділів (філій) є також керівниками банку,
а тому відповідно до частини третьої статті 36 Закону України "Про систему гарантування
вкладів фізичних осіб" правочини вчинені ними після призначення уповноваженої особи Фонду
гарантування вкладів фізичних осіб є нікчемними.
Постанова ВСУ: від 17.02.2016 № 6-1601цс15
43.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 38 Закону України «Про систему гарантування
вкладів фізичних осіб» протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа
Фонду зобов'язана забезпечити перевірку договорів, укладених банком протягом одного року до дня
запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів, виконання яких
спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають одному з
таких критеріїв, серед яких, зокрема, договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські
договори, що мають на меті штучне виведення активів банку.
Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів
фізичних осіб» з дня призначення уповноваженої особи Фонду призупиняються всі повноваження
органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів
контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту).
Відповідно до частини третьої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів
45
Зуєвич Л.Л. ©®
фізичних осіб» правочини, вчинені органами управління та керівниками банку після
призначення уповноваженої особи Фонду, є нікчемними.
Оскільки оспорюваний договір банківського вкладу фізичних осіб було укладено після
прийняття постанови правління НБУ про віднесення банку до неплатоспроможних та рішення
про призначення уповноваженої особи Фонду, у директора філії банку були відсутні належні
повноваження для укладання даного правочину, а відтак в силу статті 36 Закону України «Про
систему гарантування вкладів фізичних осіб» такий договір є нікчемним.
Постанова ВСУ: від 20.01.2016 № 6-3133цс15
44.
У справі, яка розглядається, позов ТОВ про визнання недійсною окремої частини правочину
заявлено з підстави невідповідності договору вимогам ч. 1 ст. 884 ЦК щодо гарантійного строку
(оспорюваний правочин).
Ураховуючи, що закон не встановлює недійсності договору будівельного підряду в частині
зменшення гарантійного строку, висновок суду першої інстанції щодо нікчемності спірного
правочину є помилковим.
Так, згідно з ч. 1 ст. 884 ЦК підрядник гарантує досягнення об'єктом будівництва визначених у
проектно-кошторисній документації показників і можливість експлуатації об'єкта відповідно до
договору протягом гарантійного строку, якщо інше не встановлено договором будівельного підряду.
Гарантійний строк становить десять років від дня прийняття об'єкта замовником, якщо більший
гарантійний строк не встановлений договором або законом.
Наведена норма має назву «Гарантії якості у договорі будівельного підряду» та містить поняття
гарантійного строку експлуатації об’єкта замовлення.
Про аналогійний строк – гарантійний строк експлуатації об'єкта будівництва – зазначено у п.п.
103, 104 Загальних умов, за змістом яких підрядник гарантує якість закінчених робіт і змонтованих
конструкцій, досягнення показників, визначених у проектній документації, та можливість їх
експлуатації протягом гарантійного строку. Гарантійні строки якості закінчених робіт, експлуатації
змонтованих конструкцій встановлюються у договорі підряду з урахуванням вимог до цих робіт і
конструкцій, визначених у проектній документації. Гарантійний строк експлуатації об'єкта
46
Зуєвич Л.Л. ©®
будівництва становить десять років від дня його прийняття замовником, якщо більший гарантійний
строк не встановлено договором підряду або законом. Початком гарантійних строків вважається день
підписання акта про приймання-передачу закінчених робіт (об'єкта будівництва).
Викладене дає підстави для висновку, що діючим законодавством встановлено гарантії якості у
правовідносинах будівельного підряду шляхом установлення гарантійного строку експлуатації об'єкта
будівництва, незалежно від того, як цей строк названо у договорі: гарантійний строк експлуатації чи
гарантійний строк об’єкта, договір може містити й обидва ці поняття, розділені на складові частини.
Постанова ВСУ: від 16.03.2016 № 3-112гс16 (922/2862/14)
Правочин, який вчинено дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не
усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК України)
45.
Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа
вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними,
може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб,
чиї цивільні права або інтереси порушені.
Правила цієї статті поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною,
однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, що не могла усвідомлювати
значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння
тощо).
Для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 225 ЦК України суду слід
встановити неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або)
керувати ними, враховуючи сукупність зібраних доказів у справі. Відповідно до частини першої статті
225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не
усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом
недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб, чиї цивільні права або
інтереси порушені.
Правила цієї статті поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною,
47
Зуєвич Л.Л. ©®
48
однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, що не могла усвідомлювати
значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння
тощо).
Для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 225 ЦК України суду слід
встановити неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або)
керувати ними, враховуючи сукупність зібраних доказів у справі.
Постанова ВСУ: від 28.09.2016 № 6-1531цс16
46.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд,
виходив із того, що позивачка на момент укладення договору купівлі-продажу квартири
виявляла ознаки психічного розладу, які здійснили істотний вплив на її здатність усвідомлювати
значення своїх дій та керувати ними, обмежуючи цю здатність.
Однак, відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, вчинений дієздатною фізичною особою,
може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи в разі, якщо судом буде встановлено, що в
момент вчинення правочину вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати
ними. У контексті викладеного слід розуміти, що підставою для визнання правочину недійсним на
підставі, передбаченій ч. 1 ст. 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в
момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Однак у справі, рішення суду касаційної інстанції в якій переглядається Верховним Судом
України, суд не встановив факту неспроможності особа в момент укладення оспореного договору
купівлі-продажу квартири розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, вказавши лише,
що така її здатність була обмежена.
Постанова ВСУ: від 17.09.2014 № 6-131цс14
Правочин, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам
держави і суспільства (ст. 228 ЦК України)
Зуєвич Л.Л. ©®
47.
Статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують
публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний
характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік
правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок.
Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок,
якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина,
знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим,
територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний
порядок, є нікчемним.
Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних
правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів
держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення
такого правочину.
При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у
державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.
З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок – це публічно-правові
відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.
Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як
такі, що порушують публічний порядок.
Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави,
зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або
приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння,
користування, розпорядження об’єктами права власності українського народу — землею як основним
національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими
природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого
майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об’єктів
цивільного права тощо.
Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об’єктів права, передбачені іншими нормами
публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.
49
Зуєвич Л.Л. ©®
При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК потрібно враховувати вину, яка виражається
в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини
може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження
майна чи незаконного заволодіння ним тощо.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди
апеляційної та касаційної інстанцій, визнав недійсною та скасував державну реєстрацію права
власності особи на спірну квартиру, розпорядження районної адміністрації в частині передачі цієї
квартири у власність особи, державну реєстрацію права власності особи на цю квартиру та визнав
недійсним свідоцтво про право власності останньої на спірну квартиру.
При цьому суд вважав, що вказані правочини є нікчемними в силу положень статті 228 ЦК
України з огляду на те, що особи шляхом вчинення шахрайських дій, у тому числі й щодо приватизації,
заволоділи спірною квартирою, що встановлено вироком суду, тобто такими діями вони порушили
публічний порядок. Тому правочин щодо подальшого відчуження квартири (договір купівлі-продажу) є
нікчемним. Відповідно до частини першої статті 236 ЦК України ці правочини є недійсними.
Однак, суди залишили поза увагою, що розпорядження районної адміністрації щодо передачі
квартири у власність, державна реєстрація права власності на квартиру та свідоцтво про право
власності на неї є правочинами, які вчинено з порушенням Закону України «Про приватизацію
державного житлового фонду» з огляду на встановлені вироком суду обставини відносно шахрайських
дій відповідних осіб щодо приватизації спірної квартири.
Договір купівлі-продажу цієї квартири, на підставі якого було здійснено державну реєстрацію
права власності, скасовану судом, є самостійним цивільно-правовим договором, зміст якого полягає в
передачі продавцем майна покупцеві зі сплатою останнім певної грошової суми. Предметом цього
договору є квартира, яка перебувала у власності продавця на момент укладення договору. Суд
установив, що цей договір укладено за наявності умислу щодо настання протиправних наслідків лише з
боку однієї зі сторін – продавця; покупець за договором є добросовісним набувачем.
Таким чином, спірні правочини не посягають на суспільні, економічні та соціальні основи
держави, не спрямовані на порушення публічного порядку, а відтак не є такими, що порушують
публічний порядок.
Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому
50
Зуєвич Л.Л. ©®
Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його
моральним засадам.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину суд має встановити,
зокрема, з яких підстав заявлені позовні вимоги та чи наявні правові підстави його недійсності.
У справі, яка переглядається, суди дійшли помилкового висновку, що спірні правочини є такими,
що порушують публічний порядок, у зв’язку із чим визнали їх недійсними, не з’ясувавши, чи є правові
підстави для застосування положень статті 228 ЦК України до спірних правовідносин, що призвело до
неправильного вирішення справи.
Постанова ВСУ: від 13.04.2016 № 6-1528цс15
48.
Статтею 203 ЦК визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності
правочину.
Недійсність правочину визначено статтею 215 ЦК. Так, відповідно до частини першої цієї статті
підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною
(сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього
Кодексу.
Частиною другою статті 215 ЦК визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність
встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом
не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний
судом дійсним.
За правилами частин першої та другої статті 228 ЦК правочин вважається таким, що порушує
публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і
громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної
Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує
публічний порядок, є нікчемним.
51
Зуєвич Л.Л. ©®
Відповідно до частини третьої статті 228 ЦК у разі недодержання вимоги щодо відповідності
правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути
визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо
суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання
правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за
угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в
дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного.
При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути
повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за
рішенням суду стягується в дохід держави.
Так, статтею 228 ЦК встановлено два окремих види недійсності правочинів: ті, що
порушують публічний порядок і є нікчемними, і ті, що вчинені з метою, яка суперечить
інтересам держави і суспільства, і є оспорюваними, - недійсність їх прямо не встановлена
законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність в судовому
порядку на підставах, установлених законом (частина третя статті 215 ЦК).
З огляду на викладене колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного
Суду України дійшла висновку, що застосування наслідків недійсного правочину, які були
укладені з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, передбачених частиною
третьою статті 228 ЦК, мають застосовуватися до правочинів, недійсність яких встановлюється
судом.
Постанова ВСУ: від18.11.2014 № 21-422а14
49.
Згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК правочин вважається таким, що порушує
публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод
людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави,
Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин,
який порушує публічний порядок, є нікчемним.
У справі, що розглядається, суди не спростували доводи податкового органу про безтоварність
52
Зуєвич Л.Л. ©®
операцій між відповідачами. Такі юридичні факти могли бути підставою для висновку позивача про
нікчемність правочинів.
Законом України від 2 грудня 2010 року № 2756-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих
актів України у зв'язку з прийняттям Податкового кодексу України» (далі - Закон № 2756-VI)
зазначену статтю, зокрема, доповнено частиною третьою, відповідно до якої у разі недодержання
вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий
правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено
з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у
обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду
стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої
сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї
першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все
одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або
належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
Зазначений Закон в частині вказаної зміни набрав чинності з дня набрання чинності Податковим
кодексом України, тобто з 1 січня 2011 року.
За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають
зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою
дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання
цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той
закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті
визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена і яка може
реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державою органу.
Таким чином, до вчинених у зазначений період правопорушень має застосовуватися той
закон, під час дії якого вони здійснені.
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла
висновку, що до правочинів, які мали місце у вересні-жовтні 2010 року, частина третя статті 228
ЦК застосована бути не могла, оскільки чинності у зазначений період ще не набрала.
53
Зуєвич Л.Л. ©®
Постанова ВСУ: від 15.10.2013 № 21-281а13
Правочин, який вчинено під впливом помилки (ст. 229 ЦК України)
50.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема,
кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання
цього правочину, а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість того, що одержано,
за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх
застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Правові наслідки, передбачені статтею 216 ЦК України, застосовуються лише за наявності між
сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. Права особи, яка
вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з
використанням правового механізму, установленого статями 215, 216 ЦК України.
За змістом статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин,
які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких
властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим
призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків,
встановлених законом.
Отже, правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати на момент вчинення
правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна
довести, що така помилка дійсно трапилась і що вона має істотне значення.
Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого
правочину.
Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його
54
Зуєвич Л.Л. ©®
тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину
недійсним з мотивів, визначених статтею 229 ЦК України, повинна довести на підставі належних
і допустимих доказів, наявність помилки щодо обставин, які мають істотне значення.
Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд з’ясовує наявність обставин, з якими закон
пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
У справі, що переглядається, позивачка, яка не є стороною оспорюваного правочину, надала
письмову згоду своєму чоловіку на укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, що є
спільною сумісною власністю подружжя, за ціною та на умовах на його розсуд. При цьому в
письмовій згоді зазначено, що позивачка підтверджує, що діє вільно, цілеспрямовано, свідомо і
добровільно, розумно та на власний розсуд, та, крім іншого, не помиляючись щодо обставин,
викладених у цьому правочині. Вимоги чинного законодавства щодо змісту і правових наслідків цього
правочину та зміст, зокрема, статей 203, 215, 229 ЦК України нотаріус їй роз’яснив.
Тому правових підстав, передбачених нормами статей 215, 216, 229, 369 ЦК України, статті 65
СК України, для задоволення позовних вимог про визнання недійсними заяви про згоду на
укладення договору купівлі-продажу та самого договору купівлі-продажу немає.
Постанова ВСУ: від 12.10.2016 № 6-1587цс16
51.
Згідно з частинами першою – третьої, п’ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може
суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і
суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг
цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його
внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що
обумовлені ним.
Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з
55
Зуєвич Л.Л. ©®
якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
За змістом статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин,
які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких
властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за
цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім
випадків, встановлених законом.
Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину
недійсним з підстав, визначених статтею 229 ЦК України, повинна довести на підставі належних і
допустимих доказів наявність помилки щодо обставин, які мають істотне значення.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання договору недійсним на підставі ст. 229
ЦК України, суд обґрунтовано виходив з того, що позивачі не довели належними та допустимими
доказами наявність обставин, які вказують на помилку – неправильне сприйняття ними
фактичних обставин правочину, що вплинуло на їх волевиявлення, а також що при посвідченні
договору купівлі-продажу текст правочину сторонам було прочитано вголос нотаріусом, яка
неодноразово запитувала продавців чи вони розуміють зміст угоди та роз'яснювала правові
наслідки укладення саме договору купівлі-продажу, а не будь-якого іншого; а також врахував,
що позивачі не заперечували, що самостійно підписали оспорюваний договір.
Постанова ВСУ: від 13.04.2016 № 6-2953цс15
52.
Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути
вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення,
такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо
природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно
знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо
мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина
перша статті 229 ЦК України).
56
Зуєвич Л.Л. ©®
Пленум Верховного Суду України в п. 19 постанови «Про судову практику розгляду справ про
визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 роз’яснив, що відповідно до статей
229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної
домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини,
є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент
вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна
довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок
власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є
підставою для визнання правочину недійсним.
Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо
сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію
майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача
власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним
повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових
доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних
обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими
обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній
допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного
нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та
продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Отже, наявність чи відсутність помилки – неправильного сприйняття позивачем фактичних
обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору
дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання
сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й
за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді
й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної
передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником
57
Зуєвич Л.Л. ©®
обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення
договору дарування.
Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717
ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Постанова ВСУ: від 27.04.2016 № 6-372цс16, 16.03.2016 № 6-93цс16
53.
Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути
вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне
значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких
властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за
цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім
випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо
сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його
істотних умов.
Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку
дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою
якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Постанова ВСУ: від 03.02.2016 № 6-1364цс15
54.
Згідно із ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і
відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий
правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи
правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність
або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має
58
Зуєвич Л.Л. ©®
істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України).
З роз'яснень, які викладені в п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада
2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними»,
убачається, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної
домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої
обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають
існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання
правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має
істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного
його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Постанова ВСУ: від18.06.2014 № 6-69цс14, 19.03.2014 № 6-9цс14
Правочин, який укладено під впливом обману (ст. 230 ЦК України)
55.
За змістом статей 203, 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент
вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою,
шостою статті 203 цього Кодексу. Кожна із цих вимог є самостійною підставою недійсності правочину.
Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела
другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього
Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню
правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі
навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення
правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в
оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо
мотивів правочину не має істотного значення.
59
Зуєвич Л.Л. ©®
Суб'єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за
домовленістю.
Усупереч наведеному у справі, що розглядається, Вищий господарський суд України дійшов
висновку про недійсність правочину (договору іпотеки від) як такого, що вчинений внаслідок
обману позивача щодо мотивів правочину з боку третьої особи (боржника за договором позики), яка
не є стороною у спірному договорі іпотеки.
Постанова ВСУ: від 29.04.2014 № 3-11гс14 (26/071-12)
Правочин, який вчинено під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК України)
56.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути
вільним і відповідати його внутрішній волі.
За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом
тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним
незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або
зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у
власність.
За змістом зазначених норм матеріального права при укладенні договору дарування волевиявлення
дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих
обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного.
Разом з тим, правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на
вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа вчиняє їх добровільно, усвідомлює
свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому
волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.
Отже, правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо
його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга
сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її
60
Зуєвич Л.Л. ©®
сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші
обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи
юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.
Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б
вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Стаття 233 ЦК України не передбачає обмежень чи заборон застосування її до окремих
правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивачка, яка уклала договір дарування
квартири, що була єдиним її житлом, є людиною похилого віку, має тяжкі хвороби й потребує за
станом здоров'я стороннього догляду; не має близьких родичів.
З огляду на викладене обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що
оспорюваний договір дарування було укладено під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних
для позивачки умовах та що її волевиявлення не відповідало внутрішній волі й не було спрямоване на
реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а тому цей договір підлягає
визнанню недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України.
Постанова ВСУ: від 21.12.2016 № 6-2766цс16
57.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути
вільним і відповідати його внутрішній волі.
За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під
впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом
недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає
або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно
(дарунок) у власність.
За змістом зазначених норм матеріального права при укладенні договору дарування волевиявлення
дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих
обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного.
61
Зуєвич Л.Л. ©®
Разом з тим правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на
вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює
свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому
волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.
Стаття 233 ЦК України не передбачає обмежень чи заборон її застосування до окремих
правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування.
Постанова ВСУ: від 06.04.2016 № 6-551цс16
58.
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона
(дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному)
безоплатно майно (дарунок) у власність.
За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом
тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно
від того, хто був ініціатором такого правочину.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 23 постанови від 06 листопада 2009 року
"Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", правочин може
бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом
тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася.
Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть
годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або
зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий
правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин,
має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на
таких умовах.
Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних
умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це
зробити через тяжкі обставини.
Статтею 233 ЦК України не передбачено обмежень чи заборон її застосування до окремих
62
Зуєвич Л.Л. ©®
правовідносин чи договору дарування зокрема.
Ураховуючи викладене, висновок суду касаційної інстанції про те, що договір дарування не
може бути визнано недійсним на підставі статті 233 ЦК України є необґрунтованим і не
узгоджується з нормами чинного цивільного законодавства України.
Постанова ВСУ: від 19.03.2014 № 6-2цс14
Фіктивний правочин (ст. 234 ЦК України)
59.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або
припинення цивільних прав і обов’язків.
Відповідно до статті 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник)
передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно
(дарунок) у власність.
За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне
настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру
створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається
судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін
правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами
не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на
виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування
будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто
обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний,
тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент
укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або
63
Зуєвич Л.Л. ©®
дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування
справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на
реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203
ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним
відповідно до статті 234 ЦК України.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідач, відчужуючи належне йому на праві
власності нерухоме майно своїй дружині, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього
заборгованості на користь позивачки, отже, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку
виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно.
Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірні договори дарування
нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці
сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії
сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою
приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення
грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим
майном.
Постанова ВСУ: від 19.10.2016 № 6-1873цс16
60.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або
припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення
правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом
недійсним.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.
У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути
кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин
64
Зуєвич Л.Л. ©®
лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин,
сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний
будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину.
Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату,
такий правочин не може бути фіктивним.
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен
довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Натомість ОСОБА_18 уклала договір про відкриття й обслуговування поточного рахунку в банку,
усі платіжні доручення та приходні ордери на повну суму інвестування були оформлені також на її ім'я.
Оформлення права власності ОСОБА_18 свідчить про реальність настання правових наслідків
правочину.
Крім того, ЗАТ правонаступником якого є товариство з додатковою відповідальністю,
підтверджено факт укладання спірного договору з ОСОБА_18 та передачу їй майна - квартири згідно з
актом приймання-передачі. Згідно зі свідоцтвом про право власності вищевказана квартира належить.
У зв'язку з наведеним висновок суду про фіктивність правочину в частині набуття прав ОСОБА_18
ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що призвело до ухвалення
незаконного рішення.
Крім того, визнаючи частково недійсним договір про співробітництво по інвестуванню будівництва
суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, посилався на норми ЦК
України 2004 року, залишивши поза увагою статтю 5 ЦК України та не врахувавши пункт 4 "Прикінцеві
та перехідні положення" цього Кодексу, відповідно до яких положення зазначеного Кодексу
застосовуються до тих прав і обов'язків, які виникли після набрання ним чинності.
Постанова ВСУ: від 21.01.2015 № 6-197цс14
Удаваний правочин (ст. 235 ЦК України)
61.
Заступник прокурора звернувся до господарського суду в інтересах держави в особі Київської
65
Зуєвич Л.Л. ©®
міської ради (далі – КМР), департаменту комунальної власності міста виконавчого органу КМР
(Київської міської державної адміністрації) з позовом до виконавчого органу КМР (КМДА) (далі –
КМДА), департаменту економіки та інвестицій КМДА (далі – департамент економіки та інвестицій),
комунальних підприємств та ТОВ про визнання недійсним розпорядження КМДА "Про затвердження
результатів конкурсу по залученню інвестора до здійснення заходів з облаштування 61 пішохідного
підземного переходу (Лот 1)" (далі – розпорядження КМДА); визнання недійсним інвестиційного
договору, укладеного між Головним управлінням економіки та інвестицій КМДА (далі – ГУ економіки
та інвестицій), комунальними підприємствами та ТОВ (далі – Договір).
Позовні вимоги заступника прокурора обґрунтовано тим, що оскаржувані розпорядження КМДА
та Договір прийнято з порушенням положень статті 19 Конституції України та приписів Закону
України від 10 квітня 1992 року № 2269-ХІІ "Про оренду державного та комунального майна" (далі –
Закон № 2269-ХІІ).
ТОВ на підставі Договору фактично отримало право користування комунальним майном шляхом
встановлення збірно-розбірних конструкцій у переходах і використання їх для своїх цілей, а також
можливість фактичної передачі комунального майна у суборенду, тому відповідно до статті 235
Цивільного кодексу України (далі – ЦК) Договір є прихованою угодою оренди комунального майна.
Фактично укладений сторонами договір оренди не відповідає вимогам Закону № 2269-ХІІ, оскільки
договір укладено не уповноваженими на те особами, оцінка вартості об’єкта оренди не проводилася,
істотні умови договору оренди комунального майна, зокрема орендна плата, не визначалися.
Відповідно до частини 1 статті 235 ЦК удаваний правочин – це правочин, вчинений сторонами
для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
У такій ситуації існують два правочини: один удаваний, а інший – той, який сторони дійсно мали
на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин.
За Договором відповідно до умов інвестиційного конкурсу та поданої конкурсної пропозиції
інвестор зобов'язується здійснити заходи з облаштування об'єкта інвестування, визначені у пункті 1.2
цього договору, та отримує право встановити і протягом дії цього договору користуватися легкими
збірно-розбірними конструкціями, встановленими у відповідному пішохідному підземному переході,
відповідно до вимог чинного законодавства України, для своїх комерційних цілей, у тому числі вільно
розпоряджатися такими конструкціями та надавати їх у користування третім особам на свій власний
66
Зуєвич Л.Л. ©®
розсуд.
Пунктом 1.2 Договору визначено, що облаштування об'єкта інвестування (інвестиційний проект) –
це проведення робіт з поліпшення технічного стану пішохідних підземних переходів, здійснення
експлуатаційного утримання пішохідних підземних переходів, їх елементів та інженерних мереж у
належному стані, прибирання, очищення (в т.ч. від рекламних оголошень), поливання (у літній період)
прохідної частини підземного пішохідного переходу і прилеглої до нього території, здійснення
заходів, передбачених у переліку регламентних робіт, наведених у додатку № 5 до цього договору, а
також виконання інших необхідних робіт, пов'язаних із належною експлуатацією пішохідного
підземного переходу та забезпеченням умов для безпечного руху пішоходів, що виявлені під час
складання актів обстеження об'єкта інвестування або упродовж дії цього договору.
Загальна орієнтовна вартість здійснення заходів з облаштування об’єкта інвестування (розмір
інвестицій) протягом терміну дії договору становить 20 150 000,00 грн. / 10 982 015,00 грн. (пункт 2.2
Договору).
Як вбачається зі змісту прав і обов’язків сторін Договору, ТОВ на підставі оспорюваного
договору фактично отримало право користування комунальним майном шляхом встановлення
збірно-розбірних конструкцій у переходах, використання їх для своїх цілей, а також можливості
фактичної передачі комунального майна в суборенду.
Тобто правочин, який вчинено сторонами при укладенні Договору, спрямовано на приховання
іншого правочину – договору найму (оренди) нерухомого комунального майна, який сторони
насправді вчинили, тобто спірний договір є удаваним правочином згідно з частиною 1 статті 235 ЦК.
Відповідно до частини 2 статті 235 ЦК у разі, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений
сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін
регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Таким чином, до спірного правочину слід застосувати правила, передбачені для договору
найму (оренди) комунального майна.
Відповідно до приписів частини 5 статті 16 Закону № 280/97-ВР від імені та в інтересах
територіальних громад права суб’єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Частиною 5 статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в
інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння,
67
Зуєвич Л.Л. ©®
користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі
майнові операції, можуть передавати об’єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове
користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати,
використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах
умови використання та фінансування об’єктів, що приватизуються та передаються у користування та
оренду.
Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права
комунальної власності, у тому числі й передачі їх у тимчасове користування юридичним та фізичним
особам, належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є КМР.
Згідно з положеннями статті 283 Господарського кодексу України (далі – ГК) за договором оренди
одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у
користування майно для здійснення господарської діяльності.
Частиною 6 статті 283 ГК визначено, що до відносин оренди застосовуються відповідні
положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених ГК.
Статтею 759 ЦК визначено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або
зобов’язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть
бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Загальні правові засади визнання правочину недійсним визначено у статті 215 ЦК, частиною 1
якої передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину
стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 – 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
Статтею 207 ГК визначено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або
вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками
господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної
правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади
визнано судом недійсним повністю або в частині.
Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського
зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами
(стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.
Згідно зі статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам
68
Зуєвич Л.Л. ©®
України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на
обовязковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам
Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України.
Правовідносини щодо передачі комунального майна у користування регулюються вимогами
Закону № 2269-ХІІ.
Статтею 5 Закону № 2269-ХІІ визначено, що орендодавцями майна, яке перебуває у
комунальній власності, є органи, уповноважені органами місцевого самоврядування управляти
майном.
Рішенням КМР від 22 вересня 2011 року № 34/6250 затверджено "Положення про оренду майна
територіальної громади міста Києва" (далі – Положення № 34/6250).
Розділом 2 Положення № 34/6250 визначено, що орендодавцями комунального майна можуть
бути ГУ комунальної власності, районні у місті Києві державні адміністрації та комунальні
підприємства, установи і організації.
У справі, яка розглядається, встановлено, що КМР не уповноважувала ГУ економіки та
інвестицій або його правонаступника – департамент економіки та інвестицій та комунальні
підприємства укладати угоди щодо оренди об’єктів комунального майна, якими є пішохідні
підземні переходи.
Утім, всупереч наведеним вимогам Закону № 2269-ХІІ і Положення № 34/6250 Договір, який за
своєю правовою природою є договором оренди, укладено не уповноваженими на те особами.
Водночас всупереч вимогам пункту 11.1 Положення № 34/6250 умовами Договору ТОВ фактично
надано право передавати комунальне майно у суборенду без погодження з належним орендодавцем
майна.
Законом № 2269-ХІІ (статті 10, 11) і Положенням № 34/6250 (розділи 5, 6, 7) передбачено порядок
укладення договорів оренди комунального майна та істотні умови таких договорів.
Істотними для договору оренди є умови, зазначені у частині 1 статті 10 Закону № 2269-ХІІ.
Однією з таких істотних умов договору оренди є орендна плата.
Відповідно до статті 11 Закону № 2269-ХІІ, пунктів 5.1, 5.2 Положення № 34/6250 укладенню
договору оренди комунального майна передує оцінка вартості майна.
За змістом вимог цього Закону та пунктів 5.7, 6.1 Положення № 34/6250 з урахуванням оцінки
69
Зуєвич Л.Л. ©®
визначається плата за користування майном, яка повинна бути визначена виключно в грошовій формі.
Проте такий порядок при укладенні Договору дотримано не було, оцінки вартості
комунальних пішохідних підземних переходів не проводилося, істотних умов договору оренди
комунального майна не визначалося.
З огляду на викладене Договір не відповідає вимогам Закону № 2269-ХІІ та Положення №
34/6250, що є підставою для визнання його недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК.
Згідно з частиною 1 статті 236 ЦК правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким із
моменту його вчинення.
Разом із тим частиною 3 статті 207 ГК передбачено, що господарське зобов'язання, визнане судом
недійсним, також вважається недійсним з моменту його виникнення. Якщо ж за змістом зобов'язання
воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним з моменту його
виникнення і припиняється на майбутнє, а не з моменту укладення.
Фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює у разі його
недійсності проведення між сторонами двосторонньої реституції, тому такий договір повинен
визнаватися судом недійсним і припинятися лише на майбутнє, а не з моменту укладення.
Виходячи із викладеного, Договір є недійсним на майбутнє.
За змістом вимог статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого
самоврядування повинні діяти виключено в межах закону.
Однак, приймаючи оспорюване розпорядження, на підставі якого укладено Договір, КМДА діяла
всупереч вимогам Закону № 280/97-ВР, Закону № 2269-ХІІ, а відтак і статті 19 Конституції України.
Постанова ВСУ: від 21.12.2016 № 3-912гс16 (910/24847/14), 19.10.2016 № 3-934гс16 (910/21153/14)
62.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та
органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частинами першою і другою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє,
користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо
свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
70
Зуєвич Л.Л. ©®
У частині п’ятій статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що
вiд iменi та в iнтересах територiальних громад права суб’єкта комунальної власностi здiйснюють
вiдповiднi ради.
Органи мiсцевого самоврядування вiд iменi та в iнтересах територiальних громад вiдповiдно до
закону здiйснюють правомочностi щодо володiння, користування та розпорядження об’єктами права
комунальної власностi, в тому числi виконують усi майновi операцiї, можуть передавати об’єкти права
комунальної власностi у постiйне або тимчасове користування юридичним та фiзичним особам,
здавати їх в оренду, продавати i купувати, використовувати як заставу, вирiшувати питання їхнього
вiдчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фiнансування об’єктiв, що
приватизуються та передаються у користування i оренду – частина п’ята статті 60 Закону України
«Про місцеве самоврядування в Україні».
Відтак, суди попередніх інстанцій, правильно встановивши обставини справи, не врахували, що
спірними розпорядженням та інвестиційним догововором фактично КМДА було передано в
розпорядження об’єкти комунальної власності, хоча за законодавством України така
правомочність належить лише власнику – територіальній громаді м. Києва, від імені та в
інтересах якої діє КМР.
У зв’язку з цим оскаржене розпорядження підлягає визнаню недійсним.
Крім того, згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити
цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його
моральним засадам.
У відповідності з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 235 ЦК України удаваний правочин – це правочин, вчинений
сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
У даній ситуації існують два правочини: один – удаваний, а інший – той, який сторони дійсно
мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин.
Тобто правочин, який вчинено сторонами при укладенні спірного інвестиційного договору,
спрямовано на приховання іншого правочину – договору найму (оренди) нерухомого
71
Зуєвич Л.Л. ©®
комунального майна, який сторони насправді вчинили, тобто спірний договір є удаваним
правочином згідно з частиною першою статті 235 ЦК України.
Відповідно до частини другої статті 235 ЦК України в разі, якщо буде встановлено, що правочин
був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини
сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Таким чином, до спірного правочину слід застосовувати правила, передбачені для договору найму
(оренди) комунального майна.
Правовідносини щодо передачі комунального майна у користування регулюються положеннями
Закону України від 10 квітня 1992 року № 2269-XII «Про оренду державного та комунального майна»
(далі – Закон № 2269-ХІІ).
Статтею 5 Закону № 2269-ХІІ визначено, що орендодавцями майна, яке перебуває у
комунальній власності, є органи, уповноважені органами місцевого самоврядування управляти
майном.
Рішенням КМР від 22.09.2011 № 34/6250 затверджено «Положення про оренду майна
територіальної громади міста Києва» (далі – Положення № 34/6250).
Розділом 2 Положення № 34/6250 визначено, що орендодавцями комунального майна можуть
бути Головне управління комунальної власності, районні у місті Києві державні адміністрації та
комунальні підприємства, установи та організації.
У справі, яка розглядається, встановлено, що КМР не уповноважувала Головне управління
економіки та інвестицій або його правонаступника – Департамент економіки та інвестицій КМДА та
комунальні підприємства укладати угоди щодо оренди об’єктів комунального майна, яким є пішохідні
підземні переходи.
Утім, усупереч наведеним вимогам Закону № 2269-ХІІ та Положення № 34/6250 спірний
інвестиційний договір, який за своєю правовою природою є договором оренди, укладено
неуповноваженими особами.
Крім того, не зважаючи на вимоги пункту 11.1 Положення № 34/6250, умовами спірного договору
ТОВ фактично надано право передавати комунальне майно у суборенду без погодження з належним
орендодавцем майна.
Законом № 2269-ХІІ (статті 10, 11) і Положенням № 34/6250 (розділи 5-7) передбачено порядок
72
Зуєвич Л.Л. ©®
укладення договорів оренди комунального майна та істотні умови таких договорів.
Істотними для договору оренди є умови, зазначені в частині першій статті 10 Закону №2269-ХІІ.
Однією з таких істотних умов договору оренди є орендна плата.
Відповідно до статті 11 Закону № 2269-ХІІ, пунктів 5.1, 5.2 Положення № 34/6250 передбачено,
що укладенню договору оренди комунального майна передує оцінка вартості майна.
За змістом вимог цього Закону та пунктів 5.7, 6.1 Положення № 34/6250 з урахуванням оцінки
визначається плата за користування майном, яка повинна бути визначена виключно в грошовій формі.
Проте вказаний порядок при укладенні спірного договору дотримано не було, оцінка вартості
комунальних підземних пішохідних переходів не проводилась, істотні умови договору оренди
комунального майна не визначались.
Таким чином, спірний договір не відповідає вимогам Закону № 2269-ХІІ та Положення № 34/6250,
що є підставою для визнання його недійсним на підставі статтей 203, 215 ЦК України.
Згідно з частиною першою статті 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є
недійсним з моменту його вчинення.
Разом із тим частиною третьою статті 207 Господарського кодексу України (далі – ГК України)
передбачено, що господарське зобов’язання, визнане судом недійсним, також вважається недійсним із
моменту його виникнення. Якщо ж за змістом зобов’язання воно може бути припинено лише на
майбутнє, таке зобов’язання визнається недійсним з моменту його виникнення і припиняється на
майбутнє, а не з моменту укладення.
Фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює у разі його
недійсності проведення між сторонами двосторонньої реституції, тому такий договір повинен
визнаватися судом недійсним і припинятися лише на майбутнє, а не з моменту укладення.
З огляду на викладене Судова палата у господарських справах Верховного Суду України
приходить до висновку, що заява заступника Генерального прокурора України підлягає задоволенню, а
постанова Вищого господарського суду України від 12 серпня 2015 року у справі № 910/24844/14,
постанова Київського апеляційного господарського суду від 3 червня
2015 року та рішення
Господарського суду м. Києва від 4 березня 2015 року – скасуванню з прийняттям нового рішення про
задоволення позову.
Постанова ВСУ: від 12.10.2016 № 3-913гс16 (910/24844/14)
73
Зуєвич Л.Л. ©®
63.
Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для
приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який
вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони
насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді
встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином
права та обов’язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину,
суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та
вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді
вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання
його недійсним.
Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину
удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість
волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що
передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір
приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов’язків, ніж
тих, що передбачені удаваним правочином.
Оскільки згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України
головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі
сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен
установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування, а також з’ясування
питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.
Ураховуючи, що при укладенні удаваного правочину волевиявлення учасників правочину
(як зовнішній прояв волі) не відповідає їх внутрішній волі, суд касаційної інстанції безпідставно
не взяв до уваги юридичні факти, з якими закон пов’язує певні правові наслідки, а саме:
розміщення в засобах масової інформації співвласником квартири ОСОБА_3 оголошення про
74
Зуєвич Л.Л. ©®
продаж квартири, й визнання цього факту продавцем; зняття з депозитного рахунку ОСОБА_2
167 тис. 236 грн до моменту укладення спірного договору дарування та зняття з рахунку
ОСОБА_1 коштів у розмірі 9 тис. 159 грн 81 коп. після його укладення з метою купівлі спірної
квартири; надання у позику ОСОБА_2 коштів у розмірі 15 тис. дол. США з метою придбання
нерухомого майна й визнання цього факту позикодавцем ОСОБА_9.
На відміну від договору купівлі-продажу, договір дарування є безоплатним, тому
встановлення судами вищенаведених фактів свідчить про те, що укладений договір дарування
квартири є удаваним.
Крім того, суди не встановили обставин, а дарувальники за спірним договором не навели
жодних мотивів передачі ними в дар квартири ОСОБА_2, з яким не перебувають у родинних
відносинах.
Отже, у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції,
дійшов помилкових висновків про те, що позивачка не обґрунтувала удаваності договору дарування
квартири з метою приховання договору купівлі-продажу цієї квартири.
Постанова ВСУ: від 07.09.2016 № 6-1026цс16
64.
Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивний правочин – це правочин, який вчинено без
наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином. Якщо сторонами
вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є не
фіктивним, а удаваним (ст. 235 ЦК України).
Суд на зазначене уваги не звернув та встановивши, що під договором дарування сторони
фактично приховали договір застави, укладений з метою забезпечення повернення ОСОБА_3
позичених у ОСОБА_1,_2 14 200 євро, помилково визнав спірний договір фіктивним.
Постанова ВСУ: від 24.09.2014 № 6-116цс14
65.
При вирішенні справи господарськими судами встановлено, що учасниками ТОВ (продавці) було
укладено договори купівлі-продажу корпоративних прав із ОСОБА_1 (покупець), посвідчені
нотаріусом. Відповідно до умов цих договорів продавці передають покупцю свої частки у статутному
75
Зуєвич Л.Л. ©®
капіталі ТОВ «Старий Відень» у розмірі відповідно 20 %, 33,33 %, 33,33 % статутного капіталу ТОВ.
Залишаючи в силі рішення судів попередніх інстанцій, Вищий господарський суд України
погодився з їх висновками про те, що договори купівлі-продажу частки в статутному капіталі
товариства є удаваними, укладаючи котрі, сторони мали на меті укладання договорів позики, а
договори купівлі-продажу часток є забезпеченням такої позики. При цьому Вищий господарський
суд України погодився з тим, що оскільки фактично договір позики було виконано, а відтак,
зобов'язання за ним припинилися, то у позові про визнання недійсними оскаржуваних договорів
купівлі-продажу корпоративних прав слід відмовити, а також із тим, що підлягають задоволенню
вимоги про визнання права власності позивачів на відповідні частки як такі, що мають похідний
характер від констатованого факту удаваності оскаржуваних правочинів тому що редакцію статуту, в
якій було змінено склад засновників, визнано недійсною судовим рішенням. Відтак, позивачі
залишилися власниками належних їм корпоративних прав.
Однак поза увагою Вищого господарського суду України залишилися вимоги частини 2
статті 235 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України): якщо буде встановлено, що правочин
був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили,
відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. За
таких обставин суд позбавлений можливості застосовувати до встановлених правовідносин
сторін як наслідки, передбачені статтею 216 ЦК України, так і наслідки правочину, який сторони
насправді вчинили, оскільки наразі є дійсними спірні договори купівлі-продажу корпоративних прав
ТОВ.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 235 ЦК України, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений
сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін
регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За таких обставин суд позбавлений можливості застосовувати до встановлених правовідносин
сторін як наслідки, передбачені ст. 216 ЦК України, так і наслідки правочину, який сторони насправді
вчинили, оскільки наразі є дійсними спірні договори купівлі-продажу корпоративних прав товариства.
Постанова ВСУ: від 16.09.2014 N 3-103гс14
76
Зуєвич Л.Л. ©®
66.
Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання
іншого правочину, який вони насправді вчинили.
Якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який
вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони
насправді вчинили.
Таким чином, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головним елементом
угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які
спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягав
встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування та
з'ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме.
Враховуючи, що при укладенні удаваного правочину волевиявлення учасників правочину (як
зовнішній прояв волі) не відповідає їх внутрішній волі, суд касаційної інстанції безпідставно не взяв до
уваги юридичні факти, з якими закон пов'язує певні правові наслідки, а саме: укладення ОСОБА_1 і
ОСОБА_2 договору позики на суму 950 400 грн з метою купівлі спірного нерухомого майна; передача
90 тис. доларів
США ОСОБА_1 ОСОБА_3 – онуці власниці будинку і присадибної ділянки
ОСОБА_4 у момент укладення договорів дарування й визнання цього факту продавцем; відсутність у
дорученні ОСОБА_4 імені обдарованого й уповноваження нею ОСОБА_5 на вчинення саме договору
купівлі-продажу; визнання
ОСОБА_4 факту укладення договору купівлі-продажу й відсутності у неї
волі на укладення договору дарування нерухомого майна, в той час як відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК
України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі вважаються
встановленими й не підлягають доказуванню.
Оскільки на відміну від договору купівлі-продажу, договір дарування є безоплатним, встановлення
судами вищенаведених фактів не давали касаційному суду підстав для висновку про укладення
сторонами договору дарування.
Постанова ВСУ: від 14.11.2012 № 6-133цс12
Вчинення правочинів з перевищенням повноважень (ст. 241 ЦК України)
77
Зуєвич Л.Л. ©®
67.
Частиною першою статті 237 ЦК України передбачено, що представництвом є правовідношення, в
якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої
сторони, яку вона представляє. Згідно з частиною третьої цієї ж статті представництво виникає на
підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами
цивільного законодавства.
Додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки було підписано від імені власника її
донькою, яка на момент підписання цієї угоди не мала на це жодних повноважень.
Статтею 241 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений представником з перевищенням
повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише
у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі,
якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне
схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та
обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
Отже, вказана стаття презюмує наявність у представника певного обсягу повноважень,
належним чином та у встановленому порядку наданих йому особою, яку він представляє, а також
встановлює випадки й умови набуття чинності правочином, вчиненим від імені довірителя його
представником, коли останній перевищив обсяг наданих йому повноважень. За таких обставин
ця норма ЦК України не може бути застосована до правовідносин, коли правочин укладений від
імені особи іншою особою, яка взагалі не була уповноважена на таке представництво і не мала
жодних повноважень діяти від імені свого довірителя, а отже, не могла їх і перевищити.
Оскільки донька, підписуючи додаткову угоду до договору оренди землі від імені матері, не мала
на те жодних повноважень, така додаткова угода є недійсною, а земельна ділянка на підставі положень
статті 216 ЦК України підлягає поверненню позивачу.
Постанова ВСУ: від 25.05.2016 № 6-2612цс15
68.
ПАТ звернулося до суду із позовом до Банку та Командитного товариства і двох Компаній про
визнання недійсним договору поруки. Позовні вимоги мотивовані тим, що договір поруки, укладений
між ПАТ та Банком, підлягає визнанню судом недійсним, оскільки зазначений договір підписаний
78
Зуєвич Л.Л. ©®
керівником позивача з перевищенням повноважень та без необхідного обсягу дієздатності.
Відповідно до ч. 1 -ст. 215 Цивільного кодексу України (далі ЦК України ) підставою недійсності
правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені
ч.ч. 1 - 3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу .
Згідно загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачених ч. 2
ст. 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Судом першої інстанції встановлено, що договір поруки з боку позивача підписаний в.о. голови
правління на підставі довіреності, яка посвідчена приватним нотаріусом.
Відповідно до ч. 3 ст. 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта
органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Статтею 246 ЦК України передбачено, що довіреність від імені юридичної особи видається її
органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами.
Згідно з п. 11.1 та 11.12 Статуту позивача (у редакції чинній на час укладення договору поруки)
правління є колегіальним виконавчим органом товариства, який здійснює управління його поточною
діяльністю. До компетенції правління належить вирішення всіх питань, пов'язаних з керівництвом
поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів
та наглядової ради. Такими питаннями, зокрема, є: п. 11.12.6 Статуту - прийняття рішень про вчинення
товариством правочинів у межах встановлених чинним законодавством та цим Статутом, а також
забезпечення всіх умов, необхідних для дотримання вимог законодавства та внутрішніх нормативних
документів товариства при прийнятті загальними зборами та/або наглядовою радою рішень про вчинення
товариством значних правочинів та правочинів із заінтересованістю; п. 11.12.9 Статуту - укладення (у
порядку та в межах, визначених чинним законодавством, цим Статутом та іншими внутрішніми
документами товариства) договорів від імені товариства та організація їх виконання; п. 11.12.16 Статуту представлення інтересів товариства без довіреності та вчинення від його імені юридичних дій в межах
власної компетенції; п. 11.12.17 Статуту - видача довіреності на здійснення повноважень, що складають
компетенцію голови правління, визначену чинним законодавством та цим Статутом; п. 11.12.20 Статуту підписання довіреностей, договорів та інших документів від імені товариства, рішення про укладення
(видачу) яких прийнято уповноваженим органом товариства в межах його компетенції відповідно до
положень Статуту.
79
Зуєвич Л.Л. ©®
Статтею 238 ЦК України передбачено, що представник може бути уповноважений на вчинення лише
тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.
Відповідно до ч. 2, ч. 3 ст. 240 ЦК України представник, який передав свої повноваження іншій
особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу,
якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка
передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Правочин, вчинений
замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.
Враховуючи викладені вимоги ЦК України , положення Статуту позивача, а також встановлені
господарським судом обставини щодо наявності довіреності, суди першої та касаційної інстанції
прийшли до правильного висновку про те, що в.о. голови правління мав повноваження на вчинення від
імені позивача оспорюваного правочину.
Господарськими судами також досліджувалося питання щодо наступного схвалення оспорюваного
договору поруки.
Так, правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє
цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією
особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що
свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють,
створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину. Наступне
схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, який не мав належних
повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (ст. 241 ЦК України ).
Судами встановлено, що загальні збори акціонерів позивача відповідно до протоколу чергових
загальних зборів учасників від 26.04.2012, по десятому питанню порядку денного попередньо схвалили
значні правочини, а саме кредитні договори, угоди та інші значні правочини, загальна сума яких
перевищує 25 % вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності товариства, які можуть
укладатися протягом одного року та уповноважили голову правління на їх підписання від імені
товариства.
Згідно ст. 2 Закону України «Про акціонерні товариства» значним правочином є правочин (крім
правочину з розміщення товариством власних акцій), вчинений акціонерним товариством, якщо ринкова
вартість майна (робіт, послуг), що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості активів
80
Зуєвич Л.Л. ©®
товариства, за даними останньої річної фінансової звітності.
За договором поруки, відповідно до ст. 553 ЦК України , поручитель поручається перед кредитором
боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення
зобов'язання боржником.
Зі змісту наведеної норми випливає, що порука є угодою щодо прийняття перед третьою особою на
себе обов'язку поручитися перед кредитором за виконання боржником свого зобов'язання та нести
відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання боржником за те, що не було
виконане останнім. Отже, порука є способом забезпечення виконання зобов'язання, а не угодою щодо
розпорядження майном, належним поручителю.
Виходячи з наведеного, є вірним висновок суду першої інстанції про те, що застосування до
оспорюваного договору поруки положень ст. 70 Закону України «Про акціонерні товариства», не є
правомірним, оскільки договір поруки, не є значним правочином та не спрямований на
розпорядження майном, яке належить поручителю.
Постанова ВСУ: від 05.10.2016 № 910/29382/14
69.
Згідно з частиною четвертою статті 70 ЗУ «Про акціонерні товариства» вимоги до порядку
вчинення значного правочину, передбачені цією статтею, застосовуються як додаткові до інших вимог
щодо порядку вчинення певних правочинів, передбачених законом або статутом акціонерного
товариства.
Оскільки генеральний директор мав повноваження на укладення договорів і угод від імені цього
товариства (у тому числі оспорюваного договору), але не дотримався додаткових вимог до порядку
вчинення значного правочину, то цей правочин вважається вчиненим ним із перевищенням обсягу
повноважень на здійснення правочину.
Відповідно до статті 241 ЦК правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень,
створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі
наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо
особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне
схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та
81
Зуєвич Л.Л. ©®
обов’язки з моменту вчинення цього правочину.
Із аналізу змісту частини першої статті 241 ЦК випливає, що законодавець не ставить
схвалення правочину в обов’язкову залежність від наявності рішень окремих органів управління
товариства, оскільки підтвердженням такого схвалення закон визначає вчинені на його
виконання дії особи, в інтересах якої його було укладено. Такі дії повинні свідчити про
прийняття правочину до виконання.
Оскільки товариство упродовж тривалого часу вчиняло дії, спрямовані на виконання
оспорюваного договору, зокрема були підписані додаткові угоди і специфікації на поставку
товару, приймався відвантажений товар, здійснювалась часткова оплата його вартості, такий
правочин вважається схваленим.
Отже, сама по собі відсутність у генерального директора товариства повноважень на
укладення від імені товариства спірного договору не створює підстави для визнання цього
договору недійсним, оскільки за фактичними обставинами справи договір не тільки прийнято до
виконання, але і значною мірою виконано.
Постанова ВСУ: від 06.04.2016 № 3-84гс16 ( 922/796/15)
70.
Метою договору доручення є здійснення повіреним прав довірителя, набуття, зміна і припинення
для нього прав та обов’язків шляхом здійснення угод, тому повірений має діяти в тих межах, які
встановлені довірителем відповідно до змісту наданого йому доручення.
Відповідно до частини першої статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з
перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він
представляє, лише у разі подальшого схвалення правочину цією особою. Правочин вважається
схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття
його до виконання.
Вчинення юридичних дій, які чітко не визначені в договорі доручення, навіть якщо вони
спрямовані на досягнення кінцевої мети, задля якої укладено такий договір, і не охоплюються
змістом договору доручення, можуть створювати, змінювати, припиняти цивільні права та
обов’язки довірителя тільки за умови їх схвалення останнім.
82
Зуєвич Л.Л. ©®
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину, серед
іншого, є недодержання в момент його вчинення стороною чи сторонами вимог, які встановлені
зокрема частиною першою статі 203 ЦК України, згідно з якою зміст правочину не може суперечити
ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його
моральним засадам.
У разі вчинення повіреним дій, які не охоплені змістом договору доручення і не схвалені
довірителем, не можна вважати, що правочин, укладений унаслідок таких дій повіреного,
відповідає вимогам закону.
Постанова ВСУ: від 17.02.2016 № 6-1171цс15
71.
Відповідно до частини першої статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона
(повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні
дії.
Згідно зі статтею 1003 ЦК України у договорі доручення або у виданій на підставі договору
довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному.
Повірений зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення (частина перша
статті 1004 ЦК України).
Метою договору доручення є здійснення повіреним прав довірителя, набуття, зміна і припинення
для нього прав та обов'язків шляхом здійснення угод, тому повірений має діяти в тих межах, які
встановлені довірителем відповідно до змісту наданого йому доручення.
Відповідно до частини першої статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з
перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він
представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається
схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його
до виконання.
Таким чином вчинення юридичних дій, які чітко не визначені в договорі доручення, навіть,
якщо вони спрямовані на досягнення кінцевої мети, задля якої укладено такий договір, і не
охоплюються змістом договору доручення, можуть створювати, змінювати, припиняти цивільні
83
Зуєвич Л.Л. ©®
права та обов'язки довірителя тільки за умови їх схвалення останнім.
Виходячи з тексту довіреності, виданої особі, їй надано право подавати необхідні заяви,
отримувати довідки та документи, розписуватися за довірителя, підписувати будь-які угоди та
договори, пов'язані з приватизацією та отриманням на ім'я довірителя державного акта на право
приватної власності на земельну ділянку, підписати договір купівлі-продажу, отримати належні
довірителю гроші, а також виконувати всі інші дії, пов'язані з цією довіреністю.
На підставі цієї довіреності особа подала заяву про зміну цільового призначення земельної
ділянки, а також вчинив дії для отримання державного акта на право приватної власності на земельну
ділянку зі зміненим цільовим призначенням.
Проте наступного схвалення довірителем відповідних дій особи щодо зміни цільового
призначення земельної ділянки не відбулося.
У справі, яка є предметом перегляду, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів
попередніх інстанцій, що з огляду на зміст довіреності особа не була не уповноважена на звернення
до органу місцевого самоврядування із заявою про зміну цільового призначення земельної
ділянки, тому особа при вчиненні таких дій від імені довірителя вийшла за межі виданої йому
довіреності, відтак відчуження земельної ділянки довірителя відбулося помимо його волі.
Оскільки відчуження земельної ділянки відбулось помимо волі власника, то ця земельна ділянка
підлягає поверненню власнику від набувача згідно з положеннями статті 388 ЦК України.
Постанова ВСУ: від 22.04.2015 № 6-209цс14
72.
Відповідно до статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням
повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише
у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі,
якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні
права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
Судом установлено, що між ВАТ та ЗАТ в особі генерального директора, який діє на підставі
статуту, на користь вигодонабувача ВАТ укладено договір добровільного страхування нерухомого
84
Зуєвич Л.Л. ©®
майна, що є предметом спірного договору іпотеки.
Також сторонами було складено акти перевірки наявності, кількості, стану та умов збереження
нерухомого майна, переданого в заставу, які від іпотекодавця було підписано генеральним директором
ЗАТ.
Однак суд не взяв до уваги зазначені обставини, оскільки доказами схвалення правочину не
можуть вважатися ті чи інші дії, вчинені одноособово генеральним директором товариства.
Проте з такими висновками суду також погодитися не можна.
Відповідно до статті 47 Закону України «Про господарські товариства» (у редакції, чинній на
момент виникнення спірних правовідносин) виконавчим органом акціонерного товариства, який
здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом.
Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що
віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства.
Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного
товариства та організовує виконання їх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного
товариства в межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом.
Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи
одноособовим (директор, генеральний директор).
Відповідно до положень статуту ЗАТ генеральний директор є виконавчим органом, який
здійснює керівництво поточною діяльністю товариства і діє від імені товариства без доручення,
зокрема забезпечує виконання рішень, прийнятих загальними зборами або наглядовою радою, укладає
угоди на суму, що не перевищує один відсоток розміру статутного капіталу товариства, та вчиняє інші
дії у межах своєї компетенції.
Ураховуючи наведене, генеральний директор як виконавчий орган товариства в межах своєї
компетенції, визначеної законом і статутом товариства, наділений повноваженнями вчиняти
відповідні дії саме від імені товариства, тому укладення договору страхування заставного майна
на виконання умов договору іпотеки, підписання актів моніторингу цього майна свідчать про
схвалення оспорюваного правочину саме повноважним органом юридичної особи.
За таких обставин висновок Вищого господарського суду України про наявність правових підстав
для визнання договору іпотеки недійсним є передчасним.
85
Зуєвич Л.Л. ©®
Постанова ВСУ: від 19.08.2014 № 3-60гс14 (5010/238/2012-16/12)
73.
Правові наслідки вчинення правочинів з перевищенням повноважень визначено частиною першою
статті 241 ЦК України: правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює,
змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного
схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі якщо особа, яку він
представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Таким чином, із змісту норми
частини першої статті 241 ЦК України випливає, що наступним схваленням правочину законодавець не
вважає винятково прийняття юридичного рішення про схвалення правочину.
Схвалення може відбутися також і в формі мовчазної згоди, і у вигляді певних поведінкових
актів (так званих конклюдентних дій) особи – сторони правочину (наприклад, прийняття оплати
за товар за договором купівлі-продажу).
Таким чином, дії позивача з виконання спірних договорів (передача транспортних засобів,
зняття їх з обліку із наданням усіх необхідних документів та прийняття часткової оплати за
спірними договорами) дають підстави вважати правочин схваленим особою, на користь якої його
було укладено.
Постанова ВСУ: від 19.08.2014 № 3-59гс14
74.
Згідно з частиною 1 статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням
повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у
разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо
особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Тобто наведена норма застосовується, якщо представник має повноваження на вчинення правочину,
але вчиняє його з перевищенням обсягу права на здійснення правочину, який встановлено особою, яку
він представляє, діючи при цьому в межах закону.
Отже, не можна вважати правочин схваленим особою, від імені якої його укладено, якщо дії,
що свідчать про прийняття його до виконання, вчинені особою, котра зловживаючи своїм
службовим становищем, вчинила злочин, що встановлено вироком суду.
86
Зуєвич Л.Л. ©®
Постанова ВСУ: від 26.08.2014 № 3-94гс14 (5028/10/3/2012)
75.
Підставою недійсності правочину, як встановлено частиною 1 статті 215 ЦК України, є зокрема
вчинення правочину особою, яка не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності.
Частинами 1, 3 статті 92 ЦК України передбачено, що юридична особа набуває цивільних прав та
обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її
імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх
повноважень.
Правочин, вчинений представником із перевищенням повноважень, відповідно до положень
частини 1 статті 241 ЦК України створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він
представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається
схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про
прийняття його до виконання.
На виконання умов договору ТОВ-1 передало ТОВ-2 171,01 тонни ячменю на підставі
накладних, а ТОВ-2 прийняло та оплатило частково поставлений товар, що підтверджує
прийняття і виконання сторонами умов договору.
Отже, висновок суду касаційної інстанції про наявність підстав для визнання недійсним
спірного договору є помилковим.
Згідно з приписами статей 526 ЦК України та 193 Господарського кодексу України (далі - ГК
України) суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати
господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за
відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах
звичайно ставляться. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій,
передбачених ГК України, іншими законами або договором.
Пунктом договору передбачено, що у разі односторонньої відмови від поставки товару протягом
строку, зазначеного в договорі, продавець зобов'язується упродовж одного банківського дня з дати,
визначеної в договорі, сплатити покупцю штраф у розмірі 5 % вартості непоставленого товару.
ТОВ-1 у строки, визначені договором товар повністю не поставило, тому зобов'язано нести
87
Зуєвич Л.Л. ©®
відповідальність у вигляді сплати штрафу в розмірі, передбаченому договором.
Постанова ВСУ: від 18.11.2014 № 3-177гс14 (925/893/13)
76. Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент
вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою -- третьою, п'ятою
та шостою статті 203 цього Кодексу . Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом
(нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У
випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо
недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа
заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом
недійсним (оспорюваний правочин).
Виходячи з положень статті 215 ЦК України правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав,
визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Відповідно до частини першої статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та
обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Частиною першою статті 241 ЦК України встановлено, що наступне схвалення правочину особою,
яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення
цього правочину.
Матеріали справи свідчать, що ТОВ-1 прийняло виконання договору шляхом підписання його
представником наявних у матеріалах справи відповідних видаткових накладних.
У матеріалах справи відсутні докази того, що згідно з договором ТОВ-1 не прийняло та не повернуло
ТОВ-2 товар і відсутні будь-які претензії щодо якості, кількості та асортименту поставленого товару.
Крім того, ТОВ-1 приступило до виконання умов спірного Договору та здійснило часткову оплату
товару грошовими коштами, а відтак зазначене свідчить про виконання сторонами умов
Договору.
Враховуючи вищезазначене, суд касаційної інстанції дійшов передчасного висновку, що Договір, який
підписаний директором з перевищенням повноважень, є недійсним, оскільки згідно з матеріалами
справи ТОВ-1 своїми діями схвалило цей Договір, а відтак він є дійсним, що свідчить про неправильне
88
Зуєвич Л.Л. ©®
застосував норми матеріального права судом касаційної інстанції.
Постанова ВСУ: від19.08.2014 № 3-68гс14 (924/905/13)
77.
Ухвалюючи постанову про залишення судових рішень без змін, Вищий господарський суд
України дійшов висновків про те, що за положенням ч. 2 ст. 98 ЦК України для вирішення питань про
відчуження майна товариства на суму, що становить 50 і більше відсотків майна товариства, мали бути
проведені загальні збори товариства та прийнято рішення більшістю не менш як ѕ голосів. Оскільки
цього зроблено не було, майно товариства вибуло із володіння товариства поза його волею за
недійсними договорами і має бути повернуто його власникові.
Проте такий висновок Вищого господарського суду України не узгоджується з положенням ст.
241 ЦК України щодо наслідків укладання угоди особою, не уповноваженою на це, або з
перевищенням повноважень. Настання таких наслідків закон ставить в залежність від того, чи було
схвалено у подальшому угоду особою, від імені якої її укладено.
Отже, при вирішенні спорів про визнання договорів недійсними необхідно дотримуватися
приписів ст. 241 ЦК, тобто з'ясовувати, чи схвалений у подальшому цей договір особою, від імені
якої його укладено.
Постанова ВСУ: від 10.04.2012 № 3-16гс12 (2/261)
Визнання недійсним правочину, який припинив існування
78.
Згідно з ч. 3 ст. 207 ГК (яка кореспондується зі ст. 236 ЦК) виконання господарського зобов'язання,
визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання
рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо
за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається
недійсним і припиняється на майбутнє.
За змістом ст.ст. 651, 653 ЦК зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін,
якщо інше не встановлено договором або законом. У разі розірвання договору зобов'язання сторін
89
Зуєвич Л.Л. ©®
припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з
моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено
договором чи не обумовлено характером його зміни.
Із правової природи зобов'язання вбачається, що фактичне користування майном на підставі
договору оренди в разі визнання його недійсним унеможливлює застосування наслідків наслідки
недійсності правочину відповідно до ст. 216 ЦК, оскільки використання майна - «річ»
безповоротна, і відновити первісне положення сторін практично неможливо. Тому, визнаючи
договір оренди недійсним, необхідно серед іншого встановити обставини, пов'язані з виконанням
договору, та визначити момент, з якого вважаються припиненими зобов'язання за цим договором.
У справі, що розглядається, позовні вимоги прокурора зводяться до визнання недійсним договору
оренди нежитлового приміщення, який сторони розірвали, а майно повернули, тобто зобов'язання за
спірним договором є припиненими.
Ураховуючи встановлені у справі обставини, визнання договору оренди недійсним
є
неможливим, оскільки предмет спору припинив існування.
Викладене свідчить про те, що суди неправильно застосували норми матеріального права та дійшли
помилкового висновку про відсутність підстав для припинення провадження у цій справі.
Згідно з п. 1№ ч. 1 ст. 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, зокрема, якщо
відсутній предмет спору.
Постанова ВСУ: від 23.12.2015 № 3-1143гс15 (918/144/15)
Наявність прострочення на момент підписання договору
79.
Відповідно до ч.ч. 1, 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу,
іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути
спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Отже, чинним законодавством визначено, що договір (окрема його частина) може бути визнаний
недійсним лише з підстав, передбачених законом.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в
90
Зуєвич Л.Л. ©®
укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього
Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та
справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови,
які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).
Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли
до його укладення (ч. 3 ст. 631 ЦК України).
Судом також встановлено, що при укладенні договору позивач не заперечував проти його умов,
протокол розбіжностей сторонами не складався, зазначений пункт договору відповідає вимогам
закону, оскільки чітко передбачає настання відповідних правових наслідків, що обумовлені ним.
Разом із цим, слід зазначити, що наявність прострочення на момент підписання договору не
може бути підставою для визнання недійсною окремої його частини, оскільки ототожнення
позивачем правових підстав недійсності правочину з підставами звільнення від відповідальності за
порушення зобов'язань, що виникли з такого правочину, є помилковими в зв'язку з тим, що такі
підстави різні за своєю правовою природою та характером правовідносин.
Постанова ВСУ: від 11.04.2011 № 3-24гс11 (11/81)
Договір на надання житлово-комунальних послуг
80.
Закон України «Про житлово-комунальні послуги» (далі - Закон № 1875 - IV від 24 червня 2004
року) визначає основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання
та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а
також їхні права та обов'язки.
Аналіз цього Закону дає підстави для висновку, що він належить до нормативного акта спеціальної
дії, який регулює відносини, що виникають між виробниками, виконавцями, споживачами у процесі
створення, надання та споживання житлово-комунальних послуг.
Разом з тим ст. 4 Закону № 1875-ІV від 24 червня 2004 року передбачає, що законодавство України
у сфері житлово-комунальних послуг, крім цього Закону, базується на Конституції України і складається
91
Зуєвич Л.Л. ©®
з нормативно-правових актів у галузі цивільного, житлового законодавства та інших нормативноправових актів, що регулюють відносини у сфері житлово-комунальних послуг.
Ч. 1 ст. 19 Закону № 1875 - IV від 24 червня 2004 року передбачено, що відносини між
учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на
договірних засадах.
Статті 20, 21 цього Закону визначають обов'язки споживача та виконавця житлово-комунальних
послуг.
Пунктом 1 ч. 3 ст. 20 Закону № 1875 - IV від 24 червня 2004 року передбачений обов'язок
споживача укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем
на основі типового договору. Цей обов'язок відповідає зустрічному обов'язку виконавця, визначеному
п. 3 ч. 2 ст. 21 цього Закону, підготувати та укласти зі споживачем договір на надання житловокомунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання згідно з
типовим договором.
Форма та зміст (умови) типового договору затверджені постановою Кабінету Міністрів
України від 20 травня 2009 року № 529 «Про затвердження типового договору про надання послуг
з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій» (далі - постанова № 529).
З аналізу змісту ч. 3 ст. 6, ч. 1 ст. 630 ЦК України, ст. ст. 19 - 21 Закону № 1875 - IV від 24 червня
2004 року, постанови № 529 убачається, що умови типового договору, що набули юридично
обов'язкового значення в силу актів цивільного законодавства, є обов'язковими для сторін
договору, які не мають права відступити від їх положень і врегулювати свої відносини на власний
розсуд.
Постанова ВСУ: від 10.10.2012 № 6-110цс12
Визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача
81.
Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання
недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.
Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18
92
Зуєвич Л.Л. ©®
Закону України «Про захист прав споживачів». Умови договору є несправедливими, якщо
всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та
обов'язків на шкоду споживачу.
Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями
ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».
У справі, яка переглядається, суди встановили, що умови спірного договору фінансового лізингу є
несправедливими відносно споживача, оскільки всупереч принципу добросовісності наслідком
договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу, зокрема умови
договору, якими встановлено, що: у разі збільшення вартості предмета лізингу до моменту повної
сплати авансового платежу лізингоодержувачем останній повинен одноразово сплатити різницю такої
вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем з метою відповідності відсоткового
розміру авансового платежу, визначеного в додатку 1 до цього договору, фактичній вартості предмета
лізингу на момент його купівлі в продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію
та оформлення договору до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення
вартості предмета лізингу на момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію та
оформлення договору поверненню не підлягає; у випадку виникнення податкових та прирівняних до
них платежів лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач
зобов'язаний прийняти такі зміни; у випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів
лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний
прийняти такі зміни; розмір лізингової плати може індексуватися та змінюватися залежно від зміни
законодавства, розміру податків і прирівняних до них платежів, зміни ситуації на грошовому ринку, що
впливає на вартість предмета лізингу; у разі відмови лізингоодержувача від підписання додаткової
угоди про коригування розміру платежів та вартості предмета лізингу лізингодавець має право в
односторонньому порядку розірвати договір, вимагати повернення предмета лізингу, а вже сплачені
споживачем платежі не повертаються; дострокове погашення може відбуватися не раніше ніж через 12
календарних місяців після підписання акта приймання-передачі предмета лізингу між лізингодавцем та
лізингоодержувачем. За дострокову сплату лізингових платежів у термін, визначений пунктом 4.4.1
цього договору, лізингоодержувач сплачує штраф за дострокове погашення в розмірі 10 % від суми
дострокового погашення.
93
Зуєвич Л.Л. ©®
Отже, висновок судів про наявність правових підстав для визнання договору фінансового лізингу
недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України та Закону України «Про захист прав споживачів»
відповідає зазначеним нормам матеріального права.
Постанова ВСУ: від 11.05.2016 № 6-65цс16
82.
Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У
цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями
ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом № 723/97-ВР.
Стаття 18 Закону № 1023-XII містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов)
недійсною.
Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання несправедливим окремого положення
договору, включаючи ціну договору, може бути визнано недійсним або змінено таке положення, а не
сам договір.
У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень
договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний
недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону № 1023-XII).
Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього
Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком
є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.
Аналізуючи цю норму, можна зробити висновок, що умови договору кваліфікуються як
несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують
принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України);
по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків
сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.
94
Зуєвич Л.Л. ©®
Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII є, зокрема, умови
договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника)
або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем
(виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання
споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника);
встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним
розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на
оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без
встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця,
виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2–4) права в
односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не
зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або
надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві
права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент
укладення договору (пункт 13).
За змістом частини п’ятої статті 11 Закону № 1023-XII до договорів зі споживачами про надання
споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах,
зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім
відсоткової ставки.
Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору
фінансового лізингу, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове
його погашення.
Постанова ВСУ: від 08.06.2016 № 6-330цс16, 11.05.2016 № 6-3020цс15
83.
Дослідивши умови договору фінансового лізингу, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку
про те, що оспорюваний договір містить несправедливі умови, визначені частиною третьою статті
18 Закону № 1023-ХІІ, а саме: встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання
послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю
95
Зуєвич Л.Л. ©®
(виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови
споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної
компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним
договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір зі споживачем на
власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; надання продавцю (виконавцю, виробнику)
права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи
продавця (виконавця, виробника); установлення обов’язкових для споживача умов, з якими він не мав
реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю,
виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі
збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору.
Отже, у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, визнаючи умови договору фінансового
лізингу несправедливими, а договір недійсним та стягуючи з лізингодавця на користь
лізингоодержувача сплачену суму адміністративного платежу, ухвалив законне й обґрунтоване
рішення, правильно застосувавши положення Закону № 1023-XII та статей 203, 215 ЦК України.
Апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, вищенаведеного не врахував та
дійшов помилкового висновку про те, що місцевий суд не встановив усіх обставин, які свідчать про
несправедливість умов договору (порушують принцип добросовісності; призводять до істотного
дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; завдають шкоди споживачеві) відповідно до
положень статті 18 Закону № 1023-XII.
Постанова ВСУ: від 08.06.2016 № 6-330цс16
Договори щодо об'єктів самочинного будівництва
84.
Установивши, що приміщення для охорони на автостоянці збудовано як об'єкт нерухомості за
відсутності дозвільної документації та відповідної згоди міської ради на його розміщення як окремого
об'єкта нерухомого майна, оскільки усі рішення та дозволи виконкому міськради стосувалися
автомобільної стоянки на 10 автомобілів, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірний
об'єкт є самочинним будівництвом, його не може бути визнано капітальною спорудою, на яку
96
Зуєвич Л.Л. ©®
видається окреме свідоцтво про право власності, а тому недійсними є і правочини щодо
відчуження цього об'єкта.
Постанова ВСУ: від 03.06.2015 № 3-202гс15
Договір державного замовлення
85.
Особливості укладання господарських договорів за державним замовленням урегульовано
статтею 183 Господарського кодексу України. Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті
договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб'єктами
господарювання - виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що
уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких визначаються
господарські зобов'язання сторін та регулюються відносини замовника з виконавцем щодо виконання
державного замовлення.
При вирішенні справи господарськими судами встановлено, що між Національною
радіокомпанією України (виконавцем) та Дирекцією (замовником) було укладено договір, за умовами
якого з метою висвітлення роботи Верховної Ради України відповідно до Закону України «Про
порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в
Україні засобами масової інформації» (далі - Закон № 539/97-ВР), постанови Верховної Ради
України від 23 листопада 2007 року № 3-VI «Про порядок висвітлення роботи Верховної Ради України
шостого скликання» (далі - Постанова № 3-VI) виконавець узяв на себе зобов'язання забезпечити на
Першому загальнонаціональному каналі Національної радіокомпанії України у повному обсязі пряму
трансляцію:
- пленарних засідань Верховної Ради України, парламентських слухань у прямому ефірі на
Першому загальнонаціональному каналі Національної радіокомпанії України;
- організацію і пряму трансляцію щотижневих 45-хвилинних тематичних передач за рівної участі
в них представників депутатських фракцій.
Замовник зобов'язався прийняти та оплатити вартість послуг, наданих виконавцем державних
послуг.
97
Зуєвич Л.Л. ©®
За змістом Закону України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних
державних потреб» (далі - Закон № 493/95-ВР), а також затвердженого на підставі цього Закону
постановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 року № 266 Порядку формування та
розміщення державних замовлень на поставку продукції для державних потреб і контролю за їх
виконанням (далі - Порядок), державним замовником є суб'єкт, на якого покладається
розміщення державного замовлення.
Частиною першою статті 1 Закону № 493/95-ВР державне замовлення визначено як засіб
державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та
обсягів товарів, робіт і послуг, необхідних для забезпечення пріоритетних державних потреб,
розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших
суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності.
Відповідно до пункту 7 Порядку розміщення державного замовлення на поставку продукції
оформляється державним контрактом, який укладається між державним замовником і виконавцем
державного замовлення.
Таким чином, розміщення державного замовлення - це укладання державного контракту
(договору) державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення.
Особливості відносин, що виникають, зокрема, у зв'язку з формуванням і розміщенням
державного замовлення на висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого
самоврядування засобами масової інформації, відповідно до частини четвертої статті 1 Закону №
493/95-ВР, регулюються окремими актами законодавства України.
За змістом статей 1, 191 Закону № 539/97-ВР розміщення державного замовлення на висвітлення
діяльності Верховної Ради України, тобто одержання, збирання, створення, поширення, використання і
зберігання інформації про її діяльність, задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб
про роботу Верховної Ради України забезпечується Національною радою України з питань
телебачення і радіомовлення на каналах Національної телекомпанії України, Національної
радіокомпанії України та інших телерадіоорганізацій України та оформляється постановами Верховної
Ради України.
Тобто Закон № 539/97-ВР встановлює спеціальний порядок розміщення державного замовлення
на висвітлення діяльності Верховної Ради України.
98
Зуєвич Л.Л. ©®
Відповідно до частини першої статті 9 Закону № 539/97-ВР порядок і форми обов'язкового
висвітлення діяльності Верховної Ради України аудіовізуальними засобами масової інформації
(виконання державного замовлення) визначаються окремою Постановою Верховної Ради України на
весь період повноважень Верховної Ради України чергового скликання.
Такий порядок було встановлено, зокрема, пунктами 1, 2, 3, 4, Постанови № 3-VI, у тому числі
Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення, Державному комітету телебачення і
радіомовлення України доручено в порядку обов'язкового висвітлення діяльності Верховної Ради
України та в межах коштів, передбачених відповідними законами України про Державний бюджет
України (за кодом 1700000), забезпечити розміщення державного замовлення на висвітлення
діяльності Верховної Ради України, а також визначено обсяги трансляції діяльності Верховної Ради
України Національною телекомпанією України та Національною радіокомпанією України.
Таким чином, у статтях 1, 191 Закону № 539/97-ВР та пункті 1 Постанови № 3-VI визначено
перелік суб'єктів, уповноважених забезпечити розміщення державного замовлення на
висвітлення роботи вищих органів державної влади, до яких Дирекція не належить.
За таких обставин Вищий господарський суд України, залишаючи без змін постанову Київського
апеляційного господарського суду, дійшов правильного висновку про те, що договір, укладений між
Національною радіокомпанією України та Дирекцією, є недійсним з підстав, визначених
частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України, як такий, що за змістом суперечить
вищезазначеним актам цивільного законодавства.
Постанова ВСУ: від 20.08.2013 № 3-16гс13 (4/525-18/375-2012)
Договір пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста
86.
Відповідно до пункту 5 статті 22 Закону України “Про столицю України місто-герой Київ” від 15
січня 1999 року № 401-ХІV (далі Закон № 401-ХІV) Київська міська рада та Київська міська державна
адміністрація в межах своєї компетенції, встановленої законами України, мають право залучати кошти
інвесторів (забудовників) у порядку пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної
інфраструктури міста за нормативами, затвердженими Київською міською радою, з метою поліпшення
99
Зуєвич Л.Л. ©®
фінансового забезпечення комплексної забудови міста.
Згідно зі статтею 27 Закону України “Про планування та забудову територій” від 20 грудня 2000
року № 1699-ІІІ (далі Закон № 1699-ІІІ) фізичні та юридичні особи, які отримали дозвіл на будівництво
об'єкта містобудування, або юридичні особи, які отримали рішення сільської, селищної, міської ради
чи уповноваженого на те виконавчого органу про погодження місця розташування об'єкта, мають
право на одержання вихідних даних на проектування цього об'єкта та здійснення проектновишукувальних робіт. Вихідними даними можуть визначатися також вимоги до пайової участі
замовників на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів.
Граничний розмір коштів на розвиток відповідної інфраструктури та порядок його визначення
встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Рішенням Київради № 271/431, чинним на дату укладення договору пайової участі, встановлено,
що пайовий внесок сплачує юридична (фізична) особа або уповноважена нею особа.
Вказані законодавчі акти, чинні на час виникнення спору, є спеціальними і регулюють
правовідносини щодо укладення договорів пайової участі (внесків) інвесторів (забудовників) у
створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва, тому касаційний суд
правильно визнав, що господарські суди до спірних правовідносин безпідставно застосували статті 175
та 177 ГК.
Необґрунтованим є надання судами зворотної дії у часі Закону України “Про запобігання
впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва” від
25 грудня 2008 року № 800-VІ (далі Закон № 800-VІ), згідно з розділом III “Прикінцеві та
перехідні положення” якого пункт 5 статті 22 Закону № 401-ХІV утратив чинність, а до статті 27
Закону № 1699-ІІІ внесено зміни відносно відрахування пайових внесків замовником після
прийняття об'єкта в експлуатацію, оскільки Рішенням від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі за
конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення
частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших
нормативно-правових актів) Конституційний Суд України роз'яснив, що дію нормативно-правового
акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і
припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший
нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. А положення частини першої
100
Зуєвич Л.Л. ©®
статті 58 Конституції України (про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної
дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи) треба
розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).
Сам Закон № 800-VІ набрав чинності 14 січня 2009 року, після укладення спірного договору
пайової участі. Цим законом не передбачено надання зворотної сили в часі відносно юридичних
осіб.
Висновок касаційного суду про відповідність спірного договору вимогам законодавства,
зобов'язання якого мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог
закону, є обґрунтованим і законним, а обставини, що стали підставою для перегляду справи, не
підтвердилися.
Постанова ВСУ: від 20.06.2011 № 3-57гс11 (17/241)
Договір дарування
87.
Відповідно до статті 243 ЦК УРСР (чинної на час виникнення спірних правовідносин) за
договором дарування одна сторона передає другій стороні майно у власність і він вважається
укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
Судом установлено, що позивачка ніколи не передавала спірну квартиру позивачці, а весь
час сама продовжувала в ній проживати, іншого житла не має.
Проте належної правової оцінки цим обставинам суд не дав.
Крім того, судами не встановлено обставини, а обдарованою за спірним договором не
наведено жодних мотивів передачі їй у дар квартири ОСОБА_2, з якою вона навіть не була
знайома.
Оскільки головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність
внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним
фактом, що підлягав установленню судами є дійсна спрямованість волі сторін на укладення
договору дарування та з’ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати
іншу угоду та яку саме.
101
Зуєвич Л.Л. ©®
Згідно зі статтею 243 ЦК УРСР договір дарування є безоплатним. Встановлення будь-якого
взаємного обов’язку обдарованого позбавляє дарування ознаки безоплатності, а отже, перетворює
в будь-який інший оплатний договір.
Постанова ВСУ: від 21.12.2016 № 6-167цс16
88.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає
або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно
(дарунок) у власність.
Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо
сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію
майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача
власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним
повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових
доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних
обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими
обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній
допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного
нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та
продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Отже, наявність чи відсутність помилки – неправильного сприйняття позивачем фактичних
обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору
дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання
сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й
за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді
й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної
передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником
102
Зуєвич Л.Л. ©®
обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення
договору дарування.
Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717
ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Постанова ВСУ: від 27.04.2016 № 6-372цс16, 16.03.2016 № 6-93цс16
89.
Згідно із ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і
відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий
правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи
правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність
або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має
істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України).
З роз'яснень, які викладені в п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада
2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними»,
убачається, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної
домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини,
є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент
вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна
довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок
власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є
підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або
зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у
власність.
Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо
сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні
умови.
103
Зуєвич Л.Л. ©®
Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію
майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача
власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Постанова ВСУ: від18.06.2014 № 6-69цс14, 19.03.2014 № 6-9цс14
90.
У справі, рішення в якій переглядається, касаційний суд, відмовляючи у відкритті касаційного
провадження, не звернув уваги на те, що всупереч вимогам ч. 1 ст. 229 ЦК України рішення
апеляційного суду не містить переконливих висновків про наявність чи відсутність помилки неправильного сприйняття позивачкою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її
волевиявлення та залишив поза увагою висновки суду першої інстанції, що ґрунтувались на
встановленому факті відсутності волевиявлення особи під час укладення нею договору про
безоплатну передачу у власність відповідача будинку, який є її єдиним житлом, та двох земельних
ділянок.
Позивачка як особа похилого віку, яка за станом здоров'я потребує стороннього догляду та
матеріальної допомоги, погоджувалась на передачу нерухомого майна у власність лише за умови
довічного утримання й, укладаючи спірні договори, помилялась щодо правової природи правочину,
прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між нею та відповідачем.
Постанова ВСУ: від18.06.2014 № 6-69цс14
91.
У справі, рішення в якій переглядається, касаційний суд залишив поза увагою висновки суду
апеляційної інстанції, що ґрунтувалися на встановленому факті відсутності волевиявлення
особи під час укладення ним договору на безоплатну передачу у власність відповідача квартири,
яка є його єдиним житлом.
Позивач як особа похилого віку, яка за станом здоров'я потребує стороннього догляду та
матеріальної допомоги, погоджувався на передачу нерухомого майна у власність особи лише за умови
довічного утримання й, укладаючи спірний договір, помилявся щодо правової природи правочину,
прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між ним і відповідачем.
Отже, суд касаційної інстанції у справі, рішення в якій переглядається, безпідставно не застосував
104
Зуєвич Л.Л. ©®
до спірних правовідносин положення статей 203, 229 ЦК України та у зв'язку із цим постановив
незаконну ухвалу.
Постанова ВСУ: від 19.03.2014 № 6-9цс14
92.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає
або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно
(дарунок) у власність.
Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним,
якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх
його істотних умов.
Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будьяку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою
метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної
винагороди.
Постанова ВСУ: від 03.02.2016 № 6-1364цс15
93.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути
вільним і відповідати його внутрішній волі.
За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під
впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом
недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає
або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно
(дарунок) у власність.
За змістом зазначених норм матеріального права при укладенні договору дарування волевиявлення
дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих
обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного.
Разом з тим правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на
105
Зуєвич Л.Л. ©®
вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює
свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому
волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.
Стаття 233 ЦК України не передбачає обмежень чи заборон її застосування до окремих
правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування.
Постанова ВСУ: від 06.04.2016 № 6-551цс16
94.
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона
(дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному)
безоплатно майно (дарунок) у власність.
За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом
тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним
незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 23 постанови від 06 листопада 2009 року
"Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", правочин може
бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом
тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася.
Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть
годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або
зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий
правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин,
має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на
таких умовах.
Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних
умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це
зробити через тяжкі обставини.
Статтею 233 ЦК України не передбачено обмежень чи заборон її застосування до окремих
правовідносин чи договору дарування зокрема.
106
Зуєвич Л.Л. ©®
Ураховуючи викладене, висновок суду касаційної інстанції про те, що договір дарування не
може бути визнано недійсним на підставі статті 233 ЦК України є необґрунтованим і не
узгоджується з нормами чинного цивільного законодавства України.
Постанова ВСУ: від 19.03.2014 № 6-2цс14
Договір купівлі-продажу майнових прав
95.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 та відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних
вимог ОСОБА_5, суд першої інстанції, з вимогами якого погодилися суди апеляційної й касаційної
інстанцій, виходив з того, що оспорюваний ОСОБА_5 договір купівлі-продажу майнових прав
відповідає вимогам чинного законодавства, а остання не була стороною оскаржуваного договору і на
момент його укладення її права не порушувались; сплативши повну вартість об’єкта нерухомості,
ОСОБА_3 набув майнові права на спірну квартиру, тому Консорціум не мав права без його згоди
розпоряджатися майновими правами на цю квартиру, в тому числі передавати її в майбутньому на
користь відповідачів.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його
порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить
загальним засадам цивільного законодавства.
Отже, указана норма встановлює об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи
цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити
(реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає
невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для
звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
У справі, яка переглядається, звертаючись до суду з позовом за захистом своїх порушених прав,
позивач посилався на те, що спірними додатковими угодами до договору купівлі-продажу, укладеного
між відповідачами, було порушено його права як власника майнових прав, який оплатив будівництво
квартири в повному обсязі. При цьому позивач просив визнати зазначені додаткові угоди до договору
107
Зуєвич Л.Л. ©®
купівлі-продажу недійсними та скасувати свідоцтво про право власності на квартиру.
Разом з тим особа, права якої порушені, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом
захисту свого права. Під способами захисту суб’єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом
матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення
(визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК
України.
Згідно з пунктом 1 частини другої цієї статті одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів
є визнання права, що рівною мірою означає як наявність права, так і його відсутність або й відсутність
обов’язків.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або
законом (частина друга статті 16 ЦК України).
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною
(сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього
Кодексу (частина перша статті 215 ЦК України).
За змістом статей 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та
застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою
заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
На підставі статті 190 ЦК України майном вважається не лише окрема річ чи сукупність речей, а
також майнові права та обов’язки. Майнові права є неспоживною річчю і визнаються речовими правами.
Майнові права на нерухомість, що є об’єктом будівництва (інвестування), не вважаються речовими
правами на чуже майно, тому що об’єктом цих прав є не чуже майно, а також не вважаються правом
власності.
Отже, майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною
майна як об’єкта цивільних прав. Майнове право – це обмежене речове право, за яким власник
цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує
правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право
на відповідне майно в майбутньому.
Таким чином, майнове право, яке є предметом договору купівлі-продажу, – це обумовлене
108
Зуєвич Л.Л. ©®
право набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною
умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й
достатні для набуття речового права.
Аналогічні висновки Верховного Суду України викладені у наданих для порівняння постановах від
4 листопада 2015 року (№ 6-1920цс15) та 30 березня 2016 року (№ 6-265цс16).
У справі, яка переглядається, суди, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_4,
ОСОБА_1 та ОСОБА_5, не встановили наявності порушень прав і законних інтересів позивача з
боку зазначених відповідачів, а також не вирішили питання про можливість відновлення
порушеного права ОСОБА_3 шляхом визнання спірних додаткових угод недійсними, оскільки
реституція є правовим наслідком недійсності правочину і способом захисту цивільних прав, який
застосовується до відносин зобов’язального характеру.
Постанова ВСУ: від 07.12.2016 № 6-1111цс16
Договір купівлі-продажу цінних паперів
96.
Позивач послався на те, що внаслідок укладення між відповідачами оспорюваних договорів купівліпродажу цінних паперів, які не відповідають вимогам закону, порушено права позивача як власника
облігацій з огляду на те, що невиконання відповідачем своїх зобов’язань за цінними паперами,
визначених Проспектом емісії, і спрямування ТОВ (відповідач-1) залучених від розміщення облігацій
коштів не на цілі, визначені в Проспекті емісії, унеможливило будівництво житлового комплексу, а отже
– і отримання позивачем як інституційним інвестором права власності на визначену кількість метрів
площі новобудови, що було засобом отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових
активів.
Відповідно до положень статті 16 ЦК визнання правочину недійсним є одним із передбачених
законом способів захисту цивільних прав та інтересів, а загальні вимоги щодо недійсності правочину
передбачено статтею 215 ЦК.
Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання
в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою –
109
Зуєвич Л.Л. ©®
третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлено законом (нікчемний правочин). У
цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована
особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом, такий правочин може бути визнано
судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК).
Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної
умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК імперативно не визнає недійсним,
допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку на вимогу однієї зі сторін або іншої
заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених
законодавством підстав недійсності правочину в порядку, передбаченому процесуальним законом. При
цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у
силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК вважається правомірним, якщо не буде
визнаний судом недійсним.
Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину
підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної
особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору
вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не
лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було
порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право
порушено, у чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб
захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
У справі, яка розглядається, судом апеляційної інстанції при вирішенні спору встановлено, що
оспорювані договори укладено Банком, у процесі здійснення професійної діяльності на ринку цінних
паперів з метою перепродажу цінних паперів, які пропонувалися до відкритого (публічного)
розміщення, а першими та наступними власниками таких облігацій можуть бути будь-які юридичні
та/або фізичні особи, що узгоджується з Проспектом емісії та не суперечить Положенню № 322, яким
визначено порядок здійснення емісії облігацій підприємств та їх обіг. При цьому при укладенні
оспорюваних договорів сторони досягли згоди щодо всіх істотних умов, які визначено законом для
110
Зуєвич Л.Л. ©®
договорів купівлі-продажу цінних паперів; ці договори підписано уповноваженими особами та повністю
виконано обома сторонами.
За змістом частини сьомої статті 7 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», статті
334 ЦК та статті 5 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного
обігу цінних паперів в Україні» (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) обіг облігацій
дозволяється після реєстрації звіту про результати розміщення облігацій та видачі свідоцтва про
реєстрацію випуску облігацій, а право власності на цінні папери, випущені в бездокументарній формі,
переходить до нового власника з моменту зарахування цінних паперів на рахунок власника у зберігача.
Судом установлено, що право власності на облігації, які були придбані ТОВ за оспорюваними
договорами, виникло після отримання відповідних свідоцтв про реєстрацію випуску облігацій
відповідної серії, тобто на момент перерахування облігацій на рахунок ТОВ, як покупця, облігації вже
були в обігу. Разом із тим матеріали справи не містять доказів встановлення НКЦПФР порушень
законодавства щодо обігу цінних паперів при укладенні оспорюваних договорів.
Також судами установлено, що після вчинення оспорюваних правочинів цінні папери вільно
оберталися на фондовому ринку, їх придбавали потенційні інвестори, ТОВ вільно відчужувало облігації
як позивачу, так і іншим особам, отримувало кошти від їх продажу, а отже мало можливість направляти
ці ресурси на фінансування будівництва, про що свідчить регулярна інформація про облігації емітента та
звіт про хід будівництва, розміщені на веб-сайті «Відомості НКЦПФР».
За змістом положень статті 7 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» виконання
зобов’язань емітента за цільовими облігаціями здійснюється шляхом передачі товарів та/або надання
послуг відповідно до вимог, установлених проспектом емісії, і перехід права власності на облігації до
іншої особи не звільняє емітента від виконання зобов’язань, що підтверджуються облігацією.
Судом апеляційної інстанції установлено, що емітент ТОВ не виконав своїх зобов’язань,
підтверджених облігаціями та передбачених Проспектом емісії, перед власниками цінних паперів.
Отже, оцінюючи обставини стосовно доводів позивача щодо порушення його прав як власника
цінних паперів емітента, а також кредитора в межах справи про банкрутство ТОВ, суд апеляційної
інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що порушення прав та охоронюваних законом
інтересів позивача (як інвестора, як власника облігацій, як позикодавця) відбулося не внаслідок
укладення між відповідачами оспорюваних договорів купівлі-продажу, а у зв’язку з невиконання
111
Зуєвич Л.Л. ©®
ТОВ власних зобов’язань за цінними паперами, однак зазначені обставини не є підставою для
визнання правочинів недійсними.
Інших обставин, які б стали підставою для визнання оспорюваних договорів недійсними, суд при
вирішенні цієї справи не встановив.
Натомість суд касаційної інстанції не спростував зазначених висновків суду апеляційної інстанції,
залишив поза увагою той факт, що судом першої інстанції в рішенні не зазначено такий обов’язковий
для оцінки компонент, як з’ясування таких питань: чи є цивільний інтерес третьої особи
(позивача) порушеним фактом вчинення оспорюваних правочинів, у чому відповідне порушення
полягає, чи є сам факт визнання судом відповідних договорів недійсними тим правовим засобом,
що ефективно захистить цивільний інтерес третьої особи, – а тому, дійшов помилкового висновку
щодо правомірності позовних вимог.
Постанова ВСУ: від 30.11.2016 № 3-1125гс16 (910/31110/15)
Договір купівлі-продажу нерухомого майна
97.
Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України (далі – ЦК України), іншим
актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а
недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для
визнання недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК
України).
Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його
недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину
недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна
із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом,
такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим
наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як
належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв’язку із
вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним.
112
Зуєвич Л.Л. ©®
При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України
наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами
правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).
З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК
України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що
загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов’язковий елемент конкретного
суб’єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб’єктивного права та
виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності
цивільних прав або майна в інших осіб.
Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов’язковості судових рішень, який з
огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення
позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову
допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити
чи зробити неможливим виконання рішення суду.
Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа,
заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з
боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо
воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у
подальшому виконанні такого рішення.
З урахуванням особливостей мети забезпечення позову заява про забезпечення позову
розглядається судом у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається
заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Така ухвала суду виконується
негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Крім того, навіть оскарження ухвали
про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи
(стаття 153 ЦПК України).
Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача
або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і
задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду, вони
діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття
113
Зуєвич Л.Л. ©®
154 ЦПК України). Тому той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані
у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну
реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для
висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно
розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно
відповідачу було відомо.
З огляду на зазначене та встановлені судами в справі, яка переглядається, обставини і факти,
помилковим є висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що нежитлове приміщення
(стоматологічний кабінет) загальною площею 48,3 кв. м, що знаходиться за АДРЕСА_1, станом на час
укладення оспорюваного договору під забороною на відчуження фактично не перебувало, а права
ОСОБА_1 укладенням цього договору не порушені.
Постанова ВСУ: від 18.01.2017 № 6-2552цс16
98.
Норма ст. 177 СК України, ст. 16 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 12 Закону
України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», яка передбачає
необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками
договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямована на захист майнових прав дітей, відтак
підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом
його батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на
укладення такого договору, а порушення в результаті його укладення майнових прав дитини.
Постанова ВСУ: від 11.05.2016 № 6-806цс16
99.
Згідно із частиною першою статті 74 Сімейного кодексу України, якщо жінка та чоловік
проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі,
майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності,
якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Відповідно до частини п’ятої статті 11 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) цивільні
права та обов’язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного
114
Зуєвич Л.Л. ©®
законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях
335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших, не заборонених
законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК
України про визнання права власності не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності,
набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в
позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право
власності.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди
апеляційної та касаційної інстанцій, рішенням від 23 березня 2015 року установив факт проживання
позивачки та відповідача однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 1 січня 2004 року до жовтня
2010 року та визнав спірну квартиру їхньою спільною сумісною власністю й у порядку поділу
спільного сумісного майна визнав за ними право власності по S_1 частині цієї квартири; право спільної
сумісної власності позивачки та відповідача на зазначену квартиру припинив.
Тобто на момент укладення спірного договору купівлі-продажу (16 жовтня 2014 року) єдиним
власником нерухомого майна (квартири), що є предметом цього договору, був відповідач, тому для
вчинення цього правочину не потребувалося згоди позивачки.
Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору,
укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.
Укладення одним з подружжя договору про розпорядження спільним майном без згоди
другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому
разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя
особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи
за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної
сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з
подружжя.
Судами встановлено, що на час укладення договору купівлі-продажу – 16 жовтня 2014 року
покупець не знав і не міг знати про те, що спірне нерухоме майно (предмет цього договору) належить
на праві спільної сумісної власності відповідачу та позивачці і що остання не давала відповідачу згоди
на укладення цього договору, за таких обставин правових підстав, передбачених частиною першою
115
Зуєвич Л.Л. ©®
статті 74 та частиною другою статті 65 СК України, для задоволення позовних вимог про визнання
недійсним договору купівлі-продажу немає.
Постанова ВСУ: від 07.09.2016 № 6-727цс16
Договір купівлі-продажу державного майна
100.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому
Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його
моральним засадам.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною
(сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину
прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його
дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним
(оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК України).
Відповідно до ст. ст. 655, 656 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона
(продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві),
а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову
суму. До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору
купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про
купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не
випливає з їхньої суті. Особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть
встановлюватися законом.
За змістом положень ст. ст. 317, 326 ЦК України власникові належать права володіння,
користування та розпоряджання своїм майном. Від імені та в інтересах держави Україна право
власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній
власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може
здійснюватися іншими суб'єктами.
Статтею 75 ГК України визначено особливості господарської діяльності державних комерційних
116
Зуєвич Л.Л. ©®
підприємств, згідно з якими відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів,
державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери
управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено
законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне
комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим
Кодексом та іншими законами. Відчуження нерухомого майна здійснюється за умови додаткового
погодження в установленому порядку з ФДМУ. Інші особливості господарської та соціальної
діяльності державних комерційних підприємств визначаються законом.
На час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу порядок відчуження державного
майна визначався Законом України «Про управління об'єктами державної власності» та Порядком
відчуження об'єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6
червня 2007 року № 803 (далі - Порядок),.
За змістом ст. ст. 1, 3, 5, 7 зазначеного Закону управління об'єктами державної власності - це
здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами,
визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів,
пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством
України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.
Об'єктами управління державної власності є, зокрема, майно, яке передане державним
комерційним підприємствам, установам та організаціям; майно, яке передане державним
господарським об'єднанням; державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не
увійшло до їх статутних капіталів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій.
Кабінет Міністрів України є суб'єктом управління, що визначає об'єкти управління державної
власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об'єкти управління державної
власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління, визначеним
цим Законом. Здійснюючи управління об'єктами державної власності, Кабінет Міністрів України,
зокрема, визначає порядок відчуження та списання об'єктів державної власності. ФДМУ відповідно до
законодавства щодо нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного державного майна дає
дозвіл (погодження) на відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством.
Порядком встановлено, що відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом
117
Зуєвич Л.Л. ©®
господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу
(далі - згода) відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його
функції у межах, визначених законодавчими актами (далі - суб'єкт управління).
Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна приймається суб'єктами
управління лише за погодженням з ФДМУ.
Відчуження майна, що перебуває на балансі суб'єкта управління, здійснюється за рішенням
такого суб'єкта, крім нерухомого майна відчуження якого здійснюється лише за погодженням з
ФДМУ.
Рішення про надання згоди на відчуження майна приймається відповідним суб'єктом управління
у формі розпорядчого акта, а про відмову в наданні такої згоди - у формі листа. Рішення про
погодження чи відмову в погодженні відчуження майна надається ФДМУ у формі листа.
У разі надання згоди та/або погодження на відчуження майна суб'єкти управління та ФДМУ
можуть визначати спосіб та умови проведення продажу.
Встановивши, що відчуження спірного майна відбулося без отримання відповідної згоди
органу управління майном - Міністерства оборони України, та за відсутності погодження з
ФДМУ, як це передбачено ст. 75 ГК України, Законом України «Про управління об'єктами
державної власності» та Порядком, суди у справі, що розглядається, неправильно застосували
норми матеріального права.
Ураховуючи викладене, відчуження спірного нерухомого майна, що є об'єктом державної
власності, відбулося з порушенням вимог законодавства, чинного на час укладення оспорюваного
правочину, зокрема без згоди та/або погодження органу управління майном (Міністерства оборони
України) та ФДМУ, за відсутності у представника концерну необхідного обсягу дієздатності на
укладення цього правочину.
Постанова ВСУ: від 23.09.2015 3-379гс15 (№ 914/2002/13)
Договір купівлі-продажу багаторічних насаджень
101.
Згідно із частиною першою статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти,
118
Зуєвич Л.Л. ©®
користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.
Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право
постійного користування та право оренди земельної ділянки, виникають з моменту державної
реєстрації цих прав.
Згідно із положеннями частини другої статті 22, статті 19 ЗК України багаторічні насадження це
різновид сільськогосподарських угідь, що відносяться до земель сільськогосподарського призначення.
Відповідно до частини другої статті 79 ЗК України (у редакції, чинній на час отримання
державного акта) право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий
(ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.
Згідно із частиною третьою статті 373 ЦК України право власності на земельну ділянку
поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні
насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та
глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
Враховуючи викладене, у правовідносинах, що склалися між сільськогосподарським
підприємством та громадянином, багаторічні насадження не можуть розглядатися, як окремий
об'єкт права власності без земельної ділянки, на якій вони знаходяться, оскільки є складовою
частиною земельної ділянки.
Суд першої інстанції правильно виходив із того, що перебування багаторічних насаджень на
балансі підприємства не може вважатись підтвердженням права власності на ці насадження,
оскільки баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і
вартості майна і не свідчить про знаходження майна у власності (володінні) підприємства (організації).
Суд касаційної інстанції, погодившись із висновками апеляційного суду, не перевірив
правильність застосування судом частини другої статті 79 ЗК України, частини третьої статті
373 ЦК України та дійшов до передчасного висновку про те, що спірним договором не порушене
право власності особи на складову частину її земельної ділянки - багаторічні насадження.
Постанова ВСУ: від 25.02.2015 № 6-14цс15
119
Зуєвич Л.Л. ©®
Договір підряду
102.
У справі, яка розглядається, позов ТОВ про визнання недійсною окремої частини правочину
заявлено з підстави невідповідності договору вимогам ч. 1 ст. 884 ЦК щодо гарантійного строку
(оспорюваний правочин).
Ураховуючи, що закон не встановлює недійсності договору будівельного підряду в частині
зменшення гарантійного строку, висновок суду першої інстанції щодо нікчемності спірного
правочину є помилковим.
Так, згідно з ч. 1 ст. 884 ЦК підрядник гарантує досягнення об'єктом будівництва визначених у
проектно-кошторисній документації показників і можливість експлуатації об'єкта відповідно до
договору протягом гарантійного строку, якщо інше не встановлено договором будівельного підряду.
Гарантійний строк становить десять років від дня прийняття об'єкта замовником, якщо більший
гарантійний строк не встановлений договором або законом.
Наведена норма має назву «Гарантії якості у договорі будівельного підряду» та містить поняття
гарантійного строку експлуатації об’єкта замовлення.
Про аналогійний строк – гарантійний строк експлуатації об'єкта будівництва – зазначено у п.п.
103, 104 Загальних умов, за змістом яких підрядник гарантує якість закінчених робіт і змонтованих
конструкцій, досягнення показників, визначених у проектній документації, та можливість їх
експлуатації протягом гарантійного строку. Гарантійні строки якості закінчених робіт, експлуатації
змонтованих конструкцій встановлюються у договорі підряду з урахуванням вимог до цих робіт і
конструкцій, визначених у проектній документації. Гарантійний строк експлуатації об'єкта
будівництва становить десять років від дня його прийняття замовником, якщо більший гарантійний
строк не встановлено договором підряду або законом. Початком гарантійних строків вважається день
підписання акта про приймання-передачу закінчених робіт (об'єкта будівництва).
Викладене дає підстави для висновку, що діючим законодавством встановлено гарантії якості у
правовідносинах будівельного підряду шляхом установлення гарантійного строку експлуатації об'єкта
будівництва, незалежно від того, як цей строк названо у договорі: гарантійний строк експлуатації чи
гарантійний строк об’єкта, договір може містити й обидва ці поняття, розділені на складові частини.
У справі, що розглядається, встановивши, що спірним договором передбачено гарантійний строк
120
Зуєвич Л.Л. ©®
експлуатації 1 календарний рік, зі спливом якого пов’язано здійснення виплати решти коштів
гарантійного фонду на користь генпідрядника, гарантійний строк об’єкта – 15 календарних років, в
якому фактично втілено положення ч. 1 ст. 884 ЦК, що у сукупності становить 16 календарних років
гарантійного строку, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов
помилкового висновку про невідповідність зазначного пункту договору вимогам закону щодо гарантії
якості у договорі будівельного підряду.
Постанова ВСУ: від 16.03.2016 № 3-112гс16 (922/2862/14)
Договір фінансового лізингу
103.
Відносини, що виникають із договору фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК
України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж та положеннями Закону України «Про фінансовий
лізинг».
Відповідно до частин першої та другої статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона
(лізингодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у
користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої
домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у
продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов
(непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням
особливостей, встановлених цим параграфом та законом.
До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та
положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
За своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором та містить елементи
договорів оренди (найму) та купівлі-продажу або договору поставки.
За договором найму (оренди) здійснюється передача майна наймачеві у користування.
Частинами першою та третьою статті 760 ЦК України передбачено, що предметом договору найму
може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при
121
Зуєвич Л.Л. ©®
неодноразовому використанні. Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом
та іншим законом.
Найм (оренда) транспортних засобів врегульовано параграфом 5 глави 58 ЦК України.
За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 799 ЦК України, договір найму
транспортного засобу укладається у письмовій формі.
Якщо стороною у цьому договорі виступає фізична особа, то згідно з частиною другою статті
799 ЦК України договір підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню.
Згідно зі статтею 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимог закону про
нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Нікчемний договір не породжує тих прав і обов’язків, настання яких бажали сторони, і
визнання такого договору недійсним судом не вимагається.
Правові наслідки недійсності договору передбачені статтею 216 ЦК України.
Положення статті 216 ЦК України застосовуються також при вирішенні вимог про застосування
наслідків недійсності нікчемного правочину.
У справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій у порушення статей 806, 799
ЦК України дійшли передчасного висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_2 та не взяли
до уваги порушення щодо відсутності нотаріального посвідчення спірного договору.
Постанова ВСУ: від 18.01.2017 № 6-648цс16
Договір оренди
104.
Згідно з частиною першою статті 236 ЦК правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким із
моменту його вчинення.
Разом із тим частиною третьою статті 207 ГК передбачено, що виконання господарського
зобов’язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з
дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його
виникнення. У разі якщо за змістом зобов’язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке
зобов’язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.
122
Зуєвич Л.Л. ©®
Отже, чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє. У
майбутньому можуть бути припинені виключно права та обов’язки сторін за тим недійсним правочином,
за яким ці права та обов’язки передбачалися на майбутнє.
Фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює у разі його
недійсності проведення між сторонами двосторонньої реституції, тому такий договір повинен
визнаватися судом недійсним з моменту укладення, а зобов’язання за цим договором –
припинятися на майбутнє.
Постанова ВСУ: від 21.12.2016 № 3-912гс16 (910/24847/14)
105.
Згідно з частиною першою статті 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є
недійсним з моменту його вчинення.
Разом із тим частиною третьою статті 207 Господарського кодексу України (далі – ГК України)
передбачено, що господарське зобов’язання, визнане судом недійсним, також вважається недійсним із
моменту його виникнення. Якщо ж за змістом зобов’язання воно може бути припинено лише на
майбутнє, таке зобов’язання визнається недійсним з моменту його виникнення і припиняється на
майбутнє, а не з моменту укладення.
Фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює у разі його
недійсності проведення між сторонами двосторонньої реституції, тому такий договір повинен
визнаватися судом недійсним і припинятися лише на майбутнє, а не з моменту укладення.
Постанова ВСУ: від19.10.2016 № 3-934гс16 (910/21153/14) 12.10.2016 № 3-913гс16 (910/24844/14)
106.
Згідно з ч. 3 ст. 207 ГК (яка кореспондується зі ст. 236 ЦК) виконання господарського зобов'язання,
визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання
рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо
за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається
недійсним і припиняється на майбутнє.
За змістом ст.ст. 651, 653 ЦК зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін,
якщо інше не встановлено договором або законом. У разі розірвання договору зобов'язання сторін
123
Зуєвич Л.Л. ©®
припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з
моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено
договором чи не обумовлено характером його зміни.
За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у
користування за плату на певний строк (ч. 1 ст. 759 ЦК).
Із правової природи такого зобов'язання вбачається, що фактичне користування майном на
підставі договору оренди в разі визнання його недійсним унеможливлює застосування наслідків
наслідки недійсності правочину відповідно до ст. 216 ЦК, оскільки використання майна - «річ»
безповоротна, і відновити первісне положення сторін практично неможливо. Тому, визнаючи
договір оренди недійсним, необхідно серед іншого встановити обставини, пов'язані з виконанням
договору, та визначити момент, з якого вважаються припиненими зобов'язання за цим договором.
У справі, що розглядається, позовні вимоги прокурора зводяться до визнання недійсним договору
оренди нежитлового приміщення, який сторони розірвали, а майно повернули, тобто зобов'язання за
спірним договором є припиненими.
Ураховуючи встановлені у справі обставини, визнання договору оренди недійсним
є
неможливим, оскільки предмет спору припинив існування.
Викладене свідчить про те, що суди неправильно застосували норми матеріального права та дійшли
помилкового висновку про відсутність підстав для припинення провадження у цій справі.
Згідно з п. 1№ ч. 1 ст. 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, зокрема, якщо
відсутній предмет спору.
Постанова ВСУ: від 23.12.2015 № 3-1143гс15 (918/144/15)
Договір купівлі-продажу земельної ділянки
107.
Відповідно до частини першої статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона
(повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні
дії.
Згідно зі статтею 1003 ЦК України у договорі доручення або у виданій на підставі договору
124
Зуєвич Л.Л. ©®
довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному.
Повірений зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення (частина перша
статті 1004 ЦК України).
Метою договору доручення є здійснення повіреним прав довірителя, набуття, зміна і припинення
для нього прав та обов'язків шляхом здійснення угод, тому повірений має діяти в тих межах, які
встановлені довірителем відповідно до змісту наданого йому доручення.
Відповідно до частини першої статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з
перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він
представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається
схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його
до виконання.
Таким чином вчинення юридичних дій, які чітко не визначені в договорі доручення, навіть,
якщо вони спрямовані на досягнення кінцевої мети, задля якої укладено такий договір, і не
охоплюються змістом договору доручення, можуть створювати, змінювати, припиняти цивільні
права та обов'язки довірителя тільки за умови їх схвалення останнім.
Виходячи з тексту довіреності, виданої особі, їй надано право подавати необхідні заяви,
отримувати довідки та документи, розписуватися за довірителя, підписувати будь-які угоди та
договори, пов'язані з приватизацією та отриманням на ім'я довірителя державного акта на право
приватної власності на земельну ділянку, підписати договір купівлі-продажу, отримати належні
довірителю гроші, а також виконувати всі інші дії, пов'язані з цією довіреністю.
На підставі цієї довіреності особа подала заяву про зміну цільового призначення земельної
ділянки, а також вчинив дії для отримання державного акта на право приватної власності на земельну
ділянку зі зміненим цільовим призначенням.
Проте наступного схвалення довірителем відповідних дій особи щодо зміни цільового
призначення земельної ділянки не відбулося.
Згідно зі статтями 12, 20 ЗК України право власності на земельну ділянку набувається особою на
підставі прийняття уповноваженим на це органом рішення; зміна цільового призначення земель
здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування в межах
їх повноважень.
125
Зуєвич Л.Л. ©®
Положеннями пункту 2 Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності
громадян або юридичних осіб, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня
2002 року № 502, передбачено, що зміна цільового призначення земельної ділянки проводиться
уповноваженим на це органом за поданням заяви (клопотання) її власника.
Відповідно до статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом
місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи
розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину, серед
іншого, є недодержання в момент його вчинення стороною чи сторонами вимог, які встановлені
зокрема частиною першою статі 203 ЦК України, згідно з якою зміст правочину не може суперечити
ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його
моральним засадам.
Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане
в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний
набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було
загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або
особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав
майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Добросовісність набуття в розумінні статті 388 ЦК України полягає в тому, що майно
придбавається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати.
Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна
від набувача, при цьому випадки такого витребування законодавством обмежуються, зокрема пунктом
3 частини першої статті 388 ЦК України, де передбачено, що витребування майна можливе в разі його
вибуття з володіння власника не з його волі іншим шляхом.
Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його
витребування від добросовісного набувача.
У справі, яка є предметом перегляду, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів
попередніх інстанцій, що з огляду на зміст довіреності особа не була не уповноважена на звернення
до органу місцевого самоврядування із заявою про зміну цільового призначення земельної
126
Зуєвич Л.Л. ©®
ділянки, тому особа при вчиненні таких дій від імені довірителя вийшла за межі виданої йому
довіреності, відтак відчуження земельної ділянки довірителя відбулося помимо його волі.
Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й
суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що розпорядження РДА щодо зміни цільового
призначення земельної ділянки прийняте з порушенням статті 20 ЗК України та пункту 2 Порядку
зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб (без
заяви власника земельної ділянки, повірений не уповноважувався на вчинення таких дій), тому є
недійсним, а отже є недійсним і державний акт на право приватної власності на земельну ділянку,
виданий на підставі недійсного рішення.
У зв'язку зі скасуванням рішення органу місцевого самоврядування про зміну цільового
призначення земельної ділянки та державного акта на право приватної власності на земельну
ділянку, вважається, що на час укладення спірного договору купівлі-продажу земельна ділянка
мала цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва і станом
на її відчуження діяв мораторій, що є порушенням частини першої статті 203 ЦК України та
відповідно до статті 215 ЦК України є підставою для визнання такого правочину недійсним.
Оскільки відчуження земельної ділянки відбулось помимо волі власника, то ця земельна ділянка
підлягає поверненню власнику від набувача згідно з положеннями статті 388 ЦК України.
Постанова ВСУ: від 22.04.2015 № 6-209цс15
108.
Відповідно до частини першої статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування" сільські,
селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні
територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого
самоврядування, визначені Конституцією України та іншими законами.
Згідно з пунктами "а", "б", "в", "г" статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних,
міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження
землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність
громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу, вилучення земельних ділянок із земель
комунальної власності відповідно до цього Кодексу.
127
Зуєвич Л.Л. ©®
Положеннями частини першої статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні
особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної
або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого
самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Відповідно до частини третьої статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у
власність громадян проводиться у разі:
а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних
сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм
безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Згідно із частиною першою пункту 12 "Перехідні положення" ЗК України до розмежування
земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель,
переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах
населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених
пунктів - відповідні органи виконавчої влади.
Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений положенням
статті 118 ЗК України.
Так, частиною першою статті 118 ЗК України передбачено, що громадянин, зацікавлений у
приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної
районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної,
міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
Згідно з вимогами частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні
безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення
фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва,
будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної
ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм
безоплатної
приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи
Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за
128
Зуєвич Л.Л. ©®
місцезнаходженням земельної ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної
ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено
бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення
земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та висновки конкурсної комісії (у разі
надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).
Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна,
міська рада розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою
щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у
наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів,
прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та
іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань
використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, проектів землеустрою
щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку
(частина сьома статті 118 ЗК України).
Згідно зі статтею 50 Закону України "Про землеустрій", яка була чинною на час виникнення
правовідносин, у разі надання, передачі, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок
складаються проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок.
Відповідно до статті 123 ЗК України розроблений проект відведення земельної ділянки
погоджується з територіальним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органом
містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини, природоохоронним і санітарноепідеміологічним органами, а також з відповідним територіальним органом виконавчої влади з
питань лісового або водного господарства (у разі вилучення (викупу), надання, зміни цільового
призначення земельних ділянок лісогосподарського призначення чи водного фонду).
Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів
державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна
цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого
самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у
користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення
про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення (частини перша,
129
Зуєвич Л.Л. ©®
друга статті 20 ЗК України).
Судами під час розгляду справи встановлено, що проект землеустрою щодо відведення
ОСОБА_18 земельної
ділянки для
будівництва та обслуговування житлового будинку,
господарських будівель і споруд, погоджено з Головним управлінням містобудування, архітектури
та дизайну міського
середовища виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської
державної адміністрації), Київською міською санепідемстанцією, управлінням навколишнього
природного середовища виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної
адміністрації), Державною службою з питань національної культурної спадщини Міністерства
культури і туризму України, Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської
міської ради (Київської міської державної адміністрації).
Головне управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища виконавчого
органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) надало висновок про
погодження проекту відведення земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування
житлового будинку, господарських будівель і споруд, указавши, що зазначена територія земельної
ділянки відповідно до Генерального плану м. Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради
від 28 березня 2002 року № 370/1804, за функціональним призначенням належить до багатоповерхової
забудови.
У пояснювальній записці проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_18
зазначено, що запроектована до відведення земельна ділянка площею 0,10 га розташована на частині
земель, які відведені відповідно до рішення виконавчого комітету міської ради депутатів трудящих від
6 лютого 1951 року № 237 «Про поновлення відводом Управлінню водоканалізації земельних ділянок
у Подільському районі під існуючу водогінну станцію, житлове селище та охоронну зону».
Згідно з рішенням міської ради від 9 липня 2009 року "Про передачу громадянці ОСОБА_20 у
приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку,
господарських будівель і споруд " припинено управлінню водоканалізації право користування
частиною земельної ділянки площею 0,10 га, наданої рішенням виконавчого комітету Київської
міської ради депутатів трудящих від 6 лютого 1951 року, затверджено містобудівне обґрунтування
щодо внесення змін до містобудівної документації та визначення параметрів окремого об'єкта
містобудування - будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд,
130
Зуєвич Л.Л. ©®
внесено зміни до Генерального плану м. Києва та проекту планування його приміської зони на період
до 2010 року, а саме: територію загальною площею 0,10 га, яка передавалась відповідно до цього
рішення, вилучено із зони зелених насаджень загального користування і переведено за
функціональним призначенням до території садибної житлової забудови, внесено зміни до Програми
розвитку зеленої зони м. Києва до 2010 року та концепції формування зелених насаджень у
центральній частині міста, затвердженої рішенням Київської міської ради від 19 липня 2005 року,
виключено з переліку озеленених територій загального користуванням м. Києва, що відповідають
типологічним
ознакам
та планувальним вимогам, зазначену земельну ділянку. Також цим
рішенням зтверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки
ОСОБА_20 для
будівництва
та
обслуговування
житлового
будинку, господарських будівель і споруд, їй
передано в приватну власність земельну ділянку.
Таким чином, висновок судів про порушення міською радою норм статей 118, 123 ЗК
України при вирішенні питання про надання ОСОБА_20 у власність земельної ділянки
суперечить змісту зазначених норм та встановленим судом обставинам справи.
Постанова ВСУ: від 19.11.2014 № 6-170цс14
109.
Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування» сільські,
селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні
територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого
самоврядування, визначені Конституцією України та іншими законами.
Згідно з пунктами «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних,
міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження
землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність
громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу, вилучення земельних ділянок із земель
комунальної власності відповідно до цього Кодексу.
Положеннями частини першої статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні
особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної
або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого
131
Зуєвич Л.Л. ©®
самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Відповідно до частини третьої статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у
власність громадян проводиться у разі:
а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних
сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм
безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Згідно із частиною першою пункту 12 «Перехідні положення» ЗК України до розмежування
земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель,
переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах
населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених
пунктів - відповідні органи виконавчої влади.
Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений положенням
статті 118 ЗК України.
Так, частиною першою статті 118 ЗК України передбачено, що громадянин, зацікавлений у
приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної
районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної,
міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
Частина шоста статті 118 ЗК України передбачає, що громадяни, зацікавлені в одержанні
безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення
фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва,
будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної
ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм
безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської
міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної
ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.
До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної
ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у
132
Зуєвич Л.Л. ©®
користуванні інших осіб) та висновки конкурсної комісії (у разі надання земельної ділянки для
ведення фермерського господарства).
Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна,
міська рада розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою
щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у
наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів,
прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та
іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань
використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, проектів землеустрою
щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку
(частина сьома статті 118 ЗК України).
Згідно зі статтею 50 Закону України «Про землеустрій» (яка була чинною на час виникнення
правовідносин) у разі надання, передачі, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок
складаються проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок.
Відповідно до статті 123 ЗК України розроблений проект відведення земельної ділянки
погоджується з територіальним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органом
містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини, природоохоронним і санітарноепідеміологічним органами, а також з відповідним територіальним органом виконавчої влади з
питань лісового або водного господарства (у разі вилучення (викупу), надання, зміни цільового
призначення земельних ділянок лісогосподарського призначення чи водного фонду).
Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної
влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового
призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування,
які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення
(викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів
природоохоронного та історико-культурного призначення (частини перша, друга статті 20 ЗК
України).
З матеріалів справи вбачається, що проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_15 земельної
ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд
133
Зуєвич Л.Л. ©®
погоджено із Головним управлінням містобудування, архітектури та дизайну міського середовища
виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Київською
міською санепідемстанцією, Управлінням навколишнього природного середовища виконавчого органу
Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Державною службою з питань
національної культурної спадщини Міністерства культури і туризму України, Головним управлінням
земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної
адміністрації).
Таким чином, висновок судів про віднесення спірної земельної ділянки до категорії земель
рекреаційного призначення не ґрунтується на матеріалах справи, а висновок про порушення
міською радою норм статей 118, 123 ЗК України при вирішенні питання про надання особі у
власність земельної ділянки не відповідає змісту зазначених норм.
Постанова ВСУ: від 29.10.2014 №6-164цс14
110.
Згідно із ч. 1 ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона
(представник) зобовязана або має право вчиняти правочин від імені другої сторони, яку вона
представляє, а відповідно до ч. 1 ст. 244 цього Кодексу представництво, яке ґрунтується на договорі,
може здійснюватись за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою
іншій особі для представництва перед третіми особами.
У ч. 1 ст. 202 ЦК України зазначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або
припинення цивільних прав та обовязків.
Зі змісту виданої особі довіреності чітко випливає, що вона видана лише для правовідносин
із питань користування та розпорядження належними йому земельними ділянками й лише для
цих відносин представник був наділений правом укладати певні правочини.
Таким чином, Верховний Суд України вважає, що суд касаційної інстанції правильно
погодився з правовим висновком судів першої та апеляційної інстанцій, згідно з якими вчинення
третейського застереження (третейської угоди) у договорі купівлі-продажу належних позивачу
земельних ділянок є виходом представника за межі своїх повноважень та порушенням
положення ч. 2 ст. 203 ЦК України, в якій зазначено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна
134
Зуєвич Л.Л. ©®
мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Зокрема, згідно зі ст. ст. 2, 5, 12 Закону України «Про третейські суди» сторони можуть укласти
третейську угоду у вигляді третейського застереження та передати спір на розгляд третейському суду.
Проте вчинення такого правочину не аналогічне повноваженню, у виданій позивачем довіреності,
оскільки укладення третейської угоди, а в подальшому участь у третейському розгляді передбачає
домовленість сторін як на визначення спору, який буде в цьому суді розглядатись, так і на визначення
конкретного чи постійно діючого третейського суду, місця розгляду справи, а також його регламенту.
Таких повноважень для представника довіреність, видана особі, не містила.
Постанова ВСУ: від 30.05.2011 № 6-13цс11
Договір оренди земельної ділянки
111.
ТОВ звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6, Компанії, третя особа - Приватний нотаріус, про
визнання недійсним договору оренди землі, визнання поновленим договору оренди землі, визнання
додаткової угоди укладеною, посилаючись на те, що 10.05.2009 між позивачем та ОСОБА_6 було
укладено договір оренди землі терміном на п'ять років, про що в Державному реєстрі земель вчинено
запис від 10.12.2009. Вказаним договором передбачено, що орендар має переважне право на поновлення
договору оренди земельної ділянки на новий термін.
Позивач зазначав, що він добросовісно, належним чином виконував свої обов'язки за договором та
більше як за місяць до спливу строку його дії, тобто до 10.12.2014 року, двічі, а саме 05.03.2014 та
07.08.2014, направив ОСОБА_6 лист-повідомлення про намір скористатися своїм переважним правом
перед іншими особами на оренду земельної ділянки з проектом додаткової угоди.
Вказував, що на момент закінчення строку дії договору оренди землі та після спливу такого,
позивач користувався спірною земельною ділянкою, яку обробляв, за що вносив орендну плату,
оскільки орендодавець у визначений законом строк - у місячний термін, так і не направив жодної
відповіді на листи повідомлення ТОВ та жодним іншим чином не повідомив позивача про прийняте
рішення щодо поновлення договору оренди землі.
В той же час, 01.06.2015 ОСОБА_6 уклав з Компанією договір оренди спірної земельної ділянки,
135
Зуєвич Л.Л. ©®
що на думку ТОВ є порушенням його переважного права на поновлення договору оренди землі від
10.05.2009, оскільки ним було повністю дотримано вимоги, зазначені в частинах першій - п'ятій, частині
шостій статті 33 Закону України «Про оренду землі».
З урахуванням викладеного, просив визнати недійсним договір оренди землі - земельної ділянки,
визнати поновленим договір оренди землі - земельної ділянки площею 1,02 га від 10.05.2009, укладений
між ТОВ та ОСОБА_6; визнати укладеною додаткову угоду про поновлення договору оренди землі.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову суд першої інстанції виходив з того, що
ТОВ дотримувалося строків та процедури на поновлення договору оренди землі на новий строк,
після закінчення строку дії такого продовжувало виконувати свої обов'язки орендаря,
використовуючи земельну ділянку, вносячи за це орендну плату. Окрім того, законодавчими
актами не встановлено обов'язку направлення орендарем на адресу орендодавця повідомлення
рекомендованим поштовим листом, отримання останнього адресатом під розпис.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову у позові суд
апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що ТОВ не
було дотримано вимоги, визначені частиною шостою статті 33 Закону України «Про оренду землі»,
щодо повідомлення орендодавця про намір скористатись переважним правом на укладення договору на
новий строк, оскільки в матеріалах відсутні докази про отримання ОСОБА_6 надісланих ТОВ до
закінчення строку дії договору листа-повідомлення про намір скористатися переважним правом на
поновлення договору оренди з доданим проектом додаткової угоди, а тому відсутні передбачені законом
підстави для поновлення договору оренди землі від 10.05.2009, укладеного між ТОВ та ОСОБА_6.
Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку,
встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або
оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його
порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить
загальним засадам цивільного законодавства.
Отже, указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи
цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити
(реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає
136
Зуєвич Л.Л. ©®
невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для
звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту
свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом
матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення
(визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Звертаючись до суду з позовом про захист свого порушеного права на укладення договору оренди
земельної ділянки на новий строк, ТОВ посилалось на невизнання орендодавцем його переважного
права, передбаченого спірним договором та статтею 33 Закону України «Про оренду землі», унаслідок
чого останнім було укладено договір оренди цієї самої земельної ділянки з іншим орендарем.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частиною третьою цієї статті передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена
законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах,
встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Як вбачається зі змісту оспорюваного договору від 01.06.2015 року укладеного між ОСОБА_6 та
Компанією, ТОВ не є стороною зазначеного договору. Разом з тим позивач, як орендар цієї ж земельної
ділянки, має право на оспорювання цього договору, оскільки цей правочин порушує його переважне
право на використання спірної земельної ділянки.
Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що
передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб,
здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.
Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше
сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з
урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту,
вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
137
Зуєвич Л.Л. ©®
За частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки
регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України «Про оренду землі».
З матеріалів справи, яка переглядається, вбачається, що пунктами 28 - 31 договору оренди землі від
10.05.2009, укладеного між ОСОБА_6 та ТОВ, встановлено права та обов'язки орендодавця та орендаря
відповідно до Закону України «Про оренду землі», яким визначаються умови укладення, зміни,
припинення і поновлення договору оренди землі.
Частинами першою - п'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі" (в редакція яка була
чинною на момент виникнення спірних правовідносин, а саме на час виникнення переважного права у
орендаря) передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар,
який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на
укладення договору оренди землі на новий строк. Орендар, який має намір скористатися переважним
правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це
орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не
пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення
договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі
його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної
плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі
припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з
проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за
необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення
договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем
додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо
поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте
орендодавцем рішення. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після
закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку
договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий
договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені
договором.
Ці положення узгоджуються із загальною нормою частини першої статті 777 ЦК України.
138
Зуєвич Л.Л. ©®
Так, у частині першій статті 777 ЦК України законодавець закріпив переважне право наймача, який
належно виконує свої обов'язки за договором, на укладення договору на новий строк та передбачив
певну процедуру здійснення цього права.
Права наймача, що встановлені статтею 777 ЦК України, є переважними, тобто за своєю правовою
природою вони є привілеями носія таких прав, який має перевагу на укладення відповідних договорів
перед третіми особами.
У випадку виявлення наміру у наймодавця на укладення нового договору найму, реалізація
переважного права попереднього наймача можлива лише в разі, коли йому стане відомо про такий
намір.
За відсутності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі з попереднім
добросовісним орендарем та за відсутності попереднього повідомлення останнього щодо наміру
укладення нового договору оренди з новим орендарем, право особи на реалізацію свого переважного
права, що передбачено статтею 777 ЦК України та статтею 33 Закону України «Про оренду землі», буде
порушено, а така поведінка орендодавця відносно попереднього орендаря буде недобросовісною.
Судами попередніх інстанцій у справі, яка переглядається, встановлено, що ТОВ, згідно вимогам
статті 33 Закону України «Про оренду землі», є добросовісним орендарем, який: з метою скористатися
своїм переважним правом на укладення договору оренди, двічі направляв відповідачу листи
повідомлення з пропозицією поновлення договору оренди, до яких було додано проект додаткової
угоди; на період дії строку договору оренди земельної ділянки, належної ОСОБА_6, та після закінчення
строку дії такого, тобто після 10.12.2014 року, належним чином та відповідно до умов укладеного між
сторонами договору, виконувало свої обов'язки орендаря, використовувало земельну ділянку за
призначенням у власних інтересах, за що сплачувало відповідачу орендну плату.
Окрім того, судом також встановлено, що ОСОБА_6 протягом одного місяця після закінчення
строку дії договору не звернувся до позивача з листом-повідомленням про заперечення у його
поновленні.
Враховуючи зазначене, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, що
конклюдентні дії ТОВ, а саме продовження користування спірною земельною ділянкою та
внесення ним відповідної орендної плати після закінчення строку дії договору, свідчить про намір
ТОВ скористатися своїм переважним правом та поновити договір оренди землі, строк дії якого
139
Зуєвич Л.Л. ©®
закінчився, що підтверджує наявність підстав визнання договору оренди землі від 01.06.2015 року,
укладеного між ОСОБА_6 та Компанією, недійсним, а договір оренди землі від 10.05.2009 року,
укладений між ТОВ та ОСОБА_6, поновленим.
Тому, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а рішення суду
першої інстанції залишенню в силі, як помилково скасоване.
Постанова ВСУ: від 23.11.2016 № 594/153/16-ц
112.
Посилаючись на те, що станом на дату укладення договору оренди з ФГ спірна земельна ділянка
перебувала в оренді ПП за договором оренди від 11.09.2003, відповідачка не мала права повторно
здавати в оренду земельну ділянку іншій особі, позивач просив суд на підставі статей 203, 215
Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визнати недійсними договір оренди земельної ділянки
від 15.10.2013 та додаткову угоду до нього від 22.08.2014, а також скасувати їх реєстрацію.
Відмовляючи в задоволенні позову ПП, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд
касаційної інстанції, виходив з того, що чинним законодавством закріплено принцип непорушності
права приватної власності, тобто права власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним
йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за
своєю волею, незалежно від волі інших осіб, а тому вимоги про визнання договору оренди земельної
ділянки є безпідставними.
Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що
передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб,
здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки та орендарем.
Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше
сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з
урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту,
вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
За змістом частини другої статті 792 ЦК України майнові відносини, що виникають з договору
найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного
140
Зуєвич Л.Л. ©®
волевиявлення та майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного
законодавства щодо договору, договору найму, регулюються актами земельного законодавства - ЗК
України, Законом України «Про оренду землі».
Законом України «Про оренду землі» визначаються умови укладення, зміни, припинення і
поновлення договору оренди землі.
Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» під договором оренди землі
розуміється договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку
у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку
відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Як установив суд, 11.09.2003 між ОСОБА_6 та ПП укладено нотаріально посвідчений договір
оренди земельної ділянки. Договір укладено на десять років.
Пунктом 6 цього договору передбачене переважне право орендаря на поновлення договору на
новий термін, якщо жодна зі сторін не виявить наміру його припинити, попередивши письмово про це
іншу сторону за один місяць до закінчення терміну його дії.
Ці положення узгоджуються із загальною нормою частини першої статті 777 ЦК України та зі
статтею 33 Закону України «Про оренду землі».
Так, у частині першій статті 777 ЦК України законодавець закріпив переважне право наймача, який
належно виконує свої обов'язки за договором, на укладення договору на новий строк та передбачив
певну процедуру здійснення цього права.
Крім того, стаття 764 ЦК України передбачає такий правовий механізм, , як поновлення договору
найму, який зводиться по суті до автоматичного продовження попередніх договірних відносин на той
самий строк без укладення нового договору за умови, по-перше, що наймач продовжує користуватися
майном після закінчення строку договору найму, та, по-друге, відсутні заперечення наймодавця
протягом одного місяця.
Згідно із частиною третьою статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у
цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при
розгляді інших справ, у яких беруть учать ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Так, рішенням районного суду від 23.01.2014, яке набуло чинності, на підставі статті 33 Закону
України «Про оренду землі» визнано поновленим договір оренди землі від 11.09.2003.
141
Зуєвич Л.Л. ©®
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частиною третьою цієї статті передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена
законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах,
встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Як вбачається зі змісту оспорюваного договору від 15.10.2013, укладеному між ОСОБА_6 та ФГ,
ПП не є стороною зазначеного договору.
Разом з тим позивач, як орендар цієї ж земельної ділянки, переважне право якого на
поновлення договору оренди землі на новий строк підтверджене судовим рішенням, має право на
оспорювання цього договору, оскільки цей правочин порушує його право на використання
зазначеної земельної ділянки.
Отже, порушено право ПП на використання у господарській діяльності орендованої у ОСОБА_6
земельної ділянки на підставі продовженого на новий строк договору оренди від 11.09.2003.
У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, установивши факт укладення договору
оренди земельної ділянки від 15.10.2013 з порушенням вимог статті 33 Закону України «Про
оренду землі» і прав заявника, дійшов висновку про його недійсність на підставі частини першої
статті 203, частини першої статті 215 ЦК України.
Постанова ВСУ: від 12.10.2016 № 395/951/14-ц
113.
Згідно з частиною 1 статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі
досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як
істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б
однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної
ділянки регулюються законом.
Спеціальним законом, який регулює правовідносини, пов’язані з орендою землі, є Закон України
142
Зуєвич Л.Л. ©®
«Про оренду землі».
Згідно із частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, яка була
чинною на момент виникнення спірних правовідносин) істотною умовою договору оренди землі є,
зокрема, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її
внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.
Частиною другою вказаної статті визначено, що відсутність у договорі оренди землі однієї з
істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4 - 6, 11, 17, 19 цього
Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання
договору недійсним відповідно до закону.
За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови, зокрема якісний стан
земельних угідь, порядок виконання зобов'язань сторін, порядок страхування об'єкта оренди, порядок
відшкодування витрат на здійснення заходів щодо охорони і поліпшення об'єкта оренди, проведення
меліоративних робіт, а також обставини, що можуть вплинути на зміну або припинення дії договору
оренди, тощо (частина третя статті 15 зазначеного Закону).
Разом з тим частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист
свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі
порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до
суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та
суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи
чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог
або відмову в їх задоволенні.
Звертаючись до суду з позовом, позивачі посилались на те, що спірні договори оренди
земельних ділянок не містять усіх, передбачених статтею 15 Закону України «Про оренду землі»,
істотних умов, зокрема порядку внесення орендної плати, а тому вони незгодні з тим, що протягом
дії договорів вони здійснювали доставку продукції, яку вони отримували як оплату у натуральній
формі, за власний рахунок та не укладали відповідні акти, передбачені пунктом договорів.
Суди апеляційної та касаційної інстанцій з урахуванням фактичних обставин справи та
дотриманням інтересів усіх учасників договору виходили з того, що сторони врегулювали в договорі
143
Зуєвич Л.Л. ©®
свої відносини на власний розсуд, як це передбачено статтею 6 ЦК України, виконували умови
договору узгодженим способом, зокрема, позивачі упродовж усього часу отримували орендну плату,
що ними не заперечувалось.
Отже, якщо відсутність у договорі однієї з істотних умов не унеможливила виконання
договору, зокрема в частині проведення розрахунків, і сторони протягом певного часу виконували
договір погодженим способом, то незгода позивачів з умовою виконання договору не може бути
підставою для визнання їх прав порушеними в момент укладення договору та визнання його
недійсним з цих підстав.
Таким чином, суди апеляційної та касаційної інстанцій у даній справі дійшли обґрунтованого
висновку, про відсутність порушення прав позивачів при укладанні договорів оренди та
можливість захисту прав позивачів іншим шляхом.
Постанова ВСУ: від 21.09.2016 № 6-1512цс16
114.
Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку,
встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або
оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого
цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі
порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до
суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та
суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права,
свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення
позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Постанова ВСУ: від 04.02.2015 № 6-233цс14, 04.02.2015 № 6-222цс14, 21.01.2015 № 6-215цс14
115.
Залишаючи без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, суд касаційної
інстанції помилково виходив із того, що оспорюваний договір оренди землі є недійсним у силу
144
Зуєвич Л.Л. ©®
статті 15 Закону України «Про оренду землі», оскільки він укладений без дотримання вимог цієї
норми щодо узгодження всіх істотних умов умови збереження орендованої земельної ділянки; умови
індексації орендної плати; умови повернення земельної ділянки орендодавцю. Такий висновок є
передчасним.
При цьому судом залишено поза увагою вимоги статті 3 ЦПК України та статті 15 ЦК
України про те, що в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, і
не встановлено, чи дійсно порушує право позивача відсутність у договорі оренди зазначеної
умови, її істотності, а також судом не з'ясовано, у чому саме полягає порушення законних прав
позивача.
Постанова ВСУ: від 04.02.2015 № 6-233цс14
116.
Залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог
касаційний суд виходив із того, що спірні договори оренди земельних ділянок обґрунтовано
визнано недійсними в силу Закону України «Про оренду землі», оскільки вони укладені без
дотримання вимог цієї норми щодо узгодження таких істотних умов, як плану або схеми
земельних ділянок, актів визначення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості)
При цьому судом залишено поза увагою вимоги статті 3 ЦПК України та статті 15 ЦК
України про те, що в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, і
не встановлено, чи дійсно порушуються права позивачки у зв'язку з відсутністю в договорах
оренди зазначених умов, їх істотності, а також судом не з'ясовано, в чому саме полягає
порушення законних прав позивача.
Постанова ВСУ: від 21.01.2015 № 6-215цс14
117.
Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку,
встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або
оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого
цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
145
Зуєвич Л.Л. ©®
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі
порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до
суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та
суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи
чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог
або відмову в їх задоволенні.
Залишаючи без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, суд касаційної
інстанції помилково виходив із того, що оспорюваний договір оренди землі є недійсним у силу статті
15 Закону України "Про оренду землі", оскільки він укладений без дотримання вимог цієї норми
щодо узгодження всіх істотних умов, а саме умови передачі в заставу та внесення до статутного
фонду права оренди земельної ділянки.
При цьому судом залишено поза увагою вимоги статті 3 ЦПК України та статті 15 ЦК України
про те, що в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, і не встановлено,
чи дійсно порушує право позивачки відсутність у договорі оренди зазначеної умови, її істотності, а
також судом не з'ясовано, у чому саме полягає порушення законних прав позивачки.
Постанова ВСУ: від 01.10.2014 № 6-121цс14, 01.10.2014 № 6-83цс14, 24.09.2014 № 6-114цс14,
24.09.2014 № 6-115цс14, 10.09.2014 № 6-110цс14, 10.09.2014 № 6-119цс14, 03.09.2014 № 6-84цс14,
02.07.2014 № 6-47цс14, 02.07.2014 № 6-71цс14, 02.07.2014 № 6-77цс14, 02.07.2014 № 6-80цс14,
02.07.2014 № 6-85цс14, 02.07.2014 № 6-86цс14, 02.07.2014 № 6-88цс14
118.
Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)
підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною
(сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього
Кодексу.
Згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому
Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його
моральним засадам.
Згідно з абзацом дванадцятим частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі" (у
146
Зуєвич Л.Л. ©®
редакції, яка була чинною на момент укладення договору) істотною умовою договору оренди землі є
умова передачі в заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.
Відповідно до частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі" відсутність у
договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення
вимог статей 4 - 6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації
договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.
Разом із тим згідно з пунктом 14 розділу "Перехідні положення"ЗК України (у редакції, яка була
чинною на момент укладення договору) до набрання чинності законами України про державний
земельний кадастр та про ринок земель забороняється внесення права на земельну частку (пай) до
статутних фондів господарських товариств.
Відповідно до частини другої статті 4 Закону України "Про заставу" предметом застави може
бути майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужено заставодавцем та на яке
може бути звернено стягнення.
Згідно з підпунктом "б" пункту 15 розділу "Перехідні положення" ЗК України (у редакції,
яка була чинною на момент укладення договору) до набрання чинності законами України про
державний земельний кадастр та про ринок земель не допускається купівля-продаж або іншим
способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання)
земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення
товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на
місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського
господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної
ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для
суспільних потреб.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що відсутність у договорі оренди
землі, укладеному 5 грудня 2008 року, істотної умови передачі в заставу та внесення до
статутного фонду права оренди земельної ділянки, не може бути підставою для визнання
спірного договору недійсним.
Крім того, судом залишено поза увагою вимоги статті 3 ЦПК України та статті 15 ЦК України
про те, що в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, і не
147
Зуєвич Л.Л. ©®
встановлено, чи дійсно були порушені права позивача при укладенні договору у зв'язку з
відсутністю в ньому зазначеної умови.
Постанова ВСУ: від 03.09.2014 № 6-94цс14
119.
Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку,
встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або
оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право
кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі
порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до
суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та
суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи
чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог
або відмову в їх задоволенні.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, касаційний
суд виходив із того, що оспорювані договори оренди земельних ділянок є недійсними в силу статті 15
Закону № 161-ХІV, оскільки вони укладені без дотримання вимог цієї норми щодо узгодження таких
істотних умов, як індексація орендної плати, умови передачі земельної ділянки орендарю,
наявність обмежень (обтяжень) щодо використання земельної ділянки (пункти 10, 18 та 26
договорів із цих істотних умов викладено як альтернативні: з урахуванням (без урахування), з
розробленням (без розроблення), із встановленням (без встановлення), а умова щодо передачі
земельних ділянок у заставу чи внесення до статутного фонду права оренди земельних ділянок
узагалі не включена до договорів.
При цьому судом залишено поза увагою вимоги статті 3 ЦПК України та статті 15 ЦК
України про те, що в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, і
не встановлено, чи дійсно порушуються права позивачів у зв'язку з відсутністю в договорах
оренди зазначених умов, їх істотності, а також судом не з'ясовано, в чому саме полягає
148
Зуєвич Л.Л. ©®
порушення законних прав позивачів.
Постанова ВСУ: від 25.12.2013 № 6-94цс13
120.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим
Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод
чи інтересів.
Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право кожної особи
на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі
порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до
суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та
суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи
чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог
або відмову в їх задоволенні.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, касаційний
суд виходив із того, що оспорювані договори оренди земельних ділянок є недійсними в силу статті 15
Закону, оскільки вони укладені без дотримання вимог цієї норми щодо узгодження таких істотних
умов, як індексація орендної плати, умови передачі земельної ділянки орендарю, наявність
обмежень (обтяжень) щодо використання земельної ділянки (пункти 10, 18 та 26 договорів із цих
істотних умов викладено як альтернативні: з урахуванням (без урахування), з розробленням (без
розроблення), із встановленням (без встановлення), а умова щодо передачі земельних ділянок у
заставу чи внесення до статутного фонду права оренди земельних ділянок узагалі не включена
до договорів.
При цьому судом залишено поза увагою вимоги ст. 3 ЦПК України та ст. 15 ЦК України про
те, що в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, і не
встановлено, чи дійсно порушуються права позивачів у зв'язку з відсутністю в договорах оренди
зазначених умов, їх істотності, а також судом не з'ясовано, в чому саме полягає порушення законних
прав позивачів.
149
Зуєвич Л.Л. ©®
Постанова ВСУ: від 25.12.2013 № 6-78цс13
121.
У справі, яка переглядається, суди апеляційної і касаційної інстанцій виходили із того, що
оспорюваний договір оренди земельної ділянки є недійсним відповідно до статті 15 Закону
України «Про оренду землі» у зв'язку з відсутністю в ньому істотньої умови, передбаченої
пунктом першим частини першої статті 15 Закону України «Про оренду землі» - об'єкту оренди.
При цьому судами залишено поза увагою вимоги статті 3 ЦПК України та статті 15 ЦК
України, а також зміст пунктів 1-2 договору оренди про передання позивачкою в оренду земельної
ділянки НОМЕР_1 за кадастровим номером 0521683100:07:000:0102 площею 3,9277 га, яка
розташована на території Кіровської сільської ради Калинівського району Вінницької області, та
земельної ділянки НОМЕР_2 за кадастровим номером 0521683100:07:000:0119 площею 4,4656 га, яка
розташована на території Кіровської сільської ради Калинівського району Вінницької області.
Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов про визнання договору недійсним, також
послався на те, що СВК не виконує передбачений пунктом 43 договору оренди обов'язок щодо
виготовлення документації, яка б дозволяла особі самостійно господарювати на землі.
Проте частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності
правочину є недодержання вимог закону в момент вчинення правочину. Порушення умов
договору може бути підставою для його розірвання, а не визнання недійсним (стаття 651 ЦК
України).
Постанова ВСУ: від 04.02.2015 № 6-222цс14
122.
Згідно зі ст. 153 ЦК УРСР (чинного на час укладення спірного договору) договір вважається
укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх
істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для
договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути
досягнуто згоди.
За положеннями ст. 14 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на час
укладення спірного договору) істотними умовами договору оренди земельної ділянки є:
150
Зуєвич Л.Л. ©®
1) об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки);
2) термін договору оренди;
3) орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, терміни та порядок внесення і перегляду);
4) цільове призначення, умови використання і збереження якості землі;
5) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;
6) існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки;
7) сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення
об'єкта оренди чи його частини;
8) відповідальність сторін.
Відсутність у договорі оренди однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, порушення
вимог ст. ст. 4, 5, 6, 7, 9, 13, 15 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації
договору оренди згідно зі ст. 18 цього Закону, а також для визнання договору недійсним відповідно
до законів України.
Оскільки відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються спеціальним законом, у
справі, що розглядається, суди дійшли правильного висновку про те, що в разі відсутності в договорі
оренди землі хоча б однієї з істотних його умов такий договір підлягає визнанню недійсним
відповідно до Закону України «Про оренду землі».
Постанова ВСУ: від 16.05.2012 № 6-57966вов10
123.
Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли
згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як
істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б
однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
За змістом ч. 2 ст. 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки
регулюються законом.
Відповідно до ст. 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди
землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк
151
Зуєвич Л.Л. ©®
дії договору оренди;
орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків,
порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове
призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди;
умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки
орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення
сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини;
відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди
земельної ділянки.
Частиною другою ст. 15 Закону України «Про оренду землі» установлено, що відсутність у
договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, є підставою для визнання
договору недійсним відповідно до закону.
Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент
вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
У ч. 1 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу,
іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Отже, відсутність у договорах оренди землі хоча б однієї з істотних умов, передбачених у ч. 1
ст. 15 Закону України «Про оренду землі», зокрема умов збереження стану об'єкта оренди, є
підставою для визнання недійсними таких договорів оренди відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону
України «Про оренду землі».
Оскільки в спірних договорах оренди землі у справі, яка переглядається, відсутні умови
збереження стану об'єкта оренди, які визначені законом як істотні умови договору оренди землі,
то такі договори оренди підлягають визнанню недійсними за правилами ч. 2 ст. 15 Закону
України «Про оренду землі».
У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції не врахував, що спірні договори оренди
землі не відповідають вимогам ч. 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі», і безпідставно не
застосував до спірних правовідносин норми ч. 2 ст. 15 Закону України «Про оренду землі», що
призвело до неправильного вирішення справи.
Постанова ВСУ: від 18.07.2012 № 6-77цс12
152
Зуєвич Л.Л. ©®
124.
Судом встановлено, що 25.05.2007 між кожним із позивачів окремо та ТОВ було укладено
договори оренди належних їм земельних ділянок, які були зареєстровані в ПРФ ДП ЦДЗК України
Державного земельного кадастру, про що зроблено відповідні записи в Державному реєстрі земель.
У зазначених договорах оренди землі не вказані умови збереження стану об'єкта оренди, що
відповідно до абз. 6 ч. 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» є істотною умовою договору
оренди землі.
Частиною 2 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що відсутність у договорі
оренди землі хоча б однієї з його істотних умов, перелік яких міститься в ч. 1 ст. 15 Закону, є
підставою для визнання договору оренди недійсним.
Встановивши, що в оспорених договорах оренди землі відсутні умови збереження стану
об'єкта оренди як одна із передбачених законом їх істотних умов, суд дійшов обґрунтованого
висновку про наявність підстав для визнання цих договорів недійсними.
В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, на
які заявник посилається як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і
тієї самої норми матеріального права, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що відсутність у
договорі оренди землі умов збереження стану об'єкта оренди землі не є безумовною підставою для
визнання правочину недійсним.
Проте, вказане твердження не відповідає вимогам ч. 2 ст. 15 Закону України «Про оренду землі»,
якою, як вказано вище, встановлено, що відсутність у договорі оренди землі хоча б однієї з його
істотних умов, до яких абз. 6 ч. 1 ст. 15 Закону віднесено умови збереження стану об'єкта оренди, є
підставою для визнання договору недійсним.
Постанова ВСУ: від 04.04.2012 № 6-21цс12
125.
Судами встановлено, що 25.05.2007 між кожним із позивачів окремо та ТОВ укладено договори
оренди належних їм земельних ділянок, які були підписані сторонами й зареєстровані в ПРФ ДП ЦДЗК
України Державного земельного кадастру, про що зроблено відповідні записи в Державному реєстрі
земель.
У всіх договорах оренди землі не вказані умови збереження стану об'єкта оренди, що відповідно
153
Зуєвич Л.Л. ©®
до абз. 6 ч. 1 ст.15 Закону України «Про оренду землі» є істотною умовою договору оренди землі.
гідно із ч. 1 ст. 210 ЦК України та ч. 1 ст. 20 Закону України «Про оренду землі» договір оренди
землі підлягає державній реєстрації, після чого він відповідно до ст. 18 Закону України «Про
оренду землі» набирає чинності.
Частиною 1 ст. 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5 та
6 ст. 203 цього Кодексу.
Частиною 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» визначені істотні умови договору
оренди, відсутність хоча б однієї з цих істотних умов є відповідно до ч. 2 цієї ж статті підставою
для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору оренди
недійсним.
Судом першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій,
установлено, що договори оренди не містять усіх істотних умов договору оренди землі, а саме не
вказані умови збереження стану об'єкта оренди, що є підставою для визнання таких договорів
недійсними.
Постанова ВСУ: від 14.03.2012 № 6-7цс12
126.
Установлено, що 25.05.2007 між позивачами та відповідачем укладено договори оренди землі, які
були підписані сторонами і 27.07.2007 зареєстровані в ПРФ ДП ЦДЗК України Державного земельного
кадастру, про що зроблено відповідні записи в Державному реєстрі земель.
У всіх договорах оренди не вказано умови збереження стану об'єкта оренди, що є істотною
умовою договору оренди землі згідно абзацу 6 частини першої статті 15 Закону України “Про оренду
землі”.
Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в
належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є, в тому
числі і умови, що визначені законом як істотні.
Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини, щодо найму (оренди) земельної
ділянки регулюються законом.
154
Зуєвич Л.Л. ©®
Істотні умови договору оренди землі встановлені статтею 15 Закону України “Про оренду землі”.
В силу частини першої статті 210 ЦК України та частини першої статті 20 Закону України
“Про оренду землі” договір оренди землі підлягає державній реєстрації і виходячи із змісту
статей 210, 640 ЦК України та статті 18 Закону України “Про оренду землі” є укладеним з
моменту його державної реєстрації.
Укладений договір визнається недійсним на підставі статті 215 ЦК України при недодержанні
сторонами вимог, встановлених частинами першою-третьою, пятою та шостою статті 203 ЦК України.
Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, якими визнано недійсними спірні
договори оренди землі, суд касаційної інстанції виходив з того, що всі правочини укладені у письмовій
формі, пройшли державну реєстрацію, орендодавці на момент їх укладення мали необхідний обсяг
цивільної дієздатності, волевиявлення орендодавців було спрямоване на укладення договорів оренди,
відсутність однієї з істотних умов договору оренди, зокрема умов збереження стану об'єкта оренди, не
є підставою для визнання договорів недійсними за правилами статті 215 ЦК України.
Проте, частиною першою статті 15 Закону України “Про оренду землі” визначені істотні
умови договору оренди, відсутність хоча б однієї з цих істотних умов є підставою для відмови в
державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним у розумінні
частини другої статті 15 Закону України “Про оренду землі”.
Відтак, неможна погодитися з висновками суду у справі, що переглядається, щодо відмови
позивачам у задоволенні їх позовних вимог про визнання недійсним договору оренди землі.
Постанова ВСУ: від 06.02.2012 № 6-104ц11
127.
Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) передбачено, що
передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб,
здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки та орендарем.
Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше
сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.
Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з
урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту,
155
Зуєвич Л.Л. ©®
вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
За змістом частини другої статті 792 ЦК України майнові відносини, що виникають з договору
найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного
волевиявлення та майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного
законодавства щодо договору, договору найму, регулюються актами земельного законодавства – ЗК
України, Законом України «Про оренду землі».
Законом України «Про оренду землі» визначаються умови укладення, зміни, припинення і
поновлення договору оренди землі.
Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» під договором оренди землі
розуміється договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну
ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати
земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Уастині першій статті 777 ЦК України законодавець закріпив переважне право наймача, який
належно виконує свої обов’язки за договором, на укладення договору на новий строк та передбачив
певну процедуру здійснення цього права.
Крім того, стаття 764 ЦК України передбачає такий правовий механізм, , як поновлення договору
найму, який зводиться по суті до автоматичного продовження попередніх договірних відносин на той
самий строк без укладення нового договору за умови, по-перше, що наймач продовжує користуватися
майном після закінчення строку договору найму, та, по-друге, відсутні заперечення наймодавця
протягом одного місяця.
Згідно із частиною третьою статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у
цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при
розгляді інших справ, у яких беруть учать ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Так, рішенням районного суду , яке набуло чинності, на підставі статті 33 Закону України «Про
оренду землі» визнано поновленим договір оренди землі, укладений з позивачем у справі.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частиною третьою цієї статті передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена
156
Зуєвич Л.Л. ©®
законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах,
встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний
правочин).
Як вбачається зі змісту оспорюваного договору, позивач не є стороною договору. Разом з тим
позивач, як орендар цієї ж земельної ділянки, переважне право якого на поновлення договору
оренди землі на новий строк підтверджене судовим рішенням, має право на оспорювання цього
договору, оскільки цей правочин порушує його право на використання зазначеної земельної ділянки.
У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, установивши факт укладення спірного
договору оренди земельної ділянки з порушенням вимог статті 33 Закону України «Про оренду
землі» і прав заявника, дійшов висновку про його недійсність на підставі частини першої статті
203, частини першої статті 215 ЦК України.
Постанова ВСУ: від 12.10.2016 № 6-1282цс16
128.
Земельна ділянка частково належить до земель історико-культурного призначення національного
та місцевого значення на підставі положень статті 53 ЗК України та статті 34 Закону України "Про
охорону культурної спадщини", які визначають поняття та склад земель історико-культурного
призначення.
Землі історико-культурного призначення згідно з частиною 1 статті 150 ЗК України відносяться
до особливо цінних земель.
Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається ЗК України,
Законом України "Про охорону культурної спадщини", постановами Кабінету Міністрів України та
органів місцевої влади і самоврядування.
Виходячи з принципу використання земельних ділянок за цільовим призначенням (стаття 96 ЗК
України), на землях історико-культурного призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх
цільовому призначенню.
Законодавством встановлений дозвільний порядок використання земель історико-культурного
призначення.
Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, музеїв
157
Зуєвич Л.Л. ©®
просто неба, меморіальних музеїв-садиб, пам'яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів)
встановлюються зони охорони пам'яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може
вплинути на додержання режиму використання таких земель (частина 2 ст. 54 ЗК України).
Відповідно до статті 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" зони охорони
пам'ятки - це встановлювані навколо пам'ятки охоронна зона, зона регулювання забудови, зона
охоронюваного ландшафту, зона охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє
спеціальний режим їх використання.
Землі зон охорони пам'яток не належать до земель історико-культурного призначення.
Відповідно до чинних нормативних актів на території історико-культурних заповідників
забороняється будь-яке будівництво, не пов'язане з прокладкою інженерних мереж, необхідних
для заповідників. Впорядкуванням території, відтворенням і реставрацією пам'яток історії та
культури, та дозволяється будівництво лише особливо важливих споруд за індивідуальними
проектами.
Натомість офісно-житловий комплекс із приміщеннями соціально громадського призначення та
підземною автостоянкою, для будівництва якого було виділено спірну земельну ділянку, не
відноситься до особливо важливих споруд, а тому відведення земельної ділянки для цієї мети є
порушенням статей 53, 54 ЗК України і статті 32 Закону України "Про охорону культурної
спадщини".
Крім того, статтею 9 Конституції України та статтею 19 Закону України "Про міжнародні
договори України" передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана
Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 4 жовтня 1988 року № 6673-XI
ратифіковано Конвенцію ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини від 16
листопада 1972 року.
Відповідно до статті 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини кожна
держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов'язання забезпечувати виявлення, охорону,
збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культур і природної спадщини, що
зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї.
Україна як держава, яка внесла пам'ятку до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, згідно з п.
158
Зуєвич Л.Л. ©®
172 Настанов, що регулюють виконання Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної
спадщини ЮНЕСКО, добровільно взяла на себе зобов'язання з інформування Комітету всесвітньої
спадщини через Секретаріат ЮНЕСКО про наміри розпочати або дозволити в зоні, що охороняється
Конвенцією, значні роботи з відновлення чи нового будівництва, які могли б вплинути на цінність
об'єкта всесвітньої спадщини.
Незважаючи на викладене, суд касаційної інстанції дійшов висновку про законність
прийнятих міською радою оспорюваних рішень і договорів про надання земельної ділянки під
забудову за невжиття заходів щодо інформування Секретаріату ЮНЕСКО про заплановане
будівництво.
Постанова ВСУ: від 22.04.2015 № 3-44гс15 (910/3460/14)
129.
Згідно із статтею 12 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на час виникнення
спірних правовідносин) договір оренди землі - це угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до
яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для
господарського використання на обумовлений договором строк.
Договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій формі. Договір оренди земельної
ділянки посвідчується нотаріально за її місцезнаходженням: на строк до 5 років - за бажанням
однієї із сторін договору; на строк більше 5 років - в обов'язковому порядку (частини 1, 3 статті 13
Закону України «Про оренду землі» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно з частиною 1 статті 16 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на час
виникнення спірних правовідносин) договір оренди земельної ділянки набирає чинності після
досягнення домовленості з усіх істотних умов, підписання його сторонами і державної реєстрації.
Як вбачається із матеріалів справи та зазначено у судових рішеннях, оригіналу або завіреної і
підписаної копії договору оренди земельної ділянки від 10 лютого 2003 року суду не надано, а
також відсутні докази його державної реєстрації.
Відтак, слід погодитися із висновком судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні
позову в частині визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, оскільки зазначений
правочин є неукладеним, а отже, не може бути визнаний судом недійсним.
159
Зуєвич Л.Л. ©®
Постанова ВСУ: від 06.07.2015 № 3-399гс15
130.
Задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним договору оренди землі, суд першої
інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що оскільки договір
оренди землі від імені директора ТОВ підписано особою, яка не була директором товариства, і,
крім того, оспорюваний договір оренди не містить усіх істотних умов, передбачених Законом
України «Про оренду землі», тому такий договір є недійсним.
Однак з такими висновками судів погодитись не можна.
Судом установлено, що позивач є власником земельної ділянки на території сільської ради.
На підставі договору оренди землі від 06.12.2002 позивач передала належну їй на праві власності
земельну ділянку у строкове платне користування ТОВ на строк до 01.11.2007.
Після закінчення строку вказаного договору товариство, користуючись своїм переважним правом
на поновлення договору оренди на новий строк, продовжило користуватись належною позивачу
земельною ділянкою, виконало роботи по рекультивації землі, заперечень від позивача щодо
подальшого користування земельною ділянкою не отримувало і 02.11.2007 року уклало з позивачем
договір оренди землі на строк десять років, відбулась державна реєстрація вказаного договору оренди.
05.06.2008 на підставі розпорядження регіональної філії державного підприємства «Центр
державного земельного кадастру при державному комітеті України по земельних ресурсах» проведену
22.04.2008 реєстрацію оспорюваного договору оренди землі, укладеного між позивачем і ТОВ «», було
скасовано.
Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України від 6 жовтня 1998 року «Про оренду землі» договір
оренди землі підлягає державній реєстрації і на підставі ч. 1 ст. 210, ч. 3 ст. 640 ЦК України, ч. 2
ст. 125 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, та ст. 18 Закону
України від 6 жовтня 1998 року «Про оренду землі» є укладеним з моменту такої реєстрації.
Таким чином, у зв'язку з відсутністю державної реєстрації договір не є укладеним. В той же
час, відповідно до змісту ст. 215 ЦК України та роз'яснень, наданих Пленумом Верховного Суду
України в п. 8 постанови “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів
недійсними” від 6 листопада 2009 року № 9, недійсним може бути визнано лише укладений договір.
В разі, якщо на виконання юридично ще не укладеного договору стороною передчасно передано
160
Зуєвич Л.Л. ©®
майно, між сторонами виникають правовідносини внаслідок набуття, збереження майна без достатньої
правової підстави (ст.ст. 1212-1215 ЦК України).
Суд на зазначене уваги не звернув та ухвалив рішення про визнання договору недійсним через
порушення норм матеріального права.
Разом з тим, встановивши, що державна реєстрація договору скасована, суд обґрунтовано
відмовив у задоволенні позовної вимоги ТОВ про визнання договору укладеним.
Постанова ВСУ: від 14.09.2011 № 6-12408св09
131.
Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку,
встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або
оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право
кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі
порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до
суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та
суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи
чи інтереси цих осіб, і залежно від
установленого вирішити питання про задоволення позовних
вимог або відмову в їх задоволенні.
У справі, яка переглядається, суди апеляційної і касаційної інстанцій виходили із того, що
оспорюваний договір оренди земельної ділянки є недійсним відповідно до статті 15 Закону України
«Про оренду землі» у зв'язку з відсутністю в ньому істотної умови, передбаченої пунктом першим
частини першої статті 15 Закону України «Про оренду землі» - об'єкту оренди.
При цьому судами залишено поза увагою вимоги статті 3 ЦПК України та статті 15 ЦК України, а
також зміст договору оренди про передання позивачкою в оренду земельної ділянки.
Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов про визнання договору недійсним, також послався
на те, що СВК не виконує передбачений пунктом договору оренди обов'язок щодо виготовлення
документації, яка б дозволяла орендарю самостійно господарювати на землі.
161
Зуєвич Л.Л. ©®
Проте частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності
правочину є недодержання вимог закону в момент вчинення правочину. Порушення умов
договору може бути підставою для його розірвання, а не визнання недійсним (стаття 651 ЦК
України).
Постанова ВСУ: від 04.02.2015 № 6-222цс14
132.
Відповідно до статті 15 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, яка була чинною на
момент виникнення спірних правовідносин) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт
оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із
зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та
відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка
передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної
ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження
(обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового
пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін. Відсутність у
договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, та порушення вимог статей
4 - 6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також
для визнання договору недійсним відповідно до закону. За згодою сторін у договорі оренди землі
можуть зазначатися інші умови, зокрема якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов'язань
сторін, порядок страхування об'єкта оренди, порядок відшкодування витрат на здійснення заходів
щодо охорони і поліпшення об'єкта оренди, проведення меліоративних робіт, а також обставини, що
можуть вплинути на зміну або припинення дії договору оренди, тощо. Невід'ємною частиною
договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду; кадастровий
план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених
земельних сервітутів; акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); акт прийманняпередачі об'єкта оренди; проект відведення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Законом.
У разі якщо договором оренди землі передбачається здійснити заходи, спрямовані на охорону та
поліпшення об'єкта оренди, до договору додається угода щодо відшкодування орендарю витрат на такі
162
Зуєвич Л.Л. ©®
заходи.
Звертаючись до суду з позовом, особа посилалась на те, що в договорі оренди відсутні умови
використання та цільового призначення земельної ділянки.
Проте, як установлено судом під час розгляду справи, у пункті 1 договору оренди землі
передбачено передання позивачкою земельної ділянки за державним актом в оренду відповідачу із
зазначенням місця її розташування для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що
збігається з визначеним цільовим призначенням (використанням) земельної ділянки в указаному
державному акті.
Позивачка, обґрунтовуючи свої вимоги, указувала й на відсутність у спірному договорі умов
збереження стану орендованої землі.
Однак, що також установлено судом, у пункті 2.1 договору визначено право орендодавця
вимагати від орендаря дотримання екологічної безпеки землекористування і збереження родючості
ґрунтів, державних стандартів, норм і правил, місцевих правил забудови населених пунктів,
дотримання режиму використання водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної
охорони. Пунктом 3.2 договору передбачено обов'язок орендаря дотримуватися відносно об'єкта
оренди вимог, установлених пунктом 2.1, і виконання обов'язків відповідно до умов договору оренди
та Земельного кодексу України, не допускати погіршення екологічного стану й родючості земельної
ділянки. Пунктом 7.3 додаткової угоди від 1 січня
2010 року вищезазначений перелік доповнено
забороною проводити сільськогосподарські пали (спалювання стерні, післяжнивних залишків та
розведення багать на полях) без відповідного дозволу, отриманого у встановленому законом порядку.
Позивачка також зазначала в позові про відсутність у договорі умов і строків передачі
земельної ділянки орендарю.
Проте судом установлено, що в пункті 2.2 спірного договору передбачено обов'язок орендодавця
передати в користування земельну ділянку за актом приймання-передачі протягом 10 днів з моменту
державної реєстрації договору в стані, придатному для використання за цільовим призначенням.
Також позивач посилалась на відсутність у договорі умов повернення земельної ділянки
орендодавцеві.
Однак, як установив суд, у пункті 8.1 зазначено, що договір укладається строком на 15 років і
починає діяти з дня його державної реєстрації, а відповідно до пункту 3.2 договору обов'язок орендаря
163
Зуєвич Л.Л. ©®
після закінчення строку дії договору оренди повернути орендодавцю земельну ділянку в стані,
придатному для використання за цільовим призначенням.
Позивачка також вказувала, що в договорі не визначено сторону, яка несе ризик випадкового
пошкодження або знищення орендованої земельної ділянки чи її частини.
Проте, як установлено судом, у пункті 3.2 указано, що ризик випадкового пошкодження або
знищення об'єкта оренди чи його частини несе орендар.
Якісні характеристики землі за її складом і видом угідь (рілля, сіножаті, пасовища тощо),
нормативна грошова оцінка земельної ділянки та умови страхування земельної ділянки, вказані
позивачем як істотні умови, які відсутні в спірному договорі, не були передбачені частиною
першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» на момент виникнення спірних
правовідносин, а тому необхідності узгоджувати й зазначати такі умови в договорі не було
обов'язковим.
Невідповідність спірного договору Типовому договору оренди землі, затвердженому
постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня
2004 року № 220, та відсутність акта
визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) не є підставою для визнання цього
договору недійсним відповідно до частини другої статті 15 Закону України «Про оренду землі».
Крім того, як установлено судом, межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) визначені в
державному акті на право власності на земельну ділянку та в плані (схемі) земельної ділянки, копії
яких містяться в матеріалах справи.
З огляду на наведене суди дійшли правильного висновку про те, що вимоги позивачки не
підлягають задоволенню, оскільки сторонами було досягнуто згоди з усіх істотних умов, які
передбачені статтею 15 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, яка була чинною на момент
виникнення спірних правовідносин).
Постанова ВСУ: від 04.06.2014 № 6-55цс14
133.
Відповідно до частини другої статті 792 Цивільного кодексу України відносини щодо найму
(оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов'язані з орендою землі, є Закон України
164
Зуєвич Л.Л. ©®
"Про оренду землі".
Згідно зі статтею 15 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, яка була чинною на момент
виникнення спірних правовідносин) істотними умовами договору оренди землі є:
об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки);
строк дії договору оренди;
орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і
перегляду та відповідальності за її несплату;
умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду;
умови збереження стану об'єкта оренди;
умови і строки передачі земельної ділянки орендарю;
умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;
існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки;
визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи
його частини;
відповідальність сторін.
Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також
порушення вимог статей 4 - 6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації
договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.
За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови, зокрема якісний стан
земельних угідь, порядок виконання зобов'язань сторін, порядок страхування об'єкта оренди, порядок
відшкодування витрат на здійснення заходів щодо охорони і поліпшення об'єкта оренди, проведення
меліоративних робіт, а також обставини, що можуть вплинути на зміну або припинення дії договору
оренди, тощо.
Невід'ємною частиною договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, яка
передається в оренду; кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її
використанні та встановлених земельних сервітутів; акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на
місцевості); акт приймання-передачі об'єкта оренди; проект відведення земельної ділянки у випадках,
передбачених цим Законом.
У разі якщо договором оренди землі передбачається здійснити заходи, спрямовані на охорону та
165
Зуєвич Л.Л. ©®
поліпшення об'єкта оренди, до договору додається угода щодо відшкодування орендарю витрат на такі
заходи.
Звертаючись до суду з позовом, позивач посилався на те, що спірний договір оренди земельної
ділянки не містить усіх, передбачених статтею 15 Закону України "Про оренду землі", істотних
умов, зокрема умови використання та цільового призначення земельної ділянки.
Проте в пункті 1 договору оренди землі передбачено передання земельної ділянки, яка належить
йому на підставі державного акта на право власності, в оренду відповідачеві для ведення товарного
сільськогосподарського виробництва, і це збігається з цільовим призначенням (використанням)
земельної ділянки, зазначеним у державному акті.
Також позивач указував на відсутність у договорі умови збереження стану об'єкта оренди.
Однак у пункті 2.1 договору визначено право орендодавця вимагати від орендаря дотримання
екологічної безпеки землекористування та збереження родючості грунтів, державних стандартів, норм
і правил, місцевих правил забудови населених пунктів, дотримання режиму використання
водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони. Пунктом 3.2 договору
передбачено обов'язок орендаря дотримуватися відносно об'єкта оренди вимог, встановлених пунктом
2.1 договору, і виконання обов'язків відповідно до умов договору оренди та Земельного кодексу
України; не допускати погіршення екологічного стану й родючості земельної ділянки. Пунктом 7.3.
додаткової угоди від 1 січня 2010 року вищезазначений перелік доповнено забороною проводити
сільськогосподарські пали (спалювання стерні, післяжнивних залишків та розведення багать на полях)
без відповідного дозволу, отриманого у встановленому законом порядку.
Ще однією істотною умовою, про відсутність якої в договорі стверджував позивач, є умови і
строки передачі земельної ділянки орендарю.
Натомість у пункті 2.2. договору передбачено обов'язок орендодавця передати в користування
земельну ділянку за актом приймання-передачі протягом 10 днів з моменту державної реєстрації
договору у стані, придатному для використання за цільовим призначенням. Як установлено
апеляційним судом, будь-яких доказів щодо затримання передачі земельної ділянки в оренду немає.
Крім того, як указував ОСОБА_9, у договорі відсутні умови повернення земельної ділянки
орендодавцеві.
Відповідно до пункту 8.1. договору сторони узгодили, що договір укладається строком на 15 років
166
Зуєвич Л.Л. ©®
і починає діяти з дати його державної реєстрації. Пунктом 3.2. договору передбачено обов'язок
орендаря після закінчення строку дії договору оренди повернути орендодавцю земельну ділянку в
стані, придатному для використання за цільовим призначенням.
Також позивач зазначав, що в договорі не визначено сторони, яка несе ризик випадкового
пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини.
Проте, в пункті 3.2. договору сторони визначили, що ризик випадкового пошкодження або
знищення об'єкта оренди чи його частини несе орендар.
Крім наведеного, апеляційним судом установлено наявність у договорі такої істотної умови, як
орендна плата із зазначенням її індексації, а саме в пункті 5.2 договору оренди сторони передбачили
орендну плату такою, що підлягає індексації згідно діючого законодавства України. У додатковій угоді
від 1 січня 2010 року, що є невід'ємною частиною спірного договору, сторонами уточнено, що
обчислення розміру орендної плати за земельну ділянку здійснюється з урахуванням індексації
грошової оцінки земельної ділянки, що станом на 1 січня 2010 року становить 68 839 грн 30 коп.
Така істотна умова, як передача в заставу та внесення до статутного фонду права оренди
земельної ділянки, на час виникнення спірних правовідносин у статті 15 Закону України "Про оренду
землі" була відсутня. До того ж пунктом 3.1. додаткової угоди від 1 січня 2010 року визначено право
орендаря передавати в заставу, а також вносити до статутного фонду право оренди земельної ділянки
за письмовою згодою орендодавця.
Оскільки позивач і відповідач дійшли згоди з усіх вищенаведених істотних умов договору
оренди землі, які передбачені частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі" (у
редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин), суд апеляційної
інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про
відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин частини другої цієї статті щодо
визнання договору оренди землі недійсним.
Якісні характеристики землі за її складом і видом угідь (ріллі, сіножаті, пасовища тощо),
нормативна грошова оцінка земельної ділянки та умови страхування земельної ділянки, зазначені
позивачем істотними умовами договору оренди землі, які відсутні в спірному договорі, не були
передбачені частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі" на момент виникнення
спірних правовідносин, а тому узгоджувати й зазначати такі умови в договорі не було обов'язковим.
167
Зуєвич Л.Л. ©®
Невідповідність спірного договору оренди землі Типовому договору оренди землі та
відсутність установленої частиною четвертою статті 15 Закону України "Про оренду землі" у
договорі оренди землі його невід'ємної частини - акта визначення меж земельної ділянки в
натурі (на місцевості) - не є підставою для визнання указаного договору недійсним відповідно до
частини другої статті 15 цього Закону.
Крім того, межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) визначені в державному акті на
право власності на земельну ділянку, копію якого, як установлено апеляційним судом, було додано до
договору оренди.
Постанова ВСУ: від14.05.2014 № 6-48цс14
134.
Відповідно до частини другої статті 792 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)
відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов'язані з орендою землі, є Закон України
"Про оренду землі".
За змістом статей 18, 20 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, яка була чинною на
момент виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі підлягає державній реєстрації, якщо
такий договір укладений. Після державної реєстрації укладеного договору оренди землі він набирає
чинності.
Відповідно до пунктів 6 спірних договорів оренди земельних ділянок договори діють з моменту
державної реєстрації, а згідно з пунктами 39 договори набирають чинності після підписання сторонами
та державної реєстрації.
Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в
належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про
предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного
виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Отже, сторони договору, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі,
складають і підписують договір, надаючи згоді встановленої форми.
Разом із тим цивільні права та обов'язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення
168
Зуєвич Л.Л. ©®
сторін при укладенні спірних договорів, набуваються після відповідної державної реєстрації.
У справі, що переглядається, сторони дійшли згоди щодо істотних умов договорів оренди
земельних ділянок, скріпивши 27 березня 2008 року договори своїми підписами, що і є моментом
укладення договорів.
Висновок суду першої інстанції, з яким погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій,
про те, що моментом укладення договорів оренди земельних ділянок є дата їхньої державної
реєстрації (18 травня та 4 серпня
2011 року) є помилковим, оскільки відповідно до зазначених
положень договорів оренди та Закону України "Про оренду землі" в момент державної
реєстрації набирає чинності (набуває юридичної сили) договір, укладення якого вже відбулося, і
така реєстрація не може змінювати моменту укладання договору.
За положенням частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові
акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують
відповідальність особи.
Відповідно до частин першої, третьої статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства
регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; якщо цивільні відносини виникли
раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного
законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі" встановлені істотні умови,
досягнення згоди з яких є обов'язковим для укладення договорів оренди землі.
Відсутність у договорах оренди землі хоча б однієї з істотних умов є підставою для визнання
договорів недійсними (частина друга статті 15 Закону України "Про оренду землі".
На момент укладення 27 березня 2008 року договорів оренди, частиною першою статті 15 Закону
України "Про оренду землі" були встановлені такі істотні умови для договорів оренди землі: об'єкт
оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із
зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та
відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка
передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної
ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження
(обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового
169
Зуєвич Л.Л. ©®
пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.
Така істотна умова, як передача у заставу та внесення до статутного фонду права оренди
земельної ділянки, на момент укладення 27 березня 2008 року договорів оренди землі в статті 15
Закону України "Про оренду землі" була відсутня. Зміни до статті 15 Закону України "Про
оренду землі", якими передбачено необхідність зазначення в договорах оренди землі такої умови,
внесено Законом України від 16 вересня 2008 року № 509-VI "Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України щодо сприяння будівництву", який набрав чинності 14 жовтня
2008 року, тобто після укладення спірних договорів. Вказаний Закон України від 16 вересня 2008
року № 509-VI регулює відносини, які виникли з дня набрання ним чинності і зворотної дії в часі
немає.
Отже, враховуючи те, що договори оренди були укладені 27 березня 2008 року, а не в момент
їхньої державної реєстрації 18 травня та 4 серпня 2011 року, застосуванню до спірних правовідносин
підлягає стаття 15 Закону України "Про оренду землі" в редакції, чинній станом на 27 березня 2008
року.
Постанова ВСУ: від 19.02.2014 № 6-162ц13
135.
За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою
недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які
встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину
суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за
домовленістю сторін. У випадках, визначених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які
встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого
самоврядування.
За змістом частини першої статті 15 Закону України «Про оренду землі» однією з істотних умов
договору оренди землі є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків,
порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. Відсутність у договорі оренди землі
однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19
170
Зуєвич Л.Л. ©®
цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання
договору недійсним відповідно до закону.
Орендна плата відповідно до статті 21 Закону України «Про оренду землі» - це платіж, який
орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Річна орендна плата за земельні
ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, не може бути меншою за розмір
земельного податку, що встановлюється Законом України «Про оплату за землю», та перевищувати
10% їх нормативної грошової оцінки.
Частиною першою пункту 289.1 статті 289 ПК України і частиною першою статті 13 Закону
України «Про оцінку земель» передбачено, що для визначення розміру орендної плати для земель
державної та комунальної власності обов'язково проводиться та використовується нормативна
грошова оцінка земельних ділянок, яка являє собою капіталізований рентний дохід (дохід, який можна
отримати із землі як фактора виробництва залежно від якості та місця розташування земельної
ділянки), визначений за встановленими та затвердженими нормативами (стаття 1 Закону України «Про
оцінку земель»).
Враховуючи вищезазначене, можна дійти висновку, що обов'язок зі сплати орендної плати є
нормативно врегульованим і не може визначатися чи змінюватися та припинятися сторонами договору
за власним волевиявленням.
Судом встановлено, що при укладенні договору оренди земельної ділянки між РДА та особою
нормативна грошова оцінка земельної ділянки, яка є основою для визначення розміру орендної
плати для земель державної та комунальної власності, була проведена з порушенням
встановлених вимог та порядку, тому у справі, що розглядається, договір оренди в цій частині
суперечить приписам чинного законодавства.
Окрім того, як вбачається із матеріалів справи, особі було вручено лист Відділу
Держземагентства у стосовно приведення умов договорів оренди у відповідність до вимог чинного
законодавства шляхом підпису про отримання даного листа, однак інформація щодо звернення
орендарів про внесення відповідних змін до договору оренди в частині збільшення орендної ставки та
про розроблення нормативної грошової оцінки земельних ділянок - відсутня.
Враховуючи те, що дотримання належного економічного регулювання земельних
правовідносин, забезпечення надходжень платежів з орендної плати до місцевих бюджетів у
171
Зуєвич Л.Л. ©®
законодавчо визначених межах шляхом їх вірного правового врегулювання безпосередньо
належить до інтересів держави, суди попередніх інстанцій помилково вважали факт
непроведення нормативної грошової оцінки, у порядку встановленим законодавством, суто
формальною підставою для визнання спірного договору недійсним, а тому рішення судів у справі
підлягають скасування в частині відмови у позові про визнання договору оренди недійсним, з
ухваленням Верховним Судом України нового рішення про задоволення позову в зазначеній частині.
Постанова ВСУ: від 11.05.2016 № 6-824цс16
136.
Відповідно до частини 1 статті 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю
сторін. У випадках, визначених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які
встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого
самоврядування.
Згідно з частиною 1 статті 15 Закону України «Про оренду землі» однією з істотних умов
договору оренди землі є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків,
порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.
Орендна плата відповідно до статті 21 Закону України «Про оренду землі » - це платіж, який
орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою; розмір, форма і строки внесення
орендної плати встановлюються за згодою сторін в договорі оренди, крім строків внесення орендної
плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до
Податкового кодексу України .
Частиною 1 пункту 289.1 статті 289 Податкового кодексу України і частиною 1 статті 13 Закону
України «Про оцінку земель » передбачено, що для визначення розміру орендної плати для земель
державної та комунальної власності обов'язково проводиться та використовується нормативна
грошова оцінка земельних ділянок, яка являє собою капіталізований рентний дохід (дохід, який можна
отримати із землі як фактора виробництва залежно від якості та місця розташування земельної
ділянки), визначений за встановленими та затвердженими нормативами (стаття 1 Закону України «Про
оцінку земель »).
Отже, законодавець чітко визначив, що нормативна грошова оцінка земель є основою для
172
Зуєвич Л.Л. ©®
визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності.
Проте суд касаційної інстанції у цій справі ототожнив поняття «земельний податок» та «орендна
плата за землю», внаслідок чого дійшов безпідставного висновку, що положення частини 1 статті 13
Закону України «Про оцінку земель» щодо обов'язковості проведення нормативної грошової оцінки
для визначення розміру орендної плати суперечать положенням Податкового кодексу України, яким
передбачено можливість і порядок обчислення орендної плати за земельні ділянки, нормативну
грошову оцінку яких не проведено, оскільки відповідно до пункту 14.1.72 статті 14 Податкового
кодексу України (в редакції, чинній на час укладення спірного договору) земельний податок обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а
також постійних землекористувачів. Водночас згідно з пункту 14.1.136 статті 14 Податкового кодексу
України орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж,
який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.
Відтак, земельний податок і орендна плата за своєю правовою природою є різними видами
платежів, які мають різний порядок обчислення та нарахування.
Таким чином, Вищий господарський суд України дійшов передчасного висновку, що для
визначення розміру орендної плати за землі державної та комунальної власності нормативна грошова
оцінка земель не є обов'язковою, застосувавши до спірних правовідносин норми Податкового кодексу
України, які регламентують встановлення земельного податку, до розрахунку орендної плати за землі
державної власності.
Постанова ВСУ: від 08.04.2015 № 3-41гс15 (916/2439/14)
137.
Відповідно до частини 1 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється
за домовленістю сторін. У випадках, визначених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо),
які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами
місцевого самоврядування.
Згідно з частиною 1 статті 15 Закону України «Про оренду землі» однією з істотних умов
договору оренди землі є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків,
порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.
173
Зуєвич Л.Л. ©®
Орендна плата відповідно до статті 21 Закону України «Про оренду землі» – це платіж, який
орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою; розмір, форма і строки внесення
орендної плати встановлюються за згодою сторін в договорі оренди, крім строків внесення орендної
плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до
Податкового кодексу України.
Частиною 1 пункту 289.1 статті 289 Податкового кодексу України і частиною 1 статті 13 Закону
України «Про оцінку земель» передбачено, що для визначення розміру орендної плати для земель
державної та комунальної власності обов’язково проводиться та використовується нормативна
грошова оцінка земельних ділянок, яка являє собою капіталізований рентний дохід (дохід, який
можна отримати із землі як фактора виробництва залежно від якості та місця розташування земельної
ділянки), визначений за встановленими та затвердженими нормативами (стаття 1 Закону України «Про
оцінку земель» у відповідній редакції).
Крім того, за змістом статті 93 Земельного кодексу України відповідач набуває право
використовувати земельну ділянку та обов’язок сплачувати орендну плату не з моменту прийняття
рішення компетентним органом про передачу цієї ділянки в оренду, а з моменту укладення договору
оренди землі.
Отже, суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку, що нормативна грошова
оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної та
комунальної власності, а договір у цій частині суперечить приписам чинного законодавства,
оскільки позов подано на захист прав, порушених не наказом позивача, а укладеним договором.
Постанова ВСУ: від 01.04.2015 № 916/2287/14
138.
Судове рішення у справі, яка переглядається, у частині визнання недійсним договору у зв'язку з
визначенням розміру орендної плати без проведення грошової оцінки не свідчить про неоднакове
застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, оскільки в
справі, яка переглядається, розмір орендної плати визначено без проведення грошової оцінки, а у
справі за позовом до районної державної адміністрації та особою розмір орендної плати встановлено
додатковою угодою відповідно до нормативно-грошової оцінки.
174
Зуєвич Л.Л. ©®
Крім того, за змістом частин першої та четвертої статті 21 Закону України від 6 жовтня 1998 року
№ 161-XIV "Про оренду землі" (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних
правовідносин) орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за
користування земельною ділянкою. Річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у
державній або комунальній власності, не може бути меншою за розмір земельного податку, що
встановлюється Законом України "Про плату за землю", та перевищувати 10 відсотків їх нормативної
грошової оцінки.
Частиною першою статті 13 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1378-IV "Про оцінку
земель" у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) визначено
випадки обов'язкового проведення грошової оцінки земельних ділянок. Так, нормативна
грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі: визначення розміру земельного податку,
визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.
Згідно із частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності
правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які
встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема,
відповідно до частини першої вказаної статті зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу,
іншим актам цивільного законодавства.
Постанова ВСУ: від 22.05.2013 № 6-11цс13
139.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого
погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що землі для ведення
фермерського і товарного сільськогосподарського виробництва належать до однієї категорії землі сільськогосподарського призначення, оскільки на землях фермерського господарства
ведеться товарне сільськогосподарське виробництво, а тому надання земельних ділянок в межах
однієї категорії земель не потребує розробки проекту відведення по зміні цільового призначення.
Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за
яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і
користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно
175
Зуєвич Л.Л. ©®
до умов договору та вимог земельного законодавства.
Згідно із частиною 1 статті 210 ЦК України та частиною 1 статті 20 Закону України «Про оренду
землі» договір оренди землі підлягає державній реєстрації, після чого він відповідно до статті 18
Закону України «Про оренду землі» набирає чинності.
Згідно частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в
момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3,6 статті 203 цього
Кодексу.
Відповідно до положень статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому
Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його
моральним засадам.
Статтею 19 ЗК України закріплено такі категорії земель: землі сільськогосподарського
призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого
природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення;
землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; а також землі промисловості, транспорту,
зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Віднесення земель до тієї чи іншої категорії згідно з частиною першою статті 20 ЗК України
здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування
відповідно до їх повноважень.
Кожна категорія земель має узагальнене цільове призначення, що визначає специфіку її
особливого правового режиму.
Так, земельні ділянки, віднесені до однієї категорії, можуть використовуватися за різними видами
цільового призначення.
Землями сільськогосподарського призначення згідно з частиною першою статті 22 ЗК України
визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення
сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої
інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або
призначені для цих цілей.
У свою чергу відповідно до частини третьої статті 22 ЗК України землі сільськогосподарського
призначення, зокрема, можуть передаватися у власність та надаватися у користування громадянам для
176
Зуєвич Л.Л. ©®
ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання
худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Статтями 31, 33-37 цього Кодексу встановлений правовий режим видів використання
сільськогосподарських земель.
Так, згідно зі статтею 33 ЗК України громадяни можуть мати на праві власності та орендувати
земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства. Використання земель особистого
селянського господарства здійснюється відповідно до закону.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про особисте селянське господарство» особисте
селянське господарство - це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи
фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і
спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і
споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з
використанням майна особистого селянського господарства.
Натомість, правовий режим земельних ділянок для ведення фермерського господарства
визначається статтею 31 ЗК України, відповідно до частини першої якої встановлено, що землі
фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності
фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що
використовується фермерським господарством на умовах оренди.. Відповідно до частини другої цієї
статті громадяни - члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у
власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки
(паю).
Різний правовий режим земель, що відводяться для ведення особистого селянського
господарства (ведення товарного сільськогосподарського виробництва), та земель, що
відводяться для фермерського господарства, додатково підтверджується положеннями статті 122
ЗК , якою встановлено норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, які також
обумовлені особливостями кожного виду використання земельної ділянки.
При цьому абзац другий частини п'ятої статті 20 ЗК України встановлює обов'язок власників
використовувати землі зазначеної категорії виключно в межах вимог щодо користування землями
177
Зуєвич Л.Л. ©®
певного виду використання, встановлених статтями 31 , 33-37 цього Кодексу .
Отже, відповідно до закріпленого принципу раціонального використання та охорони земель
земельні ділянки (частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування з
визначеними щодо неї правами) сільськогосподарського призначення підлягають використанню
виключно відповідно до видів їх використання, які відповідають їх цільовому призначенню.
Стаття 1 Закону України «Про землеустрій» містить визначення поняття «цільове призначення
земельної ділянки», згідно з яким це є її використання за призначенням, визначеним на підставі
документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.
Цільове призначення земельних ділянок, які надані громадянам, юридичним особам у власність
чи постійне користування, зазначається в державних актах на право власності на земельну ділянку та
на право постійного користування земельною ділянкою. З цією метою до форми бланків зазначених
державних актів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 2 квітня 2002 року № 449
«Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта
на право постійного користування земельною ділянкою» введена графа «цільове призначення ».
Таким чином, цільове призначення конкретної земельної ділянки фіксується у рішенні
уповноваженого органу про передачу її у власність або надання у користування та в документі,
що посвідчує право на земельну ділянку.
Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що зміна виду
використання земельної ділянки в межах її цільового призначення можлива, але порядок
вирішення цього питання не встановлений.
Виходячи з принципу ЗК України щодо раціонального використання та охорони земель, зміна
виду використання землі в межах її цільового призначення повинна проводитися у порядку,
встановленому для зміни цього цільового призначення землі.
ЗК України передбачає зміну цільового призначення землі органами виконавчої влади або
органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або
надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проект землеустрою або
приймають рішення про створення об'єктів для ведення фермерського господарства.
Згідно з частиною третьою статті 20 ЗК України зміна цільового призначення земельних
ділянок здійснюється згідно з Порядком зміни цільового призначення земель, які перебувають у
178
Зуєвич Л.Л. ©®
власності громадян або юридичних осіб, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України
від 11 квітня 2008 року № 502 та за ініціативою власників.
Обов'язковою умовою дотримання встановленої процедури зміни цільового призначення
земельної ділянки є складання або перепогодження (у випадку якщо зміні цільового призначення
підлягає вся земельна ділянка, а не її частина) проекту відведення земельної ділянки з місцевими
органами виконавчої влади (районним (міським) органом земельних ресурсів, природоохоронним і
санітарно-епідеміологічним органами, органом містобудування й архітектури та охорони культурної
спадщини), а також підлягає державній землевпорядній експертизі.
Встановлення та зміна цільового призначення земельних ділянок може здійснюватись виключно
відповідно до вимог закону та у встановленому порядку, порушення якого має наслідком скасування
таких розпоряджень (стаття 21 ЗК України).
Отже,
зміна
виду
цільового
призначення
(використання)
земельної
ділянки
сільськогосподарського призначення, встановленого законодавством та конкретизованого
уповноваженим органом державної влади у рішенні про передачу її у власність або надання у
користування та в документі, що посвідчує право на земельну ділянку, потребує обов'язкового
дотримання механізму такої зміни, визначеного Порядком.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 5 березня 2013 року в
справі № 21-417а 12.
З урахуванням викладеного висновок суду касаційної інстанції про те, що землі
сільськогосподарського призначення з цільовим призначенням: для ведення товарного
сільськогосподарського виробництва та для ведення фермерського господарства відносяться до
однієї категорії земель, а тому надання земельних ділянок в межах однієї категорії не потребує
розробки проекту відведення земельної ділянки по зміні її цільового призначення, є помилковим
та таким, що не ґрунтується на законі.
Постанова ВСУ: від 08.04.2015 № 6-32цс15
140.
Відповідно до статті 65 ЗК України землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики,
оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку
179
Зуєвич Л.Л. ©®
підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.
Статтею 67 ЗК України визначено, що до земель транспорту належать землі, надані
підприємствам, установам та організаціям залізничного, автомобільного транспорту і дорожнього
господарства, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського
електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку
об'єктів транспорту.
Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними
ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або
органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за
результатами аукціону (частина перша статті 116 ЗК України).
Повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо передачі
земельних ділянок у власність або у користування визначені статтею 122 ЗК України (у редакції,
чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
З матеріалів справи вбачається, що основним видом діяльності ТОВ є технічне обслуговування та
ремонт автотранспортних засобів, що підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру
юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, а також довідкою з Єдиного державного реєстру
підприємств та організацій України.
За договором купівлі-продажу нерухомого майна від 25.03.2011 ТОВ придбало у продавця
комплекс, до якого входять: нежитлова будівля (станція технічного обслуговування), навіс,
трансформаторна, банно-пральний комплекс, склад.
За змістом частини другої статті 120 ЗК України якщо жилий будинок, будівля або споруда
розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності
на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони
розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Вирішуючи спір, суди не врахували положення цієї норми, не дали відповідної правової оцінки
зазначеним обставинам, а також наявності у ТОВ передбаченого законом права на користування
спірною земельною ділянкою, не з'ясували на яких умовах, в якому обсязі і на яких підставах ця
земельна ділянка належала попередньому землекористувачу, у зв'язку із чим не можна вважати
вирішеним питання правомірності дій органу виконавчої влади щодо передачі земельної
180
Зуєвич Л.Л. ©®
ділянки в оренду.
Постанова ВСУ: від 08.04.2015 № 3-38гс15 (917/127/14)
141.
Відповідно до статті 18 Закону № 161-XIV договір оренди землі набирає чинності після його
державної реєстрації.
Статтею 20 цього ж Закону встановлено, що укладений договір оренди землі підлягає державній
реєстрації. Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно
до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Відносини із реєстрації договорів оренди землі на час виникнення спірних відносин
регулювалися, зокрема, Законом № 161-XIV, Порядком ведення Поземельної книги і Порядком
ведення Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну
ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі,
затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 9 вересня 2009 року № 1021, і Тимчасовим
порядком ведення державного реєстру земель, затвердженим наказом Державного комітету України по
земельних ресурсах від 2 липня 2003 року № 174 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 25
липня 2003 року за № 641/7962).
Ні наведені, ні інші нормативно-правові акти не передбачали права однієї зі сторін договору
на відкликання заяви про його державну реєстрацію, поданої іншою стороною, та відповідного
кореспондуючого такому праву обов'язку відповідачів не реєструвати договір.
Дії відповідачів щодо здійснення державної реєстрації договору оренди землі вчинені на підставі,
в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
На сьогодні зазначені порядки і встановлений раніше законом обов'язок реєструвати такі
договори втратили чинність, натомість Закон № 161-XIV визначає обов'язок реєструвати право оренди
відповідно до закону.
Правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав,
які підлягають реєстрації, та їх обтяжень визначено Законом № 1952-IV, який спрямований на
забезпечення визнання та захисту державою цих прав, створення умов для функціонування ринку
нерухомого майна.
181
Зуєвич Л.Л. ©®
Частиною першою статті 4 Закону № 1952-IV встановлено, що обов'язковій державній реєстрації
підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що
належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти
державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам,
міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів
місцевого самоврядування, зокрема й право оренди земельної ділянки.
Статтею 24 цього Закону визначений виключний перелік підстав, згідно з якими може бути
відмовлено у державній реєстрації прав, а її частиною четвертою передбачено, що відмова в державній
реєстрації прав та їх обтяжень з підстав, не передбачених цим Законом, заборонена.
Аналізуючи норми Закону № 1952-IV, можна дійти висновку, що він не регулював і не регулює
відносини, пов'язані з державною реєстрацією договорів оренди.
Отже, погоджуючись із законністю судового рішення у цій справі, слід звернути увагу на те, що
суд касаційної інстанції мотивував оскаржуване рішення, зокрема, й приписами Закону № 1952-IV,
помилково не пославшись на застосування його норм за аналогією.
Таким чином, аналіз зазначених норм дає підстави вважати, що звернення однієї зі сторін
договору до державного реєстратора з заявою про відкликання свого підпису в договорі оренди
земельної ділянки або вимогою не проводити реєстрацію договору, поданого іншою стороною, не
було підставою для відмови у державній реєстрації договору оренди земельної ділянки.
Постанова ВСУ: від 11.02.2014 № 21-449а13
142.
Відповідно до статті 18 Закону № 161-XIV договір оренди землі набирає чинності після його
державної реєстрації.
На підставі статті 20 цього Закону укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації.
Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону,
що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Верховний Суд України вже висловлював свою правову позицію стосовно моменту укладання
договору оренди землі та наслідки відкликання підпису з укладеного договору до державної реєстрації
останнього. Так, у постанові від 18 грудня 2013 року Судова палата у цивільних справах Верховного
182
Зуєвич Л.Л. ©®
Суду України зазначила, що своє волевиявлення на укладання договору учасник (сторона) правочину
виявляє в момент досягнення згоди усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового
документа. Реєстрація договору є адміністративним актом, тобто елементом щодо договору.
Прохання учасника (сторони) правочину не здійснювати реєстрацію договору оренди земельної
ділянки, волевиявлення на укладання якого він виявляв у момент досягнення згоди з усіх
істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа, не є підставою для
визнання договору недійсним у порядку, визначеному частиною третьою статті 203 та частиною
першою статті 215 Цивільного кодексу України далі - ЦК).
У постанові від 25 грудня 2013 року Судова палата підтвердила наведене вище правове судження
та зазначила, що відповідно до статті 214 ЦК відмова від двостороннього правочину може відбуватися
лише за взаємною згодою сторін. Одностороння незгода сторони з реєстрацією підписаного
(укладеного) нею договору не може визнаватися обставиною для визнання його недійсним із
підстав, передбачених частиною третьою статті 203 та частиною першою статті 215 ЦК.
Ураховуючи наведене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного
Суду України погоджується з твердженням Вищого адміністративного суду України про те, що дії
відповідачів щодо здійснення державної реєстрації договорів оренди землі, сторонами яких є позивач і
Товариство, вчинені на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та
законами України.
Відносини із реєстрації договорів оренди землі на час виникнення спірних відносин
регулювалися, зокрема Законом № 161-XIV, Порядком ведення Поземельної книги і Порядком
ведення Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну
ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі,
затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 9 вересня 2009 року № 1021, і Тимчасовим
порядком ведення державного реєстру земель, затвердженим наказом Державного комітету України по
земельних ресурсах від 2 липня 2003 року № 174 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 25
липня 2003 року за № 641/7962).
Ні наведені, ні інші нормативно-правові акти не передбачали права однієї зі сторін договору
на відкликання заяви про його державну реєстрацію, поданої іншою стороною та відповідного
кореспондуючого такому праву обов'язку відповідачів - не реєструвати договір.
183
Зуєвич Л.Л. ©®
На сьогодні зазначені порядки втратили чинність, як і встановлений раніше законом обов'язок
реєструвати такі договори.
Частиною першою статті 4 Закону № 1952-IV встановлено, що обов'язковій державній реєстрації
підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що
належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти
державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам,
міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів
місцевого самоврядування, зокрема й право оренди земельної ділянки.
Погоджуючись із законністю ухвали суду касаційної інстанції у цій справі, слід звернути увагу на
те, що цей суд у справі, що розглядається, мотивував оскаржуване рішення, зокрема, й приписами
Закону № 1952-IV, помилково не пославшись на застосування його норм за аналогією.
Статтею 24 цього Закону встановлено вичерпний перелік підстав, згідно з яким може бути
відмовлено у державній реєстрації прав, та її частиною четвертою передбачено, що відмова в
державній реєстрації та їх обтяжень з підстав, не передбачених цим Законом, заборонена.
Проте, аналізуючи норми Закону 1952-IV, можна дійти висновку, що він не регулював спірні
відносини, пов'язані реєстрацією договорів оренди. Цей Закон визначає правові, економічні,
організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації
за цим Законом, та їх обтяжень і спрямований на забезпечення визнання державою цих прав,
створення умов для функціонування ринку нерухомого майна.
Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що звернення однієї зі сторін договору із заявою
про відкликання свого підпису в договорі оренди земельної ділянки з вимогою не проводити
реєстрацію договору не є підставою для відмови у державній реєстрації договору оренди
земельної ділянки.
Постанова ВСУ: від 21.01.2014 № 21-408а13, 14.01.2014 № 21-314а13, 14.01.2014 № 21-403а13,
14.01.2014 № 21-429а13
143.
На підставі ст. 20 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, яка була чинною на момент
виникнення правовідносин) укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Право
184
Зуєвич Л.Л. ©®
оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що
регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Відповідно до ст. 2 Закону України від 1 липня 2004 р. N 1952-IV "Про державну реєстрацію
речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно
- офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на
нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру
речових прав на нерухоме майно, тобто реєстрацією є запис, фіксація фактів або явищ з метою обліку
та надання їм статусу офіційно визнаних актів, внесення до списку або книги обліку.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що при вирішенні судом спору про
визнання договору недійсним із підстав відсутності у сторони волі на його укладення правове
значення має наявність такої волі на момент досягнення сторонами договору згоди в належній
формі з усіх істотних умов договору, а не на момент його державної реєстрації. Моментом
вчинення правочину слід вважати момент, коли сторони свого часу досягли згоди з усіх істотних
умов.
Одностороння незгода сторони з реєстрацією раніше підписаного нею договору не може
вважатися обставиною для визнання його недійсним із підстав, які передбачені ч. 3 ст. 203 та ч. 1
ст. 215 ЦК України
Постанова ВСУ: від 25.12.2013 № 6-118цс13
144.
Вільне волевиявлення учасника правочину, передбачене статтею 203 ЦК України, є важливим
чинником, без якого неможливо укладення договору оренди земельної ділянки. Своє волевиявлення
на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов,
складання та скріплення підписом письмового документа.
Реєстрація договору є адміністративним актом, тобто елементом зовнішнім щодо договору.
Прохання учасника правочину не здійснювати реєстрацію договору оренди земельної
ділянки, волевиявлення на укладення якого він виявляв у момент досягнення згоди з усіх
істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа, не є підставою для
визнання договору недійсним у порядку, визначеному частиною третьою статті 203 та частиною
185
Зуєвич Л.Л. ©®
першою статті 215 ЦК України.
Постанова ВСУ: від 18.12.2013 № 6-127цс13
145.
Статтею 11 ЦПК України передбачено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за
зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених
ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Установлено, що особа звернулася до суду з позовом про визнання недійсним договору оренди
земельної ділянки з підстав п. 3 ч. 1 ст. 203 ЦК України - відсутності її вільного волевиявлення на
укладення такого договору.
Вимоги про скасування державної реєстрації спірного договору оренди та зобов'язання повернути
земельну ділянку власнику пред'явлено як правовий наслідок визнання недійсним договору відповідно
до ст. 216 ЦК України.
Скасовуючи державну реєстрацію договору оренди та зобов'язуючи фізичну особу-підприємця
повернути земельну ділянку позивачу, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачкою
заявлено позовні вимоги про скасування державної реєстрації, правовим наслідком якої є недійсність
договору оренди.
Отже, суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог.
Крім того, ст. ст. 10, 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті
обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Заперечуючи проти вимог позивачки, ФОП зазначив, що вимоги є необґрунтованими, на
підтвердження чого він подав в якості доказу оригінал договору оренди земельної ділянки з додатками,
які мають усі належні підписи орендодавця, однак апеляційний суд на зазначене уваги не звернув.
Оскільки, ухвалюючи рішення, апеляційний суд допустив неправильне застосування норм
матеріального права й порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного
вирішення спору, рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а справа - передачі на новий
розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова ВСУ: від 05.10.2011 № 6-55894св10
186
Зуєвич Л.Л. ©®
146.
Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі підлягає
державній реєстрації та на підставі ч. 1 ст. 210 , ч. 3 ст. 640 ЦК України, ч. 2 ст. 125 ЗК України й ст. 18
Закону України "Про оренду землі" є укладеним з моменту його державної реєстрації.
Судами встановлено, що державна реєстрація спірного договору оренди землі відбулась.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент
вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Згідно з вимогами ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і
відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до роз'яснень які містяться в п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6
листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів
недійсними" недійсним може бути визнано лише укладений договір.
У разі якщо на виконання неукладеного договору стороною передчасно передано майно, між
сторонами виникають правовідносини внаслідок набуття, збереження майна без достатньої
правової підстави (ст.ст. 1212-1215 ЦК України ).
Таким чином, оскільки в установленому законом порядку здійснено державну реєстрацію
спірного договору оренди землі, він є укладеним, а отже - оспорюваним та за рішенням суду може
бути визнаний недійсним.
Ухвалюючи у справі, яка переглядається, судове рішення про залишення без змін судових рішень
місцевого та апеляційного судів, суд касаційної інстанції не врахував, що спірний договір оренди землі
зареєстрований у встановленому законом порядку й може бути оспореним та дійшов помилкового
висновку про те, що він є неукладеним, а набута на його підставі земельна ділянка підлягає
витребуванню із незаконного володіння та користування відповідача.
За таких обставин висновок суду касаційної інстанції про витребування спірної земельної
ділянки із чужого незаконного володіння без визнання спірного договору оренди землі недійсним,
не ґрунтується на вимогах чинного законодавства.
Постанова ВСУ: від18.09.2013 № 6-99ц13
147.
Згідно із ч. 2 ст. 20 Закону № 161-XIV (у редакції, яка була чинною на день виникнення спірних
187
Зуєвич Л.Л. ©®
правовідносин) державна реєстрація договорів оренди землі проводиться в порядку, встановленому
законом.
У період дії цього Закону, а саме з 1 січня 2004 року, набрав чинності Цивільний кодекс України,
ст. 182 якого передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих
прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації, а порядок проведення
державної реєстрації прав на нерухомість і підстави відмови в ній установлюються
законом.
Закон України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на
нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) (набрав чинності 3 серпня 2004 року) у ст. 3
передбачав, що речові права на нерухоме майно, їх обтяження та правочини щодо нерухомого майна
підлягають обов'язковій державній реєстрації в порядку, установленому цим Законом.
Прикінцевими та перехідними положеннями ЦК України не передбачено відстрочення дії ст. 182
цього Кодексу до прийняття вищезазначеного Закону. Не передбачено ЦК України й те, що в період з
1 січня 2004 року до прийняття Закону № 1952-IV права на нерухомість не виникають, їх реєстрація не
проводиться.
Оскільки чинна з 1 січня 2004 року ст. 182 ЦК України передбачає реєстрацію речових прав на
нерухомість, то така реєстрація повинна була проводитись за законом, яким є Закон України від 21
травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР).
Статтею 33 Закону № 280/97-ВР до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад
належить реєстрація суб'єктів права власності на землю; реєстрація права користування землею і
договорів на оренду землі; видача документів, що посвідчують право власності і право користування
землею.
Пунктом 3 постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 року № 2073 «Про
затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі» передбачено, що державна
реєстрація договорів оренди проводиться виконавчим комітетом сільської, селищної та міської ради,
Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за місцем розташування
земельної ділянки.
Частиною 5 ст. 3 Закону № 1952-IV передбачено, що право власності та інші речові права на
нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим
Законом, визнаються державою.
188
Зуєвич Л.Л. ©®
Не можна погодитися з тим, що державна реєстрація договорів оренди землі повинна була
проводитись за Тимчасовим порядком ведення державного реєстру земель, затвердженим наказом
Державного комітету України по земельних ресурсах від 2 липня 2003 року № 174, у силу того, що він
є підзаконним нормативним актом (рішенням Державного комітету України з питань регуляторної
політики та підприємництва від 18 квітня 2007 року № 35 дію цього акта зупинено з тих підстав, що
Держкомзем України не наділений повноваженнями прийняття порядку ведення державного реєстру
земель, оскільки він повинен установлюватись законом).
Виходячи з вищенаведеного, договір оренди від 5 січня 2004 року пройшов державну реєстрацію
у встановленому законом порядку й відповідно до ст. ст. 210, 640 ЦК України є укладеним, а тому за
змістом ст. 777 ЦК України та ст. 9 Закону № 161-XIV породжує для сторін права та обов'язки, у тому
числі для ТОВ переважне перед іншими особами право на придбання орендованої ним земельної
ділянки.
Статті 8, 362 ЦК України суд правильно застосував у частині способу захисту передбаченого ст.
777 ЦК України та ст. 9 Закону № 161-XIV переважного права орендаря на придбання земельної
ділянки шляхом переведення прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу земельної
ділянки.
Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним
чином.
У справі, яка переглядається, сторони за договором купівлі-продажу земельної ділянки належним
чином та в повному обсязі виконали визначені цим договором зобов'язання: продавець передала, а
покупець прийняв земельну ділянку та сплатив грошові кошти в розмірі 14 101 грн. Крім того, судами
встановлено, що 18 грудня 2006 року покупцем отримано державний акт на право власності на спірну
земельну ділянку серії ЯА № 945970. Тому суди на підставі встановлених обставин справи дійшли
правильних висновків щодо визнання недійсним договору, укладеного 6 лютого 2009 року, про
розірвання договору купівлі-продажу земельної ділянки, оскільки зобов'язання за таким
правочином припинилися виконанням. Відтак у силу ст. 599 ЦК України зобов'язання сторін за
вищезазначеним договором припинилися, а тому сторони не могли укладати договір про його
розірвання вже після його повного виконання, тобто після припинення зобов'язань за
договором.
189
Зуєвич Л.Л. ©®
За таких обставин немає підстав вважати неправильним застосування ст.ст. 651, 653 ЦК України
при визнанні недійсним договору, який порушував право позивача на переважне право придбання
спірної земельної ділянки
Постанова ВСУ: від 31.10.2012 № 6-55ц12
148.
Згідно зі статтею 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до відання
виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належало реєстрація договорів оренди землі;
видача документів, що посвідчують право власності і право користування землею.
Пунктом 3 Постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 року № 2073 "Про
затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі" передбачалось, що державна
реєстрація договорів оренди проводиться виконавчим комітетом сільської, селищної та міської ради,
Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за місцем розташування
земельної ділянки.
Відповідно до статті 20 Закону України "Про оренду землі" (в редакції, що діяла на час укладення
договору оренди) укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація
договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом.
У силу частин першої, другої статті 9 Закону України "Про оренду землі" орендар, який
відповідно до закону може мати у власності орендовану земельну ділянку, має переважне право на
придбання її у власність у разі продажу цієї земельної ділянки, за умови, що він сплачує ціну, за якою
вона продається, а в разі продажу на аукціоні - якщо його пропозиція є рівною з пропозицією, яка є
найбільшою із запропонованих учасниками аукціону. Орендодавець зобов'язаний повідомити в
письмовій формі орендаря про намір продати земельну ділянку третій особі.
Розглядаючи справу, судом першої інстанції встановлено, що договір оренди, укладений 5 січня
2004 року, відповідно до вимог закону зареєстровано у книзі записів реєстрації договорів оренди
земельних часток селищної ради, яка проводила таку реєстрацію до початку діяльності державного
комітету по земельних ресурсах відповідної області.
Встановивши, що спірний договір оренди землі відповідає вимогам закону, державна реєстрація
його проведена у встановленому законом порядку, ТОВ протягом усього часу дії договору належним
190
Зуєвич Л.Л. ©®
чином виконувало свої обов'язки, суд касаційної інстанції погодився з висновком судів попередніх
інстанцій, що ТОВ орендує спірну земельну ділянку на законних підставах, тому має переважне право
на придбання її у власність у разі продажу цієї земельної ділянки. Оскільки право орендаря на
переважне право отримання орендованої земельної ділянки у власність у разі її продажу орендодавцем
порушено, тому слід перевести права і обов'язки покупця за договором купівлі-продажу земельної
ділянки з визнанням за орендарем права власності на спірну земельну ділянку.
Що стосується доводів заяви щодо неоднакового застосування судами статей 651-653 ЦК України
при визнанні недійсним договору про розірвання договору купівлі-продажу, то в силу статей 599, 651,
653, 654 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не
встановлено договором або законом. У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.
Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або
розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового
обороту.
Таким чином, угода про розірвання договору є правочином, на який розповсюджуються
норми матеріального права щодо правових наслідків недодержання сторонами на момент
вчинення правочину вимог закону.
У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та
апеляційної інстанцій, що договір про розірвання договору купівлі-продажу підлягає визнанню
недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України, з огляду на те, що при його вчиненні
сторонами не додержано вимог закону.
Постанова ВСУ: від 31.10.2012 № 6-61цс12
149.
Згідно із ч. 2 ст. 20 Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі Закон № 161-XIV ) (у редакції, яка була чинною на день виникнення спірних правовідносин) державна
реєстрація договорів оренди землі проводиться в порядку, встановленому законом.
У період дії цього Закону, а саме з 1 січня 2004 року, набрав чинності Цивільний кодекс України,
ст. 182 якого передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих
191
Зуєвич Л.Л. ©®
прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації, а порядок проведення
державної реєстрації прав на нерухомість і підстави відмови в ній установлюються законом.
Закон України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на
нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) (набрав чинності 3 серпня 2004 року) у ст. 3
передбачав, що речові права на нерухоме майно, їх обтяження та правочини щодо нерухомого майна
підлягають обов'язковій державній реєстрації в порядку, установленому цим Законом.
Прикінцевими та перехідними положеннями ЦК України не передбачено відстрочення дії ст. 182
цього Кодексу до прийняття вищезазначеного Закону. Не передбачено ЦК України й те, що в період з
1 січня 2004 року до прийняття Закону № 1952-IV права на нерухомість не виникають, їх реєстрація не
проводиться.
Оскільки чинна з 1 січня 2004 року ст. 182 ЦК України передбачає реєстрацію речових прав на
нерухомість, то така реєстрація повинна була проводитись за законом, яким є Закон України від 21
травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР).
Статтею 33 Закону № 280/97-ВР до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад
належить реєстрація суб'єктів права власності на землю; реєстрація права користування землею і
договорів на оренду землі; видача документів, що посвідчують право власності і право користування
землею.
Пунктом 3 постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 року № 2073 «Про
затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі» передбачено, що державна
реєстрація договорів оренди проводиться виконавчим комітетом сільської, селищної та міської ради,
Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за місцем розташування
земельної ділянки.
Частиною 5 ст. 3 Закону № 1952-IV передбачено, що право власності та інші речові права на
нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим
Законом, визнаються державою.
Не можна погодитися з тим, що державна реєстрація договорів оренди землі повинна була
проводитись за Тимчасовим порядком ведення державного реєстру земель, затвердженим наказом
Державного комітету України по земельних ресурсах від 2 липня 2003 року № 174 (далі - наказ №
174), у силу того, що він є підзаконним нормативним актом (рішенням Державного комітету України з
192
Зуєвич Л.Л. ©®
питань регуляторної політики та підприємництва від 18 квітня 2007 року № 35 дію цього акту
зупинено з тих підстав, що Держкомзем України не наділений повноваженнями прийняття порядку
ведення державного реєстру земель, оскільки він повинен установлюватись законом).
Виходячи з вищенаведеного договір оренди від 5 січня 2004 року пройшов державну
реєстрацію в установленому законом порядку й відповідно до ст. ст. 210, 640 ЦК України є
укладеним, а тому за змістом ст. 777 ЦК України та ст. 9 Закону № 161-XIV породжує для сторін
права й обов'язки, у тому числі для ТОВ переважне перед іншими особами право на придбання
орендованої ним земельної ділянки.
Статті 8, 362 ЦК України суд правильно застосував у частині способу захисту передбаченого ст.
777 ЦК України та ст. 9 Закону № 161-XIV переважного права орендаря на придбання земельної
ділянки шляхом переведення прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу земельної
ділянки.
Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним
чином.
У справі, яка переглядається, сторони за договором купівлі-продажу земельної ділянки від 6
вересня 2006 року належним чином та в повному обсязі виконали визначені цим договором
зобов'язання: продавець передала, а покупець прийняв земельну ділянку та сплатив грошові кошти в
розмірі 14 101 грн. Крім того, судами встановлено, що 18 грудня 2006 року покупцем отримано
державний акт на право власності на спірну земельну ділянку.
Отже суди на підставі встановлених обставин справи дійшли правильних висновків щодо
визнання недійсним договору про розірвання договору купівлі-продажу земельної ділянки,
оскільки зобов'язання за таким правочином припинилися виконанням. Відтак у силу ст. 599 ЦК
України зобов'язання сторін за вищезазначеним договором припинилися, а тому сторони не
могли укладати договір про його розірвання вже після його повного виконання, тобто після
припинення зобов'язань за договором.
За таких обставин немає підстав вважати неправильним застосування ст.ст. 651, 653 ЦК України
при визнанні недійсним договору, який порушував право позивача на переважне право придбання
спірної земельної ділянки.
Постанова ВСУ: від 31.10.2012 № 6-105цс12
193
Зуєвич Л.Л. ©®
150.
Відповідно до частини четвертої статті 182 ЦК України порядок проведення державної реєстрації
прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.
Згідно зі статтею 33 Закону України від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування в
Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належало реєстрація
договорів на оренду землі; видача документів, що посвідчують право власності і право користування
землею.
Пунктом 3 Постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 року № 2073 « Про
затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі» передбачалось, що державна
реєстрація договорів оренди проводиться виконавчим комітетом сільської, селищної та міської ради,
Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за місцем розташування
земельної ділянки.
Відповідно до статті 20 Закону України "Про оренду землі" (в редакції на час укладення договору)
укладений договір оренди підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі
проводиться у порядку, встановленому законом.
Установлено, що договір оренди землі від 5 січня 2004 року був зареєстрований у книзі записів
реєстрації договорів оренди селищної ради; управління Держкомзему у Білоцерківському районі
розпочало таку реєстрацію лише у травні 2004 року, до того часу реєстрацію проводили місцеві ради.
За таких обставин не можна погодитись з доводами заявника про те, що ТОВ не набуло прав
орендаря за договором оренди від 5 січня 2004 року.
За змістом статей 599, 651- 653 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним
належним чином. Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не
встановлено договором або законом. У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.
Зміна або розірвання договору вчиняється у такій саме формі, що й договір, що змінюється або
розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового
обороту.
Наведене свідчить про те, що дії осіб по розірванню договору є правочином, при вчиненні
якого сторони повинні дотримуватись вимог закону щодо його змісту, формі та порядку
укладення.
194
Зуєвич Л.Л. ©®
Статтею 203 ЦК України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для
чинності правочину.
Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не
встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на
підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Визнання судом недійсним договору про розірвання договору купівлі-продажу земельної
ділянки після виникнення спору та під час знаходження справи в суді, при тому що цей договір
сторонами виконано та не анульовано отриманий особою на підставі договору купівлі-продажу
державний акт на право власності на земельну ділянку, не можна вважати таким, що не
ґрунтується на вимогах закону.
Відповідно до частини першої статті 9 Закону України "Про оренду землі" орендар, який
відповідно до закону може мати у власності орендовану земельну ділянку, має переважне право на
придбання її у власність у разі продажу цієї земельної ділянки, за умови, що він сплачує ціну, за якою
вона продається.
Постанова ВСУ: від 10.10.2012 № № 6-108цс12
151.
Відповідно до ч.ч. 1, 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу,
іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути
спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Отже, чинним законодавством визначено, що договір (окрема його частина) може бути визнаний
недійсним лише з підстав, передбачених законом.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є
вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог
цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та
справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови,
які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).
Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які
195
Зуєвич Л.Л. ©®
виникли до його укладення (ч. 3 ст. 631 ЦК України).
Судом установлено, що згідно п. 7 ст. 28 рішення Київської міської ради №457/1867 від 15
липня 2004 року “Про врегулювання процедури передачі в користування земельних ділянок в м.
Києві” (в редакції чинній на момент укладення договору), якщо договір оренди землі не підписаний
зацікавленою особою в установленому законодавством порядку протягом п'яти місяців з
моменту набуття чинності рішенням Київської міської ради про передачу відповідної земельної
ділянки в оренду, розмір орендної плати на період аналогічний терміну прострочення укладання
договору оренди землі встановлюється у п'ятикратному розмірі, але не більше десяти відсотків
від грошової оцінки земельної ділянки.
Оспорюваний пункт договору оренди землі, укладеного між Радою та ТОВ визначає
наслідки несвоєчасного підписання договору відповідно до зазначеного рішення Ради і
безпосередньо випливає з положень цього рішення, яке є чинним, не скасовано і не визнано
недійсним у встановленому порядку.
Судом також встановлено, що при укладенні договору позивач не заперечував проти його
умов, протокол розбіжностей сторонами не складався, зазначений пункт договору відповідає
вимогам закону, оскільки чітко передбачає настання відповідних правових наслідків, що
обумовлені ним.
Разом із цим, слід зазначити, що наявність прострочення на момент підписання договору не
може бути підставою для визнання недійсною окремої його частини, оскільки ототожнення
позивачем правових підстав недійсності правочину з підставами звільнення від відповідальності
за порушення зобов'язань, що виникли з такого правочину, є помилковими в зв'язку з тим, що
такі підстави різні за своєю правовою природою та характером правовідносин.
Постанова ВСУ: від 11.04.2011 № 3-24гс11 (11/81)
152.
В пункті 4.3 цього договору сторонами було узгоджено, що у випадку, якщо цей договір не
підписаний орендарем в установленому законодавством порядку протягом п'яти місяців з
моменту набрання чинності рішенням міськради, розмір орендної плати (зазначений у пункті 4.2
договору) на період, аналогічний терміну прострочення укладання договору оренди землі,
196
Зуєвич Л.Л. ©®
встановлюється у п'ятикратному розмірі, але не більше десяти відсотків на місяць від нормативної
грошової оцінки земельної ділянки.
Згідно з пунктом 4.4 цього договору після закінчення періоду, за який сплачується орендна плата
у п'ятикратному розмірі, орендна плата розраховується та сплачується відповідно до пункту 4.2
договору.
Ці умови договору відповідають рішенню міськради від 15 липня 2004 року № 457/1867,
законність якого не було оскаржено в установленому законом порядку та яке є обов'язковим до
виконання на відповідній території.
Недійсність умов пунктів 4.3 та 4.4 договору оренди земельної ділянки є предметом заявлених
позивачем вимог.
Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
А відповідно до частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може
суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам
суспільства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені
ним.
Отже, чинним законодавством визначено, що договір (окрема його частина) може бути визнаний
недійсним лише з підстав, передбачених законом.
Статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є
вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог
цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та
справедливості.
Згідно із частиною першою статті 628 ЦК України, зміст договору, становлять умови (пункти),
визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів
цивільного законодавства
Умови договору оренди земельної ділянки (зокрема щодо розміру орендної плати) були узгоджені
сторонами в порядку та згідно з вимогами статей 179 та 181 ГК України. При цьому позивач не
заперечував проти таких умов договору, протокол розбіжностей не складав.
197
Зуєвич Л.Л. ©®
Частиною третьої статті 631 ЦК України визначено, що сторони можуть встановити, що умови
договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.
Відносини, пов'язані з укладенням договору оренди земельної ділянки між сторонами виникли до
укладення цього договору.
Положення статті 18 Закону України "Про оренду землі" (щодо чинності договору оренди землі
після його державної реєстрації) та статті 15 Закону України "Про плату за землю" (щодо сплати
земельного податку з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою) не
встановлюють обмежень щодо поширення норми частини третьої статті 631 ЦК України на договори
оренди землі.
Факт порушення на час підписання договору оренди земельної ділянки передбаченого
рішенням міськради строку для укладення цього договору, стосовно якого встановлено
зобов'язання про сплату підвищеного розміру орендної плати на відповідний період, не впливає
на можливість орендаря виконати вказане зобов'язання зі сплати орендної плати.
Оспорювані позивачем умови пунктів 4.3, 4.4 договору оренди земельної ділянки спрямовані на
реальне настання правових наслідків і не можуть бути визнані недійсними з підстав невідповідності
вимогам, викладеним у частинах першій та п'ятій статті 203 ЦК України.
Порушення сторонами умов договору, на які посилається позивач, також не може бути
підставою для визнання недійсною окремої його частини, оскільки ототожнення позивачем
правових підстав недійсності правочину з підставами його розірвання (стаття 651 ЦК України) є
помилковими.
Такі підстави є різними за своєю правовою природою та характером правовідносин.
Постанова ВСУ: від 28.03.2011 № 3-8гс11 (51/600)
153.
Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України, яка встановлює загальні вимоги,
додержання яких є необхідним для чинності правочину, зміст правочину не може суперечите цьому
Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Стаття 3 ЦК України встановлює, що загальними засадами цивільного законодавства є:
- неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;
198
Зуєвич Л.Л. ©®
- неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією
України та законом;
- свобода договору;
- свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;
- судовий захист цивільного права та інтересу;
- справедливість, добросовісність та розумність.
Як передбачено частиною другою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа
зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або
культурній спадщині.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що за умовами спірного договору земельна
ділянка передається ТОВ у довгострокову оренду на 15 років для будівництва, експлуатації та
обслуговування об'єктів житлового, офісного і соціально-побутового призначення з підземним
паркінгом.
Таким чином, встановивши, що на земельній ділянці, котра передається в оренду ТОВ,
знаходиться майно яке належить позивачу на праві власності, суд першої інстанції прийшов до
обґрунтованого висновку про те, що спірний договір суперечить вимогам чинного
законодавства, а тому підлягає визнанню недійсним.
Відповідно до статті 93 ЗК України ТОВ набуває права використовувати земельну ділянку не з
моменту прийняття рішення компетентним органом про передачу її в оренду, а з моменту укладення
договору оренди землі. За таких обставин, безпідставним є посилання апеляційного господарського
суду та Вищого господарського суду України, як на підставу для відмови в позові, на чинність
рішення міської ради, яке було підставою для укладення договору оренди земельної ділянки,
оскільки права позивача порушені не рішенням, а договором оренди.
Постанова ВСУ: від 27.01.2009 № 18/109
Договір міни земельних ділянок
154.
Громадяни можуть отримувати земельні ділянки у власність з підстав та в порядку, визначеними
199
Зуєвич Л.Л. ©®
положеннями ЗК України.
Міна (обмін) земельних часток (паїв) відповідно до вимог закону є цивільно-правовою угодою,
яка, однак, може укладатися та реалізовуватись лише у порядку, передбаченому в Законі України від 5
червня 2003 року № 899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок
власникам земельних часток (паїв)» (далі – Закон № 899-IV).
Цей Закон застосовується лише одноразово при переведенні земельної ділянки (паю) з
невизначеними межами в закріплену на місцевості земельну ділянку з конкретним цільовим
призначенням.
Статтею 14 цього Закону передбачено, що в разі якщо власник земельної ділянки, яка
знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних
ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва,
виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може
обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву. Обмін земельними
ділянками здійснюється за згодою їх власників відповідно до закону та посвідчується
нотаріально.
Пунктом 2 статті 15 «Прикінцеві положення» цього Закону зобов’язано Кабінет Міністрів України
розробити рекомендації щодо обміну земельними ділянками, одержаними власниками земельних
часток (паїв) у натурі (на місцевості).
На реалізацію цієї норми Закону Наказом Державного комітету України по земельних ресурсах
від 17 листопада 2003 року № 288 було затверджено рекомендації щодо обміну земельними ділянками,
згідно підпунктів 3, 5 яких власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що
використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного
сільськогосподарського виробництва, звертається усно або письмово до власника іншої земельної
ділянки на межі цього або іншого масиву, на яку він бажає обміняти свою земельну ділянку, із
пропозицією укласти договір міни земельних ділянок. Оскільки обмін земельними ділянками
здійснюється за згодою їх власників, то у разі відхилення пропозиції укласти договір міни земельних
ділянок власник земельної ділянки, який виявив бажання її обміняти, має право звернутись із
зазначеною вище пропозицією до власника іншої земельної ділянки на межі цього або іншого масиву.
У разі прийняття пропозиції власником іншої земельної ділянки щодо обміну земельними
200
Зуєвич Л.Л. ©®
ділянками власники земельних ділянок укладають договір міни земельних ділянок. Договір міни
земельних ділянок укладається відповідно до вимог Земельного кодексу України та Цивільного
кодексу України. Право власності на земельну ділянку за договором міни виникає після
нотаріального посвідчення договору міни земельних ділянок, одержання документа, що посвідчує
право власності на земельну ділянку, та його державної реєстрації.
Частиною першою статті 5 Закону № 899-IV встановлено, що матеріали обміну земельними
частками (паями), проведеного за бажанням їх власників, оформлюють сільські, селищні, міські
ради та районні державні адміністрації в межах їх повноважень щодо виділення земельних
часток (паїв) у натурі (на місцевості) до моменту видачі державних актів на право власності на
земельну ділянку.
Згідно з пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України (у редакції, яка була чинною на
момент виникнення спірних правовідносин) до набрання чинності законами України про державний
земельний кадастр та про ринок земель, але не раніше 1 січня 2012 року, не допускається купівляпродаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення
(використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для
ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених у натурі (на
місцевості) власникам земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну на іншу земельну
ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.
З 2012 року мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення неодноразово
продовжувався шляхом внесення відповідних змін до ЗК України і діє до сьогодні.
Отже, законодавець передбачив декілька підстав отримання у власність земельної ділянки
сільськогосподарського
призначення,
зокрема
як
земельний
пай
при
приватизації
сільськогосподарських підприємств для ведення товарного сільськогосподарського виробництва або
як землі для ведення сільського господарства.
Зазначеною нормою право на обмін земельних часток (паїв) можна реалізувати в період між
проведенням зборів власників земельних часток (паїв) щодо розподілу земельних ділянок та
видачею їхнім власникам державних актів на право власності на землю.
Законодавець не закріпив у ЗК України чи інших законах України порядок міни земельних часток
(паїв) в інших випадках.
201
Зуєвич Л.Л. ©®
202
Отже, аналіз зазначених норм права дає можливість зробити висновок про те, що обміняними
можуть бути тільки земельні ділянки за схемою «пай на пай» та лише у випадку, передбаченому
статтею 14 Закону № 899-IV.
Як установили суди, ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу набула право власності на
земельні ділянки площею по S_1 кожна для ведення особистого селянського господарства не за
рахунок земель, виділених на частку (пай), які згодом на підставі договорів міни вона обміняла на
земельні ділянки, набуті як земельні частки (паї).
Оскільки спірні договори міни земельних ділянок укладено в період дії заборони на
відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв) та з порушенням вимог Закону № 899IV, що є підставою для визнання їх недійсними, то суди у справі, яка переглядається, дійшли
обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.
Постанова ВСУ: від 12.10.2016 № 6-464цс16
155.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що відповідачі отримали
право на земельні частки (паї) та на підставі відповідних розпоряджень голови
районної державної адміністрації реалізували своє право на земельну частку (пай)
та отримали у власність земельні ділянки (рілля та пасовища) в межах сільської
ради, що було посвідчено державними актами на право власності на земельні
ділянки. Цільове призначення вказаних земельних ділянок - для ведення
особистого селянського господарства.
27.12.2007 між відповідачами, від імені яких за довіреністю діяла
ОСОБА_26, та ОСОБА_8 були укладені договори міни, за умовами яких власники
земельних ділянок, отриманих на підставі Закону України «Про порядок
виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток
(паїв)» передали у власність ОСОБА_8 належні їм земельні ділянки в обмін
на земельні ділянки, які розташовані на території сільської ради. Зазначені
земельні ділянки були придбані ОСОБА_8 за договором купівлі-продажу у
ОСОБА_29, їх цільове призначення - для ведення особистого селянського
В чинній редакції (станом на
03.09.2016) пункт 15 розділу Х
Перехідних положень ЗК України
викладено у наступній редакції:
"15. До набрання чинності законом про
обіг
земель
сільськогосподарського
призначення, але не раніше 1 січня 2017
року, не допускається:
а) купівля-продаж земельних ділянок
сільськогосподарського
призначення
державної та комунальної власності,
крім вилучення (викупу) їх для суспільних
потреб;
б) купівля-продаж або іншим способом
відчуження земельних ділянок і зміна
цільового призначення (використання)
земельних ділянок, які перебувають у
власності громадян та юридичних осіб
Зуєвич Л.Л. ©®
господарства, проте ці землі отримані не за рахунок земель, виділених на
частку (пай).
Згідно з пунктом 15 розділу Х Перехідних положень ЗК України (у
редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) до
набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та
про ринок земель, але не раніше 1 січня 2012 року, не допускається купівляпродаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового
призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності
громадян та юридичних осіб, для ведення товарного сільськогосподарського
виробництва, земельних ділянок, виділених у натурі (на місцевості)
власникам земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну на
іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу)
земельних ділянок для суспільних потреб.
Законом України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних
ділянок власникам земельних часток (паїв)», зокрема статтею 14 передбачено, що
у разі, якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного
масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи
іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського
виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну
ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі
цього або іншого масиву. Обмін земельними ділянками здійснюється за
згодою їх власників відповідно до закону та посвідчується нотаріально.
Пунктом 2 Прикінцевих положень цього Закону зобов'язано Кабінет Міністрів
України розробити рекомендації щодо обміну земельними ділянками,
одержаними власниками земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості).
На реалізацію цієї норми Закону Наказом Державного комітету України по
земельних ресурсах від 17 листопада 2003 року № 288 було затверджено
рекомендації щодо обміну земельними ділянками, згідно підпунктів 3, 5 яких
власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що
203
для
ведення
товарного
сільськогосподарського
виробництва,
земельних ділянок, виділених в натурі (на
місцевості) власникам земельних часток
(паїв)
для
ведення
особистого
селянського господарства, а також
земельних часток (паїв), крім передачі їх
у спадщину, обміну земельної ділянки на
іншу земельну ділянку відповідно до
закону та вилучення (викупу) земельних
ділянок для суспільних потреб, а також
крім
зміни
цільового
призначення
(використання) земельних ділянок з
метою їх надання інвесторам учасникам угод про розподіл продукції
для здійснення діяльності за такими
угодами.
Купівля-продаж або іншим способом
відчуження земельних ділянок та
земельних часток (паїв), визначених
підпунктами "а" та "б" цього пункту,
запроваджується за умови набрання
чинності законом про обіг земель
сільськогосподарського призначення, але
не раніше 1 січня 2017 року, в порядку,
визначеному цим Законом.
Угоди (у тому числі довіреності),
укладені під час дії заборони на купівлюпродаж або іншим способом відчуження
земельних ділянок та земельних часток
(паїв), визначених підпунктами "а" та
"б" цього пункту, в частині їх купівліпродажу
та
іншим
способом
Зуєвич Л.Л. ©®
використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для
ведення товарного сільськогосподарського виробництва, звертається усно або
письмово до власника іншої земельної ділянки на межі цього або іншого масиву,
на яку він бажає обміняти свою земельну ділянку, із пропозицією укласти договір
міни земельних ділянок. Оскільки обмін земельними ділянками здійснюється
за згодою їх власників, то у разі відхилення пропозиції укласти договір міни
земельних ділянок власник земельної ділянки, який виявив бажання її
обміняти, має право звернутись із зазначеною вище пропозицією до власника
іншої земельної ділянки на межі цього або іншого масиву.
Отже аналіз зазначених норм права дає можливість дійти висновку про
те, що обміненими можуть бути тільки земельні ділянки за схемою «пай на
пай».
права позивача порушені не рішенням, а договором оренди.
204
відчуження, а так само в частині
передачі прав на відчуження цих
земельних ділянок та земельних часток
(паїв) на майбутнє є недійсними з
моменту їх укладення (посвідчення). "
Постанова ВСУ: від11.02.2015 № 6-5цс15, 05.11.2014 № 6-172цс14
156.
Аналіз норм права дає можливість дійти висновку про те, що обміненими можуть бути тільки
земельні ділянки за схемою «пай на пай».
Проте заявник на підставі договору купівлі-продажу набув право власності на земельні ділянки
площею по 2,0 га кожна для ведення особистого селянського господарства із земель державної
власності (а не за рахунок земель, виділених на частку (пай) у реорганізованому
сільськогосподарському підприємстві), які згодом поділено на частини, які на підставі договорів міни
ним були обміняні на земельні ділянки, набуті в розмірі земельних часток (паїв).
Оскільки спірні договори міни земельних ділянок укладено в період дії заборони на
відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), що в силу положень закону є
підставою для визнання їх недійсними, то суди у справі, яка переглядається, дійшли
обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.
Постанова ВСУ: від 05.11.2014 № 6-172цс14
Зуєвич Л.Л. ©®
Договір цесії
157.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому
Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його
моральним засадам.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною
(сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину
прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його
дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним
(оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК України).
Статтею 512 ЦК України визначено підстави заміни кредитора у зобов'язанні, зокрема внаслідок
передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому
кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому заміна кредитора
саме у зобов'язанні допускається протягом усього часу існування зобов'язання, якщо це не суперечить
договору та не заборонено законом.
Згідно зі ст.ст. 514, 516 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у
зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено
договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше
не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну
кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що за загальним правилом
заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, оскільки не впливає на характер,
обсяг і порядок виконання ним своїх обов'язків, не погіршує становища боржника та не зачіпає його
інтересів, що не позбавляє сторін права додатково врегулювати порядок заміни кредитора у договорі.
Наявність судового рішення про визнання недійсним одностороннього правочину про
зарахування зустрічних однорідних вимог у певному обсязі, не припиняє зобов'язальних
правовідносин депозитним договором у цілому, тому заміна кредитора у зобов'язанні шляхом
відступлення права вимоги із зазначенням у договорі обсягу зобов'язання, яке передається, не
205
Зуєвич Л.Л. ©®
обмежує цивільних прав учасників спірних правовідносин і не впливає на правомірність цесії.
Крім того, заставодержатель вимог про недійсність спірного договору не заявив, а тому висновок
суду щодо порушення умов договору застави при відчуженні права вимоги за депозитним договором є
помилковим, оскільки суперечить принципу диспозитивності.
Постанова ВСУ: від 03.06.2015 № 3-198гс15 (922/2668/14)
158.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в
момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–
третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не
встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на
підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина третя
статті 215 ЦК).
Згідно з частиною першою статті 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу,
іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним
засадам.
Статтею 512 ЦК визначено підстави заміни кредитора у зобов’язанні, зокрема внаслідок
передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відповідно до статті 514 ЦК до нового кредитора переходять права первісного кредитора у
зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено
договором або законом. Згідно зі статтею 516 ЦК заміна кредитора у зобов’язанні здійснюється без
згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був
письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов’язанні, новий кредитор несе ризик настання
несприятливих для нього наслідків.
Встановивши наявність підстав недійсності правочину і наявність у позивача законного
цивільного інтересу до предмета спору, суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували
положення частин першої та третьої статті 215 ЦК.
Постанова ВСУ: від 10.02.2016 № 3-4гс16 (910/6098/14)
206
Зуєвич Л.Л. ©®
Договір факторингу
159.
Правовідносини стосовно фінансування під відступлення права грошової вимоги урегульовано
главою 73 ЦК.
Так, відповідно до частини першої статті 1077 ЦК за договором факторингу (фінансування під
відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати
грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений
договором спосіб), а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової
вимоги до третьої особи (боржника).
При цьому якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється
шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він
одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані
ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові (частина перша статті 1084 ЦК).
Разом із тим щодо суб’єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 ЦК
зазначено, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має
право здійснювати факторингові операції.
Згідно з визначенням термінів, наведеним у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України «Про
фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова установа –
юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші
послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та
внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку.
Фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб
за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок
залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної
вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 Закону).
За змістом частини першої статті 4 цього Закону факторинг є фінансовою послугою.
При цьому частинами першою, другою статті 7 зазначеного Закону передбачено, що юридична
особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов’язана звернутися до відповідного органу
державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати
207
Зуєвич Л.Л. ©®
державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.
Таким чином, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до державного
реєстру фінансових установ.
У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування,
фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних
ліцензій.
Відповідно до положень статті 2 Закону України «Про страхування» предметом
безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова
діяльність, пов’язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням.
Фінансову діяльність, пов’язану з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх
управлінням, визначено статтею 31 Закону України «Про страхування».
Відповідно до частини першої статті 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому кодексу,
іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним
засадам.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Зазначена норма кореспондується з положеннями частини першої статті 207 ГК, якою
передбачено, що господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою,
яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських
відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності),
може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом
недійсним повністю або в частині.
З урахуванням наведеного суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили положення
оспорюваного договору, не з’ясували правової природи цього правочину та відповідності його умов
вимогам чинного законодавства, а відтак дійшли передчасного висновку про відсутність правових
підстав для визнання договору недійсним.
Постанова ВСУ: від 25.05.2016 № 3-477г16 (908/5508/14), 13.04.2016 № 3-253гс16, 13.04.2016 № 3238гс16 (910/6714/15-г), 13.04.2016 № 3-226гс16 (910/628/15-г), 13.04.2016 № 3-291гс16 (910/8670/15-г)
208
Зуєвич Л.Л. ©®
Кредитний договір
160.
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Банку про визнання кредитного договору частково
недійсним.
Зазначав, що між ним та Банком було укладено кредитний договір, за умовами якого Банк надав
йому кредит на придбання автомобіля в сумі 112 770 грн зі сплатою 22 % річних за користування
кредитом та визхнаечним строком повернення.
Умовами договору передбачено щомісячну комісію в сумі 146 грн 60 коп. Обов’язок сплачувати
комісію позивач вважав несправедливою умовою договору, яка суперечить статті 18 Закону України
«Про захист прав споживачів», тому просив визнати вказану умову недійсною з моменту укладення
договору.
Згідно із частинами першою, третьою статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України)
за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати
грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник
– повернути кредит та сплатити відсотки.
Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені
законом.
Оскільки відповідно до умов кредитного договору, що укладений між сторонами, банк надав
позичальнику кредит на споживчі цілі, особливості регулювання відносин сторін визначаються
Законом України «Про захист прав споживачів».
За положеннями частини п’ятої статті 11, частин першої, другої, п’ятої, сьомої статті 18 Закону
України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту
застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення,
згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови,
які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу
добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду
споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке
209
Зуєвич Л.Л. ©®
положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним,
вважається таким з моменту укладення договору.
Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору
про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за
обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції,
чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі
споживачами тлумачаться на користь споживача.
Крім того, відповідно до статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини
банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного
банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
З рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 вбачається, що
положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з
подальшими змінами у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України
треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та
позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як
під час укладення, так і виконання такого договору.
Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови
кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку
України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які
споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення
справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь
банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою
встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до
нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту
є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що,
встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач
не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач
210
Зуєвич Л.Л. ©®
нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію
сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним.
Постанова ВСУ: від 16.11.2016 № 6-1746цс16
Договір банківського вкладу
161.
Згідно з ч. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону,
або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено
учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції
(спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного орга ну
державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент
вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.
Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому
Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його
моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг ци вільної
дієздатності.
Відповідно до ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона
(банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що
надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій
формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
З огляду на оплатний характер договору банківського вкладу умова про проценти є
істотною умовою такого договору та підлягає погодженню сторонами при його укладан ні.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, укладена між сторонами у справі додаткова
угода до договору стосувалася внесення змін до цього договору в частині визначення особливого
порядку нарахування процентів за депозитним договором та встановлення процентної ставки у
розмірі 48 % річних.
Нормами ст. 509 ЦК України передбачено, що зобов'язання має ґрунтуватися на засадах
211
Зуєвич Л.Л. ©®
добросовісності, розумності та справедливості.
Відповідно до положень ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виб орі
контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів
цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх
через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка
відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана
діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
Частиною 2 ст. 207 ЦК України визначено, що правочин, який вчиняє юридична особа,
підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом
або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Установчим документом акціонерного товариства є його статут (ч. 1 ст. 154 ЦК України).
Згідно зі ст. 4 Закону України «Про господарські товариства» (у редакції, чинній на момент
укладення спірної угоди) акціонерне товариство створюється і діє на підставі статуту.
Відповідно до ст. 97 ЦК України управління товариством здійснюють його органи - загальні
збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.
Згідно зі ст. 161 та ст. 47 Закону України «Про господарські товариства» виконавчим органом
акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або
інший орган, передбачений статутом. Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності
акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради
товариства. Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління,
дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор).
Відповідно до ч. 1 ст. 88, ч. 2 ст. 184 ЦК України та ч. 2 ст. 4 Закону України «Про
господарські товариства» установчі документи (статут) повинні містити відомості, зокрема, про
склад та компетенцію органів управління товариства.
Зважаючи на викладене, висновок судів, що сума додаткової угоди проценти, що підлягали
нарахуванню та виплаті за її умовами), значно перевищувала допустиму суму (25 % статутного
капіталу Банку), на яку голова правління міг укладати угоди без погодження з правлінням Банку, є
обґрунтованим.
212
Зуєвич Л.Л. ©®
Враховуючи наведені обставини справи, господарські суди дійшли правомірного висновку
про те, що в силу положень Статуту додаткова угода належить до договорів, рішення на вчинення
яких приймається правлінням Банку, оскільки сума угоди перевищує 25 % статутного капіталу
Банку, а голова правління не мав повноважень на укладення такої угоди без надання на те згоди
правління Банку.
Додаткова угода до договору строкового банківського вкладу в національній валюті
юридичної особи-резидента суперечить вимогам ст.ст. 92, 161, 241, 509, 627 ЦК України, а
саме: укладена особою, яка не мала на те відповідних повноважень, у подальшому не була
схвалена банком, а також не відповідає принципам розумності та справедливості в частині
визначення завищеної процентної ставки в розмірі 48 % річних.
Постанова ВСУ: від 21.10.2014 № 3-144гс14 (26/327)
Договір іпотеки
162.
Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не
встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на
підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний
правочин).
Підставою недійсності правочину передбаченою частиною першою статті 215 ЦК України є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частинами першою – третьою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може
суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і
суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг
цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його
внутрішній волі.
Зміст правочину становлять права та обов’язки, про набуття, зміну або припинення яких учасники
правочину домовилися.
213
Зуєвич Л.Л. ©®
Правочин є недійсним у разі недотримання умов його чинності, передбачених статтею 203 ЦК
України, а саме: відсутність у сторін (сторони) необхідного обсягу цивільної дієздатності, відсутність
волевиявлення учасника правочину та його невідповідність внутрішній волі учасника правочину,
невідповідність форми вчиненого правочину вимогам закону, відсутність спрямованості волі учасників
правочину на реальне досягнення обумовленого ним юридичного результату.
Згідно з частиною першою статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та
обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.
Управління товариством здійснюють його органи, тобто є загальні збори його учасників і
виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (стаття 97 ЦК України).
Частиною другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин, який вчиняє юридична особа,
підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або
іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Дієздатність юридичних осіб може обмежуватися законом (наприклад, юридичних осіб, утворених
об’єднанням громадян, політичними партіями) або засновниками юридичних осіб відповідно до
установчих документів.
Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від
її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати
своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва
юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя
особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (частина третя статті 92
ЦК України).
Таким чином, орган або особа, яка виступає від імені юридичної особи, не може перевищувати своїх
повноважень, визначених установчими документами або законом.
Обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для
третьої особи в тому випадку, якщо ця третя особа при укладенні правочину знала чи за всіма
обставинами не могла не знати про такі обмеження.
Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що
залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
214
Зуєвич Л.Л. ©®
Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека – це вид забезпечення виконання
зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця згідно з яким
іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання
одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами
цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку» частина об’єкта нерухомого майна може бути
предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий
об’єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом.
Підпунктом 5.25 пункту 5 глави 2 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами
України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі –
Порядок), передбачено, що майно, яке перебуває у спільній частковій власності (частки, паї), може бути
самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі (земельної ділянки – на місцевості) та,
у разі якщо це передбачено законом, реєстрації права власності щодо виділеної частки як на окремий
об’єкт нерухомості.
Згідно із частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі,
якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного
мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа – незалежно від суми.
Пунктом 3 глави 7 розділу ІІ Порядку передбачено, що документи, на підставі яких вчинено
нотаріальну дію, та документи або копії (витяги) з них, необхідні для вчинення нотаріальної дії,
обов’язково долучаються до примірника правочину, свідоцтва тощо, які залишаються у справах
нотаріуса.
Виходячи з положень ЦК України та Закону України «Про іпотеку», які регулюють відносини, що
виникли у зв’язку з виконанням та забезпеченням зобов’язання, нотаріус обов’язково перевіряє
відомості про дійсне існування боргових зобов’язань іпотекодавців перед іпотекодержателем.
У справі, яка переглядається, встановлено, що предметом спору є визнання недійсними договорів
купівлі-продажу та іпотеки часток нежитлових приміщень, які в сукупності складають цілий
об’єкт нерухомості і не виділені в натурі, право власності на ці частки як на окремі об’єкти
нерухомості не реєструвалося.
Унаслідок укладення спірних договорів нерухоме майно, яке було предметом цих договорів,
215
Зуєвич Л.Л. ©®
залишилося в користуванні ТОВ, тобто не було передано відчужувачем покупцям.
Згідно з підпунктом «є» пункту 9.4 статуту ТОВ призначення та звільнення з посади директора
відноситься до компетенції зборів учасників товариства, які є вищим органом управління ТОВ.
ОСОБА_1 призначено виконуючим обов’язки директора товариства на підставі ухвали районного
суду, яку в подальшому було скасовано.
Згідно з витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права
власності ОСОБА_3, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 є власниками нежитлового приміщення, розташованого за
АДРЕСА_1, з визначеними розмірами часток та приватною формою власності, а не спільною
частковою.
Крім того, іпотекодавці передали ОСОБА_8 в іпотеку належні їм на праві приватної власності
частки нежитлових приміщень, які в сукупності складали цілий об’єкт нерухомості.
У матеріалах нотаріальної справи, наданих приватним нотаріусом міського нотаріального округу
ОСОБА_9, відсутні договори позики, зобов’язання за якими забезпечене іпотекою, проте в змісті
іпотечного договору зазначено, що нотаріус оглянув та повернув лише договори купівлі-продажу, що є
правовстановлюючими документами.
Суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, з висновками якого
погодився й суд касаційної інстанції, зазначеного вище не врахував та дійшов помилкового висновку
про недоведеність позивачем обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а саме, що
відповідачі порушили його права на нерухоме майно та діяли недобросовісно і нерозумно, а також
знали або могли знати про обмеження повноважень представника юридичної особи.
Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про визнання недійсними спірних договорів купівліпродажу, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 під час підписання договорів
купівлі-продажу нежитлових приміщень не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності,
оскільки не був призначений на посаду директора в установлений законом та установчими
документами ТОВ спосіб, а нерухоме майно, власником якого було ТОВ, вибуло з володіння
товариства поза його волею.
Суд також дійшов обґрунтованого висновку про визнання недійсним договору іпотеки,
оскільки судом не встановлено, а відповідачами не доведено існування боргових зобов’язань
іпотекодавців перед іпотекодержателем.
216
Зуєвич Л.Л. ©®
Постанова ВСУ: від 09.11.2016 № 6-2063ц16
163.
У разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого
з відповідного реєстру виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту
вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду. Це означає, що
іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в реєстр.
Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 Цивільного кодексу України, яка
закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин
вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки,
доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що
переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами
правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають
виконанню.
Тому ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване,
не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов’язки сторін)
залишається чинним з моменту його первинної реєстрації у відповідному реєстрі.
Отже, суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що під час переходу права
власності на спірну квартиру до відповідача квартира предметом іпотеки не була, тому відсутні
підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 23 Закону України від 5 червня
2003 року № 898-IV «Про іпотеку» та звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить новому
власнику.
Постанова ВСУ: від 03.02.2016 № 6-2026цс15
164.
Згідно зі статтею 516 ЦК заміна кредитора у зобов’язанні здійснюється без згоди боржника,
якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений
про заміну кредитора у зобов’язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього
наслідків.
217
Зуєвич Л.Л. ©®
Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до пункту 4.2.12 Договору іпотеки
іпотекодержатель має право відступити права за цим договором за письмовою згодою
іпотекодавця за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за договором
кредиту, повідомивши про це іпотекодавця письмово у п’ятиденний строк.
У матеріалах справи відсутні докази належного узгодження з іпотекодавцем відступлення
права вимоги, обов’язковість якого передбачено Договором іпотеки.
Таким чином, Договір про відступлення укладено з порушенням вимог пункту 4.2.12
Договору іпотеки та частини першої статті 516 ЦК, тому є підстави для визнання його
недійсним.
Встановивши наявність підстав недійсності правочину і наявність у позивача законного
цивільного інтересу до предмета спору, суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували
положення частин першої та третьої статті 215 ЦК.
Постанова ВСУ: від 10.02.2016 № 3-4гс16 (910/6098/14)
165.
Відповідно до положень статті 16 ЦК визнання правочину недійсним є одним із передбачених
законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину
передбачені статтею 215 ЦК.
Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання
в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою –
третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У
цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована
особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнано
судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК).
Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови
(обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК імперативно не визнає недійсним, допускаючи
можливість визнання його таким у судовому порядку на вимогу однієї зі сторін або іншої
218
Зуєвич Л.Л. ©®
заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених
законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При
цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені
ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК вважається правомірним,
якщо не буде визнаний судом недійсним.
Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину
підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної
особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору
вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не
лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було
порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право
порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний
спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
За положеннями частини першої статті 317 ЦК зміст права власності у суб’єктивному значенні
охоплює правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до частини восьмої статті 319 ЦК (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного
договору) особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності
встановлюються законом.
За змістом статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (тут і далі у редакції,
чинній на час укладення оспорюваного договору) пам’ятка, крім пам’ятки археології, може перебувати
у державній, комунальній або приватній власності.
Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об’єкти
культурної спадщини, що є пам’ятками (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких
обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або
уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній
особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.
Отже, власник об’єкта культурної спадщини може реалізувати своє суб’єктивне право на таке
майно (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами
України) як шляхом його відчуження, так і передачі його у володіння, користування чи управління
219
Зуєвич Л.Л. ©®
іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної
спадщини.
Виходячи із правового визначення поняття іпотеки, наведеного у Законі України «Про іпотеку»,
іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні
та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником
забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки
переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
За змістом статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні
предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватися предметом іпотеки відповідно до його
цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом.
З огляду на загальні положення цього Закону та характер правовідносин сторін за договором
іпотеки, який включає в себе домовленість іпотекодержателя та іпотекодавця, спрямовану на
встановлення, зміну, припинення саме іпотечних прав та обов’язків, можна дійти висновку, що
оскільки майно, яке є предметом іпотеки, залишається у володінні і користуванні іпотекодавця –
власника архітектурної пам’ятки, то погодження відповідного органу охорони культурної
спадщини не потрібно. Сам по собі факт відсутності такого погодження відповідного органу не є
безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання договору недійсним.
Крім того, припущення наявності ймовірного недотримання процедури погодження з
відповідним органом при укладенні оспорюваного договору дає підстави для висновку, що
заінтересованою особою, яка має право порушувати питання про визнання такого правочину
недійсним з підстав, викладених у позовній заяві у справі, що розглядається, є відповідний орган
охорони культурної спадщини, а не позивач як боржник за кредитним договором.
Постанова ВСУ: від 01.06.2016 № 3-449гс16 (920/1771/14)
166.
Статтею 215 ЦК України проводиться розмежування видів недійсності правочинів на нікчемні
правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (статті 219, 220, 224 ЦК України тощо), та на
оспорювані, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша
заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (статті 222, 223, 225
220
Зуєвич Л.Л. ©®
ЦК України тощо).
Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину встановлена
законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та
при наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред'явлена
до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (пункт 5 постанови
Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду
цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).
У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його
недійсність в силу закону у зв'язку з її оспоренням та не визнанням іншими особами.
На підставі частини третьої статті 12 Закону України "Про іпотеку" правочин щодо відчуження
іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність,
лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним.
Як встановлено судами, на час укладення договору дарування нежитлового приміщення, вказане
нерухоме майно перебувало під забороною відчуження на підставі договору іпотеки, укладеного між
особою та банком. Іпотекодержатель (банк) згоди на відчуження переданого в іпотеку майна не давав.
Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд,
дійшов вірного висновку про те, що права власності на спірну нерухомість, за договором дарування
позивач не набув в силу нікчемності вищезазначеного договору, яка встановлена статтею 12 Закону
України «Про іпотеку».
Постанова ВСУ: від 02.03.2016 № 6-308цс16
167.
Відповідно до статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням
повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише
у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі,
якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє
цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
221
Зуєвич Л.Л. ©®
Судом установлено, що між ВАТ та ЗАТ в особі генерального директора, який діє на підставі
статуту, на користь вигодонабувача ВАТ укладено договір добровільного страхування нерухомого
майна, що є предметом спірного договору іпотеки.
Також сторонами було складено акти перевірки наявності, кількості, стану та умов збереження
нерухомого майна, переданого в заставу, які від іпотекодавця було підписано генеральним директором
ЗАТ.
Однак суд не взяв до уваги зазначені обставини, оскільки доказами схвалення правочину не
можуть вважатися ті чи інші дії, вчинені одноособово генеральним директором товариства.
Проте з такими висновками суду також погодитися не можна.
Відповідно до статті 47 Закону України «Про господарські товариства» (у редакції, чинній на
момент виникнення спірних правовідносин) виконавчим органом акціонерного товариства, який
здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом.
Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що
віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства.
Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного
товариства та організовує виконання їх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного
товариства в межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом.
Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи
одноособовим (директор, генеральний директор).
Відповідно до положень статуту ЗАТ генеральний директор є виконавчим органом, який
здійснює керівництво поточною діяльністю товариства і діє від імені товариства без доручення,
зокрема забезпечує виконання рішень, прийнятих загальними зборами або наглядовою радою, укладає
угоди на суму, що не перевищує один відсоток розміру статутного капіталу товариства, та вчиняє інші
дії у межах своєї компетенції.
Ураховуючи наведене, генеральний директор як виконавчий орган товариства в межах своєї
компетенції, визначеної законом і статутом товариства, наділений повноваженнями вчиняти
відповідні дії саме від імені товариства, тому укладення договору страхування заставного майна
на виконання умов договору іпотеки, підписання актів моніторингу цього майна свідчать про
схвалення оспорюваного правочину саме повноважним органом юридичної особи.
222
Зуєвич Л.Л. ©®
За таких обставин висновок Вищого господарського суду України про наявність правових підстав
для визнання договору іпотеки недійсним є передчасним.
Постанова ВСУ: від 19.08.2014 № 3-60гс14 (5010/238/2012-16/12)
168.
Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб
(співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Згідно із частини першої
статті 578 ЦК України майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою
усіх співвласників. Згідно частини першої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності
здійснюється співвласниками за їх згодою.
Відповідно до частини другої статті 6 Закону України «Про іпотеку» (чинної на момент
укладення іпотечного договору) майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку
лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Іпотекодавець зобов’язаний до
укладення іпотечного договору попередити іпотекодержателя про всі відомі йому права та вимоги
інших осіб на предмет іпотеки.
Отже, є правильним висновок про наявність порушення прав та інтересів особи при укладені
іпотечного договору, що полягає у незаконній передачі фірмою в іпотеку майнового права цієї особи
без її згоди, та можливість відновлення цього права шляхом визнання іпотечних договорів недійсними.
Оскільки відповідно до чинної на час укладення спірних договорів іпотеки редакції ч. 2 ст.
16 Закону України «Про іпотеку» передача в іпотеку об’єктів незавершеного будівництва
здійснювалася шляхом передачі в іпотеку прав на земельну ділянку, на якій розташований
об’єкт незавершеного будівництва, зокрема право оренди земельної ділянки, то суд дійшов
обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання недійсним також і договору
іпотеки прав оренди земельної ділянки, на якій розташований переданий в іпотеку об’єкт
незавершеного будівництва.
Постанова ВСУ: від18.03.2015 № 6-250цс14
169.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та
чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної
223
Зуєвич Л.Л. ©®
причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного
заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального
користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують
нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна,
згода другого з подружжя має бути подана письмово.
За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі,
встановленій законом.
Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути
надана в письмовій формі.
Законодавством не передбачено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного
майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про поділ
цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з підстави його відчуження без
письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на
відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна.
Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору,
укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.
Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого,
добросовісність.
Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при
укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє
за згодою другого з подружжя.
З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку можна дійти висновку, що укладення одним
із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може
бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить,
що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за
таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не
могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з
подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
224
Зуєвич Л.Л. ©®
Постанова ВСУ: від 12.10.2016 № 6-1587цс16
170.
За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою
недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які
встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину
суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.
Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо
відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент
вчинення правочину.
За змістом статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та
чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне.
За змістом статей 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов’язання
нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким
іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання
одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.
Відповідно до статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України від 5 червня 2003 рок № 898-IV
«Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане в заставу (іпотеку) лише за згодою
усіх співвласників.
Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною першою
статті 219 ЦК України в разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення
одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.
Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання
договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.
Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого,
добросовісність.
Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників
правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх
співвласників.
З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку Судова палата у цивільних справах
225
Зуєвич Л.Л. ©®
Верховного Суду України дійшла висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо
розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для
визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя,
хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли
недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про
те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто
укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Постанова ВСУ: від 30.03.2016 № 6-533цс16, 27.01.2016 № 6-1912цс15
171.
Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом
способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину
передбачені статтею 215 цього Кодексу.
Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У
цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину
прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його
дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним
(оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України).
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню
загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист
саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про
спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав
недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право
особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його
порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права,
якщо таке порушення відбулось.
226
Зуєвич Л.Л. ©®
Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту
бездомних осіб і безпритульних дітей» неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних
законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень.
Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх
замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.
Згідно зі статтею 177 СК України та статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки
не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному
посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав,
здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати
письмові зобов’язання.
За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що
вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх,
неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є
оспорюваним.
За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього
дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам
по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину
недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього
дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред’явлено
позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних
законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого
приміщення.
Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні
предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його
цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і
спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права
членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.
При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки
необхідно в кожному конкретному випадку:
227
Зуєвич Л.Л. ©®
1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент
укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання;
2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей
на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;
3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору
іпотеки.
Відповідно до частин другої–четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа
зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи,
що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої
особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в
інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.
Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої
або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути
підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами
законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які
застосовуються органами опіки та піклування.
Задовольняючи первісні позовні вимоги, суди не врахували, що іпотекодавець не визнавав право
проживання дитини в жилому приміщенні, надавши недостовірну довідку та нотаріально посвідчену
заяву про те, що укладення договору іпотеки відповідає інтересам сім’ї та не порушує прав їх
малолітньої дитини.
Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та
статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей»
положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на
укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист
майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на
яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення
такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і
228
Зуєвич Л.Л. ©®
піклування на укладення такого договору.
Підставою позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним позивачка зазначила факт
відсутності дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору, проте не посилалася на
факти порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору.
За таких обставин у суду не було підстав для задоволення позову про визнання недійсним
іпотечного договору, оскільки його укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу
опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого
права малолітньої на користування житлом.
Постанова ВСУ: від 09.11.2016 № 6-930цс16
172.
Вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності
на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу
органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина
перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить
правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує
охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого
приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло.
Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи
та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах
дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення
батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про
відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для
визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних
представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які
застосовуються органами опіки та піклування.
Постанова ВСУ: від 22.06.2016 № 6-1024цс16
173.
Згідно зі статтями 177 СК України та 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не
229
Зуєвич Л.Л. ©®
мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному
посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав,
здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати
письмові зобов’язання.
При укладені договорів іпотеки щодо нерухомого майна, право власності на яке або право
користування яким мають малолітні діти, обов’язково вимагається дозвіл органів опіки та
піклування.
Відповідно до статті 29 ЦК України місце проживання дитини визначається за місцем проживання
батьків.
Місцем проживання неповнолітньої малолітньої особи є фактичне місце проживання її
батьків або одного з них, з ким вона фактично проживає. Однак місце проживання дитини за
фактичним місцем проживання батьків не вважаться безумовним, якщо суд буде установить
інше постійне місце проживання дитини.
Якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи
та укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах
дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.
Неправдиве повідомлення батьками, які водночас є законними представниками
неповнолітньої, малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в
іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які
зловживали своїм правом законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки,
передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.
Норми статті 177 СК України, статей 16, 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства» та статті
12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», які
передбачають необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення
батьками договору щодо майна, на яке має право дитина, спрямовані на захист майнових прав дітей,
тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, на яке має право дитина, за
позовом її батьків не може бути сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки
та піклування на укладення такого договору, а лише порушення внаслідок його укладення
майнових прав дитини.
230
Зуєвич Л.Л. ©®
Постанова ВСУ: від 27.04.2016 № 6-2976цс15
174.
За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що
вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх,
неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є
оспорюваним.
Вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки
та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції,
яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) заборону. Проте сам по собі цей факт не
є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано
недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування
призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження
обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів
дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.
Постанова ВСУ: від 06.04.2016 № 6-589цс16
175.
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і
безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів
щодо нерухомого майна. Неприпустимим є зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом
інтересів.
Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або
особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до
закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації,
відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла,
зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.
Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти
правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3
частини другої статті 177 СК України).
231
Зуєвич Л.Л. ©®
Відповідно до частини третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» органи опіки та
піклування зобов’язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють,
майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.
Отже у разі вчинення правочину щодо нерухомого майна (договір іпотеки), право власності
на яке або право користування яким мають діти, попередня згода органу опіки та піклування є
обов’язковою.
Укладення батьками правочинів, предметом яких є житлові приміщення, право
користування якими мають малолітні або неповнолітні діти, без попередньої згоди органу опіки
та піклування є підставою для визнання цих правочинів недійсними, як передбачено статтями
203, 215 ЦК України.
Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім’ї власника житла, які
проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
За змістом цієї статті право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням
може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої
вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у
членів його сім’ї.
Вирішуючи спори щодо захисту прав дітей під час укладення договорів іпотеки, суди повинні
в кожному конкретному випадку перевіряти право користування житловим приміщенням
дитиною, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (довідка про наявність
зареєстрованих осіб на житловий площі, серед яких зазначена й дитина) та на законі (стаття 405
ЦК України).
Постанова ВСУ: від 16.03.2016 № 6-2918цс15
176.
Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту
бездомних осіб і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)
неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні
будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень.
Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх
232
Зуєвич Л.Л. ©®
замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.
Згідно зі статтею 177 СК України та статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки
не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному
посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати
розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові
зобов'язання.
За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що
вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх,
неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є
оспорюваним.
За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без
попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України
заборону.
Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання
правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без
попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої
пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення
охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо
жилого приміщення.
Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні
предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його
цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і
спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права
членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.
При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки,
підставами яких позивач визначає порушення статті 12 Закону України «Про основи соціального
захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цей Закон у редакції Закону від 21 грудня
2010 року), необхідно в кожному конкретному випадку:
1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент
233
Зуєвич Л.Л. ©®
укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання;
2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей
на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;
3) з'ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору
іпотеки.
Відповідно до частин другої - четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа
зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи,
що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої
особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в
інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.
Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками
неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в
іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які
зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки,
передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.
Задовольняючи позовні вимоги, суди не врахували, що іпотекодавець не визнавав право
проживання дитини в жилому приміщенні та взагалі вказав на відсутність у нього дітей віком до
18 років, про що повідомив іпотекодержателя. Позивачка також надала письмову згоду на укладення
договорів кредиту та іпотеки.
Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та
статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей»
положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення
батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей,
тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її
батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі
факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору.
Підставою позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним позивачка зазначила факт
234
Зуєвич Л.Л. ©®
відсутності дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору, проте не посилалася на
факти порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору.
За таких обставин у суду не було підстав для задоволення позову про визнання недійсним
іпотечного договору, оскільки його укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу
опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого
права малолітньої дитини на користування житлом.
Постанова ВСУ: від 10.02.2016 № 6-3005цс15
177.
Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не
досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона
проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому
вона проживає.
Отже, за змістом зазначеної норми матеріального права за умови встановлення місця проживання
батьків (усиновлювачів) або одного з них місце проживання фізичної особи, яка не досягла десяти
років, презюмується за місцем їх проживання.
За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального
захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних
правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо
нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом
інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності
на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна
попередня згода органів опіки та піклування.
Отже, вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів
іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту
бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цього ж Закону в редакції Закону України від 21 грудня
2010 року № 2823-VI «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно
від моменту виникнення спірних правідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку:
1) перевіряти на момент укладення оспорюваного договору наявність у дитини права користування
235
Зуєвич Л.Л. ©®
житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідка про
наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначено й дитину) або на законі (стаття
29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення
оспорюваного договору ‒ з'ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання;
2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на
житло - предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів.
У справі, яка переглядається, суди, установивши місце постійного проживання матері дитини,
дійшли помилкового висновку про відсутність доказів на підтвердження того, що дитина на
момент укладення оспорюваного договору мала право користування жилим будинком, який є
предметом іпотеки.
Крім того, суд першої інстанції, з висновками якого про відмову у зустрічному позові щодо визнання
недійним договору іпотеки погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, неправильно
застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору; не з'ясував
питання про наявність у дитини іншого місця проживання, крім будинку, що є предметом іпотеки, не
надав оцінки показанням про те, що вказаний будинок є єдиним житлом.
Постанова ВСУ: від 27.01.2016 № 6-1055цс15
178.
Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в
Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність
не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи
міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
За змістом зазначених норм матеріального права за умови встановлення місця проживання
батьків (усиновлювачів) або одного з них, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла
десяти років є місце їх проживання, а відсутність або наявність факту реєстрації за цим місцем
проживання сама по собі не впливає на реалізацію права на свободу вибору місця проживання.
Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та
безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час
вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та
236
Зуєвич Л.Л. ©®
інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та
піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових
прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких
правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти,
необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.
Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні
предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його
цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і
спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право
членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.
Відтак, договір іпотеки, що вчинений власниками стосовно нерухомого майна, право
користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки
та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша
статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить
правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує
охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого
приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло.
Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та
піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання
його недійсним.
Постанова ВСУ: від 10.02.2016 № 6-1793цс15
179.
Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та
безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час
вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та
інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та
піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових
прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів
237
Зуєвич Л.Л. ©®
щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний
попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.
За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства»,
статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов'язок
батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає
додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов'язків,
установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових
прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.
Згідно з положеннями частин четвертої та п'ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування
проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає
відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини
на житло.
За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що
вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх,
неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є
оспорюваним.
За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину за відсутності
попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України
заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для
визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення
батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права
особи, в інтересах якої пред'явлений позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав
дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження
прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.
Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні
предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його
цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і
спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право
членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.
238
Зуєвич Л.Л. ©®
У справі, яка переглядається, малолітня особа не мала і не має права власності на квартиру.
Він набув права користування житлом, - зазначеною квартирою, як член сім'ї власника
відповідно до статті 405 ЦК України, статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», та
зберігає це право протягом часу перебування квартири в іпотеці.
За таких обставин у суду не було підстав для задоволення позову про визнання недійсними
іпотечних договорів, оскільки їх укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки
та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права
малолітньої особи на користування житлом – квартирою.
Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці (рішення від 9 жовтня 1979 року в
справі Ейрі (пункт 24), рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35),
рішення від 30 травня 2013 року в справі Наталія Михайленко проти України (пункт 32) визначає, що
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не
теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.
Порушення особою умов кредитних договорів та в зв'язку з цим звернення банком стягнення на
передану в іпотеку квартиру - імовірні. Проте імовірність виникнення такої ситуації в майбутньому не
може слугувати достатньою підставою для висновку про необхідність захисту, шляхом визнання
недійсними іпотечних договорів, примарного права малолітньої особи на збереження саме цієї
квартири як місця його проживання.
Так, відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» одночасно з рішенням
про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про
виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий
будинок або житлове приміщення.
Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право
власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового
попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина
шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що
оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових
прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та
інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам
239
Зуєвич Л.Л. ©®
по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення
оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Крім того, загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість,
добросовісність та розумність (стаття 3 ЦК України). Відповідно до частин другої та третьої статті 13
ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити
права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а
також зловживання правом в інших формах.
Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи
та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах
дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення
батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про
відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання
іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини,
а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та
піклування.
У справі, яка переглядається, матір малолітньої особи участі в укладенні іпотечних договорів не
приймала, проте суд установив, що відповідач, батько малолітньої особи, укладаючи оспорювані
іпотечні договори, повідомив нотаріусу неправдиві відомості про те, що в квартирі ніхто інший,
крім нього, не проживає, в тому числі не проживають і неповнолітні діти.
З огляду на наведені обставини Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
враховує також, що дії відповідача під час укладення іпотечних договорів не можуть вважатися
добросовісними. При цьому обставин, які б свідчили про недобросовісність іпотекодержателя банку, не встановлено.
За таких обставин відсутні підстави для задоволення позову про визнання іпотечних
договорів недійсними, тому ухвалені в справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної
інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові.
Постанова ВСУ: від 20.01.2016 № 6-2940ц15
240
Зуєвич Л.Л. ©®
180.
Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в
момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті
203 цього Кодексу.
Позивач набув права та обов’язки інвестора за довгостроковим інвестиційним договором,
уклавши з ТОВ договір про відступлення права вимоги, тобто на час укладення оскаржуваного
іпотечного договору про передачу в іпотеку нежитлового приміщення спірного житлового будинку
право власності на майнові права на спірні нежитлові приміщення належало позивачу.
Судами залишено поза увагою той факт, що договір іпотеки укладено без згоди позивача, якому
належали майнові права на нежитлові приміщення, які були предметом довгострокового
інвестиційного договору, а тому висновок судів про те, що оспорюваний договір іпотеки було
укладено відповідно до вимог чинного на час його укладення законодавства та що ним не
порушено права позивача, є помилковим.
Постанова ВСУ: від 30.03.2016 № 6-3129цс15
181.
Інвестор, виконавши свої грошові зобов’язання за договором пайової участі у фінансуванні
будівництва житлового будинку та повністю сплативши інвестиційній компанії вартість об’єкта
будівництва, вчинив дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для
отримання права вимоги переходу права власності на об’єкт будівництва або набуття майнових прав на
цей об’єкт.
Передача інвестиційною компанією в іпотеку майнових прав на квартиру в незавершеному
будівництвом житловому будинку без згоди інвестора є порушенням вимог ст. ст. 5, 6 та 16
Закону України «Про іпотеку».
Постанова ВСУ: від 04.12.2013 № 6-134цс13
182.
Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки згідно із
Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI “Про запобігання впливу світової фінансової кризи
на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва”, яким були внесені зміни до законодавчих
актів України, у тому числі Закону України “Про іпотеку”.
241
Зуєвич Л.Л. ©®
Отже, при укладенні договору іпотеки були порушені положення ст. 5 Закону України “Про
іпотеку” (у редакції, яка була чинною з 12 травня
2006 року до 14 січня 2009 року), оскільки
майнові права на окремі приміщення в житловому будинку не могли бути предметом іпотеки, й
крім того передані в іпотеку без згоди замовника, який оплатив вартість спірної квартири та
набув права на майнові права.
Постанова ВСУ: від 06.11.2013 N 6-100цс13
183.
За змістом частин першої, третьої статті 575 ЦК України застава нерухомого майна, що
залишається у володінні заставодавця або третьої особи, є іпотекою.
Застоводавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа,
якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх
застави (частина друга статті 583 зазначеного кодексу).
Майнове право, що є предметом застави (іпотеки), - це обумовлене право набуття в майбутньому
прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані
певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права.
Виконання грошових зобов’язань за інвестиційною угодою, а саме повна сплата вартості
об’єкта інвестування (стовідсоткова передоплата), свідчить про вчинення дій, спрямованих на
виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу
права власності на об’єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об’єкт.
Розпорядження цими правами будь-ким, крім особи інвестора, який вчинив дії щодо набуття
права власності на об’єкт будівництва або без його згоди на передачу майнових прав у заставу,
порушує права інвестора й не відповідає вимогам частини другої статті 583 ЦК України та статті
5 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною з 23
лютого 2006 року до 25 грудня 2008 року).
Постанова ВСУ: від 02.10.2013 № 6-98цс13, 12.06.2013 № 6-45цс13, 03.04.2013 № 6-21цс13
184.
Відповідно до частини другої статті 583 ЦК України заставодавцем може бути власник речі або
особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі, або особа, якій належить
242
Зуєвич Л.Л. ©®
майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.
За статтями 1, 5 Закону України “Про іпотеку” (у редакції, яка була чинною на час укладення
спірного договору іпотеки) застава майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено,
регулюється за правилами, визначеними цим Законом.
Положеннями Закону України “Про іпотеку” (у редакції, яка була чинною на час укладення
спірного договору іпотеки) було визначено, що предметом іпотеки може бути об’єкт незавершеного
будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного
договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у
власність відповідного нерухомого майна в майбутньому.
Правовий аналіз положень ЦК України, Закону України “Про іпотеку” та Закону України “Про
іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” дозволяє
дійти висновку про те, що майнове право, що є предметом застави (іпотеки), - це обумовлене право
набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке
виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для
набуття речового права.
Виконання грошових зобов’язань за договором пайової участі у фінансуванні будівництва
житлового будинку, а саме повна сплата вартості об’єкта будівництва, свідчить про вчинення
дій, спрямованих на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права
вимоги переходу права власності на об’єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об’єкт.
Передача в іпотеку майнових прав на об’єкт будівництва без згоди інвестора, який вчинив дії
щодо набуття права власності на об’єкт будівництва, порушує його права й не відповідає
вимогам статті 583 ЦК України та статті 5 Закону України “Про іпотеку” (у редакції, яка була
чинною на час укладення спірного договору іпотеки).
Постанова ВСУ: від 25.09.2013 N 6-85цс13, 25.09.2013 N 6-91цс13
185.
Згідно зі статтями 1, 5 Закону України “Про іпотеку” (у редакції, яка була чинною на час
укладення договору застави) застава майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено,
регулюється за правилами, визначеними цим Законом.
243
Зуєвич Л.Л. ©®
Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов:
нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо
іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно
може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене
стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у
натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.
Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно,
яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець
може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у
майбутньому.
Частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і
реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим
Законом. Іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в
натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права
власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.
Правовий аналіз положень ЦК України, Закону України “Про іпотеку” та Закону України “Про
іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” дозволяє
дійти висновку про те, що майнове право, що є предметом застави (іпотеки), - це обумовлене право
набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою),
яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й
достатніми для набуття речового права.
У справі, яка переглядається, установлено, що інвестор виконала свої грошові зобов’язання за
інвестиційною угодою, повністю сплативши вартість об’єкта будівництва (стовідсоткову
передоплату), тобто вчинила дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і
достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об’єкт будівництва або
набуття майнових прав на цей об’єкт.
Проте відповідач без згоди позивачки передав в заставу майнові права на квартиру, вартість
якої вона повністю сплатила.
Постанова ВСУ: від 04.09.2013 № 6-72цс13
244
Зуєвич Л.Л. ©®
186.
За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або
майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом
звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в ч. 2 ст. 16 ЦК України. З
огляду на положення статей 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину
недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін
правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим
правочином.
Відповідно до ст. 16 Закону України "Про іпотеку", передача в іпотеку об'єктів незавершеного
будівництва здійснювалася шляхом передачі в іпотеку прав на земельну ділянку, на якій розташований
об'єкт незавершеного будівництва. Заборона та обмеження щодо передачі в іпотеку права на оренду
земельної ділянки державної або комунальної власності для забудови були встановлені Законом
України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву"
шляхом внесення змін до ст. 413 ЦК України та ст. 93 ЗК України. Цим нормам зворотної дії в часі не
надано, а на момент укладення оспорюваного договору іпотеки (6 листопада 2007 р.) законодавством
України таких обмежень не було встановлено.
Згідно із ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові
будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо
договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності
виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно
відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної
реєстрації.
Вирішуючи спір за позовом особи, яка не була стороною оспорюваного правочину, суд
касаційної інстанції, установивши, що на час укладення договору іпотеки право оренди земельної
ділянки з розташованим на ній об'єктом незавершеного будівництва належало виключно
приватному підприємству, дійшов помилкового висновку про те, що зазначений договір
відповідно до вимог ст. 203 ЦК України є недійсним, оскільки на порушення статей 14, 16 Закону
України "Про іпотеку" і ст. 331 ЦК України укладений без згоди органу місцевого
самоврядування та відповідної згоди іншого співвласника.
245
Зуєвич Л.Л. ©®
Постанова ВСУ: від 11.09.2013 № 6-69цс13
187.
Відповідно до ч. 2 ст. 583 ЦК України заставодавцем може бути власник речі або особа, якій
належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право,
передали річ або майнове право з правом їх застави.
За змістом ст. 1, 5 Закону України «Про іпотеку» у редакції, яка була чинною на час укладення
договору іпотеки, предметом іпотеки могли бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких
умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання,
якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме
майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене
стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у
натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.
Предметом іпотеки також міг бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме
майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що
іпотекодавець міг документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного
нерухомого майна у майбутньому.
Частина об'єкта нерухомого майна могла бути предметом іпотеки лише після її виділення в
натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не
встановлено цим Законом. Іпотека поширювалася на частину об'єкта нерухомого майна, яка не могла
бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без
реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.
Постанова ВСУ: від 10.02.2016 № 6-2250цс15, 30.01.2016 № 6-168цс12, 04.09.2013 N 6-51цс13
188.
На час укладення договорів іпотеки від 1 липня 2008 року стаття 5 Закону України «Про
іпотеку» не визначала майнові права як предмет іпотеки.
Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки згідно із
Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової
кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені зміни до
246
Зуєвич Л.Л. ©®
законодавчих актів України, у тому числі й до Закону України «Про іпотеку».
Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та
іпотечні сертифікати», який встановлює відносини у системі іпотечного кредитування, а також
перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із
застосуванням механізмів управління майном, до спірних правовідносин не застосовується.
Постанова ВСУ: від 10.02.2016 № 6-2250цс15
189.
Договір іпотеки майнових прав на квартиру у незавершеному будівництвом житловому
будинку, вартість якої повністю була сплачена інвестором за інвестиційною угодою, який
укладено без згоди інвестора, є недійсним у силу ст.ст. 203, 215 ЦК України, як такий, що
укладений з порушенням вимог ч. 2 ст. 583 ЦК України та ст. 5 Закону України «Про іпотеку» у
редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки.
Постанова ВСУ: від 04.09.2013 N 6-51цс13
190.
Відповідно до ст. 5 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим
іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» іпотека виникає відповідно до цього Закону та Закону
України «Про іпотеку» щодо нерухомого майна, об'єктів незавершеного будівництва та майнових прав
на нерухомість, будівництво якої не завершено. Іпотекодавцем за іпотечним договором, предметом
іпотеки за яким є майнові права на нерухомість, будівництво якої не завершено, може бути
забудовник - особа, яка організовує спорудження нерухомості для власних потреб чи для передачі її у
власність іншим особам, або особа, власністю якої стане ця нерухомість після завершення будівництва
(ч. 7 ст. 5 Закону).
Установивши, що майнові права на відповідну квартиру у незавершеному будівництвом
житловому будинку, вартість якої була сплачена замовником за договором будівельного підряду,
відповідно до положень Закону України «Про іпотеку» у редакції, яка була чинною на час
виникнення спірних правовідносин, не могли бути предметом застави, а відтак ТОВ
неправомірно передало в іпотеку зазначені майнові права, суди дійшли обґрунтованого висновку
про те, що договір іпотеки, який укладено без згоди позивачів на передачу майнових прав на
247
Зуєвич Л.Л. ©®
спірну квартиру в іпотеку, є недійсним у силу ст. ст. 203, 215 ЦК України, як такий, що укладений з
порушенням вимог ч. 2 ст. 583 ЦК України та ст. 5 Закону України «Про іпотеку» у редакції, яка була
чинною на час укладення Договору іпотеки.
Постанова ВСУ: від 30.01.2016 № 6-168цс12
191.
Виконання замовником свого грошового зобов'язання за договором будівельного підряду
(наприклад, повна сплата вартості об'єкта будівництва) є вчиненням дії, спрямованої на виникнення
юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на
об'єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об'єкт.
Оскільки майнові права на квартиру в незавершеному будівництвом житловому будинку,
вартість якої була сплачена замовником за договором будівельного підряду, відповідно до
положень Закону України "Про іпотеку" (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних
правовідносин) не могли бути предметом застави, підрядник неправомірно передав в іпотеку
зазначені майнові права, а тому договір іпотеки, який укладено без згоди позивача на передачу
майнових прав на спірну квартиру в іпотеку, є недійсним у силу ст. ст. 203, 215 ЦК України, як
такий, що укладений з порушенням вимог ч. 2 ст. 583 ЦК України та ст. 5 Закону України "Про
іпотеку"
Постанова ВСУ: від 15.05.2013 N 6-36цс13
192.
Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам
цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на
реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Статтею 575 ЦК України визначено, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у
володінні заставодавця або третьої особи.
Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може
бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення (ч.1 ст. 576 ЦК України).
Відповідно до ч.2 ст. 5 Закону України «Про іпотеку» (в редакції чинній на час укладення
оспорюваного договору) предметом іпотеки також може бути обєкт незавершеного будівництва або
248
Зуєвич Л.Л. ©®
інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за
умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність
відповідного нерухомого майна у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою
підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником
цього майна на час укладення іпотечного договору.
Отже, предметом іпотеки може виступати як нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця
після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити
право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому, так і майнові права
на нерухоме майно, які можуть бути відчужені іпотекодавцем, і на які може бути звернене стягнення.
Ураховуючи наведене висновок Вищого господарського суду України про те, що оспорювані
договори іпотеки та про відкриття кредитної лінії не відповідають вимогам ст. 203 ЦК України та
Закону України «Про іпотеку», оскільки предметом іпотеки є майнові права на нерухоме майно,
будівництво якого не завершено, є безпідставним і не ґрунтується на вимогах закону.
Висновок про те, що оспорювані договори іпотеки та відкриття кредитної лінії не
відповідають вимогам ст. 203 ЦК України та Закону України “Про іпотеку”, оскільки предметом
іпотеки є майнові права на нерухоме майно, будівництво якого не завершено, є безпідставним і не
ґрунтується на вимогах закону.
Постанова ВСУ: від 29.11.2010 № 3-24гс10 (4/178-09-5317)
193.
Згідно з ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам
цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на
реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ст.573 ЦК України заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в
майбутньому.
Іпотека, згідно із статтею 575 Цивільного кодексу України, є одним із видів застави. Іпотечні
правовідносини регулюються спеціальним законом “Про іпотеку”.
Відповідно до ч.4 ст.3 ЗУ “Про іпотеку” іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного
зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що
249
Зуєвич Л.Л. ©®
набрав чинності.
Згідно з ч.2 ст.7 цього ж Закону якщо вимога за основним зобов'язанням підлягає виконанню у
грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що
обумовлює основне зобов'язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які
дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного
зобов'язання.
Отже, чинним законодавством встановлено, що іпотекою забезпечуються виключно реально
існуючі зобов'язання та вимоги, які можуть виникнути в майбутньому на підставі договорів,
чинних на момент укладення іпотечного договору.
Статтею 18 ЗУ “Про іпотеку” визначено істотні умови, які повинен містити договір іпотеки,
якими є, зокрема, зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання та/або
посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання.
Постанова ВСУ: від 29.11.2010 № 3-36гс10 (33/561), 22.11.2010 № 3-20гс10 (51/547), 22.11.2010 № 332гс10 (37/677), 22.11.2010 № 3-17гс10 (37/680), 22.11.2010 № 3-26гс10 (37/683), 15.11.2010 № 3-18гс10
(37/684), 15.11.2010 № 3-211гс10 (51/555), 15.11.2010 № 3-151гс10 (51/546), 15.11.2010 № 3-8гс10,
15.11.2010 № 3-10гс10
Договір поруки
194.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) підставою недійсності
правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені
ч.ч. 1 - 3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.
Згідно загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачених ч. 2
ст. 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Судом першої інстанції встановлено, що договір поруки з боку позивача підписаний в.о. голови
правління ОСОБА_1 на підставі довіреності від 10.08.2012 р., яка посвідчена приватним нотаріусом
Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 та зареєстрована в реєстрі за № 4968.
Відповідно до ч. 3 ст. 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта
250
Зуєвич Л.Л. ©®
органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Статтею 246 ЦК України передбачено, що довіреність від імені юридичної особи видається її
органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами.
Згідно з п. 11.1 та 11.12 Статуту позивача (у редакції чинній на час укладення договору поруки)
правління є колегіальним виконавчим органом товариства, який здійснює управління його поточною
діяльністю. До компетенції правління належить вирішення всіх питань, пов'язаних з керівництвом
поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів
та наглядової ради. Такими питаннями, зокрема, є: п. 11.12.6 Статуту - прийняття рішень про вчинення
товариством правочинів у межах встановлених чинним законодавством та цим Статутом, а також
забезпечення всіх умов, необхідних для дотримання вимог законодавства та внутрішніх нормативних
документів товариства при прийнятті загальними зборами та/або наглядовою радою рішень про
вчинення товариством значних правочинів та правочинів із заінтересованістю; п. 11.12.9 Статуту укладення (у порядку та в межах, визначених чинним законодавством, цим Статутом та іншими
внутрішніми документами товариства) договорів від імені товариства та організація їх виконання; п.
11.12.16 Статуту - представлення інтересів товариства без довіреності та вчинення від його імені
юридичних дій в межах власної компетенції; п. 11.12.17 Статуту - видача довіреності на здійснення
повноважень, що складають компетенцію голови правління, визначену чинним законодавством та цим
Статутом; п. 11.12.20 Статуту - підписання довіреностей, договорів та інших документів від імені
товариства, рішення про укладення (видачу) яких прийнято уповноваженим органом товариства в
межах його компетенції відповідно до положень Статуту.
Статтею 238 ЦК України передбачено, що представник може бути уповноважений на вчинення
лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.
Відповідно до ч. 2, ч. 3 ст. 240 ЦК України представник, який передав свої повноваження іншій
особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про
особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на
особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Правочин,
вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він
представляє.
Враховуючи викладені вимоги ЦК України, положення Статуту позивача, а також встановлені
251
Зуєвич Л.Л. ©®
господарським судом обставини щодо наявності довіреності виданої на ім'я ОСОБА_1, суди першої та
касаційної інстанції прийшли до правильного висновку про те, що ОСОБА_1 мав повноваження на
вчинення від імені позивача оспорюваного правочину.
Господарськими судами також досліджувалося питання щодо наступного схвалення оспорюваного
договору поруки.
Так, правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє
цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину
цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила
дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку
представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього
правочину. Наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником,
який не мав належних повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (ст. 241 ЦК
України).
Судами встановлено, що загальні збори акціонерів позивача відповідно до протоколу чергових
загальних зборів учасників від 26.04.2012 р. № 1, по десятому питанню порядку денного попередньо
схвалили значні правочини, а саме кредитні договори, угоди та інші значні правочини, загальна сума
яких перевищує 25 % вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності товариства, які
можуть укладатися протягом одного року та уповноважили голову правління ОСОБА_3 на їх
підписання від імені товариства.
Згідно ст. 2 Закону України «Про акціонерні товариства» значним правочином є правочин (крім
правочину з розміщення товариством власних акцій), вчинений акціонерним товариством, якщо
ринкова вартість майна (робіт, послуг), що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості
активів товариства, за даними останньої річної фінансової звітності.
За договором поруки, відповідно до ст. 553 ЦК України, поручитель поручається перед
кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за
порушення зобов'язання боржником.
Зі змісту наведеної норми випливає, що порука є угодою щодо прийняття перед третьою
особою на себе обов'язку поручитися перед кредитором за виконання боржником свого
зобов'язання та нести відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання
252
Зуєвич Л.Л. ©®
боржником за те, що не було виконане останнім. Отже, порука є способом забезпечення
виконання зобов'язання, а не угодою щодо розпорядження майном, належним поручителю.
Виходячи з наведеного, є вірним висновок господарського суду першої інстанції про те, що
застосування до оспорюваного договору поруки положень ст. 70 Закону України «Про акціонерні
товариства», не є правомірним, оскільки договір поруки, не є значним правочином та не
спрямований на розпорядження майном, яке належить поручителю.
Таким чином Вищий господарський суд України правильно застосував норми матеріального
права, на підставі яких дійшов обґрунтованого висновку, що договір поруки не є значним
правочином, а відтак на його укладення не було потрібне прийняття загальними зборами
акціонерів рішення про надання згоди на укладання договору поруки.
Постанова ВСУ: від 05.10.2016 № 3-1031гс16 (910/29382/14)
195.
Чинним законодавством України та умовами як кредитного договору, так і оспорюваного
договору поруки не встановлено обов'язок кредитора та поручителя попереджати боржника про
укладення договору поруки з метою забезпечення виконання його зобов'язань перед кредитором,
а волевиявлення боржника під час укладення договору поруки не є істотною умовою договору
поруки.
Виходячи із положень статей 553, 554, 626 ЦК України, договір поруки є двостороннім
правочином, що укладається з метою врегулювання відносин між кредитором і поручителем, порука
створює права для кредитора та обов'язки для поручителя, безпосередньо на права та обов'язки
боржника цей вид забезпечення виконання зобов'язання не впливає, оскільки зобов'язання боржника в
цьому випадку не встановлюються, не припиняються, не змінюються.
Крім того, наслідком виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, відповідно до
частини другої статті 556, пункту 3 частини першої статті 512 ЦК України може бути заміна кредитора
у зобов'язанні, що згідно з частиною першою статті 516 ЦК України здійснюється без згоди боржника,
якщо інше не встановлено договором або законом.
Судом при вирішенні справи установлено, що умовами кредитного договору не встановлено
заборону на заміну кредитора у зобов'язанні за відсутності згоди позичальника. Натомість
253
Зуєвич Л.Л. ©®
пунктом 7.6 кредитного договору сторони погодили, що обов'язки позичальника за згодою банку
можуть бути виконані іншою особою.
Також судом не встановлено фактичних обставин стосовно того, що оспорюваний договір не
спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність
правових підстав для визнання оспорюваного договору поруки недійсним.
Постанова ВСУ: від 14.08.2012 № 3-35гс12 (18/5005/11144/2011)
196.
Чинним законодавством імперативно не передбачено зобов'язання поручителя укладати
договір поруки на відплатній основі, а також не заборонено виступати поручителем безвідплатно
на підставі ч. 3 ст. 6 ЦК, відповідно до якої сторони в договорі можуть відступити від положень актів
цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Зазначений висновок відповідає загальним засадам цивільного законодавства, однією з яких є
свобода договору, та вимогам цивільного законодавства щодо здійснення цивільних прав, у тому числі
права особи відмовитися від свого майнового права (п. 3 ч. 1 ст. 3, ст. 12 ЦК).
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення
правочину стороною вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст.203 ЦК.
У зв'язку з тим, що договір поруки не може бути визнаний недійсним з підстав відсутності
згоди боржника на його укладення та положень щодо відплатності або безвідплатності послуг
поручителя, до зазначеного договору не можуть бути застосовані наслідки недійсності
правочинів.
Постанова ВСУ: від 20.02.2012 N 6-51цс11
197.
За своєю правовою суттю договір поруки, при укладенні якого сторони досягли згоди з усіх
істотних умов, відповідає вимогам статей 553, 554 ЦК і не є гарантією в розумінні статті 560 ЦК
оскільки гарантом може бути тільки банк, інша фінансова установа або страхова організація, а
не юридична особа суб'єкт господарської діяльності.
Стаття 629 ЦК встановлює, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. Одностороння
254
Зуєвич Л.Л. ©®
відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено
договором або Законом (стаття 525 ЦК). Зобов'язання мають виконуватися належним чином, відповідно
до умов договору та вимог цього Кодексу (стаття 526 ЦК і стаття 193 ГК).
За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого
обов'язку і відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (стаття 553 ЦК).
Тобто, порука може надаватися тільки у відношенні реально існуючого зобов'язання боржника
перед кредитором.
Постанова ВСУ: від 12.12.2011 № 3-133гс11 (9/272)
Договір застави
198.
Договір застави є одним зі способів забезпечення виконання зобов'язання. За його змістом,
відповідно до статті 572 ЦК України кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання
боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок
заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено
законом (право застави).
Таким чином, сторонами у договорі застави є кредитор (заставодержатель) і боржник
(заставодавець), цей договір забезпечує виконання укладеного між сторонами кредитного договору, за
яким кредитором є ПАТ, а боржником - ДП.
Відповідно до частини 2 статті 586 ЦК України, частини 2 статті 17 Закону України «Про
заставу» заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування
іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше
не встановлено договором.
Тобто правом контролю за предметом застави наділений за законом та належним чином укладеним
договором застави лише заставодержатель. І саме його право, у разі відчуження предмета застави,
передачі його у користування іншій особі або іншого розпорядження ним, є порушеним. Тому саме
заставодержателю належить право на звернення до суду щодо оспорення дій, вчинених із предметом
застави без його згоди, з підстав, передбачених статтями 203 та 215 ЦК України.
255
Зуєвич Л.Л. ©®
У справі, що розглядається, із позовом про визнання недійсним договору відступлення права
вимоги звернулося Страхова компанія, яка є стороною саме цього договору, а не договору застави,
котрий і передбачає можливість для заставодержателя оспорювати угоди, укладені без його згоди,
стосовно майна, що перебуває у заставі.
Відповідно до частини 1 статті 27 Закону України «Про заставу» застава зберігає силу, якщо за
однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави,
переходять у власність іншої особи.
Наведене дає підстави для висновку, що Страхова компанія за наявності договору застави може
звернутися з позовом про визнання недійсним договору відступлення права вимоги лише у випадку,
коли воно не знало чи не могло знати, що майно, право вимоги на яке відступається, перебуває у
заставі. Однак як зазначено у пункті 4 спірного договору, новий кредитор підтвердив, що ознайомлений
із фактом наявності договору застави.
Таким чином, вимога про визнання правочину недійсним із застосуванням положень статей
203 та 215 ЦК України з підстав недотримання вимог частини 2 статті 586 ЦК України та частини 2
статті 17 Закону України «Про заставу» може бути заявлена лише заставодержателем.
Постанова ВСУ: від 21.10.2015 № 3-670гс15 (922/4316/14), 21.10.2015 № 3-649гс15 (922/5223/14),
04.11.2015 № 3-669гс15 (922/3131/14)
199.
Договір застави є одним зі способів забезпечення виконання зобов'язання. За його змістом,
відповідно до статті 572 ЦК України кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання
боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок
заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено
законом (право застави).
Таким чином, сторонами у договорі застави є кредитор (заставодержатель) і боржник
(заставодавець), цей договір забезпечує виконання укладеного між сторонами кредитного договору.
Відповідно до частини 2 статті 586 ЦК України, частини 2 статті 17 Закону України «Про заставу»
заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або
іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено
256
Зуєвич Л.Л. ©®
договором.
Тобто правом контролю за предметом застави наділений за законом та належним чином
укладеним договором застави лише заставодержатель. І саме його право, у разі відчуження
предмета застави, передачі його у користування іншій особі або іншого розпорядження ним, є
порушеним. Тому саме заставодержателю належить право на звернення до суду щодо оспорення
дій, вчинених із предметом застави без його згоди, з підстав, передбачених статтями 203 та 215
ЦК України.
У справі, що розглядається, із позовом про визнання недійсним договору відступлення права
вимоги звернулося ПАТ, яке є стороною саме цього договору, а не договору застави, котрий і
передбачає можливість для заставодержателя оспорювати угоди, укладені без його згоди, стосовно
майна, що перебуває у заставі.
Відповідно до частини 1 статті 27 Закону України «Про заставу» застава зберігає силу, якщо за
однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави,
переходять у власність іншої особи.
Наведене дає підстави для висновку, що ПАТ за наявності договору застави може звернутися з
позовом про визнання недійсним договору відступлення права вимоги лише у випадку, коли воно не
знало чи не могло знати, що майно, право вимоги на яке відступається, перебуває у заставі. Однак як
зазначено у пункті 4 спірного договору, новий кредитор підтвердив, що ознайомлений із фактом
наявності договору застави.
Таким чином, вимога про визнання правочину недійсним із застосуванням положень статей
203 та 215 ЦК України з підстав недотримання вимог частини 2 статті 586 ЦК України та
частини 2 статті 17 Закону України «Про заставу» може бути заявлена лише заставодержателем.
Постанова ВСУ: від 21.10.2015 № 3-740гс15 (922/4316/14)
200.
Аналіз ст. ст. 546, 572, 576–578 ЦК України, ст. ст. 1, 4, 6 Закону України «Про заставу» дає
підстави для висновку, що суть застави полягає у тому, що кредитор (заставодержатель) має право у
разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати
задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника.
257
Зуєвич Л.Л. ©®
Тобто право застави – це право на чуже майно, внаслідок установлення якого власник може бути
примусово позбавлений права на своє заставлене майно.
Отже, застава – це один зі способів забезпечення виконання зобов’язання, особливістю якого є
передача майна: заставодавець передає майно у заставу заставодержателю. Заставодавцем може бути як
сам боржник, так і майновий поручитель – власник певного майна, який має право на його відчуження.
Таким чином, майновий поручитель зобов’язується відповідати за боржника за основним
зобов’язанням спеціально виділеною для цього річчю, якщо боржник не виконує свого зобов’язання і
виникли підстави для звернення стягнення на предмет застави.
Усупереч дійсному змісту наведених норм матеріального права суд касаційної інстанції у
справі, що переглядається, дійшов помилкового висновку, що передача майна у заставу не є
відчуженням, яке потребує наявності відповідних повноважень в особи, яка від імені майнового
поручителя вчиняє цей правочин.
Крім того, за змістом ст. ст. 92, 97–99 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та
обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її
імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх
повноважень. Управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є
загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Загальні збори
товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад.
Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Виконавчий орган, що
складається з кількох осіб, приймає рішення у порядку, встановленому абз. 1 ч. 2 ст. 98 цього Кодексу.
Статтею 161 ЦК України передбачено, що виконавчим органом акціонерного товариства, який
здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом.
Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до
компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства. Виконавчий орган є підзвітним загальним
зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень.
Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного
товариства і законом. Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління,
дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор).
258
Зуєвич Л.Л. ©®
259
Зазначені норми матеріального права та зміст Статуту свідчать про те, голова правління ПАТ не є
самостійним виконавчим органом управління товариством, а тому зобов’язаний діяти на підставі
рішень, прийнятих правлінням товариства.
Відтак, навіть з урахуванням виключної компетенції спостережної ради щодо погодження
проведення операцій відчуження майна на суму, що становить п’ятдесят і більше відсотків майна
товариства, рішення спостережної ради щодо передачі спірного майна (на суму, меншу за п’ятдесят
відсотків) у заставу та уповноваження ОСОБА_1 на вчинення такого правочину не замінює
компетенції виконавчого органу товариства – його правління – щодо прийняття рішення із
цього питання.
Таким чином, при укладенні спірного договору застави ОСОБА_1, діючи від імені майнового
поручителя – ПАТ, у порушення вимог ст. ст. 97, 99, 161 ЦК України вийшов за межі своїх
повноважень.
Постанова ВСУ: від 25.11.2014 № 3-179гс14
201.
Усупереч положенням ч. 2 ст. 586 ЦК України, ч. 2 ст. 17
Закону України «Про заставу» та умовам договору застави
боржник відчужив майно, яке перебувало в заставі банку й
обтяження якого на час відчуження було зареєстровано
відповідно до закону, не повідомивши про це заставодержателя
та не отримавши його згоди.
З урахуванням викладеного й положень ч. 3 ст. 215 ЦК
України висновок суду про те, що банк не був стороною
спірного договору застави, тому не може вимагати визнання
його недійсним, є помилковим. Закон прямо покладає на
заставодавця обов’язок запитати згоду заставодержателя на
відчуження обтяженого майна; цей обов’язок презюмується і
йому кореспондує право заставодержателя на захист шляхом
визнання правочину недійсним у разі відчуження майна без
Окрема думка судді Верховного Суду України
Романюка Я.М.:
у справі за позовом публічного акціонерного товариства
«Райффазайзен Банк Аваль» до приватного підприємства
«Компанія «Чернігівпромінвест» та ОСОБА_1 про визнання
договору купівлі-продажу недійсним
Скасовуючи судове рішення суду касаційної інстанції,
Верховний Суд України не погодився з висновком суду про те,
що укладеним приватним підприємством «Компанія
«Чернігівпромінвест» з ОСОБА_1 договором купівліпродажу автомобіля право публічного акціонерного
товариства «Райффазайзен Банк Аваль» не порушено.
Такий висновок Верховного Суду України вважаю
помилковим.
За змістом ч. 3 ст. 215 ЦК України договір може бути
визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його
учасником, за обов‘язкової умови встановлення судом факту
Зуєвич Л.Л. ©®
його згоди.
Помилковим є також висновок суду про те, що права банку
не порушені, тому що зареєстроване обтяження зберігає силу й
для нового власника (покупця) і є чинним у відносинах із третіми
особами.
За положеннями чч. 1, 2 ст. 12 Закону України «Про
забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» взаємні
права та обов’язки за правочином, на підставі якого виникло
обтяження, виникають у відносинах між обтяжувачем і
боржником з моменту набрання чинності цим правочином, якщо
інше не встановлено законом. Реєстрація обтяження надає
відповідному обтяженню чинності у відносинах з третіми
особами, якщо інше не встановлено цим Законом.
Відповідно до ст. 9 вказаного Закону предмет обтяження,
право власності на який належить боржнику, може бути
відчужений останнім, якщо інше не встановлено законом або
договором. Якщо законом або договором передбачена згода
обтяжувача на відчуження боржником рухомого майна, яке є
предметом обтяження, така згода не вимагається в разі переходу
права власності на рухоме майно в порядку спадкування,
правонаступництва або виділення частки у спільному майні.
Оскільки за умовами спірного договору застави відчуження
заставленого майна допускається за згодою заставодержателя за
умови переходу до нового заставодавця боргу, забезпеченого
заставою, суд помилково відмовив банку в захисті права,
погодившись із висновком суду апеляційної інстанції про те, що
це право не порушено.
Постанова ВСУ: від 06.06.2012 N 6-64ц12
260
порушення цим договором прав та охоронюваних законом
інтересів позивача. Саме по собі формальне порушення
сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону
не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо
судом не буде встановлено, що укладеним договором
порушено право чи законний інтерес позивача і воно може
бути відновлене шляхом визнання договору недійсним.
Судом встановлено, що з метою забезпечення
виконання
приватним
підприємством
«Компанія
«Чернігівпромінвест» своїх зобов»язань перед публічним
акціонерним товариством «Райффазайзен Банк Аваль» за
укладеним з ним кредитним договором
приватне
підприємство «Компанія «Чернігівпромінвест» передала
банку в заставу автомобіль. В подальшому застоводавець
без згоди заставодержателя продав автомобіль ОСОБА_1
Посилаючись на порушення цим договором своїх прав банк
просив визнати договір недійсним.
Відмовляючи в позові, апеляційний суд, з висновками
якого погодився суд касаційної інстанції, вказав, що
укладеним
приватним
підприємством
«Компанія
«Чернігівпромінвест» з ОСОБА_1 договором купівліпродажу заставленого автомобіля право банку не порушено,
оскільки обяження автомобіля зберігає свою силу і для
нового власника – покупця ОСОБА_1
Такий висновок, на мою думку, є правильним. Так, за
змістом ст.ст. 9, 10, 12 Закону України «Про забезпечення
вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у разі
відчуження предмета обтяження боржником без згоди
обтяжувача обтяження рухомого майна, що є предметом
обтяження, зберігає свою силу для нового власника (покупця)
в разі, якщо воно зареєстроване в Державному реєстрі
обтяжень рухомого майна. Судом встановлено, що
обтяження проданого автомобіля було внесено до такого
реєстру.
Зуєвич Л.Л. ©®
261
За таких обставин доходжу висновку, що сама по собі
формальна відсутність згоди банку на відчуженнея
заставодавцем - приватним підприємством «Компанія
«Чернігівпромінвест», обтяженого заставою автомобіля
ОСОБА_1 не може бути підставою для визнання цього
договору недійсним, оскільки обтяження, будучи внесеним на
момент укладення договору до Державного реєстру
обтяжень, зберігає свою силу і для нового власника ОСОБА_1, банк і надалі має право звернути стягнення на
предмет застави, відтак, укладеним договором його право не
порушено і підстави для визнання його недійсним за позовом
банку відсутні.
202.
Статтею 1 Закону “Про заставу” та статтею 572 ЦК України передбачено, що застава це спосіб
забезпечення зобов'язань. У силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі
невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати
задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього
боржника.
Статтею 512 ЦК України визначено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою
особою внаслідок:
1. передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги);
2. правонаступництва;
3. виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем);
4. виконання обов'язку боржника третьою особою.
Кредитор у зобов'язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом.
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах,
що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття
514 ЦК України).
Постанова ВСУ: від12.09.2011 № 3-71гс11 (33/341), 12.09.2011 № 3-79гс11 (11/384)
203.
Оспорювані договори застави майнових прав є способом забезпечення виконання
Зуєвич Л.Л. ©®
зобов'язання, а не правочинами щодо розпорядження майновими правами за кредитним
договором, згадані договори застави не передбачають заміну кредитора у зобов'язанні на відміну
від правочину відступлення права вимоги, за яким відповідно до статті 512 ЦК України здійснюється
така заміна кредитора у зобов'язанні.
За таких обставин зазначені договори застави майнових прав не суперечать умовам
кредитного договору, та відсутні правові підстави для визнання цих договорів недійсними.
Постанова ВСУ: від12.09.2011 № 3-71гс11 (33/341)
204.
Укладання договору застави не передбачає заміну кредитора у зобов'язанні на відміну від
правочину відступлення права вимоги за яким відповідно до ст. 512 ЦК України здійснюється така
заміна кредитора у зобов'язанні.
Таким чином, встановивши, що пунктом кредитного договору заборонено укладати
правочини про відступлення права вимоги, тобто замінювати себе як кредитора у зобов'язанні
іншою особою без попередньої письмової згоди позивача, і враховуючи, що договором про
заставу не здійснюється заміна кредитора у зобов'язанні, господарський суд першої інстанції
дійшов вірного висновку про відсутність факту порушення банком п. 10.3 кредитного договору
при укладенні спірного договору застави.
Постанова ВСУ: від12.09.2011 № 3-79гс11 (11/384)
Договір процентної позики
205.
Судами установлено, що між відповідачами було укладено додаткові угоди до договору
процентної позики, відповідно до умов яких було змінено розмір процентів за користування позикою
до 27 % річних, до 1 % річних, а також змінено порядок повернення суми позики.
Обґрунтовуючи позовні вимоги щодо визнання цих додаткових угод недійсними, Банк послався
на те, що ці угоди було укладено всупереч умовам угоди про врегулювання погашення
заборгованостей, за відсутності погодження з Банком, що є порушенням положень статей 203 і 629 ЦК.
262
Зуєвич Л.Л. ©®
Загальні засади цивільного законодавства встановлено статтею 3 ЦК. До цього переліку, зокрема,
належить свобода договору.
За змістом положень статей 626, 627 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін,
спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Сторони є вільними
в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього
Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та
справедливості.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору
(стаття 638 ЦК).
Згідно з приписами статей 525, 526, 629 ЦК і статті 193 Господарського кодексу України договір є
обов’язковим для виконання сторонами, а зобов’язання мають виконуватися належним чином
відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше
не встановлено договором або законом.
Відповідно до положень статті 16 ЦК визнання правочину недійсним є одним із передбачених
законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину
передбачено статтею 215 ЦК.
Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають
застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на
судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору
вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути
встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й
визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до
суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього
визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою позов Банку задоволено, Вищий
263
Зуєвич Л.Л. ©®
господарський суд України погодився з висновками цього суду про те, що угода про врегулювання
погашення заборгованостей, укладена між сторонами у справі, відповідає встановленим
законодавством вимогам, є чинною та не визнана недійсною у судовому порядку, а тому є
обов’язковою для сторін і повинна добросовісно виконуватися; при цьому цивільні права сторони, що
ґрунтуються на умовах цієї угоди, у разі їх порушення, підлягають захисту в тій же мірі і в той же
спосіб, що і права, які передбачені актами цивільного законодавства або випливають із них.
Зазначений висновок узгоджується зі встановленим статтею 629 ЦК загальним принципом
обов’язковості договору.
Натомість відповідачі при укладенні оспорюваних у справі додаткових угод до договору
процентної позики, за відсутності погодження Банку на зміну умов цього договору, незважаючи
на те, що обов’язковість такого погодження передбачено пунктом угоди про врегулювання
погашення заборгованостей ку, допустили порушення вимог статті 629 ЦК, частини першої
статті
203 ЦК, що відповідно до положень частини першої статті 215 ЦК є підставою для
визнання таких угод недійсними.
Постанова ВСУ: від 14.09.2016 № 3-705гс16 (914/3389/15)
Договір про виконання зобов’язань третьою особою
206.
За змістом п. 7 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у
редакції, чинній на час запровадження тимчасової адміністрації в Банку) нікчемними є правочини
неплатоспроможного банку, умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою
надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи
внутрішніми документами банку.
У справі, яка розглядається, суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 отримав перевагу внаслідок
укладення з Банком договору про виконання зобов'язань третьою особою, оскільки він набув право
вимагати повернення суми депозиту від позичальника, на той час як вкладники можуть отримати від
банку за договорами банківського вкладу (депозиту) не більше 200 000 грн 00 коп. Крім того,
відповідно до пп. 9 п. 6 постанови Національного банку України від 1 грудня 2012 року № 758 «Про
264
Зуєвич Л.Л. ©®
врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» уповноважені банки
зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та
депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 грн 00 коп. на добу на одного
клієнта в еквіваленті за офіційним курсом НБУ.
Такі висновки є помилковими, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України «Про систему
гарантування вкладів фізичних осіб» грошові кошти в сумі 200 000 грн 00 коп. є лише мінімальним
граничним розміром відшкодування Фондом гарантування вкладів кожному вкладнику банку, який
гарантовано виплачується Фондом. Водночас вимоги вкладників у частині, що перевищує суму,
виплачену Фондом, задовольняються в четверту чергу за рахунок коштів, одержаних у результаті
ліквідації та продажу майна банку (п. 4 ч. 1 ст. 52 цього Закону). Отже, сума грошових коштів, яку
одержують вкладники банку, не обмежена обсягом гарантованої виплати, що здійснюється Фондом.
Крім того, ОСОБА_1 в результаті спірного правочину отримав право вимоги від ТОВ «Подільська
продовольча група», а не від банку.
Суд касаційної інстанції також неправильно застосував положення пп. 9 п. 6 постанови
Національного банку України від 1 грудня 2012 року № 758 «Про врегулювання ситуації на грошовокредитному та валютному ринках України», відповідно до яких банки зобов’язано обмежити видачу
(отримання) готівкових коштів з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в
межах до 15 000 грн 00 коп. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом НБУ.
Наведені вимоги не стосуються спірних правовідносин, оскільки у справі, що розглядається,
будь-яких виплат готівкою не відбулося.
Водночас за змістом ст.ст. 526 та 1058 ЦК зобов’язання банку з повернення вкладу за договором
депозиту вважається виконаним із моменту повернення вкладу вкладнику готівкою або надання іншої
реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд (наприклад, перерахування
на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи
проводити ними розрахунки за допомогою платіжної банківської картки).
Отже, сам факт встановлення обмежень щодо отримання грошових коштів через каси та
банкомати банку не свідчить про те, що вкладник банку неміг отримати свій вклад в інший спосіб.
Таким чином, у справі, що розглядається, суд не встановив, у чому саме полягає отримана
кредитором ОСОБА_1 перевага перед іншими кредиторами банку.
265
Зуєвич Л.Л. ©®
Натомість внаслідок виконання ОСОБА_1 зобов’язань позичальника він набув права вимоги
сплати грошових коштів з боржника, який допустив тривале прострочення виконання зобов’язань
перед банком. Без виконання ним зобов’язань позичальника ОСОБА_1 мав би право вимагати виплати
йому гарантованої суми у розмірі 200 000 грн 00 коп. і залишку депозиту в процедурі ліквідації банку.
Таким чином, у справі, яка розглядається, боржник у зобов’язанні був замінений іншою особою за
згодою кредитора, що відповідає змісту як положень ст. 520 ЦК щодо суті спірних правовідносин, так
і положенням ст. 521 цього Кодексу щодо форми правочину.
Спірні правочини відповідають вимогам ч. 1 ст. 528 ЦК, згідно з якою виконання обов’язку може
бути покладено боржником на іншу особу, якщо за умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів
цивільного законодавства або суті зобов’язання не випливає обов'язок боржника виконати
зобов’язання особисто.
Крім того, норма ч. 1 ст. 528 ЦК не ставить можливість виконання обов’язку боржника іншою
особою у залежність від волі кредитора. Навпаки, кредитор зобов’язаний прийняти виконання,
запропоноване за боржника іншою особою.
Відтак, ураховуючи, що ОСОБА_1 мав право розпорядитися своїм вкладом станом на 12 лютого
2015 року, укладення ним із Банком договору про виконання зобов’язань третьою особою не має
значення для правових наслідків платежу на виконання зобов’язань із договору-1 за рахунок
депозитних коштів.
Отже, у справі, яка розглядається, висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій про
нікчемність договору про виконання зобов’язань третьою особою від 12 лютого 2015 року укладеного
між Банком і ОСОБА_1, є неправильними, оскільки у цьому разі не відбулося вчинення банком
платежу на користь його кредитора чи передачі будь-якого майна, що належить банку, кредитор також
не мав переваг перед іншими вкладниками, оскільки право нового кредитора вимагати від боржника
повернення сплачених на виконання кредитного договору коштів передбачено нормами чинного
законодавства, тому не було і підстав для встановлення нікчемності спірного договору про виконання
зобов’язань третьою особою.
Постанова ВСУ: від 23.11.2016 № 3-869гс16 (902/1236/15)
266
Зуєвич Л.Л. ©®
267
Угоди щодо відчуження майна з прилюдних торгів
207.
За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у
судовому порядку.
Відповідно до положень частини другої статті 41 ГПК господарські суди розглядають справи про
банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей,
встановлених Законом України від 14 травня 1992 року № 2343-XII
«Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
За змістом положень статті 49 Закону № 2343-XII продаж майна боржника в провадженні у
справі про банкрутство здійснюється в порядку, встановленому цим Законом, шляхом
проведення торгів у формі аукціону, замовником якого є призначений господарським судом
ліквідатор, до повноважень якого згідно зі статтею 41 Закону № 2343-XII віднесено, зокрема продаж
майна банкрута для задоволення вимог, внесених до реєстру вимог кредиторів, у порядку,
передбаченому цим Законом.
Продаж майна на аукціоні оформлюється договором купівлі-продажу, який укладається
власником майна чи замовником аукціону з переможцем торгів (частина перша статті 50 Закону №
2343-XII).
Відповідно до частини третьої статті 55 Закону № 2343-XII результати аукціону, проведеного з
порушенням вимог закону, можуть бути визнані в судовому порядку недійсними. Визнання
результатів аукціону недійсними тягне за собою визнання недійсним укладеного з переможцем
договору купівлі-продажу.
Системний аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що правова природа
процедури реалізації майна на торгах у формі аукціону в межах провадження у справі про банкрутство
полягає в продажу майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на майно боржника до
покупця – переможця торгів (аукціону), невід’ємною і завершальною стадією якої є оформлення
результатів такого продажу договором купівлі-продажу, що укладається власником майна чи
замовником аукціону з переможцем торгів.
Отже, особливості процесу, передбачені законодавством щодо проведення аукціону, полягають у
сукупності дій його учасників, спрямованих на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з
Відступ від
правової позиції,
викладеної у
постанові
Верховного Суду
України від
19.10.2016 у
справі № 31165гс16
(903/623/13)
Зуєвич Л.Л. ©®
настанням якої закон пов’язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин, а тому є
правочином.
Таким чином, правова природа продажу майна з торгів (аукціону) дає підстави для визнання
(за наявності підстав) результатів таких торгів (аукціону) недійсними за правилами визнання
недійсними правочинів, у тому числі й на підставі норм цивільного законодавства.
Положеннями частини четвертої статті 10 Закону № 2343-XII передбачено, що суд, у провадженні
якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому
числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, тощо.
Згідно зі статтею 8 Закону № 2343-XII, якою визначено особливості оскарження судових рішень у
процедурі банкрутства, ухвали господарського суду, винесені у справі про банкрутство за наслідками
розгляду господарським судом заяв, клопотань та скарг, а також постанова про визнання боржника
банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури можуть бути оскаржені в порядку, встановленому
ГПК, з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.
Відповідно до частини третьої статті 8 Закону № 2343-XII у касаційному порядку можуть
бути оскаржені постанови апеляційного господарського суду, прийняті за результатами перегляду
таких судових рішень: ухвали про порушення справи про банкрутство, ухвали про визнання
недійсними правочинів (договорів) боржника, ухвали за результатами розгляду грошових вимог
кредиторів, ухвали про звільнення (усунення, припинення повноважень) арбітражного керуючого,
ухвали про перехід до наступної судової процедури, ухвали про затвердження плану санації, ухвали
про припинення провадження у справі про банкрутство, а також постанови про визнання боржника
банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.
Наведений перелік судових рішень, що підлягають оскарженню в касаційному порядку, є
вичерпним.
Разом із тим системний аналіз наведених норм права та особливості, передбачені
законодавством щодо проведення торгів (аукціону), дають підстави для висновку про
можливість оскарження у касаційному порядку постанов апеляційного господарського суду,
прийнятих за результатами перегляду ухвал суду першої інстанції, якими вирішено заяви про
визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна боржника.
За таких обставин суд касаційної інстанції у справі, яка розглядається, правомірно прийняв до
268
Зуєвич Л.Л. ©®
269
провадження і розглянув касаційну скаргу ПАТ в особі уповноваженої особи Фонду гарантування
вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку на постанову апеляційного господарського суду та ухвалу
господарського суду області в частині відмови у задоволенні заяви ПАТ про визнання недійсними
результатів аукціону з продажу майна банкрута.
Ураховуючи викладене, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає
за необхідне відійти від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від
19.10.2016 у справі № 903/623/13 (№ 3-1165гс16), на яку посилається заявник.
Постанова ВСУ: від 14.12.2016 № 3-1406гс16 (904/9284/14)
208.
Постановою Вищого господарського суду України постанову апеляційного господарського суду
та ухвалу господарського суду області (про відмову в задоволенні заяв про визнання недійсними
результатів аукціону) скасовано, а справу передано на новий розгляд до господарського суду області в
іншому складі суду.
За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у
судовому порядку.
Стаття 129 Основного Закону серед основних засад судочинства визначає забезпечення
апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі –
Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи
упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить
спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого
висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Європейський суд з прав людини у рішенні у справі “Сокуренко і Стригун проти України” від 20
липня 2006 року зазначив, що фраза “встановленого законом” поширюється не лише на правову
основу самого існування “суду”, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його
діяльність. У рішенні у справі “Zand v. Austria” висловлено думку, що термін “судом, встановленим
законом” у частині першій статті 6 Конвенції передбачає “усю організаційну структуру судів, включно
з […] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів […]”.
Відступ
від
правової позиції,
викладеної
у
даній постанові
Верховного Суду
України,
зроблено
у
постанові
ВСУ
від 14.12.2016 №
3-1406гс16
(904/9284/14)
Зуєвич Л.Л. ©®
Згідно зі статтею 8 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом”, якою визначено особливості оскарження судових рішень у процедурі банкрутства,
ухвали господарського суду, винесені у справі про банкрутство за наслідками розгляду господарським
судом заяв, клопотань та скарг, а також постанова про визнання боржника банкрутом та відкриття
ліквідаційної процедури можуть бути оскаржені в порядку, встановленому Господарським
процесуальним кодексом України (далі – ГПК України), з урахуванням особливостей, передбачених
цим Законом.
Зазначена норма кореспондується з положеннями статті 41 ГПК України, якою встановлено, що
господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим
Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України “Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.
Частиною третьою статті 8 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом” передбачено, що у касаційному порядку можуть бути оскаржені постанови
апеляційного господарського суду, прийняті за результатами перегляду таких судових рішень: ухвали
про порушення справи про банкрутство, ухвали про визнання недійсними правочинів (договорів)
боржника, ухвали за результатами розгляду грошових вимог кредиторів, ухвали про звільнення
(усунення, припинення повноважень) арбітражного керуючого, ухвали про перехід до наступної
судової процедури, ухвали про затвердження плану санації, ухвали про припинення провадження у
справі про банкрутство, а також постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття
ліквідаційної процедури.
Отже, наведений перелік судових рішень, що підлягають оскарженню в касаційному порядку, є
вичерпним.
Системний аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що з моменту порушення
стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, і
спеціальні норми Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом” мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших
законодавчих актів України. Тому частину третю статті 8 Закону України “Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” слід розуміти таким чином, що нею
встановлено деякі особливості та обмеження у реалізації права на касаційне оскарження судових
270
Зуєвич Л.Л. ©®
рішень у процедурі банкрутства, які полягають, зокрема, у завершенні розгляду питання про
визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута із завершенням
відповідного апеляційного провадження.
Аналогічну правову позицію наведено у постановах Верховного Суду України від 4 листопада 2015
року у справі № 916/2019/13, від 27 січня 2016 року у справі № Б11/009-12, від 25 травня 2016 року у
справі № 17-7/355-10-3625 та від 23 грудня 2015 року у справі № 903/33/15.
Ураховуючи викладене, суд касаційної інстанції, переглядаючи судові рішення у частині визнання
недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута, діяв не як суд, встановлений законом.
Відтак, постанова Вищого господарського суду України (про визнання недійсними результатів
аукціону) у справі, що розглядається, підлягає скасуванню із залишенням у силі постанови суду
апеляційної інстанції.
Постанова ВСУ: від 19.10.2016 у справі № 3-1165гс16 (903/623/13)
209.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першоютретьою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Ураховуючи те, що відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод купівлі-продажу, така
угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав, встановлених частиною першою
статті 215 ЦК України.
Нерухоме майно передається на реалізацію з прилюдних торгів за ціною та у порядку,
передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», при цьому умови, процедура
підготовки та порядок проведення торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, а також
розрахунків за придбане майно й оформлення результатів торгів визначено Тимчасовим положенням.
Отже, дотримання нормативно встановлених правил призначення та проведення прилюдних
торгів є обов'язковою умовою правомірності правочину.
За змістом пункту 3.11 Тимчасового положення спеціалізована організація письмово повідомляє
державного виконавця, стягувача та боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів, а
також стартову ціну реалізації майна.
271
Зуєвич Л.Л. ©®
Отже, при розгляді питання про дотримання при проведення торгів положень пункту 3.11
Тимчасового положення суди мають установити, чи було письмово повідомлено, зокрема, боржника
про дату, час, місце проведення прилюдних торгів та про стартову ціну, за якою майно пропонується
до продажу.
При цьому під письмовим повідомленням слід розуміти не тільки направлення відповідних
відомостей зазначеним особам у письмовому вигляді, а й отримання цими особами необхідних
відомостей.
Отже, загальний зміст поняття «повідомлення» передбачає не тільки направлення відомостей, з
якими особу слід ознайомити, а й отримання цією особою зазначених відомостей.
Проте, сам по собі факт неналежного повідомлення боржника про проведення прилюдних
торгів не може бути підставою для визнання таких недійсними. Головна умова, яка повинна
бути встановлена судами, це наявність порушень, що могли вплинути на результат торгів, а
тому окрім наявності порушення норм закону при проведенні прилюдних торгів повинно бути
присутнє порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює, способом захисту яких є
визнання прилюдних торгів недійсними.
Постанова ВСУ: від 13.04.2016 № 6-2988цс15, 18.11.2015 № 6-1884цс15, 17.12.2014 № 143цс14
210.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що повідомлення про проведення як перших, так і
повторних прилюдних торгів було направлено без дотримання вимог Тимчасового положення,
зокрема, повідомлення про проведення прилюдних торгів надсилалися не за новою адресою
місця проживання та реєстрації боржника, яка, як встановлено судом, була відома державному
виконавцю, чим грубо порушено вимоги про повідомлення боржника про дату, час, місце
проведення прилюдних торгів, а також про стартову ціну реалізації майна.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції обґрунтовано дійшов висновку про те, що
зазначені обставини в сукупності вплинули на результат прилюдних торгів і зміст самого
правочину, оскільки майно було реалізовано без належного повідомлення про це боржника,
зокрема, наслідком чого було позбавлення права на оскарження стартової ціни реалізації майна,
а тому прилюдні торги необхідно визнати недійсними.
272
Зуєвич Л.Л. ©®
Однак, визнаючи прилюдні торги недійсними, суд апеляційної інстанції, керуючись тим, що
погашення боргу перед банком відбувалось у примусовому порядку, стягнув на користь покупця за
прилюдними торгами, сплачені ним грошові кошти за реалізовану квартиру, виконавчий збір та
витрати на проведення виконавчих дій.
Однак, такий висновок суду є помилковим.
Наслідком визнання результату прилюдних торгів, яким фактично є оформлений у вигляді
протоколу про результати торгів договір купівлі-продажу, недійсним є повернення сторін
договору купівлі-продажу - продавця і покупця - до первісного стану, тобто реституція як спосіб
захисту, що характерний для зобов'язальних відносин.
Відповідно до пункту 4.14 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з
реалізації арештованого нерухомого майна торги закінчуються підписанням протоколу про результати
торгів, який має силу договору.
Вирішуючи питання про те хто є продавцем за укладеним за результатами торгів договором
необхідно виходити з умов договору, що укладається між ДВС та спеціалізованою організацією.
У випадку якщо на підставі укладеного спеціалізованою організацією з відділом ДВС договору ця
організація під час укладення на торгах договору виступає представником відділу ДВС, то стороною
такого договору, а відтак і продавцем, є ДВС. Якщо ж спеціалізована організація виступає на торгах
від власного імені на підставі укладеного з відділом ДВС договору, який за своїм змістом є договором
комісії, то стороною такого договору, а відтак і продавцем, є спеціалізована організація.
У зв'язку з наведеним саме з продавця арештованого майна, реалізованого на прилюдних
торгах, на користь покупця слід стягнути кошти в порядку застосування реституції, а не з особи,
яка не є стороною цього договору.
Постанова ВСУ: від 18.11.2015 № 6-1884цс15
211.
Суди не врахували, що дії державного виконавця щодо визначення складу майна, яке
підлягає реалізації з прилюдних торгів, а також щодо його оцінки, безпосередньо формують
суттєві умови угод купівлі-продажу, а тому можливість їх окремого оскарження у порядку ст. 1212
ГПК України не усуває тієї обставини, що незаконні дії державного виконавця можуть бути одночасно
273
Зуєвич Л.Л. ©®
і підставою недійсності укладеного на прилюдних торгах правочину у зв'язку із недодержанням в
момент його вчинення вимог закону.
Враховуючи те, що відчуження майна з прилюдних торгів відноситься до угод з купівліпродажу, відповідно до ч. ч. 1 - 3, 6 ст. 203 ЦК України та ч. 1 ст. 205 ЦК України така угода може
визнаватися недійсною у судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення
встановлених законом вимог.
Постанова ВСУ: від 24.06.2015 № 3-262гс15
212.
Частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України далі - ЦК України) передбачено право особи
звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Одним із способів захисту порушеного права згідно з частиною 2 статті 16, частиною 1 статті 215
ЦК України є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням вимог, установлених
частинами 1-3, 5, 6 статті 203 цього Кодексу, зокрема у зв'язку з невідповідністю змісту правочину ЦК
України та іншим актам цивільного законодавства.
Умови та порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають
примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку на час вчинення виконавчих
дій, передбачено Законом № 606-ХІV та Інструкцією.
Цим Законом встановлено загальні правові основи організації та діяльності державної виконавчої
служби, її завдання та компетенцію, а також визначено учасників виконавчого провадження,
закріплено їхні права та обов'язки, у тому числі право стягувачів і боржників та інших учасників
виконавчого провадження на оскарження дій (бездіяльності) державного виконавця та порядок цього
оскарження.
Аналіз положень Закону № 606-ХІV й Інструкції свідчить про те, що вони не встановлюють
порядку та правил проведення прилюдних торгів, а лише закріплюють, як і стаття 650 ЦК України,
такий спосіб реалізації майна як його продаж на прилюдних торгах і відсилають до інших нормативноправових актів Кабінету Міністрів України та Міністерства юстиції України, якими повинен
визначатися порядок проведення прилюдних торгів із реалізації арештованого майна стаття 62 Закону
№ 606-ХІV та пункти 5.11, 5.12 Інструкції).
274
Зуєвич Л.Л. ©®
Відповідно до положень наведених правових норм державний виконавець здійснює лише
підготовчі дії з метою проведення прилюдних торгів, а самі прилюдні торги з реалізації нерухомого
майна організовують і проводять спеціалізовані організації, з якими державною виконавчою службою
укладається відповідний договір (пункт 5.11 Інструкції).
Правила ж проведення прилюдних торгів визначено Тимчасовим положенням.
За змістом Тимчасового положення прилюдні торги є спеціальною процедурою продажу майна, за
результатами якої власником майна стає покупець, який у ході торгів запропонував за нього найвищу
ціну пункт 2.2). Тимчасовим положенням передбачені певні правила проведення цих торгів, а саме: поперше, правила, які визначають процедуру підготовки, проведення торгів (опублікування
інформаційного повідомлення певного змісту про реалізацію нерухомого майна; направлення
письмового повідомлення державному виконавцю, стягувачу та боржнику про дату, час, місце
проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну реалізації майна) (розділ 3); по-друге, правила, які
регулюють сам порядок проведення торгів (розділ 4) і, по-третє, ті правила, які стосуються оформлення
кінцевих результатів торгів (розділ 6).
Таким чином, виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних
торгах, яка полягає в продажу майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на майно
боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та ураховуючи
особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за
результатами їх проведення акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних
відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а відтак, є правочином.
Такий висновок узгоджується і з нормами статей 650, 655 та частини 4 статті 656 ЦК України, що
відносять до договорів купівлі-продажу процедуру прилюдних торгів, результатом яких є видача
нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів на підставі складеного та
затвердженого в установленому порядку акта державного виконавця про проведені торги (розділ 6
Тимчасового положення, пункти 244, 245, 248 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій
нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року №
18/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 7 липня 1994 року № 152/361, стаття 34 Закону
України «Про нотаріат»).
Отже, відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода
275
Зуєвич Л.Л. ©®
може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення
вимог, які встановлені частинами 1-3 та 6 статті 203 ЦК України (частина 1 статті 215 цього
Кодексу).
Разом із тим слід зазначити, що оскільки, виходячи зі змісту частини 1 статті 215 ЦК України,
підставами недійсності укладеного за результатами прилюдних торгів правочину є недодержання
вимог закону в момент його укладення, тобто безпосередньо за результатами прилюдних торгів,
то підставами для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених
законодавством правил проведення торгів, визначених саме Тимчасовим положенням.
Що стосується порушень, допущених державним виконавцем при здійсненні своїх повноважень,
передбачених Законом № 606-ХІV від 21 квітня 1999 року, до призначення прилюдних торгів, у тому
числі щодо відкриття виконавчого провадження, накладення арешту на майно, визначення вартості чи
оцінки майна тощо (ст. ст. 18, 24-27, 32, 33, 55, 57 цього Закону), то такі дії (бездіяльність) державного
виконавця підлягають оскарженню в порядку, передбаченому цим Законом (зокрема, ч. 7 ст. 24, ч. 4 ст.
26, ч. 3 ст. 32, ч. 3 ст. 36, ч. 2 ст. 57, ст. ст. 55, 85 Закону).
Отже, дії державного виконавця у виконавчому провадженні, які не стосуються правил
проведення прилюдних торгів, мають самостійний спосіб оскарження й не можуть бути
підставою для визнання прилюдних торгів недійсними.
Постанова ВСУ: від 23.09.2014 3-112гс14, 26.08.2014 № 3-36гс14, 18.09.2013 № 6-76цс13, 13.02.2013
№ 6-174цс12, 24.10.2012 N 6-116цс12
213.
Правила проведення аукціонів визначаються Порядком реалізації арештованого майна,
затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 15 липня 1999 року № 42/5.
Цей Порядок регулює реалізацію арештованого майна, за винятком нерухомого майна, майна
вилученого законом з обігу, та майна, зазначеного в частині п’ятій статті 55 Закону України “Про
виконавче провадження”. Порядком визначаються дії організаторів до проведення аукціону, порядок
його проведення, порядок переоцінки майна, розрахунків за придбане на аукціоні майно та оформлення
кінцевих результатів торгів.
Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на аукціоні, яка полягає в
276
Зуєвич Л.Л. ©®
продажу майна боржника, на яке звернено стягнення, та переході права власності до покупця –
переможця аукціону, слід зазначити, що має місце правочин, який може визнаватись недійсним в
судовому порядку з підстав порушення встановлених законодавством правил проведення торгів,
визначених саме Порядком реалізації арештованого майна, затвердженим наказом Міністерства
юстиції України від 15 липня 1999 року № 42/5.
Що стосується порушень, допущених державним виконавцем при здійсненні своїх повноважень,
передбачених Законом України “Про виконавче провадження”, до призначення аукціону, у тому числі
щодо визначення вартості чи оцінки майна тощо, то такі дії (бездіяльність) державного виконавця
підлягають окремому оскарженню в порядку, передбаченому цим Законом.
Отже, дії державного виконавця у виконавчому провадженні, які не стосуються правил
проведення аукціону, мають самостійний спосіб оскарження й не можуть бути підставою для
визнання аукціону недійсними.
Постанова ВСУ: від 26.12.2012 № 6-140цс12
214.
Аналізуючи зміст норм права: ст. ст. 177, 179, 181, 182, 186, 188, 190, 191 ЦК України, які
визначають поняття речі як об’єкта цивільних прав, нерухомої речі, належність речі до подільної й
неподільної залежно від можливості поділу або виділу частки з об’єкта нерухомого майна; ст. 66
Закону від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV щодо підготовки і проведення прилюдних торгів; пп. 2.1,
2.5, 3.7, 3.10 Типового положення, які визначають поняття лота як одиниці майна, що виставляється
для продажу на прилюдних торгах, слід дійти висновку про те, що об’єктом реалізації з прилюдних
торгів могло бути нерухоме майно, яке є об’єктом цивільних прав (будівля, споруда, інші
приміщення, земельна ділянка, підприємство як цілісний майновий комплекс (або його частина,
виділена у встановленому законом порядку в окремий самостійний об’єкт власності), а не його
частина, яка не набула статусу об’єкта нерухомості в передбаченому законом порядку.
За таких обставин висновки суду про правомірність здійснення продажу з прилюдних торгів
частин внутрішнього об’єму цієї будівлі (окремих блоків, кімнат, приміщень загального
користування: коридорів, душових) без вирішення питання щодо технічної можливості виділу в
натурі цих часток з об’єкта нерухомого майна й набуття ними статусу об’єкта цивільних прав не
277
Зуєвич Л.Л. ©®
можна визнати такими, що відповідають вимогам закону.
Постанова ВСУ: від 15.01.2014 № 6-148цс13, 18.09.2013 № 6-76цс13
215.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної
інстанцій, установивши відсутність під час проведення прилюдних торгів порушень вимог ст. 58
Закону України «Про виконавче провадження» у частині строку дії експертної оцінки майна та вимог
Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого
нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року №
68/5 та зареєстрованого в указаному Міністерстві 2 листопада 1999 року за № 745/4038 (далі Тимчасове положення), у частині повідомлення боржника про дату, час і місце проведення прилюдних
торгів та про стартову ціну реалізації майна, виходив із того, що боржник не скористався
передбаченим положеннями Закону України «Про виконавче провадження» правом оскаржувати дії
(бездіяльність) державного виконавця з питань виконавчого провадження, і дійшов помилкового
висновку про те, що такий спосіб захисту порушеного права боржника у виконавчому провадженні, як
визнання недійсними прилюдних торгів не передбачений чинним законодавством, зокрема
положеннями ст. 16 ЦК України, ЦПК України та Закону України «Про виконавче провадження».
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів (закріплених законом
матеріально-правових заходів примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення
(визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника) визначений у ст. 16 ЦК України.
Закон України «Про виконавче провадження» визначає загальні правові основи організації та
діяльності державної виконавчої служби, її завдання та компетенцію, а також учасників виконавчого
провадження, закріплює їхні права та обов'язки, у тому числі право стягувачів і боржників та інших
учасників виконавчого провадження на оскарження дій (бездіяльності) державного виконавця та
порядок цього оскарження (ст. ст. 1, 2, 6, 12 Закону).
Питання щодо здійснення підготовки державним виконавцем та проведення прилюдних торгів з
реалізації нерухомого майна, а також реалізації арештованого майна визначені у пп. 5.11, 5.12
Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15
грудня 1999 року № 74/5 і зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 15 грудня 1999 року за №
278
Зуєвич Л.Л. ©®
865/4158 (далі - Інструкція), яка розроблена на виконання Закону України «Про виконавче
провадження» і визначає умови та порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб),
що відповідно до Закону, інших нормативно-правових актів підлягають примусовому виконанню в разі
невиконання їх у добровільному порядку.
Правовий аналіз положень указаного Закону та Інструкції свідчить про те, що вони не
встановлюють порядку та правил проведення прилюдних торгів, а лише закріплюють, як і ст. 650 ЦК
України, такий спосіб реалізації майна, як його продаж на прилюдних торгах, і відсилають до інших
нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України та Міністерства юстиції України, якими
визначається порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого майна (ст. 62 Закону
України «Про виконавче провадження» та пп. 5.11, 5.12 Інструкції).
Правила проведення прилюдних торгів визначені Тимчасовим положенням, за яким прилюдні
торги є спеціальною процедурою продажу майна, за результатами якої власником майна стає
покупець, який у ході торгів запропонував за нього найвищу ціну (п. 2.2 Тимчасового положення).
Тимчасовим положенням передбачені певні правила проведення прилюдних торгів, а саме:
по-перше, правила, які визначають процедуру підготовки, проведення торгів (опублікування
інформаційного повідомлення певного змісту про реалізацію нерухомого майна; направлення
письмового повідомлення державному виконавцю, стягувачу та боржнику про дату, час, місце
проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну реалізації майна) (розд. 3); по-друге, правила, які
регулюють сам порядок проведення торгів (розд. 4); по-третє, ті правила, які стосуються оформлення
кінцевих результатів торгів (розд. 6).
При цьому підставою для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення
встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених Тимчасовим положенням.
У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції неправильно застосував норму ч. 1 ст. 16
ЦК України та не застосував до спірних правовідносин норми ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України, які
підлягали застосуванню, що призвело до неправильного вирішення справи.
Постанова ВСУ: від 13.02.2013 № 6-174цс12
216.
Порядок реалізації арештованого нерухомого майна врегульовано Законом України “Про
279
Зуєвич Л.Л. ©®
виконавче провадження”, Законом України “Про іпотеку” та Тимчасовим положенням.
Порядок реалізації предмета іпотеки визначається статтею 41 Закону України “Про іпотеку” (у
редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), за приписами котрої реалізація
предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом
нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на
прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України
“Про виконавче провадження”, з дотриманням вимог цього Закону.
Відповідно до статті 45 Закону України “Про іпотеку” (у редакції, чинній на момент виникнення
спірних правовідносин) якщо переможець прилюдних торгів відмовився від підписання протоколу,
наступний учасник, що запропонував найвищу ціну, але не нижчу за початкову ціну продажу,
оголошується переможцем прилюдних торгів. За його відсутності або відмови прилюдні торги
оголошуються такими, що не відбулися.
Виходячи з наведеного, Вищий господарський суд України дійшов правомірного висновку про
порушення зазначеної норми, оскільки переможець прилюдних торгів і наступний учасник
відмовилися від підписання протоколу та сплати всієї належної суми за придбане майно, то
прилюдні торги слід було оголосити такими, що не відбулися.
Таким чином, визначення переможця торгів чітко обмежено початковою ціною майна, яка в
свою чергу встановлюється незалежним суб'єктом оціночної діяльності, тобто покупець повинен
придбати майно за ціною, не нижчою від стартової.
Також судами виявлено порушення вимог статей 58, 62 Закону України “Про виконавче
провадження” (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), оскільки звіт про
оцінку майна складено після закінчення шестимісячного терміну дії оцінки. Крім того,
встановлено порушення пункту 3.5 Тимчасового положення щодо оголошення про проведення
прилюдних торгів.
Отже, зважаючи на викладене, суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку про
порушення при проведенні прилюдних торгів та оформленні протоколу положень Закону України
“Про іпотеку”, Закону України “Про виконавче провадження” та Тимчасового положення.
Постанова ВСУ: від 11.11.2014 № 3-57гс14 (908/2105/13)
280
Зуєвич Л.Л. ©®
217.
За змістом ст. 1 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»
встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державного підприємства. Згідно
зі ст. 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» під примусовою
реалізацією майна підприємств розуміється відчуження об'єктів нерухомого майна та інших
основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими
підприємствами, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших
господарських товариств і передані до статутних фондів цих підприємств, якщо таке відчуження
здійснюється шляхом: звернення стягнення на майно боржника за рішеннями, що підлягають
виконанню Державною виконавчою службою, крім рішень щодо виплати заробітної плати та інших
виплат, що належать працівнику у зв'язку із трудовими відносинами, та рішень щодо зобов'язань
боржника з перерахування фондам загальнообов'язкового державного соціального страхування
заборгованості із сплати внесків до цих фондів, яка виникла до 1 січня 2011 року, та з перерахування
органам Пенсійного фонду України заборгованості із сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове
державне соціальне страхування.
Отже, судам слід було виходити із того, що згідно з ч. 1 ст. 181 Цивільного кодексу України до
нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці,
переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. У визначенні основних
засобів судам належало керуватися положенням (стандартом) бухгалтерського обліку № 7 «Основні
засоби» затвердженим наказом Міністерством фінансів України від 27.04.2000 р. № 92, яким
визначено засади формування в бухгалтерському обліку підприємства інформації про основні засоби,
необоротні матеріальні активи та незавершені капітальні інвестиції. Фактичне використання чи
невикористання цього майна у господарській діяльності підприємства в силу Закону України «Про
введення мораторію на примусову реалізацію майна» не має визначального значення.
Таким чином, дія мораторію не поширюється тільки на оборотні активи, а також інші
активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу або протягом
дванадцяти місяців із дати складення балансу.
З огляду на вид і склад майна, яке було реалізоване з прилюдних торгів, посилання судів на
те, що спірне нерухоме майно не забезпечувало ведення виробничої діяльності боржника, як на
підставу для незастосування мораторію, не відповідають вимогам закону.
281
Зуєвич Л.Л. ©®
Зведене виконавче провадження із включенням до нього виконавчих документів про
стягнення боргів, які підпадають під дію мораторію, призвело до недотримання заборони на
примусову реалізацію майна державного підприємства і внаслідок порушення судами вимог ст.ст.
32, 43 ГПК України неможливо розмежувати у реалізованому майні частину, яка стосується
задоволення вимог, що не підпадають під дію мораторію.
Отже, реалізація майна з прилюдних торгів відбулася з порушенням встановленого
мораторію, а тому укладені за результатами торгів угоди не відповідають вимогам закону.
Крім того, суди не врахували, що з 01.01.2013 набрав чинності Закон України «Про гарантії
держави щодо виконання судових рішень», яким встановлено інший порядок виконання рішень суду
про стягнення коштів з державного підприємства. Положення цього Закону підлягали застосуванню
при вирішенні спору, але обставини, пов’язані з його застосуванням, судами не встановлювалися в
порушення вимог процесуального закону.
Постанова ВСУ: від 24.06.2015 № 3-2626гс15 (914/2062/14)
Договір відступлення права вимоги
218.
Правовідносини стосовно фінансування під відступлення права грошової вимоги урегульовано
главою 73 ЦК.
Так, частиною першою статті 1077 ЦК передбачено, що за договором факторингу (фінансування
під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати
грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується
відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
При цьому якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється
шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він
одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані
ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові (частина перша статті 1084 ЦК).
Аналогічні положення наведено і в пунктах договору, відповідно до яких сторони погодили, що
після переходу до нового кредитора права вимоги у останнього виникає право на грошові кошти, які
282
Зуєвич Л.Л. ©®
він отримає від боржника у погашення заборгованості за виконання зобов'язань за договором оренди
нежитлового приміщення. Кредитор (ТОВ) не відповідає перед новим кредитором (ПрАТ) у випадку,
якщо одержані новим кредитором від боржника суми будуть меншими від суми, сплаченої новим
кредитором за цим договором.
Разом із тим щодо суб'єктного складу таких правовідносин частина третя статті 1079 ЦК визначає,
що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право
здійснювати факторингові операції.
Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі Закон) встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення
регулятивних і наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг.
Зокрема, у пункті 1 частини першої статті 1 Закону визначено, що фінансова установа - юридична
особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги
(операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена
до відповідного реєстру в установленому законом порядку.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими
активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у
випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з
метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою.
У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати
фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків
фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її
до державного реєстру фінансових установ.
У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування,
фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних
ліцензій.
Відповідно до положень статті 2 Закону України "Про страхування" предметом
безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова
діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням.
283
Зуєвич Л.Л. ©®
Фінансову діяльність, пов'язану з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням
визначена статтею 31 Закону України "Про страхування".
Відповідно до частини першої статті 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу,
іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним
засадам.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в
момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою,
п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Зазначена норма кореспондується з положеннями частини першої статті 207 ГК, згідно з якою
господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо
суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з
порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути
на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю
або в частині.
З урахуванням наведеного суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили положень
оспорюваного договору, не з’ясували правової природи цього правочину та відповідності його
умов вимогам чинного законодавства, а відтак дійшли передчасного висновку про відсутність
правових підстав для визнання договору недійсним.
Крім того, вирішуючи питання правомірності звернення позивача до суду з відповідним
позовом, суди всіх інстанцій дійшли висновку про відсутність порушеного права чи інтересу
позивача оспорюваним правочином.
Постанова ВСУ: від 25.05.2016 № 3-254гс16
Визнання недійсними правочинів, у яких однієї із сторін є особа, яка перебуває у
процедурі банкрутства
219.
Системний аналіз положень Закону ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом" № 2343-XII від 14.05.1992 дає підстави для висновку, що з моменту
284
Зуєвич Л.Л. ©®
порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі,
який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми Закону
№ 2343XII мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів
України, а тому правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником
після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню
справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані
господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного
керуючого або конкурсного кредитора (частина перша статті 20 Закону № 2343-XII); за позовом
розпорядника майна (частина дев'ята статті 22 Закону № 2343-XII); за заявою комітету кредиторів
(частина восьма статті 26 Закону № 2343-XII); за заявою керуючого санацією (частина п'ята статті 28
Закону № 2343-XII); за заявою ліквідатора (частина друга статті 41 Закону № 2343-XII).
Отже, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю
вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без
порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону № 2343-XII, який
передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у
межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної
маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.
Стосовно посилання суду касаційної інстанції на положення статті 20 ЗУ "Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" як на єдину норму закону, що може бути
підставою для визнання недійсними правочинів (договорів) і спростування майнових дій боржника у
межах провадження справи про банкрутство, слід зазначити наступне.
З огляду на сферу регулювання Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом" загалом і за змістом зазначеної норми статті 20, вона є спеціальною по
відношенню до загальних, установлених ЦК підстав для визнання правочинів недійсними, тобто
ця норма передбачає додаткові, специфічні підстави для визнання правочинів недійсними, які
характерні виключно для правовідносин, що виникають між боржником і кредитором у процесі
відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом.
Згідно з частиною другою статті 4 ЦК основним актом цивільного законодавства є Цивільний
кодекс України. Відповідно до положень частини третьої статті 104 ЦК порядок припинення
285
Зуєвич Л.Л. ©®
юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється
законом.
Таким чином і з огляду на положення статей 4, 104, 110-112 ЦК, Закон України "Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" є частиною цивільного
законодавства, що не виключає можливості застосування до правовідносин, які регулює цей
спеціальний Закон, також норм ЦК, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними
правочинів за участі боржника.
Так, визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних
прав та інтересів за статтею 16 ЦК і загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею
215 ЦК.
Отже, ЦК імперативно не визнає оспорюваний правочин недійсним, а лише допускає
можливість визнання його таким у судовому порядку, при цьому, визнання такого правочину
недійсним відбувається судом, по-перше, за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої
особи, а по-друге, якщо в результаті судового розгляду такого звернення буде доведено наявність
визначених законодавством підстав недійсності правочину.
Постанова ВСУ: від 13.04.2016 № 3-304гс16
220.
Оскільки сума спірного договору суттєво перевищує вартість активів відповідача, договір
укладено без додержання вимог ст. 70 Закону України «Про акціонерні товариства», а також з
урахуванням того, що Договір укладено за чотири дні до порушення судом справи про
банкрутство покупця, відповідний Договір не відповідає вимогам закону і спрямований на
безпідставне створення домінуючого кредитора у процедурі банкрутства.
Враховуючи, що позивача також визнано кредитором у провадженні про банкрутство,
включенням до реєстру штучно створених вимог на підставі договору, який не відповідає вимогам
закону, прямо порушується цивільне право позивача на задоволення його вимог, а також майнові
інтереси позивача. За таких обставин позивач вправі звернутися із позовом про визнання договору
недійсним відповідно до положень ч. 3 ст. 215 ЦК України.
Постанова ВСУ: від 24.06.2015 № 3-358гс15 (915/55/14)
286
Зуєвич Л.Л. ©®
Застосування правових наслідків недійсності правочину (ст. 216 ЦК України)
221.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за
захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб’єктивного
права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.
Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України)
застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який
визнано недійсним.
У зв’язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину,
за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.
Положення частини першої статті 216 ЦК України не можуть застосовуватись як підстави позову
про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій
особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних
правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
Разом з тим відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має
право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру,
зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у
володільця не на підставі укладеного з власником договору.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину,
зокрема від добросовісного набувача, шляхом подання віндикаційного позову, з підстав, передбачених
частиною першою статті 388 ЦК України.
Таким чином, положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстави позову про
повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи,
якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, і було відчужене третій особі за умови, що між
власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
У разі заявлення в позовах вимог про віндикацію та реституцію, суд повинен самостійно
287
Зуєвич Л.Л. ©®
визначити, яку вимогу по суті (а не за формою) пред’являє позивач, і відповідно застосувати
належні норми законодавства, керуючись при цьому нормами статті 4, пунктів 3, 4 частини першої
статті 214 ЦПК України.
Одночасне пред’явлення віндикаційного позову про витребування майна із чужого
незаконного володіння (позову власника, позбавленого володіння майном, про витребування
майна від його володільця) та негаторного позову про визнання правочину недійсним із
застосування реституції (позову про захист права від порушень, не пов’язаних з позбавлення
володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 338 ЦК України, є помилковим, оскільки
віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними.
Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом
задоволення позову до володільця з використанням правового механізму, установленого
статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру
безпосередньо між власником та володільцем майна.
Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для
цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в
набувача це майно.
Суд першої інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2, виходив з
того, що договір купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень вимогам закону не відповідає, адже
вказані в договорі нежитлові приміщення не належали продавцю на праві власності. Тому такий
договір підлягає визнанню недійсним, а ОСОБА_2 зобов’язана повернути ОСОБА_1 кошти, отримані
за вказаним договором.
Крім того, спірний договір іпотеки, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ, а також договори про
внесення змін до нього, не відповідають вимогам Закону України «Про іпотеку», а тому
підлягають визнанню недійсними із застосуванням правових наслідків недійсності, закріплених
у статті 216 ЦК України. У зв’язку з викладеним ПАТ зобов’язаний повернути спірне
приміщення на підставі статей 388, 1212 ЦК України.
Таким чином, суди першої та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про
одночасне застосування до спірних правовідносин статей 216, 388 та 1212 ЦК України.
Натомість суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, відмовляючи в задоволенні
288
Зуєвич Л.Л. ©®
позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2, правильно виходив з того, що ОСОБА_2
добровільно та з власної волі відчужила ОСОБА_1 нежитлові приміщення на підставі договору
купівлі-продажу та отримала кошти за відчужене майно, а тому відсутні підстави захищати її права
шляхом витребування нерухомого майна в ПАТ на підставі статей 388 та 1212 ЦК України. У свою
чергу ОСОБА_1 здійснив своє право власності в повному обсязі без будь-яких матеріальних
збитків для себе. Оскільки ОСОБА_1 не є власником спірного майна, то він утратив право
вимоги і, як наслідок, і право на судовий захист.
Постанова ВСУ: 25.01.2017 № 3-1533гс16 (916/2131/15)
222.
Розглянувши справу за позовом ОСОБА_2 до Банку про стягнення суми за договором
банківського вкладу та відшкодування моральної шкоди, за зустрічним позовом Банку до ОСОБА_2
про визнання договору недійсним, суд касаційної інстанції дійшов висновку про нікчемність договору
про депозитний вклад.
Задоволення вимог ОСОБА_2 про повернення грошових коштів за договором про депозитний
вклад можливе у разі чинності такого договору.
Проте зазначений договір визнано судом нікчемним на підставі частини другої статті 1059 ЦК
України, оскільки ОСОБА_3, який діяв від імені Банку, не мав повноважень на укладення такого
договору, а також при його укладенні не було дотримано письмової форми договору.
Статтею 216 ЦК України передбачено правові наслідки недійсності як нікчемних, так і
оспорюваних правочинів, а саме за недійсним правочином кожна із сторін зобов’язана повернути
другій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину.
Правові наслідки нікчемного правочину є імперативними і, відповідно до частини четвертої
статті 216 ЦК України, не можуть піддаватися змінам за домовленістю сторін.
Визнавши, що договір депозитного вкладу є нікчемним, суд не застосував наслідки його
нікчемності, передбачені статтею 216 ЦК України, у зв’язку з чим ОСОБА_2 позбавлено права
на захист його прав та повернення грошових коштів за таким договором.
Постанова ВСУ: від 02.11.2016 № 6-1693цс16
289
Зуєвич Л.Л. ©®
223.
Судами встановлено, що за умовами Договору-1, укладеного між відповідачем і позивачем,
замовник замовляє, а виконавець зобов'язується надавати послуги у рослинництві та послуги, супутні
веденню с/г діяльності, від передпосівної підготовки, посіву, збирання врожаю до пакування,
зберігання с/г продукції, використання с/г техніки, знищення бур'яну, а також надання
консультативних послуг тощо. Відповідно до п. 1.3 Договору-1 замовник взяв на себе безумовне та
безвідкличне зобов'язання доручити виключно виконавцю реалізувати с/г продукцію на умовах
договору комісії.
За умовами укладеного між сторонами Договору комісіонер (позивач) за дорученням комітента
(відповідача) за винагороду зобов'язався здійснити від свого імені реалізацію врожаю с/г культур,
зібраних за Договором № 1/51. Згідно з п. 4.1 Договору-2 за виконання доручення комітент сплачує
комісіонеру винагороду в розмірі 0,5 % від суми договорів із покупцями.
Рішенням господарського суду області від 27 серпня 2014 року, яке набрало законної сили з 6
вересня 2014 року, Договір визнано недійсним. Суд дійшов висновку, що зазначений правочин
суперечить інтересам держави, оскільки його укладено без проведення тендеру, обов’язкового у
разі укладення договору, одним із учасників якого є державне підприємство, а також у разі
використання державних коштів. Зобов'язання за спірним договором визнано недійсними на
майбутнє з моменту набрання відповідним судовим рішенням законної сили. Ураховуючи, що умовами
спірного договору передбачалося надання послуг (факт надання яких встановлено судом), суд дійшов
висновку про неможливість застосувати правові наслідки у виді повернення сторін у початковий стан
(реституцію).
Рішенням господарського суду області від 25 квітня 2013 року, залишеним без змін постановою
апеляційного господарського суду від 25 липня 2013 року та постановою Вищого господарського суду
України від 31 березня 2014 року (набрало законної сили 25 липня 2013 року), визнано недійсним
Договір-2. Такого висновку суди дійшли з огляду на те, що оспорюваний договір комісії укладено поза
волею Кабінету Міністрів України та органу управління майном – Міністерства аграрної політики та
продовольства України. Залишаючи без змін судові рішення попередніх інстанцій, Вищий
господарський суд України зазначив, що за спірним договором комісії неможливо повернути усе
одержане за ним (комісіонером належним чином виконано свої зобов'язання та вони прийняті
комітентом), отже, зобов'язання за спірним договором вважаються недійсними на майбутнє з моменту
290
Зуєвич Л.Л. ©®
набрання відповідним судовим рішенням законної сили.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що предметом
позову є стягнення грошової суми, яка складається з основного боргу, пені, процентів річних та
інфляційних втрат за неналежне виконання Договору-2 та Договору-1 про надання послуг.
Оскільки зазначені договори судом визнано недійсними, ці недійсні правочини не створюють
юридичних наслідків, у тому числі пов’язаних з їх виконанням, крім тих, що пов’язані з недійсністю.
Наведене є підставою для відмови у позові з огляду на те, що позивач обрав невірний спосіб захисту
та повинен був звернутися з вимогою про відшкодування вартості того, що одержано за
недійсним правочином, за цінами, які існують на момент відшкодування (ч. 2 ст. 208
Господарського кодексу України (далі – ГК), абз. 1 ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК).
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов, суд апеляційної
інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що Договір-1 і
Договір-1 визнано в судовому порядку недійсними на майбутнє (з моменту набрання законної сили
відповідним рішенням суду), відтак позивач має право вимагати саме стягнення заборгованості за
виконані роботи та надані послуги, пені, річних, інфляційних втрат, виходячи із положень ЦК та ГК
про зобов’язання (ст.ст. 11, 525, 526, 530, 549, 611, 612, 626, 629 ЦК, ст.ст. 193, 230, 232 ГК).
Відповідно до ст. 626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на
встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За загальними положеннями про недійсність правочину, визначеними ст. 215 ЦК, підставою
недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які
встановлені ч.ч. 1–3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність
встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом
не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша
заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин
може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 236 ЦК визначено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є
недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися
лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
За змістом положень ст. 207 ГК господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або
291
Зуєвич Л.Л. ©®
вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками
господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної
правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади
визнано судом недійсним повністю або в частині. Виконання господарського зобов'язання, визнаного
судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання
рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі
якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання
визнається недійсним і припиняється на майбутнє.
Правові наслідки недійсності правочину та наслідки визнання господарського зобов'язання
недійсним визначено ст. 216 ЦК та ст. 208 ГК відповідно. Недійсний правочин не створює юридичних
наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін
зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в
разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном,
виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують
на момент відшкодування. Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з
метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін –
у разі виконання зобов'язання обома сторонами – в доход держави за рішенням суду стягується все
одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони
стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на
відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно
бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного
стягується за рішенням суду в доход держави. У разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав
кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості
повернути одержане в натурі – відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності
зобов'язання не передбачені законом.
Отже, чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє. У
майбутньому можуть бути припинені виключно права та обов’язки сторін за тим недійсним
правочином, за яким ці права та обов’язки передбачалися на майбутнє. Тобто визнання недійсним
договору та визнання недійсним зобов’язання не є тотожними поняттями, оскільки в силу прямої
292
Зуєвич Л.Л. ©®
вказівки закону договір, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, а визнання
недійсним зобов’язання за цим договором стосується наслідків недійсності такого договору.
Правові наслідки недійсності правочину та господарського зобов’язання регулюються
спеціальними правовими нормами, ст. 216 ЦК і ст. 208 ГК відповідно, а тому до таких
правовідносин загальні норми про виконання зобов’язання та про відповідальність за його
порушення не застосовуються.
Судовими рішеннями у справах, які мають преюдиціальне значення при вирішенні справи, що
розглядається, Договір-1 і Договір-2 визнані недійсними. При цьому суди з урахуванням приписів ст.
216 ЦК, ст. 208 ГК, зазначили, що зобов'язання за спірними договорами вважаються недійсними на
майбутнє з моменту набрання відповідним судовим рішенням законної сили у зв’язку із
неможливістю повернути усе одержане за ними.
За таких обставин суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про
те, що Договір-1 і Договір-2 визнано у судовому порядку недійсними на майбутнє (з моменту набрання
законної сили відповідним рішенням суду), а тому позивач має право вимагати виконання
зобов’язань за цими договорами.
Таким чином, суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, на
підставі яких дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову з огляду на те,
що вимога про виконання зобов’язань за недійсним договором не ґрунтується на законі, позивач
обрав невірний спосіб захисту та повинен був звернутися з вимогою про відшкодування вартості
того, що одержано за недійсним правочином, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Постанова ВСУ: від 19.10.2016 № 3-826гс16 (18/122-12/2)
224.
Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову
про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене
третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних
правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру,
зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у
293
Зуєвич Л.Л. ©®
володільця не на підставі укладеного з власником договору.
У цьому разі майно може витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину,
шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, – з підстав,
передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом
задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого
статтею 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру
безпосередньо між власником та володільцем майна.
Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для
цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в
набувача це майно.
У випадках, коли в позовах заявляються вимоги про віндикацію та реституцію, суд повинен
самостійно визначати, яку вимогу по суті (а не за формою) пред’являє позивач, і, відповідно,
застосувати належні норми законодавства, керуючись при цьому нормами статті 4, пунктів 3, 4
частини першої статті 214 ЦПК України.
Одночасне пред’явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння
(оскільки віндикація – це позов неволодіючого власника про витребування майна від
володіючого невласника) і про визнання недійсним правочину із застосуванням реституції
(оскільки негаторний позов – це позов про захист права власності від порушень, не пов’язаних із
позбавленням володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 388 ЦК України є
помилковим, адже віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними.
До того ж одна з умов застосування віндикаційного позову – відсутність між позивачем і
відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права
власності за допомогою зобов’язально-правових способів.
Постанова ВСУ: від 17.02.2016 № 6-2407цс15
225.
Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема,
кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання
294
Зуєвич Л.Л. ©®
цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано,
за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх
застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Проте суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, підтримавши правильність
застосування судами попередніх інстанцій статей 215, 216 ЦК України при задоволенні позову
заступника прокурора м. Києва щодо визнання недійним договору купівлі-продажу земельної
ділянки, укладеного ОСОБА_7 та ОСОБА_8, та щодо повернення земельної ділянки у власність
територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради, не врахував, що реституція як
спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в
разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано
недійсним.
Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову
про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене
третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних
правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення
позову до набувача з використання правового механізму, установленого статями 215, 216 ЦК
України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо
для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в
набувача це майно.
Отже, за таких обставин належним способом захисту порушеного права власності є витребування
майна від нинішнього його володільця шляхом пред'явлення віндикаційного позову.
З урахуванням наведеного, обраний прокурором спосіб захисту не відповідає вимогам закону.
Постанова ВСУ: від 13.05.2015 № 6-67цс15
226.
Згідно із ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі
його порушення, невизнання або оспорювання.
За положеннями чч. 1, 3 ст. 215, чч. 1-2 ст. 216 ЦК України підставою недійсності правочину є
295
Зуєвич Л.Л. ©®
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1 - 3, 5
та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із
сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом,
такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Недійсний правочин
не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Якщо у зв'язку із
вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди,
вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
Тобто відповідно до ст. ст. 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного
правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як
однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої
порушено вчиненням правочину.
Не може бути застосована норма ч. 1 ст. 216 цього Кодексу щодо повернення майна
(реституції), переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. У
цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину,
шляхом віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених ч.
1 ст. 388 ЦК України.
Відповідно до ст. ст. 387, 388 цього Кодексу власник має право витребувати своє майно від
особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Постанова ВСУ: від 25.04.2012 N 6-25цс12
227.
Вирішуючи питання про застосування правових наслідків недійсності правочину, суду слід
з'ясовувати наявність права у позивача на звернення з такими вимогами, з огляду на положення
статей 15, 16, 216 Цивільного кодексу України.
Постанова ВСУ: від 10.10.2011 № 3-104гс11
296
Зуєвич Л.Л. ©®
Також, з метою забезпечення правильного і однакового застосування
законодавства при вирішенні питань, що виникають в процесі вирішення спорів
про визнання договорів недійсними, рекомендується брати до уваги наступні
документи:
- постанова пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9
"Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів
недійсними" – де, зокрема, зазначено, що цивільні відносини щодо недійсності
правочинів регулюються Цивільним кодексом України (далі - ЦК), Земельним
кодексом України, Сімейним кодексом України, Законом України від 12 травня
1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 1
грудня 2005 року N 3161-IV), Законом України від 6 жовтня 1998 року N 161XIV "Про оренду землі" (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 року N 1211-IV)
та іншими актами законодавства.
При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно
від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального
права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм
вирішувати справи.
Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст
правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються
відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на
обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента
України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів
державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у
випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також
моральним засадам суспільства.
Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім
актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих
відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має
оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення
правочину;
- аналіз Верховного Суду України щодо практики застосування
судами ст. 16 Цивільного кодексу України від 01.04.2014 – де, зокрема,
вказано, що визнання правочину недійсним як спосіб захисту цивільних прав і
цивільних інтересів застосовується у випадках, коли необхідно відновити
становище, що існувало до укладення правочину з порушенням умов
необхідних для чинності правочину (ст. 203 ЦК). Його застосування
регулюється ст. ст. 215 - 236 ЦК.
Метою звернення до суду з таким позовом є застосування наслідків його
недійсності (реституції), відшкодування збитків або моральної шкоди у
випадках, коли її відшкодування передбачено законом.
Деякі суди із застосуванням цього способу захисту прав розглядали й
вирішували справи за позовами про визнання правочинів недійсними без
повного встановлення обставин і умов, залежно від наявності яких відповідно
до норм матеріального права застосовується зазначений спосіб захисту, або
помилково тлумачили ці норми. Не завжди було однаковим розуміння стосовно
Зуєвич Л.Л. ©®
298
кола осіб, які можуть звернутися до суду з таким позовом, а саме: чи може
бути позивачем лише сторона правочину, чи це може бути ще й інша
заінтересована особа.
Відповідно до ст. ст. 15, 16 ЦК особа має право на захист свого
особистого немайнового або майнового права у разі його порушення,
невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в ч. 2 ст. 16 ЦК.
За змістом ст. ст. 215, 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного
правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути
заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою,
права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
Вирішуючи спір за позовом особи, яка не була стороною оспорюваного
правочину, суд касаційної інстанції, установивши, що на час укладення
договору іпотеки право оренди земельної ділянки з розташованим на ній
об'єктом незавершеного будівництва належало виключно приватному
підприємству, дійшов помилкового висновку про те, що зазначений договір
відповідно до вимог ст. 203 ЦК є недійсним, оскільки в порушення ст. ст. 14, 16
Закону України від 5 червня 2003 р. N 898-IV "Про іпотеку" і ст. 331 ЦК
укладений без згоди органу місцевого самоврядування та відповідної згоди
іншого співвласника (постанова судових палат у цивільних та господарських
справах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року у справі N 669цс13).
ЦК не містить застережень, що позивачем може бути лише сторона в
правочині. Згідно із ч. 3 ст. 215 ЦК, якщо недійсність правочину прямо не
встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа
заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин
може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Інакше це
питання вирішується, якщо це передбачено спеціальною нормою ЦК.
У низці справ Верховний Суд України сформував правовий висновок про
те, що договір іпотеки майнових прав на квартиру в незавершеному
будівництвом житловому будинку, вартість якої повністю була сплачена
інвестором за інвестиційною угодою, який укладено без згоди інвестора, є
недійсним у силу ст. ст. 203, 215 ЦК як такий, що укладений з порушенням
вимог ч. 2 ст. 583 ЦК та ст. 5 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV
"Про іпотеку" (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки)
(постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від:
4 вересня 2013 року у справі N 6-51цс13; 4 вересня 2013 року у справі N 672цс13; 25 вересня 2013 року у справі N 6-85цс13; 25 вересня 2013 року у
справі N 6-91цс13; 2 жовтня 2013 року у справі N 6-98цс13; 6 листопада 2013
року у справі N 6-100цс13; 4 грудня 2013 року у справі N 6-134цс13).
Згідно із ч. 1 ст. 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних
наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути
другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а
в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у
Зуєвич Л.Л. ©®
299
користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати
вартість того, що одержано за цінами, які існують на момент відшкодування.
Однак норма ч. 1 ст. 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову
про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке
було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників
майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього
майна, які були вчинені після недійсного правочину.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною
недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від
добросовісного набувача з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК (ухвала колегії
суддів Верховного Суду України від 6 липня 2011 року у справі N 628595св09).
Розглядаючи справу за позовом про визнання угоди недійсною з огляду на
її невідповідність положенням ст. ст. 18, 19 Закону України від 12 травня
1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" Верховний Суд України
наголосив на тому, що вказані норми передбачають різні взаємовиключні
підстави визнання угод недійсними.
Аналізуючи норму ст. 18 цього Закону, можна дійти висновку, що для
кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно
таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності
(п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК); по-друге, умови договору призводять до
істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови
договору завдають шкоди споживачеві.
За змістом ч. ч. 5, 6 ст. 18 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023XII "Про захист прав споживачів" у разі визнання окремого положення
договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано
недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли
зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших
положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або
договір може бути визнаний недійсним у цілому.
Законом закріплена можливість визнання недійсними правочинів,
здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає,
зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів і для
реалізації діяльності пірамідальної схеми.
Аналіз п. 7 ч. 3 ст. 19 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII
"Про захист прав споживачів" дає підстави для висновку, що поняття
"пірамідальна схема" у розумінні цієї норми має такі обов'язкові ознаки: а)
здійснення сплати за можливість одержання учасником компенсації; б)
компенсація надається за рахунок залучення учасником інших споживачів
схеми; в) відсутність продажу або споживання товару. Для кваліфікації
"пірамідальної схеми" необхідна наявність усіх цих ознак.
Законодавець розрізняє ознаки, що застосовуються до поняття
"пірамідальна схема" та "придбання товарів у групах". Якщо перше є
порушенням законодавства, то друге, за умови отримання відповідного дозволу
та дотримання всіх установлених вимог, є легітимною підприємницькою
діяльністю. Такий висновок ґрунтується на головній ознаці відсутності
Зуєвич Л.Л. ©®
300
"пірамідальної схеми" згідно з п. 7 ч. 3 ст. 19 Закону України від 12 травня
1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" - це товарність схеми,
тобто передбачення надання споживачу товару в обмін на внесені ним кошти
(постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від
11 вересня 2013 р. у справі N 6-40цс13).
В іншій справі Верховний Суд України вказав на те, що за правилами ч. 1
ст. 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам
цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його
моральним засадам.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які
встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III
"Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг"
договір про надання фінансових послуг повинен містити розмір фінансового
активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови
взаєморозрахунків.
За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України від 12 травня 1991 року
N 1023-XII "Про захист прав споживачів" до договорів із споживачами про
надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про
несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими
передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової
ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі
споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є
несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є
істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо
положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке
положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було
визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни
у витратах, зокрема, щодо плати за обслуговування кредиту та плати за
дострокове його погашення, є несправедливими, і це є підставою для визнання
таких положень договору недійсними (постанова Судової палати у цивільних
справах Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року у справі N 680цс13).
Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на
прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу
права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені
законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами
їх проведення акта про проведення прилюдних торгів є оформленням
договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, отже, є
правочином.
Оскільки відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод
купівлі-продажу, така угода може визнаватись недійсною на підставі норм
цивільного законодавства про недійсність правочину (ст. ст. 203, 215 ЦК).
Зуєвич Л.Л. ©®
301
У зв'язку з тим, що за змістом ч. 1 ст. 215 ЦК підставами недійсності
укладеного за результатами прилюдних торгів правочину є недодержання
вимог закону в момент його укладення, тобто безпосередньо за результатами
прилюдних торгів, підставами для визнання прилюдних торгів недійсними є
порушення встановлених законодавством правил проведення торгів,
визначених саме Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюдних
торгів з реалізації нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства
юстиції України від 27 жовтня 1999 року N 68/5.
Що стосується порушень, допущених державним виконавцем при
здійсненні своїх повноважень, передбачених Законом України від 21 квітня
1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження", до призначення
прилюдних торгів, у тому числі щодо відкриття виконавчого провадження,
накладення арешту на майно, визначення вартості чи оцінки майна тощо (ст. ст.
18, 24 - 27, 32, 33, 55, 57 цього Закону), то такі дії (бездіяльність) державного
виконавця підлягають оскарженню в порядку, передбаченому цим Законом
(зокрема, ч. 7 ст. 24, ч. 4 ст. 26, ч. 3 ст. 32, ч. 3 ст. 36, ч. 2 ст. 57, ст. ст. 55, 85
Закону).
Отже, дії державного виконавця у виконавчому провадженні, які не
стосуються правил проведення прилюдних торгів, мають самостійний спосіб
оскарження й не можуть бути підставою для визнання прилюдних торгів
недійсними (постанова Верховного Суду України від 24 жовтня 2012 року у
справі N 6-116цс12).
Така сама по суті правова позиція була висловлена Верховним Судом
України й стосовно аукціонів.
Так, виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на
аукціоні, що полягає в продажу майна боржника, на яке звернено стягнення, та
переході права власності до покупця - переможця аукціону, у такому разі має
місце правочин, який може визнаватись недійсним в судовому порядку з
підстав порушення встановлених законодавством правил проведення торгів,
визначених саме Порядком реалізації арештованого майна, затвердженим
наказом Міністерства юстиції України від 15 липня 1999 року N 42/5.
Дії (бездіяльність), вчинені державним виконавцем при здійсненні своїх
повноважень, передбачених Законом України від 21 квітня 1999 року N 606XIV "Про виконавче провадження", до призначення аукціону, у тому числі
щодо визначення вартості чи оцінки майна, підлягають оскарженню в порядку,
передбаченому цим Законом.
Дії державного виконавця у виконавчому провадженні, які не стосуються
правил проведення аукціону, мають самостійний спосіб оскарження й не
можуть бути підставою для визнання аукціону недійсним (постанова
Верховного Суду України від 26 грудня 2012 року у справі N 6-140цс12).
Аналізуючи зміст норм права: ст. ст. 177, 179, 181, 182, 186, 188, 190, 191
ЦК, які визначають поняття речі як об'єкта цивільних прав, нерухомої речі,
належність речі до подільної й неподільної, залежно від можливості поділу або
виділу частки з об'єкта нерухомого майна; ст. 66 Закону України від 21 квітня
1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" щодо підготовки й
проведення прилюдних торгів; п. п. 2.1, 2.5, 3.7, 3.10 Тимчасового положення
Зуєвич Л.Л. ©®
302
про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого
нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27
жовтня 1999 року N 68/5, які визначають поняття лота як одиниці майна, що
виставляється для продажу на прилюдних торгах (у справі, яка переглядалася, це будівля гуртожитку як одиниця нерухомого майна, загальною площею
6575,5 кв. м), Верховний Суд України дійшов висновку про те, що об'єктом
реалізації з прилюдних торгів могло бути нерухоме майно, яке є об'єктом
цивільних прав (будівля, споруда, інші приміщення, земельна ділянка,
підприємство як цілісний майновий комплекс (або його частина, виділена у
встановленому законом порядку в окремий самостійний об'єкт власності)), а не
його частина, яка не набула статусу об'єкта нерухомості в передбаченому
законом порядку.
За таких обставин висновки суду касаційної інстанції про правомірність
здійснення продажу з прилюдних торгів частин внутрішнього об'єму цієї
будівлі (окремих кімнат, приміщень загального користування: коридорів,
душових) без вирішення питання щодо технічної можливості виділу в натурі
цих часток з об'єкта нерухомого майна й набуття ними статусу об'єкта
цивільних прав не можна визнати такими, що відповідають вимогам закону
(постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від
18 вересня 2013 року у справі N 6-76цс13).
Відповідно до принципу свободи договору, закріпленого в ст. 627 ЦК,
сторони є вільними в укладенні договору та самостійно визначають розмір
плати і порядок розрахунків. Чинне законодавство не містить заборони на
визначення розміру плати (гонорару) за надані послуги (правова допомога) у
вигляді відсотків від досягнутого кінцевого результату (фактично стягнутої
заборгованості). Правила адвокатської етики поширюються виключно на
адвокатів і види їхньої професійної діяльності та не є актом цивільного
законодавства в розумінні ст. 4 ЦК. У зв'язку із цим підстави для визнання
договору про надання правової допомоги недійсним відсутні (постанова
Верховного Суду України від 28 листопада 2011 року у справі N 6-55цс11).
Окремі суди правильно відмовляли в позовах про визнання недійсними
договорів поруки з підстав укладення їх без згоди другого з подружжя,
посилаючись на те, що ці договори не є угодою щодо розпорядження спільним
майном подружжя, яка потребує дотримання вимог ч. 2 ст. 65 СК, і водночас
неправильно відмовляли з посиланням на положення ст. 578 ЦК, які, на їхню
думку, не передбачають письмової згоди співвласників на передачу майна в
заставу.
За загальним правилом ч. 2 ст. 65 СК дружина, чоловік має право на
звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що
укладений другим із подружжя без її (його) згоди, якщо цей договір виходить
за межі дрібного побутового. Така згода на укладення одним з подружжя
договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної
реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згідно із ч. 3 ст. 65 ЦК
повинна бути письмовою, у тому числі нотаріально посвідченою, якщо
правочин підлягав вчиненню з таким посвідченням. Ці вимоги поширюються на
вчинення будь-яких правочинів.
Зуєвич Л.Л. ©®
303
Крім того, у ст. 5 Закону України від 2 жовтня 1992 року N 2654-XII
"Про заставу", у ст. 6 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про
іпотеку" визначено, що майно, яке перебуває у спільній власності, може бути
передано у заставу тільки за згодою всіх співвласників, в іпотеку - лише за
нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників.
Вирішуючи спори між подружжям про визнання недійсним договору
купівлі-продажу частки в статутному капіталі, судам слід ураховувати, що
господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками у
власність як вклад до статутного (складеного) капіталу (ст. 115 ЦК, ст. 85
Господарського кодексу України (далі - ГК)) та ст. 12 Закону України від 19
вересня 1991 року N 1576-XII "Про господарські товариства").
Згідно з положеннями ст. 10 Закону України від 19 вересня 1991 року N
1576-XII "Про господарські товариства" та ст. 116 ЦК учасники господарського
товариства мають право здійснити відчуження часток у статутному
(складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують його участь у
товаристві, у порядку, встановленому законом.
З моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу
господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені
спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об'єкта права спільної
сумісної власності подружжя.
Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого
подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому
лише в тому разі, коли спільні кошти всупереч ст. 65 ЦК були використані
одним із подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу.
З огляду на положення ст. ст. 116, 147 ЦК подальше розпорядження
учасником товариства його часткою в статутному капіталі є суб'єктивним
корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд
частки в статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням)
спільного майна подружжя проти волі іншого подружжя та не в інтересах сім'ї.
Таким чином, у разі передання подружжям свого майна для здійснення
підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні
господарського товариства це майно належить зазначеному товариству на праві
власності, подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним
із подружжя (засновником) шляхом участі в управлінні товариством, а друге
подружжя набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна
між подружжям.
Отже, учасник господарського товариства має право розпорядження
належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого
подружжя (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду
України від 3 липня 2013 року у справі N 6-61цс13).
У багатьох випадках предметом розгляду були позови про визнання
недійсними (незаконними) свідоцтв, актів і інших документів, при вирішенні
яких способів захисту цивільних прав і інтересів ст. 16 ЦК і іншими законами
не встановлено, за наявності потреби в цьому.
Що стосується свідоцтв про право власності на майно, актів про право
власності на землю, інших документів, виданих суб'єктами владних
Зуєвич Л.Л. ©®
304
повноважень, то питання про їх недійсність (незаконність) може
вирішуватися із застосуванням способів захисту цивільних прав та інтересів,
передбачених п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК, п. "ґ" ч. 3 ст. 152 ЗК, якщо це призводить до
порушення, оспорення або невизнання цивільного права чи інтересу.
У практиці судів мали місце випадки ухвалення рішень про визнання
договорів (правочинів) укладеними, чинними, продовженими, такими, що не
суперечать чинному законодавству, визнання договору неукладеним (таким, що
не відбувся) за відсутності такого способу захисту цивільного права та
інтересу.
Зокрема, визнання правочину таким, що не відбувся, (договору
неукладеним) як способу захисту цивільного права чи інтересу нерідко
обґрунтовується необхідністю визначення правової природи та правових
наслідків цього явища, яке тісно пов'язане з питанням дійсності та недійсності
правочину. Наголошується при цьому, що суд не може відмовити у вирішенні
таких вимог за відсутністю у ст. 16 ЦК відповідного способу судового захисту
для таких вимог з огляду на положення ст. 124 Конституції України та ст. 6
Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Із цього приводу Верховний Суд України в постанові від 25 червня 2011
року (справа N 3-58гс11) зазначив, що визнання договору як неукладеного
може мати місце на стадії укладення договору в разі, якщо сторони не досягли
згоди з усіх істотних умов, а не за наслідками виконання договору сторонами.
В іншій справі Верховний Суд України вказав на те, що відповідно до ст.
16 ЦК одним зі способів захисту порушеного права, визначеним спеціальним
законом, який регламентує конкретні правовідносини, є визнання правочину
недійсним. Разом з цим, вимога про визнання правочину неукладеним не
відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів,
передбачених законом, тому суди повинні відмовляти в позові з такою вимогою
(ухвала колегії суддів Верховного Суду України від 6 липня 2011 року у справі
N 6-28595св09).
З роз'яснень, даних Пленумом Верховного Суду України в абз. 2 п. 13
постанови від 6 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду
цивільних справ про визнання правочинів недійсними" випливає, що,
вирішуючи спори про визнання правочину, який підлягає нотаріальному
посвідченню, дійсними, судам необхідно враховувати, що норма ст. 220 ЦК не
застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню і
державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно
до ст. ст. 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацію, тому вони не є
укладеними. Проте всупереч зазначеним положенням судами допускались
випадки визнання на підставі ст. 220 ЦК не лише дійсними таких договорів, а й
визнання при цьому за позивачами права власності на нерухоме майно, що було
предметом таких договорів.
Згідно зі ст. 204 ЦК правочин вважається правомірним не лише у разі,
якщо він не визнаний судом недійсним, але й у тому випадку, коли його
недійсність прямо не встановлена законом. Правочин, недійсність якого прямо
встановлена законом, є нікчемним. Визнання нікчемного правочину судом
недійсним законом не вимагається, тобто для сторін правочину він не створює
Зуєвич Л.Л. ©®
305
юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (постанова
Верховного Суду України від 19 грудня 2012 року у справі N 6-87цс12).
Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК)
застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який
є нікчемним чи який визнано недійсним.
За загальним правилом ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які
встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 216 ЦК у разі недійсності правочину кожна із сторін
зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на
виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема
тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій
послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на
момент відшкодування.
Згідно зі ст. 330 ЦК, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це
права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо
відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захистові
шляхом задоволення позову до чергового добросовісного набувача з
використанням правового механізму, установленого ст. ст. 215, 216 ЦК. Норма
ч. 1 ст. 216 зазначеного Кодексу не може застосовуватись як підстава позову
про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке
було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників
майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього
майна, які були вчинені після недійсного правочину.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною
недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від
добросовісного набувача з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК (постанова
Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 вересня
2013 року у справі N 6-95цс13).
Разом із цим норми ст. ст. 113, 114 ЦК Української РСР, які регулювали
правовідносини щодо спільної часткової власності (з визначенням часток) та не
поширювалися на правовідносини, що виникли з права спільної сумісної
власності.
Недотримання вимог ст. 114 ЦК Української РСР у разі продажу частки в
спільній власності сторонній особі не є підставою для визнання правочину
недійсним. У такому разі інший учасник спільної власності у межах
установленого законом строку може звернутися до суду з позовом про
переведення на нього прав і обов'язків покупця за вчиненим правочином
(постанова Верховного Суду України від 10 жовтня 2012 року у справі 6106цс12).
Реєстрація договору є адміністративним актом, тобто зовнішнім
елементом щодо договору.
Прохання учасника правочину не здійснювати реєстрацію договору
оренди земельної ділянки, волевиявлення на укладення якого він виявляв у
момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення
Зуєвич Л.Л. ©®
306
підписом письмового документа, не є підставою для визнання договору
недійсним у порядку, визначеному ч. 3 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК (постанова
Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 грудня
2013 року у справі N 6-127цс13).
У справі за позовом про визнання договору оренди земельної ділянки
недійсним та скасування державної реєстрації договору Верховний Суд
України сформував такий правовий висновок.
Згідно із ч. 1 ст. 202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття,
зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК волевиявлення учасника правочину має
бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення.
Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки, вона повинна
бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які
встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Згідно із ч. 1 ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній
формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
На підставі ст. 20 Закону України від 6 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про
оренду землі" (у редакції, яка була чинною на момент виникнення
правовідносин) укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації.
Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього
права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на
нерухоме майно та їх обтяжень.
Згідно зі ст. 2 Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про
державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"
державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і
підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на
нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису
до Державного реєстру, тобто реєстрацією є запис, фіксація фактів або явищ
для обліку та надання їм статусу офіційно визнаних актів, внесення до списку
або книги обліку.
При вирішенні судом спору про визнання договору недійсним із підстав
відсутності у сторони волі на його укладення правове значення має наявність
такої волі на момент досягнення сторонами договору згоди в належній формі з
усіх істотних умов договору, а не на момент його державної реєстрації.
Моментом вчинення правочину слід вважати момент, коли сторони свого часу
досягли згоди з усіх істотних умов.
Одностороння незгода сторони з реєстрацією раніше підписаного нею
договору не може вважатися обставиною для визнання його недійсним із
підстав, які передбачені ч. 3 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК (постанова Судової
палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року
у справі N 6-118цс13);
Зуєвич Л.Л. ©®
307
- постанова пленуму Вищого господарського суду України від
29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських
договорів) недійсними" – яка містить роз'яснення щодо:
 питання підвідомчості і підсудності господарським судам справ зі
спорів, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів)
недійсними;
 загальних питань вирішення господарськими судами спорів,
пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів)
недійсними;
 питань, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських
договорів) недійсними з окремих передбачених законом підстав.
- аналіз Верховного Суду України щодо застосування судами
законодавства, яке регулює поруку як вид забезпечення виконання
зобов'язання від 01.02.2015, – у якому відображено питання щодо розгляду
окремих справ про визнання договору поруки недійсним.
Так, вказано на непоодинокі випадки звернення до судів з позовами про
визнання договору поруки недійсним з підстав його вчинення під впливом
помилки, обману або під впливом тяжкої обставини.
Верховний Суд України у п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду
України від 6 листопада 2009 р. N 9 "Про судову практику розгляду цивільних
справ про визнання правочинів недійсними" (далі - постанова N 9) роз'яснив,
що помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи
неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання
правочину недійсним.
Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку
навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на
вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях
однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність
значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману
повинна довести особа, яка діяла під впливом обману (п. 20 постанови N 9).
У справах про визнання договору поруки недійсним на підставі ст. 230
ЦК позивачі зазвичай заявляють, що боржником та (або) працівниками
банківських установ під час укладення кредитного договору замовчувались або
неправдиво повідомлялись відомості, які, на думку позивачів, мали істотний
вплив на їх волевиявлення при укладенні договорів поруки.
У більшості випадків позивачі не можуть довести обґрунтованості своїх
позовних вимог і, як наслідок, у задоволенні таких позовних вимог суди
відмовляють.
Це стосується і розгляду справ про визнання недійсним договору поруки
з підстав вчинення правочину під впливом насильства (ст. 231 ЦК) або під
впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК).
Як роз'яснено в постанові N 9 (п. 23), правочин може бути визнаний
судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК, якщо його вчинено особою під
впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга
сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка
хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити
Зуєвич Л.Л. ©®
308
житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або
зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
Особа, яка оскаржила правочин, має довести, що за відсутності тяжкої
обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Як наголошено в ухвалі Верховного Суду України від 13 квітня 2011 р. за
результатами розгляду цивільної справи за позовом Особи-1 до Банку, Особи-2
про визнання договору поруки недійсним, важливим є з'ясування, яким чином
обставини, на які послався позивач, вплинули на його волевиявлення при
укладенні договору поруки, чи мало місце укладення такого договору на вкрай
невигідних умовах для позивача та чи існували інші умови, а також якими
обставинами при цьому скористався відповідач (рішення N 15090053 в
Єдиному державному реєстрі судових рішень України).
Трапляються випадки неправильного застосування норм ст. 232 ЦК при
розгляді справ про визнання недійсним правочину, який вчинено внаслідок
зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.
У практиці мають місце спори про визнання недійсними кредитних
договорів, а у зв'язку із цим і договорів поруки та іпотеки, укладених у період
2007 - 2009 рр., з посиланням на невідповідність укладених договорів
моральним засадам суспільства, оскільки саме у цей період сталася світова
фінансова криза, яка вплинула на фінансове становище осіб-боржників.
Підставою недійсності правочину за ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК є
суперечність між змістом правочину та нормами ЦК, іншими актами
цивільного законодавства, а також моральними засадами суспільства з огляду
на те, що змістом правочину є відповідні до його виду умови.
Однак, у даному випадку мова йде фактично не про невідповідність
вимогам законодавства змісту правочину, а про ускладнення, які виникли на
стадії виконання боржником взятого на себе обов'язку;
- аналіз Верховного Суду України щодо судової практики
застосування судами законодавства, яке регулює іпотеку як заставу
нерухомого майна, від 01.02.2015, – де, зокрема, викладено питання щодо
визнання договору іпотеки недійсним.
Так, зазначено, що згідно із чинним законодавством іпотекою
забезпечуються виключно реально існуючі зобов'язання або вимоги, які можуть
виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Питання
про визначення дійсності правочину пов'язується з моментом його вчинення
відповідно до статей 205 - 210 ЦК. Правочин є правомірним, якщо його
недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом
недійсним (ст. 204 ЦК).
Безпосередньо Законом N 898-IV визначено, що іпотека має похідний
характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного
зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору, а, отже, іпотека
не може існувати самостійно без зобов'язання. Недійсність договору,
забезпеченого іпотекою, тягне й недійсність іпотеки.
Майбутня вимога, що забезпечується іпотекою, виникатиме після
набрання чинності договором, яким вона встановлена. Така вимога може
Зуєвич Л.Л. ©®
309
виникати з моменту настання певних обставин або терміну, що
обумовлюється в договорі.
Спірним у судовій практиці виявилося питання про дійсність іпотечних
договорів, укладених на виконання генерального договору про здійснення
кредитування, яким визначаються лише загальні принципи та порядок
кредитування й можливість укладення в майбутньому відповідних кредитних
договорів.
За ч. 2 ст. 7 Закону N 898-IV, у разі якщо вимога за основним
зобов'язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги
визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює
основне зобов'язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв,
які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом
строку дії основного зобов'язання.
При розгляді цього питання суди повинні враховувати таке.
З огляду на вищезазначені норми не суперечить положенням закону
іпотечний договір, за умовами якого забезпечуються вимоги банку за
генеральним договором про здійснення кредитування та проведення інших
активних банківських операцій, яким визначено загальні принципи й порядок
проведення банківських операцій щодо позичальника, ліміт і строк здійснення
кредитування та проведення інших активних банківських операцій,
максимальний розмір процентів за користування кредитними коштами та
передбачено укладання в межах цього генерального договору конкретних
договорів із визначенням умов кожної з операцій, з урахуванням того, що
сторонами на виконання умов генерального договору були укладені конкретні
кредитні договори, які є невід'ємною частиною такого генерального договору.
Така позиція неодноразово підтверджувалася в рішеннях Верховного Суду
України (наприклад, постанова від 15 листопада 2010 р. у справі N 3-7гс10;
постанова від 15 листопада 2010 р. у справі N 3-8гс10).
Якщо генеральний договір не встановлює реальні права та обов'язки,
суми кредитування, строки надання кредитних коштів, процентні ставки за
користування кредитними коштами тощо, то договір іпотеки може бути
визнаний недійсним як такий, що забезпечує виконання зобов'язання, яке по
суті ще не існувало на момент укладення іпотечного договору.
Згідно зі ст. 1, ч. 1 ст. 5 Закону N 898-IV предметом іпотеки є об'єкти
нерухомого майна та об'єкти, які прирівнюються до таких цим Законом. До них
чинним законодавством, зокрема, віднесено: земельні ділянки; будівлі;
споруди; підприємство як майновий комплекс; житлові будинки; квартири;
дачі; садові будинки; гаражі; об'єкт незавершеного будівництва, інше нерухоме
майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору
за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте
ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому; право оренди чи
користування нерухомим майном, яке надає орендарю чи користувачу право
будувати, володіти та відчужувати об'єкт нерухомого майна. За правилами,
визначеними Законом N 898-IV, регулюється застава повітряних та морських
суден, суден внутрішнього плавання, космічних об'єктів, майнових прав на
нерухомість, будівництво якої не завершено.
Зуєвич Л.Л. ©®
310
Об'єкти нерухомого майна можуть бути предметом іпотеки лише за
таких умов: майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві
господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне
підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене
іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене
стягнення; воно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий
виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим
Законом.
Відсутність хоча б однієї з указаних ознак є підставою для визнання
договору іпотеки недійсним.
Актуальним для судової практики є питання щодо правильності
вирішення спорів між іпотекодавцем та іпотекодержателем у випадках, коли на
час передачі нерухомості в іпотеку іпотекодавець був власником майна, що
підтверджувалось правовстановлюючими документами, зокрема, на підставі
рішення суду, яке в подальшому було скасоване з відмовою іпотекодавцю у
визнанні права власності на це майно, або на підставі договору, за яким
іпотекодавець набув у власність конкретне нерухоме майно і який після
укладення іпотечного договору судом був визнаний недійсним.
Частиною 1 ст. 65 СК встановлено, що чоловік та дружина
розпоряджаються майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності
подружжя, за взаємною згодою. Зважаючи на те, що договір іпотеки підлягає
нотаріальному посвідченню, а іпотека як обтяження нерухомого майна державній реєстрації, згода другого з подружжя згідно із п. 2 ч. 3 ст. 65 СК
повинна бути нотаріально засвідчена. Другий з подружжя у разі укладення
договору іпотеки без його згоди має право в судовому порядку оскаржити
дійсність цього договору в силу ч. 2 ст. 65 СК.
Відмова у визнанні договору іпотеки недійсним у зв'язку з відсутністю
згоди другого з подружжя, який є співвласником цього майна, з підстав
неналежності договорів іпотеки до правочинів щодо розпорядження майном за
змістом ст. 65 СК не відповідає вимогам чинного законодавства.
При вирішенні справ про визнання недійсними договорів іпотеки,
укладених без дозволу органу опіки і піклування, основною проблемою є
визначення, чи має право користування певним житлом дитина і як саме має
бути підтверджене це право.
Визнання недійсними договорів іпотеки без згоди органів опіки та
піклування навіть у випадку, коли дитина не була зареєстрована в переданому в
іпотеку житловому приміщенні, продиктовані необхідністю захисту її житлових
прав та інтересів. Крім того, така практика узгоджується з положеннями ст. 405
ЦК, згідно з якою члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним,
мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Сервітутне
право користування житлом набувають члени сім'ї власника житла за фактом
набуття статусу члена його сім'ї (ухвала Верховного Суду України від 21
вересня 2011 р. у справі N 6-57868св10).
Необхідно враховувати, що відповідно до другого речення ч. 3 ст. 6
Закону N 898-IV іпотекодержатель має право вимагати від іпотекодавців батьків, які свідомо приховали факт існування прав дітей на передане в іпотеку
Зуєвич Л.Л. ©®
311
житло, дострокового виконання основного зобов'язання та відшкодування
завданих збитків.
Практиці також відомі такі недобросовісні дії батьків - іпотекодавців, як
зняття з реєстрації дитини з метою укладення договору іпотеки.
Беручи до уваги ситуацію, що склалась у сфері захисту прав дітей під час
укладення договорів іпотеки, суди, вирішуючи цю категорію спорів, повинні в
кожному конкретному випадку перевіряти право користування житловим
приміщенням дитиною, яке може ґрунтуватися на документальній підставі
(довідки про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких
зазначена й дитина) та на законі (на підставі ст. 405 ЦК на праві сервітуту). За
відсутності реєстрації дитини в оспорюваному приміщенні належить
з'ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання. Суди повинні
враховувати добросовісність поведінки позивачів, які, будучи іпотекодавцями,
оспорюють дійсність іпотечного договору на підставі неотримання згоди
органами опіки та піклування.
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних
справ у п. 44 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України N 5 з
цього приводу зазначив, що суди повинні з'ясовувати, чи мала дитина право
власності на предмет іпотеки чи право користування предметом іпотеки на
момент укладення договору іпотеки. Будь-які дії, вчинені без згоди
іпотекодаржателя після укладення договору іпотеки (наприклад, реєстрація
неповнолітньої дитини в житловому будинку, народження дитини після
укладення договору іпотеки) не є підставою для визнання такого договору
недійсним із підстави невиконання вимог закону про отримання згоди органу
опіки та піклування.
Зазначені роз'яснення узгоджуються з вимогами ст. 215 ЦК, а отже,
відповідна практика судів є правильною.
У судовій практиці виходять із того, що визначення як предмета договору
іпотеки лише одного об'єкта - будівлі (споруди) чи земельної ділянки - не має
наслідком визнання недійсності договору іпотеки.
Законом N 898-IV (друге речення ч. 4 ст. 6) урегульовано також
відносини, де власники земельної ділянки та будівлі (споруди) не співпадають в
одній особі.
Якщо в іпотеку передається земельна ділянка, яка належить власнику
будівлі (споруди) на праві оренди, то після звернення стягнення на будівлі
(споруди) їхній новий власник набуває права й обов'язки, які мав іпотекодавець
за правочином, яким установлено умови оренди цієї земельної ділянки. Після
звернення стягнення на передану в іпотеку земельну ділянку, на якій
розташовані будівлі (споруди), що належать іншій, ніж іпотекодавець, особі,
новий власник земельної ділянки зобов'язаний надати власнику будівлі
(споруди) такі ж умови користування земельною ділянкою, які надавались йому
попереднім землевласником. При цьому необхідно мати на увазі, що в такому
разі мова йде не про одночасну передачу разом із будівлею (спорудою)
земельної ділянки чи права оренди на неї з усіма випливаючими із цього
наслідками, а лише про захист прав нового власника предмета іпотеки щодо
Зуєвич Л.Л. ©®
312
оренди (користування) цієї земельної ділянки (постанова Вищого
господарського суду України від 25 червня 2008 р. у справі N 18/244).
Державна реєстрація іпотеки визначає пріоритет іпотекодержателя на
задоволення забезпечених іпотекою вимог. Згідно із ч. 7 ст. 3 Закону N 898-IV
пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог
за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом
порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно
виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги
на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у
черговості їх державної реєстрації.
Статтею 18 Закону N 898-IV передбачено обов'язкові істотні умови, які
повинні міститись в договорі, за відсутності хоча б однієї з яких договір іпотеки
може бути визнаний недійсним на підставі рішення суду, а саме:
- найменування, місцезнаходження та код в Єдиному державному реєстрі
юридичних та фізичних осіб - підприємців - для юридичних осіб-резидентів.
Найменування, місцезнаходження й державу, де зареєстровано, - для
юридичних осіб-нерезидентів;
- прізвище, ім'я, по батькові, адресу постійного місця проживання,
ідентифікаційний номер - для фізичних осіб - громадян України;
- прізвище, ім'я, по батькові, громадянство, адресу постійного місця
проживання за межами України - для фізичних осіб - іноземних громадян та
осіб без громадянства;
- зміст та розмір основного зобов'язання, строк та порядок його
виконання та/або посилання на правочин, у якому вказане основне
зобов'язання;
- опис предмета договору іпотеки, достатній для його ідентифікації, та
(або) його реєстраційні дані, у тому числі кадастровий номер, та у разі іпотеки
земельної ділянки її цільове призначення;
- посилання на видачу заставної або її відсутність.
Право на видачу заставної набувається лише в разі, якщо це передбачено
іпотечним договором. Згідно зі ст. 18 Закону N 898-IV інформація про
посилання на видачу заставної або її відсутність є істотною умовою іпотечного
договору, у разі відсутності якої іпотечний договір може бути визнаний
недійсним на підставі рішення суду.
Такий підхід можна обґрунтувати тим, що визнання недійсним договору
іпотеки лише у зв'язку з незазначенням у договорі вказівки про те, що заставна
не видається, за відсутності інших суттєвих підстав для визнання недійсним
договору іпотеки, що було встановлено судом шляхом усебічного, повного,
об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності, може
використовуватись недобросовісними боржниками як підстава для ухилення від
виконання зобов'язання, забезпеченого іпотекою.
Вирішуючи такі справи, крім спеціальних норм, потрібно керуватися у
тому числі й загальними засадами цивільного законодавства (ст. 3 ЦК) щодо
справедливості, добросовісності та розумності з урахуванням прав та інтересів
усіх учасників іпотечних правовідносин.
Зуєвич Л.Л. ©®
313
Траплялись випадки, коли суди через неправильне застосування норм
матеріального права ухвалювали рішення про визнання недійсними договорів
про відступлення прав іпотекодержателя у зв'язку з відсутністю такого
повідомлення. Суди не враховували, що невиконання цього обов'язку є дією,
яка слідує після укладення зазначеного вище договору, у той час як підставою
для визнання договору недійсним є недодержання стороною чи сторонами
вимог закону в момент укладення договору (рішення Верховного Суду України
від 7 квітня 2010 р. у справі N 6-4322св10).
Відповідно до ст. 41 Закону N 898-IV реалізація предмета іпотеки, на
який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом
нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом
продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження,
передбаченої Законом N 606-XIV, з дотриманням вимог цього Закону.
Судам при розгляді справ про визнання недійсними прилюдних торгів,
проведених, зокрема, з метою реалізації предмета іпотеки, потрібно
враховувати правову позицію Верховного Суду України, висловлену в
постанові від 13 лютого 2013 р. у справі N 6-174цс12, яка полягає в такому.
Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на
прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу
права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені
законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами
їх проведення акта про проведення прилюдних торгів є оформленням
договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а отже, є
правочином.
Ураховуючи те, що відчуження майна з прилюдних торгів належить до
угод купівлі-продажу, така угода може визнаватись недійсною в судовому
порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, які встановлені
частинами 1 - 3 та 6 ст. 203 ЦК (ч. 1 ст. 215 цього Кодексу).
При цьому підставою для визнання прилюдних торгів недійсними є
порушення встановлених законодавством правил проведення торгів,
визначених Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюдних
торгів з реалізації нерухомого майна (затверджено наказом Міністерства
юстиції України від 27 жовтня 1999 року N 68/5; зареєстрований Міністерстві
юстиції України 2 листопада 1999 року за N 745/4038);
- постанова пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 № 7
"Про практику застосування судами земельного законодавства при
розгляді цивільних справ" – у п. 26 якої, зазначено, що судам необхідно мати
на увазі, що купівля-продаж, рента, дарування, застава, самовільний обмін
земельних ділянок землекористувачами, у тому числі орендарями, а також
угоди, укладені власниками землі з порушенням встановленого для них
порядку придбання або відчуження земельних ділянок, відповідно до статті 210
ЗК повинні визнаватися недійсними - із наслідками, передбаченими
відповідними статтями ЦК;
- постанова пленуму Вищого господарського суду України від
17.05.2011 № 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що
Зуєвич Л.Л. ©®
314
виникають із земельних відносин", - у п. 2.4 якої вказано, що з позовами
про визнання недійсними правочинів щодо земельних ділянок мають право
звертатися сторони цих правочинів (договорів), а також інші зацікавлені особи,
зокрема, особи, що мають право на придбання земельної ділянки, яка є
предметом спірного договору. При цьому інтерес такої особи стосовно
придбання у власність земельної ділянки має бути законним, не суперечити
Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості,
добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам, а також
відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення
якого надане в резолютивній частині Рішення Конституційного Суду України
від 01.12.2004 N 18-рп/2004 (справа N 1-10/2004).
У п. 2.24 зазначено, що для правильного вирішення спору про визнання
недійсним договору оренди суттєве значення має з'ясування правового режиму
спірної земельної ділянки та дотримання сторонами порядку передачі її в
оренду згідно з вимогами статей 84, 118, 123, 124 ЗК України з урахуванням
необхідності у певних випадках дотримання порядку її вилучення. З огляду на
це судам потрібно встановлювати наявність у відповідної ради повноважень
для вирішення питання щодо затвердження проекту відведення і передачі
спірної земельної ділянки в оренду, а отже й дійсність укладеного договору, що
оспорюється.
У п. 2.25 звернуто увагу, що у спорах про визнання договорів оренди
землі недійсними судам належить ретельно з'ясовувати наявність відповідних
повноважень у осіб, якими підписується договір. Звернути увагу судів на те, що
відповідно до статті 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в
Україні" повноваження міського голови закінчуються в момент вступу на цю
посаду іншої обраної особи.
У п. 2.26 роз'яснено, що у частині першій статті 15 Закону України "Про
оренду землі" встановлено перелік істотних умов договору оренди землі,
відсутність однієї з яких згідно з частиною другою цієї статті є підставою для
визнання договору недійсним.
Водночас згідно з частиною четвертою статті 15 Закону України "Про
оренду землі" невід'ємними частинами договору оренди землі є: 1) план або
схема земельної ділянки, яка передається в оренду; 2) кадастровий план
земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та
встановлених земельних сервітутів; 3) акт визначення меж земельної ділянки в
натурі (на місцевості); 4) акт приймання-передачі об'єкта оренди; 5) проект
відведення земельної ділянки у разі його розроблення згідно із законом.
У вирішенні спорів про визнання недійсними договорів оренди земельної
ділянки суди мають з'ясовувати наявність на момент укладення оспорюваного
договору оренди рішення органу виконавчої влади або органу місцевого
самоврядування про надання дозволу на розроблення проекту відведення
земельної ділянки, оскільки його відсутність суперечить вимогам пункту 5
частини четвертої статті 15 Закону України "Про оренду землі" та пункту 3
Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних
ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004
N 677.
Зуєвич Л.Л. ©®
315
Також, розглядаючи справи у спорах про визнання недійсними
договорів оренди, суди повинні з'ясовувати питання чинності рішень
(розпоряджень), на підставі яких було укладено такі договори.
У п. 2.27 вказано, що як передбачено частиною другою статті 13 ЦК
України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які
могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній
спадщині, а тому якщо судами буде встановлено факт передачі в оренду
земельної ділянки, на якій знаходиться майно (нерухомість), що належить
іншій особі на праві власності, то відповідний факт є правовою підставою для
визнання оспорюваного договору недійсним, оскільки відповідно до частини
першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому
Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам
суспільства.
Указом Президента України від 08.08.95 N 720/95 "Про порядок
паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським
підприємствам і організаціям" акціонерам сільськогосподарського акціонерного
товариства гарантовано право на отримання земельного паю, а в подальшому на виділення його в натурі та оформлення у приватну власність, і тому за
наявності звернень акціонерів з проханням виділити земельні паї в натурі та
надати їм землю для ведення особистого селянського господарства укладення
договору оренди землі з іншими особами є неправомірним, що, в свою чергу,
може бути підставою для визнання відповідного договору оренди недійсним у
судовому порядку.
У п. 2.29 звернуто увагу, що договір оренди земельної ділянки може бути
припинений лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути вже здійснене
за ним користування ділянкою. Одночасно з визнанням договору недійсним
господарський суд повинен зазначити в рішенні, що цей договір припиняється
лише на майбутнє.
У п. 4.2 зазначено, що у разі відсутності доказів зміни цільового
призначення земельної ділянки, яка належить до земель оборони, в порядку,
визначеному статтею 20 ЗК України, така ділянка не може використовуватися у
господарських цілях, в тому числі для житлової забудови, у зв'язку з чим
укладені договори, об'єктами яких є землі оборони, підлягають визнанню
недійсними.
У п. 4.3 викладено позицію про те, що порушення порядку встановлення
та зміни цільового призначення земель є підставою, зокрема, для визнання
недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого
самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та
юридичним особам, а також визнання недійсними угод щодо відповідних
земельних ділянок (стаття 21 ЗК України);
- узагальнення Верховного Суду України від 24.11.2008 щодо
практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів
недійсними, яке містить роз'яснення з таких питань:
 труднощі, що виникають у судовій практиці у розрізненні поняття
"правочин" від суміжних понять;
 правові наслідки невідповідності змісту правочину законодавству;
Зуєвич Л.Л. ©®
316
 застосування правових наслідків недійсності правочину;
 правові наслідки недодержання вимог щодо форми правочину
 правові наслідки вчинення правочину особою за межами цивільної
дієздатності;
 правові наслідки невідповідності між волею та волевиявленням
особи при вчиненні правочину;
 вчинення правочину під впливом помилки;
 вчинення правочину під впливом обману;
 вчинення правочину під впливом насильства;
 вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості;
 вчинення правочину під впливом тяжкої обставини і на вкрай
невигідних умовах;
 правові наслідки вчинення фіктивного правочину;
 правові наслідки вчинення удаваного правочину;
- лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і
кримінальних справ від 28.05.2012 № 10-729/0/4-12 "Щодо спірних питань
при вирішенні спорів про визнання недійсними (розірвання) договорів по
адмініструванню фінансових активів для придбання товарів у групах";
- інформаційний лист Вищого господарського суду України від
07.04.2008 № 01-8/211 "Про деякі питання практики застосування норм
Цивільного та Господарського кодексів України", – який, зокрема, містить
роз'яснення з питання, чи можна визнати договір поставки неукладеним або
недійсним, якщо сторонами не дотримано приписів частини четвертої статті 265
ГК України, та визначає, що відповідно до частини четвертої статті 265 ГК
України умови договорів поставки повинні викладатися сторонами відповідно
до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів "Інкотермс".
Відповідно до пункту 1 "Інкотермс" Офіційних правил тлумачення
торговельних термінів "Міжнародної торгової палати" у редакції 2000 року
метою Інкотермс є забезпечення єдиного набору міжнародних правил для
тлумачення найбільш уживаних торговельних термінів у зовнішній торгівлі.
Інкотермс від початку завжди призначалися для застосування при продажі
товарів, що поставляються через національні кордони, тобто, вони є
міжнародними торговельними термінами. Однак на практиці Інкотермс також
включаються у договори купівлі-продажу товарів виключно в межах
внутрішніх ринків.
Таким чином, розробники Інкотермс визначають, що застосування цих
правил має велике практичне значення саме при зовнішній торгівлі, з метою
уніфікувати торгові норми законодавства різних країн. В той же час
допускається їх застосування у внутрішніх поставках.
Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони
в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Згідно зі статтею 180 ГК України господарський договір вважається
укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі
досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані
такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови,
щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При
Зуєвич Л.Л. ©®
317
укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі
погодити предмет, ціну та строк дії договору.
У частині четвертій статті 265 ГК України мова йде про форму
закріплення істотних умов поставки. Отже, якщо сторони договору вказали в
ньому всі істотні умови поставки, але виклали їх не за правилами Інкотермс (у
випадку якщо ні одна зі сторін не вимагала застосування правил Інкотермс), то
в даному випадку не можна вважати договір поставки неукладеним.
При вирішенні питання про визнання договору поставки неукладеним в
судовому порядку, слід виходити з того, що визнання договору неукладеним є
застосуванням одного зі способів захисту прав, не передбачених законом, а
тому не відповідає приписам статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України.
Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які
встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього
Кодексу. У статті 203 ЦК України зазначається, що зміст правочину не може
суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також
моральним засадам суспільства. Таким чином, в даній статті мова йде про
відповідність закону саме змісту правочину, а не форми, тому визнати договір
поставки недійсним, на тій підставі, що він не містить вказівки на правила
Інкотермс, не можна.
Download