Загрузил chup777boba

ПРО ЗАПОРОЖЦІВ -1

Реклама
ЗАПОРОЗЬКІ КОЗАКИ
242
293. Запорожці
Етнографічний нарис
Вымирают старые люди, уносят в могилу старую память. В
с. Ольгинском, Мариупольск. уезда, я знавал деда Пилипа и деда Андрия;
это было в 1876 году. Не раз я отдыхал с ними в садку, не раз отводил
душу в беседах. И Андрий и Пилип – люди бывалые, много слышали,
много видели света; Пилип много лет чумаковал, Андрий – всю молодость
провел в бурлачестве, жил в “забродах”* и чего только, бывало, не
услышишь от них! Раз, помню, завел речь Пилип о том, что пчелам скудно
жить, что в степи вывелись терны, исчезли цветы, перестала родить
гречка; Андрей вздохнул, покачал головою и повел речь о старине, о
пережитом приволье. Вспомнил он деда, отца, детство, жизнь в забродах,
бурлаков. С воспоминанием о деде в его памяти воскресли и Дикое поле, и
Великий луг, и Днепр, и Лиман, и море, и Запорожье… Редко и очень
редко найдете старика, который бы с таким глубоким чувством, с таким
уменьем поведал вам о прошлом. Слушаешь, бывало, деда за полночь,
слушаешь и не наслушаешься. По рассказам Андрея, дед его был
запорожец, жил более 100 лет. Рано лишился Андрей матери; поэтому дед
его “с пупку” вынянчил, выкормил и воспитал.
Все рассказы Андрея носили характер этнографического интереса,
поэтому, чтобы сохранить их цельность, я не преминал случая записывать
их. Интересный рассказ Андрея о запорожцах привожу в том виде, в каком
он схвачен мною 9 лет назад.
“Як був я малим, – рассказывает он, – то за дідом бігав слідком, а як
підбільшав – дід за мною. Я горобців деру – дід шапку підставля, я коня
пасу – дід за підпасича. Дід любів разсказувать, – я любів слухать. Він міні
і заспіва, і казку разскаже і загадку задасть. Якби не дід, я не був би в
забродах, не знав би ні Ліману, ні моря, ні бурлак; не чув би про
запорожців: шо воно за люді і відкіля… Він міні всі виходи росказав.
* Откуда же, диду, запорожцы взялыся?
* Найшлі відавсюди.
* Что же их влекло, тянуло сюда?
* А ось ще, росказував покойний дід. Якийсь то був русскій царь, шо
стояв під страхом у чужеземця… Це давня давніна… Нуте, так ото наш
царь тому неприятелеві і платів подать людьми; було займе як отару овець
та й жене. Хто було піде до непріятеля, то уже не вернеться: помінай як
звали.
От раз наш царь послав тому супостатові людей самих отбірніх.
Вийшлі вони в степ, пораднілись і кажуть: “Чого ми підемо до проклятого
* На рыбных заводах Азовского моря.
243
кімлика – мухамеда? На заріз? Єсть між нами ковалі, швеці, ткачі, гончарі,
шаповали; єсть знахурі, характерники; давайте тут жіти”. Подались вони в
байракі, пущі, повикопувалі собі землянкі і давай жить.
* Что же им не досталось от царя за непослушанье?
* А шо ж їм зоставалось робити, коли у того царя не було жалю і на
макове зерно! То б треба грішми платить подать, а він миром (людьми)…
* Нуте, дальше, диду.
* Ну і далі… На другий год опьять найшло людей, на третій опьять, –
стало ціле військо. От супостатьскій царь і пише нашему: “Чом ти, * каже,
* людей не женеш?” Наш і отдвітує: “Посилаю тобі, * каже, щороку…”
Богато годів минуло, поперемінялись і царі в землях, а люди все
намножаються і намножаються в дикім степу.
Ну став ото непріятель докучать їм набігами, і давай вони біля його
ворожіть. Стіко не пошле війська, вони все і порубають… Харахтерники
були здорові!.. Тоді ото стала ходить чутка, шо живуть десь запорожці –
таке страшне військо, шо і не приступишь.
* А кто же, диду, управлял запорожцами?
* Кошовой… Військо вибере харахтерника та й орудує він ним.
* А земля чья же это была?
* Нічия, дика; тут кишав звір, гад та птиця Божа.
* Долго ли, диду, жили здесь запорожцы?
* Поки одвоювали у турка землю.
* А много они отвоевали?
* Чимало: од Орілі та до моря шірінею, от Бога*річки та до Горілого
Пня довжінею.
* Где же этот Горилый Пень?
* А туди під Донщину, за Савур*могілою.
*Что же это такое за название “Горилый Пень”, урочище такое или на
самом деле обгорелый пенек?
* Могіла, а біля неї колись ріс дуб і такий товстючий, шо насилу було
пьять чоловік обхвате; дуб усох, так його обпалили; стояв чорний серед
степу, високий; відкіль не їдешь – маяче за сорок верст. Як сплюндровали
Запорожжя, то біля того дуба жив один ватажок, а на Савурі*могилі
другий – Сава; ото він як схоче до себе покликать Саву в гості, то почепе
на дуба копицю сіна, дожде ночі і підпале. Побаче Сава огонь, на коня – та
й тут…
* Диду, а куда же девались запорожцы?
* Під турка пішли.
* Как же это случилось?
* А ось як. Стали вороги докучать цариці, шо буцім би то запорожци
шкоду роблять, вона зібрала військо і пішла на їх.
244
* Как же звали царицу?
* Катерина.
* Ну что же, и завоювала?
* Та де ж пак!.. Зійшлись москалі, зійшлись і запорожци. Москалі
стріляють, а запорожци поли підставляють… Понабірали повні заполи
пуль та й пішли до царіци. “Великий світ, матусю! На тобі оці заряди,
вони, може, згодяться”. Вона здівувалась та й каже: “Являйтесь ка мне, я
вас угащу”. Зібрались ото запорожці до неї, а вона і пита: “Как вы живете
яловое запорожское войско, без жен?” * “Жівемо, * кажуть, * так: сорочку
поки вс… поти обідрав, бо нікому прать”… Угостила ото вона запорожців
і пішла в їхній стан. Дивіться – хто з козаків чоботи квацює дьогтем, хто…
, хто матню лата, хто кашу варе, хто нужу бьє, а інчій вуса круте… “Что
же у вас такое нестройное войско?” * пита царіца кошового. “Та так, *
каже, * матусю, – замиреніє: ні протіво кого строїться”…
*Диду, как же это запорожцы под турка ушли, когда с ними и пуля не
справилась?
* А так, стали їх претіснять, став Потьомка населять слободи, сажать
німців… – взяли вони і подались: яки за Кубань, яки посунулись в
Турещину... Прийшли, а паша і каже: “Тоді я вас прийму, як заприсягнете
вірно служить в моїй землі”. * “Добре, * кажуть, * согласни”… Стали ото
збірать їх под присягу, а їх у каждого в торбині була хрістіяньска земля;
вони понасипали в чоботи землі, підійшли під присягу і кажуть: “На чиїй
землі стоємо, тому цареві і будемо служить!” Так вони і робили: було в
Турещіні жівуть, а помічь дають своїм хрещенім.
* Что же, диду, и до сих пор запорожцы живуть под турком?
*Єсть, кажуть, та мало, – їх виведено звідтіль, і тут же вони перевелись.
Я. Новицький
294. Походження запорожців
Запорожців спрежду було всього шістьнадцять чоловік і звались вони
чорногорами. Попервах жили вони десь висче порогів в лісу, а поз той ліс
пішов битий шлях. Дознався якийсь*то царь, шо по тім шляху великий
розбой, і послав військо. Через стіко там днів дійшло військо до того лісу і
сунуло прямо в пущу… Іде воно та й іде, іде та й іде, – коли чує – як
затріщить, як залущить… Глянуло воно, * аж на дубах курені, а відтіля
виглядають чорногори. Генерал до їх:
* Шо ви за люди?
* Чорногори!
* Злазьте із дубів!
* А шо ж вам від нас треба!
* Треба, шоб ви здались, – от що!
245
* Знаєте що, люди добрі, * каже кошовий, – ми такі хрещені, як і ви,
отбиваться не будемо, а лучше ідіть собі з Богом, відкіля прийшли!
Генерал той як крикне: “Пали!..” Стали вони палить, та не по
чорногорах, а самі по собі – і вилягли як снопи…
Явився сам царь і викликав трьох чоловік. Прийшли. Він за пістоль та
до їх… * аж воно не те: руки так і одібрало… Смикавсь він, смикавсь, та
тоді і просе: “Ой, братці, не пустуйте!” * “Добре, * кажуть, * дай же нам
вперед бомагу, шоб була нам земля обмежована і шоб хто за межу
перескоче, – той і наш!” Царь обіщав і став володать руками. Видав їм
бомагу і назначив межу за сто верст вище порогів і за сто верст нізче
порогів.
Як сіли вони кошем на порогах, – народ так і сунув до їх. Тоді уже
земля назвалась козацькою, а люди – запорожцями.
Оттак я чув змолоду от старіх людей. Тепер покоління запорожців, шо
кинуло Січь за Катерини, живе, кажуть, під турком на Чорніх горах,
і козаки опьять звуться чорногорами.
Дід Дмитро Степанович Биковський, 78 років,
Нікополь Катеринославського повіту. 13
червня 1894 року.
295. Кії – перша назва запорожців.
Розорення Січі
Мій дядько, Матвій, умер 110 год в пьятьдесят вторім году.
Розсказував, царство душі, що спершу запорожці звались кіями, і не тут
жили, а десь в лісах, під Києвом. Кіями звались від того, шо ходили на
розбой с кіями. Якийсь, кажуть, князь Амлин, чи що, став набирать їх в
своє військо і сказав:
* Як поможете міні звоювать турка, – дам вам степи, балки, байраки і
ввесь низ Дніпра: будете жить вольно.
Зібрались вони всі, стіко було, і звоювали турка. Амлин тоді дав їм
Дніпро і степ низче порогів, і стали вони запорожцямі. Було у їх 40 курінів
і 40 тисяч війська, та Катерина зігнала і отдала землю німцям… Вона,
кажуть, і сама була німкеня. Амлин той, як давав землю, то казав:
* Буде вона ваша, поки світ сонця, * а Катеріна уже не те сказала:
* Дайте, * каже, * бумагу, шо це ваша земля.
Вони тоді сюди, туди – нема. Як стало військо протів запорожців, а
характерники і вийшли.
* Ну, * кажуть, * сдаваться не будемо, – бийте!
Москалі за ружжя, та всі зразу: клаць! Клаць! Клаць! – а вони і не
палять: глянули, * аж порох мокрий…
* Ну, * кажуть, * вас, мабудь, і чортяка не звоює.
246
Характерники совсім не хотіли здаватьця Катерині, та військо сказало:
* Ні, братьці, у нас єсть батьки і діти: вона їх виріже, * взяли та й
здалися.
Йосип Леонтійович Шуть, 70 років,
рибальня на острові Хортиця, 15 вересня 1888 року.
Із рукописного збірника Я.П. Новицького.
296. Чумаки і запорозька сторожа в степу
Колись степи були дикі, шляхів мало, та і то один от другого на 50 – 100
вер[ст]. По великіх шляхах в Крим стояла запорожська сторожа, а по балках
шлялась татарва та нагайва. Чумак тоді ходив валками1 возів 100 – 200 і
більше, шоб охітніше2 було. Оце їде валка, * аж ось над шляхом стоїть
ратище3 . Тут, значить, клади, чумак, харчі сторожі. Інчій кладе хліба, сухарів,
торбину борошна, пшона: інчій сала, соли, цибулі, тарані. Покладуть і далі
собі. Їдуть вони, * коли ось упьять ратище, і уже серед шляху. Тут уже
випрягай чумак і стій, бо напереді залігли турки4 або нагаяки5. Пасуть чумаки
волів, * коли ось як вітер летять верхами запорожці. Запрягають тоді волів і
їдуть, а попереду сторожа. Верстів десяток чі більше проїдуть, а там упьять
сторожа. Тоді ці вертаютьця, а ті проводять чумака дальше. Чумаки, було,
дають запорожцям і гроші, і могорич, а інчі і вола на махан6 . Скот тоді був
ніпочом, жадний7 чумак брав про случай пар дві*три зайвіх8 . Були такі
чумаки, шо не слухали сторожі: скинуть з дороги ратище і дальше поганяють.
За те їм і доставалось: або запорожці плечі нашмагають9 , або татарва побье, а
волів займе.
Дід Іван Кардаш, м. Олександрівськ, 16 грудня 1884 року.
Із рукописного збірника Я.П. Новицького.
297. Із часів татарських набігів
(А)
Покойної моєї матері батько, а мій дід Іван Товстокорий був
запорожець. Він все, було, разсказує, як Ізмаїлов брали, та як Україну
обіждала орда. Оце, було каже, зайде орда в село, забере скот, людей,
добро всяке і малих і старіх повбиває, посуду потрощить, пірья с подушок
1 Обозами.
2 Безопаснее
и веселее.
рукоятка пики, списа.
4 5
и Турки и нагайцы.
6
Мясо, употребляемое в пищу.
7
В смысле каждый.
8
Лишних.
9
Набьют нагайками.
3 Держак,
247
розвіє по вітру. Управиться в одній слободі – їде в другу, а потім і жене
скот, людей під хана. Подушки татари розривали задля того, шоб друга
орда бачила їх слід і йшла далі. Як зачують, було, люди, шо орда наступає,
то вони і сами дають їй одвод; візьмуть пороспорюють подушки, пірья
викинуть на улицю, а сами ховаються по лісах, в норах, погрібах. Орда
добіжить до слободи, побаче пірья, * та й далі… А дітей, бідненькіх, як
мучили!.. Розсказував покойний дід Олійник, оце посадять їх рядком на
одну лаву, а другою замахнуть по головках, – там вони і поснуть навіки…
Було і так: оце трохи оттягнуть лаву, шоб поставить дітей до стіни, а під
шийки лавою ж і подушать… Били несчастних і головами. Оце одну
дитину посаде долі, а другу охопе за ноги, розмахне та головою об голову
і побьє.
Багато розсказували покойні діди. Раз, кажуть, забігла орда в слободу,
вирубала людей, а стара баба візьми та й сховайся в комін. Як на те зайшли
татари в хату і найшли цибулю. От один покуштував – плюнув і каже:
* Ну та й гірка руська постирнака!
Не втерпіла баба та й обізвалась с коміна:
* Ні, паноче, то не постирнак, а цибуля!
– Ну, * каже татарин, * коли цибуля, – вилазь, Марушка!
Федір Михайлович Книрик, 61 рік, с. Язикове (Федорівка)
Катеринославського повіту. 29 листопада 1888 року.
298. [Із часів татарських набігів]
(Б)
Розсказував дядько Матвій1 , як запорожці побивали орду. Раз, каже,
війско стояло на Орілі під Царичанкою2 . На зорі, перед світом, чуємо, –
земля стогне, клекіт3 десь. Попрепадали до землі, слухаємо – орда йде. Ми
посідлали коней та назустрічь. Стали добігать до Ординьского Шля* ху4 *
аж люди ячать5 ; ми туди стіко духу, і давай рубать орду. Управились, тоді
порозьязували людям руки і пустили з Богом. Орда найбільше заганяла в
неволю людей з городів6 .
Йосип Леонтійович Шуть, 70 років,
острів Хортиця, 1 січня 1888 року.
1 По свидетельству рассказчика Матвий Шуть умер в 1852 году 110 лет (по другим *
более). Он вырос и “козакував” в Запорожье до разорения Сечи.
2
Старожитное запорожское село Кобылякского уезда, на р. Орели.
3
Шум, говор.
4
Ординьскій шлях – десь біля Царичанки, іде через Оріль. Тепер він зветься
Кримським. Рассказчик.
5
Кричат.
6
Полтавской губернии.
248
299. [Із часів татарських набігів]
(В)
Покойний мій батько жив в Соколках, Кобеляцького уїзда, де родилась
і я. Колись було часто діди розсказують про запорожців і татарську орду.
В старину, кажуть, часто набігала на слободи орда, то оце козаків наших
порозсилають стерегти царську гряницю або на войну,
а до нас понасилають литвинів, шоб одбивались от орди. Було, кажуть,
ходять литвини попід вікнами і гукають: “Бабу! А баубу! Дай міні ягудний
піруг (с ягодами пирог), я тебе от орди стерегу”. Баби і дають їм пироги і
всяку харч. Як оце забачать куряву (пыль) в степу, то зараз на коні і
почнуть бігать та кричать: “Орда йде! Орда йде!” потім поперед всіх
тікають сами. Таке*то було з їх храбре військо!… У людей тоді скрінь
таких, як тепер, не було, а все бодні з дубка, шоб легше носить.
Повкидають збіжжя (пожитки) та скоріше за дітей і тікають в Соколки, де
була кріпость. Туди сбігався народ со всіх слобід, то було і виходить
протів орди. Як сила (много) орди, то наші повинуються і женуть їх в
Крим, як мало, – проженуть орду геть (прочь) від слободи.
Агафія Саєнкова, с. Покровське
Олександрівського повіту, 23 червня 1888 року.
Із рукописного збірника Я.П. Новицького.
300. [Як запорожці одбивали полонянок]
Малороссы до сих пор помнят о татарских набегах, о тяжкой татарской
неволе. В этом случае из всех записанных нами преданий более всего
представляет интерес рассказ Якова Шутя.
“Був я ще – звиняйте – безштаньком літ 12 – 15, тоді ще було запроста;
то оце покойні батько і пітають діда Шевця (тестя):
* Тату! Шо, добре вам жілось за старого уряду?
*Ні, * каже, * сину: не тоді добре жілось, а тепер… Тоді забіждала
орда, було велике разбойство… Як жене орда челядь, то здалека чуть, як
стугонить земля… Далі підніметься в степу клекіт… То оце запорожці
засядуть велікою силою і одібьють… Люди кланяються нам, плачуть,
цілують одежу, руки, ноги. Кошовий, було, велить ловіть і разбівать орду.
Було ще і так, що де пройде орда, так комиш, бурьян і виляже, так слідом
і валяються люди. Вони, було, зараз убивають котрий прістане або
занедужа. Гонили людей в Крим, бо Крим ще був не наш – турецький. Об
цім і тепер єсть пісня (приводим отрывок):
По тім боці огні горять, *
Зажурилась Україна,
Нікому тушити.
Шо нігде прожити,
По сім боці орда суне, *
Витоптала орда кіньми
Нікому спинити.
Маленькії діти.
249
Малих дітей витоптала,
Старих вирубали,
Молодую челядоньку
У полон забрала…
301. [Запорожці не милували татар]
* А про Кичкаску балку, диду?
* Це гайдамацька балка колись була: в ней було гайдамаки і запорожці
зганяють коней татарьскіх.
* Как же это было?
* А так: спершу запорожці жили по той (правый) бік Дніпра, а відціля,
де ми жівемо, та аж до моря була татарьска земля; а вже запорожці як
завоювали татар, то ці і степи стали їхні. Тут вони і жили по балках та
байраках. Звісно, тоді були великі набіги на нашу землю, то запорожці,
було, і не милують татар. Оце збереться стіко там чоловік верхами та й
махнуть степом. У татар було багато скоту, а табунів ще білше. Ну, так
ото вони, було, займуть табун коней та й зганяють в цю балку; тут їх
пасут, доглядають. А якшо треба перегонять коней на той бік, то один сяде
на коня, займе поперед себе табун та й пішов уплав через Дніпро… Тут ще
і байрак був густий, в йому колись товклась гайдамашня.
* Диду, а татары не бросались в погоню, чтобы отбить лошадей?
* Чому? Погоня була, та тіко рідко приходилось одбить.
* Почему же, разве запорожцы были сильнее татар?
* Аякже! Одно те, шо вони були силні, а друге – шо між ними були
знахарі і харахтерники великі. Оце, було, на коні та й гайнуть татарскім
степом. Повстають серед степу, поставлять відро води та відро горілки і
кружають собі горілочку… Понапиваються, співи піднімуть, аж степ
разлягається… Гульк, * аж ось і орда. Вони тоді один за одним чабульк!
чабульк у воду – та й були такі… Виринуть було аж у Харсоні* або й
далі… А то ще було і так: забіжать в татарьску землю, поприпиняють
коней на прікорні, повтикають ратища на могили та й сплять. Діжде ночі
орда і ну підкрадуваться до їх. Підійде до могили * а перед нею де й
возметься великий, великий та густий ліс. Вона до лісу, а потім і к бісу…
302. Кошовий Сірко
(переказ)
(А)
Як померав кошовий Сірко*, то казав запорожцям: “Хто з вас, хлопці,
мою могилу поливатиме водою до схід сонця, той буде знать стіко, як і
я… А як буде велика потуга на білого царя, то нехай хоть руку мою
откопають та понесуть вперед війська: неприятель сам себе поруба”.
250
У дванадцятому году (1812) хранцуз завоював Москву. Стілько наше
військо не палило з пушок, – нічого не помогло. Тоді один чорноморець
і каже: “Стойте, братці: не буде діла, поки не достанемо руки Сірка!..
Поїхали в Капулівку1 , откопали руку і гайда назад. Як оббігли кругом
Москви с тією рукою, – так хранцузьке військо і сунуло відтіль. Тоді
хранцузи так скоро тікали, шо й черевики погубили…
Турки і ляхи дуже боялись Сірка і звали його шайтаном (чортом).
Кажуть, багато було охотників поливать могилу Сірка, шоб знать
стілько, скілько знав він, та нічого не помогло: треба було воду носить
ротом з річки, а річка не так близько, шоб до третіх півнів полить таку
могилу, як у його.
Дід Дмитро Степанович Биковський, 78 років,
Нікополь Катеринославського повіту. 11
червня 1894 року
303. [Кошовий Сірко
(переказ)]
(Б)
Кошовий Сірко був привеликий характерник! Було хто б не задумав
воювать з ним, – він уже й зна: зараз і військо збіра, і списи точе, і ратища
готове. Недаром його турки прозвали шайтаном…
Запорожці, поки орудував ними Сірко, нікого не боялись, бо його ніяка
сила не могла побідить.
До Сірка, кажуть, наші люди платили ляхам подать: третя гуска, третій
віл, третій кінь, хліб, – всього третя частина. Як став Сірко кошовим, –
зараз же і зладнався з королем польскім.
* Ну, * каже, * ваше величество: хоч биться, хочь мириться, а третьої
частини панам давать не будемо!
– Як знаєш, – каже король, – то діється не по моєму приказу… Зібрав
Сірко запорожців, зібрав пьятнадцять тисяч і турок і погнав
ляхів з України. Догнав до Случі і каже:
* Отсе, ляше, по Случь твоє, а це наше…
Ті ляхи піймали свого короля і заслали на морський острів.
* Отсе тобі, * кажуть, * за те, шоб не якшався с Сірком.
Записано Я. Новицьким зі слів Федора Івановича Потурая, 72 роки, в
передмісті Нікополя Лапинкі.
13 червня 1894 року.
1 С.
Екатериносл. у., на месте Чертомлыцкой Сечи. Здесь же и могила Сирка.
251
304. [Кошовий Сірко
(переказ)]
(В)
Як був кошовим Сірко, то татарва жахалась його, як те гайворіння…
Було тікають, кляті, і коні погублять… А запорожцям того й треба:
займуть табун та й гайда через Дніпро…
Після смерти Сірка запорожців, кажуть, довго боялись ляхи і
бусурмени. Бьються, було, козаки і праву руку його поперед війська
везуть: де рука, там і удача.
Кажуть у Сірка на хресті був підпис: “Хто буде сім год протів
Великодня виносить по три заполи землі на мою могилу, той буде мати
таку силу, як і я і буде знати стіко, як і я”.
Покійний дід Михайло Неліпа розсказував, шо як носив землю протів
Великодня, то йому вперве показалось – мов шось гуде; вдруге – зібралось
стілько війська запорозького, шо аж земля стогне; втретє – барабани
бьють, з гармат палять, козацькі шапки червоніють, як мак… Він злякався,
– кинув носить землю і подався в хату.
Носив землю протів Великодня і старий капулівський дід Матрапас
(Дымченко), так і той казав, шо страшно: “Шо стану, * каже, * пьястись на
могилу, то воно так тебе і штовхає назад… Раз, * каже, * упав навзніч та й
язика прикусив… С того часу і зарікся ходить на могилу”.
Записано Я. Новицьким зі слів Назара Федоровича Бутузя, 76 років,
в с. Покровському на р.Підпільній Катеринославського повіту
10 вересня 1896 року.
305. Князь Долгорукий і Сірко
Як був Перекоп турецьким городом, то наші чумаки ходили туда по
сіль. У турка скрізь стояли гардони, пропуск був тісний, а здирство було
велике… Тоді, кажуть, в неділю раз тілько солили борщ.
Прочув це Довгорук, звелів Сіркові зібрать запорожців і сунувся на
турка… Багато, кажуть, його полягло, поки пробили дорогу до Перекопа,
багато забрато і в полон. Тоді, кажуть, запорожці отбили у турка казну, всі
заряди і несчислимо стіко скоту і коней. Ті турки, шо в полон забраті,
– ті ж і скот пригнали в Січь. Стало легче чумакам, та ненадовго: як
вернулись запорожці додому, – турок застукав чумаків в Перекопі і тисячі
вирізав до єдиної голови. Чумацькі воли, вози, гроші і все добро досталось
басурменам…
Про це єсть і пісня:
Казав, казав Довгорук,
Шо не здійме орда рук…
252
Орда руки ізняла,
Всіх чумаків забрала…
Сірко і Довгорук – це давні люди! Це ще було тоді, як гряниця турецька
була по Кінку, шо вийшла з степу в Великий Луг.
Дід Дмитро Степанович Биковський, 79 років,
Нікополь Катеринославського повіту. 12 листопада 1895 року
306. Хмельницький і його плавня. Долгорукий і Сірко. Чалий
(переказ)
Як гетманував над козаками Хмельницький, то вище урочіща Карай*
Дубини, с цього (правого) боку, була і його плавня. Ця плавня, протів
Капулівки, й досі зветься Хмельницькою. Біля Карай*Дубини був перевоз,
були і броди козацькі, де с турецького берега переганяли коней цілими
табунами. В Хмельницькій плавні, кажуть, паслась така сила коней, шо
ніхто їм і щоту не знав. Сюди їх гнали пасти с Турещини, с Польші і зо
всього Запорожжя. Як під добру ласку, то козаки не брали за це грошей с
татар і нагайців, бо і сами пасли коней на їх суміжній землі.
В Таврії, біля урочища Мамай*Сурки, жив турецький хан Мамай. Дуже
лютий був собака, і таке кляте було і його військо. Було спуску не дає ні
запорожцям, ні чумакам: де пійма, – там їм і амінь…
Після Хмельницького на Україні правив Довгорук, а в Січі кошовим
був Сірко. Давай той Мамай загравать с Сірком… Раз піймав запорожця,
зняв з голови волосся с шкурою і пустив.
* Іди, * каже, * до свого Сірка, та скажи, шо я йому хвоста увірву…
Кошовий Сірко як узнав це, так і вскипів… Сів на коня та як свисонув,
як свисонув!… Збіглись запорожці.
* А нуте, * каже, * хлопці, сідлайте коней, та махнем до Мамая в
гості… Посідали козаки на коней і подались… Мамай зібрав військо і
вискочив назустріч. Сірко до його:
* Ну, * каже, – попробуєм, хто кому хвоста увірве, – і давай
колошматить…
Побили Мамая, побили його військо, забрали добро і були такі… Біля
Карай*Дубини часто паслись татарськи табуни, і як тіко, було,
козацький кінь переплеве туди, то уже назад не вернеться… То отсе, було,
Сірко поїде с козаками, наведе сон на табунщиків, а коней займе і гайда
через Дніпро в Хмельницьку плавню.
* Отсе їм, * каже, * скурвім синам, за те, шоб не робили запорожцям
шкоди.
Сірко як умерав, то казав:
* Як откопаєте мою руку, то будете сім год воювать так, як і зо мною.
Так воно і случилось: як прийшлось козакам докрута, – откопали вони
253
ту руку і ціліх сім год ніхто їх не зміг подужать.
Як ховали Сірка, то під голови положили і його гроші, а тощакову
срібну чарку отдали в церкву. Та чарка, кажуть, і теперь єсть в
Нікипольскій Покрові (собор). Гроші, кажуть, пробували взять капулівці,
та не дались…
У Сірка жив молодий козак, Чалий; він правив у його за джуру. Після
Сірка вибрали Чалого кошовим, а у його був годованик Савка. Про цого
Саву єсть і пісня, шо він продався ляхам, грабував церкви і за те запорожці
його згубили.
Записано Я. Новицьким зі слів Федора Єлисеєва Жмудя, 93 роки,
в с. Покровському на р.Підпільній Катеринославського повіту
17 серпня 1901 року.
307. Оповідання діда Кравця
9*го мая Екатеринослав праздновал столетнюю годовщину. В
десятитысячной массе народа можно было видеть представителей городов
и сел, видеть людей всех сословий и национальностей. Огромная площадь
Преображенского собора и сквер пестрели разнообразием костюмов;
горожане, по преимуществу, теснились у разукрашенной зеленью и
флагами вышки, простой народ, селяне – у памятника виновницы
торжества, Екатерины. В толпе пришлого народа одни видели “царицу” в
первый раз, другим она известна была и раньше; в числе последних
присутствовал и 78*летний дед Мартын Власович Кравец*Заика, из с.
Новых Кайдак. Этот согбенный, опирающийся на палку старик резко
отличался своею добродушною физиономией, к нему многие в таких же
простых свитах обращались с вопросами на счет памятника, многих,
видимо, он удовлетворял пояснениями и рассказами.
В свою очередь мы сделали попытку перекинуться словом; знакомство с
дедом завязалось быстро, и через 2*3 минуты мы уже вели оживленную
беседу под тенью дерева. Из многих записанных в течение целого дня и в
сквере, и в квартире рассказов передадим следующие, интересные в
этнографичесом отношении.
І. В Новіх Койдаках умерла баба Іванчіха; їй було білше 100 год.
Розсказувала покойна, шо дівчиною вона бачила царицю Катерину… Тоді
в Новіх Койдаках був город, був і земскій суд, і вона тут і остановілась со
всім своїм хлотом1 . С Койдаків поїхала в Половицю, а там жіли самі
запорожці. “Дай, * каже, * посміюсь над ними”. Вибрала десять чоловік
саміх усатішіх, посадила за стіл і каже:
* Дайте їм сметани.
Поставили дві здоровенні миски. Запорожці морг один на одного, а
1 Флотом.
254
потім кажуть:
* Вели нам, мамо, перше1 подать польової сметани, шо Божа бжола
наносила, а тоді поїмо і цю.
– Добре, каже, подайте їм миску меду.
Виїли вони той мед, понамазували вуси, позакручували їх за вуха і
давай стьобать сметану. Настьобались – і вуси сухі. Глянула на їх
Катерина і каже:
* Молодці ви, запорожці: вас нічим не проведешь.
ІІ. Катернослав спрежду звали Половицію, бо так звали слободу, де
тепер город, а інчі звали його Невінчаною губернією2. Давно, ще молодим,
зайшов я с Таврії в Харсон. Тоді уже в городах почали гроші лічить в
срібло, а в слободах, було, все на ассігнацію. От ходю раз по базару і бачу,
перекупка продає такі ловкі груші.
* Почом, * кажу, * чашка?
– Копійка.
– Сип дві в заполу.
Всипала. Я даю гроші.
– Шо це ти даєшь? – каже. * На срібло дві копійкі.
– Деж тобі, кажу, у біса взяти копійок срібних: їх же катма…
Вона розсердилась і пита:
* З якої ти губернії?
– С Катернославскої, * кажу.
– А, це з Невінчаної: тим ви і счьоту не знаєте.
– А ви, * кажу, – розумні? У нас в губернії тіко одна балка Невінчана,
а у вас скрізь продають тютюн під церквами. Взяв і віддав їй груші.
* А за шо ж, діду, балку прозвали Невінчаною?
* Та все ж за те, шо колись там люди жили невінчані. Попервах город
був совсім малий, то сюди, було, і находять солдати, солдаткі, бродягі
всякі, кацапня… Інчій жінку, дітей кіне, інча – чоловіка: їх ніхто тут не
питав, відкіль і хто. В норах, було, і калатають вік. Народ був все голий та
роспутній… Покойний Берлим росказував, шо у запорожців не було
оцього поганого звичаю лаяться так, як тепер: тепер мала дитина, і та гне
по матерщині: все це зайшло до нас од кацапів с тієї Невінчаної балкі. У
запорожців – “єретичий син”, “єретича душа”, “скурвий син”, “копанка
або сто копанок чортів” – це найбілша лайка. Вони білше через цю лайку
та роспутство перебралися із Половиці в Михайлівку та Краснополь.
На вопрос, не знает ли дед, почему слобода названа Половицею,
1
Прежде.
2
В украинцев слово “губернія” часто употребляется в смысле губернского города. “Їздив в
губернию на ярмарок”, “Віз хуру (кладь) з губернії”.
255
ответил: “Того, шо вона у полі (в степи) була”* .
ІІІ. Из старожилов Половицы Кравец знает, и то по рассказам других,
известного запорожца Коржа, повествованиями которого в свое время
воспользовались Стороженко, епископ Гавриил и Скальковский**. По его
словам, вблизи Екатеринослава, в степи, по направлению от литейного
завода, есть две большие могилы, известные под именем “Коржевых”.
“Там був степ Коржа”. Еще раньше эти могилы, по его словам, назывались
“Близныци”. Их, однако, не следует смешивать с теми двумя большими
“Близныцямы”, которые видны на степи Лоцманской Камянки.
IV. Чаще других Кравец вспоминает запорожца Семена Берлима,
жившего в Новых Койдаках. По его словам, “Берлим жив до 120 год, був
дуже швідкий і кріпкий. Які б не були морози зімою, а він, було, розстебне
пазуху і дає скотині їсти”.
У запорожцев Берлим был кашеваром. Вот что рассказывает Кравец,
словами Берлима о запорожцах.
Запорожці жили скрізь по Дніпру, в Велікому Лузі, по степах і в
городках. У нас називають тепер “майдани”, а у запорожців – то були
“городки”. Такі городки і тепер єсть в Старіх Койдаках, на
Підгороднянскім степу***, під Петріківкою****. Городки обнесени були
високим валом, а в тім місті, куди входить – стояло по бокам два високіх
стовпа. В саміх городках жили запорозькі старшини. Було кому єсть діло
до старшин – іди в кріпость дорогою, а як тіко поліз через вал, зараз
підскочать кабичники1 і ну кіями: “Не ходи, єретичий сину, навпростець2 ,
ходи у ворота!”
V. Интересно также предание о том, как запорожские старшины
обращались с “товариством”.
* Один из стариков с. Васильевки, что у Ненаситецкого порога, дад другое объяснение:
“Там, де тепер Катеринослав, була Половиця. Жіли запорожці хлібороби, і у їх багато було
полови; оттого і Половиця”. Во всяком случае происхождение слова допускает много
толкований. Ко всему тому, что было сказано на страницах “Юбилейн. листка”, приведем
еще объяснение Закревского. “Половица. П. Polova, Polovica, половина (большая половиця
целого монастыря осталася). (Густин. лет.). ІІ. Половник, имеющий право на половину чего
либо. (См. “Словарь малороссийск. идиомов”, стр. 467 ).
** См.
Стороженко. Оповидання, ч. 2. Гавриил – Сочинения т. ІІ “Устн. повеств. быв.
запорожца Никит. Леонт. Коржа”,стр. 1 – 101 Москва. 1854: Скальковский А. Изустн.
предания о Новоросс. крае. Журн. министер. народ. просв. 1838 г. июль, 1839 г. февраль.
***
С. Подгорное, Новомосковского уезда.
****
Село Новомосковск. уезда.
1 От слова кабыця – очаг.
2
Помощники кухарей (повара), кухари.
Напрямик.
256
“Запорожців часто грабували ляхи і турки, а за то, було, не спускають1
їм і запорожці. У їх була черга2 – кому їхать на роздобітки, кому дома
бути. Оце, було, позьїзжаються в табурь3 , то старшіна і пита каждого, шо
він привіз. Як тіко інчий вернеться без нічого або пропьє в дорозі, зараз і
кричить: “Кіїв єретичому синові”. Всиплять по три кія в спину та
й край4 … У їх був такий звичай: хоть привіз шо – сідай пий горілку с
старшінами, хоч кіїв получів – сідай, пий і їж. Не сердилісь довго: не прівіз
сьогодня, прівезе завтра, а все*таки роздобуде на товариство”.
Запорожские старшины одинаково дружелюбно относились и к
заслуженным казакам, и к голоте; они ненавидели и строго наказывали
тех, хто потешался над бедностью.
“Було розгорюють сіромахи5 на гроші, куплять горілки і давай кружать.
Як тіко який дука6 начне насміхаться, зараз отаман оступіться і всиплять
єретичому сину кіїв. Про це єсть і пісня”…
К сожалению, Кравец упомнил начало песни, проговорил нам середину
и конец; поэтому мы приводим здесь полный, совершенно сходный
вариант, записанный на левой стороне Днепра в с. Новогупаловке,
Александровского уезда, от деда Логвина*Несвата.
Ой хмариться, туманиться, дрібен дощик іде.
Веселая беседонька, де голота пьє.
Ой хмариться, туманиться, став дощик накрапать, Гей,
пора нам хлопці, добрі молодці, намет7 напинать.
Напьяли намет, намет червоний, голубії стіни, Котрії
дуки все багаті, у наметі сіли.
Котрії бідні, та ще й безсчастні та й не посміли.
Взяли кварту, а другу з жарту8 та й на дощі сіли,
Прийшов до їх отаман їх та й жалувать став:
Скинув с себе голубий каптан та й намет напьяв.
Тепер хлопці, добрі молодці, будемо й ми пить,
А хто буде насміхаться, то будемо бить. Прийшов
багачь, прийшов дукачь, насміхається: “За віщо
ця, несчастна голота, напивається?” Обізвався пан
отаман голоті з намета:
1 Не
прощають, не милують.
Очередь.
3
Обоз, стан.
4
Конец.
5
Бедняки.
6
Богачь.
7
Палатка.
8
Шутя.
2
257
“Візьміть дуку за чуб, за руку, та виведіть геть!”
Один взяв за руку, другий за чуприну, третій дула бьє1,
“Не йди багачь, прівражій дукачь, де голота пьє”. Бідна
голота загорювала2 та й загуляла,
А як не стане – ще загорюєм, та впьять будемо пить,
А хто буде насміхаться, то будем бить.
VI. Поміж запорожцями багато було характерників3. Берлим розсказував
про Кравчину, котрий в Польщі піймав козацького душугуба Савву* . І про це
єсть пісьня… Оце, було, бьються запорожці з ляхами і гляди, ляхи побивають
нашіх. Як тіко наскоче Кравчина, так ляхам і нема ходу. Кулі4 летять, а
запорожці ловлять їх в заполи. А як треба перейти річку, то Кравчина поведе
перед і стане сухо. Так, було, в сухій одежі переходять запорожці і
Оріль*річку… А то було ще і так. Як треба пливсти Дніпром, то зроблять з
оситнягу5 плит6, посідають і гайда7 за водою…
VII. Запорожці сами куріли горілку. У їх, казав Берлим, караванів8 не
було, а так прямо вибере на степу глибоке провальє9, зробе халупку10 та й
куре… Там у його шаплики11 і весь штрумент12, як і в каравані. Горілка
була далеко добріша, ніж тепер.
Очень сожалеем, что с июня “Юбилейный листок” прекращает свое
существование, и мы не успели привести на страницах его всех остальных
рассказов Кравца, не менее интересных.
Я. Новицький.
1
Рукоплещет – “бье в ладошки” – пояснение Старокойдацкого атамана Осыпа
Омельченка (1875 г.)
2
Разгоревала.
3
Знахари, колдуны.
*
Выросши и воспитавшись в Сечи, ватажок Савва Чалый впоследствии передался
полякам, был приверженцем Орлика и злейшем врагом запорожцев. С шайкою отчаянных
гайдамак он разрушил Гард, грабил запорожцев и , по народным песням, с живых сдирал
кожи. Наконец неожидано (“характерством”) был схвачен запорожским ватажком Гнатком
Голым с помощию Кравчины и , по одним, убит на месте (Антонович), по другим
– доставлен в Кош изрубленным и засечен киями (Скальковский). Подробности об этом
воспетом в народных песнях ватажке см. – Скальковский: Наезды гайдамак на Западную
Украйну в XVIII в. Одесса. 1845. Стр. 45 – 49 и Антонович. Исследование о гайдамачестве
по актам 1700 – 1768 г. Киев, стр. 116 – 121.
4
Пули.
5
Болотное растение Butomus umbelatus’L.
6
Плот.
7
Пошел.
Винокуренных заводов.
9
Крутой обвалившийся овраг.
10
Крышу, навес.
8
11
12
Перерезы, чаны.
Инструмент.
258
308. [Славний народ – запорожці]
* Расскажите, диду, что вы знаете про запорожцев: что это за народ
был, как он жил тут?
* Е, то народ був старинний, великий зростом, дужий1, не нам рівня.
Вони були все захожі2 по волі; ідуть, було, зо всього царства; у інчого
жінка клята, то він її і кине, інчого неволя та панщіна заїдала, то і той
сюди тіка; інчого охота тягла. Мій покойний дід зайшов сюди ще хлопцем.
Поїхав, каже, з людьми чумаковать. Стала ото валка спочівать, а йому й
кажуть: “Паси, сину, волів, шоб звір не одігнав, або шоб не позаходили в
бурьянах”. Чумаки полягали, а він і собі заснув. Повставали – нема волів.
Давай вони його репіжить батогами… “Ну, * каже, * вражі сини, коли так,
найду я вам волів…” Сів на коня3 і подався до запорожців. Білше вже
чумакі його і не бачили.
Запорожці жили не так, як ми грішні: у їх жінок не було тут і заводу;
так собі і бурлаковали до смерти. Сорочки, штани сами прали, сами
латали, сами вони і кухарювали. Інчого нужа, було, заїда, то він штани й
сорочку з себе, виквацував дьогтем та й пішов. Інчий зостаріїться – іде у
манастирь на покаяніє, а інчий вибере собі гарне урочіще біля річки в
гаю4, вириє, як звір скоту5 та й спокутує гріхі… Заведе бжіл6, прийме для
охітності бурлаку якого… Були з їх такі, шо і гроші мали, а не робили оціх
хат. Було викопа одну землянку коневі, а другу собі та й зимує, а на літо
землянку кіне – курінь напне та й живе.
* А хлеб сеяли козаки?
* Які сіялі, які і ні, більше шо ні.
* Что же они ели?
* Козаку шоб не случілось, те і умеле… Козак як мала дитина: хочь багато
поїсть, хоть мало наїсться. Їли вони шо Бог дасть: і хліб святий, і рибу, і
мнясо… Варили галушки, юшку, кулішь, як і ми. Скоту у кожного було
чимало, то оце пожене в Половіцю7, або Кайдак, продасть та й є у його і
тютюн, і харчі… Їдять, було, з коритчат, такіх як і теперь поводяться
у рибалок, а варили в казанах з червоної міді: поставе казанок на кабицю,
або на триногах почепе та й варе.
* А горилка у них поводилась, диду?
* Аякже! Тоді горілка була і дешева, і добра. Теперь жіди розводять
1 Сильные.
Пришлые.
Чумаки, прозапась, водили і коней за валкою. Примеч. рассказчика.
4 В лесу, байраке.
5
Нору.
6
Пчел.
7
Нынешний Екатеринослав.
2
3
259
водою, кладуть табак, а тоді була первий сорт горілка. Пили тоді і мед, і не
чаркамі, як ми, а з дерева зробе кірець з крючечком (ручкой), наповне та й
хіле за одним духом… Два*трі кірця дмухнув та й готов куди вгодно…
* А одевались, диду, как?
* По достаткам… Інчі в дорогіх каптанах ходили, а інчі, як в пісні
кажуть, шо:
Жів собі козак Голота
Та не боявся він ні води, ні огня,
Ні того чорта болотяного.
Була на йому шапка*бирька,
Зверху дірка;
Соломою шіта,
Вітром крита,
Куда віє, туда і провіває,
Молодого казаченька та й прохоложає.
Ще я зазнаю дідів каптан з синього сукна; рукава на йому широкі, та аж
чотирі: два, було, надіне, а два ззаду метляються; підкладка червона.
Шапки носили гострі смушеві, а у інчіх червоне дно та гостре, так на бік
і хилиться. Військо, кажуть, добре одягалось, були у їх просторні
землянки, а у деякіх хати, а ця сіромашня, шо по пущах шлялась, – жила як
Бог дав. Тут у нас, вище Багатиревої балки, жили ще і мазури: здоровий, та
рослий народ був.
* Что же это за народ, диду?
* Таки люди, прімірно як у нас кажуть хохли, кацапи, болгари або що,
а вони булі, значіт, – мазури. Може ще з потопу або з Хрістового рожденія
так звались. З тіх мазурів у нас і теперь єсть чоловік.
* Куда же они девались?
* Зійшли, як і запорожці.
309. [Зброя, одяг та хоробрість козаків]
Далее дед Панасенко, припоминая рассказы Бабуры, описывает наряды,
вооружение, удаль казацкую.
“Любо було глянуть, як наїдуть запорожці в Сагайдашнє! Народ все
шірокоплечий, усатий, бравий… Голови голили… Тоді ще мода була
носіть чуприну; то оце у кого довга – візьме і обмота кругом вуха.
Жупани, пояси, шапки, сапьяни на їх були дорогі… По бокам і позад сідла
у каждого пістолі, шабля… А на конях їздять!.. Оце було зскоче,
пригнеться і летить, як муха… Коней у ніх дуже гладких, важких не було,
а так, саме в тілі… А шо, було, за швидкі, шо за меткі, – так кати його
батька зна… Було звіра там якого накине оком – ото вже й його: чи кабана
дикого, чі сайгака – везе в тороках… Дорогою ідуть – як мак цвіте: і синіє,
260
зеленіє, червоніє… Попереду корольок, а за ним джура, козаки. Коні добре
знали козацький норов. Було їдуть тихо, потім виграють підтюпцем, а далі
як залопотять… Пішла курява степом…
Часто запорожці бились с татарвою. Хитре бісове кодло… Посідають,
було, на низеньких коників і біжать комишами. Тоді комиші були вище
чьоловіка з конем… Ну, і запорожця було чорт не проведе: носом чує
татарюгу, зна по птицях, по звіру… Тоді було з якого краю сполохана
птиця, або звір, з того і жди біди…
310. Запорозькі гармати і кутя
Було як повечеряють запорожці на голодну кутю та вийдуть з
рушницями проганять кутю, то піднімуть таку стрільбу, мов наче й
справді война йде. На другий день на Водосвятіє йдуть було до Дніпра і
пушки за собою везуть. Як тіко попи начнуть хрест вмочать в воду, то
вони й палять з пушок. Ще я добре знаю, як в двадцятих годах в Камнянці
з пушок кутю проганяли, бо тоді були й попи ще з запорозьців. *
Сохранились ли эти пушки и теперь?
*Де вам сохранились? Начальство лоцманське давно вже їх захарпало,
– ще я був парубком.
Записано Я. Новицьким зі слів Йосипа Омельченка в
с. Лоцманській Кам’янкі.
311. [Про курців і нюхарів]
[…] Оставив скалу, мы очутились у лодок. Старик оказался “нюхарем”
и предложил нам “рижок”.
* Славный, диду, табачек у вас.
* Славний то славний, та з моди виходе.
* Как так?
* Та так, старі нюхарі переводяться, а молоді за цигарки взялись. У нас
у слободі було колись тридцять нюхарів, а теперь і трьох чи знайдешь.
* А трубки у вас курят?
* Мало… Це ще запорозький звичай. Покойний батько розсказував, що
запорожець було й не ступне, й не дихне без люльки: спать ляга – й
люлька в зубах. Цигарки повелись літ двадцять або тридцять: як появились
оці прокляті сірники (спички).
* А запорожцы нюхали табак?
* Старі, може, й нюхали, а молоді ні: тим було коли й викрисать.
Молодим і я курив, а потім як став уже сам хозяйнувать, як став за плугом
ходить, – взяв та й покинув: ріжок лучче.
* Чем же трубка хуже?
261
*Вгайки1 багато: полізешь в кишеню, та поки достанеш кисет, та поки
накладеш її (люльку) кляту, та поки викришішь багаття (огонь), та поки
насмокчешься її – от й три борозни зорав би. Друге діло ріжок: стук, смик,
– утер носа та й готов…
312. Характерство запорожців в народному уявленні
(А)
Земля, де ми живемо, одвойована у турка, Бог його зна за якого царя.
Орда стояла на Хортівському острові, русське військо протів неї стало, де
тепер церква в Вознесенці2. От начали воювать. Орда ж обкопалась і пале
с пушок, а руські товпляться без толку та падають. Як уже полягло богато
москаля, царь встав та й журиться. Коли де не взявся запорожец: біжить
конем, та прямо до царя.
* Здоров, пане!
– Здрастуй!
– А шо? – пита.
– Так і так, * каже, * полягло війська богато, а турка не візьму.
– Ставай, * каже, * біля мене!
Царь став. Запорожец підняв руку і піймав ядро.
*Ось бач, * каже, * який гостинец! Ну, тепер, * каже, * глянь на острів:
шо там?
Глянув царь, * аж турок сам себе руба, сам на себе підняв руку і пішов
потоптом3. Піднялась велика курява, закрюкали крюки4, а потім стихло.
– Дивись тепер, * каже запорожець.
Глянув упьять царь, * аж уже нема ні одного живого, – порубали сами
себе, крюки видовбують очі. Царь зрадів і каже:
* Ну, запорожці, дарую вам цю землю, живіть, поки світ сонця! Стали
вони раз’їзжацся. Москалі сіли на коней, а запорожці прослали
на Дніпрі повсть та й подалися аж до Лиману.
Дід Іван Кардаш, м. Олександрівськ, 16 грудня 1884 року.
Із рукописного збірника Я.П. Новицького.
313. [Характерство запорожців в народному уявленні]
(Б)
Запорожці були лицарі і великі галдовники. Куля їх не брала, на Дніпрі,
було, простелять повсть і їдуть. Катерина хотіла повернуть їх під свою
власть, а вони і не схотіли. Шоб показать силу, прокинули повсті
1 Потери
времени.
2
Село Александровского уезда, против о*ва Хортицы.
3
Сам себя топчет.
Черные вороны.
4
262
на морі, набрали землі в чоботи, горілки в боклаги і поплевли в Турещину.
Плевуть собі та співають.
Дід Онисим Петренко, с. Балабино,
24 лютого 1885 року.
314. [Характерство запорожців в народному уявленні]
(В)
Мій дід все, було, розсказує про запорожців. Знатні люди були! Було як
збираютця в Польщу, то беруть не більше як 12 чоловік; зайвого шоб не
було. Ватажок, було, приказує:
* Глядіть, хлопці, як прийдетця тікать, то не разбігайтесь: держітця
купи.
Їх мало, а ляхів богато, то оце, гляди і біжить погоня. Вони
повстромляють ратища в землю, поставлять коней хвостами до хвостів,
а самі всередину і поховаютця. Гонятця ляхи і кричать: “Рембай главу!”
Добіжать до їх і покажетця їм ліс; вони тоді і повертають коней назад.
Дід Трохим Ковбаса, 88 років, с. Язикове (Федорівка)
Катеринославського повіту. 6 липня 1886 року. Із
рукописного збірника Я.П. Новицького.
315. [Характерство запорожців в народному уявленні]
(Г)
Запорожці були здорові люди, довговічні і великі характерники:
свинцова і мідна куля не візьме, хіба срібна. Покойні мої діди –
Джерелівскій жив 112 год, Одуд – материн батько – більше 120, а батько
– більше 100. Здоровими і повмерали, тіко перед смертью ноги вже не
носили їх. Жили в Великому Лузі, бо слобід не було. Батько мій був
коваль і великій охотник. Ружжо у його було незавидне, а промаху ніколи
не давало. Він заговарював ружжя. Оце, було, прийде до його який
охотник і начне насміхатьця з рушниці.
– Ну, * каже батько, * у тебе і добра рушниця, та нічого не вбьєш, а я
піду і зараз набью диких кіз.
От і підуть на охоту. Батько ж набьє зайців і кіз, а той клаця, клаця, і ні
разу не випале. Тоді приходе і просе батька, шоб отговорив.
Покойні діди Джерелівскій і Одуд – ті було багато росказують про
характерство запорожців. Ляхи, кажуть, робили великі набіги, палили і
грабували запорожскі церкви, слободи, драли з живих шкури, вимотували
кишки. Доставалось за те і ляшкам. Оце, було, ватажок візьме чоловік 5 –
10 запорожців і гайда в Польшу. Приїдуть в якономію і ждуть ночі. Тоді в
Польщі була велика богатиня. Наші, було, хрещені цілий день роблять на
панів, а вони вдень сплять, а вночі – музика гуде, танці,
263
та пьянство. Як тіко стимніє – запорожці до дворця і позамикають двері.
Тоді до вікон пообпираютця на ратища та в вікна всі зразу і повскакують.
* А здорови були, вражі сини! Та
по спинах нагаями, нагаями!
* А де, сякі*такі, наше добро ?!
*Ляхи до дверей – аж нема ходу. Поотчіняють сундуки і беруть добра
стіко треба. Понакладають повозки, тоді ватаг і приказує:
* Їдьте ж, та не звертайте нікому, а я зостанусь.
Поїдуть. Вранці зробитця трус великий, – погоня. Піймають ватага і
ведуть до шибиниці. Він тоді і проситця:
* Дайте ж, вельможни пани, перед смертію хоть води напитця!
Подадуть йому великій кухоль. Він бульк у воду * і був такий. Тут
тіко*шо булькнув, а за сто верст опинився, сидить і коней поганя. Ляшки
оглянутця, * аж і сліду нема.
Дід Василь Іванович Джерелівський, 84 роки, с. Підстепне (Царицин
Кут) Мелітопольського повіту Таврійської губернії, 10 січня 1885
року.
Із рукописного збірника Я.П. Новицького.
316. Химородник
В Великому Лузі, ще за запорожців, жив хімородник Фесько. Його
дуже боялись і слухали козаки. Оце, було, лежить чоловік, а він ріже
чорну редьку. Як тіко пусте редька сок білий – чоловікові стане трудно; як
стане сок чорніть – чоловік умера. Він тоді поробе, шо редька вбере в себе
сок чорний, пусте білий – і чоловік оживе. Фесько мав сина, тіко йому
цього характерства не передав. “Ти, * каже, * сину, дуже сердитий:
одроблювать не схочеш, і чоловік умре”.
Дід Авксентій Федорович Орел, с. Кушугумівка Олександрівського
повіту Катеринославської губернії, 28 грудня 1885 року.
Із рукописного збірника Я.П. Новицького.
317. Смерть и похорони характерника
Ще за Катерини, на бальці Таволжаній1 жив запорожець Довгий і був
він превеликий характерник… Старий, дуже старий був він, та ще й
одинокий. Став він померать, а померав він не раз, – і звелів наймитові
покликать сусіда Пластуна2 . Довго вони балакали, а далі Довгий ліг та й
умер. Пластун і каже наймитові:
1 Таволжаная балка в Александровском у., устьем выходит в Днепр и составляет живую
границу дач – владельца А.А. Иваненко и с. Петровского – Свистунова. Я. Н.
2
Пластун жив на другій вершині балки в байраці (в лесу), котру звемо Пластунівською.
Рассказчик.
264
* Ну, лягай, сину, спать, а я піду подою коров.
Пішов. Наймит привьязав мертвого канатом за шию і за ноги до лави,
взяв скрипку та й грає собі надворі… Чи довго він грав, чи ні, коли чує –
товчеться шось в землянці. Заглянув він туди, – коли мертвий совається по
лаві…
* Товчись, * каже, * Марку, по ярмарку – чорта з два викрутишся!..
Грає він упьять та витриндикує… Трохи згодя, слуха, – зновь товчеться
мертвий…
От приходе дід Пластун.
* А шо, * пита, – не встав ще наш мертвий?
– Ні – каже, – пручався, так я його прекрутив до лави канатом. * Добре
ж, – каже, * шо догадався, – а то він би тебе задушив… Зійшлось там
чоловіка стіко запорожців, викопали яму і давай ховать
без попа. Як спустили його в яму, Довгий і каже:
* Ну, братці, давайте осиковий кілок та будем печатать.
Забили йому кілок в груди і засипали землею.
Галдовників попи ніколи не ховали, а ховали їх запорожці по*своєму…
Дід Яків Мусієнко, 80 років, с. Свистуново
Олександрівського повіту, 19 липня 1882 року.
318. [Про запорожців Довгого і Пластуна
(смерть характерника)]
* А кто же такие были эти запорожцы?
* Запорожци – это были лыцари, богатыри, да еще какие; и в воде не
тонули, и в огне не горели, и пуля их не брала. Теперь нет людей против
них. Вот хоть бы и Довгий или Пластун! – настоящие лыцари, настоящие
богатыри…
* Где же жили и чем занимались эти богатыри?
* Жили они на балке Таволжаной, что выходит в Днепр, жили в
землянках и держали много скота, лошадей, имели пасеки, ловили рыбу.
Запорожец Довгий был г а л д о в н ы к (колдун), несколько раз умирал,
несколько раз оживал: его земля не приймала. Так никто не умирает
теперь и избави Бог всякого крещенного от такой смерти.
* А расскажите, диду, что вы знаете о его смерти?
* А вот что. Когда умирал Довгий уже в последний раз, то призвал к
себе Пластуна. Долго они разговаривали… Потом Довгий лег да и умер.
Пластун и говорит работнику: “Ну, сыну, ложись спать, а я пойду домой,
подою коров”. Пошел. Работник взял налигач, привязал мертвого за шею
и за ноги к лаве, взял скрыпку, сел на пороге и играет. Немного спустя,
слышит – толчется на лавке. Взглянул – мертвый ворочается. “Товчись,
– говорит, – Марку, по ярмарку”. Да опять за свое, опять играет. Всю
265
ночь он играл, всю ночь толкся мертвый. Вот и третьи петухи запели, вот
и свет. Приходит Пластун. “А что, – спрашивает, – не ожил?” – “Нет, черта
з два: я его прикрутил к лаве, а то, пожалуй, задушил – бы и меня”.
– “Ну хорошо, что догадался, а я тебе об этом и упомнил сказать”. Послал
Пластун работника к Днепру: “Пойди, – говорит, – позови
человек пять казаков да похороним покойника”. Сошлись казаки,
выкопали глубокую яму и начали хоронить. Взяли они мертвого, спустили
в яму, а чтобы не ожил, забили осыковый (осокоровый) кол в грудь,
закляли и засыпали землею… Галдовников не хоронили попы, потому что
они знались с нечистым духом.
* А про Пластуна что расскажете?
* Пластун был тоже казак*силач, имел много худобы (скота) и жил
один как палец в землянке. Богатый был, говорят.
* Кому же досталось его богатство?
*Скотину люди пожили, а деньги закопал. Тут много кладов закопано
запорожцами.
319. [Знахарі, силачі і довговічні люди в старину]
…В старину много было силачей, знахарей, характерников1 . Люди
лечились сами, лечили скот заговорами и всяким зельем2 . Часто бывали
случаи, что человек жил до ста и за сто лет. Долговечность объясняют тем,
что тогда люди лучше почитали Бога, чтили лучше обычаи и язык
предков. Говоря о предках, старики чаще всего вспоминают запорожцев,
считая себя потомками их. “Эти люди, * говорит дед Свирид Колесник, *
были сильны и бесстрашны, они отвоевали землю у турка. Запорожец,
бывало, возмет в зубы мешок 10 пудов и несет на гору…”
Хлеба, по его словам, запорожцы не сеяли, да и сеять не хотели, так как
турок часто выжигал степи. Кормил их кошевой батько и чумаки. Тут,
говорит дед, на каждой большой могиле, у проезжого шляха, стояла
сторожа. Бывало, сидят запорожцы на могиле и смотрят вокруг. Как
только показалась валка3 чумаков, один из них – свиту с себя и стелет над
дорогой. Поровнявшись с могилой, чумаки останавливаются и кладут на
свиту все, что каждый может по своему достатку: сухари, рыбу, сало, соль,
* и едут дальше. Такая сторожа в глухой, дикой степи нередко спасала
чумаков от нападения “дикой орды”.
320. [Смерть галдуна Оврама]
“Білим звемо острів, стіко зазнаю. Може, того таке йому прозвання, шо
на йому пісок тіко і біліє. Чи росло коли на йому велике дерево, чи ні
1 Колдунов.
2 Растениями.
3
Обоз.
266
– не чув, а кущі лози росли і в старину, як тепер. Це невеличкий острівок.
Колись, кажуть, на йому було становище запорожця Байдужого. Байдужий
змолоду був гайдамака, а як зостарівся – зробився сиднем і в балочці, шо
супротів острова1 , дожив віку. Байдужий розсказував людям, як померав
його товариш Оврам, шо жив біля його в Оврамовій бальці. Оврам був
привеликий галдун, змолоду мав багато товариства, а на старість жив тіко
з молодиком*бурлакою. Перед тим уже, як йому померать, звелів він
бурлаці наварить три казани яловичини. Той зварив.
* Тепер, * каже, * біжи, поклич Байдужого.
Чи полінувався бурлака, чи так, може, чого, – не пішов. Умер той
Оврам.
Опівночі лежить той бурлака і кадить люлькою, а біля його здоровий
чорний собака. Чує, – коли той собака: гррр! Оце перестане, та упьять:
гррр… А шерсть на йому так і наїжачиться. Тоді бурлака гульк на
мертвяка, * коли той піднімаєтся, піднімаєтся… Собака до його – і
счепились… Той бурлака – с хати та до Байдужого… “Так і так, * каже, *
діду, – Оврам умер і такий*то случай…” Розсказав. Прийшли вранці,
дивляться – мертвий лежить, яловичина виїдена, собака розірвана і скрізь
стопцьовано.
– Е, тут, каже Байдужий, добіса чортів вечеряло…
Викопали яму, поклали Оврама і забили в груди осиковий кілок. Дід
Тиміш Драган, 93 роки, с. Аврамівка
Катеринославського повіту, 11 квітня 1890 року.
321. [Галдовник Лисий]
[…]Много интересного и легендарного передают старики из жизни и
нравов запорожских казаков. Между последними, говорят, были и богатыри, и
силачи, и галдовники (колдуны). Казак Лысый, например, отличался
необыкновенной силой: все у него в руках рвалось, ломалось… Раз он
караулил бакшу и ночью словил вора, прискакавшего верхом на лошади.
Только коснулся, говорят, Лысый к горлянке вора, – у него и духу не
стало…Что делать? Усадил он мертвеца на лошадь, привязал к седлу, стянул
по лошади и та прытко понесла “хозяина”. Впоследствии обнаружилось, что
вор был крепостной помещика Ливанидова из с. Андреевки.
322. [Галдовник Дон]
[…] Запорожець Дон жил в Будыльской балке, был таким же богатым, как и
Бессараб, но отличался непомерной силой и “галдовством”. Бывало, говорят,
простелет на воде полсть (войлок), усядется с гостями и “махнет”
1С
правого берега Днепра.
267
вниз по течению Днепра. Плывет полсть, а казаки поют, пляшут, да
“кружают корцем горилку”… Дон имел племянника, который после
смерти дядьки женился и перекочевал в с. Петровское. Род Доновских и
теперь отличается зажиточностью. После смерти старого Дона у
племянника его, как помнит из детства Сотченко, было много
запорожских красной меди котлов, много оружия, седел и другой збруи.
323. Довголіття у запорожців
Ні, тепер не живуть так довго люди на світі, як колись жили! Як не було
ще ні кріпості (Александровской), ні Вознесенки (село), тут, по балках та
по плавнях жили запорожці. Дід розсказував, як зруйнували Січ, стали
сюди люди находить, стали селиться. Над Московкою (река), кажут, в
бальці, жило три запорожці: дід, син дідів і онук – всі троє билі, як сніг.
Дідові, кажуть, було 130, синові його 110, а онукові під 90 год. Люди були
заможненькі: багато було скоту, коней, бжоли. Жила у їх і сіромашня* .
Старий дід, дарма шо дожив до 130 год, був на виду червоний, як буряк,
при своєму умі, тіко на ноги слабий; син його, хоть і молодшій,
– зовсім, кажуть, вижився з ума, став як мала дитина; онук – підходив під
свойого батька. От раз, кажуть, заїхав до їх якийсь пан за пашпорти
спитать, чи що, – тоді уже ця мода заводилась. Дід сидів на печі, син на
припічку, а онук вийшов с хати. Пан і пита діда на припічку:
* Шо ти за чоловік?
– Запорожець!
– А на печі хто?
– А кат його зна, шо воно за чортяка!.. Стіко зазнаю – все у нас живе…
Дід с печі і обізвався до пана:
* Отак як бачеш, чоловіче: забув, єретичий син, шо я йому і батько…
Йосип Леонтійович Шуть, 70 років,
рибальня на острові Хортиця, 15 вересня 1888 року.
324. Польща і Запоріжжя
(Гетьманщина)
Де тепер Києвська губернія, кажуть, була Гетьманщина, а тут, де
живемо ми тепер (Мариупольск. уезд), жили по могилах ватаги з
розбойниками, котрі були з запорожців. Степи оці, шо тепер на їх села,
були дикі, а біля моря ходила нагайва та татарва. Оце було ватажки
понаряжаються купцями та й ідуть в Києвську губернію та в Польщу.
Приїдуть до пана ляха, мов куповать там то скот, то вовну, а пан і прийма
їх за гостей, а на нічь одводе їм убраті горниці. Дождуть, було, ночі,
під’їдуть з ліску до горниці казаки і почнуть вони ворожить біля панів та
* Серома,
голь бездомная.
268
паньского скарбу. Було заберуть або поб’ють на місті і пана, і пані, все
багатство візьмуть, а християн на волю випустять, бо тоды поляки дуже
мучили український народ. Кажуть старі люди, шо й орали людьми, і
пропивали як собак, і що тіко не робили. Сказано, щитали за собак. Як
стали вже в свою віру обвиртать, то, звісно, свій за свого стоїть, і ідуть
казаки виручать своїх братів з неволі та й нуздають їх в Запоріжжя. Були,
кажуть, такі муки, шо народ голий та голодний скитався по степах, лісах
та бурьянах, як звір, поки добереться сердешний до Запоріжжя, або в
Гетьманщину.
Записано Я. Новицьким зі слів діда Пилипа Молодика, с. Ольгінське
Маріупольського повіту Катеринославської губернії. Лютого 1876 року.
325. [Запорозький ватажок Корж]
В неділеньку, як сонечко сходить,
Пан левентарь по риночку ходить,
За собою запорожців водить.
Запорожці левентаря просять: *
Ой пане наш, пане левентарю,
Не дай же нас ляхам на поталу!
Бери у нас коні воронії, А нас
пускай – ще ми молодії… *
Велю у вас коні одібрати,
А вас велю в темницю забрати…
* Ой пане наш, пане левентарю,
Не дай же нас ляхам на поталу!
Бери ж у нас шаблі та рушниці,
А нас пускай с темної темниці.
* Велю ж у вас рушниці забрати, А
вас велю на палі1 сажати. Стали
Коржа на палю сажати, Ой став же
Корж всю правду казати: *
Запорожці, ви добрі молодці,
Як будете з неволі тікати, *
Не тікайте битимы шляхами,
Та тікайте темними лугами,
А шоб же вас ляхи не нагнали, Бо
ляшеньки * зрадливії люди, Як
наженуть * негаразд вам буде.
Дід Микита Джигирь, 88 років, с. Кушугумівка Олександрівського
повіту Катеринославської губернії, 5 грудня 1887 року.
1 Острый
железный кол, на который сажали преступников.
269
Переказ. Про Коржа колись співав і розсказував дід Твардовській; це
був чоловік запорожского покоління. Корж був ватажок і водив
запорожців в Польшу. Оце було як біжить погоня1, то він і приказує
запорожцям: “Не розбігайтесь, братці, – держіться купи2!” Вони його і
слухають. Оце ляхи добігають і вже розмахують шаблями, * вони
піднімуть вгору ратища і з’їдуться в купу. Ляхам здається, шо то ліс і
пробіжать мимо. Раз вертався Корж с Польші, а за ним погоня круля3. Не
послухали його молоді хлопці і розбіглись. Ляхи всіх половили. Корж не
своєю смертію умер, – його посадили на палю; от цього міста я тіко і знаю
пісню:
Ой крикнув Корж, на палі сидяче:
* Запорожці, ви добрі молодці,
Не вганяйтесь в Польшу за ляхами,
Не тікайте разними шляхами:
Бо ляшеньки * зрадливії люди,
Як піймають – лишенько вам буде.
Запорожці були характерники. Було як збіраються в Польшу, то беруть
не більше, як дванадцять чоловік: зайвого4 шоб не було. Оце як схочеться
їм спочить серед степу, то вони поставлять коней хвостамі до хвостів,
постромляють між ними ратища і давай в карти грать. Де візьмуться ляхи,
верхами, * та до їх: “Рембай главу! Рембай главу!5” Добіжать до
запорожців та й обминуть: їм покажеться дубовий байрак6.
Дід Трохим Ковбаса, 89 років, с. Язикове (Федорівка)
Катеринославського повіту. 27 вересня 1887 року.
326. Перебийніс і Хмельницький
(переказ)
За Хмельницького, кажуть, жіди тікали з України. От раз їдуть
Перебийніс с Хмельницьким, коли в степу кібітка, а отдаль – жиди пасуть
коней. Вони до їх.
* Здорові були, земляки!
* Здрастуйте, вельмозні пани.
* А шо ви за люди?
* Цинці с Поцаєва.
* Коли ви ченци, – де ж ваш ігумен?
Преследующий отряд.
вместе.
3
Короля.
4
Лишнего.
5
Руби голову.
6
Дубовий лес.
1
2 Сплотиться
270
* Насе мегун післо коні пасти.
* А кому ж ви віруєте?
* Хрістові і Богові.
* А хто ж ваш Христос і Бог?
* Перебийніс – як Христос, а Хмельніцкій – як сам Бох…
* Е, це вже брехня!.. А беріть їх, хлопці, в тороки1 та везіть годувати
раки…
* Ой вей! Помилуйте, вельмозні пани: у нас дітки маленькі.
* Дарма!.. Ви жіди, а ваші діти жидинята… Беріть, хлопці, беріть!
Повьязали козаки, везуть, щей прислухаються, шоб який не здох, а
як здохне, шоб не завонявся.
Дід Прокопенко, 67 років, с. Покровське
Олександрівського повіту, 19 листопада 1879 року.
Угнетение украинского народа поляками, тиранства “жидов рындарив”
(арендаторов имений и церквей), поругание над православными церквами,
поборы на рыбных реках, проезжих дорогах, мостах и перевозах вызвали в
1648 году поголовное народное восстание. Вооружившись саблями,
ружьями, гакивницами, а за неимением оружий
– киями, дубьем, косами и ножами, разъяренный народ произвел страшные
опустошения в Правобережной польской Украине и Подолии. Масса
восставшого народа делилась на отряды, носившие названия загонов,
каждый отряд имел своего предводителя. К числу известных
предводителей загонов принадлежит и имя Максима Перебыйноса. По
преданиям народа, Перебыйнос обладал несокрушимой силой
характерника, “его не брала пуля, [он] не тонул в воде, не горел в огне, не
боялся чорта в болоте”. Истребив сначала евреев и поляков в Переяславе,
Перебыйнос двинулся с своим многочисленным загоном на правый берег
Днепра к Бугу, опустошил, выжег все попадавшиеся на пути города и села,
выбил, вырезал “жидов и ляхов”. Максим Перебыйнос – современник
Богдана Хмельницкого; в исторической литературе он известен под
именем Кривоноса. Интересные подробности о нем желающие могут
найти в монографии Костомарова “Богдан Хмельницкий”.
327. Жид – шпигун
(історичний переказ)
В кровавой истории Украины и Запорожья мы часто встречаем имя
“ляха” на ряду с именем “жида” как непримиримых врагов православия
и политической независимости. “Лях” является поработителем прав,
“жид” – в качестве арендатора имений, проезжих дорог, переправ и даже
1 Ремни
у седла, которыми привязывают дорожный багаж и всякую тяжесть.
271
церквей – в качестве эксплуататора и шпиона*предателя. Эти отношения
яркими красками отмечены в поэтических народных песнях и думах, в
народных преданиях. В пережитое историческое время, при всеобщем
недовольстве и ропоте народа, при всех теснениях и кознях, какие усердно
практиковали поляки, казачество являлось первым защитником народных
прав, подымало меч и все свои счеты сводило на кровавой расправе.
Обрасчики этих отношений читатели найдут в “Исторических песнях
малорусского народа” Антоновича и Драгоманова, т. 1, стр. “Угнетение
Украины жидами арендаторами и возстания”, подобный же обращик в
виде предания записан нами из уст народа. Приведем его дословно.
“Раз в Кієвской губернії піймали запорожці жидюгу – шпійона та й
думають: шо з ним робить? Одні кажуть убиймо, другі кажуть – повісьмо,
треті кажуть – одіслать до кошового. Чі до кошового, то й до кошового.
Взяли вони обгудували свиню, звязали вмісті з жідом так, шо ніс
прийшовся до хвоста, а ногі до пицька, упхнули в лантух і повезли в Січ.
Кіш, кажуть, був десь біля Никиполя. Везуть та й везуть невіру, а він все
джеркотить, блює та чха. Довго, кажуть, везли і не давали йому ні їсти, ні
пити. Як привезли до міста, кошовий і каже:
* Ану, лишень, вилазь, юдо!
Виліз він обриганий, обіг... , обіс… , обісц…
– Молодці запорожці! – каже кошовий, – до ладу припоштували
свиняче вухо.
Давай тоді питать у жида правди.
* Шо ж, * каже, * вельможна милость, мене підкупила Польща, шоб я
розвідував, де шо і як.
Взяли тоді його і повісили за ноги.
Охрім Коршун, 60 років, с. Ольгінське Маріупольського повіту
Катеринославської губернії. Січень 1887 року. Із рукописного
збірника Я.П. Новицького.
328. Семен Палій
(історичний переказ)
Семен Палій був лицарь великій. Про його, було, багато дечого
розсказують запорожці нашим батькам, а батькі уже нам.
Десь*то, кажуть, жили козаки, і між ними був молодий козак Семен.
Раз кошовий зібрав військо і махнув воювать орду і ляхів, а Семен
зостався глядіть добра. Тоді ще хат було не дуже товсто, більше жили
курінями. От дохозяїнувався той Семен, поки спалив кошового курінь.
“Шо його робить? – дума він, – приїдуть – буде міні”. Взяв рушницю і
подався.
272
Довго він ішов байраками і зайшов в такі пущі1 , шо тіко небо і видно.
Сів він і спочива. Ось насунула хмара, став крапать дощ, потім грім,
блискавка2 . Дивітця він на скелю, * коли вискакує лукавий. Як загремить
грім, – він під скелю, як затихне – він вилізе і гнівить Господа. Семен і
дума: шо ж тепер робить? Або йому смерть, або міні. Тіко шо вискочив він
на скелю, Семен приціливсь і убив.
* Ой бий ще, * каже, * ще раз бий, * просе лукавий.
* Буде с тебе і разу.
Він знав, шо як випале вдруге, то побіжить. Зарядив Семен рушницю
і посунувся очеретами в пущу. Іде він та й іде, а очерет густий та високій
і світа не видно. Чує він, * тріщить очерет і шось суне прямо до йього. Шо
Бог дасть, * каже, *та туди. Коли ось показався дід старий, старий та
білий.
* Здоров, * каже, * сину!
– Здоров, дідусю!
– Куди тебе Бог несе?
– Так і так, * каже, * діду: долі шукаю: або звірюка з’їсть, або дійду до
Великого Лугу в Запорожжя.
І став йому Семен розсказувать:
* Спалив, * каже, * курінь і боюся гніва козацького: або кіями забьють,
або на шибиницю.
Дід і каже:
* Тепер за тобою погоня – сорок чоловік, тіко ти не бійся: піди до
кошового, він простить.
Далі показує дід свою рушницю і каже:
* Тут таке цілке, тіко наведеш, так і є; давай, * каже, * поміняємось.
Вгорі літала очеретянка. Дід прицілився, бахнув, * вона і упала.
* Добра, * каже Семен, * рушниця, а моя ще лучша. Я, * каже, * не
такого звіря убив.
От дід упьять і каже:
* Ну, коли мінять не хочеш, то дарую я тобі цю рушницю за те, шо убив
сатану, тіко шануй його. Будеш ти, каже, великий лицарь і побіждатимеш
неприятеля; будеш ти, * каже, * мінятьця як місяць: місяць зостарієтця –
зостарієшся і ти, зійде молодик – будеш молодим і ти. Вертайся ж ти,
сину, до кошового.
Сказав це дід і Бог зна де дівся, бо не простий чоловік він був, а святий
апостол.
Помолився Семен і пішов до кошового. Прийшов, та прямо в курінь. А
кошовий тіко шо умився, втераїтьця і молитву творе. Семен навколяшки.
1 Пустыня.
2
Молния.
273
– А шо, * каже, * єретичий сину, прийшов?
* Не клади, * каже, * тату, великого гніва: то я спалив курінь.
– Щастя ж твоє, * каже, * шо не піймала погоня – заколола б.
Далі кошовий і каже:
* За те, що спалив курінь – будь же, ти єретичий сину, Палієм.
Став він козакувать, став такий сильний, шо ніхто його не подужа. Було
як воюють козаки, то де Палій, – там і удача. Вибрали його козацькім
батьком, тобто кошовим.
От приїхав швецькій король до проклятого Мазепи і давай вони пить.
Пили, пили, а потім і кликнули до себе Семена Палія. Король і каже:
* Погуляймо, братці, та візьмемось рубати в пень1 Москаля”.
– Не діждешь! – каже Семен Палій”.
Як схопитьця король, як схопитьця проклятий Мазепа, та до Семена
Палія.
* Беріть, вьяжіть, слуги, сякого такого!
Взяли Семена Палія, скували в залізо руки, ноги і замуровали в темницю.
Не богато ж він там сидів, не ївше і не пивше – двадцять год. Через двадцять
год пішов швед войною на царя Петра, пішов с ним і проклятий Мазепа.
Стали під Полтавою. У царя сила війська, а у шведа і в проклятаго Мазепи ще
більша. Став швед побивать москаля, а Петро і каже:
* Дай міні, шведо, хоть трохи отдиху.
Той дав. Петро пішов у свій стан і пита:
* Чи нема, братці, між вами богатиря або характерника?
Визвався хлопець 16*ти літ і каже:
* Я б поміг, та ше літа не вийшли, а єсть, * каже, * замурованний в
темниці Семен Палій, той побідить шведа.
Послав царь за Палієм. Одмуровали його, глянули – аж у його борода
і коса по коліна, вуси – по пояс. Сорочка, штани на йому опали, – страшно
і глянуть. Наділи одежу, підвели коня. Шо стане Семен Палій сідать, –
кінь так і вгрузне по коліна. Стіко не підводили, ні один кінь не здержав.
Тоді привели царьского коня. Він сів і поїхав. Приїжжає до царя. Царь
посадив його за дубовий стіл, угощає і правди питає.
* Шо, * каже, * Семене Палію, чи звоюємо шведа?
– Звоюємо, * каже, * тіко дай три дні хліба святого поїсти та спочить. У
Шведа була баба химородниця2 . От глянула вона на Петрове
військо і каже:
*Ой, шось за напасть велика буде на нас. Вели, * каже, * королю, кувать
коней, назад гаками3, та нумо тікать.
1 Рубать
в пень * поголовно.
Колдунья, знахарка.
3
Передней частью подковы назад; собственно гакы – острые зубцы снизу у подковы.
2
274
Поки швед покував коней, – ось уже і Семен Палій спочив. Надів він
дорогу одежу, сів на коня і сунув з військом на шведа. Чи довго він там
бився, чи ні, – вибіг на могилу і пита царя:
* Бачиш шведа?
– Бачу, * каже, * подався через гору.
Вибіг тоді Палій на кряж і пита упьять: *
А тепер бачиш?
* Бачу, * каже, * один другого черкає шаблями.
* А короля бачиш?
– Побіг, * каже, * король степом, а за ним проклятий Мазепа, аж курява
знялась.
Як звоював Палій шведа, Петро і каже:
* Ну, Семене Палію, тепер я дам тобі грошей стіко схочеш, дам я тобі
паньскі області.
* Ні, * каже Палій, * не треба міні ні грошей, ні паньскіх областів: дай
міні милу Україну, за котору я двадцять літ страждав, – більше у тебе не
прошу нічого.
Дав Петро Палієві Україну і став він виживать ворогів. Як вивів всіх,
тоді і сам Бог зна, де дівся. Він, кажуть, і теперь десь живий і, як Господь
йому велів, міняєтьця як місяць: старіє і молодіє* .
Дід Євдоким Каплій, 70 років, с. Краснокутівка
Олександрівського повіту, 17 січня 1888 року. Із
рукописного збірника Я.П. Новицького.
329. Сава Чалий
(пісня і переказ)
Ой був на Січі старий козак на прозвіще Чалий,
Вигодував сина Саву ляшенькам на славу.
Ой чі бачеш ти, старий, сідий, а шо твій син робить, *
Як полове запорожців – то в кайданах водить?.. Ой як
крикнув старий, сідий та на запорожців:
* Хіба ж нема проміж вами удаліх молодців?!
Обізвався Гнатко*братко, та ні ввіщо вбраться:
* Знаю, знаю пана Саву – можу з ним пограться.
* Ой як можеш, брате Гнате, с Савою пограться,
Буде тобі, брате*Гнате, у віщо й убраться.
Ой ще не світ, ой ще не світ, ой ще не світає. А
вже Гнатко с Кравчиною коники сідлають.
Заїхали в нову карчму меду*вина пити,
* Подробная статья г. Каллаша о Мазепе и Палие по песням и сказаниям напечатана во
ІІ кн. Этнографич. Обозрения 1889 г.
275
Назбігались вражі ляхи, – хотіли побити.
Ой ударили запорожці навхрест шабельками, *
Повтікали вражі ляхи попід рученьками.
Ой був Сава в Немирові, у тестя на обіді, Та
не знав він і не відав об своїй гірькій біді.
Приїзжає та пан Сава, та до свойого двору,
Питаєтся челядоньки: чи все гаразд дома?
* Ой за все гаразд, пане Саво, і добра година,
Породила твоя пані хорошого сина; Ой за все гаразд,
пане Саво, тіко за одно страшно, – Виглядають
гайдамаки із*за гори часто.
* Та нехай вони виглядають, – я їх не боюся,
Єсть у мене війска много, – я з ними поб’юся.
Ой сів Сава в кінці столу та листоньки пише,
А Савиха молодая дитину колише;
Сидить Сава в кінці столу, листоньки читає,
А Савиха молодая важенько здихає:
* Ой ну люлі, мале дитя, ой ну люлі, блазне,
Через тебе, малий блазне, вся худоба брязне;
Ой ну люлі, мале дитя, ой ну люлі спати, *
Наїхали гайдамаки до нашої хати.
А у того пана Сави весь двір на помості,
Приїхали та до його козаченьки в гості.
* Здоров, здоров, пане Саво, – а шо ти гадаєш:
Здалека ти гостей маєш, – чим їх привітаєш?
* Ой чим же вас, милі братці, я буду вітати? А
дав мені Господь сина, – буду в куми брати.
* Ой чом же ти, пане Саво, тоді не кумався,
Як у Січі з отаманом у вічі видався?
Та йшов же ти біля його та й не признавався.
* Піди, хлопку, піди, малий, та вточи горілки, Та
випьємо с козаками за здоровьє жінки; Піди,
хлопку, піди, малий, та уточи пива, * Та
випьємо с козаками за малого сина; Піди,
хлопку, піди, малий, та уточи меду, * Трудно,
нудно на серденьку, головки не зведу.
* Не того ж ми наїхали, шоб пить, кумовати,
Хочем тебе, пане Саво, із душею взяти.
* Беріть, беріть, милі братці, срібло, злото й зброю,
Тіко пустіть, милі братці, живого з душею!
* Було б тобі, пане Саво, шкоди не робити,
276
Запорозькім козаченькам голов не лупити,
А піймавші у неволю – в кайданах не водити.
Ой кинувся та пан Сава до ясної зброї, * Та
підняли пана Саву на ратища вгору; Ой
кинувся та пан Сава до гострого меча, *
Полетіла пана Сави головонька з плеча.
Дід Дмитро Степанович Биковський, 78 років,
Нікополь Катеринославського повіту. 12 червня 1894 року.
Дополнение певца (предание). Сава був нерідний син кошового
Чалого: його найшли козаки в степу, а Чалий тіко вигодував його в Січі.
Як дійшов Сава великого ума – взяв і передався ляхам. Став тоді жить у
Польші, став гайдамачіть. Отсе набере ляхів та й веде грабувать
запорозьки церкви. Мало йому було цього, – став він ловить запорожців
в їхній землі, став кувать в кайдани та знущаться… Горе було від його!..
Отсе піймає козака, розіпне руки і кілок увьяже. Стоїть він, мов розіпьятий
на хресті. Потім зніме шкуру з голови, підніме її за чуприну вгору та й
каже: “От шапка, так шапка!.. А ну надінь, козаче!..” Закоте шкуру на
ногах, на руках та й опьять: “Отсе тобі і червоні сапьяни, і рукавиці, – іди
гуляй!” Пустить козака в степ, то він стече кровью і Богу душу отдасть. От
така воно мода була колись у всій лядській землі…
Чалий був знахурь великий, боялись його і запорожці, а потім таки не
втерпіли:
* Доки, * кажуть, – єретичий сину, ми будемо терпіть муки від твого
Савки! * Та за груди його…
Ой як крикнув старий, сідий, та на запорожців:
“Хіба ж нема проміж вами удаліх молодців?
Ось Гнатко Голий і обізвався:
* Я б, * каже, * піймав Савку, так ні ввіщо гаразд одягтись.
А Гнатко під той шанець всю одежу промантачив1 в корчмі. Дали йому
найкращу одежу, коня і зброю. Гнатко*братко підмовив Кравчину та ще
десятків три козаків і давай збіраться. Посідлали коней, понасипали своєї
землі в сапьяни, а коням понабивали її під копита, пообтикались терном і
подалися…
Чи довго вже їхали, чи ні, – набігли в лісу корчму. Глянули, – аж у
дворі коней осідланіх видимо і невидимо, а у корчмі ляхи піячать2 …
* Шо ж будемо робить, – каже Кравчина, * їх до лихої години, а нас
мало?…
* Шо робить? – каже Гнатко. – Ріжте мерщі поводи та гоніть коней в
Січ!
1 Прогулял.
2
Кутят.
277
Козаки погнали коней, а Гнатко с Кравчиною до вікон, та с пистолів:
бух! бух! бух! Ляшки*панки і собі за ружжя, вискочили та клац! клац!
клац! – аж вони замовлені…
Ударили запорожці навхрест шабельками, *
Повтікали вражі ляхи попід рученьками!
Як повтікали ляшки, запорожці тоді випили по корячку горілки і гайда
далі.
Сава на той час вернувся від тестя додому. Приїхав до двору та й питає:
* Чи все гаразд дома?
Ворожка, шо бабувала у його жінки, і одвіча йому:
За все гаразд, пане Саво, – тіко за одно страшно:
Виглядають гайдамаки із*за гори часто.
* А далеко, бабо, відсіль?
– Та цурь їм: у своїй землі, за лісом!
Бабі і невдогад, шо їй очі одведено: та земля була у сапьянах та під
копитами, а ліс – у казаків за сідлами…
Не успів Сава вскочить в хату, аж ось уже і Гнатко с Кравчиною на
порозі… Взяли його і підняли на списи…
В пісні співають, шо Сава посилав хлопця за медом*горілкою. Це він
хотів, шоб йому принесли пистолі та спис, а хлопець не догадався.
Гнатко с Кравчиною заговорювали ружжя, і їх ні куля, ні шабля не
брала.
Дід Дмитро Степанович Биковський, 78 років,
Нікополь Катеринославського повіту. 12
червня 1894 року.
330. Сава Чалий в народній
пам’яті [А]
Сава виріс в Січі і товаришував з запорожцями. В Великому Лузі і
тепер єсть Савино озеро, – він, тут, кажуть, жив, а потім перебрався на
Савур*могилу. Став розбійничать, став грабувать чумаків, так його
запорожці хотіли піймать; він тоді продався ляхам і давай служить їм. Оце
було, кажуть, піймає запорожців і позаковує в залізо; потім обріже ноги
низче колін, руки низче локтів та й закоте шкуру; тоді упьять обчеркне
ножем голову вище брів і потилиці і здере шкуру з волоссям. Помучить,
насміється та й пусте козака на погибель. Того про його так і в пісні
співають. Він був єретик і душогуб.
Дід Авксентій Федорович Орел, с. Кушугумівка
Олександрівського повіту Катеринославської губернії.
278
331. [Сава Чалий в народній пам’яті]
[Б]
Про Саву єсть пісня, тіко я її гаразд не складу, а покійний дід, було,
часто співа і розсказує про його. Колись, кажуть, жив в Січі старий козак
Чалий, зроду не жонатий. Раз їхав він і найшов хлопья: воно блудило по
степу. Оце і буде той самий Сава. Чалий взяв його за сина. Другий раз,
саме в жнива, Чалий найшов другого хлопчика, голого як мати народила:
Звали його Гнатком. Сава, кажуть, був задеракуватий, а Гнатко смирний
і покірний. Як повиростали хлопці, то стали обидва козакувать в
Запорожьї.
От Савка чи довго козакував, чи ні, а тіко взяв і передався ляхам. Там
він оженився і зробив собі хату в такіх пущах, шо мало хто і знав. Набрав
він собі шайку ляхів і давай їздить в Запорожжє грабувать церкви. З
запорожцями вони теж обходились негаразд: оце піймають стіко там
козаків і давай з живих шкури драть. Кошовий тоді кликнув Гнатка Голого
(це його в Січі прозвали) і каже:
* Ну, Голенький, знаєш ти норови Сави; піймай його, разсякого*такого
сина, та превези в Січ.
* Чі піймать, то й піймать єретичого сина, а тіко дай мені, тату,
характерників, – одвіча Голий кошовому.
Той дав. До схід сонця понасипали вони своєї землі в чоботи,
повтикали за сідла терну і поїхали.
Ой був Сава в Немирові в ляха на обіді,
Та не знав він і не відав об своїй гірькій біді.
Приїхав додому, а у його була молода жінка Машка і баба*ворожка, на
прозвіще Наталочка*Куховарочка. Сава до ворожки і каже:
* А ну кинь на карти: шось мені сни погані сняться”…
Та кинула і каже:
* Сподівайся гайдамаків.
– А де ж вони тепер?
– Ще в своїй землі.
* Нічого, * каже, * не боюся я їх.
Кинувся листи писать в Немиров, шоб сбіралось військо, а Наталочка*
Куховарочка сіла колихать дитину і співа:
Ой ну люлі, ой ну люлі, ой ну люлі спати, Бо
наїдуть гайдамаки до нашої хати; Ой ну люлі,
ой ну люлі, засни, малий блазне, Через тебе,
малий блазне, вся худоба брязне.
* Шо ти, бабусю, кажешь? – пита Сава.
– Та це, * каже, * приспівую, шоб спало.
Він упьять:
279
* Кинь, бабусю, на карти, бо мені наче сумно.
Кинула вона вдруге.
*Біжать, * каже, * гайдамаки ще й досі в своїй землі та за лісами.
Тіко шо це сказала, аж ось Гнатко с козаками в двері.
* Здоров, здоров, пане Саве, здоров тобі в хату,
Здалека ти гостей маєш – чим будеш витати? * А
чим же вас, милі, братці, буду я витати:
Ой дав мені Господь сина, – буду в куми брати. *
Та було б тобі, пане Саво, тоді в куми брати, А як
ходив ти до Гарду церкви руйнувати.
Як підняли пана Саву на три списи вгору,
Та вдарили об поміст, – облився він кровью.
Привьязали тоді пана Саву коневі на спину і повезли до кошового.
Андрій Халепа, 60 років,
с. Андріївка Олександрівського повіту, 14 січня 1885 року.
332. [Сава Чалий в народній пам’яті]
(В)
В пісні співають:
Ой був в Січі старий козак на прозвище Чалий,
Вигодував сина Саву ляшенькам на славу.
Сава не мав собі роду, і змалку вигодував його запорожец Чалий. Як
уже виріс Сава, став козаком на всю Січ. От прийшов час померати
Чалому, він кликнув Саву і каже:
* Оце тобі кінь вороний, вся на його зброя, Та
служи, сину, запорожцям по моєму слову.
Не послухав Сава діда: як тіко той помер, він продався ляхам і став
ватажком. Давай тоді розбой водить на запорожців, давай обкрадать
церкви. В Запорожьї був превеликий знахур і характерник Гнатко* братко.
* Стой же, * каже, * Саво, я тебе піймаю.
Змовився він с Кравчиною і Булатом їхать.
Ой ще не світ, ой ще не світ, ой ще не світає,
А вже Гнатко с Кравчиною коні посідлали.
Посідлали та й гайда. Сава тоді саме приїхав з гостей додому та й пита:
* Чи все гаразд дома?
Баба*ворожка йому і каже:
За все гаразд, за все гаразд, – тіко за одно страшно:
Вилітають із*за гори чорні крюки часто.
* А ну, каже, бабусенько, кинь на карти.
Вона кинула і каже:
280
* Це щось недобре випада: якихсь здалека гостей сподівайся.
– А скоро?
– Та як тобі і сказать: випада, наче ще в своїй землі, за густим лісом, і
наче близько.
А Гнатко*братко, Булат і Кравчина, як одьїзжали із Запорожья, то
понасипали в сапьяни своєї землі, понабивали коням під копита і
пообтикались терном. От воно і одводе очі: мов вони за лісами, в своїй
землі.
Догадався Сава, з якого краю гості, і послав за військом. На той час у
Сави були родини, треба було людей пригостить, і послав хлопця за пивом
і горілкою.
Ой піди, хлопку, до винниці та вточи горілки,
Та випьємо за здоровьє Савиної жінки; Ой піди,
хлопку, до пивниці та й уточи пива, Та випьємо
за здоровьє Савиного сина.
Ой ще хлопка, ой ще малий не дійшов до винниці,
А вже Гнатко с Кравчиною в Савиній світлиці. *
Здоров, здоров, брате Саво, – думаєш*гадаєш, Ти
з далека гостей маєш, чим їх привитаєш?
* Ой чим же вас, милі братці, я буду витати?
Жінка сина спородила, – буду в куми брати.
* Ой уже ж тобі, брате Саво, з нами не куматься,
Проси, Саво, а шоб дали з жінкою прощаться.
Годі тобі, брате Саво, ляшкам угождати, Пора
тобі, скурвий сину, за все одвічати.
Як підняли пана Саву на три списи вгору
Та вдарили пана Саву об пень головою…
Управились с Савою і посідали горілки пить. Коли ось і ляхи біжать…
Ой ударили два ляшеньки навхрест шабельками, *
Утікайте, гайдамаки, проміж рученьками.
Ляхів набігло привелика сила, а запорожців мало. Давай вони на коні та
тікать.
На тім боці на толоці – будто орел кряче,
Коли глянув Гнатко*братко, * аж Кравчина плаче.
Нагнали ляхи Кравчину і хотіли зарубать, а Гнатко*братко обернув
коня, махнув шаблею – вони самі себе і порубали. Тоді Кравчина нагнав
Гнатка*братка і подалися в Січ.
Наум Григорович Бабець, 62 роки,
Михайлівка (Лукашево) Олександрівського повіту
Катеринославської губернії, 27 жовтня 1888 року.
Оба варианта и предания богаты оригинальными подробностями.
281
Сравн. Максимович. Украинские народ. песни 1834 г. стр. 90; Чубинский,
Труды, V, 965. Екатериносл. губ. ведомости, 1865 г., № 22 (Два варианта,
доставл. М. Костомаровым). – Скальковский. Наезды гайдамаков на
Западную Украину, 1845 г. стр. 159 и 169. Закревский. Старосветск.
бандуристы – І, 13. Вариант записан им в губернии, близкой к Польше,
или подправлен рукою поляка. Костомаров. Народн. песни в малор. лит.
сборн. Мордовцева (1859), стр. 197. Головацкій , І, 18 – 2, ІІІ, 9 – 12.
Kolberg. Pokcie ІІ, 1 – 5, Чернявская в V т. Сборн. Харьк. ист. фил. общ.,
136. Киевск. Стар., 1887, XIX, 194, 470.
333. Кошовий Калнишевський
(А)
Розорення Січі. Втеча запорожців в Туреччину
(Переказ)
Запорожці просили кошового Калниша:
*Поїдь, пане отамане, до цариці, * хай змилується, * бо чутка ходе, шо
згонять нас відсіль.
“Ні, каже, – лучше поїду в Київ та помолюся Пречистій: вона скоріше
змилується”.
Поїхав, помоливсь і вернувся. Ось незабаром і московське військо
опинилось біля Січі. Кошовий пішов в церкву, а за ним увьязалась собачка
та й собі туди… Побачили козаки і кажуть:
* Е, братці, – це не перед добром: зрада!..
* Давайте убьємо кошового!
Почув джура, та до кошового:
* Так і так, пане кошовий: тікай, бо буде біда.
Повьязав він голову кошовому платком, веде в бокові двері і просе:
* Пропустіть, * каже, * люди добрі: у чоловіка з носа кров пішла…
Пропустили. Джура одвів його геть*геть і каже:
* Іди, пане кошовий, у ту он хату, шо біля Підпільної: там сховають.
Кошовий в хату, та на горіще, – і прикрили його нехворощею… Стали
виходить с церкви, стали шукать: і сюди, і туди, – нема
кошового… Баче Калниш кошовий, шо біда, діждав ночі та й махнув в
московський стан… Махнув, кажуть та уже більше і не вертався: його
закували в залізо…
Обступив москаль Січ і об’явив:
* Здавайтесь, хлопці, добром, бо буде біда!
Старі запорожці тобто і здаться, так молоді не те… Спалили міст на
Підпільній, забрали пушки, ружжя в плавню і ждуть, поки москаль начне
палить…
У Січі був протопоп Ладимірь. Узнав він їх думку і почав совітувать:
282
*Повиніться, * каже, * братці, не гнівіть цариці! Сила, * каже, * нерівна:
вас багато, а москаля ще більше; за це милості вам не буде; лучше, * каже, *
ідіть в церкву помолимось: шо Бог дасть, те і буде…
Послухали деякі попа, та на свою біду: не вспіли війти в церкву, * тут
їх і закували в залізо…
Як почули козаки, шо кошовий і отамани в залізах, * давай переганять
дуби та байдаки с Підпільної в Павлюк, давай каптани драть та
конопатить, давай складувать пушки, ружжя… Управились, помолились,
понасипали в чоботи землі і нум сідать… Козаків сила, а дубів мало: шо
сядуть, – вони і тонуть… Шо ж його робить? Давай тоді скидать лишніх
людей, давай рушать… Тоді Павлюком як подались, як подались…
Виїхали в Дніпро, як понапинали паруса, та уже в Турещині зняли…
Багато козаків подалось водою, багато і пішки… Піші сіроми чвалали
понад Дніпром, а де забачять, було, каюк, – то той і їх… Тоді, кажуть, от
Січі до Лимана, у кого були каюки та байдаки, у кого були водяні млини, –
і ті позаганяли в Турещину…
Живуть, кажуть, і тепер козаки в Турещині, живуть і хліб їдять не по*
нашому, – в привольї…
Записано Я. Новицьким зі слів діда Дениса Грошового, 70 років,
в с. Покровському на р.Підпільній Катеринославського повіту
13 червня 1894 року.
334. [Кошовий Калнишевський]
(Б)
Кошевой Калныш. Дурное предчувствие запорожцев. Атака Сечи.
Бегство в Турцию. Воспоминание об оставшихся после разорения Сечи
запорожцах. Казацкие урочища
Перед руйнованням Січі кошовий Калниш збірався на богомілья в Київ,
а перед тим в Січі стали вить собаки: виють та й виють! Виють та й виють,
щоночі! А далі як підняли пугачі: пугу та й пугу! пугу та й пугу! Пугукали
вони і в капулівскіх плавнях, і в покровскіх, і в Великому Лузі… Сумно
стало козакам…
Раз в неділю пішов Калниш в церкву, а за нім слідком невеличке шаш.
“Ой, не перед добром, братці, собака в церкву вскочила”, – обізвались
козаки… Стали виганять собачку, – нічого не зроблять: куда кошовий,
туда і вона. Не вистояв кошовий обідні, – пішов додому.
Через стіко там днів – де не взялось московське військо! Така сила, така
сила, шо і оком не скинеш!… В плавнях, на гряді, жив козак Васюра. От
зібрав він запорожців і каже:
* Не сумуйте, братці, і не шкодійте пороху!
283
Сказавші це, осідлав коня і подався до кошового. Прибіг, вскочив на
порог і співа:
Дозволь, батьку отамане,
Нам на башті стати:
Москаль стане із мечами,
А ми с палашами,
Не вибьємо палашами, *
Вибьєм кулаками,
Нехай слава не поляже
Проміж козаками!..
Калниш йому і отспівує:
Не дозволю, милі братці,
Вам на башті стати,
Бо єдна кров, хрістіянська,
Гріх нам проливати…
Васюра опьять на коня та й до куреня… Настала нічь. Зібрались
запорожці і давай збірать дуби та каюки, давай переганять їх с Підпільної
в Павлюк і ховать в очерета. Управились з дубами, а потім взяли і
запалили міст на Підпільній…
Це діялось протів неділі. Стало світать, – приїхав до їх піп та й каже: *
Не змагайтесь , хлопці, з москалем, бо його не звоюєте, а тілько
роздратуєте!.. Збірайтесь лучше до церкви, та помолимось від напасти
святій Покрові.
Хто послухав, – пішов, а більше осталось в плавнях конопатить дуби.
Недовго і молились козаки, – вернулись.
* А шо, * кажуть, * братці, – знаєте, де кошовий?
* А де?
* У москаля в залізах!..
* А писарі, судці?
* І ті там… На Січу нашу уже понаводив москаль горлаті пушки…
Запорожці тоді посідали на дуби і махнули Дніпром під турка…
Недовго думав і москаль: пооббірвав церкви, забрав все, шо було, і давай
зганять відсіль козаків, давай межувать землю вельможам…
Після того, як скасовано Січь, в капулівськіх плавнях оставались
запорожські діди – Усатий і характерник Занудько. Усатий жив в урочищі
Панидіно, у його був один тіко довгий ус, і коня кував назад підковами.
Занудько жив на річці Темній і плодив бжолу. Довго ці і інчі жили тут
діди, а од їх повились і козацькі пісні, і балачка про запорожський уряд.
Запорожці жили не так, як ми: хліба у їх не поводилось, а варили
саламаху з борошна і їли з медом або з салом. В піст не погибали: риба і
284
тузлук у каждого були невиводно.
Багато ще, кажуть, жило запорожців на Нетрігуз – річці, на Шахівці,
Темніх Водах і скрізь на грядах, тіко забув їм прозвіща.
В Капулівці, на Скарбній, стояли, кажуть, запорожські караблі. Як
тікали запорожці під турка, то багато, кажуть, сховали казни і пушок в
Скарбній. Гроші, кажуть, замулили в річку в мідніх казанах, і будуть вони
лежать, поки світ сонця.
Дід Кіндрат Матрапас, 73 роки, с. Капулівка
Катеринославського повіту, 10 вересня 1896 року
Литература: Русская Старина, 1875 г. ноябрь, ст. П. С. Ефименко,
“Калнышевский, последний кошевой Запорожской Сечи (1691 – 1803);
Эварницкий – Последний кошевой атаман П.И Калнышевский; Его же
– История запорожских казаков, 1900 г. І; Скальковский – История Новой
Сечи, 1885 – 86.
335. Як запорожці перехитрили Потьомкіна
(переказ)
Як зруйнував Потьомка Січь, запорожці давай смолить байдаки та
дуби, давай тікать в Турещину. Довідався Потьомка та й каже:
* Ну, скурві сини, коли ж ви так, так я ж вас ось як…
Звелів він вище Никиполя натягти канати од берега до берега і
поначеплять дзвоники, а на Дніпро понаводить пушки. Думка, бач, була
така: як тікатемуть запорожці вночі, – дзвоників не минуть, – тут їм і гак1 .
Ждуть ночі москалі, ждуть і запорожці. Стало вечеріть, – запорожський
ватажок і каже:
* Рубайте, хлопці, гільчасті дуби та будемо рушать!
Зрубали с півсотні дубів, пустили в Дніпро за водою, а сами посідали на
байдаки і поплевли тихенько. Темна була нічь! Опівночі доплевли дуби до
канатів, а дзвони сразу: дзелень, дзелень, дзелень!.. Москалі до пушок, та з
обох боків – бух! бух! бух!.. Як випалили заряди, ватажок і каже:
* Ну, хлопці, тепер за весла, та пора і веселої заспівать…
Затягли запорожці веселої і покрили Дніп байдаками. Немало їх,
кажуть, і пішло під турка – дванадцять тисячь.
Дід Трохим Штепа, 72 роки,
с. Вознесенка, острів Хортиця, 1 серпня 1887 року.
Конец, смерть. Собственно гак означает крюк, а в данном случае, – попался на гак, –
пропал.
1
285
336. Запорожці Сагайдак, Скотивець, Дворяненко*
Что сохранилось в памяти народа о запорожцах: Сагайдаке,
Скотивеце, Дворяненке. Взгляд запорожца Дворяненко на настоящую
жизнь в сравнении с прошлой. Приднепровская местность “Сагайдашне”
Читатель! Нет сомнения, что вы знакомы с запорожцами, с этими
вольными сынами Украины прошлого века. Если вас не знакомила с ними
история и если вы живете в таком уголке нашего отечества, который
удален от самого “Кишла” бывшей Запорожской Сечи, то едва ли до вас
доходят те интересные предания о них, которыми богат Приднепровский
край Екатеринославской губернии, где бушевала козацкая вольница и где
осталось так много следов прошлого.
В этом году, 4 июня, исполнилось 100 лет, как запорожцы положили
навсегда оружие и взялись за мирные занятия, но за первую сотню лет
память о них не изгладилась в народе, так как живы еще те, которые
переданное им отцами и дедами передают поколениям то в рассказах, то
воспевают в думах и песнях, сложившихся в народе.
Обозревая Приднепровский край и останавливаясь то том, то в другом
селе для изучения окрестностей, мне пришлось записать несколько
исторических преданий из уст стариков, с которыми постараемся
познакомить наших читателей, посвятив для этого ряд статей.
Из приводимого ниже рассказа крестьянина села Вознесенка
Александровского уезда (Левая сторона Днепра, против острова Хортицы)
Романа Булата читатели могут судить, как нелегко было запорожцам
смириться с мыслью, что Сечь их, могущество которой создано веками и
великою борьбою то с тем, то с другим народом, должна навсегда
уничтожиться; и как нелегко было отважным героям после разгульной и
беззаботной жизни привыкать к мирному труду и оседлости, повесив
«рушницы» и «шаблю» на стенку.
Мы передадим слово в слово записанный нами от малоросса рассказ, не
переводя его на русский язык; делаем это потому, что мы слишком
дорожим каждым подлинным словом малоросса*расказчика и из*за
боязни, чтобы рассказ не потерял той прелести малорусской речи, под
которую так трудно подделаться нашим литературным языком при всем
его богатстве.
“Год двадцять буде тому, як ми ходили в Крим. Ідемо відтіля вже
додому і не доїхавши верст двадцять до свого села, ми стали біля слободи
Киньської (ныне местечко Григорьевка, имение графа А.Г. Канкрина, на
реке Конке или Конские воды, как ее назвали в прошлом столетии)
попасувать волів; назбирали сухеньких кізячків і заходились варить
* Заголовок поданий М. П. Драгомановим у збірнику 1876 р. (див. коментар).
286
куліш з рибою, бо кажись було чи в середу, чі в пьятницю; наварили
кулішу, посідали під возами і їмо. Приходе до нас старий, старий дід, та
билий, билий як місяць, а червоний та повний як ягода.
– Здорове! * каже.
– Здорове! * одвічаємо.
– Звіткіля Бог несе?
– З Криму, * кажемо.
– А сами звіткаль?
* А ось, * кажемо, * з слободи недалекої вже, шо вище (А)
Лександрівська, а ниже Кічкаса – з Вознесенки.
Дід тоді і каже:
* Охота вам чумакувать, такім людям молодім та здоровім можна б і так
прожити та й богатім буть.
– Як же так? * питаїмо.
– Та так: ви живите біля Сагайдашного недалеко, де стіко гроший, шо
не то задля вашего села, для двох губерній сталоб.
Ми й питаїмо:
* Які ж це гроші?
– Хіба ви не чули про покойнаго Сагайдака нічого?
– Та чули, * кажемо, * шо дехто із старіх богато за його рассказують, а
за гроші Бог його зна.
– Ото ж, діти, шо старії расказують, то вони й сами мало знають, бо,
мабудь, діти, нема вже старішого мене: ось ста двадцятий наступає; ніхто
так не зна Сагайдака, як я, бо не один год я вмісті з ним жив у самім тім
таки ліску, шо й тепер від того зовеця Сагайдашне.
Дід нам тоді як почав разсказувать, як почав…
* Не за вас, * каже, * Січ унистожили і запорізця разрізнили, то ви,
гляди, чи й знаєте що? Було воно так. Цариця Катерина обступила своїм
військом Запорожжя, забрала військо, кошових і деяку козацьку старшину,
а козаки вже самі хоть і нехотя, а вже повинились. Одобрали тоді в нас
землю, і все яке було мущество у війська, і дещо із гроший, шо не вспіли
заховать в землю, саміх козаків – кого разсилила по другим уже землям,
кого в своє військо взяла, дехто подався на Дін, а дехто аж на Дунай.
Звісно, ми товариством привикли жить своєю волею, то було
й тікаємо упьять у Запорожья; та вже небагато нас тоді тікало, так шо
війська сильного вже не було; силились ми так, шоб мало хто й бачив, а
коло Дніпра є де сховатця: то в лісі, то в скелях.
Зійшлись ми раз з старим запорожцем, покойним Сагайдаком1 , а він і
каже:
1 На
наш вопрос: где, т.е. в какой губернии казаки “замышляли” перебраться в Запорожье,
рассказчик заметил, почесавши чуб: “Він і казав в якій губернії; чі в Київській, чі в
Полтавській; кажись, в Київській (подумал). Та так, так, так і запишіть”.
287
*Давайте брати, упять утечемо до Дніпра, бо хіба воно до діла козакові
жити міз бабами, та міз кочергами; луче поселемось біля Січі таки, у тім ліску,
що знаїте – супротів остріва Хортиці (против северного конца острова), то там
нам добре буде; там, * каже, * кругом густий ліс, скелі та гори, будемо жити
як у ями і ніякій чортяка не бачитиме.
– Добре, * кажемо.
Зібралось нас душ сорок, посідлали вночі коний та й подалися скрізь
степами, бо слобід ще не було так багато, як тепер, а так було – де не де
посьолок. Добігли до Дніпра, поперепливали кіньми, та вскочили в лісок,
поробилі куріні і давай жить. Звісно – чим було тоді козак живе, як не
разбоєм, то крадіжкою. Жили ми там – ось і забув стіко год, казав дід – чи
три, чи чотирі годи, а шось довгенько. Старий Сагайдак, каже дід, був наш
отаман, було порядок дає і сидить більше дома, біля курінів, а ми було все
їздемо; він було хліба придба на зіму та з скотом пораїця дома.
От раз поїхали ми в Польщу, щоб поворожить коло де*якіх панків та
поживитця. Стали минать гряницю Кієвскої губернії, а тут, як на наше
лихо, пороз’їздились ми нарізно на розвідки, а де не взялось царицене
військо і половило нас, вісім чоловік. Заставляють нас пристать до війська.
Шо тут робить? – Не хочіця; з чортирьма з нашіх возились, возились, – не
хотять приставать: “Ми, * кажуть, * вольні козаки”. А далі дойшло діло і
до шабель, так їх і повішали; нас же чьотирьох, заплішили
в козаки.
Так уже, мабудь, через год війско наше, 2000 душ, йшло в Крим. Нас
забрали задля того, шоб ми показували дорогу в Крим, бо ніхто такіх
виходів не знав, як ми. Прийшлось нам йти якраз побіля Сагайдашне і
переправляця через Дніпро в тім мисті, де тепер уже живуть німці, то
звеця Кічкас. Прийшли ми до Дніпра. Поставало військо на березі, на
піску, давай пантоннії1 мости наводить. Жаль міні стало старого нашого
отамана, Сагайдака, бо вже я чув, шо його не минуть. Я одбіг од війська
конем геть*геть туди аж супрутів Сагайдашного та й пустився конем
уплинь водою, через Дніпро; був я уже серед Дніпра, а козаки давай
стрилять на мене.
Переплів я річку, вискочив на берег та чагарником2 до куріня
покойного Сагайдака, а там було чоловік чи сім, чи з вісім або й з десять
запорожців – не вспів розглядіця, бо не до того було, – та й кажу:
* Ей, батьку отамане, і ви, брати! Тікайте, та скоріше! Бо на тім боці
військо вже пантонні мости справля, та зайде й до вас.
Позхвачувались козаки з міст, де сиділи та й давай навтіки. Сагайдак
і каже хлопцям:
Понтонные мосты устраивались на лодках, через которые перекладывали доски.
Примеч. автора.
2
Чагарник – такий густий лісок. Примеч. рассказчика.
1
288
* Біжіть мерщі приженіть чайку1 , а я поки управлюсь тута.
Побігли козаки до чайки, а старий Сагайдак убіг в землянку, висипав
з скрині срібні та золоті талярі в дві шкури, виніс їх на середню скелю та й
пустив між каміння; так і загули вони поміж каміннями. Він тоді виніс ще
бочонок та відро з грішми, та в барліг, шо нижче скелі, й загорнув.
Зібравсь тоді тікать, та вибіг до Дніпра, до козаків, * а вони вже подались
дубом (чайкой) на низ.
– Ей, підождіть, братці, й мене! * кричить Сагайдак.
– Ні, вже, батьку, прощай! * а сами грибуть, аж весла тріщать, та
тікають.
Біжить Сагайдак до куріня та й каже:
* Ну, хоч здохну, а живим в руки не дамся!
Вбіг тоді в свою циглову землянку та й заперся залізними дверьми. Я
сів тоді на коня і подався чагарником понад берегом до того міста,
де буде військо виходить на берег. Сів тоді біля криниці та вмочаю сухарі
в криницю і їм. Стало військо вже на берег виходить, а майор конем як
прибіжить до мене, та як крикне:
* Ах ти, сякій разтакій ізміннику, ти вже дав знать Сагайдакові, шо ми
до його прибудемо! * та так шашку надо мною і витяг.
Я йому й кажу:
* Коли не вірите міні, то повірьте оцім сухарям, цьому святому хлібові,
шо я не ізминник; то я вплинь пустився задля того, шо ми вже народ
привишний до сього: не первена нам Дніпро перепливати.
* Тоді майор скомандував їхать війску в Сагайдашне, копіювать
Сагайдака. Приїхали. Військо обступило запорозькі куріні, і як нікого з
людей не найшли, то кинулись до цеглового куріня покойного Сагайдака.
Курінь його був обнесений кругом залізною ришоткою. Як зачали
ворожить біля його куріня, – ніяк дверей не одчинять; вони тоді зачали
кричать, шоб старий вийшов. Не виходе. Давай вони силою брать, давай
вікна бить. Вже як допекли старому, тоді давай він на їх з вікон стрелять та
й положив на місті чоловіка зо три, а деякіх поранив.
За землянкою стояв стіжок гречаної соломи; взяло військо, дві гарбі
соломи наклало, підвезло до землянки, закидало її всю так, шо й вікон не
стало видно, позлазили тоді козаки на землянку і давай штихами впихать
солому в землянку, а далі й підпалили: думали – вийде. Задушився старий
Сагайдак, а вийти таки не вийшов.
Довго тоді війско стояло в Сагайдашнім, вирубало увесь дубовий ліс,
порізало багато скоту Сагайдакового (бо Сагайдак був такий багатий, шо й
сам не знав щоту своєму муществу), забрали його табун коний і деякі
припаси і поїхали дальше, вже аж у Крим.
1 Чайка,
або великий такий каюк, куди влізе чоловіка 50, що ми тепер звемо дубом. Пр.
рассказчика.
289
Довго я вже служив в козаках, аж поки оставку дали. Після оставки я
ще довго ходив в заброди1 , а як застаривсь, то прочув, шо деякі мої старі
товариші, шо втекли дубом від Сагайдака, завернули в христяни в цю
слободу, де я й теперь живу, – та й собі тута посилився; тепер уже їх і на
світі нема та й я вже послідні дні доживаю.
Стали ми од’їжжать, а дід і пита:
* А шо, хлопці, чи таки поріс ліс на усім місті, де порубало дуби
військо, як копіювали Сагайдака?
– Поріс, – кажемо.
* Е, тепер уже як порубаїте, то вже більш не поросте.
Поїхали ми і вже більш не бачили того діда”.
Далее рассказчик наш сообщил, что после того, как “скопіювали
Сагайдака”, Сагайдашное не покидали престарелые запорожцы и
проживали в редких случаях небольшими шайками, а большею частью по
одиночке. Так отец рассказчика передавал ему, что вскоре после
Сагайдака там поселился запорожец “Скотівець”. Он жил очень скромно,
развел много скота и чрезвычайно был гостеприимный. Шайки он не
держал, но как в то время казаки еще не могли отвыкнуть от вольной
жизни, то бывало часто, едучи с раздобыток или, другими словами, с
грабежей, наезжали к тому, и он точно принимал их к себе, по нескольку
дней кормил их и поил, а также скрывал их воровские сокровища, а
иногда и их самих от преследования. “Було пристане до його яке лидащо,
то він і годує його хлібом та медом, аби йому скот пас. Иноді було
понабігають з слободи дітвора до діда , обступлять його кругом, то він
давай їм казок росказувать, а вони коло його ригочуцся, а дали поведе до
куриня і давай угощать медом”. Рассказчик хорошо еще помнит одного
запорожца, известного под фамилией Дворяненко, который умер в конце
пятидесятых годов. Дворяненку, по словам рассказчика, было далеко за
сто лет; поселился он вскоре после смерти “Скотівця” и жил в землянке,
на попельнище Сагайдака; хотя уже населилось село Вознесенка в двух
верстах ниже Сагайдачина, он все*таки не мог расстаться с одиночеством
и переносил все лишения, которые преследовали его в престарелые годы.
Запорожец Дворяненко, как заметили мы из многих рассказов старика,
вел скитальческую жизнь с молодых лет; это уже видно из того, что этот
же Дворяненко в конце семисотых годов, уже был известен только что
прибывшим для населения в Приднипровском крае немцам
и дал им понять, “что значит запорожцы”, о чем мы когда*нибудь
расскажем. Теперь же передадим небольшой рассказ нашего собеседника.
“Було часто на Дніпрі сходишся з рибалками, бо він і сам рибальчив, та
1 Де*небудь
біля моря рибу ловив. Колись було зберуться бродяги, підуть до моря й давай
рибальчить. Пр. рассказчика.
290
богато було дечого росказує про старину; знав также багато запорозьских
пісень, і любив часто співать їх; було як заведе оції, що про Кольниша
співать:
Устань, батьку, Кольнишевський,
Просят тебе люди,
Та поїдем на Вкраїну,
По*прежньому буде;
Та поїдем до столиці,
Благати цариці:
А чи не дасть тії землі,
А шо від гряниці.
А як бува иноді пьяненькій, то було співа запорозьких пісень та схиле
голову й плаче. “Ей, * каже, * минулось наше життя, та вже, мабуть, і не
верниця; хіба молодими були й ми такі, як ви тепер? Ні… Хіба же сиділи
б так, як ви сидите дома, біля жінок? Якраз… усиділи б... давно б уже на
коней та й подалися б степами: або туди (указывая рукой на Польшу), або
туди (в Крым). Запорозцеві всьо равно: шо свою голову зоставив, що чужу
зняв, аби живий не дався в руки та зостався козак козаком. Як подивися
теперь на це все, шо понаробляли: города, села понасиляли,
понастроювали хат; нашо це все? Колись було живемо в куринях та й
горілку пьємо, а тепер шо?… Казна*що”.
Из рассказов о Дворяненке мы поняли, что он был в свое время
путеводителем туристам по знакомым ему местам. “Було як біжить
губернатір через Кічкас, то й в Сагайдашне заверне до Дворяненка; дід
було й веде його скрізь по скелям та по землянкам, де жив Сагайдак, та
росказує, де що було. Колись був губернатір, та такий легкий, шо всі було
скелі сходе1 . Іноді й пани деякі проїжали Кічкас, то все було завернуть до
діда послухать про старину; а як купить йому півкварти горілки, то не
переслухав би й за день; шо не скаже було, та все доладу”.
И так, приднепровская местность Сагайдашное живет и будет жить в
народе по имени запорожца Сагайдака. Но надолго ли сохранятся в народе
предания о самом сагайдаке и его сподвижниках? Всем, что могли
почерпнуть от народа, делимся с нашими читателями.
Обозрев Сагайдашное и исходив все выдающиеся места этой чудной
местности, невольно скажешь, как согласна эта дикая приднепровская
природа с правами народа прошлого века! Действительно справедливы
поэтические слова Сагайдака: “Густий ліс, гори та скелі, де ніяка чортяка
не побаче” – все єто вполне могло удовлетворить требовния силачей
1 На
сколько нам известно, это был начальник Екатеринославской губернии, Фабер.
291
русской земли, сложивших уже свои кости.
Местность эта от горы (с востока и юга) окружена скалами; внизу
растет дубовый лес; среди самой местности возвышаются две огромных
скалы, из которых одна (южная) носит название “Дурної скелі”, вдалась
в Днепр, а во время весеннего разлива Днепра окружена со всех концов
водою, образуя таким образом большой каменный остров; другая, –
“Середьня скеля” расположена в 80 – 100 саженях от первой, на более
возвышенном месте, ближе к горе, от степи, и окружена дубовым лесом.
На этой скале замечательное по своей оригинальности каменное кресло,
как полагают, Сагайдака; это просто грубо обработанный камень, взнесен
на возвышенность скалы, откуда есть возможность наблюдать
окрестности; в нем искусно выдолблено сиденье такого размера, что
свободно можно улечься человеку среднего роста; с наклонной стороны
камня продолблено место спускать ноги, а вверху – место для головы. От
долбления ли или от замерзания в нем случайно попавшей воды во время
сильных морозов – камень расколот на две части, но расколонные
половины плотно слеглись одна с другой. С обеих скал хорошо видны
окрестности: остров Хортицкий (северный конец), колония Кичкас (на
севере), на правой стороне Днепра, а также окрестные приднепровские
степи; внизу быстро струится хрустальный Днепр. Словом, взору
наблюдателя рисуется прелестный ландшафт, а шум воды, пробива*
ющейся между ущельями пересекающих Днепр камней, оживляет эту
дикую природу. На “Дурной” скале, занимающей огромное простран* ство
местности, растут кусты ракиты, дуб и татарский клен, не говоря уже о
зеленой траве и цветах, которыми бывает роскошно наряжена скала в
весенние и летние месяцы. На скале горы, ведущей в лес, на попелищах
Сагайдака, Скотивца, Дворяненка и позднейших их земляков остались
следы куреней и тут же попадаются черепья горшков и мисок, которые
заметно плотно мастерились, что можно заключить из толщины
последних.
ЗАПОРОЖЦІ В УРОЧИЩІ САГАЙДАЧНОМУ
337. [Запорожець Скут]
По позднейшим повествованиям стариков сел. Вознесенки – Власенка,
Бутка (Гаврилко), Панасенка, Немныхы, Лутая1 и др., Сагайдак жил во
время царствования Екатерины ІІ, в горячую эпоху колонизации
Запорожской степи и Приднепровья. Но, оставив имя урочищу, он не был
последним обитателем этой интересной пустыни.
1 Интересный
рассказчик Кузьма Лутай всегда основывает свои сообщения на словах
Бабуры, жившего в Маркусовой до 1875 и умершого 105 лет. Бабура, говорят, был
челядником (наймытом) у какого то ватажка, бывал часто в Сагайдачном.
292
Вскоре в Сагайдачном оселились запорожцы Скут, Хоз и затем Матвий
Шуть. Поселились они почти одновременно, как говорит народная память
“до войны Потемки с турком” (1787 – 1791). “Скут, Хоз пересунулись з
Великого Лугу, а Шуть причвалав з Крапівної (Золо* тоношск. у.,
Полтавск. губ.), родины своей, куда было загнала его судьба после
падения Сечи. Впоследствии Шуть взял к себе родного брата Левка (“
мезынця”), который жил и вырос у Скута. Похоронивши последнего, он
женился “в Нешкрібівці” (теперь с. Вознесенка), имел несколько сыновей,
из которых и теперь живы Яков Шуть – 65, Осип – 64 и Грицько – 74*х
лет. Все три старика прекрасно знают дядька Матвия, помнят Хоза, много
интересного передают о Скуте, по рассказам отца. Скут, по их словам, жил
почти в 2*х верстах от “сидалыща” Сагайдака, где и до сих пор остались
следы его “кышла”. По его имени балка урочища названа Скутивщиною, а
ближайшая днепровская скала – Скутивцевою. Занимался дед рыбною
ловлею, имел большую пасеку, много рогатого скота, лошадей, отличался
зажиточностию и хлебосольством. “Ні до кого не завертало стілко бурлак,
стілко йшло їх до Скута”, * говорит Грицько Шуть. “Він був чоловік
старого покрою: ніколи було не випусте з хати голодного, голого… У нас,
каже, колись в Січі був звичай: не питай бурлаки, чого прийшов і хто, а
посади та нагодуй. Зімою було у його ніколи не переводилась бурлашня:
живе, стілко в землянці поміститця, чоловік 5 – 6 … Перезімуються –
пішли собі, хто куди втрапив…”
* Попервах, * говорит Яков Шуть, * батько мій жив у брата, в мого
дядька, Матвія. Жив, поки став змисленним1 , а потім баче, шо брат його
не шанує, і хотів мандрувать2 . Признався Скуту, а той і розсовітував: “Іди
лучше до мене: я чоловік старий, роду не маю, доглядиш до смерти, * все
твоє буде”. Батько послухав. Дав дід грошей, батько поїхав в Половицю,
накупив пряжі, навьязав сіток і став рибальчіть… Тоді було
– пряжу, нитки все купують в Половиці, де тепер Катеринослав: городу не
було. А то вже як поїхала Катерина – став город…
Велика сила цариця: приїхала, поклала камінець3 і сказала Потьомці:
“Гляди ж, шоб кругом цього камінця був город…” Через год, через два,
розсказують було покойник батько, де взялися і дома, і лавки, і церкви, і
народу страннього до лихої години…
Год білше десятка жив батько у Скута… Дід було у пасіці сидить, а
батько на річці… Риба ловилась не так, як тепер: було два рази закине
сітку та й повен каюк4 … Гроші ніколи не виводились; на інчі у діда було
1 Умным.
Уходить.
Намек на заложение собора Екатериною ІІ 9 мая 1787 года. См. Скальсковский
“Хронолог. обозрение истории Новороссийского края”, т. 1 стр. 189 и 261.
4
Лодка.
2
3
293
їх повен вулік1… Старі люди білше кохались у скотові, чім у хлібові:
приволля було… У Скута було, як іде череда до водопою, то аж земля
гуде… Всю блукву2 було займе.
Далее Яков Шуть рассказывает, что у Скута немало жило пастухов из
“сиромашни”. Летом они жили под открытым небом или в куренях, а
зимою в землянках.
338. [Смерть характерника Скута]
Скуту было более 100 лет, начал он хиреть, перестали носить ноги и
вскоре умер.
Интересный рассказ Левка о его смерти.
“Умер дід. Я накрив його сіряком і кажу Степану:
* Або ти їдь кличь попа, або я.
– Ні вже, * каже, * їдь ти, бо я зібрався в дорогу.
* Не йди сьогодня, * кажу, * хоть вдвох поховаємо діда.
* Ну добре, * каже.
Запріг я коней в повозку, поїхав. По дорозі заїхав в Нешкребівку,
попросів на похорони діда Шевця, а потім в кріпость. Тоді ще города
Александрівська не було і помину: церква, лавки, хати, – все було в
кріпості… Купив що треба, взяв попа. Приїздемо до землянки, аж Степан
сидить на порозі і кіюру підняв…
* Шо це ти з кійком?
* А то, шо як підніметься, то тут і присяде.
* Хіба він галдовнік, хай Бог мілує?
* А чого ж він вусом воде!
Поховали діда. Степан кійок на плечі і подався. Білше про його не було
і слуху. Мало у Скута зосталось грошей, мало і скоту. Гроші десь закопав
дід, а скот ввесь видох”.
339. [Степан Великий]
В числе других бездомных бурлак деда нередко навещал Степан
Велыкий.
Вот интересный рассказ об нем…
“Степан Великий – це таке прозвіще. Було увійде в землянку, то й не
випрямится – такий високий. Як його прозивали по батькові, ніхто не
знав… Чудний був козак! Було куда б не послав дід, рідко скоро вернется.
Раз перед Великоднем Скут послав його в Нешкребівку позичить дрожжей
на паску та на паляниці. Взяв він горщя та й махнув. Скоро махнув і
вернувся – аж через сім год…
1 Улей.
2 Низменности
б. ч. вблизи реки, где пасут скот.
294
Сьомого году упьять таки під Велікодні святкі стоїмо ми з дідом біля столу
і місимо кісто на паски… Коли це гульк у вікно, * аж ось і Степан іде.
* От, * каже дід, * і Степан вернувся з дрожжями.
Степан на поріг та зразу ду*дук об стелю головою… Горщя з рук, * і
пішли дрожжі по хаті.
*От*тобі і на! Хиря його батькові, – каже, * тим то, що швидкої роботи не
хвалять…
Попосміялись з його…
* Сім год і горщя носів? * пита дід.
* Ні, * каже, * воно було заховано в скелі…
Став упьять жить Степан у діда… Де було не бува, куди не ходе –
нікому ніколи не хвалится.
340. [Запорожець Хоз]
Запорожец Хоз жил на пепелище Сагайдака, в 2*х верстах от
Кичкасской переправы. Защищенная скалами местность эта в то время
прикрывалась дубовым лесом. Днепр здесь в 70 – 100 шагах. Под старость
он женился. Бабка, говорят, пекла бублики и носила продавать в Кичкас.
Детей не было. По словам 80*ти летнего Игната Бутка и др., жил он в
небольшой хатенке. Вся внутренняя обстановка изобличала в нем
завзятого казака*рубаку. Стены завешаны “пиками”, “рушницами”,
“пистолями”, “шаблями”, “ладунками”. “Зброя”, дорогая, хорошая.
И чего только не было у него из старины Запорожья!… “Змолоду він був
великий воїн! * заключает Бутко. * Його часто навіщали запорожці з
Великого Лугу. Все народ поодяганний та бравий”. В престарелые* годы
он оставил рыбную ловлю, охоту и засел в пасеке. Бабу пережил и опять
остался бурлакой. Умер в двадцатых годах текущ. столетия, имел более
100 лет от роду. Коротка и отрывочна история запорожца Хоза.
341. [Матвій Шуть і козацький ватажок]
Левко, как мы сказали раньше, женился в Нешкребивци, на дочери
запорожца Шевця. Похоронив тестя, он жил на его месте, на этой самой
“батькивщине” живет и сын его Яков. По словам сыновей, Левко Шуть
умер в 1854 – 55 году, имея более 100 лет от роду.
Последним обитателем Сагайдачного является запорожец Матвий
Шуть, известный также под прозвищем Дворянына.1 Он раньше жил на
противуположной правой стороне Днепра в урочище Кичкас2
* Коректурна правка Я. Новицького.
1 “Він
був дворянського роду”, – обьясняет племянник его Грицько Шуть.
2 Его
“хатына”, по словам Грицька, стояла вблизи скал, в том месте, где теперь лесная
пристань, что против Федоришиного острова. Тогда на всем набережьи был дубовый лес.
295
По приезде немцев (1789) он счел соседство их не по душе и потому
перебрался на пепелище Сагайдака к Хозу. Подобно Скуту, Хозу, он вел
знакомство со многими запорожцами из Велыкого Лугу, и в особенности
дружил с ватажком, жившим верстах в 8 – 10 на Донском Шляху1. Вот что
об этом рассказывают Кузьма Лутай и Василий Панасенко словами
Бабуры.
“В балочці над Донским шляхом жів ватажок або корольок с цілою
ватагою2 запорожців. На могилі було поперемінно стоїть козак. Ото як
заміте валку3 чумаків, то зараз на дорогу і стромля в землю ратище4, біля
ратища, на повстині, кладе кусочок хліба, риби, дрібок соли, пшона,
цибулі і інчого, чого їм треба. Покладе і гайда в терен до ватаги… Сидять
та й дивляться. Підьїжжає чумак до ратищя та й тпррр*у!.. Хто кладе на
повсті хліб, хто сипле пшона, хто риби, хто цибулі, борошна, соли, сала…
Накладуть харчі сіромахам* та й з Богом далі… Та й чом не дать?! Тоді
чумацька валка була паровиць5 сто, двісті, тріста… по жмені борошна з
воза, по шматку хліба, сала та й от стіко стане… Запорожці, було, ніколи
не зачіпають чумака, а скорішь стають в прігоді від всякої напасти в
степу… Тоді слобід тут не було, степ дикий, звіру, татарви шлялось до
чорта… Тіко й людей було, що запорожці… Так от цей самий ватажок
союзно жів з Матвієм Шутем. Тут, кажуть, в Сагайдашнім була у їх і
скарбниця6…
342. [Матвій Шуть і характерники]
Швец, говорит наименьший 65*ти летний внук его Яков, как передают
многие старшие его, принадлежал к числу “стародавних людей”. Он провел
молодость, состарился в Запорожьи. По сообственным его рассказам, не раз
видел смерть и на суше, и на море… Пережил двух цариц
и двух царей и умер в глубокой старости. “его годам и счету не було”.
Возратимся снова к личности Матвия Шутя. По рассказам
племянника его Грицька, дедов Кузьмы Лутая, Илька Савоськи7, Гната
1
Дорога под именем “Донского шляху” и теперь живет в народе. Поворотив от
Кичкасской переправы влево, она представляет разветвление Крымского шляху через
Александровск.
2
Отряд, ватажок – предводитель.
3
Чумацкий обоз.
4
Держак, древко копья, пики.
* Правка Я. Новицького.
Пара волов и чумацька мажа (воз).
Казнохранилище. От скарб – казна, клад.
7
Деду Савоське теперь за 80 лет. Года три назад он оглох, но еще бодр, не расстается с
рыбачьей сетью, живет на Слободке, предместьи г. Александровска.
5
6
296
Бутка и др., он в свои лучшие годы был также ватажком: его все слушали,
к нему со всех сторон “набігали вістці”1 , наїзжали козаки, бурлашня,
заходили сіроми… Это, говорят, было за Екатерины, это было в то время,
когда в Новороссии витал дух Запорожья, когда Дикое поле и Великий Луг
открывали притон бурлачеству в самом широком смысле.
У него бывали, говорят и характерники. Вот что рассказывает об них
Кузьма Лутай.
“Понаїжжають, було, до Матвія характерники і давай вихваляться
пістолями: той каже: мій дальше бье, а той * мій. Позаряжають і давай
стрілять. Оце один стріля, а другий руку підставля… Куля в руку, а він
тоді і кида межі очі: “На тобі! Яка гаряча, цур їй…”
По словам Грицька Шутя и Илька Савоськы, Матвий вел “велыку
кумпанию” с ватажками*характерниками Громухою и Харсоном,
жившими в Крутом Яру, вблизи нынешнего села Беленькое,
Екатеринославского уезда. Передаим рассказ Савоськи.
“…Було наїдуть до Матвія Харсон, Громуха і нум кружать горілку…
Пьють, було, тиждень. Потім убіраються їхать.
– А ну сідлай коней! * крічять на пріслужника…
Той бере сідла і журіться:
* Де ж їх в світі Божому шукать, коли вони сами батогами позагоняли в
степ!…
А тут ще й коні, як зміяки… Вийде пріслужник на гору, подивиться –
один комиш, бурьяни. Насилу сам втрапе до куреня… Сяде та й плаче…
* Чого рюмаєшь, давай коні! – крічять.
* Нема, * каже, * зайшлі в степ.
То оце один із їх закладе пальця в рот, як свисоне, як свисоне… *
Піди, * каже, * дурню, он вони під дубом… Гляне – аж справді
стоять як укопані.” О них же Грицько Шуть передавал:
“… Громуха і Харсон були гайдамаки… Раз приходе хлопець сирота і
просе:
* Прийміть, дядькі, до себе…
* Пріставай, * кажуть.
Разгляділись * аж у його вошви і не оббереш… Ватаг і каже: * З
цього хлопця будуть люди!..
І велів зарізать валаха. Козаки зарізали, оббілували. Ватаг роздяг
хлопця і обернув його теплою шкурою. Воші так і поналипали. Зарізали
другого валаха і упьять його обгорнули. Налипло і на ту шкуру до біса… *
Буде, * каже ватаг, * а то як вся вошва зразу вилізе – пропаде хлопець…
Стали його зодягать, годувать і став він у їх кухарем… Оце було
їдуть у Польщу гайдамачить і приказують:
1
Гонцы с вестями.
297
* Дивися, висить на дубі дзвоник: як задзвоне вперше – учиняй діжу; як
задзвоне вдруге – то печи і вари…
Вони ще далеко, а кухарь пече, варе…Стане все готове – ось вони вже
й тут”.
343. [Матвій Шуть і німці – колоністи]
Запорожец Шуть, как мы сказали раньше, по началу жил по правой
стороне Днепра в урочище Кичкас. Он был свидетелем и устройства
Фалеевской пристани (1781 – 82), и переселения меннонитов (1789),
и усторойства Екатеринославской днепровской верфи (1796 – 97 г.). Это
подкрепляется интересными рассказами, в которых фигурирует имя
Матвия. Столетний меннонит Гепнер1 , деды Власенко, Немныха
и др. вот что передают о первом знакомстве с ним немцев.
“… По приезде немцев к Днепру, обоз их переправился на остров
Хортицу и остановился на берегу Музычиной балки. Это было летом, на
закате солнца. При безлюдьи в то время, первым обывателем скалистой
пустыни Днепра явился к ним Матвий Шуть. На первых же порах он
поразил немцев своею наружностию, своею отчаянною душегубкою. Был
он среднего роста, средних лет, широкоплечий, сутуловатый. Это был
запорожец силач, * говорят Гепнер и Власенко, * который поборол бы
медведя. Вышел он из лодки босый, простоволосый, “розхристанный”, с
длинными усами, с трижды закрученною за ухо чуприною… Наряд его
представлял девиз полной свободы! На нем была белая с широчайшими,
вымереженными рукавами сорочка, синие широкие на очкуре штаны – вот
и все. Но зато козак носил черес, набитый червонцами! За этим чересом с
одной стороны висели длинный, в кожанном чехле нож, ложка, с другой –
люлька*жинка, а из “кишени” высматривал кисет, с тютюном и крицей.
Подойдя поближе к повозкам, Матвий поздоровался, завел речь “по
своему”, но видя, что немцы “ни бельмес”, ругнул, плюнул * и в лодку…
Поплыл козак, затянувши песню на весь Днепр. Свечерело – немцы
улеглись, заснули. Подымаются утром – нет одной лошади. Осма*
триваются и, к удивлению, находят нож, который перед тем видели у
запорожца…
Нескоро суровый козак изменил свои отношения к немцам. Последние
сами стали навещать его, покупать рыбу, овец, скот для обзаведения.
По словам рассказчиков*малороссов, Матвий никак не мог поми* рится
с чрезмерною скупостию немцев, с полным отсуствием у них
1 Недавно умер. Отец Гепнера принадлежит к числу первых основателей колонии на
острове Хортице.
298
гостеприимства. “Хотя Матвий бывал у них и с своей ложкой, * говорит
Панасенко, * но возвращался до куреня голодным”. “У них, * говорит, * у
гости идут и хлеб с собой берут… Чорт знает, какой звычай…”
344. [Як запорожці продавали німцям рибу]
“Дядько Матвий, – рассказывает дальше Грицко Шуть, – поставлял
рыбу для артели, строившей суда на Кичкасе”. Приведем рассказ
дословно.
“Старий Скут і дядько Матвій рибалчіли вкупі. Тоді заводилось по той
бік Дніпра (справа) миралтейство1 . Людей допропасти та все руські2 .
Здорово купували рибу, особливо марену, та тіко не тямили її варить: було
не доварять гаразд, поналопуются ікри і бігають з жівітами…
Поболіли всі, перестали брать рибу. А тут як на те, ловітся, та все
марена. От Скут і радиться з дядьком:
* Шо його робить, * каже, * риби допропасті, а купувать нікому?
* А шо, * каже Матвій, * давай вусі поодрізуємо і піде марена за вьязів
та головнів.
* Так пізнают?
* Чорта з два: у їх нема тями розібрать де короп, а де сом…
* Добре, чі так той так.
Поодрізували вуси, отвезли.
– Это опять марена? – питають.
* Де ж таки: марена з вусамі, а це ні.
– Что же это за рыба?
– Всяка, * кажуть, * окуні, головні, вьязі, чахоня.
А где же марена?
– Повпускали в воду.
– Ну, когда нет марены, бяри…
Забрали рибу як єсть повен каюк. Поклав Матвій гроші в кішеню і
каже:
* Глядіть же, добре варіть, не жалійте соли…
Стали вони лучше варить, – стали здорові”.
345. [Як запорожець вовка перевозив]
Рассказы
Грицка
представляют
интересную
характеристику
запорожских нравов. Забавен рассказ его о том, как Матвий перевез волка.
“Раз дядько уночі рибальчів. Під’їхав до берега і перебера сітку. Коли
це шелесть, шелесть, та з берега плиг у каюк. Плигнув і сидить у носку.
1 Адмиралтейство.
2
Грицьку врезалось слово, слышанное от дядьки.
Великоруссы.
299
Дивіться він – вовк, та ще й здоровий… Шо йому казати? – Шо стане каюк
повертать до берега, він до його гррр*р! а потім і заведе стиха авв*
ууу! Стане отпихать на річку – вовк сидить тихо. Взяв тоді дядько і повіз
його з Сагайдашнього на той бік… Під’їхав до берега, вовк вискочів,
стряхнувся і побіг. Вибіг на гору, сів, та як завиє, як завиє * аж луна ляга
Дніпром. Дядько перехрестився і повернув каюк на Дніпр.
Пройшло троє років. От раз їхали козаки через Кічкас і завернули до
дядька в Сагайдашне.
* Здоров був, Матвію!
* Здорове.
* Чи пізнаєшь? * пита один.
Дядько пріглядуєтся.
* А, це ти, Павло! Здоров, братику, здоров… Та й давно ж ми бачілись.
* Та де ж пак, чи не давно?..
* А як же: год десять або й білш буде… Знаєш, як їхали с Польщі…
* Знаю, тіко то давня річь. А памьятаєшь ти, як ми с тобою бачились трі
годи назад?
* Трі годи? Що це ти кажеш?
* А хіба забув, як перевозив вовка?
* Вовка?
* Вовка ж! Ото був я… Прийшлось тікать з бувальців, так шоб кому
невзамітку, я шкуру на себе і пробіг вовком. Теперь заїхав подякувать
тобі, Матвію, за перевоз…
Погостювали сіроми і подалися степами”.
346. [Дідівські забави]
На тему о запорожских нравах небезинтересный рассказ сообщил нам
дед Каптюх.
“В Вознесенку з Великого Лугу перебрався запорожец Васіль Зозуля.
Годами він був далеко старіший Матвія, а меткий, як дзига. Оце на коня
* та і в Сагайдашне. Злізе на дуба та й ну: ку*ку! ку*ку! ку*ку! Матвій
сховаїться в траву та й собі: під*підем! під*підем! під*підем! А далі:
ховав! ховав! ховав! Тоді Васіль злазе і до Матвія:
* Доров!
* Доров!
* А шо горілка є?
* Є, та погана.
* Аби до чорта!
Посідають біля барильця і ну кружать. понапиваются, піднімуть співи.
Було пьють, пьють, а потім давай бороться і через ногу, і під силу, і по*
циганскому, і по*турецькому… Потім поморятся і давай спать. Сплять
300
було двоє суток підряд. Та ще й сплять по*казацькому: як не ціпом, то й не
збудешь”.
347. [Як запорожець женився]
В заключение передадим несколько биографических сообщений о
последней жизни Шутя. По рассказам его племянников, деда Каптюха и
др., Матвий остался один по смерти Скута и Хоза. Для себя “напьял хату,
для коня – землянку”. Пока был моложе, пока был вольнее, имел много
скота, овец, держал челядников, но впоследствии, когда населилась
Вознесенка, Матвий сбыл все и на деньги поставил два ветряка. Средства
для жизни у Матвия были прекрасные: денег, говорят, тьму имел и при
себе, и где*то в скале, но не под силу жилось без помощи и с деньгами.
Чтобы выручить из беды, говорит Каптюх, вознесенцы пристали к нему:
* Женись та й женись, бурлаче”.
* На біса? * каже.
* Як на біса? Поміч буде.
* Та я не знаю, як з бабами і балакають: цур їм.
* Навчіся, * кажуть.
Довго не хотів, а потім подумав, шо на роботніків плоха надія, і каже: *
Чі жінитись, то й женитись: шукайте бабу.
Найшли, оженили… Чі пожів год, чі ні – умерла. Захотів упьять
жинитись вдруге. Умерла і та. Він давай втретє – ніхто не йде: кажуть, за
ним жінки мруть: страшно. Шо його робить? Давай шукать, давай мого*
ричіть сватів.
– Шо, * кажуть, * то не хотів, а теперь просишь?
– Та коли, * каже, * до гріха довелі, то шукайте третю, та тіко не стару,
хай їй хрін… Найшли йому і молоду. Довго жів з нею…
348. [Дивацтва запорожця Шутя]
Племянник Матвия, Йосип, рассказывает:
“Жів я у Матвія хлопцем. Було виїзжа на рибальство протів ночі, а
вертаєтся перед світом. Іде далеко в скелях і бубонить – ото Богу молится.
Як шо говоре, то все наче кричить. Я було часто питаю:
* Чого ви, дядьку, кричите: тут же ліс і нас тіко двоє?
– То*то, шо ліс, * каже, * тут тіко і покричать.
Снідать сіда, то все моче сухарі. Ласощів не знав. “То, * каже, *
витребеньки”. А як ночує дома, то прокінеця на зорі і маца, де корячок.
Найшов, * зараз з*під ліжка тикву витяг, налив, випив і сніда. У піст було
приказує:
* Вари, Йосипе, нещадима!
* Якого?
301
* Хіба не знаєш! Ну холостого борщу по*вашому.
* Якого холостого?
* Тю, дурний народ став! Холостий – значіть такий, щоб видивиться
можно: сірівець та вода.
Цілий піст, було, пропада над тим нещадимом, а ще й здоровий був».
Далее, * говорит Йосып, * “став дядько старіться, став слабіть.
На виду червоний, як налитий, а ногі не носять, очі не бачять. Перед
смертію зовсім осліп”.
По словам близко знавших Матвия, он умер в начале 50*х годов, имея
от роду по одним 103 года, по другим 107 и даже 113 лет.
349. Про запорожців: двох братах Шевцях, Скотивці,
Кучугурі та Громусі
В приднепровском селе Вознесенке Александровского уезда, Екатер.
губ. еще жив старик Стефан Власенко, который помнит запорожцев:
Шевцив, Скотивца, Кучугуру и Громуху, закадычных друзей его отца.
Приводим рассказ его в подлиннике.
“Давно було діло, ще я був хлопцем, як село наше ще тіко населялось:
хати були де*не*де. Покійний мій батько жив тут*таки, де я й тепер живу,
біля скелі1. Зазнаю я добре, що до батька часто їздили каюками з того боку
запорозьці, старі та здорові діди; їх і багато їздило, та всі невзамітку,
а знаю тіко добре п’ятьох: двох братів Шевців, шо жили там, де тепер
німота населила Бабурку2, старого Скотівця, шо жив тут в Сагайдашнім3,
та Кучугуру і Громуху, котріх кишло і досі осталося на острові Хортиці,
може, замітили – одно супротів великіх могил, біля старого Дніпра, в
бальці, де жив Кучугура та де зосталось багато цегли; а друге, як знаєте,
трохи вище за перевозом німецьким, в бальці Громушиній * яма, то жив
Громуха4. Приїдуть було до батька та й загуляють так, шо ну! Було п’ють,
п’ють у нас, а далі батька візьмуть з собою та й там кружають.
Оце як підіп’ють було, то начнуть росказувать про войну, та де хто
стіко світа сходив; і татарюгів, і турків, і ляхів було позгадують; а далі про
життя в Січі. Балакають, балакають, а потім як утнуть пісень, так аж хата
ходором ходе. Кого було не згадають в пісні: і Нечая, і Лебеденка, і
Калниша, і Перебийніса. Старий Кучугура було росказує, як Січ
1 Власенка изба стоит внизу села вблизи скалы, возвышающейся над небольшим
днепровским заливом.
2
Бабурка – это небольшая немецкая колония, расположена по правую сторону Днепра,
в балке, в 2 – 3 верстах от последнего, против юж. конца о. Хортицы.
3 Сагайдашне – местность в 2 верстах выше Вознесенки, при Днепре.
4 Власенко
к нам обращался с вопросами: “може, замітили”, “може, знаєте”, потому, что
ему известно было наше пребывание на Хортице с целью изучить остров и, как рыбак,
часто встречался с нами и беседовал на Днепре.
302
обступив військом якийсь*то чи генерал, чи полковник; він тоді сам був
у тім місті, де пани запорізькіх старшин згарбали і забрали. Багато
росказував про те, як Січ брали, та діло було давно, забув; знаю тіко, що
про те, як Січ такували, заводять було оцю пісню що:
Ой наш Харько, Харько*батько,
Все п’є та гуляє,
А вже ж москаль Запоріжжя,
Кругом облягає1.
Ой поїхав, Харько*батько,
Попросить цариці,
Щоб віддала степи й луки
По прежні гряниці.
* Не на те я, Харьку*батьку,
Москаля збірала,
Щоб я тобі степи й луки
Назад віддавала.
Та тече річка, невеличка,
Заросла лозами,
Та заплакав Харько*батько
Дрібніми слезами.
Дід Громуха був дуже старий; то оце було не виведе голосом за
другими, то давай плакать, кінець столу сидя, а за ним і Скотівець. Боже,
як подумаєш, шо то стоїть та запорізька сльоза, котрий, може, зроду не
плакав: “То ж то бідолагам так гірко прийшлось, шо як згадають
товариство, та аж не втерплять. Такіх старіх та здоровіх людей, як
здумаєш, і нема тепер; шо ж то було з їх, як вони були молоді? Росказують
було, як то вже дуже сіромахам не хотілось покидати Січ”.
Записав Я. Новицький.
350. Запорожець Дворяненко і німці – колоністи
Росказував старого німця, Якубенка батько (Якуб Гейнер из колонии
Остров*Хортицкой, на Остр. Хортице), шо як приїхали вони до Дніпра
з Німещини2, то переправились через Старе Дніпро на острів Хортицю і
поставали в Музичиній бальці. Було, каже, сонечко перед вечером, як до їх
переїхав каюком з того боку Дніпра запорожець Дворяненко. На йому,
каже, з одежі була тіко сорочка та штани, сам босий, бо було діло
1 После
первого куплета песни, произнесенного Власенком, он по нашей просьбе пропел и
последние три.
2
Время приезда немцев и первое поселение их на Хортице относится к 1789 году, как мы
узнали по справкам, наведенным в Остров*Хортицком Приказе, т. е. через 14 лет после
падения Сечи.
303
влітку; біля очкура висів здоровенний ніж, а собою, каже, Дворяненко був
сутулуватий і широкоплечий чоловік, шо медведем поборовся б. Прийшов,
каже, та й дивиться на німоту, бо звісно, ні він не вмів балакать
по*німецькому, ні вони по*нашому. Роздививсь, каже, та й потяг собі
каюком додому, співаючи, аж луна Дніпром ходе. Німота поморилась
після дороги, поприпиняла до пакілля коней і лягла спать. Устають, каже,
вранці, * коли нема однії коняки біля повозки. Шукали вони, шукали по
Хортиці – нема. Коли пішли до міста, де коняка була припьята, то лежить
той самий ніж, шо вчора, бачили, висів у Дворяненка біля очкура. Вони
тоді і догадались, де ділась їхня шкапа. Тоді […]* , каже, Дворяненка німці
стали берегтися. Хоч і прокрався Дворяненко, а все*таки частенько ходив
до німців, аж поки не навчивсь трохи по*їхньому балакать; а тоді росказав
їм, як украв […]* *, та загадав, шоб не серделись, бо в мене, каже, така вже
вдача.
Записано Я. Новицьким зі слів Стефана Власенка
в с. Вознесенка Олександрівського повіту.
351. [Запорожець Бесараб – засновник села Петровського]
[…] По рассказам старцев Сотченко (Осадшого) и Мусиенко
(Гаркуши), основание селу положено было запорожцем Бессарабом. Это
был богатый козак, жил “в рубленой хате” над речищем, омывающим
остров Дубовый, и имел много работников из запорожской сиромы1 . У
него, говорят, по берегу речища с версту до устья речки Осокоровки,
тянулись землянки и загоны для рогатого скота, лошадей и челядников.
Козак этот до и после раздела Запорожских Вольностей, пока ревизская
сказка не отметила его в числе помещичьих крестьян (1872 г.), жил в
Петровском. Но узнав это, он, а с ним и другие жившие по урочищам
Днепра запорожцы сбыли “худобу”2 и все нажитое и пошли – кто на
Кубань, кто за Дунай.
352. [Запорожець Діденко і балка Діденкова]
[…] Упомянув о балке Диденковой, что выше порога Волнига,
Сотченко поясняет, что здесь жил гайдамацкий ватажок Диденко, а при
нем была и гайдамацкая сторожа – Статцы. Эти статцы располагаясь
вартою на высоких могилах у проезжих дорог, высматривали добычу и
производили грабежи. В компании с Диденко был и гайдамака Гаркуша,
самый отважный “харцизник”, “еретик” и “вишальник”. Сотченко
*
Слово не прочитано.
**
Слово не прочитано.
1 Бездомных
2 Лошади,
и безлюдных.
скот и др. животные.
304
говорит, что статцы были галдовники, ехидники, брехуны и хвастуны –
и что запорожцы к ним относились недружелюбно. За статцами была
частная “погоня”, и их отсюда “выкурили”.
353. [Запорожець Балчан і Балчанський байрак]
Запорожец Балчан славился длинными усищами, которые “тричи”
закручивал за уши, и у которого “никогда не выпадала с зубов люлька”.
Курил заправски и клал за губу “венгеря”. Ездил на коне*змие… Это был
истый казак, носивший широчайшие штанища и кожаный черес, у
“кышени” кисет с тютюном и ложку, а в “холяве” отточенный нож. Балчан
оставил по себе урочище – Балчанский байрак, ниже порога Волниги.
354. [Запорожець Трут]
Ниже порога Будыла – Трутова балка: жил запорожец Трут. Это был
“сидень” – в запорожские дела (военные) “не вкидался”, а вел
хлебопашество, работая на войско. В лесной балке его, говорят, была
крыница, которая притягивала дождевые тучи и грозу. Тогда здесь было
много разбитых грозою дубов, а в настоящее время уцелел только один
вековой дуб.
Ниже Трутовой, на балке Канцировой жил Канцира*казак, а с ним и
другие запорожцы. В балке есть “тичия” (ключ), и когда*то расли дубы в
обхват 3 – 4 человек.
Под слободой Языковой жил запорожец Квита, по нем прозвана и балка
Квита, так же был “сидень”, имел 3 сыновей, но последние после
разорения Сечи бросили отца и “подалися” за Кубань. При устье Квитиной
балки, под самым Днепром, стоял дуб в обхват 4*х человек, а на нем
приложено было 24 больших запорожских печати. Такой толщины и с
такими еще печатями были еще дубы один между др. Языковой и
Смольщей в саду Слепушкина, другой – на острове Таволжаном, а третий
в степи, в балке запорожца Рябого. Под этими дубами, по преданию,
запорожцы в 1762 г. присягали на верность Екатерине ІІ.
355. Козаки і Дніпро
Дурное предчуствие пугача. Казак тоскует по братьям и
спрашивает у Днепра бродов. Жалоба Лимана
Предание.
* Ой не пугай, пугаченьку,
В зеленому байраченьку!
* Ой як мені не пугати,
Шо хотять байрак вирубати,
305
А мені нігде та прожити, Нігде
мені гнізда звити, Маліх діток
виглядіти, * Та й запугав
пугаченько, В зеленому
байраченьку… Горе мені на
чужині, Шо не вкупі брати мої:
Шо один в Січі отаманом,
Другий в Польші ще й ватагом
Третій дейна, дейниченько,
Проїзжає кониченьком,
А стиха ж він проїзжає,
Дніпра батьком називає.
* Ой ти, Дніпре, ой ти батьку,
Кажи ж мені всю правдоньку:
А де броди глибокії,
А де броди міленькії?
* А де кручі високії, То там
броди глибокії, А де кручі
низенькії, То там броди
міленькії… З устья моря до
вершини Сімсот річок, ще
й чотирі, Та всі вони в
Дніпр упали, Дніпру
правди не сказали; Одна
річка – Кайнарочка Збоку
вона в Дніпр упала, Дніпру
правду розсказала:
* Жалується Лиман морю,
Шо Дніпр робе свою волю:
Свої гирла прочищає, Його
тоні засипає.
Пояснение певца. За запоржців багато водилось пугачів: були вони по
всіх байраках, була їх сила на Дніпрі по скелях, а ще більше в Великому
Лузі. За год перед тим, кажуть, як зруйновано Запорожжя, пугачі кричали
день і ніч. Вони чули козацьку погибель, чули і свою, бо як пішла земля
в розділ, та стали рубать ліс, то і пугачам міста не стало… В цій пісні
козак розмовляє з пугачем і обидва сумують.
Дід Микита Джигирь, 88 років, с. Кушугумівка Олександрівського
повіту Катеринославської губернії, 29 грудня 1887 року.
306
356. Розподіл Запорозьких Вольностей. Поселенці великороси
Тепер вийдеш на горку та й слободи відно, а год сто тому назад був
один степ та чагар1 по балках. Кажуть, зараз після того, як Січ скасовано2 ,
порізали землю панам, шоб населяли слободи. Степу багато, а людей нігде
взять. Давай пани присоглашать людей відовсюди3. Отут шо слобідка
Татарка4 * вона спочатку населена кацапами, аж із Серпухова, – Бог його
зна, де він і єсть5. Колись давно кацапка розсказувала ще нашим батькам,
шо як виводили їх відтіль в степи, то казали, шо тут рай, а не сторона. Як
в череду вигонять коров, то привьязують до ріг кошовку, то як вернеться
корова с паші – принесе повну ягід: самі так і падають. А люди, –
хвалились їм, – живуть так богато, шо каждий день печуть пироги і
всякому с печі дають виймать третього, як колись жали с третього снопи.
Ми, каже баба, приїхали, * коли цього нічого нема… Де*не*де, каже,
жили запорожці по балочках, і хати у їх біленькі, тіко сами вони страшні
на виду. Давай вони лаять своїх чоловіків: “Завезли, дураки, в сторону
хахлацкую: горницы хорошие, белые, а люди выйдуть – страшные, чор*
ные, голова голая (бритая), да еще и с пузьмой (чупрына)”.
Рибалка Буря та інші. 7 травня 1887 року. Рибачий кіш на Дніпрі
поблизу с. Любимовки Новомосковського повіту. Із рукописного
збірника Я.П. Новицького.
357. Чому мало риби в Дніпрі
Нема тії риби, шо була колись! Теперь перекинешь сітками Дніпро, то
гляди і на борщ не піймаєшь; не так було за наших дідів і прадідів.
Покойні було рассказують, шо звяжуть сіточку 10*ти сажень, проплевуть
раз*два – і риби повень каюк. Та ще й риба не яка*небудь! Коропи, лящі
та окуняччя в аршин… Багато риби зійшло, кажуть, як Катерина проїхала
в Харсон, а єще* більше, як запорожці мандрували в Турещину. Царицині
галери маюріли6 хлаками7, а як висипали запорожці байдаками – Дніпро
зачервонів шапками і голубими жупанами. За запорожцями плевла риба
пополам з водою, і веслом не прогребешь, а за царицею – вся, стіко оста*
лось. Після запорожців, кажуть, не буде вже ні лісу, ні риби, стіко було, ні
звіру того, ні птиці Божої, поки світ сонця…
Дід Михайло Антонович Книрик, 92 роки., с. Язикове (Федорівка)
Катер. пов. 2 червня 1886 року. Із рук. збірника Я.П. Новицького.
1 Кустарники,
мелкий лес.
Уничтожено, зруйновано.
3
Со всех сторон.
4
Дер. на балке и речка Татарка вблизи Любимовки Новомосковского у. 5
Московск. губ.
*
Еще.
6
Виднелись, пестрели.
7
Флагами.
2
307
358. Прийом, зроблений запорожцям при дворі Катерини ІІ
Як був я малим, старі люди все було розсказують, як запорожців
приймала Катерина в столиці. Подали, кажуть, чай і давай вони його пить.
Налили по стакану – випили, по другому, третьому – випили, по десятому
– випили. Уже кіпів, кіпів той самовар, а вони пьють – аж піт льє. От той
шо підносив – офицер чи що, * баче, що нема краю, та й каже:
*Хто з вас, господа, напився – візьміть переверніть стакан догори дон*
цем, а на донці сахарь покладіть, бо у панів, – каже, – така мода.
* Ти б давно нам так сказав, – отвічають* запорожці, – він в душу не
йде, а ми, прізнатьця, не посміємо сказать.
Взяли тоді та й поперевертали ті стакани шкереберть, а зверху поклали
грудочкі сахарю.
Потім діждались обіда. Цариця давай з їх ума вивідувать. Принисли
здоровенний полумисок борщу з бараниною. Сіли вони кругом дубоваго
стола і тіко шо повиймали с кишені свої лошки, аж ось несуть і царські
ложки, в сажень довжиною. Зглянулись вони і давай братьця за ті ложки.
Заходилися біля борщу: Петро підносе Панькові, Панько Харькові, Харько
Дмитрові, Дмитро Гордієві, Гордій Онопрієві – аж курить… Наїлися
борщу, поїли баранину, а в полумиску ще трохи зосталось юшки. Вони
тоді і кажуть:
* У панів, братці, така мода, шо треба ще й посуду перевертать… Взяли
та й перевернули полумисок на білу скатирть, а зверху
поскладали шматочки. Тоді повставали з*за столу, перекрестились і
дякують:
* Спасибі Богу і тобі, матусю, за хліб, за сіль за добру ласку.
Оттакі*то колись були запорожці!
Дід Федір Лозовський, 98 років, нащадок запорожців,
с. Кушугумівка Олександрівського повіту, 1878 року.
Із рукописного збірника Я.П. Новицького.
359. Переселення задунайських запорожців в Росію.
Кошовий отаман Йосип Гладкий
Рассказ 86*ти летнего Полкового есаула бывшего Азовского
казачьего войска Андрея Ивановича Матвеенко
Я родился за Дунаем 4 июля 1819 года и вышел в Россию с отцом и
матерью в 1828 году, перед Пасхой. Хотя мне было тогда 9 лет, но в
памяти хорошо запечатлилось задунайское приволье, где так много
лесных угодий, озер, рек и лиманов. Почти каждый казак был охотник и
рыбак вместе, но рыбная ловля составляла главный промысел тогдашнего
* Отвечают.
308
населения. Станицы казацкие называли куренями, и в каждой жил атаман.
Все курени носили названия по урочищам, по зверю, по птице.
Я родился в станице Куликово поле, где отец мой записан был казаком.
Немало за Дунаем жило казаков, немало и беглых людей. По рассказам
отца, через Дунай устроен был перевоз и при этом же перевозе, с турецкой
стороны, стояло три большие хаты для беглых. Сначала тут их
довольствовали, а потом кошевой распределял по куреням и станицам. В
каждом курене также было по одной большой хате для беглых, где они
оставались до приискания заработков или постоянного пристанища. Из* за
Дуная вывел нас кошевой атаман Осип Гладкий, во время войны с
Турцией. Вот как об этом рассказывал покойный отец.
Когда пронесся слух, что Россия объявила войну, турки потребовали на
корабли 1000 отборных казаков и велели быть наготове против русских. В
это время из Измаилова приехал в Кош адъютант Писаренко и тайно начал
уговаривать кошевого, чтобы перешел на сторону русского царя; при этом
Писаренко прочитал какую*то бумагу, где обещаны такие же вольности в
России, как и за Дунаем. Кошевой порадился с атаманами и сказал:
* Нет, мы на такие условия не согласны: у нас половина населения –
беглецы из России, и если нам передаться русскому царю, то за нами
должны последовать и все беглые. А какая шана (участь) их ожидает в
России? Если останутся, – турок всех их перережет…
Атаманы загомонилы:
* Правду говорит кошевой: ответ мы должны дать перед Богом. Тогда
на чьей душе грех?
Писаренко возвратился в Измаилов и вскоре привез другую бумагу. В
этой бумаге уже было сказано, что и беглым дана будет воля и одинаковые
с казаками права. Кошевой согласился, а с ним атаманы и старики.
Слышно стало, что царь Николай пришел с войском в Измаилов.
Поднялась страшная суматоха… Казаки стали собираться в Измаилов, а
остальное население бросило хаты и повалило к перевозам через Дунай.
Кошевой Гладкий по всем станицам разослал вестцов и издал приказ,
чтобы к Дунайскому перевозу со всех концов собирали паромы, байдаки,
дубы и перевозили день и ночь. Иные успели забрать хозяйское добро и
даже скот, другие захватили только детей да святых (иконы), а было много
и таких, которые вырвались с душою…
Не все, однако, успели уйти от турка! Те, что жили в горах, далеко от
Дуная, узнали об этом нескоро, другие пожелали остаться в насиженных
местах.
Через два*три дня после того, как запорожцы присягнули Николаю І,
309
узнал турок, но приостановить переселение запорожцев не мог, так как
у него не было лишнего войска. Тогда турецкие паши отобрали оружие от
тех запорожцев, что были на кораблях, и отправили куда*то далеко
разбирать старые судна, а станицы велели пустить дымом (сжечь)…
Много жестокостей проявили тогда турки к оставшемуся русскому
населению, но зато много лет не переставали русские уходить от туда и
селиться в станицах, основанных Гладким. Когда велась война с Турцией,
мой отец участвовал с казаками в битве под командою Гладкого, а по
окончании войны Гладкий пожалован был генеральским чином и назна*
чен наказным атаманом казачьего войска. Первый год по переселении
казаки стояли по квартирах в слободах, а потом, по выбору Гладкого, им
дана была земля вблизи Азовского моря и войско названо Азовским.
Гладкий основал там станицы: Никольскую (Кальчик по речке),
Стародубовку, Покровскую, Новоспасовскую и Петровскую, где поначалу
устроены были землянки, а потом уже хаты. Всем заслуженным казакам
дарована была земля: генералу Гладкому 1600 дес., полковникам и
войсковым старшинам по 400 дес., войсковым эсаулам, хорунжил и
сотникам по 200 д. Все эти чины завели свои хутора и усадьбы вблизи
станиц.
Император Николай Павлович любил Гладкого и ни в чем не отказы*
вал на войсковые нужды. В станицах вскоре построены были церкви,
школа и войсковое управление в ст. Кальчик (Никольском). Первая
церковь была вывезена из*за Дуная и поставлена в Кальчике, оттуда же
выведен и священник.
Генерал Гладкий жил в Кальчике 9 лет, но неспокойно жилось ему
поначалу. Первые три года выпали неурожайные, всюду голод, падежи и
наконец холера. В довершение бед саранча пожирала все до чорной
земли… Казаки обеднели и начали роптать на Гладкого, что выбрал голую
степь, где ни леса, ни рыбных угодий, которыми так обиловали
Задунайские Вольности. Однако настали урожайные годы, все было
забыто и войсковые станицы оправились, забогатели. По истечении 9 лет,
Гладкий перевел войсковую канцелярию (управление) в Петровскую
крепость.
Генерал Гладкий росту был среднего, коренастый и волосы носил, как
все малороссы, “стожком”. Жил скромно, вел хозяйство, но, по службе
всегда имел при себе 5 вестовых казаков из разных станиц. Гладкий до*
жил до глубокой старости и умер в г. Александровске в 1866 году, где ему
поставлен и памятник внуками.
Азовское казачье войско упразнено при Александре ІІ в 1865 году и
казаки в течении 3*х лет переселялись на Кубань; в 1867 году туда же
переведена и ихняя войсковая канцелярия. Это все, что могу сказать о
310
бывшем Азовском казачьем войске и кошевом атамане Гладком.
Могу еще добавить, по рассказам отца, что Осип Гладкий был кошевым
за Дунаем три года, а перед ним атаманував старый казак Гаркуша. За
Дунаем налоги платили туркам, при чем за сбором денег являлись один
раз в год турецкие чиновники и проживали у казаков по целым месяцам.
За голоту платило общество, но счету этой голи ни коше* вой, ни турки не
знали. Да и трудно было знать: сегодня десять пришло,
а завтра двадцать ушло, и шукай ветра в поле…
с. Андріївка Олександрівського повіту, 11 та 12 травня 1905 року.
360. Кошовий Задунайської Січі і наказний отаман
Азовського козацького війська Йосип Гладкий
Ще за Катерини, як пішли запорожці під турка, дав він їм землю на
Дунаї. Там, кажуть, росла лоза, ліс. Поодбірав турок шаблі, ружжя, пушки.
“Ловіть, * каже, * хлопці, рибу, а в море не кидайтесь, шоб розбою не
було”.
Спочатку скудно жилось: сіяли хліб, плодили скот, бжоли, ловили
рибу, а в козацьке діло не вкидались… Літ через пьятнадцять, кажуть,
стало вольніше, – стали опьять козакувать.
Був у запорожців кошовий, захожий із Самарі1 . От зостарівсь він і
каже:
* Ну, хлопці, я вже нездужаю: вибірайте собі другого батька!
А козаки дуже любили старого кошового. Стали вони раду збірать,
стали вибірать. Кого виберуть, – той отказується; хто сам намагаєтся, –
того люди не хотять… Зібрались вони вдруге, втретє – нікого не
вибрали… Тоді до старого кошового:
* Шо хоч, тату: або пануй сам, або нарай інчого, кого знаєш…
Покачав старий головою і каже:
* Між вами, хлопці, єсть люди, – ось хоть би і Йосип Гладкий, – чим не
козак!?
Підхватили вони в один голос:
* Гладкий, Гладкий…
Найшли того Йосипа і потягли до громади. С того часу і став у Січі
отаманувать Гладкий2 .
Через мале времня старий кошовий став померать і покликав Гладкого.
* Ну, * каже, * Йосіпе, послухай мого совіту! Як хочеш панувать, то не
продавай Хреста бусурманам! Туркам, каже корись, а на Україну дивись:
то наша рідна ненька, а не це!
1 Из
2
г. Новомосковска, Екатерин. губ., на р. Самари.
По улычному его звали Бондарь. Рассказчик.
311
Не успіли поховать старого кошового, аж ось чутка пішла, шо турок
об’явив нашему цареві войну… Понабігали в Січ турецькі баші,
понавозили шабель, рушниць, пушок і давай муштровать… Далі почули,
шо наш царь з військом уже на Дунаї, і шо турок велить козакам руки
здіймать протів своїх. Гладкий зібрав 40 тисяч війська, посадив на дуби
і махнув в Змаїлов до царя… Приїхали козаки, висадились на берег і впали
перед царем навколюшки.
* Прости нас, батьку, білий царь, – сказав Гладкий, – і прийми під свою
руку…
Глянув царь Миколай на таку силу війська і заплакав…
* Прощаю вас, запорожці, я, прощає і вотчина моя! Ідіть, * каже, * і
служіть вірно…
Дознавсь турок, шо козаки зрадили, і метнувся до коша… Все, шо
зосталось, порубав, попсував, сплюндровав, пустив димом…
Інчы з людей перекинулись через Дунай і подались на Україну, а інчі
виховались по лісам та очеретам, остались жить там. Либонь, то козаки і
тепер єсть на Дунаї, тіко уже потуречились…
Як кончилась война, стали запорожці просить царя, шоб дав землю за
порогами.
* Ні, – каже царь, – там уже завелись слободи, а поселю вас біля
Азовського моря.
Поселив їх і назвав азовськими козаками. Тут жили вони літ сорок, і
Гладкий над ними отаманував. При Олександрі, як стали їх повертать в
мужики, вони попродали, шо було, і подались козакувать в Чорноморію.
Їхні слободи – Кальчик, Новоспасівка, Стародубівка, Покровська і
Петровська й досі єсть, тіко там уже мало зосталось козацького покоління,
а живуть мужики.
Колись тут, кажуть, степ був дикий, а біля річки Берди, де слободи
Стародубівка і Новоспасівка, держав разбой вор Засорин. Він багатих
грабував, а бідніх наділяв; про його і пісня єсть.
Дід Гнат Кашпир, 93 роки, с. Крестовка Маріупольського повіту
Катеринославської губернії, 29 грудня 1904 року.
В день посещения рассказчик обладал удовлетворительным здоровьем
и проявил удивительную словоохотливость и гостеприимство. Полтавец
по рождению, он молодые годы провел между азовскими казаками и,
поселившись в с. Крестовке, близ их станиц, часто косил сено у Наказного
Атамана Осипа Михайловича Гладкого.
Я.Н.
Литература. Русская Старина, 1881, т. II., – биография Осипа Михайл.
Гладкого, написанная его сыном, подполк. Вас. Гладким;
312
Киевская старина, 1883 г., февраль, ст. Кондратовича “Задунайская Сечь”.
– Статья несколько пристрастная; Скальковский, История Новой Сечи.
1886 г., III; Эварницкий – “Запорожье” – 1886 г., ІІ.
361. Селяни втікачі у новоросійських панів
Колись, як ще не було тут слобід, жили поміщики, іміли, значить, такі
участки землі, які хто зайняв, і були в їх христяни. Які ж то, думаєте,
христяни? Оце, було, пристануть до їх бродяги, що втекли од сердитих
панів, та й роблять їм: аби годували їх хлібом. Відціля за сто верст була
волость в Дібрівках (Большемихайловка Александровского уезда). Було
пришлють з волости там якого поганенького начальника, старшину з
писарем або засідателя, навідаться, чи нема тут бродяг. Поїдуть, було,
вони до поміщика, то він їх і напува горілкою, а бродяги та й чай
підносять. Попьють було, попьють, і с тим і їдуть. А як приїде який
великий начальник, то пани ховали своїх бродяг: то в бурьянах, то в
очеретах, то в тернах, і вони пересидять, поки начальник виїде, а потім і
збіраються докупи. Чорта з два було хто найде. А иноді було пан поведе
начальника на тік показать йому своє багатство – звісно тоді було стоять
стоги соломи та ворохи як гори, – то оце начальник дивується на стоги,
а йому і в голову не прийде, шо там чортова куча похована бродя, в
соломі. Дід Пилип Молодик, с. Ольгінське Маріупольського
повіту Катеринославської губернії. Лютий 1876 року.
362. Доля запорізьких пам’ятників
Розсказували старі люди, що в слободах Капулівці і Покровській було
багато запорозькіх хрестів. Хрести були високі каменні і з обох боків
пописані. Як досталась земля Штиглицю, він давай звозить хрести під
гамазеї та винниці, давай хундаменти класти. Допорядкував німець до
того, шо від хрестів не осталось і сліду. Люди тоді були все панські 1,
диви* лись і мовчали…
Дід Федір Єлисеєвич Жмудь, 93 роки, с. Покровське
Катеринославського повіту, 17 серпня 1901 року.
363. До історії запорізького живопису
(А)
До 1860 годов, по рассказам стариков, в селах Александровского уезда
нередко можно было встретить картины запорожской кисти, украшавшие
стены крестьянских хат. Со вступлением на должность окружного
начальника Мин. Госуд. Имущ. Н.В. Джанеева, видимо люби*
1 Пански.
313
теля старины, все такие картины и даже копии позднейшего времени
перешли в его распоряжение, а за смертью исчезли безвести. Из
многочисленной коллекции картин Джанеева нам пришлось видеть только
одну, принадлежавшую купцу Григорию Семеновичу Боброву, в
г. Александровске. Приведем краткое описание ее.
У подножья горы вековой ветвистый дуб. Краснощекий , усатый казак
сидит под тенью. Бритый. Чуприна закинута за левое ухо. Брянчит на
бандуре, поет, не выпуская люльки; ноги поджаты по*турецки, пазуха
разстегнута; в петлицу комира затянута червоная стежка. На плечи
накинута богатая штофная шуба, обшитая темной меховой опушкой.
Штаны синие, широкие. На ногах телесного цвета сапьяны. Справа белый
конь, привязанный к воткнутому в землю ратищу. Около казака фляшка,
чарка и шапка; последняя серого смушка с красным верхом. Слева
повешены на сук дуба сабля и саква; на последней крупная литера П; такая
же литера и на седле. Внизу картины песня, которую запорожец поет под
звуки бандуры:
Ой бандуро моя золотая,
Коли б до тебе жінка молодая! Була б їй од мене гарна утіха, Скакала б та
гуляла б до свого сміха.
Хочь дивися на мене, – та ба не вгадаєш, Відкіль родом і як звуть, – ти не
знаєш. Коли траплялось комусь у степах бувати,
Той може прозвище моє угадати.
Жид із біди за рідного батька почитає, Милостивим добродієм ляхва
називає. Як був багат,
Тоді всі казали Іван брат,
А тепер, як нічого немає,
То ніхто і не знає.
Нехай лиш розжівется голота та загуляє, То
тоді до чорта роду явітьця, і всяк узнає,
Можна жить; ото горе, як здумаю умерати,
Що нікому буде поховати:
Жид боїтьця, лях не преступить,
Хіба яка звіряка за ногу в байрак поцупить.
С виршами в таком роде можно видеть картины в с. Туркеновке
Александровского уезда у крестьянина Ив. Сердюка (плохая копия), в
с. Перещепино Новомосковского уезда у крестьянина Яновского, наконец
в Никополе Екатеринославского уезда у крестьянина Даниленка
314
(Фершаленко). Последняя картина принадлежит кисти очень плохого
маляра 50*х годов и, судя по надписи, изображает Мамая, известного в
народных преданиях ватажка гайдамаков.
Не взирая на аляповатость, во всяком случае, содержание никопольской
копии не лишено интереса. Главный предмет картины , казак, сидит в
поле, поджавши ноги; в руках бандура.
Справа воткнуто в землю ратище, а к нему привязан конь; ближе –
изрядная пляшка горилки и чарка.
Слева – три ветвистых дуба, на которых в красных контушах
разместилось пять ляхов; из*за зеленой листвы высовываются стволы
лядских ружей, направленные на безпечного рыцаря степи. Картина
озаглавлена “Казак Мамай”, хотя самое лицо этого “Мамая” не
представляет ничего типичного; в особенности неудачно наухрены усы.
Внизу картины вирша:
364. [До історії запорізького живопису]
(Б)
Гей, гей бандуро моя золотая,
Коли б до тебе жінка молодая,
Скакала б, плясала б до лиха,
Що не один би чумак цурався грошей міха.
Як заграю, то не один поскаче,
А підождавші, с того вісілля не один заплаче.
Козак душа правдивая – сорочки не має,
Коли не пьє, так воші бьє, * а все не гуляє.
Всяк хоче прозвище моє знати,
Та ніхто не може відгадати.
Тіко одна дівчина одгадала,
Шо лошака мені доброго подарувала.
Гай*гай, як я молод був, – шо то у мене була за сила,
Ляхів борюче – і рука не мліла.
А тепер сильна воша одоліла…
Не жаль, не жаль мені в степу померати, Тілко
жаль, що нікому мене буде поховати. Жид
цураїться, а лях не преступить, Хіба яка
звірюка в байрак поцупить.
Як хоч називай – то все позволяю,
А як назвеш крамарем, – то за те полаю.
м. Нікополь Катеринославського повіту, 8
серпня 1887 року.
315
365. [До історії запорізького живопису]
(B)
Правда, ляхва угадала,
Що коня с сідлом подарувала;
Правда, як кінь у полі,
То так і козак не без долі:
Куди схоче – туди й скаче,
За козаком ніхто не заплаче…
Сравн. Кулиш, Записки о южной Руси, І, 317; Записки Одесск. Общ.
истории и древн. VI, 543; Маркович, Обычаи, поверья и пр. 51. Мордовцев
Литературн. Сборник, 60. Костомаров, История казачества, “Русск.
Мысль” 1880 г., авг, 16 – 18; Сумцов; Современ. малор. этногр. І, 141.
366. “Кошовий ”Христя”1
Іде Христя улицею,
Чохли поспускавши,
А за нею запорожці
Шапочки ізнявши.
* Запорожці, небожата,
Та мала вас шата,
Дала б я вам по чарочці, *
Бочка непочата.
Ой на Христю, на небогу
Поговор та слава,
Либонь Христя запорожцям…
По чарці давала
* Ой не йди, Христе, вулицями,
Живи в городочку,
Бо піймають запорожці –
Підріжуть сорочку.
* Я в Полтаві родилася,
А в Інгулі зросла,
А у Січі вінчалася, За
Дністр заміж пішла.
* Тікай, Гнате, тікай, брате,
Хоч холодна роса,
Одна нога у сап’яні,
А другая боса.
1 Заголовок
этой песни пополняет печатаемое ниже предание. Я.Н.
316
Прибіг Гнатко,
Прибіг братко
До своєї неньки:
* Сховай мене, моя нене,
Бо напасть на мене!
* Ой та нашо ж,
Мій синочку,
Я буду ховати,
Як заробив,
Мій синочку,
Треба отвічати,
Піди, синку, у світлицю,
Та скинь скамелайку1 ,
Та скинь штани – шаравари,
Та надінь запаску.
Дід Дмитро Степанович Биковський, 78 років, м.
Нікополь Катеринославського повіту. 11 червня 1894 року.
Непонятный смысл песни старик поясняет следующим забавным
рассказом из преданий седой старины.
“Запорожці, – як ті ченці, – мало розбірали толку в жінках. Інчій, було,
і зостаріється, а баби і в вічі не побаче. Раз запорожці достали десь
невеличку дівчинку і віддали кошовому:
* На, * кажуть, * тобі, батьку, цього хлопця та годуй.
Назвали того “хлопця” Христином, та й ходе він у штанях. От виріс той
Христин, а кошовий зостарівсь і каже:
* Як помру я, хлопці, виберіть Христина за кошового: він у вас буде
розумний і добрий козак.
Умер кошовий, а запорожці і вибрали Христина за кошового. От новий
кошовий взяв в прислужники молодого козака Гнатка і панує собі… Чи
довго панував, чі ні – тіко не втаїлось шило в мішку…
Раз Гнатко підпив і давай докорять запорожцям:
* Які з вас, * каже, * лицарі, коли у вас баба за кошового праве?…
Намотали собі козаки на вус і замовкли. Настала ніч, всі обляглися
спать, – вони і сунули до кошового. Почув Гнатко гомін, схватився і каже:
* Тепер, Христе, прощай!..
Тікаюче с хати, – один сапьян надів, а другий не вспів, вскочив на коня
і подався із Січі. Козаки – в хату… Ой лихо!.. воно і справді баба!.. Кинули
вони ту бабу та й пустились в погоню за Гнатком… Гнались день, гнались
другий, гнались третій. Добігли до Гнаткового двору, а мати в вікно
побачила погоню і каже:
1 Козацька
шапка. Певец.
317
* Тікай, синку, у світлицю, передінься та сідай прясти!..
Надів Гнатко запаску, замотав вуси за вуха, накинув очіпок, сів за
гребень і пряде… Козаки вскочили в хату, бачуть – самісінькі баби…
Кинулись шукать і під піл, і на піч, і в комору, і на горіще, – нема Гнатка…
Вони тоді повскакували на коней і подалися на Інгул в Січ.
Запорожці вибрали собі кошового, а Христю отставили:
* Живи, * кажуть, * в городочку, не показуйся, бо піймають запорожці
– підріжуть сорочку…
Давай та Христя тікать за Дністр до Гнатка, давай приспівувать
козакам:
* Я в Полтаві родилася,
А в Інгулі зросла,
А у Січі вінчалася, За
Дністр заміж пішла…
Це б то вона глузує с козаків: шо в Інгулі зросла – це правда, бо в Інгулі
була Січ, а шо в Січі вінчалася – то вже насмішка: в Січі нікого не вінчали,
бо козаки жили як ченці.
До цієї пісні ще єсть і приспів. Пострамила та Христя все Запорожжя,
то старі козаки, було, згадають життя під Польшею і співають:
Ми з ляхами нажилися
Й хліба наїлися,
А тепер перестали, *
Славоньки достали.
367. Ляшок
Українська сатира
Ой був ляшок морковьяний,
Жупан лопуховий,
А шапочка с постернаку,
Коник буряковий,
А шабелька із петрушки,
Пахви із квасолі,
А пістолик будяковий,
Кулі з бараболі.
Як виїхав із Варшави, –
Під ним коник пляше,
Свині його зустрічають:
* Куди їдеш, ляше?
Ухопився за пістолик,
Став свиней стріляти,
318
Свині кулі похватали, *
Нічим воювати;
Ухватився за шабельку,
Став свиней рубати,
Свині шаблю пожували, *
Нічим воювати.
А назустріч ідуть хлопи,
Звернули з дороги,
Бачуть – ляха з’їли свині,
Тіки видно ноги.
Дід Василь Панасенко, 68 років, Олександрівського повіту
Катеринославської губернії, 15 травня 1877 року.
Сравн. Чубинский, Труды, V, 1161; Гатцук. Ужинок родного поля, стр.
124.
368. Листування запорожців з турецьким султаном
(ходячий рукопис)
В своем распоряжении мы имеем три сходные по содержанию
рукописи, представляющие, по народному преданию, копии переписки
запорожских козаков с турецким султаном. Не ручаясь за достоверность
этих “копий”, считаем небезинтересным привести две из них в полной
редакции.
Грамота турецкого султана к запорожским козакам
Я султан, сын Магомета, брат солнца и луны, внук и наследник Божий,
владетель вер и царств: Македонского и Иерусалимского, Малого и
Великого Египта. Царь над царями, непобедимый хранитель, неотступ*
ный гроба Иисуса Христа попечитель, самого Бога надежда и утешение,
магометан и к смущению христиан великий защитник, – повелеваю вам,
запорожские козаки, сдаться добровольно и без всякого сопротивления,
и меня вашим сопротивлением не заставьте беспокоить.
Турецкий султан
Відповідь запорозьких козаків
Який ти в чорта лицарь1 , шо чорт с…, а ти і твоє військо пожирає! Ти
самого луципира2 секретарь, нашого Бога дурень, турецький кухарь3 ,
вавилонський слюсарь4 , македонський браговарщик5 , александрійський
1 Рыцарь.
2 Царь
тьмы, дьявол.
Повар.
4
Слесарь.
5
Пивовар.
3
319
котолуп, Малого і Віликого Єгипта свинарь1, армянська свиня, козацький
сагайдак2, подольский кат3, лютеранська попруга4, московська мара5,
циганська ….. пуга6. Не будеш ти синів хрестіянських мати і твого ми
війська не боємося! Землею і водою биться будем с тобою, вражий
проклятий син, чорт твою мать, не хрещений лоб, м….. Так тобі
запорозького війська козаки казали… Чісла не знаєм, бо каландаря не
маєм; місяць на небі, а год в каландарі; день у нас, – такий, як і у вас,
поцілуй в с…. нас та й убирайся від нас, бо будемо лупити вас.
Запорозьского війська кошовий с товариством. 1619 року 15
червня.
Рукопись добыта в с. Новогупаловке, Александровск. уезда, в селе
Слышко. Под текстом сделана следующая приписка:
“Т и т у л с у л т а н а. Он назывался падишахом, т. е. царь царя,
наместник Божий; крестник пророка; первосвященник мусульман;
повелитель правоверных; прибежище совета (света?), тень Бога живого и,
наконец, кровопийца и истребитель неверных. Последний титул относится
к тому, что он ежедневно мог убивать 14 человек, не объявляя никому, за
что именно. Только в 1839 году отказался он от этого права. (Выписка из
Иллюстрированного календаря за 1868 год).”
Другая рукопись, в избитом виде, добыта нами в с. Новониколаевке
Александровского уезда. Озаглавлена она так:
Грамота турецкого султана Ахмета ІІІ
к запорожским козакам
(Выписка из документов Московск. архива)
Текст грамоты совершенно сходен с первым вариантом, с добавлением
только подписи: “Ахмет ІІІ”. Редакция ответа козаков несколько изменена,
почему приводим дословно.
Відповідь козаків турецькому султану Ахмету III
Ти султан, проклятого чорта брат і товариш! Який ти в чорта лицарь,
шо чорт с…, а ти і твоє військо пожирає7! Ти самого луципира унук,
турецький кухарь, вавилонський слюсарь, єрусалимський камлик8,
Свинопас.
для стрел.
3
Палач.
4
Ремень для укрепления седла.
5
Страшилище, пугало.
6
Плеть.
7
В третьем варианте такое изменение “Який ти у чорта лицарь, коли голою с… їжака не
убьеш!” 8 Калмык.
1
2 Колчан
320
македонський броварник, александрійський козолуп, великого і малого
Єгипта свинарь, армянська свиня, козацький сагайдук, подольський кат,
люпирянський потуга1, самого гаспіда2 байстрюк, нашого Бога дурень,
свиняча морда, кобиляча с…, різницька собака. Не будеш ти годен синів
хрістіянських мати, твого ми війська не боємось; водою і землею биться
будем с тобою, вражий, проклятий син, чорт би побрав твою матір,
нехрещенний лоб, …..! Так тобі козаки отвічають… Числа
не знаєм, бо каландарів не маєм; місяць же на небі, а год в каландарі, день
у нас такий же, як і у вас, поцілуй в с…. нас!
Запорозького Низового Війська кошовий с товариством.
Н. Маркович в примечаниях к “Истории Малороссии” (т. V ст. 74* 75),
упоминая о каких*то письмах под 1697 годом, привел доставленную ему
“из одного партикулярного архива” в Гродно копию ответа запорожцев
султану, довольно сходную с приведенной нами.
Печатая “ответ” запорожцев “Ахмету ІІІ” на грамоту его “в 1600 году”,
с своей стороны считаем нужным указать на неверность даты. Ахмет ІІІ
вступил на престол гораздо позднее, именно в 1703 году, и царствовал по
1730 год, до свержения.
Я. Н.
1 Сила,
2
защита.
Беса.
321
Скачать
Случайные карточки
Каталог карточек