А. Дж. Тойнбі: релігійний смисл цивілізаційного розвитку (религиозный смысл цивилизационного развития).
advertisement
Есе на тему: « А. Дж. Тойнбі: Релігійний смисл цивілізаційного розвитку. Свобода як Закон Господній» Англійський історик Арнольд Тойнбі відомий перш за все як автор цивілізаційного підходу до вивчення історії. Історичний поступ постає як циклічний процес, а центральними фігурами інтерпретації стають окремі цивілізації та конфігурація їх складної взаємодії. Осмислення феномену постання та зникнення цивілізацій, в тому числі в контексті їхнього взаємозв’язку з релігією, ґрунтовно досліджено автором зокрема в праці «Осягнення історії». Тойнбі будує структуру свого викладу за таким принципом, щоби не одразу впроваджувати свою тезу про роль релігії в історії, а йти від супротивного, тобто розглядаючи та аналізуючи, а згодом і спростовуючи, інші варіанти можливої інтерпретації. Таким шляхом автор перш за все показує, що церкви не є «раковими пухлинами» на тілі цивілізацій, тобто вони не є такими деструктивними утвореннями, котрі приводять до занепаду наявні до того цивілізаційні утворення. Так, Тойнбі зазначає, що розкол еллінського суспільства насправді відбувся задовго до того, як у справу втрутилося християнство чи ще яка інша релігія, котра в той час конкурувала з ним. Більш того, автор приходить до висновку, що релігійні утворення у вигляді церковних організацій, навпаки, благотворно вплинули на постання нових цивілізацій, про що йому йдеться, коли він називає церкви «лялечками», які потім еволюціонують в «метеликів» нових цивілізацій. Варто зазначити дещо про саму структуру історії, що її змальовує Тойнбі. Цивілізації існують первинні та вторинні. Кожна цивілізація проходить в своєму життєву циклі ряд стадій. Першою є стадія зародження. Зародження стає можливим або внаслідок поступової мутації примітивного суспільства (так утворилися первинні цивілізації), або ж, якщо нове утворюються на ґрунті вже існуючих цивілізацій, внаслідок процесу відчуження та самостійної ініціативи більшості, котра доти слідувала за правлячою меншістю. Далі йде процес зростання, який стає можливим завдяки стимульно-реакційному ланцюгу «викликувідповіді»: активна меншість творчо реагує на виклики світу, природи, котрі ставлять перед цивілізацією все нові проблеми, підштовхують до необхідності розвитку технічних засобів, вдосконалення соціальної структури тощо. Якщо ця постійна боротьба перестає підтримуватися, або ж якщо панівна меншість втрачає свій статус і масове людство перестає підтримувати її дії, наступає етап розколу. Ось тутто ключову роль, на думку Тойнбі, і відіграє церква. Як було зазначено раніше, англійський історик показує творчу роль церков, котрі стають певним посередником, який виникає в часи розколу старої цивілізації та формує нову. Саме так елінська цивілізація в своєму занепаді породила через вселенську церкву західне і православне християнство, що дало початок новим відповідним цивілізаціям. Яким же чином церква стає таким посередником? Тойнбі говорить, що церква починає «заволодівати можливостями, надаваними їй світським оточенням». Розколота держава фактично являє собою певне актуальне скупчення енергії, соціального капіталу, яке втратило свою структуру, котра доти впорядковувала та направляла цей «потік». З’явившися в такому середовищі гострої кризи, церква «всмоктує в себе сили, що їх держава більше нездатна вивільнити чи використати, і створює нові канали, якими ці сили можуть знайти вихід» - так пише про це англійський історик. Далі ж, сформувавши певну структуру та піджививши її, церква стимулює виникнення нових цивілізацій. Отже, вона певним чином, з одного боку, зберігає силу, наявну в відмираючої цивілізації, не даючи її піти в нікуди, а з іншого боку, створює нові магістральні лінії панування, які впорядковують суспільство на нових засадах. Тепер важливими для осмислення стають стосунки між цивілізацією (державами) і релігією, церквами. Адже доволі явним є той момент, що держава потребує від індивіда існування, причому активного, у суспільному вимірі, його включеності в мирське в усіх його проявах, однак релігійні вчення натомість заохочують людину до пошуків Бога, в більшій чи меншій мірі до аскези, до відсторонення від земного світу, до занурення в себе. Тобто держава фактично культивує колективне, а церква – індивідуальне. Тим не менш, Тойнбі стверджує, що насправді конфлікту між цивілізацією та церквою немає, адже принципи другої підтримують першу, а отже, немає й конфлікту між духовними та суспільними цінностями. Які його аргументи? Одразу варто зазначити, що конструктивною функцією автор наділяє саме вселенські монотеїстичні церкви. Відмінність цих вищих релігій від первинних релігійних культів полягає не просто в наявності одного-єдиного Бога на противагу багатьом. Для первинних релігійних культів характерним є ритуальний формат, синхронізація з повсякденними практиками та відповідно існування в сталих межах географічного поширення певної цивілізації. Для вищих релігій характерною є наявність певного Одкровення та системи етичних норм, що з нього постають. Такі релігії вже не орієнтуються на повсякденність, а самі впроваджують нові етичні принципи, а тому і здатні розповсюджуватися широко за межами зони свого виникнення. Вищі релігії освячують чи засуджують повсякденність. Саме апелюючи до морального вчення однієї з таких релігій, християнства, Тойнбі стверджує тезу про відсутність конфлікту між соціальним та духовним. Аргумент тут наступний: якщо людина є християнином, очевидно, що вона хоче слідувати християнським заповідям та уподібнитися Христу. Оскільки ж Христос пожертвував собою задля блага своїх земних братів, а цей приклад є очевидним проявом любові до ближнього, то й християнство в цілому не може суперечити позитивній направленості окремих людей до світу, їхньому соціальному буттю. Однак, здається, що ця теза є все ж не дуже переконливою, адже не треба плутати «любов до ближнього», тобто до людини як такої, про яку йшлося Ісусу і за яку він страждав, та любов до суспільства й до самого соціального ладу. Все-таки християнство в своїх ключових ідеях є доволі нігілістичним відносно земного буття, більш того, в вищих релігіях, про які йдеться Тойнбі, панує ідея встановлення таких стосунків з Богом, з виміром трансцендентного, за яких земне і соціальне все ж відходить на другий план. Окрім того, коли існує Божественний Закон, то закони соціального, штучно нав’язаного володарями мирського світу, порядку видаються ворожими. Навіть якщо спільноти віруючих і продовжують більш-менш миролюбно існувати в земному соціумі, все рівно залишається великий ризик того, що, по-перше, вони не матимуть амбіцій сформувати собою ту панівну активну меншість, яка буде розвивати цивілізацію завдяки реакціям на «виклики», і подруге, не стануть навіть тією більшістю, яка слухняно буде коритися меншості. Але ж саме ці чинники є тим, завдяки чому цивілізація здатна існувати й розвиватися. Отже, Тойнбі дещо протирічить сам собі, наводячи такий неоднозначний аргумент. Тим не менше, спростувавши ідею церкви як «ракової пухлини», автор далі спростовує й погляд на церкву як на «всього лише медіатора» - натомість він висуває тезу про церкву як вищий вид суспільства. Він доходить висновку, що релігійні утворення є значно більш сталими, аніж цивілізаційні, а отже, питання про те, хто з них кому слугує, перевертається з ніг на голову – «історія релігії видається єдиним поступальним процесом, на відміну від множинних і повторюваних історій цивілізацій; і ця відмінність виявляється як у часовому, так і в просторовому вимірах,— адже християнство та три інші вищі релігії, що дожили до двадцятого сторіччя християнської ери, мали між собою тіснішу спорідненість, ніж її будьколи могли мати сучасні їм цивілізації». Рух релігійного становлення постає в історії як поступальних й неухильний, в той час як цивілізаційний рух – циклічний, чергування злетів і падінь. Хоча варто зазначити, що релігійні інституції так само мають відповідати на «виклики», тобто певним чином розвиватися у світі, а тому також підпадають під ризик занепаду чи серйозної перебудови. Тим не менше, Тойнбі йдеться про значно більшу міцність саме того ґрунту, який утворює церква. Якщо проаналізувати його аргументацію, то можна виокремити наступні твердження: поперше, винайдення відповідей на питання духовного рівня (про причини і сенс буття), встановлення відносин з Богом важать і важили для людини дуже багато, і наука на цей запит відповісти не здатна. По-друге, виявляється, що саме релігійна складова є тим, що якнайбільше дозволяє проявитися підсвідомості людини і, відповідно, інтегрувати свідоме і підсвідоме в цілісну людську Самість, користуючись юнгіанським терміном. Так, цивілізація тут умовно відповідає за раціо, свідомість, в той час як церква, релігія сприяють вивільненню підсвідомого: « бо саме підсвідомість, а не розум є тим чинником, що визначає духовне життя людини. Вона є джерелом поезії, музики, образотворчих мистецтв і водночас каналом, що ним душа спілкується з Богом». Обидві ці складові людської психіки є для Тойнбі реалізацією божественного задуму людини, а тому мають бути інтегровані. І хоча автор говорить, що свідоме і підсвідоме мають поважати кордони одне одного, все ж з його аргументації відається, що сила підсвідомого більш потужна та домінує. Наступним аргументном Тойнбі на захист ідеї про панівну роль церкви відносно цивілізації є те, що саме уявлення про єдиного Бога є тим, що здатне консолідувати суспільство – «не може бути єдності людства без участі Бога», говорить він. Людина без Бога отримує не просто душевний конфлікт, а й втрачає свою природню товариськість, тобто, виходить, стає й суспільно недолугою істотою. Тим не менш, оборотною стороною цієї тези Тойнбі є те, що навіть на підставі ідеї про єдиного Бога ми знаємо багато серйозних конфліктів (як в межах однієї релігії між – радикальними та більш поміркованими її представниками, так і в межах різних релігій, кожна з яких «про одного Бога» - як-то конфлікт між цінностями ісламу та християнства). Тойнбі також говорить, що сама по собі історія й взагалі існування людини – абсурд, нісенітниця. Людина в своїй діяльності прагне вийти до трансцендентного виміру, подолати свої часові та просторові кордони, а отже, знову релігія стає тим, що допомагає реалізувати головні потреби. Ще одним завершальним аргументом на користь першості релігії над цивілізацією стає те, що Бог для людини є тією інстанцією, в якій вона не може розчаруватися, в той час як соціальні лідери, вожді – ті, хто рухає цивілізацію – здатні себе дискредитувати, формуючи тим самим нову ситуацію відчуження мас, внаслідок якої утворюється цивілізаційний розкол. Тойнбі пише: «наслідування Бога назавжди вберігає людські душі, які присвятили себе йому, від тих розчарувань, що їх, як правило, спричиняє наслідування хай хоч яких богоподібних людських істот». Отже, віра релігійна є міцнішою, аніж будь-яка мінлива мирська прихильність. Однак тут також варто зазначити, що і для віруючих людей актуальними є внутрішні сумніві і колізії (наприклад, через одвічне питання: «звідки в світі зло, несправедливість, чи є Бог злим?». Та й сама віра є дуже складним і неоднозначним явищем: вона не існує в душі людини стабільно й незмінно, і взагалі ледве чи може існувати в своїй повноті і справжньості, спробу дослідження та розмірковування над чим здійснив, зокрема, К’єркегор. Таким чином, можна зробити висновок, що аргументи Тойнбі на користь Церкви та релігії як головних явищ, котрі формують на надають певний смисл цивілізаційному розвитку, є вельми неоднозначними. Однак саме така позиція дозволяє автору говорити далі про діалектику законів природи та божественного закону. Так, Закон Господа є фактично проявом волі, а отже, свободи Бога. В той час закони природи і незмінними та безсуб’єктними. Тойнбі пропонує образ природних законів як колес, котрі Бог приладив до своєї колісниці – так, якщо розглядати їх в їхньому локальному масштабі, вони невмолимі та замкнені на самих собі, йдуть в дурну нескінченність, але якщо осягнути їх в більш широкому задумі Творця, то вони не суперечать існуванню в світі свободи – свободи для людини як богоподібної істоти, свободи Бога, яка втілюється в історії. І звісно ж, божественне є рушійним, воно має пріоритет перед природним, соціальним, що корелює з пріоритетом релігійного над цивілізаційним в історії. Отже, відповідаючи на питання «Як свобода пов’язана з законом?» Тойнбі заключає, що «людина не живе лише за одним законом: вона живе за двома законами, і одним із них є закон Господній, друге і ясніше ім’я якого — сама свобода». Парадокс свободи полягає в тому, що вона є законом – законом Бога, тотожним з любов’ю. Отже, для Тойнбі саме комплексна потреба в реалізації духовних устремлінь є головною та незмінною людською метою, а етичний комплекс та структури релігійних утворень, що втілені в вищих релігіях, є стабільнішими за мінливі та непевні цивілізаційні цикли, чиє існування залежить від окремих соціальних тенденцій та лідерів. В ході історичного розвитку саме релігійні інституції демонструють більшу стабільність та авторитетність, а співіснування свободи та необхідності, природного детермінізму та свободи людської волі дозволяє говорити автору про релігійний смисл цивілізаційного розвитку та про втілення Закону Божого, що проявляє себе парадоксальним чином як свобода в історичному становленні.
