Маріупольський Державний Університет Реферат На тему: «Доместикація тварин» Зміст Вступ Доместикація та приручення Хижаки: собака, кіт. Травоїдні тварини Ознаки доместикації тварин. Висновок Список літератури Вступ Приручення і доместикація тварин зіграли важливу роль в розвитку людського суспільства. Накопичуючи досвід і пізнаючи закони природи, зокрема закони розвитку організмів, людина спочатку несвідомо, а потім все більш цілеспрямовано змінювала тварин, свідомо керувала їх еволюцією. У межах кожного виду люди створили велику кількість різноманітних за формою і характером продуктивності порід домашніх тварин. На важливе значення проблеми походження культурних рослин і домашніх тварин вказував Н. І. Вавилов. Він відзначав, що, знаючи минуле, володіючи елементами, від яких все розвивалося, збираючи інформацію в давніх осередках, можна в найкоротший час навчитися керувати процесом, навчитися змінювати культурні рослини і тварин відповідно до запитів сьогоднішнього дня. Актуальність теми дослідження. Доместикация (від лат. Domesticus – домашній) – це всі види приручення, одомашнення тварин, що супроводжуються виникненням і розвитком у них нових ознак. Число видів одомашнених тварин дуже невелике, в даний час налічують до 60 видів домашніх тварин, включаючи і таких, як бджола, шовкопряд, кошеніль та інші. Для одомашнення необхідно, щоб тварина яка знаходиться в неволі принесла потомство. Тільки тоді можна зайнятися відбором і, зберігаючи з найціннішими для людини властивостями, через багато століть отримати вже не просто приручену, а одомашнену тварину. В цьому відношенні прийнято говорити про приборкання дикого виду. Метою доместикації є використання тварин в сільському господарстві в якості сільськогосподарського помічника або в якості домашнього вихованця. Якщо ця мета досягнута, можна говорити про одомашнену тварину. Доместикація тварини докорінно змінює умови для подальшого розвитку виду. Природний еволюційний розвиток замінюється штучною селекцією за критеріями розведення. Таким чином, в рамках доместикації змінюються генетичні властивості виду. Коли відбулася доместикація тварин – важко сказати. Адже навіть Біблія повідомляє про овець, кіз і гусей, як про тварин, що завжди жили поряд з людиною. Вважається, що всі основні види тварин були одомашнені з кам'яного періоду. Тоді, можливо, дикі і домашні тварини одного виду співіснували, але тепер предків домашніх тварин, за рідкісним винятком, не збереглося, і більшість цих видів зустрічаються тільки в одомашненном варіанті. Домашні тварини виконують різноманітні функції. Одні дають м'ясо, молоко, шерсть, шкури, яйця, інші перевозять вантажі, розносять пошту і охороняють стада, треті - служать компаньйонами, друзями і об'єктом любові і турботи людей. І сьогодні ми поговоримо про види, без яких існування людей з найдавніших часів було б дуже важким. Доместикація та приручення Перед тим як перейти до розгляду поставленої проблеми, необхідно зробити ряд попередніх зауважень. Вони стосуються насамперед визначення термінів «приручення» і «доместикація». З точки зору остеології домашня тварина відрізняється від дикої своїми морфологічними характеристиками. Однак останні є наслідком вже відбувшейся доместикації. Дуже по-різному термінологічні питання вирішуються зоологами і етнографами. Перші вважають основним біологічний критерій і бачать головну відмінність домашніх тварин від приручених в тому, що домашні розмножуються «в неволі». Зоологи також наголошують, що домашні тварини завжди є продуктом праці людини, а їх розведення має на меті задоволення тих чи інших потреб людей. Етнографи надають особливого значення тим новим взаєминам, які виникли між людиною і тваринами в ході одомашнення останніх. Однак при такому підході різниця між прирученням і доместикацією зникає. Цю різницю можна виявити тільки, по-перше, з урахуванням біологічних критеріїв, по-друге, розглядаючи процес з історичної точки зору. У прирученні потрібно бачити попередній необхідний етап одомашнення який має свої особливості. На відміну від доместикації він охоплює не тільки «потенційних домашніх тварин», а й тварин, яких не можна одомашнити через свої біологічні особливості. Так, азійський слон статевої зрілості досягає лише в 16-20 років і народжує потомство раз на три роки. Зрозуміло, що це не зручно в наш час, не кажучи про первісних людей. Приручення передує одомашненню поетапно, оскільки не вимагає такої міцної матеріальної бази. Справді, в бродячих мисливців та збирачів, відомі випадки приручення тварин, яких повністю з'їдали з настанням важкого періоду життя. На відміну від приручення, неодмінною умовою доместикації є масовість процесу, оскільки лише всередині популяції можливе перетворення диких тварин на свійських. Домашні тварини з широким середовищем проживання (собаки, свині, горбата та безгорба худоба, кури, качки), ймовірно, мали не один центр одомашнення. Центри доместикації тварин значною мірою визначаються середовищем існування їх диких родичів. Найдавнішими центрами, мабуть, були райони Близького та Далекого Сходу, а потім райони античних культур у басейнах річок Ніл, Тигр, Євфрат, Ганг, Інд, Амудар'я, у верхів'ях Єнісею та інші, де вперше з’явилося сільське господарство. На противагу цьому, види домашніх тварин з вузьким ареалом мають чіткі центри одомашнення, про що свідчить середовище проживання їх диких родичів у цих місцях. Таким чином, яки вперше одомашнені в Тибеті, гаяли в Індії, бантенги, буйволи в Центральній та Півднній Азії, олені – на Півночі Азіії, африканські віслюки, цесарки, страуси – в Африці, лами, індики, мускусні качки - в Америці. Одомашнення проісходило, мабуть, по-різному: природним зближенням чоловіка з тваринами, які поступово набули звички бути поруч із людським житлом, і примусове одомашнення, яке зводилося до захоплення диких тварин та утримання їх у неволі. Будучи постійно поруч з людиною, яка годувала їх, захищала від хижаків і використовувала у господарстві для інших цілей, одомашнені тварини частково втратили рефлекси, що існували в природних умовах місця проживання та придбали нові – почали коритися людині і розмножуватися в неволі. Хижаки: собака, кіт. Величезне значення мала поведінка тварин. Загальна риса наших домашніх тварин - стадність. Буквально всі їхні дикі предки жили і живуть співтовариствами. Така спільнота не є аморфною групою, вона має цілком чітку структуру, яка передбачає обов'язкову наявність ватажка і розподіл обов'язків між «одноплемінниками», певні правила поведінки «в побуті». Дуже характерна в цьому відношенні поведінка собаки. Якщо він живе в будинку, то, як правило, вибирає собі з членів сім'ї одного господаря (частіше главу сім'ї, хоча і необов'язково). Решту людей, що живуть під цим дахом він теж «любить», але частенько відчуває себе з ними «на рівних». Зате той, хто був ним визнаний, забезпечений до кінця днів собачих дивовижною прихильністю. Для собаки господар – ватажок зграї. Першим, хто приєднався до людини, був вовк. Вчені досі не прийшли до єдиної думки щодо того, коли це сталося. Передбачається, що саме від одомашнених вовків та, можливо, шакалів, лисиць чи гієн (залежно від місця проживання) походить домашній собака. Приручення собак почалося в оріняцький період верхнього палеоліту (Франція та Іспанія 30-25 тис. років до н. е.). Перші докази співіснування людини і собаки (сліди вовка чи собаки та стопи дитини) були знайдені у французькій печері Шове. Вік цих слідів 26 тис. років. Цей факт підтверджується також знахідками залишків собак епохи верхнього палеоліту, виявлених в результаті розкопок в Україні (Черкаська та Чернігівська області) та в Росії (Курська область). Але через те, що письмових джерел не залишилось, а останки, знайдені археологами, бідні на деталі, невідомо точно, як собаку одомашнили. Вважається, що предок собаки прийшов до будинку чоловіка, відчувши запах їжі. Люди почали знаходити вигоду в небезпечному сусідстві, тому почали годувати тварин, ловити їх і забирати цуценят з лігва. Коли вони старіли та помирали, люди отримували нових, і так далі, раз за разом. Однак цей метод незабаром перестав виправдовуватися: по-перше, невідомо, коли собака помре, а по-друге, цуценят потрібно спочатку знайти, а потім виростити і приручити. Весь процес був дуже тривалим і не завжди ефективним. Тому люди придумали займатися розведенням: сім’я стала тримати декількох собак, які забезпечували зміну поколінь без перерви. Спочатку собака був помічником на полюванні, а згодом виконував функції охорони. До періоду бронзи вже було відомо 5 видів собак, що співіснували з людьми, а саме хорти, мастиф, вовкообразні, пойнтери, пастуші. Приручення котів відбулося набагато пізніше собак. Зараз більшість експертів вважають, що одомашнення котів відбулося в долині Нілу в Стародавньому Єгипті приблизно 5тис. р. до н.е. Їхнім предком була лівійська кішка. Отже, домашня кішка супроводжує людину більше 6 тис. років. Домашня кішка, домашньою (в повному розумінні цього слова) не є і не була. Незважаючи на досить скромні розміри, кішка була і залишається диким, лютим, кровожерливим, примхливим, розумним, цинічним і нещадним хижаком. Домашньою кішку можна назвати лише остільки, оскільки вона живе з людьми дуже довго. В даний час різні міжнародні фелінологічні організації визнали близько 200 порід домашніх котів. Травоїдні тварини Вівці – дикий предок: азіатський муфлон, що мешкає в Західній та Середній Азії. Коза – дикий предок: безоарова (бородата) коза, яка мешкає в Західній Азії. Корова (велика рогата худоба). Дикий предок: вимерлий тур, в минулому жив в Євразії та Північній Африці. Свиня – дикий предок: кабан (кабан), який мешкає в Євразії та Північній Африці. Кінь – дикий предок: вимерлі дикі коні, що мешкали на півдні Росії. Ще один підвид цього ж виду зберігся в дикій природі до наших днів – це кінь Пржевальського, що мешкає зараз в Монголії. У наш час всі ці тварини поширені у всьому світі. Вівці та кози були одомашнені відразу після собак. Конкретне місце одомашнення овець важко вказати, але найбільш вірогідні райони одомашнення овець - Європа, Північна Африка та Мала Азія. Вважається, що домашні вівці походять з двох груп диких овець: муфлону та аргалі. Муфлон. Ці дикі вівці мають дві різновиди - гірську та степову. Гірський муфлон жив у Південній Європі, на середземноморських островах, на Кавказі, в Середній Азії. В даний час він зустрічається в горах Сицилії, Корсики, Кіпру, Ірану, Казахстану та республік Середньої Азії. Найближчими родичами домашніх кіз є безоарові кози, які досі живуть у горах Туреччини, Південного Кавказу та Афганістану. Вівці та кози - два близькі, але незалежні роди парнокопитних. Вважається, що кози були одомашнені ще до овець - за 8 - 9 тис. років до н.е. Одомашнена вівця виявилася для наших предків дуже цінним надбанням. Даючи молоко, м'ясо, сало, шерсть і овчину, вівця одягала, і годувала свого господаря і навіть постачала його матеріалом для його легкого переносного житла. Вівця має дуже велике значення в якості тварини, яка дозволяє людині вигідно використовувати незручні для землеробства посушливі райони, і дає за рахунок цих мізерних пасовищ цілий ряд цінних продуктів. Родовід корови сходить до туру. Ця велика тварина мешкала по всій Європі. В результаты полювання він зник. Останнім його притулком були Мозавецкі ліси в Польщі. У 1627 роцы остання туриця була убита тут. Дика рогата тварина, швидше за все, була приручена в різних місцях. Всюди люди оцінили величезну вигоду від того, щоб тримати цих тварин під наглядом, отримуючи від них м'ясо, шкури, а головне, молоко. Навіть при невисоких спочатку удоях одна корова могла прогодувати цілу сім'ю. Бик Апіс був божеством в Єгипті, а в Індії поклоніння корові перейшло всі межі - тварина стала священною. Різновидом кабана є домашня свиня. Одомашнена людиною близько 7 тис. років тому, і поширена головним чином в країнах Заходу, в Східній Азії і в Океанії. Дикі свині (рейзорбекі) зустрічаються в Північній Америці, в Австралії і в Новій Зеландії. Дослідження ДНК із зубів і кісток свиней, знайдених в європейських поселеннях епохи неоліту, показує, що перші домашні свині були завезені в Європу з Близького Сходу. Це стимулювало одомашнення європейських диких свиней, що призвело в короткий термін до витіснення порід близькосхідного походження в Європі, а потім і на самому Близькому Сході. Висока можливість пристосування і всеїдність диких свиней дозволила первісній людині швидко їх одомашнити. Свиней розводили головним чином заради м'яса, але використовували також і шкіру (для щитів), кістки і щетину. Домашні свині мають значний запас жиру, насилу пересуваються і в природному середовищі вони би загинули. У деяких домашніх тварин, наприклад у корів і коней, дикі родичі в природі зникли. Але і сьогодні, позбавлені людської опіки, вони на волі не гинуть, швидко дичавіють, вписуються в біоценоз і в відповідних умовах процвітають. Дикі коні жили в нашій країні в Криму, а після громадянської війни в очеретяних заростях Прикаспію. Існує думка, що вперше кінь був приручений стародавніми людьми на Південному Уралі на стоянках Муллін і Давлеканово (територія Башкортостану). Там же були знайдені найдавніші останки коня, які датуються кордоном 7-6 тис. до н. е. В степах Євразії коні були одомашнені за багато тисяч років до того, як вони потрапили на південь, на території розповсюдження найдавніших близькосхідних цивілізацій. До розкопок в Мулліні передбачалося, що найдавніший кінь був одомашнений в степах України. У казахів і башкирів існувало 22 найменування для коней в залежності від статі, віку і породи. В Америку коні повернулися вже разом з європейськими завойовниками і поселенцями, де мали можливість знову здичавіти і утворити багатотисячні стада диких мустангів. Північноамериканські індійці приручили диких іспанських мустангів і освоїли місцеві степи, прерії, менш ніж за 60 років. Мустанги процвітали до того часу, поки не стали перешкодою для рільництва - їх перебили. Мустанги, що змогли вижити, придбали рятівну для себе генетичну лякливість перед людиною і живуть в американському штаті Вайомінг в безплідних горах, де немає пасовищ. Ознаки доместикації тварин. Одомашнені тварини віддалилися від своїх диких предків за кількома напрямками. Багато видів змінилися в розмірі: корови, свині та вівці стали дрібніше. Вівці і альпака відбиралися за критерієм збільшення підшерстя (пуху) і зменшення або повної втрати волосся (ості), а корови - за критерієм збільшення надою. У деяких видів домашніх тварин в порівнянні з предками зменшився обсяг мозку і стали менш розвиненими органи чуття, тому що, живучи поруч з людиною, вони більше не мали потреби в тому, що колись допомагало їм уберегтися від диких хижаків. До характерних ознак доместикації тварин відносяться: зміна в розмірі: вкорочення кінцівок, у великих тварин - зменшення розмірів тіла, у дрібних - можливе збільшення в розмірі і більш широка морфологічна варіативність різних частин тіла; велика покірність, слухняність, тямущість, а також велика тривалість ювенільних характеристик у тварин, неотенія (еволюційний процес розвитку, в результаті якого дитячі форми поведінки зберігаються і в дорослому віці); порушення дикого типу системи спарювання, втрата домінування самців, зниження статевого диморфізму; зміна розподілу жиру, скорочення м'язової маси; зміни в типі вовни і вовняного або пір'яного покриву; зміна забарвлення, ослаблення значення природного захисного забарвлення. Висновок Вирішальне значення в доместикації тварин мала економічна користь від їх розведення. Одомашнені тварини були більш надійним джерелом їжі, ніж дикі, кількість яких навколо людських поселень у міру вдосконалення техніки полювання швидко скорочувалася. Всі домашні тварини походять від диких предків, але відрізняються від них поведінкою, зовнішніми формами, внутрішньою організацією, продуктивністю, що стало результатом впливу людини. До сих пір люди намагаються одомашнити багатьох диких тварин. Наприклад, лосів, антилоп, оленів-маралів, вівцебиків. Відомі й спроби одомашнити зебр. На жаль, всі ці зусилля поки безрезультатні. Можливо, ми коли-небудь отримаємо нові види домашніх тварин. Однак, якщо згадати, що за кілька тисячоліть людству не вдалося одомашнити жодного нового виду, то мабуть варто зупинитися на досягнутому і докласти більше зусиль до турботи про вже існуючих тварин, ніж пошуку нових. Список літератури 1. Станко В.Н., Гладких М.І., Сегеда С.П. Історія первісного суспільства, К., 1999. 2. Алексеев В.П„ Першиц А.И. История первобытного общества: Учеб. для вузов по спец. "История". – М., 2007 3. Марков Г.Е. Первобытное общество. М., 2009 4. Семенов С.А. Происхождение земледелия. Л., 1974. 5. Шнирельман В. А. Возникновение производящего хозяйства.— М., 1989. 6. История первобытного общества. Эпоха классообразования. - М.: Наука, 1988. 7. Народы Австралии и Океании/ Под ред.: С.А. Токарева и С.П. Толстова. М.: Изд-во АН СССР,1956. 8. Давид Ламберт. Доисторический человек: Кембриджский путеводитель: Пер. с англ. - Л.: Недра, 1991.
