Uploaded by Людмила Мусієнко

ДИССЕРТАЦИЯ социология

advertisement
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ
На правах рукопису
УДК 351:305
КОВАЛІШИНА Наталія Порфирівна
ВЗАЄМОДІЯ ЖІНОЧИХ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ З ОРГАНАМИ
ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ЯК ФАКТОР ЗДІЙСНЕННЯ ГЕНДЕРНОЇ
ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ
спеціальність 25.00.01 –
теорія та історія державного управління
ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового
ступеня кандидата наук з державного управління
Науковий керівник:
ПІРЕН Марія Іванівна,
доктор соціологічних наук, професор
КИЇВ - 2006
2
ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………………………….4
РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ
ЗАСАДИ
ДОСЛІДЖЕННЯ
ФОРМУВАННЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ЖІНОЧОГО РУХУ В УКРАЇНІ………..12
1.1.
Становлення та розвиток жіночого руху в контексті сучасних дослідницьких
підходів…………………………………………………………...................................12
1.2.
Основні моделі діяльності сучасних жіночих громадських організацій в
Україні……………………………………………………………………………........33
1.3. Розвиток жіночого руху в регіонах України та його вплив на демократизацію
гендерної політики........................................................................................................46
Висновки до першого розділу………………………………………………………..57
РОЗДІЛ 2
ДОСВІД
УПРАВЛІНСЬКОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ
ЖІНОЧИХ
ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН НА СУЧАСНОМУ
ЕТАПІ………………………………………………………………............................59
2.1. Гендерний підхід до формування державної політики – одна з умов успішного
соціально-політичного розвитку Канади…………………..................…………….59
2.2. Управлінська діяльність жіночих громадських організацій США як чинник
забезпечення гендерного балансу..…………………………………………………..74
2.3. Вплив міжнародних організацій – партнерів на активізацію ролі жінок в
управлінні суспільними процесами………………………………………………….92
Висновки до другого розділу…………………………………………………...…..104
РОЗДІЛ 3
ВЗАЄМОДІЯ ЖІНОЧИХ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ТА
ОРГАНІВ
ДЕРЖАВНОЇ
ВЛАДИ
У
ВПРОВАДЖЕННІ
ГЕНДЕРНОЇ
РІВНОСТІ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ...............................................106
3.1. Механізми взаємодії держави та громадських жіночих організацій у процесі
формування та оптимізації політики гендерного паритету.....................................106
3
3.2. Засоби впливу жіночих громадських організацій та держави на зміну
гендерних стереотипів у суспільстві……………………………………………….131
3.3. Шляхи оптимізації внеску жіночого громадського руху в процеси формування
громадянського суспільства в Україні.....................................................................147
Висновки до третього розділу………………………………………………………171
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..…..174
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………...179
ДОДАТКИ...................................................................................................................199
4
ВСТУП
Актуальність теми. На сучасному етапі розвитку Української держави
першочерговим завданням є розробка ефективної моделі діяльності громадських
організацій, оскільки саме вони мають усі можливості щодо забезпечення
належного рівня функціонування державно-управлінської системи, розв’язання
нагальних суспільно-економічних та глобалізаційно-інтеграційних проблем
державотворення. Жіночі організації є однією з форм налагодження оптимальної
комунікативної взаємодії між окремими суб’єктами громадськості та органами
державного управління з метою здійснення демократичних перетворень у
суспільстві.
Перегляд сучасних концепцій жіночого руху, так само як і пошук його
альтернативної етнокультурної ідентичності, сприймається далеко неоднозначно.
Сьогодні жінка реалізує себе не тільки виконуючи споконвічно властиві їй
природні функції, а й прагне до нового усвідомлення своєї автентичності, повного
розкриття особистісного потенціалу, шукає альтернативні форми соціальнополітичної та культурної ідентичності. У цьому пошуку важливе місце посідає
можливість адекватної візуальної репрезентації жіночої сутності в сучасній
вітчизняній державно-управлінській культурі, оскільки традиційно в системі
патріархальних цінностей жінці відводилась роль пасивного об'єкта суспільнополітичних перетворень.
У зв'язку з цим створення, розвиток і підтримка жіночих організацій є
значним внеском у зміцнення демократичних засад нашої держави. Усвідомивши
себе особистістю, повіривши у своє призначення, жінки через відповідні жіночі
громадські організації шукають шляхи, які дають їм змогу повною мірою
розкрити інтелектуальні, соціальні та духовні можливості, закладені в них
природою.
У ХХІ ст. світова спільнота вбачає своїм головним завданням подолання
будь-яких форм нерівності: класової, гендерної, расової, етнічної, політичної,
економічної та соціально-культурної. У різні історичні періоди роль української
5
жінки в суспільстві була досить великою, проте вона ніколи не мала чітко
визначеного статусу. За роки незалежності жіноче питання стало об’єктом
особливої уваги. Підтвердженням цього стає активна роль, яку відіграють жіночі
громадські організації в державотворчих процесах. Однак про досягнення певної
гендерної рівності в українському суспільстві говорити ще зарано, адже й досі
чітко не визначені її місце та роль у системі суспільно-політичних відносин, у
структурах влади, в економіці, науці, в політичних партіях. Порівняно незначним
є представництво жінок на керівних посадах.
На початку 90-х рр. ХХ ст. гендерний рух розвивається в країнах СНД,
зокрема в Росії, Білорусії та Україні розробляються різні аспекти аналізу
інтелектуальної та соціальної діяльності жіноцтва (С.М.Айвазова [2], Є.В.Здровомислова [59], А.А.Кальманович [66], І.В.Кобринська [73], О.С.Козуля [76],
Г.М.Лактіонова [87], М.С.Левкович [89], А.І.Посадська [117], Л.П.Смоляр [138],
Е.С.Юрлова [173]).
У більшості робіт вітчизняних та російських дослідників розглядаються
окремі питання становища жінки в суспільстві.
Разом з тим недостатньо дослідженими у вітчизняній науці залишаються
деякі аспекти становлення жіночого руху, одним з яких, зокрема, є предмет
дисертаційного дослідження. Саме це визначило вибір теми дисертаційної роботи.
Зв’язок
роботи
з
науковими
програмами,
планами,
темами.
Дисертаційна робота виконувалась на кафедрі політології Національної академії
державного управління при Президентові України за комплексним науковим
проектом “Державне управління та місцеве самоврядування” (номер державної
реєстрації 0103U006819). Зміст дослідження пов’язаний із науковою темою
кафедри, де здобувач була виконавцем, та практикою діяльності Центру роботи з
жінками Київської міської державної адміністрації.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є
теоретико-методологічне обґрунтування взаємодії жіночих громадських організацій з органами державної влади як фактор забезпечення ефективності
6
реалізації гендерної політики в Україні на сучасному етапі державотворення.
Досягнення мети передбачає вирішення таких завдань:
–
здійснити системний аналіз особливостей становлення та розвитку
жіночого руху в контексті сучасних вітчизняних і зарубіжних дослідницьких
підходів;
–
дослідити розвиток жіночого руху в регіонах України та визначити
його основні періоди;
–
охарактеризувати досвід діяльності жіночих громадських організацій
зарубіжних країн на сучасному етапі;
–
установити основні функції та моделі діяльності жіночих громадських
організацій в Україні;
–
визначити рівень взаємодії жіночих організацій з органами державної
–
розкрити вплив міжнародних організацій-партнерів на активізацію
влади;
ролі жінок в управлінні суспільними процесами;
–
обгрунтувати шляхи оптимізації внеску жіночого громадського руху в
процес формування громадянського суспільства в Україні.
Об’єкт дослідження – розвиток жіночих громадських організацій у
контексті творення сучасної гендерної державної політики України.
Предмет дослідження – аналіз основних форм взаємодії жіночих громадських
організацій
з
органами
державної
влади
щодо
забезпечення
ефективності реалізації гендерної політики в Україні.
Гіпотеза дослідження ґрунтується на припущенні, що розроблення ефективних управлінських форм взаємодії жіночих громадських організацій з
органами державної влади створить оптимальні умови для формування та
реалізації сучасної гендерної політики в Україні на демократичних засадах.
Методи дослідження. Дослідження здійснене на основі використання
комплексного підходу, складовими якого є: системний метод, завдяки якому
авторові вдалося виявити основні чинники розвитку жіночого руху в Україні;
структурно-функціональний метод, який дав змогу проаналізувати основні моделі
7
діяльності жіночих громадських організацій в Україні, а конкретно-історичний
метод – розкрити особливості розвитку жіночого руху в Україні та здійснити
відповідну
періодизацію
його
становлення;
шляхом
використання
загальнонаукових та спеціально-наукових методів здійснено концептуальний
аналіз теоретико-методологічних засад взаємодії жіночих організацій з органами
державної влади. За допомогою методів аналізу та синтезу розкрито особливості
розвитку жіночого руху в регіонах України, методів дедукції та індукції –
встановлено рівень впливу жіночих громадських організацій на демократизацію
гендерної політики в Україні; метод аксіоматизації дав змогу осмислити сутність
досвіду застосування гендерного підходу до формування гендерної політики
Канади; на основі використання методу аналогії адаптовано канадський досвід до
вітчизняних реалій, конструктивного та порівняльного методів – обґрунтовано
конкретні засоби впливу жіночих громадських організацій та держави на зміну
гендерних стереотипів у суспільстві, методу абстрагування – розроблено шляхи
оптимізації внеску жіночого громадського руху у процеси формування
громадянського
суспільства
в
Україні;
з
використанням
класифікації
охарактеризовано основні аспекти діяльності жіночих громадських організацій як
чинник гендерного балансу у США; на основі методу поєднання критичного і
раціонального визначено вплив міжнародних громадських організацій-партнерів
на активізацію ролі жінок в управлінні суспільними процесами; завдяки
застосуванню методу експертних оцінок запропоновано механізми взаємодії
держави та громадських жіночих організацій щодо формування політики
гендерного паритету в Україні.
У сукупності ці методи сприяли цілісному аналізу взаємодії жіночих
громадських організацій з органами державної влади щодо забезпечення
формування та реалізації ефективної гендерної політики в Україні.
Теоретико-методологічною основою вирішення поставлених у дисертаційному дослідженні завдань є праці провідних вітчизняних та зарубіжних вчених
у сфері державного управління, аналізу державної політики, філософії,
8
культурології, політології, історії, права, соціології, менеджменту, виступи
політичних діячів, а також відповідна нормативно-правова база.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що
уперше у вітчизняній науці:
– розкрито особливості розвитку жіночого руху в Україні, запропоновано
періодизацію його становлення, яка включає відповідні етапи починаючи з 1905 р.
до сьогодення, коли жіночий рух отримав інституційну основу;
– концептуально
виокремлено
та
проаналізовано
основні
моделі
діяльності сучасних жіночих громадських організацій в Україні (національнокультурну, благодійницьку, молодіжну, традиційну, професійну, гендерної орієнтації та релігійну);
– виявлено чинники (економічний та політичний) розвитку жіночого
руху в регіонах України та встановлено їх вплив на демократизацію гендерної
політики на місцевому рівні влади, оскільки завдяки цьому здійснюється
реальний контроль за діями влади;
– визначено вплив міжнародних організацій-партнерів на активізацію
ролі жінок в управлінні суспільними процесами шляхом здійснення правової
просвіти щодо механізмів реалізації рівних із чоловіками прав та можливостей у
суспільстві й надання юридично-консультативних і психологічних послуг жінкам
та дітям;
– запропоновано напрями взаємодії держави та громадських організацій
шляхом створення окремих управлінських структур (центрів у справах жінок,
центрів по роботі з громадськими організаціями), що мають делеговані
повноваження, з метою надання соціальних послуг;
удосконалено:
– механізми взаємодії (соціальне партнерство) держави та громадських
жіночих організацій, які відповідають специфіці соціально-політичної ситуації та
стандартам європейської інтеграції щодо формування та оптимізації політики
гендерного паритету в суспільно-політичній практиці;
9
– шляхи оптимізації (соціально-політичної, правової, морально-етичної
та духовної) та основні аспекти розвитку (теоретичний і практичний) жіночого
громадського руху в процесі формування громадянського суспільства в Україні;
– засоби впливу жіночих громадських організацій та держави на зміну
гендерних стереотипів у сучасному українському суспільстві, впровадження та
розвиток гендерної освіти та механізми залучення жінок до управління
державними інститутами і громадськими організаціями на паритетних засадах;
дістали подальшого розвитку:
–
аналіз особливостей гендерного підходу до формування державної
політики Канади як необхідної умови її ефективного соціально-політичного
розвитку, основні аспекти, які можуть слугувати основою оптимізації вітчизняної
моделі гендерної політики;
–
специфічні особливості діяльності жіночих громадських організацій
США щодо забезпечення гендерного балансу в Україні, зокрема, особливо цінною
є технологія організації та проведення громадських слухань як необхідної умови
ефективного творення державної політики.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні
положення, висновки й рекомендації роботи використані як у практичній
діяльності органів державної влади України, зокрема в діяльності Київської
міської державної адміністрації, так і в навчальному процесі у вищих та
спеціалізованих (Молодіжна жіноча гімназія) навчальних закладах щодо
визначення сутності й специфіки функціонування жіночого руху в Україні та його
впливу на сучасні соціально-політичні і державно-управлінські процеси.
Матеріали дисертаційної роботи використано в процесі створення
вперше в Україні таких інституцій, як Управління у справах жінок, інвалідів,
ветеранів війни та праці, Відділ гендерної політики, Центр по роботі з жінками,
Притулок для жінок, які зазнали насильства у сім'ї Київської міської державної
адміністрації (довідка про впровадження від 06.12.2005 р. № 254 від Київського
міського центру роботи з жінками Київської міської державної адміністрації); в
роботі Всеукраїнської громадської організації “Союз українок” (довідка про
10
впровадження від 05.12.2005 р. № 113); у діяльності Міністерства праці та
соціальної політики України (довідка про впровадження від 25.11.2005 р. № 0897).
Практичне значення результатів дисертаційного дослідження також
полягає в обґрунтуванні доцільності створення громадських (координаційних рад)
при органах державної влади, які безпосередньо опікуються розв’язанням
проблем жінок, потреби в створенні на теренах України центрів у справах жінок
як необхідної умови формування ефективної гендерної політики в Україні. Крім
того, основні результати дисертаційного дослідження можуть бути впроваджені
безпосередньо в теорію та практику державного управління, зокрема в межах
викладання таких навчальних курсів, як “Гендерна державна політика в Україні,
“Державний
аналіз
гендерної
політики”,
“Гендерна
освіта
державних
службовців”, “Жіночий рух в Україні як чинник розбудови громадянського
суспільства” та при розробці спеціалізованих програм неформальної додаткової
освіти.
Апробація результатів дослідження Основні методологічні положення й
висновки
дисертаційного
дослідження
доповідались
на
міжнародних,
республіканських науково-практичних конференціях, зокрема: на науковопрактичних конференціях за міжнародною участю “Теорія і практика державного
управління соціально-економічними і політичними процесами в регіоні (на
прикладі півдня України)” (Одеса, 1998); “Проблеми демократизації посткомуністичного суспільства у контексті європейського досвіду” (Дніпропетровськ, 1998); “Підвищення ефективності державного управління: стан,
перспективи та світовий досвід” (Київ, 1999); “Підвищення ефективності прийняття та запровадження урядових рішень в контексті проведення адміністративної
реформи в Україні” (Київ, 2000); “Ефективність державного управління в
контексті глобалізації та євроінтеграції” (Київ, 2003), “Актуальні теоретикометодологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління”
(Київ, 2004).
11
Основні теоретичні положення й висновки дисертації обговорювалися на
кафедрі
політології
Національної
академії
державного
управління
при
Президентові України (2000-2005 рр.).
Публікації Основні результати дисертаційного дослідження викладені у
восьми наукових працях, у тому числі в чотирьох статтях у наукових фахових
виданнях з державного управління.
Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів,
висновків, списку використаних джерел, що складається з 235 найменувань, у
тому числі 60 іноземною мовою, 10 додатків, що розміщені на 37 сторінках.
Повний обсяг дисертації становить 235 сторінок, обсяг основного тексту – 178
сторінок.
12
РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
ФОРМУВАННЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ЖІНОЧОГО РУХУ В УКРАЇНІ
1.1 Становлення
та
розвиток
жіночого
руху
в
контексті
сучасних
дослідницьких підходів
Кожна історична доба має свої особливості та закономірності суспільнополітичного розвитку, значний вплив на який має діяльність жіночих громадських
організацій. У їх становленні та розвитку в Україні велику роль відіграє
менталітет українства, сприйняття жінки як Берегині роду, наділеної від природи
вродою, практичним розумом, яка завжди була громадсько активною. Це також
вказує на те, що соціальний статус української жінки завжди був високим. У свій
час з цього приводу І.Франко писав : „коли се правда, що мірою культурності
всякого народу може служити те, як той народ обходиться з жінками, то се й
безперечно правда, що русько-український народ після цієї міри покажеться
висококультурним у відношенні до других сусідніх народів. Від давніх давен всі
учені люди, котрі тілько придивлялись до життя руського народу, признавали, що
русини обходяться з своїми жінками далеко лагідніше й своєрідніше ані ж їх
сусіди”[159, с.210].
Жіночий рух в Україні має багату історію. Він був і є представлений у
різних сферах в освіті, благодійній діяльності через доброчинні та благодійні
товариства з підтримки жінок, дітей, бідних і хворих, відкриття шкіл і права
навчатися в них жінкам, отримувати відповідну професію.
У сучасній науці поняття „жіночий рух” використовується як у вузькому,
так і в широкому розумінні. У першому випадку до нього включають ті види
діяльності, які мають феміністичний характер, незалежні від політичних
організацій, змішаних за статевою ознакою. У широкому розумінні до жіночого
руху відносяться різні історичні і сучасні прояви жіночої активності, соціальних
потреб та умов у галузі фемінізму та політики, що стосується жінок [68, c.129].
13
Жіночий рух як форма соціальної активності та взаємодії різних поколінь
слугує для жінок основою для набуття відповідного досвіду, проходження
соціалізації та самореалізації. Жіночий рух при цьому є активним суб’єктом
створення та впровадження нової гендерної ідеології, гендерної культури,
гендерної чутливості, гендерної свідомості та гендерної герменевтики. Саме в
цьому і полягає активно-творча роль жіночого руху у сучасному суспільстві.
Отже, жіночий рух як добровільне об’єднання громадян утворюється для
реалізації і захисту різнобічних гендерних інтересів і має на меті об’єднання
зусиль
для
участі
в
соціально-економічних,
громадсько-політичних
та
державотворчих процесах. Зокрема організації, які створюються можуть мати
вузький напрям діяльності або ж навпаки загальногромадський та навіть
політичний. За рівнем організаційно-територіальної структури організації можуть
бути загальнонаціональними, регіональними, міськими та навіть районними. На
нашу думку неправильним було б розглядати жіночий рух виключно як продукт
тільки самодіяльної форми соціалізації, оскільки при цьому ігнорується суспільне
замовлення на створення організації як заходів інтеграції жінок у структурі
суспільств. До прикладу створення таких організацій зачасти може бути
ініційоване зовні, зокрема з боку держави, політичних партій, міжнародних
організацій ООН, Ла-Страда, МОП, ТАСІС. Це таким чином свідчить про те, що
головним джерелом утворення жіночих організацій, як чітко структурованих
утворень є реалізація інтересів та спільної мети. Основним критерієм віднесення
громадської організації до жіночого руху є: юридична реєстрація організації та
статутно оформлена та задекларована мета організації. Враховуючи при цьому
також: історичні особливості виникнення та діяльності; соціальну базу; основні
функції; роль в функціонуванні територіальної громади; вплив на суспільні
процеси в регіоні; рівень взаємодії з органами державної влади.
Відповідно до цього, на нашу думку, під жіночим рухом слід розуміти
сукупність багатьох жіночих організацій, груп та об’єднань з фіксованим та
нефіксованим членством, які активно діють у суспільстві з метою врахування та
задоволення матеріальних, соціальних, політичних, духовних чи ідеологічних
14
інтересів, включаючи при цьому досягнення фактичного рівноправ’я з чоловіками
в різних сферах суспільного життя.
Важливою проблемою у контексті сучасних дослідницьких підходів щодо
визначення ролі жіночого руху в суспільно-політичному житті є з’ясування
історичних закономірностей становлення жіночого руху та його періодизація.
Слід відзначити, що з’ясування історичних закономірностей розвитку жіночих
громадських організацій у світі дозволяє дещо в іншому ракурсі оцінити певні
явища та процеси, які відбуваються у суспільстві та зокрема виокремити нові
форми участі жінок в соціальній та культурній практиці.
Основні етапи становлення жіночого руху в Україні уявляються нам
такими:
І-й період початковий (1860-1900) характеризується просвітницькою та
літературною
діяльністю
жінок,
організацією
перших
жіночих
гуртків,
виборюванням рівного права на освіту та працю. У 1884 році утворились перші
жіночі громадські організації на Сході та Заході України, що ставили перед
собою завдання підготувати жінок до активного громадського життя. Так, у
Києві було створено гурток з ініціативи О.Доброграєвої на базі вищих жіночих
курсів, а на Заході – „Товариство руських жінок” організувала Н.Кобринська.
Пізніше виникли: "Клуб Русинок", "Кружок українських дівчат". Практика та
види їхньої організаційної діяльності (доброчинність, культурно-освітня,
національно-патріотична, політична, літературно-видавнича) дають підстави
стверджувати, що функціонували вони в межах концепції прагматичного
фемінізму, мали на меті реалізацію завдань національного визволення, розвитку
та відродження. Більшість сучасних жіночих організацій зберегли цю тенденцію і
сьогодні.
У 90-ті роки ХІХ ст. та на початку ХХст. – на передній план у дыяльносты
громадських органызацый виходить уже боротьба за громадянські та політичні
права жінок, реалізація, до певної міри, участі жінок у суспільному житті.
Представники українських жіночих товариств приймають участь у міжнародних
конгресах, виставках. До попередніх форм діяльності, як вказують В.А.Ребкало і
15
Л.В.Гонюкова, - додаються товариства громадсько-політичного та моральноетичного спрямування) [110, с.61].
Одними із перших напрямів діяльності жіночих рухів були: перепис
населення, організація недільних шкіл народного читання. Залучення жінок до
громадської та культурної діяльності йшло через реалізацію активної життєвої
позиції, яка значно раніше проявилась ними у сфері бізнесу, оскільки більшість
жінок до цього успішно займались комерційними справами разом із чоловіками.
З кінця ХІХ ст. жінки стали об’єднуватись в різні спілки взаємодопомоги
(профспілки), які характеризувались колективною самоорганізацією, їх статути
окрім
допомоги
передбачали
працевлаштування
безробітних,
проведення
культурних заходів, створення бібліотек. Перші організації такого формату таким
чином, забезпечували реалізацію професійних прав жінок, зокрема сприяли
просуванню жінок по службі, якщо вони не мали засобів на існування їм
надавалась відповідна матеріальна допомога. Тоді вже популярними стали спілки
взаємної допомоги жінок-лікарів, швей, службовців, народних вчителів тощо.
Закономірно заможні жінки реалізацію своєї громадянської позиції
здійснювали через доброчинність. Більшість філантропічних організацій виникли
за ініціативи жінок, найбільш популярними серед них виявились доброчинні
спілки при церквах. Відразу ж після першої світової війни було створено жіночі
спілки допомоги хворим та раненим воїнам.
Слід відзначити, що вітчизняний жіночий рух мав дещо інші ніж на Заході
організаційні форми. В Західній Європі уже с середини ХІХ ст. були поширеними
асоціації, ліги, пізніше з’являються – кооперативні союзи, жіночі клуби,
синдикати. Таке прагнення до об’єднання було викликано боротьбою за
рівноправ’я та політичні права. Дії таких організацій мали широку підтримку з
боку уряду та суспільства, адже вони здійснювали опіку над жінкамитрудівницями, молодими дівчатами та домогосподарками. До їх функцій входило
надання освіти, забезпечення самоосвіти та виховання, доброчинності, заповнення
дозвілля шляхом створення різноманітних гуртків за інтересами.
16
Так з кінця ХІХ ст. розвиток громадянської позиції жінок відбувався в
межах нарощення суспільної активності. Зміни в політичному устрої в Україні
вимагали якісно нової моделі громадської поведінки, відповідно до цього на
початку ХХ ст. жіночі організації набули благочинного та просвітницького
характеру. Були створені, зокрема, спілки розповсюдження практичних знань між
освіченими жінками.
Українські жінки співпрацювали у Міжнародній жіночій Лізі Миру та
Свободи, яка виникла наприкінці ХІХ ст. та відстоювали принципи міжнародної
співпраці у вирішенні не тільки суто жіночих прав, але й політичних проблем.
ІІ-й період (1900-1905) характеризується зміною характеру боротьби жінок,
яка у свою чергу набуває феміністичного забарвлення, мова переважною мірою
йде про політичні права жінок на їх участь у суспільному житті держави. У цьому
плані слід звернути особливу увагу на організацію жіночих курсів створених в
містах Одесі, Києві, Харкові. Серед активних учасниць жіночого руху в Україні
на початковому етапі його становлення є такі особистості, як: Марко Вовчок, Гана
Барвінок, Чайка Дніпрова, Олена Пчілка, Леся Українка, Любов Яновська,
Христина Алчевська, Софія Русова, Ольга Кобилянська, Євгенія Ярошинськя,
Євгенія Смаль-Стоцька, Наталія Попова. Ними були створені перші жіночі
товариства: „Мироносиці”, „Общество руських Женщин”, „Спілка рівноправності
жінок”, „Товариство працюючих жінок”, „Жіноча громада”, „Товариство
взаємодопомоги православних жінок на Буковині” та інші. Діяльність цих
товариств носила переважною мірою феміністичний характер, подібно до
західних країн, але зі своєю українською ментальною специфікою.
Під фемінізмом на той час, на теренах Наддніпрянської України розуміли
рух, що прагнув надати жінкам максимальні можливості для їх розвитку,
самореалізації як в інтересах самої жінки, так і суспільства в цілому [139, с.126].
Фемінізм того часу був переважно представлений егалітарним фемінізмом, „фемінізмом рівності”[214, с.611].
На початку ХХст. до напрямів діяльності жіночих громадських організацій
додається сприяння в отриманні вищої освіти жінками, оскільки хоча й жінки
17
залучались до різних форм просвіти, проте, надзвичайно малий відсоток жінок ,
які мали вищу освіту ще залишався. Відомі педагоги все активніше почали
підтримувати жіночі рухи у відстоюванні відкритої системи жіночої освіти,
оскільки головною проблемою лишалась система стратифікованої освіти. В цей
період жіночі громадські рухи реально вплинули на створення приватних вищих
жіночих навчальних закладів (Вищі жіночі курси). Було також створено „Спілку
для підтримки Одеських вищих жіночих медичних курсів”, „Спілку для сприяння
жіночому сільському господарству”. Завдяки такому розширеному доступу жінок
до вищої освіти з’являються талановиті жінки-вчені, які залучаються до
діяльності наукових співтовариства. В цьому плані доцільно згадати Спілку
любителів природознавства. Поступово жінки-лікарі стають рівноправними
членами медичних корпорацій, педагогічних спілок. В межах певних жіночих
громадських організацій розгортається наукова активність жінок, зокрема там
ними читались доповіді та реферати на педагогічні, психологічні теми. Жінокпедагогів знайомили з провідними методами роботи, активізуючи інтерес до
творчої діяльності обговорювали новаторські принципи навчання та виховання.
Слід відзначити, що суспільно-педагогічна діяльність жіночих громадських
організацій зробила вагомий внесок як в розвиток педагогічної науки, так і у
формування ефективних моделей впливу жіночого руху на формування
громадянського суспільства.
Слід
відзначити,
що
жіночі
організації
початку
ХХ
ст.
носили
самоорганізаційний характер, все частіше жінки залучались до громадської
діяльності, походили вони із різних соціальних прошарків. Так, участь у роботі
окремих організацій стала певною школою набуття жінками навичок соціальної
роботи. Громадська активність жінок охоплювала основні соціокультурні сфери
життя: науку, просвітництво, художню творчість, охорону здоров’я, соціальний
захист. Саме в цих сферах громадська ініціатива жінок кардинально доповнювала,
а, інколи, і заміняла діяльність органів влади та місцевого самоврядування.
ІІІ-й період (1905-1914) – час набуття досвіду політичної боротьби, поява
жіночих організацій, як самостійних та багатофункціональних. Після революції
18
1905 р. в Україні прискорився процес включення жінок у суспільне життя,
оскільки зразу ж стали більш політизованими різні громадські об’єднання,
з’явились заклики до створення громадських організацій, які б не обмежувались
інтересами лише своїх членів, а приймали активну участь у житті суспільства. В
травні 1905 року на мітингу, влаштованому Союзом рівноправних жінок, було
прийняте рішення змінити мету своєї дяльності і проголосити „сприяння
загальному політичному звільненню”. Проте в цей період з боку державної влади
чинився тиск на діяльність жіночих громадських організацій, оскільки
витіснялись будь-які прояви громадянської активності жінок, накладалася
жорстка регламентація на їх діяльність. Хоча реально влада розуміла
безпринципність такого ставлення, але формально неодноразово наголошувалось
на тому, що „жіноче питання потребує переоцінки соціальних цінностей”. Адже
таким чином жінки стали соціальною меншістю, що привело до неоднозначних
наслідків для розвитку культури та суспільного життя.
В Україні у 1905 році за ініціативи Російської взаємо-благочинної спілки у
Харкові було проведено перший з’їзд українських меценаток-благочинниць та
просвітництва. Вперше на інституційній основі було задекларовано стратегію
боротьби жіночих організацій за рівноправ’я, була досягнена і основна мета –
об’єднання роз’єднаних організацій, створена загальна суспільно-громадська сила
всеукраїнських та руських жінок, яка характеризувалась як стабільна організація,
що займається просвітницькою та благочинною діяльністю.
Саме цей період на думку дослідників характеризується зростанням
феміністичної тенденції у жіночому русі та поліпшення законодавчих засад їх
життя та діяльності. З’являється новий тип організації жінок так звані жіночі
клуби. Що ж до законодавства, то 3 червня 1912 року у Російській імперії, до
складу якої входила частина сучасної території України було зрівняно права
жінки і чоловіка у наслідуванні, а за законом від 12 березня 1914 року було перше
введено право на роздільне проживання подружжя, розширені сфери застосування
праці жінок інтелігентних професій. Цей період характеризується зростанням
19
бажання жінок заявити про себе і в той же час надзвичайно активно проявляється
воляуряду надати жінкам певну свободу.
ІV-й
період
(1914-1920)
характеризується
національно-визвольною
боротьбою та діяльністю жінок на потребу фронту. Саме у цей період жіночі
організації України проводили свою діяльність відповідно до потреб пов’язаних з
війною, працевлаштуванням жінок, благодійністю, просвітництвом тощо. Так
склалося
історично,
що
постійне
переслідування
українства
визначало
малочисельність жіночих громад. Однак, після лютневої революції 1917 року, до
складу Української Центральної Ради було обрано 11 жінок, дві з них, Людмила
Старицька-Черняхівська і Зінаїда Мірна входять до малої ради, інші зайняли
місця в міністерствах освіти, суспільної праці, охорони здоров’я. Щиро
сприймають жінок у своєму складі представники державних і громадських
установ Української Республіки. Громадськими жіночими організаціями на той
час проводилась велика робота по утворенню „Українського Жіночого Союзу”,
який скликав 14 вересня 1917 року жіночий з’їзд у Києві. В 1917 році починає
виходити журнал „Жіночий вісник”.
Особливої уваги заслуговує аналіз діяльності українських жіночих
організацій в еміграції. Високу громадсько-політичну діяльність проявляли
українські жінки, які входили в „Український жіночий Союз у Відні”, заснований
в 1915 році. Члени Союзу працювали не тільки з українцями-емігрантами в
напрямку доброчинної діяльності, національно-патріотичному вихованні, але й
серед іноземців, знайомлячи їх з українським побутом, культурою, традиціями,
організовували недільні українські школи для дітей емігрантів та різні культурнопросвітницькі заходи. „Союз Емігранток у Польщі” виділявся власними жіночими
програмами і проводив велику роботу серед українських емігрантів. Так
встановлювалися зв’язки з українцями – лемками, на Краківщині, на території
Поділля, Холмщини, які на тих територіях були аборигенами. При цьому Польща
історично прагнула довести, що це її споконвічні території, проте на цих
територіях українці залишилися з своєю українською мовою, традиціями, своїм
20
українським духом, боролися за українські школи для дітей, власне цьому і
сприяли жіночі товариства.
V-й період (1920-1945) набуття жіночим рухом регіональної специфіки.
Формується система жіночих рад в Радянській Україні, незаангажований жіночий
рух національно-культурного спрямування на Волині, Галичині, Закарпатті та
Буковині, жіночі організації у еміграції.
У 1920 році, коли Український уряд було перенесено до Кам’янця,
організовується Українська Жіноча Рада, почесною головою якої обирається
Софія Русова [133,с.51]. Саме вона розпочала ефективну роботу серед жінок,
відстоюючи їх право на освіту, виховання та актуалізацію громадянського
інтересу.
У Західній Україні жіночі громадські організації об’єдналися в „Союз
українок”. Український жіночий рух на Західних землях від Першої до Другої
світової
війн
пройшов
шлях
ідейно-теоретичного
та
організаційного
структурування, а також збагачення досвідом роботи західноєвропейських країн,
де жінки стали активними борцями за свої права та освіту. Наприклад, рівні
права, якими були наділені українці у Польщі надали можливість українським
жіночим організаціям організувати свою діяльність в Західній Україні, яка
сприяла активізації розвитку культури, освіти та традицій серед українців.
Наприклад, у 1922 році до Варшавського сенату було обрано від Волині
О.Левчанівську, у 1928році – М.Рудницьку до Польського сейму, а до сенату –
О.Кісілевську де вони представляли інтереси українського люду [132,с.63-64].
На Західних українських землях йде ріст жіночих організацій та
розширення їх впливу на жінок та суспільство в цілому. Центром його стає Львів.
У 1921 році у Львові було скликано Український жіночий з’їзд, де розглядалися
організаційні та суспільні проблеми жінок. Зростає авторитет жіночих організацій
серед народу, а також і кількість жіночих організацій. Наприклад, активно працює
„Союз Українок”, „Жіноча громада”, „Марійське товариство пань”. На Волині
працює „Союз Українок Волині”, „Жінки мироносиці”. На Закарпатті активно
працюють жіночі секції при „Просвіті”, „Жіночий Союз” та інші. Ці організації
21
активно співпрацюють з європейськими феміністичними організаціями та
українськими організаціями в еміграції, вони активізують інтерес жінок до участі
у вирішенні освітянських, культурно-побутових та економічних проблем, їх життя
та розвитку дітей. Оцінюючи роль жіночих організацій Західної України,
доцільно зауважити, що вони активно поширювали серед українців культурні
надбання, формували національну свідомість серед жінок та дітей, сприяли
збереженню національних звичаїв та обрядів, культивували любов до рідної
української мови та мов інших народів, стимулювали духовний розвиток молоді, а
на державному рівні, через урядові інститути відстоювали свої права як власне в
сім’ї, так і в суспільному житті.
Протягом даного періоду Україна територіально була розділена між СРСР,
Румунією, Австро-Угорщиною, Польщею, тому і жіночий рух мав свою
регіональну специфіку. Наприклад, дану специфіку можна охарактеризувати
наступним:
 створенням цілої системи жіночих рад в Радянській Україні;
 формуванням
не
заангажованого
жіночого
руху
національно-
культурного спрямування на Волині, Галичині, Закарпатті та Буковині;
 створенням жіночих організацій у еміграції.
У 1923 році засновано „Союз українок емігранток у Бухаресті”, який
також організував українські недільні школи, де люди між собою українською
мовою
обговорювали
освітянські
і
побутові
проблеми
-
представники
українського етносу могли вільно спілкуватися між собою.
У цей період у Празі також діяли чотири українських жіночих об’єднання:
Жіноча секція при Українському громадському комітеті; Український Жіночий
Союз; Громада українських студенток; філія Української Національної Жіночої
Ради. Головною метою діяльності останньої було об’єднання всіх жіночих
громадських організацій і представництво їх у міжнародних товариствах. Вони
налагодили зв’язки з Міжнародною жіночою радою, заснованою у 1888 році у
Вашингтоні, для опікування правами жінок – українок, але не тільки українок, але
22
й емігранток інших національностей, даючи їм приклад згуртування та
формування соціально-політичної рівноправності.
Участь у роботі міжнародних організацій давала жінкам-українкам
можливість привернути увагу світової громадськості до українського питання і
підготувати громадську думку до появи незалежної української держави. Завдяки
Міжнародній Раді Жінок в Лізі Націй обговорювалась справа голодомору в
Україні 1932-33р.р. [26,с.51].
У Бельгії при товаристві „Незалежна Україна” було створено жіночу
секцію, що проводила не тільки культурно-просвітницьку роботу, але певну
роботу по створенню самосійної України. У 1936 році в Югославії (Банялуа) в
межах товариства „Українська матиця” було створено „Гурток українських
сестер” з метою формування національної свідомості та культури серед українцівемігрантів та особливо молоді. У США триває робота по заснуванню Світової
Федерації Українських Жіночих Організацій (СФУЖО), яку очолює Олена
Кисилевська. На той час СФУЖО об’єднує 23 жіночі організації, які
представляють 15 країн світу, як про це пише М.Богачевська-Хомяк [7,с.124]. Ці
організації незалежно від терену робили свою справу – сприяли згуртованості
жінок – українок, активізували інтерес на боротьбу за краще суспільне буття там,
де вони проживали, піднімали авторитет української жінки та української нації
взагалі.
VІ-й період (1945-1990) – час спокою та акумулювання соціальної енергії,
період „соціалістичного вирішенням жіночого питання”.
Радянська система надала жінці всю повноту юридичних прав, формально
проголосила її рівною з чоловіком, відкрила нові можливості, зробила жінку
емансипованою, але в рамках дозволеного комуністичною ідеологією та партією.
Це призвело до нівелювання людської індивідуальності, визвало асиметрію у
розумінні місця та ролі жінок на побутовому та державному рівнях, покінчивши з
незаангажованим жіночим рухом. Єдиною структурою, що існувала за радянської
доби, були жіночі ради. Саме через них партія здійснювала певний вплив на сферу
приватного життя громадян УРСР. Так, в 1987 р. в Україні нараховувалось 45 214
23
жіночих рад на виробництвах, 601 - на рівні району, 432 - міських і 25 - обласних
рад. У їхній роботі брали участь 490 тис. жінок.
Як вже відзначалось вище, різні суспільні явища та катаклізми у особливий
спосіб посилюють жіночу активність, а тому і обумовлюють нові форми
функціонування жіночих організацій. Так, до прикладу, неодноразово в умовах
війни створювались жіночі організації, які закликали жіноцтво до боротьби з
незаощадливістю, що так необхідно, особливо, в умовах війни. Саме тоді, вперше,
жіночі організації відшуковують собі покровительок у різних напрямах
діяльності, як і сьогодні, ними стають дружини відомих політиків, чиновників та
військових, та їх функції зводились лише до представницьких, а не до конкретнофункціональних. У громадській роботі вони шукали свою форму самовиразу.
У січні 1987 року було створено Республіканську раду жінок, куди обрали
представниць від усіх обласних жіночих рад, але юридично це громадське
формування не було оформлено. „Спілка жінок України” була зареєстрована
Мінюстом лише 25 липня 1991 року і стала першим і єдиним на той час
всеукраїнським громадським об’єднанням жінок. Вона самостійно визначила мету
свого існування, обрала сферу, форми й методи діяльності, затвердила Статут на
урочистому з’їзді, ставши правонаступницею „Республіканської ради жінок
України”.
Фактично жіночі організації починають організовуватися без патронату
державно-управлінських структур починаючи з 1989 року. Їх діяльність в
основному носила культурно-просвітницький характер. В цей період часу
починають виникати жіночі організації, які мали на меті висування своїх
кандидатів в депутати, були організовані перші жіночі політичні клуби, діяльність
яких спрямовувалась на зміну стереотипів суспільної свідомості.
Слід відзначити, що в Україні як і в багатьох країнах Східної Європи
наприкінці
80-тих
трансформаційними
початку
90-тих
років,
суспільно-політичними
що
пов’язується
процесами,
з
новими
відбулося
активне
витіснення жінок із структур законодавчої та виконавчої влади. Це засвідчило про
зниження соціального статусу жінки в перехідний період та відповідно визначило
24
нові умови для їх боротьби за свої політичне самовизначення, що призвело до
створення нових моделей діяльності жіночих організацій. В результаті цього в
Україні починає працювати мережа жіночих організацій, сформованих „зверху”.
Характерною ознакою таких жіночих організацій стають державні форми
жіночого руху, які все частіше контролюються „Союзом жінок України”.
Відповідно до цього фактично уніфікуються всі сторони суспільного життя. Серед
самих
жінок
з’являється
„Пробудження”
жіночої
догматизм
енергії
мислення,
розпочинається
зневіра
у
тоді,
коли
власні
сили.
прискорене
формування ринкових відносин призвело до фемінізації бідності, яка стала
головним фактором формування нової хвилі жіночих рухів як в Україні, та і на
всьому пострадянському просторі. Основними принципами становлення жіночих
громадських організацій стає спільність професійних, творчих та соціальних
інтересів. В цей час створюються жіночі організації: „Комітет солдатських
матерів”, „Незалежний жіночий форум”, „Асоціація багатодітних матерів”, „Клуб
ділових жінок” та інші. Ці організації у свою чергу формувалися за принципом
самоорганізації населення.
Вперше, наприкінці 80-х років, в радянській науково-політичній літературі
з’являється поняття гендер, здійснюються гендерні дослідження, утворюються
об’єднання,
які
ставлять
за
мету
проведення
громадської
експертизи
законопроектів та формуються правозахисні концепції діяльності. Відповідно до
цього створюються перші жіночі правозахисні організації.
VІІ-й період (з 1991р. по т.ч.) – розпочався з набуттям незалежності України,
це час відродження та розвитку жіночого руху в Україні, набуття ним гендерного
змісту та спрямування.
На початку 90-х рр., як об'єктивний наслідок політичних та соціальних змін,
що розпочалися в суспільстві, виникає реальне підґрунтя для поширення жіночих
ініціатив. Здобувши незалежність, Україна підтримала основні підходи ООН,
Світового співтовариства щодо повної, рівноправної участі жінок в усіх сферах
суспільного життя і заклала для цього правові основи. Було створено
Міністерство в справах сім'ї та молоді, у травні 1998 р. відбувся 1-й
25
Всеукраїнський конрес "Жінка на порозі XXI століття". Широкі кола
громадськості починають цікавитися гендерними питаннями у зв'язку з чим
створюється Гендерне бюро; починаються дослідження за програмами ООН,
інших
міжнародних
недержавних
організацій
(МОМ,
ТАСІС,
Жіночий
консорціум Нових Незалежних Держав - США, Ла-Страда). Реальними стають
зрушення в електоральній поведінці жінок, їх перестає задовольняти пасивна
роль, жінки поступово освоюють політичний простір, що призводить до
формування цілої мережі громадських об'єднань, завданням яких стають
розширення ділової, професійно-управлінської активністі жінок; відродження
національні традиції; надання соціальних послуг в охороні здоров'я, освіті,
соціальному захисті; боротьба проти насилля відносно жінок як у сім'ї, так і в
суспільстві.
Основна діяльність жіночих громадських організацій, що виникають на
території України на початку 90-тих років носила освітній та інформаційний
характер. Освітня діяльність при цьому розумілась в широкому сенсі. Найбільша
увага приділялась гендерним підходам та навчанню за допомогою досвіду,
наприклад створення жіночих об’єднань з метою розвитку гендерної свідомості.
Усвідомлення необхідності нетрадиційних підходів до розв’язання проблем, які
постають перед сучасними жінками, в межах всієї сучасної культури
патріархального типу, привело до формування взаємодії та співпраці між
жіночими громадськими організаціями різного ідеологічного спрямування.
З’являються
організації,
які
опікуються
проблемами
відстоювання
ідеї
незалежності української держави, важлива увага в межах окремих організацій
приділяється проблемам екологічної безпеки, соціального захисту жінки та сім'ї,
сприяння реалізації політичної діяльності жінки-лідера у сучасному суспільстві.
В цей період формуються наукові товариства, які опікуються дослідженням
проблем гендерної тематики, але які працюють не в межах жіночих організацій.
Слід зауважити, що на цей період формуються перші архіви жіночого руху,
досліджуються його історичні закономірності становлення протягом всієї історії
розвитку української держави.
26
1993 рік у становленні жіночих громадських організацій знаменується
особливим інтересом до них з боку державної влади, а саме: з’являються перші
форми взаємодії держави та жіночих організацій, які спільно опікуються
проблемами гендерної політики та її законодавчого забезпечення.
Починаючи 1993 року спектр інтересів жіночих організацій набуває
регіональної специфіки, в цілому по Україні спостерігається становлення жіночих
організацій в окремих регіонах.
З 1992 року на території України вступає в дію Закон „Про об'єднання
громадян”, відповідно до якого "право громадян на волю об'єднання є
невід'ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини, і
гарантується Конституцією й законодавством України. Держава сприяє розвитку
політичної й суспільної активності, творчої ініціативи громадян і створює рівні
умови для діяльності їхніх об'єднань"[56,с.24].
Саме з 1992 року в Україні починають створюватися суспільні жіночі
організації. Відповідно до загальної класифікації жіночі громадські організації
можна розділити, на нашу думку, на три групи: a) традиційні жіночі організації,
зокрема соціально - орієнтовані організації; в) організації ділових жінок; д)
жіночі організації феміністської орієнтації.
Традиційні жіночі організації діють виходячи із традиційних гендерних
ролей у суспільстві: жінка - хранителька вогнища й мати дітей свого чоловікагодувальника. Ці організації численні й мають яскраво виражену національно патріотичну спрямованість. Деякі з них одержали всеукраїнський статус і
нараховують десятки тисяч членів у своїх рядах. Традиційні жіночі організації
займаються наукою, політикою, релігією, розв’язанням соціальних проблем
родин, дітей і матерів, а також збереженням етнічних традицій.
Жіночі організації феміністської орієнтації нечисленні за кількістю (не
більше 10 - 15 осіб, високоосвічених та прогресивних жінок, які скоріше
нагадують самоорганізаційні групи). Дії їх спрямовані на зміну гендерної
ідеології та структури суспільства. Вони боряться не тільки за дотримання прав,
27
які жінки мають де-юре, але також проти дискримінації, що відбувається дефакто.
Слід також відзначити, що відмінність між жіночими організаціями
феміністської орієнтації, хоча вони і сповідують спільні інтереси, все ж таки є,
вона полягає у ставленні до гендерної системи патріархального суспільства. Усі
погоджуються зі стереотипним "природним жіночим призначенням", але тільки
не феміністки. Адже фемінізм - це не тільки боротьба за права людини-жінки, але
ще й усвідомлений вибір волі від стереотипів суспільної свідомості. Саме
феміністські
організації
потенційні
-
союзники
й
стратегічні
партнери
сформувались за критеріями західної моделі демократії, що не завжди відповідає
українським стереотипам. На сьогоднішній день в Україні зареєстровано більше
1500 жіночих організацій і тільки приблизно в 10 частині з них прописано в уставі
слово „фемінізм” або „гендер”.
З 1994 року характерною ознакою становлення жіночого руху є об’єднання
окремих організацій у мережі з метою посилення власних ресурсів та підвищення
рівня участі жінок у політичному житті суспільства. Цей рік характеризується
особливою активністю жіночих рухів у політичних процесах українського
суспільства. Розширюються та посилюються уже існуючі види діяльності жіночих
громадських
організацій,
новою
стає
поява
жіночих
неурядових
рухів
переселенців країн СНД, у відповідь на ситуацію пов’язану з розпадом СРСР.
Однією із найбільш важливих тем у діяльності жіночих організацій стає тема
подолання насильства у відношенні до жінок. У 1995 році формується проблема
репродуктивних прав жінки та проблема захисту людини у воєнних конфліктах
(що стосується організацій міжнародного статусу). Більшість організацій в цей
період зосереджує свою увагу на необхідності проведення гендерних досліджень
та виробленні ефективних форм боротьби з усіма формами дискримінації та
насильства щодо жінок.
1996
рік
у
становленні
жіночого
руху
знаменується
розвитком
інформаційних технологій, що суттєво впливає на розвиток таких форм діяльності
як перенавчання та інформаційний обмін на основі оволодіння новими
28
комунікаційними технологіями. Характерною ознакою жіночого руху у цей
історичний період стає реалізація таких сфер діяльності за яких майже всі
організації, незалежно від напрямів такої діяльності включають у свої програми
освітній аспект.
Досить цікаві роздуми в даному контексті знаходимо у працях Л.Смоляр
[139], О.Ярош [174], Л.Ганюкової [26] Н.Грицяк [30,31], А.Комарової [48,49],
О.Кулачек [83, 84], М.Пірен [112,113,114,115], С.Павличко [108] та ін. Зокрема,
Л.Смоляр аналізуючи роль жіночих громадських організацій вказує, що в Україні
діють такі конкретні типи жіночих організацій:
 традиційні, що діють на основі чіткої ієрархічної побудови та самоврядних
принципів, ставлять мету політичної діяльності і домагаються щоб їх
вимоги та праця впливали на розбудову держави та демократизацію
суспільства. До таких жіночих організацій відносять „Союз українок”
(А.Пашко), „Жіноча Громад” (М.Драч), „Спілка жінок України” (М.Орлик),
„Товариство ім.О.Теліги” (О.Кобець);
 нетрадиційні – відсутня чітка організаційна структура та ієрархічна
побудова, стосунки між органами організації неформальні та побудовані на
особистісних зв’язках [53, с.245]. Найбільш популярними серед них є
Всеукраїнська громадська організація „Жінки і діти України” (А.Комарова);
Всеукраїнське
(Т.Кондраюк);
жіноче
Міжнародна
(Л.Порохняк-Гановська);
України”
народно-демократичне
Міжнародна
(Г.Яблонська);
(Т.Побединска);
жіноча
організація
ліга
Всеукраїнська
Всеукраїнська
об’єднання
громадська
„Жіноча
„Матері
асоціація
і
громада”
сестри-молоді
жінок
організація
„Дія”
„Славія”
„Жінки
ХХІ
століття” (А.Катан) та ін.;
 соціально-орієнтовані організації, які були створені, як відповідь на сучасні
соціальні проблеми, викликані змінами, що появились після розпаду СРСР;
 організації ділових жінок (об’єднання жінок, що займаються переважно
економічними проблемами);
29
 організації феміністичної орієнтації та центри гендерних досліджень
(сюди відносять об’єднання жінок створені за професійним принципом,
започаткували їх жінки творчих професій) [53,с.182-208].
Особливо важливо в даному контексті звернути особливу вагу на те, що
кожна із держав, зокрема пострадянського простору, як і окремі регіони України
мають свої специфічні риси, характер на напрями розв’язання „жіночих проблем”,
що безпосередньо залежить від соціально-культурних особливостей, рівня
економічного, соціального розвитку, урбанізації, галузевих структур економіки та
рівня професійної підготовки жінок. Це все таким чином вплинуло на особливості
становлення жіночого руху на початку 90-тих років. Таким чином, глибока
економічна криза, яка привела до радикальної зміни соціального стану нашого
суспільства спрямувала світогляд жінок до усвідомлення необхідності об’єднання
їх з метою захисту спільних інтересів.
Слід відзначити, що процес структурування в Україні масового жіночого
руху, розпочатий ще на початку 90-тих років ХХ ст., продовжується й досі.
З’явилось багато організацій, об’єднань, спілок, колективів, асоціацій, які
відрізняються між собою різноманіттям політичних та соціальних орієнтирів,
цільових установок та організаційних форм. Всі вони мають спільну мету –
підняти соціальний статус української жінки. 17 організацій отримали статус
міжнародних. На сьогодні відзначається тенденція до їх збільшення. Таким
чином, Україна знаходиться в ряду держав, де була репрезентована нова
феміністична стратегія перетворення суспільства.
Гендерні дослідження на даний час були зосереджені переважно в науководослідних центрах, що діють як громадські організації, наприклад: Київський
Центр Гендерних студій, Харківський Центр Гендерних досліджень, Одеський
Науковий Жіночий Центр, Львівський науково-дослідний Центр: „Жінка і
Суспільство” та інші. Свідченням наслідку активізації діяльності цих організацій
є проведення гендерного аналізу українського суспільства за сприянням програми
ПРООН „Гендер у розвитку”. По даному дослідженню видано цілий ряд праць, де
30
висвітлено аналіз стану розробленості гендерних проблем в Україні в різних
сферах діяльності суспільства.
В Україні, на даному етапі формується система гендерної освіти. В
навчальних закладах викладаються спеціальні курси з проблематики гендерної
освіти. В університетах Києва, Львова, Одеси, Харкова читаються модулі
„Феміністичні теорії і розвиток жіночого руху другої половини ХХ століття в
контексті і гендерної проблематики”, „Гендерна проблематика в сучасній теорії і
практиці”, „Історія феміністичного руху”.
Проблемою сучасного українського суспільства є те, що в Україні не
приділяється належна увага використанню високого освітнього рівня та
інтелектуального потенціалу жінок, які могли б ефективно конкурувати з
чоловіками по багатьох напрямках. Так, за переписом 2001р. жінки в Україні
становлять 53,7%. Більшість їх, серед спеціалістів з вищою освітою. Проте дуже
низьким є процент жінок на високих посадах у державних інститутах ( гендерний
розрив у 13 разів ), що теж є свідченням прояву негативних тенденцій у розвитку
демократизації українського суспільства.
У сучасному українському суспільстві ще й досі живе недемократичне
уявлення про другорядне місце та роль жінки у соціально-економічному та
громадсько-політичному житті.
Слід відзначити, що й до цього часу створюються жіночі громадські
організації діяльність яких спрямована на соціальний захист сім'ї та дитини,
подолання безробіття жінок з вищою освітою, надання соціально-психологічної
допомоги багатодітним сім’ям. Безробіття, зайнятість та працевлаштування й досі
залишається ключовими синниками у створенні та діяльності сучасних жіночих
організацій.
Отже, зміни, які відбулися у суспільній свідомості української нації,
сьогодні свідчать про реальні перетворення у стереотипах ідентифікації свого
призначення, що у свою чергу, заставило тисячі жінок утворювати незалежні
самостійні самоврядні жіночі об’єднання, чи брати участь у їх діяльності,
зрозумівши, що основним механізмом реалізації їх спільних інтересів є
31
об’єднання у відповідні жіночі рухи та активна робота по утвердженню
гендерного паритету поряд з чоловіками та боротьба за соціальну захищеність
жінок.
Таким чином, здійснений нами аналіз в межах даного параграфу дозволив
розкрити особливості становлення та розвитку жіночого руху в контексті
сучасних дослідницьких підходів, що дало можливість автору отримати
відповідні результати.
По-перше, жіночий рух – це сукупність багатьох жіночих організацій, груп
та об’єднань з фіксованим та нефіксованим членством, які активно діють у
суспільстві з метою врахування та задоволення матеріальних, соціальних,
політичних, духовних та ідеологічних інтересів жінок, включаючи при цьому
досягнення фактичного рівноправ’я з чоловіками в різних сферах суспільного
життя.
По-друге, від свого становлення і дотепер жіночий рух був і є
представлений у різних сферах людської життєдіяльності (в освіті, благодійній
діяльності через доброчинні та благодійні товариства з підтримки жінок, дітей,
бідних і хворих, відкриття шкіл і набуття прав навчатися в них жінкам).
По-третє, нами доведено, що діяльність жіночих організацій в Україні на
початку носила феміністичний характер, подібно до західних країн, але зі своєю
українською ментальною специфікою. В Україні на відміну від Росії жіночий
дореволюційний рух носив принципову відмінність, оскільки він мав соціально
спрямований характер в той час, коли в Росії мав виключно політичний характер.
Формами жіночих рухів відповідно до здійсненої нами загальної
класифікації є: a) традиційні жіночі організації (соціально – орієнтовані); в)
організації ділових жінок; д) жіночі організації феміністської орієнтації.
Особливу роль у контексті становлення жіночого руху в Україні відіграв
Західний регіон країни, де він пройшов шлях ідейно-теоретичного та
організаційного структурування, (оскільки був збагачений досвідом роботи
західноєвропейських країн, де жінки стали активними борцями за свої права та
освіту).
32
Важлива роль у розвитку жіночого руху в Україні належить діяльності
українських жіночих організацій в еміграції, які працювали не тільки з
українцями-емігрантами в напрямку доброчинної діяльності, національнопатріотичному вихованні, але й серед іноземців, знайомлячи їх з українським
побутом, культурою, традиціями, організовували недільні українські школи для
дітей емігрантів та різні культурно-просвітницькі заходи.
Жіночий рух й сьогодні продовжує трансформуватись, змінюючи свої
форми та методи роботи, з’являються нові тенденції, структури та лідери, жінки
набувають нових засобів соціально-політичної активності, все мобільніше
включаючись в процес прийняття державно-управлінських рішень.
33
1.2.
Основні моделі діяльності сучасних жіночих громадських організацій в
Україні
Останнім часом в Україні динамічно йде процес становлення громадських
жіночих організацій, збільшується кількість об’єднань жінок. Міністерством
юстиції зареєстровано понад 44 всеукраїнських ,7 міжнародних громадських
організацій,
що
представляють
і
відстоюють
інтереси
жінок
України.
Територіальними органами юстиції зареєстровано понад 1500 місцевих жіночих
громадських організацій .
Особливістю сучасних жіночих об’єднань є те, що здебільшого вони мають
тісний зв’язок з процесами державотворення, національного відродження
України.
Сучасним
жіночим
громадським
організаціям
властиві
такі
загальногромадські риси діяльності як: самоврядування, поєднання суспільних
інтересів з власне жіночими, рівноправність, гласність, законопослушність,
наближеність до конкретної жіночої особистості.
На сучасному етапі в українському жіночому русі дослідники виділяють три
течії:
 власне жіночі організації (для яких характерне зростання інтересу не
тільки до суто жіночих проблем, але й активізація громадсько-політичної
діяльності);
 феміністичні
організації
(відстоюють
інтереси,
спрямовані
на
викорінення дискримінації щодо жінок та існуючих патріархальних
стереотипів у суспільному житті по відношенню до жінок);
 суто гендерного спрямовування організації (впровадження гендерної
рівності та врахування гендерних аспектів у всіх сферах суспільного
життя).
Гносеологічні корені становлення жіночого руху в сучасній Україні та
становища в якому опинилася жінка – не тільки в загальній нестабільності, що
має місце на даний час, але появі його сприяла також переоцінка продовж
десятиріч „успіхів” і „досягнень” у вирішенні жіночого питання та замовчуванні
його істинно глибинних проблем. Так, наприклад, біля 90% жінок працездатного
34
віку працюють або вчаться. Має місце поєднання трудової, суспільно-політичної
діяльності та материнства. Більше половини 53,4% загальної чисельності
працюючих у народному господарстві, колишньому СРСР були жінки, при цьому
10% з них зайняті на підприємствах із шкідливими умовами праці. Водночас
заробітна плата жінок є нижчою від зарплати чоловіків більш ніж на 20%
[15,с.71]. У суспільстві утверджується феномен неповної сім’ї, що досить активно
поширюється на даний час
Чотринадцять років незалежності України проілюстрували, що загальні
кризові прояви нашому суспільстві ще більше відсунули суспільство від
вирішення проблем жінки та сім'ї, панівними залишаються «соціальний та
допомоговиий» напрями як на побутовому, так і на державному рівні; відсутність
вільного часу у жінки і не сприйняття суспільством її повноцінною та рівною у
правах та можливостях, а не тільки в обов’язках.
Дослідниця сучасного стану жіночого руху в Україні та його впливу на
суспільні процеси К.Б.Левченко, віднайшла свій аспект впливу в наступному:
 вплив жіночого руху на процеси розвитку державного управління у сфері
державної політики в системі сім'ї та жінок;
 форми участі жіночих неурядових організацій у процесі розвитку державної
політики;
 шляхи оптимізації взаємодії держави та неурядових організацій для
створення механізму забезпечення ефективності сімейної політики [90,
с.220].
Саме у такому плані проблему сучасного жіночого руху осмислюємо ми в
даному дослідженні через аналіз розвитку сучасного жіночого руху та його роль у
суспільно-творчому напрямку державного управління.
У березні 1999 року за ініціативою шістьох всеукраїнських організацій було
створено Національну раду жінок України, яка в 2000 році відновила своє
членство у складі Міжнародної ради жінок. Міністерство юстиції зареєструвало
Статут „Національної Ради жінок України”, як Всеукраїнського добровільного
об’єднання Всеукраїнських міжнародних громадських організацій. Воно є
35
вільним від політичних, соціальних та релігійних упереджень. „Національну Раду
жінок України” очолила знана та талановита жінка, на той час заступник міністра
у справах сім'ї та молоді, І.Є.Голубєва.
Мета діяльності Ради – узгодження дій громадських жіночих організацій,
спрямованих на поліпшення становища жінок у державі, підвищення їх ролі і
соціального статусу у суспільстві, захист спільних інтересів жіночих громадських
організацій – членів Ради. „Національна Рада жінок України” ставить перед
собою такі завдання: представлення, захист інтересів НЖО – членів Ради у
міжнародному жіночому русі та міжнародних організаціях; сприяння у
відстоюванні рівних прав і можливостей для всіх громадян України; сприяння
запобіганню всіх форм дискримінації щодо жінок; сприяння стабільному розвитку
суспільства та міжнародному спілкуванню; співпраця з державними установами,
міжнародними неурядовими організаціями, іншими громадськими формуваннями
[48, с.34].
Своє народження Рада святкувала 15 травня 1999 року в день, коли вперше
в державі згідно з Указом Президентом відзначається День Матері. Свято, яке
протягом багатьох років проводили і пропагували „Жіноча Громада”, „Союз
Українок”, „Спілка жінок України”, „Товариство ім. О.Теліги”, а саме за їх
пропозиціями та аргументацією воно набуло державного статусу як День Матері,
загальнонародне Свято у державі [48, с.34].
„Національна Рада жінок України” є також членом Європейського центру
МРЖУ і підтримує з ним постійну співпрацю. „Національна Рада жінок України”,
вступивши у МРЖ, МРЖУ імплементувала їх структуру. Так було створено п’ять
постійно діючих комітетів НРЖУ з такою назвою та суттю роботи як МРЖ.
Представниці жіночих громадських організацій України беруть активну
участь у розробці та прийнятті правових рішень. Так, наприклад, за участю
жіночих громадських організацій розроблено й прийнято урядом Національний
план дій на 2001-2005рр. „Щодо поліпшення становища жінок, сприяння
впровадженню гендерної рівності в суспільстві” та „Комплексну програму
протидій торгівлі людьми на 2003-2005рр”. Активну участь брали жінки у
36
розробці та лобіюванні Закону про попередження насильства в сім’ї, Закону про
забезпечення рівних прав та можливостей для жінок та чоловіків та багато інших
державних актів.
Недооцінювання
сучасною
українською
державою
ролі
жіночих
громадських організацій, активізує потребу наукового осмислення активної участі
їх у процесах державотворення. Відповідно до цього, на нашу думку, жіночі
організації на даному етапі мають виконувати наступні функції:
 організаційну - створення нових товариств, залучення молоді як нових
членів, організація майстерень, притулків, шкіл;
 інтеграційну - об’єднання з регіональними та іншими громадськими
організаціями, залучення до суспільного життя;
 ідеологічну - віднайдення своєї світоглядної ролі в реалізації стратегічних
та політичних завдань по створенню та утвердженню принципів та норм
громадського суспільства в Україні;
 виховну – формування у жінок зокрема молодих, почуття власної
гідності, ініціативності;
 координаційну
–
координацію
дій,
встановлення
контактів
між
громадськими організаціями, партіями та органами державної влади;
 творчо-культурологічну – проведення масових заходів, вивчення
досягнень окремих жінок та колективів, якими керують жінки,
популяризація традицій та ін.;
 соціального захисту (захист та організація соціальної допомоги окремим
категоріям жінок)
З кожним роком
мережа
громадських жіночих організацій
примножується, розширюється соціальна база, урізноманітнюються форми і
методи роботи. Класифікувати їх досить важко. Але, виходячи з історичних
аспектів діяльності, організаційної структури, ідеологічного спрямування,
цільових вподобань жіночих організацій та основних видів і форм
діяльності спробуємо це зробити групуючи їх за такими моделями. Основні
моделі громадських жіночих організацій України бачаться нам такими:
37
Національно-культурна модель. За цією моделлю діють організації, що
відстоюють пріоритети в побудові незалежної Української держави,
відродженні українських звичаїв та традицій, мають політичне спрямування,
фіксоване членство. Серед найвідоміших, знаних та шанованих є: «Союз
Українок», «Жіноча громада», які відновили свою роботу в 1991-1992 рр.,
«Українська християнська партія жінок» (1991 р.), «Всеукраїнське жіноче
товариство імені О.Теліги» (1993 р.).
Благодійницька модель (соціальна, доброчинна). Спрямованість таких
жіночих організацій пов'язана з доброчинною і меценатською діяльністю
жінок у сфері національної освіти, охорони здоров'я, соціального захисту. Саме до
цієї моделі ми відносимо перші історичні жіночі ініціативи і рухи. Велика кількість
соціально зорієнтованих жіночих громадських організацій сучасності є прямим
відгуком на болючі соціальні проблеми і реалії нашого буття. Серед найвідоміших
і найдієвіших: «Організація солдатських матерів України» (1990 р.), «Спілка
жінок-трудівниць за майбутнє дітей України» (1994 р.), Ліга «Матері і сестри
воїнам України» (1992 р.), Міжнародні благодійні фонди «За виживання» та
«Святої Марії», цілий ряд організацій, які об'єднують певні соціальні
малозахищені категорії громадян: багатодітних, людей з обмеженими фізичними
можливостями, еколого-просвітницьких жіночих організацій. Саме вони досить
впливові і багаточисельні, активно співпрацюють з державними і міжнародними
організаціями.
Молодіжна модель. Ілюструє діяльність недержавних жіночих
молодіжних організацій, які характеризуються впливом на певну вікову
категорію - дівчат та молодих жінок. Вони здійснюють соціально-психологічну
підготовку, формують здоровий спосіб життя жіночої молоді. Слід зазначити, що
тривожним є той факт, що 80% опитуваних молодих дівчат взагалі відмовляються
від участі у громадській діяльності [20, с.144]. Доброчинні спілки, молодіжні секції
партій та рухів мають великий потенціал у вирішенні проблеми соціалізації жіночої
молоді,
жіночого
лідерства
у
соціально-політичному
житті
українського
суспільства. Досить цікаво і плідно працюють і цьому напрямку «Всеукраїнська
38
асоціація Гайдів України», Молодіжний жіночий центр „Юнка”, „Школа рівних
можливостей”, „Християнський дитячий фонд” та ін.
Традиційна модель. Склалась на базі вищезгаданих жіночих рад
радянської доби. Правонаступник їх – „Спілка жінок України”, яка зуміла
знайти конкретні форми співпраці з державними органами, зберегти актив
(більше 10000 колективних членів), впорядкувати структуру, залишившись
однією з найбільш багаточисельних та впливових жіночих організацій України.
Своїми пріоритетами Спілка обрала подолання жіночого безробіття, бізнеспрограми, соціальний захист малозахищених верств жінок та дітей тощо.
Модель професійна. Жіночі організації, які об'єднують жінок на ґрунті
міжособистісних стосунків у бізнесі, виробництві, агросекторі, культурі для
створення і визначення реальних механізмів впливу та змін в економічній сфері,
духовному житті суспільства, обміну інформацією, подолання негативних
стереотипів у суспільних поглядах на жінку як професіонала. Добре відома
діяльність Міжнародної федерації ділових жінок „Либідь” (1990 р.), „Асоціації
жінок в агробізнесі” (1994 р,), „Донецької ліги ділових жінок” (1995 р.),
„Української асоціації жінок-кінематографістів” (1990 р.), „Жінки в ЗМІ” (1994),
„Асоціація ділових жінок Києва” (2004).
Модель гендерної орієнтації. Ця модель наймолодша за часом існування,
виникнення її обумовлено трансформаційними процесами в усіх сферах життя
сучасного українського суспільства. Найбільш наближена до моделей жіночих
організацій, які функціонують за кордоном. Ці організації не прагнуть захищати
всіх жінок, не претендують на авангардну роль в жіночому русі - вони діють на
основі групових інтересів, часто в масштабі громадських ініціатив. Діяльність свою
спрямовують на перетворення гендерних ролей і гендерних відносин, в цьому плані
вони проводять велику індивідуальну роботу, соціологічні дослідження,
займаються науковою діяльністю, випуском літератури, проводять тренінги,
консультації для широкого загалу жінок. Серед таких: «Жінки в засобах масової
інформації» (1995 р.), «Всеукраїнський центр інформації та соціально-економічної
адаптації» (1994 р.), «Харківський центр гендерних досліджень» (1995 р.),
39
«Одеський науковий центр жіночих досліджень» (1994 р.), «Ліга жінок-виборців
України «50/50» (1997 р.), Інформаційно-консультативний жіночий центр”,
„Українська академія успіху”, „Всеукраїнський жіночий центр інформації та
соціально-економічної адаптації”. Для них характерна відсутність вертикальних
зв'язків, високий рівень незалежності. Ці організації досить перспективні, бо
сприятимуть можливостям альтернативної жіночої самореалізації, поширенню
гендерних знань, збільшенню соціальної бази жіночого руху, яка на сьогодні
оцінюється дослідниками як вкрай вузька (0,2%) [31,с.34]. Ось тут і є поле
діяльності науковців, урядовців різних рівнів та партійних осередків в організації
спільної діяльності та використання їх ресурсу.
Релігійна
модель.
Дана
модель
жіночих
громадських
організацій
характеризує діяльність релігійних конфесій, основною метою яких є здійснення
місіонерської просвіти та благодійної діяльності серед жінок та об’єднання жінок
віруючих певної конфесії, організацію недільних шкіл, художню релігійну
творчість. За такою моделлю діють такі жіночі організації як „Соломея”,
„Організація жінок Мироносиць”, „Жіночий християнський союз”, „Об’єднання
жінок
мусульман”.
Більшість
релігійних
організацій
із-за
кордону,
які
поширюють свій вплив в Україні, шукаючи ринків збуту модернових релігійних
ідей, використовують цей шлях для включення в структури українського
суспільства, поширення свого стилю життя, з метою розбудови альтернативних
церков та збільшення пастви, реалізуюи тим самим свої власні інтереси, що
безпосередньо створює певні ризики, які необхідно враховувати у розбудові
громадянського суспільства.
Не ставимо собі за мету сьогодні ранжувати жіночі організації на менш чи
більш сучасні, на високо і низько організовані, на більш гендерно змістовні чи
менш. Всі громадські організації різні, і вони є такими, якими є. За ними стоять
конкретні жінки з їх розумом, освіченістю, сподіваннями, досвідом, потребами та
інтересами. Сучасний жіночий рух в Україні ще досить молодий, йому бракує знань
та досвіду, але можемо бути впевнені, що пройде час і він стане сильним, дієвим,
практичним та наповненим гендерним змістом.
40
На сучасному етапі розвитку України діють різні за характером жіночі
організації, однак їх об’єднує цілий ряд спільних напрямків діяльності, а саме:
сприяння залученню жінок до управління справами суспільства та держави;
розвиток нового економічного та політичного мислення, яке набуло своїх
особливих тенденцій після помаранчевої революції по усвідомленню не тільки
українським народом, але особливо молодим жіноцтвом своїх прав та
можливостей; подолання патріархальних стереотипів у суспільному мисленні
прихованої дискримінації; удосконалення соціального захисту, що до певної міри
реалізується
нашим
суспільством;
відродження
духовності,
утвердження
гуманістичних християнських традицій національної української та національних
культур етносів України; сприяння міжетнічній злагоді та громадському миру в
Україні з метою консолідації суспільства.
Характерною особливістю сучасного жіночого руху в Україні, є і те, що під
час виборчих перегонів окремі політичні партії з метою розширення електоральної
бази, сприяли створенню жіночих організацій при партіях: „Союз Українок”,
(„Наша Україна”, „Народний рух України”), „Жіноча громада” (Українська
республіканська партія”), Жіноче об’єднання „Єдність” (Партія „Єдність”).
Всеукраїнська асоціація жінок – підприємців (партія „Жінки України”);
Всеукраїнська громадська організація „Жінки і діти України” - (партія „Жінки
України”); Всеукраїнське жіноче народно-демократичне об’єднання „Дія” (НДП);
Всеукраїнське громадське об’єднання жінок-республіканок - (РХП), Всеукраїнська
ліга українських жінок (КУН) та ін.
Це засвідчує не тільки те, що партії прагнуть збільшити власну електоральну
базу, але й те, що межі діяльності громадських організацій не задовольняють їхні
інтереси, з одного боку, а з іншого лише мінімальна кількість партійних програм
пропонує розв’язання проблеми „жінка і суспільство”, бо існуюча реальна практика
запобігання жіночій дискримінації є неефективною. Так, спілка „Солідарність”
м.Балаклая (Харківська область) у 1995р. перетворилась на партію „Солідарність
жінок України” на чолі з В.Гошовською та В.Завалевською. Основною метою даної
партії є реалізація та захист конституційними методами громадянських,
41
економічних, політичних, соціальних, культурних прав і свобод різних верств
жіноцтва через вироблення та реалізацію їх інтересів на місцевому та державному
рівнях.
Активна роль у консолідації національно-свідомих жінок належить
„Всеукраїнському
жіночому
товариству
ім.О.Теліги”
ідея
створення
координаційного органу реалізувалась в 1997 році на форумі „Два роки після
Пекіна: підсумки, напрямки, перспективи”, де об’єдналися товариства переважно
феміністичної орієнтації: „Прогресивні жінки” (Вінниця), „Український центр
жіночих студій” (Київ), „Гуманітарна ініціатива” (Харків), „Фемін-інформ”
(Харків).
„Спілка жінок України” – найбільша за чисельністю громадська організація,
яка нараховує 10 000 організацій-колективних членів, у тому числі 23 обласних,
139 міських, 525 районних і понад 9 тис. первинних жіночих осередків за місцем
роботи і проживання жінок [50,с.74]. Головні завдання „Спілки жінок України”
наступні: відстоювання справедливих дійових законів програм та інших заходів,
що забезпечують соціальну захищеність жінки, підвищення її статусу в суспільстві;
сприяння залученню жінок до управління справами суспільства і держави;
сприяння відродженню духовності, національної культури народів України;
поширення і стимулювання серед жіноцтва нового політичного та економічного
мислення та усвідомлення ними свого високого призначення в моральному
оздоровленні життя суспільства, подолання в громадській свідомості стереотипів,
що гальмують усунення відвертої чи прихованої дискримінації жінок та
принижують їх людську гідність; сприяння громадській злагоді і миру в Україні
[48, с.226].
Одним із головних напрямів діяльності „Спілки жінок України” після її
створення стала допомога жінкам в боротьбі з безробіттям. Наприклад, в 2004 р. за
фінансової підтримки Канадсько-українського гендерного фонду Посольства
Канади в Україні, ця організація розпочала реалізацію великомасштабного Проекту
„Формування сучасного світогляду жінок і чоловіків щодо необхідності гендерних
перетворень у суспільстві шляхом застосування механізмів розвитку ідеології
42
гендерного паритету”. Метою цього проекту є сприяння широкому ознайомленню з
позитивним досвідом розв’язання цієї проблеми міжнародним співтовариством
Канади, країн Європи та СНД.
Українська земля озвічно народжувала талановитлх#діяльних жінок, які за
будь-яких умов стверджувалися у різних сферах суспільного життя, робили
конкретний внесок у його прогрес. 3000 персоналій, що охоплюють період від
княгині Ольги до наших днів, увійшли до унікального бібліографічного
енциклопедичного словника „Жінки України”, який підготувала і випустила у світ
„Спілка жінок України” разом з Інститутом гуманітарних досліджень Української
Академії Наук національного прогресу.
На рахунку „Спілки жінок України” багато благодійних заходів, цікавих
конкурсів та акцій, які сприяють якнайповнішому розвиткові знань, вмінь і
самореалізації жінок на державотворення в сучасній Україні. „Спілка жінок
України” завдяки виваженій центристській позиції зуміла сформувати соціальне
партнерство з різними державними структурами і громадськими організаціями –
жіночими, ветеранськими, молодіжними, осіб з особливими потребами тощо, з
якими здійснено чимало спільних заходів. З Всеукраїнським політичним
об’єднанням „Жінки за майбутнє”, наприклад, на час виборів до Верховної Ради
України четвертого скликання було підписано Угоду про співпрацю, оскільки
статутні завдання організації повністю співпадають.
У діяльності сучасних жіночих організації пострадянського періоду можна
виділити два напрями, відповідно до системи інтересів, яку вони сповідують. На
нашу думку доцільно виокремити діяльність жіночих організацій патріотичного
спрямування та жіночих організацій пацифісток-інтернаціоналісток. Діяльність
останніх спрямована на розв’язання жіночих проблем в загальносвітовому вимірі
тоді, коли діяльність перших акумулюється виключно в межах власної держави.
Діяльності
жіночих
організацій
пацифісток-інтернаціоналок
зводиться
до
реалізації принципу міжнародного миру з урахуванням інтересів жінок. До
напрямів діяльності такої організації закономірно відносять: перегляд кордонів
лише за згоди народів, які проживають на спірних територіях; невизнання права
43
на анексію; право на автономію та демократичне правління для всіх народів світу;
санкції проти будь-якої держави, яка вдається до застосування зброї; ведення
постійно діючої конференції для урегулювання спірних питань між воюючими
країнами як практичний крок до завершення війни.
Слід відзначити, що головною особливістю моделей діяльності, до яких
вдаються саме такі організації є поєднання ідеї пацифізму з вимогам рівних
виборчих прав для жінок. Як аргумент лідерами організацій пацифістського
спрямування наводились такі тези: завдяки участі жінок у політичному житті тієї
чи іншої країни у „світ чоловічої політики” буде привнесено такі жіночі риси як
милосердя, співчуття, миролюбність, компроміс. Включення жінок у політичне
життя суспільства приведе до безпосереднього зниження, а в результаті і
абсолютного знищення мілітаристичної ідеї; завдяки жінкам-вибранцям до уряду
можуть вибиратись лише ті лідери, які зможуть притримуватись пацифістських
поглядів, а відповідно до цього будуть налаштовані на зниження воєнних видатків
держави.
Тобто
основна мета діяльності
такої
організації
зводилась до
відстоювання ідеї перманентного миру у світі. В результаті цього дані
формування дотримуються відповідних цілей у своїй діяльності: можливість для
жінок займати пости у будь-якій структурі Ліги Націй; держави, які вступають в
Лігу, зобов’язуються боротись з торгівлею жінками та дітьми, заборону існування
будинків розпусти; визнання рівних виборчих прав жінок, також і рівної участі
жінок та чоловіків у референдумах, які стосуються важливих аспектів
життєдіяльності держави;
створення відповідних структур для освіти жінок;
створення структур, які опікуються проблемами суспільного здоров’я; контроль
та скорочення озброєння.
Наведена вище структура діяльності жіночих організацій на Заході
отримала назву жіночого ліберального руху, як реального суб’єкту у відстоюванні
ідей пацифістського та інтернаціонального характеру, а тому і повноправного
учасника творення архітектури світу. Переважною мірою світогляд таких
організацій базується на переконанні в схожості інтересів жінок всього світу та
44
важливості розвитку міжнародних контактів. Слід також відзначити, що боротьба
жінок за мир у всьому світі на сьогодні дозволила жіночому руху у поєднанні
активної роботи на національному та міжнародному рівнях добитись актуалізації
ідеї миру у суспільній свідомості, а відповідно і привело сам жіночий рух до
зовсім нового вектору свого розвитку.
Отже, здійснений нами розгляд моделей діяльності жіночих громадських
організацій під кутом оцінок їх впливу на гендерний рух дозволяє дійти висновку,
що жіночі об’єднання, діяльність яких спрямована на формування гендерної
культури населення, спирається на основні принципи, що сформувалися в процесі
еволюції гендерного руху, а саме: для досягнення гендерної рівності важливим є
забезпечення рівної участі чоловіків і жінок як суб’єктів змін в системі
економічних та соціально-політичних процесів на шляху України в ЄС;
врахування у політиці державної стратегії гендерної рівності партнерства між
чоловіками і жінками; досягнення гендерної рівності вимагає спеціальних
підходів та відповідних заходів, орієнтованих на зміну політики, законів,
процедур, норм, переконань та ставлення, в яких має місце гендерна нерівність.
Таким чином, здійснений нами аналіз проблеми в межах даного параграфу
дозволив
проаналізувати
основні
моделі
діяльності
сучасних
жіночих
громадських організацій в Україна. Це дало можливість обґрунтувати відповідні
положення дисертаційного дослідження.
Жіночі
громадські
організації
відповідно
до
історичних
аспектів
діяльності, організаційної структури, ідеологічного спрямування, цільових
вподобань та основних видів і форм діяльності характеризуються такими
основними моделями діяльності: національно-культурна (побудова незалежної
Української держави, відродженні українських звичаїв та традицій, мають
політичне спрямування, фіксоване членство);
благодійницька
(соціальна,
доброчинна і меценатська діяльність); молодіжна (соціально-психологічна
підготовка, лідерство та формування здорового способу життя жіночої молоді);
традиційна (як правонаступник жіночих рад радянської доби з колегіальним
членством); професійна (ґрунтується на єдності спільних професійних інтересів);
45
гендерної орієнтації (прагнення захищати всіх жінок, реалізація громадських
ініціатив та перетворення гендерних ролей і гендерних відносин у суспільстві);
релігійна (діяльність жіночих громадських організацій різних релігійних конфесій,
метою діяльності яких є місіонерська просвіта).
В сучасній Україні діють різні за характером жіночі організації, однак їх
об’єднуює цілий ряд спільних напрямків діяльності, а саме: сприяння залученню
жінок до управління справами суспільства та держави; розвиток нового
економічного та політичного мислення; подолання патріархальних стереотипів у
суспільному
мисленні;
удосконалення
соціального
захисту;
відродження
духовності, утвердження гуманістичних християнських традицій; сприяння
толерантності у стосунках, міжетнічній злагоді та громадському миру в Україні.
Доведено, що особливістю сучасного жіночого руху в Україні, зокрема під
час виборчих перегонів є розширення електоральної бази, що безпосередньо
сприяло створенню жіночих організацій при партіях. Важлива роль при цьому
належить саме таким організаціям як: „Союз Українок”, „Жіноча громада” („Наша
Україна”, „Українська республіканська партія”, „Народний рух”), Жіноче
об’єднання „Єдність”, „партія „Єдність”. Всеукраїнська асоціація жінок –
підприємців (партія „Жінки України”); Всеукраїнська громадська організація
„Жінки і діти України” (1997) - (партія „Жінки України”); Всеукраїнське жіноче
народно-демократичне об’єднання „Дія” (1997) (НДП); Всеукраїнське громадське
об’єднання жінок-республіканок 1997 - (РХП), Всеукраїнська ліга українських
жінок (КУН) та ін.
У діяльності сучасних жіночих організації автором виділено два напрями,
відповідно до системи інтересів, яку вони сповідують: 1). жіночі організації
патріотичного
спрямування
та
2).
жіночі
організації
пацифісток-
інтернаціоналісток. Діяльність останніх спрямована на розв’язання жіночих
проблем в загальносвітовому вимірі, тоді коли діяльність перших акумулюється
виключно в межах власної держави.
46
1.3. Розвиток жіночого руху в регіонах України та його вплив на
демократизацію гендерної політики.
Надзвичайно важливо у контексті даного дослідження проаналізувати
особливості жіночого руху з позиції регіоналістики. Оскільки на часі
відродження та збереження етно- і соціокультурної своєрідності регіонів, що
склалися історично.
Регіональні аспекти жіночого руху в Україні характеризуються наступними
тенденціями:
1). Найбільша концентрація жіночих організацій у великих промислових
містах, наукових центрах: Києві (83), Одесі (22), Львові (35), Івано-Франківську
(7), Ужгороді (10), Харкові (26), Полтаві (8), Запоріжжі (6), Дніпропетровську
(12). Тут жінки більш організовані, мають час і кращі економічні умови для
прояву активності та освітнього самовдосконалення.
2). Значне поширення жіночий рух має в західних та центральних областях
України. Жіночий рух цих регіонів формувався в умовах створених двома різними
політичними системами, і розвивався різними шляхами: незаангажований жіночий
рух національно-культурного спрямування на Буковині і Закарпатті та система
жіночих рад в Радянській Україні. В західних областях жіночі організації
спрямовують свою діяльність на національне самоздійснення та відродження
народних традицій. Водночас жіночий рух центральних районів України більш
зорієнтований на благодійні та гендерні моделі розвитку. Громадські організації
обох цих регіонів своїм впливом сягають глибоко в суспільні та політичні проблеми,
ставлять перед собою завдання етнокультурного розвитку, мають великі
інтеграційні можливості в майбутньому.
3). Справжньою столицею жіночого руху став Київ. У місті на сьогодні
працює більш як 83 жіночих громадських організації. На рівні районів діють
більше 300 громадських товариств і фондів, масових та впливових, які
налагодили зв'язки з органами державної влади, місцевого самоврядування та
проводить спільні заходи соціально-благодійницького напряму.
47
На сьогодні в Україні працює 44 всеукраїнських жіночих, 7 міжнародних та
більше 1500 жіночих формувань, що створені на місцевих та регіональних рівнях.
З кожним роком їх кількість збільшується, розширюється соціальна база,
урізноманітнюються форми і методи роботи.
Від початку 90-х років ХХст. жіночий рух в Україні набуває особливо
активних форм, свідченням чого і стала діяльність окремих організацій, об’єднань
та мереж одним із пріоритетів яких була демократизація гендерної політики.
Особливо важлива роль у цьому процесі належить окремим організаціям, які
мають тривалу історію, традиції та майбутнє.
„Союз Українок” (Л.Григорович) - це Всеукраїнська неурядова, громадськопросвітницька організація, яка від початку свого заснування (1917р.) носила
виразний патріотично-національний характер. На сьогодні „Союз Українок” є
найбільш структурованою серед жіночих організацій, оскільки охоплює всі
області України і діє також на території республіки Крим. Основною метою
організації є об’єднання українських жінок для відродження і утвердження
демократичного жіночого руху, спрямування творчих сил та утвердження в
суспільстві історичних святинь, національних ідеалів та духовної культури,
виховання нової генерації української молоді, здатної будувати правову
демократичну державу. Одним із основних постулатів діяльності „Союз
Українок” є формування національної свідомості через національне виховання.
„Союз Українок” має 25 відділів (обласних організацій), 8 районних
організацій, 597 осередків, які налічують 15 200 членів.
„Союз Українок” проводить широку багатогранну роботу, яка включає
громадсько-політичну, просвітницьку, благодійну діяльність, зв’язки з жіночими
організаціями в Україні та за кордоном, світовим жіночим рухом. „Союз
Українок”
постійно
шукає
форми
співпраці
з
громадськими
жіночими
організаціями України маючи на увазі координацію спільних дій та є чи не
єдиною жіночою організацією України, яка має своє представництво в
керівництві Української Всесвітньої Координаційної Ради і є її колективним
членом.
48
„Жіноча Громада” (М.Драч) заснована у 1901 році інтелектуальними
колами Києва та окремими мистецькими родинами. Основними напрямами її
діяльності є забезпечення національного та громадського консенсусу, морального
здоров’я держави і нації, створення умов для вільного розвитку особистості та
дотримання прав людини, покращення становища жінки у суспільстві,
пробудження та заохочення її громадської активності. Після проголошення
Незалежності України „Жіноча Громада” стає незалежною Всеукраїнською
громадською організацією, а у 1993 році – міжнародною. Нині в організації 45
осередків, понад 15 тис. членів. Осередки організації діють в усіх областях
України і АР Крим, Молдові, Латвії. США, Німеччині, Австралії. Серед головних
завдань організації: пропаганда і розвиток ідей, що сприяють подоланню
дискримінації жінок у суспільстві, виховання жінок – громадських і державних
лідерів, турбота про добробут, здоров’я і побутові зручності сім'ї, як матеріальної
основи духовного і культурного розвитку жінок.
На особливу увагу в межах даного аналізу заслуговує діяльність
Всеукраїнського жіночого народно-демократичного об’єднання „ДІЯ”, яке було
створено 14 червня 1997 року. Основною метою діяльності Об’єднання є
забезпечення зростання ролі жінки в українській державі, сприяння розвиткові
українського суспільства, захисту громадянських, політичних та соціальноекономічних прав жінки. Важливе значення у діяльності даного Об’єднання
належить реалізації проекту „Школа жіночого громадсько-політичного лідерства
„ПоДія”. У складі Об’єднання створено групу по роботі з законодавством. У 2001
році Об’єднання отримало спеціальний консультативний статус при Економічній і
Соціальній Раді при ООН за рішенням Комітету взаємодії недержавних
організацій з ООН. Чисельність Об’єднання на сьогодні становить 36 тисяч,
створено 25 обласних організацій, організації в містах Києві та Севастополі,
близько 270 районних та міських організацій. Представниці Об’єднання входять
до складу координаційних рад при Комітетах у справах сім'ї та молоді при
облдержадміністраціях.
49
В цьому плані цікавою та творчою є діяльність Всеукраїнської громадської
організації „Жінки ХХІ століття” м.Дніпропетровськ (голова О.І.Кашан).
Діяльність цієї організації заслуговує на особливу увагу, оскільки вона
надзвичайно активно співпрацює з державними владними інститутами на місцях.
„Жінки ХХІ століття” – одна з небагатьох Всеукраїнська громадська організація,
яка розміщена на Дніпропетровщині, тобто не в столиці, тому основна робота
проводиться саме в центральних та східних регіонах. Дана організація має 16
осередків.
В
основу
роботи
покладено
соціально-правовий
діалог
між
громадськістю та місцевою владою, взаємодію у вирішенні найактуальніших
проблем.
Організація
„Жінки
ХХІ
століття”
підписала
угоду
з
Канадсько-
Українським Гендерним фондом про співпрацю „Гендерні інвестиції в місцеві
органи влади м. Дніпропетровська” (19 серпня 2002р. у Канадському посольстві
м. Києва) [49,с.252]. 10-11 квітня 2003 року у м.Дніпропетровську була проведена
Міжнародна конференція, яка проходила в рамках реалізації проекту „Гендерні
інвестиції і міські органи влади м. Дніпропетровська”, під назвою „Вплив
міжнародної спільноти на забезпечення демократичного рівноправного існування
жінок і чоловіків в українському суспільстві”.
Для надання консультативно-правової допомоги громадянам у випадках
порушення
прав
у
Дніпропетровській
області
створено
8
громадських
приймалень. До них щороку звертається від 700 до 1200 громадян.
Організація плідно працює з громадськістю, за останні два роки вона
провела 10 семінарів по темах: „Можливості реалізації функцій сім'ї в
українському суспільстві”, „Досягнення рівноваги жіночих та чоловічих ролей у
сім'ї”, „Забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків в
економічному середовищі та розвитку жіночого підприємництва”, „Насильство
щодо жінок і чоловіків у суспільстві, як прояв порушення прав людини” та ін. Ці
заходи були спрямовані на інвестування необхідних знань та міжнародних норм
працівникам органів державної влади та громади міста, надання необхідних знань
для демократизації стосунків у суспільстві.
50
Слід
відзначити досить активну роботу Всеукраїнського
жіночого
об’єднання „Солідарність”, яке було створено в м.Балаклія Харківської області в
січні 1995. Особливістю цієї організації є те, що вона була створена не в столиці,
чи обласному центрі, а в сільському районі. Об’єднання працює в більшості на
регіональному рівні, враховуючи потреби та проблеми жінок сільській місцевості.
На даний час „Солідарність” займає достойне місце серед багатьох жіночих
організацій, очолює її В.Гошовська. Громадське об’єднання перетворилось у
всеукраїнське жіноче об’єднання „Солідарність”, яке має обласні, міські
відділення по всій Україні. В березні 2003 року на конференції членів організації
у м. Києві було затверджено нову редакцію Статуту даного об’єднання.
Головною
„Солідарність”
метою
є
діяльності
сприяння
Всеукраїнського
реалізації
та
захисту
жіночого
об’єднання
законних
соціальних,
економічних, спортивних та інших соціальних інтересів жінок України, які є, та і
які не є членами об’єднання у регіонах.
В
січні
2000
року
члени
Всеукраїнського
жіночого
об’єднання
„Солідарність” увійшли в „Національну Раду жінок України” та до складу
„Міжнародної Ради жінок”.
Важливе значення у процесах демократизації гендерної політики України
належить також Всеукраїнській громадській організації „Жінки і діти України”
(ВГОДЖУ),
голова
А.І.Комарова.
Дана
організація
була
зареєстрована
Міністерством юстиції України у 1997 році. Метою організації є сприяння
підвищенню ролі жінок у розвитку та зміцненні суверенної і незалежної,
демократичної соціальної і правової держави у розвитку молодого покоління,
задоволення його потреб та виконання обов’язків, передбачених Конвенцією ООН
про права дитини, Всесвітньою Декларацією про забезпечення виживання,
захисту і розвитку дитини [48,с.468].
ВГОДЖУ, як одна із організацій-засновників Національної Ради жінок
України, разом з іншими організаціями розвивається і діє, реалізуючи проблеми
підвищення статусу жінки в українському суспільстві, сприяє створенню гідних
умов для дітей України, формує громадську свідомість жінок, активізує їх інтерес
51
до громадсько-політичної діяльності у сучасному українському суспільстві в
процесі державотворення.
Серед регіональних організацій Всеукраїнської громадської організації
„Жінки і діти України” на особливу увагу заслуговує Одеська обласна організація
(голова Кормич Людмила Іванівна). В центрі уваги організації стали проблеми,
що стосуються статусу і прав дитини, сім'ї, жінки, питання репродуктивного
здоров’я,
комплекс
просвітницько-виховних
заходів,
спрямованих
на
забезпечення перспектив розвитку дитини, її духовності, культури, освіти.
З цією метою було започатковано та успішно реалізовано програми
підтримки талановитих дітей, особливо з багатодітних та малозабезпечених сімей,
які в умовах кризовості України не спроможні сплачувати заходи для додаткового
розвитку дитини.
Потрібно наголосити, що в системі роботи даної громадської організації
залучення багатох висококваліфікованих спеціалістів, які безкоштовно проводять
юридичне, психологічне, медичне консультування. До роботи жінки-учасники
даної громадської організації залучають багато молоді, а також представників
політико-управлінських структур, що може бути прикладом та певною школою
для інших жіночих громадських організацій, регіонального та всеукраїнського
значення. Громадська організація приділяє багато уваги вирішенню державних та
громадських програм; немало уваги приділяють жінки-активістки по вирішенню
спільно з державними інститутами таких важливих проблем як профілактика
СНІДу, туберкульозу, наркоманії тощо.
Ефективній роботі організації сприяє співпраця з ЗМІ, органами влади.
Однак така співпраця не означає простого виконання регіональних програм,
започаткованих виконавчими владними структурами, навпаки, представники
жіночої громадськості вносять пропозиції щодо напрямів та перспектив розвитку
регіону, забезпечення сталого розвитку всієї України. Плідна співпраця
досягається
через входження
консультативних
рад
при
керівництва організації
головах
до
облдержадміністрації,
координаційнопри
управлінні
52
внутрішньої
політики
та
управлінні
у
справах
сім'ї
та
молоді
облдержадміністрації, при відділі зв’язків з громадськістю міськвиконкому та ін.
Пропозиції, що надходять від громадської жіночої структури враховуються
владними інституціями, бо вони грамотно та фахово обґрунтовані, можуть
принести користь державі та суспільству. На базі аналітичних матеріалів, які
подають у державні інституції жіночі організації регіонів України, розробляються
практичні рекомендації, які відправляють у владні інституції різних рівнів – від
місцевих до центральних. Підвищення теоретико-практичного рівня, громадських
організацій регіонів сприяє проведенню регіональних, всеукраїнських заходів.
Так, було проведено багато цікавих змістовних конференцій, таких як: „Сім’ я в
системі соціальних інститутів” (1997р.), „Жінка в державотворенні” (1998р.),
„Права жінок та дітей” (2000р.) „Судовий захист прав людини” (2001р.) та ін.
Особливий інтерес також становить діяльність громадської організації
Всеукраїнська Ліга жінок (ВУЛЖ), яка була заснована 2 травня 1995р. на
урочистих зборах у Львові групою жінок кількох областей України. Голова ліги
Дарія Гусяк. На даний час в ній налічується 22 обласні організації, а також міські
в Києві, Севастополі та Сімферополі. За межами України успішно працює міська
організація ВГОДЖУ у Караганді. Ліга є членом Національної Ради жінок
України (НРЖУ), яка входить до Міжнародної Ради жінок. ВЛУЖ співпрацює та
підтримує зв’язок з жіночими організаціями таких країн: США, Канада. Англія,
Бельгія, Німеччина. Фінансування організації здійснюється через благодійні
пожертви та членські внески. Статут ВУЛЖ передбачає наступні напрямки
роботи в таких референтурах: організаційна, освітянська, культурологічна,
молодіжна, інформації та пропаганди, суспільної служби, зв’язків із спорідненими
організаціями, контакти з військовими частинами.
Важливо зауважити, що робота регіональних організацій ВЛУЖ має свою
специфіку. Вона в основному була спрямована на: боротьбу проти обмеження
прав жінок і їх захист; вплив на виховання підростаючого покоління, піклування
про дітей-сиріт; дії направлені на захист держаної мови та нормальне її
функціонування; збір підписів за прийняття Конституції України, за визнання
53
ОУН-УПА воюючою стороною, за створення музею у Равензруку (там було
знищено багато жінок-українок) на прохання „Об’єднання українок Німеччини”
та ін.
Важливою ділянкою роботи регіональних осередків ВУЛЖ є проведення
семінарів, конференцій, „круглих столів”, конкурсів, співпраця з церквами
(Харків, Запоріжжя, Чернігів) по проблемах духовності та гендерної рівності.
Плідною є співпраця з представниками інших громадських організацій, що
входять до НРЖУ.
В регіональному вимірі, у київському мегаполісі велику роботу проводить
голова „Спілки жінок м.Києва”, (голова Г.М.Менжерес). Спілка бере свої витоки
від Київської міської жіночої ради, що діяла з 1975 року, часу проголошеного
ООН Міжнародним роком жінки. На той період Київська жіноча рада мала інші
функції та завдання, визначені директивним органами. Після проголошення
незалежності України, постала потреба створити у столиці самостійну, неурядову
міську жіночу громадську організацію на демократичних засадах, виробивши
статут і, визначивши мету її діяльності відповідно до нових умов, та завдань
побудови української незалежної держави.
Головна мета „Спілки жінок м.Києва”, – соціальний захист жінок та дітей в
умовах переходу до ринкових відносин, сприяння залученню жінок до управління
справами суспільства і держави, відродження і розвиток духовності та
національної культури. Спілкою організовано понад 350 первинних осередків.
Крім того, автономно працюють великі колективні члени Спілки: „Асоціація
жінок-чорнобильців”, яка нараховує понад 300 осіб; „Жіноче об’єднання
Алмазного концерну „Алкон”, до складу якого входять співробітники 16
підприємств НАН України; колектив Міжнародного благодійного фонду
„Допомога дітям Чорнобиля”, об’єднання „Світанок”, у якому згуртувалися
представниці творчої інтелігенції: художниці, співачки, поетеси, журналісти,
митці.
„Спілка жінок м. Києва” створила „Міську школу жіночого лідерства”.
Разом з Київською міською соціальною службою для молоді у 2001р. Спілка
54
розпочала навчання волонтерів жіночого громадського руху столиці. Запорукою
успішної
діяльності
„Спілки
райдержадміністраціями
та
жінок
певними
м.
Києва”
є
напрямами
тісна
співпраця
Київської
з
міської
держадміністрації і передусім – з управлінням у справах жінок, інвалідів,
ветеранів війни та праці, із Центром зайнятості населення, Центром дітей та
юнацтва.
На даному етапі „Спілка жінок України” працює над залученням до участі в
роботі більше дівчат і молодих жінок-вчених, творчої інтелігенції, тісно
співпрацює з державними структурами за конкретними підрозділами. Наприклад
організовують „круглі столи”, бесіди на тему: „Дівчина, жінка, мати”. Досить
активно працюють районні жіночі організації, що є складовими „Спілки жінок
м.Києва”. Спілки залучають до громадської роботи ділових жінок, посадовців,
керівників установ, навчальних закладів, що і дає можливість толерантно
спілкуватись та вирішувати і такі проблеми, які стосуються культури, мови,
традицій. Отже, Спілка прагне будувати роботу у Київському мегаполісі таким
чином, щоб жінки, спираючись на сім’ю, мали активну громадянську позицію,
могли впливати на економічні, соціальні, законодавчі процеси в державі,
утверджувати принципи і норми громадянського суспільства в своєму регіоні,
районі, місцевій громаді.
„Спілка жінок України м. Києва” спільно з районами міста регулярно
проводить навчання голів жіночих рад, організовує обмін досвідом роботи
безпосередньо в колективах та наради з вирішення проблем, визначає стратегію
жіночого руху столиці на майбутнє.
З нашої точки зору на особливу увагу заслуговує досвід діяльності жіночої
громадської організації у м. Кіровограді („Кіровоградський інформаційний центр
для жінок”). Організація створена співробітниками регіональної бібліотеки в
м.Кіровоград, як інформаційна база по різних напрямах жіночого руху. Діяльність
організації спрямована на розв’язання таких питань, як освіта, жіноче лідерство,
права жінки у контексті реалізації прав людини, доступ до інформації, домашнє
55
насилля. Як бачимо, наведена стратегія діяльності організації свідчить про те, що
в першу чергу вона зосереджена на наданні інформаційних послуг.
Також, слід зазначити поліетнічний характер жіночого руху в Україні, де
проживають жінки, представники більше 130 національностей. Вони творять
свої жіночі громади при національних товариствах. На 4-х континентах, у 13
державах 30000 жінок українського походження об'єднані в 21 жіночу
організацію. Для сучасного етапу руху взагалі характерно значне пожвавлення
міжнародних контактів, планування та реалізація спільних програм і проектів,
що мають відношення до прогресу розвитку людського суспільства.
На сьогодні регіональних організацій є надзвичайно багато, діяльність усіх
в одному дослідженні висвітлити не можливо. Проте, період державотворчих
процесів в особливий спосіб вимагає ще більшої активності, ґрунтовного знання
теорії і практики, більш активних дій на практиці щодо вивчення діяльності
жіночих регіональних рухів.
Практика доводить, що чисельність регіональних жіночих організацій,
залежно
від
нерівномірною.
економіко-географічного
Проте,
відмінності
фактору
на
регіональної
теренах
України
представленості
є
жіночих
громадських організацій є достатньо показовими і відображають загальну картину
розподілу громажських організацій по Україні в цілому. Крім цього, лідируючим
за чисельністю жіночих організацій є м.Київ, в якому працює найбільша частка
організацій, що свідчить про нерівномірність розподілу та впливу жіночих
громадських організацій на території України в цілому.
Таким чином, в межах даного параграфу нами проаналізовано особливості
розвитку жіночого руху в регіонах України та визначено їх плив на
демократизацію гендерної політики. Це дозволило отримати відповідні висновки,
які підтверджують зміст гіпотези дослідження:
Починаючи з 1992 р. спектр інтересів жіночих організацій набуває
регіональної специфіки, в цілому по Україні спостерігається становлення жіночих
організацій по окремих регіонах. В цьому плані на особливу увагу заслуговує
діяльність: „Союзу Українок”, „Жіночої громади” (національно-культурна
56
розбудова), Всеукраїнської громадської організації „Жінки ХХІ століття”
м.Дніпропетровськ, (активно співпрацює з державними владними інститутами на
місцях, здійснюючи соціально-правовий діалог між громадськістю та місцевою
владою);
Всеукраїнського
жіночого
об’єднання
„Солідарність”
(сприяння
реалізації та захист законних соціальних, економічних, спортивних та інших
соціальних інтересів жінок України, які є, та і які не є членами об’єднання);
Всеукраїнської громадської організації „Жінки і діти України” (розв’язання
проблем, що стосуються статусу і прав дитини, сім'ї, жінки, питання
репродуктивного
здоров’я,
комплексу
просвітницько-виховних
заходів,
спрямованих на забезпечення перспектив розвитку дитини, її духовності,
культури, освіти), „Спілка жінок Києва” (жіноче лідерство та активна співпраця з
Київською міською державною адміністрацією).
Чисельність жіночих організацій залежно від економіко-географічного
фактору на теренах України є нерівномірною. Відмінності регіональної
представленості жіночих громадських організацій є достатньо показовими і
відображають загальну картину розподілу громадських організацій по Україні в
цілому. Крім цього, лідируючим за чисельністю жіночих організацій є Київ, який
включає найбільшу частку організацій від держави загалом.
57
Висновки до першого розділу
Діяльність жіночого рух в Україні має принципову відмінність від
діяльності жіночого руху в інших країнах світу, зокрема, що стосується
організаційних форм та принципів об’єднання.
Автором запропоновано історичну періодизацію становлення жіночого руху
в Україні, яка включає відповідні етапи. І-й період початковий (1860-1900)
характеризується
просвітницькою
та
літературною
діяльністю
жінок,
організацією перших жіночих гуртків, виборюванням рівного права на освіту та
працю; ІІ-й період (1900-1905) характеризується зміною характеру боротьби
жінок, яка у свою чергу набуває феміністичного забарвлення; ІІІ-й період (19051914) – час набуття досвіду політичної боротьби, поява жіночих організацій, як
самостійних та багатофункціональних; ІV-й період (1914-1920) характеризується
національно-визвольною боротьбою та діяльністю жінок на потребу фронту; V-й
період (1920-1945) набуття жіночим рухом регіональної специфіки, формується
система жіночих рад в Радянській Україні, незаангажований жіночий рух
національно-культурного спрямування на Заході України; VІ-й період (1945-1990)
є періодом „соціалістичного вирішення жіночого питання”, час спокою і
акумулювання енергії жіночих організацій; VІІ-й період (з 1991р. по т.ч.) –
розпочався з набуттям незалежності України, йе час відродження та розвитку
жіночого руху в Україні, набуття ним гендерного змісту та спрямування.
Формами жіночих рухів відповідно до загальної класифікації є: a)
традиційні жіночі організації (соціально – орієнтовані); б) організації ділових
жінок; в) жіночі організації феміністської орієнтації.
Особливу роль у контексті становлення жіночого руху в Україні відіграв
Західний регіон країни, де він пройшов шлях ідейно-теоретичного та
організаційного структурування, що суттєво розширило вплив на жінок та
суспільство в цілому, підвищило авторитет жіночих організацій серед народу,
збільшило кількість жіночих організацій, та сприяло налагодженню співпраці з
європейськими феміністичними організаціями та українськими організаціями в
58
еміграції, які працювали в напрямку доброчинної діяльності, національнопатріотичного виховання.
Основними функціями жіночих громадських організацій є: організаційна;
інтеграційна; ідеологічна; виховна; координаційна; творчо-культурологічна,
благодійницька. Відповідно до історичних аспектів діяльності, організаційної
структури, ідеологічного спрямування, цільових вподобань та основних видів і
форм
діяльності жіночі громадські організації
основними
молодіжна;
моделями
діяльності:
характеризуються такими
національно-культурна;
благодійницька;
традиційна; професійна; гендерної орієнтації та релігійна.
Діяльність сучасних жіночих організації відповідно до системи міжнародних
інтересів має два напрями: 1). жіночі організації патріотичного спрямування та
2). жіночі організації пацифісток-інтернаціоналісток.
В сучасній Україні діють різні за характером жіночі організації, однак їх
об’єднує цілий ряд спільних напрямків діяльності, а саме: сприяння залученню
жінок до управління справами суспільства та держави; розвиток нового
економічного та політичного мислення; подолання патріархальних стереотипів у
суспільному
мисленні;
удосконалення
соціального
захисту;
відродження
духовності, утвердження гуманістичних християнських традицій; сприяння
міжетнічній злагоді та громадському миру в Україні.
Починаючи з 1992 р. спектр інтересів жіночих організацій набуває
регіональної специфіки, в цілому по Україні спостерігається становлення жіночих
організацій в окремих регіонах. Чисельність жіночих організацій залежно від
економіко-географічного
фактору
на
теренах
України
є
нерівномірною.
Відмінності регіонального представницьва жіночих громадських організацій є
достатньо показовими і відображають загальну картину розподілу громадських
організацій по Україні в цілому. При цьому, лідируючим за чисельністю жіночих
організацій є м.Київ, бо включає найбільшу частку організацій від держави
загалом.
59
РОЗДІЛ 2
ДОСВІД УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЖІНОЧИХ ГРОМАДСЬКИХ
ОРГАНІЗАЦІЙ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ
2.1. Гендерний підхід до формування державної політики – як одна із
умов успішного соціально-політичного розвитку Канади
У контексті реалізації державної політики Канади надзвичайно важлива
роль
належить
формуванню
гендерного
підходу,
як
необхідної
умови
забезпечення успішного соціально-політичного розвитку суспільства. При цьому
кожна гілка влади наділена відповідними повноваженнями, щодо забезпечення
зміцнення статусу жінки у Канаді.
Характерною ознакою діяльності уряду Канади щодо утвердження
гендерного підходу є розробка відповідних урядових програм, які включають
широкий спектр різноманітних і досить часто суперечливих потреб, які є
адекватними певному рівню суспільного розвитку.
Слід відзначити, що починаючи з кінця ХХст. державна політика Канади
формується з урахуванням того, що більше половини населення країни
становлять жінки, а отже і їх внесок у соціально-економічний та політичний
розвиток є надзвичайно вагомим. Нова Демократична партія Канади протягом
уже десяти років дотримується правил, за якими всі партійні комітети й виконавчі
органи мають збалансовано функціонувати по гендерному принципу на
національному й регіональному рівнях. Відповідно до програми партії, прийнятої
ще в 1991 р., жінки повинні поступово скласти половину всього керівництва
партії. Це привело до глибоких політико-культурних змін: ліві партії стають
одним з основних каналів, по яких інтереси жінок і самі жінки проходять в
„велику політику”.
Саме ХХ ст. виявилось епохою значних змін у становищі жінки у Канаді,
що у свою чергу позначилось на її активності, свідченням чого стало розгортання
нової хвилі феміністичних рухів як у світі в цілому, так і в Канаді. Саме в цей
період жінки Канади розпочинають активно відстоювати своє право голосу у
60
виборчих кампаніях, за право одружених жінок на частку сімейного майна, або за
право набути вищу освіту в окремих університетах, все частіше вони проявляють
амбіції на зайняття керівних посад в структурі діяльності міської влади. Таким
чином, жінкам Канади у ХХ столітті реально вдалося змінити своє становище,
вони вибороли своє право на право голосування на виборах, право займати
виборну посаду в органах влади та право бути обраними до Сенату – найвищого
представницького органу державної влади в країні. В результаті цього реально
змінився соціальний статус жінки у канадському суспільстві, були вироблені
відповідні механізми щодо подолання фактів насильства щодо жінок, перешкод
щодо дискредитації бар’єрів у просуванні жінок по службі. Таким чином це
змінило традиційне ставлення до образу жінки та жіноцтва взагалі. Особливої
ваги набули жіночі організації Канади у відстоюванні прав кольорового жіночого
населення, жінок-емігранток та жінок-представниць корінного населення.
Попри те, що Канада є однією з країн світу в межах якої надзвичайно
високого рівня розвитку набула гендерна політика, тут й досі зберігається глибока
прірва у статусі чоловіків і жінок у сфері реалізації державної політики.
Свідченням цього є і те, що канадські жінки й досі не мають достатнього
представництва у вищих ешелонах влади, у структурі державного управління,
вони працюють в умовах жорсткої ієрархії, де переваги у кар’єрному зростанні
належать чоловікам і відповідно жінкам важче просуватись по кар’єрі. Слід
відзначити, що Канада не є виключенням у наявності таких проблем, адже вони є
спільними з іншими країнами світу, виключення лише складають скандинавські
держави де жінки мають більш помітні успіхи у сфері державної влади
[178,с.211].
Проте, Канада має досить цікавий досвід щодо врахування особливостей
суто жіночих проблем у державному управлінні охорони здоров’я, ринку праці та
суспільного життя, де досягнуто значних успіхів. Важливим показником
кардинальних економічних та соціальних змін у Канаді є підвищення загального
показника участі жінок на ринку робочої сили. Статистичні дані свідчать, що
жінки становлять майже половину всієї робочої сили Канади, якщо у 1977 році
61
активно зайнятими на ринку праці були 44% жінок, то дані за останні десятиліття
ХХст. засвідчують активну зайнятість жінок у відповідних структурах 58%, при
цьому до 77% сягає показник зайнятості жінок віком 25-44 роки [182,с.324]. Така
ситуація особливо важлива для країни, де спостерігається стійка тенденція
зниження участі чоловіків на ринку праці. Збільшення кількості жінок, активно
зайнятих у виробничій сфері Канади у період між 1973 і 1993 роками становило
3/4 від усього зростання у сфері зайнятості. Позитивна динаміка зайнятості може
свідчити про активність жінок, а також про сприяння урядових структур такій
активності, створення відповідних умов праці та гідної її оплати. Проте
статистика в цілому не відображає окремих фактів суспільної практики на чому
неодноразово наголошують різні жіночі рухи Канади – що жінки в Канаді мають
все ще мало можливостей для належної реалізації себе у системі суспільних
відносин, це зокрема навіть позначується на платні жінок, яку вони отримують у
структурі ринку праці порівняно з чоловіками. Все частіше з боку окремих
жіночих організації озвучується так званий „дефект скляної стелі”, коли жінки все
ж досягають вищої оплати праці вони зазнають певних кар’єрних перепонів,
відповідно до цього жінка без жодних інших очевидних підстав, крім стелі, не
може просуватись по службі на вищі шаблі кар’єри.
Окремими соціологічними дослідженнями реєструється той факт як тільки
відбувається наплив жінок у певній сфері, або ж вони починають становити
більшість зайнятих у певній професійній категорії, то там відразу починають
знижувати заробітну плату. Отже, таким чином не зважаючи на те, що жінки
досягли значних успіхів у сфері зайнятості, вони продовжують отримувати
менше, ніж чоловіки за однакову працю [182, с.314].
При цьому слід відмітити, ще одну важливу тенденцію формування
гендерної рівності в Канаді, яка вказує на принципову відмінність у специфіці
діяльності чоловіків і жінок у суспільстві, що стосується зокрема їх участі на
ринку робочої сили. Так, порівняно з чоловіками, жінки мають більш
можливостей працювати за принципом неповної зайнятості, або бути зайнятими у
сфері послуг. У 2003 році більше півтора мільйона жінок у Канаді працювали
62
неповний робочий день, що становить 69% загальної неповної зайнятості. При
цьому лишається значний відсоток жінок, які і досі не знайшли роботи навіть
бажаючи працювати неповний день. Більшість жінок, вільних від домашнього
господарства, змушені працювати у сервісному секторі економіки, 86% жінок,
проте 63% чоловіків працювали й працюють у соціальному сервісному секторі,
куди входять торгівля, фінанси, страхування операції з нерухомістю, малий
бізнес, освіта, охорона здоров’я, соціальна служба, а також інші послуги, включно
з транспортом та комунікаціями [185,с.411].
Нині жінки мають стійкі позиції у сфері оволодіння новими професіями. На
початку ХХІ ст. жінки становлять 26% лікарів. Велика частка жінок працює в
галузі інформаційно-компьютерних технологій. Переважну більшість працюючих
у сфері соціальних та гуманітарних наук також становлять жінки – 56%. Водночас
досить незначна частка жінок представлена фахівцями у сфері природничих наук,
хоча і за останні 20 років їх частка зросла на 15-18 %. Повільно зростає відсоток
самозайнятих жінок, хоча за 10 останніх років їх чисельність зросла від 24% до
31% за рахунок жінок-власників малих підприємств [185,с.214].
Важливою проблемо для канадського суспільства залишається проблема
зниження заробітної плати за статевою ознакою, хоча й цей розрив протягом
останніх років значно скоротився, переважною мірою за рахунок підвищення
зарплати жінкам, тоді як чоловіча зарплата залишилася на стабільному рівні.
Однак при всіх позитивних змінах заробітна плата при повній зайнятості жінок
становила у 2002 р. лише 72% від зарплати чоловіків, хоча це і є значний прогрес,
оскільки п’ять років раніше цей показник становив 68%. Щоправда, розрив у
заробітній платі дещо менший у віковій групі 25-34 роки, але збільшується із
збільшенням віку працюючих [190,с.240].
Зростання загальної кількості жінок на ринку праці Канади пояснюється
двома причинами: з одного боку економічними, а з іншого їх абсолютним
прагненням самореалізуватись як професіонал, оскільки вони мають відповідний
рівень освіти та відповідну фахову підготовку. Підтвердженням цього є і той
факт, що протягом останніх років студентами канадських вищих навчальних
63
закладів переважною мірою були жінки. Відповідно до цього зріс кількісний
відсоток жінок-викладачів від 15 до 28 % в 2004р. Цікавою є картина залежності
жінок-викладчів від спеціалізації факультету: лише 4% викладачів є на
факультетах з інженерних спеціальностей та прикладних наук, тоді як викладачі
мистецьких закладів освіти, а також гуманітарних та педагогічних спеціальностей
становлять 30% від усієї кількості лекторів [189,с.52].
Як високорозвинена країна Канада у багатьох відношеннях має проблеми
щодо розв’язання проблеми гендерної паритетності у політичній сфері, адже й
досі незначним є кількісний показних представництва жінок у політиці. В той же
час є надзвичайно високим показник прагнення жінок зайняти відповідну нішу у
політичному житті, проте спрацьовує певний стереотип, коли вважаться, що
політика має бути поза увагою сфери реалізації жінки. Саме тому аномальною є
ситуація, коли жінки становлять більше половини населення 52%, а політичні
партії не приділяють достатньої уваги залученню жінок до політичних процесів, а
також організації структури політичних партій, що у свою чергу не сприяє
жіночій активності [191,с.252].
Місце жінок у політичному житті Канади традиційно визначається
стереотипами суспільного укладу. Закономірно сімейний статус накладає певні
обмеження на шляху до кар’єри в політиці тих жінок, які хочуть і могли б
працювати в структурах влади на регіональному та федеральному рівнях. Слід
відзначити, що досить вагомою перешкодою для реалізації жінки у системі
політичних відносин є культура політичних партій, яка виплекала як єдиний і
традиційний стереотип лідера - образ чоловіка. Це підтверджується також думкою
виборців начебто жінки не мають достатньо широкого доступу до фінансових
потоків у процесі виборчої кампанії, що надзвичайно важливо для фінансування
політичних процесів. Проте, на думку канадського дослідника М.Гатенса „під час
змагання на керівну посаду на федеральному рівні жінка-кандидат від ліберальної
партії змогла витратити на вибори значно меншу суму, ніж інші кандидати
чоловіки”[199,с.87].
64
Проте, незважаючи на такі складні умови в яких перебувала потягом
останніх років жіноча частина канадського суспільства їм всеодно вдалося
добитись певних успіхів. Особливої активності набувають певні жіночі
громадські об’єднання, більша частка жінок на сьогодні представлена у
федеральному уряді, все частіше саме жінки очолюють політичні об’єднання. Так
наприклад, на 2003 рік до органів федерального рівня було обрано 18% жінок, при
цьому 4 із 23 посад отримали посади у федеральному кабінеті. На регіональному
рівні жінки становлять від 3,8 до 21,8% від загальної кількості обраних
кандидатів. На сьогодні жінки у політичній системі канадського суспільства
мають великі повноваження на посадах міністрів та лідерів політичних партій. Ще
оптимістичнішою виглядає ситуація на місцевому рівні, де зокрема у
густонаселених регіонах до структури місцевої влади обрано значну частку жінок,
яка постійно у відповідній пропорції з чоловіками зростає [201,с.8].
Аналізуючи специфіку розв’язання гендерної проблематики у канадському
суспільстві, слід вказати на важливу роль сучасної жінки у творенні державної
політики, адже вона є беззаперечною. Більше того, цілком справедливим буде
стверджувати, що федеральна служба Канади є взірцем, оскільки вона позбулась
обмежень щодо повноправної участі жінок у функціонуванні своїх структур. При
цьому, що особливо важливо - були вилучені пункти, які забороняли приймати на
роботу до відповідних федеральних державних служб одружених жінок. На
сьогодні же більше 47% жінок працюють у федеральній державній службі, при
цьому частка працівників вищого рангу становить лише 18%, а 84% жінок
займають другорядні адміністративні посади [201,с.9].
Одним із найбільш ефективних механізмів у реалізації принципу гендерної
паритетності у канадському суспільстві, зокрема що стосується просування жінок
на щаблях політичної кар’єри є так званий формальний механізм на
федеральному та провінційному рівнях. Зокрема, ще на початку семидесятих, у
структурі федерального уряду Канади була введена посада міністра, що
безпосередньо відповідає за статус жінок. Цей міністр виступає у ролі радника в
кабінеті міністрів, слідкуючи за тим, щоб проблеми жіноцтва були неодмінною
65
складовою частиною обговорення та прийняття рішень Кабінету з усіх питань.
Хоча цей міністр не має права законодавчої відповідальності, обмежуючись при
цьому лише правом законодавчої ініціативи в основному з жіночих проблем, але
він бере участь у плануванні стратегії розвитку, забезпечує зворотній зв’язок з
федеральними міністрами, оцінюючи програми та стратегічні розробки з жіночих
програм.
Основний тягар щодо впровадження гендерної паритетності у канадському
суспільстві лягає на спеціально створене Міністерство у справах жінок Канади.
Дане міністерство входить до структури федерального уряду, і закономірно
здійснює загальну координацію питань стратегії та контролю на рівні уряду, дає
поради з питань стратегії розвитку міністру та іншим міністерствам. В цьому
плані доцільно вказати ще на те, що віднедавна це Міністерство взяло на себе
обов’язок проведення досліджень з проблем жінок та пошуку коштів для жіночих
організацій Канади. При чому на сьогодні кожна з провінцій має свої
міністерства, бюро, відділи з питань розвитку, що покликані сприяти дотриманню
прав жінок.
Розв’язанням жіночих проблем у Канаді також опікуються так звані
громадські дорадчі групи. Багато феодальних міністерств мають к своєму складі
старших радників, і вивчають певні проблеми жінок і на основі цього формують
конкретні критерії їх потреб, ранжують, і потім включають у стратегічні плани
відповідних міністерств.
Слід відзначити, що у канадському суспільстві проблемами жіночого руху
та забезпечення гендерної паритетності, крім урядових структур, опікуються
більше 500 неурядових організацій. Ці організації особливо активно діють
зокрема, при створенні системи надання послуг у своїх регіонах у сфер освіти та
охорони
здоров’я.
Вони
також
організовують
кампанії
інформування
громадськості щодо окремих рішень уряду що стосується інтересів жінок та
чоловіків, це у свою чергу сприяє визначенню основних проблем громадського
життя.
До
діяльності
окремих
громадських
організацій
входило
також
66
практикування наукових та прикладних розробок щодо вдосконалення урядової
стратегії законодавства щодо розв’язання жіночих проблем.
Найбільшою жіночою організацією Канади, що об’єднує більше 600 груп у
своєму складі є Національна Робоча Комісія зі статусу жінок [202,с.114].
Надзвичайно цікавим фактом у контексті аналізу гендерної паритетності у
канадському суспільстві є створення організації чоловіків, яка вивчає проблеми
рівності між жінками і чоловіками у суспільстві насамперед, а також спеціальних
об’єднань для боротьби проти насилля щодо жінок у сім’ях. Наприкінці 1999 року
відбувся перший з’їзд таких організацій.
Великий
суспільний
інтерес
до
гендерних
проблем,
засвідчений
виникненням чисельних неурядових організацій, що цікавляться питаннями
гендерної рівноваги, викликав потребу відповідного законодавства як бази для
розвитку необхідних програм. Слід відзначити, що урядові структури покликані
вирішувати гендерні проблеми, насамперед зосередили свою увагу на розробці
законодавчих актів для подолання розриву в заробітній платні чоловіків і жінок,
забезпечення відповідного рівня освіти жінкам, створення рівних можливостей у
пошуках роботи та доступу до керівних посад. При цьому все ж таки головними
лишаються проблеми зайнятості та справедливої оплати праці.
У 1989 р. парламент Канади прийняв Закон „Про рівні можливості при
працевлаштуванні”, який безпосередньо регламентував діяльність регульованої
федеральним урядом галузі промисловості. Таким чином це була одна із перших
спроб забезпечити рівні умови участі на ринку праці різних суспільних груп:
жінок, корінного населення інвалідів представників національних меншин. Даний
Закон забезпечував також рівні умови для всіх осіб задіяних у сфері державної
служби, а не лише працівників федеральних структур. В результаті прийняття
даного Закону була створена Програма Федеральних Контрактів, однією із вимог
якої було ставити вимоги до фірм щодо забезпечення гендерної паритетності у
процесі працевлаштування для отримання федерального контракту. Така ж
вимога була висунута і для багатьох університетів. Власні плани з рівних
можливостей працевлаштування мають і деякі провінційні уряди, які подібно до
67
федеральних міністерств та агенцій повинні подавати щорічні звіти про
виконання цих планів та про досягнуті результати [205,с.54].
При цьому слід відзначити, що наявність програм зайнятості не означає
квотування, що таки чином позбавляло б можливості влаштовуватись на роботу
представників певних груп, доки не будуть виконані умови квот. Програми і
плани рівних можливостей при працевлаштуванні вимагають від роботодавців
більш активно включати у штатний розпис представників саме чотирьох груп
населення.
У Канаді активно діє розроблене урядом „Положення про справедливість
оплати праці”, яке спрямоване насамперед на зменшення розриву між заробітною
платою чоловіків і жінок. У 1990р., наприклад уряд на федеральному рівні
виплатив державним службовцям близько 317 мільйонів доларів разовим
платежем, а більше 81 мільйону доларів виплачується щорічно для підвищення
заробітної плати жіночим професіям з нижчою платнею, переважно вихователям
дошкільних установ та працівникам соціальних служб [206,с.140].
У кожній провінції Канади існує законодавство, яке зобов’язує до однакової
оплати праці: декілька провінцій мають власні законодавчі акти про рівність
оплати, що забезпечує рівну оплату за однаково виконану роботу. Цінність роботи
працівника
визначається
співставленням
виконання
різних
професійних
обов’язків з урахуванням вмінь, рівня зусиль, відповідальності та умов праці. Так
федеральне
та
професійне
законодавство
регламентує
близько
третини
оплачуваної робочої сили в Канаді.
При цьому також слід звернути особливу увагу, що Канада належить до
небагатьох країн, де діє федеральний план рівності між чоловіком жінкою. Він
створений у відповідь на звернення ООН, до всіх країн-членів організації на
вимогу розробити національний план для покращення становища жінки.
Федеральний план є спільною ініціативою і втілює зусилля всіх федеральних
міністерств та бажання уряду рухатись на шляху до гендерної рівноваги.
Особливої уваги заслуговує практика діяльності урядових структур Канади
у сфері втілення принципів гендерної рівноваги у системі державної служби. Так,
68
у 1990 р. було створено робочу групу „Перешкоди для жінок на державній
службі” для вивчення питання у федеральній державній службі. У результаті
роботи робоча група пришла до висновку, що наявні традиційні бар’єри, а також
упереджене ставлення до жінок усуває їх від прийняття рішень та повноцінної
участі у роботі державної служби. Група рекомендувала керівництву виступити з
ініціативою для внесення змін у закони та регламенти для усунення таких
перешкод на шляху гендерної рівноваги. У 1994р. на рівні федерального уряду
було створено „Консультаційну групу з рівних можливостей працевлаштування
для жінок”, яка мала оцінити наявний стан справ у цій галузі, досягнутий прогрес,
а також визначити, чи культура суспільства й ставлення до жінок сприяє рівності
між чоловіками й жінками. Протягом року своєї діяльності завершилась робота
групи у 1995р. члени групи проаналізували науково-методичні та періодичні
видання, опитали державних службовців різних рівнів, зокрема приділивши увагу
особам чоловічої та жіночої статі, які належать до різних релігійних конфесій та
мовних груп. Це засвідчило значні успіхи канадського суспільства у досягненні
гендерної рівноваги, у порівнянні з 1990 роком. Звіт Консультаційної групи,
підготовлений у липні 1995 року, підкреслює не лише прогрес, а й існування ще
досить вагомих бар’єрів, зумовлених статевими відмінностями. При цьому увага
зосереджувалась на трьох основних питаннях: місце роботи, вплив традиційного
оточення на робочому місці, гендерні стереотипи поведінки державних
службовців [208,с.34].
Опитування державних службовців різної статі і віку засвідчило, зокрема,
про те, що жінки й чоловіки по-різному оцінюють одну й ту ж посаду. Жінки на
державній
службі
при
цьому
є
більш
обачливими,
толерантними
та
сором’язливими тоді як для чоловіків головним лишається незалежність,
цілеспрямованість та здатність до конкуренції. Жінки, як правило, досягали
поставленої мети завдяки створенню атмосфери злагоди та поділу влади, тоді як
чоловіки прагнули досягти мети наказовими та контролюючими методами. Звіт
групи
стверджує,
що
державна
служба
Канади
продовжує
залишатись
69
традиційною, ієрархічною, централізованою, з переважаючим складом чоловіків,
не стимулюючи участь у ній жінок та їх професійний ріст.
Консультаційна група встановила, що традиційна маскулінна культура
створила в канадському суспільстві три суттєвих перепони на шляху
впровадження гендерної рівності. По-перше, жінки на державній службі – на її
вищих щаблях, вважають, що для досягнення відповідного результату потрібно
більше працювати, підвищувати свою кваліфікацію та бути готовою до завищених
вимог порівняно з колегами-чоловіками. Для досягнення високої державної
посади жінки повинні в першу чергу продемонструвати свою реальну
компетентність, тоді як чоловікам достатньо потенційної компетентності для
підвищення й нового призначення. Таким чином, досить примарними виглядають
вимоги постанов „Про рівні можливості у працевлаштуванні”[210,с.137].
По-друге, службовці обох статей в опитуваних консультаційною групою
категоріях
не
розуміли
суті
положення
„Про
рівні
можливості
у
працевлаштуванні”. Вони були переконані в тому, що державна служба витримує
певні квоти, які для жінок були образою та недовірою до їх компетентності, а для
чоловіків – несправедливістю, що обмежує їх професійний ріст.
По-третє, хоча програма гендерної рівноваги неодмінно потребує уваги
вищого керівництва, опитування засвідчило, що керівники вищої ланки не
вважають проблему серйозною, принаймні такою, що має відношення до них як
особистостей і керівників. Вони не вбачають проблем у дисбалансі між статями ні
для себе, ні для керівництва. Жоден керівник вищого рівня не мав уявлення, як
жінки характеризують стосунки з чоловіками-колегами. У звіті ці стосунки були
визначені як „неіснуючі, або „ввічливі” – на основі опитування жінок.
Опитування державних службовців продемонструвало, як засвідчує звіт
Консультативної групи, що у сфері державної служби існують неформальні
стосунки типу кланових, які пов’язують службовців-чоловіків, забороняючи вхід
жінкам. Існує непомітна для стороннього ока мережа неформального тестування
на відповідність до певних „правил гри”. Кого мережа приймає - дістають
нагороду у вигляді просування по службі, в основному через неформальні
70
пропозиції від колег. Більшість жінок не є учасницями цієї мережі, вони займають
посади, які підходять жінкам. Звіт констатує, що жінок не лише призначають на
такі нетипові для них посади, як керівник середньої ланки бо керівник районного
філіалу, а й утримують якнайдовше на найнижчих за рівнем оплати посадах чи
ставках у межах однієї професійної категорії.
Особливо скрутно доводиться на роботі тим жінкам, які намагаються
поєднувати домашні та службові обов’язки. Хоча таке сумісництво нелегке для
обох статей на всіх рівнях служби, однак жінки відчувають більші труднощі.
Вони не можуть розраховувати на підтримку керівництва, оскільки це не входить
в категорію відповідальності чи інтересів керівників.
Небезпеку для багатьох жінок, і досить серйозну, становить зловживання
становищем чи сексуальні домагання керівників чи колег-чоловіків, незважаючи
на те, що державна служба всіх рівнів намагається захистити жінок різними
заходами та постановами. Причиною такого стану опитані жінки вважають
традиційні стереотипи поведінки статей, а також, як правило, нижче службове
становище жінки. Багато з опитаних вважали, що принципова вимога жінки
відповідальності за образливе до себе ставлення лише гальмує її кар’єру, а не дає
жодного результату для компенсації моральної шкоди насамперед. Ціна за
відверту скаргу на неналежне ставлення може бути досить високою. Жінці,
скоріше за все,
доведеться шукати іншу роботу, якщо вона не змириться з
образою. Опитані вважають і Консультативна група підтримує їх, що у
суспільстві не слід замовчувати такі питання, їх треба широко обговорювати і
тільки відвертість та відкритість допоможе представникам обох статей зрозуміти
шкоду, зумовлену замовчування переслідувань [214,с.602].
Діяльність
робочої
групи
завершилась
розробкою
„Рекомендацій
консультативної групи з різних умов зайнятості для жінок” яку члени групи
адресували заступникам міністрів усіх федеральних міністерств з метою
вдосконалення державної служби для дотримання принципу гендерної рівноваги.
Рекомендації вироблені на основі узагальнення висновків звіту окремих
підрозділів Консультативної групи, що у свою чергу дозволило конкретизувати
71
рекомендації за певними напрямками діяльності. Основні з них такі: злагоджена
система
державної
служби
надає
можливість
ефективно
працювати
з
представниками обох статей; міністерства та їх керівники повинні регулярно
звітувати про дотримання Закону „Про рівні можливості при працевлаштуванні”;
виховувати повне розуміння та усвідомлення значення гендерної рівноваги на
робочому місці всіма працівниками; міністерства повинні зважати на потребу
працівників обох статей поєднувати обов’язки сімейні та професійні; виховувати
непримиренне ставлення до проблем приниження гідності людини; Комісія з
питань державної служби повинна створити відповідну професійну базу для
підготовки жінок до вищих державних посад; кожне міністерство повинно у плані
своєї роботи розробляти власну стратегію дій [213,с.54].
Рекомендації Консультаційної групи сприятимуть вихованню культури
взаємин між статями, що стимулює не лише ефективні розробки з питань
зайнятості, а створює стимули до професійного зростання та вдосконалення.
Сприйняття таких рекомендацій, означає зміну культури стосунків державних
службовців, створення умов праці, які стимулюють зміну системи стереотипів
поведінки статей, оцінки їх внеску у спільну справу державної служби.
Таким чином, здійснений нами огляд урядових структур Канади, а також
діяльності неурядових організацій заохочуваних і підтримуваних урядовими
державними службами на всіх рівнях у розвиток гендерної рівноваги у
канадському суспільстві дозволяє стверджувати, що ця робота спрямована на
оновлення суспільства. Започатковані й впроваджувані урядовими структурами
заходи можуть були запозичені іншими країнами, адже вони сприяють творенню
суспільства, яке до всіх членів ставиться з однаковою повагою.
Особливої уваги вартий досвід роботи неурядових організацій Канади у
галузі дослідження умов дотримання вимог гендерної рівності, а також робота
міністерства у справах жінок, що є структурою федерального уряду. Важко
переоцінити й досвід різних структур та організацій у справі впровадження вимог
гендерної рівноваги у сфері державної служби, що сприяє формуванню державної
політики однієї з найуспішніших у соціально-політичному розвитку держав світу.
72
Таким чином, в межах даного параграфу нами розкрито сутність гендерного
підходу до формування державної політики Канади, який дозволив жінкам
Канади
у
ХХ
столітті
реально
кардинально
змінити
своє
становище:
використовуючи певні механізми вони вибороли своє право голосу на виборах,
право займати виборну посаду в органах влади та право бути обраним до Сенату –
найвищого представницького органу державної влади в країні [210,с.147].
Важливою тенденцією формування гендерної рівності в Канаді є
принципова відмінність у специфіці діяльності чоловіків і жінок у суспільстві, що
стосується зокрема їх участі на ринку праці, оскільки порівняно з чоловіками,
жінки мають більше можливостей працювати за принципом неповної зайнятості.
В межах канадського досвіду заслуговує на увагу діяльність спеціального
міністерства, яке безпосередньо відповідає за статус жінок. Міністр, який очолює
це міністерство виступає у ролі радника в Кабінеті Міністрів, слідкуючи за тим,
щоб проблеми жіноцтва були неодмінною складовою частиною обговорення та
прийняття рішень Кабінету у контексті розгляду будь-яких питань.
Розв’язанням жіночих проблем у Канаді також опікуються громадські
дорадчі групи, при цьому багато федеральних міністерств мають у своєму складі
старших радників, вивчають певні проблеми жінок і на основі цього формують
конкретні критерії їх потреб, ранжують, а потім включають їх у стратегічні плани
відповідних міністерств. Найбільшою жіночою організацією в Канаді, що
об’єднує більше 600 груп у своєму складі є Національна Робоча Комісія зі статусу
жінок.
Урядові структури Канади надзвичайно ефективно вирішують гендерні
проблеми, зокрема ними розроблено низку законодавчих актів для подолання
розриву в заробітній платні чоловіків і жінок, забезпечення відповідного рівня
освіти жінкам, створення рівних можливостей у пошуках роботи та доступу до
керівних посад, вирішення проблеми зайнятості та справедливої оплати праці.
У Канаді активно діє розроблене урядом „Положення про справедливість
оплати праці”, яке спрямоване насамперед на зменшення розриву між заробітною
платою чоловіків і жінок. Цінним є також досвід запровадження щорічних
73
компенсаційних виплат жінкам, які мають низькорегламентовану платню
[219,с.330].
Канада належить до небагатьох країн, де опрацьований федеральний план
рівності між чоловіком та жінкою, який створений у відповідь на звернення ООН,
до всіх країн-членів організації на вимогу розробити національний план для
покращення становища жінки. Федеральний план є спільною ініціативою і втілює
зусилля всіх федеральних міністерств та бажання уряду рухатись на шляху до
гендерної рівноваги.
74
2.2. Гендерний баланс в США – результат економічного та політичного
ресурсу жіноцтва
Жіночі організації США протягом тривалого часу здійснюють активну
діяльність з метою забезпечення гендерного балансу у суспільно-політичній та
громадській практиці. В цьому плані вже давно проводиться кампанія ініційована
зусиллями жінок – членів Верхньої палати американського Конгресу за
ратифікацію Конвенції про елімінацію всіх форм дискримінації стосовно жінок. В
даному
напрямі
було
проведено
відповідні
громадські
слухання,
які
супроводжувались активним залученням громадської думки до обговорення
проблем забезпечення гендерного балансу. Технологія організації та проведення
таких слухань була досить цінною у контексті ознайомлення з нею і
впровадження
її
в
Україні.
Зокрема
громадянам
й
організаціям
було
запропоновано зателефонувати до Білого дому й залишити повідомлення про
підтримку Конвенції, ознайомитися зі змістом Конвенції, історією спроб її
ратифікації в США „хто був за й проти” і з міркуваннями про те, чому саме
ратифікація цього документу така важлива для жінок США - все це опубліковано
на особливому сайті. На цьому ж сайті є гаряча кнопка, використовуючи яку
можна послати електронні листи до сенату, Білого дому і держдепартаменту
[209,с.117].
Важливим аспектом формування гендерного балансу в США стало
започаткування кампанії за забезпечення сприятливих умов праці жінок у США.
В цьому плані Бетті Фрідан було засновано Національну організацію жінок
(NOW), яка і взяла на себе проведення даної кампанії [216,с.440]. В рамках
кампанії були зареєстровані випадки порушення прав жінок на робочому місці,
включаючи сексуальні домагання, насильство, дискримінація в сфері оплати
праці. На думку Президента цієї організації Кім Генді „NOW виявило 100
компаній, де дискримінація за ознакою статі стала істотною, а порушення прав
жінок, насамперед, права на рівну плату за однакову працю з чоловіками просто
нестерпне”[200,с.680]. Реалізація кампанії проводилась силами організації
(реєстрація правопорушень та їхня систематизація) і активістів на місцях, які
75
проводять пікети й поширюють інформацію. Періодично NOW називало ім'я
компанії – „рекордсмена” з порушення прав жінок, що одержала титул "Ганебний
комерсант". Таким чином, здійснена вперше у світі і започаткована в США
кампанія, дозволила набути значного досвіду щодо виявлення чисельних випадків
дискримінації
за
ознакою
статі,
компенсаційних
виплат,
неправильного
нарахування заробітної плати, порушень законодавства щодо використання праці
дітей й інвалідів. У межах даної компанії також було започатковано практику
виключення із програм медичного страхування використання контрацепції, а
також дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації.
Власним досвідом характеризуються США, щодо здійснення Феміністичної
кампанії проти порнографії. Значної публічності зазнає діяльність кампанії
Creatіng Socіal Justіce - End Homelessness Now, Дженерал Моторс, остання є
найбільшою у світі, щодо продажу кількості порнографічної продукції (2
мільярди доларів у рік). Одним із напрямів кампанії стала легалізація
порнобізнесу. Це опосередковано вплинуло на стратегію формування політики
гендерного балансу [220,с.14].
Важливим принципом формування політики гендерного балансу в США є
утвердження феміністичного руху, визнання їх особливої ролі у контексті
творення державної політики. Основне положення феміністичного руху США на
думку С.Хірдмана засвідчувало, що „жінки нічим не відрізняються від чоловіків,
частина вважає, що статеві відмінності існують об'єктивно, але це зовсім не
доводить певну перевагу чоловіків у структурі суспільної практики”[207,с.114].
Цікаво, що члени феміністичного руху одними із перших озброїлись
радикальними методами боротьби за право заповнення бюлетенів. З 1906 року
вони проводили демонстрації й голодування, вимагаючи прийняття парламентом
нового Закону про голосування. На початку 1920-х років жінки в США й багатьох
країнах Європи одержали виборчі й майнові права. Перша й Друга світові війни
також дали їм можливість спробувати себе на традиційно чоловічих робочих
місцях. У сорокові роки в США величезною популярністю користувався образ
„клепальниці Рози” - жінки, що вийшла на виробництво, щоб замінити чоловіків,
76
які пішли на війну. Роки Другої світової війни також стали в США часом появи
„Жіночої бейсбольної ліги”. Правда, у сорокові й п'ятидесяті бейсболістки
виходили на поле в спідницях і були зобов'язані красити губи помадою.
Хоча із закінченням війни жінкам довелося поступитися багатьма позиціями
й робочими місцями солдатам, що повернулися додому, більшість юридичних
перешкод для їхньої активної участі в економічному й громадському житті до
початку шістдесятих років були зняті. Однак з метою досягнення повної
рівноправності між чоловіками і жінками доцільно було остаточно усунуто
принципові відмінності у їхньому становищі, причому не тільки перед законом,
але у свідомості людей. Цим і зайнялися феміністки США „другої хвилі”
[209,с.246].
В 1960-і уроки у США широке поширення одержав радикальний фемінізм,
прихильниці якого вважали поневолення жінок головною формою поневолення в
суспільстві й подавали в суд на порнографічні журнали за перетворення жіночого
тіла в товар. У 1968 представниці напрямку радикального фемінізму організували
знамениту демонстрацію проти проведення конкурсу "Міс Америка".
Кількість працюючих жінок у США і Європі в середньому збільшилося на
113 відсотків з 1970-х до 2010 року за прогностичними даними А.Кеселманна
[210,с.57] жінки будуть становити в розвинених країнах 48 відсотків робочої сили.
За минулі роки знизилася й різниця в середніх чоловічих і жіночих зарплатах.
Хоча більшість жінок у США не пішли шляхом радикальних феміністок,
проте, майже всі вони одержали можливість скористатися досвідом гендерної
паритетності. У період з початку шістдесятих по кінець вісімдесятих років жінки
домоглися дозволу широкого продажу протизаплідних пігулок (у США
відповідний закон набутив чинності в 1960-му році) і абортів, введення у
вживання поняття „розлучення за спільною згодою” [223,с.1069].
Сучасні жіночі громадські організації наполягають на тому, що в основі
нерівності статей лежить мова, у якій слово „чоловік” часто вживається замість
слова „людина”. Деякі з них навіть наполягають на введенні нового терміна "womyn" - у відношенні як чоловіків, так і жінок. Однак результат діяльності
77
борців за права жінок до початку XXІ століття трохи перевершив очікування
засновників цього руху. У недавно опублікованому соціологічному дослідженні
Лії Мако й Керрі Рубіна „Криза 30 років” розглядається тенденція, характерна для
американського суспільства, де жінки вагітні, або недавно народили дитину
страждають від своїх начальниць, що нехтують ними за рішення стати матір'ю
незважаючи на успішну кар'єру.
У контексті забезпечення гендерного балансу у США важливу роль відіграє
Державно-управлінська система, орієнтована на підтримку жінок. В цьому плані в
США здійснюється державний протекціонізм по відношенню до жінки відповідно
до цього держава лишає за собою виконання таких функцій як: визнання
державою юридичної рівноправності між статями, прийняття законодавства, що
встановлює рівні права для чоловіків і жінок у всіх сферах суспільного життя,
сімейно-шлюбних відносинах; широка участь жінок у суспільному виробництві;
розвиток сфери послуг з метою створення умов для поєднання жінкою
репродуктивної, виробничої й сімейної ролей, включаючи суспільне виховання
дітей, усуспільнення домашнього господарства; створення державної системи
соціального захисту жінок у формі пільг, дотацій, відпусток у зв'язку з
народженням дитини й доглядом за нею, обмеження застосування жіночої праці й
т.д [221,с.145].
В основі даного типу політики лежить гендерний устрій, що об’єднує
моделі „двох годувальників при державному догляді за дітьми” або „контракт
працюючої матері”. Саме це заклало основні базові принципи жіночого руху у
процесі творення державної політики. У США жіночий громадський рух у
державній
політиці
пропагує
егалітарну
державну
політику.
Основним
принципом такої політики є створення рівних умов для самореалізації особистості
у всіх сферах суспільного життя незалежно від статевої приналежності.
Основними напрямами егалітарної політики у США, які можуть бути корисним
для сучасного українського суспільства є: рівноправна участь жінок і чоловіків у
всіх сферах професійної діяльності, включаючи управління державою; створення
умов для максимального вивільнення членів родини від виконання рутинної
78
домашньої роботи; поширення державних пільг, пов'язаних з доглядом за дітьми,
на обох батьків; забезпечення рівноправного доступу чоловіків і жінок до освіти;
пропаганда ідей гендерної рівності [215,с.71].
Егалітарна політика США базується на новій стратегії досягнення
гендерної симетрії в суспільстві в XXІ столітті, а відповідно до цього спирається
на гендерну модель "двох годувальників / двох „домогосподарів", модель
симетричного й рівноправного включення жінок і чоловіків в усі сфери
суспільного життя, що дуже потрібно для України сьогодні.
Реалізація політики такого типу регламентується відповідною правовою
базою, яка слугує основою для розв’язання проблеми, щодо утвердження
гендерного балансу, створення арбітражу, комітетів, рад для подолання статевої
дискримінації, відкриття в кожнім міністерстві департаментів або відділів,
зайнятих питаннями статевої рівноправності, здійснення науково-дослідної
роботи
з
гендерної
проблематики,
створення
достовірної,
об'єктивної
статистичної бази, що відбиває становище обох статей.
Процес демократизації виборчого права у США супроводжувався
обов’язковою вимогою – зрівняння чоловіків та жінок у політичних правах.
Відстоюючи такі вимоги у США сформувався рух за розширення політичних
прав, який практично охопив всю країну, хоча в різних штатах він розвивався з
різною інтенсивністю й з неоднаковим успіхом. Результати залежали від багатьох
обставин. Велике значення мав масштаб залучення в рух різних груп
громадськості, що виступили з вимогами про скорочення робочого дня й про
поліпшення умов праці. Визначальну роль у позиціонуванні цього руху
відігравали також лідери прогресизму, радикалізм яких перевірявся на практиці,
коли їм вдавалося зайняти пост губернатора або мера [224,с.39].
Як правило, прогресисти натрапляли на завзятий супротив консерваторів,
очолюваних лідерами партійних рухів (Юта, Орегон, Айдахо, Небраска, Невада,
Монтана, Оклахома, Мэн, Міссурі, Арканзас, Колорадо, Огайо, Мічиган, Південна
Дакота, Аризона, Вашингтон і Каліфорнія), проте всеодно їм вдалося внести свої
пропозиції до зміни Конституції у контексті реалізації рівноправних виборчих
79
прав. Слідом за ними в інших штатах прогресисти сформулювали вимоги
демократизації конституції [232,с.47].
Важливим
моментом
у
боротьбі
за
демократизацію
виборчого
законодавства з’явилися виступи американських жінок за право голосу. Законні
вимоги жінок викликали опір не лише консервативних фракцій політичних
партій, але й з боку багатьох прогресистів. Це таким чином вказує на вражаючу
недосконалість законодавства США, яке сьогодні збільшувалася з кожним роком,
тому що протягом останніх років зростала кількість жінок, зайнятих у
промисловості, сільському господарстві, торгівлі, навчальних закладах. Крім
своїх домашніх обов'язків по веденню господарства й вихованню дітей, жінка
несла тягар найманої робітниці, будучи найчастіше годувальником родини.
Пройшло більше півстоліття від дня проведення зборів в 1848 р. у м. Сенека-Фолc
(штат Нью-Йорк), на якому група жінок уперше у весь голос зажадала надання їм
виборчих
прав.
Жінки
назвали
свою
резолюцію
„Декларацією
почуттів”[233,с.511].
У ній було багато наївного, незрілого; жінки висували обвинувачення
якомусь абстрактному чоловіку, що встановив над ними "абсолютну тиранію"
Однак, вимоги права на освіту, рівноправність в оплаті за працю, вимоги
майнової рівності, участі в справах церкви й, нарешті, виборчих прав були цілком
серйозними. Саме це закладає основи формування нової політичної свідомості
американських жінок, набуттю ними організаційних та ораторських навичок.
Більше ста років діє у США „Національна американська жіноча
суфражистська асоціація”, заснована в 1890, яка від початку свого заснування
домагалась від конгресу виправлення федеральної Конституції та виробляла
тактику боротьби жінок у штатах за впровадження ідеї гендерного балансу.
Важлива роль у забезпеченні гендерного балансу в американському
суспільстві належить жіночій організації „Національна ліга споживачів”, що
ставила метою допомогти жінкам-робітницям в організації профспілок. Ці
організації
підтримують
боротьбу
жінок
за
виборчі
права.
Робітниці
підтримували суфражизм, розуміючи, що одержання рівних із чоловіками
80
політичних прав допоможе їм у важкій боротьбі за людські умови існування.
Протягом XX ст. ця організація вела в штатах завзяту агітацію за права жінок,
організовувати численні, хоча й невеликі, місцеві групи, атакуючи листами й
особистими проханнями депутатів зборів, сенаторів і конгресменів [234,с.594].
У США в XX в. лише одна політична партія висунула у своїй платформі
вимоги про рівноправ’я жінок у політичних правах із чоловіками, причому без
відмінностей у кольорі шкіри. Це була Соціалістична партія Америки.
Прогресивна партія також включила виборче право для жінок у свою програму.
Однак насьогодні конгресом квотоване відповідне виправлення щодо рівності
жінок у політичних правах [230,с.244].
Виступаючи
з
ліберальних
позицій
за
демократизацію
виборчого
законодавства, за проведення демократичних реформ, прогресисти, як було
сказано, не пов'язували свою долю з робітничим класом. Як правило, прогресисти
і їхні лідери не підтримували страйкової боротьби робітників і багато хто з них
негативно ставилися до профспілок. Боротьба робітників за волю слова також
залишала їх майже байдужими, хоча вони й засуджували жорстокі репресії з боку
міських влад, що забороняли вуличні мітинги. Але все-таки прогресисти
співчували потребам робітників, визнавали необхідність поліпшення положення
робітничого класу, обмеження сваволі роботодавців, введення законів, що
регулюють взаємини робітників з підприємцями. Тому не можна забувати про
такий
напрямок діяльності прогресистів, як боротьба за впровадження
соціального законодавства, а також про організації так званих сетльментів у
робітників.
Боротьба за трудове законодавство велася в багатьох штатах. Її
здебільшого починали профспілки, а прогресивна опозиція включала до
списку своїх вимог поліпшення умов праці робітників. Конкретними їх
вимогами є: компенсація робітникам які отримали травму на виробництві;
відповідальність підприємців за охорону праці робітників; регулювання праці
жінок і дітей; установлення мінімуму заробітної плати; скорочення робочого
дня; пенсії матерям і вдовам і деякі інші.
81
Широке поширення законодавства про компенсації, яке було відстояне
жіночими рухами обумовлювалось не стільки турботою про становище
робітника і його родини, скільки інтересами підприємця. Як писав Де Уитт,
„закони про компенсації повинні були виправити дефекти законів про
відповідальність
підприємців,
тому
що
тривала
виплата
компенсації
покаліченим робітником й їхніми родинами могла загрожувати підприємцям
руйнуванням”[223,с.1062].
Ще більше перешкод виникало в прогресистів при спробах домогтися
впровадження закону про мінімум заробітної плати. Проти такого регулювання
дружно повставали підприємці і їхні ставленики в обох палатах зборів. Тільки
дев'ять штатів до 1913 р. прийняли такий закон, але й там закони обмежувалися
спостереженням за заробітною платою жінок і дівчат.
В контексті аналізу досвіду США, щодо ролі жіночих рухів у забезпечення
гендерного балансу важливе значення для гендерного паритету в сучасній Україні
має суто американська парадигма його призначення у суспільстві. В цьому плані
американськими вченими розроблено три таких парадигми [221,с.54].
1. Парадигма колективної поведінки (виділили і описали американські вчені
Тернер і Кіллін), яка пояснює появу жіночого руху з незадоволенням політикою
держави щодо здійснення гендерного балансу.
2. Парадигма мобільних ресурсів (виділили й описали американські вчені
Маккарфі й Залд) інтерпретуючи жіночі рухи як раціональних суб'єктів, для
успіху яких важливі ресурси, організації, лідерство (важливою умовою для
впровадження даної парадигми є розробка необхідних політичних умов).
3. Парадигма нових соціальних рухів (належить Р.Бефкрстену) поставила в
центр уваги структурні причини рухів, колективні ідентичності, які вони
виражають, їхня роль у сучасному постіндустріальному суспільстві, їх взаємодія з
відповідними управлінськими структурами. Жіночі рухи є однією із форм
реагування на сучасні модернізаційні процеси.
Однією із спроб концептуально доповнити зміст парадигми мобілізації
ресурсів стало дослідження американського соціолога Джо Фрімана "Політика
82
жіночого звільнення: дослідження виникнення соціального руху і його
співвідношення з політичним процесом". Пояснюючи процес виникнення й
розвитку жіночого руху та його значення для американського суспільства, він
використав поняття мобілізації ресурсів. У рамках свого дослідження Фріман
пояснює як різні галузі жіночого руху використали різні методи й досягали різних
результатів. "Стара галузь" руху була залучена в реформістські дії, її організації
були формалізовані за структурою, жінки в організаціях цієї галузі орієнтувалися
на політичні дії. Прикладом цього стала „Національна організація жінок” (США).
Друга, "молода галузь" складалася з невеликих груп, орієнтованих на суспільства,
які мають демократичну структуру самоорганізації. Цінностями цих груп були
демократія, рівність і співтовариство. Їхні цілі орієнтувалися на конкретні
проекти, у них був низький рівень професійної спеціалізації, вони швидко
створювалися, головним чином, на основі дружніх зв'язків, але й швидко
розпадалися. Дві галузі руху пізніше отримали назву: ліберальної, реформістської,
помірної, масової, правої, "рухом за права жінок", інша - радикальної,
революційно дієвої, "рухом малих груп", "жіночим визвольним рухом". Перша
галузь дотримувалася ліберальної ідеології, друга - соціалістичної, (радикальної в
різних формах модифікації).
Дві основні галузі руху мали різні форми протесту, стратегію й тактику.
Ліберальний рух діяв на політичній арені переважною мірою використовуючи
політичні форми впливу, відповідно до чого основними видами діяльності були:
лобіювання, петиції, звертання до законодавців, заклики голосувати певним
чином, судові справи, а також просвіта людей з даного питання. Друга галузь
руху прагнула одержати владу в існуючій системі, метою руху була зміна
структури таким чином, щоб жінки як соціальна група, мали іншу форму
ідентифікації. Дії їх були спрямовані на зміну законів, інститутів, структури
зайнятості, їх основним гаслом було „для того, щоб змінити становище жінки у
суспільстві, треба змінити саме суспільство”[194, с.258].
Важливого значення в контексті з’ясування особливостей розвитку жіночих
рухів в американському суспільстві набуває так звана „теорія відносної
83
депривації”. Якщо модель мобілізації ресурсів пояснює головним чином механізм
формування руху й роль його організацій, то поняття відносної депривації
допомагає інтерпретувати причини виникнення рухів, адже для жіночого руху
було важливо в першу чергу з’ясувати причини їх появи, а потім вже
безпосередньо їх функціональне призначення [193,с.597].
Важливого значення в межах аналізу жіночого руху в США також набуває
теорія політичного процесу. Поняття циклу протесту використається в теорії
жіночого руху для пояснення його загальної логіки, зв'язку з іншими рухами,
використання їхніх мереж, досвіду й ресурсів. Виникнення жіночого руху в країні
відбувалося в періоди загального протесту й мобілізації, різні рухи були
взаємопов’язані між собою ідеологічними й особистісними контактами. Саме це
підтверджує Дахлеруп у роботі „Нова жіноча політика”, оскільки на його думку
„досвід участі жінок в рухах привів їх до організації власного протесту, бо вони
зіштовхнулися з фактами дискримінації й деградації в Нових лівих рухах 90-х рр.
ХХст. Борючись за рівність і справедливість "взагалі", жінки виявили нерівність і
несправедливість
за
ознакою
статі
в
тих
організаціях,
до
яких
належали”[233,с.517]. У підтвердження змісту даного положення важливого
значення набуває теорія нових соціальних рухів в США. У рамках цієї теорії рух
розглядається як реакція на процес модернізації, як протест проти технократії,
важливими аспектами якого є створення нової колективної ідентичності жінок та
зміна політичного контексту.
Проте, всупереч однозначному розумінню функціонального призначення
жіночих рухів в американському суспільстві деякими вченими ставиться під
сумнів підхід до жіночого руху як винятково "нового, оскільки жіночі колективні
дії відбувалися в різний час, а також існує "стара" галузь руху, причинні дії якої
не можуть бути вписані винятково в нові закономірності розвитку американського
суспільства [198,с.32].
Важливе значення у контексті забезпечення політики гендерного балансу в
США також набувають відповідні політичні структури. Особливо слід вказати на
діяльність Демократичної партії США, що об’єднує політично перспективних
84
жінок - потенційних кандидатів, здатних ефективно лобіювати жіночі інтереси на
всіх рівнях політичного представництва. В результаті цього їм вдалося створити
власний „Жіночий виборчий блок”, який проводив семінари і тренінги з
організації виборчих кампаній для жінок - кандидатів у виборні органи. В
результаті цього у США вдалося створити могутнє жіноче лобі, яке сприяло
творенню та просуванню відповідних законів, які забезпечували впровадження
гендерної паритетності у суспільстві. Позитивним прикладом цього слугує також
"Конкур жінок Конгресу США", який протягом багатьох років здійснює всебічну
підтримку виборчим ініціативам жіночих організацій США. [201,с.8].
Слід відзначити, що на даному етапі державна політика США стосовно
жінок принципово відрізняється автоматичним переносом принципів і механізмів
консервативної системи, коли суспільна роль жінки обмежувалась соціальними
питаннями й пов’язувалась з родиною, материнством і дитинством.
Відповідно до цілей розвитку США створенні ефективні механізми
кількісного квотування до виборних органів щодо участі й залучення жінок у
суспільно-політичне життя країни. У цьому плані відбувається активізація ролі
жіночих організацій у вираженні суспільно-політичних інтересів нації.
Протягом 2004-2005 рр. у США відбувається період поглибленого
формування й реалізації державної політики стосовно жінок, що включає
створення стимулюючих умов для політичної участі жінок, з одного боку, і
активного розвитку й політичної діяльності жіночих неурядових організацій,
перехід на рівень інституціонального формування жіночих політичних партій, з
іншого. В межах реалізації такого напрямку державної політики США була
розроблена низка комплексних напрямів економічної, соціальної, психологічної,
правової підтримки жіночих родин, жінок і дітей, сприяння економічного
соціально-побутового стану родини, здоров’ю народу. На особливу увагу
заслуговує створена інформаційна база про становище жінок в суспільстві, їх
політичного, соціального, економічного й культурного рівня; розширення
представництва жінок в органах державного управління [203,с.17].
85
Акцент у плані вивчення досвіду США необхідно зробити на застосуванні
механізмів активізації жіночих неурядових організацій, розробці власних
напрямків по залученню жінок у політику, створенні ресурсних, у тому числі
освітніх, умов для підвищення жіночого політичного лідерства.
У даному напрямі в США на основі активізації політичних ініціатив з боку
жіночих рухів різних форм спрямування набуло розв’язання наступних завдань, а
саме:
 за участю держави створено відповідні громадянські структури, які
повною мірою забезпечили
жіночу підтримку демократичним
реформам;

реалізовано права жінок США шляхом узгодження їх з інтересами
держави та громадськими організаціями;
 прийнято низку законів, які регулюють процес розв’язання жіночих
проблем у відповідності із міжнародно-правовими документами;
 поліпшено становище соціально-незахищених верств населення,
скорочено жіноче безробіття;
 забезпечено консолідацію жіночого руху та вироблено адекватні
форми соціальної солідарності жінок;
 створено конкретні неурядові та консультативні організації, які мали
на меті консолідацію жіночих рухів з метою їх більш ефективного
впливу на процеси творення державної політики [219,с.330].
Отже, основною метою державної політики США щодо утвердження
гендерного балансу в системі суспільної практики було визначено збільшення
представництва жінок у всіх органах влади, активізація участі жінок у
суспільному житті країни, а також сприяння демократизації й розвитку відкритого
громадянського суспільства. З метою реалізації даної мети було створено
„Спеціальний Жіночий Фонд”, який висунув завдання по формуванню донорської
мережі, на основі якої був створений „Список Эмілі” від Демократичної партії
США, що поєднує політично перспективних жінок - потенційних кандидатів,
86
здатних ефективно лобіювати жіночі інтереси на всіх рівнях політичного
представництва [215,с.71].
Жіночі організації вже давно приймають активну участь у реалізації
державної політики в США мають достатньо структурований в організаційнофункціональному плані характер. Це у свою чергу дає можливість чітко
структурувати їх за відповідними напрямами та функціональним змістом: а)
жіночі партії й рухи, орієнтовані на захист і лобіювання загальножіночих
інтересів, політичних, економічних і соціальних прав, підвищення політичного
представництва
жінок
та
їхня
участь
у
прийнятті
державних
рішень
("Демократична партія США"); б) жіночі неурядові організації, діяльність яких
спрямована на розв’язання соціально-економічних проблем суспільства, родини й
дітей (їхня сфера діяльності зводиться до соціальної адаптації, лікування,
навчання, працевлаштування населення (Асоціація батьків інвалідів, Центри
соціальної адаптації дітей США, Асоціація самотніх матерів, Асоціація
багатодітних матерів, Республіканське суспільство жінок-інвалідів); в) жіночі
громадські організації в сфері, що проводять активну освітню діяльність для
розвитку підприємницьких навичок безробітних жінок (Асоціація ділових жінок
США); г) жіночі громадські організації пріоритети діяльності яких спрямовані на
вирішення соціально-культурних завдань („Ліга жіночої творчої ініціативи
США”, „Асоціація жінок-мусульманок США” й ін.); д) жіночі громадські
організації, що займаються благочинною діяльністю; ж) феміністські жіночі
громадські організації (Феміністська ліга США, Феміністська ліга м. Нью-Йорк);
з) жіночі громадські організації, що спеціалізуються на науково-аналітичному,
інформаційному й соціологічному забезпеченні жіночого руху (Федерація жінок
США, Інформаційний Жіночий Центр США); і) жіночі організації у сфері
охорони здоров'я жінок (Національна асоціація планування родини США й ін.); к)
кризові центри по наданню допомоги жінкам і дівчатам, що постраждали від
насильства (Кризовий центр для жінок і дітей США, Феміністська Ліга й ін.); л)
жіночі організації, спрямовані на підвищення жіночої активності ("Жіночий
Виборчий Блок", Центр підтримки жінок м. Нью-Йорк й ін.); м) жіночі
87
організації,
що
(Феміністська
здійснюють
Ліга,
гендерну
Асоціація
жінок
освіту
та
гендерні
інтелектуальної
дослідження
праці,
Гендерний
інформаційно-аналітичний центр м. Нью-Йорк й ін.); н) екологічні жіночі
організації (Міжнародна екологічна асоціація жінок США) [224,с.118].
Характерною ознакою сучасного жіночого руху в США є те, що ряд
жіночих громадських організацій за час своєї діяльності змогли створити
ресурсну основу для великої регіональної мережі по всіх штатах. Одним із
напрямів
практичної
діяльності
жіночих
громадських
організацій
стало
проведення тренінгів по жіночому політичному лідерству, що забезпечило у свою
чергу здійснення політичної просвіти щодо набуття навичок політичної боротьби,
конкуренції у виборчих кампаній.
На думку У.Вілленса „розвиток жіночих громадських організацій у США - з
одного боку є результатом накопичення жіночих проблем, з іншого боку - це
високий рівень розвитку політичної самосвідомості жінок. Сьогодні жінки без
сумніву зрозуміли, що потрібна їхня активна інтеграція в суспільство, вони
намагаються брати участь у сучасних політичних інститутах, адже можливість
жіночих громадських організацій працювати разом з державою є одним із
факторів підвищення рівня громадської активності й забезпечення інтеграції
жінок у суспільне життя”[231, с.54].
Одним із перших критеріїв на якому базується становлення та розвиток
жіночого руху в США, це те, що вони не обов'язково мають загальнополітичні
цілі, але являють собою просто групу жінок, які зібралися разом - вирішувати та
просувати конкретне питання - наприклад, репродуктивні права жінок або права
жінок-підприємниць. Водночас метою жіночих політичних партій, за допомогою
парламентської діяльності забезпечувати подання й лобіювання жіночих
суспільних інтересів. Така партія проводить центристську політику в досягненні
суспільного гендерного балансу.
При цьому жіночі недержавні організацій в США мають інституціональну й
політичну силу для створення потужного руху жінок та творення державної
політики. Це у свою чергу сприяє освіті громадськості з питань дискримінації за
88
статевою ознакою на робочих місцях, а тому в кінцевому результаті змусило
державу дотримуватися міжнародних стандартів прав людини. Широкий рух у
захист прав жінок забезпечив людям засоби для визначення незалежної політики
й мобілізації громадськості до змін, сприяючи тим самим створенню
громадянського суспільства та могутнішої демократії.
Аналізуючи етапи становлення й розвитку жіночого руху в США доцільно
проаналізувати основні критерії Уэста й Блумберга, що визначають форми
„жіночого соціального протесту” („участь і лідерство у здійсненні організованого
натиску
на
перешкоди,
що
загрожують
економічному
розвитку
жінок,
благополуччю їхніх родин і дітей; участь у рухах соціального протесту
націоналістичного або расово-етнічного характеру; лідерство й масова участь у
широких суспільних рухах - миротворчих, у захист навколишнього середовища,
поліпшення системи суспільного утворення; активність у боротьбі за свої права й
захист різних специфічних жіночих груп (розлучених, старих і т.д.”)[232,с.44].
В цьому плані варто звернути увагу на результати, яких вдалося досягнути у
житті американського суспільства завдяки активній ролі жіночих організацій:
 вироблено чіткі позиції із проблем політичного й соціальноекономічного розвитку суспільства;

розроблено
конкретні
механізми
вирівнювання
гендерного
дисбалансу в суспільстві й на рівні прийняття рішень;

розроблено
чіткі
пропозицій
по
підвищенню
політичного
представництва жінок системою квотування;
 досягнуто
високого
рівня
політичної
консолідації
жіночих
організацій;
 досягнуто чіткої горизонтальної ідентифікації як жіночих організацій
із загальними соціально-політичними інтересами жіночого населення,
так і жіночого електорату з жіночим рухом;

забезпечено
належний
рівень
фінансово-матеріальних
ресурсів
жіночих громадських організацій;
 здобуто активні політичні ініціативи з боку жіночого електорату;
89
 концептуально розроблено загальнонаціональну жіночу ідею, здатну
консолідувати як жіночі організації, так і жіноче населення
[233,с.561].
На основі досягнення таких результатів у США вироблені та запроваджені
наступні „програмні акти” дій: створено базу для національної системи інтеграції
жіночого населення в процеси суспільного розвитку; впроваджено механізми
пропаганди й освіти жіночого населення з актуальних політичних проблем,
законодавчого забезпечення прав жінок; розширено політичну діяльність на
регіональному й місцевому рівнях, посилено координацію діяльності жіночих
партій, рухів і у житті суспільства; започатковано практику парламентських,
державних та громадських слухань з питань гендерної політики й прав людини;
впроваджено
технологію
стимулювання
базових
громадських
ініціатив,
лобіювання жіночих інтересів на рівні представницьких і державних органів;
систематично здійснюється моніторинг в сфері гендерних відносин;проводиться
активна освітньо-методична й навчальна діяльність (школи лідерства, бізнесу,
тренінги й ін.) з метою розв’язання певних проблем, які перешкоджають
утвердженню гендерного балансу; розвинуто практику соціальних замовлень,
здійснення спільних проектів з державними органами по створенню та
дотриманню гендерного балансу [233, с.451].
Надзвичайно
цінним
аспектом
у
вивченні
досвіду
США
щодо
утвердження гендерного балансу є взаємодія жіночих рухів з „чоловічими”
політичними партіями. Останні, розуміючи важливість залучення на свою
сторону жіночого електорату, прагнуть розробляти стратегії щодо утвердження та
дотримання демократичних цінностей. Проте, водночас чоловіки не хочуть
ділитися навіть частиною своїх владних повноважень у партійному керівництві, а
також віддавати „свої” місця в партійних списках. Однак, на думку
А.Валлернстайна, „гублячи в малому, партії могли б вигравати в набагато
більшому: масовості, популярності, конкурентноздатності, а виходить, і доступі
до влади” [230,с.245]. Така форма взаємодії жіночих та чоловічих організацій
сприяє глибокому розумінню особливостей їхньої роботи, а з іншого боку –
90
„своєрідність і поліваріантність її трактувань диктують способи, особливості й
спрямованість самих політичних дій у досягненні гендерного балансу”[205,с.44].
Таким чином, в межах даного параграфу нами проаналізовано сутність
управлінської діяльності жіночих громадських організацій по забезпеченню
гендерного балансу в США. Це дало можливість сформулювати наступні
висновки, засвідчити вагомість для України даного досвіду.
Важливу роль у забезпеченні гендерного балансу у США відіграє Державна
система, орієнтована на підтримку жінок. Відповідно до чого в США
здійснюється державний протекціонізм по відношенню до жінки відповідно до
цього держава лишає за собою виконання таких функцій як: визнання державою
юридичної рівноправності між статями; широка участь жінок у суспільному
виробництві; розвиток сфери послуг з метою створення умов для поєднання
жінкою репродуктивної, виробничої й сімейної ролей; створення державної
системи соціального захисту жінок у формі пільг. Це заклало основні базові
принципи жіночого руху у процесі творення державної політики США у плані
гендерного балансу, а для України можливість використання досвіду.
Процес демократизації виборчого права у США супроводжувався
обов’язковою вимогою – урівняння чоловіків та жінок у політичних правах.
Відстоюючи таку вимогу, у США сформувався рух за розширення політичних
прав, який передбачав залучення в рух різних груп громадськості, що виступили з
вимогами про скорочення робочого дня й про поліпшення умов праці.
Важливого значення в контексті з’ясування особливостей розвитку жіночих
рухів в американському суспільстві набуває так звана „теорія відносної
депривації”. Якщо модель мобілізації ресурсів пояснює головним чином механізм
формування руху й роль його організацій, то поняття відносної депривації
допомагає інтерпретувати причини виникнення рухів, адже для жіночого руху
було важливо, в першу чергу з’ясувати причини їх появи, а потім вже
безпосередньо їх функціональне призначення.
Отже, у США, в одній із перших країн світу, вдалося активізувати
діяльність жіночого руху по подоланню традиційних міфів про роль жінки в
91
суспільстві. Завдяки цьому американці впровадили нову модель суспільного
розвитку, де активна роль належала державі, яка створила умови для
самоактивізації жіночого руху та жінок зокрема. Така участь жінок у політичних
процесах розширила демократичну основу американського суспільства на шляху
до утвердження гендерного балансу та істотно наростила ресурсний потенціал для
підвищення жіночого політичного представництва.
92
2.3. Вплив міжнародних організацій – партнерів на активізацію ролі
жінок в управлінні суспільними процесами
Важливе значення у контексті оптимізації шляхів дільності жіночого руху в
Україні має налагодження партнерських стосунків між окремими міжнародними
організаціями як урядовими, так і не урядовими з метою досягнення гендерної
рівності у світі. Це тим самим сприяє інтеграції гендерних проблем в національні,
регіональні та глобальні програми, шляхом посилення співпраці та надання
відповідної підтримки по впровадженню та просуванню гендерних підходів,
виходячи із світового досвіду.
Розширення
взаємодії
між
жіночими-організаціями-партнерами,
яка
сьогодні спостерігається в світі, обумовлене широким доступом до інформації про
міжнародну діяльність жіночого руху. Це відповідно активізувало інтеграцію
національних жіночих рухів на міжнародній арені, що привело до формування
нових форм регіонального й субрегіонального співробітництва країн. В результаті
цього відбулося налагодження національного й міжнаціонального партнерства у
сфері діяльності жіночих організацій, адже в цілому предметом інтересу жіночих
організацій у світі виступають майже тотожні проблеми.
Однак,
відсутність
налагоджених
механізмів
взаємодії
привело
до
недостатньої координації дій і розбіжності розуміння значимості гендерної
стратегії.
Важливу роль у контексті активізації ролі жінки в українському суспільстві
може відігравати Інститут ООН з міжнародних досліджень та навчання для
просунення жінок Instraw-Gains. Дана структура є достатньо ефективною у
контексті впливу на розвиток міжнародних жіночих організацій у сучасному
інформаційно-комунікативному суспільстві. Цей інститут має сайт „Платформа
мережі”. Мережа Gains – це люди та організації по всьому світові, які створюють
віртуальне співтовариство з метою впровадження гендерної рівності [208,с.34].
Слід відзначити, що важливим засобом впливу міжнародних організацій на
функціонування жіночого руху в Україні є сучасні інформаційно-комунікативні
технології. Адже за допомогою Інтернету сьогодні у жінок з’являється
93
можливість відкритого спілкування, обміну досвідом за певною проблематикою.
Цікавим в цьому плані є персональний проект російської жінки-дослідниці
гендерної проблематики Ольги Таєвської. В межах даного проекту дослідницею
запропоновано власний сайт, карта якого містить ”Каталог жіночих ресурсів з
якісним рейтингом жіночих проектів", "Жіноча он-лайн періодика", "Жіночі
клуби та об’єднання", "Робота, творчість освіта, кар’єра", "Жіночі персональні
сторінки",
"Жінки+Компютери+Інтернет",
"Каталоги
й
огляди
Жіночого
Інтернету" та ін. Особливо цікавим та важливим є те, що журнал щоденно
обновлюється. В цьому плані для нашої держави цінним може бути також досвід
Канадської Інтернет-директорії "Womenspace", яка об’єднує користувачів з
канадськими ресурсами Інтернету з проблем жіночої рівності. Директорія з’єднує
персональні сайти та сайти організацій, які займаються дослідженням проблем
гендерної рівності з метою проведення дебатів за даною тематикою, компаніям,
творчості, службам. Даний сайт також містить можливості пошуку за алфавітним
та ключовим принципом.
В руслі розгляду даного аспекту ключовим є розуміння такого напряму як
„кіберфемінізм”, який відіграє надзвичайно важливу роль у взаємодії жіночих
громадських організацій на міжнародній арені. Даний напрям зводиться до
створення коротко анотованого списку посилань на сайти присвячені жіночій
проблематиці, які мають на меті допомогти сучасній жінці сьогодні вільно
реалізуватись у суспільному житті користуючись відповідними інформаційними
послугами, які реально задовольняють її інтереси.
На особливу увага в цьому плані заслуговує досвід жіночих громадських
організацій, зокрема регіональна організація „Схід-Захід: жіночі інноваційні
проекти (Москва-Канада)”. Дане об’єднання має власний сайт "Open Women Line"
(„Відкрита жіноча лінія”), як соціально-просвітницький інформаційний ресурс в
Інтернеті має своєю метою розкришення доступу жіночих об’єднань до нових
інформаційних ресурсів та розвитку інформаційного обміну між жіночими
організаціями як в межах країн СНД, так і на міжнародній арені. Сайт OWL
містить шість розділів: "Жіночі проекти”, "Журнал "Жінка Плюс...", "Библіо-
94
центр",
"Унікальні
дослідження",
"Вчора
-
Сьогодні
-
Завтра",
"Асорті"[214,с.602].
Фактологічний бюлетень двадцять третьої сесії Генеральної Асамблеї ООН
„Жінки у 2000 році: рівність між чоловіками та жінками, розвиток та світ в ХХІ
ст.”(Нью-Йорк, 5-9 червня 2000) чітко визначив імперативи взаємодії жіночих
організацій у всьому світі. Жіночі організації різної спрямованості на сьогодні
працюють саме за такими напрямами, як: „Активно-генераційна роль жінки в
сфері прийняття управлінських рішень”, „Жіночі ЗМІ”, „Жінка в Інтернеті”,
„Боротьба зі стереотипами”[214, с.604].
Важливе значення на активізацію ролі жінки в українському суспільстві має
відігравати Консорціум жіночих неурядових об’єднань та ресурсний цент
ЮНЕСКО по програмах, які сприяють досягненню гендерної рівності.
В контексті міжнародного досвіду важливу роль відіграє Центр гендерних
досліджень в Європейського гуманітарного університету (Австрія), як жіноча
громадська організація. Діяльність центру зводиться до дослідження проблем
гендеру та візуального мистецтва, гендеру та масових комунікацій, гендеру та
нації, різних аспектів феміністичної філософії, дослідження маскулинності,
гендерного дискурсу в постіндустріальному суспільстві, якісних методів аналізу
гендерних відносин у сучасному світі. Дана жіноча організація, як самостійна
структура має свої осередки у багатьох країнах світу, переважною мірою її
діяльність носить науково-дослідний, пошуково-психологічний характер і
об’єднує викладачів, аспірантів та слухачів провідних навчально-освітніх закладів
світу [212,с.14].
На особливу увагу, з нашої точки зору у контексті взаємодії вітчизняних та
міжнародних організації заслуговує діяльність Регіонального центру ПРООН в
Братиславі. Саме в межах цієї організації було розроблені рекомендації по
проектуванню та оцінці законодавства з точки зору гендерної перспективи. Це у
свою чергу дає жінкам знання та можливість виробити чіткі технології
організаційно-правової реалізації своїх прав та інтересів у різних сферах
суспільного життя. Одним із важливих аспектів діяльності даної організації є
95
розробка модернізаційних словників гендерної термінології з метою здійснення
гендерної просвіти у сучасному суспільстві та формування адекватного уявлення
про гендерну рівність. Дана організація найбільш детально відстежує реальні
макроекономічні показники з урахуванням гендерних змін у сучасній економічній
теорії.
На особливу увагу в цьому плані заслуговує також досвід діяльності
міжнародного Клубу ЛІДЕР. Членами Клубу є жінки, що домоглися значних
результатів у професійному й громадському житті: художники, музиканти,
військові, банкіри, підприємці, письменники, учені, модельєри, дизайнери.
Ключові слова Клубу: взаємодопомога й взаєморозуміння. Цікавим є також і той
факт, що клуб об’єднує жінок незалежно від їх політичних й ідеологічних
переконань, релігії, національності й віку. Основними цінностями, які об’єднують
членів Клубу є любов, родина, діти, друзі, робота, мистецтво, природа, прагнення
до пізнання й досконалості. Але саме головне для Клубу - особистість Жінки, її
багатий внутрішній світ і творчий початок. Характерна риса жінок-членів Клубу єдність і доброзичливість, уміння розділити успіхи інших, інтерес до всього
нового.
Своєю стратегічною лінією Клуб вибрав підтримку вітчизняної культури.
Члени клубу є автором проекту й власником запатентованої марки "Мистецтво
жити". У рамках проекту Клуб протягом декількох років проводить ряд
виставкових і просвітницьких програм разом з світовими музеями. В 2001 році
Клуб ЛІДЕР заснував премію "За дбайливе відношення до російської культури".
Членами Клубу є жіночі організації країн Європейського Союзу, які взаємодіють
між собою у контексті розв’язання спільних завдань.
Важливу роль у контексті реалізації європейського жіночого лобі відіграє
низка організацій, зокрема такі:
1. „Координаційний орган національних та європейських неурядових
жіночих організацій в країнах ЄС”, який опікується проблемами подолання всіх
форм насилля по відношенню до жінки.
96
2. „Міжнародна жіноча мережа”, мета якої активізація та підтримка
контактів, а також співпраця між жінками та організаціями жінок по всьому світу
з проблем, що стосуються захисту прав жінок у контексті прав людини.
3 „Мережа жінок Схід та Захід” дана міжнародна організація створена
для розширення можливостей жінки в країнах колишнього СРСР, Центральної та
Східної Європи. Дана організація надає підтримку феміністичним програмам та
проектам.
4. Жіночий незалежний демократичний рух Білорусії, метою якого є
захист
прав
жінки,
основні
форми
роботи
–
освітня,
дослідницька,
консультаційна, інформаційно-видавнича діяльність.
5. "OSKa" - польський національний жіночий інформаційний центр,
створений для оперативної інформаційної підтримки жіночих організацій та
ініціатив.
6. Інтернаціональна жіноча мережа, проводить форуми для жінок з
метою надання їм підтримки та інформаційної допомоги, зокрема в сфері нових
медіа-технологій, оскільки вона адресована саме для жінок зайнятих в окремій
професійно-освітній сфері.
У процесі забезпечення активізації ролі жінки в українському суспільстві
надзвичайно велику роль відіграє вплив міжнародних організацій-партнерів. На
шляху досягнення рівноправ’я жінок важливою віхою є виконання програми ООН
„Перспективні стратегії у сфері покращення становища жінки на період до 2015
року” [212,с.13]. Із 400 статей даного програмного документу більше половини з
них присвячено розв’язанню проблем гуманітарного розвитку сучасної жінки,
фактично жінка є активним суб’єктом сучасної політики розвитку. Розширення
сфери гуманітарної діяльності ООН суттєво зближує її позиції з цілями
міжнародних громадських організацій та об’єктивно розширює сферу партнерства
між ними.
Протягом останніх років даною структурою було здійснено три світових
огляди становища жінки у сучасному світі відповідно до вимог „Конвенції про
ліквідацію всіх форм дискримінації жінок” і у всіх констатуються факти її
97
порушення на міжнародному та національному рівні. Так, одне із перших місць,
посідає проблема фізичного та сексуального насилля стосовно жінки, при цьому
політична та економічна дискримінація всеодно зберігається [216,с.511]. В
результаті цього спеціалізований Комітет ООН по ліквідації дискримінації
стосовно жінок поставив за мету створення організацій партнерів у багатьох
країнах світу, аби з’ясувати за яких умов і в межах яких ситуацій практикуються
найбільш жорсткі форми дискримінації жінок.
При цьому слід відзначити, що протягом останніх трьох років у світі
посилюються
дві небезпечні
тенденції, які негативно
позначуються
на
функціонуванні жіночого руху, а саме з боку релігійних фундаменталістів та
патріархально налаштованих націоналістів. При цьому досвід західного жіночого
руху доводить, що лише самостійні, сформовані самими жінками, а не для них
стратегії, можуть змінити становище жінки у суспільстві, а тим самим зробити
його більш гуманним.
У країнах Західної Європи з’являються різні неурядові жіночі організації,
які за своєю кількістю є малочисельними. У державах перехідної економіки
процес структурування нового жіночого руху не зазнав кардинальних змін.
Суттєвих змін зазнали міжнародні жіночі організації лише країн Північної
Європи. Проте, певний консерватизм у формах організації жіночого руху
лишається притаманним західноєвропейському фемінізму. У більшості арабських
країн жіночі організації переважною мірою спрямовані на відстоювання
консервативної ідеології ролі жінки в традиціоналістичному ісламському
суспільстві. Коло інтересів жінок в межах таких організацій обмежується сім’єю
та домівкою. Проте, одним із факторів зміни стереотипного мислення в
арабському суспільстві є вплив жіночих громадських організацій, який привів до
того, що все більше жінок вступає до навчання на жіночі факультети арабських
університетів. В результаті цього такі жіночі організації прагнуть налагоджувати
партнерські зв’язки, задля впровадження нової ідеології жінки в ісламському
суспільстві, використовуючи світовий досвід.
98
При цьому важливо відзначити, що у різних країнах світу, незалежно від
віку, національної, релігійної та професійної приналежності та політичних
переконань жінки об’єднуються для спільного розв’язання певних соціальнополітичних проблем. До таких проблем, якими опікуються міжнародні
організації-партнери з метою активізації ролі жінки у сучасному суспільстві,
доцільно віднести: політичні та юридичні права та можливості користування та
відстоювання їх; поєднання різних соціальних та сімейних ролей; становище
жінки на ринку праці; доступ дівчат та жінок до освіти та різних форм навчання
втому числі професійного; забезпечення цілеспрямованих дій у сфері культури та
охорони здоров’я [221,с.73].
Це ще раз підтверджує доцільність налагодження партнерських стосунків
між окремими міжнародними організаціями, які мають спільні інтереси у
контексті реалізації сучасної гендерної політики. Відповідно до цього спільною
метою для таких організацій є взаємний обмін оперативною інформацією, яка
створює можливості „горизонтального” об’єднання організацій та окремих жінок
без будь-якого впливу „зверху”. Результатом цього початку 90-тих років ХХст.
стає Перший Незалежний Жіночий Форум, який зібрав біля двісті учасниць від 48
організацій із США, Канади, Англії, Австрії, Франції, Німеччини, Індії, сюди ж
приїхали лідери 26 зарубіжних неурядових жіночих організацій. Предметом
обговорення на цьому Форумі стали такі проблеми як „Жінка та політика”, „Роль і
місце жінки в системі ринкових відносин”, „Місце жінки у сучасній культурі” та
ін. У підсумковому документі Форуму особливо наголошувалось на доцільності
демократизації нових політичних та соціальних інститутів, створення державного
фонду підтримки жіночого бізнесу, пропаганда нового типу сім'ї де „всі члени
сім'ї мають однакові права” [222,с.444].
В 1992 році представники наукових шкіл світу провели Другий Форум
незалежних жіночих організацій, який мав на меті налагодження взаємодії між
жіночими організаціями антиподами. У заяві Форуму заявлялось про „соціальноекономічну, політичну та культурну дискримінацію жінок, яка все ще існує у
світі”[209,с.311]. У підтвердження цього були наведені відповідні факти та
99
аргументи. В процесі обговорення різних аспектів гендерної проблематики у
сучасному світі сформувалась низка проблем, яка вимагає свого першочергового
розв’язання, а саме:
 з прав людини – сприяти широкій пропаганді в нашому суспільстві ідей
Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок;
 в політиці – необхідно формувати незалежні жіночі політичні
організації, рухи ініціативи, а також вести пошук нових нетрадиційних
форм жіночої політики;
 в економіці – створювати нові робочі місця, сприяти жіночому
підприємництву;
 у сфері культури – підняти морально-етичний статус жінки, створювати
в системі освіти різного роду спеціальні навчальні курси, які сприяють
формуванню та розвитку жіночого бачення соціокультурних проблем та
знання історії вітчизняного та зарубіжного жіночого руху [223,с.1060].
З метою забезпечення взаємодії та ефективності розвитку жіночого руху в
окремих країнах світу та з урахуванням досвіду інших регіонів та країн Форум
постановив необхідним створити Жіночу Інформаційну Мережу (ЖІСЕТ). В
результаті цього в Україні почала виходити низка видань, присвячених
висвітленню виключно проблем за жіночою тематикою, були створенні відповідні
інформаційні видання, кожна із жіночих організацій обрала стратегію створення
власного інформаційно-просвітницького сайту [223,с.1061].
Важливу роль у контексті формування та реалізації гендерної політики в
середині 90-тих років відіграють Міжнародні благочинні організації, які надавали
реальну допомогу людям в межах країн СНД. Діяльність такої організації
зводилась до здійснення благочинної діяльності на користь дітям-сиротам, дітямінвалідам.
Даною
організацією
було
створено
в
окремих
державах
пострадянського простору Асоціації „Мир через культуру”, яка звертала свою
увагу на моральне здоров’я підростаючих поколінь та негативний вплив на нього
електронних ЗМІ. Саме дана структура мала на меті: сприяти консолідації
жіночих
організацій;
підтримувати
ініціативи
та
акції,
які
сприяють
100
громадянській активності жінок у відстоюванні своїх прав; реалізувати ефективну
технологію отримання фактів скритої дискримінації жінок на рівні соціальної,
суспільної та політичної сфер; забезпечувати рівноправність всіх членів
громадських організацій; сприяти гласності, законності та відкритості у системі
самоуправління; сприяти визнанню загальнолюдських цінностей та легітимація
прагнення жінки до морально-патріотичного виховання молоді; сприяти
гуманізації культури правового суспільства; здійснювати ефективний контроль за
екологічною ситуацією [226,с.15].
Міжнародні організації здійснюють реальний вплив на взаємодію жіночих
організацій з владними структурами, а саме міжнародні організації здійснюють
правову просвіту щодо механізмів відстоювання рівних прав. В цьому плані
цінними є юридично-консультативні центри, які ініційовані міжнародними
жіночими організаціями і які безпосередньо опікуються проблемами надання
юридичної допомоги. При цих центрах діють „правові лекторії”, у вузах ними
читаються факультативні курси „Жіночий рух в Україні та у світі”, працюють
жіночі та сімені клуби.
Важливий вплив на діяльність міжнародних-організацій партнерів має
Пекінська декларація (1995р.), яка визначає необхідність організацій діяти за
міжнародними стандартами, а тому брати на себе зобов’язання забезпечувати
гендерну рівність у світі, сприти розвитку миру для жінок у всьому світі, що в
інтересах
всього
суспільства
і
спільно
з
міжнародними
неурядовими
організаціями виконувати Платформу дій. Дана Платформа складається із 365
пунктів, включає перелік 12 важливих проблем, розв’язання яких має на меті
реалізацію Найробинської стратегії у сфері покращення становища жінки,
долання злиденності та безправ’я, подолання всіх перешкод на шляху до
активного включення жінок у всі сфери суспільного життя, шляхом забезпечення
усестороннього розвитку та рівноправної участі у прийнятті державноуправлінських рішень. Загальний висновок Платформи зводився до того, що вона
може стати ефективним механізмом розв’язання низки жіночих проблем, шляхом
101
створення жіночих організацій окремого спрямування на міжнародному.
Національному та регіональному рівнях [227,с.41].
Важлива роль у активізації ролі жінки у світі належить відповідним
міжнародним організаціям. Однією з яких є „Зонта Інтернешнл” (ЗІ) – це жіноча
організація, яка має представництва у всьому світі, її членами є успішні та
впливові жінки, які професійно реалізовані та готові надавати підтримку іншим.
Основна мета ЗІ є сприяти підвищенню політичного, економічного, соціального,
освітнього та професійного статусу жінки шляхом об’єднання зусиль всіх членів,
які займають лідируючі позиції у різних сферах суспільного життя [228,с.94].
ЗІ є найстарішою громадською організацією, яка мала чітко структурований
в організаційному плані характер. Вона була створена у 1919 році в місті
Буффало, штат Нью-Йорк, США. Своїм символом організація обрала слово
„зонта”, що у перекладі означає – чесність, довіра. Саме ці якості на думку
засновників є основними критеріями при доборі її членів.
ЗІ як жіноча організація, яка має консультативний статус і носить
міжнародний характер, оскільки має свої представництва при ООН в Женеві,
Нью-Йорку, Парижі та Вені. Підрозділами даної організації є локальні клуби, які
володіють
статусом
самостійної
організації
і
входять
в
міжнародне
співтовариство.
В межах діяльності ЗІ здійснюються благочинні проекти, діють соціально
значимі програми. При ЗІ діє система міжнародних стипендій, що таким чином
дозволяє надавати реальну допомогу молодим жінкам, які лише розпочинають
свій шлях у сфері науки, політики, мистецтва та бізнесу. Відповідно до цього мета
організації віднайти тих, хто може надати підтримку жінкам. До прикладу одним
із проектів даної структури є проект під назвою „Потрібно допомогти людям”.
Одним із спрямувань проектів є направленість на конкретну справу, яка потребує
професійної підтримки застосування професійних знань. Вступити до клубу ЗІ
може будь-яка жінка, яка поділяє погляди співтовариства і відчуває у собі
потенціал соціальної активності.
102
На сьогоднішній день ЗІ є достатньо авторитетною жіночою громадською
організацією, яка налічує біля півтори тисячі клубів у 70 країнах світу. Основна
мета клубу „допомогти кожному із нас”, тому клуб ЗІ є сервісною структурою,
вступаючи до якої потрібно вміти „віддавати свій мозок, здібності та дії”.
Стратегічною лінією розвитку даної організації є залучення нових членів,
створення нових клубів у багатьох країнах світу [228,с.97]. Діяльність даної
організації є цінною для розвитку жіночого руху в Україні, а саме головне
доцільно спрямовувати свої сили на налагодження партнерських зв’язків з такою
організацією, оскільки це корисно у вивченні досвіду діяльності сервісної жіночої
організації.
Міжнародні організації („Програма рівних можливостей „ПРООН”, Вінрок
Інтернешнл” (США), „Агентство розвитку США”, „Канадське Агентство з
розвитку”, „Тассіс”, „Жіночий консорціум України”, „Ла Страда”, Християнський
дитячий фонд) здійснюють реальний вплив на взаємодію жіночих організацій з
владними структурами, а саме: вони забезпечують правову просвіту щодо
механізмів відстоювання рівних прав. В цьому плані цінними є юридичноконсультативні центри, які ініційовані міжнародними жіночими організаціями і,
які безпосередньо опікуються проблемами надання юридичної допомоги жінкам і
дітям.
Таким чином, здійснений нами аналіз діяльності міжнародних організаційпартнерів у сфері розв’язання проблем гендерної рівності, дозволив розробити
певну
класифікацію
за
відповідними
критеріями
та
функціональним
призначенням світових організацій, які найбільшою мірою впливають на рівень
активізації громадської позиції сучасної жінки у світі, шляхом реалізації її
відповідних потреб та інтересів з якими вона стикається у процесі суспільної
життєдіяльності, що характерне для кожної окремо взятої країни.
У різних країнах світу, незалежно від віку, національної, релігійної та
професійної приналежності та політичних переконань жінки об’єднуються для
спільного розв’язання певних проблем: політичні, юридичні права та можливості
відстоювання їх; поєднання різних соціальних та сімейних ролей; становище
103
жінки на ринку праці; доступ дівчат та жінок до освіти та різних форм навчання в
тому числі професійного; забезпечення цілеспрямованих дій у сфері культури та
охорони здоров’я.
Міжнародні організації мають реальний вплив на взаємодію жіночих
організацій з владними структурами, і здійснюють правову просвіту щодо
механізмів відстоювання рівних прав. В цьому плані цікавою формою роботи є
юридично-консультативні центри, які ініційовані міжнародними жіночими
організаціями, і які безпосередньо опікуються проблемами надання безкоштовної
юридичної допомоги та консультацій різним категоріям населення.
104
Висновки до другого розділу
Важливою цінністю у контексті дослідження даної проблематики є
вивчення методології її розв’язання в межах зарубіжного досвіду, який може
слугувати основою для адаптації вітчизняної моделі гендерної політики до
світових стандартів.
Фундаментальне значення в межах даного дослідження має гендерний
підхід до формування державної політики Канади, який став однією із умов
соціально-політичного розвитку країни, адже жінкам Канади у ХХ столітті
реально вдалося кардинально змінити своє становище.
Важливу роль у реалізації гендерної політики Канади здійснює Федеральна
служба Канади, оскільки їй реально вдалося: здолати обмеження щодо
повноправної участі жінок у системі управління; вилучити пункти, які забороняли
приймати на роботу до відповідних федеральних державних служб одружених
жінок.
В межах канадського досвіду заслуговує на увагу діяльність спеціального
міністерства, яке безпосередньо відповідає за статус жінок. Міністр, який очолює
це міністерство слідкує за тим, щоб проблеми жіноцтва були неодмінною
складовою частиною обговорення та прийняття рішень Кабінету міністрів у
контексті розгляду будь-яких питань.
У Канаді активно діє розроблене урядом „Положення про справедливість
оплати праці”, яке спрямоване насамперед на зменшення розриву між заробітною
платою чоловіків і жінок. При цьому цінним є досвід запровадження щорічних
компенсаційних виплат жінкам, які мають низькорегламентовану платню.
У забезпеченні гендерного балансу у суспільно-політичній та громадській
практиці важлива роль належить діяльності жіночих організації США, які
протягом тривалого часу проводять активну кампанію спільно з членами Верхньої
палати американського Конгресу за ратифікацію Конвенції про елімінацію всіх
форм дискримінації стосовно жінок.
Основою формування гендерного балансу в США стало започаткування
кампанії за забезпечення сприятливих умов праці жінок у США. З цією метою
105
засновано Національну організацію жінок (NOW), яка і взяла на себе проведення
даної кампанії, однією із цілей якої стала реєстрація випадків порушення прав
жінок на робочому місці, включаючи сексуальні домагання, насильство,
дискримінацію в сфері оплати праці.
У США жіночий громадський рух пропагує егалітарну державну політику,
основним принципом якої є створення рівних умов для самореалізації особистості
у всіх сферах суспільного життя незалежно від статевої приналежності.
В контексті аналізу досвіду США, щодо ролі жіночих рухів у забезпечення
гендерного балансу важливе значення має суто американський підхід, який
включає три парадигми: парадигма колективної поведінки (жіночий рух є
результатом незадоволення політикою держави щодо здійснення гендерного
балансу); парадигма мобільних ресурсів (жіночі рухи як раціональні суб'єкти для
успіху яких важливі ресурси, організації, лідерство); парадигма нових соціальних
рухів (жіночі рухи є однією із форм реагування на сучасні модернізаційні
процеси).
Жіночі
організації
США,
мають
достатньо
структурований
в
організаційно-функціональному плані характер та характеризуються могутнім
інституціональним й політичним впливом на творення державної політики.
Характерною ознакою їх є те, що ряд жіночих громадських організацій за час
своєї діяльності змогли створити ресурсну основу для великої регіональної
мережі по всіх штатах.
Важливим засобом впливу міжнародних організацій на функціонування
жіночого руху в Україні є сучасні інформаційно-комунікативні технології,
завдяки яким з’являється можливість відкритого спілкування, обміну досвідом
між жіночими організаціями. Це у свою чергу дає підстави говорити про
виокремлення окремого напряму у діяльності жіночих організацій під назвою
„кіберфемінізм”, який характеризує взаємодію жіночих громадських організацій
на міжнародній арені і має на меті допомогти сучасній жінці сьогодні вільно
реалізуватись у суспільному житті користуючись відповідними інформаційними
послугами.
106
РОЗДІЛ 3
ВЗАЄМОДІЯ ЖІНОЧИХ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ТА ОРГАНІВ
ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У ВПРОВАДЖЕННІ ГЕНДЕРНОЇ РІВНОСТІ В
УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ
3.1. Механізми взаємодії держави та громадських жіночих організацій у
процесі формування та оптимізації політики гендерного паритету
У процесі формування та оптимізації політики гендерного паритету в
Україні на особливу увагу заслуговує вироблення ефективних механізмів
взаємодії держави та громадських організацій, що і виступає предметом
спеціального аналізу в межах даного параграфу.
Одним з ефективних шляхів оптимізації гендерної політики в Україні є
взаємодія органів державної влади та жіночого руху, що містить у собі дві
складові. Перша складова має забезпечувати законодавчо-правовий аспект цієї
політики, механізми та інструменти впровадження її в життя. Другою
складовою є жіночий рух України, незаангажований, самоорганізований, що став
реальністю
з
часу
проголошення
незалежності
[143,с.19],
відколи
й
спостерігається збільшення чисельності жіночих ініціатив, урізноманітнення
діяльності жіночих організацій, політичних партій, громадських об'єднань, що є
показником здатності до соціальної самоорганізації суспільства та його
структуризації.
Учені виділяють три головних ознаки, за якими можна означити цей
рівень в тій чи іншій країні: конституційно-законодавчий статус жінки в
державі; матеріальне забезпечення жінки; репродуктивне право й здоров'я [49,
с. 232].
Реалії сьогодення свідчать, що юридичне закріплення цих норм ще зовсім
не означає їх реалізацію. Перш за все необхідно забезпечити механізм
впровадження цих законів, контроль за їх виконанням, створення необхідного
середовища, обставин, за яких права жінки будуть реалізовані [130, с.125]. Саме
державна влада та її базові й регіональні підрозділи повинні забезпечити, щоб
107
потреби більшої половини населення країни, яку складають жінки, були
інтегровані в державне законодавство, політику й програми розвитку.
Слід зазначити, що на початку 90-х рр. діалог між державою, діловими
колами й громадськими інститутами мав здебільшого випадковий, не
прогнозований (особистісний) характер. В демократичному суспільстві владні
інститути, які мають займатися впровадженням ідей гендерної рівності в
суспільне життя є необхідним елементом держави. В Україні протягом останніх
років іде безперервний процес трансформацій таких управлінських органів:
управління - департамент - міністерство - державний комітет – департамент державний комітет - міністерство. І на сьогодні в Україні не визначено чітких
організаційних умов та структури такого відомства, що приводить до
відсутності стабільності в їх діяльності, а фінансове забезпечення гендерних
програм в Україні обмежується адміністративними витратами та заробітною
платою персоналу. У діяльності центральних органів державної влади відсутні
гнучкі схеми між структурних та міжрівневих взаємодій як у розробці
стратегічних планів, так і у вирішенні поточних питань. Управлінські системи
в регіональних, обласних та районних структурах, відповідно, теж знаходяться
в процесі постійних змін та пошуків.
Відсутність чіткої управлінської вертикалі, часті зміни в структурі та
штатах органів влади не додають цій діяльності ні сили, ні змісту, не сприяють
переосмисленню політики рівності як у державі, так і на рівні регіонів. Серед
рекомендованих напрямів перетворень:
- впровадження чіткого механізму управління гендерними процесами на
центральному та регіональному рівнях влади;
- узгодження та координація діяльності з питань гендеру всіх державних
структур в горизонтальному та вертикальному напрямах з урахуванням
перспектив та необхідного фінансування;
- вдосконалення механізму впровадження гендерної рівності у сфері
державного управління і державної служби, що має базуватись на інформації,
аналізі, експертизі та практичному досвіді, включаючи мотивацію персоналу до
108
свідомого втілення гендерного підходу та систему формування навичок його
реалізації.
В українському суспільстві існує вертикальна дискримінація, що заважає
кар'єрному просуванню жінок на високі посади, і горизонтальна дискримінація,
що виражається у "вимиванні" жінок на периферію всіх сфер життя й звуженні їх
функцій до сімейних та репродуктивних [49, с. 293]. Ці обидві тенденції
віддзеркалюють обмеження участі жінок в управлінні державою та в досягненні
ними високого соціального статусу. Простежується така закономірність: чим
вищий рівень органу виконавчої влади, тим менший відсоток жінок працює в
ньому. Так, IV категорію державної служби мають 65% жінок, I I I - 13%, а І 5% жінок, зате - 95% чоловіків. Цікаво проаналізувати і висвітлення гендернихз
тем у засобах масової інформації, де відмічається низький рівень гендерної
культури та розуміння проблеми.
З одного боку, в Україні спостерігається зростання кількості теле-, передач,
друкованих видань в яких розглядаються жіночі проблеми у традиційних ролях
(краса, любов, сім'я), збільшується кількість гендерно некоректної релами. З
іншого - маємо повну відсутність мас-медійних продуктів, що містять
гендерний аналіз ситуацій. І зовсім відсутні тепер у ЗМІ як програми, що
пропагують
позитивний
образ
сучасної
соціально-активної
жінки
як
особистості, так і проекти, як б знайомили громадськість з славною історією
жіночого руху в Україні, з відомими жінками-лідерами у сфері політики,
бізнесу та культури.
Державна політика, яка б задовольняла інтереси жінок, можлива за умови,
коли жінки самі братимуть участь в її творенні. Це в повній мірі стосується
такого важливого для державних службовців питання, як використання жінок на
державній службі. Саме сьогодні настав час достойно оцінити й використати ті
переваги, що несуть у собі відмінні за гендерною забарвленістю стилі
управлінської поведінки жінок і чоловіків.
В межах даного дослідження нами була зроблена спроба змоделювати
ситуацію і визначити шляхи оптимізації гендерної політики в Україні за
109
допомогою програмного комплексу прийняття управлінських рішень "Салют-2"
(Додаток А). Проблема розглядалась за наступними критеріями: рівень розвитку
законодавчої бази; міра гендерної рівноваги у сфері зайнятості; ефективність
програм соціального захисту; рівень участі жінок в управлінні державою; рівень
інформаційної забезпеченості гендерної політики.
Альтернативні
гендерних
шляхи
досліджень;
вирішення
створення
проблеми
відповідної
наступні:
вертикалі
фінансування
в
державному
управлінні; створення в областях центрів по роботі з жінками; відкриття
гендерних курсів і програм; підтримка розвитку громадських організацій і рухів;
організація притулків для жінок, що зазнали насилля; випуск необхідної
літератури та рекомендацій.
Метод Лапласа з використанням зважених критеріїв визначив кращою
альтернативою - створення центрів по роботі з жінками. За критерієм Севіджа це притулки для жінок, за методом мінімізації середнього ризику - теж
притулки для жінок, що зазнали насильства в сім'ї. Отже, результати
розрахунків виявились однотипними. Оптимальним рішенням для ефективного
впровадження гендерної політики в Україні є створення центрів по роботі з
жінками та притулків для жінок, які зазнали насильства в сім'ї.
Є позитивні приклади, коли ці моделі співпадають із життям, із реаліями
діяльності управлінських структур. Розробка ефективної політики рівноправ'я,
що передбачає не лише правове забезпечення гендерної збалансованості
законодавчо, а й удосконалення механізмів для створення справжньої гендерної
рівності та середовища для їх реалізації - повною мірою здійснюється на
практиці в Київській міській державній адміністрації.
Базовим
підрозділом
Київської
міської
державної
адміністрації
з
покращення становища жінок стала створена у 1998 р. служба по роботі з
жінками та малозахищеними верствами населення. На І міському форумі жінок у
березні 1998 р. було прийнято ряд рішень. Зарегламентовані відповідні
принципи, які б регулювали форми взаємовідносин КМДА, її головних
управлінь, районних державних адміністрацій із громадськими організаціями.
110
Усі заходи, плани, проекти конкретних дій базувались на утвердженні
принципу партнерства та взаємодії. Чи не найважливішим завданням у
Київській міськдержадміністрації вважали створення нормальних умов для
діяльності жіночих організацій. Їм були виділені й відремонтовані приміщення,
надані певні пільги з оплати оренди та комунальних послуг. У програмі
"Турбота" були заплановані кошти на фінансову підтримку їх діяльності.
Відділ по роботі з жінками співпрацює сьогодні з близько 100 жіночими
організаціями. Усі вони мають різні цілі, види діяльності, об'єднуюють різних за
уподобаннями, віком, політичними поглядами людей, проте всі готові до
співпраці, оскільки пересвідчилися, що існують переконливі докази на користь
взаємодії.
Стратегічними напрямами діяльності державних структур міста на
майбутнє в цій галузі визначено:
 розробку різних напрямів політики з урахуванням побажань і
рекомендацій різних громадських організацій;
 чіткий розподіл функцій, організаційних форм діяльності між
державними органами й громадськими організаціями, що дасть їм
змогу підняти ефективність роботи, зосередившись на виконанні
чітких завдань, більш вдало використовувати засоби та інструменти
діяльності;
 всіляке сприяння створенню та діяльності громадських організацій
жінок, підтримка різноманітних жіночих ініціатив та їх взаємодія
з державними організаціями.
Існування сильних, дієвих громадських організацій, що виступають
партнерами державних органів у житті суспільства є соцільно справедливим,
політично й економічно вигідним, важливим і необхідним в українському
суспільстві зокрема тому, що це дасть можливість моделювати й приймати
програми та закони з визнанням природи стосунків жінок і чоловіків, різниці їх
соціальних реалій та ролей, життєвих планів та економічних обставин, а значить,
дасть оцінку різних впливів цих законів на життя суспільства в цілому, оскільки
111
саме на цих аспектах повинні зосередити свою увагу жіночі громадські
організації і органи державної влади.
На шляху впровадження та реалізації гендерної політики виникає низка
проблем повсякденного життя (як з боку держави, так і в самому жіночому
русі), що стоять на перешкоді прогресу людства, не дають змоги досягти
гендерного балансу. Так, потребує значного удосконалення законодавча база,
що регламентує статус сучасної жінки в державі. Оскільки саме правове
становище жінки в суспільстві, у сім'ї є соціальним індикатором розвинутості
державного устрою [42, с. 7]. Слід зазначити, що за сучасного рівня політичної
та правової культури в Україні ідеї гендерної збалансованості ще не реалізовані
повною мірою. Закони щодо ролі й місця жінки в суспільстві мають бути
більш гнучкими, враховувати її зайнятість у сім'ї та вихованні дітей, надавати
можливості професійного розвитку, участі в житті держави, мати чіткі
механізми реалізації.
Необхідно створити ефективну політику рівноправності, що передбачає не
тільки правове забезпечення гендерної збалансованості, а й удосконалення
механізмів для створення справжньої гендерної рівності в житті суспільства,
вжиття конкретних заходів та їх реалізацію, створення середовища, в якому
права людини є головними й реалізуються на практиці. Ця політика повинна
гарантуватися державою та в ідеалі знаходитися під значним впливом саме
жіночого руху.
Найгостріша проблема - становище 8,1 млн жінок, які мешкають у сільській
місцевості, мають найнижчі матеральні статки, найбільшу зайнятість, найменші
можливості самореалізації. Чекають на вирішення, законодавче та практичне,
проблеми 100 тисяч жінок з обмеженими фізичними можливостями, багатодітних
родин, одиноких матерів, пенсіонерів.
Значна роль у розв’язанні даної проблематики належить ЗМІ, яким
належить чи не головне значення у створенні позитивного образу сучасної
української жінки, у висвітленні питань, пов'язаних із жіночим рухом, із
діяльністю жіночих організацій та ініціатив. Оскільки інформованість суспільства
112
стосовно жіночого руху в Україні надто низька. За даними моніторингу
громадської думки населення, лише 50% жінок і 46% чоловіків на запитання: "Що
ви знаєте про існування жіночих організацій в Україні?" дали позитивну відповідь
[49, с. 37].
Виходячи з досвіду роботи, слід зазначити ще одну, вкрай важливу,
проблему - зневіри самих жінок у власні сили, у вплив жіночого руху на їх
долю, у втілення гендерних досліджень у практику політичних процесів. Рівень
самосвідомості жінок в Україні ще не достатньо високий в противагу
сучасному світові де громадські об'єднання є школою для виховання
майбутніх лідерів у різних сферах життя суспільства. То ж і для жінок це
важлива організаційна форма, що дозволяє набувати певного досвіду
розвивати вміння, ставати впливовими та знаними в суспільстві. Тому
подальше розгалудження мережі громадських організацій, збільшення їх
впливу, включення в їх роботу щонайбільшої кількості жінок є надто
важливим для українського суспільства та потребує державної підтримки.
В процесі налагодження ефективної взаємодії жіночих громадських
організацій та держави на особливу увагу заслуговує діяльність жіночого
об’єднання Луганської області спілки „Берегиня”, яка була створена в 1998 році.
Члени Спілки поставили своєю метою активну працю задля милосердя, доброти,
збереження традицій та історичних цінностей своїх регіонів. Спілка ставить
своєю метою працювати насамперед в напрямках з реалізації програм „Жінки в
політиці”, „Берегиня - дітям”, „Берегиня і пам’ять”. Серед завдань „Берегині
України” – сприяння та участь у розробці та легалізації програм щодо вирішення
соціально-економічних, політичних, творчих, правових та інших актуальних
проблем суспільства та жінок насамперед, формування національної гідності та
самоповаги, запровадження високої культури родинних стосунків. Реалізувати ці
прагнення найреальніше спільно з державними інститутами.
Всеукраїнська спілка „Берегиня” однією із перших стала ініціатором
обговорення та проведення громадської експертизи Законопроекту Кабінету
Міністрів України „Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і
113
чоловіків” та проекту Постанови ВР №3019 „Про проведення Парламентських
слухань за темою „Становище жінок в Україні”. Отже, Всеукраїнська спілка
„Берегиня” досить ефективно співпрацює з державними органами у плані
вирішення жіночих проблем.
Саме тому, на нашу думку, основні принципи гендерної політики сьогодні
мають стати нормою повсякденного життя, що є головною умовою реалізації
основних завдань жіночого руху в українській державі. Це таким чином вказує на
доцільність розширення соціальної та правової бази української демократії, яка
почала активно утверджуватись у суспільстві після Помаранчевої революції.
У контексті реалізації нової стратегії гендерної політики України функції
жіночих організацій мають привести до допомоги жінкам віднайти достойне
місце для своєї реалізації у новій ситуації, що склалась на даний час в
економічній, політичній, освітній та культурній сферах, які спрямовані до
реалізації стандартів ЄС. Комплексне розв’язання цих проблем уможливлюється
при створенні спеціальної „жіночої програми” та підтримки спонсорськими та
інвестиційними
організаціями.
Для
цього
потрібно
застосовувати
різні
управлінські технології, в тому числі і таку перспективну, як „соціальне
замовлення”, що забезпечила б реалізацію соціального партнерства між державою
та жіночими громадськими організаціями.
В цьому плані доцільно викоремити наступні рівні, засоби та форми
взаємодії жіночих громадських організацій: (Мал.1)
Форми взаємодії жіночих громадських організацій
ВЛАДА
(на різних рівнях від
центральних органів
до місцевих)
Громадські
організації, рухи,
партії
Засоби масової
інформації
114
Рівні взаємодії жіночих громадських організацій
(ЖГО)
Інституційний рівень
механізм
–
державні
комітети,
підкомітети, держані адміністрації,
головні управління, співпраця з
Національною
радою
жінок,
координаційними радами. Ресурсні
центри для ЖГО.
Функціональний рівень
соціальна політика (демографічні
проблеми,
медицина,
освіта,
соціальний захист та інше);
інформаційно-просвітницька
діяльність (співпраця з засобами
масової інформації
- новий образ
жінки: програми досліджень);
економічна
політики
(ЖГО
та
підготовка
жінок
для
нових
економічних умов).
Законодавчий рівень
забезпечення правової бази для
взаємодії ЖГО з державними та
місцевими
органами
влади
(можливість внесення рекомендацій до
законопроектів з боку ЖГО і запитів
для органів влади щодо реалізації
проектів, бюджету.
115
Засоби впливу ЖГО на органи влади
 коаліційні стратегії;
 проведення політичних кампаній;
 гендерні дослідження та оцінка державної політики щодо жінок з
використанням ЗМІ;
 створення суспільних рад та право їх на запити до органів влади;
 виборчі стратегії
Слід також відзначити, що соціальний захист жінок, сімей та дітей з боку
влади на сьогодні здійснюється диференційовано за різними напрямами та типами
організацій, оскільки лише 26,9% жіночих організацій функціонують як незалежні
громадські об’єднання, в той час, коли 73,1% створюються та функціонують, за
підтримки влади та місцевих адміністрацій. Це є свідченням того, що більша
кількість жіночих громадських організації є безпосередніми суб’єктами реалізації
державної політики, зокрема, їх діяльність включає реалізацію програм сфери
зайнятості,
надання
соціально-психологічної
підтримки
сім'ї,
дітям
та
багатодітним сім’ям, які спрямовані на соціальний захист жінки.
Рівність можливостей для жінок і чоловіків в українському суспільстві при
наявності чітко вираженого конституційного стандарту повинна забезпечуватися
реалізацією державної гендерної політики, зміст, принципи та критерії якої мають
впливати на жіночі громадські організації.
Важливим аспектом розв’язання даної проблематики є також впровадження
в суспільну свідомість і практику суспільного будівництва гендерних стратегій,
що є засобом соціального моделювання не тільки взаємин між статями, але й у
цілому соціальних відносин. Існуюча гендерна політика в Україні конструює
обидві статі як різні і нерівні із фактично системою влади і домінуванням
чоловічої статі. Змінювати існуючу модель гендерної політики в сучасній Україні
дуже складно, тому що у всіх сферах життєдіяльності мають місце відповідні
проблеми.
116
В 1979 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію „Про ліквідацію
усіх сфер дискримінації стосовно жінок”. Україна ратифікувала цю Конвенцію в
1980р. Здобувши незалежність, Україна підтвердила рішення ООН 25 квітня
2001р. було підписано Указ Президента України „Про підвищення соціального
статусу жінок в Україні”. Уряд України докладав чималих зусиль до реалізації
проекту Національної програми щодо підвищення статусу жінки в українському
суспільстві на 2001-2005р.р.
Вдосконалення законодавства України, щодо окремих питань гендерної
паритетності потребує постійного лобіювання в інтересах захисту прав жінок, на
рівні представницьких, виконавчих, судових органів державної влади, в засобах
масової інформації, в галузі освіти та виховання. Визначення й вирішення на
політичному рівні проблем, пов’язаних зі становищем жінок в Україні на
сучасному етапі здійснюється через активну діяльність: державних органів,
створених для соціального захисту жінок та материнства (Міністерство
охорони здоров’я, Міністерство праці та соціальної політики, Міністерство молоді
та спорту, Міністерство культури і туризму); недержаних організацій (в Україні
діють більше 1500 громадських жіночих організацій, із них 44 – всеукраїнських,
7-міжнародних); політичних партій („Жінки України”, „Всеукраїнська партія
жіночих ініціатив”, „Солідарність”, „Жінки за майбутнє” та ін.)[22,с.98].
Подолання гендерної нерівності базується на знанні рівнів її поширення,
глибин проникнення в усі сфери соціального життя. Тому важливо враховувати,
що період української незалежності характеризується як позитивними, так і
негативними кардинальними змінами у соціально-політичному та економічному
житті українського суспільства. Якщо проаналізувати зміни, які відбулися в
сучасному українському суспільстві, то можна зробити певний висновок, що вони
досить серйозно вплинули на розвиток гендерної чутливості суспільства, а саме:
на гендерну політику через складнощі та деформації економічних та політичних
перетворень; знизився показник представництва на керівних посадах жінок в
органах влади, освіти, трудових колективах; громадські жіночі організації мають
поки що слабкий реальний вплив на формування політичних та інших процесів в
117
державі; формування ринкової економіки призвело до значної дискримінації
жінок на ринку праці – існує приховане безробіття, коли жінка перебуває у
вимушеній
довгостроковій
неоплачуваній
відпустці;
виникло
і
набуло
загрозливих розмірів таке ганебне суспільне явище як торгівля жінками, що
особливо стосується жінок України.
Відповідно до цього „основним пріоритетом державної гендерної
політики, - на думку Н.Грицяк, - має бути ліквідація всіх форм дискримінації за
ознакою статі в українському суспільстві, ключовими показниками якої є доступ
до використання ресурсів, розподіл доходів, представництво на управлінських та
політичних посадах, рівень завантаження при веденні домашнього господарства й
господарських справ, досягнутий рівень освіти, рівень захворювань й тривалості
життя”[31,с.225].
У цьому плані прийнятий Закон України „Про забезпечення рівних прав і
можливостей жінок і чоловіків” забезпечує здійснення цілісної державної
політики у контексті покращення становища жінки, як одного із пріоритетних
напрямів соціально-економічної політики держави. Це також дає можливість
активізувати інтерес нації до проблем, а у межах цього розробити й затвердити
регіональні програми по поліпшенню становища жінок, що вже зроблено у
багатьох державах пострадянського простору.
Гендерний компонент все ширше включається в структуру галузевих
політик (гендерна – Міністерство у справах сім’ї, молоді і спорту, у галузі
соціальної політики – Міністерство праці та соціальної політики, у галузі
статистики – Державний комітет статистики, у сфері охорони здоров’я та
репродуктивної
політики
–
Міністерство
охорони
здоров’я,
правова
–
Міністерство юстиції, освітня – Міністерство освіти і науки, тощо).
При цьому суб’єкти виконавчої влади, керуючись основними положеннями
Конституції України, мають розробити регіональні заходи, які б дозволили
вибудувати самостійну регіональну політику щодо вирішення проблем жінок,
відповідно до специфіки регіону.
118
Гендерна політика є цілеспрямованою діяльністю суб’єктів у забезпеченні
прав і створенні умов та можливостей для життє діяльності жінок на рівні з
чоловіками, для вираження особистісного потенціалу обох статей, рівних не
тільки у правах і свободах, а й у можливостях і відповідальності.
В Україні, на наш погляд, гендерна політика повинна включати національні
особливості та бачення, історичний досвід, науковий компонент, глобалізаційні
впливи, розглядаючи її як форму прогресивного розвитку.
Першочерговими завданнями держави щодо забезпечення гендерної
рівності на наше бачення мають виступати наступні дії:
 забезпечення умов для реальної участі жінок в діяльності органів
державної влади та громадських організацій, формування та
здійснення державної політики на всіх рівнях;
 створення організаційних, економічних та правових гарантій для
реалізації прав жінки на працю та соціальний захист;
 забезпечення конкурентоспроможності жінок на ринку праці, шляхом
розширення
діяльності,
їх
навчання
подолання
новим
відставання
професіям,
підприємницької
жінок-робітниць
за
рівнем
кваліфікації та оплати праці, організація підготовки та підвищення
кваліфікації жінок що мають перерву у роботі у зв’язку з
народженням дитини;
 поетапна ліквідація історично сформованого відставання в оплаті
праці в бюджетних галузях з переважною зайнятістю жінок;
 забезпечення права жінок на охорону праці, захист їхнього життя й
здоров'я з урахуванням материнської функції;
 організація й розвиток соціальних послуг, що дозволяють батькам
поєднувати виконання батьківських обов'язків із трудовою й
суспільною діяльністю, у тому числі за допомогою збереження й
розширення мережі установ по догляду за дітьми.
В Україні насильство в сім'ї є однією з найбільш важливих проблем для
подолання якої 15 листопада 2001р. Верховна Рада України ухвалила Закон
119
України „Про попередження насильства в сім'ї”, який набрав чинності 19 березня
2002р. Цей Закон орієнтований на попередження сімейного насильства, на
припинення конфлікту на початковому етапі. Однак, прийняття Закону – лише
перша сходинка до досягнення соціального ефекту подолання гендерної
нерівності та становлення паритетних засад гендерної рівності.
На даному етапі в Україні в контексті реалізації гендерної політики держави
доцільно особливу увагу приділити питанням запобігання насильства щодо жінок,
хоча ця проблема і виступає предметом обговорення на рівні держави, проте на
нашу думку, їй приділяється недостатня увага, робота в цьому плані є
неефективною. З огляду на це доцільно запровадити Загальнонаціональну
програму „Жінки України”, як одну із форм реалізації державної політики.
Провести відповідні Парламентські слухання присвячені проблемі ліквідації всіх
форм дискримінації стосовно жінок, залучивши до вирішення невідкладних та
першочергових проблем відповідні державні інститути, освітянську інтелігенцію,
ЗМІ. В межах розв’язання даної проблеми доцільно створити Національну раду по
підготовці до Всесвітньої конференції жінок ( 2007 р.).
В українському суспільстві доцільно розробити та запровадити нову
„Концепцію поліпшення становища жінок”, яка б визначила загальну стратегію й
пріоритетні напрямки державної політики стосовно жінок, відповідно до
Конституції України та міжнародних зобов'язань України, а також з урахуванням
специфіки сучасної соціально-економічної ситуації в українському суспільстві.
Головною метою даної Концепції має бути проголошено створення умов для
повної і рівноправної участі у політичному, економічному, соціальному й
культурному житті на місцевому, регіональному й загальнодержавному рівнях.
Концепція поліпшення становища жінок має ґрунтуватись на тому, що права
жінок є невід'ємною частиною прав людини. Відповідно до цього дана Концепція
повинна містити у собі наступні розділи: проблема визначення особливостей
статусу, ролі та функціонального змісту діяльності жінки в українському
суспільстві; стратегічні цілі й основні підходи до їхньої реалізації; координація
дій по реалізації основних положень „Концепції поліпшення становища жінок”.
120
У контексті реалізації стратегічних цілей Концепції, доцільно: провести
експертизу законодавства України, розробити пропозиції по забезпеченню
відповідності законодавства України про права жінок міжнародним стандартам
про правам людини; розробити критерії й підходи до оцінки дискримінації
стосовно жінок; провести аналіз діючого механізму контролю за дотриманням
Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок й інших
міжнародних правових актів та законодавства України про права жінок;
забезпечити в повному обсязі виконання рекомендацій, що визначені в цій
Конвенції, Декларації ООН про подолання насильства стосовно жінок, у
відповідних конвенціях Міжнародної Організації Праці.
Відповідно до викладеного, реалізуючи запропоновані стратегічні завдання,
держава у взаємодії з жіночими організаціями мали б:
 здійснити підготовку жінок до участі в політичній, державній діяльності;
 забезпечити підтримку діяльності жіночих громадських організацій, що
виступають із ініціативами про вирішення гендерних проблем, а відповідно до
цього висувати здібних та компетентних у професійному плані жінок, до
відповідних управлінських структур та забезпечення моливості їх кар’єрного
росту.
Одним із напрямів реалізації генденої політики в українській державі має
стати реалізація програми правової освіти жінок. Дана програма має включати
роз'яснення жінкам їхніх прав та обов’язків, які їм надаються як законодавством
України, так і міжнародними договорами, визнаними Україною. У ній також має
бути записано про намір домагатися об'єктивного висвітлення в засобах масової
інформації справжньої ролі жінок в економічному, соціальному, політичному
житті, про широке висвітлення ходу виконання Україною „Конвенції про
ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок й інших актів про права
жінок”, а також про досвід закордонних країн у цій сфері.
Визначаючи умови життєдіяльності жінок, доцільно звернути увагу на такі
фактори як воля вибору, основні права й свободи, безпека, політична й соціальна
стабільність. На основі цього можна лише зробити комплексну оцінку умов
121
життєдіяльності
жінок.
Задля
цього
в
теоретико-методологічному
плані
застосовується така категорія як „якість життя”, що являє собою інтегральну
характеристику різних сторін життя людей і комплексно виражає кількісний та
якісний аспекти задоволення матеріальних і духовних потреб. Відповідно до
цього основні складові якості життя жінок повинні бути стандартизовані
державою, що в майбутньому виступатиме гарантом їхнього безумовного
дотримання.
Зміст введення державних соціальних стандартів полягає в тому, що
держава гарантує жінкам, задоволення основних життєвих потреб на рівні
встановленому законом. Ці стандарти повинні регламентувати найважливіші
аспекти якості життя жінок, дітей, родини. Саме соціальні стандарти, затверджені
на державному рівні, повинні стати основою для розробки стандартів регіональної
соціальної політики. В основу розробки стандартів повинні бути покладені
міжнародні стандарти й ті статті Конституції України, які закріплюють основні
соціальні гарантії жінок, дітей і чоловіків.
Гарантом виконання загальнодержавних стандартів якості життя має
виступати відповідний державний центр, а регіональних - відповідний суб'єкт
регіональної влади. Відповідно до цього державна політика стосовно жінок має
повністю відповідати міжнародним стандартам у сфері прав людини, що таким
чином забезпечить ефективність впливу держави на цілеспрямовану діяльність
жіночих громадських організацій та державотворчі процеси на шляху до
громадянського суспільства., яке є задекларованим як стратегія нашого майбуття.
На особливу увагу в контексті аналізу даної проблеми заслуговує досвід
налагодження взаємодії жіночих громадських організацій та органів державної
влади започаткований у Київській державній міській адміністрації.
Київська міська влада, спільно з жіночими громадськими організаціями як
соціальними партнерами, попри всі відмінності у їх цілях, методах та формах
діяльності зуміла вперше в Україні розробити основні напрями міської гендерної
політики, починаючи з 1995 році коли розпочалось створення спеціальнї
служби по роботі з жінками. 1 жовтня 2001 року розпорядженням КМДА
122
служба була реоганізовона в Управління у справах жінок, інвалідів, ветеранів
війни та праці у складі якого зокрема працює відділ гендерної політики.
Останніми роками у Київській державній міській адміністрації вибудувалася ціла
система зв’язків між Головними управліннями, які опікуються питання
впровадження гендерних підходів у свою діяльність у відповідних до компетенції
кожного структурного підрозділу сферах. Всю діяльність координує Головне
управління у справах жінок, інвалідів і ветеранів війни та праці. (Додаток В).
До основних завдань діяльності даного структурного підрозділу входить:
реалізація державної політики з питань:
 рівних
прав
та
можливостей
жінок
та
чоловіків
шляхом
запровадження гендерної рівноваги в усіх сферах суспільного життя;
 забезпечення рівної участі в розподілі ресурсів; зосередження уваги на
природній ролі, яку відіграють жінки у стабільному розвитку;
 сприяння доступу до прийняття рішень;
координація зусиль
районних у м. Києві державних адміністрацій та громадських
організацій міста щодо реалізації поставлених перед управлінням
завдань;

участь у формуванні та забезпеченні виконання комплексної міської
програми
"Турбота",
інших
соціально-спрямованих
програм;
проведення заходів міського рівня, пов'язаних з програмами
жіночого,
ветеранського,
інвалідного
громадського
рухів,
відродженням національних та впровадження нових традицій, свят та
обрядів.
Управління на даний час очолює Ірина Голубєва, яка одночасно є Головою
„Національної Ради жінок України”, що дає змогу широко використовувати
горизонтальні та вертикальні партнерські зв’язки між громадськими та владними
структурами. Новий поштовх до активізації діяльності по підвищенню ролі і статусу
українських жінок у суспільстві та налагодженню міжнародних зв’язків дало
проведення у травні 2005 в м. Києві Генеральної асамблеї Європейського центру
123
Міжнародної ради жінок, до складу якого входять національні ради жінок 23 країн
Європи, що об’єднують більш як 8мільйонів жінок.
Управління також здійснює керівництво та контроль за роботою Київського
міського центру роботи з жінками та Притулку для жінок, які зазнали насильства
в сім'ї; співпрацює з Київським міським палацом ветеранів, Київським міським
центром роботи з інвалідами. Київським міським відділенням Фонду України
соціального захисту інвалідів, Центром соціально - трудової реабілітації
інвалідів міста, Київським міським комітетом товариства „Червоний Хрест
України" Київським об'єднанням „Спілка Самаритян України", Національною
Радою жінок України, Асоціацією ділових жінок м. Києва "Киянка".
У 2002 році в КМДА прийнято розпорядження „Про впровадження
гендерного підходу у діяльність підрозділів КМДА", де були викладені основні
завдання міської влади у здійснені гендерної політики у столичному місті
(Додаток З).
За поданням управління Київською міською державною адміністрацією,
протягом останніх 5 років, видано 93 розпорядження, які спрямовані на
фінансову, матеріальну та інші види підтримки громадських організацій
ветеранів, інвалідів та жінок м. Києва.
Відділ гендерної політики на умовах соціального партнерства координує
роботу міських громадських організацій жінок, здійснення спільних соціальних
проектів.
У місті Києві зареєстровано біля 100 жіночі громадські організації, які
здійснюють свою діяльність за різними напрямками. При Управлінні у справах
жінок, інвалідів, ветеранів війни та праці створено Громадську раду Київських
міських громадських організацій жінок, до якої входять керівники 23 найбільш
важливих організацій. Основні завдання ради - консультативно-дорадча,
інформаційна та просвітницька діяльність; розробка та реалізація спільних
соціальних проектів; налагодження співпраці громадських організацій з відділом
та між собою.
Фінансова підтримка міських громадських організацій жінок здійснюється
124
відповідно до міської комплексної програми "Турбота" на 2001-2005 роки,
затвердженої рішенням Київської міської ради від 30.01.2001 № 161/1138. У 2004
році 14 найбільш впливовим міським громадським організаціям жінок надано
фінансову підтримку на здійснення спільних соціальних проектів на загальну
суму 55 тис. грн. Згідно з цими проектами у 2004 році проведено спільні заходи
соціального
спрямування,
а
саме:
акцію
боротьби
з
онкологічними
захворюваннями у жінок "Марш заради Життя та Надії"; відкрито школу
репродуктивного здоров'я для молоді "Шануй себе"; проведено літературний
конкурс на краще виконання творів Олени Теліги; літературно – мистецький
конкурс "Мій рідний край"; створено інформаційний осередок для психологічної
підтримки матерів військовослужбовців "Департамент призовника"; проведено
соціальну акцію "День вшанування пам'яті рівноапостольної Ольги, княгині
Київської", здійснено фінансову підтримку міської громадської організації
"Європа Донна" (100000 гривень) для проведення програми реабілітації жінок,
які перенесли операцію з приводу раку молочної залози, розроблено міську
програму "Солдатські вдови". Згідно з цією програмою заплановано у 2005 році
поїздки по місцях бойової слави, концертні програми, подарунки солдатським
вдовам, видання брошури "Спогади".
Управлінням у справах жінок, інвалідів, ветеранів війни та праці
здійснюється фінансова підтримка Київського дитячого фонду на проведення
Міжнародного дня захисту дітей, свята "Масляна", Міжнародного дня в'язнів
фашистських концтаборів, свята Івана Купала, Міжнародного дня інвалідів,
новорічних та різдвяних свят; придбання випускних костюмів для дітейсиріт - випускників 9-х та 11-х класів, оздоровлення дітей-сиріт, які знаходяться
під опікою, та обдарованих дітей, (у 2005 році - на суму 450 тис. грн.)
Управління у справах жінок, інвалідів, ветеранів війни та праці
координує діяльність Центру роботи з жінками та Притулку для жінок, які
зазнали насильства в сім'ї, де вирішуються питання практичної підтримки
жінок,
надання
безкоштовної
психологічної
та
юридичної
допомоги,
125
проведення навчальних курсів, організація просвітницької та інформаційної
діяльності.
Важливим структурним елементом створення гендерної моделі діяльності
міської влади є Київський міський Центр роботи з жінками, відкритий згідно
розпорядження Київської міської державній адміністрації від 05.02.1998 року №
202, утворення якого ініціювала Г.Гончарук, президент „Асоціації ділових
жінок Києва” активна учаниця громадського жіночого руху в Україні, яка і до
нині очолює Центр (Додаток Ж).
Даний структурний підрозділ КМДА здійснює активну роботу по взаємодії
з державно-владними інститутами. Від самого початку своєї діяльності під
керівництвом Управління у справах жінок інвалідів, ветеранів війни та праці
Київської міської державної адміністрації Центр брав активну участь у
формуванні гендерної політики в Україні через: залучення жінок до активної
громадської діяльності, пропагування знань про права жінок, про принципи
гендерної рівності та гендерного партнерства між жінками та чоловіками в
суспільстві, забезпечував активізацію жіночого руху щодо ліквідації всіх форм і
проявів дискримінації та насильства стосовно жінок. За період роботи до центру
за порадою та допомогою звернулись 35 тис. жінок та 1 574 чоловіки. Цей факт
засвідчує, що гендерні проблеми не можна зводити лише до жіночих.
Аналіз досліджень соціопсихологів центру відображає весь спектр проблем
у сучасній Україні: насильство в сім'ї - 30%; розлучення - 35%; психологічна
криза в умовах безробіття - 13%; конфліктні ситуації на роботі 2%; питання
самореалізації - 8%; непорозуміння з дітьми - 5%; релігійна залежність членів сім'ї
- 4%; інші проблеми - 3%.
Під час юридичних консультацій були визначені основні проблеми
звертання жінок до центру з приводу вирішення правових питань, а саме:
розірвання шлюбу й поділ майна; стягнення аліментів на користь
неповнолітніх дітей; насильство в сім'ї; захист трудових та майнових прав:
земельні питання тощо.
126
Одним із шляхів коригування ситуації є діяльність Притулку для жінок,
які зазнали насильства в сім'ї (Додаток Л). Через "телефон довіри" жінки
мають змогу потрапити туди. За період роботи Притулку його послугами
скористувалися 412 жінки (віком від 17 до 83 років) та 180 дітей (від 0,7 до 14
років), які отримали там психологічну допомогу, юридичний і соціальний
захист.
Цікавими проектами Центру є: навчальний курс "Я вчуся бути сучасною
жінкою", соціальна програма "Молодіжна жіноча гімназія", курси основ
комп'ютерних знань, курси української мови, курси англійської мови, що
працюють на безкоштовній основі тощо.
За останні п’ять років „Київським міським Центром роботи з жінками” було
видано ряд цікавих матеріалів: „Аналіз стану гендерних стосунків в м. Києві по
матеріалах соціологічних досліджень”, „Дайджест по матеріалах проекту
„Рівність жінок та чоловіків, які зазнали насильства в сім'ї”, „З досвіду роботи
„Школи молодої сім'ї”, „Допоможи сім'ї”, до підготовки яких залучались відомі
науковці, державні службовці. Керівники громадських жіночих організацій.
Один з напрямків Центру - робота з питань попередження та подолання
насильства в сім'ї. Тому, крім індивідуальних консультацій, проводяться заходи
по дослідженню гендерних проблем, семінари, круглі столи, тренінги. Виконано
два проекти : «Ні - домашньому насильству» та «Рівність жінок та чоловіків шлях до гармонізації суспільства». При Центрі працює група підтримки жінок,
які страждають від домашнього насильства, телефон довіри, випускаються
буклети, пам'ятки, методичні посібники з проблем подолання насильства в сім'ї.
Центр тісно співпрацює з правоохоронними органами, медичними,
громадськими організаціями, засобами масової інформації.
З прийняттям Закону України «Про попередження насильства в сім'ї» ця
співпраця набула практичного змісту. Під керівництвом Управління у справах
жінок, інвалідів, ветеранів війни та праці в усіх районах міста проведено круглі
столи з правоохоронцями в 2003 та 2004 роках.
127
Досвід спілкування з жіночим активом, громадськими організаціями, які
співпрацюють з Центром дає можливість надати наступні пропозиції щодо
поліпшення роботи з попередження та подолання насильства в сім'ї:

створити в м. Києві фонд тимчасового житла для жінок, які зазнали
насильства в сім'ї;

створити в системі діючих закладів охорони здоров'я міський центр
медико -соціальної реабілітації жертв насильства в сім'ї;

вивчити питання про надання безкоштовного юридичного супроводу
жертвам насильства в сім'ї;

вивчити питання про можливість створення Кризового центру для
одиноких жінок, які народили дитину і не мають постійного місця проживання;

забезпечити фінансування соціально - освітніх програм районних
центрів у справах сім'ї та жінок;

створити
правоохоронців, які
систему
підготовки
та
перепідготовки
займаються питаннями попередження
кадрів
та подолання
насильства в сім'ї;

проводити систематичні тренінгові навчання фахівців районних
центрів у справах сім'ї та жінок, районних, міських жіночих громадських
організацій з проблем насильства в сім'ї;

розглянути можливість альтернативного покарання кривдників
через обов'язкову участь у соціально - реабілітаційних та психо - корекційних
програмах з метою гальмування процесу криміналізації осіб, схильних до
насильницької поведінки;

вийти з законодавчою ініціативою до Верховної Ради щодо
вирішення в законодавчому порядку питання про примусовий обмін житлового
приміщення в сім'ях, де скоюється насильство;

розглянути питання примусового лікування від алкоголізму осіб,
які зловживають спиртними напоями і схильні до насильницької поведінки;

створити цикл радіо - та телепередач з метою висвітлення проблем
запобігання насильства у сім'ї та формування однозначно - негативного ставлення
128
суспільства до цих проблем; сприяти діяльності мережі «Чоловіки проти
насильства» з метою консолідованого виступу чоловіків проти проявів
насильства;

проводити наукові дослідження проблеми побутової злочинності,
причин та умов скоєння таких злочинів для визначення шляхів подолання та
запровадження сучасних методів профілактики; розробити державну програму
протидії гендерному насильству.
Створено центри у справах сім'ї та жінок у дев’яти районах міста.
Основним завданням центрів є практичне впровадження гендерної політики в
місті. Районні центри мають диференційовані програми, спрямовані на вирішення
проблем сім'ї та жінки, працюють на засадах соціального партнерства на широкий
загал суспільства.
Постійно проводиться робота щодо забезпечення рівних можливостей на
ринку праці жінкам і чоловікам шляхом організації професійної підготовки,
перепідготовки іпідвищення кваліфікації, оволодіння новими професіями.
Протягом року Київським міським центром зайнятості було надано
профорієнтаційні послуги більш ніж 24 000 жінкам.
3 метою соціально-психологічної адаптації жінок на ринку праці у центрі
зайнятості постійно проводяться семінари на тему "Психологія успіху",
семінари з техніки пошуку роботи. У минулому році в таких семінарах взяли
участь 2343 жінки. З метою залучення безробітних жінок до підприємницької
діяльності проводиться навчання на курсах підвищення кваліфікації з основ
підприємництва на базі створеного у 2002 році Навчально-ділового центру.
Управління у справах жінок, інвалідів, ветеранів війни та праці
співпрацює з Асоціацією ділових жінок "Киянка". З метою підтримки жіночого
підприємництва в місті, сприяння розвитку творчого потенціалу жінок,
підвищення соціального статусу жінок у суспільстві підписано Угоду про
співпрацю між Київською міською державною адміністрацією та Асоціацією
ділових жінок "Киянка" (Додаток М).
129
Відповідно до Угоди про співпрацю проведено три етапи тренінг-курсів для
жінок, бажаючих розпочати або розширити власну справу.
Таким чином, у контексті аналізу механізмів взаємодії держави та
громадських організацій у процесі формування та оптимізації гендерного
паритету в українському суспільстві, нами отримано відповідні результати.
Обґрунтовано доцільність вироблення ефективних форм взаємодії жіночих
громадських організацій з органами державної влади, які б відповідали специфіці
соціально-політичної ситуації, та стандартам європейської інтеграції у напрямі
утвердження гендерної паритетності у суспільно-політичній практиці. Адже в
умовах громадянського суспільства жіночі організації є важливим ресурсом
реалізації державної влади, оскільки вони реально володіють функціями
здійснення контролю за владою.
Доведено, що однією із функції жіночих організацій в Україні щодо
реалізації стратегії гендерної політики є допомога жінкам віднайти достойне
місце для своєї реалізації у новій ситуації що у свою чергу передбачає комплексне
розв’язання низки проблем шляхом створення спеціальної „жіночої програми”.
На даному етапі в Україні в контексті реалізації гендерної політики
держави, доцільно особливу увагу приділити питанням запобігання насильству
щодо жінок, хоча ця проблема і виступає предметом обговорення на рівні
держави, проте з нашої точки зору, їй приділяється недостатня увага. Тому
доцільно створити та запровадити Загальнонаціональну програму „Жінки
України” як одну із форм реалізації державної політики. Провести відповідні
Парламентські слухання присвячені проблемі ліквідації всіх форм дискримінації
відносно жінок, залучивши до роботи відповідні державні інститути, освітянську
інтелігенцію, ЗМІ. В межах розв’язання даної проблеми утворити Національну
раду по підготовці до Всесвітньої конференції жінок ( 2007 р.).
Підписання Указу Президента „Про вдосконалення роботи центральних та
місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав та
можливостей жінок та чоловіків” та відповідного Закону України стосовно
поліпшення становища жінки в українському суспільстві дає можливість
130
активізувати інтерес нації до відповідних проблем, а у межах цього розробити й
затвердити регіональні програми по поліпшенню становища жінок, що вже
зроблено у багатьох державах пострадянського простору.
В українському суспільстві доцільно запровадити нову „Концепцію
поліпшення становища жінок”, яка б визначила загальну стратегію й пріоритетні
напрямки державної соціальної політики стосовно жінок, відповідно до
Конституції України та міжнародних зобов'язань, а також з урахуванням
специфіки сучасної соціально-економічної ситуації в українському суспільстві.
131
3.2. Засоби впливу жіночих громадських організацій та держави на
зміну гендерних стереотипів у суспільстві
В системі оптимізації державної політики щодо гендерної рівності в
українському
суспільстві
велике
значення
має
врахування
соціальних
характеристик гендерного стереотипу. Гендерний стереотип – це сформований в
культурі стереотип соціальної поведінки, що віддзеркалює узагальнені уявлення
про те, як у повсякденному житті поводять себе чоловіки і жінки.
Гендерні стереотипи формуються внаслідок того, що система відносин між
статями в соціумі базувалась завжди на врахуванні фізичних та психологічних
особливостей чоловічого та жіночого начал так, як вони від природи різні, то,
відповідно, виникають різні спеціальні норми та вимоги, що висуваються людині
на основі її статевої належності. При цьому доцільно мати на увазі, що самою
природою були закладені деякі стереотипи, які поступово закріпилися і в
соціальній сфері. Однією із відмінностей, на основі якої формується стереотип
сприйняття є фізична сила, саме вона як така, але не належність до певної статі, є
основою для розподілу на тих, хто захищає, та тих, кого захищають [102,с.63].
Оскільки від природи більшою фізичною силою були наділені чоловіки, то
поступово і сформувався соціальний та гендерний стереотип чоловічої сили та
першості.
Гендерний стереотип є явищем соціо-культурного порядку, яке формується
під впливом історичних умов і має біосоціальну природу. Більше всього
стереотипи повністю засвоюються у процесі соціалізації, через систему
виховання, розподілу матеріальних цінностей, влади, матеріальних норм та
приписів, що існують у суспільстві на кожному історичному проміжку часу.
Нове забарвлення гендерній проблематиці надає перехід індустріальної
цивілізації до постіндустріальної, яка позбавляє чоловіків одного із важелів
панування у виробничій діяльності, оскільки характер виробництва суттєво
змінюється. За таких умов чоловіки можуть зберегти домінуючі позиції в
суспільстві за допомогою традицій та сили, що може бути конфліктним полем
суперечностей із системою відкритих, демократичних інститутів.
132
Змінам стереотипів у певній мірі сприяє зростання ролі та впливу жіночих
громадських організацій. Зокрема постерігається трансформація соціальних та
культурних моделей поведінки жінок і чоловіків, сам процес демократизації
міжгендерних відносин у всіх сферах життя, в тому числі приватній. Розпочалися
певні зміни ставлення до ролі і місця жінки в суспільстві та родині. Активний
вихід жінок на ринок праці супроводжується перерозподілом сімейних обов’язків
між подружжям, зростанням вимог до чоловіків у плані участі їх в організації
сімейного життя та обов’язків їх у сім’ї.
Погляди на роль чоловіка і жінки в суспільстві формуються не лише
жіночими громадськими організаціями, але такими соціальними інститутами, як
школа, сім’я, соціальне оточення та засоби масової інформації. Можна сміливо
заявити, що на даний час масова свідомість знаходиться під впливом негативних
стереотипів, що ще існують або нав’язуються в суспільстві через так звану масову
культуру.
Сімейно-рольові стереотипи на сучасному етапі розвитку суспільства
досить суперечливі та неоднозначні: пріоритетною сферою діяльності жінки
вважається сім’я та виховання дітей, але разом з тим, питання фінансового
забезпечення родини потребує участі як чоловіка, так і жінки.
Стереотип, на нашу думку, закладений ще й у тому, що у жодній країні
світу жінки не володіють тотожними можливостями з чоловіками. Тому у
„Доповіді про розвиток людини за 1995 рік”, підготовленому ООН, відзначалось,
що „найбільш стійкими, не дивлячись на постійну боротьбу за рівність
можливостей жінок та чоловіків є відмінності між ними”[166,с.355].
Хоча рівень освіченості серед жінок і рівень їхніх прибутків у більшості
країн, що розвиваються, зростає, проте жінки продовжують займати менш 10%
місць у парламентах країн Азії, Африки й Латинської Америки, і менш 2% в
арабських країнах. Майже 90% політичних партій очолюють чоловіка. На всіх
континентах іде боротьба за демократію – яка супроводжується боротьбою за
включення жінок у демократизаційні процеси. Як бачимо, у всьому цьому на
сьогодні перешкоджають гендерні стереотипи, які вкрай потрібно змінити не
133
лише на рівні суспільної свідомості, а в першу чергу, на офіційному рівні
політики держави[231,с.45].
Стереотипи досить чітко сформовані у масовій свідомості, проте сьогодні
все частіше зустрічаються спроби підмінити їх, або виробити абсолютно нові
парадигми та підходи, що пов’язаний з новою епохою – відкритих суспільств. Це
зобов’язання як раз і беруть на себе жіночі громадські організації. На думку Ніри
Ювал
Девіс
„жінки
символічно”[219,с.330].
відтворюють
При
цьому
націю
з
біологічно,
точки
зору
культурно
дослідниці
та
реальне
співтовариство виробляє специфічні культурні коди, які проявляються у
поведінці, релігії, мові, мистецтві. Відповідно до цього, жінка є берегинею не
лише сімейного вогнища але й цих кодів. Вона таким чином, відтворює націю і як
реальне, і як гіпотетичне співтовариство. Фактично фундаментальна роль
належить жінці, яка спільно з чоловіками фактично творить націю, яка є
відповідно до цього результатом соціально-політичної творчості, що базується на
інституційній практиці, на гендерних відносинах, які позначуються на стилі життя
та передаються від покоління до покоління. На думку Ніри Ювал Девіс цікавою є
тенденція відповідно, до якої, членство жінки в окремій нації гендерно задається,
проте жінка займає в ньому дивне становище, вона йому належить, але для неї
суспільство створює особливі приписи її функціонуванням. Це фактично знову
вказує
на
поступовий
занепад
істинно
національних
цінностей,
що
перешкоджають жінці займатись діяльністю, що характерна для чоловіків.
Аналізуючи засоби впливу на зміну гендерних стереотипів в українському
суспільстві, доцільно звернути особливу увагу на роль так званої „масової” та
молодіжної культури. Адже, закономірно, масова культура включає певне
спецзамовлення на впровадження домінуючої культури відповідно до чого вона і
відіграє свою роль: виробляє і нав’язує загальні стереотипи та цільові установки,
знижуючи тим самим певну напругу у розумінні окремих аспектів суспільного
життя. Прикладом створення та популяризації стереотипів слугує реклама,
відповідно до якої всі без виключення жінки борються за доповнення до
природної краси, водночас чоловіки намагаються заробити як можна більше
134
грошей, щоб купити модну марку машини. Водночас слід відзначити, що
молодіжна культура носить яскраво виражений конформістський характер, а тому
вона більш відкрита до різних форм новації у розподілі соціальних ролей.
Закономірно, що молодіжна культура привносить зону умовної гендерної
рівності, що приносить перші спроби реалізації жіночого лідерства та проби
творчих задатків.
На думку М.Моргентау розробляючи ефективні механізми зміни гендерних
стереотипів, доцільно в першу чергу спростувати питання „Чи є людиною
жінка?”. Проте, закономірно саме це питання є предметом історичних пошуків
національної ідентичності. Важлива проблема в цьому плані яка виникає
пов’язується із гендерним самовизначенням людини в межах певної моделі
культури, з тим які риси приписує людина сама собі, а які іншим [218,с.447]. Дана
теза є цілком виправданою, оскільки в межах європоцентристського дискурсу
атрибутивні якості чоловіка були тотожніми його людським якостям, в той же
час, коли якості жінки не співпадали з останніми, її характеризували як щось що
принципово протилежне людськості і що відштовхується від людини у своїй
еволюції. Чоловічі риси характеризувались як нормативні, а жіночі як девіація.
Саме тому і постає проблема доцільності зміни гендерних стереотипів. В
руслі цього було побудоване коло ідеології жіночої емансипації, базовою основою
якої стало уявлення про те, що жінка така ж сама людина, як і чоловік. Оскільки
гендерні відмінності закономірно визначаються зовнішніми факторами, а тому їх
легко вилучити.
Одним із ефективних механізмів зміни гендерних стереотипів сьогодні є
впровадження у суспільну практику фемінних цінностей та відповідна фемінізація
суспільного життя. Це цілком співвідноситься з цінностями західноєвропейської
цивілізації.
Слід відзначити, що розвиток українського суспільства на шляху до
утвердження громадянських засад його функціонування значно розширило спектр
професій, в яких жінки отримують можливість реалізувати свої знання та
можливості. Та, на жаль, через існування застарілих стереотипів у свідомості
135
переважної більшості населення, їм все ще важко дається завоювання певних
трудових позицій, а також забезпечення рівноправних з чоловіками реальних прав
і можливостей. Тому на сьогодні важливо з’ясувати чинники впливу на активність
кар’єрного зростання й визначення гендерної рівності у процесі управління цим
соціальним феноменом.
Механізми подолання існуючих патріархальних стереотипів у суспільстві
можливі лише за умов розвитку гендернї освіти та залучення жінок до управління
державними інститутами та громадськими організаціями на паритетних засадах
разом із чоловіками. Гендерна освіта є тим інструментом, за допомогою якого
ведеться перелом патріархальних поглядів (гендерних стереотипів) на роль і
призначення жінок і чоловіків у суспільній життєдіяльності. Причому цю справу
слід починати серед молоді, бо вона через декілька років буде здійснювати керівні
функції у соціально-політичних процесах.
Серед найважливіших проблем гендерної освіти та її реалізації у вищій
школі бажано виділити розробку цілей, задач і методів здійснення, осмислення і
обґрунтування такого феномена, як гендерна культура. Процес формування
гендерної культури повинен бути поступовим, продуманим, толерантним та
комплексним та реалізуватися в процесі виховання і професійної підготовки.
Головною метою гендерного виховання є створення умов задля формування
егалітарної свідомості особистості, підготовка особи бути вільною від гендерних
стереотипів, нести відповідальність за свою поведінку та міжособистісні
взаємовідносини.
З психологічної точки зору в ході формування гендерної культури громадян
важливо формувати мотивацію та основні вміння реалізації рівноправної участі
чоловіків і жінок у суспільному житті. Слід відзначити, що стереотипи з приводу
гендеру відображають погляди суспільства на поведінку, яка відповідає чоловікам
або жінкам. При цьому гендерні очікування впливають на розвиток особистості
чоловіка і жінки, спонукаючи їх наслідувати певні статево співвідносні норми
поведінки, види діяльності, громадські та сімейні ролі.
136
Важливою
складовою
становлення
демократичного
громадянського
суспільства в Україні є руйнація стійких міфів та застарілих стереотипів про
жінку як домогосподарку і жертовну матір. Тому психологи, заявляють, що для
суспільства, сім’ї, жінки та дітей важливо зрозуміти, що все має бути в гармонії,
бо ідеальне уявлення материнства в нашій ментальності стереотипне, є продуктом
патріархальної культури, створене самонавіюванням жінки, що спричиняє шкоду
особистісному зростанню як сучасної матері, так і її дитини [108,с.170].
Сучасне життя виявляється складніше стереотипних, спрощених моделей
поведінки чоловіка і жінки, які сформувались в минулому. Жорстко закріплені
гендерні стереотипи, точне дотримання їх є наслідком соціалізації індивіда у
суспільстві, в якому домінують колишні стереотипні уявлення. Наслідування і
жорстке дотримування їх негативно відбивається на психічному самопочутті як
жінки, так і чоловіка на даний час. При цьому гендерні ролі не можна сприймати
як незмінні, не бажано акцентувати увагу на вроджених (біологічних) передмовах
розподілу цих ролей. Динамічні зміни культурних традицій, релігійних
постулатів, економічних умов життя дуже сильно впливають на зміну суті та
наповнення ролей чоловіка і жінки в суспільно-політичному житті. Наша
свідомість не встигає змінюватись так швидко, як відбуваються соціальноекономічні зміни у суспільстві, тому наявність стереотипів було, є і буде, справа в
тому, що слід вміло їх розцінювати та змінювати.
Гендерні стереотипи, які не відповідають реаліям сьогоднішнього дня,
стають
серйозною
проблемою
суспільства
та
кожної
окремої
людини.
Найбільшим злом для людини у даній проблемі є пониження рівня психічного
здоровя нації. З даної тези випливає потреба глибокого дослідження гендерних
стереотипів, установок до протилежної статі та розробка просвітницьких і
кореляційних програм для населення України, щоб їх корегувати.
На рівні буденної свідомості існують досить стійкі уявлення про поділ
професійних занять за статевою ознакою. Відповідно до цього саме професія
найчастіше іманентно містить її гендерну ідентифікацію. В основі цього лежать
традиційні уявлення про гендерні ролі й "природний" поділ праці за статевою
137
ознакою, що включають розходження між жіночою неоплаченою домашньою
працею (приватна сфера) і чоловіча оплачувана (публічна сфера). Професійна
сегрегація за ознакою статі є результатом сповідування стереотипного мислення у
сфері
зайнятості,
адже
закономірно
"жіночі"
професії
являють
собою
продовження жіночих домашніх обов'язків й і пов’язані з реалізацією
репродуктивної функції.
Подібний горизонтальний поділ професій характерний для чоловічої й
жіночої праці, водночас забезпечує переваги чоловіків безпосередньо у системі
оплати праці й умов роботи. Така нерівність існує в більшості суспільств, але її
прояв й ступені диференціації є різні, що у свою чергу обумовлюється різними
соціально-історичними умовами.
Особливо яскраво стереотипне мислення проявляється при жорсткій
конкуренції в сфері зайнятості. Одним з наслідків трансформацій ринку праці
України є посилення дискримінації жінок, адже причини цього є очевидними: поперше, економіці властива тенденція залучати жіночу робочу силу в період
економічного росту й витісняти її з ринку в періоди спаду; по-друге,
дискримінації жінок сприяють існуючі в суспільстві упередження. Слід
відзначити, що однією із умов появи такої ситуації є радянський сімейний устрій,
який спричинив розходження ролей чоловіка - годувальника родини, соціальний
статус якого визначався становищем на роботі, і жінки, хоча й працюючої, яке
основну відповідальність несе за домашнє господарство. Гендерні ідентичності
радянського часу дотепер продовжують впливати на систему взаємовідносин між
людьми у сфері зайнятості [53,с.64-65]. Упередження із приводу гендерного
поділу праці які мають роботодавці і працівники, змушуючи їх вибирати
відповідне місце в професійно-кваліфікаційній структурі економіки.
Відповідно до цього важливого значення набуває визначення ролі і
значення статево-ролевих стереотипів у процесі формування й відтворення
гендерної структури ринку праці. У сфері зайнятості ці стереотипи формують
"гендерний образ робочого місця", що може визначатися як "чоловіче", "жіноче"
або "гендерно-нейтральне". При цьому відзначимо, що "гендерний образ
138
професії" й "гендерний образ робочого місця" поняття не тотожні, тому що
робоче
місце,
крім
загальної
професійної
складової,
характеризується
конкретними соціально-культурними, технологічними й економічними умовами.
У практиці працевлаштування робочі місця в рамках типово "жіночої" професії
можуть бути позначені як "чоловічі" і навпаки. Тобто, на сьогодні не існує чіткої
регламентації, що певні професії є виключно жіночими, а інші виключно
чоловічими, тобто жодна з професій не є "гендерно-нейтральною". Формування
гендерної структури ринку праці в значній мірі обумовлено впливом традиційних
стереотипів, властивих його основним суб'єктам суспільного розвитку.
Гендерні стереотипи діють як суб'єктивні обмеження можливостей
працівників, впливаючи на їхню мотивацію й рівень потреб. Однак, соціальна
практика реально змінює традиційні уявлення, відповідно до цього люди все
частіше означують гендерними характеристиками власне робоче місце відповідно
до своєї статі, нехтуючи при цьому стереотипні уявлення про роботу.
В цьому плані особливий інтерес, щодо дослідження особливостей впливу
гендерних стереотипів є аналіз здійснений І.М. Козіною, що стосується зокрема
розкриття змісту професійної сегрегації у контексті формування гендерних
стереотипів на ринку праці. Дослідниці вдалося шляхом використання
лонгіцидного
дослідження
з’ясувати
гендерні
розходження
у
структурі
зайнятості. Відповідно до цього особливу увагу І.К.Козіна звертає на формування
сучасного уявлення про чоловічу та жіночу професію з метою подолання
усталеного стереотипного мислення. Важливою проблемою при цьому є
подолання уявлення про „природні” якості чоловіків і жінок, що спричиняють
поділ професій на „чоловічі” й „жіночі”. На думку переважної більшості
дослідників на сьогодні упроваджується тенденція, яка заперечує професійний
поділ
за
статевою
ознакою,
оскільки
всі
професії
є
„гендерно-
нейтральними”[23,с.80].
Втілення егалітарної ідеї в українському суспільстві та рівень ставлення до
професійної діяльності має різну оцінку у жінок і чоловіків. З позицій жіноцтва,
рівність як ідеологема з’являється як результат колишньої (радянської) державної
139
політики в сфері зайнятості, при цьому оцінка рівності статей у сфері професійної
діяльності - позитивна. Відзначається, що сучасні ринкові відносини ведуть до
повернення гендерної нерівності на ринку праці, жінки усе більше стикаються з
обмеженням доступу до певних робочих місць. Жінки все частіше вказують на
відсутність принципових відмінностей між „чоловічою” й „жіночою” працею як
результат загальних процесів індустріалізації й технічного прогресу. Таку
тенденцію жінки скоріше схвалюють ніж приймають, в той час, коли чоловіки
надзвичайно негативно ставляться до неї.
Однією умовою для поділу професійних занять за статевою ознакою є
відповідність змісту й умов праці традиційним стандартам мужності / жіночності.
Жінка, в принципі, може займатися роботою, якій притаманні певні чоловічі
властивості, але в цьому випадку вона вподібнюється чоловіку, втрачає ознаки
„жіночності”. Подібна аргументація частіше властива чоловікам. На основі цього
спрацьовує стереотипне мислення і як правило, чоловікам частіше пропонується
керівна робота.
Гендерна нерівність у професійній сфері з'являється як „природне”
розходження, а не як соціальна проблема. Проте, водночас використання жінок на
„чоловічій” роботі трактується як соціальна проблема, що таким чином
підкреслює безвихідний характер такого заняття. Таким чином, „чоловічий” образ
професії асоціюється з важкою фізичною працею, ризиком, відповідальністю,
роботою з технікою, "жіночий" - із соціальною сферою, дітьми, конторською
роботою. Значних розходжень між думками чоловіків і жінок при цьому не
спостерігається. Поведінкові стереотипи, у тому числі обумовлені радянським
гендерним порядком, визначають домінуючі стратегії зайнятості. Чоловічі
стратегії „дохідної” роботи обумовлені уявленням про роботу як єдину цільову
сферу для самореалізації чоловіків. Жіночі стратегії „зручної” роботи - уявленням
про роботу як про додаткову сферу самореалізації жінки.
Українські жінки цілком відчувають на собі і „скляну стелю” (невидимий
комплекс стереотипних поглядів і організаційної практики, що заважає виходу
жінок на високі посади), та є „скляні стіни”, що означують гендерну
140
упередженість, яка обмежує сферу діяльності жінок менш важливими галузями
життя.
На шляху подолання гендерних стереотипів важливою проблемою стало
впровадження механізмів дискримінаційної політики, що провело більшістю
роботодавців і до того, що стать й вік стали найбільш жорсткими критеріями
відбору, ніж професійні якості. Свідченням цього є і той факт, що жінки при
пошуці
роботи
зазнають
більших
труднощів,
ніж
чоловіки.
Фактично
дискримінація жінок починається з моменту формулювання роботодавцем вимог
до статі потенційного працівника, оскільки ще на етапі пошуку інформації про
вакансії це різко обмежує можливість вибору. При цьому роботодавець оцінює
якості працівника не за професійним критерієм, а за критерієм приналежності до
статі та віку.
Одним із механізмів подолання гендерних стереотипів в українському
суспільстві є також трансформація цілого ряду традиційно „жіночих” або
„гендерно-нейтральних” робочих місць в „чоловічі”. Цей процес пов’язаний із
прагненням роботодавців (особливо в приватному секторі) до економії на фонді
заробітної плати. Одним зі способів такої економії є сполучення функцій (раніше
виконуваних різними працівниками, що мають різну кваліфікацію) у рамках
одного робочого місця. Як правило, це сполучення відбувається за рахунок
сполучення основних функцій з функціями допоміжних працівників, пов'язаних з
підйомом ваги, або за рахунок сполучення посади фахівця з робочою посадою. Це
фактично у свою чергу вказує на появу нової форми дискримінації жінок.
Конструювання й відтворення гендерної структури ринку праці країни є
складним процесом, що базується на взаємодії й взаємовпливі як причин
політичного й економічного порядку, так й упереджень, властивих суб'єктам
ринку праці. Взаємодія двох основних акторів ринку - роботодавців і працівників
- ще один рівень, на якому відбувається гендерна структуризація ринку праці, яка
вибудовує новий гендерний стереотип.
Свій внесок у процес відтворення гендерних відмінностей на ринку праці
вносять і самі працівники, адже здебільшого вони самі обмежують свій вибір
141
тільки тими вакансіями, які відповідають їх „гендерному образу робочого місця”.
У результаті такого гендерного конструювання, здійснюваного учасниками
трудових відносин, робочі місця розділяються переважно на „чоловічі” й
„жіночі”, що продовжує існування певного стереотипного мислення щодо
розуміння змісту даної проблеми.
Отже, на даному етапі в Україні формується певна система суспільних
відносин і суспільних цінностей, в якій особистість, мусить сама за себе постояти,
виробляти новий стиль поведінки у соціумі, сподіваючись на саму себе.
Підтвердженням цьому слугує також здійснене автором соціологічне дослідження
„Гендерні стереотипи як чинник соціальних ролей” (Додаток Б).
Дане соціологічне дослідження дозвололо нам проаналізувати стан
суспільної свідомості, моделей поведінки, гендерних стереотипів та ролей за
якими функціонує суспільство в певний час і на певному рівні, на певному
соціально професіональному та віковому зрізі було для нас цікавим та має велике
значення для визначення шляхів оптимізації гендерної політики.
Соціальне дослідження проводилося у Києві в 2004-2005 роках з метою
сприяння утвердженню гендерної рівності через інтегрування гендерних підходів
у діяльність органів державної влади. Об'єктом дослідження стали 300 осіб.
Статева структура опитаних близька до реальної структури населення: на
питання анкети відповідали 118 чоловіків та 182 жінки. Виходячи з гендерної
спрямованості дослідження співвідношення цілком сприйняте, оскільки для
оцінки сфер, ситуацій мотивів та джерел необхідне було представництво обох
статей. У віковій структурі переважають особи віком до 30 років - 234 осіб, 60
респондентів віком до 40 років. Такий віковий ценз опитуваних мотивуємо тим,
що дослідження спрямоване на перспективу. Ми хотіли почути відповіді саме
молодих спеціалістів, так як вважаємо що змінити гендерні установки та
стереотипи людей більш старшого віку є досить важко. Освітній рівень
респондентів досить високий. Переважна більшість опитуваних ( 77 %) має вищу
освіту. У шлюбі перебувають 66% з них. Сферами діяльності анкетованих є державне управління , наука, освіта, культура.
142
Щодо власних ролей та суспільних мотивацій респондентів повідомляємо
наступне: 91,4 % з них мешкали у повних сім'ях. Нормальні відносини в сім'ї
мали 72 % опитаних. Батьки в цих сім'ях формували політику сім'ї та бюджет
спільно. Цікаво, що в 97,4% опитаних, матері працювали та займались
громадськими справами. В 41 % сімей взагалі не було розподілу праці на
жіночу та чоловічу.
Завдяки анкетуванню нам вдалося прослідкувати поколіневі перехідні
процеси. Так про відсутність конфліктів у сім'ях батьків заявили 34 % опитуваних
Про відсутність конфліктів у власних сім'ях - 78% опитуваних. 48%
анкетованих повідомили, що у власній сім'ї мають реальну рівність між
чоловіком та жінкою, що засвідчує гарні перспективи у майбутньому сімейному
житті. Наведені вище дані говорять про те, що більшість респондентів виросли у
благополучних сім'ях, що з рештою дало їм можливість отримати хорошу освіту,
зайняти досить престижні місця на ринку праці, адже більшість серед опитуваних
складають державні службовці, педагоги, наукові працівники. Чим вище освітній
рівень, загальний рівень культури членів родини, тим простіше і легше
вирішуються питання забезпечення гендерного балансу та подолання конфліктів.
Цікаво було спостерігати як визначаються респондентами терміни „гендер”
та „гендерний”. Останнім часом цей термін набуває широкого вжитку в Україні,
про що засвідчує і більшість наших респондентів, (77%).
Анкетованим
були
запропоновані
твердження,
які
відображають
патріархальні підходи до питань гендеру. При цьому переважна більшість не
зробила фундаментальної помилки "гендерної атрибуції"заявивши про те, що в
житті, в політиці, в управлінні, в бізнесі переваги чоловіків не повинні мати місце
(75,3%), а діяльність жінки не повинна зводитись лише до вирішення сімейних
справ та виховання дітей (82,6%). З відповідей зрозуміло, що пояснення
вочевидь низького, порівняно з чоловіками статусу жінок, вказують на
ситуативні чинники, а не на внутрішньо статеві фактори. Проте, жінки є не менш
цінними для політики, бізнесу, управління, оскільки саме так вважають 68%
опитуваних.
143
Більшість опитуваних вважають, що джерела відмінностей в поведінці
та соціальних ролях обумовлені все ж таки гендерними стереотипами — 47%,
20 % - вихованням, 18 % - загальною культурою особистості, лише 14 %біологічними особливостями. На думку респондентів найбільш відображають
гендерні відмінності телебачення, періодичні видання, власний досвід.
В антекті також розглядалися різні аспекти взаємодії органів державної
влдаи та громадських організацій, адже саме завдяки діяльності останніх
формується громадянське суспільство. Для нас цікаво було прослідкувати, що
знають про існування та діяльність жіночих громадських організаціях опитувані:
84% відповіли на запитання ствердно. Активну участь у діяльності громадських
формувань бере лише 6%, 50% опитаних не має на це часу та бажання, 41% - іноді
відвідує такі заходи. Таким чином, опитування лише підтвердило зроблені раніше
висновки про те, що соціальна база жіночого руху (у столичному регіоні)
досить низька – 6,6%. На жаль, поки що це прерогатива окремих особистостей
та невеликої кількості активу.
Серед видів діяльності, які переважають в жіночих громадських
організаціях названо два найбільш розповсюджених: благодійницька та
культурно-просвітницька.
Гендерно-прававу
діяльність
назвали
10,6%
опитуваних, що свідчить про зростаючу популярність цих питань в діяльності
недержавних
організацій.
Серед
основних
причин
недостатньої
поінформованості про діяльність жіночих громадських організацій названі як
недостатня діяльність ЗМІ, так і інформаційно-комунікативна діяльність самих
жіночих організацій. Так, знання з цих питань 16% анкетованих отримали з
періодики, 17% - з телебачення, 37% - з досвіду власної діяльності. Отримані в
дослідженні дані підтвердили тезу про те, що жіночий рух здійснює вплив на
формування державної політики щодо жінок. Саме завдяки лобіюванню
громадських організацій було створено спеціальне Міністерство у справах
сім'ї, молоді та спорту, вносились проекти гендернововажених законів та були
прийняті документи: Закон про попередження насильства в сім'ї від
21.12.2001№18375/3), Національний план дій щодо поліпшення становища жінок
144
та сприяння впровадженню гендерної рівності у суспільстві на 2001-2005 роки
(Постанова Кабміну від 06.05.2001 № 479), та Комплексна програма протидії
торгівлі людьми на 2002-2005 роки (Постанова Кабміну від 05.06.2002 №776) З
цими документами добре ознайомленні тільки 8% опитуваних, 63% з них
відповіли "дещо знаємо".
Гендерночутливими є державні службовці, результати опитування яких
зовсім інші: 80,6% респондентів вважають такі знання необхідними, 86%
молодих державних службовців вважають, що в державі потрібно запровадити
гендерний аналіз законів, проектів та програм. Певний позитивний вплив на
ситуацію, на наш погляд, забезпечили гендерні дослідження та програми, що
проводяться НАДУ при Президентові України.
Слід відзначити, що 65% опитуваних вважає, що взаємодія жіночих
організацій з державними органами ґрунтується переважно на особистих
контактах, що вказує на їх особистісний, найнижчий рівень, початковий і
неефективний, коли взаємодія не відповідає принципам партнерства і не має
постійного дієвого взаємовпливу. Основними чинниками ситуації, що склалась
респонденти вважають відсутність стабільного виконавчого механізму в сфері
впровадження гендерної політики та відсутність технологій соцзамовлень та
грантів.
Слід також відзначити, що гендерні фактори практично не враховуються в
діяльності організацій та підприємств, за виключенням аналізу психологічного
клімату в колективі (68,4). Дані опитування також свідчать про ставлення
керівників до питань лідерства та керівництва, особливо з очки зору гендерних
відмінностей.
До сфер жіночої діяльності переважна більшість відносить, виховну
(94%) та домогосподарство (62%), що свідчить про упереджене ставлення вв
суспільстві
до
можливостей
патріархальних стереотипів.
жінок,
наявність
гендерної
ассиметрії
та
Найменшою популярністю серед респондентів
користується формула "жінка-політик". Бачимо, що на рівні буденної свідомості
існують досить стійкі уявлення про поділ професійних занять за статевою
145
ознакою, оскільки саме професія найчастіше іманентно містить її гендерну
ідентифікацію. В основі цього лежать традиційні уявлення про гендерні ролі й
"природний" поділ праці за статевою ознакою, що включають розходження між
жіночою неоплаченою домашньою працею (приватна сфера) і чоловічою
оплачуваною (публічна сфера).
Переважна кількість опитуваних вважають досить актуальними для нашого
суспільства проблеми пов’язані з торгівлею людьми – (89,6%), насиллям (70%).
Серед причин, які спонукають жінку/чоловіка займатись наданням сексуальних
послуг, на першому місті стоїть фінансова скрута та негаразди у сім'ї, низький
моральний рівень. Більшість опитуваних вважає некоректним використання
жіночих образів у сучасній рекламі. Всі ці проблеми та негаразди, без
сумніву, пов'язані між собою, ілюструють необхідність демократизації,
гуманізації не тільки політичного, а й повсякденного життя суспільства.
Це, у свою чергу, дає підстави стверджувати, що не тільки жінки мають
потреби у впровадженні своїх інтересів в політиці та управлінні, а й великій
політиці і державному менеджменту в свою чергу теж необхідне жіночі
представництво, жіноче бачення та розуміння підходів до багатьох актуальних
проблем сучасного суспільства. Взаємовплив державних органів, соціальне
партнерство з громадськими жіночими організаціями роблять сучасним гасло
"Жіночі ініціативи - жіночі перспективи".
Таким чином, в межах здійсненого нами аналізу розкрито сутність та роль
гендерних стереотипів в українському суспільстві, запропоновано відповідні
засоби впливу жіночих організацій та держави на процес формування та зміни
гендерних стереотипів.
Доведено, що в системі оптимізації державної політики України щодо
впровадження гендерної рівності особливе значення має врахування соціальних
характеристик
гендерного
стереотипу
як
регламентованих
культурою
узагальнених уявлень про те, як у повсякденному житті поводять себе чоловіки і
жінки.
146
Визначено і обґрунтовано місце та роль гендерного стереотипу який має
дуалістичний характер: з одного боку, гендерні стереотипи призводять до
викривлення та спрощення соціального середовища, заважають його адекватній
оцінці, обмежують поведінку особи низкою гендерних ролей та очікувань, з
іншого боку, варто зважити на конструктивні вияви генедерного стереотипу, які
полягають у впорядкуванні та систематизації інформації про нову реальність та
суб’єктів цієї реальності у суспільстві, що трансформується.
Проаналізовано
засоби
впливу на зміну гендерних стереотипів в
українському суспільстві, зокрема вказано на важливу роль ЗМІ, масової та
молодіжної культури, адже саме остання здійснює певне спецзамовлення на
впровадження домінуючої культури відповідно до чого вона і відіграє свою роль:
виробляє і нав’язує загальні стереотипи та цільові установки, знижуючи тим
самим певну напругу у розумінні окремих аспектів суспільного життя.
Доведено, що одним із ефективних механізмів зміни гендерних стереотипів
сьогодні є впровадження у суспільну практику фемінних цінностей та відповідна
фемінізація суспільного життя, що цілком співвідноситься з цінностями
західноєвропейської цивілізації. Це у свою чергу уможливить подолання
існуючих патріархальних стереотипів у суспільстві шляхом розвитку гендерної
освіти та залучення жінок до управління державними інститутами та
громадськими організаціями на паритетних засадах разом із чоловіками.
147
3.3. Шляхи оптимізації внеску жіночого громадського руху у процеси
формування громадянського суспільства в Україні
Важливим аспектом аналізу даної проблеми є дослідження основних шляхів
оптимізації вкладу жіночого руху у процеси формування громадянського
суспільства. Саме цей аспект і виступає предметом спеціального аналізу у межах
даного параграфу.
У сучасних умовах оновлення й реформування Україна прагне до
утворення громадянського суспільства на нових - гуманістичних засадах, що
мають необхідною складовою формування гендерної політики, гендерної
ідеології, гендерної культури взаємин в українському соціумі. Гуманізація
суспільної думки в Україні, зокрема, стимулює розробку широкого кола питань,
пов'язаних з особистістю, суспільною активністю жінок, історією жіночого руху,
перспективами його розвитку, принципами взаємодії з державними органами і,
врешті-решт, зводиться до вироблення сучасної концепції ролі й місця жінки в
суспільстві та її впливу на процеси демократизації в Україні.
Закономірно важливою складовою розвитку громадянського суспільства є
поява й активізація численних громадських організацій, асоціацій і добровільних
об'єднань, які визначають паритетні позиції стратегій суспільного розвитку.
Жіночі громадські організації, як соціальне явище, є невід'ємною складовою
стабільного громадянського суспільства, маючи різні форми організації, вони
існують для різних соціальних груп, сприяють соціальній і психологічній
підтримці своїх членів. Відповідно до цього жіночі громадських організацій є
третьою опорою „стійкого трикутника держави”, основою громадянського
суспільства.
Тільки в стабільному громадянському суспільстві, де забезпечена гендерна
рівність прав та модливостей між чоловіками та жінками, можна говорити про
виконання зазначених програм, що, у свою чергу, залежить від діяльності
жіночих організацій та ініціатив, від соціальної активності громадян. До
прикладу,
кругова
залежність,
яку
можна
взаємовпливу та взаємозалежності (Мал 2).
назвати
колом
гендерного
148
Громадянське суспільство
Діяльність
громадських
організацій
Соціальна активність
громади
Гендерна рівність
Мал. 2. Коло гендерного взаємовпливу та взаємозалежності
В Україні, як було відзначено нами у першому розділі, реальний розвиток
громадського руху відбувається останніми роками. Поштовхом для нього також
послугували події Помаранчевої революції. В умовах побудови громадянського
суспільства, держава повинна враховувати досвід громадських організацій в тому
числі і жіночих, тому в рамках соціального партнерства йде постійний процес
формування нових унікальних адміністративно-громадських інституцій, разом з
ними відбуваються процеси соціальної мобільності жінок, чия професійна
незатребуваність,
враховуючи
гендерну
стратифікацію,
реально
трансформувалась в жіночі громадянський та громадсько-політичний рухи.
Сьогодні, коли наше суспільство активно створює сприятливі умови для
консолідації й демократизації, розвитку творчої соціально активної особистості,
важливого значення набуває активізація жіночих організацій, як фактору розвитку
громадянського суспільства. Слід відзначити, що основним принципом їх
діяльності є створення умови рівного розвитку й підтримки особистості.
Атмосфера довіри, дружньої участі, взаєморозуміння й взаємодопомоги, що
здійснюються жіночими організаціями сприяють реалізації й упевненості
149
особистості, відчуттю затребуваності й солідарності, створенню нормальних
людських умов, які необхідні для розвитку гармонійної особистості.
На межі тисячоліть, у час реформування та творення української держави,
важливою складовою забезпечення соціального прогресу стає гендерна
проблематика, як утвердження людського виміру сучасної цивілізації.
Творення відносин партнерства на основі рівності жінок та чоловіків є
однією з умов стійкого розвитку суспільства, що ставить на чільне місце
інтереси людини. Введення гендерних підходів у практику перетворень в
Україні є об'єктивною необхідністю, основою формування відносин як у
державі, так і в європейському та світовому співтовариствах, оскільки саме
гендерна тематика визнана пріоритетною в діяльності всіх структур ООН.
Сьогодні дослідники та прихильники змін у традиційних гендерних
моделях бачать у них перспективи розвитку громадянського суспільства, яке
характеризується відкритістю, високим рівнем демократії і має чіткі гендерні
характеристики:
 утвердження в суспільстві принципів, правової рівності між
жінкою та чоловіком;
 дотримання принципів гендерної демократії в усіх сферах життя
суспільства;
 забезпечення можливостей вибору громадянами будь-яких форм і
сфер діяльності;
 повна
незалежність
міжстатевих
відносин
від
партійних
та
ідеологічних вказівок;

вироблення лояльного, толерантного ставлення до критики, до
відмінності в поглядах;

забезпечення
доступності
до
джерел
інформації,
надбань
людської цивілізації;
 дотримання принципів гласності та прозорості в усіх питаннях
суспільного життя;

широкий спектр гендерних та демографічних досліджень;
150
 велика залежність життя суспільства від соціально важливих
рішень
окремих
індивідів,
громадських
організацій,
в
незалежності від їх соціальних параметрів та статі;
 широке коло громадських організацій, рухів, ініціатив, що
об'єднують громадян, репрезентують на державному рівні їх
проблеми [20, с. 19].
Спираючись на реалії України, зробимо спробу проаналізувати деякі
аспекти теорії та практики розвитку гендерних процесів, що залежать від
гендерної системи взаємовідносин, які склалися між чоловіками й жінками та
включають у себе ідеї, формальні та неформальні правила й норми, що
визначаються становищем статей у суспільстві. Відповідно до цієї системи
формуються й особливості жіночого руху, на який на сучасному етапі
впливають наступні чинники (Мал. 3):
Зовнішні чинники впливу:
Внутрішні чинники впливу:
Міжнародні правові норми
Політичні
Глобалізація
Економічні
Інтелектуалізація
Правові
Гуманізація
Національні (традиції, менталітет)
Наукові відкриття
Економічні
Інноваційні технології
Історичні
Гендерні дослідження
Управлінські
Програми ООН
Соціальні
Міжнародний жіночий рух
ЖІНОЧИЙ РУХ
Мал. 3 Гендерні процеси в Україні
151
Україна підтримала основні підходи ООН, світового співтовариства щодо
повної і рівноправної участі жінок в усіх сферах суспільного життя. Реальними
стають зрушення в електоральній поведінці жінок, їх перестає задовольняти
пасивна роль, жінки починають освоювати певний політичний простір. Значна
кількість жінок має членство у відомих політичних партіях України:
Комуністична партія України (50%), Партія зелених (45%), Соціалістична партія
України (45%), "Ліберальна партія України (40%), інші [97, с. 67], значно
збільшилась, в порівнянні з виборами 2002 року, кількість жінок у списках
кандидатів у депутати. Реалії сьогодення свідчать, що політичні партії ще
недостатньо усвідомлюють сучасні гендерні проблеми, не бачать реальних
можливостей їх розв'язання, не мають гендерного світобачення. Аналізуючи
більшість партійних програм, усвідомлюємо, що їх підходи до вирішення
жіночого питання патріархально-традиційні, увага зосереджується здебільшого
на питаннях соціального захисту жінок [97, с. 81]. Хоча останнім часом зростає
кількість політичних партій, які у своїх політичних програмах ставлять питання
рівності та гендерного розвитку у державі.
Підтвердженням цього є і той факт, що в Україні, починаючи з 1992 р.,
відсоток політичного представництва українських жінок в органах влади почав
неухильно знижуватися в порівнянні з 36%-квотним представництвом жінок у
Верховній Раді. Зокрема за підсумками виборів 1994 р. у Верховній Раді, було 12
жінок-депутатів (або 3,6% від загального числа депутатських місць), що в 10 разів
менше попередніх показників. На виборах у Верховну Раду 1998 р. жінки склали
8% від загального числа депутатів [81,с.211]. Здавалось, що ситуація змінилась на
краще, проте результати виборів 2002 року, внесли свої корективи, до парламенту
обрали 21 жінку, в мажоритарних округах обрано 8 жінок (3,6%) від загальної
кількості депутатів які прохордили в одномандатних виборчих округах. Від партій
і блоків було обрано 13 жінок (5,7%).
Становить інтерес тенеденція до збільшення кількості жінок- кандидатів в
депутати у відповідності зі зниженням рівня представницької влади. Так у складі
депутатського корпусу частка жінок становить:
152
 в обласних радах 9,1%
 в міських радах 11,9%
 в районних радах 17,9%
 в сільських селищних 42,9%
До 10 районних рад м. Києва обрано більш як 35% жінок, що свідчить про
зростання впливу ідей жіночого руху на виборчі процеси у столиці. На наш
погляд успіх жінок на вибрах до місцевих рад пояснюється психологією виборця,
який бачить чоловіків на високих політичних посадах, все ж припускючи участь
жінок у традиційно-жіночих сферах діяльності органів місцевого самоврядування:
соціальному забезпеченні, освіті, комунальному господарстві, охороні здоров’я.
Як позитив, зазначимо посилення уваги до гендерних проблем із боку
народних депутатів України. У Верховній Раді прийнятий Закон України „Про
забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків”, що визначає
пріоритетними в системі напрямів оновлення та реформування держави саме
гендерну стратегію, а значить і гендерну політику.
На сьогодні українська держава має спрямовувати свої зусилля на
реалізацію концепції паритетної демократії, зміст якої був сформульований в
політико-правовому документі Пекінської платформи і засвідчив, що чоловік та
жінка мають рівні громадянські права, а тому і рівною мірою вони роблять свій
внесок у розвиток громадянського суспільства. Відповідно до цього, діяльність
жіночих рухів має бути спрямована на: реалізацію ідеї рівних прав і рівних
можливостей для чоловіка та жінки; становлення паритетної демократії. Адже це
є одним із принципів існування демократії та громадянського суспільства.
Необхідність
активізації
вкладу
жіночих
організацій
у
розвиток
громадянського суспільства визначається соціальними проблемами, викликаними
характерними особливостями розвитку епохи ХХІ ст. та соціально-економічними
і політичними перетвореннями в Україні. Адже перед відкриттям нових
перспектив для використання людських здібностей, потрібно враховувати істотні
гендерні розходження, що мають місце в суспільстві і які позначуються на рівні
його зрілості.
153
Низка проблем, яка сьогодні розв’язується українським суспільством
уможливить
своє
розв’язання
тільки
спільними
зусиллями
громадських
організацій, основною метою діяльності яких є вироблення шляхи мобілізації
морального, інтелектуального, економічного й політичного потенціалу жінок з
метою вирішення суспільних завдань.
Отже, активна діяльність жіночих організацій в Україні сьогодні доводить
високий ступінь громадянської відповідальності жінок перед суспільством.
Незважаючи на всі перешкоди, вони прагнули і прагнуть реалізувати свій
духовний, інтелектуальний і діловий потенціал. В останні десятиліття соціологи й
вчені відзначають об'єктивні показники прояву різних форм жіночої активності.
Вона пов’язана в першу чергу зі зростаючою роллю жінки у всіх сферах
суспільного життя а також із тенденціями світового розвитку, які змінюють її
місце, роль, призначення та соціальний статус.
Розвиток і розширення мережі жіночих громадських організацій в Україні
говорить про потребу жінок знайти своє місце в житті суспільства, виробити його
моральні орієнтири й нові шляхи розвитку. Соціальна роль жінки в житті нашого
суспільства реально зростає, вона повномасштабно включається в політичну
діяльність, трудиться на вищих державних посадах, завойовує лідируючі позиції у
сфері підприємництва. Фахівці прогнозують, що в XXІ столітті жіноче
керівництво в політичних, державних і господарських сферах світового
співтовариства буде пріоритетним.
Однак, в успішному розвитку своєї творчої діяльності сучасна жінка не
завжди почуває себе психологічно підготовленою й адаптованою до нових форм
діяльності. Відповідно до цього жінки усе більше усвідомлюють, що для
волевиявлення своїх інтересів і можливості самореалізації їм необхідно
об’єднуватися, адже їх головною метою є допомога жінкам усвідомити свою
рівноправність із чоловіками, місце в житті, роботі, активній діяльності в
суспільстві, наданні моральної й реальної підтримку в їхніх справах.
Жіночий потенціал та його вклад у розвиток громадянського суспільства, на
нашу думку, були б значно вищими, якщо б діяльність жіночих організацій мала
154
інтегрований характер. Саме тому, з метою інтеграції діяльності жіночих
організацій в українському суспільстві, доцільно провести Конгрес, в межах якого
слід розробити й прийняти програмні документи, у яких були б зафіксовані чіткі
демократичні принципи взаємодії жіночих організацій та їх впливу на розвиток
суспільства. Консолідація жіночих рухів на нашу думку, буде сприяти виявленню
колосального жіночого потенціалу, формуванню інтелектуальної еліти для
керівної ланки, формуванню активної жіночої електоральної більшості.
Одним з найважливіших завдань Конгресу українських жінок має стати
реалізація
ряду
конкретних
і
невідкладних
вимог,
сформульованих
представниками більшості населення України, оформлених в межах окремих
програм жіночих організацій. До таких вимог слід віднести:
 ліквідацію існуючого
подвійного
стандарту щодо
розв’язання
жіночого питання (наявність законів й їх виконання);
 прийняття поправок до виборчого закону, що вимагає, щоб
співвідношення статей у списках кандидатів від партій відповідало
співвідношенню статей у суспільстві (квот);
 організація
просвітницької
роботи
з
роз’яснення
необхідності
принципу рівності чоловіків і жінок на всіх рівнях громадської
діяльності
для
того,
щоб
поступово
зламати
стереотип
патріархального мислення;
 зміна підходу до рішення проблеми з боку громадських організацій і
включення в програмні документи положення: „організація буде
активно залучати жінок у свої ряди, домагатися, щоб у її керівництві
вони відігравали провідну роль, а також сприяти підвищенню ролі
жінок в управлінні суспільством, відстоювати квотний принцип
їхнього представництва в органах влади”.
Президентом та Урядом України, прийнято Укази та Постанови, що
гарантують рівні можливості у всіх сферах діяльності, Україна підписала багато
міжнародних документів, спрямовані на підвищення ролі жінки в суспільстві.
Однак більшість жінок України навіть не підозрюють про їх існування. Це у свою
155
чергу свідчить про слабкі механізми налагодження зв’язків з громадськістю
самими жіночими організаціями, які б у першу чергу здійснювали інформаційнопросвітницьку функцію з метою залучення та активізації жінок до участі у
розбудові громадянського суспільства, про що безпосередньо свідчить проведене
нами соціологічне опитування.
Громадська ініціатива знизу, реальним втіленням якої стане Всеукраїнський
конгрес жінок, дозволить привернути увагу всього вітчизняного й міжнародного
співтовариства до проблем паритетної участі чоловіків і жінок на рівні прийняття
рішень та безпосередньої їх реалізації у житті суспільства. В таком впадку жіночі
громадські організації не тільки допомагають самим жінкам реалізувати свої сили
у різних напрямках діяльності, а й стають консолідованим, дуже активним і
незамінним учасником побудови громадянського суспільства.
В умовах побудови громадянського суспільства жіночі організації є
важливим ресурсом реалізації державної влади, оскільки вони реально володіють
функціями здійснення контролю за владою. При цьому слід особливо наголосити
на тому, що чим зріліше громадянське суспільство, тим активніше воно візьме на
себе частину соціальних функцій, тим успішніше будуть втілюватися у життя
соціально-економічні програми, спрямовані на покращення життя всіх категорій
населення.
Якщо
проаналізувати
діяльність
більшості
жіночих
громадських
організацій, то можна виокремити основні напрямки їхньої діяльності, найбільш
популярними серед яких є: захист прав людини ( жінок і дітей); добродійність;
освіта, просвіта й освітні програми; здоров'я нації; родина, материнство й
дитинство. Ці напрямки діяльності жіночих громадських організацій відбивають
основну тенденцію: жінки бачать свою суспільну місію в культурній,
просвітительській і соціальній сфері. При цьому слово "взаємодопомога" є одним
із ключових для жіночих організацій, що сприяють успішному веденню справ,
оскільки воно відповідає особливому світогляду жінки.
Ми вважаємо, що громадські організації можуть зіграти важливу роль,
ставши сполучною ланкою між державою, інститутами влади й суспільством,
156
кожною конкретною особистістю. Створюючи
моделі
участі
конкретної
особистості в суспільних справах, жіночі громадські організації вносять
посильний
вклад
у формування громадянського
суспільства в Україні,
виступаючи його могутньою опорою.
На сьогодні у всіх демократичних країнах Європи спостерігається стійка
тенденція: притоку жінок у парламенти. В XXІ сторіччя Україна ввійшла з
найнижчим представництвом жінок у системі законодавчих та виконавчих органів
державної влади, які протягом тривалого часу накопичували унікальний досвід
адаптації до нових соціально-економічних умов. Однак жінки практично повністю
відсторонені від процесу прийняття рішень по найбільш важливих проблемах
національного розвитку. Ця ситуація тим більше парадоксальна, що ООН уже
давно запропонувала один з головних організаційних принципів: без повної участі
й наділення владними повноваженнями жінок не може бути прийнято ефективних
рішень у суспільстві, якому загрожують соціальні, економічні й політичні
проблеми.
В Україні мінімізоване представництво жінок на керівних посадах в органах
влади всіх рівнів, що не дозволяє їм ефективно впливати на процес прийняття
державно-управлінських рішень, а в кінцевому рахунку гальмує здійснення
соціально-економічних перетворень в інтересах суспільства в цілому. Слід
відзначити, що такі дискримінаційні тенденції й досі характерні для системи
вітчизняної законодавчої влади (94,9% чоловіків, 5,1 % - жінок). Жінки
становлять лише п’яту частину вищих державних службовців та 38 % серед
керівників усіх рівнів. З метою подолання їх, представники жіночих організацій
відстоювали ідею ратифікації Конвенції № 156 МОТ „Про рівні можливості для
працюючих чоловіка та жінки, трудящих із сімейними обов’язками”. Приєднання
до цієї Конвенції допомогло подолати дискримінаційні елементи у вітчизняному
трудовому законодавстві.
На сучасному етапі підготовки вступу до ЄС конче необхідно привернути
дієву увагу гідних, патріотично налаштованих представників „справжньої”
української
еліти
на
опально-правові
проблеми
жінок.
Йдеться
про
157
дискримінацію, що ґрунтується на соціально визначених відмінностях, на
неприйнятному соціально-рольовому статусі чоловіка та жінки у суспільному
житті.
Відповідно до цього одним із механізмів оптимізації вкладу жіночого руху у
формування громадянського суспільства є підтримка жінок в економічній сфері.
Сучасний ринок праці України виявив різко виражені зміни структури зайнятості
на ринку праці: скорочення жінок у всіх галузях економіки, їхньої частки на
робочих місцях, що вимагають високої професійної майстерності й знань,
особливо в сфері інтелектуальної праці, зосередження жінок у галузях з
нестабільною й законодавчо незахищеною зайнятістю про що нами було сказано у
попередньому параграфі.
Загальновизнано, що захист фундаментальних прав і свобод жінок
складається з дій жіночих організацій, покликаних вплинути на політику та
прийняття рішень на національному та міжнародному рівні порядку визнання та
поваги прав жінок. Проте, акцентуючи увагу на реальному захисті прав жінок,
слід пам’ятати про толерантне ставлення до прав та законних інтересів чоловіків,
докладаючи
при
цьому
максимум
зусиль
задля
збереження
гендерної
паритетності.
Серед причин, що гальмують розвиток гендерної культури (це є свідченням
неналежного ставлення до проблем жіночих організацій) можна виділити
національний механізм підтримки гендерної рівноправності, який перебуває у
процесі становлення, тому не може повною мірою відповідати вимогам
суспільного
сьогодення.
У
сучасному
українському
суспільстві
існує
упередженість щодо активної ролі жінок у громадянському і політичному житті.
На сучасному етапі державотворення однією із найбільш актуальних
проблем забезпечення переходу України до стійкого соціального розвитку є
діяльність жіночих організацій щодо формування демократичних соціальних
стратегій, збалансованих в організаційно-політичному, соціально-економічному
та соціально-культурному напрямах де включено цілі досягнення гендерної
рівності згідно з Конституцією України (Ст.24) [80].
158
Сьогодні конституційні принципи гендерного демократизму (Конституція
України, Ст.24) відкривають в Україні широкі перспективи для утвердження
політики рівних можливостей жінок і чоловіків. Однак, жінки повинні
усвідомлювати себе як активну складову суспільства та повноцінного суб’єкта
соціально-економічного
та
адміністративного
реформування
і
розбудови
суспільства. У зв’язку з цим актуалізується проблема підвищення суспільнополітичної активності жінок та їхнього соціального статусу, що передбачає більш
широке залучення жінок у сферу прийняття політичних та державноуправлінських рішень.
Як показує світова практика, формування громадянського суспільства
залежить від досягнення жінками високих статусних політичних позицій,
закріплення політичного авторитету впливових жіночих громадських організацій.
Це у свою чергу забезпечується ініціативністю громадського сектора й
відкритістю каналів політичного просування, стратегії якого можна визначити
проходженням таких етапів:
 політична соціалізація - накопичення первинного досвіду - практичної
політичної діяльності - засвоєння традицій - формування політичної
програми - публічного іміджу;
 вертикальна ротація в органах державного управління.
Одним з найважливіших факторів, що може збільшити кількість жінок потенційних кандидатів у парламент, є жіночий рух і жіночі громадські
організації, практика роботи в яких дозволяє нарощувати політичний досвід
публічних виступів, формувати електоральну підтримку, брати участь та
перемагати у виборах.
Заслуговує на увагу досвід роботи у цьому нарямку громадської організації
„Ліга жінок виборців 50/50” (Л.Кобилянська), яка на протязі останніх років
цілеспрямовано проводить навчання та тренінги для жінок кандидатів у депутати
рад різних рівнів навчаючи їх виборчим технологіям, формуючи лідерські якості,
проводячи зустрічі з європейськими депутатами, стажування під час проведення
виборів у цих країнах.
159
Політична система громадянського суспільства, створює політичні норми і
правила, які розширюють можливості впливу жіночих організацій на процес
творення державної політики. Саме тому для жіночих організацій найбільш
прийнятною є чітка бюрократична система із правилами, що гарантують жіночу
участь у політичному житті суспільства. За рекомендаціями ООН, такою
бюрократичною нормою є 30-процентної межі, який може розглядатися як
мінімальна мета жіночого руху у просуванні по політичній кар’єрі. Механізми
подолання 30-процентного рубежу дозволили державам Північної Європи
максимально наблизитися до стабільної гендерної паритетності у суспільстві. При
цьому слід відзначити, що система квот як найбільш ефективний регулятор
політичного представництва жінок викликає значні політичні дискусії. З одного
боку, квоти припускають кількісне збільшення жінок в органах державного
управління, з іншого боку - саме впровадження квот для жінок розглядається як
факт жіночої дискримінації, до того ж малоефективний. На наш погляд,
рекомендації ООН про впровадження квот як тимчасового заходу, є цілком
обґрунтованими й ефективними, але тільки на певний період. Жінки-політики
можуть мати реальний політичний вплив, статус й авторитет тільки в тому
випадку, якщо їхня політична соціалізація буде охоплювати всі щаблі політичної
діяльності, формуючи досвід, знання, уміння й практичні навички. Коли у вищих
органах законодавчої й виконавчої влади не менш 30% керівних посад будуть
займати саме такі жінки, тільки тоді можна буде говорити про відносний
гендерний баланс, про проведення стабільної ефективної гендерної політики.
В умовах розвитку громадянського суспільства має бути розроблена
програма заходів по залученню жіночого електорату, до суспільно-політичного
життя суспільства. У країнах багатопартійної системи така робота серед жінок
розглядається як особливе завдання. У нових умовах багато політичних партій
переглянули систему своїх відносин з жіночими організаціями, оскільки від їх
голосів майже наполовину залежить результат виборів.
У демократичних державах формування гендерної політики передбачає
впровадження
механізмів,
спрямованих
на
практичну
реструктуризацію
160
гендерного розвитку, який забезпечується відповідними механізмами активності
жіночих громадських організацій. В більшості суспільств гендерна політика
держави передбачає надання виборчих прав жінкам, створення більш сприятливих
умов і можливостей для жіночої політичної участі.
Виходячи з того, що однією із першочергових вимог щодо розвитку
громадянського суспільства є досягнення гендерної паритетності важлива роль
належить жіночим організаціям у напрямі організації результативних кампаній по
жіночому політичному просуванню. В цьому плані жіночі організації мають
опікуватись проблемами мотивації жінок до участі у політичних процесах і
стимулювання партій до участі у розв’язанні проблем гендерної паритетності, у
підготовці та висуненні із свого середовища гендернозрілих лідерів, проводити
потужну просвітницьку роботу з підвищення політичної культури жінок,
переконуючи їх у важливості жіночої участі на виборах. Це у свою чергу
забезпечує
формування
гендернозбалансованої
політичної
системи,
адже
ліквідація гендерного дисбалансу повинна сформувати принципово нові умови,
що стимулюють розвиток людського потенціалу та його вплив на формування
громадянського суспільства.
У ХХІ столітті, в результаті активної політичної діяльності жіночого руху,
новою парадигмою світовою розвитку стала гендерна парадигма, що припускає
дотримання гендерної рівності й ліквідацію гендерних бар'єрів. В контексті
реалізації
сучасної
гендерної
політики,
слід
звернути
увагу
на
вплив
глобалізаційних процесів, які реально визначають новий тип функціонування та
розвитку жіночого руху, а, отже і форми його впливу на розвиток громадянського
суспільства. При цьому слід звертати увагу на зміну правової бази країн західної
демократії у результаті впровадження нової моделі функціонування жіночих
політичних об’єднань, яка відповідає умовам глобалізаційного розвитку. Поряд з
цим, у розвитку жіночих організацій з’являються негативні тенденції, оскільки
глобалізаційна модель устрою передбачає так званий транснаціональний характер
функціонування жіночих організацій, коли нівелюється національна специфіка
161
жіночого руху, та проявляються вкрай небезпечні тенденції релігіозного
фундаменталізму, національного радикалізму та тероризму.
Виходячи з того, що для пострадянських країн фундаментальними є
проблеми політичного просування жінок, до яких закономірно відносяться
суспільні стереотипи більшості виборців й неприйняття жінок-політиків з боку
конкурентів-чоловіків, доцільно перетворити конституційні принципи і норми у
норми повсякденного життя, адже саме це є головною умовою реалізації
основних завдань жіночого руху.
Відповідно до цього, на наш погляд, основними блокуючими механізмами
впливу жіночих
організацій
на
формування
громадянського
суспільства
лишаються такі фактори як:
 моделювання й реалізація регуляторів політичних процесів відповідно
до традиційних „маскулинних” принципів організації політичного
життя, що нав'язує чоловічі норми, цінності й правила;

низький
рівень
політичної
культури
суспільства,
практична
відсутність правових знань, у тому числі конституційних прав у
жіночого електорату;
 недосконалість партійної системи, відсутність механізмів ефективної
взаємодії між неурядовими організаціями, у тому числі, в межах
жіночих організацій;
 відсутність спеціальних програм по політичному лідерству жінок;
 переважна орієнтація дій жіночих партій, рухів на вирішення
соціально-економічних питань;
 переважання у суспільстві настроїв утриманства й інфантильності та
ін.
Результати
здійсненого
дослідження
підтверджують
результативну
залежність рівня жіночого політичного представництва не стільки від ступеня
економічного розвитку держави, скільки від переважаючих у суспільстві
цінностей, норм і традицій, що є найчастіше соціально-політичними факторами
обмеження їх ролі та статусу. Сучасні суспільні перетворення повинні бути
162
спрямовані на те, щоб жінки стали активними учасником реалізації економічних і
політичних інтересів, тому що однобічний процес розвитку неухильно приведе до
створення нових ризиків, нестабільності й гендерних конфліктів.
Відповідно до цього, жіночий рух в Україні має мобілізувати й
оптимізувати свою діяльність таким чином, щоб забезпечити реалізацію таких
напрямів формування громадянського суспільства, як:
 поліпшити реалізацію політичних прав жінок;
 сприяти розвитку жіночого громадського руху;
 здійснювати широке залучення жінок до навчальних програм по
правах жінок;

розробити й реалізувати державну програму по залученню жінок у
політику;

здійснювати пропаганду й запозичення успішного закордонного
досвіду по включенню жінок у політику;
 надавати підтримку політичних ініціатив жіночих організацій;

забезпечувати регулярне висвітлення в ЗМІ теми жіночої політичної
участі;
 сприяти більш активній участі жіночого електорату у виборчих
кампаніях тощо.
На нашу думку, основна проблема жіночих організацій в українському
суспільстві полягає в тому, що вони пройшовши перший етап організаційного
оформлення й заняття певної соціальної ніші й досі не мають власного
інструментарію, який допоміг би їм заявити про свою участь у процесі прийняття
політичних рішень. Тому за умови налагодження діалогу між громадськими
організаціями й владою, конкретним механізмом взаємодії може стати соціальне
лобіювання - тобто процес цілеспрямованого впливу на інститути політичної
влади з боку жіночих громадських організацій й тих соціальних організацій, які
виражають не державні, а суспільні інтереси.
Таким
чином,
аби
забезпечити
належний
вплив
на
розвиток
та
функціонування громадянського суспільства і бути більш ефективнішими, жіночі
163
організації мають вдаватися до створення жіночого самостійного політичного
об'єднання (яке б мало реальні можливості для розв’язання фундаментальних
проблем). Одним із напрямків діяльності такого об’єднання має стати спеціальне
навчання для жінок, що прагнуть реалізації у політичній сфері. Таке навчання має
включати, в першу чергу, формування активної громадської позиції жіноцтва та
жіночого лідерства.
Визначаючи форми оптимізації вкладу жіночих організацій у процес
формування громадянського суспільства, доцільно насамперед опиратися на
положення Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації відносно жінок.
Стаття 7 цієї Конвенції покладає на учасників обов'язок забезпечувати жінкам
рівну із чоловіками участь у прийнятті політичних рішень на всіх рівнях
державної влади. Стаття 4. Конвенції пояснює, до яких заходів варто вдаватись,
якщо в державі виникають складності при реалізації вимог ст.7 Конвенції. У ст.4
рекомендується в необхідних випадках прийняття тимчасових спеціальних мір,
спрямованих на прискорення встановлення фактичної рівності між чоловіками й
жінками, які не вважаються, відповідно до Конвенції 1979 р. дискримінаційними
відносно чоловіків.
Проте, вітчизняна практика засвідчує зовсім інший досвід розв’язання
даного питання, а саме, навіть ті жінки, які мають можливість лобіювати жіночі
інтереси, не займаються їх активним просуванням, аргументуючи, що гендерні
питання є включеними в соціальну сферу, поєднуючи їх з материнством,
дитинством, охороною здоров'я, освітою, тому не має потреби їх деталізувати. На
питання про відстоювання інтересів жінок у парламенті, депутати відповідали, що
„переважна увага жінок приділяється соціальній сфері, вихованню молоді,
"документи приймаються з розрахунком на всі категорії населення, а не окремо
для жінок”[138,с.79].
Відповідно до цього новими формами діяльності жіночих організацій має
бути:
 залучати ЗМІ для пропаганди діяльності жінок у різних сферах;
 здійснювати соціальний й правовий захист кожної жінки;
164
 забезпечувати виховання суспільства в дусі гендерної паритетності;
 об’єднувати однодумців щодо розв’язання гендерних питань;
 інформувати жінок про різні політичні організації;
 формувати активну життєву позиції сучасної жінки тощо.
Підсумовуючи
вищесказане,
можна
відзначити,
що
домінуючими
факторами, які спричиняють можливості збільшення жіночого громадського
представництва, що відповідно свідчить про демократизацію суспільного життя є:
 удосконалювання законодавства, розробка законів з урахуванням
гендерного фактору, проведення гендерної експертизи;
 введення квотної системи - для країн з нестабільною демократією як
тимчасова міра;
У процесі формування громадянського суспільства, відбулася радикальна
трансформація політичних цінностей й інтересів, менталітету:
 жінки вносять особливий вклад у громадське життя й мають значний
ресурсний потенціал для подання гендерних політичних інтересів;
 без
активної
політичної
участі
жінок
неможливе
формування
громадянського суспільства й паритетної демократії в Україні;
 захист і лобіювання прав жінки, створення рівних можливостей,
ліквідації дискримінації відносно жінок, необхідні в інтересах усього
суспільства й держави, як у сьогоденні, так й у майбутньому.
Громадська активність та політична участь як сукупність цілеспрямованих
дій, що вживають із метою вираження громадських позицій, посилення жіночої
солідарності, впливу на формування громадянського суспільства припускають
наступне:
Розвиток низової суспільної ініціативи:
 власна активізація й організація жінок;
 встановлення паритетних правил добору кандидатів у систему влади;
 консолідація жіночого руху, та посилення взаємодії успішних і
недосвідчених жінок-політиків;
165
 підвищення професійно-політичного рівня жінок;
Отже, варто врахувати, що результати гендерної політичної стратегії по
розширенню жіночого представництва й становленню паритетної демократії
залежать від комплексу заходів. Пріоритетним має стати впровадження у життя
норм закону про рівні можливості й загальну розробку низки управлінських
механізмів, що забезпечать реалізацію прав жінок. Значна увага при цьому має
приділятися достатній фінансовій підтримці кандидатів, обсяги якої можуть бути
знижені в результаті вдосконалювання відповідного гендерного законодавства.
Важливою проблемою для України на яку доцільно звернути увагу, є
проблема гендерної стратифікації. Так, зокрема специфічні обов’язки чоловіків та
жінок в суспільстві можуть утворювати ієрархію у відповідності з тим, наскільки
високо вони оцінюються. В соціально-політичній та управлінській сферах
гендерна нерівність – це ступінь різниці в отримання соціальних благ, різниці за
прибутком, розподілом влади, престижу чоловічих та жіночих управлінських
посад. Ця нерівність являє собою гендерну стратифікацію, яка приводить до
нерівних позицій чоловіка та жінки в системі суспільної ієрархії. Тому на
подолання гендерної стратифікації сьогодні в першу чергу мають звернути увагу
у своїй діяльності жіночі організації.
Діяльність жіночих організацій також має бути спрямована на формування
громадської думки стосовно жіночого питання та реалізації стратегії жіночої
емансипації. Саме це має сприяти доланню стереотипів щодо того, що жіноче
питання має відношення лише до жінок і не зачіпає інтереси чоловіків, лише
таким підходом можемо подолати негативне ставлення у суспільстві щодо
жіночої емансипації та жіночої життєтворчості.
Одним
із
напрямів
діяльності
жіночих
організацій
у формуванні
громадянського суспільства в Україні має стати розробка відповідної програми
інформаційного забезпечення гендерної проблематики в засобах масової
інформації.
Дана
програма
має
включати
широку
інформаційну,
пропагандистську роботу ЗМІ, зорієнтовану на активізацію участі жінок у
соціально-економічних перетвореннях, а саме головне, має акцентувати увагу на
166
доцільності збільшення їх представництва в органах державної влади, з метою
більш ефективного впливу на творення державної політики. В цьому плані ЗМІ
мають працювати над гендерною переорієнтацією системи журналістської освіти,
а тому: долати гендерні стереотипи і відмовлятися від сексистських підходів;
вносити до інформаційного законодавства правові норми з чітко визначеною
відповідальністю
за
пропаганду
негативних
гендених
стереотипів,
за
рекламування жіночого насильства та некоректного використання жіночих
образів в рекламі, що консервує гендерні стереотипи і руйнує одвічні моральні
цінності;
спрямувати
навчання
факультетів
журналістики
в
коледжах,
університетах на вивчення та використання у практичній діяльності теорії і
міжнародної та вітчизняної практики гендерних перетворень, сучасних гендерних
цінностей, долання гендерних стереотипів, пропаганду гендерної демократії і
гендерної культури.
Одним із шляхів оптимізації діяльності жіночого руху у розбудові
громадянського суспільства є підготовка висококваліфікованих спеціалістів, які б
володіли необхідними теоретичними надбаннями з гендерної рівності та
вироблення практичних умінь у роботі із попередження гендерної нерівності та у
її подоланні. У розв’язання даної проблеми жіночими організаціями здійснено
знаний вклад, а саме: за їх участю розроблені відповідні програми підготовки
фахівців із спеціальності „соціальна педагогіка” у вузах України, що передбачає
комплексне вивчення гендерної проблематики. Під час вивчення професійноорієнтованих курсів „Історія соціальної роботи”, „Соціальна педагогіка”,
„Технологія соціальної роботи”, „Основи гендерної соціалізації дітей та молоді”
майбутні фахівці опановують теоретико-методологічні засади проблем гендерної
рівності, отримують знання з гендерно-виважених соціостатевих ролей та
очікувань суспільства щодо поведінки чоловіків та жінок.
У контексті вироблення ефективних форм взаємодії жіночих громадських
організацій та їх впливу на діяльність інститутів громадянського суспільства,
доцільно розробити комплексний підхід до формування та реалізації сучасної
гендерної політики, адже саме вона і визначає рівень зрілості та утвердження
167
громадянського суспільства в Україні. В цьому плані важливо в Україні створити
консультативні центри типу „Жіночі мережі фахівців”, політиків та активістів
жіночих громадських організацій, які безпосередньо займалися б вивченням
гендерних проблем, вивченням гендерних аспектів глобалізації та діяльності
міжнародних інститутів та організацій. Навіть при надзвичайній активності з боку
жіночих організацій до вирішення проблем гендерної політики, деякі практичні
аспекти потребують свого практичного доопрацювання, а деякі і безпосереднього
вивчення. Так, до прикладу, в Україні сьогодні й досі не має концептуального
науково-дослідного видання, яке б безпосередньо висвітлювало роль жінки в
системі влади, її роль та призначення у системі безпосередньої професійної
реалізації, як це, до прикладу, існує у багатьох високорозвинених країнах. В США
є щоквартальний журнал „Жінка і політика”, який висвітлює питання, пов’язані з
визначенням ролі та місця жінки у політичній та адміністративній сфері, це ж
видання підтримує дослідження в сфері політичної участі, ролі жінки в
суспільстві та впливу держави на життя жінки.
Жіночі громадські організації сьогодні в Україні мають носити більш
структурований характер, а саме це стосується, в першу чергу, формування чіткої
структури інтересів та вміння її опредмечувати через відповідне організаційне
об’єднання. В цьому плані доцільно звернути увагу на створення жіночих
громадських організацій, до прикладу „Асоціація ділових жінок”, „Жінкинауковці України”, „Жінки-медики Україні” і т.д. В цьому плані цікавим є досвід
США, де створена база даних „Жінки в науці, техніці та технології”, розроблена
університетом імені Хаплама Шеффілда. Дана база включає інформацію про
європейських жінок-спеціалістів у різних сферах. Розділи сайту повідомляють про
заходи, новини та історичні перспективи рівних можливостей чоловіка та жінки у
можливості дослідження певних наукових проблем.
У контексті пошуку оптимальних шляхів впливу жіночого руху на
формування громадянського суспільства в Україні особливу увагу доцільно
звернути на створення організацій загальнонаціональної суспільно-політичної
168
спрямованості. На нашу думку, доцільно започаткувати випуск інформаційних
бюлетнів „Видатні жінки України та їх історії” та ін.
Важливим напрямом діяльності жіночих громадських організацій в Україні
на сучасному етапі розвитку має стати гендерна просвіта. Відповідно до цього на
громадські організації має покладатись функція по продажу та розповсюдженню
книг різної жіночої проблематики, таким чином вони можуть виступати у ролі
ексклюзивних дистриб’юторів. Важливо в цьому плані підготувати „Каталоги”,
які б містили анотації на світові видання (друковані та розміщені на Інтернетсайтах), систематизовані за темами, назвами та авторами, що присвячені жіночій
проблематиці.
Основними шляхами оптимізації внеску жіночого громадського руху в
процеси формування громадянського суспільства в Україні є забезпечення
процесуально-політичного, правового, морально-етичного та духовного рівнів
реалізації сучасної гендерної політики. Відповідно до цього внесок жіночих
громадських
організацій
України
у
процес
формування
громадянського
суспільства можна визначити за такими аспектами як:
1. Теоретичний - показати роль та значення жінки у політиці, з’ясувати
реальні та латентні можливості впливу жінки та суспільно-політичну ситуацію;
розкрити гендерні стереотипи, які гальмують процес просування жінок в
політику, а також причини та наслідки недотримання гендерного паритету та
негативний вплив його на суспільне життя.
2. Практичний - здійснення освітньої допомоги політично активним
жінкам, а також школам жіночого лідерства, розкриття проблем через ЗМІ,
Інтернет, створення оптимальних форм взаємодії з політичною владою,
проведення науково-практичних конференцій, використання моніторингових
досліджень відповідних гендерних центрів, які мають на меті надання реальної
допомоги жінкам у розв’язанні їх проблем в процесі їх життєтворчості, в родині
та громадському житті.
Досліджуючи зміст даної проблематики, доцільно відзначити, що жіноче
питання закономірно є одним із основних факторів політичної організації та
169
політичної активності жінки в умовах переходу постіндустріального українського
суспільства на шляху до інформаційного, здійснюючи трансформаційні дії
демократизації суспільних відносин. Відповідно до цього розв’язання проблеми
рівноправності жінок є проблемою влади, яка має обов’язково сприяти реалізації
гендерного паритету у громадянському суспільстві, а головне формуванню
феміністичної політичної свідомості та відповідно правової культури.
Важливим аспектом розв’язання даної проблеми є стратегія реалізації
соціального партнерства: з одного боку жіночих організацій між собою, а з
іншого - держави та жіночих організацій. В цьому плані держава має системно
здійснювати гендерну просвіту, гендерний моніторинг, а відповідно до цього, й
гендерну експертизу, яка б дозволяла належним чином враховувати пропозиції від
жіночої громадськості в процесі реалізації управлінських рішень.
Проблемою
для
українського
суспільства
залишається
стратегія
формування та реалізація підтримки жіночого лідерства, яка є принципово
залежною на сьогодні від громадської думки. Основним аспектом лишається
формування гендерно регламентованого стилю політичного лідерства.
Аналізуючи специфіку впливу жіночого руху на формування принципів і
норм громадянського суспільства, важливо вказати на доцільність вдосконалення
електоральної культури, зміни цінностей громадянських та виробничих прав
жінки, встановлення та використання активно-пасивного виборчого права.
Особливо цікавим буде врахування впливу різних факторів на політичний вибір
жінки. Саме цьому має приділятись особлива увага у контексті організації та
здійснення виборчої компанії 2006 року.
Таким чином, високий рівень зрілості громадянського суспільства
характеризується підвищенням ролі жінок у суспільно-політичному житті. Це, у
свою чергу, вказує на доцільність вироблення нових форм оптимізації вкладу
діяльності жіночих громадських організацій у формування громадянського
суспільства на паритетних засадах.
Відповідно до цього здійснений нами аналіз довів, що жіночі громадські
організації, жіночий рух вцілому в Україні мають носити більш структурований
170
характер. Це стосується в першу чергу формування чіткої структури інтересів та
вміння їх репрезентувати через відповідне організаційне об’єднання.
Основними шляхами оптимізації вкладу жіночого громадського руху в
процеси формування громадянського суспільства в Україні є забезпечення
процесуально-політичного, правового, морально-етичного та духовного рівнів
реалізації сучасної гендерної політики. Відповідно до цього внесок жіночих
громадських
організацій
України
у
процес
формування
громадянського
суспільства можна визначити за такими аспектами як: теоретичний та
практичний.
Одним із основних факторів політичної організації та політичної
активності жінки в українському суспільстві є проблеми рівноправності жінок,
розв’язання яких має сприяти реалізації гендерного паритету у громадянському
суспільстві, а головне формуванню феміністичної політичної свідомості та
відповідно правової культури.
Українська держава має займати активну позицію щодо впровадження у
життя гендерних цінностей з метою їх впливу на формування суспільної
свідомості, та виробити чіткий державний механізм управління гендерними
процесами. Завдяки цьому стає необхідним забезпечення гендерного дискурсу у
суспільстві, який головним чином визначає специфіку політичної комунікації та
забезпечує відповідну гендерну ідентичність українського суспільства.
171
Висновки до третього розділу
На сучасному етапі розвитку української держави доцільно виробити чіткий
державний механізм управління гендерними процесами та ефективні форми
взаємодії жіночих громадських організацій з органами державної влади, які б
відповідали специфіці соціально-політичної ситуації, та стандартам європейської
інтеграції у напрямі утвердження гендерної паритетності у суспільно-політичній
практиці розбудови сучасного українського суспільства.
Однією із функцій жіночих організацій в Україні щодо реалізації стратегії
гендерної політики є допомога жінкам віднайти гідне місце для своєї реалізації у
новій ситуації державотворення. Це передбачає комплексне розв’язання низки
проблем шляхом створення спеціальних гендерних програм, які б включали
надання підтримки державними та іншими організаціями і носили б характер
соціального замовлення.
В контексті реалізації сучасної гендерної політики України, слід особливу
увагу приділити питанням запобігання насильству щодо жінок. Відповідно до
цього доцільно запровадити Загальнонаціональну програму „Жінки України”, як
одну із форм реалізації державної політики; провести відповідні Парламентські
слухання, присвячені проблемі ліквідації всіх форм дискримінації відносно жінок,
залучивши до вирішення даної проблеми відповідні державні інститути,
освітянську інтелігенцію, ЗМІ, утворити Національну раду по підготовці з
всесвітньої конференції жінок (2007 рік).
Одним із механізмів реалізації державної політики щодо забезпечення
гендерної рівності в українському суспільстві, на нашу думку, є розробка
відповідної програми інформаційного забезпечення гендерної проблематики через
засоби масової інформації. Дана програма має включати широку інформаційну,
пропагандистську діяльність ЗМІ, зорієнтовану на активізацію участі жінок у
соціально-економічних перетвореннях, а саме головне має акцентувати увагу на
доцільності збільшення їх представництва в органах державної влади.
В системі оптимізації державної політики щодо гендерної рівності в
українського
суспільстві
особливе
значення
має
врахування
соціальних
172
характеристик
гендерного
стереотипу
як
регламентованих
культурою
узагальнених уявлень про те, як у повсякденному житті поводять себе чоловіки і
жінки.
Одним із ефективних механізмів зміни гендерних стереотипів сьогодні є
впровадження у суспільну практику фемінних цінностей та відповідна фемінізація
суспільного життя, що цілком співвідноситься з цінностями західноєвропейської
цивілізації. Це у свою чергу уможливить подолання існуючих патріархальних
стереотипів у суспільстві шляхом розвитку гендерної освіти та залучення жінок
до управління державними інститутами та громадськими організаціями на
паритетних засадах разом із чоловіками.
Особливо яскраво стереотипне мислення проявляється при жорсткій
конкуренції в сфері зайнятості. Одним з наслідків трансформацій ринку праці
України є посилення дискримінації жінок, адже причини цього є очевидними. З
метою подолання їх доцільно сформувати нову гендерно-нейтральну структуру
ринку праці, яка б вилучала чітку регламентацію, щодо реалізації статевого
принципу при виборі фаху.
Важливим напрямом діяльності жіночих громадських організацій в Україні
на сучасному етапі розвитку має стати гендерна просвіта. Відповідно до цього на
громадські організації має покладатись функція по виданню та розповсюдженню
книг різної жіночої проблематики, таким чином вони можуть виступати у ролі
ексклюзивних дистриб’юторів.
Основними шляхами оптимізації вкладу жіночого громадського руху в
процеси формування громадянського суспільства в Україні є забезпечення
процесуально-політичного, правового, морально-етичного та духовного рівнів
реалізації сучасної гендерної політики.
Жіночий рух в Україні є необхідним елементом розвитку громадянського
суспільства., що обумовлює відповідний рівень представництва жінок в органах
державної та місцевої влади. Тут переважною мірою мова йде про вироблення
ефективних механізмів подолання гендерної асиметрії в структурах державної
влади та місцевого самоврядування. Відповідно до чого мають бути визначені
173
нові пріоритети у впровадженні гендерної рівності у сфері державного управління
та реалізації кадрової політики держави.
Важливим аспектом розв’язання гендерної проблеми в українському
суспільстві є стратегія реалізації соціального партнерств на всіх рівнях влади: з
одного боку жіночих організацій між собою, а з іншого боку держави та жіночих
організацій. В цьому плані держава має системно здійснювати гендерну просвіту,
гендерну освіту державних службовців та депутатського корпусу, гендерний
аналіз та гендерну експертизу перспективних державних та регіональних проектів
та програм, яка б дозволяла належним чином враховувати пропозиції від жіночої
громадськості в процесі реалізації управлінських рішень.
174
ВИСНОВКИ
У дисертації наведене теоретичне узагальнення й нове вирішення
наукового завдання, що виявляється в науково-теоретичному обґрунтуванні
шляхів ефективної взаємодії жіночих громадських організацій з органами
державної влади на сучасному етапі розвитку Української держави.
У процесі дослідження підтверджено, що вихідна методологія правильна,
поставлені завдання виконано, мету досягнуто, покладена в основу наукова
позиція автора себе в основних аспектах виправдала й висунута гіпотеза
підтвердилася.
На підставі результатів дослідження отримано низку узагальнюючих
висновків і сформульовано пропозиції, що мають теоретичне та практичне
значення.
1. Усебічний аналіз наукових джерел, присвячених темі дослідження,
свідчить, що взаємодія жіночих громадських організацій з органами державної
влади з метою здійснення гендерної політики України є однією з найважливіших
управлінських і організаційних проблем, рівень наукової розробки якої
недостатній та не відповідає сучасному стану розвитку наукової галузі “Державне
управління”.
Особливу роль у контексті становлення жіночого руху в Україні відіграв
Захід країни, де відбулося його ідейно-теоретичне та організаційне структурування (оскільки тут він був збагачений досвідом роботи західноєвропейських
країн, де жінки стали активними борцями за свої права та освіту), що суттєво
поширило його вплив на жінок та суспільство в цілому, підвищило авторитет
жіночих організацій серед народу, сприяло збільшенню кількості жіночих
організацій,
налагодженню
співпраці
з
європейськими
феміністичними
організаціями та українськими організаціями в еміграції, відродило інтерес жінок
до участі у вирішенні освітянських, культурно-побутових та економічних
проблем.
175
Оскільки раніше вказана тема не досліджувалася, хоча окремі її аспекти
відображені в науковій літературі, це й зумовило визначення основних напрямів
наукового дослідження.
2. З’ясовано сутність жіночого руху як сукупності багатьох жіночих
організацій, груп та об’єднань з фіксованим та нефіксованим членством, які
активно діють у суспільстві з метою врахування матеріальних, соціальних,
політичних, духовних чи інших інтересів жінок, а також досягнення фактичного
рівноправ’я з чоловіками у різних сферах суспільного життя.
Розкрито історію становлення й розвитку жіночого руху та здійснено його
періодизацію: І період (1860-1900 рр.) – просвітницька та літературна діяльність
жінок, організація перших жіночих гуртків; ІІ період (1900-1905 рр.) – зміна
характеру боротьби жінок, боротьба жінок за свої політичні права; ІІІ період
(1905-1914
рр.)
–
поява
жіночих
організацій
як
самостійних
та
багатофункціональних утворень; ІV період (1914-1920 рр.) – національно-визвольна боротьба та робота жінок на потреби фронту; V період (1920-1945 рр.) –
набуття жіночим рухом регіональної специфіки, становлення системи жіночих
рад в Радянській Україні; VІ період (1945-1990 рр.) – “соціалістичне” вирішення
жіночого питання; VІІ період (з 1991р. по цей час) – відродження та розвиток
жіночого руху в Україні, набуття ним гендерного змісту та спрямування.
3. Визначено, що жіночі громадські організації відповідно до історичних
аспектів, організаційної структури, ідеологічного спрямування, цільових уподобань та основних видів і форм роботи характеризуються такими основними
моделями діяльності: національно-культурною (побудова незалежної Української
держави, відродження українських звичаїв та традицій, що мають політичне
спрямування);
благодійницькою
(соціальна,
доброчинна
і
меценатська
діяльність); молодіжною (соціально-психологічна підготовка та формування
здорового способу життя молодих жінок і дівчат); традиційною (яка є
правонаступницею жіночих рад радянської доби); професійною (ґрунтується на
єдності спільних професійних інтересів); гендерної орієнтації (прагнення захищати всіх жінок, реалізація громадських ініціатив та перетворення гендерних ролей і
176
гендерних відносин у суспільстві) та релігійною (діяльність жіночих організацій
різних релігійних конфесій, метою об’єднання яких є місіонерська просвіта).
4. Установлено, що основними функціями жіночих громадських організацій є: організаційна (створення нових товариств, залучення молоді як нових
членів); інтеграційна (об’єднання з регіональними та іншими організаціями); ідеологічна (визначення своєї світоглядної ролі в реалізації стратегічних та
політичних завдань); виховна (формування у жінок почуття власної гідності,
ініціативності); координаційна (встановлення контактів між громадськими організаціями); творчо-культурологічна (проведення масових заходів); благодійницька
(захист окремих категорій жінок та надання їм соціальної допомоги).
5. Важливим засобом впливу міжнародних організацій на функціонування
жіночого руху в Україні є сучасні інформаційно-комунікативні технології, адже
завдяки Інтернету сьогодні у жінок з’явилася можливість відкритого спілкування,
обміну досвідом з певної проблематики. Це, у свою чергу, дає підстави для
твердження про виокремлення такого напряму в діяльності жіночих організацій,
як кіберфемінізм, який характеризує взаємодію жіночих громадських організацій
на міжнародній арені й має на меті допомогти сучасній жінці вільно реалізувати
себе
в
суспільному
житті,
користуючись
відповідними
інформаційними
послугами.
6. Виходячи з власного практичного досвіду автором проаналізовано
основні аспекти налагодження взаємодії держави та громадських організацій на
прикладі
діяльності
Київської
міської
державної
адміністрації,
зокрема
Управління в справах жінок, інвалідів, ветеранів війни та праці. Автором
проведене власне соціологічне дослідження, що дало змогу визначити рівень
взаємодії жіночих організацій з органами державної влади.
7. У результаті дослідження встановлено, що в умовах розвитку
громадянського суспільства жіночі організації є важливим ресурсом реалізації
державної влади, оскільки вони виконують функції зі здійснення контролю за
владою, а подекуди й виступають безпосередніми партнерами держави, коли
згідно з делегованими державою повноваженнями долучаються до реалізації
177
програм, зокрема у сфері зайнятості, надання соціально-психологічної підтримки
сім'ї, дітям та багатодітним сім’ям, спрямованих на соціальний захист жінки.
8. Основними шляхами оптимізації внеску жіночого руху в процеси
формування громадянського суспільства в Україні є забезпечення соціальнополітичного, правового, морально-етичного та духовного рівнів реалізації
сучасної гендерної політики. Тому важливими напрямами діяльності жіночих
організацій мають стати:
– гендерна
просвіта,
яка
сприятиме
формуванню
феміністичної
свідомості та гендерної культури, досягненню гендерного паритету в українському суспільстві;
– гендерна експертиза вже прийнятих державних програм, планів з
позицій гендерної перспективи з метою ліквідації нерівномірності в гендерному
розподілі ресурсів країни.
Важливим аспектом розв’язання гендерної проблеми в українському
суспільстві є стратегія реалізації соціального партнерства: з одного боку, жіночих
організацій між собою, а з другого – держави та жіночих організацій. У цьому
плані держава має системно здійснювати гендерну просвіту, і відповідно до цього
– гендерний аналіз та експертизу, які б дали змогу належним чином ураховувати
пропозиції жіночої громадськості в процесі здійснення гендерного дискурсу в
суспільстві та прийняття відповідних державно-управлінських рішень.
9.
На
підставі
результатів
дисертаційного
дослідження,
аналізу
вітчизняного та зарубіжного досвіду обґрунтовано доцільність створення
громадських (координаційних) рад при органах державної влади, які б
безпосередньо опікувались розв’язанням жіночих проблем. Доведено потребу в
створенні на теренах України центрів у справах жінок як необхідної умови
формування ефективної гендерної політики в Україні. Одним з механізмів
реалізації державної політики щодо забезпечення гендерної рівності в українському суспільстві має стати розробка відповідних інформаційних програм щодо
висвітлення гендерної проблематики засобами масової інформації, формування в
масовій свідомості образу соціально активної сучасної жінки.
178
Нагальною є потреба в прийнятті Державної програми гендерного
розвитку України, яка має, в першу чергу, сприяти досягненню гендерної
рівноваги між чоловіком і жінкою в усіх сфера життя, а на основі цього
запропонувати механізми ліквідації гендерного дисбалансу в усіх гілках влади.
Визначені актуальні напрями подальших наукових досліджень: жіночі
організації в процесі реформування політичної системи в Україні, становлення і
діяльність жіночого руху в Україні на різних етапах суспільного розвитку.
179
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1.
Агеев В.С. Психологические и социальные функции полоролевых
стереотипов //Вопросы психологии. - 1997. - № 2. - С. 152-158.
2.
Айвазова С. Женское движение в России: традиции и современность. -
Набережные Челны, 1995. – 345 с.
3.
Антология гендерных исследований: В 5 т. Сб. пер. /Сост. и
комментарии Е. И. Гаповой и А. Р. Усмановой:. - Минск: Пропилеи, 2000. – Т. 2 –
798 с.
4.
Бакуменко
В.Д.
Грицяк
Н.В.
Теоретико-методологічні
засади
гендерної політики: закономірності та фактори вибору // Зб. наук. пр. НАДУ. –
К., Вид-во НАДУ, 2004. - № 1. – С.14-23.
5.
Бакуменко
В.Д.
Формування
державно-управлінських
рішень:
Проблеми теорії, методології, практики. Монографія. - К., Вид-во УАДУ, 2000. –
328 с.
6.
Бовуар Симона. Второй пол // Пер. с фр. - М., Прогресс; СПб.,
Алетейя, 1997. - 832с.
7.
Богачевська-Хомяк М. Білим по білому. - К., Либідь, 1995. - 490 с.
8.
Бок Г. История женщин, история полов //THESIS. - 1994. - № 6. -
С.78-101
9.
Валевський О.Л. Державна політика в Україні: методологія аналізу,
стратегія, механізми впровадження. Монографія. - К., НІС, 2001. – 242 с.
10.
Варфалви Л.В. Феминизм силы как сила феминизма //Вестн. Хабаров.
гос. акад. экономики. и права. - Хабаровск, 2000. - № 1. - С.113-117.
11.
Введение в гендерные исследования: Учеб. пособие /Под ред. И. А.
Жеребкиной. – Х., ХЦГИ; СПб., Алетейя, 2001. - Ч. 1. - 708 с.
12.
Ветлинська О. Гендерний аспект соціально-політичної ситуації в
Україниі //Актуальні проблеми внутрішньої політики. - 2004. - № 4. - С. 208-212.
180
Власенко Н., Виноградова Л., Калачева І. Гендерна статистика для
13.
моніторингу досягнень рівності жінок чоловіків. - К., Ін-т держави і права ім.
В.М.Корецького, 2000. – 56 с.
14.
Внедрение гендерного подхода в городскую политику (опыт
деятельности по проекту) / Авт.-сост. Божкова Е., Баскова Н., Федяева Т. и др. М., ИЦ НЖФ, 2002. - 64 с.
Впровадження гендерних підходів у діяльності органів державної
15.
влади
та
органів
місцевого
самоврядування:
Практикум
за
заг.
ред.
І.В.Розпутенка. – К., 2003. – 100 с.
16.
Время менять стереотипы (Женщина и мужчина в эволюции вида)
//ЭКО. - 2003. - № 9(351). - С.169-181.
17.
Гелета И.В. Женщины на рынке труда: проблемы и современное
состояние //Изд. Акад. труда и занятости. - 2002. - № 3-4. - С.40-42.
18.
Гендер: язык, культура, коммуникация: Докл. 1-й Междунар. конф.,
г. Москва, 25-26 нояб. 1999 г. / Моск. гос. лингв. ун-т. - М., 2001. - 368 с.
19.
Гендерна полiтика — шлях до консолiдацiї суспiльства //«Жiнка i
влада»: Матерiали наук. практ. конф., Харкiв, березень 2001 р. Міжвід. наук. зб.
«Жiнка в України». К., 2001. – Т. 23. - 238 с.
20.
Гендерний аналіз українського суспільства. – К., Логос, 1999. – 156 с.
21.
Гендерний розвиток в Україні: Реалії й перспективи. - К., 2001. - 176с.
22.
Гендерні
аспекти
державної
служби:
Монографія.
/М.Пірен,
Н.Грицяк, Т.Василевська, О.Іваницька; За заг. ред.. Б.Кравченка. - К., Вид-во
С.Павличко „Основи”, 2002. – 335 с.
23.
Гендерное измерение социальной и политической активности в
переходный период: Сб. науч. ст. /Под ред. Е. Здравомысловой и А. Темкиной СПб., 1996. - 96 с.
24.
Гендерные исследования /Харьков. центр гендер. исслед. – Х., 1999. –
т. 2. – 176 с.
25.
Гидденс А. Участие женщин в политике //Гидденс А. Социология. -
М., 1999. - С.309-314.
181
26.
Гонюкова Л. Софія Русова - фундаторка українського жіночого руху
//Вісн. УАДУ. - 1997. - № 2. - С.47-54
27.
Горбунова О. Г. К 50-летию ратификации Конвенции ООН 1949 г. «О
борьбе с торговлей людьми и эксплуатацией проституции третьими лицами». К., 1999. – 125 с.
28.
Грабовський П. Дещо в справах жіночих типів //Грабовський П. Зібр.
Тв., у 3 Т. - К., 1980. - Т.3. - С.73-159.
29.
Гражданское общество на Европейском Севере: (Понятие и контекст):
Материалы междунар. семинара /Под. ред. Е. Здравомысловой и К. Хейккинен. –
СПб,: ЦНСИ, 1996. – 282 с.
30.
Грицяк Н. Основні напрями розвитку державної гендерної політики в
Україні //Актуальні проблеми внутрішньої політики. - 2004. - № 4. – С.131-136.
31.
Грицяк Н.В. Формування гендерної політики в Україні: проблеми
теорії, методології, практики: Монографія. – К., Вид-во НАДУ, 2004. – 384 с.
32.
Гришина Г. Женщины в паутине Интернет // We/Мы: Диалог женщин.
- 2000. – Спецвып. - С.27-28.
33.
Гурко Т.А. Гендерная социология //Социология в России. - М., 2003. -
С. 169-194.
34.
Гусева В.С. К итогам Международного года женщины в США //США:
Экономика. Политика. Идеология. - 1996. – № 3. - С.90-94.
35.
Державне управління в Україні: організаційно-правові засади: Навч.
посіб. /Н.Р.Нижник, С.Д.Дубенко, В.І.Мельниченко та ін.; За заг. ред.
Н.Р.Нижник. – К., Вид-во УАДУ. 2002. – 164 с.
36.
Державне управління в Україні: централізація а децентралізація.
Монографія /Кол. авт. і Відпов. ред. – проф. Н.Р.Нижник. - К., Вид-во НАДУ,
1997. – 448 с.
37.
Державне управління: філософські, світоглядні та методологічні
проблеми: Монографія. /За заг. ред. В.М.Князєва. - К., Міленіум, 2003. – 320 с.
182
38.
Деякі питання про забезпечення участі громадськості у формуванні та
реалізації державної політики: Постанова Кабінету Міністрів України № 1378 від
15 жовтня, 2004р. //Офіц. Вісн. України. – 2004. - № 42 - С. 27-73.
39.
Деятельность
региональных
групп
по
проекту
"Продвижение
интересов женщин во время выборной кампании" //Права женщин в России. 2000. - № 1(10). - С.38-52.
40.
Доклад Четвертой Всемирной конференции по положению женщин /
ООН. /Пекин, 17 октября 1995 г. – Б.М., 1995. – 202 с.
41.
Документы ООН о детях, женщинах и образовании: Сб. док. - М.,
Народ. образование, 1995. - 111 с.
42.
Жiнка в суспiльствi: погляд iз позицiї мiжнародних документiв. Доп.
/Європа: реальностi та можливості/:, Міжнар. наук.-практ. конф. 29 травня 1998
р., ХДПУ iм. Г. С. Сковороди, м. Харків. Соцiологiчнi науки. Наук. вiсн. НДПУ, Вип. 1. Х., 1998. 86 с.
43.
Женские неправительственные организации России и СНГ: Справоч.
/Сост., Н. И. Абубикирова, Т.А.Клименкова, Е.В.Кочкина и др. - М.; 1998. - 366 с.
44.
Женщина на государственной службе и в бизнесе. - Алма-Аты, 1997.
– 211с.
45.
Женщины в 0,39 процентов от власти? // Бюл. Информцентра
Независим. Женск. Форума, 1996. - № 5, - 14 с.
46.
Женщины в 2000 г., равенство между мужчинами и женщинами,
развитие и мир в XXI веке: Докл. спец. ком. полного состава 23-й спец. сес.
Генерал. Ассамблеи ООН, 5-9 июня 2000 г., Нью-Йорк, США, 2000. – М., 2001. –
452с.
47.
Жеребкина И. Женское политическое бессознательное. Проблема
гендера и женское движение на Украине. – Х., 1996. – 107 с.
48.
Жінка в Україні. Президенту України, Верховній Раді України, Уряду
України, органам центральної та місцевої влади. // Аналіт. розробки, пропозиції
наук. і практ. Працівників: Міжвід. наук. зб. /За ред. А.І.Комарової, В.М.Князєва
та ін. - К.; 2002. - т.28. – 715 с.
183
49.
Жінка в перехідний період: Зб.ст. – Флоренція: Дитяч. фонд ООН,
1997. - 360
50.
Жіночий рух в Україні: історія і сучасність: Матеріали міжнар. наук.-
практ. конф. – К., 1995. -342 c.
51.
Жіночий рух в Україні: історія та сучасність: Міжнар. наук.-практ.
конф. Одеса, 27-29 жовт. 1994: Тези доп. - К., 1994. - 280 с.
52.
Жіночі права: Крок за кроком. - К., Основи, 1999. - 45 с.
53.
Жіночі студії в Україні: жінка в історії та сьогодні /За ред..
Л.О.Смоляр. – О. - Астро-Прінт, 1999. – 440 с.
54.
Закон України про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і
чоловіків.
55.
Закон України про зайнятість населення від 01.03.91 \\ВВРУ. - 1991. -
№ 14.- 170 с.
56.
Закон України про об'єднання громадян від 16.06.92 \\ ВВРУ. - 1992. –
57.
Жінки на порозі XXI століття: Становище, проблеми, шляхи
32с.
соціального розвитку., Зб. матеріалів Всеукр. Конгресу жінок - К., 1998. -181 с.
58.
Звернення Президента України Віктора Ющенко до українського
народу на Майдані Незалежності 23 січня 2005 р. //Актуальні проблеми внутріш.
політики. - № 4. – 2004. С.6-11.
59.
Здравомыслова Е. Парадигмы западной социологии общественных
движений. 1992. – СПб., Наука. – 458 с.
60.
Здравомыслова
Е.,
Темкина
А.
Кризис
маскулинности
в
позднесоветском дискурсе // О мужественности: Сб. ст. /Сост. С.Ушакин. - М.,
НЛО, 2002. - С. 432-351.
61.
Зиммель Г. Женская культура //Зиммель Г. Избранное. Созерцание
жизни. - М., 1996. - Т. 2. – С. 348-502.
62.
с. 2
Зленко В. Жіночий рух є і у нас //Український оглядач. - 1993. - № 5. -
184
63.
Зленко В. Історія феміністичного руху. Програма лекційного курсу для
гуманітар. спец. - К., 1998. - 11с .
64.
Интеграция женщин в процесс общественного развития. М., Луч,
2004.- Ч. I и II. - 451с.
65.
Казаков М.А. Женская региональная элита: штрихи к политическому
портрету. - Н.Новгород, 1997. – 457 с.
66.
Кальманович А.А. Женское движение и его задачи. Кратк. истор.
очерк. (Докл., читанный в Женеве, Москве и Петербурге). – СПб., 1998. – 456 с.
67.
Кирьянова Л. Американская женщина вчера, сегодня, завтра. - М.,
2000. - 376 с.
68.
Клименкова Т. Женские организации. Миссия и повседневная работа в
книге Женщина как феномен культуры; Взгляд из России. - М., Преображение,
1996. - 531 с.
69.
Книш І. І.Франко про рівноправ'я жінок: У 100-річчя з дня
народження. – Вінніпег, 1956. -21 с.
70.
Князєв В.М. Соціальна технологія та управління політичними
процесами в Україні: НІС. – К., 1995. - Вип. 38, - 36 с.
71.
Князєв В.М., Канак Ф.М. Держава і громадянське суспільство:
еволюція стосунків та їх осмислення //Формування громадянського суспільства в
Україні: стан, проблеми, перспективи: Зб.наук. пр. УАДУ /За заг. ред.
В.І.Лугового, В.М.Князєва. – К., Вид-во УАДУ, 2001. - С. 3-26.
72.
Кобилянська Л.С. Співпраця органів влади та жіночих організацій в
утвердженні рівності чоловіка і жінки: з досвіду України //Рівність: проблеми
гендерної дискримінації: Матеріали Всеукр. Семінар /„Механізми забезпечення
рівноправності жінок і чоловіків в Україні” - К., 1998. - С.81-88.
73.
Кобринська И. Жіноча справа //Наша доля. – Стрий, 1993. - С. 3-17.
74.
Кодекс законів України про працю: Практ. коментар до законодавства
України про працю / Б.С.Стичинський, І.В. Зуб, В.Г. Ротань. - 2-ге вид., доп. та
перер. - К., А.С.К., 2000. - 1072 с.
185
75.
Кодекс про шлюб та сім'ю України //Законодавство України про
працю: 3б. норм, актів: У 3 кн. - К., Істина, 1999. - Кн. 2. - 513 с.
76.
Козуля Олесь Жінки в історії України. - К.,1993. – 508 с.
77.
Комплексный подход к проблеме равенства между женщинами и
мужчинами: Концептуальные рамки, методология и ознакомление с "позитивным
опытом": Заключит. док. о деятельности Группы специалистов по вопр. о
комплекс. подходе к проблеме равенства женщин и мужчин (EG-S-MS): Пер. с
англ. - Страсбург, 1998 г. - 129 с.
78.
Конвенція ООН «Про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок»
від 18 грудня 1979 р., Попередження і викорінення насильства щодо жінок:
Міжнар. законодавство. - К., 1999. - 38 с.
79.
Константинова В. Власть и женщина, женщины во власти:
Реализация права женщин на политическое участие и представительство // Права
женщин: исследование реальной практики их соблюдения и массового сознания.
- М., 1998. - С.190-246.
80.
Конституція України.1996. - К., Юрінком, 1996. – 76 с.
81.
Конференції зі становища жінок і Програма дій в Україні. - К.,
Україна, 1996. -380 с.
82.
Кузич - Березовський І. Жінка і держава. – Л., Світ, 1994. - 285 с.
83.
Кулачек О.І. Гендерна паритетність у державному управлінні:
становлення та тенденції розвитку в Україні: Дис. канд. наук з держ. упр. За
20.00.01. - К., 2003. – 225 с.
84.
Кулачек О.І. Жінки в органах виконавчої влади та місцевого
самоврядування: проблеми та завдання на майбутнє //Зб.наук. пр.УАДУ. /За заг.
ред. В.І.Лугового, В.М.Князєва. – К., Вид-во УАДУ, 2000. - Вип. 2. - Ч.1. - С.138144.
85.
Лавриненко Н.Т. Женщина: самореализация в семье и обществе
(гендерный апект) - К., 1999. – 171с.
86.
Логунова М.М. Критерії визначення ролі суб’єктивного чинника в
політичній діяльності: зарубіжний досвід //Ефективність державного управління
186
в контексті глобалізації та євроінтграції: Матеріали наук-практ. конф., у 2 т. /За
заг. ред.. В.І.Луового, В.М.Князєва. – К., Вид-во НАДУ. Т.1. –С.468-470.
87.
Лактіонова Г.М. Соціально-педагогічна робота з жіночою молоддю у
великому місті Києві. - К., УЦДК, 1998. - 323 с.
88.
Левицький О. Сім"я і побут українців у XVI ст. // На переломі. — К. :
Либідь, 1994. - С.65-71
89.
Левкович М. Жiнка в революцiнiй боротьбi та в громадянськiй вiйнi на
Українi. – Х., 1928. – 203 с.
90.
Левченко К.Б. Гендерна політика в Україні: визначення, формування,
управління: Монографія. - Х., УВС, 2003. – 344 с.
91.
Левченко К.Б. Права жінок: зміст, стан та перспективи розвитку:
Моногрія. - Х., Вид-во УВС, 2001. – 348 с.
92.
Луговий В.І. Управління освітою: Навч. Посібник для слухачів,
аспірантів, докторантів зі спеціальності „Держ. упр.”. - К., Вид-во УАДУ, 1997. –
302 с.
93.
Маланчук-Рибак О. Українські жіночі студії: історіографія та
історіософія. - Л. - 1999. – 225 с.
94.
Малышева М.М. Гендерные аспекты качественной методологии//
“Валдай-96”: Материалы Перв. Рос. шк. по жен. и гендер. исслед. - М., 1997. - С.
161-167.
95.
Материалы Первой Российской школы по женским и гендерным
исследованиям “Валдай-96”. - М., 2000. - С.29-34.
96.
Матеріали Всеукраїнської конференції:,1995 р. Доповідь. - 56 с.
97.
Мельник Т. Гендерна політика в Україні. - К., Логос, 1999. – 91 с.
98.
Мельник Т.М. Доповідь: міжнародний досвід утвердження гендерної
рівності //Міжнародний досвід держаного забезпечення рівності жінок і
чоловіків: Матеріали міжнар. конф. Україна, Київ, 30 черв. 1 лип. 2003 р. – К.,
Логос, 2003. С.12-50.
99.
Менегетти А. Женщина третьего тысячелетия. - М., 2001. – 579 с.
187
100. Мещеркина Е. “Зазеркалье” гендерных стереотипов //Вы и мы. 1997.
№ 1 (13), - С.19-22.
101. Мещеркина Е.Ю. Социологическая концептуализация маскулинности
//СОЦИС. – 2002. - № 11. – С.130-141.
102. Михайлова К.Г., Богословська І.Г. та ін. Жінки та влада //Жінки в
Україні: міжвід. наук. зб. - К., 2001. - Т. 23 - С.62-71.
103. Надольний І.Ф. Трансформація культурного потенціалу особистості в
контексті глобалізацій них парадигм //Ефективність державного управління в
контексті глобалізації та євроінтеграції: Матеріали наук.-практ. конф. /За заг.
ред. В.І.Лугового, В.М.Князєва. – К., Вид-во НАДУ, 2003. – Т.1. - С.60-61.
104. Национальный доклад о выполнении в Российской Федерации
Платформы действий, принятой на Четвертой Всемирной конференции по
положению Женин: Подготовлен к спец. сес. Генерал. Ассамблеи ООН
«Женщины в 2000 году: равенство между мужчинами и женщинами, развитие и
мир в XXI веке». – М., 2000. – 560 с.
105. Національний план дій на 1997-2000 рр. щодо поліпшення становища
жінок і підвищення їх ролі у суспільстві: Постанова Кабінету Міністрів України
від 8 верес. 1997 р. //Уряд. кур’єр. - 1997. - 15 серп. - С.2.
106. Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та
сприяння впровадженню гендерної рівності у суспільстві на 2001-2005 роки:
Постанова Кабінету Міністрів України № 479 від 6 трав. 2001р. //Вісн. держ.
служби України. – 2001. – № 2. – С.11-19.
107. Нечаева Н.А. Патриархатная и феминистская картины мира: анализ
структуры массового сознания //Гендерные тетради. – СПб., 1997. - Вып. 1. С.17-44.
108. Павличко С. Чи можливий в Україні фемінізм? //Фемінізм. - К., Видво Соломії Павличко „Основи”, 2002. - С.167-179.
109. Панасенко Л.А. Гендерые стереотипы работодаделей //Становление
профессиональной карьеры женщины. – К., Основы, 2001. – 76 с.
188
110. Партії та громадсько-політичні рухи: світовий досвід і Україна:
Конспект лекцій до навч. дисциплін /Уклад. В.А.Ребкало, Л.В.Гонюкова. – К.,
Вид-во НАДУ, 2004. – 88 с.
111. Передерій В. Жіноча доля на тлі доби. – К., 1999.- 152с.
112. Пірен М. Етнополітичні процеси в сучасній Україні.- К., Вид-во
УАДУ, 1999.- 208 с.
113. Пірен М. Конфлікт і управлінські ролі. - К., Вид-во УАДУ, 2000. 200 с.
114. Пірен М. Основи етнопсихології. - К., Вид-во УАДУ, 1998. - 428 с.
115. Пірен М.І. Механізми подолання конфліктних ситуацій у державній
службі (гендерний аспект) //Актуальні проблеми внутрішньої політики. – 2004. № 1. – С.89-95
116. Политические
стратегии
женского
движения
и
гендерные
исследования //Гендерные исследования и Переходный период в России:
материалы конф., Москва, МЦГИ, май, 1996. - М., 1996. – 560 с.
117. Посадская А.И. Женские исследования в России //Гендерные аспекты
социальной трансформации. – М., 1996. – 709 с.
118. Пособие по гендерному анализу /Пер. осуществлен по заказу Канад.
фонда поддержки рос. женщин: Gender-based Analysis Backgrounder. Women's
Bureau. Strategic Policy Branch. March 1997. Prepared by Marika Morris, HRDC,
1997. - М., Эслан, 2001. – 909 с.
119. Права человека женщины — язык современного человечества, или
Гендерное равенство. Доклад // Жiнка на порозi XXI столiття: становище,
проблеми, шляхи соцiального розвитку: Зб. матерiалiв Всеукр. конгресу жiнок
Київ, 21-23 трав 1998 р. К., 1998. - С. 128-132.
120.
Про вдосконалення роботи центральних та місцевих органів влади
щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків: Указ
Президента України від 26 липня. 2005. № 1135/2005.
189
121. Про забезпечення умов для більш широкої участі громадськості у
формуванні та реалізації державної політики. Указ Президента України № 854
від 31 лип. 2004р. //Урядов. кур’єр. 5 серпня. 2004. - С.2.
122. Про поліпшення соціального статусу жінок в Україні: Указ
Президента України № 283/2001 від 25 жовт. 2001 //Вісн. держ. служби України.
– 2001. - № 2. – С.31-37.
123. Проблеми розвитку демократії та забезпечення рівних прав жінок і
чоловіків в Україні трансформаційного періоду: Наук. доп. – К., 1997. – 168 с.
124. Пятый периодический доклад о выполнении в Российской Федерации
Конвенции о ликвидации всех форм дискриминации в отношении женщин. - М.,
1998. – 345 с.
125. Рабжаева М. Женская эмансипация как опыт конструирования
гендера (на материале социокультурной ситуации в России 50-60-х гг. ХIХ в.) Харьков. центр гендер. исслед.//Гендер. исслед., (2/2000). - № 5 - С.67-111.
126. Ребкало
В.А.,
Пірен
М.І.
Психологічні
чинники
розвитку
управлінських навиків особистості державного службовця в Україні //Вісн.
УАДУ. – 1999. - № 4. - С. 235-242.
127. Регентова М., Абубикирова Н., Проблемы развития женского
движения. - М., 1995. – 292 с.
128. Резолюция
Международного
Форума
женщин-парламентариев,
«Обеспечение равных прав и равных возможностей женщин и мужчин»: 14-15
сент. 2000 г., г. Саратов. - М., 2000. – 89 с.
129. Рівність:
проблеми
Всеукраїнського семінару
гендерної
дискримінації.
Матеріали
//Механізми забезпечення рівноправ’я жінок і
чоловіків в Україні: – К., 1998. – 215 с.
130. Российские женщины и европейская культура: материалы V конф.,
посвящённой теории и истории женс. движения/ Сост. и отв.ред. Г.А.Тишкин. СПб., С.-Петербургское филос. о-о., 2001. – 577 с.
190
131. Руднева О. Паритетна демократія як передумова активізації жінок
України у політико-правовому процесі //Перспективи паритетної демократії у
політико-правовому полі України. - Х., 1997. – 310 с.
132. Руководство
по
гендерно-чувствительным
индикаторам
/Пер.
осуществлен по заказу Канад. фонда поддержки рос. женщин: Canadian
International Development Agency. Guide to Gender-Sensitive Indicators. Minister of
Public Works and Government Services. Canada, 1997. - М., Эслан, 2001. - 405 с.
133. Русова С. Мої спомини. - Л. 1937. - 121 с.
134. Рябов О. Женщина и женственность в философии Серебряного века. Иваново, 1997. – 345 с.
135. Сергеева Г.П. Профессиональная занятость женщин, проблемы и
перспективы. - М., 1987. – 231 с.
136. Скуратівський В.А. Гуманітарна політика в Україні: Навч. посіб.
/В.А.Скуратівський, В.П.Трощинський, С.А.Чукут. – К., Вид-во УАДУ;
Міленіум, 2002. – 262 с.
137. Словарь гендерных терминов. - М., Информация - ХХI век, 2002. 256 с.
138. Смоляр Л. Жіночі студії в Україні. Жінки в історії та суспільстві. О.,
2000. – 258 с.
139. Смоляр
Л.
Минуле
заради
майбутнього.
Жіночий
рух
Наддніпрянської України друга пол.. ХІХ - поч. ХХ ст. Сторінки історії:
Монографія. – О., 1998. – 408 с.
140. Сперлинг Валерия, О женском движении в России //Преображение.
1995 г. - № 3. - С. 52-58
141. Степанова Н.М. Опыт использования гендерных квот в странах
Западной Европы //Общественные науки и современность. - 1999. - № 4. - С. 185192.
142. Степанянц М. Образ женщины в религиозном сознании //Обществ.
науки и современность. - 1993. - № 4. - С.67-84.
191
143. Стратегии Независимого женского движения: до и после Пекина //
Реформы в России: женский вигляд. - Серпухов: ADL, Информцентр НЖФ, 1995
- 120 с.
144. Стратегії Четвертої Всесвітньої конференції зі становища жінок і
Програма дій в Україні: Матеріали всесвітньої конф. – К., Україна, 1996. – 94 с.
145. Суковитая В.А. Гендерная политика рекламы на постсоветском
телевидении. //СОЦИС. - 204. - № 2 – С.168-180.
146. Сучасні проблеми жінок на ринку праці та шляхи їх вирішення: Зб.
наук. ст. – К., Столиця 1998. – 308 с.
147. Тёмкина А. Женский путь в политику: гендерная экспертиза
//Гендерное измерение социальной и политической активности в переходный
период: Тр. ЦНСИ, - СПб., 1996 – 1996. Вып.4. - С.19-37.
148. Темкина А. Женское движение как общественное движение: история и
теория //Гендерные тетради. - СПб., Вып. 1.- 1997. - С.56-109
149. Терещенко Г.І., Стефаненко Л.К. Законодавче забезпечення прав жінок
в Україні: декларація і реальність //Жінки України: сучасний статус і перспективи.
Матеріали конф. - К., 1995. - С.53-62.
150. Терещенко Г.І., Стефаненко Л.К. Міжнародні документи про права
жінок невід'ємна частина державного законодавства України //Культурноісторичні, соціальні та правові аспекти державотворення в Україні: міжнар. наук.практ. конф. Матеріали конф. – О., 1996. - С .37-40.
151. Тертичка В.В. Державна політика: аналіз та здійснення в Україні. –
К., Основи, 2002. – 750 с.
152. Тишкин Г. А. Женский вопрос в России: 50 - 60-е годы XIX в. Л., 1984. - 240 с.
153. Токовенко В.В. Політичне керівництво і державне управління:
проблеми взаємовідносин та оптимізація взаємодії. - К., Вид-во УАДУ, 2001. –
253 с.
192
154. Україна. Президент. Послання Президента України до Верховної Ради
України про внутрішнє та зовнішнє становище України у 2003 р. – К., Інформ. –
вид-во Центр Держкомстату України, 2004 – 472с.
155. Федорова Л. Проблемы женских неправительственных организаций
России в трансформирующемся обществе //Преображение, 1996. - № 4. – С.44-60
156. Феминизм и гендерные исследования: Хрестоматия /под ред.
В.Успенской. - Тверь, 1999. – 725 с.
157. Формування гендерного паритету у контексті сучасних соціальноекономічних перетворень. Матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м.Київ, 5-7
груд. 2002 р. – 222 с.
158. Фотеева Е.В. Образы мужа и жены: стереотипы обыденного сознания
//Семья в представлениях современного человека. - М., 1999 – С. 45.
159. Франко І. Жіноча неволя у руських піснях народних. В 26-ти томах. –
Дрогобич., 1980 - Т.3. - С.210 -375
160. Хасбулатова О.А. Российская государственная политика в отношении
женщин (1900-2000) //Теория и методология гендерных исследований. Курс
лекций. - М., 2001. - С.345-417
161. Хасбулатова О. А. Теоретико-методологические основы исследования
женского движения // Методология исследования и методика преподавания, Тез.
докл. всерос. науч.-метод. конф., Иваново, апрель 1996. - М., 1996. – С.89-119
162. Хрестоматия
феминистских
текстов.
Переводы
/Под
ред.
Е.Здравомысловой, А.Темкиной. - СПб., Дмитрий Буланин, 2000. – 899 с.
163. Хрісанова С. Спроба гендерного аналізу Конституції України //Право
України. – 2002. - № 8. - С. 111-113.
164. Чаффинс С., Форбс М., Фукуа-младший Г.Е., Кенджеми Дж.П.
Стеклянный потолок: занимают ли женщины в США должное положение в
обществе? //Иностранная психология: Ин-т психологии РАН. - М., 1998. - № 10. С.79-201
165. Четвертая
Всемирная
конференция
по
положению
Платформа действий. Пекин, 4-15 сент. 1995 г. ООН, 1995. - М., 109с.
женщин.
193
166. Четыре всемирные конференции по положению женщин в 1975 - 1995
годы: историческая ретроспектива: Департамент общественной информации
ООН. Февраль, 2000 /Пер. с англ. // Представительство ООН в Республике
Беларусь: 2000. – 478 с.
167. Численность и состав женщин, занятых в федеральных органах власти
государственной власти //Бюл. Департамента по делам семьи, женщин, детей. 1998. - № 2. - С.24-37.
168. Шабанова А.Н. Очерк женского движения в России. - Иваново, 1996.
– 189 с.
169. Шамраєнко Т.К., Стефаненко Л.К. Не може бути ні привілеїв, ні
обмежень (конституційне регулювання гендерних відносин) //Віче. - 1998. - № 7. С.47-52.
170. Шведова Н. А. Квоты: благо или новые проблемы? //Женщина и
власть: Сб. - М., Эслан, 2001. - С.56-117
171. Эллиот П., Мендел Н. Теории феминизма //Гендерные исследования:
феминистская методология в социальных науках. – ХЦГИ, 1998. - С.15-51.
172. Энгельштейн Л. История женских исследований в США //“Валдай96” Материалы Перв. Рос. шк. по женск. и гендер. исслед. - М., 1997. - С.160-161
173. Юрлова Е.С. Социальное положение женщин и женское движение. М., - 1999. – 348 с.
174. Ярош О.Б. Жіночі об’єднання України як суб’єкти державотворення
кінця ХХ ст. Автореф. дис. канд. політ. наук: 23.00.02. – К., 19 с.
175. Andermahr S., Lovell T., Wolkowitz C. A concise Glossary of Feminist
Theory. Arnold: London, New York, 1997. – 234 р.
176. Andersen M. Thinking about women. Sociological Perspectives on Sex and
Gender. - Boston: - Allyn and Bacon, 1997. - P. 78-79.
177. Armstrong D. The Political Anatomy of the Body: Medical Knowledge in
Britain in the Twentieth Century. - Cambridge: Cambridge University Press, 1983.
567 р.
194
178. Bordo S. Unbearable Weight: Feminism, Western Culture, and Body /
Berkley et al., University California Press, 1995. 232 р.
179. Borneman Ernst. Das Patriarchat. Ursprung und Zukunft unseres
Gesellschaftssystems. - Frankfurt a. Main, 1991. – 567 р.
180.
Brewis J. and Linsted S. The worst thing is the screwing: consumption and
the management of identity in sex-work // Gender, work, and organization. Vol. 3. N 2. Р. 84-97.
181. Bystydzienski J. M. Women's Studies Programs in the United States:
History and Current Issues. - Iowa State University, 1999. 456 р.
182. Chodorov N. The Reproduction of Mothering: Psychoanalysis and the
Socilogy of Gender. - Berkley, 1998. – 348 р.
183. Cohen M. Fashioning Masculinity: National Identity and Language in the
Eighteenth Century. - L.-N. Y., 1996. 213 р.
184. Concise A Glossary of Feminist Theory. - London, New York: Arnold,
1997.
185. Connell R. Gender and Power. Society, the Person and Sexual Politics.
//Polity Press. - 1987. – 431 р.
186. Coole D.H. Women in political theory. From Ancient misogyny to
contemprary feminism. Lynne Rienner Publishers. - 1993.(2). - Р234-311
187. Crompton R. Sanderson R. Gendered Jobs and Social Change. - London:
Unwin Hyman, 1990. 413 р.
188. Damousi J. Writing Gender into History and History in Gender: Creating A
Nation and Australian Historiography // Gender & History. - 1999. - Vol. 11. - N 3. - Р.
612-624.
189. Deaux K. Sex and gender//Annual Review of Psychology, - 1985, - 36. Р.
49-81.
190. Devault M. Talking and Listening from woman's standpoint: feminist
strategies for interviewing and analysis // Social Problems. 1990. - Vol. 37. - N 1. - Р
234-276
195
191. Dominelli L. and McLeod E. Feminist Social Work. - London: Macmillan,
1999. – 345 р.
192. Duby G. The Courtly Model // Ch. Klapisch-Zuber (ed.). A History of
Women. Silences of the Middle Ages. - Cambridge: Harvard UP, 1994. - Р.89-111
193. England Paula. Wage Appreciation and Depreciation: A Test of
Neoclassical Economic Explanations of Occupational Sex Segregation // Class, Race
and Gender: Social Stratification in Sociological Perspective. - San Francisco, Oxford,
1994. - P. 590-603.
194. Feminism as Critique. Essay on the Politics of Gender in Latecapitalist
Society. - Cambridge, 1997. 341 р.
195. Fine M. and Asch A. Disabled Women: sexism without the pedestal
//Deegan M. and Brooks M. (eds.). Women and Disability: the Double Handicap. New Brunswick: Transaction Books, 1985. - Р. 56-79
196. Folbre N. Who pays for the kids? Gender and the structure of constraint. L.,1992. – 89 р.
197. Fuchs C. J. «Death is Irrelevant»: Cyborgs, Reproduction, and Future of
Male Hysteria //The Cyborg Handbook / Ed. C. Hables Gray. - New York; London:
Routledge, 1995. - Р.345-411
198. Gal S. Between speech and silence: The problematic of research on
language and gender // Papers in Pragmatics. - 1999. - N 3. - V.1. - P. 1-38.
199. Gatens M. Feminism, philosophy and riddles without answers //Feminist
challenges. Social and Political Theory. - Sydney, London, Boston, 2003. - Р.78-114
200. Geschwind
N.
Cerebral
Dominance
in
Biological
Perspective
//Neuropsychologia. - 2004. - Vol. 22. - N 6. - P. 675-683.
201. Gilligan C. In a Different Voice: Psychological Theоry and Women’s
Development. - Cambridge (Mass.), 1982, - Р.8-9.
202. Grosz Elizabeth. Space, Time, and Perversion: Essays on the Politics of
Bodies. New York and London: Routledge, - 1995. - 231 р.
203. Gustafsson S. Cohort size and female labour supply // Revue europeenne
de demographie. - 1992. - N 1. - P. 1-22.
196
204. Hakim C. Segregated and integrated occupations: a new framework for
analysing social change // European Sociological Review. - 1994. - 9(3). - P. 289-314.
205. Hall R.H. Sociology of Work. Perspectives, Analyses and Issues. Thousand
Oaks, London, New Delhi: Pine Forge Press, 1994. – 69 р.
206. Hanochi S. Japan and the Global Sex Industry // Gender, Globalization and
Democratization / Eds. Kelly M., Bayes J. H., Hawkesworth M. E., Young B. - Oxford,
2001. - Р. 137-148.
207. Have-Herz,
Rosemarie:
Die
Geschichte
der
Frauenbewegung
in
Deutschland, 4 vollig uberarbeitete und Auflage, - Verlag Leske + Budrich, Opladen
1993, - 128 s.
208. Hare-Mustin R. J., Marecek J. Gender and the meaning of difference:
postmodernism and psychology // Making a Difference: Psychology a. the construction
of Gender. - New Haven, 2000. - P. 22-64.
209. Jacobus Mary. Reading Women: Essays of Feminist Criticism. New York:
Columbia University Press, 2003. 324 р.
210. Kesselman A., McNair L. D., Schniedewind N. Women: Images and
Realities. A Multicultural Anthology. - London, Toronto: Mayfield Publishing
Company, 1995. – 215 р.
211. Kolodny Annette. A map for Rereading: Gender and the Interpretation of
Literary Texts //The New Feminist Criticism. Essays on Women, Literature and
Theory. - New York: Pantheon books, 2004. - Р.59-79
212. Kotthoff H. Die Geschlechter in der Gesprachsforschung. Hierarchien,
Teorien, Ideologien // Der Deutschunterricht, - 1996. - N 1. - Р. 9-15.
213. Lewis, Bernard What Went wrong?: The Clash between Islam and
Modernity in the Middle East- N.-Y., 2002. - Р.45-67
214. Leydesdorff S. Gender and the Categories of Experienced History //Gender
& History. - 1999. - Vol. 11. - N 3. - Р. 597-611.
215. Lim H. Caesareans and Cyborgs //Feminist Legal Studies. - 1999. - Vol. 7.Р 56-89
197
216. Military Service and Maternal Obligation: Gender, Nationa and Citenship
in Transitional Russia (1997) unpublished; - 679 р.
217. Mohanty C. T., Russo A.. and Torres L. (eds.). Third World Women and
the Politics of Feminism. Bloomington: Indiana University Press, 1991. 457 р.
218. Morgenthau, Hans Politics among Nations. The Stragle for Power and
Peace.- N.-Y., 1985. 567Р
219. Nira Yuval-Devis and Marcel Stoetzler ”Imagined Boundaries and
Borders”//The European Journal of Women’s Studies, - August 2002, - vol.9, - issue 3,
- Р.329-345.
220. Oliver M. Disability and Dependency: A Creation of Industrial Societies
//Barton L. (ed.). Disability and Dependency. - London, New York: Philadelphia: The
Falmer Press, 1999. - P. 6-22.
221. Renzetti C. & Curran D. Women, Men, and Society. - Boston: Allyn &
Bacon. 1992. – 231 р.
222. Reskin Barbara and Padavic Irene. Women and men at work. - London:
Pine Forge press, 1994. 452 р.
223. Scott J. W. Gender: A Useful Category of Historical Analysis // American
Historical Review. - 1999. - Vol. 91. - N 5. - Р. 1053-1075.
224. Showalter Elaine (ed.). The New Feminist Criticism. Essays on Women,
Literature and Theory. - New York: Pantheon Books, 1999. – 275 р.
225. Sinha M. Giving Masculinity a History: Some Contributions from the
Historiography of Colonial India //Gender & History. - 1999. - Vol. 3. - Р. 445-460.
226. Soysal, Yasemin Changing Parameters of Citizenship and Claims-Making:
Organized Islam in European Public Spheres, EUI Working Paper, EUF No. 96/4
European University Institute, - Florence, 1996, - Р.1-17
227. Tannen Debora. Du kannst mich einfach nicht verstehen. Warum Manner
und Frauen aneinender vorbeireden. - Hamburg, 1991. – 59 р.
228. Truong T-D. Gender, International Migration and Social Reproduction:
Implications for Theory, Policy, Research and Networking. //Asia-Pacific Migration
Journal. - 1996. - Vol. 5. - N 1. - Р.78-125.
198
229. Turner B. Regulating Bodies: Essays in Medical Sociology. - London:
Routledge, 1992. – 378 р.
230. Walby S. Gender //The Blackwell Dictionary of Twentieth-Centry Social
Thought /Ed. by William Outhwaite and Tom Bottomore. - Oxford: Blackwell, 1994. P. 244-245.
231. Wichterich Ch. The Globalized Women. Reports from a Future of
Inequality. Chapter IV. - London, 2000. - Р. 36-68.
232. Women and Men in Europe and North America 2000. UN. - New York and
Geneva, - 52 р.
233. Women in Eastern Europe and the Soviet Union. Ed. by Tova Yedlin. New York: Praeger, 2000. - 697 р.
234. Women in Parliament: Beyond Numbers / International Institute for
Democracy and Electoral Assistance (International IDEA). - Stockholm, 2004. – 711 р.
235. Young Brigitte. Globalization and Gender: a European Perspective
//Gender and Work in Transition. - Hanover, 2000. - P. 25-44.
Download