«Шістдесятники» в українській літературі Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). В Україні формувалася та парость культури, представники якої одержали назву "шестидесятники". Це були люди нового політичного і естетичного мислення, носії таких думок і почуттів, на які не спромоглося старше покоління. Вони зверталися до історії свого народу й водночас прагнули аналізувати душу сучасника, його інтелектуальний та емоційний розвиток, на повний голос говорили про реальні проблеми життя, болючі питання, замовчувані в часи сталінщини, обстоювали загальнолюдські ідеали, заперечували аморальність. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр. Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, кінокритик Роман Корогодський, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, так як серед його учнів були В.Чорновіл, Б.Олійник, В.Симоненко, В.Крищенко, Б.Рогоза, М.Шудря, В.Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей Василь Симоненко. Ліна Костенко Першими речниками шістдесятників в Україні були Ліна Костенко й автор гостропубліцистичних поезій, спрямованих проти русифікації й національного поневолення України, Василь Симоненко. Іван Драч Микола Вінграновський Слідом за ними з'явилася ціла плеяда поетів: Іван Драч, Микола Вінграновський, Микола Холодний, Г. Кириченко, Василь Голобородько, Ігор Калинець, Іван Сокульський Б. Мамайсур та інші. На початку близько до шістдесятників стояв Віталій Коротич. До шістдесятників відносять також поета Івана Коваленка, хоча за віком він був старшим за більшість із них. Микола Холодний, Ігор Калинець Микола Холодний, Віталій Коротич В прозі найвизначнішими шістдесятниками були Валерій Шевчук, Григір Тютюнник, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Я. Ступак; у критиці — Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Бойчак; у публіцистиці — Степан Кожум'яка. . До найвизначніших шістдесятників слід додати з політичних, та більше з кон"юнктурних причин нині замовчуваних активних борців з режимом, таких як майстер політичного памфлету Валентин Мороз («Репортаж із заповідника імені Берія», «Бумеранг», «Бастіон українського опору», «Серед снігів», «Дедал і Тантал», «Лист до Євдокії Лось», класична гумореска, оплачена п"ятнадцятьма роками каторги, «Я бачив Магомета»). Михайла Осадчого (його табірна повість «Більмо» вийшла 5 іноземними мовами), Василя Рубана («По той бік добра»). З появою шістдесятників гостро постала проблема «батьків і дітей» у літературі. Молода генерація закидала «літературним батькам» відповідальність за сталінські злочини, пристосуванство до деспотичного режиму, творчу імпотенцію («Ода чесному боягузові» Івана Драча). Коли поети — лідери шістдесятництва — після перших арештів у 1965 відійшли у тінь, у «внутрішню еміграцію», М.Холодний не припиняв війну словом з режимом до свого арешту у 1972 («Крик з могили», 1961, "Сьогодні у церкві коні ночують і воду п"ють…", 1961, «Дядько має заводи й фабрики…», 1963, «Собаки в місті мають паспорти…», 1964, «Вмирають поети», 1965, «Монолог Франка», 1966, «Товаришам із тюрми», 1966, «Перед автопортретом Параджанова», 1968, "П"ять бажань патріота або інтернаціоналізм навиворіт", 1970). Зі свого боку, дехто зі старших письменників (Павло Тичина, Платон Воронько, Микола Шеремет, Михайло Чабанівський) вороже поставився до експерименту й новаторства шістдесятників. Для поезії шістдесятників характеристичне було оновлення заштампованої соцреалістичною догматикою поетики, інтелектуалізм, замилування в ускладненій метафорі й синтаксі, урізноманітнення ритміки тощо; у прозі — звільнене від соцреалістичного фальшу реалістичне зображення дійсності, часто з дотепним гумором (оповідання Григора Тютюнника), а то й у гостро сатиричному плані («Катастрофа», «Маслини» Володимира Дрозда), витончені мотивації поведінки героїв, зацікавлення історичною тематикою (Валерій Шевчук).
